Історія лібералізму: ранні ліберали та радикали у Франції

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Решту авторських статей можна прочитати тут

Тепер із англомовного світу ми переносимося до Франції 🇫🇷 і розглянемо лише кілька явищ у місцевій ліберальній думці. Ви можете помітити, що я розглядаю тільки найяскравіших, найвідоміших і найзначущіших лібералів, сказати б, переважно з «лівого» крила лібералізму. Завжди були й консервативніші, «праві» ліберали, як в Англії, так і у Франції та будь-де ще (в Англії до них можна зарахувати Мальтуса і Рікардо). Вони теж іноді непогані, але мені шкода витрачати на них місце (хоча парочку все ж таки захоплю). Якщо в Англії економічною основою лібералізму був Сміт, то у Франції це були Кене і Тюрґо. Крім того, тут відбулася велика революція, і разом із нею постав парламент, у якому вже від початку було багато лібералів, зокрема радикальних. Звісно, як і в Англії, в цьому парламенті було багато поміркованих і правих лібералів, яким було досить легкої конституційної монархії за британським зразком — таких називали фельянами. Загалом їх можна вважати лібералами, хоча вони захищали короля і боролися проти «розширення» революції. Було й ліве крило лібералізму, практично революціонери — жирондисти. Подекуди й вони захищали короля, хоча вимагали республіки, підтримували «експорт революції» та радикальніші політичні вимоги (хоч і суперечливо ставилися до загального виборчого права), але вони не змогли втриматися при владі через масове невдоволення народу, спричинене злиднями, що постали після самої революції та дезорганізації державної й економічної системи (+ зовнішня інтервенція, що навіть важливіше). Ми бачили, що серед депутатів-жирондистів числився навіть британець Томас Пейн, який отримав французьке громадянство. Жирондисти — це місцеві «ліберали-радикали» за прикладом британських товаришів, і у французьких реаліях — наші фаворити. Короткий зміст цієї статті можна знайти за цим посиланням.

Разом із новими етапами революції та зростанням народних заворушень до влади прийшли якобінці і Робесп’єр, які влаштували знамениту «епоху Терору». Цей період став взірцем для більшості соціалістів у майбутньому. Хоча, в принципі, самі якобінці не були соціалістами, а просто намагалися стабілізувати ситуацію максимально жорсткими заходами. Сами вони переважно були прихильниками лібералізму в економіці, вільного ринку тощо, причому радше навіть консервативними лібералами, оскільки не надто підтримували права жінок, аж ніяк не були атеїстами чи секуляристами (див. культ Верховної Істоти). Але де-факто їм довелося займатися жорстким державним регулюванням, що стане прообразом планової економіки, і в теорії вони були більшими прихильниками рівності, ніж жирондисти. 

Під час Терору більшість жирондистів було вбито, особливо серед найпопулярніших. Багатьох іще мали вбити (зокрема Томаса Пейна), але їм пощастило, що знаменитий Термідоріанський переворот швидше скинув диктатуру Робесп’єра. Після Термідора більшість тих, хто вижив серед жирондистів, повернулися до парламенту, але багато здобутків революції було скасовано, а країна, хоч і залишилася республікою, та в плані демократичності опинилася на рівні вимог фельянів і британського поміркованого лібералізму (бо тепер влада боялася розширення прав народу, щоб одразу не повторилася історія з Робесп’єром, а вона вже загрожувала повторитися, див. Гракх Бабеф). Ті вимоги, які висували фельяни та революція зразка 1789 року, де-факто й були реалізовані у Франції. І навіть попри найрізноманітніші режими влади, ідеали фельянів зберігали силу аж до 1848 року (не рахуючи тимчасового відкату за Наполеона). Але це були навіть не вимоги жирондистів! По суті було встановлено режим дуже й дуже обмеженої конституційної монархії з політичним креном праворуч. Виборче право включало такий високий ценз, що навіть 2% населення не мали права голосу. Тому вже дуже скоро (з 1832-го) навіть Англія просунулася шляхом лібералізації далі, ніж Франція, тож ліві ліберали («радикали»/«жирондисти»/«ідеологи») і далі вважалися прогресивною та революційною силою навіть у Франції, що пережила куди радикальнішу ВФР. Ми розглянемо кілька основних постатей раннього політичного лібералізму Франції (сказати б, батьків-засновників сучасного лібералізму), перш ніж перейти до лібералів-«економістів» і політичних лібералів уже 20–50-х років XIX століття. Спершу розглянемо їх у загальних рисах, а потім — на прикладах першоджерел, узятих у найцікавіших персонажів.

Жирондисти як приклад радикалізму у Франції (Бріссо, Верньо, Кондорсе)

Оскільки ми заявили, що аналогом британських філософів-радикалів (Бентам тощо) у французькій політиці були жирондисти, почнемо саме з них. Це навіть дещо іронічно, що в карикатурах проти радикалізму в США та Британії використовувалися образи якобінців, та й самі радикали часто ототожнювали себе з якобінцями, хоча були значно менш радикальними. Томас Пейн, який і сам був депутатом-жирондистом, пережив якобінський терор, Мері Волстонкрафт, що жила в цей час у Франції й також була пов’язана з жирондистами, змушена була переховуватися. Але багатьом іншим пощастило менше. Серед загиблих був і лідер жирондистів — Жак-П’єр Бріссо (1754-1793), на ім’я якого всю групу часто називали «бріссоїстами». Син трактирника, який проміняв юридичну кар’єру на опозиційне письменство, схвалений особисто Вольтером, після відвідин Швейцарії та Англії Бріссо особливо надихнувся боротьбою проти тиранії. Але в Лондоні в нього виникають проблеми з правосуддям, тож він повертається до Франції (це стосується навіть класичних просвітителів, від Вольтера до Гельвеція; вони були шанувальниками Англії тією самою мірою, якою вже після ВФР англійці почнуть наслідувати Францію). Окрім впливу філософії Вольтера і Руссо, у цей час Бріссо був дуже зворушений творчістю Лінге (1736-1794) і цілковито присвятив себе творцеві «Політичних анналів», а це кумедний ультраконсерватор, який вважав себе ворогом «філософів» і лібералів, критикував капіталізм і водночас вважається багато в чому подібним до Бабефа… Отже, загалом Бріссо стартував радше як філософський мракобіс.

Після повернення з Англії 1784 року Бріссо одразу потрапляє до Бастилії через памфлет, що висміював королеву Марію-Антуанетту, однак швидко звідти виходить і отримує місце в знаного своїми ліберальними поглядами герцога Орлеанського. Бріссо мріє створити науковий центр для обміну знаннями всіх учених Європи, чим привертає увагу навіть Д’Аламбера, займається хімією разом із Маратом (із тим самим якобінським бидлом, так, Марат був хоч трохи освічений). У майбутньому вони стануть ворогами, але тоді ще дружили. Бріссо навіть вважав Марата непризнаним генієм і нападав на Французьку академію, яка не визнавала Марата (правда, Бріссо тоді ще й усяку єресь вірив, на кшталт тваринного магнетизму та телепатії, див. месмеризм, хоча наприкінці життя відмовився від цього марення). Через палацові інтриги проти герцога Орлеанського (патрона революціонерів) Бріссо змушений знову тікати до Лондона, де він цілковито віддається пропаганді скасування рабства. Засноване ним самим Товариство друзів чорношкірих відправило його 1788 року до США. Коли, після його повернення звідти, у Франції спалахнула Революція, він усяко сприяв їй за допомогою своєї вельми популярної газети «Le patriote français». Революція, що тривала, швидко висунула його вперед і поставила в центрі руху. Падінню королівської влади ніхто не сприяв так енергійно, як Бріссо зі своїми друзями. Він був палким прихильником республіки і проповідував війну проти всіх «коронованих тиранів», задля перетворення всієї Європи на республіку. У зв’язку з цим він пропагував ідею «експорту революції». Останньою значною політичною дією, в якій він брав участь, було оголошення війни Англії та Голландії навесні 1793 року. Бріссо швидко розійшовся з якобінцями, а від часу вересневих убивств 1792 року (народних розправ над ув’язненими аристократами) цей розрив став остаточним.

Найвідоміше висловлювання Бріссо, «Власність — це крадіжка» (1780), згодом популяризував анархістсько-соціалістичний теоретик женоненависництва П’єр Жозеф Прудон. На суді над королем Бріссо подав голос за смертну кару, хоч і з апеляцією до народу. Невдовзі, однак, його самого звинуватили в змові з двором, заарештували в Мулені й привезли до Парижа, де, передчуваючи очікуваний для нього смертний вирок, він написав мемуари під заголовком: «Legs а mes enfants». 31 жовтня 1793 року Бріссо був гільйотинований разом із 20-ма іншими жирондистами й похований на кладовищі Мадлен. Загалом Бріссо був типовим революціонером-руссоїстом, доволі схожим на майбутніх соціалістів і того ж Робесп’єра. Відрізняли його лише більша відданість особистим свободам, боротьба проти рабства й расизму та недовіра до революційного натовпу з неосвічених верств населення. Проте він був лідером цілого напряму жирондистів і важливий уже хоча б тому.

Другим великим лідером жирондистів був П’єр Віктюрнієн Верньо (1753-1793). Коли жирондисти опинилися на вершині влади, Верньо обіймав посаду президента Національного конвенту. Насамперед він відомий низкою мемів. Виступаючи з промовою 3 липня 1792 року, саме він проголосив: «Вітчизна в небезпеці». Йому ж приписують (як і ще кільком іншим видатним діячам) знамениту фразу «Революція пожирає своїх дітей». І йому ж приписують фразу: «Великі люди здаються великими лише тому, що ми стоїмо на колінах». Він був одним із найкращих ораторів у парламенті, захисником республіки та ворогом релігійного мракобісся, добре знав філософію Просвітництва й користувався цим на ділі. Верньо рішуче виступає проти вересневої різанини і вимагає, щоб винних було виявлено й покарано по заслузі. Обраний до Конвенту, він закликав до створення парламентської комісії з розслідування, здатної пролити світло на вересневі напади й грабежі, в яких були замішані депутати (особливо Марат, Сантер і Паніс). Після проголошення республіки Верньо був одним із найзапекліших прихильників буржуазної республіки, заснованої на принципах меритократії. Власність він вважав невід’ємним правом, свободу ставив вище за рівність, і тому був проти революційних трибуналів і цензури преси. Коли було запропоновано заснування революційного трибуналу, Верньо виступив проти цього проєкту, засудивши трибунал як ще жахливішу інквізицію, ніж іспанська. На відміну від Робесп’єра, він був ще й радикальним атеїстом, що, мабуть, становило головну й найяскравішу їхню відмінність. Усі ці факти, а також виступ за помилування короля й передання його долі до рук народу шляхом загального голосування (чого він так і не зміг домогтися), скомпрометували Верньо в очах радикальніших революціонерів і привели до гільйотини. Але не лише це. 

Жирондисти звинувачували монтаньярів у прагненні до диктатури, але самі зазнали зустрічного звинувачення в тому, що їхні наміри полягали в розчленуванні Франції своєю політикою децентралізації («федералізм»). Коли якобінці нарешті зважилися заарештувати лідерів жирондистів, частина з них утекла до своїх рідних провінцій і спробувала підняти повстання («Повстання федералістів»), провал якого цілковито розв’язав руки Робесп’єру й відкрив можливість розпочати відкритий терор.

Французький філософ, математик, академік і політичний діяч, маркіз Ніколя де Кондорсе (1743-1794) був одним із найвідоміших жирондистів, страчених на гільйотині. Його ідеї, зокрема підтримка вільного ринку, державної освіти, конституційного правління та рівних прав для жінок і людей усіх рас, утілюють ідеали епохи Просвітництва. Поєднання точних математичних методів із філософією епікурейських матеріалістів (які холодно ставилися до математики через її близькість до філософських методів раціоналістів) — вважається першим кроком у створенні майбутнього руху «ідеологів». Кондорсе навіть називають «ідеологом до ідеологів». Існує також версія, що він був масоном і входив до складу масонської ложі Les Neuf Sœurs («Дев’ять Сестер»), відомої бази просвітителів, від Гельвеція до пізніх «ідеологів». У дитинстві йому пророкували кар’єру священника або військового, але він вирішив стати вченим. За есе з інтегрального числення в 1769 р. він отримав місце в Академії (у 26 років). Математики навчався, зокрема, під безпосереднім наставництвом Д’Аламбера. З 1770 року він став близьким другом Вольтера (до самої смерті останнього) і добре ладнав із Д’Аламбером. Займаючись фізикою комет і написавши низку біографій відомих фізиків минулого, 1777 року він став секретарем Академії. Тоді ж він пише похвальне слово Фонтенелю, який незадовго перед тим помер, і Бюффону. Із усіх прихильностей Кондорсе найсильнішою була прихильність до Тюрґо. Під його впливом Кондорсе зайнявся політико-економічними науками. Коли Тюрґо було призначено міністром фінансів (1774), Кондорсе посів місце голови комітету з уніфікації мір і ваг, де залишався й після відставки Тюрґо, до 1791 року. 

Працюючи разом із Тюрго над розв’язанням деяких політико-економічних питань, він брав діяльну участь і в його боротьбі із сучасниками, намагаючись за допомогою друку з’ясувати свої й його погляди на найважливіші питання. У творах цього періоду («Лист землероба з Пікардії до протекціоніста», «Міркування про хлібну торгівлю», «Біографія Тюрго», «Міркування про панщину» та ін.) він розвивав думки про право кожної людини вільно розпоряджатися своєю розумовою й фізичною працею, про свободу торгівлі хлібом, про належну винагороду робітників, про реформу кримінального суду, свободу друку, про скасування кріпацтва тощо і всюди виступав прихильником поглядів школи фізіократів. Від цього моменту Кондорсе переключив свою увагу з суто математичних на філософські й політичні питання. Кондорсе був одним із перших, хто систематично застосував математику в соціальних науках, і в застосуванні до виборів представив знаменитий «Парадокс Кондорсе». Кондорсе працював із Леонардом Ейлером і Бенджаміном Франкліном. Невдовзі він став почесним членом багатьох закордонних академій і філософських товариств, зокрема Американського філософського товариства (1775 р.), Шведської королівської академії наук (1785 р.), Американської академії мистецтв і наук (1792 р.) і також у Пруссії та Росії.

У 1781 році Кондорсе анонімно опублікував брошуру під назвою «Міркування про негритянське рабство», у якій засудив рабство (він став активним членом «Товариства друзів чорношкірих» у 1780-х роках, а 1789 року став президентом товариства). Він підтримував ідеали, втілені нещодавно утвореними США, і пропонував проєкти політичних, адміністративних та економічних реформ, спрямованих на перетворення Франції. 1787 року Кондорсе одружився із Софією де Груші, громадською діячкою, більш відомою як Софія де Кондорсе. Він виступав також і за виборче право жінок у новому уряді, опублікувавши «За допуск жінок до прав громадянства» (1790). А 1791 року Кондорсе разом із дружиною, Томасом Пейном, Етьєном Дюмоном, Жаком-П’єром Бріссо та Ахіллем Дюшастелле видав короткий журнал під назвою Le Républicain, головною метою якого була пропаганда республіканізму й відмова від конституційної монархії. Призов Кондорсе до гендерної рівності ґрунтується на переконанні, що привласнення прав і влади походить із хибного припущення, ніби чоловіки наділені розумом, а жінки — ні. Його погляди на права, які мають бути надані жінкам, не обмежувалися освітою й громадянством, а також охоплювали соціальні свободи й захист, що включали право жінок планувати власну вагітність, надання доступу до контролю над народжуваністю і обов’язок чоловіків брати на себе відповідальність за добробут дітей, яких вони народили, як законних, так і позашлюбних, а також право жінок вимагати розлучення. Він також виступав за криміналізацію зґвалтування, заявляючи, що воно «порушує власність, яка є в кожного в його особистості».

Наприкінці 1791 року Кондорсе відмовився від своєї посади в галузі економіки й, обраний до Національного конвенту, став його секретарем, а невдовзі й президентом. Тут він дуже багато займався організацією народної освіти. Під час обговорення зовнішніх справ Кондорсе завжди подавав голос за війну, сподіваючись цим шляхом утвердити в Європі панування республіканських ідей. Під час суду над Людовіком XVI він палко захищав недоторканність короля, та й узагалі висловлювався проти смертної кари, допускаючи покарання лише з виправною метою. Кондорсе не був членом політичних партій, але мав багато друзів серед жирондистів. Однак він дистанціювався від них під час Національного з’їзду через свою відразу до їхньої фракційності. Під час укладання проєкту нової конституції, вироблення програми якої було доручено комісії з 9 членів, зокрема Кондорсе, останній відігравав дуже значну роль. Його перу належить розлоге введення до конституції, що пояснювало підстави проєкту. Конвент відкинув цей план конституції, давши народові іншу, поспіхом укладену Еро де Сешелем (ту саму, демократичну конституцію 1793 року, за яку стояв Бабеф). Тоді Кондорсе надрукував послання до народу, де вказав на численні вади оприлюдненої конституції й зазначив їхні шкідливі наслідки, радячи не приймати її. За оприлюднення цього послання Кондорсе, обвинувачений у змові «проти єдності й неподільності» французької республіки, був оголошений конвентом поза законом. Друзі сховали його у вдови скульптора Верне. Коли жирондистів було засуджено конвентом, Кондорсе хотів покинути дім Верне, не бажаючи наражати її на небезпеку, але та цього разу втримала його, і лише 26 березня 1794 року, по завершенні своєї останньої наукової праці, Кондорсе пішов від неї, вирушив у передмістя Парижа, був схоплений і посаджений до в’язниці Бур-ла-Рен. Там 29 березня його знайшли мертвим — він отруївся, як припускають, отрутою, яку завжди носив у персні. Найпоширеніша теорія полягає в тому, що його друг, «ідеолог» і лікар Кабаніс дав йому отруту, яку він зрештою й ужив.

Під час свого перебування в домі Верне Кондорсе написав свою політичну сповідь «Поради засудженого дочці», де висловив усі свої думки про головні питання життя. Того самого часу він написав і свій знаменитий твір: «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму», завдяки якому його визнають родоначальником теорії «прогресу», одним із творців філософії історії. Багато думок, викладених тут, Кондорсе висловлював і раніше, але тут він привів їх у систему. Дві ідеї червоною ниткою проходять крізь увесь твір: про необхідність урівняння громадянських і політичних прав усіх людей та про безконечне вдосконалення роду людського. «Картина успіхів людського розуму» складається з двох частин: перша містить у собі всю картину прогресу в найзагальніших рисах; у другій частині та в наступних за нею Кондорсе мав намір викласти факти, які могли б слугувати для розвитку й підтвердження думок, висловлених у вступі. Томас Мальтус написав «Нарис про закон народонаселення» (1798) почасти у відповідь на погляди Кондорсе на «вдосконалення суспільства».

Жінки у французькому радикалізмі

Одна з найзнаменитіших жінок Французької революції, дружина економіста й міністра внутрішніх справ Франції Ролана де ла Платьєра, відома як Мадам Ролан, або як Манон Ролан, Марі-Жанна «Манон» Ролан де Ла Платьєр (1754-1793). Вона народилася в родині художника й отримала добру домашню освіту. Дуже характерно для цієї доби, що її улюбленим автором був крінжовий консерватор Плутарх, а також Фенелон (утопіст), Тассо і Вольтер. У ранньому віці вона була палко набожною, мріяла про мучеництво, прагнула чернечого життя. Дотримуючись цього бажання, у 11 років вона на власне прохання провела рік у жіночому монастирі. Але, на власні очі побачивши зневажливе ставлення аристократії до буржуазії, дуже різко стала опозиціонеркою й почала прилучатися до «філософів». З католицизму вона швидко перейшла до деїзму. Тоді їй до рук потрапила «Нова Елоїза» Руссо. Читання цієї книги справило на неї таке саме враження, як і Плутарх. 

«Плутарх підготував мене стати республіканкою… Він запалив у мені справжній ентузіазм громадянської доброчесності та свободи. Руссо показав мені сімейне щастя, до якого я могла прагнути».

У 1780 році вона вийшла заміж за Ролана і, по суті, спрямовувала всю його діяльність. Вона була владною організаторкою політико-літературних гуртків, тому згодом монтаньяри називали її дім «бюро громадської думки». Рух 1789 р. охопив Ролан: вона щиро вірила, що революція оновить світ. Вона полюбила революцію й стала однією з найважливіших постатей у партії жирондистів. Її навіть називали «єдиним чоловіком, якого виставила Жиронда». Не дивно, що її салон став блискучим осередком революції: чотири рази на тиждень тут сходилися Бріссо, Петіон, Бюзо, Робесп’єр. Після закриття Установчих зборів Ролан залишила разом із чоловіком Париж, але листувалася з Робесп’єром і Бюзо. Коли її чоловіка було призначено міністром, вона здобула великий вплив на державні справи й переконала чоловіка не довіряти придворному світові та королю, «мета якого — приспати міністрів». Бріссо, Кондорсе, Верньо, Жансонне, Гаде, Бюзо були налаштовані нею проти короля. Водночас, на відміну від таких революціонерок, як Олімпія де Гуж і Етта Пальм, Манон Ролан практично не ратувала за права жінок. 

Ролан діяльно готувала повстання 10 серпня; у неї сходилися Барбару й Ребекі для обговорення подальших дій. Відновлене жирондистське міністерство не зовсім подобалося Ролан: вона мріяла про такий кабінет міністрів, який складався б із твердих, поміркованих і непідкупних республіканців (майже якобінців, по суті). Тим часом стосунки між жирондистами й якобінцями стали відверто ворожими. Робесп’єр перестав бувати в неї в салоні. Коли почалася боротьба партій, Ролан складала листи до департаментів, до Конвенту, надихаючи жирондистів-письменників проти Марата, спонукала Луве до нападів на Робесп’єра. Вона хотіла захистити чоловіка в Конвенті, коли було віддано розпорядження заарештувати його, але сама була заарештована. У в’язниці вона написала свої знамениті «Мемуари», що вважаються важливою пам’яткою жирондистської мемуарної літератури. 8 листопада 1793 р. Ролан постала перед революційним трибуналом, а 9-го була страчена. На ешафоті вона вигукнула: 

«Які злочини чиняться в ім’я свободи!».

Газета якобінців «Le Moniteur» опублікувала такий некролог: «Вона була матір’ю, але пожертвувала природним призначенням із бажання здобути вищий статус. Прагнення стати освіченою жінкою спонукало її забути про чесноти жіночої статі, і це упущення, незмінно небезпечне, привело її на ешафот». У XIX столітті постать Манон Ролан стала легендою в творах Ламартіна, Стендаля і Мішле, «героїнею революції та мученицею свободи». Сент-Бев присвятив їй п’ять досліджень, а Ламартін визначив її передусім як жінку, генія любові, що живе серцем і виливає свою надмірну любов на справу революції. Написавши «Історію жирондистів» у 1843-1846 роках, Ламартін створив міфічну фреску, підготувавши свою героїню мадам Ролан до прекрасної смерті й наділивши її, як і інших дійових осіб, архетиповою роллю. 

Але варто зазначити, що не одна лише Ролан відігравала настільки велику роль для французької філософії та політики того часу. Багато різних жінок тоді тримали «салони», які ставали осередками зустрічей найвидатніших людей епохи. З найвідоміших і пов’язаних із темою можна згадати салон Жюлі де Леспінас (1732-1776), коханої Д’Аламбера, завдяки якому познайомилася з Кондильяком, Кондорсе й Тюрґо. Вона була знайома з Монтеск’є, Фонтенелем і багатьма іншими. Її салон невдовзі прозвали «лабораторією Енциклопедії». Вище згадувалося, що Кондорсе міг бути членом масонської ложі «Дев’ять Сестер», але ця славетна ложа була найтіснішим чином пов’язана з «товариством Отей», салоном мадам Гельвецій (1722-1800), дружини того самого епікурейця Гельвеція. Цей салон відвідували Дідро, Неккер, Фонтенель, Шамфор, Вольней, Шеньє, Кондорсе, Гольбах, Кондильяк, Кабаніс, де Трасі, Беккаріа, Бюффон, Сійєс, Галіані, Тюрґо, Лавуазьє, сама Манон Ролан, Томас Джефферсон, Наполеон Бонапарт і багато інших філософів з усієї Європи, більшість із яких були близькі до епікурейського матеріалізму. Бенджамін Франклін навіть мав намір одружитися з нею після смерті самого Гельвеція.

Ну і третій вкрай відомий салон був створений дружиною Кондорсе після його смерті — салон мадам де Кондорсе, або Софі Кондорсе (1764-1822), перекладачкою творів Адама Сміта й Томаса Пейна французькою мовою. Серед інших учасників її салону було багато іноземців, зокрема Томас Джефферсон, Адам Сміт, Олімпія де Гуж і багато французьких філософів. Її салон відіграв важливу роль у піднесенні жирондистського руху, який наголошував на правах жінок. Софія де Кондорсе дозволяла учасникам об’єднання «Соціальне коло» (центр соціальних лібералів, близьких до утопізму), що ставило за мету досягнення рівних політичних і юридичних прав жінок, зустрічатися у своєму домі. Її сестра Шарлотта була дружиною лікаря-ідеолога Кабаніса. Вона була тісно пов’язана з «ідеологами», салоном Гельвецій і салоном Ролан, і за допомогою «ідеологів» змогла видати твори свого покійного чоловіка.

Поруч із Софі Кондорсе та Ролан часто згадується Олімпія де Гуж (1748-1793) — славетна французька феміністка. Вона народилася в родині м’ясника, хоча ходили чутки, що її справжнім батьком був відомий поет і опонент Вольтера — маркіз де Помпіньян. У 17 років її видали заміж за людину, яку вона зовсім не любила, а через рік він помер, залишивши її з новонародженою дитиною. У 1770 році Олімпія вже була в Парижі, де знайшла заможного коханця, з яким залишалася аж до початку революції. Завдяки його фінансовій підтримці де Гуж стала бувати в найкращих салонах Парижа, де познайомилася з письменниками Лагарпом, Мерсьє, Шамфором, а також із публіцистом Бріссо та філософом Кондорсе, майбутніми лідерами жирондистів. У 1784 році вона написала аболіціоністську драму «Замора і Мірза, або Щаслива корабельна аварія», яку опублікувала 1788 року (із додатком есе «Роздуми про негрів»); у грудні 1789 року драму було поставлено під назвою «Рабство негрів», але знято після трьох вистав. У 1790 році вона написала іншу аболіціоністську п’єсу «Ринок негрів». Після публікації «Роздумів про негрів» де Гуж стала членкинею Товариства друзів негрів. Революцію де Гуж зустріла з ентузіазмом. Водночас вона зблизилася з колом, що утворило партію жирондистів, і ввійшла до «Соціального гуртка» та салону Софі де Кондорсе. У своїй публіцистиці революційної доби де Гуж відстоювала рівноправність жінок; особливо вона уславилася програмним твором «Декларація прав жінки і громадянки» (1791). Славетними стали її слова: 

«Жінка має право підніматися на ешафот; вона повинна також мати право сходити на трибуну».

Вона однією з перших закликала до запровадження права на розлучення (що зрештою було декретовано з ініціативи жирондистів), а також до скасування церковного шлюбу й заміни його цивільним контрактом. Також вона виступала за права позашлюбних дітей, за створення пологових будинків, національних майстерень для безробітних і нічліжок для бездомних. Після повалення монархії де Гуж стала виступати як послідовна противниця терору. Вона засудила Вересневу різанину, написавши, що «кров, навіть винних, проливана з жорстокістю й надміром, навіки плямує Революцію», і особливо звинувачувала Марата, як одного з ініціаторів циркуляра 3 вересня, що закликав поширити побиття в’язнів на всю Францію. Вона виступала на захист Людовика XVI під час суду над ним і навіть пропонувала свою допомогу його адвокатові.

Улітку 1793 року, невдовзі після вигнання жирондистів із Конвенту, опублікувала політичний памфлет «Три урни, або Порятунок вітчизни повітряним мандрівником» (1793), у якому закликала провести плебісцит, на якому народ сам би вирішив, який державний лад для нього кращий: єдина неподільна республіка (проєкт якобінців), федералістська республіка (проєкт жирондистів) чи конституційна монархія (проєкт фельянів). Після виходу памфлету її 6 серпня заарештували як контрреволюціонерку. Під час обшуку якобінці не змогли знайти в її квартирі жодних паперів, але де Гуж сама вказала їм місце, де було сховано її архів, який і став підставою для арешту. Де Гуж вважала, що зразково революційний зміст її паперів є свідченням її невинуватості; однак обвинувачення вчепилося за розпочату нею драму «Врятована Франція, або Злочинець, скинутий із трону», присвячену поваленню монархії за рік до того. В уривку було виведено Марію-Антуанетту, яка будує підступи проти народу, — це дало привід обвинуваченню твердити, що, зображуючи королеву, де Гуж прагнула тим викликати до неї співчуття. Всупереч закону адвоката де Гуж не отримала — трибунал заявив, що вона сама здатна захистити себе. Перебуваючи у в’язниці, де Гуж за допомогою друзів опублікувала свої останні праці: «Олімпія де Гуж перед революційним трибуналом», де вона розповіла про подробиці свого процесу, і «Переслідування патріотки», у якій вона засудила терор. Трибунал присудив де Гуж до смерті «за підбурювання до заколоту проти єдиної й неподільної республіки». Її останніми словами були такі: «Діти вітчизни помстяться за мою смерть».

Як і у випадку з Манон Ролан, після смерті Олімпії офіційна якобінська преса не могла втриматися від сексистських реплік. Прокурор Паризької комуни П’єр Гаспар Шометт (Анаксагор Шометт), один із засновників «Культу Розуму», ебертист, лідер санкюлотів, якого поважав Бланкі, і якого можна вважати лівою версією якобінців (щось між Робесп’єром і Бабефом), з приводу страти де Гуж сказав таке:

«Ця вираго, так звана жінка-чоловік, зухвала Олімпія де Гуж, яка першою заснувала жіночі товариства, відмовилася від турбот про домашнє господарство, захотіла стати політиком і чинити злочини… Усі ці аморальні істоти були знищені мстивим залізом закону. І чи хотіли б ви їм наслідувати? Ні! Ви відчуєте, що по-справжньому цікаві й гідні поваги лише тоді, коли станете такою, якою вас задумала природа. Ми хочемо, щоб жінок поважали, тож змусимо їх поважати себе».

Сподіваюся, любителі бабувізму та якобінців будуть у захваті від таких цитат.

Ще одна велика феміністка того часу, яка в певний період приєдналася до жирондистів і мала серйозні проблеми з якобінцями, — Теруань де Мерікур (1762-1817). Вона народилася в бідній селянській родині, але стала співачкою і до 30 років побувала в Англії та Італії (що вкотре показує, як ми переоцінюємо немобільність життя в минулому). Повернувшись до Франції, брала участь у революційних подіях, зокрема у взятті Бастилії. 5 жовтня 1789 року, озброєна шаблею та пістолетом, вона очолила процесію до Версаля з вимогами до короля, знамениту «ходу жінок за хлібом». Теруань створила салон «Клуб друзів закону» при відомому політичному клубі кордельєрів (клуб ебертистів, Марата й Дантона, вельми радикальне місце). З огляду на те, що Теруань не схвалювала революційних звірств, наприкінці 1790 року вона повернулася на батьківщину й оселилася в місті Льєж, де в ніч із 15 на 16 лютого 1791 року її заарештували австрійські агенти. Теруань звинуватили в замаху на вбивство Марії-Антуанетти й помістили до фортеці Куфштайн у Тіролі під іменем мадам Теобальд. За особистим рішенням імператора Леопольда II її звільнили наприкінці 1791 року, і вона повернулася до Парижа. У Парижі вела активну політичну діяльність, виступаючи за розширення прав жінок. 10 серпня 1792 року Теруань, яка очолювала натовп жінок, зіткнулася з памфлетистом Франсуа-Луї Сюло, котрий у своїх статтях часто обзивав її падшою жінкою. Вона дала йому ляпаса, після чого натовп лінчував Сюло. Навесні 1793 року вона виступала на підтримку жирондистів, яких тоді почали переслідувати якобінці. 13 травня 1793 року її оточив натовп жінок із якобінськими поглядами, які роздягли її догола й жорстоко відшмагали; лише втручання Марата зупинило екзекуцію. Її здоров’я було непоправно підірване; одразу після цього її відправили до психіатричної лікарні, де вона перебувала до своєї смерті 1817 року.

Попри тимчасовий союз із жирондистами, Теруань за всіма ознаками й зв’язками була близька до радикалів на кшталт Марата. Не всі феміністки того часу були «поміркованими». До групи «скажених» (ще лівіше за ебертистів, уже майже-майже Бабеф) належала Клер Лакомб (1765-1826). Її батьки були провінційними торговцями, а вона — актрисою. З початком революції приїхала до Парижа й приєдналася до вкрай лівих. Є однією із засновниць і секретаркою «Республікансько-революційного товариства» або «Товариства революційних громадянок», до якого приймають лише жінок. Виступала з вимогою запровадження максимуму цін, терору проти спекулянтів і контрреволюціонерів. Боролася за рівноправність жінок. 12 травня 1793 року республіканки-революціонерки виступили з вимогою права носити зброю. Послідовно нападаючи на аристократію, вона дійшла до наявності аристократів у парламенті якобінців, і цього їй не пробачили. Якобінці звинуватили її в різноманітних надуманих правопорушеннях. Пізніше жінок із «Товариства революційних громадянок» звинуватили також в організації масових заворушень на міському ринку — вони вступили в протистояння з торговцями. Ці події стали приводом для заборони революційним урядом усіх жіночих клубів.

Репресії проти «скажених», що почалися в цей самий час, змусили її переховуватися. Проте 2 квітня 1794 року її заарештували разом із Поліною та Ж.-Т. Леклерком. Її звільнили в серпні 1795 року — на рік пізніше за подружжя Леклерк. Згодом Лакомб виїхала з Парижа до Нанта, де пробула три роки. Там вона відновила кар’єру актриси й припинила будь-яку політичну діяльність, хоча й листувалася зі своїми колишніми товаришами в столиці. 19 червня 1821 р. її помістили як «божевільну» до лікарні Пітьє-Сальпетрієр, де вона значиться вчителькою. У 1823 році згадуються чутки, що пов’язують її з паризькою поліцією за Директорії, а також припущення, що «вона вважалася мертвою вже кілька років». Вона померла в лікарні 1826 року.

Ще окремо стоїть феміністка Етта Пальм д’Елдерс (1743-1799), відома як баронеса д’Елдерс, яка була голландською шпигункою (працювала і на Францію, і проти неї). Вона виголосила промову «Міркування про несправедливість законів на користь чоловіків коштом жінок» на Французькому національному конвенті 30 грудня 1790 року і була однією із засновниць першої в історії Франції організації, що складалася лише з жінок, — «Патріотичне й благодійне товариство друзів істини». Вона входила до знаменитого «Соціального гуртка» (у якому брали участь такі феміністки, як Олімпія де Гуж і Софі Кондорсе) і була особливо активною у феміністичних колах, таких як «Братерське товариство патріотів обох статей» (серед членів цього товариства значився засновник руху ебертистів, Жак-Рене Ебер). 

Соціальний гурток, Дев’ять сестер і ідеологи

І ось настав його час. Неодноразово згадуваний нами «Соціальний гурток», або Соціальний клуб, який також називався «Товариством друзів істини». Це був інтелектуальний центр партії жирондистів. Засновником і головою товариства вважають Нікола Бонвілля (1760-1828). У різний час клуб відвідували такі люди, як Бабеф, Марешаль, Кондорсе, Демулен, Бріссо, Ламарк, Олімпія де Гуж та багато інших — і радикали, і помірковані. Бонвілля захищав інтереси бідноти, пропагував ідею рівності та загального перерозподілу власності й землі. Але хоч він і надихався працями Руссо, радикалом не був і мав намір домагатися змін шляхом реформізму. У вересні 1792 року виступив проти якобінців і в 1793-1794 роках двічі зазнавав арешту. Фактично його егалітарні ідеї стали передвісником утопічного соціалізму першої половини XIX століття. Серед його близьких друзів і соратників числився знаменитий утопіст часів ВФР — Ретиф де ла Бретонн (1734-1806). Коли я сам ще був соціалістом, десь у 2016-му році, це був мій улюблений утопіст, поруч із Бланкі, як улюбленим революціонером (дуже важлива інфа, так). Хоч гурток і не був однорідним, центральна лінія загалом була жирондистською і складалася з вимог соціальної, але ринкової економіки, правової рівності, зокрема рівноправ’я жінок і свободи чорношкірих, всесвітньої республіки тощо. Перші засідання Соціального гуртка відбувалися в жовтні 1790 року, коли другий співзасновник клубу Фоше виклав перед ним систему християнського соціалізму, засновану на всесвітній любові, й сипав анафемами на адресу Вольтера. 

Софія де Кондорсе дозволяла учасникам Соціального гуртка збиратися у своєму домі, тож «салон мадам Кондорсе» і «Соціальний гурток» — поняття, що значною мірою перетинаються. Після падіння жирондистів клуб розпався. Фоше було заарештовано й страчено 31 жовтня 1793 року. Бонвілля відновив діяльність після Термідора і навіть спробував відродити клуб, але він так і не повернув собі колишню аудиторію. У роздрібненому стані він проіснував до 1800 року. На той час такі ідеологи, як Дону, Вольней, Добантон і Бертолле, посіли центральне місце в гуртку. Так салон Кондорсе й центр жирондистів перетікає в «ідеологію» та зливається з ложою «Дев’ять Сестер» і салоном мадам Гельвецій. Усі ідеологічні центри з’єднуються в один. Про цей гурток згадували з теплотою як про взірець для романтиків XIX століття (Шарль Нодьє і Віктор Гюго), але його також високо цінували політики й соціальні теоретики, такі як Шарль Фур’є, Сен-Сімон і Карл Маркс. 

«Революційний рух, що почався 1789 р. в Cercle social, який у середині свого шляху мав своїми головними представниками Леклерка і Ру та, нарешті, зазнав на певний час поразки разом із змовою Бабефа, — цей рух породив комуністичну ідею, яку після революції 1830 р. знову було запроваджено у Франції другом Бабефа, Буонарроті. Ця ідея, за послідовного її розроблення, є ідеєю нового світового порядку». (с) Маркс і Енгельс — «Святе сімейство, або критика критичної критики. Проти Бруно Бауера і компанії» (1844)

Якщо в Британії 🇬🇧 епікурейська традиція філософського матеріалізму злилася воєдино з політичним лібералізмом і економічними теоріями вільного ринку, і ці сплави найчастіше називали «філософським радикалізмом» та/або «утилітаризмом», то у Франції 🇫🇷 такий самий сплав філософії, лібералізму й фритредерства породив явище під назвою «ідеологія». У багатьох аспектах це буквально одне й те саме: і за логікою виникнення, і за змістом ідей, і за політичними діями. Дестют де Трасі може спокійно стояти в одному ряду з Бентамом або Пейном. Єдине, що «ідеологи», можливо, трохи менш радикальні й послідовні. Про ідеологів ми вже писали багато разів, і з ними ми ще працюватимемо в майбутньому. На нашому сайті можна знайти статті про лідерів «ідеології» (букв. наука про ідеї). — згаданого де Трасі, Кабаніса і Вольнея, а також деяких їхніх послідовників у 20-40-х роках XIX століття. Але найкраще просто прочитати знамениту книгу Франсуа Пікаве.

Уже згадувалося, що Кабаніс мав родинні зв’язки із сімейством Кондорсе, а де Трасі — з Лафайєтом. Уже говорилося, що «ідеологи» очолили всі філософські гуртки Франції і, зокрема, знамениту масонську ложу «Дев’ять Сестер». Але ми ще не говорили про те, що «ідеологи» виступали головними ліберальними опозиціонерами часів імперії Наполеона та реставрації Бурбонів. 

Економічний або класичний лібералізм у Франції (Дюпон, Сей, Констан)

У літературі трапляється ще таке поняття, як «Французька ліберальна школа», також названа оптимістичною або ортодоксальною школою, — школа економічної думки XIX століття, центром якої були Колеж де Франс та Інститут Франції (центр «ідеологів»). Школа є спадкоємицею фізіократів, таких як Тюрґо і Кондильяк (останній — філософська основа для «ідеології», і марксист Бухарін вів від нього родовід лібертаріанства). Засновниками школи вважаються Жан-Батист Сей і Антуан Дестют де Трасі (!). Серед інших ключових мислителів — Фредерік Бастіа і Гюстав де Молінарі. Журнал «Journal des Économistes» відіграв важливу роль у поширенні ідей школи. Вони люто захищали вільну торгівлю та невтручання, були головними противниками інтервенціоністських і протекціоністських ідей. Це зробило французьку школу попередницею сучасної австрійської школи.

Із ранніших лібералів Франції невеликої уваги вартий ще Дюпон де Немур (1739-1817). Це ім’я не те щоб аж надто значуще, але в літературі трапляється часто й у найдивовижніших місцях. Це економіст-фізіократ, який пережив революцію, і в цьому його головне досягнення. Він був особисто знайомий із Кене, Вольтером і Тюрґо та вважався не останньою людиною в школі фізіократів. У 1767 році видав зрілу працю «Про виникнення і розвиток нової науки» — найповніше й систематичне викладення вчення фізіократів; того самого року взявся за редагування журналу «Ephémérides du citoyen» і двотомника вибраних праць Кене. «Фізіократія» Дюпона, що пропагувала низькі податки та скасування митних бар’єрів, безпосередньо вплинула на погляди Адама Сміта.

Сам він був дворянином, і хоча підтримав революцію, невдовзі почав активно захищати королівську родину. Його погляди можна віднести радше до партії фельянів. Від якобінського терору його врятувало лише те, що режим упав швидше, ніж мав бути виконаний його смертний вирок. У 1797 році, коли роялісти поставили під загрозу республіку, юрба напала на його дім, і Дюпон утік до США. Він досить швидко ввійшов до кола американських політиків, приєднавшись до прихильників Томаса Джефферсона. Дюпон був одним зі співавторів Версальського договору 1783 року, що поклав край американській війні за незалежність, і вже тому він особисто знав Джефферсона та мав добру репутацію в США. У 1802-1803 роках, за президентства Джефферсона, Дюпон був одним з організаторів купівлі Луїзіани у французької держави, переконавши Джефферсона піти на цей крок. Його син, Елетер Ірене, був засновником (1802 р.) порохової фабрики, що стала основою однієї з найбільших хімічних компаній у світі. Нащадки Дюпона й досі є великими промисловцями в США. Під час реставрації Бурбонів Дюпон повернувся до Франції, щоб допомагати королю, але після тимчасового повернення Наполеона з вигнання — знову втік до США і залишався там до самої смерті. Попри статус одруженого чоловіка, Дюпон перебував у любовному зв’язку з молоденькою дружиною видатного вченого-хіміка Лавуазьє.

Тож, у зв’язку з історією про Дюпона, трохи розширимо приклади жінок-радикалок цієї доби. Коханка Дюпона — Марія-Анна П’єретта Польз Лавуазьє (1758-1836) — французька художниця, хімік і наукова перекладачка. Вона відома як наукова асистентка Лавуазьє та ілюстраторка його праць. Лавуазьє познайомився з нею в домі свого колеги по роботі, батька дівчини, який сам запропонував їм одружитися. Вінчання відбулося, коли їй не виповнилося й 14 років, і вона була на 14 років молодша за Лавуазьє. Юну дружину жваво цікавило все, чим займався її чоловік, особливо його хімічні дослідження. Оскільки його дім став осередком зустрічей усіх видатних учених Франції, Польз могла багато чого дізнаватися з перших уст і сама почала непогано розбиратися в науках. Вона почала брати уроки хімії у Буке, друга Лавуазьє, вивчила англійську мову, щоб перекладати для чоловіка праці британських учених Дж. Прістлі, Г. Кавендіша, Р. Кірвана та інших. Марія-Анна почала брати активну участь у лабораторних роботах чоловіка, ставши його «правою рукою». Під час проведення експериментів Марія-Анна вмощувалася за невеликим столиком, записуючи всі результати й спостереження, які вголос промовляли Антуан Лоран та його помічники. Вона заносила до лабораторних щоденників також усі уривчасті записи, які її чоловік робив на зворотах листів, конвертах, гральних картах. У домі Лавуазьє часто бували відомі іноземні вчені (Дж. Прістлі, Д. Ватт, Б. Франклін та ін.). Марія-Анна не лише приймала гостей, а й, з огляду на надзвичайну зайнятість чоловіка, підтримувала з ними наукове листування. 

Десь у 1781 році в неї зав’язався роман на стороні з економістом Дюпоном (ці стосунки завершаться лише після еміграції Дюпона до США). У 1786 році Марія-Анна брала уроки малювання у знаменитого живописця Жака-Луї Давіда. Згодом вона власноруч виготовила 13 гравюр за своїми олівцевими рисунками та акварелями для «Елементів хімії» (1789). У листопаді 1793 року Лавуазьє, через його помітне місце в Генеральному відкупі, було звинувачено в зраді інтересів народу й заарештовано разом із тестем, Жаком Пользом, та іншими відкупниками. Попри всі зусилля, Лавуазьє і Польза судили, визнали винними у зраді та участі «в змові з ворогами Франції проти французького народу, що мала на меті викрасти в нації величезні суми, необхідні для війни з деспотами». Страта на гільйотині 28 колишніх генеральних відкупників відбулася 8 травня 1794 року в Парижі. Невдовзі після страти Лавуазьє до вдови з’явилися судові пристави, щоб описати наявні в домі книги, меблі, предмети мистецтва та науковий інструментарій. Список зайняв 178 сторінок. Трохи більш ніж за місяць після страти батька й чоловіка Марію-Анну було заарештовано за розпорядженням Комітету громадської безпеки й відправлено до в’язниці, розташованої на вулиці Neuve des Capucines. Невдовзі було заарештовано й її давнього коханця Дюпона. Як і багатьох інших, їх урятувало падіння Робесп’єра 27 липня 1794 року. Комітет ухвалив рішення про її звільнення та повернення їй майна.

Попри своє тяжке становище, Марія-Анна організувала видання праць Лавуазьє та його однодумців Mémoires de Chimie (1796-1799), адже, на її думку, вчені, які мали б виступити на захист Лавуазьє, нічого не зробили для його порятунку. Мадам Лавуазьє вела цілком світський спосіб життя, її салон відвідували знамениті вчені Ж. Кюв’є, А. фон Гумбольдт, Ф. Араго, Ж.-Б. Біо, Лаплас. Але вона припинила стосунки з Фуркруа, де Морво та іншими колегами Лавуазьє, які в добу терору належали до якобінців. У 1801 році Марія-Анна познайомилася з Бенджаміном Томпсоном, графом Румфордом, щасливим авантюристом і талановитим фізиком. Румфорда підкорили її розум і чарівність. У 1803 році вони здійснили подорож Баварією та Швейцарією. Після смерті першої дружини Румфорда вони побралися 22 жовтня 1805 року. Однак цей шлюб не був щасливим: характер графа був нелегким, до того ж його дратувала надмірна, на його думку, самостійність і незалежність дружини. Складні взаємини подружжя завершилися розлученням у червні 1809 року. Румфорд погодився на розлучення, зітхнувши: «Як же пощастило Лавуазьє з гільйотиною!». Останні 27 років життя Марія-Анна прожила сама, рідко з’являючись на людях.

Походивши з багатої родини промисловців і торговців Жан-Батист Сей (1767-1832) став головним французьким економістом класичного «смітівського» зразка. Найчастіше їх розглядають як «тріо» Сміт, Рікардо, Сей (і додають ще Мальтуса та Мілля). Із усіх перелічених у цьому списку лише Сей — француз. Він народився і виріс у Ліоні, згодом переїхав до Парижа й почав працювати торговцем, у 19 років відвідав Лондон. У ці 1785-6 роки Велика Британія пережила один із найяскравіших періодів промислового розвитку, і Сей був у перших лавах спостерігачів. У 1789 році він написав коротку п’єсу «Тітка і вдавання», потім «Любовний кюре», антиклерикальну п’єсу, яку було поставлено в театрі. Його діяльність як театрального письменника тривала до 1795 року, коли він написав комічну оперу «Les Deux Perdrix». За часів ВФР працював на службі в одного відомого банкіра й шахрая, зблизився з жирондистами. У цей час він став республіканцем і ніколи не переставав ним бути; приблизно тоді ж познайомився з працями Адама Сміта й дуже високо їх оцінив. Після початку якобінського терору в нього почалися невеликі проблеми, але загалом він нормально вийшов із ситуації й почав працювати в головному журналі «Ідеологів» — у «Декаді», де завідував розділом з економіки. Час від часу він пише статті на теми літератури, театру, поезії або рецензії на книжки. Використані ним посилання на інших авторів свідчать про його особистий досвід і зв’язки з англосаксонською культурою. Йому легше посилатися на Свіфта чи Франкліна, ніж на Рим або Афіни.

Сей виступив проти відновлення рабства Наполеоном після державного перевороту 1799 року й брав участь у товариствах, що виступали за послаблення ролі церкви, за скасування рабовласництва та державної цензури (переважно це «ідеологи»). А 1803 року Сей опублікував свою найвідомішу працю «Трактат про політичну економію», де виклав гіпотезу, що надвиробництво товарів і економічні кризи неможливі. Виробництво приносить доходи, на які купують товари відповідної вартості. Сукупний попит в економіці завжди дорівнює сукупній пропозиції (закон Сея). Значення Сея полягало в популяризації ідей Адама Сміта та заклику зберігати акцент на корисності й попиті, а не на витратах і пропозиції. Він є автором класичного тристороннього розмежування «виробництво – розподіл – споживання». Дотримуючись традицій французької школи і, зокрема, черпаючи натхнення в абаті де Кондильяку, він приймає теорію цінності-корисності: «корисність [речей] є першим підґрунтям їхньої вартості». Він розрізняє товари й багатство та наголошує, що виробництво — це передусім створення «багатства», а отже, і корисності. Практично всю економіку він перетворив на економіку послуг, навіть виробництво матеріальних благ описував як обмін послугами. Сей першим змістив акцент з економіки попиту на економіку пропозиції.

Праця була погано сприйнята Наполеоном, який попросив його переписати деякі частини свого трактату, щоб підкреслити важливість воєнної економіки, заснованої на протекціонізмі та регулюванні. Відмова Сея завадила йому опублікувати друге видання трактату, і його було звільнено з Трибунату 1804 року (щось на кшталт маловажного цензурного органу в законодавчій владі), після чого він чотири роки очолював фінансовий відділ. Потому Сей купив пай у текстильній фабриці, і це принесло йому багатство. 1812 року він продав свій пай і оселився в Парижі як заможний рантьє; відтоді він почав читати публічні лекції з політичної економії. 1819 року отримав кафедру промислової економії в Національній консерваторії мистецтв і ремесел. Він багато разів бував в Англії й товаришував із Рікардо та Мальтусом. Мав величезний вплив на «індустріалістів», Шарля Конта (не плутати з позитивістом), Адольфа Бланкі (брата революціонера) і всіх французьких лібералів XIX століття. Революціонер Л.-О. Бланкі в юності багато часу проводив у гостях у Сея.

Шарль Конт і індустріалізм

Ми ще не раз повертатимемося до Ж.-Б. Сея як до центральної постаті в економічному обґрунтуванні лібералізму у Франції, і, як ми вже казали в нотатці про нього, він був учителем і натхненником «індустріалів», тобто групи економістів, які були прихильниками промислової революції, що вже ясно з самої назви. «Лівим» відгалуженням індустріалізму вважається сен-симонізм, «правим» — учення Шарля Конта (1782-1837). Тут варто також зазначити, що найближчі до Сея британці (Рікардо і Мілль) теж були прихильниками індустріалізації, тоді як їхній головний опонент Мальтус — захисником інтересів великих землевласників. Боротьба цих груп була теоретично оформленою боротьбою буржуазії (міста) та аристократії (села). Але повернімося до Конта (не плутати з позитивістом Ог. Контом). За фахом він був юристом і підтримував запеклу боротьбу проти Реставрації в ліберальній газеті «Цензор», яку заснував 1814 року разом із Шарлем Дюнуайє (його ми розглянемо окремо). Тон їхньої газети дуже нагадував британських радикалів, але Конт і Дюнуайє назвали свої погляди «індустріалізмом» — доктриною, натхненною «ідеологією» Дестюта де Трасі та Жана-Батиста Сея. 1820 року Конта було засуджено до двох років ув’язнення за нападки на короля та його уряд. Він переховувався у Швейцарії, де читав курс публічного права, а потім в Англії, де потоваришував із Джеремі Бентамом.

До Франції він повернувся 1825 р. і невдовзі опублікував «Трактат про законодавство» (1827), де виклав закони, що керують розвитком суспільств, і причини, які гальмують цей розвиток. Після цього продовжував співпрацювати з ліберальною пресою. Він писав статті на користь Лафайєта, особливо в «Американському огляді» (1826-1827) та редагованому фур’єристами «Енциклопедичному огляді» (лютий 1830 р.). Обраний членом Академії моральних і політичних наук 1832 р., він став її постійним секретарем. Займаючись економічними питаннями, на додаток до «Трактату про законодавство», він написав «Трактат про власність» (1834). І Конт не просто був послідовником економічних ідей Жана-Батиста Сея, він навіть одружився з його дочкою. Крім того, вважається, що Шарль Конт справив великий вплив на Фредеріка Бастіа, що створює безперервний ланцюг наступності. Якщо хтось думає, що зв’язок Сен-Сімона з усім цим дуже натягнутий і що спільне в них лише віра в промисловість, то дозвольте нагадати, що Сен-Сімон був шанувальником Ж.-Б. Сея і навіть писав, що основний трактат останнього «містить усе, що політична економія відкрила й довела дотепер» і що «це саме nec plus ultra цієї науки в Європі».

До речі, є класна стаття — «Література і політична економія: порівняльний аналіз підходів Сен-Сімона та Жана-Батиста Сея» (2016), у якій робиться спроба порівняти Сен-Сімона і Сея; там також було відзначено зв’язки Сея з «рикардіанською» школою, його участь у полеміці з Мальтусом, листування з Френсісом Плейсом і Дюпоном де Немуром. Та й узагалі, концентрація тісних зв’язків між особами, яких ми тут розглядаємо, доволі висока.

І знову про епікурейську традицію філософії

Загалом схема для США, Англії та Франції спільна — просвітницька філософія, заснована на працях Локка та його французьких послідовників, радикалізується до рівня епікурейського матеріалізму й утилітаризму та стає фундаментом для ліберальної думки. Вузловим центром, де відбувається цей синтез, стають усілякі філософи після ВФР. Такі явища, як «ідеологія» та утилітаризм (Бентам, де Трасі тощо), — це просто нові назви для чергового етапу розвитку філософії Локка, Дідро, Кондильяка тощо. Далі вся ця традиція, себто так звана «філософія епохи Просвітництва», продовжує існувати під іншими назвами, змішується з позитивізмом (не плутати з «контизмом») і існує в різних формах наукового світогляду (так званий «вульгарний» матеріалізм) та теоріях економістів, лібералів і лібертаріанців. Почасти ця традиція позначається і на марксизмі, але значно слабше, оскільки Маркс пішов шляхом, прокладеним німецькою філософією «романтизму», яка принципово заперечує епоху Просвітництва й не визнає права на її існування після ВФР (усіляких Бентамів вважали, у кращому разі, ретроградами, що намагалися оживити морально застарілі ідеї).

Вражає те, що ми, живучи під величезним тиском німецької спадщини (дякуємо Марксу, більшовикам тощо), і далі недооцінюємо просвітницьку традицію. Мало того, що її просто хибно тлумачать крізь призму її консервативних хейтерів із Німеччини; навіть якщо Просвітництво (припустімо) справді було застарілим лайном на момент XIX століття, ми все одно ігноруємо безперервне продовження цієї традиції після ВФР. Нехай навіть «лайнової», але все ж таки традиції, що існує поруч із Гегелем, поруч із Марксом, поруч із романтиками й досі полемізує з ними. Ми повністю зосереджені лише на одному боці цієї полеміки, і це трохи дивно, особливо з огляду на те, що вже 33 роки як можна без проблем звертатися до альтернативних джерел.

Лафайєт, Констан і Жермена де Сталь

Кілька разів ми вже говорили про те, що Жільбер де Ла Файєт (1757-1834), відомий як маркіз Лафайєт, відігравав одну з ключових ролей у Французькій революції 🇫🇷 та революції в США 🇺🇸 (вона ж війна за незалежність). Він був авторитетною постаттю і для «радикалів» Британії. З ним шукали контактів, йому присвячували книжки тощо і т. ін. Саме він розробив французьку «Декларацію прав людини і громадянина» (за сприяння Джефферсона). Вище ми вже бачили, що знаменитий економіст Сей виявився дуже близьким до «ідеологів», і те саме певною мірою можна сказати й про Лафайєта, чий син одружився з дочкою Дестюта де Трасі, і який сам разом із «ідеологами» становив активну ліберальну опозицію реставрованій монархії Бурбонів (навіть беручи участь у гуртках карбонаріїв). Але якщо в США та Британії він був героєм, то у Франції його репутація була більш ніж сумнівною. Його вважали монархістом, хай і за британським зразком (див. фельяни); він брав участь у кривавих розгонах масових повстань парижан і захищав королів Франції як під час ВФР, так і в наступних революціях. Щоправда, варто зазначити, що правління Наполеона він не прийняв геть зовсім, а під час реставрації Бурбонів став в опозицію, як ми вже казали вище. Тож він був радше дуже поміркованим лібералом, аніж консерватором-монархістом. Лафайєт надто мало вірив у французький народ (як, утім, і комуністи), щоб допустити повноцінну демократію, і навіть у 1820-ті роки вже виступав за те, щоб просто замінити монарха на більш ліберального, що й станеться 1830 року за активного сприяння Лафайєта. Коли від нього буквально залежало майбутнє Франції, він висловився проти республіки й за Луї-Філіпа Орлеанського, оскільки останній «є найкращою з республік». І це при тому, що він був одним із лідерів радикально-лівих карбонаріїв, близько знайомий, зокрема, із сен-сімоністом Базаром. У різний час Лафайєт поводиться то як максимальний революціонер, то як обережний консерватор.

Уже у вересні 1830 року, невдоволений загальним напрямом політики Луї-Філіппа, він подав у відставку з посади головнокомандувача Національної гвардії (одержаної під час революції 1830 року). А від лютого 1831 року він уже голова «Польського комітету» (комітету на підтримку польського повстання) і палко виступав за збройний виступ Франції на боці повсталих поляків проти Миколи I (членами «комітету» також були «ідеологи», зокрема Дестют де Трасі, і там само було написано знамениту «Варшав’янку»). Але особливо сильно Лафайєта обурило придушення заворушень у Ліоні, надмірно жорстоке, на його думку. У 1832 році він відвідав похорон противника короля генерала Ламарка, де ніс труну й виголосив промову (ті самі похорони, які зображено в мюзиклі «Знедолені»). Лафайєт закликав до спокою, але в місті спалахнуло повстання, на площі Бастилії було зведено барикади. На обурення Лафайєта король силою придушив повстання. Лафайєт повернувся до села La Grange, де раніше був обраний депутатом, і в листопаді 1832 року виступив перед палатою депутатів, де звинуватив короля у запровадженні цензури.

У 1833 році він заснував опозиційний «Союз захисту прав людини», але невдовзі після цього помер від пневмонії. Король його недолюблював, тож похорон відбувся тихо. Натомість президент США Джексон розпорядився, щоб Лафайєт був ушанований такими самими почестями, яких удостоївся Вашингтон після своєї смерті 1799 року. В обох палатах Конгресу протягом 30 днів висіли чорні прапори, депутати носили жалобні пов’язки. Конгрес закликав американців ужити таких самих жалобних заходів. Того ж року колишній президент США Адамс виголосив тригодинну похвальну промову, де зазначив, що Лафайєт «знаходиться на вершині списку бездоганних і безкорисливих благодійників людського роду».

Багато французьких і навіть британських діячів були пов’язані зі Швейцарією: вони могли там жити або просто відвідувати цю країну як приклад працюючої демократичної республіки. Деякі, як-от Руссо, взагалі походили зі Швейцарії. Так само звідти походить один із найбільших лідерів лібералізму у Франції, Бенжамен Констан (1767-1830). Він особливо відомий як письменник доби романтизму і цивільний чоловік письменниці Жермени де Сталь. У юності він навчався в німецьких і шотландських університетах і Франції якось уникав до 18 років. Уперше він прибув до Парижа лише 1785 року; але й після цього, у 1788-1795 роках, Констан був одружений із німкенею Мінною фон Грамм і, очевидно, зберігав зв’язки з німецькою культурою. Мадам де Сталь він уперше побачив у вересні 1794 року в Женеві, коли після страти Людовика XVI вона разом із батьком (Жаком Неккером, відомим економістом-протекціоністом і міністром фінансів, призначеним королем напередодні революції) вирушила у вигнання до Швейцарії й на березі Женевського озера в замку Коппе чекала кінця Терору. У травні 1795 року, вже після Термідора, вони разом повернулися до Парижа, де Констан прийняв французьке громадянство і почав активно брати участь у політиці. У червні 1797 року в пари народилася дочка Альбертіна.

Від 1796 року Констан активно підтримував Директорію (рештки уряду жирондистів) і перебував у добрих стосунках із лідером Директорії Полем Баррасом. У 1799-1802 роках він був членом Законодавчого трибуналу (як і Сей, Кабаніс, де Трасі) і став лідером ліберальної опозиції, а з жовтня 1803 до грудня 1804 року перебував в еміграції. Разом із де Сталь вони вирушили до Веймара, де зустрілися з Шиллером, Гете, Віландом і Гердером. Призначений членом Геттінгенської академії, він переклав французькою вірш «Валленштейна» Шиллера (1809). Констан — один із найбільших представників французького романтизму, але ми обмежимося лише згадкою його роману «Адольф» (1806). Взаємини Констана і де Сталь тривали до грудня 1807 року. 

У період «Ста днів» він розробляв доповнення до конституції Наполеона. Після вступу російських військ до Парижа в травні 1814 року його було представлено імператорові Олександрові. У 1817 році Констан став на бік Уїлфріда Реньо, обвинуваченого у вбивстві вдови й засудженого до смертної кари. Цей нормандський якобінець жив у Парижі й підозрювався в участі в вересневій різанині під час революції. І попри це, Констан виступив на його захист і домігся заміни страти на 20 років ув’язнення (де-факто Реньо вийде з в’язниці раніше, після революції 1830 року). Після цього Констана часто порівнювали з Вольтером і його знаменитою «справою Каласа». У березні 1819 року Констана було обрано до палати депутатів, де він і далі вважався одним із найбільших лідерів ліберальної опозиції (зокрема разом із «ідеологом» Дону та Лафайєтом). У 1822 році Гете так відгукнувся про Констана: 

Я провів багато повчальних вечорів із Констаном. Хто пам’ятає, чого досягнув цей чудовий чоловік у [пізні] роки і з яким завзяттям він, не вагаючись, просувався шляхом, який одного разу обрав і яким завжди йшов, той розуміє, які шляхетні прагнення, ще не розвинені, нуртували в ньому.

У 1830 році Констан підтримав Липневу революцію і кандидатуру короля Луї-Філіппа, таки здобувши перемогу над режимом реставрації Бурбонів, але того ж року помер, так і не побачивши результатів своєї перемоги. Констан був прекрасним прикладом того, що навіть німецький культурний вплив цілком може співвідноситися з французьким лібералізмом (див. чернетку статті про німецьке Просвітництво).

Центральна тема його міркувань, теоретичних праць і виступів у парламенті — свобода особистості, взаємини індивіда і суспільства. Він завжди стоїть на позиціях індивідуалізму. Як і більшість лібералів того часу, він боровся проти інституту рабства і розрізняв громадянські свободи та політичні. На прикладі античності він якраз показував, що, маючи політичні свободи, на особистому рівні римляни й греки були дуже поневолені найрізноманітнішими обмеженнями. І хоча Констан був надзвичайно релігійною людиною, на перше місце серед свобод, необхідних людині, Констан ставив свободу релігійну. Він рішуче виступав проти того, щоб Францію оголошували винятково католицькою країною. Його також вважають космополітом, а кінцевим пунктом розвитку європейських суспільств — створення єдиної європейської цивілізації, заснованої на конституційних принципах, особистих свободах індивідів і всебічному розвитку індустрії. Європа 🇪🇺 розглядалася Констаном як єдине ціле за своїм глибинним змістом. Він вважав, що всі народи Європи є співвітчизниками і ворогувати можуть лише керівники держав, але аж ніяк не прості їхні жителі. Навіть почуття любові до батьківщини він назвав анахронізмом для європейської людини XIX століття.

Він також захищав принципи вільного ринку, підтримуючи цензову демократію, щоб бідні люди не мали змоги впливати на закони, бо без освіти вони можуть проголосувати за перемогу умовного Бабефа (хибний страх, але факт такого ставлення у Констана є). Величезного значення для майбутнього Європи й світу Констан надавав свободі економічної діяльності та, як наслідок цього, розвиткові комерції й індустрії. Він обґрунтовував тезу, що європейська цивілізація вступає в новий етап свого розвитку, який він назвав «епохою комерції». Завдяки розвиткові індустрії та комерції, внаслідок вільної конкуренції, казав він, людина нарешті здобуде достаток і відпочинок. Саме індустріальний розвиток принесе народам політичні свободи. Розвиток індустрії та поширення ліберальних принципів — це для Констана дві сторони одного процесу. Ідеалом державного устрою він вважає конституційну монархію за англійським зразком (див. фельяни). Коментатори вже давно розглядають лібералізм Констана як просту раціоналізацію егоїзму і матеріальних інтересів або як ідеологічне прикриття для тріумфу елітарного уряду. Етаке теоретичне виправдання «денді», що нагадує лібералізм Бульвер-Літтона. Літературна творчість Констана нібито це лише підтверджує. Але все ж таки обґрунтування лібералізму в Констана були адекватні навіть поза його особистістю, якщо взагалі припускати, що така критика виправдана, і сам Констан не був «ідейним». Адже недарма ж у перші десятиліття XIX століття його вважали головним теоретиком французьких лібералів.

Констан чудово знав німецьку філософію та романтизм (Кант, Шеллінг, Шлегель). Але його погляди місцями нагадують епікурейські. У 1796 році він вступив у жваву полеміку з Кантом, який стверджував, що говорити правду — це моральний обов’язок, не залежний від контексту. Він також був палким читачем багатьох французьких лібералів, зокрема Вольтера та творів Кондильяка. Він часто відвідував гуртки Фовеля та «ідеолога» Кабаніса. З іншого боку, за словами Еміля Брейє, він був ворогом думки XVIII століття, цілком ідучи на поводі в німецьких романтиків. Хоча він і виступав за індивідуальну свободу як життєво важливу для індивідуального й морального розвитку та таку, що відповідає сучасності, він вважав, що егоїзм і особистий інтерес не є частиною справжнього визначення індивідуальної свободи.

Кохана Констана, так само як і він, вважалася одним із лідерів ліберального руху у Франції, але на відміну від нього, вона була ще консервативнішою, ще тісніше пов’язаною з німецькою культурою і філософією, ще більше орієнтувалася на ідеали фельянів (а не жирондистів). Жермена де Сталь (1766-1817), як ми вже говорили, була дочкою міністра фінансів Франції, умовно ліберального для свого часу, але все ж прихильника меркантилізму, протекціонізму і державного регулювання. Перед розумом і характером свого батька Жермена схилялася до кінця життя (у 1804 році вона видала «Vie privée de Mr. Necker»), і незадовго до власної смерті мала намір написати йому апологію. У салоні її матері сходилися літературні знаменитості всього Парижа. Жермена з 11 років постійно була присутня на цих вечорах і вже тоді могла скласти уявлення про літературний бомонд. У юності її улюбленими письменниками були Річардсон і Руссо. Останній приваблював її своїм культом природи та своєю системою виховання. Пізніше (1788) вона присвячує йому захоплений нарис «Листи про твори та особистість Ж. Ж. Руссо». Коли спалахнула революція і Неккер змушений був утекти з Франції, вона спочатку залишалася в Парижі. І коли почалися революційні заворушення, вона, користуючись своїм впливом, рятувала багатьох від гільйотини, сама часто наражаючи на небезпеку власне життя. Вересневі вбивства 1792 р. змусили її втекти з Парижа. На дорозі її зупинили й привели до ратуші, де лише заступництво Манюеля врятувало її від лінчування. Після цього на короткий час вони втекли до Англії. Обурена жорстоким поводженням із королевою Марією-Антуанеттою, вона анонімно видала брошуру: «Роздуми жінки про суд над королевою» (1793), у якій намагалася збудити співчуття на користь королеви. У 1793 році Сталь переселилася до Швейцарії, де познайомилася з Бенжаменом Констаном.

У 1796 р. Французьку республіку було визнано Швейцарією, і Сталь могла повернутися до Парижа. Тут її салон знову став впливовим літературним і політичним центром. Серед його постійних відвідувачів були великі політики Сійєс, Талейран, ідеологи Гара і Клод Форьєль, економіст Ж. Ш. Сісмонді. Вона стала законодавицею мод Європи, настільки популярною, що свої перші утопічні праці Фур’є надсилав їй, сподіваючись на визнання й оцінку. Її головні твори — романи «Дельфіна» і «Корінна, або Італія», нарис «Про Німеччину» (див. наш критичний конспект цієї книги). Одночасно зі цим Сталь працює над великим твором «Про літературу, розглянуту у зв’язку з суспільними установами» (1796-99). Завдання книги — простежити вплив релігії, звичаїв, законодавства на літературу і навпаки. Вивчаючи взаємодію суспільства й літератури, спостерігаючи за поступовими змінами в ідеях і формах побуту, Сталь констатує в ході історичного розвитку повільне, але безперервне вдосконалення (perfectibilité). У низці влучних зауваг вона виявляє розуміння зв’язку різних форм і напрямів літературних творів із соціальним середовищем і завершує книгу вченням про те, якою має бути література в новому республіканському суспільстві: вона має служити вираженням нових суспільних ідеалів і бути захисницею політичної та моральної свободи. Книга «Про літературу», вийшовши друком після перевороту 18 брюмера, йшла урозріз із реакцією, що настала. Ідея взаємодії літератури й суспільного ладу та неминучості занепаду літератури зі зникненням політичної свободи не могла не здаватися небезпечною урядові першого консула.

У 1802 році було видано перший роман мадам де Сталь, «Дельфіна», який поєднує в собі політичні й соціальні питання свого часу, 🇬🇧 англофілію того часу, перевагу протестантизму над католицизмом, право на розлучення і відкрито засуджує регрес у становищі жінок, що відбувався навіть попри Революцію; вона різко критикує становище жінки в патріархальній родині. Спочатку вона бачила в Наполеоні ліберала, покликаного довести справу революції до ладу, але швидко розчарувалася, побачивши всі консервативні погляди й закони останнього. І коли салон мадам де Сталь став центром опозиції, їй наказали виїхати з Парижа.

У 1802 році вона разом із Констаном вирушає до Німеччини. Тут вона знайомиться з Гете, Шиллером, Фіхте, В. Гумбольдтом, А. Шлегелем; останньому вона доручає виховання своїх дітей. Враження, які вона винесла зі своєї подорожі Німеччиною, лягли в основу книги «Про Німеччину», написаної п’ять років по тому. Після Німеччини вона вирушає мандрувати Італією, підсумком чого стане книга «Корінна». У 1807 р., скориставшись відсутністю Наполеона, Сталь наважилася оселитися в околицях Парижа. Чутка про те, що вона інкогніто з’являється в самому Парижі, дійшла до імператора, який, серед турбот прусського походу, знайшов час розпорядитися про негайне її вислання назад до Швейцарії. У 1807-1808 рр. Сталь знову відвідала Веймар і побувала в Мюнхені та Відні. У книзі «Про Німеччину» вона ставить собі за мету ознайомити французьке суспільство з характером німецької національності, з побутом німців, їхньою літературою, філософією та релігією. Вона ставить собі завданням захист націй, їхніх прав на політичну й духовну незалежність; вона намагається довести, що нація не є витвором сваволі окремих осіб, а є явищем історичним, і що мир Європи зумовлюється взаємною повагою прав народів.

У 1812 р. переслідування з боку швейцарської влади, що діяла в угоду Наполеонові, змусило Сталь утекти з Коппе, і вона через Австрію вирушила до Росії, куди прибула вже після поразки Наполеона й була дуже добре прийнята в колах російської ліберальної аристократії. Реакція, що запанувала після реставрації, викликала її обурення. Її однаково обурювали як «приниження» Франції чужинцями, так і нетерпимість та обскурантизм партії аристократичних емігрантів. У 1807 році Жак Ле Рей де Шомон надіслав Джефферсону копію «Корінни», а також передав Сталь перший лист Джефферсона, адресований їй. Це ознаменувало початок серії з восьми листів між ними, останній із яких Сталь надіслала Джефферсону незадовго до своєї смерті 1817 року. Листування між Сталь і Джефферсоном проливає світло на захопливі стосунки між двома важливими постатями, охоплюючи особисті (наприклад, бажання сина Сталь, Огюста, — відвідати Сполучені Штати, щоб «здійснити паломництво до розуму і свободи») і глобальні. Відомо, що 1816 року в листі до Томаса Джефферсона Сталь пише: «Якщо вдасться знищити рабство на Півдні, принаймні один уряд у світі буде настільки досконалим, наскільки це взагалі можливо для людського розуму». Хоча вчені зазвичай розуміють це як критику рабства в південних штатах Сполучених Штатів, через неоднозначність перекладу слова «південь» з оригінальної французької мови інші дослідники припустили, що де Сталь могла мати на увазі колонізацію в Південній Америці.

Попри величезний вплив німецької культури, як типова французька лібералка, близька до фельянів, де Сталь вважала взірцевою державою — Англію, у якій бачила найкраще втілення свободи як до початку ВФР, так і після падіння Наполеона. Як зразкова лібералка свого часу, вона боролася за права жінок і звільнення рабів. І хоча у своїй філософії вона схилялася до німецького ідеалізму (річ, по суті, консервативна) й ніколи не переставала бути ідейною аристократкою, загалом вона оцінювала підсумки революції позитивно, а Реставрацію Бурбонів, що настала, — як найгірше, що могло статися з Францією.

Правий лібералізм (Дежерандо і Руайє-Коллар)

У певному сенсі вже гурток мадам де Сталь можна вважати виявом правого лібералізму у Франції, і сюди ж, за дуже багатьма параметрами, можна було б віднести як Лафайєта, так і Констана чи Сея. Однак, окрім явних праволіберальних тенденцій, у них було й багато типових ліволіберальних ідей у дусі радикалізму. Тому ми вирішили залишити їх так би мовити в центрі. З усього цього центру найправішою була де Сталь, але у Франції були й ліберали правіші за неї. Одним із них, лінгвіст і педагог Жозеф-Марі Дежерандо (1772-1842) вважається одним із засновників антропології. Походячи з багатої родини в Ліоні, в юності він відвідував у Парижі семінарію і готувався вступити до якогось духовного ордену, щоб присвятити себе виключно благодійності; але цьому завадила революція. 1791 року він стає на бік католиків, які відмовлялися визнати громадянський устрій духовенства; 1793 року вступає до лав міської міліції повсталого Ліона (в одних лавах із Фур’є). Потрапивши пораненим до рук республіканців, він проводить кілька місяців у в’язниці, потім іде в солдати й тікає за кордон (майже як Фур’є), до Швейцарії та Італії. Амністія 1796 року дає йому змогу повернутися на батьківщину. Він стає діяльним помічником свого друга Жордана, обраного до Ради П’ятисот, і разом із ним після 18 фрюктидора (повстання з метою очистити Директорію від монархістів) на певний час залишає Францію; вивчає в Тюбінгені німецьку літературу і філософію. 

Повернувшись до Франції, він вступає на військову службу. Випадково дізнавшись про тему, задану Паризьким інститутом («ідеологи»), — «Визначення впливу знаків на формування ідей», Дежерандо пише на цю тему статтю. Оригінальність думок, що цілком розходилися з тодішніми панівними у Франції поглядами Кондильяка, привертає до нього загальну увагу й вводить його до кола пані Сталь. Так союзники німецької філософії знайшли одне одного. Він був еклектиком ще до Кузена і, ставлячи на перший план емпіризм, намагався встановити зв’язок між метафізикою та позитивними науками (пізніше ввійде до гуртка Мен де Бірана, місцевої версії Фіхте). На початку XIX століття він пише низку праць на подібні теми, одну важливу роботу про методи вивчення диких народів, де радить жити в середовищі тубільців, щоб мати доступ до тонших елементів їхнього життя й краще зрозуміти все зсередини (створює «Товариство спостереження за людиною», яке іноді змішують із рухом «ідеологів», і де були представлені передові біологи Франції). А в 20-30-ті роки Дежерандо цілковито переходить до теми виховання та його впливу на людей усіх вікових груп.

Здавалося б, де тут лібералізм, якщо це звичайний консерватор? Він знайшов собі місце і за Наполеона, і за Реставрації, ніколи не був опозиціонером. То що ж це за лібералізм? Ну, по-перше, як це найчастіше буває, консерватор = соціаліст, а соціаліст = консерватор. Це, звісно, не лібералізм, але все одно цікава постать. 1802 року він брав участь у заснуванні «Товариства заохочення промислової освіти народу» і «Товариства початкового навчання» 1815 року. Дежерандо вбачає в читанні чинник соціальної інтеграції та боротьби з бідністю. 1824 року він опублікував «Відвідувача бідняка», де радив, як і з тубільцями, вивчати бідність зсередини, виходячи «в поля». Окрім вивчення самої проблеми, він, як бачимо, намагався пропонувати й розв’язання, але як паліатив — пропагував бодай благодійність. А по-друге, він усе ж належав до кіл на кшталт мадам де Сталь і був активним борцем проти рабства. У грудні 1834 р. він був одним із засновників «Французького товариства за скасування рабства».

Так само, як і Дежерандо, консерватором із невеликими ліберальними нотками був П’єр Поль Руайє-Коллар (1763-1845). Це ще один приклад того, як ворожнеча з «ідеологами» та французьким Просвітництвом пов’язана з відмовою від лібералізму й консервативним світоглядом. Починав Руайє-Коллар не так уже й погано: він був адвокатом при паризькому парламенті, а після падіння Бастилії став членом Паризької комуни, де сидів на лаві поміркованих, поруч із Камілем Демуленом і Дантоном. Але після подій 10 серпня 1792 року, коли крайня партія взяла гору (а короля стратили), Руайє-Коллар відсторонився від політичних справ. Спочатку він підтримав жирондистів, але після початку Терору мусив переховуватися. У 1797 році увійшов до Ради П’ятисот і справив велике враження промовою про повернення католицизму до становища панівної релігії за цілковитого збереження свободи совісті та віросповідань. Після перевороту 18 фрюктидора Руайє-Коллара було виключено з Ради П’ятисот. Разом з іншими особами, які вбачали у відновленні Бурбонів єдиний засіб відновлення порядку, Руайє-Коллар утворив «таємну раду Людовика XVIII», що поставила собі за мету постачати претендентові точні відомості про становище справ у Франції та спрямовувати його політику. Уся переписка ради, вочевидь, велася Руайє-Колларом, її найвпливовішим членом. Невдовзі, однак, Руайє-Коллар переконався, що Бурбони не розуміють нових вимог життя, і повідомив Людовику XVIII, що рада припиняє своє існування.

У 1810 році Руайє-Коллар посів кафедру філософії в паризькому Факультеті мистецтв і, виступивши проти сенсуалізму Кондильяка, став засновником, хоч і не найвизначнішим представником, психологічної, або еклектичної, школи, яка вбачала в психології підвалину всієї філософії. Свою опозицію філософії Кондильяка він черпав головно з вивчення Рене Декарта та його послідовників. Саме він увів до Франції психологію Ріда і, по суті, став місцевою різновидністю І. Канта. Після першої реставрації Руайє-Коллара було призначено генеральним директором у справах друку, і він виробив закон про друк, що запроваджував попередню цензуру; після другої реставрації він обійняв посаду президента комісії народної освіти й уклав законопроєкт, спрямований на захист навчальних закладів від будь-яких політичних тенденцій. Більше значення мала його діяльність як члена палати депутатів, у якій він постав як провідник партії «доктринерів», що спершу прагнули союзу з урядом. Коли владу в особі Віллеля захопили ультрароялісти, Руайє-Коллар перейшов в опозицію, посівши невизначене становище між міністерством і лівим центром. Органом партії став «Цензор», газета «індустріалів», і загалом «доктринери» були партією типових «фейянів», тобто все ж таки лібералів, хоч і дуже-дуже «правих» (як сучасні консервативні партії Європи або республіканці США). 

На виборах 1827 року Руайє-Коллар став президентом палати депутатів і поставив собі за мету примирити всі партії та оберігати уряд Мартіньяка (відносно ліберальний для того часу) від будь-яких ворожих спроб. Коли останнього змінив Поліньяк (реакціонер), Руайє-Коллар, як президент палати, очолив депутацію, що в березні 1830 року подала королю адрес, підписаний 221 депутатом і з вимогою відставки міністрів. Дії уряду, які стали відповіддю на цей адрес, призвели до падіння династії, чого Руайє-Коллар аж ніяк не мав на меті. У 1830 році завершується активне політичне життя Руайє-Коллара, хоча він іще 12 років засідав у палаті депутатів. У 1843 році, коли паризький університет вступив у відкриту боротьбу з єзуїтами, він став на бік останніх.

Ліві ліберали (Грегуар і Сісмонді)

Один із найкращих прикладів французького лібералізму, активний прихильник загального виборчого права, заборони рабства, рівноправ’я рас — Батист-Анрі Грегуар (1750-1831), відомий як абат Грегуар. Він був французьким священником, а згодом єпископом, який ще до початку революції написав «Нарис фізичного й морального відродження євреїв» (1788) і виступив захисником віротерпимості та емансипації євреїв. Обраний до Генеральних штатів депутатом від духовенства округу Нансі, він першим серед духовенства заговорив про необхідність об’єднатися з третім станом і вказав своїм побратимам на прірву, що відділяла бідне, принижене сільське духовенство від вищого кліру, який тяжів до шляхти. В Установчих зборах він стояв за скасування привілеїв дворянства, за емансипацію євреїв, за надання громадянських прав вільнонародженим неграм і мулатам колоній як перехідного щабля до повного скасування рабства. Коли 1790 року було вироблено громадянське устроєння духовенства, Грегуар першим склав йому присягу і прагнув схилити до того самого решту духовенства. Обраний до Конвенту 1792 року, він на першому ж засіданні мав намір внести пропозицію про проголошення республіки. Він відстоював право народу судити короля як свого першого слугу, але тоді ж вніс пропозицію про скасування смертної кари, у якій убачав пережиток варварства. Під час терору Грегуар тримався осторонь і всю свою діяльність зосередив у комітеті народної освіти. Він виробив широкий план, який мав укрити Францію мережею бібліотек, землеробських училищ тощо; з його ініціативи було засновано Консерваторію мистецтв і ремесел та Національний інститут (вотчина «Ідеологів»). За часів Директорії абат Грегуар був членом «Ради п’ятисот». Він і його колеги-члени Ради виступили проти державного перевороту 18 брюмера, унаслідок якого Наполеон захопив владу. 

За Наполеона він став членом і певний час президентом Законодавчого корпусу, нарешті сенатором, але вже не відігравав визначної політичної ролі. Він очолив національні церковні собори 1797 і 1801 років, але рішуче виступав проти політики Наполеона щодо примирення зі Святим Престолом, і після підписання Конкордату залишив свій єпископський престол. Грегуар був одним із п’яти членів Сенату, які голосували проти проголошення Французької імперії, і він виступав проти створення нового французького дворянства. З метою спростувати думку про негрів як про нижчу расу він видав книжки «Негритянська література» (1808), у якій зібрав усе, коли-небудь написане негром або мулатом, і «Про торгівлю та рабство чорних і білих» (1809-15). В останні роки правління Наполеона він подорожував Англією та Німеччиною, але 1814 року повернувся до Франції. Після реставрації Бурбонів Грегуар залишався впливовим, хоча як революціонер і розкольницький єпископ він також був об’єктом ненависті роялістів. У творі «Про французьку конституцію 1814 року» (1814) він указав на вади «хартії» Бурбонів. Новий уряд поставився до нього з непримиренною ворожістю. Під час перетворення інституту на академію його було виключено з цієї установи. Коли місто Гренобль обрало 1819 року Грегуара депутатом, у середовищі роялістів піднялося найсильніше хвилювання. Людинолюбного Грегуара таврували іменем царевбивці, тоді як насправді він протестував проти будь-якої смертної кари. Людовик XVIII, забуваючи, що сам незадовго перед тим зробив міністром Фуше, побачив в обранні Грегуара загрозу Бурбонському дому, і ці вибори було скасовано. 

З особливою ненавистю переслідувало Грегуара духовенство. Перед смертю Грегуара (28 травня 1831 року) паризький архієпископ Іасент Луї де Келен зажадав від нього зречення від присяги, складеної ним 1790 року (тобто від підтримки указу про громадянське устроєння духовенства), і коли він відмовився, офіційно позбавив його причастя і християнського поховання. Проте відспівування абата відбулося всупереч прямій забороні архієпископа, після чого, з ініціативи Лафайєта, абата Грегуара урочисто поховали на кладовищі Монпарнас за великого скупчення народу.

І останній, кого ми розглянемо тут, — це, мабуть, улюблений офіційний економіст Маркса, також широко цитований і всіма іншими соціалістами — Жан Шарль Леонар де Сісмонді (1773-1842), або простіше — Сісмонді. За ступенем впливу на соціалістів він поступається хіба що Рікардо, але у Франції легко його витісняє. Сісмонді походив із заможного роду мігрантів з Італії. Спершу вони прибули до Франції, потім до Швейцарії 🇫🇷🇨🇭. Його батько був членом ради в Женеві, але за основним фахом — сільським священником, і тому його статки не були міцними. Грошові труднощі змусили Сісмонді залишити Женевський університет, не закінчивши курсу, і піти на службу до одного з банків Ліона (де саме торгував Фур’є і працювала мадам Ролан). Але повстання ліонського населення проти Національного конвенту (1793), те саме, яке підтримав Фур’є, змусило Сісмонді втекти назад до Женеви. Тут також вибухнула революція, причому його сім’я сильно постраждала за свої аристократичні симпатії (пор. Дежерандо і Руайє-Коллар): і батько, і син потрапили до в’язниці. За цим послідувала нова втеча, і після короткого перебування в Англії 🇬🇧 уся родина переселилася до Тоскани 🇮🇹, де придбала маєток на одному з пагорбів поблизу міста Пеша.

До Женеви Сісмонді повернувся 1798 року, де обійняв посаду секретаря торгової палати. Невдовзі виходять його перші політико-економічні праці — «Картина тосканського сільського господарства» (1801), навіяна роботою на фермі, і «Принципи політичної економії» (1803) — у яких Сісмонді розвиває ідеї Адама Сміта й загалом перебуває в річищі уявлень про вільний ринок. Остання праця виходить синхронно з книгою Сея і навряд чи вибивається із загального тренду. Ці твори створюють йому репутацію солідного вченого; Сісмонді потрапляє в поле зору сподвижників Олександра I, які щойно взялися за реформу системи освіти в Росії, але відхиляє запрошення очолити кафедру політичної економії у Вільно. Та Сісмонді надав перевагу покровительству мадам де Сталь і вважався одним із її наближених, попри конфлікт із таким само близьким їй Шлегелем. Під час роботи над монументальною працею «Історія середньовічних республік Італії» він перебував у платонічних стосунках із графинею Олбані, а де Сталь він цікавив як джерело інформації для роботи над книгою «Корінна», події якої відбувалися в Італії. Відтоді й до кінця життя головною сферою діяльності Сісмонді буде історія Італії та Франції, а не чиста економіка. Його вважають попередником «німецької історичної школи» Фрідріха Ліста, і, можливо, саме вивчення історії привело його до переосмислення економіки.

Не лише близькість до пані де Сталь і не лише симпатії до аристократії відрізняли його від гурту ліберальних ідеологів. На відміну від них, він симпатизував Наполеонові, і коли 1813-14 рр. жив у Парижі, то навіть мав нагоду потрапити на особисту аудієнцію до імператора. Це показує, що вже тоді Сісмонді зсунувся з позицій економічного лібералізму в бік протекціонізму, оскільки Наполеон був саме запеклим протекціоністом, консерватором і ворогом «ідеології». 

Завершивши свою книгу з італійської історії, 1818 року він почав свою «Histoire des Français», опубліковану в 29 томах за 23 роки. А потім перебрався до Англії 🇬🇧, де 1819 року одружився зі шляхетною дівчиною Джессі Аллен (1777-1853). Картини зубожіння лондонського робітництва змусили його відсахнутися від уявлень Адама Сміта про вільну конкуренцію як про природний порядок речей. Заради рівномірності розподілу національного багатства він першим визнав необхідність державного втручання в економіку. Його вважають одним із перших важливих критиків класичної англійської економіки. Загалом Сісмонді може слугувати ще одним прикладом того, як консерватизм у поглядах на життя поєднується з гуртками з німецької філософії, приводить до антиліберальної економічної теорії та обожнювання державного чобота і легко перетікає в певні форми соціалізму. Або, принаймні, соціалісти беруть таких авторів на щит.

Прихильність Сісмонді до економічного лібералізму Рікардо і Сміта завершилася 1819 року публікацією «Нових принципів політичної економії». Уперше економіст говорить про необхідність перерозподілу багатства. Його головним аргументом на користь державної інтервенції було те, що, перш ніж на ринку встановиться «рівноважна ціна», населенню доведеться пройти через страждання, а тому уряд зобов’язаний пом’якшити перехідний період. На його думку, економічний лібералізм не лише не забезпечує загального добробуту, а й посилює страждання робітників, тому що: (1) конкуренція чинить тиск на витрати виробництва і, отже, на заробітну плату; (2) високі темпи технічного прогресу означають, що ретрогради чинять опір, знижуючи ціни і, отже, зарплати. 

Отже, виникає суперечність: механізація спричиняє безробіття, замінюючи людину машиною, і дає змогу масово виробляти продукцію, яку робітники не можуть купити, що призводить до перевиробництва. Окрім цього, Сісмонді вважають ще й першовідкривачем циклічності економічного розвитку. Його погляди критикували як французькі (Жан-Батист Сей), так і англосаксонські ліберали (Рамсей Мак-Куллох, Роберт Торренс і Девід Рікардо). І це залишається одним із найвідоміших економічних спорів та одним із найзапекліших викликів «законові Сея», згідно з яким попит і пропозиція завжди урівноважуються. Із закону Сея випливає неможливість криз перевиробництва в ринковій економіці. Як розв’язання проблем капіталізму Сісмонді сформулював програму державного втручання, спрямовану на захист робітничого класу, боротьбу з надмірною конкуренцією та регулювання прогресу, щоб уникнути безробіття й економічної кризи. Основні її пункти:

• професійна гарантія, коли начальник дбає про хворого або безробітного працівника;
• кінець розмежування праці та власності, тобто повернення до ремісництва й дрібного фермерства.

Сісмонді навіть говорить про пограбування робітника за капіталізму і вважає, що заробітна плата має дорівнювати всій вартості продукту праці робітника. Його позиції частково піддавали критиці Маркс, який вважав його лідером «дрібнобуржуазного соціалізму», і Ленін, який називав його «романтичним соціалістом». Сісмонді не вважав себе соціалістом і особливо засуджував систему Сен-Сімона. Він навіть не вважав себе демократом. 1835 року він сказав: 

«Я ліберал, або, ще краще, республіканець, але вже точно не демократ».

Він особливо засуджував наслідки голосування більшістю, яке вважав тиранічним щодо меншості (пор. усіх тих лібералів, яких ми розглядали, що боролися за загальне виборче..). Сісмонді завжди захищав приватну власність і різко критикував у цьому пункті Руссо, вважаючи її не «природним правом», а правом, установленим державою (пор. Бентам). У статті, присвяченій дебатам навколо Хлібних законів, він розкритикував наслідки вільної торгівлі, особливо щодо скорочення робочих місць, яке вона спричиняє (і, виходить, став на бік Мальтуса в суперечці з Рікардо). Отже, виходить, що Сісмонді стверджував, ніби є учнем Адама Сміта, але виступав проти закону Сея (замість того щоб заперечувати можливість надвиробництва, він пояснював його трьома чинниками: недоспоживанням, конкуренцією та невизначеністю прогнозування ринків збуту) і виступав за державне втручання. Тому його не вважають «класиком», а радше попередником Шумпетера в його працях про технічний прогрес і, на думку різних авторів, іноді — раннім економічним соціал-демократом 🌹. Крім того, він був прихильником соціального захисту робітників і критиком промислової революції та впровадження машин. Але, як ми бачили, сам він не вважав себе соціалістом і був радше консервативним лібералом (пор. фельяни, де Сталь, Дежерандо і Руайє-Коллар). На завершення наведемо тут висловлювання Карла Маркса з його «Капіталу»:

«Якщо в особі Рікардо політична економія безжально робить свої кінцеві висновки й цим завершується, то Сісмонді доповнює цей підсумок, уособлюючи на собі її сумніви».

Коротке резюме статті

Розглянувши ранній лібералізм у Британії та США, ми перейшли до аналогічного періоду розвитку ідей у Франції. Почали ми також із невеликого передслова, що пояснює деякі особливості французької партійної боротьби, і чому ми зосереджуємо увагу не стільки на фельянах, скільки на жирондистах (одним із яких був Томас Пейн). Ми розглянули засновника й лідера групи жирондистів — Жака-П’єра Бріссо, який, як і багато інших лібералів в Англії, був активним борцем проти рабства й расизму. Також і його соратника П’єра Віктюрнієна Верньо, який, до того ж, був ще й відкритим атеїстом і прихильником економічного лібералізму. Ну і, звісно ж, найвідомішого жирондиста — філософа Ніколя де Кондорсе, який поєднав усі найкращі риси вищезгаданих, а також багатьох британських колег, борця за рівноправність жінок, проти смертної кари й каральної судової системи, і творця однієї з найзнаменитіших книжок із обґрунтуванням прогресу в історії людства.

Особливо примітна «душа» партії жирондистів — мадам Ролан, яку називали «єдиним чоловіком, якого виставила Жиронда», що стала однією зі святих мучениць лібералізму у Франції. У зв’язку з нею ми розглянули ще кілька прикладів того, як жінки адміністрували найважливіші «салони», у яких зустрічалися найкращі уми Франції (особливо салони Леспінас, Софі Кондорсе та мадам Гельвецій). На відміну від багатьох інших жінок, Ролан не надто боролася за права жінок, але ось Олімпія де Гуж уже може вважатися найбільшою феміністкою Франції того часу (також жирондистка, за свободу рабів тощо). Заодно ми розглянули й радикально-ліві феміністки, які схилялися радше до якобінців — Теруань де Мерікур, Клер Лакомб і баронесу д’Елдерс, що брала участь майже в усіх суто жіночих клубах. Як бонус згадали «салон учених» мадам Лавуазьє і їдкі коментарі якобінців проти фемінізму.

Ідейним центром жирондистів був «Соціальний гурток» (удостоєний похвали Маркса, щоправда за те, що там були бабувісти..), тісно пов’язаний із салоном мадам Кондорсе. Практично всі (Бріссо, Верньо, Кондорсе, Ролан, де Гуж) — були страчені в 1793-4 роках режимом Робесп’єра. Далі «салон мадам Кондорсе і центр жирондистів перетікає в «ідеологію» та зливається з ложою «Дев’ять Сестер» і салоном мадам Гельвецій». Тому ми нагадуємо про фундаментальну роль «Ідеологів» (Дестют де Трасі, Вольней, Кабаніс тощо) у розвитку французького лібералізму загалом і «Французької ліберальної школи» економіки зокрема. Ідеологи стають таким самим вузловим пунктом у розвитку ідей Просвітництва, як «бентамісти» (утилітаристи) в Британії.

Згадали й класичного ліберала-фізіократа — Дюпона де Немура. Після чого перейшли до найбільш «класичних» лібералів Франції, що стали символами лібералізму в масштабах усієї Європи. Серед них — економіст Жан-Батист Сей, революціонер Лафайєт, письменники Бенжамен Констан і Жермена де Сталь. Побіжно торкнулися послідовника Сея й засновника школи «індустріалістів» — Шарля Конта; а також гуманіста й провідного борця з рабством, священника Анрі Грегуара, як розвитку лібералізму «зліва». З іншого боку, розглянули близьких до німецької філософії та схильних до консерватизму (прямо як Констан і де Сталь) «правих» лібералів — Дежерандо і Руайє-Коллара. Із діячів, що стоять на перетині лібералізму, консерватизму й соціалізму, ми розглянули лише Сісмонді🌹, першого соціал-демократа в економіці, аналог «рікардіанського соціалізму», але радикальнішого, і на французькому ґрунті. Усі інші соціалісти Франції вже були розглянуті в окремому циклі. Після всіх цих діячів ми можемо перейти від раннього лібералізму до того, який уже безпосередньо конкурує зі сформованим рухом соціалістів і комуністів у 30-50-ті роки XIX століття.