Фрідріх Ліст — «Національна система…» (огляд). Теорія протекціонізму та економічні погляди.

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Решту авторських статей можна прочитати тут

Після розгляду біографії Фрідріха Ліста та історії консерватизму й протекціонізму в першій половині XIX століття — ми взялися за докладне читання його книги 🇩🇪 «Національна система політичної економії» (1841). Розбір його книги вийшов дуже докладним і величезним, попри те що за змістом це дуже примітивна книга, де кухонна геополітика й мрії про індустріальне відродження нації, поряд із патологічною ненавистю до ліберального гегемона (у цьому випадку це була Британія), нав’язливо повторюються по колу впродовж усієї книги. Основна ідея — мита на імпорт це диво, небесна амброзія і філософський камінь економічної науки. Економічний лібералізм — гірший за угоду із сатаною і шкодить абсолютно всім і завжди, окрім того випадку, коли ти сам є світовим гегемоном. Хоча, крім цієї примітивної банальності, яка в конкретних прикладах самого Ліста найчастіше навіть не працює, — кілька добрих ідей тут усе-таки є, і поза межами всього цього мракобісся вони звучать навіть непогано. Звісно ж, я не міг оминути кожне сумнівне висловлювання Ліста, і тому намагався зібрати максимум. Звідси й такий обсяг цього огляду. Але для зручності я зробив підсумкові огляди на всі 5 великих розділів книги, і тут наведу посилання на кожен розділ, а окремо — на кожне підсумкове резюме (тобто короткий переказ):

1. Вступ, або передмова. Де Ліст, по суті, переказує основний зміст усієї книги (короткий переказ).
2. «Історія», перший розділ, де він на історичних прикладах намагається довести, що всі нації досягали успіху лише завдяки протекціонізму, а страждали лише через вільний ринок (короткий переказ).
3. «Теорія», другий розділ книги, де Ліст розжовує важливість прогресу, індустріалізації, переваги міста над селом і централізації над децентралізацією. Тут же розглядаються його найважливіші концепції — відмінність між національною та космополітичною економією, теорії вартості й продуктивних сил, а також важливість протекціонізму для всіх успіхів (короткий переказ).
4. «Системи», третій розділ книги, де нам показують різні етапи розвитку фізіократичної школи, кожен із яких названо «системою», і їхню боротьбу з виробничою системою, представленою попередниками Ліста; зокрема тут він розглядає системи Сен-Сімона і Фур’є та дає їм дуже помірковану критику (короткий переказ).
5. «Політика», четвертий і останній розділ, по суті резюме книги, де Ліст демонструє апогей німецького націоналізму, шовінізму й расизму та постає вже як відвертий геополітик на кухні (короткий переказ).

Передмова (і вступ) від Ліста

Книгу Ліста «Національна система політичної економії» (1841), оскільки вона є ключовою для всіх шкіл протекціонізму, я розгляну в найдетальніших подробицях. Праці Ліста широко обговорювали ще за його життя, принаймні в німецькомовному середовищі, ще навіть до цього великого релізу. Та й сам Ліст був далеко не простим кабінетним ученим і зовсім не дрібною фігурою в політиці Німеччини (яка все ще була роздроблена на десятки князівств). Його цілком визнавали найбільшим економістом країни в середині XIX століття. Після виходу «Національної системи…» його слава ще більше зросла. Попри те, що система протекціонізму не нова і Ліст не запропонував нічого приголомшливого, навіть після його смерті, виступаючи на брюссельському конгресі 1847 року, Карл Маркс (який до того розкритикував Ліста), слухаючи якогось другорядного оратора-протекціоніста, вигукнув зі свого місця, що краще було б просто повторити промову Ліста, у якій, принаймні, були «гострота, життя і мужність». Та й сам Маркс зізнавався, що поштовхом до вивчення політичної економії для нього стали дебати протекціоністів і фритредерів на початку 40-х років, а отже, він просто не міг не знати в цей час Ліста (який претендував на місце редактора «Рейнської газети» до приходу туди Маркса). Але про рецензії Маркса на праці Ліста, про його ставлення до протекціонізму та вільної торгівлі ми ще поговоримо в окремому матеріалі, створеному спеціально для Маркса.

У передмові до своєї книги Ліст каже, що перші сумніви щодо доктрини Сміта та його учнів виникли в нього ще за 23 роки до виходу своєї книги, тобто приблизно 1818 року (майже тоді ж виходить книга Шапталя, і активно виступають гамільтонівці в США). Він одразу ж присягає на вірність «Континентальній системі» Наполеона, аргументуючи на її користь буквально так, ніби це наш співвітчизник розповідає про переваги СРСР і жахи анархії 90-х. Після скасування блокади Наполеона (читай, після розпаду СРСР), за Лістом, Німеччина страшенно постраждала, а от за Наполеона було дуже й дуже круто. Водночас майже вся історіографія твердить, що система Наполеона була повною халепою, навіть для Франції, не кажучи вже про підлеглі їй країни. Але Ліст, навпаки, каже, що це найкраще, що ставалося з Німеччиною. Кому тут вірити? Можливо, Ліст справді цікавився не так рівнем життя німців, як вузькою точкою зору великих промисловців, для яких справи й справді почали йти краще. Але чому він мав ставати саме на їхню точку зору — не зовсім зрозуміло. Ліст каже, що вивчив усю політичну економію того часу, але коли захотів пояснити своїм студентам, як ця наука допоможе Німеччині «стати з колін», виявив, що пояснень у межах самої науки немає, а є лише віра у вільний ринок, що було дуже й дуже простим концептом (і такий самий простий концепт — бахнути мита абияк і не абияк, вірячи в їхню цілющу дію; але це, вочевидь, не такий уже й простий абстрактний принцип, а вже велика наука). Після цього Ліст дійшов висновку:

«Теорія, що турбується виключно людством, лише індивідуумами, не побачила націй; мені стало ясно, що вільна конкуренція між двома високорозвиненими в культурному відношенні націями може бути корисною для обох лише тоді, коли обидві перебуватимуть приблизно на одному рівні промислового розвитку, і що нація, яка через погані умови істотно відстала в промисловості, торгівлі та мореплавстві, але яка має необхідні розумові й матеріальні засоби для розвитку цих галузей, спочатку сама повинна докласти зусиль і зробити себе здатною вести вільну конкуренцію з більш розвиненими націями. Отже, я зрозумів різницю між космополітичною і політичною економією; у мені сформувалася ідея: Німеччина повинна усунути свої провінційні митниці й завдяки спільній системі торгівлі прагнути до такого рівня промисловості та комерції, якого інші нації вже досягли на основі їхньої торговельної політики».

Говорячи про боротьбу ідей у Німеччині ще в 1818-25-х роках, тобто одразу після краху Наполеона, Ліст пише про те, що, просуваючи класичний меркантилізм, він сам, мовляв, великий новатор (лол!), проти якого повстала стара «академічна» тусовка. Усі навколо нього — догматики з ліберальної школи вільної торгівлі, а він один пішов на них війною і пожертвував своєю репутацією. Одразу видно з контуру тексту, що він вважає цю теорію (вільної торгівлі) продуктом змови жидо-масонів англійців, із метою розорення Німеччини та багатьох інших націй: «Очевидно, що цю боротьбу вели не однаковою зброєю: з одного боку — сформована в усіх частинах теорія, яку фактично ніхто не заперечував, єдина школа, могутня партія, що мала своїх глашатаїв у всіх законодавчих органах і судах, і передусім найбільшу силу — гроші; а з іншого боку — бідність і злидні, неоднорідність поглядів, внутрішній розкол і цілковита відсутність теоретичної бази».

Із наведених вище цитат ми вже бачили, як у передмові до книги він анонсував одну з головних концептуальних ідей своєї праці — розрізнення космополітичної і політичної економії. Тепер він також коротко анонсує інші найважливіші елементи своєї теорії: 

«У щоденній боротьбі, яку я мав витримувати, я зрозумів різницю між теорією вартостей і теорією продуктивних сил, а також фальшиву гру, яку панівна економічна школа вела зі словом «капітал»; я також зрозумів різницю між перевагами мануфактурного виробництва і перевагами землеробства; я дійшов до фальшивих аргументів, які школа використовувала для того, щоб переваги на користь вільної торгівлі продуктами землеробства зробити також актуальними для обігу мануфактурних продуктів; я почав глибше занурюватися в принцип поділу праці, ніж його трактувала школа, і вивчати, наскільки цей принцип може бути використаний щодо цілих націй з огляду на стан їхнього розвитку».

Про те, як Ліст написав книгу «Придатна система політичної економії» для Французької академії, він сам згадує у передмові. Він пишається тим, що на конкурсі академії потрапив до трійки найкращих робіт (із 27), попри те, що писав поспіхом і сам був незадоволений результатом. Найбільше він пишається цим тому, що серед суддів сиділи прихильники вільного ринку, і навіть вони визнали його працю! В епіграфі до його роботи стояла фраза «І Батьківщина, і людство», яку він вважав чудовою ілюстрацією свого націоналістичного підходу та відмінності від «космополітичної школи» Сміта. За словами Ліста, у Франції справи з пануванням англійських ідей ідуть ще «гірше», ніж у Німеччині (що є цілковитою нісенітницею, з огляду на те, що реальна економічна політика Франції того часу вже була протекціоністською, про що й він сам згодом скаже в історичних розділах книги). Він, очевидно, посилається на своїх трьох суддів, коли називає кілька імен. Першим названо некого Пеллегріно Россі (1787-1848), який замінив Сея (після його смерті) на кафедрі економіки, поміркованого ліберала-фельяна за поглядами. Ліст оцінив його за певний внесок у науку, але засудив за дрібнобуржуазні погляди, навіяні, як він думав, життям Россі у Швейцарії та Італії, де немає великої промисловості. Тут одразу напрошується порівняння з італо-швейцарцем Сісмонді, і так, Ліст сам робить це порівняння. Він вважає Сісмонді великим істориком, але таким, що тягне людство в село, а тому «плутає червоне й чорне» і нібито хоче «приборкати дух винахідництва» (Сісмонді не був ворогом прогресу як такого, але засуджував вплив машин на зростання бідності широких мас). Россі нібито кабінетний учений, який живе у світі фантазій, а тому вірить у «космополітичний» принцип. Другим названо економіста Ж.-А. Бланкі (брата Л.-О. Бланкі), відомого для Ліста також як історика, але вже історика економіки. Сам Ліст багато в чому виріс із цієї праці, тому Бланкі він поважає більше. Але Бланкі був лібералом смітівської школи, і тому теж загалом засуджений Лістом. Ліст вважає, що Россі й Бланкі голосували проти його праці. 

Але хто виступив його адвокатом, то, на думку Ліста, це міг бути лише барон Дюпен (1784-1873), видатний математик, який згодом почав займатися економікою (з адміністративних і службових причин) і став застосовувати математику для аналізу в цій науці. У 1816 році Дюпен спеціально їздив до Англії, щоб зрозуміти причини її добробуту, а з 1827 року активно брав участь у політиці. Увесь час він обожнював військовщину і значною мірою тому орієнтувався на промисловий ривок (у його свідомості — це важливий атрибут майбутньої воєнної перемоги над Англією). Одного разу він навіть ненадовго став міністром ВМФ Франції. У 20-30-ті роки якийсь ще невеликий і ледь жевріючий лібералізм Дюпена зовсім випаровується; він стає консерватором і протекціоністом. Ми побіжно згадували Дюпена в нотатці про великих протекціоністів до Ліста й говорили також про те, що він був одним із ініціаторів скасування «робітних домів» Луї Блана. Але Ліст, очевидно, вважав його все ж надто ліберальним і, як сам каже, лише «схильним» до виправдання книги Ліста. Усі інші члени комісії, на думку Ліста, лише сміття, яке займалося «науково-популярним» викладом школи Сміта або «міркуваннями для політизованих дам».

Марксист Ліст проти товарного фетишизму

Як і будь-який мислитель-романтик, що поважає себе, марксист Ліст вважає перевагами своєї праці — пошук прихованих сутностей і історичний підхід.

«Школа могла б сказати, як вона вже робила багато разів: «Але так звана меркантильна система вже була нами переможена в безлічі сотень статей і виступів, то що ж — ми маємо тисячний раз спростовувати по-новому описане старе?». Це було б справді слушно, якби я лише знову нагадав про так звану меркантильну систему. Потрібно лише прочитати передмову до цієї книги, щоб переконатися, що з тієї системи я переніс у свою тільки корисне, а все хибне відкинув; що це корисне я поклав на зовсім інший фундамент порівняно з так званою меркантилістською школою, а саме на фундамент історії та природної сутності (…) я вперше заперечив аргументи, які тисячі разів наводила космополітична школа, природою речей і уроками історії».

Наскільки Ліст є типовим романтиком, що зближує його з уявленнями марксистів, можна побачити на прикладі його наступної цитати, де він спробує демістифікувати економічні фрази, виходячи з позицій філософського антропологізму (тобто гуманізму). Буквально тим самим займався Маркс у 40-ві роки (коли й написано працю Ліста), що перенеслося на його пізніші ідеї про «товарний фетишизм» і стало підґрунтям для багатьох ідей неомарксизму. Читаємо Ліста:

Він [якийсь критик Ліста] постійно говорить про світ товарів. У цій фразі — цілий світ обману, бо не існує світу товарів! До поняття «світ» належать розумні й живі істоти, навіть якщо це тварини. Хто, наприклад, готовий говорити про світ мінералів? Якщо відкинути дух/розум, тоді все, що називалося товаром, стане мертвою матерією. Або що сталося з багатством міст Тир і Карфаген, з цінністю палаців Венеції відтоді, як дух покинув їхні кам’яні маси? Своїм «світом товарів» ви хочете піднести матерію до рівня автономності — у цьому й полягає вся ваша помилка. Ви розтинаєте перед нами мертве тіло і показуєте нам його будову та частини, але знову зібрати ці частини в єдине тіло, вдихнути в нього життя, привести його в дію — цього ви не можете; ваш світ товарів — це химера!

Звісно, тут він постає як типовий романтик і критик матеріалізму XVIII століття. Очевидно, що Маркс принаймні намагається бути матеріалістом, а Ліст — уже відкритий ідеаліст. Ця різниця очевидна, але хіба вона хоч якось впливає на суть міркувань? Хіба Маркс, критикуючи «вульгарний» матеріалізм, не робить РІВНО ТЕ САМЕ, майже в таких самих висловах і з тією самою загальною ідеєю? (багато марксистів, яких я знав і знаю досі, люблять цю саму аналогію про організм як цілісну систему, яку не можна просто механічно зібрати, і така їхня любов до цієї теми дуже характерна). Але цікаве не це… для постійних читачів нашої групи спорідненість марксизму й консерватизму вже давно очевидна. Набагато цікавіше те, що тут Ліст, хай і не прямо, але все ж говорить про те, що економічні явища потрібно розглядати крізь призму суспільних відносин. І ось у цьому його спорідненість із марксизмом, мабуть, найсерйозніша; серйозніша за все те, що можна було б списати на якісь формальні збіги загального «духу епохи».

Але, звісно, тут треба зазначити, що Маркс уже 1844 року критикував Ліста, не погоджувався із зведенням економічного лібералізму в одну «школу» і не вважав самого Ліста анітрохи оригінальним. Та й загалом Маркс схилявся погоджуватися з ліберальними економістами, і, прямо порівнюючи фритредерів і протекціоністів, Маркс, на жах марксистів, ставав на бік перших. Так, із масою застережень, і радше через логіку «чим швидше капіталізм розвинеться, тим швидше впаде». Але щоб швидше його розвинути — Маркс пропонував вільний ринок, а отже він погоджувався, що це найефективніша система. Пізніше, можливо, його погляди змінилися, але цього я вже не пам’ятаю. Зате пам’ятаю, що трохи прихильнішим до протекціоністів був пізній Енгельс. Ще один бал до скарбнички того, що сучасний марксизм — це радше популярно викладений «енгельсизм». Але не будемо про це, Маркса й Енгельса я окремо й дуже докладно вичитуватиму в спеціально створеному для цього пабліку. Тут просто вирішив ще раз нагадати, наскільки всі межі розмиті, як мала частка справжньої оригінальності, і як дух епохи (у цьому разі — романтизму) виявляв одні й ті самі ідеї в різних людях.

Головні вороги Ліста в Німеччині

Ліст вирішує позбавити нас потреби шукати імена ранніх німецьких лібералів-економістів і/або політиків і подає їх списком: 

Прочитайте праці Лотца [або тут], Пелітца [можливо, цей], Роттека, Зодена, не кажучи вже про таких поверхових авторів, як Краузе [прим.: з таким прізвищем придатних варіантів може бути штук 5, але, гадаю, мається на увазі цей] або Фульду, і ви побачите, що вони є сліпими послідовниками Сміта й Сея, або що їхні міркування, якщо й відхиляються від Сміта й Сея, то не мають жодної цінності. Те саме можна сказати й про розсудливого Вейтцеля, одного з взірцевих німецьких політичних авторів, і навіть дуже досвідчений та проникливий Рутгарт має в цій важливій матерії лише поодинокі світлі клапті.

Але найбільше йому особисто дошкулів Роттек, який заявив, що митні збори в Німеччині було запроваджено не тому, що Лист має рацію і що це потрібно для розвитку промисловості, — а тому, що це потрібно для підтримання торговельного балансу, суто з фінансових міркувань. На думку ж Роттека, протекціонізм шкодить споживачам і веде до бідності, але в такому разі нерівний обмін у міжнародній торгівлі теж веде до бідності, тож було обрано менше зло. Роттек також вважав, що Лист ангажований на користь невеликої групи великих промисловців і ставить їхні інтереси вище за всі інші (що, загалом-то, правда). У відповідь Лист, по суті, просто назвав Роттека ідіотом, який не розуміє його (Листа) величі. У такому ж дусі й усі інші ліберали — пихаті індики, які не розуміли Листа й вірили в нісенітниці Сміта. Серед авторів, яких Лист хвалить, він називає пару королівських охоронців, що підтримали ідею Митного союзу. Це, наприклад, Небеніус (щоправда, його все ж таки критикують за те, що він готовий відкрити кордони Англії, якщо та лише скасує всі мита для Німеччини, а Листа це не влаштовує), Герман і Моль. А справжнім генієм економічної думки, який затьмарює всіх живих і який міг би виступити, мов сам Лист, якби, на жаль для всього людства, не помер передчасно, є Олександр фон Марвіц (1787-1814). Цей юнак у своїх листах до власниці просвітницького салону в Німеччині, Рахель Фарнгаґен, серед усього іншого вилив відро словесного поносу на Адама Сміта. Невідомо, скільки всього було вилито, але я наведу лише частину, яку подає нам сам Лист:

«Усе своє знання вони черпали з Адама Сміта, обмеженої, але у своїй обмеженій сфері дотепної людини, чиї основні положення вони за всякої нагоди проповідують, надаючи їм, подібно до шкільної балаканини, безглуздого розвитку. Його наука вельми зручна, бо вона, незалежно від будь-якої ідеї, не беручи до уваги різні напрями людського життя, будує «одну спільну для всіх» — для всіх націй і для всіх становищ — «однаково придатну комерційну систему», мудрість якої полягає в тому, щоб «людям було надано робити те, чого вони забажають». Його точка зору виходить із приватного інтересу; він не замислюється над тим, що держава має керуватися іншим поглядом, поглядом вищого порядку, і внаслідок цього національна промисловість повинна йти іншим шляхом, ніж той, якого бажає людина, що користується вульгарними насолодами (в укр. версії замість промисловості «загальний інтерес», а замість вульгарних насолод «приватні насолоди»). Я читаю й критикую його. Ось тільки читання просувається повільно, оскільки він веде нас лабіринтом порожніх абстракцій серед штучної плутанини своїх продуктивних сил, і йти за ним виявляється виснажливіше, ніж важко»
[…] «Незабаром закінчу читати Адама Сміта, на мою велику втіху, оскільки наприкінці, коли він говорить про державні справи, війну, суд, просвітництво, він виявляється цілковитим дурнем… Я говоритиму про нього докладно, і це варте того, бо поряд із Наполеоном він тепер наймогутніший монарх у Європі» (Прим. Листа: Абсолютно вірно).

І ось після цього цілковито позбавленого змісту фрагмента, в якому сказано лише «Сміт — лайно, дуже переоцінений, а його шанувальники тупі», підписавшись під кожним словом, — Лист пише про його автора:

«І цей вирок — вирок, який у двадцяти рядках уміщує все — рішуче все, що можна сказати про Адама Сміта та його школу, — виголосив Марвіц після того, як уперше прочитав Адама Сміта. Він, двадцятичотирирічний юнак, оточений ученими, що поклонялися Адаму Сміту, мов Богові, самотужки своєю сильною й вірною рукою скидає й ущент розбиває їхнього ідола та глузує з тупості його шанувальників. І його, покликаного відкрити очі своїй Батьківщині, всьому світові, остаточно збили з пантелику найдурнішими запитаннями на іспиті, довели цим до напівсмерті, і він був радий отримати бодай «задовільно». І така людина мала померти ще до того, як устигла збагнути своє покликання. Найвидатніший економіст Німеччини — у певному сенсі єдиний мислячий — мав померти на чужині.

[…] По правді кажучи, я ніколи не почувався таким малим, як під час читання цих листів Марвіца. Йому — безбородому юнакові — вистачило двох тижнів, щоб зірвати покривало, яке приховувало кумира космополітичної школи, а мені для цього знадобився цілий ряд років уже в зрілому віці. Особливо вражає паралель між Наполеоном і Адамом Смітом, яку він окреслив двома словами: «вони обоє наймогутніші монархи землі» — і «спустошувачі землі», сказав би він без сумніву, якби такий вислів не був небезпечним у 1810 р. Який широкий погляд на великі світові відносини! — який розум!».

Як же мало, виявляється, потрібно, щоб стати «найвидатнішим економістом Німеччини» й єдиною мислячою людиною! Невдовзі після цього Ліст знову повертається до критики матеріалізму й демонструє ще одне висловлювання про мертві частини й живий організм цілого, про змову жидомасонів Британії з метою розорити Німеччину та про логіку націоналізму як «золотої середини» між частковим і загальним:

Я сказав, що політична економія у найважливіших своїх розділах, а саме в тих, які стосуються міжнародної торгівлі та торговельної політики, завдяки Адаму Сміту зробила величезний крок назад; що завдяки йому в цю науку проник дух софістики, схоластики — темряви — брехні та лицемірства, що теорія стала ареною сумнівних талантів і страховиськом для більшості людей обдарованих, досвідчених, зі здоровим розумінням і правильним судженням; що він дав до рук софістів докази, якими вони вводять у оману нації щодо їхнього сучасного стану й майбутнього. Його біограф Дугальд Стюарт, як я пам’ятаю, повідомляє, що цей великий розум не міг спокійно померти, доки не було спалено всі його папери, що мимоволі викликає в мене ніби сильну підозру в тому, що в цих паперах містилися докази проти його щирості. Я показав, як від часів Пітта й до Мельбурна англійські міністри користувалися його теорією для того, щоб в інтересах Англії пускати іншим націям пил в очі. Я назвав його спостерігачем, око якого помічає лише окремі піщинки, грудки землі, стебла трави або кущі, але не може охопити всієї місцевості; я порівняв його з живописцем, який хоч і вміє з разючою вірністю передавати окремі деталі, але не здатен поєднати їх в одне гармонійне ціле, тож на картині постає монстр, чудово зображені частини якого належать різним тілам.

Характерною відмінністю створеної мною системи я називаю націоналізм (в укр. версії «національність»). На сутності націоналізму як середньої ланки між поняттями «індивідуалізму» та «людства» ґрунтується вся моя споруда. Довго думав я над тим, чи не слід мені назвати свою систему натуральною [природною] системою політичної економії — назва, яка також була б правильною і, можливо, в деяких відношеннях була б навіть кращою за ту, на якій я зупинився, тим більше що всі попередні системи я вважав заснованими не на сутності речей і такими, що суперечать урокам історії. Але від цього наміру мене відрадило зауваження одного з моїх друзів, що люди поверхові, звиклі судити про книжки за їхніми заголовками, можуть прийняти мою працю за простий виклад системи фізіократів.

Ще одна прекрасна цитата Ліста (не повна, але й цього досить), де він пропонує «союз аристократії та бюргерства» на благо єдиної нації. Вона добра тим, що він пропонує союз із позиції домінації, вважаючи, що може диктувати умови аристократам. Йому вдається поєднувати аргументи лібералізму проти феодального ладу з апологією аристократичного устрою суспільства. Але якщо відкинути момент із союзом класів, середньому читачеві-сталіністу це мало б сподобатися (як і вся книга Ліста, зрештою), бо він послідовний прихильник шестерень і заводів та противник сільської відсталості. Хоча, зрештою, як прогресист, я й сам не проти таких цитат, якщо тільки це не перетворюється на консерватизм заради консерватизму й державну апологію заради самої ідеї.

Не менш високо ми оцінюємо претензії на власне право голосу в ухваленні рішень багатої й бідної аристократії німецької нації. Ми показали їй, що через її братів в Англії — торі — вона частково зубожіла й збанкрутувала, і що ми — промисловці та їхні прихильники — і наші зусилля протягом останнього десятиліття допомогли їй знову стати на ноги; ми показали їй, що найгідніша й найкраща частина меду, який ми збираємо у своїх вуликах, потрапляє до неї — завдяки тому, що ми так старанно працюємо над розширенням її основних прав і зростанням вартості її власності, що ми віддаємо їй дочок наших найбагатших підприємців і тим самим гідно заміщуємо джерела її статків, що зникли внаслідок скасування монастирів, єпископств та архієпископств, а також її синів і дочок, які народяться пізніше, що ми дієво поливаємо дерева її роду.

Німецька аристократія може кинути лише один погляд на англійську, щоб зрозуміти, яким внутрішнім багатством, якою значною міжнародною торгівлею, яким флотом і якими колоніями могла б і повинна була б володіти. А куди ведуть примітивне землеробство, злиденне й безправне становище громадян, сільське кріпацтво, піднесення аристократії над законом, феодалізм та інші прекрасні речі, про які ще останніми роками так мріяли ті, хто всіма силами вихваляв минулі віки, — цього може навчити один-єдиний погляд на польську аристократію та її сучасне становище.

І все це, що досі розглядалося, було лише передмовою. Це навіть не вступна частина самої книги. Уся річ у тому, що вона дуже змістовна. Сама книга, принаймні перша 1/3, займе куди менше місця в плані підбиття якихось підсумків. Наприкінці цієї передмови Ліст ще висуває свою концепцію багатополярного світу а-ля Дугін. Він вважає, що кожна нація індивідуальна, а отже не може йти одним і тим самим універсальним шляхом. Німеччині нібито ідеально пасує конституційна монархія, але зовсім не пасує демократія на зразок США (ну а штатам не пасує монархія). Росії він явно відвів ідеальну форму правління — абсолютизм, і їй не пасуватиме ані демократія, ані конституційна монархія. І так далі, і тому подібне. Але це спрощений приклад, форм можна вигадати куди більше, з урахуванням релігій і всяких інших відтінків. Загалом, нічого лізти в нашу Німеччину з її особливим шляхом зі своїми західними стандартами «ліберальної демократії». Ну а забігаючи трохи далі, можу сказати, що країнам південніше екватора він визначив форму правління «колоніальна адміністрація західних країн», але до цієї видатної думки борця проти західної гегемонії я згодом наведу окрему цитату.

Вступ до книги (так, до цього була лише передмова!)

З погляду Ліста, економічна наука повинна «спиратися на філософію, політику та історію». Філософія, як певний абстракт, нібито тягне нас до всесвітнього об’єднання. Політика, навпаки, показує вимоги національностей і гальмує вимоги філософії. Історія ж показує, що якщо не слухати політику, то нація може зникнути; але якщо все зробити грамотно, то можна прокласти місток від політики до філософії, від націоналізму до космополітизму. Дайте всім націям зміцніти, згладити прірви в їхньому розвитку, і тоді вони можуть спокійно об’єднатися у всесвітню федерацію, а економіка планети зможе працювати згідно з постулатами Адама Сміта. Окремо він змальовує дуалізм теорії і практики (майже синонім філософії і політики, а ще фритредерства і меркантилізму). Але, як і у випадку з людством та індивідом, про що йшлося вище, Ліст пропонує «золоту середину», яка не впадає в крайнощі. Для нього і чиста теорія, і чиста практика — однаково дурні. У згаданому вище прикладі він поставив «націю» між людством та індивідом. Щось подібне він робить і з іншими парами ідей, щоправда не називає це середнє прямо. Але важливо підкреслити, що Ліст не сприймає себе як меркантиліста. З багатьма постулатами лібералів він навіть погоджується (як ми ще побачимо, радше удавано), але лише за умови повної рівності в економічному й культурному розвитку всіх націй. Саме цієї рівності він і прагне досягти.

У вступі до своєї книги Ліст показує нам Росію 🇷🇺 як приклад країни, що на ділі реалізує його протекціоністську утопію, і тому вона нібито досягла нечуваного процвітання (а це 1841 рік!). Вище ми вже бачили, що всупереч фактам, він казав те саме і про часи правління Наполеона. Він по колу повторює тезу, що Англія — породження пекла тощо. Сатана, якому, щоправда, треба наслідувати, щоб створити таку саму промисловість. Прикладові Росії він протиставляє США, які після дуже вдалих заходів протекціонізму все ж знову відкрили свої ринки, і тепер США розорені та в кризі (див. криза 1837-1844). Щоправда, куди не глянь, усюди зазначено, що причиною кризи була проблема з регулюванням банківської системи, а не торговельної політики тарифів… та й мита там знизили ще з 1831-34 рр., і тоді ж стався різкий злет економіки… Але Ліст, вочевидь, ще той популіст, і йому достатньо хронологічної кореляції: спершу знизили тарифи, а потім, неважливо через скільки часу, — економіка обвалилася (до речі, на таких низьких тарифах вона існувала до 1860-х, а криза закінчилася значно раніше, то чому ж тоді за низьких тарифів згодом продовжиться зростання?). Ну а про те, що нечуваний розквіт Росії в 1840-ті роки — це форменна маячня, думаю, річ загальновідома. 

Але якщо мета Ліста не в тому, щоб домагатися кількісного зростання, а в тому, щоб змінити сам тип виробництва, і якщо його самоціль — будувати більше заводів заради заводів (тобто подолати аграрність), тоді так, можна сказати, що протекціонізм життєво необхідний національним промисловцям. Справді, у тих самих США війна Півночі і Півдня була, значною мірою, війною промисловості і сільського господарства, і за високі тарифи виступала сторона №1. То чи можливо, щоб за низьких тарифів індустріалізація все одно відбувалася? Наша відповідь: так, адже та сама Франція знизила мита ще в 40-х роках, навіть сильніше, ніж США в 30-х, і продовжувала тримати їх низькими аж до Першої світової війни… але ми не можемо оцінити, наскільки повільніше розвивалися б США в разі низьких ставок на імпорт (може, й зовсім без різниці, але історію вже не відмотати). Головне тут те, що Ліст — заангажований апологет великих промисловців і навіть не приховує цього. А факти він підганяє під себе, керуючись лише красою пропаганди. Але, в принципі, в його висловлюваннях трапляються й відступи, які все ще виглядають так, ніби він радше ліберал, що змушений давати задній хід лише під натиском реальних потреб ситуації; він постає як політичний реаліст (Realpolitik). Шкода тільки, що в конкретних випадках ці благі побажання на далеке майбутнє не мають значення, і в моменті він завжди обиратиме відвертий нацизм.

Об’єднання індивідуальних сил для досягнення спільних цілей — це наймогутніший спосіб створити умови для щастя індивідів. Окремий, відірваний від своїх співгромадян індивід — слабкий і безпорадний. Чим більша кількість тих, із ким він перебуває в соціальних зв’язках, чим досконалішим буде об’єднання, тим більшим і досконалішим буде продукт — духовні й матеріальні блага індивідів. Найвищим за нинішніх умов реалізованим об’єднанням індивідів під егідою закону є держава і нація; найвище об’єднання, яке можна собі уявити, — це об’єднання всього людства. Аналогічно до того, як індивід у державі й нації досягає своїх цілей на значно вищому рівні, ніж в ізольованій ситуації, так і всі нації досягли б своїх цілей на вищому рівні, якби вони були об’єднані законом, вічним миром і вільним обміном.

Сама природа поступово підштовхує нації до цього найвищого об’єднання тим, що різноманітність кліматів, ґрунтів і продуктів стимулює їх до взаємних обмінів, а перенаселення й достатня кількість капіталу та талантів призводять до еміграції й колонізації. Міжнародна торгівля, завдяки тому, що вона, формуючи нові потреби, стимулює до діяльності й нових зусиль та переносить ідеї, винаходи й сили однієї нації до інших, є одним із наймогутніших важелів цивілізування та національного добробуту.

Поки що об’єднання націй, яке нині виникає завдяки міжнародній торгівлі, ще дуже недосконале, оскільки його переривають і послаблюють війни або егоїстичні заходи окремих націй. Унаслідок війни нація може втратити свою самостійність, власність, свободу, незалежність, устрій і закони, національну самобутність і взагалі досягнутий нею до цього часу рівень культури та добробуту; вона взагалі може бути поневолена. Егоїстичні заходи іноземців можуть зупинити націю в розвитку її економічної досконалості або навіть повернути її назад.

Тому збереження, розвиток і вдосконалення національності нині є головним предметом зусиль нації, і так і має бути. Це не хибне чи егоїстичне, а розумне прагнення, яке повністю збігається зі справжніми інтересами всього людства, оскільки за своєю природою воно веде до об’єднання націй під егідою закону, до універсального союзу 🇪🇺, який може бути корисним людському роду лише за умови, що більшість націй досягнуть одного рівня культури й могутності, тобто якщо універсальний союз буде реалізовано шляхом конфедерації.

Формаційна теорія та виправдання колоніалізму й расизму

Що зближує Ліста і марксистів (крім усього того, про що ми вже говорили вище), так це зв’язок політики й економіки, а також погляд саме на економіку як на головне ядро всієї системи. Економіка створює цивілізованість і сильну політичну владу, а вони стимулюють економіку тощо по спіралі. Але основна частина цього нескінченного руху діалектичних заперечень, його рушій — економіка. Щоправда, без політичної волі розвивати економіку майже неможливо, а тому роль політики тут усе ж таки стоїть вище, але політика проводиться радше заради економіки, зростання якої збільшує політичну силу тощо. І все ж це не такий економічний детермінізм, як у марксистів. Тут Ліст робить ці дві речі майже рівнозначними, а коли перейде до питань регуляції, то стане очевидно, що політика де-факто важливіша за економіку (пізніше фанат Ліста — Євген Дюрінг — оформить це питання як концептуальний вибір між двома крайнощами й заявить, що політика в принципі важливіша за економіку, що стане однією з багатьох причин критики Дюрінга з боку Енгельса). Раніше ми вже говорили, що в центр своєї теоретичної системи Ліст поклав (як і марксисти) — історію. Тепер він показує і свою версію формаційної теорії економіки та стадіального розвитку:

• Дикий стан
• Період пастушества
• Період землеробства
• Період землеробства і мануфактур
• Період землеробства, мануфактур і торгівлі

До настання п.3. вільна торгівля допомагає зростати всім, але починаючи з п.4. (тобто від кінця середньовіччя й суто аграрного ладу) починаються проблеми. Країна, яка випередила інші, матиме надто великі переваги й скористається ними. Тому система Ліста — «природна» реакція з боку будь-якої нації, яка хоче того самого, але вже не може реалізуватися в межах вільної торгівлі. Далі він узагалі переходить до спрощення й говорить про взаємини землеробських і мануфактурних націй, які перетворюються на відносини колоній і метрополій, якщо тільки землероби не постараються стати промисловцями. Загалом, класика, яка актуальна в суперечках і сьогодні. Але звідси він переходить до розкриття свого расизму (заснованого на концепціях про роль клімату в дусі а-ля Монтеск’є). 

Найкращі умови для розвитку мануфактурних потужностей з урахуванням природних допоміжних джерел мають країни помірної зони, оскільки помірний клімат — це зона розумової та фізичної праці. І якщо країни жаркої зони, навпаки, мають несприятливі умови для розвитку мануфактур, то, з другого боку, вони володіють природною монополією цінних — і таких потрібних для країн помірної смуги — продуктів землеробства. Переважно саме на основі обміну мануфактурних продуктів помірної зони на землеробські продукти жаркої виникає космополітичний поділ праці та конфедерація продуктивних сил, велика міжнародна торгівля.

Для країн жаркої зони було б збитковим починанням, якби вона забажала розвивати власні мануфактурні потужності. За природних умов вона для цього не призначена й досягне у своєму матеріальному багатстві та культурі куди більшого поступу, якщо обмінюватиме продукти землеробства своєї зони на мануфактурні продукти помірної смуги.

Однак таким чином країни жаркої зони потрапляють у залежність від країн помірної (!!). Тільки ця залежність буде беззбитковою або взагалі не існуватиме, якщо в помірній зоні з’явиться багато націй, які утримуватимуть між собою баланс у мануфактурах, торгівлі, судноплавстві та політичній силі, тобто якщо це буде не лише в інтересах багатьох мануфактурних націй, а вони будуть політично спроможні запобігти ситуації, за якої хтось із них зловживатиме своїми перевагами перед менш сильними націями жаркої зони. Небезпечною й шкідливою ця перевага може бути лише в тому разі, якщо всі мануфактурні потужності, вся велика торгівля, усе велике мореплавство будуть монополізовані однією-єдиною нацією.

[…] Можна взяти за правило, що нація тим багатша й сильніша, чим більше мануфактурних продуктів вона експортує, чим більше сировини імпортує і чим більше продуктів жаркої зони споживає.

[…] Нація, територія якої невелика, яка не має різноманітних природних допоміжних джерел і власних річкових гирл і яка взагалі не зовсім безпроблемна, не може взагалі застосовувати систему протекціонізму або розраховувати на її повний успіх. Така нація має спочатку постаратися шляхом завоювань або договорів усунути ці недоліки.

Показна поміркованість і жага збудувати колгосп, тримаючи імперію в шорах

У деяких місцях Ліст навіть намагається вдавати адекватного. Він каже, що його реформи потребуватимуть часу, поступовості. І що надто жорсткі заборони завжди працюють погано, що не можна різко запроваджувати надто великі мита з нуля. Він розуміє важливість передбачуваності економіки для безпосередніх гравців ринку, виробників.

Мануфактурні потужності охоплюють так багато галузей і вмінь, передбачають так багато досвіду, вправ і навичок, що промислове формування нації може відбуватися лише поступово. Усі перебільшення й надмірна поспішність у справі протекціонізму покарають націю зменшенням її власних статків. Найшкідливішим і найгіршим буде раптове й повне відгородження країни від світу шляхом заборон. Утім, і їх можна виправдати, якщо нація в ході тривалої війни стала відокремленою від інших, опинилася в стані недобровільних заборон чужих мануфактурних товарів і змушена цілковито задовольняти себе власними силами.

У такому разі, поступовий перехід від заборонної до протекціоністської системи має відбуватися шляхом наперед визначених митних ставок, які поступово будуть зменшуватися. І навпаки, нація, яка прагне перейти від стану без протекціонізму до стану з протекціонізмом, має почати з мінімальних митних ставок, які поступово будуть зростати від позиції до позиції згідно з наперед оголошеним графіком. Державна влада повинна безумовно дотримуватися наперед визначених таким чином митних ставок. Вона ніколи не має передчасно зменшувати їх, але може підвищувати, якщо вони здадуться їй недостатніми. Надто високі митні збори, які повністю унеможливлюють міжнародну конкуренцію, шкідливі для нації, що їх запроваджує, оскільки вони знищують дух конкуренції в мануфактуристів з іноземними підприємцями й породжують інертність і млявість.

Якщо за умов великих митних зборів, які поступово зростають, внутрішні мануфактури не досягають помітного зростання, то це доказ того, що нація ще не має необхідних допоміжних засобів, аби розвивати власні мануфактурні потужності. Протекціоністські мита, запроваджені в певний момент для захисту певної галузі, ніколи не мають падати до такого рівня, щоб виникла загроза існуванню цієї промисловості з боку іноземних конкурентів. Непорушним принципом має бути збереження вже наявного, захист фундаменту й досягнень національної промисловості.

Як неважко помітити, Лист мислить дуже помірковано, перехідними півзаходами, та ще й у ліберальному дискурсі. Йому важливо, щоб підтримувався принцип конкуренції, і важливо, щоб держава поводилася прогнозовано та створювала стабільність на ринках. І як ми вже бачили, він у принципі не проти лібералізму, але тільки в ситуації вже розвиненої промисловості (це, до слова, найпопулярніший мем про Листа, але він є лише наполовину правдою). Або, як він каже, що в таких країнах, як Англія, «політична» і «космополітична» економіки збігаються. Але в цьому вступному розділі мене більше зацікавило те, що він говорить про сільське господарство.

Тут Лист малює утопію в дусі Фур’є, де прийняття його чудо-рецепта приведе до десятикратного зростання всіх показників сільського господарства. Чомусь замість того, щоб займати зайві робочі руки в промисловості, у нього промисловість сама по собі створює зростання населення. Промисловість узагалі наділена в його уявленні якимись чудодійними властивостями панацеї від усіх проблем. Але головне, що якщо не запроваджувати промисловість, то, на думку Листа, всі кинуться вкладати кошти в землю, що зробить її дорожчою й прибутковішою (насправді все це трохи не так). І оскільки люди почнуть масово вкладатися в землю, а земля обмежена за площею, то, за Листом, це призведе до максимальної децентралізації і зменшення наділів (насправді й це зовсім не так, у такі періоди, навпаки, завжди зростає монополізація). З погляду Листа ця децентралізація призведе до падіння потужності держави. І в цьому плані він мислить буквально як сталіністи, і по суті не проти колгоспів / великих латифундій. З його точки зору ефект масштабу з промисловості має так само успішно застосовуватися до сільського господарства, що є цілковитою нісенітницею. Але цей підхід Листа добре показує, що ідеологія радянських марксистів випливає з об’єктивного стану економіки Росії та потреб великої промисловості, а не з якихось теоретичних постулатів комунізму. Одні й ті самі передумови породжують одні й ті самі наслідки — у Німеччині XIX століття, у Росії XX століття, не має значення. Цікаво й те, що в цьому плані з Листом були цілком солідарні Фур’є і Сен-Сімон, та й Маркс слідом за ними. Виняток становить лише Оуен, але ж і пропонує він лопати замість плугів. На мою думку, ця жага до централізації цілком гідна того, щоб розглядати її як «дух епохи» (що характерно, ліберали практично завжди були схильні до децентралізації, навіть у цей час).

Дивовижно, що Лист розуміє: протекціонізм призведе до зростання цін і падіння рівня життя у короткій перспективі. Він із цим не сперечається! І, прямо як Наполеон, радить затягнути паски, потерпіти кілька десятиліть, щоб потім у результаті жити в рази краще. Бо в концепції Листа з поділом поняття цінності (а-ля ВВП, дохід) і сили (а-ля збудовані потужності, інфраструктура та освітні інституції) змінюється саме уявлення про багатство націй. Краще з низьким ВВП (і низькими зарплатами) створити освічену націю, добрі інституції та суспільні відносини, здобути фахівців і науковців, щоб потім на цій основі мати стабільні шанси бути передовою нацією, ніж, маючи високий ВВП, нічого не робити, і в разі втрати ВВП (бо шляхи ринку незбагненні) втратити взагалі будь-які шанси на повернення до «топу». Про цю концепцію ми ще поговоримо окремо.

Тут треба ще розрізняти централізацію юридичну (права на майно) і фактичну (зростання щільності населення й забудови, зокрема виробництв). Маркс, у принципі, як послідовник соціалістів-утопістів, погано ставиться до фактичної централізації, яка веде до створення мегаполісів і розвитку буржуазної («гнилої») моралі. Насправді соціалісти пропонували фактичну децентралізацію, розселення вже наявних великих міст і рівномірний розподіл по всій планеті поселеннями від 500 до 10000 осіб (у кожного свій ідеал). Але доки ще зберігатиметься держава, хоча в деяких вона взагалі не має зникати, соціалісти й комуністи пропонували юридичну централізацію. Це коли буквально одна юридична особа розпоряджатиметься максимально великою кількістю комун або навіть узагалі всіма активами «децентралізованої» країни.

На їхньому тлі такі люди, як Ліст, — прихильники централізації обох типів, але, найімовірніше, не такі радикальні; і, як завжди, з прагненням до «золотої середини». Так би мовити, монополізація, але в міру. Міста потрібні, але не «спрут» рівня Парижа тощо. Ліберали того часу на практиці такі самі прихильники «середини», але з переважною тенденцією до децентралізації. Серед них легше знайти тих, хто, погоджуючись із фактичною централізацією, захищатиме юридичну децентралізацію (а-ля класичні соціалісти, але навпаки), хоча настільки рафінованих прикладів, як у соціалістів, знайти дуже важко. А було б навіть кумедно: країна-мегаполіс без домінування великої промисловості всередині цього «всесвітнього міста». Хоча треба розуміти, що річ не просто в матеріальній реальності чи правовій нормі, а в тому, що це взагалі дві різні сфери — сфера виробництва і сфера демографії. Тому ставити їх в один ряд не зовсім правильно. Але вони були тісно пов’язані, і навіть у XIX столітті їх часто розглядали поруч, тож, можливо, не буде зайвим розглянути це ще й під таким кутом.

Короткий переказ Вступу

У вступних розділах Ліст одразу виклав структуру своїх ідей, із поділом на політичну та космополітичну економіку, теорію цінностей і продуктивних сил, а також похвалив «Континентальну блокаду» Наполеона, оскільки так само люто ненавидить англійців і вважає ліберальну економічну теорію частиною свідомої змови з метою розорення Європи. Він критикує Сісмонді та економіста Бланкі, та й узагалі всю французьку школу, протиставляючи їй французького протекціоніста Дюпена. Свою концепцію він ґрунтує на принципах історизму й вишукує «сутності», незмінні закони в науці. І це далеко не єдина схожість із марксизмом: він примудрився дати критику «товарного фетишизму» й зробити центром економічного аналізу суспільні відносини. Своїх ліберальних опонентів у Німеччині він називає розумово відсталими, а будь-яку критику схильний вважати заздрістю або частиною тієї самої змови. Єдиний німець, якого він схильний поставити вище за самого себе («найвидатніший економіст Німеччини»), — це юнак, що загинув у наполеонівських війнах і незадовго до смерті примудрився просто насипати гору матюків на адресу Адама Сміта. Цього досить, щоб стати найвидатнішим у Німеччині.

Центром своєї теорії він зробив націоналізм і поняття нації як середнього між індивідом і людством (пор. «клас» у марксизмі). У своїх прикладах він користується аналогіями, популярними навіть серед сучасних марксистів (про частини тіла й цілий організм, про вид на війну з погляду солдата і з погляду генерала на височині тощо). Як і Наполеон, він схильний улесливо ставитися до земельної аристократії, але лише на своїх умовах. Він проповідує багатополярний світ у дусі Дугіна, намагаючись довести, що ліберальна західна модель підходить далеко не всім цивілізаціям, і вже точно не Німеччині. Як пропагандист і апологет великої промисловості, він мало цікавиться суттю своїх прикладів і більше полює за правдоподібною формою. І хоча сам по собі прогресизм нас цілком влаштовує, конкретні його форми у виконанні Ліста — це вкрай праве тлумачення (див. апологетика колоніалізму). Правда, у глобальному сенсі він ніби схильний погоджуватися з лібералами й Смітом, але лише тоді, коли країни Європи стануть такими ж розвиненими, як сама Англія. Лише тоді космополітична економія збігається з політичною. І, в принципі, він навіть розрізняє заборонну й протекціоністську політику, та й мита пропонує підвищувати й знижувати поступово, головне, щоб це було прогнозовано для промисловців і не шкодило виробництву.

Два найсильніші концепти в його теорії — це розмежування цінностей (а-ля ВВП, дохід) і сил (а-ля збудовані потужності, інфраструктура та освітні інституції), відповідно до чого змінюється саме уявлення про багатство націй. І розмежування космополітичної та політичної економік. Із першого розмежування постає концепція інституціоналізму, із другого — націоналізму. Це практично єдине, що в його книжці буде справді цінним і добрим. У всьому іншому — жахливий консервативний морок із низькопробною аргументацією.

Перша частина: Історія

Після визволення італійських міст під проводом Оттона Великого тут також підтвердилося те, що історія не раз демонструвала в різні періоди, а саме: свобода і промисловість — це нерозривні супутники, хоч і нерідко одна народжується раніше за іншу. Якщо десь з’являються торгівля й промисловість, то можна бути певним, що недалеко вже й свобода; якщо ж свобода десь підіймає свій стяг, то це дуже надійна ознака того, що рано чи пізно сюди прийде промисловість.

Праця Ліста поділена на 4 «книги»: Історія, Теорія, Системи, Політика. Перша книга присвячена історичному обґрунтуванню протекціонізму, яке досі мандрує з книжки в книжку в сучасних економічних науково-популярних виданнях у дусі Райнерта й Ха Чжуна. Він наводить приклади успіху Італії, Ганзи, Нідерландів і Англії та приклади невдач решти великих націй. Якщо коротко, то це історія про «Навігаційний акт 1651 року», велике й чудодійне знаряддя, якому приписують подальше англійське економічне диво, і про «Договір Метуена 1703 року» про вільну торгівлю з Англією, який, як вважається, розорив Португалію. Не повірите, але навіть у XXI столітті це головні ходові приклади. Ці два документи — у центрі уваги. Але тут будуть і ширші міркування про те, як Англія копіювала Голландію за допомогою протекціонізму, щоб потім посісти її місце, і що так само тепер треба діяти щодо самої Англії тощо. Будуть і цікаві побіжні зауваги про долю різних країн, яка могла піти інакше (особливо він пускає сльозу за Ганзою, яка могла, але не спромоглася об’єднати Німеччину на міцній економічній основі).

Свій історичний екскурс Ліст починає з Італії й показує, як міцно свобода пов’язана з промисловістю, і навпаки. Для нього велике значення має навіть те, що Італія зберегла муніципальний устрій часів Риму. Це показує, що Ліста можна читати і як раннього «інституціоналіста», і далі таких прикладів буде значно більше. Він показує, як Італія стала найбагатшим регіоном Європи завдяки торгівлі, банківській справі тощо, і розвинула також найпотужніші мануфактурні потужності, сировину для яких постачала решта Європи. Здавалося б, ось він, успіх, але… «Тільки одного бракує Італії в цей період, щоб стати тим, чим є Англія в наші дні, і оскільки вона цього не має, то втрачає й усе інше. Їй бракує національної єдності і тієї могутності, що з неї випливає». Як приклад особливого успіху він наводить Венецію й вважає, що вона розквітла завдяки принципу «ввезення сировини, вивезення продукту», панацеї №1. Але Венеція не змогла стати світовою фабрикою, бо діяла за принципом міста-держави. З погляду Ліста, навіть Англія є копією Венеції, тільки в збільшеному масштабі. Та Італія не змогла об’єднатися, пожирала саму себе в міжусобних війнах республік і цілковито програла, коли сусідні країни сформували національні держави. Тут цікаво те, як Ліст змальовує успіх і занепад саме Венеції:

«У республіці постійно вмирав той дух, завдяки якому вона стала великою. Сила і щаслива доля Венеції — результат патріотичної та героїчної аристократії, що постала на ґрунті енергійної й волелюбної демократії, — зберігалися й зростали доти, доки свобода була підвалиною енергії демократії, якою керували патріотизм, мудрість і героїчний дух аристократів; але що більше аристократія перетворювалася на деспотичну олігархію, яка вбивала всі свободи й енергію народу, то більше гнили корені сили й добробуту».

Видно, як наш спадкоємець Ксенофонта й Платона обожнює аристократію, але водночас він звинувачує її в усіх бідах і вважає, що для нації загалом шкідливо, коли аристократи думають, ніби лише жменьці людей належить узагалі все. Отака собі біполярочка. Венеція для нього стала ще одним прикладом, який доводить, що на піку могутності не можна зберігати протекціонізм, а треба, навпаки, запроваджувати принципи вільної торгівлі. Венеція цього не зробила — тому й загинула. Але вона загинула б у будь-якому разі, оскільки, щоб вистояти проти європейських націй, треба було самим постати як національна держава, чого Італія на той час не змогла. Найбільше Венецію занапастило те, що вона залишилася малою. По суті, Ліст не вперше й не востаннє вже пропонує імперіалізм і захоплення нових земель як вихід з економічних проблем. Тут цього ще не видно, бо мається на увазі просте об’єднання італійців. Але що робити, скажімо, маленькій Швейцарії? З погляду Ліста — вона приречена на поглинення успішнішим гегемоном, якщо сама не стане центром чогось більшого.

У чисто гегелівському стилі Ліст змальовує, як абсолютний «дух промисловості» мчить із регіону в регіон, і так з Італії він перенісся до Німеччини 🇩🇪, після чого виникла маса «вільних міст» і, що найголовніше, союз (Ганза) між Гамбургом і Любеком, який на своєму піку розрісся до 85 міст. Головне ноу-хау союзу — це запровадження навігаційного акта, який згодом «спише» Англія. Суть цього акта в тому, що товари членів союзу мають перевозитися лише на кораблях цього союзу, і ніяк інакше; такий підхід створює морську монополію в регіоні. Дивовижно, але Ліст погоджується, що коли Англія повністю відкрила ринок для Ганзи, а німці підпорядкували всю її зовнішню торгівлю — це було вигідно для Англії в перші століття (мабуть, тому, що це поневолення здійснювали німці, а не англійці). І скасували всю цю пишноту просто тому, що королі Англії захотіли вийти на наступний рівень розвитку. Що особливо цікаво, він великими шматками цитує «Історію Англії» Девіда Г’юма, і вона органічно вбудовується в систему поглядів Ліста. Чи так уже близькі шотландці Г’юм і Сміт, як ми звикли думати? Загалом, цей ганзейський союз уже ширший, ніж Венеція, але все ще недостатній, бо не зміг об’єднати націю. Але тут «урок» ще й у тому, що Ганза дотримувалася рецепту сучасних лібералів — купувала там, де дешевше. Тому замість розвитку внутрішніх сил нації вони просто були торговими посередниками, і коли інші нації відмовилися від посередництва, у Ганзи не виявилося нічого «реального» за спиною, вона розчинилася. А цією матеріальною базою могла бути вся Німеччина, якби Ганза не відірвалася від коренів. Ще з цікавих моментів є фрагмент, де Ліст пише про шкоду змішування «вільної торгівлі» з іншими поняттями лібералів про свободи:

Як завжди там, де порушують питання міжнародної вільної торгівлі, ми натрапляємо на змішування понять, пов’язане зі словом «свобода», що вже не раз призводило до великих непорозумінь. Про вільну торгівлю говорять так само, як про свободу віросповідання або громадянську свободу. Узагалі друзі й прихильники свобод вважають себе зобов’язаними захищати її в усіх формах, тож і вислів «вільна торгівля» став популярним, хоча тут не проводять розрізнення між внутрішньою та міжнародною торгівлею, а вони за своєю суттю й впливом далекі одна від одної, як небо і земля. Обмеження у внутрішній торгівлі лише в небагатьох випадках сумісні з індивідуальною свободою громадян, а якщо говорити про міжнародну торгівлю, то високий рівень її обмежень може співіснувати з найвищим рівнем індивідуальної свободи. Можливе й те, що найвищий рівень міжнародної торгівлі призведе до національного поневолення, як ми це згодом доведемо на прикладі Польщі. У цьому сенсі Монтеск’є каже: «Ніде торгівля не зазнає більших обмежень, ніж у вільних націй; і ніде не існує таких мінімальних її обмежень, як у націй із деспотичним правлінням».

І знову жорсткий німецький націоналізм

Італію німці «звільнили» від італійського короля й подарували їй децентралізацію (яка, за самим же Лістом, — головна проблема). Німецька Ганза правила Англією, і це було добре та вигідно для англійців. Але англійці, чомусь, ніби й не німці за походженням… це дуже дивно, бо коли Ліст доходить до Нідерландів 🇳🇱, то виявляється, що вони завжди були частиною Німецького Рейху, і що вони навіть більш німецькі, ніж інші, віддалені частини споконвічної Німеччини. Це просто малонімці, які не усвідомили себе, а отже неодмінно мають повернутися до рідної гавані. Історія тут стандартна й банальна: нібито добре географічне положення наперед визначило для них майбутнє торговельної імперії. Але впадає в око інше. Це вже не перший раз, коли Ліст натякає на необхідність знести феодалізм заради економічного зростання. Він хвалить аристократію, але тут же через рядок указує, що її панування — це катастрофа для економіки. Тож найрозумніше припустити, що аристократію він вихваляє з кон’юнктурних міркувань, через те, що в Німеччині вона ще мала силу. Загалом схема для піднесення країни одна й та сама — це копія Венеції та Ганзи. Але на відміну від них, Голландія вже почала формувати національну державу. Те, що вона мала сама по собі невеликі розміри, і що Венеція на піку розвитку по суті займала таку саму площу, — Ліста не цікавить. Головне, що вони усвідомили ідею національної держави. Виявляється, вона важлива й сама по собі, як фетиш. І це, звісно, все дуже добре: у боротьбі з Іспанією вони змогли створити могутню державу, монополізували торгівлю Європи й захопили багато колоній, але Ліст усе одно сумує, що Карл V не пішов альтернативним шляхом: 

Якби Карл V відкинув іспанську корону так, як жбурляють від себе камінь, що може затягнути в прірву, якою іншою була б доля нідерландців і німців! Як регент об’єднаних Нідерландів, як німецький кайзер і глава Реформації, Карл мав усі матеріальні та інтелектуальні засоби, щоб створити наймогутнішу промислово-торговельну імперію, найбільше морське й континентальне володіння, якого ще не існувало, — морське володіння, що об’єднало б під одним знаменом усі судна від Дюнкерка до Риги! Тоді досить було б однієї-єдиної ідеї, однієї-єдиної волі, щоб зробити Німеччину найбагатшою й найважливішою країною на земній кулі, щоб поширити її мануфактурне й торговельне панування на всі частини світу і, можливо, зберегти це становище на цілі століття.

Нідерланди могли б стати авангардом об’єднання Німеччини та її центром, але не наважилися… Дивлячись на успіхи маленьких Нідерландів, в Англії та Франції вмикаються свої протекціоністські машини (Кромвель, Кольбер), і оскільки ці країни банально більші за розміром і населенням, то в Нідерландів не було шансів на довгу перспективу (і знову мораль вимальовується по контуру — право сильного, де заради багатства треба захоплювати більше земель). Єдиний шанс для Голландії, за Лістом, полягав в об’єднанні з німцями у велику імперію. Він посилається на Бельгію, яка у складі Франції досягла більшого, ніж у незалежному вигляді. Важливо забезпечити величезний тил, внутрішній ринок збуту тощо. Жодних маленьких торговельних держав, лише великі нації. У підсумку Ліст пише, що ось-ось Німеччина анексує вже ослаблені Нідерланди, і радіє цьому.

Проклята Англія!

Дібравшись до Англії, Ліст малює стандартну й усім відому картину ролі розведення овець для майбутнього піднесення мануфактур. Причому всі заслуги тут на боці аристократії, адже саме вона, власне, й займалася розведенням овець: «Тоді як аристократія в більшості країн континенту не знала кращого використання своїх володінь, окрім як плодити там велику кількість диких звірів, і коли вона не мала важливішої справи, ніж усякими ворожими діями шкодити містам у їхній торгівлі». Подальша історія успіху — це копія Венеції, Ганзи і Нідерландів. Захист промисловості високими митами на імпорт, Навігаційний акт і спроби монополізації європейської торгівлі.

Ліст із радістю цитує промову короля Георга I перед парламентом 1721 року, щоб довести, що той не був меркантилістом, а був протекціоністом: «Очевидно, що жоден захід так не сприяє суспільному процвітанню, як вивіз мануфактурних товарів і ввезення іноземної сировини». Але Ліст дуже кумедно плутає причини й наслідки. Він буквально вважає, що в 1840-ті роки Англія стала головною країною світу через протекціонізм і принцип «готовий продукт в обмін на сировину». Промислова революція та розвиток науки взагалі випадають з його поля зору. Прогрес відбувається десь там, на тлі. Головне — створити мануфактурні потужності, а в кого їх було б більше на момент відкриття парового двигуна, той і здобув би перевагу. Запровадження парових технологій для нього ніби автоматичний процес. У країні А — 1000 мануфактур, у країні Б — 50 мануфактур, а після відкриття енергії пари в країні А — 1000 парових машин, у країні Б — 50 парових машин. Отже, головне значення має сам факт створення будь-яких мануфактур, для чого досить і старих протекціоністських заходів. Заради цієї мети англійці пішли на свідомі страждання. Ліст не приховує того, що ціни в Англії були вищими, ніж у Європі, і що люди були біднішими, гірше вдягалися, а їх силоміць змушували, якщо вони хочуть «як у Європі», — створювати все самим і вчитися робити це краще. Було заборонено імпортувати бавовняні тканини, навіть виготовлені англійцями в англійських компаніях із власних колоній, щоб не руйнувати потенціал розвитку материкової Англії.

Може, дії Англії в цій ситуації були безрозсудними? Авжеж, якщо виходити з теорії Адама Сміта та Ж.-Б. Сея щодо теорії вартості. Адже згідно з нею Англія для задоволення своїх потреб мала б купувати необхідні товари там, де вони були найдешевшими й найкращими; за цією теорією справді було безрозсудно самостійно виготовляти ці товари, які обходилися дорожче, замість купувати їх за нижчою ціною, та ще й водночас дарувати ці привабливі речі континентові.

Зовсім інакше ситуація виглядає з погляду нашої теорії, яку ми називаємо теорією продуктивних сил і якої дотримувалися англійські міністри, ніколи не вивчавши її глибоко, але діючи за принципом «купувати сировину, продавати фабричні товари». Англійські міністри не хотіли купувати дешеві мануфактурні товари, що задовольняють потреби, вони прагнули створити дорогу й стійку мануфактурну потужність.

Щоправда, почасти він має рацію. За його часів Англія справді «в 50, а то й 100 разів» перевищує виробництво старих конкурентів. Звісно, не безпосередньо через цей принцип, але опосередковано — через нього. Для впровадження машин, як вважається, потрібна дорога праця робітників, а машини запроваджують задля економії. А якщо Англія зробила дорогими всі ціни в країні, то це могло вплинути й на зарплати (щоб бодай покривався мінімум на харчі). Створивши штучну дорожнечу, Англія могла несвідомо створити стимул для автоматизації праці. Але, не з’ясовуючи причин, Ліст просто довго й нудно констатує перевагу Англії в усіх сферах промисловості.

Ліст завершує свій опус про Англію тим, що вона нібито від XII століття тільки й робила, що наживалася на стражданнях Європи. Буквально кожна нація Європи, воюючи одна з одною, втрачала своїх ремісників, учених тощо, які мігрували до Англії й передавали їй свої національні здобутки. Англія висмоктала всі успіхи Європи й синтезувала їх у своєму плавильному казані. Тож тепер, коли Європа вставатиме з колін і віджиматиме в Англії потоки доходів, вона просто поверне те, що дала Англії в борг. Логіка в Ліста максимально ображена. Буквально поставити на місце Німеччину — Росію, а на місце Англії — США, і ми отримаємо мужичка 50-ти років, що сидить на кухні в Саратові. Тільки це хтось записав і тепер видає у всіх книжкових.

Ліст регулярно нагадує, що дерево важливіше за свої плоди, що важливо нарощувати продуктивні потужності. Але також він регулярно перетікає з теми продуктивних сил до теми політичної сили як такої. Він буквально каже, що «сила важливіша, ніж багатство», і натякає на створення потужного військового флоту та потужної армії, до чого сильна промислова база відкриває пряму дорогу. З таким самим успіхом він міг би написати, що найсильніша армія Європи може просто взяти й пограбувати найбагатші країни, встановити над ними контроль і обкласти населення даниною, що теж зробить Німеччину найбагатшою. До такого він, звісно, не доходить. Але ця ідея «витає в повітрі» впродовж усієї книги. Принаймні розширити Німеччину «політичними» (тобто військовими) методами до такого рівня, щоб вона змогла економічно процвітати, — це цілком допустимо. Від Бельгії до Естонії, і від Данії до Словенії, суто Третій рейх і завоювання життєвого простору.

Наприкінці опусу про Англію Ліст навіть згадує, що англійці — також німці. Щоправда, німецька кров не допомогла самим німцям у Німеччині, тож причина успіху Англії не в цьому. І не у свободах та інституціях (бо в окремі періоди Англія була менш вільною, ніж інші країни Європи), і він так перелічує багато чинників. Але, по суті, доходить висновку, що річ усе-таки в усіх чинниках, узятих разом, і вдало складених у потрібний час. Він знову повертається до Нідерландів і нагадує, що якби Карлові V спало на думку створити Німеччину, то вся історія пішла б інакше. А якби в Англії з’явився такий самий тупий правитель, як Філіп II Іспанський, то плакали б її промислові успіхи. Зрештою Ліст зводить усе до особистостей і знову нагадує про важливість аристократії. Феодалізм — це погано, але аристократія — це ключ до успіху, бо вона вчить буржуазію моральності й гідності. Суто буржуазні нації не зможуть досягти такого успіху, як нації зі зв’язкою аристократії та буржуазії. Із недоліку Англії (що там аж до XXI століття повно рудиментів аристократичного правління, включно з монархією) Ліст робить один із головних секретів її успіху.

Ліст постає не просто імперіалістом і радикальним німецьким націоналістом, одержимим правом сильного, а ще й фанатом «благородних» аристократичних звичаїв і релігійного благочестя а-ля Ксенофонт. І все це поєднується з прогресизмом, вірою в промисловість і апологією міського способу життя. Якщо вже Наполеон був украй схожий на «нациста до нацистів», то Ліст і поготів. Щоправда, при цьому, як ми бачили, в окремих випадках він відстоює громадянські свободи й узагалі поводиться як типовий ліберал. Та й власну політичну кар’єру він починав із ліберального табору. Це те, що потребуватиме від нас певного осмислення (особливо з огляду на «мем» про походження соціалізму з лібералізму тощо).

Країни-невдахи: Португалія та Іспанія

Щодо Португалії 🇵🇹 та Іспанії 🇪🇸 у викладі Ліста все набагато простіше. Там панують «фанатизм, жадібність і вади духовенства, привілеї дворянства, деспотизм уряду, брак просвітництва та свободи народу». Це відсіч типового соціаліста або ліберала жахам «старого режиму» і, по суті, маніфест необхідності революції, подібної до революції у Франції 1789 року. Але цей розділ його книжки зовсім маленький, бо вся його суть полягає в тому, що не виправивши нічого з переліченого (а Ліст каже, що без виправлення тих вад розвиток неможливий…) — усього лише якийсь державник (граф Ерисейра) у Португалії нібито зумів піднести її промисловість до небачених висот лише за якихось десять років. І, звісно ж, сталося це завдяки рецептам у дусі Ліста, з митами тощо. Як можливе таке диво? А ніяк. Річ у тім, що вже дуже скоро після смерті Ерисейри Португалія укладе з Англією договір про свободу торгівлі (знаменитий «Договір Метуена 1703 року»), і Лістові критично важливо створити контраст, щоб показати, як неймовірні успіхи змінилися неймовірним занепадом.

Доказів занепаду він практично не наводить, а лише посилається на факт негативного торговельного балансу. Чи справді пересічні португальці зубожіли (на тлі інших країн Середземномор’я, які не підписували жодних договорів із Метуеном) — ми так і не дізнаємося. Чи справді вони могли розвинути свою промисловість, будучи порівняно невеликою державою і вже маючи низку сильних конкурентів (хоч би Францію) — невідомо. Але нам кажуть, що цей договір гірший за контракт із сатаною. І якби не він, то нібито Британія ніколи б не змогла здійснити промислову революцію. Отже, значення договору явно перебільшується. Водночас Іспанія теж виявилася деіндустріалізованою сільськогосподарською колонією для Англії та Франції, і це без такого договору. І Ліст це добре розуміє, а тому каже, що 1713 року Іспанія уклала з Англією інший договір, який стосувався лише ввезення рабів до іспанських колоній. Здавалося б, це зовсім не той договір, але нібито під цим соусом британці разом із рабами контрабандою ввозили й свої промислові товари. Як із цим боротися, спитає будь-який читач? Звісно ж, повною забороною будь-якої торгівлі з Англією. Але ж Ліст давав нам «свят-свят, хрест на пузі», що він проти заборонної політики і що добре відрізняє її від протекціоністської! Очевидно, це робилося задля такого самого пшика в очі, як і маса зайвих сторінок із горами «софізмів» із книжок його ворогів. 

І все ж, що заважало англійцям розорити Португалію за допомогою такої самої контрабанди? Чи могла працювати контрабанда і без жодних договорів, як це було у випадку з Наполеоном? Про це нам не кажуть (бо й так очевидно, що так). Але Ліст усе одно «зуб дає», що якби не договір Метуена — Португалія купалася б у маслі. А от Адам Сміт вважав цей договір поганим! Тому Ліст витратив половину розділу про лиха Португалії на те, щоб нагадати нам про розумову відсталість Сміта. Щоправда, навіть після цієї нібито катастрофи якісь місцеві правителі в обох країнах спробували закосплеїти французького Кольбера, щоб запровадити меркантилізм (те саме, прихильником чого Ліст нібито не є), і зрештою зазнали поразки. І, звісно ж, «аж ніяк не прихильник» меркантилізму, Ліст дуже хвалить цих меркантилістів (особливо португальського деспота Помбала), ніби навіть у таких жахливих умовах те небагато, що вони зробили, поліпшило становище їхніх націй бодай на крихту. Ура! Щоправда, Помбал в економіці загалом просто оптимізував експорт сільгосппродукції до Британії, а його основні реформи стосувалися поліпшення експлуатації Бразильської колонії, а не якогось промислового ривка… але гаразд. Ліст не бачить, що все це лише доводить марність запровадження або незапровадження Договору Метуена. У цих країнах нічого не виходить незалежно від подібних договорів.

Успіхи Франції: Кольбер і Наполеон

Розділ про Францію 🇫🇷 — це просто набір хвалебних пісень на честь великого Кольбера. Хоча сам Ліст каже, що промисловість Франції добре почувалася й раніше, але все це тьмяніє на тлі появи Кольбера. А от Кене, фізіократ і попередник Сміта, який наїхав на Кольбера, як виявилося, був черговим розумово відсталим дегенератом. Бо Кене любив землеробство і вважав, що Кольбер завдав йому шкоди через свою жагу піднести промисловість. Так йому й треба, цьому землеробству, каже Ліст. Промисловість стратегічно важлива, вона допоможе Франції стати великою, якщо все вдасться (як ми знаємо, вдалося все ж Англії). Отже, Кольбер — найвидатніший геній (Ліст анітрохи не прихильник меркантилізму, ні-ні, не подумайте, він же не якийсь брехун на кшталт Сміта!). І вся країна настільки трималася на одній особистості, що після його смерті Франція скотилася на дно. А французи, які захотіли «одним махом відновити добробут країни», заради цього навіть вирішили відкрити ринок для Англії. І це сталося тому, що їх «обдурили» брехливі теорії «економістів». Тепер уже Франція уклала копію Договору Метуена, і всього за 3 роки почалася революція. Збіг? (взагалі-то так, 3 роки — це несерйозний термін для таких руйнівних наслідків). Ліст так не думає. 

Тепер слід думати, що в Португалії меркантиліст Ерисейра цілком може «одним махом» піднести країну з колін. Та й той самий Кольбер може протягом одного покоління піднести країну з колін. Але коли ліберали-«економісти» нібито хочуть так само піднести країну з колін за допомогою простих рішень і замість «давайте просто заборонимо імпорт» кажуть «давайте просто не будемо регулювати», — то вони пропонують дуже простий рецепт, панацею тощо. Це вже просто смішно читати. А далі Лист зачитує солодкавий панегірик Наполеонові, ще геніальнішому економістові, ніж Кольбер… 

У своєму лапідарному стилі Наполеон одного разу заявив: «Держава, яка в сучасних світових відносинах дотримувалася б принципу вільної торгівлі, мала б бути стерта на порох». Щодо торговельної політики Франції він цими словами висловив більше політичної мудрості, ніж усі автори з політичної економії того часу в усіх своїх публікаціях. Можна лише дивуватися, з якою проникливістю ця велика й розумна людина, яка ніколи не вивчала систем політичної економії, змогла оцінити природу й важливість мануфактурних потужностей. Добре йому та Франції, що він не вивчав усього цього! «Раніше, — казав Наполеон, — був лише один вид власності, власність на землю; тепер додався новий вид — промисловість». Із цих слів ясно, що Бонапарт чітко бачив і говорив про те, чого не бачили економісти того часу, або ж вони не так виразно висловлювалися щодо того, що нація, яка всередині країни поєднує мануфактурні та землеробські потужності, була б набагато досконалішою й багатшою, ніж нація з одним лише землеробством. Те, що зробив Наполеон для запровадження й підтримки промислового піднесення Франції, для піднесення іміджу країни, для впровадження нових винаходів і вдосконалених методів праці, для поліпшення транспортної мережі, ще добре пам’ятають, і немає потреби про це нагадувати. Краще згадати, як перекручено й помилково оцінювали цього проникливого й сильного правителя сучасні йому теоретики.

Само собою, виявляється, що всі навколо ідіоти, але тут же з’ясовується, — про що сам Лист і каже нам, — що Франція з 1815 по 1827 рік успішно розвивалася під режимом протекціонізму. То до чого ж тоді всі ці страшилки, що без Наполеона все розвалилося б? Незрозуміло. Хоча тут, звісно, можна сказати, що це просто продовження політики Наполеона.

Бідна й нещасна Німеччина

У розділі про Німеччину 🇩🇪 як націю Лист ще раз нагадує про провал Ганзи й провал німців, які не усвідомили себе, у т. зв. Нідерландах, а ще додає про таку малонімецьку націю-країну, як Швейцарія 🇨🇭. Це теж німці, які замість Німеччини створили якусь дрібну нісенітницю й почали вважати, що саме це й є межа їхніх національних прагнень. Рівень дискурсу в Листа максимально зигабольний, а його життєвий простір для Німеччини навіть більший, ніж намалював собі Гітлер. Він знову просторо ридає про різні «ох, якби», де постала б могутня Німеччина, і не стало б мерзенної Англії, і німці були б гегемонами у світі, але ех… не з’явився мудрий монарх… ех… на практиці німці були прихильниками Адама Сміта й індивідуалізму, навіть до народження останнього. Якими ж дурнями ми були, товариші. Але через дику відсталість Німеччини від інших націй німці тепер лише копіюють західні зразки, зокрема й модні теорії Сміта. Причому Лист ниє про відсталість німців буквально так само, як Маркс у той самий час: 

Цим можна пояснити схильність німців до філософських систем і космополітичних мрій. Дух, який не міг знайти вільного розвитку в практичних справах світу, шукав можливості вижити у сфері спекуляцій. Тому-то й учення Адама Сміта та його послідовників ніде не знайшли так багато прихильників, як у Німеччині; ніде більше не можна побачити такої великої віри в космополітичне благородство Каннінга і Гаскіссона (прим. — два загалом-то норм типи, погугліть).

Дивно, що при цьому дуже важко знайти щось про німецьких фритредерів, настільки вони були важливі й повсюдно популярні. Але припустімо навіть, що Лист має рацію, і все найгірше у світі навалилося на його улюблену Німеччину. Його подальші приклади — просто щось неймовірне. Австрія нібито досягла неймовірного прогресу за влади Марії-Терезії та Йосифа II, завдяки протекціонізму. Тобто слід було б очікувати, що до 1790 року Австрія мала б стати успішною промисловою нацією, але де ж усе це? Протекціонізм був, це безсумнівно, але де ж могутність? Лист стверджує, що й у 1841 році в Австрії видно «могутню промисловість і квітуче землеробство», але де ж це все? Чому ми бачимо Австрію як хронічно відсталу державу Східної Європи? Але, звісно, ще краще розквітала, і теж завдяки протекціонізму, Пруссія за правління Фрідріха II, «і все це було справою одного-єдиного великого генія». А між Пруссією та Австрією міститься вся решта Німеччини, яка, на жаль, не була частиною цих квітучих імперій. І там панувала сатанинська вільна торгівля: «Це означає, що весь світ мав право завозити свої товари й продукти до Німеччини, але ніхто не бажав імпортувати німецькі товари й продукти».

І тут він оспівав оди Наполеонові, прихід якого нібито приніс німецькій промисловості суцільне благо, якого та вже давно не бачила. Скасування «континентальної блокади» нібито було національною катастрофою для Німеччини. Та й тут виявилося, знову ж таки за власними вказівками Ліста, що лише за 3–6 років (у 1818 р.) Німеччина знову запровадила протекціонізм, усього на 3 роки пізніше за Францію. А істерика ж яка.

США і Росія — приклад для всього світу

Росія 🇷🇺 і США 🇺🇸 (яка іронія) стали двома останніми країнами в історичному розділі книги. У Росії серйозний економічний підйом Ліст пов’язує лише з реформами Петра I та правлінням Катерини II (тобто знову орієнтується на меми епохи Просвітництва і зводить успіхи націй до постатей видатних монархів). Але після наполеонівських воєн, на жах Ліста, в Росії з’явилося багато лібералів, які проповідували вільну торгівлю: «Праці Шторха в Росії були не менш популярні, ніж праці Сея в Німеччині». Він пише так, ніби на тлі Європи Росія жила в мріях про вільну торгівлю цілу епоху довше за інших і навіть не помітила, як Англія знищує її промисловість, а торговельний баланс котиться в прірву. Але тут же пише, що вже 1821 року (тобто лише на 3 роки пізніше за Німеччину) росіяни запроваджують систему протекціонізму. Далі він знову малює райдужну картину, як після цього в останні 20 років Росія бурхливо розвивається завдяки протекціонізму, як вона повністю подолала всі торговельні кризи, які завдяки митам уже неможливі (!), і зміцнюється у вірі, що Росію чекають подальші карколомні успіхи.

У США, по суті, відбувається те саме. Запровадили митні ставки — розквітли всього за 10 років, трохи їх знизили — «руйнування фабрик, знецінення продукції, лихо фермерів». І так двічі поспіль. Лише 1824 року вони запровадили потужний тариф (на 3 роки пізніше за Росію), і попри те, що 1828 року його знову знизили, хоч і не надто сильно, Ліст із гордістю показує цифри зростання економіки США до 1838 року й пускає скупу сльозу, радіючи, що це все завдяки протекціонізму. Ніби це його особиста заслуга. Ну і, як завжди, рубрика «знайдіть 10 відмінностей між консерватором і комуністом». Ось так Ліст описує промисловий пролетаріат: 

Про бідність, жорстокість та інші лиха серед людей, зайнятих у мануфактурному виробництві, не йдеться й мови. Навпаки, серед більшості робітників і робітниць панують сувора мораль, чистота і вродливість одягу; бібліотеки працюють так, щоб давати людям корисні й повчальні книжки. Праця не виснажлива, харчування достатнє й якісне. Більшість дівчат, заощаджуючи, можуть накопичити собі на посаг.

При цьому Ліст стверджує, що все це досягнуто завдяки низьким цінам і низьким податкам, чого немає навіть в Англії. То яким же чином Англія може розорити США своїми низькими цінами — загадка природи. А саме цього Ліст і боїться. Після того, як він на 4 сторінках розписує багату природу США та їхній потенціал до розвитку, він переходить до підсумкового розділу всього історичного блоку. І вже тут ми вперше бачимо те, про що я говорив на самому початку, — чому Ліста можна вважати батьком інституціоналізму: 

На прикладі італійських і ганзейських міст, Голландії та Англії, Франції й Америки ми бачимо, як продуктивні сили, а отже, і багатство, зростають пропорційно до рівня свободи та досконалості політичних і суспільних інституцій, і як останні, своєю чергою, дістають поштовхи для свого подальшого вдосконалення від збільшення матеріальних багатств і зростання продуктивних сил індивідів. Справжній підйом англійської промисловості та могутності почався лише від часу справжнього утвердження англійської національної свободи, а промисловість і могутність венеційців, ганзейців, іспанців і португальців почали занепадати разом із занепадом їхньої свободи. Якими б працьовитими, ощадливими, винахідливими й інтелігентними не були індивіди, вони не здатні заповнити нестачу вільних інституцій. Отже, історія вчить нас, що більшу частину своєї продуктивної сили індивіди черпають із суспільних інституцій.

Історичний розділ завершується нагадуванням — Кольбер геній і велика людина. А на певному рівні розвитку вільну торгівлю належить замінити протекціонізмом. На такій повчальній ноті він переходить до глави #2 — «Теорія».

Короткий переказ історичного блоку

Як ми вже говорили на самому початку, праця Ліста поділена на 4 «книги»: Історія, Теорія, Системи, Політика. Першу книгу ми нарешті закінчили, і той опис, який було подано нами на початку цього огляду, загалом точно відбиває всю суть. Там само ми показали, як Ліст описує історію Венеції, а далі викладається історія Ганзи та Нідерландів. Усі вони, з невеликими відмінностями, нібито показали одні й ті самі причини зростання (тобто протекціонізм) і занепаду (тобто відсутність великої території та національної ідеї). Нідерланди підійшли до успіху найближче, але розмірів країни, зрештою, все-таки було замало. Головне, що Нідерланди зробили зі своєї політики священну корову протекціоністів, завдяки чому Англія нібито досягла всіх своїх успіхів — знаменитий «Навігаційний акт». У розділі про англійців Ліст показує, що вони просто скопіювали моделі Венеції, Ганзи та Нідерландів, а також скористалися тупістю континентальних монархів, які вигнали зі своїх країн євреїв, протестантів і взагалі всіх вправних людей. Чому всі ці люди втекли саме до Англії — Ліста не цікавить, йому важливо констатувати, що англійці самі нічого не можуть і паразитують на європейцях (хоча коли французи на рівні держави запрошували ремісників з інших країн, то це вже не паразитизм, а база!). Але загалом Англія радше хороша, вона все-таки змогла отримати вигоду, хай це й було чисте везіння. Промислова революція та її причини його не цікавлять. Для нього очевидно, що вона так чи так відбувається на тлі, завдяки науці. Головне — хто матиме більше мануфактур на момент її початку, щоб вони з лялечок перетворилися на метеликів; мета — заготовити більше таких лялечок, а там уже якось само складеться.

Десь тут Ліст починає сипати визнаннями, що запорука успіху для економіки — це геополітика і сильна армія, і це чудово накладається на його промови про необхідність розширювати Німеччину за рахунок Нідерландів, Швейцарії тощо. Португалія та Іспанія наводяться як приклади чудовиського впливу вільного ринку і головний мем-страшилка. Франція використовується як приклад геніальності таких людей, як Кольбер і Наполеон, за яких країна розвивалася, а без яких вона нібито йшла шляхом Іспанії. Він наводить серію абсолютно неправдоподібних «фактів» майже в кожному розділі, але в розділі про Німеччину заявляє, що Австрія завдяки протекціонізму розквітає практично весь час із 1740-х до 1840-х років. У Пруссії тим часом правив Фрідріх II Великий, а отже й вона за нього була неабияк розвинена, адже в Ліста є прямий зв’язок значущості монарха з рівнем розвитку нації. Куди все це поділося? Незрозуміло. Але Наполеон, перемігши їх, зробив їм тільки краще, тому Ліст нагадує про благо «континентальної системи» для Німеччини, за якої її промисловість ще ніколи (а отже й до ВФР теж) не була такою доброю.

Закінчує він свій історичний розділ главами про Росію та США, які не так давно запровадили протекціонізм і за 20 років уже нібито досягли таких успіхів, що ось-ось Англії кінець. Усе це на момент 1841 року настільки суперечить історії, що сьогодні це навіть вражає. Але за деталями я раджу звернутися до розгорнутої версії огляду або прочитати Ліста самостійно. Єдиний плюс у всьому цьому — визнання ролі інститутів для економічного розвитку.

Друга частина: Теорія

Друга книга (Теорія) починається з глави під назвою «Політична і космополітична економія», тож очевидно, що тут прояснюватиметься цей головний принцип усього побудування Ліста. Але ми вже й так знаємо, з передмови, що це розділ про принципи націоналізму. У катастрофі економічної науки, як виявилося, винен особисто Франсуа Кене і фізіократи. До його появи все було нормально, і економіка була предметом для державного управління. Але щойно з’явилася ця нікчемна людина — наука економіки раптом масово почала дбати про вічні закони для всього людства (якщо придивитися, такий самий закон для всіх і кожного народу пропонує сам Ліст… але він цього впритул не розуміє). Ліст переходить до Сміта, і йому здається нікчемним і смішним, що Сміт пропонує ідеї «вічного миру» в Європі (🇪🇺) і взагалі вважає мир важливим чинником економічного прогресу. Ліст дивується, як можна бути настільки тупим, і що: «Якщо він у деяких місцях і говорить про війну, то лише мимохідь». Звідси неможливо зробити жодного іншого висновку, крім того, що 🪖 Ліст схвалює війну. Це щось природне для людського роду і, найімовірніше, корисний інструмент для економічного розвитку.

Економіст Сей узагалі пропонує для кращого уявлення про роботу економіки — уявити існування всесвітньої республіки. І хоча він постулює три рівні економіки: приватну, державну і політичну, другою частиною він узагалі не займається. Приблизно в цей момент Лист нібито й зрозумів, що «політична економія» — невдала назва, і сам він називає це космополітичною економією. Замість цього абстрактного світу Лист пропонує займатися другим рівнем, який у Сея названо державною, а у Листа — політичною економією у власному значенні слова. І знову, вкотре, Лист на всі лади звинувачує в тупості всіх лібералів, зарахувавши до їхніх лав навіть Сісмонді. Ці негідники насмілюються заперечувати нації! Він цитує одного з фритредерів: «щаслива доля індивідів зумовлена загалом долею всього людського роду». А фритредер зі США, Томас Купер, навіть насмілився сказати, що нації — не більш ніж розумова фікція (наш епікурейський слон!), яка існує тільки в голові політиків. Лист просто скаженіє, що хтось не сприймає нації як організм із власними особливими інтересами.

Невеликий офтоп. Хто такий цей Том Купер (1759-1839), мені раптом стало цікаво, і виявилося, що це один із найвидатніших учених США, вихований у традиціях французького Просвітництва, із покоління французьких «ідеологів», на якого місцеві святенники нападали як на матеріаліста. Та він і був матеріалістом, фізіологом у дусі Кабаніса. Сам Купер родом з Англії, він був радикалом (Бентам і Ко), противником рабства і загалом класиком англійського та французького лібералізму. За часів ВФР приїхав до Франції й навіть підтримав якобінців, але, за класикою, розчарувався в них під час терору. З-поміж відомих осіб того часу він був особисто знайомий із Лавуазьє. Після Франції Купер переїхав і осів у США, де підтримав Джефферсона. У свою чергу Джефферсон дуже поважав Купера і навіть казав, що Купер: «одна з найздібніших людей в Америці». Його добре знали й інші соратники Джефферсона, зокрема майбутній президент Меддісон, і всі дуже схвально відгукувалися про нього.

Завдяки патронатові Джефферсона Купер швидко отримав добрі посади в університетській системі США. Він був прихильником вільної торгівлі й узагалі всіх можливих громадянських свобод, зокрема релігійної. Сам він був не надто віруючим (можливо, і атеїстом), і в США його розчарувало саме те, що це була дуже релігійна країна. І все б ішло просто за найкращою траєкторією, але 1819 року, оселившись у південних штатах, його погляди на рабство почали змінюватися, і зрештою він перетворився на захисника рабовласництва. Щоправда, в усьому іншому — все той самий ліберал. Якби не цей момент, я б узагалі сказав, що його можна вписувати до зали слави епікурейських базовиків… але, в принципі, він таким і є, просто позиція щодо рабства розчаровує і не дає зробити з нього прямого топа з топів, на жаль.

Марксист Лист проти нелюдського мальтузіанства та егоїзму

І все ж, як ми вже говорили, Лист намагається зіграти в адекватність і каже, що загалом космополітична економія навіть нормально розроблена, що він із нею згоден. Але застосовувати її треба лише тоді, коли всі нації світу справді об’єднаються у всесвітню республіку. Цілі добрі, і вигода буде для всіх! Він і не проти! Але тут і тепер це утопія, а отже до уваги має братися лише націоналістична, політична економія. 

«Школа нині перебуває в стані, до якого ще тільки має прийти, а не в такому, який можна вважати справді наявним».

А оскільки умовою для об’єднання республік є їхня рівність у розвитку, а найкращим способом для зрівнювання є протекціонізм, то протекціонізм — це те, чого має бажати ліберал заради реалізації своєї утопії! Ну а в плані боротьби проти мальтузіанства (відмінної риси комуністів того часу) Лист пішов навіть далі за Маркса! «Лише через невизнання космополітичної тенденції продуктивних сил Мальтус дійшов хибного бажання обмежити зростання населення; у новітній час у Шальмерса й Торренса виникли дивні погляди щодо того, що накопичення капіталів і необмежене виробництво — це зло, якому заради загального блага потрібно встановити межу; а Сісмонді проголосив фабрики явищем, шкідливим для суспільства». Та й аргументація в нього така сама, як і в комуністів того часу: через віру в безкінечність прогресу + скарги на аморальність використання презервативів (див. Апологія Мальтуса). Але не тільки. Окрім цього, він наполягає ще й на аморальності щодо бідних, тобто повний набір комуністичної аргументації.

Якщо за своєю тенденцією теорія Мальтуса видається нам обмеженою, то за своїми методами вона протирічить природі, убивча для моралі й сили і взагалі така, що викликає відразу. Вона хоче вбити прагнення, якими природа користується як найкращим засобом для спонукання людей до фізичних та інтелектуальних зусиль, пробудження й підтримання їхніх шляхетних почуттів, — прагнення, яким людство завдячує більшою частиною свого поступу. Вона хоче піднести безсердечний егоїзм до рівня закону; вона вимагає, щоб ми замкнули наше серце перед стражданнями того, хто помирає з голоду, оскільки якщо ми дамо йому їжу та воду, то, можливо, через тридцять років замість нього помиратиме з голоду хтось інший. На місце співчуття вона ставить розрахунок. Ця теорія здатна перетворити серця людей на каміння. А чого ми можемо сподіватися від нації, громадяни якої мають у грудях каміння замість сердець? (🇬🇧) Чого, крім цілковитого занепаду всієї моралі, а тим самим — усіх продуктивних сил, а з цим — і всього багатства, всієї цивілізованості та могутності нації?

Коли населення якоїсь (🇬🇧) нації зростає швидше, ніж виробництво продуктів харчування, коли накопичення капіталів сягає такого рівня, що вони в цій нації більше не знаходять можливостей для використання, коли машини залишають без роботи велику масу людей і виникає перепродукція товарів, то все це лише доказ того, що природа не хоче, щоб промисловість, цивілізація, багатство й могутність дісталися тільки одній нації…

Малюючи картини майбутнього й припустивши найжахливішу ситуацію, ніби принципи свободи торгівлі дотримувалися б у всьому світі, він малює антиутопію, де Англія створить колонії в Африці, Азії тощо, які вона розвиватиме, бо там житимуть англійці. Британія стане островом-містом, а всі неанглійські нації будуть фермерами, які житимуть як худоба, і рекрутами для англійських війн з азійцями… і француза та німця поважатимуть не набагато більше, ніж усіх цих мерзенних азійців :((( У цій картині впадає в око (крім шовінізму щодо колоній і ненависті до Англії, чого й так уже було надто багато в цій книжці) — що він принципово не допускає, і навіть сам це проговорює, щоб Англія вирішила експортувати капітал до інших країн. Ліст просто свято переконаний, що таке неможливо! Це ж не благодійність, зрештою. Сучасний Китай або навіть Японія кінця XIX століття тут мали б дуже здивуватися.

Теорія продуктивних сил і битва проти вульгарних матеріалістів

Далі він переходить до другої найважливішої частини своєї теорії (про що вже теж ішлося в передмові) — розрізнення теорії вартості і теорії продуктивних сил. Я перекладаю з української, тож, мабуть, цінності = вартості російською. Як уже говорилося раніше, вартості — це буквально наявні засоби, грошові чи ні. У певному сенсі це може стосуватися і доходу. Це близько до того, як оцінювати рівень економіки за ВВП, і саме це робить Адам Сміт та його послідовники, які проголосили «науку про обмін», мінові вартості (до речі, цінності було б краще…). Ліст пропонує не оцінювати економіку так тупо, а більше зважати на продуктивні сили (заводи, інфраструктуру, закони в країні й навіть виховання громадян, тобто «інститути»). Зокрема його цікавить оцінка інтелектуальної праці, а не лише матеріальних благ (це ж, до речі, цікавило і Сея). Те, що Ліст називає «інтелектуальним капіталом», для розвитку націй навіть важливіше, ніж матеріальні сили. Як каже Ліст, обігруючи назву книжки Адама Сміта: 

«Причини багатства — це щось зовсім інше, ніж саме багатство» (і далі) «отже, здатність створювати багатства незрівнянно важливіша, ніж саме багатство».

Загалом ідея банальна, тож її ілюструють найпростішими прикладами, на рівні багатого марнотратника і бідного господарника. Неважко зрозуміти, хто зрештою зможе піднятися, а хто залишиться ні з чим і в боргах. І, як завжди, він порівнює побутові приклади з міжнародними відносинами. Але попри всю простоту й примітивність, підхід справді добрий. Це пояснює, як такі країни, як Німеччина, після двох світових воєн так швидко відновили добробут. Базис (сили) підтягнув надбудову (вартості, багатство). Це ж пояснює, чому сучасна Україна з подушним ВВП на рівні Кенії чи Єгипту, з погляду проживання життя не виглядає такою вже відсталою. Бо показник ВВП не враховує вже вбудовану за сотні років інфраструктуру, освіту громадян тощо. У безкраїх океанах смішної нікчемності, що складається з конспірології та кухонних тирад батька про ненависть до піндосів британців, цей острівець адекватності в книжці Ліста — один із найкращих.

Хоча ідея з протиставленням теорії «сил» і «вартостей» концептуально непогана, Ліст примудряється подати її зі значним рівнем вульгаризації. Він перетворює це на питання геополітики (мовляв, без урахування грамотної геополітики багатства не буде). І навіть якщо це слушно, він фактично відмовляється від економіки як науки. Так, те, що він каже, дає змогу в оцінці багатства/бідності націй змістити акценти й урахувати більшу кількість змінних. Він намагається якщо не оцінити «рівень життя» в різних країнах, то принаймні порушує проблему, вказує на вади нинішніх оцінок. Але при цьому сама лінія засудження лібералів побудована так, що спроби кількісної оцінки економіки стають мало не провиною ліберальних економістів. Їх звинувачують у матеріалізмі, надмірній прив’язаності до «тілесного», до бажання все оцінити в грошах, і загалом, в аморальності. За такої позиції виходить, що «сили» Ліста не варто навіть намагатися оцінити й перевести в кількісний вимір. Він говорить про щось «вище», ніж банальна калькуляція матеріальних благ, але водночас він говорить і не про економіку, а суто про геополітику. Тому, як на мене, вважати Ліста економістом — велика помилка. Погляньте на приклади Ліста, коли він нападає на лібералів:

Ньютон, Ватт або Кеплер нібито не такі продуктивні, як осел, кінь або бик, що тягне плуг, — цих «працівників» Мак-Куллох нещодавно поставив у ряд продуктивних членів людського суспільства.

Ліст не пише про економіку, він просто констатує аморальність лібералів. Вони зробили тварин членами людського суспільства. Вони викинули Ньютона з економіки, бо не здатні (як, утім, і сам Ліст) кількісно оцінити його працю. Замість абстрактних фраз про роль Ньютона, вони просто вирішують його не враховувати! Звідки, власне, Ліст узяв, що ліберали не зважали на науку, — загадка. Похвальних промов на користь Ньютона та інших учених можна знайти вдосталь, просто це справді неможливо підрахувати, а економісти, вочевидь, сподівалися зробити з економіки кількісну науку. 

Але не варто думати, що Ж.-Б. Сей допоміг подолати цей недолік учення Сміта своєю фікцією про нематеріальні товари або продукти; цим він лише замаскував безглуздість висновків теорії, але не витягнув її з матеріального занепаду. Для нього розумові (нематеріальні) виробники були продуктивними лише тому, що вони отримують відшкодування в міновій вартості і що їхні знання також здобуті за рахунок мінової вартості, а не тому, що вони створюють продуктивні сили. Для нього вони — лише накопичений капітал. Мак-Куллох іде ще далі: він каже, що людина — такий самий продукт праці, як і машина, яку вона виробляє, і йому здається, що в усіх економічних дослідженнях людину варто розглядати саме під таким кутом зору.
(…) Томас Купер оцінює хорошого американського юриста в 3000 доларів, отже, приблизно втричі дорожче, ніж старанного раба-хлібороба.
(…) Із великої кількості місць, де Сей висловлює свою думку, процитуємо лише його найсвіжіше висловлювання: «Талант адвоката, лікаря, який був здобутий ціною певних жертв і який приносить дохід, має певну грошову вартість, яка не є такою, що може бути передана далі, але натомість міститься у видимому тілі тієї особи, якій він належить».

Ліста дуже зачіпає саме матеріальний вектор поглядів лібералів. Коли він говорить про свою теорію, яка нібито враховує духовні сили в усій їхній магічній специфіці, то він говорить просто про те, що сили важливіші за вартості. Він займається констатацією, малює два рівні теорії. Раз він говорить про те, що створює сили, то праця вченого «важливіша» за працю слюсаря. Гаразд, припустімо, що вона важливіша, але що робити з цим далі, як нам порівнювати, наскільки важливіша? За Лістом — ніяк (а інакше див. вище: ми порівнюємо вільного і раба, людину і машину тощо, і все це аморально). Достатньо просто загальної концепції й того, що сили важливіші за вартості, і все. І лише бездуховні та дурні матеріалісти зводять усе до того, що можна «помацати».

Поділ праці та принципи колективізму а-ля СРСР

Єдина заслуга школи Адама Сміта, з якою погоджується Ліст, — це відкриття механізму роботи поділу праці. Але, звісно ж, Сміт, будучи клінічним ідіотом у житті, навіть не спробував повноцінно осмислити й по-справжньому глибоко оцінити своє відкриття. Рятуючи Всесвіт, Ліст починає зі словоблуддя, заявивши нам, що є два поділи праці: (1) Коли одна людина по черзі виконує різні види праці (і таким чином вона їх розділяє); (2) Те, про що говорить Сміт, коли один процес поділяється між різними людьми. Ліст тут додає, що обидва процеси можна було б назвати ще й «об’єднанням роботи», у першому випадку — різних робіт в одній людині, а в другому — роботи різних людей на одному виробництві. Ліст хоче сказати, що фраза «поділ праці» вводить в оману, і тому правильніше говорити:

«Розподіл між індивідами виробничих операцій» або «конфедерація», тобто «об’єднання різних видів діяльності, поглядів і сил заради спільного виробництва».

Здавалося б, до чого ця тавтологія? А річ у тім, що причина зростання продуктивності не в поділі, а в об’єднанні! Ця словесна еквілібристика переслідує ті самі цілі, що й гра з термінами у позитивістів (проти негативних, критичних і руйнівних концепцій!) або соціалістів. Ліст навіть сам називає це принципом колективної праці. І крім того, що це свідчить про перевагу суспільства/нації над індивідами, це ще й дає змогу краще обґрунтувати аналогії між політикою та економікою (через кооперацію різних сфер діяльності задля однієї національної мети тощо). Ліст наполягає, що якби йшлося лише про поділ праці, то це мало б що дало без «об’єднання продуктивних сил заради спільної мети». Він намагається змістити акценти й привнести в цю тему моральну складову. Немає нічого доброго в сегментації та децентралізації, якщо це призводить до послаблення зв’язків із суспільним цілим. Ліст, як комуніст (тобто фашист і консерватор, це слова-синоніми) виступає проти «атомізації» суспільства.

Аналогії з політикою та перехід до масштабу рівня держави, коли Ліст звинувачує Сміта в обмеженні принципу лише «окремою фабрикою», — це просто катастрофа, бо Ліст наполягає, щоб нація була цілковито самодостатньою (автаркія). Щоб виробництво не залежало від імпорту, і всі елементи виробництва були розподілені всередині нації. Із адекватних аргументів тут лише той, що, розмістивши всі ланки виробництва близько одна до одної, можна досягти економії на логістиці. Ліст узагалі дуже наголошує на логістиці й пропагує розвиток залізниць. Це його друга панацея після самого принципу протекціонізму. Отже, якщо у економістів поділ праці призводить до підвищення ефективності, як-от до зростання подушного виробництва голок на голковій фабриці, то у Ліста поділ праці в нації («поділ операцій і конфедерація сил») призводить до зростання… геополітичної могутності, яка, власне, і є метою всієї господарської діяльності. Це знову щось майже «нематеріальне», що неможливо підрахувати (хоча зрозуміло, що й матеріальне зростання важливе як умова могутності). 

Із цікавих моментів: Ліст звинувачує Сея в тому, що той дивиться лише на економічний базис у найпростішому значенні цього слова — на виробництво благ. Це смішно вже хоча б тому, що до цього Сея звинувачували в нерозумінні важливості виробництва! Але це цікаво й тому, що у 2025 році все ще активно точаться суперечки, чи можливий розвиток за диктатур. Усі послідовники Ліста, любителі геополітики, звісно ж, кажуть, що так, диктатури чудово досягають економічного зростання, тож нащо нам ця ваша «ліберальна демократія». Але Ліст виступає тут у зворотному напрямі, а до табору байдужих закидає саме Сея:

Якщо так само і закони та державні інститути не створюють вартостей безпосередньо, то вони створюють продуктивні сили, і Сей помиляється, коли стверджує, що можна спостерігати збагачення народів за будь-яких форм правління, і що законами не можна створити жодних багатств.

Тут Ліст знову, як і багато разів до цього, виступає як ранній інституціоналіст. А Сей знову виглядає як класичний матеріаліст, який уперто не хоче погоджуватися з впливом «надбудови» на «базис». Яка іронія.

І знову расизм: Три головні зла на планеті

Як один із прикладів ефекту поділу праці, Ліст проводить різницю між людиною з однією рукою та людиною з двома руками. Остання буде значно ефективнішою, ніж просто вдвічі, маючи вдвічі більше кінцівок. Виникне додаткова потуга від синергії двох рук. На національному рівні Ліст усе спрощує до того, що в будь-якій нації є теж дві руки: промисловість і землеробство. Тут аналогія зрозуміла. Але цікаво те, що він тут знову повертається до свого колоніального расизму: 

І міжнародний, і національний поділ праці пов’язані насамперед із кліматом та природними умовами. Не в усіх країнах можна виробляти чай, як у Китаї, або прянощі, як на острові Ява… (…) Країнами з найкращими природними умовами в аспекті національного й міжнародного поділу праці є, очевидно, ті, ґрунти яких дають більшість товарів першої необхідності найкращої якості й у найбільшій кількості, а клімат найліпше підходить для фізичної та розумової праці, тобто країни помірної кліматичної зони. У них блискуче розвиваються мануфактурні потужності, завдяки яким нація може не лише сама досягати найвищого рівня інтелектуального, соціального розвитку й політичної могутності, а й зробити свого роду данниками країни жаркої зони та менш культурні нації. Саме тому країни помірної зони покликані бути лідерами в доведенні національного поділу праці до найвищої досконалості й використанні міжнародного поділу праці [маються на увазі колоніальні відносини між «індустріалами» та «землеробами»] для свого збагачення.

Простіше кажучи, він знову обґрунтовує природність колоніалізму через клімат. Але в контексті ідей про поділ праці та аналогію з однооким чоловіком Ліст навіть хоче сказати, що країни поза межами Європи та США — інваліди. І більше того, що інвалідам судилося бути слугами «здорових». Наводжу це просто як приклад логіки, вельми поширеної в XIX столітті серед консервативно налаштованих громадян. 

«Нація, яка розвиває лише землеробство, — це індивід, якому в його матеріальному виробництві бракує однієї руки».

В принципі, я даремно старався, бо в одній місткій цитаті Ліст сам назвав три головні «зла», які, на його думку, походять від ліберальних економістів:

Система школи страждає, як ми показали в попередніх розділах, від трьох головних недоліків: по-перше, від нечуваного космополітизму — вона не лише не розуміє природи націй, а й не зважає на задоволення її інтересів; по-друге, від мертвого матеріалізму, який усюди зосереджується насамперед на міновій вартості речей, залишаючи поза розглядом інтелектуальні й політичні, теперішні й майбутні інтереси та продуктивні сили нації; і по-третє, від партикуляризму та індивідуалізму зі схильністю до дезорганізації, які, за нерозуміння природи суспільної, колективної праці та дієвого впливу об’єднання продуктивних сил із його великими наслідками, відображають, по суті, лише приватну промисловість у тій формі, в якій вона розвивалася б у вільних обмінах із суспільством, тобто з усім людством, наче воно не було поділене на окремі національні спільноти.

Цілий розділ Ліст присвятив тому, як ліберали (переважно Купер і Сей) заперечували нації та вважали, що суспільство — це просто сума індивідів, а отже приватна економіка господарства значною мірою відображає «національний рівень». Що добре для індивідів, те добре й для всього населення країни. У Ліста з цієї теми дуже палає, і тому він наводить просто купу цитат лібералів, щоб сказати «дивіться! вони заперечують нації! жесть!». І так більшу частину розділу. Наводити не буду, щоб не затягувати ще сильніше. У Ліста присутня типова критика номіналізму зі спробами довести, що не можна складні суспільні явища редукувати до простіших частин. Армія — це щось більше, ніж зібрання солдатів, і т. д. і т. п. Звичайні класичні приклади. Він постійно крутиться навколо інтересів суспільства й індивіда, щоб довести, що суспільство не просто має право обмежувати індивідів (зокрема в економічному обміні) — а й робить це впродовж усієї своєї історії. А отже, це щось по-справжньому природне, і тому нема чого проти цього боротися: колектив може і повинен обмежувати права окремих індивідів. І будь-яка спроба точно регламентувати, де обмеження допустимі, а де ні, — приречена на провал, бо деякі речі, які ще вчора вважалися корисними, сьогодні вже такими не вважаються, і навпаки. Зокрема використовується й ходовий приклад: «Якщо в мирний час свідоме вбивство людини буде злочином, то на війні це обов’язок». Отже, суспільні інтереси завжди коригуватимуть межі дозволеного й щось заборонятимуть. Якісь наші (псевдо) «природні» права в різних ситуаціях можуть бути обмежені тощо. 

Аргумент слабкий і дешевий, але ним досі користуються всі апологети держави. Мовляв, якщо так, то треба припинити будь-який опір державному втручанню й визнати, що це благо. Хоча з того, що регулювання завжди було і навіть, припустімо, неминуче виникає, — аж ніяк не випливає, що ми маємо його підтримувати й бажати всюди, де його ще немає. У радикальних державників, і в Ліста, — випливає. 

Далі я пропущу опис одразу кількох розділів. Їхня суть проста — промисловість крутіша за землеробство (хоча й землеробство важливе, і воно дуже багатіє через розвиток промисловості), міста кращі за села, прогрес завжди був пов’язаний із містами. Індустріалізація несе благо й пов’язана з науковим прогресом тощо. Нічого особливого він тут не скаже, і загалом з усім цим я цілком згоден. Як апологет прогресизму він цілком нормальний, і проблема лише у висновках, що наростають навколо цього. А найкумедніший момент — це його абсолютне невір’я в те, що сучасні США можуть існувати:

Ми заперечуємо лише те, що велика й незалежна нація, як стверджує Адам Сміт, «може протягом тривалого часу щороку ввозити значно більшу за своєю вартістю кількість продуктів і фабричних товарів, ніж вивозити їх, що кількість благородних металів, які є в розпорядженні такої нації, можна з року в рік істотно скорочувати й замінювати всередині країни обігом паперових грошей, і, нарешті, що така нація може постійно збільшувати свої борги перед якоюсь іншою нацією, але водночас з року в рік досягати поступу у своєму добробуті».

Наприкінці розділу «теорія» Лист раптом зізнається, що Адам Сміт зовсім не проти протекціонізму. Щоправда, він називає це винятками, але винятки там такі, що важко вигадати, що в такому разі взагалі є «нормою». Два з винятків дозволяють країні запроваджувати високі мита у відповідь на мита противника або взагалі заборонити всю торгівлю за умови, що противник має скасувати мита й грати чесно. Ще один — підтримувати протекціонізм для молодих і слабких галузей промисловості. Листа не влаштовує лише те, що якщо ти запроваджуєш протекціонізм у відповідь на дії іншої нації, то за Смітом, якщо з іншого боку дослухаються й скасують захист, то й ти маєш його скасувати. А за Листом, якщо ти вже ввімкнув режим шоколадних річок і кисільних берегів, то вимикати його — безглуздо. Виявляється, у цьому вся різниця, і виходить, що сам Лист визнав: Адам Сміт уже сказав усе, що пропонує сам Лист.

Виявляється, що це були «винятки», що вони непослідовні, і тому вже Сей відмовився від усього цього та допускав протекціонізм лише за умови гарантій, що вже за кілька років його можна буде усунути. Це обмеження строків дорівнювало тому, що протекціонізм узагалі скасовується як послідовна стратегія. Але все ж Сміта це не стосується. По суті, вистріливши собі в коліно і знецінивши один із лейтмотивів усієї книги (а це була критика персонально Сміта за тупість), Лист завершує розділ теорії й переходить до третьої частини книги.

Короткий переказ теоретичного блоку

Закінчивши розділ «Історія», Лист викладає основні абстрактно-теоретичні положення в наступному розділі «Теорія». Вона починається з проповіді переваг націоналізму над космополітизмом і відмінностей між політичною та космополітичною економіями. Уже тут ми бачимо, що Лист підозріло добре ставиться до війни, але що ще цікавіше, дуже засуджує номіналізм (зокрема, «вульгарного» матеріаліста Купера) за відмову від реальності узагальнювальних сутностей, на кшталт суспільства/нації, і потяг до атомізації (у чому збігається з комуністами в тяжінні до «філософії цілого»). Він настільки схожий на комуністів, що навіть пише критику на Мальтуса, сповнену зневаги до лібералізму й егоїзму, та висловлює співчуття до бідняків. Лист знову висловлює свої шовіністичні погляди щодо країн поза межами Заходу й декларує ненависть до Англії, але водночас бачимо й чергове схвалення інституціоналізму, а також його теорію відмінності цінностей (вартостей) від продуктивних сил. Ми бачимо, що в цей момент він практично відмовився від розвитку економіки як науки й повністю перейшов до аргументів у дусі геополітики. Причому тут він знову нападає на Купера й лібералів за те, що вони надто матеріалісти і не хочуть бачити духовного виміру економіки.

Від нелюбові до епікурейської версії матеріалізму Лист переходить до критики індивідуалізму та до апології колективної праці і переваг суспільних об’єднань (ну знову СРСР). Поділ праці він замінює принципом конфедерації, об’єднання і організації праці, та ще й у масштабах нації, замкненої від світу в автаркію. Тут ми навели ще один приклад колоніального снобізму й дійшли до узагальнення трьох головних зол світу: космополітизму, матеріалізму та індивідуалізму. Він розгортає апологетику державництва й навмисно принижує роль індивіда перед будь-яким колективним цілим, не забуваючи похвалити й військовщину. А завершує тим, що чомусь визнає в Адамі Сміті — прихильника протекціонізму. Більша ж частина розділу присвячена тому, як вигоди індустріалізації приносять ще більші вигоди для сільського господарства (а отже, розвиток буржуазії корисний для земельної аристократії, тож не бийте, а давайте союз), і як індустріалізацію можна й потрібно розвивати заходами протекціонізму.

Третя частина: Системи

Останні два розділи книги значно менші за будь-який із перших двох. Третій розділ називається «системи» і розповідає про економічні системи минулого, головно про попередників Ліста та їхніх ліберальних критиків. Одними з перших своїх попередників він вважає італійців. На думку Ліста, уже Макіавеллі завдяки якомусь чуттю зумів збагнути здоровий принцип: задля об’єднання Італії в націю та створення потужної армії можна поставити на карту все, включно з демократією. Ліст визнає всі вади Макіавеллі, особливо щодо звеличення тиранії та підтримки хоч чорта, аби тільки досягти мети, але заплющує на це очі. Перший суто економічний твір у дусі теорій Ліста написав Антоніо Серра (бл. 1570-1650), який визнав джерелом багатства землю, мануфактури, торгівлю й кораблебудування, а також найважливішим чинником успіху вважав вдалі правові інститути, свободу та стабільність державної політики. Отже, якщо вірити Лісту, то це буквально він сам у минулому, такий собі ранній інституціоналіст.

Здається, що Сей і Мак-Куллох лише бачили або просто прочитали назву цієї книги, і більше нічого… (…) Антоніо Серра бачить природу речей такою, якою вона є, а не крізь окуляри віджилих систем або якогось єдиного принципу, який він прагнув би виправдати й реалізувати. Він порівнює ситуацію в різних італійських державах і бачить найвищий рівень багатства там, де є велика торгівля, а велику торгівлю — там, де є розвинені мануфактурні потужності, а розвинені потужності — там, де є громадянські свободи.

На противагу Серрі нам показують італійських просвітителів із епікурейської традиції як ідіотів, які повірили фізіократам і пропагували ідеї, подібні до Адама Сміта. Насамперед це Беккаріа (італійський Бентам), який, утім, усе ж удостоївся похвали за те, що відкрив теорію поділу праці окремо від Сміта й одразу застосував її до масштабів нації. Найтупішим названо Філанджері, який перебуває «в полоні хибного космополітизму», а більш-менш адекватним — Веррі, що був державним службовцем, а тому нібито краще розумів істину, але, на відміну від Ліста, так і не збагнув, що не можна проводити протекціонізм в окремому князівстві Італії. Лише в об’єднаній — і ніяк інакше! Про італійське Просвітництво можна прочитати й нашу (дуже сирувату) статтю.

Далі Ліст переходить до певної «промислової системи», яка активно застосовувалася на практиці великими націями, але нібито майже ніде не була теоретично осмислена й викладена, хіба що сучасником і опонентом Сміта — Денем-Стюартом. У принципі, це той самий Серра і той самий Ліст, але його піддають критиці вже з цілком формальних причин. Наприклад, за те, що він був надто радикальним протекціоністом, не визнавав, що після повного розквіту нація може запровадити вільну торгівлю, і не визнавав, що азіатам на роду написано служити білій людині (от дурень який!), і загалом, цілковито збігаючись із Лістом у ядрі теорії, він не сходиться з ним у різних другорядних моментах, завдяки чому Ліст намагається видати себе за щось цілком нове.

Після цього він переходить до «фізіократичної системи» як антипода промислової, яку й називає «землеробською». Цей розділ короткий. Суть у тому, що Франція, розорена після відходу величайшого Кольбера, не могла не породити покоління дегенератів. Поганий базис = погана надбудова. Кене постає буквально розумово відсталим інвалідом, який насмілився наїжджати на самого святішого Кольбера. Добру половину провини за таку розумову деградацію французів Ліст покладає на загальну філософську моду XVIII століття, інакше кажучи, на епікурейський матеріалізм. Єдиний плюс Кене полягає нібито лише в тому, що він на власному прикладі показав «як не треба», і навчив розумних людей бути розумними. Тепер їм легше вирости в інтелектуалів, просто критикуючи тупість фізіократії, яка дістала своє фізичне втілення в Кене. Адам Сміт — лише окремий випадок у розвитку фізіократичної школи, але його особлива тупість у тому, що породження об’єктивного занепаду з Франції він переніс на ґрунт Англії, де жодного занепаду (а отже й потреби в такій тупій теорії) нібито не було. Само собою, розділ про Сміта вже трохи більший за інші огляди систем, бо це батько «школи», серце всього зла на планеті. Дуже показово, у зв’язку з цим, як саме Ліст на нього накидається:

Щоб допомогти індивідуалізмові, Адам Сміт змушений був вдатися до матеріалізму і тим самим прикрити всі ті неосяжні сили, джерелом яких для індивідів є нація, національна єдність і національна конфедерація продуктивних сил.

Але загалом він просто повторює зміст розділу «теорія» і знову нагадує, що на будь-який здоровий (тобто листівський) тезис у Адама Сміта все рівно навпаки. Ліст зневажливо називає це «теорією торгашів». Вдаючись до простонародного розуміння слова «меркантильність», Ліст намагається іронізувати, мовляв, не Кольбер був меркантилістом. А от саме Сміт, зі своєю жадобою до грошей, нездатністю бачити щось більш «тонке» й «високе» (під чим, очевидно, слід розуміти банальне держ. регулювання та його чудесні властивості; це не те щоб аж надто високе, але Ліст бачить це інакше). Та одну заслугу Сміта Ліст усе ж визнає без іронії — що той застосував аналітичний метод до економіки й уперше наблизив її до статусу теоретичної науки, тоді як до того вона була переважно практичною дисципліною.

«Убивство» Сея і похвала утопічному соціалізму

Останньою системою Ліст показує нам «школу Жана-Батиста Сея», яка вирізняється в гірший бік навіть на тлі фізіократів і Адама Сміта. Це доведення всієї розумової відсталості до рівня лоботомії і перетворення на овоч. Нічого огиднішого й тупішого, ніж Сей, з погляду Ліста, не може існувати і вже більше ніколи не буде створено. Сей буквально обраний, найвидатніший у цьому амплуа. Загалом тут Ліст теж повторює все те, що закидав Сею ще в попередніх розділах книги, про спроби оцінювати інтелектуальні здібності в грошах тощо. Але додає нові сюжетні ходи. Наприклад, як брат Сея сказав йому, що його теорія — якась маячня, і що джерело багатства криється у продуктивних потужностях, на що Сей відповів, що його теорія далеко не ідеальна, але нічого кращого й вигадати не можна (як! Ліст вважає, що одна ця абстрактна фраза про потужності вже краща за все, що Сей написав за все життя! Його брат буквально вигадав краще, а Сей навіть не помітив). Зате тут Ліст нарешті показав, що він має на увазі під «мудрованими слівцями» та схоластикою «школи», якими вона заплутує суть речей. Ви будете шоковані, побачивши ці приклади софістики, які одурили мільйони людей:

Він подав політичну економію як учення про те, як виробляють, розподіляють і споживають матеріальні блага. Цим поділом і висвітленням його реалізації Сей досяг особистого успіху й створив власну школу. І не дивно, адже тут можна було все «помацати руками», — так ясно й доступно Сей зумів показати окремий виробничий процес і залучені до нього індивідуальні сили, так чітко він висвітлив у межах цього обмеженого кола принцип поділу праці, так виразно пояснив торгівлю індивідів. Кожен гончар, кожен кравець міг його зрозуміти, і зрозуміти тим краще, чим менше нового й невідомого говорив йому пан Сей, оскільки те, що в гончарній справі руки й уміння (праця) мають бути поєднані з глиною (природний матеріал), щоб за допомогою гончарного круга, гарячої печі, дров тощо (капітал) виробляти горщики (цінні продукти, мінові вартості), у сфері гончарного ремесла було відомо й раніше, однак ніхто тоді не зміг назвати ці речі такими мудрованими висловами й узагальнити їх із використанням цих виразів.

Дивовижно, що Сея звинувачують у тому, що він не говорить нічого нового і виголошує загальновідомі банальності. Натомість те, про що говорить Ліст, — нібито новинка! При тому, що сам Ліст доводить, що це не так, і що радше фізіократія — це тимчасове помутніння в головах, та ще й не надто давнє. А які мудровані схоластичні терміни плутають бідних людей. Неймовірно складні праця, природний матеріал, капітал і цінні продукти. Жесть, мозок аж закипів від цієї плутанини. З погляду Ліста, Сей прийняв такі теорії через особисту образу на Наполеона, блокада якого розорила його власну фабрику (і байдуже, що свою головну працю Сей написав до блокади..). Для Ліста все впирається в особисту нікчемність Сея, у дріб’язковість.

Якщо ми тепер перейдемо від системи до її автора (Сея), то побачимо в ньому людину, яка, не маючи широких знань з історії, не розуміючи глибоко суспільно-політичних наук і діяльності державної адміністрації, не розуміючи нічого в політиці й філософії, і лише з однією-єдиною запозиченою в іншого автора ідеєю в голові…

Цитування всіх образ зайняло б іще кілька дописів. Він називає Сея «папою римським» політичної економії, звинувачує в ідейній диктатурі й показує, як його кумир, протекціоніст Шапталь, змушений робити постійні ремарки про користь вільного ринку, щоб Сей простив йому «єресь» і не відлучив від церкви. Ліст дивиться на консерватора й протекціоніста (друга ще одного консерватора й протекціоніста Гізо), міністра Тангі Дюшателя з благоговінням і трепетом, називаючи його «найенергійнішим і найгеніальнішим», просто тому, що той насмілився напасти на Сея. Про те, наскільки він геніальний у плані реакції на будь-які реформи у Франції, можна почитати у статті на Вікі, зокрема й на французькій. Загалом на цьому критика лібералізму закінчується, бо, на думку Ліста:

«Тепер школа Сміта і Сея у Франції вже розпущена…».

І навіть такі її послідовники, як Бланкі та Россі, уже не можуть її врятувати. І свій розділ про системи Ліст завершує великою цитатою про фур’єристів і сен-симоністів! Оскільки в нас є величезний цикл з огляду соціалістів до Маркса, то цю цитату я наведу повністю.

Прихильники Сен-Сімона та фур’єристи на чолі з видатними талантами замість реформи старого вчення цілком відкинули його й вибудували для себе утопічну систему. І лише в новітній час найгеніальніші з них почали з’ясовувати співвідношення свого вчення з ученнями попередньої школи та шукати взаємозв’язки між своїми ідеями й поточними обставинами. Від їхніх праць, зокрема від праць талановитого Мішеля Шевальє, можна сподіватися на значні результати. Ті правдиві ідеї, що містяться в нових доктринах і які придатні до застосування в наші дні, переважно можна пояснити принципом конфедерації та гармонією продуктивних сил. Знищення індивідуальної свободи й самостійності — це їхня слабка сторона; у них індивід цілком розчиняється в суспільстві, що прямо суперечить теорії мінових вартостей, де індивід був усім, а держава — нічим. Можливо, ідея світового духу спрямована на те, що настануть такі обставини, про які мріють або про які здогадуються ці секти; але я, принаймні, думаю, що цьому духові знадобиться ще кілька століть, перш ніж настання цих часів стане реальністю. Немає жодної смертної людини, яка володіла б даром передбачати успіхи майбутніх століть у винаходах і суспільному розвитку. Навіть розум самого Платона не зміг передбачити, що через півтори тисячі років після нього рабів суспільства почнуть виробляти з заліза, сталі та латуні; а інтелект Цицерона не зміг передбачити, що друкарський верстат уможливить поширення представницької системи на окремі держави, частини світу і навіть, можливо, на все людство. Навіть якщо великий розум окремих індивідів і здатен передбачити певні успіхи майбутніх тисячоліть, як Христос передбачив скасування рабства, то все ж кожна епоха має своє особливе завдання. Але, здається, завдання епохи, в якій живемо ми, полягає зовсім не в тому, щоб роздрібнити людство на фаланстери фур’єристів і тим самим, по можливості, зрівняти індивідів у їхніх духовних і фізичних насолодах, а в тому, щоб удосконалити продуктивні сили, духовну культуру, політичні відносини та могутність націй і підготувати їх завдяки максимально можливій рівновазі до універсального союзу. Якщо ж припустити, що за сучасних світових відносин завдяки існуванню цих фаланстерів буде досягнуто найближчої мети їхніх апостолів, то як же вони зможуть впливати на могутність і самодостатність нації? І чи не потрапить роздрібнена на фаланстери нація під загрозу завоювання менш розвиненими країнами, які й далі житимуть у звичайному старому стані, і чи не знищать ці країни її попередні завоювання та всю націю взагалі?

Короткий переказ систематичного блоку

У третьому розділі, який називається «системи», матеріалу зовсім небагато. Спершу він критикує фізіократичну систему, протиставляючи їй «промислову систему», і показує, як зародки цієї боротьби почалися ще в Італії часів Макіавеллі. Пройшовшись по Адаму Сміту й попутно звинувативши його в тому, що він торгаш, індивідуаліст і матеріаліст, Ліст переходить до особистих принижень Ж. Б. Сея. Тепер, обливши Сея помиями, Ліст згадує про своїх кумирів із Франції, які мають намір зламати стару тенденцію; і ось, констатувавши смерть школи, він завершує весь цей розділ згадкою сен-сімоністів і фур’єристів, які, по суті, йому навіть подобаються (бо в них спільний ворог і однаковий фокус на суспільні категорії), але він їх критикує, як, утім, і «промислову систему» до того, — за надмірні перегини в «базі». За їхній рахунок Ліст намагається сказати, що він не такий уже й правий, як може видатися, і не зовсім ворог індивідуалізму.

По суті, соціалісти не подобаються Лісту лише тим, що вони також певною мірою порушують питання децентралізації економіки та зменшення підсумкової сили державного цілого. Здається, це й не ліберали, але водночас і не такі вже жорсткі державники, як того хотілося б Лісту. Тому він не вірить, що країна, оточена сучасними промисловими націями, зможе вижити за торжества системи фаланстерів. На думку Ліста, промислові нації просто розчавлять країну соціалістів силою своєї армії. Отже, соціалізм — хороша ідея, до якої людство об’єктивно ще не готове.

Четверта частина: Політика

Четвертий і останній розділ під назвою «політика» починається з того, що Англія, така собі негідна, досягла світової могутності, яка перевершує будь-які історичні прецеденти минулого, стала ніби єдиним «світовим містом» (пор. маоїзм) у міжнародному масштабі. Але при цьому, як марксисти люблять випинати ремарку про похвали капіталізму в «Маніфесті», так і шанувальники Ліста можуть виставити на видне місце таке: «Потрібно бути справедливими у своєму ставленні до цієї могутності та її прагнень. Англія не затримувала світ у його розвитку, а навпаки, неймовірно сприяла його прогресу. Усім 369 націям вона стала прикладом і взірцем…». Ліст знову й знову переказує набір протекціоністських рецептів і нагадує, що завдяки їм Англія досягла таких успіхів. Але тепер, завдяки Сміту, вона отримала ще один новий козир — обман. Можна нав’язувати всім країнам «економічну теорію» (вашингтонський консенсус, як сказали б шизи-лістіанці сьогодні), щоб розоряти всіх довкола й захоплювати їхні ринки без бою. Він каже, що вже міністр Пітт почав використовувати Сміта як зброю і намагався довести, що порівняльна перевага Франції — робити їжу для англійців, а Англії — виготовляти ремісничі вироби для французів. Мовляв, Франція самою природою створена, щоб бути землеробською. От же Пітт мудак (згоден!), але улюблений герой Ліста — товариш Наполеон — буквально те саме казав про стосунки Франції та Італії! Цього Ліст, звісно ж, не згадає.

Взагалі весь розділ дуже простий, і тому його опис уміститься в маленький коментар. Він просто розписує «політику», тобто як Англія всіх намагається розорити, за допомогою солодкавих промов і дипломатії, і як браві протекціоністи героїчно відбивають атаки. І для кожної країни окремо показує приклади цієї боротьби. Попутно він знову нагадав, що Нідерланди — недонація, яку обов’язково потрібно знищити й включити до складу Німеччини (4-й або 5-й раз за книгу..). Виявляється, Німеччині сам Бог велів, вдало розташувавши її в центрі Європи, — стати ядром для об’єднання всього Європейського континенту (частково він, звісно, виявився правий 🇪🇺, але в загальному контексті всіх фраз Ліста це ще той шовінізм) у майбутньому, коли промислові потужності різних націй зрівняються. Для цього тільки треба поглинути Нідерланди, Бельгію, Швейцарію, Данію та Балтійські країни, включно з Данцигом… він уже навіть нафантазував, що з Нідерландами автоматично отримає і всі їхні колонії в Індонезії тощо.

Про що я раніше не говорив, так це про те, що Ліст, змальовуючи захоплення колоній, постійно каже про те, що головна мета цього — тягар білої людини, усе робиться заради «виховання» і «цивілізування» мешканців колоній. Але наприкінці книги він перевершив самого себе. З його точки зору, те, що Англія скасувала рабство, — це, звісно, добре, і це показує «дух» її політичних діячів, але насправді треба дивитися, кому це вигідно. Просто так у світі нічого не відбувається. Звільнення рабів — політичний інструмент для тиску на інші нації, черговий хитрий трюк злих британців. Ліст ставить запитання: хіба не закон природи, що все потрібно робити поступово? Хіба різкі зміни бувають корисними? Ні! То чому ж із рабством усе не так, чому рабів звільнили різкими декретами й одразу?

Якщо подивитися глибше…
(…) Хіба цей раптовий перехід від рабства до свободи не є для самих чорношкірих шкідливішим, ніж збереження сучасних відносин? Хіба не потрібна ціла низка поколінь для того, щоб виховати в чорношкірих, звиклих майже до тваринного підкорення, прагнення до вільної праці та господарності? Хіба не було б правильніше спершу запровадити м’яке кріпацтво, яке давало б працівникові певні права на землю й невелику частку продуктів праці, а землеробові — права, щоб привчити кріпака до старанності й порядку? І хіба не був би такий режим бажанішим, ніж натовпи знедолених, аморальних так званих «вільних чорношкірих», які щодня п’ють, нічого не роблять і просять милостиню, і хіба не можна було б порівняно з цим станом назвати ірландських жебраків у найгірших їхніх проявах — прикладом забезпеченості та культури?

Короткий переказ політичного блоку

Загалом розділ «політика» — це радше розділ «геополітика», і тут Ліст розкриває всі карти та показує себе з найпаскуднішого боку правого, консервативного націоналіста й фанатика «твердої руки». Він тут проходиться і по «азіатах» з їхніми «хворими» традиціями тощо і т. ін., натякаючи нам, що в тій самій Індії британці не борються з нерівністю кастової системи, а от негрів звільнили. Чому непослідовно? Отже, з неграми є якийсь прихований особливий інтерес? Ох уже ці злі британці!

Скрізь, де затхла культура Азії вступає в контакт зі свіжим повітрям із Європи, вона розпадається на атоми, і тому Європа рано чи пізно побачить необхідність у опіці над усією Азією — дбати про неї та привчати до порядку й дисципліни.

І все це — заради самих азійців. У підсумку він просто ще з кількох ракурсів описує, чому без Німеччини Європа не зможе задушити Англію, чому Німеччина — пуп землі, чому Пруссія вже тепер має почати об’єднувати Німеччину і чому потрібно негайно завоювати Нідерланди. Він пише, що німці колись мріяли за рахунок міграції заснувати суто німецькі штати і взагалі… так би мовити, «пасивно» завоювати США, а потім на цій основі зміцнити батьківщину — але вже в це не вірить і боїться, що кожен мігрант — це мінус один німець і плюс один американець. Тож колонії, звісно, потрібні, але не шляхом заселення США. І вже краще колонізувати Османську імперію (тут він, щоправда, визнає право Австрії бути незалежною німецькою країною!). Єдине, чого німцям бракує, щоб реалізувати всі забаганки Ліста, — «енергії» їхніх місцевих правителів.

Увесь розділ написано під знаком загальної ідеї багатополярного світу. Мовляв, нині Англія — гегемон, і, можливо, завдяки такому вдалому старту вона так і залишиться найпотужнішою державою світу, але якщо тепер вона буквально одна домінує над усіма, то в майбутньому їй доведеться, хоче вона того чи ні, змиритися з роллю «першої серед рівних» у світі, де кожна європейська нація буде окремим, повноцінним полюсом — зі своєю культурою, своєю формою правління, своїми грошима тощо, а не під одну «західну» англійську гребінку. Приблизно так і завершується великий опус великого протекціоніста.