Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Стаття входить до циклу «Утопічний соціалізм і комунізм: авторитети для Маркса».
Решту авторських статей можна прочитати тут
Ну а тепер ми переходимо до ровесника й соратника Бабефа, який став лідером комуністичного руху практично для всієї Європи в 1797-1830-х роках, натхненником руху «карбонаріїв» і тактики змовників усього світу, і який написав головний твір у теорії бабувізму — «Змова в ім’я рівності, іменована змовою Бабефа» (1828). Цього товариша звали Філіппо Буонарроті (1761-1837). Він звичайний аристократ з Італії, далекий нащадок того самого художника й скульптора Мікеланджело. Уже з юності Філіппо — руссоїст, і за свій радикалізм він був із рідної Пізи на Корсику, де познайомився з родиною ще нікому не відомих Бонапартів. Коли у Франції було проголошено Першу французьку республіку, Буонарроті прибув до Парижа й одразу посів впливове становище в клубі якобінців і партії монтаньярів. 27 травня 1793 року Національний конвент надав Буонарроті звання французького громадянина. Але після падіння Робесп’єра (1794) він, як прибічник якобінства, був заарештований термідоріанською владою, хоча за кілька місяців його звільнять. У в’язниці Плессі він познайомився з Гракхом Бабефом і став прихильником його ідей. Згодом Філіппо увійшов до складу керівників «Змови Рівних». Більшість якобінців після провалу змови опинилися в немилості, їх остерігався також і Наполеон, але саме Філіппо отримав від Наполеона пропозицію про співпрацю, яку той відхилив. Далі Буонарроті жив у районі північної Італії, Французьких Альп і Швейцарії, звідки мав серйозний вплив на італійських карбонаріїв. У 1828 році він змушений був залишити Женеву й вирушив до Брюсселя, де видав на виконання передсмертної волі Бабефа історію його змови (яку я й збираюся зараз прочитати та порізати на цитати). Як пише Вікіпедія: «В обґрунтуванні комуністичних ідей Буонарроті відрізнявся від Бабефа таким: значним сприйняттям раціоналізму і деїзму, співчуттям до можливості безсмертя душі і, як наслідок, релігійного обґрунтування соціалізму в Анрі Сен-Сімона. Визнавав необхідність установлення революційної диктатури відразу після повстання. Справив вплив на погляди Л. О. Бланкі та інших представників французького утопічного комунізму 30-40-х рр. У процесі підготовки революції Буонарроті надавав вирішального значення створенню нелегальної, ієрархічної та суворо законспірованої організації. Ці погляди були сприйняті бланкістами». Як завжди, короткий підсумок змісту цієї статті можна знайти за цим посиланням.
Оскільки ця праця має біографічний характер, то тут буде багато таких речей, що вже були в огляді самого Бабефа. Та й до того ж самі їхні ідеї дуже схожі. Тому я постараюся добувати лише якісь фрагменти, що доповнюють уже сказане, або відкривають нові грані старого крінжу. І ось Філіппо практично відразу починає з класичної лівої теми — апології Спарти.
«Усі політичні та суспільно-економічні системи слугували мотивом або приводом до чвар у Національному конвенті. Одні звеличували винятковий вплив класу, що користується благами багатства й виховання; інші вважали істотною умовою міцного суспільного блага і спокою участь усіх у здійсненні суверенітету; перші мріяли про багатство, розкіш і блиск Афін: другі бажали поміркованості, простоти й скромності кращих днів Спарти».
Загалом Буонарроті змальовує боротьбу двох тенденцій не лише як конфлікт Афін проти Спарти, а й у глобальному вимірі — як протистояння системи егоїзму проти системи рівності. Наведімо приклад того, що, на його думку, є поганим: «Згадаймо, що багато письменників убачали процвітання націй у різноманітності їхніх потреб, у дедалі зростаючій різноманітності їхнього матеріального споживання, в обширній промисловості та необмеженій торгівлі, у швидкому обігу металевих грошей і, зрештою, у неспокійній і ненаситній жадібності громадян». А тепер навпаки, що таке добро: «Цей суспільний лад, що підпорядковує часткові дії та приватну власність частці народу, заохочує загальнокорисні професії й скасовує ті з них, які служать лише інтересам незначної меншості, сприяє без жодного упередження розумовому розвиткові кожного, замінює жадібність любов’ю до вітчизни та доблесті, перетворює сукупність громадян на єдину мирну родину, підпорядковує кожну людину загальній волі і нікого — волі однієї якої б то не було особи, був у всі часи предметом потаємних бажань істинних мудреців і мав у всі віки видатних захисників. Такими були в давнину Мінос, Платон, Лікург і законодавець християнства, а в ближчі до нас часи — Томас Мор, Монтеск’є, Маблі. Лад, проголошений економістами, названо ладом егоїзму, або аристократичним, лад, проголошений Руссо, — ладом рівності. […] уми, введені в оману розбещеними серцями, пристали до ініціаторів ладу егоїзму; чисті ж серця, скеровувані чесними умами, неодмінно мали виявитися зацікавленими в повному торжестві ладу рівності».
Нетрудно помітити, що уявлення Буонарроті просякнуті банальним аристократичним консерватизмом. Тут просто з порога, та ще й цілком свідомо, злом оголошується прагнення до розвитку промисловості, а шляхетна рольова гра в спартанців — найкращий із варіантів для свідомого комуніста. Буонарроті ультрахороший із перших рядків. Моральність, моральність і ще раз моральність у шляхетній убогості.
Однак деякі з тих, хто брав участь у складанні цієї конституції, яку патріоти відтоді називали демократичною, розуміли, що вона одна не може забезпечити французам щастя, якого вони вимагали. Вони вважали, що користування свободою має настати лише після реформи звичаїв; їм було відомо, що перш ніж довірити народові суверенітет, слід зробити загальною любов до доброчесності; безкорисливістю і скромністю замінити жадібність, марнославство й честолюбство, які підтримують постійну війну між громадянами; знищити суперечність, що існує з вини наших установ, між потребами та любов’ю до незалежності, і вирвати в справжніх ворогів рівності засоби обману, залякування та сівби розбрату; вони знали, що примусові й надзвичайні заходи, необхідні для здійснення такої щасливої й великої переміни, несумісні з формами впорядкованої організації; вони, нарешті, знали — і досвід згодом цілком підтвердив їхню точку зору, — що встановлювати конституційний порядок виборів без цих попередніх заходів означає віддати владу до рук любителів усяких зловживань і назавжди втратити можливість зміцнити суспільне благо. Тому на прохання 8 тисяч посланців народу вони до укладення миру замінили конституцію 1793 р. такою формою влади, яка зберігала за тими, хто розпочав цю велику справу, можливість завершити її, і водночас замість мінливостей відкритої війни проти внутрішніх ворогів свободи застосовувала швидкі й законні способи, щоб їх знесилити. Цю форму було названо революційним урядом, і керували нею члени Комітету громадського спасіння, якому людство ледь не виявилося зобов’язаним повним спокутою.
Буонарроті захоплено описує епоху Терору, насамперед він захоплений системою конфіскацій майна, забезпеченням армії, громадськими складами та взагалі державною регуляцією всього і вся. Тотальний контроль — це панацея: «ще трохи часу, і щастя та свобода людей були б забезпечені установами, яких вони безперервно вимагали!». Але хто напартачив, хто мудак? Роялісти? Ні! Жирондисти та інші ліберали? Ні! Винні ліві радикали, які мало чим відрізнялися від Бабефа… Але в викладі Буонарроті всі вони рідкісні мудаки (тобто насправді навіть непогані хлопці). Ось як, наприклад, він проїхався по прихильниках Ебера:
Фракція, що вселяла народові тривогу за збереження нею суверенітету. Еберисти
Але доля вирішила інакше, і справа рівності, яка ніколи не досягала таких великих успіхів, знову мала зазнати невдачі внаслідок об’єднаних зусиль усіх антисоціальних пристрастей. Ті, хто мав шляхетну відвагу взяти на себе таке славетне починання, мали водночас боротися проти помилок слабовільних людей, як і проти інтриг недобросовісних людей, жертвами яких вони зрештою й стали. Одні вважали, а інші вдавали, ніби вважають, що революційний уряд, за якого частина громадян тимчасово не користувалася політичними правами, істотно загрожував свободі нації; ці люди більшою мірою шкодили вітчизні софізмами, що вводили в оману масу добрих громадян, ніж підступами, які вони будували проти головних керівників перетворення. На жаль, люди, пройняті теоріями про вільний і мирний суспільний лад, зазвичай із труднощами осягали природу надзвичайної й необхідної влади, за посередництвом якої нація може цілковито оволодіти свободою, попри корупцію, що є наслідком її колишнього поневолення, всупереч підступам і ворожим діям внутрішніх і зовнішніх ворогів, які замишляють проти неї змови.
Вибачте, я просто не можу проходити повз ці цитати, але надалі постараюся бути бодай трохи ощаднішим, а то доведеться переписувати всю книжку. Буонарроті — це просто квінтесенція комуністичної убогості, він один замінює собою всіх. Те, що я вже побачив, — прекрасно, майже кожен рядок без винятків — шедевр. Те, що мене ще чекає, напевно, не гірше. А тим часом він поки що просто викладає свою оцінку ВФР! Що буде, коли він покаже НЕДОЛІКИ Робесп’єра і більш «базований» комунізм… словом, я в передчутті. Але чим мені подобаються такі автори, так це тим, що будь-яка критика з їхніх уст автоматично вказує на якусь базовану, вартісну літературу/особу/явище. Навіть ебертисти вже виглядають шляхетніше, ніж я думав про них раніше. Буонарроті, мов цар Мідас, — усе, до чого торкається критика комуніста, обертається на золото. Але найкрутіше те, що він справді добрий із погляду форми викладу. Тож яким би лайном не було написане, це лайно зручно читати.
Фракція войовничих егоїстів, приєднавшись до попередньої, убиває друзів рівності. Дантоністи
Фальшиві друзі рівності, які поширювали її принципи з наміром приберегти для себе можливість задовольнити свою жадібність, розгубилися з настанням дня, коли все мало підкоритися нівеляції й схилитися під тягарем моралі. Одні зловживали широкими повноваженнями, якими вони користувалися в провінції та в армії; інші помишляли про перехід багатств до рук революціонерів, яких вони хотіли перетворити на новий клас привілейованих; третіх звинувачували в тому, що за свої злочинні махінації вони отримували гроші з-за кордону. Ця фракція також перебувала в змові проти тих, хто покликав до життя демократичні установи. Вона зазнала невдачі й стала свідком загибелі деяких із її вождів; однак ті з них, хто залишився живим, завдяки тому, що приєдналися до голосу національного правосуддя, яке їм загрожувало, догоджали ворогам революції всіх відтінків, знайшовши підтримку в обдурених патріотів, яким вони навіяли страх утрати народного суверенітету, спритно вводячи в гру заздрість, яку викликає заслуга, оголосили добровільну пошану, що її віддають доброчесності, ознакою нестерпної тиранії. За допомогою найдурнішої наклепницької брехні їм удалося домогтися 9 термідора II року умертвіння депутатів, яким французький народ був зобов’язаний більшою частиною успіхів, досягнутих у процесі завоювання своїх прав.
Доброчесність названа пороком і тиранією
Відтоді все було втрачено. Щоб виправдати свій злочин, особи, які сприяли подіям цього дня, були змушені в основних пунктах обвинувачення подати в спотвореному вигляді принципи, поведінку й доброчесності своїх жертв. Користолюбні проповідники демократії та старі прихильники аристократії дійшли згоди. Окремі голоси, що нагадували про доктрини й інститути рівності, стали розглядати як непристойні вигуки анархії, розбою й тероризму. Владу захопили ті, кого в ім’я загального блага раніше було утискувано, і, щоб помститися за приниження, до якого їх було доведено, вони піддали тривалому й кривавому переслідуванню разом зі щирими друзями рівності також і тих, хто проповідував її з особистої вигоди, і навіть тих, хто внаслідок зради, заздрості чи засліплення так активно сприяв контрреволюції 9 термідора.
Революційний уряд стає суспільним лихом
Лише тільки революційний уряд перейшов до рук прихильників егоїзму, він став справжнім бичем суспільства. Його поспішна й жахлива діяльність, яку могла б узаконити лише доброчесність його керівників і демократичний дух їхніх намірів, віднині стає не чим іншим, як страшною тиранією за метою і за формою. Вона все деморалізувала; вона повернула розкіш, розбещеність звичаїв, хижацтво; вона розтринькала суспільне надбання, спотворила принципи революції, а всіх, хто щиро й безкорисливо захищав її, віддала на поталу її ворогам.
Описуючи спосіб життя патріотів у в’язниці, Буонарроті робить просто епічні акценти, завдяки яким не лише казарми, а ще й в’язниці стали чудовим зразком місця для виховання пацанських понять шляхетних, доброчесних звичаїв. «Зворушливе й небувале видовище являли собою тоді ці в’язниці. Люди, кинути туди аристократією, жили там просто, в найтіснішому братерстві, пишалися своїми кайданами й своєю бідністю, наслідком їхньої патріотичної самопожертви; віддавалися праці й навчанню та вели між собою розмови лише про лихо вітчизни й про способи його припинення». Коли вони вже вибралися з в’язниці й створили першу організацію на своєму довгому шляху до перевороту («Товариство Пантеону»), то хотіли побудувати її як типову душну марксистську партію, де були б статути, протоколи тощо, але через конспірацію довелося зменшити кількість бюрократичних ігор і навіть відмовитися від косплею на якобінців. Зате він класно описує їхні початкові цілі, не приховуючи ставлення до народу, як і до інструмента:
«Засновники товариства ставили собі за мету якнайшвидше полегшити становище народу й заслужити цим його довіру, щоб потім використати його силу для відновлення його прав».
І все ж таки нас намагаються переконати, що влаштовувати бунт заради самого бунту вони б не наважилися, а на переворот ішли з чіткими цілями та програмою перетворень. Я не писав про це в статті про Бабефа, але там зазвичай пропонувалося в найкарикатурнішій формі просто «відібрати й поділити», і, власне, на тому все (проблему житла Бабеф думав розв’язати банально клацанням пальців, віддавши біднякам помешкання багатіїв, очищені від розкоші, і вважав, що площі палаців вистачить для розв’язання житлового питання). Але що ж через 30 років скаже нам старий бабувіст, який тепер уже має змогу домислити собі програму, згладити гострі кути, щоб нащадки думали, ніби він був кращим, ніж насправді? Чи змінить він програму, чи спотворить минуле в угоду піднесенню своєї репутації? Ні, звісно. Він проголошує загальну трудову (фізичну) повинність, спираючись на трудову теорію вартості, а оскільки 1 трудодень дорівнює будь-якому іншому, то й цілком рівний розподіл благ. І пропонує, по суті, все те саме, що було в Бабефа й у будь-якого іншого зрівнювача (розподіл продуктів, але не засобів виробництва тощо). Тобто він не зробив жодних висновків і до останніх днів був переконаний у правоті казарменого комунізму. Але загалом, пафосно заявивши, що вони були не дебіли, щоб влаштовувати бунт без чіткого плану того, що робити далі, — він показав нам цей план, який полягав ЛИШЕ В ТОМУ, щоб скасувати приватну власність і запровадити вже згадану трудову повинність. Власне, і все… І в чому ж виявилася головна проблема? У тому, що «народ не той».
«Однак шляхи істини та справедливості з трудом стають видимими для мас. Для них недостатні мотиви, що переконують мислячі уми. Мудреці, які хотіли зробити щасливими своїх поневолених, нещасних і неосвічених співгромадян, часто отримували у винагороду смертний вирок за банальним обвинуваченням у владолюбстві, яке їм лицемірно висували спритні й незмінні вороги рівності».
І чому ж народ раптом став таким поганим і дурним? Тому що звичаї занепали (!) під впливом лише одного року правління покидьків… Люди без жодних засобів, у злиднях, раптом заразилися духом хижацтва тощо і т. ін. Звичаї народу на рівні флюгера. Далі Буонарроті малює ідилічну картину, де славні герої «Товариства Пантеону» та їхній негласний лідер Бабеф, як єдині стражі демократії й загін «Месників», користуються дедалі більшою популярністю в народі й становлять собою дуже грізну силу. Лише зрадники/шкідники/троцькісти, що проникли до їхніх лав, змогли зупинити цей бурхливий ріст, і після їхніх доносів урядові зовсім маловідомий на той час генерал Наполеон Бонапарт закриває «Товариство..». Нам розповідають, як формувався, керувався й зростав «Змова Рівних» разом із їхньою «повстанською Директорією». І поміж усього цього, що загалом і так відомо, вже окремо постає підняте змовниками питання про форму правління в перехідний період, який має заповнити місце між перемогою революції та встановленням нормальної конституції. По-перше, цей період раптом розтягується на багато років, що вже впадає в око, а по-друге, між змовниками спалахнули суперечки — чи закликати вцілілих депутатів Конвенту часів Робесп’єра (яких уже було обрано народом раніше, а отже, вони були легітимнішими тощо), чи встановити просто банальну диктатуру, чи все-таки владу спеціального органу професійних революціонерів (не банальну, але диктатуру).
Технічно переміг варіант #3, але вибір депутатів вирішили передати населенню Парижа, яке підтримало б їхню революцію (щоб вибір робили ті, хто ділом довів вірність революції, тим паче що загальні вибори суто технічно не можна буде швидко провести в масштабах усієї країни). Такий варіант зняв би питання, чому правлять ті, а не інші особи, і хто взагалі дав їм право самим, ні в кого не питаючи, називати себе гідними кандидатами. Якщо це буде зроблено за санкцією народу хоча б у Парижі, то вони отримають бодай якусь легітимність. Але найцікавіше не це вимушене рішення, а ті абстрактні міркування, які Буонарроті наводить для обґрунтування влади «партії авангарду» й доведення, що «народ не той», а найкраща демократія — це коли за людей подумає лівак. Як на мене — еталонна промова, ані додати, ані відняти.
«Досвід французької революції і, зокрема, безлад і зміни, що відбувалися в період Національного конвенту, достатньо, як мені здається, показали, що народ, погляди якого формувалися за режиму нерівності й деспотизму, мало здатний на початку відроджувальної революції своїм голосуванням указати на людей, яким можна було б доручити керівництво революцією та її завершення. Це складне завдання можуть виконати лише мудрі й мужні громадяни, які живлять велику любов до батьківщини й людства, тривалий час вивчали причини суспільних лих і таким чином звільнилися від загальних забобонів і вад, випередили своїх сучасників у знаннях і, зневажаючи вульгарність золота й влади, вважають за щастя увічнити себе, забезпечивши торжество рівності. Можливо, на початку політичної революції, з одного лише пошанування до дійсного суверенітету народу, слід дбати не стільки про збирання виборчих голосів нації, скільки про те, щоб найвища влада якомога менш свавільним шляхом опинилася в руках розумних і стійких революціонерів».
І знову комуніст — ворог демократії
Загалом, зважаючи на той факт, що утопісти, Прудон і, як видно тепер, ще й бабувісти — виступають проти демократії, часто підміняючи зміст понять і визнаючи в демократії лише певне управління «в ім’я народу» та «народних» інтересів, — закономірно постає запитання. Невже та «вилка», яку малюють нам ліві історики, між лібералізмом і демократією, і справді така реальна? Зазвичай вважається, що ліберали були ворогами демократії, а самі демократи аж ніяк не були лібералами, і це слово було радше синонімом соціалізму. А тому термін «ліберальна демократія» нібито абсурдний, і тут уже або ліберальна, або демократія. Якось так виходить, що більшість великих прикладів, якими пишаються самі соціалісти, вказують нам на те, що не було більших ворогів демократії, ніж соціалісти й монархісти. Тим часом саме ліберали, хай і дуже повільно, але крок за кроком просували розширення виборчих прав. Так, із часом постає соціал-демократія (зокрема зусиллями спадкоємців Фур’є), і тоді вже можна буде говорити, що це антипод лібералізму. Але це станеться пізніше, до середини XIX століття (і хто буде їхніми головними ворогами? Так, комуністи-марксисти. Збіг?), а приклад із розмежуванням лібералізму й демократії зазвичай відносять, незрозуміло чому, саме до раннього періоду, часів ще до ВФР і до перших десятиліть після неї. Ви також могли помітити, що майже кожен соціаліст, якого ми розглядали раніше, торкається питання історії Греції та конфлікту Спарти й Афін, регулярно виступаючи на підтримку спартанців. Але ж хіба Афіни не уособлювали демократію свого часу? Хіба Спарта не була оплотом аристократії та олігархії, що душила всі паростки демократизації? І знову запитання: чи не збігом є те, що Спарта стала взірцем для наслідування соціалістами?
Як я вже казав, Буонарроті — прихильник, якщо не відкритої диктатури, то принаймні технократії, тобто влади «партії авангарду». Але в подальшому викладі він показує, що навіть думка про авангард — вимушена поступка громадській думці, і диктатура одного епічного вождя — найкращий варіант. Цю позицію навіть захищали лідери руху (особливо Дарте), але все ж таки прогнулися зі страху, що їхню ідею засудять. Довелося піти на поступки й дозволити демократію в дуже обмеженому вигляді бодай для власної маленької організації.
«Їм здавалося, що небезпека зловживань, можливих за такого правління, може бути легко усунута, якщо всім будуть добре відомі чесноти громадянина, якому надається така влада, якщо буде чітко й відповідно до закону викладено мету, якої ця влада має досягти, і якщо буде заздалегідь установлено тривалість цієї влади.
(…) Однак Таємна директорія судила про це інакше. Це не означає, що вона не визнавала слушності доводів, наведених на користь диктатури. Але труднощі вибору, страх зловживань, зовнішня подібність цього способу правління до монархічної влади, а головним чином загальне упередження, що здавалося нездоланним, змусили віддати перевагу нечисленному органові, якому можна було б довірити ті самі повноваження, не наражаючись на перелічені небезпеки й не будучи змушеними долати стільки перешкод».
Найстрашніше лихо, з їхнього погляду, — це плюралізм думок (буквально!). Саме плюралізм нібито вбиває всі революції. І це Буонарроті ще говорив начебто відсторонено, як об’єктивний історик, хоча у виносках він додав ще одну апологію диктатури вже особисто від себе: «Чому іншому — якщо міркувати розумно — слід приписати загибель демократії та свободи у Франції, як не розбіжності поглядів, протилежності інтересів, нестачі доброчесності, єдності й твердості в Національному конвенті. Тверда й непохитна влада потрібна — як мені здається — не для збереження, а для встановлення рівності серед розбещеного народу. Треба гадати, що якби в II або III році мали розсудливість обкласти диктатурою, яку пропонували Бедон [Дебон] і Дарте, людину такого складу характеру, як Робесп’єр, то революція досягла б своєї справжньої мети». Можна уявити, що б він казав, якби був не просто якимось істориком руху, а повноцінним політиком, наділеним владою.
Але й поступки народові вони зробили мізерні! Навіть суто парижани-революціонери, яким було надано право вибору, обиратимуть зі списку, який створять для них Бабеф і його компанія, — жодного висування кандидатур «знизу», зіпсоване бидло може лише поставити плюсик, де треба, але не дай Боже керувати власним життям і брати участь у політиці. І навіть цей список, який вони самі ж планують підготувати, виявляється для них надто широким, бо довіряти всім вони не зможуть. А тому: «Директорія не припинить своєї діяльності, а здійснюватиме нагляд за способом дій нових Зборів». Тобто фіктивний парламент діятиме під найсуворішою цензурою нашої обраної групи лідерів.
Як нам упорядкувати Францію?
Від уявлень про форму правління Буонарроті перейшов до адміністративно-господарських питань, які стануть важливими вже «після перемоги». Я трохи скорочу, тим паче що тут повно повторів. Приватну власність буде скасовано на підставі «природного права», мета бабувізму — загальне щастя, а постане воно на загальній трудовій повинності. Основним заняттям громадян буде сільське господарство й невелика кількість ремесел, що обслуговують базові потреби життя (меблі, посуд, інструменти для роботи тощо). Населення буде не лише роздрібнене на маленькі громади, спеціально для того, щоб жити більш по-сільському й менш буржуазно, а ще й усередині громади всі будуть суворо поділені за видами праці, за професіями. І не просто поділені фактично, а ще й зобов’язані більше не змінювати професію. Якщо ти коваль, то будь ласка все життя кувати підкови тощо. Так, усе правильно, це повернення до середньовічних цехів і гільдій. І, звісно, головним ключем до перетворення світу є, як завжди, виховання з дитинства, і, звісно ж, це трудове виховання, але вже з низкою таких нюансів, що я розпишу їх окремо.
«Велика мета цієї загальної діяльності, ухилятися від якої не має права ніхто, окрім тих, хто внаслідок старості або недуги є непрацездатним, полягає в тому, щоб у достатку забезпечити всіх усім необхідним і дати їм розваги, не засуджувані суспільною мораллю. Розваги, не поширювані на всіх, мають бути найсуворіше заборонені».
Усе буде суворо регулюватися законом і державою, щоб ніхто раптом не переробив або недопрацював. Але враховується різниця фізичних сил кожного, тож дохляки будуть привілейованим класом менше працювати.
«Отже, тоді як більшість займалася б оранкою, сівбою, жнивами, засипанням у комори, одні будували б і лагодили житлові будинки, громадські споруди, дороги, порти, канали; інші займалися б розведенням і утриманням худоби, ще інші виробляли б пряжу, вовну, шкіру, виготовляли меблі, карети, судна або займалися б обробкою металів тощо».
І далі нам раптом пропонують розвиток науки й машин, зі стандартним аргументом, що машини — це зло лише за капіталізму. Наче й чудово, але машини тут настільки обмежені, що ніби потрібні лише для полегшення найтяжчої праці. Вони постають тут лише як вторинні допоміжні пристрої (щось подібне було й у Оуена). Буонарроті розглядає навіть сюжет, коли машин буде недостатньо, і це при комунізмі-то! Тоді тяжку працю буде поділено між усіма жителями в порядку особливої черги, щоб кожен, окрім основної роботи, якийсь день на рік проводив у шахті, в каналізації тощо. Загалом, ми повернулися в середньовіччя, відмовилися від розваг, живемо як монахи й працюємо заради ідеї.
Але бабувісти розуміють, що одна річ — установити такі порядки в комуні, а інша — держава з тисячі комун. Там виникають нові складнощі, які вони розв’язують плановою економікою, де буде столичний центр статистики й особлива група логістів (пор. Прудон). Від зовнішнього світу треба відгородитися, щоб під поганим впливом дурненькі люди не занесли назад заразу капіталізму, а зовнішня торгівля буде суворо контрольована державою і лише через її посередництво. Багато з цього ми вже бачили в інших утопіях, але те, що піде далі, — це еталон крінжу.
Буонарроті продовжує й розвиває лінію необхідності безмежної народжуваності (див. «Апологію Мальтуса») та інші тези Сильвена Марешаля. Він сподівається, що завдяки його реформам, і насамперед реформам виховання та поліпшення моралі (щоб було як у дідів!) значно зросте…: «… могутність вітчизни завдяки зростанню народонаселення, якому не перешкоджала б жодна моральна причина. Усе в цьому суспільному ладі сприяє розмноженню людського роду. Лад спільності усуває причини, що перешкоджають частішому зближенню статей; він дає невідомий нам душевний спокій, зміцнює тіло приємною й різноманітною діяльністю, збільшує суспільно корисну продукцію шляхом усунення розкоші та неробства». І він знову кидає зигу на Спарту та закони Лікурга, але тепер називає їхній головний мінус — це ідеальне місце на землі, але в давнину воно забезпечувалося працею рабів. Якби не рабство, Спарта була б ідеалом. Буонарроті збудує Спарту 2.0, урахувавши помилки попередників. Як спартанці ненавиділи Афіни й міський спосіб життя, так і комуністи, тому Буонарроті пропонує знести міста й переселити їхніх мешканців у села, щоб полегшити останнім їхню корисну працю. Проти міст Буонарроті пише багато, навіть окрему від основного тексту виноску, завбільшки на цілу сторінку, що доводить: міста — це уособлення всіх найгірших сторін нерівності.
Надлишок населення скупчується в містах, щоб у розніженості промотати там багатства, вироблені сільськими жителями, або ж для того, щоб забезпечити собі легке існування завдяки насолодам, якими користуються багатії, а також завдяки ускладненню суспільного управління. У міру наближення до рівності в суспільстві неодмінно зникнуть ці значні скупчення населення, що справляють руйнівний вплив на звичаї і на населення. Люди, яких по справедливості слід повернути до праці, повернуться туди, де люди ними перевантажені, щоб допомогти їм; вправні люди прикрасять життя тих, хто їх годує.
[…] Не буде більше столиці, як і великих міст; країна поступово вкриється сільськими поселеннями, збудованими в найздоровіших і найзручніших місцевостях, розташованих так, щоб легко сполучатися між собою за допомогою доріг і численних каналів, відкриття яких у всіх напрямках буде в загальних інтересах.
Усі цитати про міста я наведу окремо згодом, а тут дуже коротко пройдемося по головному. Усі громадяни керуватимуть державою і матимуть змогу ухвалювати закони, бо бабувісти бояться виникнення номенклатури і поділу на управлінців та керованих (нарешті-то відмінність від СРСР на користь бабувізму). Житло за комунізму буде простим, але здоровим і збудованим в ідеальній симетрії (характерна риса утопістів). Моду в одязі скасовують, але одяг усе ж таки буде не однаковим для всіх, а однаковим лише всередині кожної касти ремісників і віку людини. Наприклад, синій колір для коваля, зелений для землеробів тощо.
У його утопії зберігаються ворожі держави старого типу, а тому величезну роль відіграє армія і солдатське виховання всіх дітей. Зброя буде доступна всім громадянам, а також буде загальна призовна армія на випадок війни з ворогами (тяжкий досвід ВФР). Втім, жіноча і чоловіча освіта в цьому світі найсуворішої рівності — будуть розділені (!). Мало що дівчата, які мають бути виховано-цнотливими й заряджати чоловіків на доброчесність, — зіпсуються в таких спільних класах, думаючи тільки про члени; негоже це. І, до речі, найбільшою пошаною в суспільстві користуватимуться змудровані досвідом старці… (пор. особлива роль старих в утопіях Оуена). Насправді там 100 сторінок опису комунізму, і все в дусі ультраконсерватизму («доброчесності») та воєнщини, які підтримують одне одного. Стисло переказати все буде складно, тож я наріжу лише найжирніші цитати. Готуйтеся до цитат найбільшого комуніста в історії.
Комуністичне (або консервативне, що одне й те саме) обґрунтування того,
чому ми будемо зносити міста
Існування великих міст — якщо не помиляюся — є симптомом суспільної недуги й незаперечним провісником громадянських потрясінь. Великі землевласники, великі капіталісти й багаті негоціанти становлять їхнє ядро, навколо якого починає групуватися безліч людей, що живуть за їхній рахунок, дбають про їхні потреби, потурають їхнім смакам, підкоряються їхнім примхам і заохочують їхні вади. Чим густіше заселене місто, тим більше в ньому слуг, вибитих із колії жінок, голодних письменників, поетів, музикантів, художників, людей гострого розуму, акторів, танцюристів, священників, звідників, злодіїв і всіляких скоморохів. Постійний обмін послугами та винагородами за них породжує в одних звичку до влади й командування, в інших — до підкорення й прислужництва. Плазуючи, останні набувають звичаїв, поважного вигляду, пихи й манер перших і привчаються також виявляти зверхність над тими, кому доля менш прихильна. І ті, й інші, нехтуючи справжнім щастям, хочуть бути, а особливо здаватися, багатими, могутніми й користуватися перевагою перед іншими.
Ці розкішні палаци, просторі парки, багате умеблювання, блискучі екіпажі, численні лакеї та гамірні салони, які, як кажуть, є окрасою великих міст, справляють згубний вплив на душу людей, чиї погляди вони привертають. З одного боку, вони роздмухують пиху в тих, хто ними володіє, і спонукають їх бачити в людях, позбавлених усього цього, ворогів, яких заздрість і злидні безперестанку штовхають на те, щоб позбавити всього цього їхніх власників і помститися їм за приниження та нужду, до яких вони доведені. З іншого боку, ті, хто всього цього позбавлений, або розбещуються жадібним бажанням і ненавистю, або, ставши огидними і низькими, стають опорою честолюбства й тиранії. Усе це становить справжнє нещастя як для тих, хто цим користується, так і для тих, хто цього жадає, бо тоді як одних мучать нудьга й підозри, інших точить заздрісне бажання уявних благ, якими володіють, як їм здається, щасливіші смертні.
Люди, які у великих містах шукають розваг, розкоші й почестей, можуть обходитися без праці й уже звалили на інших частину труду, яку природа покладає на кожну людину. У такому разі обов’язки тих, хто залишається в полях, виходять за природні межі, і сільськогосподарські роботи, як і необхідні ремесла, стають для них тяжчими й боліснішими. Зло, дедалі зростаючи, доходить до того, що становище землероба й робітника мало чим відрізняється від становища каторжника, зрештою стає ганьбою, і від нього відмовляються. Будь-який селянин тоді звертає свій погляд до великого міста і, якщо тільки може, мчить туди в пошуках багатства, привабливість якого перебільшує його уява. Коли вже скоєно безумство і він вирушив туди, треба там існувати. Приклади спокусливі; метушня ховає порок від критики; почуття розпалюються; те, що здавалося огидним, мало-помалу перетворюється на ознаку доброго тону й вправності; грошам і оплескам невдовзі віддають перевагу перед обов’язком і чеснотою; завдяки викрутності й лощеності стають лицемірними, брехливими й шахрайкуватими і, якщо доля усміхнеться, сягають тієї висоти, коли здаються щасливими, не будучи такими насправді, коли стають об’єктом прагнення для безлічі нерозважних людей, що прямують назустріч нещастю, шляхом прорахунків та ілюзій. Тим часом кількість конкурентів, що скупчилися у великих містах завдяки привабливості багатства, насолод і легковажного способу життя, настільки зростає, що більшість із них, отримуючи мізерну платню, виснажена надмірностями й обтяжена дітьми, вливається в юрбу незаможних, які ображають зір і гнітять серце всюди, де існують великі міста.
Оскільки сільське господарство і ремесла першої необхідності є справжніми годувальниками суспільства, то люди, природно, і покликані жити саме там, де ними займаються, обробляти землю або забезпечувати землеробів зручностями й відпочинком. Величезні розміри держав, централізація управління, надмірні податки, державні борги, розкіш побуту й оманливий блиск палаців додають до лих, що є безпосередніми наслідками нерівності, безліч інших лих, невіддільних від цих великих столиць, у яких жінки, за висловом Жан-Жака, більше не вірять у честь, а чоловіки — у доблесть. Чим значніші ці скупчення населення, тим більшу нерівність станів і умов існування вони передбачають, і оскільки разом із нерівністю зростають суспільне неблагополуччя та невдоволення, то там, де мають місце ці скупчення, існує більше причин для чвар і потрясінь: саме там доводиться долати більше перешкод під час утвердження справжньої свободи.
Зазвичай нарікають на ошуканство священників, на розбещеність військових, дволикість придворних, зрадливість шпигунів. Висловімо набагато більше невдоволення з приводу чудовиськового нерівноправ’я, яке робить усе це необхідним. Як можна тішити себе надією зберегти без обману й залякування видимість миру серед цієї безлічі людей, яких звичаї, установи й закони змушують заздрити одне одному, ненавидіти й вести боротьбу одне з одним? Ці столиці, породжені нерівністю, де куються елементи революцій, ці столиці, що так багато разів слугували знаряддям тиранії, інколи були також осередками свободи; вони могли б істотно допомогти у справі встановлення справжнього порядку, якби розумним людям вдалося взяти в них рух у свої руки, і якби ці люди зуміли потім позбутися їхнього перенаселення й порожнього марнославства.
Вибрані цитати зі спадщини Буонарроті
Якщо — говорив Комітет — у державі утвориться клас, який один лише буде обізнаний із принципами соціального мистецтва, із законами та управлінням, то цей клас невдовзі знайде у своїй розумовій перевазі й особливо в необізнаності своїх співвітчизників секрет того, як створити для себе відзнаки й привілеї. Шляхом перебільшення ваги послуг, які він надає, йому легко вдасться змусити дивитися на себе як на необхідного вітчизні покровителя. Прикриваючи свої зухвалі задуми приводом суспільного блага, він і далі повторюватиме про свободу й рівність своїм малопроникливим співгромадянам, уже підданим тим жорстокішому поневоленню, що воно здаватиметься законним і добровільним.
Комітет вважав украй хибним звичай зараховувати до громадян без обговорення всіх, хто з випадковості народився в цій країні.
[…] Користуватися правом голосу можна було б лише, проживши певний час у сільській місцевості і побувавши на військових заняттях.
[…] Подібне встановлення [загальна військова повинність, роздача зброї та обов’язкове навчання військовому ремеслу] не лише вбереже республіку від небезпеки, про яку ми щойно говорили, а й дасть їй ту перевагу, що змусить сусідів більше її поважати, і не менш цінну перевагу — привчить громадян до встановленого законом послуху та збільшить їхні життєві сили завдяки праці, а також завдяки зневазі до болю і смерті. Тому, щойно діти зміцніють, їх привчатимуть до військових занять. […] На думку членів Комітету, відповідні тут установи мали б наслідком те, що молоді люди прилучалися б до суспільного життя лише після того, як були б підготовлені до дотримання дисципліни й до похідних злигоднів, пройняті полум’яною любов’ю до вітчизни та гарячим бажанням служити їй.
[…] Народ, який займається сільським господарством, не користується грошовими знаками і живе без усякої розкоші, народ, громадяни якого є його солдатами, що смакують солодощі рівності, свободи й достатку, не має ні бажання, ні змоги братися до зброї, щоб гнобити своїх сусідів або продовжувати війну, коли він опинився втягнутим у неї для самооборони. […] Комітет уважав, що за того стану, в якому тоді перебувала Європа, необхідно буде, доки розум і свобода не досягнуть нових успіхів, постійно тримати французьку молодь у таборах або розквартированою біля кордонів республіки.
[…] Згідно з поглядами Комітету, старі мали відігравати велику роль в управлінні республікою, вносячи ясність у обговорення, пильно стежачи за дотриманням звичаїв і, нарешті, керуючи вихованням молоді. Їм, яких можна було б вирізняти за особливим убранням і за визначеним місцем на публічних зібраннях, мала цілком належати ініціатива у висловленні думки щодо всіх пропозицій, зроблених народові; за ними мали бути збережені важливі функції та головний вплив на критику; винагороджуючи їх за бездоганне життя синівською пошаною, сповненою шанобливості, убезпечували б публічні обговорення від поверховості й поспішності, властивих менш зрілому вікові.
Усі ці установлення й республіканські звичаї, ними створені й оберігані, мали знайти останню важливу опору в релігійних ідеях, зерна яких мали бути закладені в уми законами та вихованням. Не визнаючи об’явлення, французька республіка не прийняла б жодного особливого культу; але вона зробила б рівність єдиною догмою, угодною божеству, благодіяння якої проголошувалися б на народних урочистостях і запечатіли б у серцях добрих громадян надію на щасливе безсмертя.
У Комітеті вважали, що догми про існування верховної істоти та безсмертя душі є єдиними, віру в які відроджене суспільство справді було б зацікавлене зберегти, бо, — казали вони, — для суспільства важливо, щоб громадяни визнавали непомильного суддю їхніх таємних помислів і вчинків, які не можуть бути охоплені законом, і щоб вони вважали достовірним, що необхідним наслідком їхньої відданості людству й батьківщині буде вічне щастя. Що ж до культу, то хотіли, щоб він обмежувався пошаною до суспільного договору, захистом рівності та певними публічними святкуваннями. Усі так звані об’явлення мали бути вигнані законами разом із хворобами, зародки яких мали поступово викорінюватися. До того, як це мало статися, кожен був вільний божевільно фантазувати, аби тільки суспільний лад, загальне братерство й влада законів не були порушені. Такою була релігійна доктрина головних оборонців рівності під час Французької революції, такою була релігійна доктрина Робесп’єра, який значною мірою накликав на себе криваву проскрипцію, жертвою якої він упав, через мужність, із якою він цю доктрину захищав. Помилка атеїстів, хиби ебертистів, аморальність дантоністів, ущемлена гордість жирондистів, таємні інтриги роялістів і англійське золото обманули 9 термідора сподівання французького народу й усього людства.
Члени Повстанського комітету вважали, що за допомогою такого роду установ можна міцно закласти свободу і шляхом поступового перетворення звичаїв зробити французів щасливими, згуртованими, улюбленими, шанованими й непереможними. Однак зусиль реформаторів було б недостатньо, якби вони не подбали про засоби захисту свого творіння від зазіхань грубої сили та від корупції й не подбали про його поступове вдосконалення. Якими б мудрими не були устроєні установи, вони, падаючи, швидко потягнули б за собою встановлену ними рівність, якби законодавець не надав їм поруки, більш дієвої, ніж зусилля егоїзму. У цьому разі немає нічого певнішого, ніж об’єднання всіх індивідуальних сил в єдину велику спільну силу, завжди готову підпорядкувати спільному інтересові тих, хто відхиляється від цього правила. Це означає створення єдиного політичного цілого.
Говорячи про погляди Повстанського комітету на зовнішню торгівлю, я зазначив, що він розраховував доручити керівництво нею посадовцям. Тим самим він не лише послідовно висловлювався на користь принципу спільності майна, а й мав намір цим самим усунути поширення шкідливих прикладів, здатних послабити силу звичаїв і любов до рівності, що становлять гарантію загальних прав і загального блага. Отже, між Францією та її сусідами було б зведено колючі паркани перешкод. Однак вони не були б непроникними; любов до людства відчинила б їх перед нещасними друзями свободи, перед благодійниками націй, привабленими бажанням ознайомитися з французькими установами, а також перед змученими поневоленням людьми, які прийшли б із чистим серцем шукати в нашій республіці рівності та щастя. Не зупинилися б ні перед чим, щоб безжально усунути будь-кого, хто став би запроваджувати чужоземні фривольності та манери; допитливих піддали б суворим випробуванням і суворому нагляду, а що стосується тих, хто щиро прагне отримати громадянські права, то закон вимагав би, щоб національному акту, який має наділити їх цими правами, передував тривалий і ретельно дотримуваний випробувальний строк.
Повстанський комітет шукав цю опору в природі й за прикладом давніх законодавців знайшов її в досвіді та життєвій мудрості старечого віку. Комітет хотів, щоб зібрання, яке здійснює народний суверенітет, могло законно займатися обговоренням лише в тому разі, якщо воно попередньо вислухало думку свого сенату, функції якого зводилися до надання порад, після чого сенатори голосували б разом із громадянами. Ми бачили, що блюстителі мають виділятися зі складу сенатів, і постало питання про те, щоб виділити з їхнього складу також раду старійшин, на яку покладалося б виключно просвічувати своїми порадами центральні законодавчі збори.
Однак ніхто не приховував від себе того, що ця установа могла лише з часом стати корисною й дієвою. Усі усвідомлювали, що та сама сила звички, яка колись прив’яже старих до установ рівності, прив’язувала б їх тоді, як і тепер, до ілюзій спадкової монархії, до релігійних хибних уявлень, до престижу власності та до понять рабської моралі. Сенати, які хотіли заснувати, мали бути блюстителями рівності та демократичних звичаїв, а більшості наших старців не знайоме ні те, ні те (прим. ТО ДЛЯ ЧОГО ТАК З НИМИ НОСИТИСЯ І РОБИТИ ГОЛОВНИМИ З ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ?). До того ж необхідно було, щоб спочатку ці корпорації ставали поширювачами нового ладу, а вже потім — його блюстителями. Отже, Повстанський комітет розраховував спершу включити до складу сенатів лише найдоброчесніших, найревніших громадян, які найбільш приязно ставилися до нових установ; певний час вони залучали б найшанованіших старців, що користувалися найбільшою прихильністю населення своїх округів.
Кожен, хто прочитає до цього місця даний твір, сподіваюся, складе собі достатнє уявлення про політичні принципи наших змовників і про способи, за посередництвом яких вони мали намір застосувати їх до Французької республіки. Ніхто, гадаю, не образить їх припущенням, ніби вони плекали безумну надію здійснити ці політичні принципи помахом чарівної палички, актом, подібним до акту сотворення світу. Вони не приховували від себе, які перешкоди їм належить подолати, але були переконані, що задумане ними перетворення є єдиним способом заснування життєздатної й міцної республіки, і вбачали в розвитку суспільного духу, у відродженій активності революційних елементів, в об’єднанні демократів, у крайньому невдоволенні народу та в мужності відданих громадян достатні елементи, щоб розпочати й поступово зміцнювати революцію, основи якої вони заклали.
Виховання, передане до рук перетворювачів, цілковито змінило б обличчя нації, зробило б священними любов до вітчизни, принципи свободи й рівності. Ця велика споруда, будучи зведена, зазнала б через виховання вдосконалення, зміцнення і стала б безсмертною.
[…] У задуманому Комітетом суспільному устрої вітчизна заволодіває людиною від дня її народження і не полишає її аж до самої смерті.
[…] Оскільки свобода, щастя й квітучий стан суспільства залежать від почуттів і сил його членів, цілком очевидно, що суспільство має право безпосередньо здійснювати нагляд за всім тим, що може справити на їхнє виховання якийсь вплив; воно мусить це робити тому, що від цього залежить його майбутня доля.
[…] Щоб скласти собі уявлення про проєкти Повстанського комітету в цьому відношенні, уявімо собі верховний орган, що складається зі старців, посивілих під час виконання найважливіших у республіці обов’язків, який керує за допомогою підлеглих урядовців усіма виховними закладами.
[…] Природний поділ людського роду породжує дві галузі виховання: одну для хлопчиків, другу для дівчаток (прим: Р — означає рівність). Мета, яку суспільство має собі ставити, залишається тією самою, однак відмінності, встановлені природою між статями, застерігають нас від того, що не можна застосовувати для однієї й для другої статі без розрізнення одні й ті самі прийоми, не порушуючи законів природи.
[…] У кожному окрузі передбачали створити два виховні будинки — один для хлопчиків, другий для дівчаток; перевагу надавали б місцевостям із добрим повітрям — селу, місцям, віддаленим від міст, розташованим поблизу річок.
Чоловік, призначений природою до руху й дії, зобов’язаний утримувати й боронити свою вітчизну; жінка має народжувати йому міцних громадян. Фізично слабша за чоловіка, підвладна нездужанням вагітності, пологовим мукам і нерідко хворобам, що настають після них, наділена чарами, які мають таку велику владу над протилежною статтю, жінка видається призначеною для менш тяжкої й менш пов’язаної з галасом праці; вона немовби дістала від природи дар умиротворювати буйство пристрастей і пом’якшувати людські нещастя та є здатнішою цінувати вияв доблесті. З цих глибоких відмінностей випливає, що виховання обох статей не може бути в усьому однаковим.
[…] Для того щоб цивільне населення складалося лише з міцних і працьовитих чоловіків, необхідно забезпечити добру статуру тим, кого природа призначає давати державі громадян. Отже, необхідно загартовувати їхнє тіло до втоми працею та фізичними вправами. Рух і праця, казали учасники змови, є великими засобами республіканського виховання; поряд із відсутністю власності й відмінностей вони сприятимуть послабленню схильності до кокетства та пізнішому виявові поривів любові.
Дівчат, продовжували вони, навчатимуть найменш тяжкої сільськогосподарської праці та ремесел, бо праця, що є обов’язком усіх людей, слугує також приборканням пристрастей, потребою й чаром домашнього життя; дівчата будуть цнотливими, бо цнотливість зберігає здоров’я і є окрасою любові; вони любитимуть вітчизну, бо важливо, щоб вони прищепили цю любов чоловікам; отже, вони також братимуть участь у дослідженнях, здатних викликати в них захоплення мудрістю законів вітчизни; вони навчатимуться співати національні гімни, що мають прикрасити наші свята; нарешті, вони братимуть участь на очах у народу в юнацьких іграх, аби веселощі й невинність переважали під час перших порухів любові та ставали передвісниками майбутніх шлюбів.
Здоров’я і сила громадян є умовами, від яких головно залежать благо і безпека республіки.
[…] Звідси необхідність праці, виконання обов’язків, поміркованого способу життя й стриманості. Молодь, надія вітчизни, має, отже, бути привчена до найтяжчих робіт у галузі сільського господарства й механічних ремесел, набувати навичок до найтяжчих пересувань і жити в найсуворішій поміркованості. Військові вправи, біг, верхова їзда, боротьба, кулачний бій, танці, полювання й плавання — ось розваги і види відпочинку, які Повстанський комітет готував для прийдешнього покоління; він хотів, щоб лінощі й неробство були вигнані з державних виховних будинків і щоб млявість характеру та любов до солодострастя не знайшли собі жодного шляху до сердець молодих французів.
[…] В одному місці — зали для спільної їжі; в іншому — майстерні, де кожен учень міг би набувати навичок у ремеслі, якому він надавав перевагу; з одного боку — обширні сільські місцевості, в яких можна було б бачити молодь, то зайняту сільськогосподарською працею, то розташовану по-військовому в наметах; з другого — гімнастичні зали для ігор; в інших місцях — амфітеатри для навчання.
Бажаючи позбавити своїх співгромадян незручностей, пов’язаних із розбещувальними людей надмірностями та любов’ю до насолод, цінність яких полягає лише у відмінностях, показниками яких вони є, наш Комітет одностайно постановив обмежити у виховних домах ремісниче навчання лише виготовленням доступних усім предметів побуту; він хотів, щоб так звана вишуканість меблів і одягу поступилася місцем сільській простоті. Порядок і чистота, — казав він, — є потребами розуму й тіла; важливо, щоб принцип рівності, якому все має поступитися, привів до зникнення пишноти й витонченості, що потурають безглуздому марнославству рабів.
[…] Згідно із системою Комітету, юнаки з виховних домів переходили в табори, влаштовані поблизу кордонів. Тут вони мали вдосконалюватися у військовому мистецтві й завжди бути готовими відбити напади ззовні. Живучи в таборах в умовах цілковитої спільності праці та розваг, вони здобули б працею, старанністю й поміркованістю необхідні якості для того, щоб після повернення додому користуватися громадянськими правами. Від успіху перших спроб такого роду, на думку учасників змови, залежав успіх їхнього проєкту перетворення; цього одного, казали вони, буде досить для того, щоб зміцнити рівність і завершити революцію, бо саме це свідчитиме про наявність республіканських звичаїв і поглядів, які лише недосконало засвоєні сучасним поколінням.
Що ж до умоглядних знань, то члени Повстанського комітету, застережені мудрецями давнини, просвітлені деякими справжніми філософами новітнього часу й переконані в тому, що ніщо не має такого малого значення для нації, як можливість блищати й змушувати говорити про себе, хотіли відібрати у фальшивої науки будь-який привід для ухиляння від суспільних обов’язків, будь-яку нагоду потурати пихатості, вводити в оману щирість і дарувати пристрастям суто особисте щастя, відмінне від суспільного.
В скасуванні власності вони вбачали скасування багатотомної юриспруденції, що доводить до відчаю людей, які її вивчають, так само як і людей, чиї інтереси вона нібито має захищати; вони твердо вирішили припиняти будь-яку теологічну дискусію й усвідомлювали, що скасування заробітної плати невдовзі вилікувало б нас від манії виставляти напоказ свій розум і фабрикувати книжки. Знання громадян, — казали вони, — мають спонукати їх любити рівність, свободу й вітчизну та зробити їх здатними служити їй і обороняти її. Необхідно, отже, — казали вони далі, — щоб кожен француз умів говорити, читати й писати своєю мовою, бо в такій великій республіці письмові знаки є єдино можливими засобами спілкування між її частинами, а також тому, що звідси випливають і інші знання. Необхідно, щоб кожен був обізнаний із наукою про числа, бо кожного можуть покликати охороняти й розподіляти національні багатства; щоб кожен привчався правильно міркувати, коротко й точно висловлюватися; щоб усі знали історію та закони своєї країни, — історію, аби знати про лиха, яким республіка поклала край, і про блага, джерелом яких вона є; закони, щоб завдяки їхньому вивченню кожен був обізнаний зі своїми обов’язками, набув здатності обіймати державні посади й висловлювати свою думку щодо державних справ; щоб усі були знайомі з топографією, природничою історією та статистикою республіки, аби дістати правильне уявлення про державу, яка їх охороняє, і про мудрість установ, завдяки яким усі частини такого великого організму сприяють добробуту кожної окремої людини; щоб задля прикрашання свят усі були вправними в танцях і музиці.
[…] Однак, розглядаючи речі в інших аспектах, можна було побачити, що витонченість мистецтв породжувала смак до надмірностей, відразу до простоти звичаїв, пристрасть до розніженості й легковажності; побоювалися, щоб для людей, які присвятять себе науці, їхні дійсні чи гадані знання не стали підставою для поступового привласнення собі прав на відзнаки, для привілейованого становища, для звільнення від спільної праці, і щоб думка, яка складеться про їхню вченість, живлячи їхнє марнославство, не штовхнула їх зрештою на згубні дії, спрямовані проти прав простих і менш освічених людей, довіру яких буде ними обмануто за допомогою лицемірного й небезпечного красномовства. До тягаря цих сумних міркувань додавалося міркування Ж.-Ж. Руссо, який, виходячи з досвіду історії, казав, що моральність і свобода ніколи не йшли пліч-о-пліч із розквітом мистецтв і наук.
Під час дискусій, що кілька разів відбувалися з цього питання, було звернено увагу на те, що оскільки більшість лих, у яких винні мистецтва й науки, мають своєю спонукальною причиною жадібність і прибутки, то ймовірно, що ці лиха зникнуть і що кількість учнів значно скоротиться, щойно встановлення ладу спільності знищить злидні, а також можливість задовольняти хижість. Нічого не було постановлено щодо таких запропонованих пунктів:
1. Жодні знання не дають права на звільнення від спільної праці.
2. Посадовим особам має бути доручено зберігати й примножувати скарбницю людських знань.
3. Юнаки, які виявили великі обдарування, після виходу з виховних домів будуть передаватися в розпорядження цих посадових осіб для продовження навчання.
Ми бачили, говорячи про виховання, що Повстанський комітет мав намір перешкодити тому, щоб витонченість мистецтв і вивчення наук запровадили в республіці розніжені звичаї, хибні уявлення про щастя, небезпечні приклади та стимули до пихи й марнославства.
[…] Але щойно приватну власність буде скасовано і всякий грошовий інтерес стане неможливим, необхідно буде подумати про те, якими засобами добути з друку (преси) всю ту допомогу, на яку від нього можна сподіватися, без ризику знову побачити справедливість рівності та права народу поставленими під сумнів, а республіку — відданою у владу нескінченних і фатальних дискусій.
З питання свободи друку розглядові Повстанського комітету було піддано такі пункти:
1. Ніхто не може висловлювати погляди, що перебувають у прямій суперечності зі священними принципами рівності та народного суверенітету.
2. Будь-який письмовий виступ щодо форми державного устрою та його управління має бути надрукований і розісланий до всіх бібліотек на вимогу зборів, що здійснюють народний суверенітет, або певної кількості громадян старших за 30 років.
3. Забороняється публікування будь-якого твору, що має удавано викривальний характер.
4. Будь-який твір друкується і поширюється лише в тому разі, якщо сторожі волі нації вважають, що його оприлюднення може принести користь республіці.
Те, чого не змогли здійснити у Франції демократи IV року, спробував нещодавно провести іншими засобами один шляхетний чоловік на Британських островах в Америці. Шотландець Роберт Оуен після того, як він на власні кошти заснував у себе на батьківщині кілька громад, що ґрунтувалися на принципі рівного розподілу матеріальних благ і праці, заснував у Сполучених Штатах низку аналогічних установ, у яких кілька тисяч людей живуть спокійно й мирно в умовах цілковитої рівності. Згідно з порадами цього друга людства, засноване в Лондоні кооперативне товариство віднедавна працює над поширенням принципів ладу спільності, а також над показом на практичних прикладах можливості їх застосування.
Бабеф намагався об’єднати численний народ в єдину велику громаду. Оуенові, поставленому в інші умови, хотілося б у великій кількості поширити по країні малі громади, які, будучи потім об’єднані, перетворилися б на таку саму кількість членів єдиної великої родини. Бабеф хотів, щоб його друзі заволоділи верховною владою, за допомогою якої він сподівався здійснити задумане ними перетворення. Оуен розраховує досягти успіху проповіддю і прикладом. Нехай він покаже світові без допомоги влади, що мудрість може принести таке велике благо! А головне, нехай він не зазнає гіркоти від того, що всі його шляхетні зусилля зазнають невдачі і що його безуспішна спроба дасть противникам рівності аргумент проти всякої можливості встановлення суспільного порядку, якому бурхливі пристрасті чинять жахливий опір і який може постати лише як результат сильного політичного потрясіння серед цивілізованих націй! Проти системи Оуена висували низку заперечень, що однаковою мірою стосувалися і системи Бабефа. Ми викладемо їх разом із відповідями, які показують їхню незначущість.
Отже, ми завершили з цитуванням. Але в цьому пості на телеграфі ще окремо розмістили ті самі шість відповідей Буонарроті на можливі заперечення опонентів. Союз Оуена і Бабефа, людина-лопата і ГУЛАГ. Цікаво, що соратник Бабефа і живий лідер Змови Рівних бачить в Оуені свого брата-близнюка, з тією різницею, що Оуен домагається тих самих цілей іншим шляхом, через низову організацію маленьких комун. А трохи пізніше Герцен у своїй праці про Оуена (бл. 1852 року) прямо протиставляє Бабефа й Оуена як цілком різні варіанти соціалізму, очевидно радикальний і реформістський. Щоправда, він теж зауважує, що їхні вчення споріднені, але все ж таки сильно загострює відмінності, тоді як Буонарроті намагається не звертати на відмінності уваги.
«Протилежність Роберта Оуена до Гракха Бабефа дуже примітна. Через віки, коли все зміниться на земній кулі, за цими двома корінними зубами можна буде відновити скам’янілі остови Англії та Франції до останньої кісточки. Тим більше, що по суті ці мастодонти соціалізму належать до однієї родини, йдуть до однієї мети і з тих самих спонукань, тим яскравішою є їхня відмінність».
(с) Герцен
По суті, мають рацію обидва. Це справді два різні напрями (Герцен), але все ж таки по суті вони є відгалуженнями однієї школи (Буонарроті). Чим ця стаття Герцена ще примітна, так це згадкою Гумбольдта, а також школи Біша і Кабаніса («вульгарні» матеріалісти) у позитивному ключі.
Підсумки про найбільшого комуніста всіх часів
Нарешті завершився огляд великого Буонарроті, який продовжив справу не менш великого Бабефа після його смерті. Цей комуніст — справді еталон, і огляд його творчості був потрібен щонайменше для того, щоб мати змогу швидко знаходити його епічні цитати «на випадок важливих переговорів». Як мовиться, ніщо так не робить тебе антикомуністом, як читання комуністичної літератури. Отже, в цій статті ми стисло окреслили біографію Буонарроті. Від перших же рядків він прямо порівнює Афіни і Спарту, а також егоїзм і рівність, і стає на бік спартанської зрівнялівки. Практично в усіх фрагментах Буонарроті, як щирий консерватор, носиться з темою занепаду моралі й ставить головним завданням її виправлення. Він критикує навіть найлівіших ворогів якобінської диктатури — ебертистів і дантоністів. А відсидівши в тюрмі, згадує її з теплотою як місце морального виховання. Народ йому не той, тож не підтримує його ідеї спартанського відродження, але народ йому потрібен як сила, без якої неможливе здобуття влади. Поки народ недієздатний, правитиме диктатура обраних революціонерів. Втім, Буонарроті сам схиляється навіть до одноосібної диктатури — головне, щоб вождь був що треба. Звісно, народ зіпсувався під лихим впливом, і реформи буде проведено в ім’я народу, який не розуміє, що Буонарроті — його головний друг. Щоб не лякати народ, він пропонує після революції обрати Сенат, але всі кандидатури висунуть самі змовники, і навіть після цього сенат перебуватиме під пильним контролем нашої еліти.
Переносячи пряму демократію в далеке майбутнє, де-факто бабувісти виявляються ворогами демократії. Далі ми бачимо конкретику в режимі, який вони планують запровадити. Класичний комунізм, відгороджений від усього зовнішнього світу, із загальною трудовою повинністю, трудовим вихованням і плановою економікою. Як і Марешаль, він пропонує безмежну народжуваність дітей, знесення міст із виселенням усіх мешканців у село. Тотальну зрівнялівку аж до одягу й солдатську муштру дітей як головний елемент виховання комуніста. Далі ми перейшли до конкретних цитат Буонарроті. Серед них можна знайти доводи для найрізноманітніших тем. Тут і розгорнуті тези про знищення міст, головна шкода яких полягає в погіршенні моральності людей, і навіть на диво здорове передчуття та страх перед появою номенклатури, яка небезпечна для комунізму. Бачимо тут і спартанське та стоїчне виховання молоді, у військових таборах на кордоні республіки + роль принципу «шануй старших». Виявляється, що бабувісти підтримуватимуть релігійність, аби народ краще підкорявся (!), вірячи в істоту, яка стежить за їхніми вчинками, а от атеїсти — це мудаки з гнилими моральними засадами. Чимало сказано і про найрадикальніший колективізм, що придушує жалюгідну й нікчемну особистість. Нам пропонують тотальну залізну завісу та покарання для цікавих. Закордонні звичаї загрожують заразити республіку й розхитати комунізм. Щоб мораль була захищена як слід, більше прав мають мати діди. Батьківщина заволодіває душею громадянина, люби Батьківщину! Передбачається нагляд держави за кожним громадянином — від пелюшок до могили. При цьому весь цей жах Буонарроті виправдовує фразами на кшталт «Ми не утопісти» (лише тому, що не віримо, ніби все це вдасться за помахом чарівної палички, і думаємо, що терор і тортури над громадянами доведеться запроваджувати довго й методично). У плані етики його консервативність майже сягає рівня Прудона. Чоловік — добувач, а жінкам обов’язково треба народжувати якомога більше солдатів республіки. Виховання для статей буде різне, але однаково треба гарувати в сільському господарстві до знемоги. Науки ми збережемо лише корисні для збереження режиму й поліпшення праці на землі — все інше сміття. Можна розвивати й сміття, але як хобі та поза основною роботою. А ще інтелігенція — лайно. При цьому все одно мається на увазі найжорсткіша цензура преси, щоб, боронь Боже, не засумнівалися в режимі; будь-яка критика заборонена й заочно називається «удаваною».
Ось так виглядає утопія Буонарроті в загальних рисах. Загалом цікаво відзначити, що бабувізм, як і оувенізм, фур’єризм і сен-симонізм, набули своїх класичних форм і досягли піка впливу в одному й тому самому проміжку часу — у середині/кінці 1820-х. Щоправда, якщо утопісти з різною швидкістю й удачею зростали в період 1800-1825 рр., то бабувізм уже склався й активно розвивав революційне підпілля відразу після страти Бабефа 1797 року. Це серйозніша організація, і водночас більш комуністична. Як би там не було, умовний 1830 рік, коли у Франції сталася нова революція, став серйозним рубежем не лише для політичної історії, а й для розвитку соціалістичних ідей. Паралельно з цим, і під взаємним впливом усіх на всіх, розвивалися групи радикальних революціонерів під назвою «карбонарії», існували різні групи старих і нових якобінців.
Існували численні розрізнені утопісти, не пов’язані зі знаменитою «трійцею», або радикальні філософи, які, будучи лібералами, все ж таки захищали вкрай прогресивні погляди за мірками свого часу. Це «радикали» (Бентам і його коло друзів) в Англії, що відстоювали ідеї загального виборчого права або принаймні кроків у його бік, борці проти каральної судової системи, а також аболіціоністи й захисники прав жінок. І все це додатково створювало тло епохи та елементи формування того лівого дискурсу, який ми знаємо сьогодні. Під впливом усіх цих «радикалів» і почасти системи Оуена в Англії виникає рух чартистів (або «хартистів», за нову хартію, що дозволяє загальне виборче право). На відміну від розглянутих нами соціалістів, це прихильники, а не вороги демократії. Вплив Оуена тут не був вирішальним. Хоча серед чартистів відомі й приклади фанатів бабувізму. Один із центристів із зсувом у радикалізм, Джеймс О’Браєн (1804-1864) видав «Змову…» Буонарроті англійською мовою 1834 року і навіть завів листування з її знаменитим автором. Він був фанатом Бабефа й Робесп’єра, і таких було далеко не один. У цьому русі були свої радикали, свої реформісти й свої центристи, але демократію тут не відкидали. Чартизм виявився адекватнішим за всю трійцю утопістів і всіх радикальних комуністів Європи, разом узятих.
Але нас найбільше цікавить Джон Гудвін Бармбі (1820-1881), який був радикальним чартистом і прихильником Оуена. Радикальнішим він став під впливом релігії й навіть намагався певний час створити «комуністичну церкву», але з 50-х років повністю перейшов у християнство. Чим він примітний? Тим, що вважається першим, хто вжив слово комунізм англійською мовою 1841 року. Він був у захваті від нео-бабувістів (Дезамі, Пійо) і навіть вирушив до Франції, щоб особисто з ними познайомитися. За його твердженням, він уперше обговорював «комунізм» із деякими послідовниками Бабефа, кажучи, що вони «одні з найпередовіших умів французької метрополії». Стверджується навіть, що саме він познайомив Енгельса з французьким комуністичним рухом. Ним було засновано «Лондонське комуністичне пропагандистське товариство» 1841 року, а того ж року — «Всесвітню комунітарну асоціацію». Бармбі заснував «Communist Chronicle», щомісячну газету, яку згодом видавав Томас Фрост. До 1843 року Бармбі переформулював свій рух у церкву (пор. Огюст Конт, навіть за роками). За своє життя він неодноразово намагався створити комуністичні комуни, зокрема на Нормандських островах. Власне, це доповнення до серії дописів «Маловідомі соціалісти».