Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Вирішив, ні багато ні мало, прочитати два томи «Континентальної блокади» (1913) імперського/радянського історика Тарле. Я вже давно казав, що Наполеон — класичний фашист у сучасному розумінні слова «фашизм». Ледь не на перших сторінках щоденників Ласказа з острова Святої Єлени він виголошує про єднання класів, відмову від партій задля уникнення чвар у країні. Пропонує згуртування навколо поняття Нації і особисто навколо переможного вождя (себе). Про модернізацію в межах феодального устрою — промовисто скаже найближча цитата з книги Тарле. Жах цензури? Є. Поліцейська держава в небачених досі масштабах? Є. Повернув рабство, коли його вже до того скасували? Так. Католицизм тепер державна релігія, коли вже було встановлено секуляризоване суспільство. Ну, коротше… До того ж він точно був жорстоким сексистом, на рівні Прудона, а нині тривають активні суперечки щодо його расизму (навіть із поправкою на епоху), і пропаганди переваги французів над усіма націями планети. Якщо навіть він сам не був «запеклим», припустімо, то його офіційна преса дозволяла собі цілковитий крінж. Ось машинний переклад із французької Вікіпедії, коли мова зайшла про одного з малозначущих лібералів того часу, де побіжно йдеться про все це:
«Він виступав проти запровадження Наполеоном рабства після державного перевороту 1799 року, коли «цензура й офіційна пропаганда» нового режиму «нав’язали ідеологію масової нерівності» часто ворожій громадськості, згідно з поліцейськими звітами, через численні статті в пресі, памфлети та великі книжки, спрямовані на заперечення внеску Просвітництва. Згідно з докладним аналізом публікацій того періоду, проведеним істориком Івом Бено в книзі 1992 року, Просвітництво «відверто замінювалося псевдонауковими теоріями, спрямованими на класифікацію та ранжування людських «рас»», «водночас гучно проголошуючи покликання» «вищих істот» «цивілізувати» інших людей. Водночас цензурі постійно чинили опір активісти руху проти рабства, причому не лише найвідоміші, як-от абат Анрі Грегуар, а й інші, більш помірковані ліберали, зокрема П’єр-Луї Женгене, Жан-Батист Сей, Жозеф-Марі де Жерандо, Домінік Дюфур де Прадт і Антуан Дестют де Трасі».
А потім читаємо, як Наполеона обожнювали соціалісти: Фур’є, Сісмонді. Або консерватори на межі фашизму: Гегель. І дивимося, хто вважається джерелами марксизму, а потім думаємо, чому раз у раз марксизм виявляє схожість із консерватизмом. Дивовижно (ні). Ще перевірив, як до Наполеона ставився Сен-Сімон. І знайшов такі моменти в дослідницьких статтях:
«У період Конвенту підтримує якобінців, потім стає прихильником Директорії та Консульства Наполеона Бонапарта.
[…] Починаючи з «Листів женевського мешканця до сучасників» у планах філософа особливе, виняткове місце відводилося Наполеонові. Сен-Сімон розраховував захопити своїми ідеями нову зірку, що зійшла на політичному небосхилі.
[…] Наполеон поставав у свідомості філософа як герой, що подолав негативні наслідки Французької революції, чи не єдиний, здатний осягнути в усій повноті новаторські ідеї, що стосуються перетворення суспільства. У начальному варіанті філософії історії Сен-Сімона він виступає необхідним елементом, що скріплює минуле з майбутнім. В епоху Першої імперії захоплення Наполеоном з боку Сен-Сімона зростає, поряд із геніальністю прославляється непереможність найбільшої з людей і майбутнє підкорення ним усього світу».
Але писати про книгу Тарле значно важче, ніж цитувати її найпромовистіші фрагменти. Сама книга дуже технічна, а якщо довгі цитати розбавляти коментарями, то це піде лише на шкоду оригіналові. Тому нижче наведено серію цитат із книги.
Наполеон як патріот і шанувальник лопатного, спартанського суспільства аграрного типу.
Знайдіть 10 відмінностей від соціалістів-утопістів.
Наполеон вважав аксіомами два положення: 1) держава не може бути сильною без сильної промисловості; 2) не може існувати сильної промисловості без протекціонізму. Наполеонівський уряд завжди мріяв про розширення ринків збуту для французької промисловості. Він прагнув і розширити ці ринки, і надати як їх, так і внутрішній ринок у монопольне користування французькій промисловості. Погляди Адама Сміта та фізіократів, що панували в царині теорії політичної економії, — були зведені наполеонівською державною практикою нанівець. Як відомо, Наполеон не любив теоретиків-«ідеологів» узагалі й багатьох філософів XVIII століття зокрема. У цьому разі слід відзначити виразно ворожу його позицію щодо фізіократів. На о. Св. Єлени в розмові з Ласказом Наполеон одного разу накинувся на «економістів» (фізіократів), на вчення про свободу торгівлі й висловився, що митниці мають бути огорожею та опорою народу. Він із гордістю говорив про свої заслуги перед французькою промисловістю і не лише перед нею, а й перед промисловістю всієї Європи, а ці заслуги, на його думку, ґрунтувалися саме на безжальному протекціонізмі, тобто на здійсненні принципу, діаметрально протилежного фізіократичній доктрині.
Коли Дюпон де Немур виголосив у Паризькій торговій палаті доповідь (про Французький банк) і ця палата надрукувала її, то хоча в праці старого фізіократа не було рівно нічого неблагонадійного чи ліберального і він лише зазначав деякі, на його думку, надмірні функції, які було надано цій установі, Наполеон так розгнівався, що не лише (саме з цього приводу) назавжди заборонив усім торговим палатам Імперії друкувати що-небудь без дозволу міністра внутрішніх справ, а й «поверхові» ідеї Дюпона де Немура зневажливо назвав reveries і про всю школу («секту»), до якої належав цей письменник, відгукнувся з погордою. Водночас Наполеон міцно тримався переконання, що землеробство — основа держави, а землеробський клас має першорядне значення. Ця думка була популярною в правлячих колах у перші роки Консульства. Ще 1802 р. одна явно близька до міністерства внутрішніх справ особа (якій міністр доручив укласти нижченаведену доповідь) висувала мало не як аксіому, що французи — не торговельна нація, що вони — землероби й солдати, і що це — вельми добре. Підкреслювалося, що вони й ніколи не стануть торговельною нацією з причин географічних, психологічних, політичних тощо. Але це уявлення швидко змінилося іншим, яке в Наполеона зберігалося до кінця днів і яке він повторював і на о. Св. Єлени: на першому місці стоїть землеробство, на другому — промисловість, на третьому — торгівля. До торговців він аж ніяк не відчував такої прихильності, як до промисловців.
Шапталь, між іншим, пояснює перевагу, яку Наполеон надавав промисловості перед торгівлею, також і тим, що мануфактури годують значно більше люду, ніж торгівля. Шапталь пише у своїх записках, що Наполеон не поважав комерсантів і казав, що в них немає ні віри, ні батьківщини. Шапталь слушно зауважує, що таке несприятливе судження могло скластися в імператора внаслідок відчутної ним неприязні торговельного класу до його войовничої політики, яка страшенно заважала нормальному торговельному життю. Він хотів, пише Шапталь, керувати торгівлею, як батальйоном, і зовсім не зважав на будь-які суто торговельні міркування. У Шапталя залишилося таке враження, що Наполеон ставив торгівлю (у сенсі державної корисності) нижче від обробної промисловості, а обробну промисловість — нижче від землеробства.
Коли Головна рада торгівлі несміливо наважилася (на засіданні 2 листопада 1810 р.) висловитися про незручності, яких зазнають французи, змушені купувати в сусідів сировину, потрібну для їхніх мануфактур, імператор рішуче розгнівався і грізно звелів міністрові внутрішніх справ запитати: що це означає? Яку саме сировину вони закуповували? Чи не за англійською контрабандою їздили? Наполеон у роздратуванні заявив, що «більшість» торговців, якби їх запитали, що потрібно для торгівлі, відповіли б: відсутність митниць і цілковита свобода. Але це збагатило б сотню фірм і розорило б країну. Імператор радий, що тримається протилежних принципів.
(…) Карно, ставши міністром внутрішніх справ в епоху Ста днів, поспішає заборонити у своєму міністерстві купувати для канцелярських потреб голландський папір і те саме радить (в офіційному листі за номером) зробити також своєму підлеглому — Шапталю; при цьому пояснює, що мотивом у цьому разі є не лише питання економії, а й патріотична турбота про процвітання вітчизняного виробництва.
(…) У ту саму трагічну епоху Ста днів, коли вже починалася ватерлоо́ська кампанія, необхідно було за будь-яку ціну й швидко закупити великі кількості матерії, які раніше закуповували в департаментах l’Ourthe, Roer і des Forets. Але тепер ця територія вже не була французькою, і ось граф Дарю (який заміщав військового міністра) пише міністрові внутрішніх справ, що хоч закупівля в цих місцевостях тепер уже суперечить «принципам політики й економії», але через надзвичайні обставини чи не можна відступити від принципів і закупити потрібне в окрузі Льєжа. Міністр внутрішніх справ не може самостійно зважитися на таке порушення принципів і запитує (12 червня) Шапталя, у цю епоху — «головного директора торгівлі й мануфактур». Шапталь висловився в тому сенсі, що, якими б не були обставини, принцип не повинен потерпати, що це викличе з усіх боків обґрунтовані скарги, і прохання постачальника (про дозвіл закупити потрібний товар у Льєжі) слід відхилити.
(…) Шапталь, який був міністром внутрішніх справ за Консульства, у своїх записках визнає великі заслуги наполеонівської заборонної політики перед французькою промисловістю. Він каже, що «промисловість, яка народжується», досягла процвітання саме завдяки захисту від будь-якої іноземної конкуренції, насамперед від англійської. Шапталь схильний навіть до найзахопленіших висловів, коли говорить про «досконалість», якої досягла промисловість за Наполеона. Слід зазначити, що імператор убачав сприяння промисловості насамперед і найбільше в забезпеченні для неї вільного від конкурентів ринку. Здешевлення виробництва відходило на другий план. Звісно, Наполеон уважав перевагу машин над ручною працею такою азбучною істиною, як те, що сонце дає більше світла, ніж свічка. Але чи тому, що всі його зусилля були спрямовані на цілковите усунення англійської промисловості з континентальних ринків, а будь-якої іншої, крім французької, промисловості — з французького ринку, чи тому, що він не надто боявся технічної переваги будь-якої континентальної індустрії над французькою, тільки поширення технічних удосконалень займало його думку, вочевидь, менше, ніж можна було б сподіватися, судячи із загального, вельми жвавого його інтересу до всього, що стосувалося промислового поступу Імперії.
(…) У Наполеона було непохитне переконання, що споживач, народ, має приносити жертви лише тоді, коли від цього виграє державна скарбниця і держава взагалі, але в жодному разі не тоді, коли ці жертви йдуть на користь тому чи тому класові суспільства. І коли виявлялося, що іноді крайнощі протекціонізму саме й шкодять споживачеві й не приносять користі скарбниці, імператор висловлював своє невдоволення. Але, загалом кажучи, заборонна протекційна політика, на його погляд, гармонійно задовольняла і інтереси держави, і, зрештою, інтереси народної маси, від якої вимагалися лише тимчасові, хоч і тяжкі жертви.
(…) Коли я читав ці та інші документи, де Наполеон так пильно й ревниво відстоює переважне значення «старих департаментів», «старої Франції» перед рештою частин своєї Імперії, то самі собою спадали на думку характерні рядки його мемуарів, продиктованих на о. Св. Єлени, де він, говорячи про жертви своїх походів, із задоволенням зазначає, що втрати від війни 1812 р. були все ж не такі значні, «як уявляють», бо «імператорська армія… ледве налічувала 140 000 осіб, які говорять французькою», і взагалі «російська кампанія коштувала старій Франції 50 000 осіб», не більше, бо решта загиблих були німці, італійці, голландці, бельгійці тощо.
Імпортозаміщення і ручне управління економікою
[Тепер коментар від себе] Коротше, Наполеон використовував промисловий протекціонізм дуже вибірково. Якщо протекціонізм потрібен для завойованих провінцій, наприклад Італії чи Німеччини, то він міг двічі подумати, якщо це не приносило вигоди «старій» Франції. Коротше кажучи, хоч він і будував Імперію, а себе називав імператором усього Заходу, його політика була винятково франкоцентричною 🇫🇷. Якщо французьким промисловцям потрібна була якісна сировина з-за кордону, то Наполеон міг запросто дозволити ввезення сировини з-поза меж Імперії, навіть якщо всередині імперії вже було все необхідне (але гіршої якості, і тому французи скаржилися). Навіть якщо Наполеон готувався до війни або вже воював і перебував у поході з армією, він усе одно намагався контролювати найдрібніші процеси в економіці особисто.
«Готується нова величезна й відчайдушна боротьба з Австрією, але Наполеон серед приготувань знаходить час гнівно вказати міністрові внутрішніх справ, що треба виписувати баранів-мериносів, а не овець, бо цього вимагають потреби акліматизації, потреби вовняної промисловості. Перебуваючи в Смоленську, він одним дозволяє, іншим відмовляє в дозволі ввезти 20—30—40 тюків бавовни з Іспанії або з Італії.
(…) І горе було, якщо він знаходив, що його слуги й помічники виявляють недбалість або несхитність у справі сприяння інтересам французької промисловості, французького збуту! 16 листопада 1809 р. Наполеон надсилає гнівного листа міністрові внутрішніх справ. П’ять місяців імператор «був господарем Відня і частини австрійської монархії», і «якби на чолі управління торгівлею у Франції стояла людина освічена й ревна», то вона не забарилася б улаштувати безмитне ввезення до Австрії французьких сукон, вин та інших товарів. А тепер — забули цим скористатися!».
Та основною ідеєю-фікс було те, що протекціоністські заходи розорять Англію, водночас посилюючи Францію. Але коли стало ясно, що задля інтересів самої ж французької промисловості необхідні певні обмеження в континентальній системі, ворог Англії взяв у Наполеоні гору над другом і захисником французького мануфактурного виробництва.
Любили вдаватися до порівнянь між тим становищем, у якому перебувала промисловість до Наполеона, і тим, у якому вона опинилася за його царювання [Це ж буквально Соха і ядерна бомба Сталіна!]. Люди, що нишком писали щоденники й не були зобов’язані повторювати шаблонні газетні фрази, іноді зауважували, що добре було б порівнювати часи Наполеона з дореволюційними, а не з революційними роками, роками розорення й смути, якщо вже порівнювати успіхи торгівлі та промисловості. Зауважимо, утім, що іноді для порівняння брали й дореволюційні роки: 1787, 1788, але роки, коли вже позначився вплив англо-французького договору 1786 р. Слабкий, одряхлілий, близький до загибелі уряд старої монархії — і свобода торгівлі, що тягне за собою розорення промисловості; могутня військова диктатура — і протекціонізм, що сприяє процвітанню промисловості; цю схему, ці порівняння вважало істиною не лише наполеонівське уряд; проповідники протекціоністської доктрини впродовж усього XIX ст. згадували Наполеона з похвалою.
Фрідріх Ліст із захватом говорив про політико-економічні погляди Наполеона. «Благо йому та Франції, що він не вивчав політико-економічних систем!» — вигукував німецький економіст, згадуючи континентальну блокаду й крайнощі наполеонівського протекціонізму. Він знаходив у Наполеона «більше державної мудрості, ніж у всіх сучасних йому письменників-економістів у всіх їхніх творах».
[Продовжуємо цитувати Тарле…] Антагонізм виявлявся по всій лінії не лише в питаннях митної політики, а й у питанні про бажаність чи небажаність посилення контролю та обов’язкових правил для виробництва. Рада мануфактур, довідавшись, що Руанська торговельна палата висловилася проти проєкту про посилення контролю, гірко скаржилася, що далеко не всі промислові міста мають chambres consultatives des manufactures, що торговельні палати аж ніяк не можуть відшкодувати цю ваду: у руанській палаті, наприклад, лише один промисловець, решта всі — купці, а, «на жаль, давно вже доведено, що часто особи, які займаються іноземною торгівлею, надають перевагу власній вигоді над вигодами національних мануфактур». Це вкрай характерно: контроль, якого домагалися фабриканти, що сиділи в раді мануфактур, насамперед і найбільше мав утискати саме кустарів, які продавали підприємцям свій товар (і саме так була організована промисловість якраз у Руані та в усій Нормандії). Не дивно, що руанські купці не бажали контролю, а їхні конкуренти — великі промисловці — домагалися його.
І не одна лише Руанська торговельна палата не бажала обмежень виробництва, які насамперед упали б на кустарів. Комерційний світ рішуче повстав проти передбачуваного посилення контролю. Лунали скарги на цілковите розорення торгівлі, на те, що «загальними інтересами торгівлі не можна жертвувати заради процвітання кількох майстерень» тощо. Промисловці через свій головний орган, раду мануфактур, урочисто проголосили, що ці скарги представників торгівлі антигромадські, а самі купці за природою своєї справи — космополіти; їхні інтереси часто перебувають у суперечності з любов’ю до вітчизни, а тому уряд і не повинен зважати на їхні думки.
Усі заклики до збереження «гідності», до відсічі «гнобителям» тощо були для континентальних держав порожнім звуком, і наполеонівський уряд добре це розумів: «деспотизм» англійського прапора не міг змусити забути про вигоди англійського ринку. Наполеон виразно усвідомлював, що якщо хоч десь буде залишено шпарину для англійської торгівлі, то весь план обертається на згубну процедуру лише для Франції та для всіх держав, які коряться волі імператора. Ось чому він так розгнівався на начальника окупаційної армії (в Португалії) Жюно, коли імператорові здалося, що Жюно недостатньо пильний у виконанні правил блокади. «Цим ви робите завоювання Португалії марним, я лише для цього її й завоював».
Дочитав до середини книжку про Блокаду, але вона цілком передбачувано одноманітна, і писати тут нічого. Хочу відзначити лише той момент, який зображено в цитаті вище. Це далеко не єдиний такий момент — Наполеон ненавидить Англію всіма фібрами душі (приблизно як Гітлер трохи пізніше, і як нинішні антиглобалісти — сучасні США). Мерзенна, торгашеська нація без уявлень про честь. У його уявленні, навіть коли він захоплює Москву, то робить це в межах війни з Англією. Йому не потрібні завоювання, не треба розширювати кордони як самоціль. Йому потрібно змусити всю Європу «задушити» Англію, якщо кораблями до неї не дістатися.
Там є й цитати, де він прямо каже, що якби Італія погано виконувала вимоги блокади, він би повністю включив її до складу імперії. Але вона все виконує, тож у такому вчинку немає потреби. А коли він приєднав Нідерланди, то зробив це саме тому, що вони порушували правила блокади й завозили англійську контрабанду. Включивши їх до складу імперії, він міг ефективніше й жорсткіше контролювати торгівлю. Якими б не були «реальні» приховані причини (якщо читач-марксист не вірить у роль особистості й завжди шукає, кому це вигідно), у своїх особистих суб’єктивних листах він міркує про всі війни в Європі крізь призму Англії. Як бачите вище — Португалію він завоював лише заради ефективності блокади. Тут він доходить до маніакальності. Створюється враження, що це була головна сфера всієї його діяльності (якщо згадати, ще до того як стати лідером Франції, він воював у Єгипті саме з метою вийти далі до Індії й відрізати Британію від джерела бавовни… Можливо, це був наказ із Парижа, але Наполеон, мабуть, уже тоді вважав цей план ідеальним). Саме тут, у контролі за контрабандою, він максимально розгорнув репресивний апарат і тотальний поліцейський нагляд.
Наполеону лестили доповідями про паніку, викликану в Англії посиленням митних суворостей, його запевняли, що якщо ще протримається заборона допуску кави й цукру, то англійці «надовго відмовляться» від торгівлі з континентом, але все це були придворні перебільшення й систематичне приховування правди від імператора.
(…) Не всі, втім, французькі державні мужі виявляли такий оптимізм; розсудливий сановник і досвідчений фінансист, який тоді керував французьким банком, застерігав уряд від надто райдужного погляду на майбутнє, приготоване Англії. Він указував, що вже не вперше лунають подібні пророцтва й виявляються хибними, і що весь цей оптимізм та твердження, ніби Англія напередодні банкрутства, просто ґрунтуються на невігластві.
*наводиться таблиця, де видно, що до 1810 року жодних проблем у Англії, по суті, й не було*.
У червні 1810 р. міжвідомча нарада у справах торгівлі та промисловості запевняла імператора, що «ніколи світ не міг би дати французькій промисловості тієї міри процвітання», якої досягнуто завдяки континентальній блокаді, що відрізає Англію від континенту й може зробити французькі мануфактури постачальницями всієї Європи. Подібні заяви могли лише підкріпити головне переконання Наполеона, що Англія вражена ударом у серце. У середині 1811 р. самому Наполеону теж здавалося, що французька промисловість і внутрішня торгівля досягли такого процвітання внаслідок блокади, що навіть невідомо, чи виграє Франція від примирення з Англією. Він так відкрито й писав про це.
(…) Коли 24 березня 1811 р. представники рад торгівлі та мануфактур з’явилися вітати Наполеона з народженням спадкоємця, то він, звертаючись до Терно, докорив промисловцям за те, що вони необачно збільшують оборот, не зважаючи ні на розміри попиту, ні на свої капітали. «Люди, які мають 20 000 франків, хочуть вести справи на 400 000». Щодо блокади, то він сказав їм: «Коли я видав берлінський і міланський декрети, Англія сміялася, і ви, панове, насміхалися з мене, але я робив свою справу… казали, що я не знаю, що роблю, що мені дали погану пораду… А ви бачите, до чого Англія тепер дійшла».
[Продовжуємо цитувати Тарле…] Положення речей у середині 1810 р. французькому урядові уявлялося в такому вигляді (підданим воно уявлялося ще гірше): «Франція тепер споживає, безперечно, незрівнянно менше колоніальних товарів, ніж раніше, але платить вона за них значно більше», і настільки більше, що навіть абсолютна сума, витрачувана на купівлю колоніальних товарів, майже та сама, що витрачалася раніше. Ось що доповідав Наполеону міністр внутрішніх справ Монталіве. Що означала остання фраза? Вона означала визнання повної безуспішності континентальної блокади в тому, що стосувалося колоніальної торгівлі Англії. Справді: яка користь із того, що в англійських складах залишається багато непроданих товарів, коли кількість дзвінкої монети, яку отримує Англія, не зменшується?
Франція зазнає нестатків, але шкоди Англії не завдає.
І не лише потерпає безпосередній споживач колоніальних продуктів, потерпає й майже вся французька промисловість, особливо бавовняна. Французькі паперові тканини такі дорогі через дорожнечу бавовни, що ця обставина «виключає будь-яку можливість їхнього суперництва з іншими на іноземних ринках». Звісно, міністр убачає й світлі сторони: 1) «англійська торгівля, принаймні, ускладнена»; 2) французькі корсари завдають їй шкоди; 3) культура бавовни дедалі більше розвивається в Неаполі та Іспанії, а незабаром розвинеться і в Римі, і ця бавовна замінить заморську; 4) «успіхи хімії» з часом допоможуть створити продукти, які почасти замінять колоніальні припаси. Але навіть за самим тоном доповіді ясно, що міністр погано вірить у ці світлі сторони становища; не допомагають і рядки офіційного привітання континентальній блокаді, якими починається доповідь. Хтось (можливо, сам імператор) підкреслив не ці рядки, а зловісні свідчення на 13-й сторінці доповіді, де порівнюються ціни за останні п’ять років: кава подорожчала в чотири рази, цукор — у п’ять разів, індиго й перець — утричі, какао — у дев’ять разів, бавовна — утричі… Але наполеонівський уряд розглядав, наприклад, каву й чай як «предмети розкоші» і «не бачив незручності» в тому, щоб обмежити їхнє споживання.
Провал митної війни
Загалом, якщо хтось подумає, що Наполеон молодець і дбав про вітчизняну промисловість, то це буде лише напівправда. Найбільше він дбав про промисловість і економіку Англії та прагнув її знищити. Тому боротьба з контрабандою велася на шкоду навіть промисловцям, і блокувався навіть імпорт сировини. Оскільки будь-яка країна поза межами Імперії могла надати Англії свої кораблі під своїм прапором, де-факто він узагалі заборонив будь-яку зовнішню торгівлю. Але контрабанда була непереможною. Він бачив, що нічого не працює, лютував і закручував гайки дедалі дужче. Користі від цього так і не з’явилося.
Навіть статистика окремих міст і департаментів Франції показала, що дива не сталося. Індустріалізація не відбувалася. Кількість самих мануфактур, як і зайнятих на них людей, на початку й наприкінці імперії — приблизно однакова (десь трохи вища, десь трохи нижча). До того ж заважав націоналізм Наполеона. Замість того, щоб грамотно використати ресурси всієї імперії, він намагався грати на користь класичної старої Франції, перетворюючи французькі великі фабрики на монополістів (у скарбничку аргументів про «класичний» фашизм). І все це — коштом деградації Іспанії, Італії, Німеччини тощо. І коли він зрозумів цілковитий провал своєї політики, то лише добив її дозволом для власних контрабандистів здійснювати обмежені обміни з Англією.
Примушуючи всю Європу терпіти від нестачі й дорожнечі колоніальних товарів, він навіть із власної ініціативи ввозить до Франції ту кількість, яку йому заманеться. У грудні 1811 р. Наполеон навіть наказує довідатися, хто з голландських купців узявся б привезти до Франції цукор і каву з Англії за умови збуту туди ж рівноцінної кількості шовкових тканин.
Це стає масовою політикою, але стосується лише Франції в її старих кордонах. Мотивація грати в «блокаду» в усіх «союзників» і підлеглих територій різко знизилася. Наполеон просто глузував із них. На власний розсуд почав видавати ліцензії на торгівлю з Англією тим фірмам, які йому подобалися (переважно великим промисловцям півночі Франції), і ніколи — промисловцям Німеччини чи Італії. Усі вигоди — лише для обмеженого кола осіб. Ось, наприклад, як Наполеон перетворює Італію на колонію, використовуючи методи, які ставить за провину Англії:
Перешкоджаючи італійській зовнішній торгівлі, імператорський уряд цілком свідомо й систематично не давав розвиватися й самостійній промисловості на півострові. Уже 1803 р. французьке міністерство закордонних справ звело в економічний закон ту обставину, що «Італія є країною землеробською», а тому їй і належить бути споживачкою французьких товарів. Особливо розраховували при цьому на збут вовняних товарів, паперових і шовкових тканин; і до того ж з огляду на вже розпочате завоювання півострова французами можна було говорити про «більш міцний, забезпечений ринок», ніж раніше. Міркуючи, наприклад, 1807 р. про найпромисловішу з італійських областей — Ломбардію, і зокрема про міланську область, французький міністр внутрішніх справ вважав, що мануфактурна діяльність «не в характері» міланців; що це нібито «визнано». Та й навіщо їм промисловість «за багатства ґрунту?».
Підбиття підсумків
Загалом, я дочитав Тарле. Кому цікаво, наприкінці своєї книги він сам підбиває підсумки, де на 5 сторінках переказує весь свій твір і робить це навіть непогано. Суть проста — Наполеон облажався. У деяких сферах, і далеко не в більшості, блокада призвела до короткочасного зростання, іноді навіть дуже доброго, але в середньому все одно все пішло шкереберть. Населення, тобто споживачі, здебільшого були проти блокади і дуже раділи, коли вона зникла, бо ціни одразу ж упали в 2-3 рази. Такий низовий опір блокаді зробив її практично неможливою. Підтримували блокаду лише промисловці, причому вимагали від Наполеона бути жорсткішим, ніж він уже був. Вони навіть хотіли, щоб він повернув щось подібне до цехового устрою, із закріпаченням, тобто прикріпленням працівників до їхніх заводів, запровадженням якихось суворіших стандартів і регламентів тощо, чому Наполеон противився. Дотепно, що Тарле вказує на популярність ідей Наполеона в сучасній йому Німеччині (поч. XX століття), де також мріють силами всієї Європи задушити Британію й відкотитися в доколумбові часи. Тобто зробити вигляд, що світу за межами Європи не існує, і виживати на тих ресурсах, які є. Предки ж жили й не вимерли. Тарле, ясна річ, на все це дивиться з іронією та сміхом.