Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Ми вже встигли розглянути практично всіх соціал-утопістів періоду 1790-1840 рр., а також лібералів періоду 1780-1820 рр. Тим самим майже охопили основний контекст сучасників і актуальних політичних мислителів на момент виходу Маркса на світову арену (анатомічний аналіз і критика самого Маркса ще попереду). Посилання на ці короткі огляди:
- Комуністи та соціалісти до Маркса (1795-1843)
- Ранній лібералізм у Британії та США (1780-1828)
- Ранній лібералізм у Франції (1789-1828)
- Ранній протекціонізм і націоналізм (1804-1841)
- Програми сучасних ліберал-демократів (1946-2024)
Починаємо наш наступний довідковий цикл про лібералів. Саме вчасно після нашої останньої зупинки з розглядом протекціонізму наступним великим діячем лібералізму був консерватор. Цією людиною був француз Алексіс де Токвіль (1805-1859), аристократ за походженням, фанат «філософії цілого» і широких мазків у теоретичних узагальненнях (пор. «контизм»), у юності ліберал, а згодом консерватор, який високо оцінив правління Кольбера (але не в економічному сенсі, а в плані політики) і стверджував, що важливість Французької революції полягала в продовженні процесу модернізації та централізації французької держави, які почалися за короля Людовика XIV. Хоча варто визнати, що в інших місцях він критикує цю централізацію і вважає, що саме від неї походять усі біди Франції: наприклад, у нього є поділ на політичну централізацію (яку він вважав необхідною для сили нації) і адміністративну централізацію (бюрократію, яку він ненавидів і вважав причиною задушення свобод, а згодом і втрати французами громадянської ініціативи). І все ж, попри всі застереження, консерватизм у нього досить сильний. Токвіль відкрито шкодує про загибель дворянства. Він пише, що, знищивши цей клас, нація позбавила себе «необхідної частини своєї сутності» й завдала свободі рани, яка «ніколи не загоїться». Для нього дворянство було класом, що мав «велич душі», «природну віру у власні сили» та звичку бути на видноті, що робило його «найміцнішим членом суспільного організму». Однією з найважливіших бід революції він вважає прагнення до рівності. Свобода для нього — це не загальне право, а здатність сильних особистостей чинити опір державі. Він стверджує, що коли люди схожі одне на одного (рівні), ними легше керувати як стадом, і навіть твердить, що за Старого порядку було більше свободи, ніж у його сучасності (XIX століття). Хай Токвіль і визнає, що це була свобода «неупорядкована» та «становa», проте він надає перевагу цій феодальній вольниці, яка дозволяла зберігати «самобутність, барви й опуклість» характерів, тому «демократичному деспотизмові», що зрівнює всіх у рабстві.
На думку Токвіля, поразка революції сталася через недосвідченість депутатів, які надто віддано трималися абстрактних ідеалів Просвітництва. Та й узагалі майже всі лиха, мовляв, походили від «літераторів» XVIII століття, що витали в хмарах (пор. Лист). Він критикує письменників за те, що вони судили про політику з погляду «розуму» та «природного закону», а не спираючись на історичний досвід і традиції. І замість того, щоб виправляти закони, французи вирішили перекроїти все суспільство за «єдиним планом» і правилами логіки. На відміну від просвітителів, які вважали традиції «упередженнями», Токвіль убачає в них мудрість. Він звинувачує літераторів у тому, що вони навіяли народові зневагу до старовини й «давньої мудрості». Водночас погляди Токвіля на релігію суто утилітарні й консервативні. Він цінує християнство не стільки за богословську істину, скільки за його здатність утримувати народ у покорі й зберігати державу. Він вважає, що саме втрата релігійності привела французьку революцію до шаленого жорстокосердя. На його думку, «релігійні закони» стримують уяву й егоїзм, а їх скасування позбавило людський дух рівноваги. Всупереч думці лібералів-антиклерикалів, Токвіль захищає Церкву Старого порядку. Він стверджує, що земельні володіння робили духовенство незалежним від короля й громадянськи активним. По суті, він прямо каже: відбираючи в церкви землі та переводячи священників на платню, держава лише посилює свою владу й убиває свободу. І це стосується навіть його ранньої праці про демократію, де він цілком собі говорить, що «У той час як закон дозволяє американському народові робити все, релігія заважає йому все замислити й забороняє на все зважитися», або «Якщо він [людина] вільний, то має бути віруючим».
Усе це виявиться на повну силу вже в його пізніх працях, хоча присутнє навіть у працях 1830-х років! І все ж завдяки праці «Демократія в Америці» (1835), де він постає як ліберал, і навіть демократ, і начебто навіть змальовує США зразковою державою, — Токвіля вважають одним із найбільших захисників лібералізму й демократії. У цій праці він передбачає поділ світу між США та Росією (пор. як Фур’є передбачав поділ світу між Францією та Росією) і констатує неминучу перемогу демократії в усьому світі (буквально як боже Провидіння, що робить цей підсумок неминучим). Але фактично це було застереженням для шляхетних аристократів, а сам Токвіль був усе ж таки ліберальним консерватором, близьким за духом до Тьєра й Гізо, хоч і трохи ліберальнішим. У чомусь він близький до Руайє-Коллара, гуртка мадам де Сталь та ін. Токвіль, дивлячись на США, виразно виявляє свої побоювання. Уже тут він критикує індивідуалізм, вважає егоїзм вадою і навіть демократію небезпечною та схильною до виродження в тиранію (більшості, юрби), а громадянське суспільство — дріб’язковим за своєю природою. Демократія для нього — тріумф посередностей, усередненої людини. Як романтик, Токвіль більше тяжіє до героїчних особистостей, що вирізняються з-поміж натовпу. Єдине, що він сам заявляє про себе як про переконаного прихильника свобод, і це трохи пом’якшує загальну картину консерватизму. Він намагається сказати, що є ворогом і для революціонерів, і для жорстких консерваторів водночас, а надмірна централізація влади його все ж таки теж лякає. До речі, твори Токвіля вплинули на Ф. Гаєка під час написання книги «Дорога до рабства». У ній він цитує Токвіля:
«Токвіль як ніхто інший розумів, що демократія як суто індивідуалістичний інститут перебувала в стані непримиренного конфлікту із соціалізмом. Як він зазначав у 1848 році, «демократія розширює сферу свободи індивіда, тоді як соціалізм її обмежує. Демократія стверджує цінність кожної людини, а соціалізм перетворює кожного на просте знаряддя, лише на цифру. Демократія і соціалізм не мають нічого спільного, крім одного: рівності. Але зверніть увагу на різницю: демократія веде до рівності у свободі, а соціалізм — до рівності в покорі та неволі».
Та як би там не було, усе ж ідеї Токвіля важко назвати ліволіберальними. Коли через 4 роки після публікації своєї гучної книги (у 1839 р.) він став членом нижньої палати парламенту від департаменту Манш, то справді сидів у лівому центрі, відстоював аболіціоністські погляди й підтримував вільну торгівлю. Щоправда, водночас він підтримував колонізацію Алжиру й расову сегрегацію… У 1847 році він навіть спробував заснувати партію «Молоді ліві» (Jeune Gauche), яка виступала б за підвищення заробітної плати, прогресивний податок та інші вимоги трудящих. Здається, що навіть цілком щиро він переймався з приводу зростання злиденності, і, не бажаючи передавати опіку над бідними до рук держави, він тим не менш був стурбований тим, що звичайна благодійність тут не впорається. Ніби все це й добре, але лише почасти він робив це свідомо, щоб підірвати привабливість соціалістів. А оскільки вважалося, що сільська місцевість консервативніша, ніж трудове населення Парижа, Токвіль замислив максимальну підтримку загального виборчого права, щоб залучити голоси селян як засіб протидії революційному духу Парижа (те, про що так непокоївся Бланкі). І знову, здавалося б, він де-факто підтримує благу справу, але при цьому має дуже дивні мотиви. Після революції він узагалі різко повертає праворуч. Під час Другої республіки Токвіль став на бік «Партії порядку» проти соціалістів, підтримав режим генерала Кавеньяка, а з 1849 року вже був міністром закордонних справ. Тоді ж він підтримав запровадження цензури і обмеження зібрань. Ця активна підтримка законів, що обмежують політичні свободи, різко контрастує із захистом свобод у «Демократії в Америці». І ні, він не відмовляється від своїх поглядів, продовжує вважати себе лібералом, апологетом свободи тощо. Просто цей лібералізм дуже й дуже правого штибу.
До речі, розглядаючи маловідомих соціалістів, серед фур’єристів я не згадав іще одного персонажа, якого варто згадати бодай тепер. Це Альфонс Туссенель (1803-1885), який, окрім учнівства у Фур’є, уславився як запеклий англофоб і антисеміт. Свого часу Туссенель був головним редактором газети La Paix, а його дослідження природознавства (біології) слугували засобом вираження його політичних ідей. Залишаючись вірним фур’єризму, 1843 року разом із Віктором Консидераном заснував газету La Démocratie Pacifique. Після революції 1848 року він входив до складу Люксембурзької комісії, а разом із соціалістом Франсуа Відалем заснував нову газету Le Travail Affranchi. Серед його книжок особливо промовисто звучать такі назви:
🟣 Євреї, королі епохи: історія фінансового феодалізму (1844)
🟣 Дух Звірів. Французьке полювання і пристрасна зоологія (1847)
🟣 Праця і лінощі, демократична програма (1849)
🟣 Дух Звірів. Світ птахів, пристрасна орнітологія (1853–55).
Як відвертий антисеміт, він виступає в книжці «Євреї, королі епохи: історія фінансового феодалізму», де стверджував, що французькі фінанси й торгівля контролювалися «чужорідною» єврейською присутністю, типовим прикладом якої є вплив «залізниці Ротшильдів». У цьому він спирався на традицію французького соціалістичного антисемітизму (як видно з ранніших праць його натхненників Фур’є та П’єра-Жозефа Прудона). Широко перекладена праця Туссенеля була однією з перших, що застерігали про заплановане «єврейське світове панування». Характерно, що слово «єврей» для нього стало лайкою, і євреями він називає також і всіх сен-симоністів. Він справив певний вплив на соціаліста-антисеміта Огюста Ширака та на вкрай правого політика Едуара Дрюмона, який віддав йому належне у своїй книжці «Юна Франція». Ось такі чергові дикі «випадковості».
«Єврей, лихвар, торговець людьми — для мене синоніми» (с) Туссенель
Та, розглядаючи Токвіля, ми все ж таки забігли трохи наперед. Варто було спершу торкнутися людей старшого покоління. Наприклад, історика Огюстена Тьєррі (1795-1856), якого Маркс часто цитував. Так, він теж цілком собі романтик і ліберал. Ба більше, як і Конт, він безпосередньо пов’язаний із Сен-Сімоном і соціалістичною традицією. Після закінчення Вищої школи 1813 року Тьєррі зближується з Анрі Сен-Сімоном і в 1814-17 роках служить у нього секретарем, навіть стає одним із найближчих друзів і послідовників. Він співпрацював із Сен-Сімоном над «De la réorganisation de la société européenne» — трактатом, що закликав до об’єднання Європи на основі єдиної конституції 🇪🇺. Але, розчарувавшись в утопічному соціалізмі (ще б тут не розчаруватися, дивіться самі), він таки пориває із сен-симоністами (і місце секретаря тепер обійме Ог. Конт) і 1817 року приєднується до газети «Цензор» (див. «індустріали» — Ш. Конт, Дюнуайє, доктринери) та стає переконаним лібералом.
Тьєррі відомий тим, що висунув в історії на перший план класову боротьбу (третього стану загалом проти перших двох). Хоча його погляди мають і вельми дивні відтінки правизни, коли він розглядає друге дно класової боротьби як боротьбу місцевих із мігрантами (галло-римляни проти франків ззовні, британці проти норманів). У нього виходило так, що широкі маси корінних б’ються з елітами з прибулих загарбників. І хоча почасти це й правда, та все ж підміняє суть проблеми якимись сумнівними етнокультурними темами. Головною його заслугою стало те, що Тьєррі звернув увагу публіки на феномен середньовічних комун XII століття як міні-ренесансу й прикладу розвитку лібералізму. Тьєррі палко підтримував Липневу революцію і торжество ліберальних ідей; і в цей самий час його брат Амедей був призначений префектом, тож він переїхав до Амедея на чотири роки. Відтоді Тьєррі вже тяжко хворів, через що осліп і був уражений паралічем, і після цього займався творчістю за допомогою дружини Амедея та свого учня Армана Карреля, віддаючи всі сили письменництву. Із 7 травня 1830 року Тьєррі вже був членом Академії написів і красного письменства. Він пише багатотомні праці з історії Франції та Англії. Йому покровительствують навіть значно консервативніші й правіші ліберали, такі як Гізо, аби тільки Тьєррі міг працювати.
Революція 1848 року завдала йому останнього удару, поваливши режим ліберальної буржуазії, тріумф якого він вітав і виправдовував як необхідний наслідок усього ходу французької історії. Він був шокований тим, що одна частина «третього стану» пішла війною на іншу. Тьєррі поступово почав відмовлятися від суворого раціоналізму, який досі віддаляв його від католицької церкви. Коли католицькі письменники критикували «історичні помилки» в його працях, він обіцяв виправити їх, і в останньому виданні своєї «Історії завоювання» він усуває свої суворі судження про політику Ватикану. Хоча він не зрікся своїх ліберальних друзів, він шукав товариства освічених священників, і саме перед своєю смертю, здається, був схильний повернутися до Церкви. Типова історія «поправіння» на старість. Але найцікавіше в його біографії — це все ж таки робота в «Цензорі» та близькість до лібералів-індустріалістів.
Ми вже кілька разів, то тут, то там, згадували Шарля Дюнуайє (1786-1862), французького юриста й економіста, який разом із Шарлем Контом заснував групу лібералів під назвою «індустріалісти» (прихильники промислового розвитку та урбанізації), і поширював свої ідеї через газету «Цензор», куди до нього перейшов Огюстен Тьєррі з-під крила Сен-Сімона. Цього ж Дюнуайє дуже поважав інший Конт, творець позитивізму, і вважав його одним із небагатьох, кого варто було похвалити серед попередників позитивізму. Як свого товариша й видатного економіста.
В університеті разом із Ш. Контом він зачитувався Локком, Кондильяком, Гельвецієм, Бентамом і ідеологією де Трасі (коротко кажучи, суцільна епікурейська база). Разом із Контом і братами Тьєррі він часто відвідував салон Дестюта де Трасі, який також відвідували Стендаль (про його зв’язок з епікуреїзмом — тут), Бенжамен Констан і Лафайєт. Однак, будучи ворогом Наполеона, він не був республіканцем і радше підтримував ідею ліберальної, конституційної монархії. Щоправда, і після повернення Бурбонів він не оцінив їхнього консерватизму й відкрито виступив в опозицію до Людовика XVIII. Ще 1814 року Дюнуайє заснував «Цензор», де виступав за запровадження конституційної монархії за британським зразком. Під час 100 днів Наполеона він уже не перевзувся, хоча Наполеон намагався його до цього схилити. У цей час він знайомився ще й із Сеєм, після чого й стає економістом. Пізніше «Цензор» добре профінансує мадам де Сталь. Виходить, що група «індустріалістів» прямо пов’язана з «ідеологами» та економістом Сеєм, і всі вони разом — із Констаном і де Сталь.
Курс політичної економії Дюнуайє, який поєднує в собі мораль і користь, щоб поставити свободу в залежність від цивілізації, було опубліковано під назвою «Промисловість і мораль, розглянуті в їхніх відношеннях до свободи». Ця теорія морального прогресу в матеріальному добробуті, згідно з якою цивілізація підносить людство, а не принижує його. Тут Дюнуайє пропонує чергову версію формаційної стадіальності, з підсумковим і вже незмінним етапом утопії. Він проводить цивілізацію через п’ять різних станів, щоб дійти до шостого стану як остаточного, який він називає «індустріальним станом», станом щастя і розуму, свободи й згоди, у якому кожен, знаючи більше, працюючи краще, поводитиметься помірковано й насолоджуватиметься безпекою. Пізніше Дюнуайє обіймав різні держ. посади й писав підручники з економіки в дусі Адама Сміта, а також на основі трудової теорії вартості. Він виступав і проти революції 1830 року, і проти революції 1848-го, завжди залишаючись прихильником конституційної монархії (тому Липнева монархія загалом влаштовувала його найбільше). Дюнуайє запропонував одну з найраніших теорій економічного циклу, засновану на теорії періодичних криз Сісмонді, і запровадивши поняття економіки, що періодично циклізується між двома фазами. А ліберал Бастіа зізнавався, що Дюнуайє справив на нього величезний вплив, і навіть вважав його найбільшим економістом свого часу.
Розташуймо тепер французьких лібералів «справа-наліво», з урахуванням нової інформації (зрозуміло, що це все дуже умовний поділ на крінж і базу, але все одно, хай буде).
🔵 Консерватори: Дежерандо, Руайє-Коллар, і такі «майже протекціоністи», як Гізо (а також Наполеон і його міністри).
🟡 «право»-центристи: Констан, де Сталь, де Немур, Токвіль + Адольф Тьєр
🟢 «ліво»-центристи: Сеї, Лафайєт, Тьєррі, Сісмонді
🟣 Прогресисти: Шарль Конт, Дюнуайє, де Трасі, Вольней, Кабаніс, абат Грегуар
Сучасником Токвіля серед французьких лібералів був Фредерік Бастіа (1801-1850), одна з найяскравіших і найпам’ятніших постатей усього лібералізму XIX століття. Економіст-фритредер, який продовжував традицію Сея і вважав своїм духовним наставником «ідеолога» та «індустріала» Дюнуайє. Активний популяризатор і пропагандист економічного лібералізму. Прихильник тези про взаємовигідне співіснування праці й капіталу, попередник австрійської школи. У юності, отримавши спадок від діда, Бастіа став жити на ренту й присвятив себе науці. Його товаришем по навчанню й наукових заняттях був Фелікс Кудрю; у бесідах і суперечках із ним Бастіа формулював основні положення своєї теорії. Колишній палкий соціаліст, під впливом Бастіа Кудрю став економістом-лібералом, прихильником вільного ринку. Перша друкована праця Бастіа датована 1834 роком і присвячена купцям Бордо та Гавра, які вимагали скасування мит на ввезення сільськогосподарської продукції й водночас їх підвищення — на промислові товари. Доводячи загальну користь від повного скасування мит, Бастіа проголосив свій згодом знаменитий лозунг:
«Ви вимагаєте благ для обраних. Я — добробуту для всіх».
Усі свої основні праці Бастіа створював напередодні та безпосередньо під час революцій 1848-1849 рр., але більшість із них було видано вже посмертно. Якщо спробувати підсумувати суть його творів, то важливо не просто те, що він популяризував економічний лібералізм (по суті майже лібертаріанство), а те, як саме він це робив. Бастіа використовував «притчі» й метафори, наочні замальовки-аналоги. І уславився запровадженням думки про «невидимі» витрати наших рішень. Наприклад, короткий переказ «Метафори про розбите вікно».
Хлопчик вибив шибку в пекарні й утік. Пекар намагається оцінити втрати й доходить висновку, що нова шибка коштуватиме йому 3000 умовних грошових одиниць. Але хтось у натовпі зауважує, що, загалом, не все так погано, оскільки ці кошти принесуть прибуток скляреві. Скляр же, своєю чергою, витратить отримані гроші, тим самим пожвавлюючи місцеву економіку. Але помилка полягає в тому, що тут не враховано, що пекар має витратити власні кошти на відновлення вікна. Тому прибуток недоотримають інші потенційні продавці товарів для пекаря. Як наслідок, розбите вікно в підсумку не збагачує економіку, а, навпаки, завдає шкоди вартістю щонайменше одного вікна.
Припустімо, з’ясується, що хлопчика насправді найняв скляр і він отримує 10 умовних грошових одиниць за кожне розбите вікно. Раптом виявляється, що дії хлопчика є крадіжкою: скляр змушує, розбиваючи вікна, людей звертатися до нього по послуги. Тобто скляр отримує вигоду коштом інших. Бастіа показав, що люди зазвичай схвалюють дії, морально тотожні найму склярем хлопчика, аби той розбивав для нього вікна.
І крім таких ілюстративних прикладів, треба сказати, що Бастіа добре знав учення утопічних соціалістів і комуністів, і дуже жорстко їх критикував. Усе це ми ще розглянемо в окремих статтях про Бастіа, бо його твори вичитуватимуться окремо. За всіма узагальненими описами — звичайний лібертаріанець. Але насправді він куди цікавіший 🙂
Рівнолітком і сучасником Бастіа був французький економіст і ліберал Шарль Коклен (1802-1852), спершу юрист із комерційних справ, а наприкінці 30-х років вирішує зайнятися суто економічною теорією та співпрацювати з журналами прихильників вільної торгівлі. Він опублікував статті про банківський режим у Європі та Америці й написав дві праці, присвячені банкам: «Банки у Франції» (1840) і «Кредит і банки» (1848). Згодом він керував виданням об’ємного «Словника політичної економії».
Як і Фредерік Бастіа, він виступав за повністю безплатну систему освіти. Але виступав проти свого друга Гюстава де Молінарі щодо ролі держави. У статті, опублікованій у Revue des Deux Mondes 1847 року, він проаналізував проблеми, пов’язані зі свободою або монополією грошової емісії, дійшовши висновку, що для створення найвищого рівня добробуту й стабільності необхідна вільна конкуренція емісійних банків. За двадцять чотири роки до Клемана Жюглара він пояснював регулярний аспект комерційних криз. І все ж, на думку Коклена, промислові періодичні кризи не властиві вільному ринку, а навпаки — є наслідком втручання держави в грошову політику. Надаючи привілеї та виключні монополії деяким банкам, держава заважає діям економічних агентів недоречними коливаннями курсу комерційних кредитів. Звідси й подвійний недолік: несправедливість і економічна нестабільність.
Ще одна думка про соціалізм і консерватизм: є один такий персонаж, Огюст Мімерель (1786-1871), з яким відчайдушно полемізував Бастіа. Великий промисловець, фабрикант і політик постнаполеонівської доби. Очікувано — «бонапартист» і фанат методів а-ля Фрідріх Ліст, а в офіційній політиці — прихильник Гізо. Він створив чи не найбільшу бавовняну фабрику всієї Франції, і при цьому в сторонніх описах постає улюбленцем робітничого класу. 1842 року він також створює «Комітет промисловості», що дістав назву «Комітет Мімереля», який 1846 року було перетворено на «Асоціацію захисту національної праці». Метою створення цього комітету було об’єднання зусиль для боротьби з тезами про вільну торгівлю. Серед праць Мімереля фігурують такі назви:
🟣 Заборона на бавовняні нитки (1834)
🟣 Питання про пауперизм, розглянуте в його зв’язку з промисловістю (1841)
🟣 Пауперизм у його відносинах із промисловістю у Франції та Англії (1842)
🟣 Про інтернаціоналізацію паризької виставки 1849 р. (1849)
🟣 Нічна праця і дитяча праця (1848)
🟣 Відступ робітників (1850)
🟣 Звіт про бавовняну промисловість з нагоди Всесвітньої виставки в Лондоні 1851 року.
🟣 Митні тарифи (1856)
Попри те, що назви можуть видаватися дуже прогресивними, насправді він виправдовував існування пауперизму і підтримував дитячу працю. Він не лише каже, що пауперизм існував і до капіталізму, а отже фабриканти не винні, а й вважав, що пауперизм у своїй найстрашнішій формі стосується лише Англії, бо сам Мімерель був запеклим англофобом у дусі сучасної американофобії (пор. Ліст, Путін, рядовий марксист у СНД). Але мене зацікавила згадка брошури з критикою Мімереля під назвою «Протекціонізм і комунізм» (1849), написаної Бастіа. Зацікавила тим, що вже тоді, в його очах, протекціоністи й комуністи виглядали природними союзниками. Такими ж союзниками вони виглядають і зараз (можу посперечатися, у кожного є щонайменше один знайомий марксист, який радіє кожній поразці фритредерів і кожному успіху протекціоністів). Загалом я просто хотів доповнити список великих протекціоністів часів Ліста, але хай це буде й натяком на роздуми про те, наскільки реально споріднені протекціонізм і комунізм?
Тепер пора повернутися до британського лібералізму й розглянути такого мастодонта, як Джон Рамсей Мак-Куллох (1789-1864). У «Капіталі» Маркса це один із найбільш цитованих опонентів. До 1820 року він жив і працював у Шотландії, але потім переїхав до Лондона. Після смерті Давида Рікардо 1823 р. він став загальновизнаним лідером рікардіанської школи економістів, затьмаривши навіть Джеймса Мілля. Його ідеї загалом збігаються з ідеями Рікардо, Сея або Бастіа. Він багато писав про економічну політику й був піонером у збиранні, статистичному аналізі та публікації економічних даних. Із праць Мак-Куллоха найпопулярнішим став підручник «Принципи політичної економії з нарисом піднесення і поступу науки» (Единбург, 1825). Ця книга містить пам’ятну дискусію про походження прибутку або процента у випадку з бочкою нового вина.
«Припустімо, що в підвал кладуть бочку з новим вином вартістю 50 фунтів стерлінгів, і що через 12 місяців вона коштуватиме 55 фунтів стерлінгів. Постає питання: чи варто розглядати 5 фунтів додаткової вартості, присвоєної вину, як компенсацію за час, протягом якого був заморожений капітал вартістю 50 фунтів стерлінгів, чи їх слід розглядати як вартість додаткової праці, фактично вкладеної у вино?».
Це питання досі використовують в обговоренні трудової теорії вартості та пов’язаних із нею питань. Мак-Куллох використав його, щоб проілюструвати, що «час сам по собі не може спричинити ефект; він лише надає простір для дії справді ефективних причин, і тому ясно, що він не може мати нічого спільного з вартістю». Визнаючи працю основним джерелом створення вартості, Мак-Куллох тлумачив її як рід дій або операцій, незалежно від того, виконуються вони людьми, машинами, тваринами чи силами природи.
До речі, у списках економістів і лібералів того часу іноді фігурує письменник-романтик Томас де Квінсі (1785-1859), головно через те, що його економічні праці («Діалоги про Рікардо», «Логіка політичної економії») саме похвалив Мак-Куллох, а інший ліберал, Джон Стюарт Мілль, ставився до нього з великою повагою як до коментатора Рікардо й приймав деякі з його виправлень до теорії вартості. Втім, Квінсі був передусім літератором, до того ж украй правим (підтримував колоніалізм, расизм, рабство, боротьбу проти всіх видів республіканізму тощо).
Серед британців найближчим до Бастіа і за ідеями, і за віком, і за роками творчості можна вважати Річарда Кобдена (1804-1865). Син бідного фермера (одна з 11 дітей), він досяг успіху, працюючи на різні торговельні доми. У 1828 р. Кобден разом із кількома компаньйонами, маючи мінімальний капітал, відкрив власну справу — комісійну торгівлю ситцем, а через три роки вони заснували ситценабивну фабрику. За 8 років він збільшив свій капітал у 80 разів, і тепер Кобден міг дозволити собі подорожувати світом, про що завжди мріяв. У 1833-1837 рр. він відвідав Францію, Італію, Португалію, Іспанію, Швейцарію, Америку, Єгипет, Грецію і Росію. У 1835 р. вийшла його книжка «Англія, Ірландія та Америка», в якій він застерігав, що в недалекому майбутньому Британії буде важко змагатися зі зростаючою економічною потугою США. Він також різко критикував британське правління в Ірландії, відстоюючи політику вільної торгівлі, низьких податків, скорочення військових видатків і поліпшення британської системи освіти.
У жовтні 1837 р. в Лондоні було засновано Асоціацію проти хлібних законів, а наступного року Кобден разом з Арчибальдом Прентісом відкрили її філію в Манчестері. Діяльність асоціації не мала особливого успіху, і в березні 1839 р. за активної участі Кобдена було засновано національну Лігу проти хлібних законів зі штаб-квартирою в Манчестері (див. як із цими законами боролися ліберали від Дж. Мілля до Фр. Плейса). Її метою було скасування непопулярних хлібних законів, які захищали інтереси землевласників, обкладаючи податками імпортовану пшеницю, а отже, підвищуючи ціну на хліб. Будучи членом парламенту від 1841 року, Кобден боровся з опозицією міністерства Піля, і скасування було досягнуто 1846 року. Після відставки Піля новий прем’єр-міністр лорд Рассел запропонував Кобдену посаду в уряді, але той відмовився. Виступи проти участі Англії в Кримській війні коштували йому місця в парламенті, куди його не було переобрано на загальних виборах 1857 р.
Кобден вірив, що міжнародна торгівля — найкраща профілактика проти воєн, і за дорученням британського міністра фінансів Вільяма Гладстона півтора року вів переговори у Франції, домігшись разом із Мішелем Шевальє укладення 1860 р. торговельного договору між двома країнами. Кобден і те, що називалося «кобденізмом» і згодом ототожнювалося з невтручанням, зазнали гострої критики з боку школи британських економістів, які відстоювали протекціонізм, спираючись на ідеї Александера Гамільтона та Фрідріха Ліста. 1866 року було засновано Клуб Кобдена для поширення «Миру, вільної торгівлі та доброзичливості між народами». Це сталося завдяки зусиллям Томаса Бейлі Поттера, наступника Кобдена в Рочдейлі, який хотів створити установу, що підтримувала б принципи Кобдена. В Оксфорді та Кембриджі було засновано премії імені Кобдена.