Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Конспект праці Маркса, де я намагався підсумувати основні ідеї в межах спеціального проєкту з повним прочитанням усієї спадщини МіЕ (див. група в Телеграмі). Але, на жаль, робота виявилася надто слабкою й провокативною, і я не втримався від того, щоб супроводити все власними критичними коментарями. Та для свого часу робота непогана, а в межах марксизму — і поготів, і це, звісно, треба мати на увазі.
По ідеї, якщо судити з передмови самого Маркса, ці рукописи стали прямим продовженням «Вступу до критики гегелівської філософії права» (1844). І вже тут видно сліди полеміки з Бруно Бауером, яка посварила їх після публікації «Єврейського питання». Бауер почав активно нападати на Маркса, і вже в цих рукописах Маркс намагається відповісти. Згодом ця тема стане завданням окремої праці «Святе сімейство…». А поки що Маркса більше непокоїть написання економічної критики. Ці рукописи є, вочевидь, початковим начерком задуманого Марксом твору «Критика політики і політичної економії». На початку Маркс переконує нас, що прочитав дуже й дуже багато книжок з економіки та соціалізму всіх країн Західної Європи, аби не подумали, що він якийсь дурник. Окремо Маркс вважає за потрібне відзначити вплив Фейєрбаха, зокрема й на свою економічну теорію (див. тези про «відчуження»).
Лише від Фейєрбаха веде свій початок позитивна гуманістична і натуралістична критика […] після «Феноменології» та «Логіки» Гегеля це — єдині твори, які містять справжню теоретичну революцію.
Наприкінці цього твору Маркс обіцяє зробити «критичний розбір гегелівської діалектики та філософії взагалі». Він чітко провів рубікон між младогегельянцями на кшталт Бауера, тобто старою гегелівською діалектикою, — і тією новою критикою Гегеля, яку дав Фейєрбах. Маркс у цей момент цілком серйозно вважає себе «фейєрбахіанцем». Варто заздалегідь зазначити, що ця праця неймовірно емоційна. Маркс навмисно тисне на емоції читача й створює атмосферу горору та безпросвітної безнадії. Він нагнітає й доводить до крайності майже будь-яку тему, якої торкається, а моралізаторства й наполягання на «моральності» та «аморальності» тут більше, ніж у будь-якій праці Маркса чи Енгельса до цього моменту.
Рукопис I
Заробітна плата
На відміну від конспекту Джеймса Мілля, де він ще просто збирав матеріал, більш-менш відсторонено, і цитував майже без коментарів, тут Маркс одразу починає з того, що «заробітна плата визначається ворожою боротьбою між капіталістом і робітником». Тепер уже Маркс максимально критичний і «літературний». Він радше хоче зворушити читача стилем, ніж вагою аргументації, і тому змальовує класову боротьбу в епічному дусі. Справу подано так, що оскільки робітники — це товар (жах!), і на них діє закон попиту та пропозиції, то навмисно занижуючи попит, капіталісти регулюють чисельність населення. Ніби мається на увазі, що в здоровому суспільстві, без капіталізму, попит на робочі руки не буде обмежуватися, а отже можна буде безмежно розмножуватися, і при цьому ніхто не бідуватиме. Така типова критика Томаса Мальтуса тут ще не звучить, але це єдине, що може матися на увазі. По суті, він уже тут вторить Бабефу та його послідовникам бабувістам, і вперше настільки відкрито приймає комуністичні тези.
Мілль намагався сказати, що, навпаки, самі робітники, контролюючи кількість своїх дітей, можуть або зробити пропозицію праці надлишковою, або, навпаки, зробити працю дефіцитною, і таким чином від самих робітників залежить співвідношення заробітної плати та прибутку. В ідеальному світі, де діяли б закони ринку, так, мабуть, і було б (попит/пропозиція, конкуренція тощо). Маркс, щоправда, вже навіть не згадує про це, він одразу змальовує все в кривавих тонах. Для нього робітники не просто юридично пасивні й залежні від примхи капіталіста. Так, якщо господар схоче, тоді буде робота і ти не помреш, а якщо не схоче, то й не буде. Але Маркс іде далі, і на противагу Міллю хоче сказати, що робітники не в змозі регулювати свою чисельність. Він ніби погоджується з Мальтусом, що населення зростає експоненційно, варто лише дозволити йому зростати. Це дуже слабкий аргумент, однак мається на увазі саме це. Але рушаймо далі:
Взагалі слід зауважити, що там, де робітник і капіталіст однаково зазнають збитків, у робітника страждає саме його існування, у капіталіста ж — лише бариші його мертвої мамони. Робітникові доводиться боротися не тільки за фізичні засоби до життя, а й за отримання роботи, тобто за можливість здійснення своєї діяльності, за засоби до цього здійснення своєї діяльності.
З одного боку, Маркс тут має рацію, але з іншого — а що натомість? Що якби не було жодних буржуа і жодного права власності на засоби виробництва? Усе одно ж, щоб прогодувати себе, треба працювати, і бажано виконувати якусь суспільно корисну працю. Це все одно пошук вільної ніші. І він мало чим відрізняється від пошуку робочого місця за капіталізму (хіба тільки тим, що нині цю функцію пошуку «сфери» виконує капіталіст). Єдине, що, можливо, Маркс має на увазі можливість стабільно жити зі своєї невеликої земельної ділянки, на самозабезпеченні, а реміснича праця вже йде лише як додаток. У такому разі, не знайшовши роботи, ти все одно не пропадеш. Але це чергова пропозиція повернути історію назад, якщо не в кам’яний вік, як він де-факто запропонував раніше (див. тут), то принаймні до середньовічного феодалізму.
Важко не погодитися, що під час кризи робітник страждає більше, ніж буржуа. Але загалом це несправедливо як критика саме капіталізму. Будь-який багатій, за будь-якого суспільного ладу, в якому взагалі є нерівність, завжди страждає менше, ніж бідняк. Зображати це як якийсь ноу-хау, притаманний нашій епосі, — дещо дивно. Далі Маркс каже, що попит на робітників перевищує пропозицію лише в разі економічного буму. Тоді зарплати зростають (скорочення народжуваності, та хоча б від Чуми, якщо контрацепція гріховна, він не розглядає, справді, а навіщо!). Але навіть тут він робить робітників більш безвільними, ніж про них думали вороги пролетаріату, і, само собою, щоб навмисно драматизувати:
Підвищення заробітної плати призводить до того, що робітники надриваються на роботі. Чим більше вони хочуть заробити, тим більшою кількістю часу змушені вони жертвувати і, цілковито відмовляючись від будь-якої свободи, рабськи працювати на службі в жадібності. Тим самим вони скорочують тривалість свого життя. Це скорочення тривалості життя робітників є сприятливою обставиною для робітничого класу в цілому, оскільки завдяки йому безперервно виникає новий попит на працю. Цей клас завжди змушений жертвувати певною частиною самого себе, щоб не загинути цілком.
Робітник жадібний (ох уже цей капіталізм, ще й мізки промив, і звичаї зіпсував!), тому він надривається, працюючи понад силу, і, вочевидь, це настільки масова проблема, і вона так дієво скорочує населення, що здатна врівноважити попит і пропозицію праці. Деякі фрази взагалі чарівні у своїй метафізичності. Наприклад: «накопичення капіталу посилює поділ праці, а поділ праці збільшує кількість робітників». Як поділ праці збільшує число робітників, зовсім не ясно. Так, як правило, якщо капіталу багато і робітників багато, то сам поділ праці стає можливим, це правда. Але в Маркса причинно-наслідковий зв’язок працює дуже дивно.
Підвищення заробітної плати породжує в робітникові капіталістичну жагу збагачення, але втамувати цю жагу він може лише шляхом принесення в жертву свого духу й тіла.
У першій частині глави Маркс наполягав, що робітник неймовірно прив’язаний до своєї спеціальності, і тоді це було погано, бо якби буржуа раптом захотів змінити рід діяльності, то такий фахівець став би йому непотрібний, і він шукав би іншого фахівця, а наш робітник, який нічого більше не вміє, просто помер би з голоду. Але потім Маркс почав критикувати той факт, що поділ праці перетворює всі види праці на примітивне одноманітне штампування. Здавалося б, це розв’язує проблему №1, більше немає проблеми з прив’язкою до спеціальності! Але Маркс тепер уже так не думає, і тепер це теж погано, бо отуплює робітника й відриває його від повноти праці, від її творчої природи. Тобто краще бути повноцінним ремісником, і при цьому ще самозайнятим. І ми знову повертаємося до того, що нам пропонують повернутися в XVI століття, а то й далі в минуле. Будь-яку людину потягне сказати, що я сам тут додумав; що такого не може бути; що Маркс за прогрес і дивиться в майбутнє; що треба використовувати механізми на благо. Так, але ж тоді механізація самої сутності праці далі лише поглиблюватиметься. А в цьому тексті для Маркса це одна з найгірших сторін сучасності. Тож усе не так просто.
Отже, при русі суспільства похилою площиною вниз — прогресуюча злиденність робітника; при прогресі суспільного добробуту — особливий, складний вид злиденності; у суспільстві, що досягло найбільшого добробуту, — постійна злиденність.
Дивує тут лише те, що людство не вимерло за лічені століття! Якщо послухати Маркса, навіть один із таких періодів важко пережити, а тут у всіх трьох — один жах, а потім ще жах по новій. І чим далі Маркс розганяється у своїй критиці, тим цей «пафос заради пафосу» перетворюється на дешеву клоунаду. Наприклад, можна насолодитися й таким неприкритим софізмом:
Оскільки, за Смітом, суспільство не буває щасливим там, де більшість страждає, — а тим часом навіть найбагатший стан суспільства веде до такого страждання більшості, — і оскільки політична економія (взагалі суспільство, в якому панує приватний інтерес) веде до цього найбагатшого стану, то виходить, отже, що метою політичної економії є нещастя суспільства.
Оскільки багатство суспільства за капіталізму — це бідність індивіда, то метою збагачення є загальна злиденність. Гарно сказано, але це повний дебілізм. Звісно, 1810–1840-ті роки були роками зниження середньої зарплати й збільшення кількості робочих годин, це факт. Але прямо «більшість» у злиднях не перебувала навіть тоді. Хоча проблема навіть не в цьому, а в тому, що Сміт каже таку фразу, ніби він або сліпий ідіот, який не бачить страждань на вулиці (хоча описує злиденність навіть у книжці про мораль у темі співчуття), або ж він лицемірний брехун. Навколо злидні, людство, вочевидь, уже ось-ось вимерне, а Сміт і далі каже фрази про те, що «якщо більшість страждатиме». Яке ще якщо! Уже зараз!
Коротше кажучи, подібні емоційні перекручування в Маркса неможливо сприймати всерйоз. Хоча, коли особисто я був марксистом, ця праця глибоко мене вразила, і пише він справді красиво.
Тепер станьмо цілком на точку зору політичного економа і зіставмо, слідуючи йому, теоретичні та практичні домагання робітників. Політичний економ каже нам, що спочатку і відповідно до теорії весь продукт праці належить робітникові. Але водночас він каже, що насправді робітникові дістається найменша частка продукту — те, без чого абсолютно не можна обійтися: лише стільки, скільки необхідно, щоб він існував — не як людина, а як робітник — і плодив не рід людський, а клас рабів — робітників.
Маркс пообіцяв стати на бік економіста, але тут же почав говорити те, чого, по суті, ніхто з них не каже. І цю форму про «станьмо на точку зору» він згодом іще повторить кілька разів. Але загальна ідея проста: капіталізм убиває, робітники біднішають, нам усім кінець. І головний аргумент, по суті, зводиться до влади. Капіталіст тримає в руках життя робітника, і це ненормально. Так це виглядає, якщо зовсім спростити й викинути весь зайвий пафос і понти. Друга велика лінія — капіталіст називає Л Ю Д И Н У — товаром, що аморально. Щоправда, незрозуміло, навіщо розглядати працю з якісного (а не кількісного й товарного) боку в тих питаннях, де це справді не має значення. Але Маркс хапається за це, щоб іще раз показати, що це буквально означає, ніби капіталіст дивиться на робітників як на товар, а отже капіталіст — мерзота без душі. Можливо, в якихось випадках це й так, але коли йдеться про бухгалтерію, навіть на найсоціалістичнішому у світі виробництві все теж зводитиметься до цифр, нічого не вдієш.
Прибуток на капітал і земельна рента
Далі я спробую вже не реагувати так часто на те, що мені здаватиметься особливо тупим або маніпулятивним. Бо вся його праця від початку до кінця — це маніпуляція над почуттями читача. Спробуймо виокремити лише найголовніше. У розділі про капітал Маркс повторює думку про те, що капіталіст — це владика робітника. А далі просторо міркує про нижню й верхню межі норми прибутку. Цим він, по суті, показує, що є багато способів обійти «рівноважну ціну», і що ринок не зовсім добре працює, або навіть не працює взагалі. Він намагається сказати, що капітал уже за своєю природою — це грабунок, освячений законом, і намагається показати, як капітал панує не лише над робітником, а й над самим капіталістом.
Уже тут Маркс пише, що якщо конкуренція — це найкращий засіб для доброго функціонування ринку, то в нас погані новини, бо вона швидко перестає працювати й призводить до концентрації капіталів і монополій. А отже, та сама конкуренція, цей єдиний механізм, який міг би призвести до зниження цін і підвищення зарплат, насправді просто казочка (насправді знову-таки все значно складніше, і якби все було так, то монополізм давно б уже задушив усю світову економіку, чого досі не сталося, навіть в епоху транснаціональних корпорацій, а в XIX столітті й поготів). Далі Маркс розписує, як тяжко тепер живеться дрібним капіталістам і як вони неминуче розоряються та перетворюються на пролетаріат.
Як і капітал, рента — це теж узаконений грабунок, до того ж учинений уже дуже давно. Основна ідея тут також полягає в акценті на класовій боротьбі. Якщо економісти намагаються відшукати ренту через якісь «природні» й об’єктивні показники самої землі, то Маркс наполягає, що, як і у випадку із заробітною платою та прибутком, рента теж визначається боротьбою орендаря і землевласника. Маркс доводить усе те саме, що й раніше. Землевласникові вигідно, коли страждають буквально всі: робітники, селяни, капіталісти, інші землевласники, взагалі всі, окрім нього самого. Процвітання суспільства його не цікавить у жодному вигляді, але якби раптом цікавило, то тут Маркс малює той самий парадокс: процвітання економіки = злидні й смерть для більшості (я не перебільшую, можете перевірити самі). Далі йде порівняння великих і дрібних землевласників, і загалом виходить повна копія розділу про капітал, тільки із заміною слів. Єдине, що завдяки капіталізмові й зростальній конкуренції серед самих землевласників Маркс пророкує — і, зрештою, слушно — кінець панування старої аристократії:
Таким чином, кінцевим результатом є знищення відмінності між капіталістом і земельним власником, так що в цілому залишається вже тільки два класи населення: робітничий клас і клас капіталістів. Це втягнення земельної власності в торговельний обіг, перетворення земельної власності на товар означає остаточний крах старої аристократії й остаточне утвердження грошової аристократії.
Відчужена праця
Тематику «відчуження» я вже чимало зачепив, коли розглядав конспект Маркса до Джеймса Мілля; почасти Маркс знову повторює ті самі ідеї. Спершу він хоче показати, що дурні буржуазні економісти самі не знають, про що говорять, і займаються простим констатуванням своєї практики в бізнесі, перетворюючи цю практику на об’єктивні «закони». Ще вони змальовують розвиток економіки від первісних часів, спеціально для того, щоб не відповідати на запитання сучасності, а ховати їх у далеких хащах минулого. Маркс порівнює це з тим, як теологи відсилають нас до моменту гріхопадіння Адама. На їхньому тлі сам Маркс нібито розкриє суть речей, і замість історичних махінацій він виходитиме просто із сучасності. Ну а в сучасності ж — повна жопа. І тому треба швидко пояснити головне — чому ж усе так погано?
Робітник стає тим біднішим, чим більше багатства він виробляє, чим більше зростають могутність і розміри його продукції. Робітник стає тим дешевшим товаром, чим більше товарів він створює. У прямій відповідності до зростання вартості світу речей зростає знецінення людського світу. Праця виробляє не лише товари: вона виробляє саму себе і робітника як товар, причому в тій самій пропорції, в якій вона взагалі виробляє товари.
Основна ідея «відчуження» мало чим відрізняється від того, що він говорив раніше. Продукт праці відчужується від творця і починає панувати над ним. Маркс знову й знову, буквально відкрито, з посиланнями на джерело, переносить логіку Фейєрбаха із питань теології на питання виробництва. Тут він, щоправда, додає ще таку думку, що чим більше людина виробляє предметів, тим сильніше вони від неї відчужені. Або тим менше вона здатна «освоїти» предмет. Цю метафізичну нісенітницю особисто я раніше тлумачив (і продовжую, завдяки Е. Фромму) як проблему розуміння суті предмета, тобто як питання радше інтелектуальне. Якщо ремісник старого типу виробляв складний предмет від початку й до кінця, і тому знав усі етапи його виробництва, то завдяки поділу праці новий фабричний робітник, який теж фактично створює предмет, а потім ним користується (наприклад, смартфон), насправді не знає, як цей предмет виробляється, як він працює і з чого складається. Для нього цей предмет майже чарівний, і він не відчуває того, що сам є творцем цієї «магії». Предмет уже не його, це щось зовнішнє й незрозуміле. Тобто це питання радше про цілісність людини, про межі пізнання.
Однак в оригіналі Маркс має на увазі радше щось на рівні «виробник машин не може купити машину, а будівельник будинків не може купити будинок». Теж популярний тезис серед сучасних лівих, але це куди простіше, ніж те, що можна було з цього напридумувати. У такому вигляді теза про відчуження виглядає як банальне повторення ідеї, що ми бідніємо тим більше, чим більше виробляємо, але з іншого ракурсу.
Лише читаючи такі праці, можна цілковито перейнятися розумінням тих буржуазних економістів, які звинувачували Маркса в метафізиці. І вони були цілком праві. Маркс ставиться до метафор про працю як про субстанцію майже буквально. Для нього праця «живе» далі своїм життям у товарах. Наче все, що створює людина, тут же одухотворюється. Тим жахливіше виходить, що вампір-капіталіст по суті висмоктує нашу духовну сутність. Замість того, щоб говорити про те, яким чином праця (тобто діяльність людини) створює предмет, Маркс говорить про «опредметнення» (по суті перетворення) праці. Він говорить про магічні метаморфози. Ба більше, в одному рядку він примудряється розділити «життя праці» і «життя робітника». Я не жартую, це різні поняття в одному реченні.
Подібно до того як природа дає праці засоби до життя в тому сенсі, що без предметів, до яких праця прикладається, неможливе життя праці, так, з іншого боку, природа ж постачає засоби до життя і в ширшому сенсі, тобто засоби фізичного існування самого робітника.
Ще одна нова річ, якої раніше Маркс не говорив, — концепція потреби в праці. Мовляв, колись вона в нас була, але тепер утрачена, і працюємо ми вже не заради самої праці, а заради заробітку на прожиток. Одна з найбільш консервативних частин цієї книжки полягає в тому, як Маркс розмежовує людське й тваринне, роблячи «творчість» осердям людської величі:
У результаті виходить таке становище, що людина (робітник) почувається вільно діючою лише під час виконання своїх тваринних функцій — під час їжі, пиття, статевого акту, у кращому разі ще, влаштувавшись у своєму житлі, прикрашаючи себе тощо, — а у своїх людських функціях вона почувається лише твариною. Те, що властиве тварині, стає долею людини, а людське перетворюється на те, що властиве тварині? Щоправда, їжа, пиття, статевий акт тощо теж є справді людськими функціями. Але в абстракції, що відриває їх від кола іншої людської діяльності й перетворює їх на останні та єдині кінцеві цілі, вони набувають тваринного характеру.
Та й це ще куди не йшло, бо тут уже в принципі видно місток до критики гедонізму й індивідуалізму; далі Маркс іде глибше й постулює філософію цілого, так званої «родової людини» («людство», «людина взагалі»), на противагу індивідуальній людині. Ба більше, навіть родова людина виявляється частиною природи як Цілого. І спершу відчуження відбувається під виглядом відокремлення людини від природи, а потім саму людину перетворюють на тварину, відірвану від колективу.
Відчужена праця людини, відчужуючи від неї 1) природу, 2) її саму, її власну діяльну функцію, її життєдіяльність, тим самим відчужує від людини рід: вона перетворює для людини родове життя на засіб підтримання індивідуального життя. По-перше, вона відчужує родове життя й індивідуальне життя, а по-друге, робить індивідуальне життя, взяте в його абстрактній формі, метою родового життя, теж у його абстрактній і відчуженій формі.
Але, мабуть, усе ж таки відволічуся від построкової критики. Якщо все це підсумувати, то Маркс стверджує, що для нас чомусь має бути дуже важливою справою — щогодини доводити, що людина — це не тварина. Ми маємо хотіти доводити це своєю працею, яка перетворює природу й стверджує слід людини у зовнішньому світі. Якщо цю функцію для нас перетворили на муку (робота на дядька за копійки), то нам лишається тільки тішитися тим, що ми не творимо, тішитися лише тим, що ми просто існуємо, як тварини. Ну добре, припустімо, ми зарядилися бажанням принижувати тварин, тобто самостверджуватися за їхній рахунок. Так, я великий, я людина, усе це чудово. Але далі виходить так, що основна ідея Маркса — у простій фразі про те, що праця має приносити задоволення й стати метою нашого життя, бажаною метою, самоціллю. У цьому, власне, і вся його думка. І оскільки нині це не так, Маркс і намагається показати, чому це так жахливо.
Взагалі положення про те, що від людини відчужена її родова сутність, означає, що одна людина відчужена від іншої і кожна з них відчужена від людської сутності.
Отже, відчужена праця, як сам процес виробництва (праця), так і готовий продукт (праці), стає ніби Божеством, яке ми самі породили й яке панує над нами, доки ми в нього віримо. Але цей продукт праці може привласнити інша людина (капіталіст), і це створює несвідоме відчуття, що цей капіталіст — істота могутніша за всіх, адже він може володіти тією сутністю, яка володіє нами самими. Та й узагалі, якби відчуження не було, то й привласнити працю не зміг би ніхто, а отже, понад усе вже сказане, відчуження — це ще й основа приватної власності. Тут Маркс змальовує заробітну плату так само як «зовнішнє» й відчужене явище й сподівається, що зі зникненням однієї частини рівняння (ПВ) зникне й друга (ЗП). Усі ми маємо бути лише самозайнятими ремісниками, бажано в економіці рівня палеоліту (див. приклад із конспекту Мілля).
Рукопис II
Відносини приватної власності
У наступному рукописі Маркс робить наголос на відносинах пролетаря й капіталіста як праці та капіталу. Де робітник просто не може існувати без капіталу (бо капітал — це ж і робочий верстат, без якого не можна заробити зарплату, а отже й жити). Знову ж таки, у тексті прямо такого немає, але основна ідея тут, як і в попередньому рукописі, — «працювати на дядька погано, працювати на себе добре, а отже раніше було краще». Малюється така картина: мовляв, праця — це ще куди не йшло, бо це живий чоловік, хай і зведений до рівня тварини, а капітал — це вже мрець у квадраті (грубо кажучи, мертва, застигла праця). І ми молимося цьому всемогутньому Богу на ім’я Капітал, який водночас є «гівно від гівна», вторинним похідним від уже й так спотвореної людини.
Маркс знову повертається до відносин капіталіста, земельного власника й орендаря, щоб показати їхню близьку спорідненість як різних груп усередині одного й того самого класу капіталістів. Нагадує про те, що промисловість — це міське, а землеробство — сільське. І при цьому пише так, ніби раніше було краще, а сільські інтереси мали більше зв’язку з природою та загальнолюдськими інтересами. Щоправда, тут я вже не впевнений, що все настільки погано (!), перевірте самі, якщо хочете.
Рукопис III
Сутність приватної власності у відображенні політичної економії
Цей розділ починається з того, що Адам Сміт в економіці — це Мартін Лютер у християнстві. Замість формальної «зовнішньої» релігії протестанти зробили віру внутрішньою справою людини. Так і в економіці тепер, замість віри в те, що приватна власність має суто зовнішній щодо людини характер, зводиться до накопичення предметів, Адам Сміт показав, що її сутність полягає в самій праці людини. Аналогії просто 10/10. Але загалом цей розділ розповідає про еволюцію економічної теорії — від фізіократів до Сміта, і головно про те, що для фізіократів мав значення лише специфічний труд, труд землероба, а Сміт довів трудову теорію вартості до абсолюта, і основою приватної власності та всякої вартості став абстрактний труд узагалі.
Комунізм
У цьому розділі Маркс починає з того, що різниця між працею і капіталом у Стародавньому Римі чи Османській імперії вже й так була; тут ще навіть не йдеться про те, що там «своя специфіка» тощо, просто вся різниця (доки що) зводиться до того, що тоді вони не розуміли «суті» цього конфлікту на теоретичному рівні; а в новітню добу, завдяки працям Сміта та інших економістів, це осмислення було здобуто у неприкритому вигляді. Праця і капітал — це дві сторони діалектичної єдності, приватної власності. Точніше, це дві форми існування відчуженої праці. І те, й інше — це праця, тільки в різній формі існування, і однаково відчужена від людини. Тепер Маркс хоче показати, як відбувається розчаклування, подолання відчуження в комунізмі. І подає він це дуже примітивно, ніби через розстановку різних модних соціалістичних сект у логічний ряд (ну просто як у Гегеля виклад системи думки є лише прихованим переказом підручника з історії філософії). Спершу ми теж тупимо, як давні люди, і вважаємо приватну власність злом, але суто у формі капіталу (це нібито Прудон). Наступний рівень розвитку — зрозуміти працю як фундамент капіталу, але при цьому ще має значення, яка саме це праця. Може, землеробська праця — це суть усього (Фур’є), або, може, промислова (Сен-Сімон) праця — єдиний вид праці, що потребує емансипації? Це частково повторює логіку з Рукопису №2. І ось, нарешті, приходять комуністи, які розуміють, що суть речей прихована в абстрактній праці взагалі. Це та сама еволюція в розумінні ролі праці в економічній теорії, що й у буржуазних економістів.
На перших порах він [комунізм] постає як загальна приватна власність.
Зрозумівши, що сутність приватної власності — у праці, первісні комуністи пропонують просто повернути приватну власність усім і кожному трудівникові. Це, власне, те, до чого Маркс постійно схилявся вище, ніби натякаючи, що раніше було краще. Однак це все ще приватна власність, а отже, зберігається й суперечність праці та капіталу (хай навіть капітал опиняється в руках самих робітників), а отже, зберігається й відчуження. Чому це зберігається? Незрозуміло. Просто тому, що так була від самого початку складена метафізична формула. З очевидних аналогій тут можна навести кооперативну форму власності. Маркс явно вважає її недостатньою, лише першим кроком. Річ не в тому, щоб разом вести бізнес, який нікому не до вподоби, а в тому, щоб творити заради творення, скасувати приватну власність, перейти на економіку дарування, жити заради інших, але при цьому ні від кого не залежати безпосередньо. Коротше, все те, що Маркс не дуже виразно хоче описати в розділі про відчуження, реальні комуністи, яких він знає, поки що не хочуть реалізовувати. Їхні ідеали куди простіші. І ось що Маркс пише про таких комуністів:
Безпосереднє фізичне володіння видається йому єдиною метою життя й існування; категорія робітника не скасовується, а поширюється на всіх людей; відношення приватної власності залишається відношенням всього суспільства до світу речей; нарешті, цей рух, що прагне протиставити приватній власності загальну приватну власність, виявляється в цілком тваринній формі, коли він протиставляє шлюбу (який є, власне, певною формою виняткової приватної власності) спільність жінок, де, отже, жінка стає суспільною і загальною власністю. Можна сказати, що ця ідея спільності жінок видає таємницю цього ще цілком грубого й неосмисленого комунізму.
Став лайк, якщо бачиш у цьому критику СРСР. Але далі він продовжує:
Цей комунізм, що всюди заперечує особистість людини, є лише послідовним вираженням приватної власності, яка й становить це заперечення. Загальна й така, що конституюється як влада, заздрість являє собою ту приховану форму, яку набуває стяжництво і в якій воно задовольняє себе лише іншим способом. Усяка приватна власність як така відчуває — принаймні щодо багатшої приватної власності — заздрість і прагнення до нівелювання, так що саме вони становлять навіть сутність конкуренції. Грубий комунізм є лише завершенням цієї заздрості й цього нівелювання, що виходить із уявлення про певний мінімум.
[…] Для такого роду комунізму спільність є лише спільністю праці і рівністю заробітної плати, що виплачується общинним капіталом, общиною як загальним капіталістом. Обидві сторони взаємовідношення піднесено до ступеня уявлюваної загальності: праця — як призначення кожного, а капітал — як визнана загальність і сила всього суспільства.
Є ще й другий тип комунізму, який відрізняється від першого розумінням сутності приватної власності та проблеми відчуження. Такий комунізм може бути як деспотичним, так і демократичним, але головне, що він уже прагне до скасування держави; і це явно краще, ніж той СРСР, який він змалював вище, з його жорсткою критикою. Але Маркс каже, що й такі комуністи — все одно ще не знають, що робити. Такий комунізм: «ще не з’ясував собі позитивної сутності приватної власності й не збагнув ще людської природи потреби, то він теж ще перебуває в лоні приватної власності й заражений нею. Щоправда, він збагнув поняття приватної власності, але ще не з’ясував собі її сутності». І ось з’являється третій тип комунізму, найкращий, бо це Маркс і його друзі, які зрозуміли, що суть комунізму — у поверненні людині її людяності (арря, я Людина, не тварина, наділена розумною душею за Арістотелем, вінець Творіння), у подоланні відчуження. Вони збагнули всі сутності, знають, що робити, і готові братися до діла. Їх не влаштовує загальна приватна власність, рівність зарплати, державний контроль, кооперативи тощо. Вони хочуть цілковито змінити підхід до самої праці.
Такий комунізм, як завершений натуралізм, = гуманізмові, а як завершений гуманізм, = натуралізмові; він є дійсним розв’язанням суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, справжнім розв’язанням суперечки між існуванням і сутністю, між опредметненням і самоствердженням, між свободою і необхідністю, між індивідом і родом. Він — розв’язка загадки історії, і він знає, що він і є цією розв’язкою.
Звучить це, звісно, круто, але якщо розшифрувати ці поняття, то гуманізм = колективізм, де ми обожнюємо human, людину як таку, родову людину. І людину (як родову, так і часткову) Маркс розчиняє в природі як Цілому, спінозівському Богові/Природі — саме це й мається на увазі під натуралізмом. З наївності я колись сприйняв це в дусі підтримки принципів Просвітництва, як італійської форми «гуманістів» XV-XVI ст., так і у формі французьких «натуралістів», емпіриків тощо, природодослідників. Але, на жаль, Маркс говорить не про це, а про дуже тотальну філософію Цілого, про нікчемність індивідуалізму.
Далі Маркс висловлює впевненість в історичній необхідності та неминучості настання комунізму. Він критикує тих, хто шукає приклади комунізму в зрівняльних проєктах минулого. Усе це «не те», забудьте — треба дивитися в майбутнє.
Позитивне скасування приватної власності, як утвердження людського життя, є позитивним скасуванням усякого відчуження, тобто поверненням людини з релігії, сім’ї, держави тощо до свого людського, тобто суспільного буття.
Взагалі весь цей колективізм і філософія Цілого тут подається через дуже просту ідею. Індивідуальна людина формується в суспільстві. Так само й саме суспільство складається з індивідуальних людей, це взаємний процес. Але річ у тім, що будь-який наш акт творення спирається не лише на досвід усього людства (тобто Людини Взагалі, родової людини), а й на матеріальні напрацювання інших людей, які постають як готові предмети. Щоб написати якусь свою думку на папері — потрібні папір і ручка, а їх уже виробили люди. Потрібна мова, яку теж не ми самі вигадали. Усі люди залежать від усіх людей. Тому буквально будь-яка дія, навіть найбільш індивідуалістична (як-от розробка філософії, сидячи в кабінеті) — справа суспільного характеру. Якщо простіше: все робиться суспільним способом, і тому, коли ми намагаємося робити щось приватним способом, то цим самим повстаємо проти природної суті речей. Маркс мислить і свої заняття наукою як річ суспільну, бо мислить від імені, по суті, Абсолютного Духа — він увібрав здобутки багатьох різних мислителів і розвиває їхні починання далі. Щоправда, сам Маркс виступає проти того, щоб протиставляти суспільство індивіду, і поки що не готовий зробити всі висновки з власної ж теорії:
Насамперед слід уникати того, щоб знову протиставляти «суспільство» як абстракцію індивідові. Індивід є суспільною істотою. Тому будь-який прояв його життя — навіть якщо він і не постає в безпосередній формі колективного, здійснюваного спільно з іншими, вияву життя, — є проявом і утвердженням суспільного життя. Індивідуальне й родове життя людини не є чимось різним, хоча за необхідності спосіб існування індивідуального життя буває або більш особливим, або більш загальним виявом родового життя, а родове життя буває або більш особливим, або загальним індивідуальним життям.
Далі Маркс глибокодумно (ні) товче воду в ступі про те, що ми всі дрібні духом, що капіталізм перетворив нас на споживачів, і ми тільки й уміємо, що купити товар і використати його. А от за комунізму ми будемо повноцінно й усебічно володіти речами, зовсім не по-скотському споживати їх і т. д. і т. п. Треба щоразу, як перед молитвою, усвідомлювати, що будь-який предмет довкола нас «одухотворений» працею інших людей, а в узагальненому вигляді — Родинною Людиною. Постійно пам’ятати, що за товаром не просто стоїть людина, а що сутність тієї людини безпосередньо міститься в цьому товарі. Отже, будь-яке наше споживання буде глибокодумним і піднесеним. А в продуктах праці ми бачитимемо тріумф і утвердження людства. І замість того, щоб з’їсти бургер і зрадіти тому, що ми вгамували свій скотський голод, ми маємо з’їсти бургер — і подумати одразу про всіх хліборобів і скотарів, кухарів, прибиральниць, логістів і т. д. і т. п., які вклали свою душу в цей бургер. Ми не просто наситили своє мерзотне черево, а всмоктали особливу духовну субстанцію людини, долучилися до Людства і т. д. Або як про це особливе сприйняття світу ще каже Маркс:
Отже, знищення приватної власності означає повну емансипацію всіх людських почуттів і властивостей; але воно є цією емансипацією саме тому, що ці почуття й властивості стали людськими як у суб’єктивному, так і в об’єктивному сенсі. Око стало людським оком так само, як його об’єкт став суспільним, людським об’єктом, створеним людиною для людини.
[…] Зрозуміло, що людське око сприймає і насолоджується інакше, ніж грубе нелюдське око, людське вухо — інакше, ніж грубе, нерозвинене вухо, і т. д.
Але якщо відволіктися від романтичної поезії Маркса (а він у юності був романтичним поетом), то за всіма гарними фразами про справді-людські почуття й особливий спосіб чуття, сприйняття рукотворного світу довкола — ховається конструювання релігійного відчуття причетності до великого. Маркс навіть із якоюсь радістю пише, що володіє особливою властивістю, яка поки що доступна лише небагатьом обраним. Звісно, він хотів би, щоб таке відчуття причетності було в усіх людей, але поки йому досить і того, що є. Він суворо ділить світ на людський і скотсько-тваринний, і вважає, що будь-хто, хто не оцінює світ крізь призму філософії Цілого та його специфічного уявлення про гуманізм і магію одухотворення речей, — це чуттєвий інвалід. Але, строго кажучи, те саме може сказати, і в реальності каже релігійний сектант, який теж щиро переконаний, що він відчуває любов Бога в собі. За належної вправності можна переконати себе навіть у тому, що ми відчуваємо ауру від предметів, і якщо довго практикуватися з вірою в те, що аура існує, то можна справді почати «щось» відчувати. Можна повірити в те, що каже Маркс (скажу більше: як колишній марксист, я в це теж повірив, і так, це справді інше відчуття зовнішнього світу), але це не означає, що таке налаштування свого сприйняття набуває привілейованого статусу. З таким самим успіхом я можу сказати, що правильно зрозуміле механістичне сприйняття світу, де взагалі немає нічого духовного, — це теж специфічна оптика, недоступна більшості обивателів, і яка теж змінює наше сприйняття. І це правда. Усе, що може сказати Маркс, — це те, що якщо його опис звучить красиво й поетично, а мій опис звучить грубо й приземлено, то в нього він кращий. Але це краще/гірше виявляється на рівні парадигми про високе/низьке, піднесене/низьке, людське/тваринне. І це ніщо інше, як позиція аристократа і класициста всіх часів. Права, елітарна й суто естетична позиція. Маркс тут її цілком поділяє й намагається за допомогою гарної оболонки вселити до себе максимальну довіру. Виходить непогано, але по суті це чергова форма сектантства, та ще й збудована на доволі консервативному фундаменті. Мені в цьому найбільше сподобалося те, що таке прочитання марксизму сьогодні дають лише послідовники Ільєнкова, а це найекзотичніша з сучасних сект. Але виходить, що вони єдині майже буквально йдуть за Марксом зразка 1841-46 рр. І це радше говорить не на користь Маркса, аніж на користь ільєнківців.
Ми бачимо, що лише в суспільному стані суб’єктивізм і об’єктивізм, спіритуалізм і матеріалізм, діяльність і страждання втрачають своє протиставлення одне одному, а тим самим і своє буття як таких протилежностей; ми бачимо, що розв’язання теоретичних протилежностей саме виявляється можливим лише практичним шляхом, лише завдяки практичній енергії людей, і що тому їхнє розв’язання аж ніяк не є завданням лише пізнання, а становить собою справжнє життєве завдання, яке філософія не могла розв’язати саме тому, що вона бачила в ньому лише теоретичне завдання.
Потреби, виробництво і поділ праці
Після всієї цієї неймовірно релігійної епопеї про альтруїзм і почуття причетності до Людства Маркс вирішує знову нагадати, що мерзенні буржуа діють рівно навпаки. Ми хочемо в акті споживання спожити почуття близькості до інших людей, а нам пропонують спожити грубо зрозумілий продукт, відірваний від контексту його створення. «Кожна людина намагається пробудити в іншій якусь нову потребу, щоб змусити її принести нову жертву, поставити її в нову залежність і штовхнути її до нового виду насолоди, а тим самим і до економічного розорення […] Тому разом із зростанням маси предметів зростає царство чужих сутностей, під ярмом яких перебуває людина, і кожен новий продукт являє собою нову можливість взаємного обману та взаємного пограбування». Щоб не цитувати вже зовсім усе, скажу, що Маркс критикує суспільство споживання. Чим більше нових товарів винаходять, тим більше грошей треба, щоб усе це купити. А купити ж хочеться! І ось ти вже раб грошей, і ось ти вже женешся за наживою. А буржуа вигадують дедалі більше й більше неприродних потреб, і з кожним винаходом роблять робітника дедалі більшим рабом, що мріє заробити більше й купити все.
Світло, повітря тощо, найпростіша, притаманна навіть тваринам охайність перестають бути потребою людини.
При цьому, що парадоксально, Маркс критикує буржуазію за проповідь аскетизму і бережливості (!). Здавалося б, ми читаємо сторінку за сторінкою про те, як він критикує гедоністичні пориви й закликає поміряти апетити, він критикує всю сучасну цивілізацію як суспільство штучно роздутних потреб. Самому Марксові подобаються шляхетні консервативні образи з літератури минулого, більшість із яких — показові аскети. Але раптом він починає активно критикувати буржуазію — за пропаганду аскетичного способу життя. Він окреслює суперечність між тим, що, з одного боку, економісти просувають економічну теорію, а з іншого — моральні теми в дусі християнства. Маркс вважає це блюзнірством, і що тут треба обирати: або відмова від економічної теорії, або відмова від моралі. І сам же нав’язує буржуазії позицію, що їхня мораль насправді — це економіка, мерзота, а вся інша показна моральність використовується ними просто як ширма. Мразі. Мразі. Мразі. Рекомендуєте нам менше дітей, щоб було менше проблем із забезпеченням сім’ї? Мразі. Мразі. Мразі.
Мілль пропонує оголошувати суспільну похвалу тим, хто виявляє себе стриманим у статевому відношенні, і суспільне осудження тим, хто грішить проти цього безплідного шлюбу… Хіба це не мораль, не вчення аскетизму? […] Виробництво людини постає як суспільне лихо.
Міркування про поділ праці насправді нічого нового тут не додають, а суть знову в тому, що мразі.. мразі.. і т.д. У цьому розділі Маркс, усупереч власним же словам, сказаним вище, все-таки розділяє суспільство й індивіда, і жорстко критикує егоїзм та індивідуалізм буржуазних економістів (тобто, по суті, епікурейську філософію XVIII століття). Він виступає як романтик, а вершиною блюзнірства йому видається те, що економісти розглядають працю як механічну, а не як особливо духовну дію. Але наведімо краще цитату не з критикою, а з утвердженням комуністичного, здорового підходу до життя, яку наводить сам Маркс:
Дійсне відчуження людського життя залишається чинним і навіть виявляється тим більшим відчуженням, чим більше його усвідомлюють як відчуження… Для знищення ідеї приватної власності цілком досить ідеї комунізму. Для знищення ж приватної власності в реальній дійсності потрібна дійсна комуністична дія. Історія принесе із собою цю комуністичну дію, і той рух, який ми в думках уже пізнали як такий, що сам себе знімає, у дійсності здійснюватиме вельми важкий і тривалий процес. Але ми повинні вважати дійсним кроком уперед уже те, що ми від самого початку усвідомили як обмеженість, так і мету цього історичного руху, і перевершили його у своїй свідомості.
Коли між собою об’єднуються комуністичні ремісники, то метою для них є насамперед учення, пропаганда тощо. Але водночас у них виникає завдяки цьому нова потреба, потреба в спілкуванні, і те, що постає як засіб, стає метою. До яких блискучих результатів приводить цей практичний рух, можна бачити, спостерігаючи зібрання французьких соціалістичних робітників. Куріння, пиття, їжа тощо не слугують уже там засобами об’єднання людей, не слугують уже зв’язувальними засобами. Для них достатньо спілкування, об’єднання в союз, бесіди, що має своєю метою знову-таки спілкування; людське братерство в їхніх устах не фраза, а правда, і з їхніх загрубілих від праці облич на нас сяє людська шляхетність.
Гроші
Попри назву, цей розділ — теж про відчуження і правильну людську чуттєвість, про те, що не можна просто тупо жерти й споживати. Йдеться вже безпосередньо про онтологію. «Відчуття людини, її пристрасті тощо є не тільки антропологічними визначеннями в [вузькому] сенсі, а й справді онтологічними твердженнями сутності (природи)». Про гроші тут ідеться з погляду етики та моралі. Про те, як нещасні люди, маючи гроші, удавано виправляють свої вади (кульгавий «купує 24 ноги» й думає, що вже не кульгавий, наприклад). Або навпаки, людина, яка по суті є повноцінною, але не має грошей, починає думати, що її вада полягає не лише у відсутності грошей, а й у якихось об’єктивних параметрах. Але, знаючи, що гроші можуть магічним чином виправляти вади, людина починає шалено їх бажати. В принципі Маркс уже багато повторюється, і подібні речі він говорив і в інших місцях.
Уяви тепер людину як людину і її ставлення до світу як людське ставлення: у такому разі ти зможеш обмінювати любов лише на любов, довіру лише на довіру тощо. Якщо ти хочеш насолоджуватися мистецтвом, то маєш бути людиною, обізнаною в мистецтві. Якщо ти хочеш справляти вплив на інших людей, то маєш бути людиною, яка справді стимулює й рухає вперед інших людей.
Критика гегелівської діалектики та філософії взагалі
Метою останнього розділу праці Маркса стало відмежування від філософії як порожнього теоретизування і, зокрема, критика діалектики як методу пізнання. Попутно він використовує це як привід для з’ясування стосунків зі своїми друзями з Берліна. Маркс тут підписується під тим, що він учень Фейєрбаха, і їдко висміює своїх старих друзів за те, мовляв, що вони надто загорділися й відірвалися від народу, який вони називають «товпою». То інша річ сам Маркс, який називає народ тваринами і позбавляє їх права навіть на адекватність відчуттів! Тому читати такі фрази щодо людей, які поводяться майже ідентичним чином, — щонайменше смішно:
Але й тепер, після того як Фейєрбах і у своїх «Тезах» у «Anekdota» та докладніше у «Філософії майбутнього» докорінно перекинув стару діалектику й філософію, після того як, навпаки, вищезгадана критика, не спромігшись виконати цю справу, побачила, що цю справу виконано, і проголосила себе чистою, рішучою, абсолютною, такою, що все собі з’ясувала критикою, після того як вона у своєму спіритуалістичному зарозумінні звела весь історичний рух до відношення решти світу (зарахованого нею, на відміну від неї самої, до категорії «маси») до неї самої і розчинила всі догматичні протилежності в одній догматичній протилежності між власною своєю мудрістю та глупотою світу, між критичним Христом і людством як «товпою», після того як вона щодня й щогодини доводила власні свої чудові якості шляхом виявлення недоумкуватості маси, після того як вона в пресі заявила про свою рішучу перевагу як над людськими відчуттями, так і над світом, над яким вона підноситься в царственій самотності, вибухаючи лише час від часу саркастичним сміхом олімпійських богів, після того як, нарешті, вона сповістила критичний страшний суд, заявивши, що близький день, коли проти неї повстане все приречене на загибель людство, яке буде розбите нею на групи, причому кожна окрема група отримає своє testimonium paupertatis, — після всіх цих кумедних кривлянь ідеалізму, що вмирає у формі критики (молодогегельянства), цей ідеалізм не висловив навіть і віддаленого натяку на те, що настав час критично розмежуватися зі своєю матір’ю, гегелівською діалектикою, і навіть не спромігся [нічого] повідомити про своє критичне ставлення до фейєрбахівської діалектики. Це — цілком некритичне ставлення до самого себе.
Фейєрбах, на відміну від цих крикунів, скромно й тихо здійснив велику революцію в царині думки і повалив Гегеля. Маркс перелічує чесноти Фейєрбаха, які зводяться до того, чим він сам користувався для опису теми відчуження. Але одна річ тут особливо цікава. Сам Маркс часто змальовує комунізм як щось позитивне, а не негативне. І тут стає зрозуміліше, як це слід розуміти, бо одна з трьох чеснот Фейєрбаха: «у тому, що запереченню заперечення, яке стверджує, ніби воно є абсолютно позитивним, він протиставляє таке, що спочиває на самому собі й позитивно ґрунтується на самому собі, позитивне». Це особливо іронічно виглядає в тому сенсі, що Фейєрбах і Маркс по суті відтворили позитивізм Конта! І не лише в самій суті цього задуму, а й навіть у таких речах, як позитивістська «Релігія Людства». Сам Маркс цього не розуміє (на той момент він, можливо, ще й не знав Конта), тож і не будемо тут це розвивати.
Насправді Маркс знову викладає теорію відчуження, але показує, як Гегель робив щось подібне в суто духовному світі абстракцій, починаючи не з того кінця й не критикуючи, а приймаючи як даність ідеї політичної економії. Він розглядає і чисту логіку цього процесу в Гегеля, і окремо економічні та політичні хиби. Але все це не має такого значення, щоб робити цей задушливий огляд іще задушливішим. Якщо якось різко скоротити, то суть його довгих тирад зводиться до того, що в Гегеля абстрактна свідомість людини працює з концептами, покладаннями, відношеннями до чогось, до зовнішніх предметів та ідей, які є чимось неістотним; тоді як насправді — це людина працює з тілесними об’єктами зовнішнього світу. Треба просто замінити всі поняття у Гегеля з метафізичних на природні, і тоді все стане на свої місця. По суті, він довго констатує те, що й так очевидно кожному: Гегель — ідеаліст, а всі його позаприродні сутності — це порожні оболонки. У цьому розвінчанні (шок!) і полягає вся критика. Бути ідеалістом = погано. Але загалом Маркс радше хвалить Гегеля, приймає його міркування, і ця критика насправді не надто вже й критична. У певному сенсі Маркс навіть визнає, що Гегель викував неймовірне теоретичне знаряддя, яке вже в принципі розкрило таємницю відчуження, але тільки сам Гегель цього не зрозумів і загнав самого себе в пастку.
І все ж головне тут не виконання, а намір. Маркс вирішив публічно порвати з Гегелем і своїми друзями-гегельянцями. Тепер він — відкритий учень Фейєрбаха, а головним досягненням його теоретичної думки стала концепція відчуження та зворотного привласнення, яку сам Маркс пристосував до комуністичної теорії.