Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія українською
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Людвіга Бюхнера — тут.
Огляди на інші книжки Бюхнера: 1. «Сила і матерія»; 2. «Природа і наука»; 3. «Психічне життя тварин»; 4. «Фізіологічні картини», «Сила спадковості…» і «Мистецтво довго жити» — тут.
Зазвичай Людвіга Бюхнера вважають «вульгарним» матеріалістом і навіть соціал-дарвіністом. З його найвідомішої книжки «Сила і матерія», щоправда, можна без труднощів помітити, що він не такий уже й вульгарний, як це заведено вважати, і схожий на Фрідріха Енгельса або Ернста Геккеля навіть більше, ніж можна було б від нього очікувати. Звісно, там ми побачили і безліч прикладів расизму, які можна знайти й в інших книжках Бюхнера, а також явне схвалення самого дарвінізму. Але загалом, навіть у його природничо-наукових книжках трапляються цілком політичні висловлювання, з яких опосередковано легко зробити висновок, що сам Бюхнер — ліво-ліберал, республіканець, прогресист, і загалом доволі далекий від будь-яких консервативно-правих поглядів, навіть попри його расизм. Але, в принципі, це не означає, що він не може бути соціал-дарвіністом. На щастя, є одна книжка, яку Бюхнер майже повністю присвятив суспільно-економічним питанням, із дуже промовистою назвою — «Дарвінізм і соціалізм», написана ним 1894 року. І починає він свою книжку взагалі прямо як соціаліст, дивіться самі:
Стан людського суспільства в минулому й теперішньому постає в очах друга людства маловтішною в багатьох відношеннях картиною. Вона являє нам величезні контрасти найвищого щастя й найглибшого лиха. Безмежна бідність поруч із безмежним багатством, безмежна могутність поруч із безмежною слабкістю, безмежний достаток поруч із безмежною нестачею, надмірна праця поруч із неробством і ледарюванням, політична свобода поруч із економічним рабством, казкове знання поруч із найглибшим невіглаством, прекрасне в усіх його видах поруч із потворним і відразливим, найвищий злет людського буття й сил поруч із їхнім найглибшим занепадом, тупе забобонство поруч із найвищою свободою духу — ось характер того суспільства, яке, вочевидь, прагне ще перевершити силою цих контрастів найгірші минулі часи політичного гніту й рабства.
<…>
Щодня бачимо ми людей, які швидко або повільно гинуть від нестачі найнеобхіднішого для життя, тоді як поруч із ними краще забезпечена частина суспільства задихається від надміру й достатку…
<…>
Статистика виявила сумний факт, що середня тривалість життя бідних становить ледве трохи більше половини тривалості життя багатих. Отже, бідняк, просто в силу факту своєї бідності, позбавляється не лише насолоди життям, а й самого життя.
<…>
Цей нерівний розподіл поширюється не лише на матеріальну, а й на духовну поживу. Скільки талантів і геніїв мусять тягнути щоденну лямку, бо щастя не усміхнулося їм при народженні, тоді як часто найобмеженіші голови поважно сидять на вершинах влади й ученості. Саме найдосконаліша розумова праця зазвичай винагороджується найгірше. Філософи й поети зазвичай — природжені пролетарі і лише після смерті здобувають ті почесті, які личили їм за життя.
І справді, переходячи до дарвінізму (який упродовж усієї книжки згадується насправді лише кілька разів і не має для змісту особливого значення), Бюхнер стверджує, що в тваринному світі й у людському науковий принцип природного добору працює по-різному, головно тому, що в людському світі є багато небіологічних, суспільно-соціальних чинників. Уже хоча б тому порівнювати людське суспільство з тваринним світом неправильно, каже запеклий біологізатор Бюхнер. Щоправда, він це подає радше у формі критики станового суспільства та спадкових привілеїв. Мовляв, якби не всі ці штучні бар’єри, тоді б соціал-дарвінізм у його тваринній формі працював би краще й для людей. Ринок вирішив би, хто справді найгідніший (щоправда, вже навіть тут Бюхнер оцінює ступінь гідності не просто фізичною силою, а й моральними чеснотами, де чесна людина заслуговує на більше, ніж безчесна, і т. д.). До цієї теми він ще повернеться, щоправда вона постає зовсім не так, як про це можна було б подумати.
Зовсім інший вигляд має ця боротьба в людини, з огляду на її суспільний устрій; уже з’являючись на світ, вона знаходить усі добрі місця за життєвою трапезою зайнятими, і якщо їй не приходять на допомогу народження, багатство, ранг тощо, то від самого початку буває приречена витрачати свої сили й своє життя на користь тих, хто володіє власністю, і кому це володіння гарантоване суспільством. Тому тут перемагає не завжди найкращий, а найбагатший, не найдієвіший, а наймогутніший, не найздібніший чи найпрацьовитіший, а той, хто має переваги завдяки своєму суспільному становищу, не найрозумніший, а найлукавіший, не найчесніший, а той, хто має у своїх руках різні засоби політичної і соціальної експлуатації та вміє хитріше скористатися ними.
Лише напівнатяком можна запідозрити тут ринкового фундаменталіста, насправді ж це дуже далеко від істини. Далі триває неймовірно довга пісня на славу соціалізму й критика капіталістичного світу. Він поділив боротьбу за існування людини на два типи: (1) проти природи, (2) проти собі подібних. І чим серйозніші успіхи людства в першій сфері, тим гіршими стають справи в другій. Так, на жаль, улаштований капіталізм. І йому вже час шукати заміну. Тут Бюхнер на диво (і на жаль) безжально шпетить останніми образами «егоїзм» і «суспільний егоїзм», які роблять індивідів просто-таки нещадними й безжальними тваринами. Хоча він і «прощає» це людині, але лише тому, що такою є наша природа (етика й мораль детермінізму), проте засуджує при цьому все одно страшенно. Індивідуалізм привів до війни всіх проти всіх і шкодить суспільному цілому. Він буквально моралізує в дусі марксиста стоїка-консерватора, так жорстко критикуючи капіталізм, що не кожен комуніст зможе це повторити.
Звісно, небагато хто наважиться серйозно заперечувати, що такий стан суспільства супроводжується величезною економічною та моральною шкодою. З одного боку, бідність, злидні та нестача виховання й освіти породжують більшість злочинів проти держави й суспільства, тоді як з іншого боку надмірне багатство тягне за собою неробство й усякі вади; внаслідок цього держава й суспільство змушені утримувати дорогий суд з усіма його огидними придатками та не менш дорогі благодійні установи. У моральному сенсі загальна конкуренція породжує потворні пристрасті, як-от: заздрість, ненависть, безжальність, користолюбство, черствість, пристрасть до взаємного переслідування замість взаємної любові й підтримки. Кожен думає й діє лише для себе і задля власної вигоди, бо знає, що в разі потреби ніхто за нього не заступиться, що він не знайде опори в суспільстві. У правильно організованому суспільстві прибуток одного мав би водночас бути спільним прибутком і навпаки, а його девізом мало б бути: «один за всіх і всі за одного», тоді як тепер зазвичай відбувається протилежне. Найбільший прибуток приносить нам одне з найсумніших явищ, тобто смерть тих, кого ми найбільше любили в житті, адже ми отримуємо після них спадщину. Архітектор і всі робітники, зайняті на будівництві, мають радіти, коли руйнуються або згорають будинки; лікар має радіти більшій кількості хвороб; адвокат живиться процесами, що позбавляють його співгромадян спокою й майна; суддя має знаходити задоволення у великих кримінальних процесах; офіцери мають радіти, коли вибухає війна, це найбільше лихо, яке тільки може спіткати людину, бо вони сподіваються на неї підвищень; корчмар або продавець спиртних напоїв має радіти, коли посилюється пияцтво; усі ремісники й виробники мають радіти, якщо виготовлені ними предмети дуже швидко стають непридатними; бурі чи граду, попри збитки, яких завдають ці явища природи, радіє скляр або страховий агент, як і взагалі майже все, що завдає одному шкоди, дає іншому заробіток.
<…>
До цього треба ще додати деморалізувальний характер самої праці, яка зазвичай виконується не задля спільного блага, а через скрутні обставини. Сучасний робітник такий самий раб, як і в давні часи, з тією лише різницею, що не батіг пана, а батіг голоду ставить його в залежність від роботодавця. Але цей роботодавець сам, у свою чергу, раб — раб капіталу, конкуренції, застою в справах, страйків, збитків і часто перебуває в набагато гіршому становищі, ніж оплачуваний ним робітник.
Економічні погляди Бюхнера: Джорджизм
І одразу після такої яскравої моральної відсічі капіталізмові, від якого, здавалося б, уже не лишилося й каменя на камені, просто через кому Бюхнер переходить до економічної критики капіталізму:
Тоді як земля виробляє стільки поживних речовин, що ними з надлишком могло б прогодуватися все живе людство, а за більш правильного, керованого загальними принципами ведення господарства вона могла б виробляти ще незрівнянно більше, і тоді як національне добробут і накопичення колосальних багатств у окремих руках сягають небаченої досі висоти, ми безперестанку серед цього надміру мусимо бути свідками вже описаних сцен голоду, злиднів, незаслужених хвороб і передчасної смерті.
І так далі; це навіть не повні цитати, бо списки жахів капіталізму він робить на диво довгими. На противагу всьому цьому Бюхнер коротко викладає аргументи, якими зазвичай на це заперечують усякі праві мислителі, про утопічність, про споконвічність нерівності, малу користь від розкуркулення в перерахунку на душу населення бідняків, переваги конкуренції для зростання економіки тощо. Але навіть попри те, що й вони теж переконують Бюхнера, з двох однаково переконливих наборів аргументації він усе-таки надає перевагу соціалістичному.
На це тим паче важко відповісти, що досі всі незліченні спроби й проєкти розв’язання соціального питання виявлялися безуспішними. Але це не повинно відлякувати друга людства від постійної думки про засоби допомоги. Треба допомогти, а головне — можна допомогти.
Але попри всю цю найжорсткішу критику капіталізму, Бюхнер заявляє, що робітникам треба негайно допомагати не лише з почуття гуманізму, а й зі страху перед майбутньою революцією. Він передбачає, що якщо зараз нічого не зробити, то робітники самі знесуть цей лад і встановлять щось цілком дикувате, вдаючись до масового терору. Придушувати протести робітників силою він вважає контрпродуктивним заходом, бо це лише відсуває неминучий вибух на потім і робить його ще сильнішим. Він навіть радіє тому, що робітники самі себе обманюють, думаючи, ніби всі ці штучні причини їхнього лиха мають природний характер. Якби вони думали інакше, то вже давно вчинили б безглуздий і нещадний бунт і терор. Загалом, лише тут стає зрозуміло, чому марксист може записати Бюхнера до «своїх». Бюхнер сам пише про комунізм із виразно негативним забарвленням, і він радше про соціал-ліберальні реформи. Але й до комунізму він усе-таки ставиться радше позитивно, просто з застереженнями:
Подібний лад (комунізм), за якого все майно було б спільним, а праця цілком вільною або добровільною, і про який докладніше йтиметься далі, звичайно, можливий, але нині в широкому масштабі він нездійсненний, почасти через загальну до нього несхильність, почасти через слабкість людської природи, що стала, завдяки довгим рокам егоїзму й індивідуалізму, нездатною до такого ідеального стану речей. Такий лад був би можливий лише наприкінці багаторічного виховання людського духу в альтруїстичному й колективістському напрямі, тобто в загальнолюдській братерській любові та гуманності.
І лише після цього Бюхнер пропонує матеріалістичній науці про природу здійснити «соціальне визволення людства», як до того вона здійснила визволення в духовній сфері. І ось тут він пропонує нам науку боротьби за існування (а-ля соціал-дарвінізм). Але! Тут він пропонує замінити силу природи силою розуму, а «місце боротьби індивідів за життя має посісти спільна боротьба всіх на користь життя», або, як він ще пише: «Місце дикої природної боротьби має заступити спільна, регульована розумом і справедливістю соціальна боротьба за умови життя». Ось так виглядає жахаючий соціал-дарвінізм. Він пропонує перерозподілити доходи так, щоб не зрівняти їх цілком, але сильно згладити різницю в доходах. І коли бідняки матимуть усі базові блага, тоді вже можна буде віддати їх стихії ринку, щоб кожен виявив себе і свої таланти. Але знову ж таки, у формі спільної боротьби людства проти природи. Такий собі соціалістичний змаг, як у СРСР. Загалом, Бюхнер виступає як сучасний соціал-демократ. Хоча все-таки індивід має бути самостійним, і якимось чином він усе ж сподівається не посадити всіх на державну опіку й далі підтримувати жагу до конкуренції та вдосконалення. Яким саме чином — незрозуміло. У загальних рисах Бюхнер малює стару просвітницьку ідею пошуку балансу між індивідуальними та суспільними інтересами, точніше їхнього злиття (правильно зрозумілий індивідуалізм є водночас спільним благом). Але з конкретних заходів він наводить три пункти:
1. Скасування так званого земельного доходу або повернення суспільству природно й законно належного всім права володіння землею.
2. Реформа спадкового права, що поступово, можливо, приведе до цілковитого його знищення.
3. Перетворення держави на спільне, взаємно пов’язане між собою страхове товариство проти хвороби, старості, нещасних випадків, інвалідності та смерті.
Загалом, це типовий «джорджизм» з елементами соціал-демократії. Вельми радикально-ліва теорія навіть для тих часів. Причому необхідність першого пункту він доводить майже як російські соціалісти, прикладами сучасної общини в різних країнах поза Європою та суспільної землі в суспільствах давнини. Не випадково, мабуть, що вже в книжці «Сила і матерія» він двічі посилався на Олександра Герцена. Головна відмінність джорджиста Бюхнера від інших соціал-демократів у тому, що він виступає проти зростання оподаткування і взагалі податків як таких. Звідки ж тоді взяти кошти, щоб створити соціальну державу? Ну, значною мірою саме зі скасування спадкування. Куди ж діваються зароблені батьками кошти, якщо не переходять до дітей? Очевидно — їх вилучає держава. І суми там більш ніж достатньо, щоб не обкладати податком нині живих. Та й той, хто нині працює, усвідомлюватиме, що він буквально трудиться на благо всіх майбутніх поколінь. В іншому ж теж усе типово: Бюхнер проти монополій і втручання великих капіталістів у політику. І з цього приводу навіть вигукує:
Невже ж гроші тепер становлять собою всевизначальну силу, а бог Маммон — єдиний бог, якому ще моляться з дійсною ревністю?
Далі наш неймовірний соціал-дарвініст пропонує людям повчитися в тварин!! Ось воно! Але ці пропозиції виконані радше в дусі Кропоткіна, і тут він пропонує відмовитися від спадщини, щоб діти активно самі могли здобувати собі засоби до життя. Тварини, які теж виходжують потомство, все-таки відправляють дітей виживати наодинці. Це спірні тези, але ж і соціалісти теж обожнювали працю. Тож і тут Бюхнер мало чим відрізняється від комуніста, коли в зв’язку з цією темою підписується під тезою:
Тунеядець — безчесна людина.
І ось, окресливши, як працюватиме держава загального страхування (по суті звичайна соціальна держава з пенсійним/страховим фондом), він знову нагадує, що його пропозиція — це не соціал-демократія і не комунізм, і саме тут він говорить, мабуть, одні з найжорсткіших слів за всю книгу:
Я маю на увазі не скасування приватної власності й не обмеження особистої свободи, а, навпаки, їхній більший розвиток завдяки розширенню меж, що сковують індивіда в боротьбі за існування, а також завдяки тому, що в разі потреби допомога держави була б доступна кожному, але не як милостиня, а як право, набуте працею. Той, хто за таких обставин і за можливості вільного розвитку своїх сил нічого не виробляє, достойний своєї долі. Він гине не в силу обставин чи несправедливості суспільства, а з власної вини.
Бюхнер проти Маркса
Можна сказати — он який він виродок! Але проблема в тому, що буквально те саме про тунеядців говорили комуністи, починаючи з Бабефа. Та й сам Бюхнер додає знову, що «комунізм аж ніяк не є чимось таким страшним і чудовиським». Він цілком уявляє собі чудово процвітаюче комуністичне суспільство. Просто він не вірить, що це досяжно за нинішнього рівня розвитку культури. Навіть провали вже колишніх комуністичних досвідів Бюхнер списує радше на зовнішнє ворожо налаштоване середовище капіталізму, а самі експерименти вважає радше вдалими за задумом. По суті він вірить у комунізм, але пропонує своєрідний перехідний період із перевихованням громадян у межах власної моделі. Йому (як і марксистам) не подобається ні державний соціалізм а-ля Бісмарк, ні благодійність, а лише радикальніші перетворення. Але навіть ці два приклади він радше вітає, бо навіть вони показують, що вже й правителі держав усвідомлюють необхідність мімікрувати під соціалізм. Ба більше, комунізму не варто боятися, бо вже в нинішніх державних устроях є більш ніж достатньо комуністичних елементів, яких навіть ніхто не помічає, але при цьому всі нормально живуть.
Уже й у теперішньому державному та суспільному житті існує чимала кількість комуністичних установ, які, якби була слушною однобічна й суха манчестерська доктрина, мали б бути всі до одної більшою чи меншою мірою скасовані й передані майже завжди незадовільній приватній діяльності.
Бюхнер просто вважає, що якщо навіть попри те, що таких елементів у сучасній державі й так повно, люди все одно бояться комунізму, то це означає, що вони явно ще не готові його прийняти, і їм потрібно більше часу. А сам Бюхнер цілком компліментарно посилається на з’їзди Інтернаціоналу, праці Прудона і Бабеля. І сам же вважає, що в майбутньому суспільство і держава мають стати синонімами, а управління суспільним господарством, економіка, замінить політику. Єдиний явний «мінус» для комуністів тут лише в тому, що працю суспільства/держави Бюхнер порівнює з організмом тварин і машиною, о жах. Але суть від цього взагалі не змінюється. Це цілком радикальний лівий політик. Але чому він виявився повністю відкинутим марксистами, зрозуміти неважко. Він прямо висловлювався проти Маркса.
Цілком відмінною від цієї програми соціальної реформи, що має бути проведена мирним шляхом, є програма соціал-демократії, яка, принаймні в Німеччині, нині стоїть на чолі всього соціалістичного руху й живить відкрито висловлювану надію з часом перебудувати в своєму дусі державу й суспільство. Ця надія ефемерна і, звісно, такою й залишиться. Головний закид, який можна і слід зробити соціал-демократії, полягає в тому, що вона взагалі надто звужує поняття соціальної реформи і соціального питання… [тут він докладно описує, що спиратися лише на робітників фізичної праці — це дурість і обмеженість].
Справжнім батьком сучасної соціал-демократії є Лассаль, який, виступивши на початку 60-х років, завдав удару майже всюди тогочасним робітничим освітнім союзам і товариствам споживачів, виробничим товариствам, товариствам взаємного кредиту, що створювалися за зразком Шульце-Деліча, і, завдяки обіцянкам майбутніх благ, привернув на свій бік робітничу масу. Її й досі безліч людей шанує як соціал-демократку, поряд із Карлом Марксом, на якого слід дивитися як на духовного батька всього руху, певною мірою апостола і святого, хоча його теорії вже давно визнано хибними і більшою чи меншою мірою відкинуто навіть нинішньою школою соціал-демократії. Особливо його велика надія на загальне виборче право, за допомогою якого він сподівався здійснити всі свої плани, виявилася цілком ілюзорною. У Німеччині ми вже понад тридцять років маємо загальне виборче право, тобто загальне рівне, пряме й таємне виборче право для виборів до найвищого представницького органу народу, або рейхстагу. Але чого ж досягли за цей тривалий час соціал-демократичні вожді за допомогою нечуваної досі агітації? [тут він довго показує, що нічого путнього не досягнуто, консерватори й досі перемагають серед простого народу]. У всякому разі, нещодавно соціал-демократична партія спрямувала всі свої сили на те, щоб перенести агітацію в село й привернути на свій бік масу сільського населення, яка за загальних виборів зазвичай має вирішальне значення. Але можна майже цілком певно передбачити, що за переважання консервативних настроїв сільського населення та його політичної апатії цей дослід зазнає краху [а якщо почне вдаватися, то Бюхнер певен, що влада просто різко змінить виборче право й обмежить можливості для комуністів].
І якщо мирно здобути владу не вдасться, то зрештою соціал-демократи все одно вдадуться до насильства. Чому Генрі Джордж і сам «джорджист» Бюхнер при цьому зможуть досягти успіху, чому їм ніхто так не завадить і чому їхні мрії не є утопічними — цього, звісно, нам не розкажуть. Але утопічним Бюхнерові видається те, що соціал-демократи й марксисти мріють про планове управління всією економікою. Сам він не вірить у те, що можна все так прорахувати, і по суті вигадує калькуляційний аргумент Гаєка. Тож краще просто спрямовувати органічно влаштований процес ринку в правильне русло, ніж намагатися повністю все контролювати самому. І якщо навіть не говорити про те, що тут є суто економічні проблеми, то ще гірше це позначиться на правах і свободах індивідів, саме тому такі проєкти тотального контролю Бюхнер відкидає з порога.
Ближче до кінця книжки він починає займатися вже суто ліберальною апологією всіляких прав на винагороду за ризик, захищає право на вищий дохід для людини, яка задумала й створила компанію, ніж для її найманого працівника тощо. Він був уже нажаханий державним соціалізмом Бісмарка, критикуючи його надмірну бюрократію, але соціалісти цілком свідомо обіцяють ще більше бюрократії й більше контролю! Подекуди Бюхнер навіть називає соціалістичні проєкти «державним капіталізмом», натякаючи на те, що держава виконуватиме функції сукупного буржуа, але саме через надмірну монополізацію кожна помилка такого органу буде небезпечнішою, ніж помилка одного з тисячі. Загалом будь-який проєкт у дусі СРСР для Бюхнера взагалі неприйнятний. Його соціалізм набагато й набагато ліберальніший. Але щоб не надто затягувати цей переказ, тут цілком доречна аналогія з нашими реаліями, де сам Бюхнер — типовий соціал-ліберал або соціал-демократ, а його критиковані соцдеми — це вже радше нинішні марксисти.
Наскільки все це справді соціальний дарвінізм, як про це розповідають усі енциклопедичні статті? Можете судити самі — або повіривши цьому переказові, або прочитавши цю книжку самостійно. На мій же погляд, переді мною найзвичайнісінький соціаліст кінця XIX століття.