Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Стаття входить до циклу «Утопічний соціалізм і комунізм: авторитети для Маркса».
Решту авторських статей можна прочитати тут
Тепер ми переходимо до так званих нео-бабувістів, де осібно стоїть Луї Огюст Бланкі (1805-1881). Чому осібно? Тому що він не був бабувістом, навіть попри те, що був комуністом і революціонером із наголосом на насильницькому перевороті, здійсненому елітною групою змовників (партією-аванґардом), і який завдяки Леніну став мемом про «бланкізм» як тактику змов без опори на народні маси (іронічно, більшовики де-факто мало чим відрізняються, хіба що голою вдачею; Бланкі й бабувісти теж казали, що без опори на маси нічого не зробиш, і вірили, що маси їх підтримають, але наштовхувалися на практичні спроби). Він навіть мав прямі зв’язки з Буонарроті, як і більшість комуністів того часу, але все ж таки з попередників Бланкі вище цінував ебертистів (див., як по них проїхався Буонарроті), а ще був матеріалістом і атеїстом. Резюме й коротку версію всієї цієї статті, як завжди, можна прочитати за цим посиланням.
Із усіх «домарксових» соціалістів і комуністів, коли я сам починав цікавитися соціалізмом, Бланкі імпонував мені найбільше (навіть попри комічність багатьох моментів, де він носиться зі зведенням ідеальної барикади, як Фур’є з фаланстерами) — подивімося, наскільки сильно я зсунувся в бік лібералізму за останні 11 років. Тут я наведу просто переказ біографії з Вікіпедії, щоб не марнувати зайвого часу: його батько був членом Конвенту за Робесп’єра (як жирондист), а брат був ліберальним економістом, але водночас і активним сен-симоністом. Бланкі не був бідною людиною й здобув належну освіту. Уже 1827 року Бланкі брав участь у заворушеннях, тричі був поранений, заарештований і ув’язнений. У 1830 році Бланкі зі зброєю в руках брав участь у повстанні й, невдоволений новою монархією, що утвердилася, заснував республіканське товариство «Друзі народу». Відкритий похід, який він повів проти нового уряду, спричинив судове переслідування, і 12 січня 1832 року його було засуджено до річного тюремного ув’язнення та штрафу. Його процес видано під заголовком «Захист громадянина Л.А. Бланкі на суді присяжних» (1832). У 1836 році його вдруге засудили за участь у недозволеному товаристві до дворічного ув’язнення та штрафу. У 1837 році разом з А. Барбесом і М. Бернаром створив таємну революційну республіканську організацію «Товариство пір року» з метою ліквідації режиму Липневої монархії та встановлення республіки. 12 травня 1839 року «Товариство пір року» підняло повстання в Парижі, придушене урядовими військами. Через пів року його заарештували, а 31 січня 1840 року засудили до страти, яку король замінив довічним ув’язненням.
Звільнений революцією 1848 року, заснував у Парижі «Республіканське центральне товариство». Справою цього товариства були повстання 17 березня, 16 квітня та 15 травня з метою повалення уряду й запровадження проповідуваного Бланкі комуністичного ладу. Підприємства не вдалися, і 2 квітня 1849 року Бланкі було засуджено до десятирічного ув’язнення, яке він відбував у Бель-Ілі та в Корті на острові Корсика. Звільнений амністією 1859 року, він спершу жив у Лондоні, але вже 1861 року знову був засуджений у Парижі до чотирирічного тюремного ув’язнення та штрафу як керівник незаконного товариства. У 1865-1870 роках жив у Брюсселі й одразу після проголошення республіки заснував клуб і журнал «Вітчизна в небезпеці». Засуджений до довічного ув’язнення за участь у революційних виступах 31 жовтня 1870 року та 22 січня 1871 року. Після утворення Паризької комуни 18 березня 1871 року заочно (бо все ще сидів) обраний її членом. Після її падіння був засуджений до заслання в Нову Каледонію, але через слабке здоров’я покарання було замінено тюремним ув’язненням. У в’язниці він написав астрономічний твір: «До вічності — через зорі» (1872). Внаслідок агітації соціалістичної партії 1879 року його було обрано депутатом від Бордо, він отримав більше голосів, ніж письменник Андре Лавертюжон, але палата не затвердила його обрання. Помер 1 січня 1881 року, провівши загалом близько 37 років у тюремному ув’язненні. Окрім багатьох статей, розсіяних у різних газетах і окремих памфлетах та брошурах, Кронсером видано витяг із рукописів, що лишилися після смерті Бланкі (1888).
«Я зараз поясню вам, чому ми написали те, за що нас звинувачують королівські слуги, і чому ми знову напишемо те саме. Прокурор показав вам у перспективі уявну картину повстання рабів, щоб, навіявши вам страх, викликати у вас ненависть. Бачите, казав він, це війна бідних проти багатих; усі, хто має власність, зацікавлені в тому, щоб відбити напад. Ми приводимо до вас ваших ворогів; бийте їх, доки вони не стали ще грізнішими.
Так, панове, це війна між багатими й бідними; цього хотіли багаті, бо вони нападають; але вони вважають поганим те, що бідні чинять їм опір; вони охоче сказали б, говорячи про народ: «Ця тварина така люта, що захищається, коли на неї нападають». Уся філіппіка пана прокурора зводиться до цієї фрази.
Пролетарів безперестанку зображають грабіжниками, готовими накинутися на власність. Чому? Тому що вони скаржаться, що їх розоряють податки на користь привілейованих. Що ж до привілейованих, які живуть у розкошах коштом праці й поту пролетарів, то їх вважають законними власниками, яким жадібна чернь загрожує пограбуванням. Не вперше кати вдають із себе жертв. То хто ж ці грабіжники, гідні стількох прокльонів і кар? Тридцять мільйонів французів, які сплачують півтора мільйона франків державній скарбниці й приблизно стільки ж — привілейованим. А власники, яких суспільство загалом має прикривати своєю могуттю, — це двісті або триста тисяч нероб, що спокійно пожирають мільярди, сплачені грабіжниками».
(с) Л.-О. Бланкі — «Захист на процесі п’ятнадцяти» (1832)
У цій і багатьох інших промовах Бланкі дуже й дуже красномовний. Він говорить банальні речі про рівність і експлуатацію, але говорить гарно, принаймні краще, ніж будь-хто до нього. При цьому, хоч тематика по суті та сама, що й у бабувістів, він примудряється подавати її краще. Тут поки що немає Спарти й Лікурга, немає суворого зрівнялівства. Мабуть, чи не найстрашнішим із того, що він каже, є запровадження прогресивного оподаткування і загального виборчого права. Це не означає, що такою є межа його програми, просто він вважає це необхідним мінімумом для того, щоб республіка могла рухатися далі (а не перетворилася на величезну казарму за колючим дротом). Натомість він куди активніше застосовує класовий аналіз саме в його класичному розумінні (хоча класи визначає зовсім не суворо).
Приблизно так само комічно й бездарно, як і в Маркса, у нього застосовується схема, де раз по раз, революція за революцією, народ виконує всю роботу й б’є аристократію, а буржуазія, яка обов’язково була максимально жалюгідною й боягузливою, користується всіма плодами гордого переможця. Але завдяки пафосу й помпезному стилю в Бланкі ця тема виглядає ще безглуздіше, бо стає зовсім незрозуміло, яким чином колективний персонаж «народ», будучи настільки сильним, розумним і могутнім та контролюючи на піку революції все й уся, раптом просто бере й віддає все мерзенному персонажеві «буржуа», який буквально н-і-ч-о-г-о не робить упродовж усієї революції. І все ж, слід віддати належне. Бланкі пише не лише красивіше за всіх, а й дохідливіше. Його аргументи дуже прості й суворо логічні, і головний акцент зроблено саме на них, а не на голому пафосі. Серед цих аргументів, наприклад, порівняння пролетарів і античних рабів, де Бланкі доводить, що, попри юридичні привілеї, пролетар навіть більше закабалений, ніж раби (за раба сплачено гроші з розрахунку на десяток років праці, і його швидка смерть — це велика втрата, тоді як робітник, який помер від зношення, легко замінюється іншим робітником). Він доводить, що навіть якщо рівність прав є благом, то робітники не можуть скористатися цим благом, банально не маючи багато вільного часу. Доводиться сподіватися лише на захисників «ззовні». І так далі. На прикладах він чудово ілюструє приховані елементи нерівності. Він намагається менше моралізувати і більше спиратися на факти. Хоча, звісно, без моралей теж не обходиться. Але оскільки його промови дуже розлогі, цитувати їх украй важко…
«Щодня проливає нове світло на цей удаваний союз паразита і його жертви. Факти промовисті; вони свідчать про те, що між прибутком і заробітною платою точиться поєдинок не на життя, а на смерть. Хто поступиться? Це питання справедливості й здорового глузду. Подивімося.
[…] Аксіома така: нація бідніє від втрати трудівника; вона збагачується від втрати нероби. Смерть багатія — це благодіяння».
(с) Л.-О. Бланкі — «Хто варить суп, той нехай його й їсть» (1834)
Бланкі засновував не одне і навіть не два товариства змовників-революціонерів. Але російською мовою є два цікаві документи — вступні опитувальники для нових членів «Товариства сімейств» і «Товариства пір року». Там багато формального мотлоху з пафосними промовами, тож я наведу лише 29 запитань і 29 очікуваних (або навіть необхідних і прочитаних із папірця, як формальність для посвячення) відповідей. В іншому слід розуміти, що в обох варіантах зазначається: кандидата заводять у темну кімнату із зав’язаними очима, випробовують, а наприкінці пропонують останній шанс відмовитися, бо мета змови — збройне повстання, а ворог набагато сильніший, і це дуже небезпечне починання. У підсумку той, хто вступає, має запевнити всіх у дотриманні конспірації (зрадників — убивають), у ненависті до аристократії та жагі вбивати, а також робити обов’язкові внески порохом для рушниць. Кандидатові вручають у руку кинджал, і він зачитує клятву (приклад із «Товариства пір року»):
«Іменем республіки я клянусь у вічній ненависті до всіх королів, аристократів, до всіх гнобителів людства. Клянусь бути безмежно відданим народові, братом усім людям, окрім аристократів. Клянусь карати зрадників. Обіцяю віддати моє життя, зійти навіть на ешафот, якщо ця жертва буде необхідна для царства народного суверенітету й рівності.
Нехай мене покарають смертю зрадника, нехай я буду пронизаний цим кинджалом, якщо я порушу свою клятву! Я згоден, щоб мене вважали зрадником, якщо я розповім хоч щось кому б то не було, навіть найближчому моєму родичеві, якщо він не є членом цього товариства».
А щодо пунктів, почнімо з «Товариства сімейств» (1834):
1. Що ти думаєш про теперішній уряд?
— Що він є зрадником народу і країни.
2. В чиїх інтересах він править?
— В інтересах невеликої кількості привілейованих.
3. Хто тепер є аристократами?
— Грошові мішки, банкіри, постачальники, монополісти, великі землевласники, біржовики, — одним словом, експлуататори, що жиріють коштом народу…
4. На якому праві вони правлять?
— На праві сили.
5. Який порок панує в суспільстві?
— Егоїзм.
6. Що замінює честь, чесність, доброчесність?
— Гроші.
7. Кого шанують у суспільстві?
— Багатого і могутнього.
8. Кого зневажають, переслідують, хто поза законом?
— Бідного і слабкого.
9. Що ти думаєш про податок на продовольчі продукти, про соляний податок, про податок на напої?
— Це мерзенні податки, призначені для того, щоб пригнічувати народ і щадити багатих.
10. Що таке народ?
— Народ — це сукупність громадян, які працюють.
11. Як закон поводиться з народом?
— Закон поводиться з ним, як із рабом.
12. Яка доля пролетаря за уряду багатіїв?
— Доля пролетаря подібна до долі раба й негра, його життя — це довга тканина, виткана з убозтва, виснаження і страждань…
13. Який принцип має бути основою правильно організованого суспільства!
— Рівність.
14. Якими мають бути права громадянина в правильно влаштованій країні?
— Право на існування, право брати участь в уряді…, його обов’язки — відданість суспільству і братерство щодо своїх співгромадян.
15. Потрібно здійснити політичну чи соціальну революцію?
— Потрібно здійснити соціальну революцію.
А тепер, за прикладом опитувальника «Товариства сімейств» (1834), наведімо 14 запитань і відповідей для вступу до «Товариства пір року» (1837), яке з часом навіть дещо радикалізувалося:
1. Що ти думаєш про королівство і королів?
— Що воно мерзенне, що королі так само згубні для людського роду, як тигри для інших тварин.
2. Як підтримується королівство, яке ти вважаєш таким поганим?
— Воно підтримується тим, що об’єднало кілька класів народу для експлуатації всіх інших класів; воно створило аристократію.
3. Хто такі теперішні аристократи?
— Родову аристократію було знищено в липні 1830 р., тепер аристократами є багатії, що становлять таку саму ненажерливу аристократію, як і перша.
4. Чи можна задовольнитися лише поваленням королівської влади?
— Необхідно знищити всяких аристократів, усякі привілеї — інакше нічого не вдієш.
5. Що ми повинні поставити на її місце?
— Самоврядування народу, тобто республіку.
6. Чому республіка є єдино законним урядом?
— Тому що тільки вона ґрунтується на рівності, тільки вона приписує всім однакові обов’язки й надає однакові права.
7. Які обов’язки кожного громадянина?
— Покора загальній волі, відданість батьківщині і братерство щодо кожної людини нації.
8. Які його права?
— Право на існування. Кожен трудівник повинен мати забезпечене існування. Право на освіту. Людина створена не лише з матерії, вона має розум. І цей розум має таке саме право на життя, як і тіло; отже, право на освіту є лише правом на духовне існування. Виборче право.
9. Чи має права той, хто не виконує своїх обов’язків?
— Не виконуючи своїх обов’язків, він тим самим зрікається своїх громадянських прав.
10. Чи становлять частину народу ті люди, які мають права, не виконуючи жодних обов’язків, як, наприклад, теперішні аристократи?
— Вони не повинні входити до його складу; вони є для суспільного тіла тим, чим є виразка для людського тіла. Перша умова для одужання тіла — це усунення з нього виразки: перша умова для одужання суспільного тіла — це знищення аристократії.
11. Як народ виявляє свою волю?
— Через закон, що є нічим іншим, як вираженням загальної волі.
12. Чи може палата депутатів ухвалювати закони?
— Ні, вона може лише підготувати їх для подання народові, який може їх схвалити або відхилити.
13. Чи зможе народ одразу після революції самоврядуватися?
— Для оздоровлення зараженої гангреною держави народові доведеться на деякий час мати революційну владу.
14. Які загалом твої переконання?
— Треба знищити королівську владу і всіх аристократів; установити замість них республіку, тобто управління на основі рівності; але для переходу до такого управління — застосувати революційну владу, яка дасть народові змогу скористатися своїми правами.
«Громадянине, висловлені щойно тобою переконання єдині правильні, єдині здатні змусити людство йти до призначеної йому мети».
«Франція ще не республіканська країна. Революція, що відбулася, — щаслива випадковість, і нічого більше. Якби ми сьогодні захотіли привести до влади людей, скомпрометованих в очах буржуазії політичними процесами, то провінція злякається; вона згадає про терор і Конвент, згадає, можливо, втікача-короля. Сама національна гвардія була лише нашим мимовільним співучасником; вона складається з боягузливих крамарів, які могли б зруйнувати завтра те, що створили вчора під вигуки «Хай живе республіка!..». Залиште людей із міської ратуші їхній безсилості: їхня слабкість — певна ознака близького падіння. У їхніх руках ефемерна влада; у нас же народ і клуби, де ми його організуємо по-революційному, як колись його організували якобінці. Знайдемо в собі досить розсудливості, щоб почекати ще кілька днів, і революція належатиме нам! Якщо ж ми, як злодії в нічній темряві, захопимо владу раптовим нападом, хто поручиться, що наша влада буде тривалою? Хіба крім нас не знайдуться енергійні й честолюбні люди, які запалилися б бажанням повалити нас подібним самим способом? Нам потрібні широкі народні маси, передмістя, що палають у вогні повстання, нам потрібне нове 10 серпня. Тоді, принаймні, ми матимемо престиж революційної сили».
(с) Л.-О. Бланкі — «Промова 25 лютого 1848 року».
«Ми вже не в 93-му році! Ми в 1848 році! Триколірний стяг не є стягом Республіки; це — стяг Луї-Філіппа і монархії. Під триколірним стягом відбувалася різанина на вулиці Транснонен у передмісті Вез, у Сент-Етьєні. Десятки разів він був обагрений кров’ю робітників.
Народ водрузив червоні прапори на барикадах 48-го року, він водрузив їх на липневих барикадах 1832 року, на квітневих 1834 року і на травневих 1839 року. Вони двічі були освячені; і в поразці, і в перемозі. Віднині це народні прапори. Ще вчора вони знову переможно майоріли на фасадах наших будівель. А сьогодні реакція ганебно кидає їх у багно й наважується безчестити їх своєю наклепницькою брехнею. Кажуть, що це кривавий стяг. Він червоний від крові мучеників, які зробили його прапором Республіки. Його падіння — образа для народу, профанація його мертвих. Прапор муніципальної гвардії осінить їхні могили.
Реакція вже скаженіє. Її легко впізнати за насильством, яке вона чинить. Молодчики з роялістської партії нишпорять вулицями, ображають громадян і погрожують їм, зриваючи червоні банти з їхніх грудей. Робітники, це ваше знамено падає! Зачекайте! Скоро за ним піде й Республіка!».
(с) Л.-О. Бланкі — «Про боротьбу за червоне знамено» (1848).
Але навіть 1848 року Бланкі на диво поміркований у своїх офіційних зверненнях. Відкритим зверненням до уряду нової Республіки він вимагає свободи зібрань і свободи преси (очевидно, з метою безперешкодного поширення комуністичної пропаганди, але все ж це звичайні ліберальні вимоги), щоправда поруч із цим вимагає загального озброєння народу (ну, зрозуміло), і повного перезавантаження суддівського апарату. А також він пише низку петицій, закликаючи відкласти загальні вибори. Чому для Бланкі так важливо відкласти вибори? Бо народ іще не просвітлений і, очевидно, обере якусь нісенітницю. Багато лівих сподівалися, що щойно народ отримає право голосу, то одразу проголосує за «своїх» захисників, чого насправді не сталося ні у Франції, ні будь-де ще (виняток хіба що становить Росія 1917 року). Бланкі вже передчував, що це хибні надії, і хотів виграти бодай трохи часу, щоб устигнути провести масову агітацію.
«Увагу народу, особливо в селах, привертають лише знатні представники переможених партій; люди ж, віддані демократичній справі, залишаються майже невідомими народові».
Дивовижно, але Бланкі найбільше не довіряє саме селу, цьому ідеалові руссоїстів і бабувістів. Село для нього — синонім консерватизму. Але в селі живе більша частина громадян, і в разі повноцінної демократії це приведе республіку до тріумфу правих сил. Неясно, щоправда, як він має намір змінити цей стан речей банальною агітацією протягом усього пів року, але його ставлення до проблеми вельми промовисте. Причому ще промовистіше, що він протиставляє село й місто, як усю Францію і Париж, і по суті стає на бік Парижа. На думку Бланкі, на виборах напевно переможе аристократія, а якщо так, то прогресивний Париж цих виборів не визнає, і почнеться громадянська війна. Але ще цікавіший текст під назвою «Сповідання віри» (1848):
Республіка, подібно до монархії, може приховати під покровом свого знамена рабство. Спарта, Рим, Венеція були порочними і такими, що гнобили народ, олігархіями. У Сполучених Штатах існує інститут рабства. Формула «Свобода, Рівність, Братерство!» могла б стати такою самою брехнею, якою є в Хартії істина, що проголошує: «Усі французи рівні перед законом!». Тиранія капіталу безжальніша за тиранію меча й кадила. Метою лютневої революції було зруйнувати її. Такою є мета і «Центрального республіканського товариства», і кожен його член зобов’язується переслідувати цю мету доти, доки її не буде досягнуто.
Вибрані цитати з творів Бланкі
Яка підводна скеля загрожує майбутній революції? Та сама, об яку розбилася вчорашня революція: жалюгідна популярність буржуа, переодягнених у трибунів. Ледрю-Роллен, Луї Блан, Крем’є, Марі, Ламартін, Готьє, Пажес, Дюпон, Флокон, Альбер, Араго, Марраст! [прим. Араго був близьким другом Гумбольдта, а Марраст пов’язаний з епікурейськими «ідеологами», і порівняйте це зі списком Прудона з «Порнократії»].
Похмурий список! Зловісні імена, викарбувані кривавими літерами на всіх бруківках демократичної Європи.
[…] Убиваючи демократію, реакція лише займалася своїм ремеслом.
[…] Нехай трудящі завжди пам’ятають список цих проклятих імен; і якщо хоча б один, так, хоча б один, колись опиниться в уряді, що постане внаслідок повстання, нехай усі вони в один голос вигукнуть: «Зрада!».
[…] Зрадниками будуть ті уряди, які, будучи піднесені народом на щит, не проведуть негайно:
1) загального роззброєння буржуазних гвардій;
2) озброєння всіх робітників і організації їх у національну міліцію;
Звісно, необхідно буде здійснити ще багато інших заходів, але вони природно випливатимуть із цього першого акту, що є попередньою гарантією, єдиною запорукою безпеки народу. Жодної рушниці не повинно лишитися в руках буржуазії; без цього немає спасіння.
(с) Л.-О. Бланкі — «Звернення до народу» (1851).
Із в’язниці Бель-Іль (взагалі багато чого написано з різних в’язниць, оскільки Бланкі сидів загалом 37 років).
Зброя й організація — ось головне знаряддя прогресу, рішучий засіб покласти край злидням. У кого меч, у того й хліб! Перед зброєю падають ниць, беззбройні юрби розганяють. Франція, ощетинена багнетами трудівників, — це пришестя соціалізму.
Для озброєних пролетарів не буде нічого неможливого, зникнуть усі перешкоди, усякий опір. Але пролетарі, які дають себе розважати смішними прогулянками вулицями, садінням дерев свободи, дзвінкими фразами адвокатів, спершу дістануть святу воду, потім образи, а зрештою — картеч; і злидні — завжди. Нехай же народ обирає!
(с) Л.-О. Бланкі — «Звернення до народу» (1851).
Викресліть мислителів зі списку винних. Ніхто не відчував страху в лютому, хіба що ті, хто боявся втратити свою частку здобичі! Філософи зовсім не винні в наших нещастях, а до того ж тепер більше, ніж будь-коли, треба бути філософом. Звинувачення, кинуті проти ватажків шкіл, — це один із різновидів зрадництва партії інтриганів. Хто ж ці ватажки шкіл? Автори або головні представники різних соціальних теорій, які мають намір перебудувати світ на основі справедливості й рівності [прим. очевидно він має на увазі весь крінж, починаючи з Фур’є, закінчуючи сучасними йому Кабе тощо, на жаль, інакше було б красивіше].
Соціалізм — це віра в новий лад, який має вийти з горнила цих доктрин. Вони, звісно, сперечаються з багатьох питань, але переслідують одну й ту саму мету; у них одні й ті самі прагнення; вони згодні між собою в істотних питаннях; уже тепер їхні зусилля привели до якоїсь рівнодійної, хоч і не цілком визначеного характеру, проте пройнятої духом мас і сталої їхньою вірою та надією, їхнім знаменом. Соціалізм — це електрична іскра, що пролітає над народами й збуджує їх. Вони оживляються, вони спалахують уже від одного гарячого подиху цих учень: сьогодні вони викликають жах у інтриганів, а незабаром, сподіваюся, вони стануть могилою егоїзму. Глави цих шкіл, обсипані прокльонами, зрештою є першими революціонерами, першими пропагандистами могутніх ідей, що мають перевагу захоплювати народ і кидати його в бурхливі хвилі. Не помиляйтеся, соціалізм — це революція. Вона тільки в ньому. Знищте соціалізм — і полум’я народу згасне, тиша й морок опустяться над Європою.
(с) Л.-О. Бланкі — «Лист до Майара» (1852).
Справжній політик не зважає на ці перешкоди й іде вперед, не помічаючи каміння, яким усіяно його шлях. Отже, суперечки між представниками різних учень, якщо, звісно, ви не надаєте їм надто великого значення, здаються мені такими ж нікчемними, як і смішними… Кожен напрям, кожна школа має виконати свою місію, має зіграти свою роль у великій революційній драмі, і якщо це розмаїття систем здається вам згубним, то ви, отже, заперечуєте незаперечну істину: «Лише в суперечці народжується істина».
Ці теоретичні дебати, цей антагонізм шкіл становлять найбільшу силу республіканської партії; у цьому її перевага над іншими партіями, що перебувають у стані спокою й скам’яніли у своїй старій нерухомій формі. Ми — жива партія; ми в русі, у нас є душа, у нас є життя; решта — лише трупи. А ви ще скаржитеся, що живете повнокровним життям, а не скам’яніли й не лежите в могилі!
(с) Л.-О. Бланкі — «Лист до Майара» (1852).
Повернімося до питання про ваші переконання: ви називаєте себе революційним республіканцем. Стережіться називати себе цим іменем, щоб не виявитися ошуканим. Саме це ім’я революційного республіканця намагаються привласнити собі люди, які не є ані революціонерами, ані навіть, — можливо, республіканцями, люди, які занапастили і Революцію, і Республіку. Вони протиставляють це ім’я імені соціаліста, яке вони віддають анафемі й яке, однак, не вагаючись, приймали, щойно народна хвиля рухалася в бік соціалізму і коли здавалося, що соціалізм напередодні свого тріумфу. Відтоді як після поразок ми опустили прапор соціалізму, вони зреклися його, вони його оплювали. Я пригадую час, коли Ледрю-Роллен вважав себе більшим соціалістом, ніж Прудон або Кабе, і позував у ролі Дон-Кіхота соціалізму. Той час давно минув. Ми зазнали поразки в багатьох битвах, унаслідок яких з авансцени було вигнано передові доктрини. Тепер Ледрю-Роллен і його друзі віддають соціалізм анафемі й приписують йому всі наші нещастя. Це ница брехня.
Ви кажете: я не буржуа і не пролетар, я Демократ. Обережніше зі словами, позбавленими певного змісту: вони є улюбленою зброєю інтриганів. Я чудово знаю, хто ви, я це ясно бачу з кількох уривків вашого листа. Але ви наклеюєте на свої погляди фальшиву етикетку, запозичену з фразеології фокусників, що не заважає мені чудово бачити: у вас і в мене одні й ті самі ідеї, одні й ті самі погляди, які не мають нічого спільного з ідеями інтриганів. Це вони вигадали прекрасний афоризм: не пролетар, не буржуа, а Демократ. Що ж таке Демократ, скажіть, будь ласка? Це невиразне, банальне слово, що не має точного змісту, гумове слово. Які тільки думки не можуть ховатися під цією вивіскою? Усі вважають себе демократами, особливо аристократи. Хіба ви не знаєте, що пан Гізо — демократ? Шахраям подобається ця невиразність, вона їм на руку; вони відчувають жах перед крапками над і. Ось чому вони скасовують терміни «пролетар» і «буржуа». Ці терміни мають ясний і точний зміст, вони рішуче означають речі. А це їм і не до вподоби. Вони відкидають їх як слова, що провокують громадянську війну. Невже цього недостатньо, щоб відкрити вам очі? Що, як не громадянську війну, ми так давно змушені вести? І проти кого? А! Саме це питання й намагаються затемнити незрозумілими словами, бо річ у тім, щоб завадити двом ворожим знаменам відкрито стати одне супроти одного з тією метою, аби після бою можна було ошуканством захопити в тих, чиє знамено перемогло, блага перемоги й дати змогу переможеним непомітно обернутися на переможців. Не хочуть, щоб ворожі табори називалися своїми справжніми іменами: Пролетаріат і Буржуазія. А тим часом інших імен у них немає.
[…] Між цими двома класами точиться жорстока війна, яка закинула вас до Іспанії, а мене — на Бель-Іль. Під яким знаменом ми билися, як не під знаменом пролетаріату? Тим часом за своїм походженням, за своїм вихованням я буржуа і, можливо, ви також. Хвала небу, у пролетарському таборі багато буржуа. Саме вони становлять головну, або принаймні найстійкішу, його силу. Вони вливають у нього контингент освічених людей, яких народ, на жаль, іще не може дати. Буржуа першими підняли прапор пролетаріату, саме вони сформулювали вчення про рівність, вони пропагують його, підтримують його, підносять його після падіння.
Скрізь буржуа керують народом у його битвах проти буржуазії.
Ось, справді, те, що дозволило шахраям вселити довіру до їхньої підступної аксіоми: «Не Буржуа! Не Пролетар! А Демократ!». Як! Лише з того, що серед блуз трапляється багато сюртуків і що ще більша кількість блуз воює за платню на боці сюртуків, робити висновок, ніби між масою буржуазії, з одного боку, і пролетарською масою — з другого, тобто між доходом і заробітною платою, між капіталом і працею, не ведеться боротьба?
(с) Л.-О. Бланкі — «Лист до Майара» (1852).
Я не француз і не іспанець, кажете ви, я космополіт. Чудово! Я теж, але ще раз бережіться містифікації! З вашим ентузіазмом космополіта ви якраз пов’язали себе з найегоїстичнішим націоналістом у всій Європі — з Мадзіні. … Як можна читати без обурення потік його паскудної й сміховинної лайки проти соціальних ідей? Чи можна повірити, що людина, яка звинуватила соціалізм у поразці Грудня, не була б освистана всіма! Який нахабний шарлатан! Яка дурна публіка! Як, П’єр Леру, Луї Блан і Кабе були переможені в бою 1851 р.! Якби Ньєвр, Альє [список міст] тисячі озброєних людей тікали перед трикутним капелюхом жандарма або перед помпоном якогось солдата — у цьому вина соціалізму? Яка глузливість! І це безкарно розповідають перед усією Європою. Тут злочин чинять обвинувачі, честь належить обвинуваченому! Соціалізм підняв народні маси, а політичні вожді не зуміли використати їх для справи.
[…] Очільники шкіл не винні в цій втечі. Мадзіні, можливо, стверджуватиме, що жалюгідна роль повстанців цієї кампанії залежить від самої сутності соціалістичних проповідей і що не можна черпати самовідданість і хоробрість у релігії шлунка, в доктринах про матеріальний добробут, про користолюбство тощо. Але насамперед без соціалізму ніхто б узагалі не піднявся, і це значно спростило б становище речей. Мадзіні забуває, що жоден вплив у світі нині не може зрушити пролетаря, окрім впливу соціальних ідей, що час релігійного фанатизму минув, що вже не можна порожніми формулами, чудесами й незрозумілими догмами викликати рух народів. Можна подумати, що він шкодує за віками забобону й ідіотизму, коли притлумлені маси піднімалися на поклик священника, щоб убивати собі подібних на честь Ісуса і святої діви… Я не перестаю дивуватися, що ви знайшли якусь аналогію між моїми ідеями та ідеями Мадзіні. Насамперед у Мадзіні немає ані найменшої революційної чи якоїсь іншої ідеї, окрім ідеї незалежності та переваги Італії. Поза цим немає нічого.
[…] Мадзіні люто ганить матеріалізм соціалістичних учень, які звеличують матеріальні потреби, закликають до егоїстичних інтересів; він громить принизливу й деморалізуючу теорію матеріального добробуту. Отже, хіба ви не бачите, що це просто контрреволюційна декламація? Що таке Революція, як не поліпшення долі мас? І як же безглузді ці випади проти доктрини інтересів. Інтереси індивіда — ніщо, але інтереси цілого народу підносяться до рівня принципу; інтереси ж усього людства перетворюються на релігію.
Хіба народи коли-небудь діють в ім’я чогось іншого, окрім власних інтересів? Заклик до свободи — це водночас і заклик до егоїзму, адже свобода — це матеріальне благо, а рабство — це страждання. Боротися за хліб, тобто за життя своїх дітей, — це ще священніша мета, ніж боротися за свободу. До того ж обидва ці інтереси змішуються й утворюють по суті лише один інтерес.
(с) Л.-О. Бланкі — «Лист до Майяра» (1852).
Особисту незалежність було принесено в жертву поділу праці, що стало його неминучим наслідком. Чи сталося це раптово? Ні! Ніхто б на це не пристав. Із почуттям особистої свободи пов’язаний такий гострий смак насолоди, що жодна людина не проміняла б його на позолочені кайдани цивілізації. Наочний приклад цьому — дикуни, яких європейський світ намагається приручити. Бідні люди! Оплакуючи втрачену свободу, вони вбираються в саван і віддають перевагу смерті перед рабством. Чудеса розкоші, що здаються нам такими принадними, їх не зваблюють. Вони недосяжні для їхнього розуму, перевищують їхні потреби, руйнують їхнє життя. Дикуни сприймають їх як якісь ворожі їм дивацтва, що вганяють своє жало в їхнє тіло й душу. Нещасні племена, яких ми захопили під час вторгнення в американські пустелі та на віддалені острови Тихого океану, зникнуть від смертоносного зіткнення з нами.
Упродовж майже чотирьох століть наша проклята раса нищить усе, що їй трапляється, — людей, тварин, рослини, мінерали. Вимирання загрожує породі китів, яких винищують безглуздою полюванням на них. Ліси хінного дерева знищуються. Сокира валить ці дерева, але ніхто не саджає нових, нікого не обходить, що лихоманка й надалі не зникне. Поклади кам’яного вугілля марнуються з варварською недбалістю.
[…] Ми відповімо перед історією за вбивство. Невдовзі вона почне звинувачувати нас у злочині з усією силою своєї вищої моралі.
(с) Л.-О. Бланкі — Статті й нотатки із «Соціальної критики» (видана 1885 р., посмертно).
Уважне вивчення геології та історії показує, що людство на початку свого розвитку було роз’єднане, відзначалося крайнім індивідуалізмом і що через довгий ряд удосконалень воно має дійти до ладу спільності. Ця істина буде доведена експериментальним методом, єдино цінним нині, бо саме він поклав підвалини науці. Спостереження фактів і незаперечні висновки з них установлять послідовні етапи цього безперервного поступу людського роду. Стане очевидним, що будь-який поступ — це перемога комунізму, будь-який відступ — це його поразка, що його розвиток зливається з розвитком цивілізації, що обидві ці ідеї тотожні; що всі проблеми, послідовно поставлені в історії й викликані потребами людського роду, розв’язуються комуністично, що й ті найскладніші питання, які нині стоять перед нами, породжуючи смуту й загрозу війни, також не можуть бути розв’язані інакше, якщо ми не хочемо загострити зло й дійти до абсурду.
Усі вдосконалення податкової системи, акцизні збори, що замінили собою відкупників податків, пошта, податки на тютюн, на сіль — усе це комуністичні нововведення. Промислові компанії, торговельні товариства, взаємне страхування всякого роду, навіть штемпель; армія, навчальні заклади, в’язниці, казарми — це комунізм, дитячий, грубий, жорстокий, але неминучий. Ніщо не відбувається поза цим. Податки, саме уряд — також від комунізму, звісно, комунізму найгіршого ґатунку і, однак, абсолютно необхідного. Ідея комунізму промовила лише своє перше слово. Перш ніж вона скаже останнє, вона цілком змінить свій лик. Ми ще тільки дикуни.
[…] Що таке взаємодопомога, яка весь час дістає нове застосування й поступово сприяє солідаризації всіх інтересів? Одна зі сторін прийдешнього переустрою? А асоціація, ця улюблена ідея нашого часу, ця загальна панацея, якій одностайно воздають хвалу, що це, як не велике пришестя й останнє слово комунізму?
(с) Л.-О. Бланкі — Статті й нотатки із «Соціальної критики» (видана 1885 р., посмертно).
Проте жодних ілюзій. Останнє слово [комунізму] не буде сказано доти, доки більшість людей занурюватиметься в неуцтво. Радше місяць зійде на землю, ніж утвердиться система спільності без неминучого для неї елемента — просвітництва. Нам так само важко було б дихати без повітря, як їй існувати без освіти, що є її атмосферою і її провідником. Між просвітництвом і комунізмом існує такий тісний зв’язок, що одне без одного не зможе зробити ані кроку вперед, ані назад. В історії людства вони постійно йшли поруч, в одному ряду, і ніколи не віддаляться від спільної лінії до кінця свого спільного шляху. Неуцтво і лад спільності — несумісні. Загальне просвітництво без комунізму і комунізм без загального просвітництва однаково неможливі. За ладу спільності людину не можна обдурити, не можна провести, тим часом як тепер кожен невіглас обдурений і є знаряддям обману, він раб і є знаряддям рабства.
[…] Зверніть увагу, що в цьому пророцтві комунізм постає як простий наслідок, а не як причина. Його неминуче породить загальна освіта, і тільки вона може його породити.
Комунізм докоряють у тому, що йому приносять у жертву індивіда, і в тому, що він заперечує свободу. Авжеж, якщо він з’явиться на світ передчасно, через накладання щипців, цей жалюгідний викидень [СССР] змусить людей тікати від нього щодуху й шкодувати за минулим. Але якщо він буде сином науки, хто тоді насмілиться звинувачувати дитя такої матері? І де, до того ж, докази, що підтверджують кинутий йому докір? Це безпідставна наклепницька вигадка, бо обвинувачений ще не жив на світі.
[…] Комунізм — порятунок для індивіда, індивідуалізм — його загибель. Для першого кожен індивід священний. Другий зважає на нього не більше, ніж на земляного черв’яка.
(с) Л.-О. Бланкі — Статті та нотатки з «Соціальної критики» (видана 1885 р., посмертно).
Отже, займімося сьогоднішнім днем. Завтрашній нам не належить, він нас не цікавить. Єдиний наш обов’язок — підготувати для нього добрий матеріал для його влаштування. Решта не входить до нашої компетенції. Не жителю Нижньої Бретані викладати в якомусь інституті. А якщо пан Вейо дотримується протилежної думки, то скажімо йому у відповідь: яйця курку не вчать. Хіба не дивовижне дурне самовдоволення цих Лікургів, які вважають себе зобов’язаними розписати пункт за пунктом кодекс майбутнього? Вони нібито бояться, що ці бідні майбутні покоління не знатимуть, як ступити, і поспішають змайструвати їм — хто м’яку шапочку, щоб вони не забилися під час падіння, хто помочі, а хто маленьку котючу в’язницю, щоб навчити їх вільно ходити.
[…] Ця манія була б невинною, якби ці фанатики, любителі тюремного ув’язнення людей, не підтримували тих, хто бореться з руйнівниками старих казематів, з людьми, які відмовляються працювати над будівництвом нових в’язниць і готові дозволити народові гуляти на волі: річ жахлива, на думку всіх цих месій.
[…] Неминучою вінцем цивілізації буде лад спільності, і було б важко заперечити цю очевидність. Вивчення минулого і сучасного підтверджує, що всякий поступ є кроком, зробленим на цьому шляху, а розгляд проблем, які нині викликають суперечки, не допускає іншого розумного розв’язання. Усе рухається повним ходом до такого розв’язку. Він залежить лише від народного просвітництва, а отже, від нашої доброї волі. Комунізм — не утопія. Він є підсумком нормального розвитку і не має жодного споріднення з трьома або чотирма системами, вигаданими фантазерами в усіх деталях.
Кабе зі своєю Ікарією та спробою створити колонію Науво припустився помилки, уподібнивши стрункий ідеал майбутнього необґрунтованим гіпотезам убогих мрійників. Йому судилося зазнати ще жорстокішої невдачі, ніж тим, хто змагався з ним, бо комунізм слід розглядати як загальний висновок розвитку людського роду, а не як яйце, висиджене й знесене десь у закутку землі двоногою птахою без пір’я і без крил. Сен-симоністи, фур’єристи, позитивісти — усі вони оголосили війну революції, звинувачуючи її в невиправному негативізмі. Упродовж цілих тридцяти років вони у своїх проповідях сповіщали світові про завершення доби руйнування і про настання періоду органічної творчості, уособлюваного месіями кожної з цих сект.
[…] Усі знають, що являють собою тепер сен-симоністи, ці стовпи Імперії. Їх, звісно, не можна звинувачувати у відступництві від своїх принципів. Їхні доктрини про верховну владу капіталу, про всемогутність банку і великої індустрії перемогли. Вони ж царюють разом із ними — ось і все. І хто б міг подумати, що цих добрих людей вважали небезпечними новаторами!
Фур’єристи, після того як вони вісімнадцять років улесливо догоджали Луї-Філіппу, глузуючи з республіканців, після перемоги республіки перейшли на її бік і невдовзі були вкрай здивовані та спантеличені тим, що їх вигнали замість того, щоб вони здобули очікувану владу. Вони зникли під час бурі разом зі своєю буфонадною утопією. Рештки їхні змішалися з лавами демократів. Їм більше немає на що сподіватися. Позитивізм, ця третя химера століття, дебютував запереченням усяких культів і вірувань і завершився створенням кастової системи, заснованої на карикатурному католицизмі. Втім, він розколовся. Ортодокси з поважним виглядом служать контівську месу своєму пророкові. А протестувальники проводять своє життя в запереченні доктрини, яку самі проповідують, або в проповідуванні доктрини, яку самі заперечують, хто як хоче.
(с) Л.-О. Бланкі — Статті та нотатки з «Соціальної критики» (видана 1885 р., посмертно).
«Я голосно проголошую, що для нашої бідної Франції, де три чверті трудящих потребують найнеобхіднішого, тріадою є передусім ніжки казанка… Я знаю, що нас докоряють у загостренні апетитів і в тому, що ми зводимо всі питання до рівня низького матеріалізму. Хай кажуть це суворі моралісти, які потерпають від ренти в 50 тисяч франків. Хай Симеони Стовпники, що живуть у теплі й ситості, проповідують голод і волосяницю. Хай поборники піднесеної політики, анахорети з товстим черевом гримлять проти матеріалістичних доктрин, а ми, зовсім не фіваїдські ченці, ми, сенсуалісти, що живимося черствим хлібом і водою, ми, приречені на напівголодне життя, — ми вміємо жаліти тих, хто ще нещасніший за нас. Не будемо сходити зі свого шляху через прокляття ангелоподібних тартюфів, що сидять між вгодованим каплуном і куртизанкою. Ми праві, ми на вірному шляху, тож залишаймося на ньому, ризикуючи загинути, і залишмо нашим ворогам усе отруйне й сміховинне, що їм так личить».
(с) Л.-О. Бланкі — «Тріада» (1849).
Справді, видається, саме так мислять творці нових світів. Якщо ви не приєднуєтеся до якоїсь однієї школи, — отже, всі вони вам чужі. Лише через ваше невігластво ви залишаєтеся байдужими серед стількох зразків казематів, у які прихильники вигаданих суспільних організацій мають намір запроторити майбутнє. фур’єризм, сен-симонізм, комунізм, позитивізм — усі вони поспішають створити каторжні в’язниці зовсім нового типу, де людство зазнає щастя бути скуваним удосконаленим ланцюгом. Усі вимагають від вас певної програми, певного способу управління, системи, розпорядку, — анархісти, противники уряду, тією самою мірою, що й решта. Одні вимагають нового централізованого порядку, інші хочуть децентралізувати його, але всі одностайно вимагають розпорядку.
[Далі пасаж про те, що революціонери лише страчують старий лад, а новий будуватимуть уже люди майбутнього. Починається з того, що буде знищено всякий монотеїзм, а потім, що з морального погляду капітал потрібно знищити, але…]
Чи можливо вже тепер збудувати будівлю, з якої було б вигнано капітал? Чи маємо ми план, матеріали, всі елементи цього досконалого дому? Сектанти кажуть «так», революціонери кажуть «ні»..
[…] У цьому відношенні справжні соціалісти наближаються до економістів, які вимагають від уряду лише підтримання порядку, нічого більше, жодного організованого втручання. Тільки з тією різницею, що економісти закликають до такої діяльності уряду на користь наявного суспільного організму, соціалісти ж — проти цього організму…
[…] Хай уряд знищить релігії, цих природних убивць людського роду. Це перший обов’язок поліції. Без цього очищення нічого неможливо зробити. Хай одні гнобителі: чиновники, капіталісти — будуть вигнані, інші — поставлені під найсуворіший нагляд — таковий його другий обов’язок. Усе це просто зробити. Але щоб уряд втрутився a priori у створення якогось фантастичного соціального організму, щоб він приписував своєю владою, на підставі свого авторитету — ні, тисячу разів ні! Тут уже починається безумство, якщо не сказати злочин. Це було б джерелом лих.
Створення соціального організму не може бути справою однієї чи кількох осіб. Воно не залежить від добросовісності, від самопожертви, не може бути справою навіть генія. Воно не може бути імпровізацією! Це справа всіх, справа часу, руху навпомацки, досвіду, що накопичується, якогось невідомого, стихійного плину. Так річка утворюється поступово зі злиття тисячі джерел, мільярдів крапель води. Усуньте перешкоди, створіть їй ухил, але не претендуйте на те, ніби ви можете створити річку.
Сен-симонізм, фур’єризм самі себе засудили своєю пихою, неспроможністю своїх творінь. Позитивізм, що спочатку був революційним, зазнав краху, розбившись об той самий підводний камінь фантастичної й одноосібної організації. Усякий соціальний догматизм загине подібним чином. Революціонер, ображуваний і проклинаваний усіма цими засновниками суспільства, породив їх усіх, а тепер поховав їх. Злочин погубив батьковбивць. Від них лишилося тільки якесь легко випаровуване спогадування, тоді як їхній батько, такий зневажений, зростає у своїх діяннях і своїй могутності.
(с) Л.-О. Бланкі — «Секти і революція» (1866).
Ні! Ніхто не знає, і ніхто не зберігає таємниці майбутнього. Найдалекоглядніша людина може мати лише якісь передчуття, бачити якийсь просвіт, кинути якийсь побіжний і невиразний погляд у майбутнє. Лише Революція, розчищаючи ґрунт, прояснить обрій, поступово підніме завісу, покаже дороги, або, точніше, численні стежки, що ведуть до нового суспільного порядку. Безумці ті, хто думає, що мають у кишені докладний план цієї невідомої землі. А ті, хто хоче зберегти наш дикий степ у його теперішньому вигляді доти, доки в нас не буде готовий омріяний план, — це вороги роду людського.
Нема чого обманювати себе: якщо все має робитися в інтересах колективності, це має робитися індивідом. Індивід — це елемент людства, подібно до петлі у в’язанні. Отже, поза просвітництвом індивіда немає нічого. Управління, централізація чи децентралізація, нескінченні комбінації або врівноваженість влади — усе це дурниця або ошуканство. З індивідуальним просвітництвом — усе. Без нього — нічого. Світло або темрява, життя або смерть.
(с) Л.-О. Бланкі — «Секти і революція» (1866).
Кооперація — це якесь дивне створіння, істота гібридна, наполовину Прудон, наполовину Мальтус, або, радше, плоть від плоті Мальтуса, убрана в якусь подобу прудоністського лахміття. З цим ідолом повсюди урочисто носяться зі сльозами на очах, з гучними вигуками радості: «Ось щаслива новина! Ось справжній, добрий соціалізм! Зло знищено. Власні злочини вбили його. Народ каже йому: Raca! (прим. лайка з Біблії) — і зрікається своїх старих помилок. Він зрікається екстравагантностей 48-го року і доводить своє каяття до того, що як покарання за свої злочини викидає в смітник слово асоціація. Він замінює це злочинне слово смиренною назвою кооперації, що виключає будь-яке втручання думки і відповідає лише поняттю спільної упряжки, яке відповідає скромності її пожадань. Благородні й прекрасні нижчі класи».
Помиляєтеся, панове! Народ нічого не відкинув, ні від чого не відступився, нічого не викинув у стічну трубу. Соціалізм 48-го року було скасовано, — ось і все, і зроблено це було аж ніяк не народом. Скасування не є аргументом, і лібералізм, топчучи з презирством тіло страченого, висловлює лише радість з приводу того, що йому вдалося руками противника звільнитися від політичного ворога, і поплескує по плечу колишнього союзника.
Почекаймо трохи! Такі мерці іноді воскресають. Щоправда, нині соціалізм 49-го року все ще спить у своїй гробниці. Йому ніколи не дозволяли підняти надгробну плиту. Його сторожа не дрімає. Протягом шістнадцяти років він німий, як могила, і жодною своєю волосиною не прикрасив туалет кооперативу. Місце залишається за прудоністським соціалізмом, який викликає куди менше страху, особливо відтоді, як його побачили в тому вигляді, як його розуміють і як застосовують так звані адепти прудонізму. Бідний Прудон! Чи міг він коли-небудь подумати, що його дитя, його син, сповитий у його доктрини, буде охрещений, буде пещений, обласканий, вихований і звеличений політичною економією Мальтуса і Ко.
Проте треба пояснитися. Так, 1848 р. існували й зіткнулися два соціалізми: один — соціалізм Прудона, заснований на поміркованому індивідуалізмі, безплатній взаємодопомозі; другий — безіменний, заснований на загальній, прогресивній асоціації. Жоден із них не міг тоді здобути перемогу. Такі перемоги не можуть бути справою одного дня. І той, і той зазнали поразки. Це були брати-вороги.
(с) Л.-О. Бланкі — «Проєкт промови» (1867).
Бланкі як звичайний ліберальний радикал
Ну що ж, із цитуванням (майже) покінчено. Далі в збірнику Бланкі видно багато різних нотаток на найрізноманітніші теми. Згадану вище кооперацію він засуджував тому, що «кооператив» як форма організації — це звичайна юридична особа в межах капіталізму, тобто типова фірма, лише з деякими особливостями в управлінні. А отже, робітники-кооператори виховуватимуть у собі «буржуазність» і відокремлюватимуться від основної маси народу в елітну касту. Оскільки успішне ведення кооперативу потребує більше навичок і розуму, ніж у середньому по палаті, то до цієї касти потраплять найкращі представники робітничого класу, і тим самим робітничий клас ослабне. Загалом, Бланкі боїться самої можливості виникнення «робітничої аристократії», і тому не схвалює таких форм самоврядування. У певному сенсі Бланкі тут виступає за логіку «чим гірше — тим краще», сподіваючись на те, що робітничий клас виступить проти капіталізму єдиним фронтом. І попри те, що в багатьох моментах він виступає проти надмірного втручання держави, тут він каже, що лише держава може провести повноцінну реформу, а не якісь кооперативні напівзаходи.
Бланкі підтримує низку реформістських вимог, таких як прогресивне оподаткування, право на страйки та створення профспілок. Головним пунктом його вимог усе ж є просвітництво. Скасування церковного втручання в освіту, скасування будь-якої цензури, свобода друку та обов’язкові бюджетні субсидії на освіту. Отже, він і сам пропонує дуже помірковані реформи (замість казарменої диктатури бабувізму), які мають становити перехідний період до комунізму. Щоправда, треба все ж урахувати, що ці реформи передбачають революційний уряд. Суть та сама, але змінюється форма реалізації. Бланкі явно не вірить, що можна просто взяти й «скасувати» капіталізм за якісь кілька років. До речі, він знову повертається до своїх фраз про комунізм як синонім прогресу і уточнює, чому йому так важливо пояснити історію як рух від максимального первісного індивідуалізму до дедалі більших і більших форм суспільного порядку. Бо його глибоко ображає уявлення про тріаду «комунізм — приватна власність — комунізм(2)». Не може ж бути, щоб першим зразком комунізму була якась халепа в дикунів! Це дуже кумедно контрастує з його ж власними руссоїстськими уявленнями про блаженного дикуна. Ну і особливо його зачіпає Фредерік Бастіа, який заявив, що промислова революція — це плід капіталізму, або навіть «капіталу», тоді як Бланкі наполягає, що це підміна понять. Для нього промислова революція — це плід науки, інженерного генія тощо, а капітал лише організовує й субсидує ці відкриття для подальшого використання на благо меншості людей. Наука й техніка розвиватимуться і без капіталізму. Тому Бланкі знову і знову наполягає на тому, що прогрес = наука = просвітництво = комунізм. Для нього всі ці поняття абсолютно нерозривні.
«Військова організація, особливо якщо її треба імпровізувати на полі бою, — не легка справа для нашої партії. Для неї необхідна наявність головного верховного командування і, як звичайно, офіцери всіх чинів. Де взяти персонал? Буржуа — революціонери й соціалісти — рідкісні, а ті небагато, що є, воюють лише пером. Ці панове перевертають світ книжками й газетами; протягом шістнадцяти років вони невтомно псують незліченну кількість паперу, попри всілякі невдачі, що їх спіткають. Вони з кінським терпінням переносять вудила, сідло й батіг і не брикаються. Фу! Відповідати на удари? Це справа грубіянів.
Ці герої письмового приладдя живлять до шпаги таке саме презирство, як якийсь офіцерик до затертих істин із газетних статей. Вони, вочевидь, не розуміють, що сила — єдина запорука свободи, що поневоленою стає та країна, де громадяни не володіють військовою справою й надають цю привілею якійсь касті або корпорації.
[…] Тисячі освічених юнаків, робітників і буржуа тремтять під ненависним ярмом. Але чи думають вони взятися за меч, щоб зруйнувати його? Ні! Перо, завжди перо, і нічого іншого. А чому не те й інше разом, як того вимагає обов’язок республіканця? За часів тиранії треба писати, але коли поневолене перо лишається безсилим, краще битися. Та ні ж бо! Створюють газету, ідуть до в’язниці, і нікому не спадає на думку відкрити книжку з військового мистецтва, щоб за двадцять чотири години опанувати ремесло, яке становить усю силу наших гнобителів і яке дасть нам у руки реванш, а їх покарає.
Але до чого ці скарги? Дурна звичка нашого часу скиглити замість того, щоб діяти. Тепер мода на ієреміади. Єремія позує в усіх видах. Він плаче, бичує, догматизує, командує, гримить, а сам — бич серед усіх бичів. Залишмо цих сльозливих блазнів, могильників свободи. Обов’язок революціонера — боротьба завжди, боротьба попри все, боротьба до останнього подиху».
(с) Л.-О. Бланкі — «Інструкція до збройного повстання» (1868).
Із цікавих фактів про Бланкі, які досі не враховувалися. У юності, через свого брата (ліберального економіста), Бланкі був знайомий із Жаном-Батистом Сеєм. Тоді ж, завдяки участі в гуртках карбонаріїв, він почав співпрацювати в сен-симоністському журналі «The Globe», звідки перейшов до колишніх фур’єристів і працював із П’єром Леру в газеті «La Reforme». Після цього брав участь у «Змові Лафайєта» (так, того самого) і був особисто знайомий не лише з Буонарроті, а й із дуже популярним лівим політиком (і великим біологом) того часу на ім’я Франсуа-Венсан Распай (1794-1878). Дуже раджу докладно ознайомитися з цим діячем, він вартий уваги, кумедний дядько. Під час революції 1848 року Бланкі навіть намагався схилити на свій бік Кабе й Блана, але безуспішно.
Наприкінці 60-х виникла ціла партія «бланкістів», найвпливовіша комуністична партія у Франції. Учнями Бланкі були майбутній президент Жорж Клемансо, а також зяті Маркса — Поль Лафарг і Шарль Лонге (Маркс називав Лонге «останнім прудоністом»). Сам Маркс захоплювався Бланкі, попри певну критику його методів, тоді як Бланкі різко не схвалює марксизм. На схилі літ Бланкі переважно вів газету «Ні богів, ні панів», переважно атеїстичного спрямування, яка згодом стане гаслом анархістів.
Як уже говорилося раніше, після Паризької комуни Бланкі опинився у в’язниці, де написав свій філософський твір «До вічності — через зорі» (1872). Існує навіть сучасне видання російською мовою. Щоправда, ця книга радше про романтизоване уявлення про будову космосу, науково-популярний виклад + естетизацію поняття «нескінченності» на прикладі Всесвіту. Але з огляду на той факт, що він називав себе «сенсуалістом», був насамперед «революціонером від просвітництва» і боровся проти консерватизму багатьох видів (релігія, сільські звичаї, ідеалізм, спартанський соціалізм), у ньому можна запідозрити прихильника французького матеріалізму (читай епікурейської традиції). Радянська критика називає його вчителями Гельвеція і Гольбаха, але у фрагментах прямих відсилань немає, хіба що до Вольтера. Я ж зміг знайти лише те, що в книзі про космос Бланкі стоїть на позиціях атомізму і критикує фантастичні уявлення прихильників хвильової теорії речовини. І все ж для нього центральну роль відіграє уявлення про Всесвіт як про величезний цілісний організм, і в кінцевому підсумку він орієнтується на філософію Цілого.
Коротке резюме статті
І ось ми завершили огляд творчості Бланкі, батька так званого «бланкізму». На мій погляд, він і досі найкращий з усіх комуністів. Бланкі — це втілена діалектика. Йому вдається бути «кринжовою базою» і просувати, наприклад, індивідуалізм та атомізм через філософію Цілого і комунізм. Він ліберал, але покладається на державу. Він колективіст, але покладається на індивіда тощо. У ньому дуже багато приємних рис, але є один великий мінус: він усе-таки комуніст, і печать цього вчення — це найбільша ложка дьогтю у світогляді мислителя. Як завжди, ми почали з короткої біографії, де дізналися, що з героїв ВФР він вважав зразком Ебера, а не Робесп’єра. З самої юності він був прихильником ідей класової боротьби, доведеної до краю. Але його агітація не викликає бажання прикласти долоню до чола, як це було з бабувістами. Бланкі дуже красномовний, грамотно викладає основні тези на користь комунізму. Ми навели два опитувальники для вступу нових членів до його «Товариства сімейств» (1834) і «Товариства пір року» (1837), де бачимо сектантські законспіровані організації, налаштовані виключно на бойові дії. Їхні тези звучать дуже архаїчно, віддають атмосферою ВФР і бабувізму. Але на відміну від радянських штампів про «бланкізм», ми бачимо, що сам Бланкі робить ставку не лише на революційну еліту, а й на масову підтримку, без якої не бачить шансів.
Водночас Бланкі не схожий на інших комуністів за багатьма характеристиками. Так, він критикує давню Спарту і вважає село — синонімом консерватизму, вотчиною аристократії та церкви. У майбутній революції він спирається на міста, і головним чином на Париж. Навіть у разі перемоги Революції він планував не жорстку диктатуру, а дуже м’який перехідний режим, та й то лише для того, щоб просвітити народ і дати йому шанс обрати своїх представників обдумано, без впливу монополії лібералів і консерваторів на пропаганду. Тому Бланкі боїться загального виборчого права. Але, боячись цього, він не виступає проти нього і не романтизує диктатуру. Критика цивілізації як елемент руссоїзму звучить на диво сучасно, і, крім рабства, він засуджує винищення флори і фауни. В іншому ж Бланкі — прогресист, націлений на науковий метод; для нього слова комунізм і прогрес = синоніми. Але прогрес і наука неможливі без просвітництва, яке стало центром усієї його системи. Він жорстко критикує утопістів, комуністів і позитивістів (і не один раз) за їхню тоталітарність і догматизм. На їхньому тлі Бланкі — майже класичний ліберал. Він проповідує матеріалізм і сенсуалізм, критикуючи релігію та моралізаторів-стоїків. Саме індивідуальне просвітництво виявляється фундаментом комунізму. Італійський націоналізм Мадзіні він засуджує як буржуазне вчення і ворога соціалізму.
Поразку всіх минулих революцій він пов’язує зі зрадою буржуазії. І тому наполегливо вимагає, щоб робітники озброювалися самі й роззброювали буржуазію. «Франція, що ощетинилася багнетами трудящих, — це пришестя соціалізму». Попри критику утопістів, філософи-соціалісти не винні у провалах революції, вони були одним із її каталізаторів, а суперечки між школами — це не смертельна перешкода, а радше плюс, який показує, що вони є живою й активною партією. Хороший політик зможе витягти користь навіть із роздробленого руху. Але ближче до старості він скаржиться, що ліві радше створюватимуть журнали й сидітимуть у в’язницях, ніж повставатимуть зі зброєю в руках. Звикли «скиглити замість того, щоб діяти».
Він наполягає, що існує лише два класи: буржуазія і пролетаріат, і чекає на громадянську війну. Щоправда, себе й більшість найважливіших комуністів-революціонерів він вважає буржуазією, що перейшла на бік народу. Без буржуазного лідерства робітничий рух приречений, тут головне — вміти знайти зрадників. Великий мінус полягає в тому, що Бланкі виступає як ворог лібералізму, індивідуалізму і егоїзму, а ще гірше — як ворог кооперативного руху, побоюючись, що кооперативи послаблять робітників і створять касту робітничої аристократії. Ну і насамкінець ми навели низку додаткових маловідомих елементів його біографії. До слова, він активно захищає червоний прапор як символ комунізму.