Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Поки рубіж XVIII—XIX століть на нашому сайті був представлений оглядами соціалізму й комунізму + раннього лібералізму в Британії (+ США) та Франції. Зрозуміло, що між ними були певні зв’язки й численні відмінності. Але тоді, так само як і сьогодні, були ще праві, монархісти, консерватори та реакціонери в повному значенні цього слова. І соціалісти, і ліберали могли з різною частотою та різною глибиною бути пов’язаними з консерваторами, і ми про це говорили у вищезгаданих оглядах. Соціалісти частіше пов’язані з консерваторами на рівні критики буржуазного світу; ліберали рідше, але вони бувають пов’язані на рівні заперечення комуністичних революцій і надмірних змін. Соціалісти часто спираються на філософію моралізму/раціоналізму (німецька класика); ліберали частіше спираються на філософію утилітаризму/сенсуалізму (французьке Просвітництво). Це теж одна з ліній, що дуже зближує соціалістів і консерваторів.
Але ми зараз не про це. По-хорошому, варто було б розглянути ключових діячів консерватизму, зокрема Едмунда Бьорка (який насправді за багатьма параметрами не видається жодним реакціонером, звичайна людина доби Кондорсе й Пейна). І я не хочу цього робити, принаймні не зараз. Але, торкнувшись Сісмонді, ми побачили його близькість до «історичної школи» Фрідріха Ліста, і вже неодноразово говорили про те, що Наполеон був одним із найяскравіших протекціоністів в історії XIX століття. Сісмонді любив Наполеона, Ліст, хоч і був німцем, — теж. Обидва вони вважали себе лібералами, просто з застереженнями щодо економіки. У США їхнім аналогом був Александр Гамільтон, політику якого для заохочення промисловості іноді так і називають «системою Гамільтона». І всі ці люди живуть у добу нібито тотального панування економічного лібералізму. Саме про цих (і не лише) економічних протекціоністів я хочу зробити невеликий цикл дописів. Тим паче, що це улюблена тема всіх соціалістів і комуністів, серед читачів каналу яких добра половина…
Очевидно, що протекціонізм — явище не нове, як і лібералізм, і в інших формах існував із глибокої давнини. Найвідоміша форма протекціонізму від доби Середньовіччя — меркантилізм. Саме його нібито «перемогли» фритредери в особі фізіократів і Сміта. Але перемогли так, що він знову й знову повертається в моду й буквально співіснує з фритредерами весь час, відколи існує економічна наука. Я спробую звернути увагу саме на тих економістів, які творили у 80-х роках XVIII-го і до 50-х років XIX-го століть. Короткий зміст цієї статті можна знайти наприкінці або перейшовши за цим посиланням.
Континентальна блокада Наполеона
Щоб оцінити головну антиліберальну подію в Європі XIX століття — Континентальну блокаду Наполеона, я прочитав книжку історика Тарле (див. повний огляд тут). Кому цікаво, наприкінці своєї книжки він сам підбиває підсумки, де на 5 сторінках переказує весь свій твір і робить це навіть непогано. Суть проста — Наполеон облажався. У деяких сферах, далеко не в більшості, блокада призвела до короткочасного зростання, іноді навіть дуже доброго, але в середньому все одно все пішло шкереберть. Населення, тобто споживачі, переважно були проти блокади і дуже раділи, коли вона зникла, бо ціни одразу ж упали в 2-3 рази. Такий низовий опір блокаді зробив її практично неможливою. Підтримували блокаду тільки промисловці, причому вимагали від Наполеона бути жорсткішим, ніж він уже був. Вони навіть хотіли, щоб він повернув щось подібне до цехового устрою, із закріпаченням, тобто прикріпленням працівників до їхніх заводів, запровадженням якихось суворіших стандартів і регламентів тощо, чому Наполеон противився. Кумедно, що Тарле вказує на популярність ідей Наполеона в сучасній йому Німеччині (поч. XX століття), де також мріють силами всієї Європи задушити Британію й відкотитися в доколумбові часи. Тобто зробити вигляд, що світу поза межами Європи не існує, і виживати на тих ресурсах, які є. Предки ж жили й не вимерли. Тарле, ясна річ, на все це дивиться з іронією та сміхом.
Ми ж, читаючи цей твір, не могли не помітити, що настрої Наполеона були тотожні тим цілям і завданням в економіці, які підтримують усі сучасні автократи й диктатори, зокрема фанати комунізму в стилі СРСР. Наполеон не просто фашист практично за всіма пунктами, а й напрочуд близький у своїх висловлюваннях до бабувістів, Оуена тощо. Звісно, ідеї Наполеона не були винятково плодом його особистої творчості, і в них були захисники зі світу економічної теорії. Тут ми коротко розглянемо найголовніших захисників консерватизму та економічного протекціонізму.
Кілька імен для довідки: хто стояв за системою Наполеона як головні виконавці та/або теоретики. Жан-Батист Коллен де Сюссі (1750-1826) досяг великих успіхів із приходом Наполеона на різних адміністративних посадах у провінціях. Повернувшись із відрядження на Рейн, він представив проєкт митної реформи, який сподобався першому консулу й був ухвалений. 16 вересня 1805 року, відповідно до цього проєкту, було створено Головне митне управління, його першим директором призначили Коллена де Сюссі. Він обіймав цю посаду до 1812 року. Його повноваження були дуже широкими, оскільки в епоху Континентальної блокади стежити за митницею було чи не головним завданням держави. З 1812 по 1814 рік він виконував обов’язки міністра мануфактур і комерції, але після падіння Наполеона більше нічого значного не обіймав, хоча Бурбони його не покарали й навіть надали йому титул пера. В останні два роки правління Наполеона на посаді директора митниці замість Коллена був Франсуа Луї Огюст Ферьє (1777-1861), який усе життя прослужив у митниці й до свого призначення був помічником Коллена та очолював окремі провінції. Після падіння Наполеона він і далі, аж до кінця життя, працював у митниці, на нижчих посадах. Отже, коли Карл Маркс писав рецензію на свіжий реліз книжки Фрідріха Ліста — він писав таке:
Книга Ферьє, помічника митного інспектора за часів Наполеона — «Про уряд із погляду його взаємин із торгівлею». Париж, 1805 — є тим твором, з якого списує пан Ліст. У книжці Ліста немає жодної основної думки, яка не висловлена в книжці Ферьє і не висловлена в ній краще. Ферьє був чиновником Наполеона. Він захищав континентальну систему. Він говорить не про протекціоністську систему, а про заборонну систему. Він далекий від того, щоб складати фрази про союз усіх народів або про вічний мир усередині країни.
Ще одна важлива постать — Жан-Антуан Клод Шапталь (1756-1832), французький хімік, знайомий із провідними хіміками того часу (зокрема Лавуазьє). У 1793 році Шапталь видав брошуру «Dialogue entre un Montagnard et un Girondin», де звеличував жирондистів. Того ж 1793 року Комітет громадського спасіння доручив йому завідування селітряним (пороховим) заводом у Парижі; тут йому вдалося, винайшовши простий спосіб, посилити виробництво пороху, в якому революційний уряд дуже потребував. У 1800 році Шапталя було призначено міністром внутрішніх справ Франції. На цій посаді він усіляко прагнув опікуватися промисловістю й торгівлею; сприяв також поліпшенню шляхів сполучення. У 1804 році він пішов у відставку, розійшовшись із Наполеоном у питанні про буряковий цукор (учений відмовився на вимогу Наполеона, який із політичних міркувань опікувався буряковим цукром, визнати й засвідчити, що буряковий цукор кращий за тростинний). Проте 1819 року Шапталь написав книжку «Про промисловість Франції», де схвально виклав загалом цілком типову концепцію протекціонізму й, по суті, й далі підтримував загальний вектор політики Наполеона. Отже, ще до Ліста і навіть до Сісмонді чи навіть Рікардо сучасники Сея теоретично обґрунтовували систему протекціонізму, яка, за словами Маркса, анітрохи не гірша за нині хайповий Ліст.
Протекціонізм у США
Коли ми говорили про Джефферсона як про великого ліберала, демократа, епікурейця і прихильника вільної торгівлі, то там само згадували й про його конфлікт із Олександром Гамільтоном (1757-1804). Останній, як уже мовилося, очолював партію «федералістів», тобто прихильників централізації влади в США із сильним «федеральним» урядом, створення центрального банку, зближення з Британією 🇬🇧 і орієнтувався на промислову революцію та протекціонізм. Оскільки першим президентом США став Вашингтон (а другим — Адамс, який продовжував політику першого), а Гамільтон мав дуже добрі стосунки з президентом, то де-факто, ставши міністром фінансів, Гамільтон визначав політику США в перше десятиліття після здобуття незалежності. Комплекс заходів, які ухвалювалися тоді, так і називають — «система Гамільтона» (я вже якось робив рецензію на книгу про це, видану в Україні), частіше це називають Американською системою економіки. З огляду на дати, це приклад системи Ліста ще до Наполеона і вже після Сміта, який «убив» меркантилізм. І що не менш важливо, в англомовній країні. Цю систему було викладено в 4-х доповідях Гамільтона перед Конгресом США:
- Звіт про громадський (державний) кредит (1790) — стосувався прийняття федеральних і державних боргів та фінансів уряду Сполучених Штатів. Гамільтон включив до нього свій план оподаткування дистильованих спиртних напоїв для збільшення доходів. Він вважав, що податок на спиртні напої буде найменш осудним способом заробити гроші, оскільки його можна було б філософськи прирівняти до податку на гріх. Однак його новий податок спровокував Віскове повстання серед фермерів-південців. Зрештою податок було скасовано, але цей інцидент значною мірою засвідчив готовність і спроможність уряду придушувати запеклий опір своїм законам.
- Звіт про громадський (державний) кредит (1790) — щодо заснування національного банку.
- Найважливіший Звіт про мануфактури (1791) — щодо політики, якої слід дотримуватися для заохочення виробництва й промисловості у Сполучених Штатах.
- Звіт про план подальшої підтримки державного кредиту — щодо того, як вчинити із системою державного кредиту після відставки Гамільтона, включно з повним погашенням державного боргу (1795).
Суть системи проста й усім відома. Високі захисні тарифи на імпорт, субсидії для вітчизняного виробництва, сильний ЦБ і заохочення інновацій. До середини XIX століття прихильники Гамільтона додадуть сюди ще й наголос на розвиток залізничної інфраструктури. Так поступово ми наближаємося до Фрідріха Ліста. Але крім нього самого, варто згадати ще одного видатного протекціоніста, який був дуже впливовою постаттю серед ворогів лібералізму, і (як і сам Ліст) вплинув на економічні погляди Євгена Дюрінга (див. Монографія про Дюрінга). Це прихильник гамільтонової системи, і один із найвідоміших американських економістів першої половини XIX століття — Генрі Чарлз Кері (1793-1879). Він навіть був головним радником президента Авраама Лінкольна з економічних питань. Його батько, Метью Кері (1760-1839), був уродженцем Ірландії та впливовим економістом, політичним реформатором, редактором і видавцем, серед покровителів якого були Бенджамін Франклін і маркіз де Лафайєт. Він заснував видавничу фірму, яка невдовзі стала однією з провідних фірм у Філадельфії та молодих Сполучених Штатах. Серед його численних праць були «Нариси політичної економії» (1822), один із найраніших американських трактатів, що підтримують ідею Александра Гамільтона про протекціонізм і її використання в розвитку американської промисловості. Спершу Кері-молодший непевно продовжував лінію батька і більш-менш погоджувався з ліберальною школою економіки. Його праці привертали увагу і Дж. Ст. Мілля, і багатьох інших соціальних лібералів. Але після рецензій на праці англійського економіста Сеніора і француза Бастіа, з 1837 року — Кері пустився берега і почав нещадно нападати на ліберальну школу Сміта.
У своїй основній праці 1837—40 років «Принципи політичної економії» він розробив теорію трудової вартості на основі відтворення (вартість визначається не лише минулими, а й майбутніми витратами праці), яка справила глибоке враження навіть на Карла Маркса. У книжці 1848 року «Минуле, теперішнє і майбутнє» він докладно виклав свою теорію ренти та показав, що історична послідовність обробітку землі, принаймні в США, була протилежною до запропонованої Давидом Рікардо, а саме — від гірших земель до кращих. Він припустив, що доходи від застосування капіталу до землі характеризувалися зростаючою, а не спадною віддачею. Кері не зміг зрозуміти, що це справедливо лише за «граничного рівня екстенсивного використання землі» (застосування однієї й тієї самої кількості капіталу та праці до більшої кількості землі), а не за «граничного рівня інтенсивного використання земельних угідь» (застосування більшої кількості капіталу та праці до ділянки землі тієї самої площі). Проте його заперечення не давало спокою багатьом економістам-класикам.
У його поглядах простежується антипатія до теорії Томаса Мальтуса і Давида Рікардо, які, на його думку, спотворили вчення Адама Сміта. Він висловлював упевненість у тому, що класична економічна теорія потребує ревізії в світлі американської практики за надлишкових земельних ресурсів і дефіциту трудових ресурсів. Вірив у кінцеву гармонію економічних інтересів, особливо щодо інтересу праці та капіталу з одного боку, а також землевласників — з іншого. Наприкінці 1850-х він дедалі більше переходив від економічних праць до соціології. У таких книжках, як «Принципи суспільної науки» і «Єдність законів: співвідношення фізичної, суспільної, психологічної та етичної наук» (1872), він висловлював поширену серед американських представників суспільних наук того періоду впевненість у тому, що дні спеціальної економічної науки скінчилися.
З 1849 по 1857 рік Кері був провідним редактором статей з політичної економії в газеті Horace Greeley ‘s New York Daily Tribune. Починаючи з 1852 року Карл Маркс також працював європейським кореспондентом Tribune. Маркс приватно називав Кері «єдиним важливим американським економістом», але був вельми критичний до поглядів Кері, вважаючи їх перешкодою комуністичній революції. Маркс вважав, що веде «приховану війну» проти Кері за допомогою своєї власної роботи для Tribune. Кері вважали англофобом, і прихильником Німеччини, зокрема він виступив на підтримку перших праць німця Фрідріха Ліста.
Французький і американський протекціонізм після Наполеона та Гамільтона
Зрозуміло, що протекціонізм — це не нова ідея. І зрозуміло, що поза межами названих нами досі імен (Наполеон, Сісмонді, Шапталь, Фер’є, Сюссі, Гамільтон, Кері, а певною мірою й Неккер із його дочкою де Сталь), було багато менш відомих протекціоністів. І не варто думати, що з падінням Наполеона в тій самій Франції політика протекціонізму завершилася. Аж ніяк, вона тривала далі, і імпортні мита все ще були високими та активно застосовувалися, хоч уже й не в таких гротескних формах. Із більш-менш відомих протекціоністів згадаємо ще трьох. Один — француз і математик П’єр-Шарль-Франсуа Дюпен (1784-1873), з яким Лист був особисто знайомий і який, окрім офіційних посад у різні періоди історії Франції, боровся проти запровадження національних майстерень Луї Блана, своєрідної французької версії робітних домів. Ще двоє — соратники батька Кері, які разом із ним ще 1818 року активно виступали проти вільної торгівлі та за систему Гамільтона. Це Деніел Реймонд (1786-1849), по суті головний систематизатор ідей Гамільтона, особливо концепції «молодої й незрілої» промисловості, якій потрібна «опіка». А також Ізекія Найлз (1777-1839), відповідальний за поширення ідей у медіа, видавець національного щотижневого новинного журналу Niles’ Weekly Register, найбільшого у США 30-х років XIX століття.
Та найцікавіший, звісно, Реймонд. У своїй книжці «Елементи політичної економії» (1823) він каже, що протекціонізм відповідає національним інтересам, які ніколи не перебувають у гармонії з індивідуальними інтересами. У такій ситуації уряд має ставити національні інтереси вище за індивідуальні. Як і інші прихильники «філософії цілого» (соціалісти), свої аргументи він будував на аналогії з військом. Він стверджував, що армія єдина, а генерал — командувач. Підлеглим військам не дозволено мати привілеї влади, або ж турботи й прагнення, які безпосередньо суперечать загальному процвітанню військової частини. Для нього суспільне благо стоїть вище за все, навіть за власність та індивідуальні права. Уряд може конфіскувати приватну землю, встановлювати й збирати податки лише в ім’я загального блага. Крім того, уряд має прерогативу й абсолютне право встановлювати правила щодо власності або торгівлі, які приносять користь загальному благу. Як і соціалісти, він розрізняв продуктивну та непродуктивну працю й ставився до непродуктивної праці з підозрою. А головне, він вважав, що багатство — це не сукупність мінових вартостей (а-ля ВВП), як це уявляв собі Адам Сміт, а здатність або можливість набувати необхідні й життєві зручності працею. Ще один цікавий приклад спорідненості консерватизму й соціалізму в їхній боротьбі зі спільним ворогом у постаті лібералів.
Фрідріх Лист і протекціонізм у Німеччині
Як центральна постать і навіть ікона економічного націоналізму Фрідріх Лист (1789-1846) заслуговує на докладніший огляд. Він походив із родини міського ремісника, але відмовився йти шляхом батька, і за правління Наполеона Лист склав державний іспит та 1805 року вступив на вюртемберзьку державну службу (у податковій адміністрації). Навчався він лише в латинській школі, але згодом самостійно поповнив свою освіту. Набувши практичного досвіду, вже після падіння Наполеона він перейшов до міністерства фінансів у Штутгарті й 1816 року дістав звання старшого аудитора. Лист приєднався до тодішньої ліберальної течії в урядових колах і завів чимало непоганих знайомств. Один із таких контактів, Вангенгайм, якого тепер було призначено міністром у справах церкви та школи, доручив Листу розробити пропозиції щодо реформи університетської підготовки державних службовців. Лист запропонував заснувати факультет політології на додаток до звичайної юридичної підготовки. Цю пропозицію було прийнято, і 17 жовтня 1817 року в Тюбінгені відкрили цей заклад. Не маючи вищої чи університетської освіти, Листа було призначено професором державного управління. Ліберальні та конституційні ідеї (див. феляни), якими був перейнятий Лист, він виклав у брошурі «Die Staatskunde und Staatspraxis Würtemberg» (1818), де опублікував свої думки щодо реформування адміністративної системи Вюртемберга. Тоді ж він починає працювати в ліберальній газеті «Друг народу зі Швабії».
У 1819 році Ліст вирушив до Франкфурта й познайомився з місцевими купцями. За значної участі Ліста тут було засновано Загальнонімецьке торговельно-промислове об’єднання (пізніше — «Асоціація німецьких торговців і промисловців»). Як консультант він сформулював цілі асоціації; створення великого внутрішнього німецького ринку шляхом скасування митних кордонів малих держав він уважав необхідною передумовою для індустріалізації Німеччини. У зовнішній торгівлі Ліст виступав за взаємний митний тариф, який компенсував би торговельні бар’єри, що існували для німецьких торговців за кордоном. Цей тариф був призначений для захисту економічних інтересів Німеччини, але це ще не була ідея пізніше розробленого ним карального мита. В принципі, він пропонував заходи, які підтримували й французькі ліберали ще до Липневої революції, — нічого особливого, з огляду на відсталість і роздробленість Німеччини.
Бундестаг Німецького союзу не визнав торговельну асоціацію й передав її звернення національним урядам, які в розпал епохи Реставрації категорично відкидали зовнішнє втручання у свої державні справи. На цьому тлі Ліст остаточно втратив довіру короля Вільгельма I. Щоб запобігти звільненню з посади професора, Ліст сам подав у відставку. Торговельна асоціація тепер спробувала переконати громадськість через газету «Орган німецької торгівлі та промисловості», що почала виходити 1 липня 1818 року, відповідальним редактором якої став Фрідріх Ліст. Як виконавчий директор асоціації він тепер подорожував німецькими державами й вів переговори з місцевими урядами. Серед іншого, він побував у Відні 1820 року, де відбулася загальнонімецька конференція за підсумками Карлсбадських указів. Там Ліст представив розширений меморандум, який і далі цілком стосувався ліній вільної торгівлі. Ця петиція, як і пропозиції щодо проведення промислової виставки або створення закордонної торговельної компанії, не мали успіху. Однак його товариш Ванденгайм, який тепер був посланцем бундестагу Вюртемберга й і далі підтримував контакти з Лістом, розробив план Південнонімецького митного союзу, реалізований 1828 року й утворений королівствами Баварія та Вюртемберг, а 1834 року буде створено Німецький митний союз.
У 1820 році Ліст був обраний членом вюртемберзької палати депутатів. За складання петиції про розширення самоврядування, реформу суду й адміністрації уряд порушив проти нього кримінальне переслідування; Ліста позбавили звання депутата й засудили до 10-місячного ув’язнення у фортеці, але він утік до Франції. Звідти його з якоїсь причини теж вислали, і він опинився у Швейцарії. 1824 року він знову приїздить до Парижа, знайомиться з Лафайєтом і Шарлем Дюпеном, заїжджає до Лондона, де знайомиться зі своїм майбутнім головним опонентом Д. Баурингом. Після цього він повернувся до Штутгарта й був ув’язнений у фортеці, звідки його звільнили 1825 року за умови виїзду за кордон. Ліст виїхав до Америки 🇺🇸 разом із Лафайєтом (а отже й з Френсіс Райт). У США він довго бідував, аж поки випадково не відкрив багаті поклади кам’яного вугілля. У цей період ним написано дві брошури про протекціонізм і свободу торгівлі, в яких у зародку містилася його пізніша теорія («Outlines of American economy», 1827). Тут він, безперечно, мав добре ознайомитися із системою Гамільтона, не кажучи вже про те, що в юності сам застав систему Наполеона. У ранніх працях він значною мірою спирався на працю Жана-Антуана Шапталя «Про французьку промисловість» (1819) і перебував під впливом ліберальних протекціоністів, таких як Адольф Тьєр.
У 1828-29 рр. Ліст стає відомим публіцистом у США, а його листи про стан економіки США користуються попитом у Німеччині. Він стає керівником залізниці в одній із невеликих провінцій США й веде листування з великим будівничим залізниць у Німеччині. На початку 1830-х років Ліст отримує громадянство США 🇺🇸 і повертається до Німеччини, намагаючись стати американським консулом у Гамбурзі. Після невдачі він повертається до США, дорогою заїхавши до Парижа, де знайомиться з Людвігом Борне та Генріхом Гейне. 1833 року він видає брошуру про користь будівництва залізниць у Саксонії й особисто пропагує ту саму думку; під його впливом було збудовано лінію між Лейпцигом і Дрезденом. Тоді ж добивається права бути американським консулом у Лейпцигу.
Повернувшись до Німеччини, він активно пропагує залізничне будівництво й налагоджує зв’язки з впливовими політиками, добивається аудієнції в короля Антона Саксонського. На його очах офіційно оформлюється Німецький митний союз, він продовжує активно писати книжки й брошури, починає працювати в Лейпцигсько-дрезденському залізничному товаристві. 1835 року їде до Берліна, де зустрічається з легендарним Александром Гумбольдтом. Але домогтися реабілітації в рідному Вюртемберзі він так і не може. 1837 року він відмовляється від роботи консулом і їде з Лейпцига до Парижа, де активно спілкується з Гейне й пише книжку для Французької академії «Придатна система політичної економії». До 1838 року належить його стаття «Das deutsche Nationaltransportsystem», він пише статті про ворожі дії Британії проти митного союзу. Ліста запрошують на французьку держ. службу, але він відмовляється.
У 1841 році з’явилася його капітальна праця «Національна система політичної економії», натхненна роботою Жерома-Адольфа Бланкі (брата Ог. Бланкі) «Історія політичної економії в Європі». Його реабілітують на батьківщині, надають почесного доктора в Єнському університеті, запрошують на аудієнцію до короля Баварії. Він отримує пропозицію стати головним редактором газети Rheinische Zeitung, яку відхиляє. Цю пропозицію замість нього прийме родич Гейне — Карл Маркс. Ліст засновує «Газету митного союзу» і продовжує активно шукати покровителів для грандіозних реформ. Їздить до Австрії та Угорщини, спілкується з російськими міністрами, вирушає до Лондона, де зустрічається, зокрема, з Рамсі Мак-Куллохом. За дорученням прусської влади він намагається укласти союз із Британією, але лорд Пальмерстон і Роберт Піль відхиляють його пропозиції. Після цього починається найсумніший період життя Ліста; особисті кошти було вичерпано, здоров’я підірвано, надії на міцне службове становище на державній службі розвіялися, а його улюблені ідеї здавалися далекими від здійснення. 30 листопада 1846 року він покінчив життя самогубством.
Наведу одну цитату друга Прудона, яку я не чіпав під час розбору його творів. Вона цікава як документ епохи: про що точилися суперечки в колах лівих мислителів того часу, пов’язаних до того ж із Німеччиною (це про бесіди Прудона з гегельянцем К. Грюном), які імена там фігурували. Там буде і Гейне, і його друг Ліст, і його родич Маркс, і філософи Гегель та Фейєрбах, і низка розглянутих нами лібералів і соціалістів.
Очі Прудона трохи косі; саме ця обставина відразу ж пробудила в мені живий інтерес до його обличчя. Його прекрасні зіниці, що іноді набували дещо розбіжного спрямування, нагадували мені веснянки моєї коханої у Вецларі. Під час нашої розмови про Гегеля, Фейєрбаха, Адама Сміта, Сея, Бланкі, Воловського, Фур’є, Консидерана, Ліста, Цольферайн [назва німецького митного союзу], Гейне і Маркса мій погляд мимоволі переходив від його косих очей до скульптурного вигину його чола, і, повторюю, перші, позбавлені цього недоліку, не здавалися б мені такими прекрасними.
(с) С.-Р. Тайландьє — «Прудон і Карл Грюн»
Книгу Ліста «Національна система політичної економії» (1841), оскільки вона є ключовою для всіх шкіл протекціонізму, я розгляну докладно в окремій великій статті, благо вона є в мене ще й у паперовому вигляді українською мовою.
«Ліберальний» протекціонізм, або консерватизм Франції та Британії
(Піль, Гізо, Тьєр, Дізраелі)
Фрідріх Ліст був інтелектуально сформований, поміж усього іншого (впливів від Шапталя, Гамільтона тощо і т. ін.), ще й завдяки спілкуванню з французькими ліберальними протекціоністами, зокрема Адольфом Тьєром (1797-1877), і багато чого міг запозичити з політичних позицій Франсуа Гізо (1787-1874), принаймні друзів останнього Ліст хвалить. Обидва вони, як і сам Ліст, у юності починали з лібералізму, але з часом перейшли на консервативні позиції й почали відстоювати протекціоністські практики. Ліст сказав би, що це показово, бо вони змінили свої погляди на вільну торгівлю після того, як почали мати безпосереднє відношення до державної діяльності. Обидва відомі в країнах СНД як великі історики, що відкрили (насправді ні, але нехай) класову боротьбу, і за це були шановані Марксом, а отже й радянською літературною критикою. Само собою, керуючись цим принципом, вони захищали зовсім не позицію пролетаріату, але це й не важливо.
Тьєра вважають лівішим і ліберальнішим на всіх етапах його життя, ніж відвертого консерватора Гізо. Позиції Тьєра спочатку були в руслі поглядів поміркованих феянів, і його політичним максимумом був захист конституційної монархії (тобто лінія Констана, де Сталь і Лафайєта). Коли її відновили після революції 1830 року, позиції Тьєра почали поступово зсуватися вправо. Він обожнював Наполеона, вважав, що завдяки йому та подальшій монархії Францію було врятовано від анархії (пор. Конт, Сен-Сімон), і водночас боровся проти соціалістів, убачаючи в них спадкоємців Робесп’єра. Був прихильником протекціонізму, цензури в пресі, обмеження профспілок тощо і т. ін. «Ліберальним» його робить лише його минуле і, можливо, відсутність фанатичної радикальності. Принаймні він не монархіст.
Франсуа Гізо, якщо коротко, теж починав як поміркований ліберал, але після 30-х років відомий як політик-консерватор і прихильник протекціонізму, та ще й жорсткіший за Тьєра. Навіть серед його друзів у ліберальному таборі ми бачимо лише тих, кого раніше називали «правими» лібералами, такими як Руайє-Коллар. І при цьому він був (на відміну від Тьєра і Ліста) — ворогом індустріалізації, а протекціонізм спрямовував лише на сферу сільського господарства. Він вважав, що індустріалізація небезпечна і може спричинити появу пролетаріату, який Гізо розглядав як соціально нестабільний і політично небезпечний клас. Але, попри це, за його правління індустріалізація все одно відбувалася не гірше, ніж за інших правителів і ніж в інших країнах континенту. Загалом Гізо любив Англію та її культуру (був фанатом Шекспіра і популяризував його у Франції як головну підвалину для розвитку романтизму). І коли 1848 року йому довелося тікати, він утік саме до Англії, де писав книжки як з французької, так і з англійської історії. Він відомий меметичною фразою «Збагачуйтеся…» і тим, що вислав Маркса з Парижа, що визначить його життя в Лондоні. Ми не пишемо багато про Тьєра і Гізо, бо з погляду економіки треба було лише зазначити, що обидва вони були консерваторами-протекціоністами з поміркованим ліберальним минулим, як і їхній сучасник і майже ровесник Ліст.
Із видатних протекціоністів в Англії (а там теж такі були) варто назвати бодай двох. Це Роберт Піль (1788-1850) і Бенджамін Дізраелі (1804-1881), два лідери консервативної партії «торі». Піль двічі був прем’єром і двічі — міністром внутрішніх справ. Узагалі виокремити серед консервативної партії якогось головного протекціоніста складно, ними були всі, буквально переважна більшість партії, і всі вони в 20-40-і роки виступали за так звані «хлібні закони», що лобіювали сільське господарство Британії (запровадив їх, власне, прем’єр Роберт Дженкінсон). Піля важко назвати аж надто жорстким у цьому питанні, бо всупереч думці більшості своєї партії він пішов на скасування «хлібних законів» і вважався відвертим зрадником. Просто до того моменту Піль активно боровся проти лібералізації й уважався лідером протекціоністів, банально тому, що був лідером партії консерваторів.
Дізраелі в юності вважався лібералом, приятелював із ліберальним політиком і письменником Бульвером-Літтоном, сам активно займався літературною творчістю і навіть загравав із чартистським рухом. Тож не дивно, що він став лідером партії «Молода Англія» (див. як Енгельс у ті роки приєднувався до «Молодої Німеччини»). А коли в 40-і роки Піль пішов на скасування хлібних законів, Дізраелі став главою протекціоністів і обрушився на Піля з жорсткою критикою. 1848 року, за браком яскравіших постатей, протекціоністи, які досі ставилися до безрідного й безземельного Дізраелі з певною стриманістю, були змушені формально визнати його своїм проводирем у нижній палаті. Хоча згодом він теж змушений був відмовитися від протекціонізму під тиском вігів, до цієї теми він регулярно повертався, а в 1870-і роки пропонував відновити «хлібні закони».
Окрім підтримки протекціонізму, Дізраелі підтримував ще й расизм, сегрегацію та британський імперіалізм (прямо другий Ліст), але також провів кілька законів на підтримку робітничого класу, і тому вважався «консерватором-демократом» (прямо другий Сталін). Виступав за союз між земельною аристократією та робітничим класом проти зростання влади торговців і нових промисловців у середньому класі. У цьому плані він реакційніший навіть за Ліста і далі від класичного лібералізму (зате ближче до Гізо). Усе це ми теж згадуємо лише побіжно, без акцентування на цих постатях, просто щоб показати, що як і у Франції 30-50-х років (і пізніше), так і в Англії були свої протекціоністи й консерватори з легким ліберальним минулим. Не одним Лістом єдиним.
Коротке резюме статті
Після розгляду англо-американських і французьких лібералів та соціалістів до Маркса ми перейшли до більш відверто «правого» відгалуження суспільної думки, але звернули увагу більше на економічну лінію в цій думці (відвертого монархізму не розглядаємо, та й він надто вже тупий). Почали ми із загального вступу й певних підсумків за попередніми розділами циклу, і відразу ж узялися читати книжку про «Континентальну блокаду» Наполеона як найбільший приклад протекціоністської політики. Ми побачили, що Наполеон свідомо ненавидів лібералів та ідеологів, проповідуючи індустріалізацію в такому самому вигляді, як її проповідують сьогодні марксисти, що ностальгують за промисловістю СРСР. Він хотів директивного управління економікою, залізної армійської дисципліни тощо, щоправда й далі ідеалізував землеробство та феодальний устрій суспільства. У зв’язку з цим ми навіть назвали його фашистом до фашизму і показали, як Наполеона любили соціалісти того часу (а також як навіть у межах Імперії він грабував «нові» землі на користь «старої» Франції й залишався французьким націоналістом). У свідомості Наполеона він усе робив задля блага французької нації, заради народу, і шляхом затягування пасків сьогодні він думав забезпечити процвітання завтра. Ми побачили, що боротьба фритредерів і протекціоністів була боротьбою інтересів торговців і промисловців, а критика торговців з вуст великого капіталу звучить ідентично соціалістичній пропаганді.
Усю свою політику Наполеон присвятив боротьбі із Заходом і лібералізмом в особі Британії (як Гітлер пізніше і як Путін сьогодні щодо США). Політика провалилася, але його придворні успішно пудрили йому мізки та переконували, що Англія ось-ось збанкрутує. А завдяки тому, що він був фашистом французької нації, усі вигоди йшли старій Франції, і це підривало єдність Імперії загалом. Краса ситуації в тому, що він навіть до Італії ставився як до землеробської колонії й вважав її фізично нездатною до промисловості. У підсумках із цієї теми ми дійшли висновку, що весь його задум повністю провалився.
Само собою, Наполеон діяв не сам, тож ми згадали основних теоретиків протекціонізму Франції того часу 🇫🇷. Це були: де Сюссі, Ферьє і Шапталь. А вже після падіння Наполеона тут відзначився Дюпен. Не менш важливим було створення т. зв. «системи Гамільтона» у США 🇺🇸 і праця його послідовників — Кері, Реймонда і Найлза. Після цього ми перейшли до батька всієї системи протекціонізму сучасності. Це був фанат Наполеона і системи Гамільтона, німець з американським громадянством 🇺🇸🇩🇪 Фрідріх Ліст (1789-1846). Ми розглянули його біографію й детально вичитали його головну книжку «Національна система політичної економії» (1841), мабуть, нічого настільки докладного немає більше ніде. А після цього згадали таких самих «ліберальних» протекціоністів, як і він, спершу у Франції — Адольфа Тьєра (1797-1877) і Франсуа Гізо (1787-1874), а потім у Британії — Роберта Піля (1788-1850) і Бенджаміна Дізраелі (1804-1881). Хоча зрозуміло, що дрібніших постатей було значно більше, і не лише в цих двох країнах Європи та США. До того ж праве крило лібералів (напр. гурток де Сталь) цілком могло підтримувати таку політику в деяких випадках.