Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Як уже говорилося в статті про англійський лібералізм, робітні доми стали жахіттям для всіх соціалістів, а ідеологом №1 цієї затії їм здавався Томас Мальтус, на якого й спустили всіх собак, хоча де-факто це була реалізація саме того, чого хотіла більшість утопістів, зокрема Роберт Оуен. Противниками Мальтуса були лівіші за нього ліберали, а також група «радикалів». Серед ліволіберальної критики відзначився навіть Девід Рікардо, який посилив тези трудової теорії вартості й навіть увів у свій аналіз класову боротьбу. Не дивно, що коли соціалісти шукали економічної аргументації для своїх утопічних бачень, то з «зірок» економічної теорії вони обрали за основу саме Рікардо. Так постала група, відома як «соціалісти-рікардіанці». Як писав Маркс (в принципі, він теж один із рікардіанських соціалістів) у своїй «Нужденності філософії» (1846):
«Хто хоч трохи знайомий із розвитком політичної економії в Англії, той не може не знати, що в різний час майже всі соціалісти цієї країни робили зрівняльні висновки з рікардівської теорії (список прізвищ і книжок). Наведемо слова лише одного англійського комуніста, пана Брея. Ми випишемо найголовніші місця з його чудового твору: «Страждання робітничого класу і засоби їхнього зцілення» (1839)…».
Рікардіанський соціалізм — це форма соціалізму, заснована на аргументах Рікардо про те, що рівноважна вартість товарів відповідає цінам виробників, коли ці товари перебувають в еластичній пропозиції, що ці ціни виробників відповідають уречевленій праці, а прибуток, процент і рента є відрахуваннями з цієї мінової вартості. Це випливає з аксіоми Рікардо й Адама Сміта про те, що праця є джерелом усієї вартості (деякі науковці, щоправда, вважають, що правильніше буде називати це «смітівським соціалізмом»). Рікардіанські соціалісти стверджували, що приватна власність на засоби виробництва має бути витіснена кооперативами, які належать асоціаціям робітників. Уже тільки тому ясно, що вони були близькі до груп «оуенізму» та чартистів.
Одним із найбільших представників рікардіанського соціалізму був Томас Годскін (1787-1869), який прибув до Лондона 1815 року й потрапив у кола таких мислителів, як Френсіс Плейс, Джеремі Бентам і Джеймс Мілль. За їхньої допомоги він провів наступні п’ять років, подорожуючи й навчаючись у Європі. Зазнаючи впливу, серед інших, Жана-Батіста Сея, його погляди на політичну економію відхилилися від поглядів Рікардо й Мілля. Під час парламентських дискусій про дозвіл або заборону робітничих об’єднань Мілль і Рікардо були за заборону, тоді як Годскін підтримував право на зібрання. Він виступив із новими поглядами на теорію Рікардо в серії лекцій у Лондонському Інституті Механіки (Mechanics Institute) у дебатах з Вільямом Томпсоном. Годскін співчував його критиці капіталістичного відчуження результатів праці, але не погоджувався з ним у запропонованих рішеннях. Результати цих лекцій і дебатів він опублікував у працях «Захист робітників від зазіхань Капіталу» (1825), «Популярна політична економія» (1827) і «Контрасти природного та позитивного права власності» (1832). Назва «Захист робітників…» — насмішка над ранньою працею Джеймса Мілля «Захист комерції» й позначення опозиції Годскіна до праць, що стають на бік капіталістів проти робітників.
Він заперечував протокомунізм Вільяма Томпсона і Роберта Оуена, апелюючи до того самого «природного права», яке передбачало вільний обмін продуктами (головне, щоб без спотворень капіталізму). Попри свою значну роль у революційній агітації в 1820-х роках, він відступив у сферу ліберальної журналістики після реформи 1832 року. Годскін почав захищати вільну торгівлю й 15 років писав для «Economist». Він працював над газетою з її засновником — Джеймсом Вілсоном і молодим Гербертом Спенсером. Годскін убачав у скасуванні «хлібних законів» першу ознаку падіння уряду, і його ліберальний анархізм багато лібералів із Ліги противників «хлібних законів» вважали надто радикальним.
Ірландський економіст, філософ і соціолог Вільям Томпсон (1775-1833), з яким запекло полемізував Годскін, сам вважається «рікардіанським соціалістом», чиї ідеї вплинули на кооперативний, профспілковий і чартистський рухи. Марксист Джеймс Конноллі визначав його як «першого ірландського соціаліста» і попередника Маркса. Захоплений прихильник ідей Просвітництва, зокрема Кондорсе, Томпсон став переконаним егалитаристом і демократом. Спочатку він перебував під враженням від утилітаризму Джеремі Бентама, з яким листувався і заприятелював (під час поїздки до Лондона він протягом кількох місяців мешкав у домі англійського філософа). Томпсон читав і листувався також з іншими сучасниками-утилітаристами (серед них був і Джеймс Мілль), ознайомився з працями економіста Сісмонді та французьких соціалістів-утопістів, зокрема Шарля Фур’є і Анрі Сен-Сімона. Крім того, він перебував під впливом (як позитивним, так і негативним) Вільяма Годвіна і Томаса Мальтуса. Прагнучи подолати обмеженість «розумових спекуляцій» Годвіна і «механічних спекуляцій» Мальтуса, Томпсон пропонує новий синтез: суспільні науки (social science) — Томпсон був першим, хто запровадив цей термін принаймні в англійській мові. Цей синтез мав поєднати найважливіші аспекти політичної економії, методи наукового матеріалізму і раціональну мораль утилітаризму.
На противагу мальтузіанству Томпсон висунув закон народонаселення, згідно з яким у процесі економічного розвитку розмноження людей дедалі більше підпорядковується контролю розуму, а отже, абсолютне зростання населення супроводжується його відносним скороченням порівняно з масою засобів існування. Відкидаючи політичні та економічні висновки есе Мальтуса про народонаселення як людиноненависницькі, Томпсон визнавав, що, зокрема, в Ірландії безоглядне зростання населення справді може становити загрозу зростання бідності. Для нього це було аргументом на користь запровадження контрацепції (тобто він банально прийняв мальтузіанські принципи й вихід із ситуації). На подальший розвиток критики тодішнього становища жінок Томпсоном найсильніше вплинула його тривала тісна дружба з однією з попередниць фемінізму, ірландською письменницею та захисницею надання жінкам політичних прав Анною Дойл Вілер (тещею ліберального письменника Бульвер-Літтона). Він познайомився з Вілер у Бентама. Публікація Мілля-старшого «Про уряд», у якій той обстоював виборче право виключно для чоловіків, викликала палку відсіч Вілер і Томпсона в «Зверненні однієї половини людства, жінок, проти претензій другої, чоловіків, на збереження їх у політичному, а також громадянському й домашньому рабстві».
У 1820-х роках Томпсон став провідною інтелектуальною силою в робітничому кооперативному русі Англії, що зароджувався. Він брав участь у дебатах, захищаючи робітничий кооперативний рух, робив внесок до його провідного інформаційного бюлетеня та укладав пропозиції щодо запровадження робітничих кооперативних громад.
Томпсона та інших представників кооперативного руху дещо несправедливо зараховувати до оуеністів. Насправді, хоча праці Роберта Оуена та його соціальний експеримент у Нью-Ланарку допомогли сформувати кооперативний рух, багато хто в ньому, зокрема й Томпсон, був критично налаштований до авторитарних та антидемократичних тенденцій в Оуена. Томпсон також скептично ставився до спроб Оуена задобрити багатих і могутніх покровителів, вважаючи, що від багатіїв як класу ніколи не варто чекати підтримки будь-якого проєкту визволення трудящих, оскільки такий проєкт попросту загрожував би їхнім привілеям. Він здобув чимало послідовників у лавах кооперативного руху, і щоб відмежуватися від позиції Оуена, це крило руху почало визначати себе як «соціалістів або комуніоністів» (communionist), а не «оуеністів». Ці розбіжності призвели до відкритої конфронтації між Томпсоном і Оуеном на третьому кооперативному конгресі, що відбувся 1832 року в Лондоні. Очевидно, він був ближчим до соціалістів, ніж Годскін, але ближчим до лібералів, ніж Оуен. Епікурейська база?
Чим цікавий рікардіанський соціаліст Джон Френсіс Брей (1809-1897), окрім того, що молодий Маркс у 40-х роках XIX століття примудрився назвати його комуністом? Народився він у столиці США, Вашингтоні (батьки були з Англії), але був активістом також і в Британії. У пізніші роки його називали «Бенджаміном Франкліном» американської праці та «найстарішим соціалістом Америки». У Британії знову оселився лише в 1822-32 рр., після чого приєднався до чартистів і став лідером руху в місті Лідс. Іноді вважається також послідовником Роберта Оуена.
У 1839 році Брей опублікував наукову працю «Несправедливості щодо праці та засоби їх усунення» (українською мовою була перекладена 1956 року), в якій, зокрема, виступив із критикою капіталізму на прикладі США та Великої Британії, а також висловив свої погляди щодо необхідних економічних перетворень у суспільстві. Розвиваючи трудову теорію вартості Рікардо, Брей стверджував, що оскільки єдиним джерелом багатства є праця, робітники мають право на повний продукт своєї праці; прибуток, який привласнюють підприємці, є результатом експлуатації. До його програми входила поступова ліквідація приватної власності на засоби виробництва та системи найму одних людей іншими, створення системи особливих трудових банкнот як платіжного засобу, які були б забезпечені майбутньою працею, а також наукове обґрунтування дотримання еквівалентності обміну й створення так званих робітничих акціонерних товариств.
Після невдалого чартистського виступу 1839 року та економічної депресії у Великій Британії 1841-1842 років Брей повернувся до США, де з 1842 року працював складачем у Детройті. Згодом він переїхав до Понтіака, штат Мічиган, де одружився і зміг купити ферму в околицях міста. У 1850-х і 1860-х роках брав активну участь у демократичному робітничому русі на Середньому Заході, публікував велику кількість статей у друкованих виданнях, у яких виступав із різкою критикою рабства та масового захоплення спіритизмом. Підтримував Соціалістичну трудову партію, приєднався до «Лицарів праці» після заснування цього об’єднання, а в останні роки життя взяв участь у створенні Народної партії. Загалом можна сказати, що нічого особливого, окрім згадки Марксом, тут і не видно: звичайний ринковий соціаліст із напівзаходами-реформами. Маркс використовував праці Брея головно для того, щоб довести неоригінальність мютюелізму Прудона. Але хоча Брей і схожий на Прудона, це не заважало Марксу, Енгельсу та Лафаргу навіть через багато років після розриву з прудонізмом — хвалити Брея як свого великого попередника.
Найстарішим із соціалістів-рікардіанців вважається Чарльз Холл (1740-1825), який опублікував книгу «Вплив цивілізації на людей у європейських державах» 1805 року, засуджуючи капіталізм за його нездатність забезпечити бідних. У цій книзі Холл стверджував, що нерівність у багатстві та виробництві предметів розкоші призводить до експлуатації бідних і їхніх страждань. Він твердив, що головною причиною нестачі продовольства було те, що занадто мало людей працювало в сільському господарстві, а занадто багато було зайнято в торгівлі та виробництві. Від цього аргументу Холл перейшов до свого визначення багатства, стверджуючи, що «багатство полягає не в речах, а у владі над працею інших». Він вважав, що бідні могли дозволити собі залишити лише 1/8 частину своєї праці. За його оцінками, верхні 20% суспільства, багаті, споживали сім восьмих того, що було вироблено бідними, залишаючи бідним лише одну восьму того, що вони виробили (що, звісно, цілковита маячня). І вважав, що якби багаті не виробляли розкіш для себе, то ці витрати пішли б на харчування народу, і тоді всім усього б вистачило. Як засіб розв’язання суспільних проблем Холл запропонував земельну реформу та прогресивне оподаткування. У 1813 році з’явилися «Спостереження щодо основного висновку в есе пана Мальтуса про народонаселення», з черговою критикою Мальтуса (що б робили соціалісти, якби не Мальтус..).
За фахом Холл був лікарем і до соціалізму прийшов зокрема завдяки спостереженням за станом здоров’я бідних людей. Холл навіть старший за Сен-Сімона, і точно старший за всіх соціалістів-утопістів, яких ми розглядали до цього, а зі своєю критикою він публічно виступив раніше, ніж більшість «зіркових» авторів. Тому його можна вважати одним із перших соціалістів XIX століття. На його погляди, окрім Сміта, Мальтуса й Рікардо, вплинув також Томас Спенс, з яким Холл дружив і регулярно листувався. Холла часто розглядають як важливу постать для розвитку марксистської думки, і Карл Маркс називав його «справжнім феноменом в історії економічної думки». Холл також був важливим попередником Генрі Джорджа (див. «джорджизм», який теж вважається відгалуженням рікардіанського соціалізму) і одним із перших сучасних земельних реформаторів.
Його друг Томас Спенс (1750-1814) був англійським радикалом, борцем за рівноправність статей і прихильником суспільної власності на землю. Спенс був одним із провідних революціонерів кінця XVIII — початку XIX століть. Він народився в бідності й помер так само, після тривалих періодів ув’язнення, у 1814 році. У своїх працях Спенс перебував під впливом творів Томаса Пейна й писав, зокрема, про «Права людини» та інші ідеї природного права, а для суспільства пропонував аграрний соціалізм. Державну власність на землю і суворий контроль за її рівним поділом (див. Бабеф, Оуен тощо). Вважається попередником Оуена, який сильно на нього вплинув; водночас радянська критика наголошує, що Оуен був кращим, бо прихильник прогресу й промисловості (ага, так, бачили, лопата), але зате, на відміну від Оуена, він захищав загальне виборче право, тобто все ж був демократом. У відповідь на брошуру Пейна про аграрну реформу Спенс запропонував, по суті, майже те саме, але послідовніше — базовий дохід за рахунок оподаткування землевласників. Ідеал утопічного суспільства («Спенсонія»), змальований ним, який навіть накреслив проєкт конституції цього суспільства («Constitution of Spensonea, a country in Fairyland» 🧚♀️), знайшов багато прихильників, які після смерті Спенса об’єдналися в товариство «спенсіанських філантропів». За характеристикою К. Маркса, Спенс був «…смертельним ворогом приватної власності на землю».
Пірсі Равенстоун був невідомим автором під псевдонімом, якого описували і як соціаліста, і як торі і як інституціоналіста. Його внесок відзначили Девід Рікардо та Карл Маркс, а ширшої уваги він набув завдяки редагуванню П’єро Сраффою зібрання творів Рікардо. Сраффа припустив, що справжня особа Равенстоуна — це Річард Пуллер (1789–1831), але остаточно цю версію так і не було прийнято. Він зробив внесок в економічні дебати 1820-х років в Англії, а Едвін Селігман навіть приписує йому звання «першого захисника теорії додаткової вартості, пізніше прийнятої Марксом». Його розглядають як прихильника фізіократичного торі-антикапіталізму, інакше кажучи, ще одну людину-лопату серед постатей, що стоять біля витоків соціалізму. Равенстоун опублікував щонайменше дві праці з економічної теорії: «Деякі сумніви щодо правильності загальноприйнятих поглядів на населення і політичну економію» у 1821 році та «Думки про систему фінансування та її наслідки» у 1824 році. Селігман пише, що в першій праці містилася критика мальтузіанства (знову і знову), яка «не відрізнялася від інших праць подібного роду». Равенстоун писав, що приватна власність «є правом на працю власних рук», але відрізняв її від прибутку та ренти:
«Але це право дуже відрізняється від штучного права, за допомогою якого людина може привласнити собі право власності на землі, які вона не займає і на яких не провадить жодної промислової діяльності…».
Отже, стверджував Равенстоун, «праця працьовитих стає підсобною для утримання ледачих. Робітник мусить купувати дозвіл бути корисним». Прибуток виникає «з додаткового продукту продуктивного працівника». Маркс цитує Равенстоуна, який заперечує, що державний борг може бути «тягарем» для майбутніх поколінь. Цей аргумент передбачив би аналогічні міркування Пола Самуельсона у XX столітті та Пола Кругмана. Маркс обговорює теорію вартості Равенстоуна в одному з розділів «Теорії додаткової вартості», але, схоже, йому була відома лише друга із згаданих книжок Равенстоуна; Маркс називає її «найвизначнішим твором».
Останнім і найзначнішим у списку рікардіанських соціалістів стане Джон Грей (1799-1883), який був не лише британським економістом, а ще й власником газети. Його перша опублікована праця, «Лекція про людське щастя», загалом підтримувала ідеї Оуена (хоча згодом він їх і критикував). Відомий своєю критикою ліберальної політики невтручання і тим, що був одним із перших письменників, які виступали за централізовано-планову економіку. Вивчаючи життя в Лондоні, ще в юності він дійшов висновку: «.. що товари будь-якого роду виробляються або тому, що їх замовляють, або тому, що є всі шанси, що їх замовлять; і подальші роздуми переконали мене в тому, що такий стан речей має бути зворотним, — що виробництво, замість того щоб бути наслідком попиту, має бути його причиною». Плювати на бажання людей, мудрецеві згори видніше, що і кому потрібно, аби жити в справжньому раю, класика.
«Лекція» (1825) Грея містила деякі з ключових положень як оуенізму, так і того, що згодом назвуть рикардіанським соціалізмом. Його вихідною точкою було те, що люди за своєю природою є соціальними істотами, пройнятими прагненням до щастя. Це прагнення може бути досягнуте лише тоді, коли задоволено основні людські потреби. Він поділяв суспільство на виробників і паразитів тощо, за класикою, і хвалив Оуена за пропозиції щодо економічної кооперації, хоча й засуджував його теорії виховання. Його наступна публікація — «Соціальна система: трактат про принцип обміну» (1831). Тут він рішуче заперечував проти політики Оуена щодо рівного розподілу власності й відкинув як маячну віру оуенітів у те, що характер людини треба поліпшити, перш ніж вона зможе стати заможною. Хоча він і далі вірив у концепцію кооперації, та вона вже була «просто ретельно організованим планом виробництва, обміну та розподілу багатств цієї країни».
Це була одна з найраніших спроб сформулювати централізовано плановану економіку. План Грея передбачав створення Національної торговельної палати (NCC), яка здійснювала б повний контроль над виробництвом і розподілом усіх можливих товарів. Продукція та промислові товари мали зберігатися на національних складах для подальшого постачання до роздрібних крамниць, а керівники складів і крамниць працювали б у NCC. Заробітну плату й ціни визначала б NCC, яка також могла б збільшувати або обмежувати виробництво будь-яких товарів залежно від того, чи їх було надто багато, чи надто мало. Система була добровільною, і власники землі та капіталу, які погоджувалися на неї, отримували б компенсацію у вигляді фіксованої щорічної плати, хоча система Грея дозволяла робітникам, які виробляли більше або якісніші товари, отримувати додаткову плату. Вартість товарів ґрунтуватиметься на робочому часі (фінансову вартість якого визначають шляхом усереднення заробітної плати за останні кілька років), плюс вартість матеріалів і накладні витрати, такі як орендна плата, проценти, зарплати менеджерів NCC, заміна запасів та інші капіталовкладення. Грей також запропонував створити Національний банк для регулювання пропозиції та вартості грошей (але загалом схилявся просто до трудових бонів, як зазвичай).
У «Ефективному засобі від лиха націй» (1842) виробництво й далі контролювалося NCC, але роздрібна торгівля перебувала в приватних руках, а ціни регулювалися лише конкуренцією між продавцями. У спробі максимально популяризувати свої ідеї Грей оплатив 1200 примірників «Лекцій» для поширення серед членів парламенту, Палати лордів, редакторів газет та інших впливових осіб. Він надіслав кілька примірників до Франції, запропонувавши один Тимчасовому урядові Другої Французької республіки, а інші — Сполученим Штатам. Пізніше Маркс дуже докладно критикував погляди Грея на гроші й капітал і вважав, що його помилки тут привели його до утопічного погляду на те, що капіталізм можна усунути шляхом зрівнювального обміну, тож Грея не надто шанували в марксистському русі. Але цілком очевидно, що він куди більший попутник Маркса, ніж той самий Оуен і будь-хто з утопістів.
Рух чартистів
Але повернімося від рикардіанців до більш класичного лібералізму. Одна з провідних постатей у проведенні виборчої реформи 1832 року і визначний представник поміркованого крила чартистів — Томас Еттвуд (1783-1856), який був також провідним економістом так званої «бірмінгемської економічної школи» (протистояла так званій «манчестерській» школі, тобто прихильникам промисловості та вільної торгівлі), банкіром і членом парламенту Великої Британії. Економісти бірмінгемської школи, відстоюючи теорію недоспоживання (пор. Джон Грей) і приписуючи депресію падінню попиту через завершення воєн і демобілізацію, виступали проти золотого стандарту та за використання експансіоністської грошово-кредитної політики для досягнення повної зайнятості. Деякі праці Еттвуда містять формулювання ефекту мультиплікатора та моделі доходів-видатків. Відкинуті тоді як «валютні диваки» або «грубі інфляціоністи», теорії бірмінгемської школи нині визнаються зародковими версіями кейнсіанської економіки 1930-х років. У своїй «Історії економічного аналізу» 1954 року Йозеф Шумпетер писав, що «саме з цих праць має починатися будь-яке дослідження сучасних ідей грошового управління».
У 1830 році Томас Еттвуд заснував «Бірмінгемський політичний союз». Це була політична партія, яка боролася за права жителів Бірмінгема, щоб вони були безпосередньо представлені в британському парламенті. Тому він лобіював ухвалення реформи 1832 року. 12 грудня 1832 року, після успішних виборів, Еттвуд став одним із перших двох членів парламенту від Бірмінгема й обіймав цю посаду до 1839 року. Вважається, що Еттвуд і секретар Лондонської асоціації робітників Вільям Ловетт (1800-1877) стали лідерами поміркованого крила чартизму й виступали за союз буржуазії з робітничим класом, відстоюючи боротьбу виключно духовними засобами впливу на парламент, так звану теорію моральної сили (тобто використовуючи мітинги, процесії, петиції).
«Якщо два мільйони людей наважаться домогтися загального виборчого права, — говорив Еттвуд, — і влаштують для цього загальний страйк, то який уряд устоїть проти такої демонстрації?».
Ловетт був столяром-червонодеревником, книготорговцем, учителем. У 1820-х роках брав участь у кооперативному русі, захоплювався ідеями Оуена. Один із організаторів Лондонської асоціації робітників (заснована 1836 року), секретар чартистського національного конвенту 1839 року. Після ув’язнення (1839-40) Ловетт підтримав низку спроб буржуазних радикалів підпорядкувати чартистський рух буржуазному керівництву. Наприкінці 40-х років фактично відійшов від чартизму. Як уже зазначалося вище, 1836 року Вільям Ловетт заснував Лондонську асоціацію робітників, але її другим співзасновником вважається книговидавець Генрі Гетерінгтон (1792-1849), який, як і всі нормальні ліберали, виступав за соціальну справедливість, вільну пресу, загальне виборче право й релігійне вільнодумство. Власник газети «The Poor Man’s Guardian», він боровся за розширення прав кооперативів, підтримував групи оуеністів і згодом став одним із лідерів поміркованого крила чартизму. Представники поміркованого крила чартизму підтримували про-демократичні рухи в Європі та інших місцях. У 1844 році, після мітингів на підтримку німецького радикала й бабувіста Вільгельма Вейтлінга, Гетерінгтон допоміг сформувати «Демократичну організацію друзів усіх націй», а згодом він приєднався до «Міжнародної ліги народів» Джузеппе Мадзіні. Пізніше, 1846 року, Гетерінгтон порвав із Ловеттом, розходячись у питанні релігійного вільнодумства, і почав активно співпрацювати з пролетарським позитивістом і кооператором Дж. Голіоком, а також знову влився в рух прихильників Оуена. Помер від холери 1849 року, так і не припинивши боротьби за політичну емансипацію робітничих класів.
Третьою важливою постаттю в заснуванні «Лондонської асоціації робітників» і поміркованого крила чартизму був Френсіс Плейс (1771-1854), якого ми вже неодноразово тут згадували (у розділі про журнал Бентама і як учня Джеймса Мілля, добре обізнаного з «рікардіанцями»). І його справді сучасники описували як «всюдисущу постать у механізмі радикального Лондона». Як уже говорилося в огляді журналу Бентама, Плейс зробив непогану кар’єру кравця (шив бриджі), хоча походив із бідної родини шинкаря, до того ж ще й від незаконного шлюбу. Але перш ніж заснувати такий успішний бізнес, у юності він працював кравцем бриджів і навіть 1793 року був залучений до страйку виробників шкіряних бриджів, зрештою став його лідером, і завдяки цьому протягом кількох років лондонські кравці відмовляли йому в роботі. Він використав цей час, читаючи літературу, і продовжував активно брати участь у наступних чотирьох десятиліттях реформаторської діяльності, часто радячись з іншими реформаторами. У 1790-х роках Плейс брав участь у клубах прихильників ВФР, де приєднався до групи «годвіністів». Ранній формувальний вплив на політичні погляди Плейса справило «Дослідження про політичну справедливість» (1793) Вільяма Годвіна. Він узяв із нього тип радикального утилітаризму, а також недовіру до «абстрактних прав». Пізніше його можна було вважати послідовником Бентама і Джеймса Мілля.
Плейс заснував бібліотеку реформаторської літератури на Чарінг-Кросс, 16, і вона стала місцем зустрічей радикалів. Спочатку він познайомився з Дж. Міллем, а через нього вже з Джеремі Бентамом 1812 року. Через Бентама Плейс зв’язався з «рікардіанцями» Томасом Годскіним, Вільямом Томпсоном і Джоном Вейдом. Він також був знайомий із Робертом Оуеном і Джоном Стюартом Міллем. У 1823 році Плейс, як і Бентам, брав участь у створенні того самого Лондонського інституту механіки, де точилися суперечки «рікардіанців» Годскіна і Томпсона. На початку 1820-х років Плейс став мальтузіанцем і вважав, що зростання населення перевищить пропозицію продовольства. Він виступав за використання контрацепції. 1823 року з добровольцями-бентамітами й анонімними спонсорами він розпочав кампанію з поширення листівок; виступав за форми контрацептивної губки, а також переривання статевого акту. Ці зусилля на багато років заплямували його репутацію. 1824 року домігся декриміналізації створення профспілок. 1830 року Плейс допоміг Роуленду Детрозьє, радикальному активістові з робітничого класу, який також прагнув дистанціюватися від соціалізму. Завдяки Плейсу він познайомився з такими діячами, як Бентам і Дж. С. Мілль, які, своєю чергою, познайомили його з Томасом Карлейлем. Діяльність і праці Детрозьє вплинули на манчестерських радикалів і пізніших чартистів. 1836 року він бере участь у створенні Лондонської асоціації робітників, а 1838 року разом із Ловеттом і Гетерінгтоном вони уклали першу Народну хартію й стали лідерами поміркованого крила чартизму. Після перехоплення ініціативи чартистами-радикалами Плейс залишив рух і долучився до руху за скасування хлібних законів.
Газету поміркованих чартистів (Еттвуд, Ловетт, Гетерінгтон, Плейс) «The Poor Man’s Guardian», а також їхній вплив на рух поступово відтиснула газета радикального крила — «Northern Star and Leeds General Advertiser». Вона виходила з 1837 по 1852 рік, а 1839 року була найпопулярнішою провінційною газетою в Британії з накладом 50 000 примірників. Із цією газетою певний час активно співпрацював Фр. Енгельс. У пресі чартистів можна було знайти як викриття імперіалізму — засуджувалася Перша опіумна війна (1839–1842 рр.) — або соціалістичну аргументацію, так і доводи прихильників вільної торгівлі щодо її цивілізуючого та умиротворювального впливу. Праве крило підтримувало агітацію за скасування хлібних законів; ліве крило очікувало від неї падіння заробітної плати й посилення буржуазії, а тому за сучасних умов вважало її невигідною та небезпечною для робітничого класу, віддаючи її на розсуд майбутнього парламенту, обраного загальним голосуванням. Йому ж воно віддавало скасування або скорочення постійної армії та державної церкви — двох інститутів, на які, на його думку, народ приносить непосильні й марні жертви. Нечіткою вказівкою на їхню шкідливість, як і на шкідливість законів про бідних, обмежувалася його соціальна програма, цілком підпорядкована одній політичній вимозі.
Соціальна й економічна програма правого крила була дещо ширшою, але й вона свідчила про слабкий рівень економічних і фінансових знань, і теж цілком підпорядковувалася тій самій політичній вимозі. До неї входили знищення хлібних законів і, таким чином, зниження ціни на хліб, скасування закону про бідних, руйнування робітних домів і перегляд фабричних законів. Після відмови уряду від поступок щодо хартії 1838 року, укладеної поміркованими чартистами, прихильники руху почали локальні бунти, і з 1839 року домінувати почали радикальніші чартисти-революціонери, серед яких мав вплив навіть бабувізм зразка Буонарроті. Саме тому Маркс і Енгельс у 40-ті роки так сильно люблять чартистів.
Одним із лідерів «лівого», радикального крила був засновник газети «Northern Star», ірландець Фергюс Едвард О’Коннор (1796–1855). Двічі — 1840 і 1843 року — його судили, і він відбував покарання у в’язниці. 1843 року Фергюс О’Коннор став членом Виконавчого комітету Національної чартистської асоціації. 1845 року він заснував Земельне товариство. 1847 року О’Коннор став першим представником пролетаріату в англійському парламенті. Під час підготовки виступу чартистів у квітні 1848 року він виявив непевність, закликавши відмовитися від боротьби. Джордж Джуліан Гарні (1817–1897) відомий тим, що саме він залучив Маркса й Енгельса до роботи в чартистській пресі; він був радикальнішим соціалістом і членом «Союзу комуністів», хоча й не прийняв марксизму. 1836 року він опублікував переклад «Змови Рівних» Буонарроті, а також рецензію на книгу «Життя і характер Максиміліана Робесп’єра» (Лондон, 1837). За спроби комуністичної пропаганди О’Коннор вигнав Гарні зі своєї газети.
У лівому крилі чартистів було багато бабувістів, а найбільшим із них був Джеймс Бронтер О’Браєн (1804–1864), який публікував переклади самого Бабефа ще в поміркованій газеті «The Poor Man’s Guardian». Але важко сказати, чи був бабувізм домінантною течією в русі. Радше ні, хоча його вплив був значним, і можна сказати, що близько половини лідерів руху були шанувальниками Бабефа й Буонарроті. Навіть якщо вони не визначали всю політику руху, радикальне крило навіть у широкому сенсі слова все одно орієнтувалося на насильницьку революцію.
Загалом чартистів було дуже багато й найрізноманітніших, тож ми не зупинятимемося на них надто докладно. Згадаємо хіба що ще одного бабувіста в чартизмі і одного з визнаних лідерів «лівого» крила — поета Ернеста Чарльза Джонса (1819-1869). Сучасник і ровесник Маркса та Енгельса, він народився в Німеччині (в англійській родині), до Англії прибув 1838 року. 1841 року анонімно опублікував романтичний роман «Лісовий роман», після чого переважно писав пісні та вірші. З 1844 року працював адвокатом. 1845 року Джонс приєднався до чартистського руху, став одним із лідерів його лівого, радикального крила. Набув слави пролетарського поета. У 1840-х роках видав збірку «Чартистські вірші», опублікував романи «Сповідь короля», «Роман про народ». Влітку 1847 року приєднався до Союзу комуністів. З 1846 року виступав одним із редакторів ключового друкованого органу чартистів «Northern Star». За свою політичну діяльність і чартистську агітацію був підданий одиночному ув’язненню, відбувши в тюрмі 1848-1850 роках. Перебуваючи в тюрмі, написав поему «Новий світ» («The Revolt of Hindostan, or the New World»), у якій відчувається вплив Персі Біші Шеллі. Вважається, що в тюрмі Джонс писав власною кров’ю на аркушах паперу, вирваних із молитовника. Після звільнення став, поряд зі своїм другом Джорджем Джуліаном Гарні, провідною постаттю Національної чартистської асоціації й багато зробив для відродження та реорганізації чартизму на соціалістичних засадах. На початку 1850-х років зблизився з Карлом Марксом і друкував його статті у своєму журналі. Після тимчасового розриву стосунків до кінця життя залишався близьким другом Маркса й Енгельса, з якими познайомився 1847 року. Хоча в них і промайнула критика Джонса (спочатку за некритичний бабувізм, згодом — за схильність до компромісу з буржуазними радикалами), вони надзвичайно високо цінували його внесок у робітничий рух: за словами Маркса, Джонс — «…найобдарованіший, найпослідовніший і найенергійніший представник чартизму».
Під їхнім впливом Джонс від початку 1850-х років поєднував політичні вимоги робітничого класу (боротьба за хартію, тобто загальне виборче право) із програмою соціальних перетворень (націоналізація землі, скасування приватної власності на засоби виробництва, скорочення податків для бідних, обов’язкове безплатне навчання, демократизація армії, відокремлення церкви від держави). Брав участь у діяльності Першого інтернаціоналу, а згодом намагався здобути депутатське місце бодай у списках від ліберальної партії. До кінця життя писав вірші на політичну й соціальну тематику, часто в жанрі сатири.
Дуже характерним є проєкт, вироблений О’Коннором у середині 40-х років, коли чартизм тимчасово занепав (завдяки промисловому піднесенню та зниженню радикальності народу). Це був проєкт заснування своєрідного акціонерного товариства для купівлі дрібних земельних ділянок і для наділення ними робітників, що виразно показує, як далекі були його ідеали від прагнень соціалізму; для нього чартизм був вираженням протесту проти промислової системи, що розвивалася, але протестом, який бачив свій ідеал не в зміні цієї системи, а в її знищенні та поверненні до землеробського ладу. Ця ідея переросла в «Chartist Co-operative Land Company», пізніше названу «National Land Company». Робітники купували акції компанії, а потім за жеребом деякі з них мали отримувати ділянки для обробітку. Але проєкт не лише виявився вкрай неефективним, а й мав проблеми з документами на реєстрацію. Акціонери (робітники) були вкрай невдоволені й почали писати скарги, сам принцип роботи компанії ґрунтувався, так би мовити, на лотереї з лототроном. 1848 року парламент призначив спеціальний комітет для розслідування фінансової життєздатності проєкту, і було наказано його закрити.