Автор тексту: Фрідріх Гогенштауфен
Версія українською
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Карла Фогта — тут.
Огляди на інші книжки Фогта: 1. «Забобон і наука»; 2. «Політичні завдання опозиції в наш час»; 3. «Людина і її місце в природі»; 4. «Дослідження про держави тварин»; 5. «Політичні листи»; 6. «Фізіологічні листи» і «Зоологічні листи» — тут.
Нарешті я дістався до книжки «Дослідження сучасного становища в Європі» (1859) і критики на неї від Маркса в більш відомій книжці «Пан Фогт» (1860). Розпочнемо цю історію із загальної фабули конфлікту та стислого переказу книжки Маркса. Історія їхньої ворожнечі починається ще з революції 1848 року, після якої Фогт, як лівий депутат у молодому парламенті (див. його анархічні висловлювання в «Державах тварин», і ліберально-лівих у «Завданнях опозиції»), був, на думку Маркса, рибою в каламутній воді, тож журнал Маркса більш-менш підтримував його. Так тривало недовго, аж доки Фогт не виступив проти комуністів, вважаючи їх небезпечними сектантами. Уже після цього Маркс дійшов висновку, що Фогт — його ворог. Але, як відомо, після поразки революції Фогт вирушив до Швейцарії, де й залишиться на все життя, і на довгі роки зникне з поля зору Маркса. Тим часом Фогт, зневажливо ставлячись до Пруссії, поступово розвивав і без того сильні франкофільські погляди, хоча в його творах кінця 40-х років добре видно, що поразка революції у Франції та перемога нового Наполеона тішили його не більше, ніж поразка революції в Німеччині.
Живучи у Швейцарії, Фогт стикався з якимись місцевими комуністами, зокрема з некою «сірчаною бандою», як різновидом карбонаріїв, і, керуючись якимись загальними чутками, він змішав усі комуністичні секти в одну велику кашу, постійно плутаючи, хто, коли, з ким і навіщо. У результаті Фогт склав собі враження, що Маркс із Лондона керує всіма комуністичними гуртками світу. Правдиві самі по собі, хоч і з плутаниною окремих фактів, але загалом фрагментарні зачіпки Фогт перетворив на зв’язну епопею, яка вже стала цілком фантастичною. Але, вочевидь, він не надто поширювався про ці свої фантазії й тримав усе в собі. І так тривало доти, доки в якийсь момент, автономно від Маркса, місцеві німецькі комуністи почали копати під Фогта, намагаючись довести, що він французький агент, підкуплений режимом Луї-Наполеона. У Маркса вже теж з’явилися докази, але він вирішив не чіпати їх на перших порах, і це також залишалося в тіні. А Фогт, усвідомивши, що в справі проти нього замішаний марксист Лібкнехт, швидко пов’язав усі свої здогадки з Марксом і розпочав публічну атаку, видавши гуртом усі свої фантазії про неймовірну комуністичну мережу зв’язків. Після цього вже особисто Маркс втрутився і вирішив посилити атаку комуністів на Фогта, доводячи, що того підкупив французький уряд.
Це головна лінія всієї книги Маркса, хоча загалом Фогта звинувачують у трьох гріхах: що його не лише підкупили французи, а й що він на користь Франції підтримує наймаксимальніші вимоги Росії (нібито аж до анексії Праги й Відня). Ну і третя лінія — це просто спростування того, що Маркс не був у гуртку N і не дружив із людиною Х, і т. д. і т. п., що там собі нафантазував Фогт. По суті випади Фогта проти Маркса є не стільки суто вигаданою наклепницькою історією, скільки роздутим уявленням про значення локальних гуртків і ролі Маркса в них. Ця частина найменш цікава, тож ми зосередимося на підкупі та страхах Маркса перед Росією. У будь-якому разі, говорячи про комуністів, Фогт б’є повз ціль і виглядає тут смішно, навіть незалежно від того, продався він Франції чи ні. І трохи забігаючи наперед, варто визнати, що аргументи в Маркса непогані, і Фогт справді, схоже, продався. Наприклад, після революції 1871 року Французька республіка опублікувала всі фінансові документи часів імперії, де значився платіж якомусь Фогту без імені на 40000 франків. З цікавого, Маркс будує свою критику здебільшого на жартах про те, що Фогт — жирний (найчастіше називає його округлою постаттю). Але крім цього є й інші образи, наприклад він називає свідомість Фогта «зоологічною», а літературний стиль Фогта — здатністю перетворювати матерію на силу. Звісно, негідну матерію на таку саму силу. Цікавий спосіб критикувати, роблячи матеріалізм, хай і «вульгарний», чимось ганебним.
Усе здається дуже простим, але після прочитання книги самого Фогта виникають певні труднощі. Стає не зовсім зрозумілою мотивація як Маркса, так і самого Фогта. Ця книга про геополітику кінця 1850-х років, справді, у своїй загальній фабулі просуває ідею, що Німеччині не варто втручатися в майбутню італійську війну (вона так і не втрутиться), і що якщо війна станеться (а вона станеться за місяць), то краще б перемогла Франція (вона справді переможе). Але його мотивація виглядає не настільки однозначною. Основна ідея Фогта — дві нації, німецька й італійська, однаково заслуговують на свої національні держави. Але Австрія, аж ніяк не німецька держава (більшість населення становлять угорці, слов’яни, італійці), — завжди заважає і тим, і тим. Об’єднана Німеччина різко поставить питання про те, чому австрійці не входять до неї? А отже, і питання про сенс існування Австрійської імперії. Об’єднана Італія завадить Австрії тримати північ цієї країни. Тим більше, що поступово під контроль імперії переходить і Південь, і для Італії австрійська монархія подібна до смерті. Тут Фогт згадує, що в Неаполі колись була революція, яка встановила республіку з найкращою конституцією того часу. Але що сталося з Неаполем? Його придушила Австрія й реставрувала абсолютизм, кілька десятиліть навіть утримуючи південь Італії під прямим адміністративним контролем. Фогт — ліберал, і його геть не влаштовує те, що робить Австрія. Але ще Фогт у цьому тексті постає і як націоналіст. Його дуже непокоїть і те, що Австрія не є німецькою державою, і те, що вона придушує прагнення інших націй до єдності — угорців, румунів, італійців, хорватів, чехів, поляків тощо. Усі вони заслуговують на свої національні держави, або, якщо на те їхня воля, нехай розвивають панславізм. Хай навіть на основі Росії. Не німцям вирішувати, як жити слов’янам. Якщо німці хочуть єднання, то чому треба забороняти це італійцям або слов’янам? Фогт навіть показує, як Австрія вже в 1850-х роках просувала тези про цивілізаторську місію Німеччини щодо принесення культури на Схід. І виступає проти цього дуже жорстко.
Отже, його праця не лише про визволення Італії, а й виразно антиавстрійський маніфест. Але які тут причини і які наслідки? Може, це просто зручна фабула для відпрацювання хабаря на 40000 франків? На це й справді схоже. Наполеон III постає надто вже розумним і талановитим диктатором, цар Олександр теж ось-ось звільнить селян, ну справжній ліберал (див. російські соціалісти теж так вважали в ті самі роки). Їхній союз проти Австрії може спричинити її розпад як найнебезпечнішої в’язниці народів у Європі, і тоді «Весна» стане бодай трохи ближчою. Фогт переконаний, що якщо в італійській війні переможе Франція, то вона не окупує всю країну, а спробує створити дружню для себе італійську державу. І тоді віковічна мрія Італії втілиться в реальність (так і станеться за рік після написання цієї книги). Може, це й не так, хто знає! Зате якщо переможе Австрія, то тут і думати нічого — ніякої незалежної Італії не буде. То чому ж німці мають тепер рятувати австрійську монархію? Хай вона щезне, і, дивись, у Італії з’явиться шанс. Італійці ж хочуть того самого, що й німці, навіщо заважати? У найзагальнішому сенсі — це головна тема всієї його книги. Але надам слово самому Фогту:
Покоління тому вся Європа аплодувала боротьбі греків за визволення. Невже італійці мають заслуговувати менше?
…
Той самий порочний круг, у якому обертаються з подібними питаннями, повторюється і тут: емансипація має відбутися, але лише тоді, коли народ стане зрілим і досягне для цього повноліття; дотепер він іще незрілий, а отже, має бути ув’язнений у рабстві. Але в рабстві він ніколи не дозріє, відповідає друг визволення; його вади були породжені, сформовані й розвинені цим рабством. Знищте причину, і наслідок зникне; дайте народові, в його незалежності, ґрунт, на якому він може природно розвиватися, і він розвиватиметься гармонійно, згідно зі своїм внутрішнім характером, і принесе шляхетні плоди замість тернів і бур’янів, що буйно ростуть на нинішньому ґрунті рабства! Хто, питаємо ми далі, визначить міру, за якою вимірюватиметься право народу на свободу? Угноблювач?
Але попри те, що сам Фогт виступає як активний прихильник об’єднання Італії, що по суті є головним офіційним мотивом цієї книги, той факт, що в русі за об’єднання лідирує Мадзіні, його дуже мало влаштовує. На початку цієї книги Фогт підтвердив, що його погляди не змінилися від 1848 року, і справді, в ідеалі він хотів би бачити Італію, як і Німеччину, — федеративною республікою, із серйозною децентралізацією влади. Натомість Мадзіні хоче вибудувати жорстку вертикаль. Але якщо в Італії немає жодних інших сил, здатних на об’єднання, то Фогт лише вітає перемоги Мадзіні, але застерігає, що згодом прогресивним італійцям доведеться боротися проти такого тирана-визволителя вже в іншій боротьбі.
Партії гнобителів Італії, яка користується цією мовою і залізним кулаком придушує національні прагнення, протистоїть інша партія, яка в абстрактному абсолютизмі своїх революційних прагнень, на мою думку, так само перегинає палицю, як і попередня; я маю на увазі партію, яку ми можемо назвати партією Мадзіні; партію, ідеалом якої є єдина й неподільна Італійська Республіка; яка накреслила на своєму прапорі цілком незрозумілий девіз «Dio e popolo» і яка відкидає будь-який проміжний стан, що міг би привести від теперішніх умов до Республіки, як зраду справи Італії. Нам здається, що ця партія страждає на два головні недоліки: нерозуміння національного характеру і хибний розрахунок сил, необхідних для досягнення її мети. Історичний розвиток, тенденція самих народних настроїв, без сумніву, вказують на федеративний устрій Італії, а не на централізовану республіку зі столицею в Римі.
При цьому, коли він описує в окремому розділі кожну країну й доходить до Франції, то він, м’яко кажучи, не компліментарний до неї. Що дещо дивно для купленого паризького агента. Фогт — ліберал, а у Франції жорсткий репресивний режим. І цей режим він критикує загалом на 3-х сторінках тексту, висловлюючи надію, що Франція не зможе поширити свій вплив на сусідні країни, а якщо навіть спробує, то ці країни не дадуть себе позбавити свободи. Він, щоправда, вважає, що французи за натурою прагнуть сильного вождя, і що це почасти відповідає їхнім бажанням. Але все одно вважає режим Наполеона жахливим і каже, що сам буде серед тих, хто святкуватиме, якщо Наполеон упаде. А ті французи, яким дорога свобода, приїжджають до Швейцарії й у сльозах цілують цю землю, звільнившись від тиранії французького імператора. Я наведу кілька фрагментів із книги Фогта:
У Франції могутня воля цілком придушила будь-яке індивідуальне зусилля, яким би воно не було, і цілковито поглинула його в жахливо напруженій централізації. Жоден рух не залишився вільним; промисловість, торгівля й комерція, спекуляції на фондовій біржі, а також серйозний бізнес, мистецтво й наука, радість і смуток, добробут і невдоволення. Усе має регулюватися згори за одноосібним розсудом центральної влади.
…
У Великій Французькій революції централістська партія здобула перемогу над федералістами-жирондистами, і відтоді жоден рух навіть віддалено не розглядав можливості розриву тісних пут централізації. Це криється в національному характері. Французи вимагають від свого уряду ініціативи в усіх питаннях, як найменших, так і найбільших; він почувається добре лише тоді, коли стоїть у черзі, торкаючись ліктем сусіда й бачачи перед собою свого командира. Герцен сказав цілком правильні слова: французи розуміють рівність, але не свободу, і коли 1848 року всі були в захваті від нової Французької республіки, я не вагався публічно заявити, що німці й французи перебувають у дивному супереченні зі своєю внутрішньою природою: німці уявляли, що вони мають бути монархістами, тоді як народилися республіканцями, а французи уявляли, що вони республіканці, тоді як народилися монархістами. Ця потреба в централізації, в рівності, в нівелюванні всіх відмінностей справді пояснює все, що можна бачити у Франції, і сумне, і приємне.
…
Навряд чи хтось може заперечити, що ця централізація нині дійшла до крайності, яка принижує людей і націю. Виявляючи велику хитрість і справді тонкий розрахунок, нинішній правитель прагнув, наскільки це було можливо, пов’язати з собою матеріальні інтереси.
…
Маса селянства є у Франції лише пасивною, а не активною силою, і ніхто й пальцем не поворухне за Луї-Наполеона, щойно армія вийде з-під його влади.
…
Цілком зрозуміло, що посіяне в грудні зло дало й лихі плоди.
…
Якби уряд, адміністрація, подібна до тієї, що діє нині у Франції, була нав’язана Німеччині, Англії чи Швейцарії, ми переконані, що кожна людина й кожна копійка були б використані для опору цьому. Усі сторони будуть єдині, щоб запобігти такій несправедливості.
І ось тут постає питання. Якщо Маркс так обурився змістом цієї книги, то чому? Невже він проти права націй на самовизначення? Невже він за збереження Австрійської імперії? Чому він вважає дурним заклик для Німеччини не втручатися? Що його не влаштовує? Він навіть називає Фогта ворогом об’єднання Німеччини, всупереч тому, що Фогт заявляє цілком протилежне. Але чому? Ймовірно, тому, що Фогт — ліберал і пропонував об’єднання на федеративних засадах, як він пропонує і Італії зокрема. Щоб уникнути надмірної сили уряду та можливостей придушення індивідуальної ініціативи. Але, може, тут є щось іще? Отже, яка справжня мотивація Фогта виступати проти Австрії, і яка мотивація Маркса критикувати його за це?
Відповіді на ці запитання, в принципі, можна знайти в книзі Маркса «Пан Фогт». Однією з ключових тем, що все прояснюють, є рідкісний зразок русофобії, який зазвичай не цитують у літературі про марксизм (при тому, що русофобські цитати Маркса з інших його праць уже давно не є таємницею). У викладі Маркса агенти Кремля смикають за ниточки всі уряди Європи. Їм служить, вірно служить, як лакей, наприклад, англійський лорд Пальмерстон, який до болю нагадує Трампа, якщо повірити Марксу. Не мені, українцеві, його засуджувати. Але все-таки це виглядає трохи надмірно. Те, що Фогт навіть помислив про правомірність панславізму, Маркс перетворив на жахливі образи, де Росія вже стоятиме під Віднем і Берліном, а разом із Францією поділить нещасну Німеччину тощо. Із кумедного: Маркс докладно описує тактику, за якою, перш ніж когось поглинути, Росія спершу на короткий час проголошує його незалежність від іноземного панування. Там навіть є фраза про Крим у такому ж ключі: «Перш ніж Росія приєднала Крим, вона проголосила його незалежність». У 2025 році таке читати вдвічі кумедно. Наприклад, коли мова зайшла про П’ємонт, Маркс цитує Фогта: ««П’ємонт, каже Фогт, заслужив навіть повагу Росії». Заслужив навіть повагу Росії. Що ж більше можна сказати про державу». Підкреслення з акцентами взято з оригіналу.
Маркс обурений тим, що Фогт легкою рукою звільнив від німців усі слов’янські землі. Вони неминуче, за Марксом, з’єднаються з Росією, і тоді Європі кінець. Він навіть називає Фогта російським панславістом. Причому масштаби здачі територій Маркс навмисно нагнітає й вигадує все самостійно, згущуючи барви. З найцікавіших моментів — Маркс вважає Східну Пруссію споконвічно німецькою землею, а Данциг — ні. І якщо дослухатися до Фогта буквально в кожній дрібниці, то доведеться віддавати Данциг полякам (і Росії, яка їх представлятиме). А без Данцига не буде коридору до східних земель, вони будуть відрізані від основної Німеччини. Не порядок, не порядок. Аналогії з 1939 роком напрошуються самі собою. Але загалом Фогт намагається сказати, що Німеччина матиме більше шансів на об’єднання, якщо Пруссія й Австрія не складатимуться наполовину й більше з ненімецьких земель. Простіше буде будувати моноетнічну державу й дарувати всім іншим націям свободу самовизначення. Так каже Фогт, а що бачить Маркс? Він бачить, як Фогт пропонує об’єднати Німеччину шляхом розбазарювання казенних земель. Формально так і є, але ці землі — підкорені німцями, грубо кажучи окуповані. Національні підстави міркувань Фогта він просто ігнорує, і не тому, що він комуніст-інтернаціоналіст, а тому, що підтримує імперське мислення. Для Маркса більше колоній = сильніша Німеччина = можна встояти перед режимом Наполеона і перед жахливою Росією. А об’єднання вже якось там само складеться.
І таких моментів там чимало. Наприклад, Фогт вважає, що після війни в Італії французи ще років 10 не зможуть піти на Німеччину (майже вгадав). Це чудовий шанс для об’єднання Німеччини, після якого (!) можна буде не перейматися щодо претензій Франції на Рейнську область. Але як це бачить Маркс? Він бачить, що Францію хочуть посилити, а Німеччину послабити, і що нібито прямо заявлено, що убита Німеччина є найкращим захистом для Рейнської області. Маркс проти убитої Німеччини, він за те, щоб Австрія тримала якомога більше слов’янських колоній і стримувала царя від експансії на Захід. У цьому і тільки в цьому єдиний сенс існування австрійської держави, згідно з Марксом. Те саме стосується і Пруссії. Сам Маркс підсумовує пропозиції Фогта так:
Ми, німці, під час цієї операції нічого не втрачаємо, крім Східної та Західної Пруссії, Сілезії, частини Бранденбурґа й Саксонії, усієї Богемії, Моравії та решти Австрії, за винятком Тіролю (частина якого, за принципом національностей, дістанеться Італії), — нічого, крім усього цього і нашого національного існування на додачу! Але зупинимося поки що лише на тому, що буде, якщо Галичина, Богемія та Моравія стануть російськими! За такого стану речей німецька Австрія, Південно-Західна Німеччина і Північна Німеччина ніколи не могли б діяти спільно, хіба що — і це було б неминуче — під російською гегемонією.
На тлі цього Фогт справді якийсь лівак-інтернаціоналіст, який мріє, що кожна нація матиме державу в межах своїх етномовних кордонів, і, до речі, що особливо наївно, що після цього територіальних претензій не буде, а отже, нарешті всі країни Європи зможуть розпустити свої величезні постійні армії. А Маркс — жорсткий великонімецький патріот від Ельзасу до Чернівців і від Данії до Мілана, чия аргументація на підтримку цієї імперії будується на страшилках про Росію (навіть якщо вони й будуть виправдані, та все ж сам підхід який). Найкумедніше, що більша частина того, що констатував Фогт, у принципі, цілком здійснилася. Франція залишилася сам на сам з Австрією, ніхто не втрутився, і Франція перемогла. До чого це призвело? Франція отримала кілька зовсім незначних територіальних надбань. Зате Італія здобула незалежність. А невдовзі після цього між Австрією та Пруссією почнеться війна, і зрештою об’єднається і Німеччина. І її сил цілком вистачить, щоб перемогти Францію. Усе це теж є в книжці Фогта. Усе те, чого так боявся Маркс, — не сталося. На завершення покажу ще одну цитату з книжки самого Фогта, тепер щодо того, наскільки сліпо він підтримує союз Росії та Франції:
У об’єднання Німеччини є зовнішні вороги. Ми можемо визнати це без сорому. Франція і Росія, незалежно від того, чи мають вони бажаний для них уряд, чи править у Росії деспотичний або великодушний цар, у Франції — республіка, легітимна чи буржуазна монархія, або бонапартизм, — Франція і Росія особливо зацікавлені в роздробленості Німеччини, у поділі її сил, у існуванні двох держав-суперниць і безладної купи руйнівних руїн із суверенною короною на кожному камінчику.
Висновки
Тут залишаються лише останні кілька запитань. По-перше, Марксові не подобалося, що Фогт пропонує об’єднання Німеччини на основі Пруссії. Вони обидва завжди були проти прусської мілітарної машини, а тут Фогт, виходить, перевзувся. Але навіть у своїх «Дослідженнях сучасного становища в Європі» Фогт продовжує жорстко критикувати Пруссію. Та, як і критику Франції, це Маркс просто ігнорує, чіпляючись до того, що якраз іде після фогтових «але..». Проблема в тому, що Фогт написав книжку не про свої абстрактні ідеали, а про реалії сьогоднішнього дня і про те, до чого це приводить нас у найближчій перспективі. Він зважає на Пруссію як на силу, бо, на жаль, інших сил у Німеччині вже просто немає. Якщо Рейнланд зможе організуватися і побудувати Німеччину на своїй основі, перемігши Пруссію, то Фогт абсолютно за такий результат. Просто він визнає, що це вже зовсім із розряду фентезі. Якщо Франція стане республікою, то теж буде просто чудово. Але це «якби та коли б». А сьогодні там сидить Наполеон, і йти він не збирається. Мати справу доведеться з такою Францією, якою вона є. Війна вже на носі, у Франції не республіка, Німеччина слабка, об’єднання може забезпечити тільки Пруссія — що, питається, робити? Як аналізувати події, які в будь-якому разі розвиватимуться поза межами наших бажань? Просто сидіти по домівках і повторювати мантру, що ми чекаємо республіку у Франції та Німеччину на основі Рейну?
Ну і друге — чи справді Фогта купив уряд Наполеона? Тут я скажу, що все ж таки аргументи Маркса мене переконують, Фогт — агент Франції (не кажучи вже про те, що є докази пізнішого періоду). Просто він зумів це нормально аргументувати. І багато в чому виявився навіть правий. Наскільки мені відомо, у 1870 році він виступить на захист Франції у франко-прусській війні, навіть попри те, що, строго кажучи, війну оголосила сама Франція. Огляд на цю книжку буде вже в окремій статті нашого циклу про Фогта. Ще до цього він часто виступав за допущення відступлення лівого берега Рейну, щоб забезпечити Німеччині природний кордон по річці, що вже зовсім про-французькі заяви. Щоправда, він не вимагав цього відступлення, якщо Німеччина зможе відстояти себе в оборонній війні. Але лише в оборонній! А коли Німеччина об’єдналася і стало ясно, що вона переможе, Фогт різко виступив проти будь-яких анексій, за міцний мир, міжнародне право, створення вічних кордонів, які можна змінювати лише шляхом регіональних референдумів про самовизначення. Приєднувати Ельзас до Німеччини, не спитавши його мешканців, які вже звикли вважати себе французами, — це жахливо. Перетворювати оборонну війну на наступальну з анексією територій Франції — це загальноєвропейська катастрофа, яка зрештою не приведе ні до чого доброго.
Хоча, в принципі, ця його позиція цілком послідовна. Фогт — ідейний франкофіл і все життя не любив Пруссію. Він пропонував об’єднати Німеччину на її основі, але лише з безвиході, і з надією, що непрусська територія послабить тенденції пруссацтва. Цього не сталося, і тепер уся Німеччина стала мілітаризованою машиною, диктатурою імені Бісмарка. Не лише як франкофіл, а й як ліберал — Фогт не може прийняти таку Німеччину. Що характерно, приблизно такі самі позиції під час війни просували Маркс і Енгельс, але це не стає аргументом на користь того, що вони працюють на Париж. Я думаю, що Фогт цілком міг працювати агентом, але його позиції при цьому цілком щирі, і тому його аргументація виглядає досить зв’язною. Єдине що — сумнівною є його слов’янофілія. Ось тут Фогт явно змінив позицію на догоду Парижу. Бо ось що він писав своєму другові Герцену всього за кілька років до того (із черговими ознаками шовінізму, гідними рівня Маркса):
Попри все це, я вважаю першою умовою для кроку вперед — щоб росіян було побито… Даремно ви будете вихваляти мені всі блискучі чесноти російського народу, це не заважає Росії бути найміцнішою опорою абсолютизму в Європі. Чи буде це зроблено з Австрією, чи проти Австрії, для мене на перший час цілком не має значення; я навіть вважатиму щастям кооперування всіх Німеччин, Пруссії, Австрії тощо проти Росії. Хочу сказати вам, чому. Свою надію на відродження російського народу ви можете обґрунтовувати лише з огляду на його дику енергію, яку ви цілком заперечуєте в нас, людях цивілізованих. Нехай так, але передусім зробіть ласку відсікти поляків, адже, якщо я маю переродитися за допомогою цих бруднуль, то волію краще гнити разом зі своєю виродженою цивілізацією.