Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Значною мірою опус Оуена про лопати пов’язаний із проблемою безробіття та проблемою перенаселення. Навіть у наведеному вище тексті промайнула думка, що якщо ми не перейдемо на чудесну лопату, то вже сьогодні населення вважається надлишковим порівняно з можливостями виробництва. Отже, Оуен пропонує вихід. Як збільшити населення й водночас забезпечити його роботою та харчами. Головною його мішенню, безумовно, виступає тут Мальтус. Це звична норма для комуністичного руху відтоді, як вийшла праця Мальтуса, і донині — нещадно критикувати його та глузувати з нього. Але розберімося, у чому тут узагалі річ.
Якщо говорити просто, то Мальтус, намагаючись пояснити злидні в «нижчих» класах суспільства, звернувся до ідеї перенаселення. Мовляв, люди, як і більшість тварин, розмножуються якщо не зовсім безконтрольно, то з контролем хаотичним і мінімальним. Виробництво їжі розвивається повільніше, ніж зростає населення, а тому подушна норма харчування неминуче падатиме, навіть якщо ефективність виробництва й надалі зростатиме. В ідеальному вигляді він висловив це графіком, де виробництво їжі розвивається за лінійною прогресією, а народження дітей — за геометричною. Тезу Мальтуса можна розширити, і її справді розширювали, від їжі на всілякі ресурси загалом. Так чи інакше, ці ідеї примикали до думки про те, що ресурси землі не безмежні, а отже, якщо не сьогодні, то в якийсь момент ми підійдемо до «стелі», і тоді конкуренція за рештки ресурсу зросте й знову приведе нас до злиднів. Якщо визнати (та й якщо не визнавати), що графік Мальтуса — це узагальнена модель, логіка лишається тією самою: в умовах обмежених ресурсів не можна всіх ідеально забезпечити, і вже особливо — якщо не контролювати народжуваність. Якби ми просто змогли вийти на рівень відтворення населення без приросту, то будь-який приріст у виробництві, навіть за неідеального розподілу, приводив би до добробуту суспільства загалом. Рецепт Мальтуса для ліквідації бідності — народжувати менше дітей.
Сьогодні, змужнілі досвідом XX століття, ліві часто з усмішкою зауважують, що, по-перше, населення відтоді збільшилося більш ніж у 10 разів, і жодної «стелі» так і не досягнуто, а по-друге, народжуваність сама собою зменшилася у зв’язку зі зростанням освіти, рівня життя та емансипації жінок. Однак комуністам XIX століття це ще було невідомо. Звісно, вони вірили в науку і в те, що ресурси потенційно безмежні. Але це була лише віра, до того ж далека від істини. Якщо ми невдовзі не опануємо колонізацію космосу або синтез складних молекулярних сполук із простих (із таким рівнем контролю, щоб із водню робити органічну їжу або навіть цинк, хром, літій тощо), то ресурси більш ніж скінченні. А технології поки що далекі від оптимізму. Але в питанні народжуваності комуністи, навпаки, були прихильниками безмежного розмноження. Чим більше людей, тим сильніша країна. Чим більше людей, тим більша перетворювальна сила людства. Тому комуністів у Мальтусі найбільше обурювало те, що він вимагав обмежити народжуваність. З погляду комуністів це було максимально аморально (мораль). Довести людей до злиднів, а потім звинувачувати їх же в тому, що вони реалізують своє природне (або божественне) право. Найбазовішу функцію існування. Мальтуса критикували навіть не за аргументацію, а з моральних міркувань.
Пізніше, звісно, ще в XIX столітті з’ясувалося, що агрохімія може розширити можливості виробництва їжі. У невеликому масштабі це навіть допомогло (принаймні запобігати неврожаю). Але реально врожайність із гектара змогла істотно зрости лише внаслідок зеленої революції, успіх якої виявився тільки після Другої світової війни. За життя того ж Енгельса зростання населення забезпечувалося переважно екстенсивним шляхом: сільське господарство освоювало ще незаселені території, обробляло раніше непривабливі землі. Це був кількісний розвиток, а не якісний, і очевидно, що в такого розвитку є межі, ну хоча б площа землі. Аргументи Енгельса не надто відрізнялися від аргументів ранніх комуністів. Це були ті самі етичні скарги, але поєднані з простою констатацією того факту, що поки що населення зростає, і нічого страшного не сталося. Плюс усе та сама віра в безмежність ресурсів. На цій вірі, власне, й ґрунтувалися майже всі ранні уявлення про комунізм. Проблема нібито не в ресурсі, а в їхньому хибному розподілі, недостатньому видобутку тощо. Щоправда, навіть якби це було так, та сама площа землі залишається проблемою, уже хоча б тому, що в людей теж є своя площа, і рано чи пізно розмноження все ж довелося б регулювати, довелося б посягнути на «святе». Ну або перетворитися на безтілесних духів, щоб тілесність людини не була перешкодою для розмноження заради розмноження. Загалом, старі комуністи не мали серйозних аргументів проти Мальтуса. Вони могли лише констатувати протилежне:
- Ресурси безмежні, бо тому що, земля всіх прогодує;
- Розмноження не можна обмежувати, бо не можна, це Божий дар;
- Науковий прогрес не має жодних меж.
Вважаючи це апріорно істинними аксіомами, аргументи Мальтуса перетворювалися нібито на виправдання, а справжня причина бідності полягала в штучно створеній нерівності. Мальтус усе вигадує лише для того, щоб відмазати багатих, перекласти відповідальність із багатого на бідного. Звідси дехто навіть робив висновок, що банального розподілу того, що вже нині виробляється, досить для того, щоб усі жили заможно (ви можете навіть зараз у своїй країні створити ідеальний індекс Джині та оцінити, наскільки це відповідає дійсності). У певній обмеженій мірі це було так. Але аргументи Мальтуса все ж несуть більше сенсу, ніж просто класове відмазування «своїх».
По-перше, мальтузіанство чудово працювало на практиці впродовж усієї історії цивілізації до промислової революції, і сьогодні його вважають науковою базою для істориків. Оскільки наслідки промислової революції ще не були цілком ясні до 1820-х років, то висновки Мальтуса цілком застосовні до того досвіду, який був йому доступний до того часу. Подивіться, як працює мальтузіанська пастка в ідеальному прикладі циклів давнього Китаю (це найідеальніший приклад, але він працює взагалі всюди в давнину, а тому корисний для істориків). Критика в дусі «ти не зрозумів, що все безмежне», — це не критика, а ідіотизм. А бачити майбутнє комуністи могли не більше, ніж сам Мальтус. Уже хоча б тому він не ідіот.
По-друге, як ми вже говорили, справді якісні зміни в сільському господарстві відбулися лише у XX столітті. Але й тут ми вже впираємося в нові «стелі» та серйозні проблеми. Хоча б через проблему з пестицидами та дедалі швидше вироблення імунітету у шкідників. Можливо, тут якось допоможуть нові методи редагування геному, але це ще не певно. І навіть якщо ми зможемо знайти спосіб генерування їжі (у принципі, це можливо: перетворювати на інші форми білок із личинок, виробництво яких можна широко масштабувати), то інших, неїстівних ресурсів це вже не стосується. Проблема «стелі» за останні 50 років стала найгучнішою і найсерйознішою, і нею переймаються лідери більшості країн планети. Тож якщо ми не вигадаємо нічого екстраординарного, Мальтус знову стане актуальним.
По-третє, аргумент про зниження народжуваності, який нібито сьогодні довів, що гіпотеза Мальтуса не працює, насправді є торжеством мальтузіанства. Судіть самі. Мальтус пропонував нам стати свідомішими й скоротити народжуваність, і незалежно від того, які причини до цього призвели, сучасні сім’ї так і вчинили. Вони дослухалися поради Мальтуса й скоротили темпи приросту населення, з потенційною можливістю стабілізувати чисельність людства до кінця цього століття. Замість безмежного зростання споживання сучасні ліві критикують суспільство споживання. Сьогодні ліві запускають обговорення «економіки нульового зростання» (задля економії ресурсів Землі) тощо. Загалом, принципи мальтузіанства перемогли, а сам тиск «мальтузіанської пастки», яка цілком працювала тисячі років (і дала тимчасовий збій 200 років тому), знову повернувся.
Підсумовуючи, навіть якщо зрештою виявиться, що комуністи минулого мали рацію і наука врятує нас усіх, то вже сьогодні, у 2025 році, це настільки ж неочевидно, як і за життя Мальтуса. Глузувати з його аргументації дуже дивно, хай вона й украй проста, бо історично вона працювала і, можливо, досі продовжує працювати. Той самий бум приросту населення став можливим і був цілком реалізований лише завдяки зеленій революції. Якби вона дала менший відсоток приросту продукції, то й населення зросло б не до 8 млрд за пів століття, а менше. Бо межу задають можливості виробництва.
На зображенні вище наведено врожайність зернових у різних країнах. Вона й досі продовжує зростати, але вже не в такому експоненційному темпі. Зрозуміло, що країни на кшталт Індії ще можуть наздоганяти Захід, і з огляду на масштаби це дає змогу прогодувати ще 8 мільярдів понад те, що вже є, навіть якщо виявиться, що виробництво їжі має свою межу (у перерахунку на гектар площі). «Зелена революція» ще не вичерпала себе. Але знову ж таки, проблема стосується не лише їжі, та й якщо повернути народжуваність до стандартів людства до XX століття, то все це однаково було б швидко вичерпано. Катастрофа віддалилася не всупереч рекомендації Мальтуса (обмеження народжуваності), а завдяки реалізації цієї рекомендації. І якщо ми вже говоримо про те, що вся наша надія — на науковий прогрес, то це суто філософське питання про його потенційну безконечність. «Безконечність» або «межа» під виглядом якоїсь наукової «сингулярності» та відкриття теорії всього — однаково (не)довідні концепції. На абстрактному рівні, як на мене (імхо), куди розумніше припустити межу можливостей. Але це мій вибір, а ви можете вірити в краще.
Але якщо повернутися до історії XIX століття, то, грубо кажучи, перед нами ліберали (прихильники контрацепції) і комуністи (прихильники того, щоб у сім’ї було якомога більше дітей, а далі — будь що буде). І хто знову заробив +10 очок спорідненості з консерваторами? Думаю, очевидно.