Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Оскільки свого часу я сам був радикальним соціалістом і цікавився історією соціалізму, то більшість написаного в циклі про домарксовий соціалізм мені було відомо заздалегідь, і майже все це я вже читав. Хотілося просто освіжити пам’ять + занотувати основні моменти, щоб потім легше було з цим працювати. Тепер же я хочу перейти до іншої теми, яку сам знаю значно гірше, — до «економістів» і політичного лібералізму, тобто головних ворогів практично всіх перелічених вище соціалістів. І тут є кілька обмежень. Окрім банального того, що я майже не читав їх у першоджерелах (лише Сміта і Тюрґо), і тому можу розглядати їх у меншій упорядкованості, більш хаотично, я також хочу зробити акцент на періоді самої ВФР і після неї, акцент на XIX столітті (щоб прямо зіставити з соціалістами й розглянути як «свіжих», актуальних ворогів Маркса). Але так виходить, що фундамент економічного лібералізму було закладено ще до ВФР. Усі батьки-засновники були старшими. По суті, як і епікурейська гілка Просвітництва, вони беруть свій початок ще з філософії Джона Локка (а то й раніше).
І все ж, так само як соціалісти часто посилаються на філософію Руссо як на найважливішого попередника, так і тут, очевидно, часто посилатимуться на Сміта, Кене, Тюрґо тощо, але я не буду (у цьому циклі загальних оглядів) спеціально їх розглядати. Це буде зроблено окремо, коли ми перейдемо до детального аналізу Епохи Просвітництва, аналізу, який, за моїм задумом, буде основною темою групи на кілька років (але коли саме я почну — сам ще не знаю). Тут скажу дуже коротко, що французька фізіократія, яка стала основою для сучасного лібералізму, — це теорія, заснована на базі французького матеріалізму. Навіть сама назва містить зміст «закони природи», тобто спирається на певні уявлення про «природне право» та пізнання фізичної науки. Основні терміни фізіократії (і лібералізму) мають епікурейське походження. Це, зокрема, і знаменита теорія граничної корисності, де аналіз ціни ґрунтується на ступені корисності товару, а компасом для оцінки виступає баланс задоволення і страждання. Тут же варто ще раз звернутися до нашої замітки про Томаса Джефферсона (у межах огляду на Бабефа) і тенденції епікурейської філософії до аграрного соціалізму (див. Діоген з Еноанди). Це теж підготувало громадську думку наступних за фізіократами поколінь і почасти є причиною того, що всякі Оуени й Бабефи носяться з темою села. Корінь зла не лише в голому консерватизмі.
Так само й принципи свободи (передусім свободи думки, преси, зібрань тощо) і, звісно ж, індивідуалізму у всі часи були головними принципами епікурейської філософії. Тобто економісти-ліберали мають епікурейське походження. Самі вони далеко не завжди це усвідомлюватимуть, можуть навіть виступати проти самого Епікура (бо так заведено в «мемах» про філософію), але принципи в них практично однакові, і це треба мати на увазі. Зовсім не дивно, що з економічних лібералів виросли філософи-утилітаристи, основна форма епікурейської традиції в XIX столітті.
Коротка фабула розглядуваного нами періоду щодо «чистих» економістів (лікнеп із найпростіших основ). Зазвичай вважається, що «Багатство народів» Адама Сміта, написане 1776 року, ознаменувало початок «класичної» економіки (термін дуже спекулятивний, бо його по суті вигадав Маркс, обравши «гідних» ворогів у таборі економістів). «Класичні» економісти та їхні безпосередні попередники переорієнтували економіку з аналізу особистих інтересів правителя на ширші національні інтереси. Адам Сміт, наслідуючи фізіократа Франсуа Кене, ототожнював багатство нації з річним національним доходом (а-ля ВВП), а не зі скарбницею короля (можна розширити до накопичених і «застиглих» вкладень, споруд інфраструктури тощо, які не приносять доходу). Сміт вважав, що цей дохід виробляється працею, землею і капіталом. Оскільки права власності на землю і капітал належать окремим особам, національний дохід ділиться між робітниками, землевласниками і капіталістами у формі заробітної плати, ренти та відсотків або прибутку. У його баченні продуктивна праця була справжнім джерелом доходу, тоді як капітал був головною організувальною силою, що підвищує продуктивність праці та спричиняє зростання.
Давид Рікардо і Джеймс Мілль вважаються систематизаторами теорії Сміта. Їхні ідеї стали економічною ортодоксією в період приблизно 1815-1848 рр., після чого сформувалася «анти-рікардіанська реакція», особливо на європейському континенті, яка зрештою перетворилася на маржиналістську/неокласичну економіку (а-ля лібертаріанство). Остаточний розкол зазвичай відносять до 1870-х років, після чого факел рікардіанської економіки несла переважно марксистська економіка, тоді як неокласична економіка стала новою ортодоксією також і в англомовному світі. Ми розглядатимемо лібералізм і «економістів» саме в цей період, до кінця 60-х років XIX століття.
Окрім «чистих» економістів, ми розглядатимемо і політичних лібералів, які мали безліч різних відгалужень. Серед них є й демократи (борці за виборче право), окремо йдуть аболіціоністи (борці проти рабства), феміністи (борці за свободу і права жінок) і навіть націоналісти (борці за національне самовизначення). Не кажучи вже про вкрай важливу тему всього XIX століття — тему карального правосуддя і боротьби з ним (це відбито навіть у творчості «соціалістичних» письменників, таких як Діккенс, Гюго тощо). Тому в циклі про лібералізм буде, вочевидь, набагато більше персонажів, і він буде довшим за цикл про соціалізм.
Прістлі та Пейн — початок англійського радикалізму
Теоретичний лібералізм теж бере свій початок із традицій Просвітництва. Це, звісно, якщо говорити про лібералізм сучасного типу; у Британії ж соціалістам і лібералам передували різні політичні групи ще часів Кромвеля. Прикладів тут сила-силенна, але нині наведемо один характерний британський приклад 🇬🇧. Великим попередником сучасного лібералізму був Джозеф Прістлі (1733-1804), матеріаліст, атоміст, хімік і один із провідних світових дослідників електрики, який зводив розум до фізіології мозку й узагалі був цілком типовим матеріалістом свого часу. У багатьох відношеннях він нагадує французьких «Ідеологів» (Кабаніс, де Трасі, Вольней). Як і вони, він поєднував матеріалізм із політичним лібералізмом. Прістлі був відомий тим, що підтримав Американську та Французьку революції (що в Англії було моветоном, і через це йому довелося мігрувати до США). Також він був прихильником історичної концепції поступального прогресу людства (ще до Кондорсе) і «Курсу ліберальної освіти для громадянського й активного життя» (1765). Зміст книжки, по суті, зрозумілий уже з назви, але крім цього він був активним оборонцем свободи слова і права на інакомислення, а також підтримував відокремлення церкви від держави, хоча сам був віруючою людиною і намагався примирити матеріалізм із Богом (деїзм). Його працями надихалися Джеремі Бентам, Джон Стюарт Мілль і Герберт Спенсер. Бентам приписував йому натхнення для свого «найвищого принципу щастя». Деякі дослідники освіти описують Прістлі як найважливішого англійського автора з питань освіти між Джоном Локком XVII століття та Гербертом Спенсером XIX століття.
За мірками консервативної, дореволюційної Європи навіть найзвичайніші сучасні ліберали були вкрай небезпечними революціонерами, прихильниками народу в найширшому значенні цього слова. З діячів епохи Просвітництва, які пережили ВФР і чиї праці справили величезний вплив на лібералізм (а також і на поміркований соціалізм), чільне місце посідає Томас Пейн (1737-1809), виходець із дуже бідної родини, який здобув посередню освіту, але зрештою став «хрещеним батьком» США 🇺🇸. У 1774 році, просто перед революцією, тікаючи від судового переслідування, 37-річний Пейн вирушив до Америки. Він прибув із рекомендаційним листом від Франкліна, з яким познайомився ще в Англії. Під заступництвом Франкліна він зайнявся підприємництвом, інвестував у ризиковані проєкти, зокрема пов’язані з будівництвом мостів. А уряд Англії змалював у найпохмуріших тонах, запевняючи, що від нього добра не діждешся, і радив американцям проголосити незалежність.
У 1775 році за дорученням конгресу Пейн відвіз до Англії петицію колоністів до короля. Ця петиція так і залишилася без відповіді, а Пейн повернувся до Америки, де видав брошуру «Здоровий глузд» (1776), у якій доводив, що кожен народ має повне право влаштувати в себе такий уряд, який йому до вподоби. За словами Вашингтона, брошура Пейна справила переворот у свідомості людей. Він розвінчував надії колоністів на заступництво короля й оголошував монархію неприродним способом правління. Вважається, що кожна друга родина в Тринадцяти колоніях мала примірник цієї брошури. Феноменальному успіхові трактату сприяло те, що його поширювали практично безплатно, адже Пейн відмовився від авторських прав на свій твір. «Здоровий глузд» підготував колоністів до остаточного розриву з метрополією. Пейнові приписують також авторство анонімної статті «Африканське рабство в Америці» (1775), що містила один із перших викладів ідеології аболіціонізму; під її впливом було створено перше в Америці аболіціоністське товариство. Завдяки виданим творам Пейн став найпопулярнішою після Вашингтона людиною в Америці.
По завершенні війни Пейн повернувся до Англії. Французьку революцію, що спалахнула 1789 року, Пейн вітав як зорю свободи для всього людства. Коли 1790 року Берк видав свої «Роздуми про Французьку революцію», Пейн відповів йому об’ємною брошурою «Права людини» (1791). Одразу після передання книги до видавництва Пейн, очікуючи переслідувань і погодившись із порадою Вільяма Блейка (того самого), вирушив до Парижа. Він доручив трьом своїм добрим друзям (див. біографії, усі вони — ліберали-радикали), Вільяму Годвіну (той самий), Томасу Бренду Голлісу і Томасу Голкрофту, опікуватися подробицями публікації. Книга вийшла 13 березня 1791 року і розійшлася накладом близько мільйона примірників. На думку Пейна, людина вступає в суспільний союз не для применшення природжених їй прав, а для їхнього забезпечення; поступаючись частиною своїх прав в інтересах суспільства, вона зберігає за собою свободу думки, свободу релігійної совісті і право робити для свого щастя все, що не шкодить іншим. Полемізуючи з цього питання з Берком, Пейн захищає нову конституцію Франції, яка надає право голосу всім, хто сплачує бодай найменший податок, і дає дошкульну характеристику англійській конституції, що вся спрямована на те, щоб дати королю засоби підкуповувати своїх підданих. Зачеплений за живе, уряд вирішив переслідувати автора брошури. У травні 1792 року Пейна було віддано до суду за звинуваченням у зневазі до короля й конституції. Пейн не міг бути присутнім на суді; обраний членом Національного конвенту, він жив у Парижі, доручивши захист своєї книги й особи знаменитому адвокатові Томасу Ерскіну. Попри блискучу промову Ерскіна, присяжні визнали Пейна винним. Не маючи змоги ув’язнити автора брошури, уряд піддав переслідуванню всіх тих, у кого її можна було знайти.
Як член конвенту, Томас Пейн був прихильником жирондистів і завжди голосував разом із ними. У процесі над королем він стояв за вигнання Людовика XVI і застерігав збори, що страта короля буде величезною політичною помилкою й справить украй несприятливе враження в Америці, де Людовик XVI був дуже популярний. Замість страти він радив відправити короля у вигнання до Америки; там він побачить, «як зростає суспільне добробут за республіканського правління, заснованого на свободі та справедливому представництві». Монтаньяри/якобінці не могли пробачити Пейнові його заступництва за короля; після падіння жирондистів його було заарештовано, присуджено до смерті і врятовано лише завдяки щасливому випадку (дякуємо Термідору). Під час ув’язнення Пейн написав ще один знаменитий твір — «Вік розуму» (1794), у якому спробував застосувати прийоми раціоналістичної критики до тлумачення Біблії. У липні 1795 року його було знову прийнято до конвенту, як і інших уцілілих жирондистів. Пейн був одним із трьох депутатів, які виступили проти ухвалення нової конституції 1795 року, оскільки вона скасовувала загальне виборче право, проголошене, принаймні для чоловіків, Конституцією монтаньярів 1793 року (боротьба за конституцію 93-го року проти конституції 95-го року була центральним гаслом Гракха Бабефа). 1797 року Пейн жив у Парижі з Нікола де Бонвілем (лідером лівих республіканців ВФР, радикальні жирондисти) та його дружиною, а отже мав бути особисто знайомий і з утопістом Ретіфом де ла Бретоном. Можливо, під їхнім впливом він опублікував памфлет «Аграрна справедливість» (1797), у якому обговорював походження власності й запроваджував концепцію гарантованого мінімального доходу для безземельних через оподаткування землевласників.
У 1804 році Пейн повернувся до Америки. Президент Джефферсон, пам’ятаючи заслуги Пейна в справі американської свободи, надав у його розпорядження цілий корабель. Думаючи, що його й тепер приймуть із захватом, Пейн жорстоко помилився у своїх розрахунках. «Вік Розуму» озброїв проти нього релігійно налаштоване американське суспільство; підбурювані духовенством, колишні друзі відвернулися від нього (зокрема віруючий Прістлі). Він не міг цього перенести й почав шукати втіхи у вині. Але сам Пейн не був атеїстом, він був типовим послідовником англійських деїстів; він хотів лише похитнути, як він висловлювався, біблійну й християнську міфологію. У 1797 році він заснував, на противагу товариству атеїстів, теофілантропічний гурток, на засіданнях якого викладав основи своєї, очищеної від забобонів, релігії. Масонство вважав продовженням друїдських ритуалів давніх кельтів. Аналізуючи форми держави, Пейн розрізняв «старі» (монархічні) і «нові» (республіканські) форми. В основу цієї класифікації було покладено принципи утворення правління — спадкування або виборність. Правління, засноване на переданні влади у спадок, він називав «найбільш несправедливою і недосконалою з усіх систем правління». Абсолютні монархії «є ганьбою для людської природи».
Біограф Ерік Фонер виокремлює утопічну спрямованість у мисленні Пейна, написавши: «За допомогою цієї нової мови він передав нове бачення — утопічний образ егалітарного, республіканського суспільства». Утопізм Пейна поєднував у собі громадянський республіканізм, віру в неминучість наукового й соціального прогресу та прихильність до вільного ринку і свободи загалом. Усі численні джерела політичної теорії Пейна вказували на суспільство, засноване на спільному благу та індивідуалізмі. До відомого вислову Франкліна: «Моя батьківщина там, де свобода», Пейн зробив таке уточнення:
«Моя батьківщина там, де немає свободи, але де люди б’ються, щоб здобути її».
Дивовижно, але серед творів соціалістів практично немає посилань на Томаса Пейна як на союзника. Звісно, він не був ані соціалістом, ані комуністом. Але зате був прихильником загального виборчого права, не цензового, а загального, чого не скажеш про більшість соціалістів і бабувістів того часу. Він був прихильником радикальних революцій і навіть якобінської конституції, попри те, що режим Робесп’єра ледь не забрав у нього життя. Пейн був другом не лише для більшості найвидатніших лібералів і радикалів Британії (зокрема Ґодвіна), а й для майбутнього «епікурейського» президента США Джефферсона, і для Лафайєта, який воював у війні за незалежність і був діячем ВФР (хоч і ліберальним). Це безумовно одна з ключових постатей в історії людства.
Та й неодноразово вже згадуваний тут Лафайєт — постать не менш цікава, він виглядає як центр тяжіння всіх знаменитостей на зламі XVIII–XIX століть. У нашій групі ми навіть писали про те, що він перебував у родинних зв’язках із лідером «ідеологів» Дестютом де Трасі. Єдиний син Лафайєта, якого той назвав Джордж Вашингтон, одружився з дочкою Трасі. Отже, виявляється, Лафайєт (ідеологічно, як відомо, правий ліберал) був тісно пов’язаний з «ідеологами». Саме Лафайєт познайомив епікурейську утопістку й аболіціоністку Френсіс Райт із найвизначнішими лідерами США, а тепер виявляється, що він перебував у добрих стосунках із Пейном. І це ще не кажучи про численні інші зв’язки, з тією ж мадам де Сталь тощо — перелічувати їх можна на цілий допис. Попри те, що він загальновизнане (серед соціалістів) зло й зрадник, він і в 1820-х роках опинявся членом гуртків карбонаріїв, цієї кузні комуністів, і навіть сам готував змовницький гурток проти монархії 1830 року, через який пройшов той самий Бланкі. Постать украй недооцінена, на мій погляд. До речі, він фігурує як персонаж у офігенному мюзиклі «Гамільтон», який усім раджу подивитися, щоб зарядитися духом епохи, а вище прикріплюю фанатську анімацію на пісню про Лафайєта, з російськими субтитрами.
Вільям Ґодвін — англійський анархізм
«Той самий» Вільям Годвін (1756-1836), про якого я щойно говорив, — це, якщо хтось не знає, батько анархізму. Через вивчення Руссо, Гольбаха й Гельвеція він прийшов до класичного лібералізму, який швидко розвивався в бік радикалізму та соціалізму. Його також вважають одним із перших представників утилітаризму. Годвін був членом Революційного товариства, де познайомився з політичним активістом Річардом Прайсом (1723-1791), чий «Міркування про любов до нашої країни» підтримувало радикальну форму патріотизму, зі свободою віросповідання, представницькою демократією та правом на революцію. Прайс — теж одна з найбільших постатей лібералізму до ВФР (особисто знав Сміта й Юма, був у добрих стосунках із Мері Волстонкрафт, Джефферсоном, Мірабо, Кондорсе, Вашингтоном, Пейном, листувався з Тюрґо, був близьким другом Франкліна тощо). «Міркування» Прайса розпалило війну памфлетів, що почалася з публікації Едмундом Бьорком його «Роздумів про революцію у Франції», у яких він захищав традиціоналістський консерватизм і виступав проти революції. У відповідь на книжку Бьорка Томас Пейн опублікував свої «Права людини», не без допомоги Годвіна. У 1793 році вийшла книжка Годвіна «Дослідження про політичну справедливість», а в 1794 році — відомий роман «Речі, як вони є, або Калеб Вільямс», у якому Годвін популяризував думки, висловлені ним у «Дослідженні…». Під час гонінь на якобінців і прихильників ВФР в Англії Годвін як анонімний журналіст виступив на їхній захист і досяг успіху. А після викриття особи дуже хайпанув.
У липні 1796 року Годвін уклав цивільний шлюб із відомою на той час в Англії публіцисткою Мері Волстонкрафт, авторкою книжки «На захист прав жінок». Коли в грудні з’ясувалося, що Мері вагітна, цивільні подружжя вирішили укласти законний шлюб, у який вступили в березні 1797 року. 30 серпня Мері Волстонкрафт народила дівчинку, а через 12 днів померла від пологової гарячки. Годвін опублікував її життєпис під назвою «Біографія автора книжки про захист прав жінок». Того самого року він завершує працю «Дослідник: міркування про виховання, звичаї та літературу», яка спонукала Мальтуса написати «Нарис про закон народонаселення» (див. мою нотатку «Апологія Мальтуса»). Згодом між Годвіном і Мальтусом зав’язалася тривала полеміка. Його дочка від шлюбу з Волстонкрафт — Мері Шеллі, славетна письменниця й авторка книжки «Франкенштейн», вийшла заміж за не менш відомого на той час письменника Персі Шеллі, радикального демократа й друга лорда Байрона.
Ідеї Годвіна справді дуже радикальні, не в приклад Оуену, який саме тоді набирав популярності. Суспільство поділяється на два класи — багатих і бідних. Останні становлять 98 % населення. Бідні створюють увесь дохід, але самі не отримують майже нічого. Вони перебувають у становищі тяглової худоби. Майже весь продукт їхньої праці дістається мізерній меншості, яка саме через це й є багатою. Причина соціальної нерівності, а отже й злиднів, — у існуванні приватної власності. Необхідно знищити власність і скасувати державу, що покровительствує багатим. В принципі Годвіна можна розглядати як частину соціалістичного, а не ліберального табору, просто так сталося, що його коло спілкування здебільшого складалося з лібералів.
Постаті Мері Волстонкрафт (1759-1797), дружини Годвіна, не менш, а може, навіть і більш значуща в історії ліберальної та «лівої» думки. Волстонкрафт відома своїм есе «На захист прав жінок» (1792), у якому вона стверджує, що жінки не є істотами, які стоять на нижчому щаблі розвитку щодо чоловіків, а лише здаються такими через недостатню освіту. Вона пропонує розглядати і чоловіків, і жінок як розумні істоти та змальовує суспільний лад, заснований на розумі. Вважається, що на її погляди серйозний вплив справив той самий ліберальний радикал Річард Прайс (1723-1791), з яким вона була особисто знайома.
Мері з юності намагалася не лише в теорії, а й на практиці діяти на користь емансипації, бодай на особистому рівні, і подавала приклад своїм подругам. У якийсь момент вона навіть мріяла про «жіночу утопію», винайм квартири для групи вільнодумних жінок. Але робота гувернанткою залишала бажати кращого, грошей не було, треба було шукати кращу роботу. Ставши письменницею, Волстонкрафт відвідувала відомі обіди книговидавця Джонсона, де познайомилася з радикальним памфлетистом Томасом Пейном і філософом Вільямом Годвіном. Після першої зустрічі Годвін і Волстонкрафт були розчаровані одне одним: Годвін приїхав, щоб послухати Пейна, але Волстонкрафт нападала на нього весь вечір, не погоджуючись майже з жодним питанням.
Навіть до ранніх праць Мері доклав руку своїми ілюстраціями-гравюрами славетний Блейк, тож не можна сказати, що її було сприйнято аж надто погано. На початку 1790-х років вона виїхала до Франції, де відбувалася революція, оспівана нею в недавній «На захист прав людини» (1790). Це есе було написане у відповідь на консервативний критичний розбір Французької революції в книжці «Роздуми про Французьку революцію» Едмунда Берка й несподівано зробило письменницю відомою. Її порівнювали з такими провідними світилами літератури, як богослов і проповідник Джозеф Прістлі та Томас Пейн, чия книжка «Права людини» (1791) стала найпопулярнішою відповіддю на випади Берка. Ідеї Пейна з «Прав людини» дістали розвиток у найвідомішій праці Волстонкрафт «На захист прав жінки» (1792). У Франції в неї почався роман з американським авантюристом Гілбертом Імлеєм, у чиєму обличчі вона знайшла ідеального героя. Заперечуючи до того сексуальну складову любовних стосунків, вона палко закохалася в Імлея. 14 травня 1794 року Мері народила свою першу дитину — Фенні. Тим часом політична ситуація погіршувалася: Велика Британія оголосила війну Франції, британські громадяни, які перебували у Франції як піддані ворожої держави, опинилися в великій небезпеці. Щоб уберегти Волстонкрафт від переслідувань, Імлей формально зареєстрував її 1793 року як свою дружину. Насправді шлюб між ними так і не було укладено. Багатьох друзів Волстонкрафт (зокрема Томаса Пейна) було заарештовано, деяких страчено. Сестри Волстонкрафт були переконані, що її теж ув’язнено. Повернувшись до Англії, Волстонкрафт і в родинному колі продовжувала називати себе «пані Імлей», щоб її донька не набула слави позашлюбної. Але Імлей невдовзі покинув її з дитиною, після чого Мері навіть вчинила спробу самогубства. І, як ми вже казали вище, згодом вона знову зустрінеться з Годвіном, вони одружаться, а після народження Мері Шеллі Волстонкрафт помре. Попри коротке життя і смерть у розквіті творчих сил, вона стала найбільшим символом феміністичного руху кінця XVIII століття й користувалася популярністю аж до самого кінця XIX-го.
Британський лібералізм
Визнаним лідером, ідеологом британського лібералізму того часу можна вважати Чарльза Джеймса Фокса (1749-1806), вождя лівого крила партії вігів і переконаного опонента короля Георга III, якого він цілком відкрито вважав тираном. Сам він був людиною аристократичного походження, а освіту Фокс здобув, зокрема, у Франції, де встиг познайомитися з різними відомими діячами, зокрема з Вольтером і Лафайєтом, а згодом, знову відвідуючи Париж, завів знайомство з Джефферсоном і Франкліном. Фокс співчутливо ставився до боротьби американських колоній за незалежність (навіть під час війни носив одяг у кольорах армії США) і до ВФР. Він активно домагався скасування работоргівлі (і домігся цього, щоправда законопроєкт ухвалили 1807 року, наступного року після його смерті). Майже впродовж усієї політичної кар’єри Фокс перебував в опозиції, спочатку діючи в союзі з Едмундом Берком (коли той ще був лібералом і послідовником французького матеріалізму) і відстоюючи безумовну свободу особистості від державної влади, свободу совісті тощо.
Час від часу він досягав успіхів у парламентській боротьбі й на дуже короткі проміжки часу потрапляв до уряду. В один із таких моментів він навіть зміг фактично завершити війну проти США (на посаді міністра закордонних справ Британії). Однак король, який вважав Фокса своїм особистим ворогом, регулярно втручався в діяльність парламенту й привів радикалів до капітуляції та перевиборів, де знову перемогли королівські ставленики й славетний Пітт. Фокс був переконаний, що це є порушенням конституції та всіх прав, а король поводиться як тиран. З іншого боку, його поразницькі дії справді штовхали народ на бік короля. Король і Пітт мали широку народну підтримку, і багато хто в пресі та серед населення загалом бачив у Фоксі смутьяна, який оспорює устрій конституції та решту повноважень короля. У цей період його часто зображали в карикатурах як Олівера Кромвеля і Гая Фокса, а також як Сатану.
Під впливом Великої французької революції (яку Фокс вітав як «найвеличнішу й до того ж найкращу подію всесвітньої історії») число прихильників Фокса в парламенті швидко зменшувалося, але він і далі захищав ВФР, навіть коли вона переросла у війну, репресії та царство терору. Хоча у Франції після 1792 року було мало подій, які Фокс міг би схвально схвалити, він твердив, що стара монархічна система все ще становила більшу загрозу свободі, ніж новий, вироджуваний експеримент у Франції. До 1797 року (року смерті Бабефа і Волстонкрафт), коли почалася війна Британії проти Франції, він вважав себе змушеним майже цілком відмовитися від парламентської діяльності, залишаючись, однак, номінально членом палати громад. Він навіть із безліччю застережень, але визнав Наполеона, перетворившись просто на принципового «франкофіла». Багато його друзів були шоковані такою відвертою мовою, але, як сказав Фокс у своїй відповіді на протест Грея:
«…правда полягає в тому, що я зайшов у своїй ненависті до англійського уряду ще далі, ніж, можливо, ви та решта моїх друзів, і, безперечно, далі, ніж можна було б розсудливо визнати. Тріумф французького уряду над англійським насправді завдає мені певної міри задоволення, яку дуже важко приховати».
Після відставки він присвятив себе науковій праці та управлінню невеликим маєтком, що вцілів у нього; час від часу він здійснював поїздки до Франції. До великої політики повернувся лише в останній рік свого життя, домігшись скасування рабства в Британії. Приватне життя Фокса було сумно відомим, навіть у добу, позначену розпустою вищих класів. Фокс був знаний своїм розпутством і пияцтвом; вадами, яким він віддавався часто й нестримно (епікурейська база). Фокс також був затятим гравцем, якось заявивши, що виграш — це найбільша насолода у світі, а програш — друга за величиною. Через це він мав серйозні фінансові проблеми, які розв’язували інші члени родини. Часом він програвав величезні статки, за сучасними мірками — на мільйони фунтів стерлінгів. Фокса часто висміювали — найвідомішим із його переслідувачів був Гілрей, для якого він був типовим якобінським лиходієм. Король теж дуже не любив Фокса, вважаючи його людиною, що стоїть поза мораллю і розбещує його власного старшого сина. Фокса також вважали відомим ловеласом і взагалі ще тим гедоністом.
Та попри його відомі вади, торійський дотепник Джордж Селвін писав, що «я провів із ним два вечори, і ніколи не було нікого настільки приємного…». Селвін також сказав: «Чарльз, як я переконаний, не бажав би мати на землі нічого, крім того, що було б корисним для його власних цілей. Ви чули, як я казав, що, на мою думку, в ньому немає ні злоби, ні роздратування; я й тепер так думаю і певен у цьому. Але я вважаю, що він не відчуває жодних почуттів ні до кого, окрім самого себе; і якби я міг простежити в якомусь його вчинку бодай щось, що не було б спрямоване на його власне задоволення, я б із радістю отримав таку інформацію, бо тоді я радше (якби це було можливо) думав би про нього добре, ніж ні». Сер Філіп Френсіс сказав про Фокса: «Суттєва вада його характеру і причина всіх його невдач, як це не дивно, полягали в тому, що в нього не було серця». Едвард Гіббон зауважив, що «Можливо, жодна людина ніколи не була настільки цілковито вільна від вади злоби, марнославства чи брехні». Центральним для життя Фокса було його переконання, що «дружба була єдиним справжнім щастям у світі». Цікаво, що фоксистів теж уважали «дотепними й злими» супутниками свого лідера, однаковою мірою його друзями й політичними союзниками.
Радикалізм у США: Томас Джефферсон
Практично в усіх випадках, коли ми говоримо про французький, англійський та американський лібералізм (або навіть про біографію натураліста Гумбольдта), усюди так чи інакше фігурує Томас Джефферсон (1743-1826), і це не просто так. Усі знають, що він був одним із батьків-засновників і третім президентом США (з 1801 по 1809 рр.), а також головним автором Декларації незалежності. Але мало хто знає, що він був ще й філософом-епікурейцем, хай і з морально-релігійним християнським ухилом та наголосом на сільському господарстві. І все ж релігійні погляди не завадили йому стати одним із головних популяризаторів доктрини відокремлення церкви від держави. Джефферсон був членом «Американського філософського товариства» протягом 35 років, починаючи з 1780 року. Через «товариство» він просував науки й ідеали Просвітництва, наголошуючи, що знання науки зміцнює й розширює свободу. До речі, початкову версію оформленої Сійєсом «Декларації прав людини і громадянина» писав Лафайєт за сприяння Джефферсона.
Ще в юності він ознайомився з працями британських емпіриків-сенсуалістів, зокрема Ньютона, Локка і Бекона, яких Джефферсон згодом називав «трьома найвидатнішими людьми, які будь-коли існували в історії». Джефферсон перейняв багато ідеалів лібералізму, але в тій самій «Декларації» змінив тези Локка про «життя, свободу і власність» на більш соціально-ліберальні «Життя, свобода і прагнення до щастя». Окрім того, що він був політиком, філософом, адвокатом і… рабовласником (хоча сам був противником рабства і сприяв його обмеженню, коли обіймав посаду президента), він був ще й різнобічним ученим — агрономом, архітектором, археологом, палеонтологом, винахідником, колекціонером, письменником. Як архітектор-класицист Джефферсон спроєктував, серед інших, будівлі Капітолію штату Вірджинія, Вірджинського університету та власну садибу Монтічелло. У 1785-1789 роках Джефферсон обіймав посаду посла у Франції, яка активно допомагала американським повстанцям, де жив на Єлисейських Полях і був популярний у світському товаристві. Саме тоді він познайомився з масою французьких республіканців, після чого в самих США прославився як радикальний франкофіл і мало не якобінець (пор. Фокс у Британії).
Повернувшись до США після революції у Франції, він швидко став однією з головних політичних постатей країни, лідером «Демократично-Республіканської партії», якій протистояла партія «Федералістів» на чолі з Гамільтоном. Якщо коротко, то федералісти виступали за централізацію влади в США із сильним федеральним урядом, створення центрального Банку, зближення з Британією 🇬🇧 і орієнтувалися на промислову революцію та протекціонізм. А демократи Джефферсона, навпаки, — за вільний ринок, децентралізацію влади, посилення Штатів і зближення з Францією 🇫🇷, орієнтуючись на сільське господарство та вважаючи промисловість шкідливою в багатьох аспектах (критика індустріалізації «зліва»). Федералісти були популярні серед міської буржуазії Нової Англії, тоді як республіканці Джефферсона — серед фермерів і плантаторів південних штатів. Згодом конфлікт призвів до того, що Гамільтон і його партія федералістів стали ототожнюватися Джефферсоном із монархістами та консерваторами, які прагнули підірвати засади республіки. Джефферсон неодноразово заявляв, що федералізм є рівнозначним роялізмові. У зовнішній політиці, що може когось здивувати, він був дружнім щодо Росії та імператора Олександра.
Попри весь свій лібералізм і фритредерство, у 1807 році Джефферсон усе ж таки запровадив «Закон про ембарго», щоб захистити промисловість країни від британських загроз судноплавству США, обмеживши зовнішню торгівлю та стимулювавши народження американської обробної промисловості. Окрім цього, він був відомий насамперед тим, що купив у Наполеона колонію Луїзіану, подвоївши територію США, і розпочав війну з берберами проти піратства в Середземному морі (вже наступний президент довів цю війну до перемоги й повністю ліквідував піратство). В історії США він вважається одним із найкращих президентів узагалі, взірцевим еталоном діяча епохи Просвітництва. Ну і як у випадку з Лафайєтом раніше, так і щодо Джефферсона наводжу посилання на фанатську анімацію з мюзиклу «Гамільтон» (є російські субтитри, і початок аж із 1-ї хвилини).
Перебуваючи в Європі, я часто розважав себе роздумами над характерами коронованих осіб, які тоді правили… Людовик XVI був дурнем, якого я особисто знав… Король Іспанії був також дурнем, і те саме — неаполітанський король. Вони проводили своє життя на полюванні й двічі на тиждень посилали кур’єрів за тисячі миль, щоб повідомити один одного, яку дичину і скільки саме вони вбили за останні кілька днів. Король Сардинії був дурнем. Усі вони були Бурбонами. Королева Португалії з Браганської династії була від природи ідіоткою. І таким самим був данський король. Їхні сини правили за них як регенти. Король Пруссії, спадкоємець великого Фрідріха, був просто кабан і тілом, і розумом. Густав Шведський та Йосиф Австрійський були божевільними, а Георг Англійський, як вам відомо, — справжнім божевільним у гамівній сорочці. Більше в Європі й не було жодного монарха, за винятком старої Катерини, але вона надто дорослою потрапила до царюючого дому, щоб утратити людський здоровий глузд… Ці тварини втратили розум і силу, і так має ставатися з кожним спадковим монархом, коли династія посідає трон протягом життя кількох поколінь… І на цьому закінчується Книга царів, від яких нехай визволить нас Господь.
(с) Джефферсон у листі до Дж. Лангдона (1810)
Люди за своєю природою природно поділяються на дві частини. По-перше, на тих, хто боїться людей, не довіряє їм і бажає позбавити народ усякої влади, зосередивши її в руках вищих класів. По-друге, на тих, хто не відокремлює себе від свого народу, довіряє йому, цінує його і ставиться до людей як до чесних і надійних побратимів, хоча й не вважає їх усіх наймудрішими охоронцями суспільних інтересів. Ці дві партії існують у кожній країні; і в кожній країні, де їм надано свободу мислити, говорити й писати, вони заявлятимуть про себе. Називайте їх лібералами й прихильниками рабства, якобінцями й ультра, вігами й торі, республіканцями й федералістами — все одно це будуть ті самі дві партії, що переслідують ті самі цілі. Ім’я аристократів або демократів буде для них останнім іменем і водночас іменем істинним, що виражає всю суть.
Джефферсон у листі до Г. Лі (1824)
На нашому сайті є ціла серія різних статей про Джефферсона: згадана вище стаття про зв’язки з Росією; переклад книжки Чинарда — «Джефферсон і ідеологи» (1925); стаття «Томас Джефферсон — ідеолог» (Стівен Томлінсон), і стаття Томас Джефферсон (Carl J. Richard).
Філософський радикалізм і утилітаризм
Із великих англомовних філософів, максимально близьких до епікурейської традиції, який був також ідеологічним вождем «радикалів» на початку XIX століття, тобто за життя ранніх соціалістів, а також «…геній буржуазної дурості» за Марксом — Джеремі Бентам (1748-1832) безумовно найважливіша постать. Саме його вважають засновником одного з напрямів в англійській філософії — утилітаризму. Як «фундаментальну аксіому» своєї філософії Бентам визначив принцип, згідно з яким «мірою добра і зла є найбільше щастя найбільшої кількості людей», і який, за його власними словами, він запозичив із загального духу ідей Прістлі (хоча її зустрічають не лише там, наприклад, у італійського просвітителя Чезаре Беккаріа). Він став провідним теоретиком англо-американської філософії права і політичним радикалом, чиї ідеї вплинули на розвиток велферизму (держави загального добробуту). Він виступав за індивідуальні та економічні свободи (вільний ринок), відокремлення церкви від держави, свободу слова, рівні права для жінок, право на розлучення і (в неопублікованому есе) за декриміналізацію гомосексуальних актів. Він закликав до скасування рабства, смертної кари і фізичних покарань, зокрема й для дітей. Він також став відомий як один із перших захисників прав тварин.
Хоча він рішуче виступав за розширення індивідуальних юридичних прав, Бентам також був різким критиком юридичних фікцій, а також виступав проти ідеї природного закону і природних прав (обидві ці ідеї вважаються «божественними» або «даними Богом» за походженням), називаючи їх «нісенітницею на ходулях». Бентам різко критикував теорію суспільного договору Ж. Ж. Руссо як таку, що розпалює дух повстання, однак захищав вимоги реформи англійського парламенту на основі розширення виборчого права. Окрім усього сказаного, він був ворогом усякого імперіалізму і закликав усі країни Європи відмовитися від колоній.
Після смерті 1832 року, відповідно до заповіту Бентама, його тіло спершу препарували, а потім назавжди зберегли у вигляді «автоікони» (мумія в дусі Леніна), яка мала стати його меморіалом. Це було зроблено, і нині автоікону виставлено на загальний огляд біля входу до Студентського центру Університетського коледжу Лондона. Акт для свого часу максимально блюзнірський, і навіть дивно, що це бажання виконали.
До того, як почати дошкульну полеміку проти утилітаризму, ще юний Карл Маркс навіть пропонував внести Бентама до бібліотеки базової літератури для соціалістів і вважав його одним зі своїх взірців, поряд із деякими соціалістами-утопістами (Оуен, Кабе тощо). Серед учнів Бентама були його секретар і соратник Джеймс Мілль, син останнього, Джон Стюарт Мілль, філософ права Джон Остін і американський письменник та активіст Джон Ніл. Він «справив значний вплив на реформу в’язниць, шкіл, законів про бідних, судів і самого парламенту». Етичне вчення Бентама викладено у творі «Деонтологія, або наука про мораль» (1834). Він був рідкісною постаттю в історії філософії, яка схвалювала психологічний егоїзм. Приватні, індивідуальні інтереси він розглядав як єдино реальні, а суспільні інтереси зводив до їхньої сукупності. В основі етики Бентама лежить «принцип користі», згідно з яким дії людей, їхні стосунки мають діставати моральну оцінку за тією користю, яку вони приносять. У визначенні користі беруть до уваги приватні інтереси людини. Критерієм моралі виступає «досягнення користі, вигоди, задоволення, добра і щастя». Як типовий епікуреєць, під «щастям» він розумів переважання «задоволення» над «болем». Щоб виміряти ступінь болю або задоволення, він установлює набір критеріїв, поділених на категорії інтенсивності, тривалості, визначеності, близькості, продуктивності, чистоти та ступеня. На цій підставі він пропонував «гедоністичне обчислення» і відповідно до нього — ухвалювати рішення не лише в політиці, а й в економіці. Однак він не був лібертаріанцем і підтримував податок на спадщину, обмеження монопольної влади, пенсії, медичне страхування та інші види соціального забезпечення, лише закликаючи до розсудливості й ретельного розгляду будь-якого державного втручання.
Див. нотатки до «Утилітаризму» Мілля.
Як бачимо, серед учнів Бентама числиться шотландець Джеймс Мілль (1773-1836), який уже «економіст» за своєю спеціальністю (класичний «фритредер»). Окрім Бентама, він був другом і послідовником Давида Рікардо. Мілль стверджував, що політична економія для держави є тим самим, чим економіка домашнього господарства є для сім’ї. Двома головними об’єктами політекономії, на його думку, є споживання суспільства і забезпечення пропозиції, від якої це споживання залежить, з чим, у принципі, погоджувався і Бентам. Відмовившись від сану, 1802 року він виїхав до Лондона, де почав займатися літературною діяльністю; у 1803-1806 роках був редактором «Літературного журналу», наприкінці 1805 року розпочав роботу над «Історією Британської Індії». 1808 року він познайомився з Рікардо і Бентамом, який був на двадцять п’ять років старший за нього і впродовж багатьох років був його головним товаришем і союзником. Він повністю прийняв принципи Бентама і вирішив присвятити всі свої сили тому, щоб донести їх до світу. Між 1806 і 1818 роками він писав для різних журналів, зокрема для «Anti-Jacobin Review», а в «Edinburgh Review» активно викладав філософію Бентама в популярній формі. Будучи людиною бідною, упродовж 1810-х років він залежав від щедрості своїх друзів, зокрема від Бентама і навіть від свого власного молодого учня та особистого менеджера Френсіса Плейса.
«Історія Британської Індії» була опублікована 1818 року й одразу ж здобула великий і тривалий успіх. Це спричинило відповідні зміни в долі автора, і наступного року він поступив на службу до Ост-Індської компанії. Його головна праця з економіки, «Elements of Political Economy», з’явилася 1821 року, уже після роботи в компанії. Він поступово підіймався службовими сходами, аж поки 1830 року не був призначений керівником офісу із зарплатою в 1900 фунтів стерлінгів. І попри весь філософський радикалізм, демократизм і дружбу з Бентамом, Мілль був запеклим англійським патріотом із консервативними поглядами щодо геополітики та класових відмінностей. Він твердо дотримувався колоніального підходу і був прибічником британського імперіалізму, виправдовуючи його утилітаристськими міркуваннями. Він вважав частиною цивілізаторської місії Британії нав’язати своє правління Індії. Мілль вважав власну роботу в Ост-Індській компанії важливою для поліпшення індійського суспільства, а індійське суспільство змальовував як морально деградоване й стверджував, що індуси ніколи не мали «високого ступеня цивілізації».
З 1824 по 1826 рік Мілль опублікував низку статей у «The Westminster Review», центральному органі радикальної партії, у яких він критикував Edinburgh і Quarterly Reviews, а також церковні установи. 1829 року з’явився «Analysis of the Phenomena of the Human Mind». Для London Review він написав помітну статтю під назвою «Церква і її реформа», яка була надто скептичною для того часу й завдала шкоди «The Westminster Review». Сам Мілль був атеїстом. У великій статті для першої книжки журналу «The Westminster Review» Мілль зробив критичний огляд чинної англійської конституції, яка, на його думку, потребувала серйозного перероблення, бо через свій аристократичний характер надавала владу в країні сотні найзнатніших родин.
Цікаво, що ці два впливи, Бентам і Рікардо, здається, ніколи не зустрічалися в свідомості Джеймса Мілля. За кількома винятками, йому ніколи не спадало на думку привнести бентамівську концепцію корисності у свою економічну теорію або навіть утилітаристський принцип «найбільшого щастя» для аналізу економічної політики. І сам Мілль, як іноді вважають, зумів підштовхнути і Бентама, і Рікардо до більшої рішучості та послідовності у їхніх власних працях. Саме Мілль надихнув Рікардо опублікувати свій трактат, а потім спонукав його балотуватися до парламенту. 1821 року Мілль допоміг заснувати Клуб політичної економії в Лондоні, який став улюбленим місцем рікардіанських економістів і радикалів-бентамістів.
Ще будучи співробітником «Літературного журналу» 1804 року, Джеймс Мілль опублікував свій перший економічний трактат з оглядом історії Хлібних законів, закликаючи до скасування всіх експортних та імпортних мит на зерно і критикуючи Мальтуса за їхній захист. Невдовзі після цього він познайомився з трактатами Коббета і Спенса, які висунули низку спірних тез: що земля (а не промисловість) є джерелом багатства, що зовнішня торгівля між країнами приносить збитки, що державний борг не є тягарем, що податки продуктивні й що кризи спричиняє загальний надлишок товарів. У відповідь Джеймс Мілль написав книгу «Захист торгівлі» (1807), у якій один за одним розібрав усі ці аргументи. Саме тут Мілль сформулював свою версію закону ринків Сея (зрозуміло, після Сея, чию працю «Traite» він рецензував 1805 року). Мілль стверджував, що «щорічні купівлі й продажі» «завжди урівноважуються», тож надлишкова пропозиція будь-якого товару обов’язково врівноважується надлишковим попитом на інші товари.
Після смерті Рікардо верховними жерцями «рікардіанської економіки» стали Джеймс Мілль, Рамсей Мак-Куллох і Томас де Квінсі. Книга Джеймса Мілля «Елементи політичної економії» (1821) швидко стала провідним підручником доктринерської рікардіанської економіки. Оскільки цю книгу було укладено на основі лекцій з політичної економії, які він читав своєму юному синові Джону Стюарту Міллю, у ній було мало нового — за винятком злощасної доктрини «Фонду заробітної плати»:
«Таким чином, ми можемо стверджувати, що за незмінного співвідношення капіталу й населення заробітна плата залишатиметься незмінною; за збільшення співвідношення капіталу й населення заробітна плата зростатиме; за збільшення співвідношення населення й капіталу заробітна плата падатиме».
Слід також зазначити, що Мілль, на відміну від Бентама, був великим прихильником невтручання держави в економіку, а отже, значною мірою класичним лібералом. Мілль виключав соціальну справедливість і будь-які інші подібні міркування з усіх утилітарних розрахунків «найбільшого щастя». Відтак Мілль стверджував, що фіскальна політика має будуватися так, щоб залишати статус-кво незмінним (наприклад, пропорційне, а не прогресивне оподаткування). Саме Мілль, головно, був відповідальний за висунення аргументу про те, що оскільки кожна людина діє у власних інтересах, то будь-яка сукупність людей неодмінно діє в інтересах цілого. Мілль також був великим прихильником повсюдної освіти. Він, як і Бентам, вважав, що люди мають бути освіченими, аби мати змогу зрозуміти, у чому полягають їхні власні інтереси. Але він додавав, що те, що відповідає їхнім власним інтересам, часто буває доволі складним. Це передбачає врахування впливу їхніх дій на інших людей, вибір належного уряду та відстоювання правильної політики. Наприклад, вимоги профспілок щодо виплати заробітної плати або захисту від іноземної торгівлі можуть здаватися такими, що відповідають власним інтересам робітників, але по-справжньому освічена робоча сила зрозуміє, що в довгостроковій перспективі їхні інтереси краще задовольняти інакше. Його переконання в тому, що люди близорукі в тому сенсі, що вони недооцінюють свою майбутню корисність, було одним із найраніших формулювань ідеї «переваги часу».
The Westminster Review — щоквартальне британське видання. Журнал було засновано (і фінансовано) Джеремі Бентамом у 1823 році як офіційний орган «філософських радикалів», і він виходив під різними назвами з 1824 по 1914 рік. На піку популярності журналу одним із його лідерів був також Джеймс Мілль, приблизно до 1828 року, а в 30-х роках — і його син Джон Стюарт Мілль. У першому номері журналу було опубліковано статтю Джеймса Мілля (продовжену в другому його сином), яка слугувала провокаційним викриттям конкуруючого, авторитетнішого журналу «Единбурзьке обозріння», картаючи його як орган партії вігів і за схильність останньої до вичікування в інтересах аристократії. Полеміка викликала широкий суспільний резонанс, однак значною мірою критичний: в енциклопедії Наттала, опублікованій 1907 року, зазначається, що «Breeches Review» стало прізвиськом журналу, оскільки Френсіс Плейс, виробник бриджів, був великим акціонером підприємства. Американський критик і активіст Джон Ніл також опублікував багато статей у ці ранні роки, працюючи особистим секретарем Бентама. Журнал швидко досяг накладу в три тисячі примірників, але, попри це, не зміг вийти на беззбитковість; і коли до 1828 року початкове фінансування було вичерпано, його продали іншому власникові, і він більше не функціонував в інтересах радикалів.
У 1834 році сер Вільям Моулсворт фінансував нове радикальне обозріння, яке (неофіційно) редагував Дж. С. Мілль, і назвав його «London Review». Невдовзі після цього Моулсворт купив «Westminster Review» і об’єднав їх; з квітня 1836 по березень 1840 року журнал, що поставав унаслідок злиття, виходив під назвою «London and Westminster Review». Після березня 1840 року і протягом наступного десятиліття журнал продовжував виходити під назвою «Westminster Review», але з У. Е. Гіксоном замість Мілля як редактором. Хоча фінансові труднощі тривали, Мілль підсумував цей період так: «вельми похвально для нього [Гіксона], що він зумів зберегти, в певній терпимій мірі, характер Review як органу радикалізму і прогресу».
У 1851 році журнал придбав Джон Чепмен, видавець, який спочатку здобув медичну освіту. Тоді ще невідома Мері Енн Еванс, згодом більш знана під псевдонімом Джордж Еліот, зібрала його авторів, зокрема Френсіса Ньюмена, У. Р. Грега, Гаррієт Мартіно та молодого журналіста Герберта Спенсера. Ці автори зустрілися влітку, щоб підтримати флагмана вільнодумства й реформ; до них приєдналися Дж. Ст. Мілль, фізіолог У. Б. Карпентер, Роберт Чемберс і Джордж Головок. Згодом до них долучився Томас Гакслі, амбітний молодий корабельний хірург, який вирішив стати натуралістом.
Джордж Еліот стала помічницею редактора й випустила чотиристорінковий проспект, у якому виклала їхні спільні переконання щодо прогресу, виправлення недуг і винагороди за талант. Як «фундаментальний принцип» того, що вона й Чепмен назвали «Законом прогресу», вони сформулювали слабко виражений еволюціонізм. У групі були розбіжності щодо праць Томаса Мальтуса: Головок виступав проти них як проти принципу робітних домів, що звинувачував бідних у їхній бідності, тоді як для Грега й Мартіно це був закон природи, який заохочував відповідальність і самовдосконалення. Чепмен попросив Спенсера написати про це суперечливе питання, і праця Спенсера «Теорія народонаселення, виведена із загального закону плодючості тварин» з’явилася в другому номері, підтримуючи мальтузіанський принцип.
Після 1853 року Джон Тіндалл приєднався до Гакслі у веденні наукового розділу «Westminster Review» і сформував групу еволюціоністів, які допомогли підготувати ґрунт для публікації 1859 року книги Чарльза Дарвіна «Про походження видів» і підтримали еволюційні ідеї в дебатах, що послідували за цим. Термін «дарвінізм» уперше ввів у вжиток Гакслі у своїй рецензії на книгу «Походження», опублікованій в квітневому номері «Westminster Review» за 1860 рік. У 1886 році в «Огляді» було опубліковано есе Елеонори Маркс «Жіноче питання: З соціалістичного погляду».
Давид Рікардо і Томас Мальтус
Джеймс Мілль, як уже мовилося, мав двох друзів-натхненників, і крім філософа Бентама це був ще й Давид Рікардо (1772-1823) — визнаний «класик» політичної економії, послідовник і водночас опонент Адама Сміта. Він виявив закономірну в умовах вільної конкуренції тенденцію норми прибутку до зниження й розробив завершену теорію форм земельної ренти. Він розвинув ідеї Адама Сміта про те, що вартість товарів визначається кількістю праці, необхідної для їхнього виробництва, і розробив теорію розподілу, яка пояснює, як ця вартість розподіляється між різними класами суспільства. Рікардіанська теорія міжнародної торгівлі кидає виклик меркантилістичній концепції нагромадження золота або срібла шляхом сприяння галузевій спеціалізації та вільній торгівлі. Рікардо запровадив концепцію «порівняльної переваги», що передбачає: країни мають зосереджувати ресурси лише в тих галузях, де вони мають найбільшу ефективність виробництва порівняно з альтернативними способами використання ресурсів (тобто Білорусь має зосередитися на картоплі). Він стверджував, що міжнародна торгівля завжди вигідна, навіть якщо одна країна є конкурентоспроможнішою в кожній галузі, ніж її торговельний партнер (але економічні ідеї всіх цих «зірок» ми розглядатимемо окремим блоком).
Рікардо походив із єврейської родини великого біржового маклера, тож із юності займався бізнесом. У 21 рік він перейшов у протестантизм, що призвело до остаточного розриву з батьками. Але вже в цьому віці він був цілком самостійною й заможною людиною. До 38 років (1810 р.) він став великою фінансовою постаттю й вирішив покінчити з біржовою грою; купив маєток і почав вести життя великого землевласника (аристократа), тоді ж почав писати праці з економічної теорії. Головною працею Рікардо є книга «Початки політичної економії та оподаткування» (1817). Основним питанням того часу були «Хлібні закони», тобто мита, які були вигідні землевласникам, але змушували фабрикантів підвищувати платню робітникам, щоб ті могли купувати дорогий хліб. Рікардо, хоч і став землевласником, обстоював інтереси промисловців. У 1819 році він остаточно відійшов від бізнесу й був обраний членом Палати громад (скориставшись прогалиною в законах, що дозволяла купувати депутатські місця через придбання безлюдних сіл). Посівши місце в парламенті, Рікардо став прихильником реформи, яка закрила б таку можливість ставати депутатом, а також підтримував реформу кримінального права й був аболіціоністом. Рікардо формально не приєднався ані до правлячої партії торі, ані до вігської опозиції. Віги були йому ближчі, і він користувався великим авторитетом у їхніх колах, але посідав незалежну позицію й нерідко голосував усупереч їхній лінії. Виступав він переважно з економічних питань, де підтримував скасування «хлібних законів» і вимоги лібералізації економіки, свободи торгівлі, скорочення державного боргу, зменшення державного впливу загалом тощо. Він вважав, що вільна торгівля підвищує добробут людей, роблячи товари доступнішими. Рікардо непокоїв вплив технологічних змін на працю в короткостроковій перспективі. У 1821 році він писав, що «переконаний, що заміна людської праці машинами часто дуже шкідлива для інтересів класу робітників», і що «погляд, якого дотримується робітничий клас, ніби використання машин часто шкодить його інтересам, не ґрунтується на упередженнях і помилках, а відповідає правильним принципам політичної економії».
Як ми вже писали раніше, після його смерті виник великий гурток «рікардіанців» на чолі з Міллем, які активно сперечалися з Мальтусом. Сам Рікардо перебував у нормальних стосунках із Мальтусом і навіть із Ж.-Б. Сеєм («економіст» і «ідеолог» у Франції). Від 1820-х років в Англії сформувалася група соціалістів-утопістів, які використовували для обґрунтування свого соціалістичного вчення теорію Рікардо. Їх прийнято називати соціалістами-рікардіанцями. Найвідомішими представниками цієї групи були Томас Годскін, Вільям Томпсон і Джон Френсіс Брей.
Друг Рікардо, праці якого спричинили масштабну полеміку як зі школою «рікардіанців», так і з соціалістами, а також дали поштовх до розвитку дарвінових ідей про природний добір, — Томас Мальтус (1766-1834), — прославився теорією, згідно з якою неконтрольоване зростання народонаселення може призводити до зниження добробуту й масового голоду. Ми вже писали про це окрему замітку («Апологія Мальтуса»). Його батько, Деніел Мальтус, був послідовником Девіда Юма й Жан-Жака Руссо та був особисто знайомий з обома. Із юності молодший Мальтус будував кар’єру священника, але вже тоді цікавився як ідеологією Просвітництва, так і економічними питаннями. У 1793 році він став викладачем коледжу Ісуса й залишався ним до свого одруження (умовою членства в коледжі було безшлюбність). У 1796 році став священником у містечку Олбері. У 1798 році він опублікував свою головну книгу «Нарис про закон народонаселення», створену у відповідь на оптимізм свого батька та його соратників щодо майбутнього поліпшення суспільства. Свою позицію він також вибудував як особливу відповідь на праці Вільяма Годвіна та маркіза де Кондорсе. Крім того, Мальтус рішуче підтримував принципи laissez-faire і свободи торгівлі:
«…добробут нації буде найкраще забезпечено тоді, коли кожній людині дозволено, доти, доки вона дотримується правил справедливості, переслідувати власні інтереси», «уряди не повинні втручатися в регулювання потоків капіталу та промисловість, а мають надати кожній людині свободу діяльності й отримання прибутку, поки вона підкоряється законам справедливості».
Оскільки він приятелював із Рікардо й був прихильником вільної торгівлі, це дозволило їм навіть певною мірою спільно розробити теорію ренти. То про що ж тоді вони могли так принципово сперечатися? Ще 1814 року Мальтус видав книжку на захист хлібних законів; а 1820-го опублікував «Принципи політичної економії» (1820), присвячені полеміці з Рікардо та Сеєм, де доводиться можливість загального надвиробництва товарів і дається пояснення промисловим кризам. У 1820-х роках, значною мірою вже після смерті Рікардо, відбулася інтелектуальна дискусія представників політичної економії, яку часто називають «спором Мальтуса — Рікардо», між прихильниками двох поглядів на природу економічної ренти. У концепції Мальтуса рента була позитивним надлишком, джерелом економічного зростання. Рікардо визначав ренту як дохід, що перевищує реальне виробництво, тобто, на його думку, джерелом ренти були права власності, а не вільна торгівля. У його розумінні рента була капіталом, що випадає з процесу виробництва, тобто перешкоджала економічному зростанню. Дискусія виникла через економічну концепцію загального перенасичення та можливості невиконання «закону Сея». Мальтус надавав великого значення економічному розвиткові й стійкості дисбалансу попиту та пропозиції. Тлом спору була післявоєнна депресія. Прихильником Мальтуса був Вільям Блейк (не плутати з художником), який заперечував, що нагромадження капіталу (заощадження) за таких обставин завжди сприяють зростанню. Він часто вступав у суперечку з Джоном Стюартом Міллем, який був прихильником концепції Рікардо.
Соціалісти ж нападали (і нападають досі) на Мальтуса з двох причин. По-перше — з міркувань моралізаторського характеру (див. «Апологія Мальтуса»), по-друге — з практичних причин, через події, що були прямим розвитком мальтузіанства. Завдяки ідеям Мальтуса британський парламент 1834 року переробив Закони про бідних, скасувавши допомогу незаможним, що обчислювалася залежно від чисельності їхніх родин, і спрямувавши її на створення робочих місць для примусової праці бідних у робітних домах, де злидарів (пауперів) фактично вважали злочинцями й змушували виконувати важку та низькооплачувану роботу. Безперечно, його ідеї, зокрема захист хлібних законів, не відповідали інтересам робітничого класу, і в цьому сенсі Джеймс Мілль та Рікардо були прийнятнішими, «лівішими» лібералами (не кажучи вже про Бентама та «радикалів»).
Робітні доми як соціалістичне пекло
Щодо робітних домів (варто почитати, щоб краще розуміти, про що йдеться), які стали головним підсумком змін у «Законах про бідних» після 1834 року. В принципі, відмову від фінансової підтримки незаможних і безробітних підтримував і Рікардо, але основний удар припав на Мальтуса, який, на відміну від Рікардо, додав ще й інші обґрунтування, чому бідним не можна допомагати допомогами, та підтримував інші невигідні для бідних закони. Замість дотацій і, як думали ліберали, роздмухування інфляції — розумніше було просто знайти роботу для бідних. І уряд її знайшов! Після чого всі соціалісти XIX століття просто завили від цих, по суті, тюрем для робітничого класу, і хто тільки не описував ці доми з жахом, особливо Діккенс. Ці «робочі місця» справді були жахливими. По суті, це ГУЛАГ старого зразка, виправно-трудова колонія, де тебе, «ледаря», навчали дисципліни й праці та намагалися зробити корисним для «суспільного цілого». А через низький рівень контролю якості утримання в’язнів у деяких випадках це доходило й до безумної жорстокості. Але тут слід зробити кілька ремарок.
- По-перше, 1846 року з 1,33 мільйона бідняків лише 199 000 утримувалися в робітних домах, з яких 82 000 вважалися працездатними, що, за оцінками, залишало 375 000 працездатних на так званій допомозі на відкритому повітрі (тобто державній субсидії). Отже, робітні доми мали порівняно невелике охоплення й стосувалися лише найбільш знедолених, так званих «люмпенів».
- По-друге, і вхід, і вихід із робітних домів був умовно добровільним. Припинити цей жах можна було будь-якої миті. Але якщо зовні буде не краще, а роботи ти, найімовірніше, не знайдеш, то або так само «добровільно» повертаєшся до робітного дому, або йдеш до в’язниці (що, зрештою, схоже). Але право вийти звідти було, і це важливо.
- По-третє, з часом умови утримання в домах поліпшувалися завдяки тій самій боротьбі правозахисників тощо (зокрема політичних лібералів). Найбільший жах стосується лише першого десятиліття; але навіть тоді (за винятком особливих скандальних випадків) утримання було терпимим, якщо порівнювати з життям бідних у нетрях. Дітям давали освіту, був лікар тощо, а робочий графік становив 10 годин, із триразовим харчуванням.
Я цілком згоден, що робітні доми були жахливим місцем, але іронія полягає в тому, що вони на практиці реалізували більшу частину фантазій соціалістів-утопістів. Це не жарт і не спроба образити, якщо тільки не жартує сама історія. Просто почитайте про геометричне планування домів (або подивіться на фотографії робітних домів нижче), почитайте про «спартанські» спільні обіди — цей головний стовп комунізму в очах утопістів, про єдиний тип уніформи, про обов’язкову працю, осуд лінощів, дисципліну тощо.
Цілком очевидно: якщо не полінуватися й прочитати бодай кілька книжок утопістів, то соціалістичні утопії були б такими самими в’язницями, з тією лише різницею, що кожен утопіст сподівався: у його в’язницях продуктивність буде вищою, а отже, харчування — ряснішим, а умови життя — кращими. Реальні ж спроби утопістів будувати комуни — і за естетикою, і за ефективністю та окупністю, і за устроєм — мало чим відрізнялися від робітних домів. І в «утопіях» цей кошмар стосувався б усіх (!), а тепер уявіть, що робив би Гракх Бабеф окремо з ледачими громадянами своєї республіки! На щастя, він вірив, що таких там просто не буде, але що якби були? Хіба не створив би він такий самий виправний дім із посиленою дисципліною? Може, й не створив би, бо в нього була рекомендація всіх нероб просто вбивати, а не перевиховувати. Тож у цьому є щось іронічне й смішне: робітні доми стали головним жахом капіталізму в очах соціалістів XIX століття.
Не менш іронічно й те, що Луї Блан і французькі соціалісти 1848 року як розв’язання проблем злиднів запропонували, по суті… право на працю і робітні доми. А коли ці доми закрили, соціалісти дуже обурювалися (і радянська критика разом із ними). Хоча іноді закидали, що Блан пропонував кращі доми, а уряд реалізував таку саму гидоту, як в Англії. Але чи могло бути краще? І так, знамениті Червневі дні, тобто нібито другий етап революції 1848 року, де народні маси повстали тощо, і який придушив уряд, убивши кілька тисяч людей; цей знаменитий «етап» був спричинений самими лише чутками про те, що «Національні майстерні» (робітні доми, саме в тій самій, убогій англійській версії) збираються закрити. Народ чомусь виявився дуже проти закриття цих в’язниць для робітників. І свідомі соціалісти всього світу підтримують народ у його бажанні зберегти в’язницю для себе. Біполярочка? Так, саме вона.
Найбільшою проблемою була доцільність робітних домів. Вони переважно виконували якусь малокорисну роботу, тому й були нерентабельними. Залучати їх до якогось справді корисного виробництва чомусь не хотіли. Цілком можливо, що це через суспільний тиск, аби, боронь Боже, ці «бомжі» не витіснили своєю дешевою працею працю «вільних» і морально правильних трудівників. Повідомлення про скарги громадян справді існують: витримати конкуренцію з робітними домами іноді не вдавалося через дешевизну їхньої продукції.
Тож, у принципі, якби не було упередженості й паскудного ставлення, то в умовах казарми, з огляду на багаж минулого життєвого досвіду, їхня праця все одно, найімовірніше, була б менш ефективною, але принаймні не суцільним дном. Тут можна погодитися із соціалістами, що це «неправильний соціалізм» і що в їхній утопії було б краще. Але неможливо не звернути увагу, що робітний дім і фаланстер (і всі його брати-близнюки) — буквально одне й те саме. Оуен, по суті, і пропонував щось подібне для уряду, щоб побороти безробіття. Тоді (у 1810-х роках) уряд відмовив. По суті, завдяки лібералам ідеали соціалістів втілилися в життя всього лише за 15 років. Це ще варто було б перевірити, але таке перевіряти важко: наскільки досвід «робітних домів» міг стати причиною занепаду соціал-утопізму. За датами, в принципі, збігається. Але навіть за всього цього не варто чекати якогось вау-ефекту, навіть якби все зробили «правильно». Утопісти будували власні комуни — і не одну, і навіть не десять, а значно більше. Усі вони провалилися, і практично жодна не проіснувала довше ніж 5 років. Це теж про щось та й говорить.
Рікардіанський соціалізм і чартизм
Тут ми трохи відхилилися від курсу огляду лібералів і повернулися до соціалістів, розглядаючи так званих «рікардіанських соціалістів». Повна стаття про цей напрям — за цим посиланням. Цей фрагмент ми додали до старого огляду соціалістів, і певною мірою його також можна вважати частиною огляду ліберального руху, тобто частина цих діячів були прихильниками вільного ринку (щоправда, із соціальним і кооперативним ухилом), і надихалися книжками лібералів-теоретиків, зокрема ліберальних економістів. Тут ми наведемо лише короткий підсумок цієї статті.
Серед характерних прикладів лібералів у цій групі ми розглянули Томаса Годскіна (1787-1869) ще у вступній статті. Більшість цих економістів також були пов’язані особистими стосунками з Бентамом та різними іншими «радикалами», майже всі надихалися ідеями Оуена, і майже всі критикували Томаса Мальтуса. Дехто з них був учасником чартистського руху. Окрім «ліберального» Годскіна, ми розглянули також:
- Утилітариста, фемініста й соціолога Вільяма Томпсона (1775-1833), найцікавішого з усіх рікардіанських соціалістів.
- Джона Френсіса Брея (1809-1897), якого Маркс у 1840-х роках вважав прикладом чудового англійського комуніста (хоча це не так).
- Чарльза Голла (1740-1825) та його друга Томаса Спенса (1750-1814), які були максимально близькі до «оуенізму» й орієнтувалися на сільськогосподарські утопії, але Голл був куди поміркованішим за Спенса чи Оуена і принаймні не пропонує відвертої шизофренії.
- Пірсі Равенстоуна (??) — анонімного автора, якого вважають соціалістом і торі (консерватором), також орієнтованим на аграрну утопію та Оуена, але відомим низкою цікавих для свого часу поглядів на економіку, що випереджали сучасну ММТ.
- Джона Грея (1799-1883), який уперше прискіпливо розписав, як функціонуватиме планова економіка за комунізму. Не те щоб і раніше не існувало подібних ідей, але він подав їх у дуже приземленому вигляді.
Навіть попри те, що Оуен не надто відстає від Фур’є та Сен-Сімона (або навіть Бабефа) у своїх… дивацтвах, серед соціалістів він був одним із найадекватніших. У поєднанні з Бентамом і рікардіанцями в Англії постає вельми розсудлива традиція соціалізму. Уся увага істориків зазвичай прикута до більш «революційної» Франції, але вже нині можна дійти висновку, що англійський соціалізм украй недооцінений і даремно змальовується примітивним.
🇬🇧 Чотири джерела британського комунізму: 1) Бентам; 2) Оуен; 3) Рікардіанські соціалісти (сплав Бентама, Оуена та економістів); 4) чартисти (сплав Бентама, Оуена та рікардіанців + вплив бабувізму та інших).
Про рух чартистів ми сказали зовсім небагато, оскільки нині вже не зосереджуємося на соціалістичній тематиці. Статтю про них також винесено на окрему сторінку, а тут ми залишимо лише стислий переказ того, що вона в собі містить. Очевидно, що вони продовжують тенденції «рікардіанських соціалістів» і мають серйозну залежність від групи «радикалів» (ліві ліберали, пов’язані з Бентамом, Годвіном і Пейном) та оуенітських кооператорів. Оскільки і ті, й інші, й треті були вельми поміркованими діячами, то й чартизм загалом виявився непоганою формою боротьби за права робітників. Навіть найрадикальніші чартисти (попри їхню любов до французького бабувізму) все ж були демократами і відстоювали насамперед загальне виборче право (на яке більшість більш «класичних» соціалістів плювати хотіли). Спочатку створена поміркованими чартистами (Еттвуд, Ловетт, Гетерінгтон і, найголовніше, Плейс) «Народна хартія» (1838) складалася із шести пунктів:
1) Право голосу має мати кожен чоловік віком від двадцяти одного року, який перебуває при здоровому глузді й не відбуває покарання за злочин.
2) Таємне голосування для захисту виборця під час здійснення ним свого права голосу.
3) Відсутність майнового цензу для членів парламенту, щоб дати змогу виборчим округам висунути людину на свій вибір.
4) Виплата членських внесків, що дає змогу торговцям, робітникам та іншим людям зі скромним достатком залишити або перервати свою діяльність, аби дбати про інтереси нації.
5) Рівні виборчі округи, що забезпечують однакове представництво для однакової кількості виборців, замість того щоб дозволяти менш населеним округам мати такий самий або більший вплив, ніж більшим.
6) Щорічні парламентські вибори, які є найефективнішим захистом від хабарництва та залякування, оскільки за жодні гроші не можна купити виборчий округ за системи загального виборчого права для чоловіків.
Тому вони все одно незрівнянно кращі (з нашого погляду), ніж більшість французьких соціалістів. І тому їх цілком справедливо розглядають як розвиток ліберального радикалізму в соціальний бік (а-ля «соціал-демократія», див. нашу статтю про історію Британської соціал-демократії), а не як суто соціалістичну традицію.
Меморіал реформаторів (1885), встановлений на цвинтарі Кенсал-Грін (Лондон 🇬🇧) на честь низки видатних реформаторів, зокрема багатьох гуманістів, які працювали «задля поліпшення умов і підвищення рівня щастя всіх верств суспільства». Він розташований поруч із меморіалом філантропові, соціалістові та прихильникові «раціональної релігії» Робертові Оуену. Багато з тих, кого зазначено на пам’ятнику, були вільнодумцями й гуманістами, спонукуваними до кампанії за широкий спектр соціальних і правових реформ любов’ю до людства та бажанням поліпшити світ для інших. Серед перелічених є вільнодумні феміністки, піонери лібералізму, чартисти, оуеністи і кооператори. Нижче подаю список усіх зазначених імен (посилання на Вікіпедію, але якщо згадувалися в групі, то на дописи в групі та виділені підкресленням).
СХІДНА СТОРОНА (переважно оуеністи): Роберт Оуен (Нью-Ланарк), Джон Беллерс, Роберт Дейл Оуен, Авраам Комб (прихильник Оуена, за переказами помер від виснаження через роботу з лопатою), Джозеф Ланкастер, Вільям Томпсон, Джон Мінтер Морган, Вільям Паре, Вільям Галпін (маловідомий оуеніст), доктор медицини Генрі Тревіс, Алекс Кемпбелл, Джеймс Рігбі (друг Оуена, статей немає), В. Д. Солл, Джуліан Гібберт, преподобний Чарльз Кінґслі, леді Ноель Байрон, Френсіс Райт , Томас Спенс, Аллен Девенпорт, Мері Геннелл, Френсіс Плейс, Гаррієт Мартіно, Джордж Оджер, Ллойд Джонс.
ПІВДЕННА СТОРОНА (переважно феміністки й феміністи, захисники прав тварин, вегетаріанці, пацифісти та просто діячі науки): Елізабет Фрай, Сара Мартін, Мері Карпентер, Бенджамін Флауер, Генрі Фосетт, Барбара Бодішон, Марія Ґрей, Арнольд Тойнбі, У. К. Кліффорд, Едвард Т. Крейґ, К. Добсон Коллет, Чарльз Бредлоу, Річард Конґрів, Вільям Морріс, Джон Раскін, Ф. Пауер Кобб, Герберт Спенсер, Вотен М. У. Колл, Френсіс Ньюмен, Годжсон Пратт, Лідія Беккер, Жозефіна Батлер, Анна Суенвік, Джордж Голіок, Дж. Келлс Інгрем.
ПІВНІЧНА СТОРОНА (переважно політичні ліберали, «радикали» й чартисти): Джозеф Прістлі, Томас Пейн, Вільям Хоун, Джон Стюарт Мілль, Джон Картрайт, Річард Карлайл, Вільям Ловетт, Вільям Карпентер, Генрі Гезерінґтон, Джон Фрост, Вільям Коббетт, У. Дж. Фокс, Річард Мур, Вільям Говіт, Семюел Бемфорд, Генрі Гант, Джордж Томпсон, Девід Вільямс, Томас Вуллер, Ебенезер Елліотт, Ернест Джонс, Алекс Макдональд, Річард Кобден.
Короткий зміст статті
Після того, як ми завершили огляд соціалістів і комуністів до Маркса, ми одразу ж перейшли до огляду лібералів і економістів того самого періоду, де почали з короткої передмови про витоки руху (фізіократія, Сміт тощо) і навели коротенький приклад Джозефа Прістлі як Просвітителя й матеріаліста, що відстоював ліберальні погляди. Трохи докладніше ми розглянули біографію Томаса Пейна як одну з центральних постатей політичного лібералізму взагалі та його «радикальної» версії зокрема, намагалися показати його зв’язок із Французькою революцією і навіть соціалістичними традиціями. Нагадали про роль Лафайєта як сполучної ланки між англійським і французьким лібералізмом та розглянули одного з найрадикальніших британських лібералів, що межував із комунізмом, — Вільяма Ґодвіна. Уже тут стає очевидною щільність зв’язків усіх цих людей (Пейн, Ґодвін, Прістлі, Прайс і не тільки). У зв’язку з Ґодвіном ми торкнулися постаті його дружини, знаменитої феміністки Мері Волстонкрафт, і як перший проміжний «підсумок» указали на велику роль політичного лідера радикальних лібералів у Парламенті — Чарльза Джеймса Фокса, зокрема відомого своїм гедонізмом. Щоб показати, як радикальних політичних лібералів сприймали в той час, ми навели низку модних карикатур на Прістлі та Пейна і цілу серію карикатур на Фокса.
Просто неможливо було не нагадати про епікурейського філософа, ліберала й демократа Томаса Джефферсона з його їдкими випадів проти всіх монархів Європи та переконаністю в боротьбі аристократії й демократії як основних принципових партій у світовій історії. Після цього ми звернулися до не менш великої постаті в епікурейській філософії — Джеремі Бентама, який, як і Ґодвін, вважається засновником школи утилітаризму в Британії та був лідером британських «радикалів», підтримуючи видання найбільшої газети цієї партії — «Вестмінстерського огляду». Хоча в самому огляді про це не йшлося, окрім усіх численних особистих зв’язків і заслуг, Бентам підтримував Роберта Оуена та його зразкову фабрику в Нью-Ланарку, ставши одним із її акціонерів і великих інвесторів.
У зв’язку з Бентамом ми розглянули й погляди батька Джона Стюарта Мілля, одного з лідерів «Вестмінстерського огляду» — Джеймса Мілля, який також був відомим економістом «рикардіанцем». Під керівництвом Дж. Ст. Мілля та його наступників на посаді редактора журналу він став головним друкованим центром не лише для утилітаристів, а й для позитивістів та дарвіністів (зокрема Г. Спенсера). І все це під соусом політичного лібералізму, який відстоював свободу слова, совісті, зібрань, преси тощо, боровся за свободу рабів і рівноправність жінок, а іноді навіть за права тварин і гомосексуалів. Це був неймовірно потужний і впливовий рух того часу, що підготував ґрунт для формування соціал-демократичних ідей.
Далі ми розглянули найбільших британських економістів того періоду — Рікардо і Мальтуса, разом із суперечками між їхніми послідовниками в 20–30-ті роки XIX століття. Поява «робітних домів» як одного з наслідків лібералізму в економічній теорії, а також спроби розвивати ідеї Рікардо «вліво» привели до появи «рикардіанських соціалістів» (серед них вирізнялися Годскін, Томпсон, Брей, Голл, Ґрей, Равенстоун), до яких іноді зараховують Джона Стюарта Мілля і навіть Карла Маркса. Вони підготували всю необхідну ідейну базу для чартизму і навіть для марксизму та перебувають десь між соціалізмом і лібералізмом, тому ми вписали їх в обидва цикли оглядів. Тому ж розглянули вже й самих чартистів — як їхнє помірковане крило, безпосередньо пов’язане з Бентамом, так і радикальне, пов’язане з комуністами-бабувістами. І тепер підбиваємо проміжний підсумок і переходимо до основних діячів французького лібералізму та «радикалізму».