ECHAFAUD

Автор статті – Іван Франко. 
Доповнює статтю про його відносини з марксизмом, та його власну публікацію 1904 року з порівнянням маніфесту Маркса та маніфесту Консідерана. Подається за публікацією в «Житє і слово» (1897, т. 6, кн. 4, с. 265 – 292).

Оригінал взято тут. Всі форматування тексту – наші.

Соціально-демократичний рух – не обов’язково соціалістичний

Соціалізм – велике культурне придбання новіших часів. Хоча його провідні думки, можна сказати, такі ж давні, як людське думання над суспільним устроєм взагалі, то тільки в найновіших часах засоби інтелігенції людської і розмір опанування сил природи змоглися до того ступня, що люди могли поважно подумати про те, щоб самим узятися свідомо за впорядкування свого суспільного стану і щоб той суспільний стан відповідав найвищим ідеалам справедливості і братерства. Кричуча нерівність між людьми, визискування і неволення одних другими, все те чимраз більше обурює і ворушить уже не рідкі одиниці (пригадаємо, як несміло і які рідкі одиниці колись виступали проти палення чарівниць та проти тортур в судовім поступуванню!), але цілі маси інтелігенції; явних і цинічних оборонців нерівності та визискування робиться чимраз менше. Все те вказує на неперечний факт, що ідеальний напрям розростається чимраз ширше в масах, підноситься чимраз вище в найкращих одиницях, що є, як і завсігди були, дорогосказами на шляху поступу.

Пристрастне, безоглядне шукання правди зробилося окликом науки замість строєння заокруглених та пустих систем; шукання правди, безпосередності виразу зробилося окликом новочасної штуки. Стара Протагорова думка: ανεωποσ (чоловік є мірою всього), висміяна ідеалістами, зробилася підвалиною новочасної цивілізації. Чоловік перестав шукати знання поза обсягом своїх змислів, заострених критикою та всякими корективами, опертими на многовіковім досвіді, перестав шукати собі мети поза границями земного життя, зробився скромніший у всіх претензіях, та за то в тих нібито, затіснених границях свого буття знайшов безмірно широке поле для взаємної любові, праці для добра загалу, дбання про поступ і досконалення нових поколінь, із от цього новочасного змагання виплив і соціалізм, т. є. думка про таку зміну суспільних порядків, яка б, зносячи всякі привілеї, всяке поневолення і всякий визиск позволяла одиницям і цілим народам якнайкраще розвиватися.

Ця думка знайшла собі в початку нашого віку блискучих представників у особах Роберта Оуена, Сен-Сімона, Фур’є і багато інших діячів та писателів. Вона породила великі і дуже важні в своїх наслідках спілкові рухи в Англії, Франції, Америці і інших краях (згадаємо тільки англійські Trades-Uniones, французьку революцію 1848 і комуну 1871 року, робітницькі страйки і т. п.), виплодила обширну наукову і популярну літературу, що становить, може, один із найхарактерніших проявів духовного життя XIX віку.

Розвій соціалістичних думок і змагань в різних освічених краях був не однаковий. У Англії зроблено найбільше практичних реформ для освіти і економічного піддвигнення робочого люду; у Франції боротьба соціалістів оберталася головно проти державної централізації і бюрократичної всевладності. Для інших, східноєвропейських країв, в тім числі і для нас, оті рухи були заслонені тим рухом, що піднявся в Німеччині на основі теоретичних праць Маркса і Енгельса, агітаційної діяльності Лассаля, Лібкнехта, Бебеля і др. і називає себе соціально-демократичним. Сама та назва неясна, бо соціально-демократичний рух ще не конче мусить бути соціалістичним, а може бути змаганням до зміни суспільного ладу в якімсь неозначенім ближчим демократичнім напрямі. Правда, рух цей уважає себе соціалістичним і в останніх часах навіть присвоює собі характер одинокого, par excellence соціалістичного руху; та в теоретичних основах і в самій тактиці цього руху є дещо таке, що з різних боків викликає поважну критику і то не тільки з боку людей із ворожих експлуататорських таборів, але також з боку щирих соціалістів.

В статтях, зведених під титулом «Фабіанці і фабіанізм», ми мали нагоду показати деякі заміти англійських соціалістів проти соціал-демократичних доктрин. Тепер хочемо познайомити наших читачів з далеко острішими закидами, які підносяться з боку французьких соціалістів-федералістів прозваних в останніх роках анархістами, хоча ця назва остільки невідповідна, що викликає асоціацію ідей, не конче тісно пов’язаних одні з одними. Бо, напр., який є конечний зв’язок між поняттям соціаліста-федераліста, такого Елізе Реклю або Драгоманова, з анархістів-бомбокидателів такого Ваяна, Равашоля або Казеріо?

В усякім разі, нашим читачам буде цікаво познайомитися з замітками, які з того боку підносяться проти соціал-демократії. Рух соціалістично-федералістичний не від нині бореться з соціал-демократичним; противно, він давніший від соціал-демократичного і становить продовження старого французького соціалізму Сен-Сімона і Фур’є з додатком ідей Прудона та Бакуніна. Оба ті рухи зразу йшли рука в руку і знайшли собі спільний вираз в «Міжнародній робітницькій асоціації», та в р.1872 на конгресі в Гей виключено федералістів із Асоціації, по чім і сама Асоціація швидко впала. В меншім розмірі те саме повторилося й на торішнім конгресі у Лондоні, де виключено з конгресу всіх тих соціалістів, «що не признають парламентарної боротьби», на ділі ж знов таки федералістів голландських, французьких та російських.

Ми не хочемо вдаватися в історію і подробиці тієї боротьби, в значній частині особистої; вона становить сумну картку в історії сучасного соціалістичного руху. Нам цікаво тільки пізнати ті критичні уваги, які підносять соціалісти-федералісти проти наукових основ соціал-демократії. Ті уваги зібрано добре в брошурі В.Черкезова (W. Tcherkesoff. Pages d’histoire socialiste. I. Doctrines et actes de la socialdémocratie. Paris, 1896). Брошура написана острим полемічним тоном; не знаємо, чи її автор тотожний з тим Черкезовим, що в р. 1881 написав забутий тепер пасквіль на пок. Драгоманова. Та про те все наукові докази і цифри, зведені в оцій брошурі, видаються нам гідними пильної уваги всякого соціаліста, навіть лишаючи на боці все те, що автор приводить про тактику соціал-демократів і їх проводирів і до чого, може, з часом будемо мати нагоду повернути.

Звісна річ, – пише Черкезов, – що від 1839 до 1848 р. йшов у Франції широкий рух революційний з тенденцією виразно соціалістичною. Публікації, писані в тім дусі, розходилися по всім краю. Прудон, П’єр Леру, В. Консідеран, Жорж Санд, Огюст Конт, Ляменне, Барбе, Блянкі і Люї Блян голосили соціалістичні погляди, іноді відмінні одні від одних, та щиро вітані робітницькою верствою. Особливо популярний був Люї Блян. За його проект Організації праці народ тріумфально носив його на руках, як члена провізоричного правительства, вибраного д. 24 февр. 1848 р. В своїм журналі «Revue du progrés», основанім 1839 р., Люї Блян розпочав публікацію своєї системи державного соціалізму, вчення зовсім нового в тім часі.

Він голосив, що тільки демократична держава може розв’язати соціальне питання, що народ поперед усього повинен здобути власть політичну, взяти в свої власні руки законодавчу силу, але політична боротьба мусить стояти на другім місці супроти економічної і соціальної емансипації народу. Це останнє – то мета; те перше, то тільки шлях, що веде до мети. Раз здобувши власть державну, треба знести всякі привілеї, всяку капіталістичну організацію соціальну, а замість них здвигнути організацію національних робіт та безплатний кредит для автономних організацій. Коли робітні підуть в рух і «кредит для бідних» станеться ділом практики, держава не буде мати права вмішуватися в самостійне життя асоціацій, котрі повинні організуватися на комуністичній основі під покликом: «Від усякого вимагається в міру його способності, всякому дається в міру його потреб» (De chacum selon ses capacités, á chacun selon ses besoins). Отсе в кількох словах Люї Блянове вчення.

Кілька місяців перед революцією 24 фев. 1848 німецька комуністична Ліга опублікувала знаменитий «Комуністичний маніфест», зредагований Марксом і Енгельсом. Для осягнення задуманої мети захвалювано там народові ось які практичні способи:

1. Вивласнення землі і забрання ренти на користь держави.
2. Грубий прогресивний податок доходовий.
3. Скасування права спадкоємства.
4. Конфіскація маєтків усіх емігрантів і бунтівників.
5. Скуплення всього кредиту в руках правительства через заснування одного державного банку і через заведення виключного монополю.
6. Скуплення средств комунікаційних в руках держави.
7. Збільшення числа державних фабрик і приладів до праці; управа і поліпшення грунту після одного загального плану.
8. Праця обов’язкова для всіх; організація армії праці, особливо для рільництва.

Отсею програмою Маркс і Енгельс розпочали свою пропаганду соціалістичну і революційну. Нехай судять безсторонні люди, у кого скорше поставлено гуманітарні та суспільні ідеї: чи у Люї Бляна з його покликом: від кожного жадати в міру його способності, а кожному давати в міру його потреби, чи у Маркса і Енгельса з їх «виключною монополією», з «управою землі після одного загального плану» і з «організацією армії праці, особливо для рільництва».

Соціал-демократи дуже багато говорять про свій «науковий соціалізм», немовби був надто ще якийсь соціалізм неуків – таких неуків, як Сен-Сімон, Оуен, Прудон і Чернишевський. На лихо слово «науковий» дає привід до непорозуміння; власне оборонці кривдячої капіталістичної організації раз у раз мають на устах слово «наука»; з другого боку, в Німеччині цілий ряд невинних реформаторів, патентованих майстрів до наводження дрімоти на суспільність, дав себе знати під назвою соціалістів з кафедри, Katheder Socialisten. Треба було конечно відрізнити себе від тих офіціальних учених, і ось серед соціал-демократів почала творитися легенда про якусь науку для них, виключно для них, і оперту на спеціальних відкриттях, зроблених основниками соціал-демократії. Замість сказати попросту, що величезний розвій духовної культури змушує нас довершити радикальну зміну в організації капіталістичній і державній і що вся чисто наука, досліди всіх незалежних людей осуджують індивідуальний спосіб продукції і консумції, вони забажали приписати собі заслугу якоїсь спеціальної науки: науки соціал-демократичної. Погляньмо, наскільки та їх наука має характер дійсної науки.

Коли прислухатися до слів офіціальних «мислителів» і публіцистів соц.-дем. партії, то почуємо ось яке:

«Закони капіталістичної продукції, відкриті Марксом, так само постійні, як закони руху в соняшній системі, відкриті Ньютоном і Кеплером» (життєпис Енгельса, Neue Zeit, IX, ч.8). «Марксові, – мовить Енгельс, – завдячуємо два великі відкриття, а то: 1) відслонення тайни капіталістичної продукції через вияснення робочої надвишки (Mehrwert) і 2) матеріалістичне розуміння історії (Engels, Entwickelung des wissenschaftlichen Socialismus). В р. 1845 задумали ми (Маркс і Енгельс) взятися до дослідів конечних для виробу матеріалістичного розуміння історії, відкритого Марксом» (Engels, L. Feuerbach, Vorrede). Полемізуючи з Дюрінгом, Енгельс пише: «Коли Дюрінг хоче сказати, що всяка економічна система в наших часах… є здобутком класової боротьби, пригніту… в такім разі він повторяє правду, що сталася утертою від часу появи «Комуністичного маніфесту», зредагованого Марксом і Енгельсом».

Оповідаючи історію еволюції своєї молодості, Енгельс говорить наївно: «Цікава річ, що ми не були одинокі, відкриваючи матеріалістичну діалектику. Робітник Йосиф Діцген зробив те саме відкриття» (Engels, L. Feuerbach). Ще дальше йдуть ученики сих обох майстрів. Вони твердять, буцімто ті майстри були перші, що приложили діалектичний метод до дослідів і студій історичних, економічних і соціологічних і завдяки тому методові віднайшли закон капіталістичної концентрації. Вони, врешті, сотворили партію соціалістичну, найреволюційнішу з усіх, про які знає історія (гл.: життєпис Енгельса в Neue Zeit).

Нехай і так, що Маркс і Енгельс відкрили вікові закони суспільного життя. Невже ніхто перед ними навіть не підозрівав існування тих законів? Ніхто, – відповідають соціал-демократи.

«Німеччина, – пише Бабель, – обняла роль провідника в величезній боротьбі будущини. Вона навіть призначена для сеї ролі своїм розвоєм і своїм географічним положенням. Се не був простий припадок, що німці відкрили динаміку розвою сучасної суспільності і поклали наукові основи для соціалізму. Поміж німцями перше місце належиться Марксові і Енгельсові; по них іде Лассаль, як організатор робітницької верстви» (A. Bebel, Die Frau, закінчення).

Сі дивоглядні слова, так характерно соціал-демократичні через своє самохвальство, показують нарешті, на чім основували Маркс і Енгельс свою претенсію до всесвітньої диктатури: Німеччина, – то голова всієї людськості, оба вони – найвищі світила свойого краю, значить, найвищі понад усю нетямучу людськість.

Тільки чи правда ж сему, що ніхто на світі не знав ані про діалектичний метод, ані про тайну надвишки вартості? Чи Віко, Вольней і енциклопедисти Огюстен Тєррі, Бокль, О.Блянкі, Кетле і много других так-таки нічогісінько не знали про вплив економічних чинників на історію людськості? Чи Т. Роджерс не написав своєї великої праці: «Шістсот літ праці і плати», а провідні ідеї сеї праці чи ж не звів докупи в книзі «Економічний виклад історії?» Та перейдімо за порядком ті великі відкриття, які, по словам соціал-демократів, людськість завдячує Марксові і Енгельсові. Є їх загалом чотири, а власне:

1. Приложення діалектичного методу до дослідів соціологічних.
2. Відкриття надвишки вартості, про що перед ними не знала наука.
3. Матеріалістичне вияснення історії.
4. Закон концентрації капіталу, т. є. вивлащення великого числа дрібних капіталістів малим числом великих.

Діалектичний метод

Наука, ота велика наука природознавча зі своїми поглядами про еволюцію, трансформізм і моністичний матеріалізм, повстала і розвилася по індуктивному методу і всі великі робітники на полі науки відкидали діалектичний метод, а то й виразно осуджували його. Прошу соціал-демократів назвати мені хоч одного вченого в нашім віці, котрий би послугувався діалектичним методом у наукових дослідах, хіба що се був якийсь німецький метафізик. Чи Лямарк, Жоффруа Сент-Ілер, Лайель, Дарвін, Геккель, Гельмгольц, Гекслі і др. випрацювали великий еволюційний світогляд при помочі діалектичного методу? Чи Кетле, Джон Стюарт Міль, Морган, Бокль, Мен, Тайлор, Спенсер, Гюйо і Бен довершили своїх висновків у соціології, логіці, етиці і сучасній філософії інакше, як тільки індуктивним методом? Хто хоч трохи знає історію розвою сучасної науки, мусить знати, що всі великі вчені відкидали діалектичний метод.

«Діалектичний метод генералізації, вживаний філософами-метафізиками, – мовить проф. В.Вундт [Wundt W. Über das Verhältniss der Philosophie unseres Jahrhunderts zum Leben, akademische Festrede. Leipzig, 1889], – на якім вони опирали необхідність свого вчення, видається нам штучною і міцною шкаралющею, що калічить усяку ідею».

Так само і Гете не любив діалектичного методу, справедливо зазначуючи (Gespräche mit Goethe, Theil 3), що цим методом однаково легко доказати і pro і contra всякої речі. Він розумів, що для досліду правди є тільки один метод – індуктивний.

В додатку цей метод розумування зовсім не новий. Сам Енгельс говорить, що Декарт і Спіноза, Руссо і Дідро, а з сучасних йому Гегель і Фур’є послугувувались сим методом на подив добре. Всі ті філософи, а особливо останній, працювали над дослідами на полі суспільної філософії і соціалізму. Як же воно дійшло до того, що Маркс і Енгельс і німецький робітник Діцген мусили наново відкрити сей метод?

Надвишка вартості

Озброєні отим методом, відкиненим наукою, ті ученики реакційної і метафізичної школи Гегеля [В цитованій уже промові Вундт мовить про нього: «Гегель – це правдивий філософ Реставрації. Він пройнятий тим переконанням, що осібник мусить служити державі, піддаючися безоглядно найвищій волі. В абсолютній формі він величає бюрократичний конституціоналізм»] відкрили надвишку вартості. Що се таке «надвишка вартості»?

«Маркс виказав нам, – мовить Енгельс, – що основною формою капіталістичної продукції і визиску робітника є присвоєння незаплаченої праці. Се значить, що робітник дістає за свою працю менше, ніж дістає його наємець, продаючи виріб».

Погляньмо, чи се правда, що соціалісти і вся суспільна економія аж до появи Марксового «Капіталу» 1867 р. не знали, що багатство капіталістів пливе з незаплаченої робітницької праці? Ще в минувшім віці знаходимо дуже докладні дефініції тої частини заробітку, яка лишиться понад плату робітника і йде до кишені цього наємця.

«Фізіократи, – пише Г.Дені (H. Denis, Histoire des systèmes socialistes), – дуже виразно означували ту частину заробку, яку ховав собі наємець, властитель і всякі визискувачі. Вони називали її, за Адамом Смітом «чистий продукт» (produit net). І А.Сміт, цей великий основник суспільної економії, показує без порівняння краще від Маркса, що всяке багатство є витвором праці, і з погляду морального він ніколи не похваляє того, щоби властивий продуцент був отак позбавлений свого чистого продукта.

З початку нашого віку С. де Сісмонді в своїй знаменитій праці «Nouveaux Principes d’économie politique» виказав, що коли відшибнути кошти продукції від ціни продажі продукта, лишається надвишка, що йде до кишені капіталіста. Сісмонді називає сю надвишку праці surplus value, що, переклавши на німецьке, дістанемо Марксів Mehrwert. Книга Сісмонді вийшла в світ 1819 р., т. є. о рік швидше, ніж уродився Енгельс. Сісмонді, хоч чоловік вельми поступових і ліберальних поглядів, не був соціаліст, а його дефініція надвишкової вартості являється у нього як здобуток простого наукового досліду.

Та наскільки ж вище було розуміння надвишкової вартості і правдивої причини вбожества народного у соціалістів – сучасних Сісмонді! А особливо у Роберта Оуена і його приятеля Уілліама Томпсона! Соціал-демократи повторяють за Енгельсом, що Р. Оуен був утопіст, щось ніби вітхнений візіонер. Се зовсім неправда. Вже у самого Томаса Мора, того класичного утопіста і автора «Утопії», нема й крихти фантазії. Один із найзнатніших учених свого часу, близький друг Еразма Роттердамського, муж справді геніальний, Т.Мор перший висказав, що в суспільності, опертій на визиску і на приватній власності, ледве п’ята частина людності робить пожиточну роботу, і що коли би люди зуміли зорганізуватися на основі солідарності, шість годин праці на день було б аж надто досить на те, щоб витворити добробут і достаток для всіх. Люди доброї віри здавна зрозуміли, що його книга є «першою пам’яткою сучасного соціалізму».

Ще меншим фантастом, коли се можливе, був основник соціалізму і руху робітницького в нашім віці Роберт Оуен (1771 – 1858). Він перший зрозумів і виказав, що коли людське знання є здобутком вражень зверхнього окруження на нерви і коли нема ідей вроджених або згори вітхнених чоловікові, то й характер чоловіка також мусить бути витвором впливів окруження і суспільних условин, серед яких родиться і жиє осібник. «Значить, – твердив він, – чоловік не є одвічальний, але суспільність і зверхні условини. Треба змінити теперішній суспільний порядок, щоб влагодити терпіння людськості». І весь час свого довгого життя він працював над цією зміною економічних условин. В своїм закладі в Ню-Ленарку він устроїв для робітників таке життя, яке ще й у наших днях можна вважати щасливим.

Він позаводив перші огородці для дітей, піддержав Белля і Лянкастера в перших починах їх діяльності. Він один із перших зрозумів донеслість Фультонового парового судна і підпоміг сего винаходця. Він звернув увагу і розбудив співчуття у Рікардо, Бентама і многих других до неволі дітей і жінок у фабриках і викликав у р.1802 закон про їх охорону, що був першим початком обширного законодавства на користь робітників. В р.1815, коли в Англії робітники працювали по 14, 16 і 18 годин, він зорганізував «комітет для 10-годинної праці» і, приєднавши для нього людей великого серця, як Остлер, лорд Ешлі і інші, довів до того, що нарешті в р. 1847 ухвалено закон про 10-годинну працю. Такого закону ще й досі не ухвалено в Німеччині, де так цвіте «науковий соціалізм».

Атеїст, комуніст і федераліст Р. Оуен ширив думку, що сама суспільність повинна впорядкувати продукцію, консумцію і всестороннє виховання. Він оснував у р. 1836 «Спілку всіх верств і всіх народностей» – попередницю Інтернаціоналу, і на засіданнях тої спілки уперве почато вживати слово «соціалізм». Рівночасно як спосіб для пропаганди він організував спілки кооперативні і свобідні торговлі замінні з бонами за працю. «Праця, – мовив він робітникам дня 5 дек. 1833, – є джерелом багатства, і вона буде лишатися вся в руках робітників, коли вони порозуміються в тій цілі». Він розвернув надлюдську діяльність, щоб довести до такого порозуміння, особливо в Союзах праці (Trade Unions). В р. 1833 він домагався «8-годинної праці на день і встановлення мінімальної плати». В тім самім році він зорганізував «Загальний зв’язок продуктивних верстов», що за кілька неділь згромадив до себе звиш 500000 членів, в тім числі сільських робітників і групи робітниць. Це дало йому змогу в р. 1834 утворити федерацію всіх родів заняття під назвою «Grand National Trade Union» (велика народна спілка праці). Який могучий був сей рух, про це свідчить найновіший його історик Сідні Уебб: «Розмір тред-юніоністичного руху в рр. 1830–1834, наскільки знаємо про нього, був більший, ніж навіть у рр. 1871–75» [Webb S. History of Trade-Unionism. 1894. С. 214].

І сего організатора, чоловіка незрівняної скромності та посвячення для справи емансипації видідичених, цей позитивний ум хочуть видати за фантаста – і хто? люди, що називають себе соціалістами і повторюють кілька формул, кілька відрізнених жадань, малозначучих відривків із його широких соціалістичних концепцій, із його благотворної агітаторської діяльності!

Другий «утопіст», звісний Марксові, «оуеніст» У. Томпсон в своїй книзі «Social science, Inquiry» (1824) розвиває в спосіб, гідний подиву, поняття надвишкової вартості (по-англійськи – surplus). Потвердивши думку, що «багатство є витвором праці робітника» (стор. 3 – 4), він запитує: «Чому ж робітник не посідає в цілості і без ніякого ущербу всього продукту своєї праці? – Тому, – відповідає автор, – що в формі «ренти», «зиску» і т. і. йому забрано надвишку вартості». Далі він запитує: «Чи се грабівництво (spoliation) робітники прийняли добровільно, чи воно накинене їм силою?» – І відповідає: «Брутальна сила завсігди вживалася на те, щоб видирати бідним здобуток їх праці; ціла історія потверджує нам сю правду; прикладами можна би заповнити тисячі сторін… Коли приняти, що се задержування одної частини продукту праці (надвишки) було доконуване без протесту з боку продуцентів, то в такім разі можна буде усправедливити задержування якої-будь іншої частини» (с.34–35). «Без уживання сили не міг би існувати ніякий монополь» (с. 106). «Доки буде тривати капіталізм, суспільність не вийде з патологічного стану» (с. 449). А в своїй книзі «Праця і зарплата» (1826) Томпсон вичислює різні задумані реформи і мовить, що всі вони – паліативи, включаючи сюди й асекурацію та пенсії для робітників; навіть тред-юніонізм, по його думці, не розв’язує суспільної загадки. Як приятель і ученик Оуена, він проголошує автономний комунізм. «Свобідна праця, безущербне користування здобутками своєї праці і добровільна обміна», – ось як формулює Томпсон свої погляди на с. 253.

Відкрити в р. 1845 «надвишку вартості», так ясно виложену Томпсоном ще в р.1824, се не було так трудно, особливо коли Маркс знав Томпсонову книгу, котру цитує в своїм «Капіталі».

На закінчення мушу ще привести думку Прудона, з котрим Маркс і його вельми наукові ученики поводяться як з неуком і софістом. Тим гірше для Маркса, коли сей «неук» виказав в тім самім 1845 р. по своєму досадно «надмірок» (L’execedent), тобто надвишку в продукції. В його книзі «Contradictions économiques» читаємо:

«В економічній науці, сказали ми за Адамом Смітом, панує погляд, що джерело всякої вартості є праця» (с.86). «Після, розуміння суспільної економії правило, що всяка праця мусить лишати надмірок, не є нічим іншим, як тільки усвячення конституційного права, яке ми всі набули через революцію, а то права обкрадати свого ближнього» (с. 9).

І він викладає дальше, що вся мудрість, усі нібито закони капіталізму зводяться на три правила: 1. купувати силу і зручність робітника понижче їх вартості, 2. купувати у продуцента його продукт за, можливо, найнижчу ціну і 3. відпродувати той самий продукт тому самому продуцентові за якнайвищу ціну. І народ з давен-давна зрозумів отсю вдачу торгівлі та капіталізму, бо ще в старовину грецькі мудреці обібрали за патрона купецтву Меркурія, бога злодіїв.

Концентрація капіталу

Кожна історична доба, кожна політична партія мала свої ідеї хибні, іноді шкідливі, що проте вони приймалися всіми як щось таке що розуміється само собою. Лише вельми розумні і талановиті підпадали впливові таких ідей, а ще більше підрядні уми, що привикли приймати чужі думки, не дуже вдаючися в оцінку їх вартості. А коли надто така фальшива ідея являлася в формі науковій і філософічній, то її злощасне панування тяглося через кілька поколінь.

І ми всі, соціалісти без різниці школи або фракції, сліпо вірили донедавна в одну таку формулу, в один ніби закон. Маю тут на думці закон концентрації капіталу, сформульований Марксом і принятий усіми соціалістичними писателями та бесідниками. Зайдіть на публічні збори, візьміть до рук яке-будь соціалістичне видання, – ви, певно, почуєте або прочитаєте там, що по невідлучному закону капіталу цей капітал скупляється в руках чимраз меншого числа капіталістів, що великі капітали повстають коштом малих, що великий капітал росте через вивлащування малих капіталів.

Ця формула, вельми розповсюджена, є основою тактики соціалістів-державників. По ній розв’язка соціального питання, яку великі основники сучасного соціалізму вважали цілковитим відродження осібника і всієї суспільності з погляду економічного і морального, являється справою вельми простою і легкою. Не треба щоденної економічної боротьби між експлуататором і експлуатованим, не треба солідарності між людьми, не треба нічого такого! Досить буде, коли робітники будуть голосувати на послів, що називають себе соціалістами, коли число тих послів побільшиться так, що зробиться більшістю в парламенті, а тоді парламент задекретує колективізм чи там комунізм державний, і всі експлуататори спокійнісенько піддадуться ухвалі парламенту. Вони не посміють рватися навіть до найменшого супротивлення, бо їх число, по закону капіталістичної концентрації, зменшиться безконечно.

Яка гарна і вигідна перспектива! Подумайте! Без зусилля, без посвячення, з нашого боку, фатальний закон приготовляє для вас щасливу будущину. Це так приємно глядіти на труднощі важкої задачі крізь рожеве скло, особливо коли у нас в душі усміхається глибоке переконання, що сама наука, сама сучасна філософія віщує нам несхибну побіду. І справді, цей нібито закон у Марксовім викладі являється з усіми признаками абсолютної правди, основаної на сучасній науці і філософії.

«Капіталістичне присвоєння, подібне до способу капіталістичної продукції, становить першу негацію приватної власності, що є рівноважником індивідуальної і незалежної праці. Та капіталістична продукція сама виплоджує свою власну негацію в спосіб так само фатальний, з яким доконуються переміни в природі. Це є негація негації… [*] Вивлащення доконується через діяльність вродженого (immanent) закону капіталістичної продукції, що йде до концентрації капіталів, а ця концентрація доконується через вивлащення великого числа капіталістів малим числом. Один капіталіст пожирає много капіталістів. А в міру як зменшується число багатирів капіталістичних, що захоплюють у свої руки і монополізують усі користі цієї доби соціальної еволюції, змагається також нужда» (Marx, Das Kapital, 1).

[*] Є се Гегелівська т. зв. тріада – логічна форма, в якій він виображував собі розвій. В кождім розвою – після Гегеля і Маркса – є три ступені: 1) первісний стан – thesis, 2) негація цього первісного стану – antithesis, 3) негація цієї негації і поворот до первісного стану, тільки на вищий ступінь – synthesis.

«Гегель узяв цей свій закон розвою, – мовить найновіший критик соціал-демократичних доктрин др. Г.Пасманік (Die Zeit, 1897, т. ХІ, ч. 141, стор. 163), – не з докладної обсервації появ дійсної природи, але з досліду законів логіки. Се ж звісний факт, що Гегель увесь свій вік мучився, підганяючи реальні явища під закони своєї діалектики, і сам ніколи не міг задовольнитися здобутками своїх дуже хитроумних зусиль. Та в усякім разі ясно, що Гегелева діалектика і теорія еволюційна, яка тепер є основою природничих наук, це дві речі абсолютно різні. Природничі науки не признають ніякої троїстості, а також не признають, буцімто розвій іде шляхом негацій і контрастів. А се, власне, дві характерні прикмети діалектики; коли їх відкинемо, паде весь будинок. А соціалісти потожсамлюють Гегелеву діалектику, приняту в цілості Марксом і Енгельсом, з еволюцією в значенні природописнім. Конечним наслідком цього діалектичного способу задивлювання є фаталізм: усе прийде і мусить прийти в свій час; нічого не можна викликати, заким об’єктивний хід явищ до того не дійде. Особа не має в історії ніякого самостійного значення. Власне цей оптимістичний фаталізм – оптимістичний, бо в будущині бачить щастя всієї людськості – є характерним признаком Марксівського розуміння історії!».

Еге ж, змагається нужда, та не між буржуазією, не серед дрібних капіталістів, а серед робітників та продуцентів! Від видання «Капіталу» минуло 30 літ; відколи Маркс сформулював цей закон, що «мусить проявляти себе в спосіб такий же фатальний, з яким доконуються переміни в природі» минуло повних 50 літ. Очевидно, що цей закон повинен би був проявити себе бодай яким-небудь економічним явищем. В тім часі продукція і обміна піднеслися в нечуваний спосіб повстали величезні приватні маєтки, що числяться на мільярди, розвилися колосальні спілки. По Марксовому закону повинно би зменшитися число дрібних капіталістів, а що найменше їх число від 50 літ не повинно би зрости. Погляньмо ж, що мовить на це статистика Англії. Ограничуюся на цей край, що славиться як край капіталістичної продукції (par excellence), тим більше що й Маркс опер усі свої діалектичні спекуляції на аналізі економічного життя Англії, незважаючи на решту світа. Поперед усього кілька цифр про загальний зріст багатства. Від початку нашого віку національне багатство Англії зросло ось як (мільйонів франків) :

Ці цифри показують нам дуже ясно правдивий початок повстання великих маєтків. Взявши на увагу загальну суму багатства без вартості домів, ми бачимо, що скромна сума 4875 мільйонів фр. З р. 1812 зросла в р. 1888 до 63875 мільйонів, т. є. змоглася втринадцятеро.

Такий самий прогрес у зрості багатства добачаємо і в інших цивілізованих краях. Для Франції, по таблицям Фурніє де Флея і Іва Гюйо, відповідні цифри являються ось які (мільйонів франків):

Щоб пізнати спосіб, як розділені ті багатства серед суспільності, треба придивитися сумам податку від тестаментів, наслідств і спадків. У Англії після урядових рапортів за рр. 1886–1889 було в тім часі:

Які ж навчаючі ті цифри! 882 100 родин посідають звиш 214 мільярдів, 2 мільйони ледве 16 мільярдів, а майже 4 мільйони не мають ніякого постійного маєтку! Погляньмо, наскільки змінилися ті цифри від рр. 1845 – 1850, т. є. від часу, коли був сформульований Марксів закон.

Приймаючи річний приріст маєтку на 135 фр., ми доходимо до того, що в 1896 р. кожний підданий її британського Величества міг би розпоряджати маєтком пересічно 8000 фр. або кожна робітницька родина мала би звиш 40 000 фр. І нехай же нам хтось скаже, що в Англії в наших часах не було б можливо устроїти добробут для всіх! Та вернімо до цифр. Після обрахунків спадкового податку було: 

Від р. 1877 дохід державний із податків спадкового і доходового змагався ось як:

Не треба забувати, що в Англії маєтки нижчі 100 ф. ст. (2500 фр.) вільні від податку спадкового. В р. 1840 було тільки 5.4 % усього населення, що платило по 500 і більше фр. податку доходового річно; в р. 1880 таких податків уже було 14,5 %. Від р. 1850 число податників, що мали річно більше як 5000 фр. доходу, росло ось у якій прогресії:

Як бачимо, за тих 36 літ число податників, що мали понад 5000 фр. річного доходу, зросло вчетверо, а в порівнянні до приросту всієї людності зросло втроє.

Всі ті цифри показують нам величезне збагачення буржуазії. Та, вертаючи до нашого питання, нам треба поглянути, чи сей зріст не довершився на користь великих, а з руїною – дрібних капіталістів. Для цілковитої певності я буду держатися виказів податку доходового, промислу, фірм купецьких і банків. Порівняймо цифри за 20 літ, щоб вплив Марксового закону міг якнайвиразніше зазначитися. Візьмемо число податників з р. 1868 – 69 з р. 1889.

* Ця одна цифра не відноситься до 1869, а до 1875 – 76 років.
Зріст усієї людності за той час 20 проц.

Розглядаючи ближче отсю таблицю, ми приходимо до висновків, що зовсім не згоджуються з Марксовим ніби законом. Якраз противно. Ані число «вельмож» капіталістичних, ані число дрібних капіталістів не зменшилося. Число цих останніх зростало далеко швидше, ніж число перших бо коли число великих капіталістів зросло о 30 %, то дрібна буржуазія розрослася о 70 %. Це випливає з урядових англійських «синіх книг» (blue Books). Та загляньмо для всякої безпеки до праць знаменитих спеціалістів, таких, як Мольгель і Джіффен, що обіймають своїми дослідами трохи довший шмат часу. В своїх класичних книгах ті автори дають цифри, якраз починаючи з тої пори, коли Маркс і Енгельс почали проповідувати свій економічний фаталізм і соціальну емансипацію через всемогучу державу. Після Мольгеля [Mulhall. Dictionary of statistics, 50 years of national progress] і Джіффена [Giffen R. Essays on finance] зріст числа властителів від р. 1833 до 1882 показує ця таблиця:

«Як бачимо, – мовить Р.Джіффен (стор. 396), – число капіталістів побільшується; та все-таки вони становлять меншість нації; 55 000 власностей, що рік-річно переходять у спадку, репрезентують півтора або два мільйони осібників, що посідають власність, обложену податком» (т. є. вищу понад 2500 фр. ). Доходового податку платимо:

Від р. 1840 після Мольгеля (стор. 24) приріст посідаючих верстов був учетверо швидший, ніж загальний приріст людності. Число магазинів і склепів зросло ось як:

Здається, що великі англійські магазини, подібні до паризьких Бон Марше і Лувр, не так то дуже пожерли тих чужодійних купчиків, тих дрібних капіталістів, над котрих долею так часто плачуть оратори-марксисти! Такий самий приріст виявляє число спеціально капіталістичних закладів – банків. «В р. 1886 було в Англії 140 банків спілкових з капіталом 2 мільярди 500 мільйонів фр., що був власністю 90 000 акціонерів. В те не вчислено 47 банків по колоніях» (Mulhall, op. cit. 66).

З якого-будь боку поглянемо на цю справу, все і всюди виходить, що число експлуататорів побільшилося. Відколи соціал-демократи вколисують народ, співаючи йому, що число його ворогів мусить зменшитися, на ділі це число росте так, що потроїлося від р. 1850 до наших днів. Де ж подівся закон, той метафізичний німецький закон, що «мале число великих капіталістів вивлащує велике число малих»? Як це сталося, що закон, котрий проявляє себе «в спосіб так само фатальний, з яким доконуються переміни в природі», в реальному житті проявив себе результатами зовсім противними його приписам? Проста річ, ніякого такого закона нема й не було. Марксова похибка породжена нещасним впливом гегелівської метафізики та діалектичним методом, таким любим Марксові і Енгельсові. Треба бути більше ніж наївним, щоб іще й тепер повторяти ту нісенітницю, що число посідачів капіталу зменшується через вплив якогось фаталістичного закону, а коли те число дійде до дуже дрібної меншості, то буржуазія лагідненько піддасться ухвалі парламенту про її вивлащення.

Матеріалістичне вияснення історії

Про цю тему ми вже подали статтю фабіанця Бекса, та по нашій думці Бексова критика занадто загальна і не відноситься безпосередньо до того матеріалізму, який проповідували Маркс і Енгельс. Вони мали на думці не те матеріалістичне вияснення, що вважає кожного чоловіка витвором клімату, раси, соціального окруження і життєвих условин. «Матеріалістична концепція історії, – пише Енгельс, – основується на тім погляді, що продукція і обміна продуктів становлять основу всякої суспільної організації. В кожній людській суспільності розділ багатства і творення верств або станів суспільних є випливом способу продукції і обміни в тій суспільності».

Д.Черкезов, хоч цитує це речення ограничує свою полеміку на виказання, що матеріалістичне розуміння історії зазначено вже у Віко, що знамениті праці Нібура, Момзена і інших німецьких істориків оперті на такім розумінню, що Адам Сміт ще 1825 р. проголосив думку, буцімто суспільна економія повинна вияснювати причини історичних подій, що в Франції Огюстен Тєррі, в Англії Бокль і Роджерс основували свої праці на тій самій ідеї. Далеко глибше в суть діла сягає критика д-ра Пасманіка в цитованій уже статті в «Zeit» і для того ми дамо із неї декілька уступів.

«Поперед усього дивно, що ані Маркс, ані Енгельс, ані ніхто з їх учеників не дали нам суспільного представлення історії з цього становища. В цілій соціал-демократичній літературі знаходимо міркування про ці або ті історичні події, та міркування ті без вартості, бо не мають зв’язку між собою. Адже ж це диво: хочуть люди дати нову теорію історії, а не випробували її на реальних фактах. А хоча б навіть ця теорія справдилася на історії одного або кількох віків, то що це значить? Цим і ще зовсім не доказано, що вона правдива на всім протягу людської історії.

Коли якийсь ряд фактів має бути вияснений якимсь принципом, то цей принцип мусить бути «первісний», не підпадаючий дальшому розложенню, т.зн. це мусить бути явище просте і загальне. Щоб вияснити хімічні явища, мусила наука дійти до найпервіснішого явища, до атому. Чим дальше поступає наука, тим простіші елементи притягає до пояснення фактів. Як же ж мається того погляду Марксова теорія? «Ціла історія є випливом форм продукції і обміни». Добре. А ті форми звідки виплили? Звідки вони взялися і що їх викликало? Чи вони властиві всьому звірячому світові, чи тільки людям? А коли тільки людям, то чому? Все те питання, на котрі треба відповісти, і вони показують, що Марксів принцип не є простий, але дуже, дуже зложений. Хіба ж можна перечити, що форма продукції і обміни – вельми зложене явище суспільне? Треба би, значить, поперед усього розібрати їх, звести на їх первісні складники, а тоді вже шукати принципа, від якого залежить уся людська історія. Адже ж не можна незнану кількість Х пояснювати другою Y, що сама складається з многих компонентів!

Енгельс дав раз іншу дефініцію (Engels. Ursprung der Familie, IV). Після матеріалістичного світогляду основним моментом у історії є продукція і репродукція безпосереднього життя. А вона є двояка: з одного боку, продукція средств до життя, а з другого боку, плодження самих людей, продовжування людського роду». Ба, та це ж те саме «дбання про життя», яке голосять соціологи вроді Ліпперта! Тільки хіба ж це принцип історичний, суспільний? «Продукція і репродукція безпосереднього життя» – це закон загально біологічний, важний для цілого органічного світу, не тільки для звірів, а й для рослин. А проте ані рослини, ані звірі не дійшли до витворення цивілізації, тільки люди. Чому ж це так? Значить, «продукція і репродукція безпосереднього життя» сама для себе не є ще «основним моментом історії». Тут мусить ділати якийсь новий елемент; загальний біологічний закон боротьби за існування в історії людськості підлягає якійсь модифікації.

Цікава річ, Маркс, в усякім разі чоловік геніальний, дуже добре розумів різницю між продукцією звірів і продукцією людей. В однім місці «Капіталу» (1, 140 – 142) він говорить про різницю між працею людей і працею найбільш соціальної між звірями пчоли. І тут він каже: «Найгірший будівничий тим різниться від найліпшої пчоли, що доконує змін у формах природи відповідно до мети, згори наміченої; він знає ту мету і піддає їй свою волю. Одним словом: чоловік робить свідомо, змагаючи до виразно наміченої мети, а пчола робить інстинктово» [Слово «інстиктово» нічого не пояснює. Знов треба запитати: що таке інстинкт і звідки він узявся, а тоді вийде, що й пчола, хоч в певній мірі, робить свідомо]. Шкода, що Маркс історико-філософ не був такий глибокий, як економіст! Бо, виходячи від тої різниці при дальшому аналізі, він мусив би дійти до того висновку, що історія людськості не залежить від самої тільки «продукції і репродукції безпосереднього життя», але від спеціального способу людської продукції.

Так ось коли заберемося до основних принципів, то зараз бачимо, що життя людськості не кермується самим тільки загальним біологічним законом, зглядно, що цей закон серед людськості якось перемінюється. Безпідставність Марксової історичної теорії показується ще ось із чого. Правдива теорія історії мусить вияснити цілу історію людськості від першої хвилі появи чоловіка аж до нинішнього дня. Вона не може ограничитися на саму писану історію, бо що ще нині не входить у її обсяг, може пізніше через нові відкриття, розкопи, відшифровування незвісних досі письм і т. і. статися її здобутком. Власне діалектично-еволюціоністичне становище, на якому стоять марксисти, змушує нас до розширення поняття історії, бо ж власне еволюційний погляд змушує нас пізнавати приготовляючі фази всякого явища.

З того погляду належать до історії всі ті ступені розвою, які пройшов чоловік від хвилі, коли він виступив яко «товариська істота», т. є. відколи зробився істотою не тільки біологічною, але й соціологічною. Розуміючи історію в такім значенні – а інакше її й не можна розуміти – ми бачимо, що вона починається далеко вчасніше, ніж які-небудь форми продукції і обміни. Адже ж годі говорити про особливі форми продукції там, де чоловік заспокоював голод, зриваючи готові овочі; він не продукував тоді не то що вартостей обмінних, але навіть вартостей ужиткових. Цей період, коли чоловік не дбав про найближчий день, тривав в усякім разі дуже довго, і в ньому знаходяться найважніші приготовляючі моменти для дальшого розвою людства. Коли Енгельс думає, що в тім часі «суспільний лад був опанований зв’язками родовими», то вільно нам запитати, що ж, властиво, довело до витворення тих родових зв’язків, бо половий потяг розвитий так само і у звірів.

Надто Енгельс через те сам признає, що форма продукції і обміни, зглядно економічна структура не все була основою розвою суспільності. Так ось бачимо: коли вважатимемо принципом історії форми продукції і обміни, то треба ще дати їх аналіз і приходиться ограничити їх вплив на одну означену епоху людської історії. А коли матеріалісти вказують на продукцію і репродукцію безпосереднього життя або попросту дбання про життя, то повинні ще вияснити, для чого цей біологічний закон тільки серед людей витворив соціологічний результат».

Всевладство держави

На закінчення цієї розвідки подамо ще за Черкезовим ті уваги і цифри, які він приводить проти Марксівського величання державної всемогучості і соціал-демократичного державного централізму.

«Коли закон капіталістичної концентрації відвернув багато соціалістів від економічної боротьби і попер маси виключно до виборчої агітації, то це було лихо, та часткове лихо. Напр., у Німеччині, де соціал-демократична партія величається незвичайним поводженням, обставини робітницької праці далеко гірші не тільки від англійських, де маса завсігди веде боротьбу на грунті економічнім, але навіть від французьких. Та все-таки це лихо часткове, бо більшість робітників інстинктово держиться економічної боротьби при помочі страйків. Та коли в наших днях ми бачимо страшенний розвій всемогучої держави, що все централізує, убезвладнює продуктивні сили і інтелектуальне життя, опутує всю європейську людність і пожирає народи своїми мільйонами функціонерів і своїми постійними арміями, а особливо коли народна маса піддається деспотизмові Бог-зна якого авторитету, то одвічальність за те в значній мірі спадає на німецьку метафізично державну соціал-демократичну школу.

Давніше, коли ще соціал-демократична доктрина не була так сильно розповсюджена, всі незалежні люди зарівно з буржуазії, як і з-посеред народу, силкувалися зменшити вплив держави на суспільне життя, зредукувати число її функціонерів і заострити її фінансову одвічальність. Під впливом революції в Північній Америці і заснування Сполучених держав думки про автономію і федералізм почали здобувати собі симпатію мас. Ліберальні політики, так само як і соціалісти перед 1848 роком, усі були прихильники повної автономії продуктивних груп. Та коли соціальна демократія почала проповідувати, що треба дати державі все пожерти, все сцентралізувати, бо колись замість Гогенцоллернів і Бісмарків на чолі держави стануть Лібкнехти, Енгельси і Бебелі, оперті на робітницькій армії, і зорганізують нам рай на землі, то всяку думку про автономію зведено на сміх, федералізм виключено з «Інтернаціоналу», а Лібкнехт з смішною гордістю заявив, «daß ich Gegner jeder Foederativ-Republik» (Volksstaat. März, 1872).

Ми знаємо вже досить добре їх основні економічні теорії. Погляньмо ж тепер, чи їх любов до держави є ліпше уґрунтована, ніж її економічний фаталізм. В дальших увагах я ограничуся виключно на Францію, де держава є централізована і справді всевладна.

Всі знають, що кожна подія в житті органічнім і суспільнім веде за собою певну затрату сили. Коли затрати на якесь задумане діло більш ніж зиск, то розумні люди покидають це діло. Так само і в суспільному житті: шкідливу інституцію остаточно люди мусять закинути. В часах ваших батьків, коли німецька метафізика зі своїми фантастичними законами ще не заполонила соціалізму, всі повставали проти непожиточних видатків державних, проти пригнітаючого зросту податків. І які ж то були ті податки колись, а які тепер? Ось невеличкий розрахунок:

Які ж то недотепні були ті мужі великої революції, що повставали проти видатків державних! «Науковий» соціалізм навчає народи радісно зносити видатки 22, 48 і 55 разів більші, ніж давніше. Та може сказати дехто, що коли видатки державні збільшилися, то гроші йдуть в народ. Чи справді? Спробуємо придивитися сему ближче. Бюджет Франції в р. 1892 виказує видатків 3 780 077 692 фр. Із цієї величезної суми брала буржуазія титулом процентів від публічного долгу 1 284 191 374 фр.; та сама буржуазія за адміністрування фінансів, вибирання податків, справовання урядів і т.д. – 1 193 494 440 фр.; та сама буржуазія за достави для армії – щонайменше третю частину видатків військових, т. є. 285 142 000 фр. – отже, разом брала вона з теплої руки держави 2 762 827 814 фр. Коли до того додати решту видатків на військо, що в першім ряді держиться на те, щоб боронити оту саму буржуазію, т. є. суму 570 282 000 фр., то лишиться вельми скромна сума 446 967 878 фр. на школи, пошти і інші публічні роботи, з чого знов буржуазія загарбує дуже значну частину.

До державного бюджету треба додати ще 500 мільйонів у бюджетах муніципальних, з чого знов третина розділюється між урядуючих і експлуататорів. Та це ще не все. Після обрахунку Леруа-Боліе річний дохід усієї Франції виносить 25 мільярдів франків. Із цього припадає на державу 4 мільярди; буржуазія, на котру працює 9 мільйонів продуцентів, числячи, що кожний заробить для «патрона» тільки півтретини фр. денно, бере чистих 8212 мільйонів; національна консумція, числячи на кожну душу по пів фр. денно, коштує 7300 мільйонів, а кошта продукції 5488 мільйонів фр. Півчетверта мільярда одержані теплою рукою від держави і звиш 8 мільярдів нагарбаних під охороною тої самої держави, значить близько 12 мільярдів можуть французькі експлуататори ділити поміж себе рік-річно! А тепер розумієш, шановний читачу, чому число капіталістів побільшується, а мільйонери не пожирають дрібних капіталістів? Адже ж ця величезна сума вистарчає на те, щоб витворити у Франції рік-річно 11712 мільйонерів або 23 424 багачів з півмільйоновими маєтками! Та ця сума розділюється на всю буржуазію; за це вона управляє нами, встановлює закони на свою користь, цвіте і множиться.

Звичайно, соціал-демократи багато декламують проти експлуатації доконуваної дрібними приватними предприємцями, а рівночасно оспівують славу і добродійства держави, посвячуючи її людську особу, добробут, свободу і честь усіх. Та цей фетиш накладає свої особливі условини і потреби на поневолені маси. Одною з найфатальніших потреб держави – чи вона зоветься деспотична монархія, чи конституційна, чи республіка – є збільшування числа своїх функціонерів, т. є. збільшування числа паразитів, що живуть коштом робітника. Французька статистика дуже проречиста в цій справі.

В р. 1855, коли ідеї «Комуністичного маніфесту» ще не були розповсюджені, йшла у Франції завзята боротьба проти високих видатків на функціонерів державних. А які ж були ті видатки? Вони виносили 241 мільйонів для чинної служби і 30 мільйонів на пенсії. Відтоді до 1870 р. видатки на піддержування національного паразитизму раз у раз росли, а поступові люди і партії не переставали протестувати. Та це цісарство провалилося. Народ надіявся, що республіка дасть йому полегшу, зменшить національний паразитизм. Та даремні були його надії!

А число функціонерів державних дійшло до 806 000 осіб! І не треба думати, що це якась спеціальна хвороба Французької республіки. В Росії, в Німеччині, в Італії, всюди паразитизм росте так само швидко. Те саме бачимо і в Сполучених Державах, де пенсії функціонерів державних становлять найбільшу рубрику в державних видатках і зростають ненастанно. І так в р. 1892 видано на адміністрацію 100 міл. доларів, на проценти від публічного долгу – 23, а на пенсії – 126, разом 248 міл. дол. А що весь бюджет виносив 409 м.д., то бачимо, що більшу половину видатків пожирають ті, що не продукують нічого.

Можна би дивуватися, яким способом соціал-демократи дійшли до поклонів перед державою. Ми бачили, що попередником їх в тім погляді був їх учитель Гегель, а що вони перейняли його від нього, цьому причиною був їх ненауковий матеріалістичний світогляд, що змушував їх усі явища вияснювати чисто економічними причинами. Очевидно, що й повстання держави, невільництва, приватної власності вони пояснили собі тим способом, а пояснивши їх так, побачили в них речі конечні і навіть благотворні.

Полемізуючи з Дюрінгом, Енгельс писав: «Загалом приватна власність не була в історії здобутком рабунку ані насильства… Вона пішла з причин економічних. Насильство зовсім не причинилося до її витворення. Вся історія повстання приватної власності опирається на причинах виключно економічних, і при її пояснюванню нема потреби ані разу вдаватися до насильства, до рабунку, до держави, ані до жодної політичної інтервенції. Власність мусить бути витворена працею, заким можна її присвоїти силою. Продукція і нерівний поділ багатства мусили вже існувати, заким зробилося можливим невільництво».

Отже ж без насильств, без перемоги і держави сама продукція виплодила нерівність, притиск і невільництво. Цікаво тільки, на якій теорії опиралися ті дикі люди і якого капіталу було їм потрібно, коли вбивали одні одних, щоб прогодувати себе людським м’ясом? Енгельс, як правдивий софіст, навчає Дюрінга, що Робінзон дістав у свої руки П’ятка для того, бо був представником вищої культури і мав ліпше оружжя. «Продуценти досконалішого оружжя завсігди тріумфують над продуцентами пліхшого», – додає він. Тілько ж Робінзон виратував П’ятка від не дуже приємної перспективи – з’їдження через власних чесних земляків. І ті земляки перед Робінзоном тріумфували над П’ятком. Чи вони перемогли його вищою культурою, чи силою? Чи Менелік і абісинці побили італьянців через те, що стоять вище цивілізацією і формою продукції, чи через те, що були дужчі? А варвари, що знівечили греко-римську цивілізацію, чи були більше розвиті, більше промислові, більше цивілізовані? Ні, вони перемогли силою, брутальністю і насильством.

Та Енгельс іде ще далі. Він навчає німецьких робітників, що «без невільництва стародавня Греція не була б могла розвинутися ані сама, ані її штука та наука» і що «невільництво в ту пору було великим поступовим кроком». Коли так, то чому ж та сама Греція попала в стан варварства під турецьким панованням? Адже ж невільництво цвіло там аж до початку нашого віку. Якже ж це сталося, що через 20 століть той сам народ з тим самим невільництвом замість поступати своєю незрівняною цивілізаційною стежкою спадав щораз нижче до стану дикості?

І це не припадковий скок у минувшину; оця прихильність до невільництва у соціал-демократів належить до основ будущини. Бо погляньмо, як виображують собі соціал-демократи будущий устрій. В книзі К. Кауцького «Die Grundlagen der Socialdemokratie», що є офіціальним виясненням партійної програми, в розділі Х п.з. «Соціалізм і свобода» читаємо: «Соціалістична продукція не згоджується зі свободою праці, т.зн. з тим, щоб робітникові було вільно працювати коли, де і як захоче. Правда, під пануванням капіталізму робітник до певної міри користується ще цією свободою. Коли йому не сподобається в одній робітні, він може пошукати собі працю в іншій. В соціалістичній (соціал-демократичній) суспільності всі средства продукції будуть сконцентровані в руках держави і держава буде одиноким предприємцем, тож робітник не буде мати вибору. Робітник наших днів має більше свободи, ніж її буде мати в соціал-демократичній суспільності. Це не соціал-демократія касує право вибору праці і часу, але сам розвій продукції».

Продукція, а не насильство, була джерелом усіх кривд і пригніту в минувшині – так учив Енгельс; та сама продукція витворить нове невільництво в соціал-демократичній суспільності, – запевнює нас офіціальна партійна книга. І для якого ж то добра ті люди, котрих ідеалом є казарма, армія праці, дисципліна і субординація, хочуть позбавити людськість свободи, ініціативи і солідарності? Може, вони думають здійснити такий комуністичний ідеал, що кожний осібник добровільно піддасться наказам функціонерів державних? Погляньмо, як соціал-демократичні законодавці думають зорганізувати розділ продуктів отак удисциплінованої праці. Той самий Кауцький в IX розділі тої самої книги п.з. «Розділ продуктів у будущій державі», відповідаючи на закиди противників соціалізму, пише:

«Наші противники повинні би доказати, що рівний розділ продуктів є конечним наслідком соціалізму. Всі форми теперішньої плати: плата за години чи штуки, спеціальні премії за працю понад загальний наділ, різнородні відплати за різні роди праці – всі ті форми сучасної плати, девчому змодифіковані, буде можна цілковито приложити і в соціалістичній суспільності». Перепрошуємо пана філософа «наукового соціалізму»! Система плати може бути приложена у їх соціал-демократичній державі так, як прикладається в теперішній державі експлуататорській і капіталістичній, але ніколи в суспільності соціалістичній. Автор і його приятелі дурять себе і других, твердячи, що їх держава демократична, по-воєнному зорганізована, з захованою системою плати має ще якийсь зв’язок з соціалізмом. Соціалізм, по думці перших його апостолів, кладе своєю основою право кожної людини до свободи без ограничень, до повного і гармонійного розвою; він противиться всякому визискові чоловіка чоловіком, суспільністю, державою; він противиться особливо системі плати за роботу. Плата є основою капіталізму. Допускаючи її до своєї держави, ви, панове, сфальшували основну думку соціалізму; замість емансипації ви бажаєте завести дисципліну і субординацію, замість солідарності – порядок і тісноту казарми, замість економічної рівності – привілеї, і через це ви зрадили справу народів, домагання терплячої людськості».

На цьому ми кінчимо виписки з брошури Черкезова. Ми не знаємо, чи була на неї яка відповідь у соціал-демократичній пресі, та в усякім разі, коли приведені в брошурі цифри і цитати з писань соціал-демократичних не виссані з пальця, а правдиві (цього ми в отсій хвилі не можемо сконтролювати), то нею нанесено соціал-демократизмові тяжкий удар. Такі удари від людей, прихильних соціалізмові, йдуть тепер чимраз частіше, і нам здається це об’явою вельми корисною: правдивий соціалізм, ідея будущого братерства людського може тільки виграти на тім, коли люди позбудуться ілюзій і хибних доктрин.