“На цю роботу треба дивитися лише як на провісника ширшого твору, в якому я думаю докладно розібрати цикл епікурейської, стоїчної і скептичної філософії в їхньому зв’язку з усім грецьким спекулятивним мисленням” (с) Карл Маркс
Частина 1: Загальні зауваження
До своєї дисертації Маркс готувався багато років, вичитуючи всю доступну античну літературу в пошуках свідоцтв про Епікура та його філософську спадщину (на той час ще не було хороших індексів, що увібрали в себе всі потрібні цитати). Ми пропустимо розгляд підготовчого етапу і зосередимося на самій його роботі. Там, говорячи про елліністичну філософію, і про основні її системи, Маркс говорить таке: “Ці системи становлять ключ до істинної історії грецької філософії. Глибшу вказівку на їхній зв’язок із грецьким життям можна знайти у творі мого друга Кеппена”. Тут Маркс відсилає нас до свого дуже близького на той час товариша Карла Фрідріха Кеппена, автора праці “Фрідріх Великий і його противники” (1840). Пізніше, на межі 1841 і 1842 років, Маркс мав намір опублікувати свою дисертацію в пресі, і для цієї мети накидав нову передмову, в якій його завдання виражене ще більш ясно:
“Саме тепер настав час для розуміння систем епікурейців, стоїків і скептиків. Це філософи самосвідомості”.
Оскільки свою роботу Кеппен присвятив цілком Марксу, і визнав його вплив на свої погляди, варто кілька слів сказати про цю роботу.
Вихідним пунктом Фрідріха Кеппена є внутрішня єдність філософії стоїцизму та школи Епікура, що виражають два боки “самосвідомості” – божественне й людське, загальне й одиничне, чоловіче й жіноче. Сама по собі, робота є апологією Фрідріху Великому, гіпертрофованим обожнюванням короля. В образі короля він шукає примирення цих двох начал, але ідеальна особистість Кеппена схиляється все ж таки до стоїцизму. Хоча взагалі в цій роботі Фрідріх (вигаданий, само собою) часто підкреслює, що він скоріше епікуреєць, оскільки він проста людина і не лізе зі своєї шкури, але за вдачею він, звісно, будучи великим правителем, просто зобов’язаний бути стоїком. Кеппен правильно розуміє і сам епікуреїзм, і ступінь спорідненості з іншими школами, тож це усвідомлений вибір.
Найкраще, що є в цій, присвяченій Марксу, книжці, – це захоплений гімн на честь європейського Просвітництва та смілива критика примар “доброго старого часу” в особі Галлера, історичної школи права, та інших носіїв консервативних ідей. Порівняння просвітницької думки з боротьбою Прометея, яким Маркс закінчив передмову до своєї дисертації, можна знайти й у Кеппена. Воно належить самому Фрідріху (в одному з листів до Вольтера). Алегоричне вихваляння “прусського Соломона” для повчання його спадкоємцям було найвищою точкою політичної діяльності Кеппена. Він незабаром зійшов зі сцени і втратив усяке значення для розвитку німецької суспільної думки.
Якщо говорити про ставлення самого Маркса до стародавньої філософії, тут він усе ще стоїть на точці зору, що Аристотель є вершиною її розвитку; однак він уже намагається принаймні частково реабілітувати еллінізм. При чому не тільки Епікура, а й інші напрямки думки того часу. У цій роботі Епікур остільки в центрі уваги, оскільки такою є основна тематика вузькоспеціального тексту. Не факт, що Кеппен і Маркс не мали одного й того самого погляду. Тоді виявиться, що молодий Маркс так само бачить єдність стоїцизму й епікуреїзму, схиляючись до точки зору першого (хоча кінцівка його праці й наголошує на історичному пріоритеті епікурейців, це ще не означає, що загальний принцип стоїцизму не близький Марксу).
Однак навіть судячи з його замітки про решту шкіл, видно, що в загальних рисах Маркс розуміє античну філософію на досить високому рівні.
“Якщо кинути погляд на історію, то чи представляють епікуреїзм, стоїцизм і скептицизм обосіблені явища? Чи не є вони основними типами римського духу, тією формою, в якій Греція перекочувала в Рим? Чи не є вони за своєю сутністю, настільки характерними, потужними, вічними, що навіть сучасний світ повинен був визнати за ними повне духовне право громадянства?”.
Для Маркса грецька філософія після Аристотеля виражається у двох основних групах – з одного боку, названі три основні напрямки, а з іншого – Александрійська школа. Він вважає, що у них представлені всі моменти самосвідомості, і взяті разом вони представляють готову форму самосвідомості в сучасному Марксу сенсі.
[прим. – у простому сенсі слова “самосвідомість” це щось на кшталт особистості, яка сама себе усвідомлює, та ще й займається рефлексією над власними уявленнями про світ].
Головне ж зауваження Маркса стосується того, що він вважає ці школи вираженням у “грецькій філософії” її суб’єктивної форми, характеру, образу “людини-філософа”, тоді як старіші й авторитетніші школи – це більше про позитивний зміст “грецької філософії” (логіка, фізика тощо). У цьому, звичайно, є своя правда, але розглядаючи “грецьку філософію” як щось відносно єдине – Маркс впадає в найголовнішу помилку. Проте, що стосується частковостей, він у цей час був більш ніж підкований у питаннях античності, і це вартувало того, щоб бути тут відзначеним.
Частина 2: Основні тези роботи
Перша теза до обговорення – ступінь запозичення Епікуром фізики Демокріта, і наскільки виправдані були внесені ним поправки. Уся традиція аж до Нового часу знущається тут з дурості Епікура; але Маркс не згоден з традицією, і намагається обґрунтувати його позицію.
“У такому разі залишається дивна, нерозв’язна загадка. Два філософи виступають з однією і тією самою наукою, розвивають її в один і той самий спосіб, проте – як це непослідовно! – вони діаметрально протилежні один одному в усьому, що стосується питання про істину, достовірність, застосування цієї науки, що стосується взагалі відношення між думками і дійсністю”.
Маркс на прикладах показує, наскільки ці двоє філософів були різними. Але, все ж таки, він так і не розуміє Епікура до кінця, оскільки стоїть на позиції свого століття, в якому найважливішою діяльністю є наукове пізнання природи речей. Незважаючи на всі свої філософські огріхи – Демокріт займається цим пізнанням; а Епікур, за всіх своїх переваг, відмовляє цьому пізнанню у важливості, тож Маркс робить висновок, що вони обидва, різною мірою, відносяться до скептицизму.
“Один – скептик (Демокріт), інший – догматик (Епікур); один вважає чуттєвий світ суб’єктивною видимістю, інший – об’єктивним явищем. Той, хто вважає чуттєвий світ суб’єктивною видимістю, спирається на емпіричну науку про природу і на позитивні знання та втілює в собі занепокоєння спостереження, експериментувальника, який усюди шукає знань, мандрівника світом. Інший, який вважає світ явищ реальним, зневажає досвід; у ньому втілено спокій самозадоволеного мислення, самостійність, що черпає своє знання з внутрішнього принципу. Але протиріччя йде ще далі. Скептик і емпірик, який вважає чуттєву природу суб’єктивною видимістю, розглядає її з погляду необхідності та намагається пояснити й зрозуміти реальне існування речей. Навпаки, філософ і догматик, який визнає явище реальним, скрізь бачить тільки випадок, і його спосіб пояснення радше зводиться до того, щоб відкинути будь-яку об’єктивну реальність природи”.
Для матеріалістично налаштованого філософа Нового часу (чи то Дідро, чи то Маркс), необхідність – це головний термін справжньої філософії та основа науки. Тому підсумковий вердикт призводить до того, що Епікур, який, загалом, “філософ”, на відміну від “скептика” Демокріта, опиняється приблизно на одному рівні зі своїм “противником”. Але про це поговоримо наприкінці.
Щодо самих поправок Епікура, то найголовніша з них – концепція самостійного відхилення атома від падіння по прямій під силою власної ваги. Тут наводяться розхожі думки, на прикладах Цицерона і Бейля, як трактували цей момент практично всі філософи в історії. Маркс із цим трактуванням не згоден, оскільки воно просто відкидає цей момент філософії епікуреїзму, як примітивну дурість.
Наша стаття не покликана пояснити всі тонкощі аргументації Маркса (це лише загальне ознайомлення з ходом думки), тому розбору його доказів тут не буде. Згадаю тільки те, що вже тут порушуються і вирішуються такі важливі для стародавньої атомістики питання, як наділення атомів якостями (насамперед важкість) і випливаючий з цього поділ атомів на “математичну точку“ і “фізичне тіло“. Маркс намагається вирішити цю дихотомію за допомогою діалектики, але це окрема історія.
Для нас же достатньо вказати, що Маркс реабілітує відхилення атома, як необхідний логічний крок у розвитку атомістики взагалі, і що цим Епікур навіть “дав науку про атомістику”. І вже як наслідок цього необхідного кроку – також необхідно виникають і концепції Епікура про важливість дружби та теорія суспільного договору. Атом стає ще й аналогом “особистості”, і через атомістику стало можливим також пояснювати й соціальні проблеми. При цьому сама ця оновлена атомістика, якщо розглядати її у зворотному порядку, від соціуму до фізики – виявляється доказом усвідомлення людиною власної “самосвідомості”.
Частина 3: Розділ про час
Воістину, найкраща частина в дисертації Маркса і одна з найкращих узагалі в історії філософії, це спроба реконструкції епікурейського погляду на проблему часу. Коротенько суть така. Є тільки атоми і порожнеча, і вони вічні, але атом усередині себе є найпростішим елементом, незмінним у самому собі. Тому поняття часу ніяк з атома не виводиться. Є два основні погляди на проблему часу:
- Коли розум не може осягнути самостійність субстанції (чи то атоми, чи то Бог), він ставить питання про її становлення в часі. Роблячи субстанцію тимчасовою, водночас він робить сам час чимось субстанціональним (мірою, що стоїть “над”), і цим самим знищує саме ж поняття про час, оскільки він стає не тимчасовим, але абсолютним.
- Як заперечення, час, виключений зі світу сутності речей, переноситься в самосвідомість суб’єкта, що філософствує, але перестає стикатися із самим світом (позиція Канта).
“Інакше йде справа у Епікура. Виключений зі світу сутності час стає для нього абсолютною формою явища. Він визначається саме як акциденція акциденції. Акциденція є зміна субстанції взагалі. Акциденція акциденції є зміна, що відбивається всередину себе, зміна як така. Ця чиста форма світу явищ і є час”.
Простіше кажучи, видиму зміну складних, складових об’єктів, яку ми сприймаємо – ми називаємо часом. І тут виходить найцікавіший фокус, який особливо добре підбивається як підсумок, що зводить всю систему Епікура в єдине ціле, і ліквідує всі удавані протиріччя в понятті атома:
“Нарешті, оскільки, за Епікуром, час є зміна як така, віддзеркалення явища всередину себе, то природа, що є, справедливо може бути визнана об’єктивною, а чуттєве сприйняття справедливо може бути зроблено реальним критерієм конкретної природи, хоча атом, її основа, доступний лише спогляданню розуму”.
«…»
“Чуттєвість людини є, таким чином, втілений час, існуюче відображення чуттєвого світу всередину себе“.
Останню фразу можна і потрібно розуміти, як те, що людина, будучи частиною світу, одним з його “органів” – це і є сам світ, який спостерігає (за допомогою людини, як інструменту) сам себе. Час існує сам по собі, як зміни світу (як рух атомів), але світ може визначити все це як час, тільки через “рефлексію” над самим собою. А виконує цю рефлексію конкретна людина. Рух існує об’єктивно, навіть без існування людини; і хоча рух і час – одне й те саме, власне “часом” він стає тільки після сприйняття з боку людини. Далі ця більш містична логіка розвивається більш повноцінно:
“У слуху тому природа чує саму себе, в нюху вона нюхає саму себе, в зорі вона бачить саму себе. Людські почуття, таким чином, утворюють те середовище, в якому, як у фокусі, відбиваються процеси природи, і в якому вони, запалившись, випромінюють світло явищ”.
Усе це – найкраще розв’язання питання часу, яке залишає його одночасно і об’єктивним, і суб’єктивним, але все ще підпорядкованим дійсним першопричинам.
Частина 4: Висновки
Зрештою, Маркс розглядає теорію Епікура про небесні тіла, і знаходить її головним протиріччям системи. Можна довго розписувати ланцюжок міркувань, але зводиться все до того, що Епікур мав за логікою власної системи (що насправді не так) визнати якесь єдине пояснення для існування небесних явищ. Він же навпаки все заперечує, і починає вводити категорію “можливості”; так, у нього однаково можливо, що Сонце – газовий гігант, і що воно – розпечений камінь. Довести щось одне з цього, з усією суворістю і точністю, неможливо – тому можна користуватися будь-яким поясненням, аби воно не суперечило самій атомістиці.
Епікур вважає, що вірити у вічність і особливу природу небесних явищ = шлях до забобонів, віри в богів і, як наслідок, різних страхів. Мета ж філософії Епікура, полягає в його етиці (яка тут зовсім не розбиралася), і мета його етики – спокій духу, блаженство, відсутність страхів. Для цього Епікур і бореться з небесними явищами. Але ж його аргумент про “можливість” не стає від цього недійсним. У цьому моменті Маркс критикує так само, як до цього Цицерон критикував “відхилення атомів”, але ж тоді Маркс виступив проти такої критики.
Тож, насправді, аргумент про “можливість” має вагу навіть сам по собі, і потрібен, зокрема, для позбавлення від непотрібних і безпредметних суперечок. Епікур виступає тут як емпірик з вимогою верифікації, і розуміє, що не має для цього жодних технічних можливостей, а тому й не вимагає нічого, крім самого мінімуму. Маркс же вважає навпаки, що Епікур впав у суперечність із самим собою, відмовився від послідовно розвиненої натурфілософії, та поставив ультиматум – усе, що заважає атараксії (спокою), то не існує. Він максимально підкреслює “суб’єктивність”, антропоцентричність, якийсь індивідуалізм і “егоїзм” системи Епікура, пов’язаний по суті з атомістикою самою по собі. І все це не сумісно за своєю природою з поняттями об’єктивного і загального.
Проте, розуміючи історичну обмеженість (якщо це взагалі вважати обмеженістю), Маркс сам не вважає це помилкою в рамках античної епохи. Він же й наголошує, що, наприклад, стоїки – підняли на щит саме об’єктивність і всезагальність, і цим вони “широко розкривали двері забобонній і невільній містиці”. Тому, загалом загалом, навіть давши критику найслабшого, на погляд Маркса, місця епікурейської філософії, він, проте, продовжує її похвалу.
І підбиваючи підсумок, Маркс визнає, що:
“У Епікура здійснено і завершено, доведено до останніх висновків атомістику з усіма її протиріччями, як природну науку самосвідомості, а це останнє у формі абстрактної одиничності є для себе абсолютним принципом, що являє собою скасування атомістики та свідому протилежність до всезагального“.
Загальний підсумок виходить у тому, що Епікур – перший значний філософ-індивідуаліст, який послідовно розвиває індивідуалізм як систему (а не як чистий нігілізм). Звичайно ж, ми не згодні тут із Марксом. Але загалом ця робота все ще залишається однією з найкращих робіт, присвячених проблематиці епікурейської філософії. Сам факт наявності роботи такого рівня дуже важливий для нас, як дослідників теми становлення Маркса як мислителя.
І вкрай важливим є той факт, що Маркс усвідомив елліністичну філософію як певні “вічні форми” світогляду, що мають повне право на існування навіть у його час і не втратили своєї актуальності. За всього внутрішнього бажання стати на бік “наукового” Демокріта, все ж таки Маркс не може цього собі дозволити, і йому імпонує просвітницький пафос епікурейського вільнодумства.
“Епікур тому найбільший грецький просвітитель, і він заслужив похвалу Лукреція”.
“Філософія, поки в її підкорюючому весь світ, абсолютно вільному серці б’ється хоч одна ще краплина крові, завжди заявлятиме – разом з Епікуром – своїм супротивникам: “Нечестивий не той, хто відкидає богів натовпу, а той, хто приєднується до думки натовпу про богів”.