Гракх Бабеф — батько комунізму і «новоявлений Ахілл»

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Стаття входить до циклу «Утопічний соціалізм і комунізм: авторитети для Маркса».

Решту авторських статей можна прочитати тут

До цього моменту ми розглянули всіх класичних утопістів, тобто вчення Фур’є, Оуена і Сен-Сімона, і навіть їхніх продовжувачів у циклі про маловідомих соціалістів та про позитивістів. Цього разу ми переходимо до радикальніших форм соціалізму, навіть комунізму, під назвою бабувізм. Тут ми зосередимося радше на цитатах, бо спадщина Гракха Бабефа (1760-1797) вельми обширна, біографія детально відома тощо, але витрачати на нього багато місця й часу я не хочу. Основні біографічні дані можна дізнатися з Вікіпедії + про нього є багато добротних дослідницьких статей. А все тому, що в СРСР його вважали геніальним предтечею наукового комунізму та ідей про диктатуру пролетаріату, і не раз згадував Енгельс як батька всього сучасного комунізму в принципі. Уже тільки тому його активно вивчали, і було видано чимало праць російською мовою. Перейти до підсумкового резюме статті, як завжди, можна за цим посиланням.

Якщо коротко про біографію Бабефа, то це сучасник і учасник ВФР, фанат Руссо (і більш адекватного Мореллі, але не відразу) та Робесп’єра, який був навіть радикальнішим за самих якобінців. Комуністом він став ще до ВФР, надихнувшись працями різних сучасників, які були аналогами Фур’є та Сен-Сімона ще до появи останніх. Насамперед працею некого Коліньйона під назвою «Передвісник цілковитої зміни світу завдяки добробуту, доброму вихованню та загальному процвітанню всіх людей», ставка в якій робиться на безмежний науково-технічний прогрес тощо. Майже на кожному етапі революції Бабеф умудрявся сидіти у в’язниці за надмірний радикалізм своїх вимог (навіть за якобінців). Звільнений до часу 9 термідора, він уже за кілька тижнів стає переконаним противником термідоріанського Конвенту, виступає проти нього у своїй «Газеті свободи друку», невдовзі перейменованій на «Народний трибун» (що стало його другим прізвиськом). І ось у лютому 1795 року Бабеф знову зазнав арешту. Звільнений за амністією (жовтень 1795), він відновлює видання «Народного трибуна» і разом із Ф. Буонарроті, О.-А. Дарте, Ш. Жерменом та іншими стає організатором і керівником комуністичного руху «в ім’я рівності». Навесні 1796 року він очолює «Таємну повстанську директорію» і готує народний виступ, щоб узяти владу та влаштувати терор на манір Робесп’єра (аргументи в дусі Сталін мало розстріляв), тільки кращий, жорсткіший і масовіший, і за допомогою якого планувалося запровадити прямі комуністичні заходи. Однак у їхньому русі виявився зрадник, який видав усіх із поличним. 26 травня 1797 року суд у Вандомі засудив Бабефа і Дарте до смертної кари. Після оголошення вироку Бабеф і Дарте намагалися заколоти себе кинджалами й завдали собі тяжких поранень; вранці наступного дня напівмертвими їх віднесли на ешафот і гільйотинували.

І далі, як пише Вікіпедія (і це взято з типових праць радянського часу): Ідеї Бабефа та його прибічників (бабувістів) є попередниками наукового комунізму. На підставі досвіду революції Бабеф дійшов висновку про неможливість негайного здійснення «чистої демократії» та необхідність установлення тимчасової революційної диктатури в період переходу від старого суспільства до комуністичного. Визнання необхідності диктатури стало однією з найважливіших рис спадщини бабувізму. У разі успіху повстання Бабеф і його прибічники збиралися провести низку економічних заходів із метою негайного поліпшення становища народних мас і реалізувати план створення «національної комуни», яка мала замінити приватне господарство. Слабкою стороною їхніх поглядів була «груба зрівнялівка», а через неможливість широкої агітації — відсутність опори на широкі народні маси.

У вже першому великому документі, у листі до свого друга Дюбуа де Фоссе (1786), де викладено погляди Бабефа, ми бачимо ворога аристократичних привілеїв і нерівності. Він вірить у природне право й на ньому ґрунтує свої погляди. Він є прихильником децентралізації земельних ділянок, усі лиха вбачає у великому землеволодінні, що, загалом, непогано. Він розуміє, що проблема нерівності криється в самому інституті власності, і тому замість рівного поділу землі відразу пропонує певні кооперативні форми власності та поділ лише продуктів праці, а не засобів виробництва. Останні мають бути суспільними (пор. систему Прудона). В етичних поглядах у нього прогресивні позиції змішуються з украй консервативними (особливо в жіночому питанні). Він проголошує те саме «право на працю» ще в цих листах, змальовує утопію «колективних ферм» і переваги сільського життя над міським, а суспільного — над індивідуальним. Але загалом це все ще звичайний руссоїст, хоч і дуже агресивний у своїй готовності різати горлянки всім некомуністам. Він подає різні варіанти походження власності, вибудовує певну історичну концепцію, як і Прудон, але тут же каже, що все це неважливо. Що було, те було, а тепер завдання — усе змінити. 

«Жодних розлучень, хай це буде загальний закон. Отже, жодних легковажно укладених шлюбів. Маючи право на розлучення, до того ж дуже доступне, люди піддадуться миттєвим спокусам, усякого роду спалахам, усякого роду примхам, усякого роду розчаруванням — вони розходитимуться так само, як і зійшлися, під впливом хвилинного захоплення, і тоді шлюб стане чимось рівноцінним проституції: люди одружуватимуться, заздалегідь думаючи про розлучення, лише задля втамування пристрасті.
[…] Чоловік і жінка зливаються в подружню пару: пара є союзом двох половин. Вона утворює людську одиницю, або цілісну людину (пор. «Порнократію» Прудона). Обидві половини шукають одна одну й зближуються з певною метою — метою відтворення людського роду, і доти, доки цієї мети не досягнуто, людина, щоправда, цілісна, але пара залишається недосконалою. Щоб вийти з цього стану, їй треба перестати бути безплідною, їй потрібні діти. Подружня пара з дітьми — це сім’я; поки немає дітей, немає й сім’ї.
[…] Але якщо колись населення зросте до такої міри, що ті, хто ще міг би мати якісь надлишки завдяки сприянню та активній згоді всіх трудівників, не матимуть повністю навіть того, що відповідає їхньому праву на життя, це стане для всіх великим лихом. Однак ми ще далекі від того моменту, коли це страшне передбачення може здійснитися. До того часу мине ще чимало часу, і наука, що щодня просувається вперед, безперечно, відкриє нам, як уникнути перенаселення (див. «Апологію Мальтуса»), не кидаючи новонароджених дітей у воду, не віддаючи їх на поживу тваринам, як це роблять китайці».

(с) Гракх Бабеф — лист Дюбуа де Фоссе, червень 1786 року (однак загалом він іще доволі профеміністичний автор на тлі інших, я просто вибрав найжирніше).

Серія вибраних цитат бабувізму

Повірте мені, добродію, доти, доки не буде знесено будівлю, непридатну для щастя більшості людей, аби звести нову, починаючи з фундаменту, за новим планом і в цілковитій гармонії з вимогами їхнього вільного й повного розвитку, усе підлягатиме знищенню, усе доведеться переробляти.
[…] Чимало чути скарг на те, що мешканці сіл дедалі частіше емігрують, при цьому оплакують долю сільського господарства — на жаль! Тим часом як в академіях висловлюються проти поділу господарств, сільськогосподарських робітників постійно залишається вдосталь. Якщо в парафії три або чотири великі сільські господарі тримають у своїх руках обробіток усієї землі, то вони справляються з усією роботою за невеликої кількості найманих працівників, і тоді виявляється, що всі інші жителі не можуть знайти собі місця навіть для праці в інших. Вони змушені звернутися до ремесла, а оскільки в селі вони не можуть ним зайнятися, а іноді там і навчитися йому не можна, то сільський житель прямує до міста, і це цілком природно. Стан речей не дозволяє йому залишитися в обителі простоти, і мимоволі він шукає порятунку в обителі розпусти, і все йде якнайкраще.
[…] Застосовуючи мій спосіб поділу, я не рву на шматки, не кришю й нічого не ізолюю. Щодо власника ферма зберігається в цілості. Поділу, як я його розумію, підлягає зібраний урожай. Ферма зберігається як ціле, але експлуатує її вже не один фермер. На його місце я ставлю групу працівників, відповідно до розмірів ферми, об’єднаних спільним договором щодо її експлуатації.
[…] Серед інших вельми цінних результатів колективних ферм була б та перевага, що вони зближували б людей. У них кілька бідних родин злилися б, так би мовити, в одну заможну родину. Ці родини перейшли б від стану крайньої непевності до стану стійкості.
[…] ми більше не бачили б напівголодних матерів, які надривають своє здоров’я й передчасно старіють від того, що продають свою грудь міським дітям.

(с) Гракх Бабеф — лист Дюбуа де Фоссе, червень 1786 року (26 років, ще до ВФР)

Кожен, хто з любові до ледарства, з злочинним умислом егоїста прирівнює себе до тих, хто не здатен працювати, аби поглинати призначений для них надлишок вироблених благ, є паразитом, негідним жодного співчуття: нічого не заслуговує той, хто може і не хоче застосувати сили й здібності, дані йому природою. Такий ледар зрікся свого природного права [на життя], і якщо він не виправиться, його буде його позбавлено. Він сам собі виніс смертний вирок.
[…] Само собою зрозуміло, що оцінка права на життя й установлення справедливого еталона його є справою суспільства, яке виходить із сукупності як загальних, так і місцевих ресурсів. Право на життя утворюється з усього необхідного для того, щоб людський організм постійно мав те, що йому потрібно; воно обчислюється подушно, але з урахуванням віку. Кожен дорослий, незалежно від статі, вважається за одну душу. Дитина до 7 років — за ¼ душі; до 10 років — за ⅓ душі; до 14 років — за ⅔; до 18 років — за ¾. В іншому це можна регулювати, як у колективних фермах.

(с) Гракх Бабеф — лист Дюбуа де Фоссе, червень 1786 року

[THIS IS SPARTA!! Посилань на Спарту й Лікурга, як апостола рівності, там просто океани, утім, любов до Спарти стосується і Робесп’єра, і багатьох інших шизів]

Ні, панове, ми не повинні виступати з суто місцевими й приватними вимогами. Віднині такі дрібні почуття не мають бути властиві французам. У Спарті прагнення до суспільного блага було єдиною метою, заради якої можна було сто разів знехтувати своєю родиною, своїми друзями; можна було тисячу разів пожертвувати собою заради республіки. Такий самий патріотизм може відродитися і в нас. Природа поверне собі свої права: зникне всяка несправедлива перевага, і кожен користуватиметься всім, що неодмінно має бути забезпечене в суспільстві будь-якій людині.
[…] Ви вирішуватимете винятково на користь заслуг там, де ви їх знайдете, і за прикладом того спартанця, якого не було обрано до Ради трьохсот, кожен із тих, хто не збере більшості голосів, повернеться додому радісний, дякуючи небо за те, що серед його співвітчизників знайшлося стільки громадян, достойніших за нього. Щойно ухвалено цей принцип — прагнути «робити все для найбільшого блага всіх», можна наперед бути певним щасливого завершення обговорень.
(с) Гракх Бабеф — Промова на виборчих зборах, квітень 1789 року.

Ви побачите, як зросте моя мужність, подібна до мужності діячів Спарти та Давнього Риму. Мені сказали, що серед вас немає жодного, хто не був би проти мене. Я залишаю вам свою промову: нехай той, хто насмілиться звинуватити мене, кине перший камінь.
(с) Гракх Бабеф — Промова на засіданні муніципалітету Руа, 7 березня 1790 року.

Можна було б думати, що дочки Лакедемона, чеснотливі спартанки, славетні римлянки, брали лише мізерну участь у справах республіки. Так можна було б думати, якби тлумачити свідчення історії лише буквально.
[…] Щоб скласти собі правильне уявлення про те, до якої міри в народів, про яких ми говоримо, принципи виховання вселяли жінкам почуття героїзму й любові до свободи, що так довго забезпечували збереження ними доброго правління, треба згадати такий факт:

«У Спарті в однієї жінки було п’ятеро синів в армії. Вона чекала звісток про хід битви. Прибуває ілот; вона тремтячи звертається до нього.
— «Ваші п’ятеро синів убиті».
— «Підлий раб, хіба я про це тебе питала».
— «Ми виграли битву».
— Вона біжить до храму віддати подяку богам».

З цього приводу великий Руссо каже: «Оце громадянка». Тут доречно буде навести такі чудові вірші:

У справжнього республіканця немає інших батька й синів,
Як доброчесність, боги, закони й батьківщина.

Та щойно в Римі, як і в греків, стали нехтувати добрими правилами й установами, настало розбещення звичаїв: розпуста й розкіш прийшли на зміну високим почуттям доброчесності й героїзму, і неминучим стало падіння обох цих прекрасних держав.
(с) Гракх Бабеф — у «Газеті Конфедерації», 5 липня 1790 року.

Брате! Припис давнього закону — люби ближнього свого, як самого себе; прекрасне правило Христове — робіть іншим усе те, що ви хотіли б, аби вони робили вам; конституція Лікурга, найпрекрасніші установи римської республіки — я маю на увазі аграрний закон.
[…] Я передбачаю, що, коли ми досягнемо аграрного закону, ми, подібно до законодавця Спарти, віддамо вогню цей величезний звід і нам буде досить одного закону з 6-7 статей.
[…] Які люди викликають у нас найбільше захоплення, кого ми шануємо як найбільших благодійників людства? Це апостоли аграрних законів, Лікург — у греків, а в Римі — Камілл, Гракхи, Кассій, Брут тощо.
[…] Візьміть Робесп’єра, і ви знайдете, що й він у кінцевому підсумку теж прихильник аграрного закону.
(с) Гракх Бабеф — лист М. Ж. Купе, 10 вересня 1791 року.

Звісно, огидно бачити, як механізм управління великою нацією оточують люди з розбещеними звичаями. Але нам, однак, уже не доводиться втрачати надію на те, що знайдуться вправні працівники, які візьмуться й зуміють привести цей механізм у рух, здатний очистити ці погані звичаї. Блаженний той, хто живе в полях і подібно до готтентота! Це побажання чесної людини, вільної від усякого марнославства. Я тисячу разів висловлював таке саме побажання. Ви, мабуть, уже помічали в мене крайні ідеї, але я не відмовляюся від мрії колись приєднатися до нього, до блаженного готтентота, пристосуватися в усьому до його способу життя й назавжди зректися всіх звичок цивілізованої людини. Але доти, доки ми житимемо в суспільстві, не будемо втрачати надії на можливість допомогти поліпшенню його долі.

(с) Гракх Бабеф — лист М.Ж. Купе, 21 жовтня 1791 року.

Трибун народу вільний. Уряд мав дурість відпустити його; подивімося, куди заведуть його наслідки цього необачного кроку.

Як це я сказав, що я вільний? Я не вільний. Я й досі в ув’язненні. Я лише змінив в’язницю. Я вийшов з однієї неволі, щоб самому приректи себе на іншу — добровільну. Ця остання, гадаю, добре охороняється й недоступна для варварів.

Це самозасудження було необхідне. Батьківщина хоче, щоб я їй служив. Вона прагне почути грізні громи мого голосу, що вражає злочин, який нині стоїть при владі, вона чекає моїх запальних промов, здатних змусити незліченну фалангу пригноблених піднятися проти гноблення. Я не можу сказати й двох слів, не вчинивши одразу ж злочину проти тиранії. Учора деспотизм виправдав мене, сьогодні я став би його спільником, якби не став злочинцем у його очах. Народе Франції! Я ніколи не зраджу тебе. Я поміряюся силами з усіма твоїми гнобителями. Я відкрито оголошую себе в стані війни з ними. Новоявлений Ахілл, я хочу сам протистояти їм… зухвало витримати, захищений моєю невразливістю, усі їхні удари, від першого до останнього. Ви, допоміжні легіони безстрашних плебеїв! Будьте готові йти за мною… нехай ваші незліченні лави утворять грізний фронт, що протистоїть жменьці правителів-узурпаторів, підлих організаторів жахливого й безперервного голоду, винуватців максимальних лих, мерзенних винахідників ні з чим не порівнянної системи поневолення — апогею ганьби й приниження…

Народе! Зітхни… упізнай, пізнай свого поводиря, свого захисника. Злочин панує!.. Йому надано свободу дій!.. Ти стогнеш під ярмом найогиднішого рабства!.. І ніхто не має відваги повести тебе на боротьбу з усіма цими злодіяннями?. . Твій Трибун без вагань стане на чолі твоїх загонів.

[…] Народи Землі! Скористайтеся їхньою помилкою. Глашатай повної й необмеженої істини, яка від часу утворення суспільства ще ніколи не була показана вашим захопленим очам, він існує; … він живе для того, щоб оживити вас. Бо в певному сенсі ви померли… Він вас воскресить. Він зірве завісу з великих таємниць, за допомогою яких вас тримають у кайданах і в пітьмі, в омерзенному, ганебному стані тужливого животіння. Він змусить вас прокинутися…

(с) Гракх Бабеф — «Трибун Народу» №34, листопад 1795 року.

[Ще лопати, ще спартанці, ще месіанство і боротьба добра зі злом. А Лікург виявляється збудував у Спарті перший успішний приклад комунізму, навіть без жодних «але».. та ще й 11-й тезис до Фейєрбаха підвіз. І це я ще далеко не все цитую, там було і про відмінність юридичної рівності від фактичної, і т.д].

Панове, я й далі захоплююся, коли уявляю собі, як кожна бідна родина працює на спадковій обмеженій ділянці над якоюсь улюбленою культурою, довівши до досконалості землеробський промисел, вирощуючи більшу частину продуктів свого харчування власними руками і виносячи надлишки на наші ринки, на яких цей надлишок створює дивовижне достаток.
(с) Гракх Бабеф — Пропозиція законодавчим зборам, липень 1792 року.

Насамперед Ви повинні знати, що в мене характер філософа. У мене немає звичайного недоліку французів — схильності говорити надто багато. Навпаки, я лаконічний, як спартанець, і я міркую, я обдумую, так само як свого часу це робив Руссо.
(с) Гракх Бабеф — лист Макерстроту, квітень 1793 року.

Не будемо заплющувати очі на істину. Що таке взагалі революція? Що таке, зокрема, Французька революція? Це — відкрита війна між патриціями й плебеями, між багатими й бідними.
[…] Плебс ставить собі на службу всі чесноти: справедливість, людинолюбство, безкорисливість. Патриціат закликає собі на допомогу всі вади: хитрість, дволикість, підступність, жадібність, пихатість, честолюбство.
(с) Гракх Бабеф — «Трибун Народу» №34, листопад 1795 року.

Справжня рівність не є химера. Практично її було вдало втілено великим трибуном Лікургом. Відомо, як він домігся запровадження цієї величної системи, за якої суспільні обов’язки й вигоди були порівну поділені, достаток став долею всіх і ніхто не міг набути надлишків. Усі чесні моралісти визнали цей великий принцип і прагнули його підтвердити. Ті, хто найвиразніше проголосив цей принцип, і були, на мою думку, найгіднішими пошани людьми та найвидатнішими трибунами. Єврей Ісус Христос лише в слабкому ступені заслуговує на це звання, бо висловив цю максиму надто невиразно: «Люби ближнього свого, як самого себе», — сказав він. Це правильне висловлювання, але звідси не випливає з достатньою ясністю, що найперший із усіх законів проголошує: жодна людина не має права домагатися того, щоб хтось із їй подібних був менш щасливий, ніж вона сама.

Нині революцію треба робити не в умах; не там слід домагатися її успіху; вона вже давно там звершена й довершена. Але треба, щоб і в речах нарешті цілковито звершилася ця революція, від якої залежить щастя людського роду.
(с) Гракх Бабеф — «Трибун Народу» №35 (1795)

Нам сказали, що республіка — це чудово. Ми в це повірили, повірили настільки, що заради неї погодилися на надлюдські зусилля. Досвід не підтвердив цих чудесних обіцянок, якими поневолено нашу волю й наші дії. Де ж воно, те благо, яке нам приніс новий режим? Та ж він не витримує порівняння зі старим. Одна голова у деспотизму чи 700 голів — це все одно деспотизм. Ми на досвіді переконалися, що тиранія короля все ж у тисячу разів краща за сенатську тиранію… Ну, так! не можна не відчувати бажання сказати це: МИ ЖИЛИ НАБАГАТО КРАЩЕ ПІД ВЛАДОЮ КОРОЛЯ…».

[…] Хіба фунт хліба й досі не продається по 16 франків, фунт м’яса — по 20, фунт масла — по 50, буасо картоплі — по 60, фунт свічок — по 40, пара черевиків — по 200 франків, відріз сукна на костюм — за 1 тис. екю, сажень дров — за 1,5 тис. ліврів?..

(с) Гракх Бабеф — «Трибун Народу» №34, листопад 1795 року.

[Що ж, я дійшов до кінця 3-го тому зібрання творів Бабефа. Ближче до кінця почалося найсмачніше. Як, наприклад, наведений вище лист із психлікарні, де нам віщував «новоявлений Ахілл». Наприкінці 3-го тому міститься так званий «Маніфест плебеїв», майже програмне звернення Бабефа до народу. І воно навіть варте того, щоб його читати, бо там справді квінтесенція домарксистського (і навіть насправді марксівського, але без прикрас) комунізму]. 

Якби ти сам уже не розв’язав питання про те, чи не настав час заговорити вголос про ці проблеми найвищої ваги, якби, повторюю, ти вже не дав відповіді на таке серйозне запитання, висловлюючись про ці найважливіші проблеми з такою свободою, з такою силою красномовства, переконаності й так доказово, я спробував би тепер додати кілька корисних міркувань до всього того, що, на мою думку, я вже висловив, і тим самим виправдати прийняття пропозиції. Я поновив би розмову про так звану таємницю патріотів, про їхню політику й про політику уряду. Я змусив би ще виразніше постати перевагу тактики цього останнього. Я знову повторив би, що найкраща таємниця патріотів — це не мати жодних таємниць і переконатися в тому, що вони й не потрібні; що будь-які таємниці, будь-які обхідні маневри, вияви макіавеллізму можуть лише погубити їх, а будь-яке приховування фактів щодо людей і подій — лише вбити Вітчизну. Я повторив би, що справжня тактика захисників свободи, рівності, всіх прав народу полягає в прагненні множити свої ряди й інформувати кожного про наявний стан речей і про те, що ще належить зробити; усім говорити про теперішні біди та засоби їх викорінення і залучати кожну людину до сприяння цим засобам. Я спробував би змусити зрозуміти, що немає нічого більш ненависного, наважуся навіть сказати, безглуздого, більш очевидно абсурдного, ніж замкнутися в собі, обмежившись невеликою групою діяльних патріотів, відокремити себе від народу, відмовитися від його розуму й його сили, уявити себе здатними робити йому добро без його участі, без цього його розуму й сили, озброївшись лише обережністю, тією сміховинною обережністю, яку підказує саме уряд і проповідують його емісари, що представляють найсильнішу частину маленької жменьки удаваних діяльних патріотів, які задають тон усій жменьці, ведуть її на повідку й виявляють себе повсюди як найзапекліші крикуни. І я б закінчив тим, що показав би, як ця партія обережних, так ось спрямовувана, стає простим знаряддям, яке деспотизм використовує для зміцнення своєї сили… Я б змалював, як маса народу, народу-солдата, якщо можна так сказати, будучи відокремлена від усіх тих, на кого вона дивиться як на своїх офіцерів і керівників, наділених більшим чи меншим правом командувати, бачачи, що ці керівники віддалилися від неї, ледь не зрадили спільну справу, ледь не вступили в полюбовну угоду й тісний союз з урядом тиранів, прийнявши від нього посади; я б змалював, повторюю, як у силу всіх цих обставин та частина народу, яку називають простолюдом, як ця частина, і справді потребуючи керівництва та без нього не здатна нікуди рушити, сама усвідомлюючи свою нездатність, побачивши себе без вождів, наданою самій собі, неминуче розпорошиться, занепаде духом, стане байдужою до свободи, скориться будь-якому повороту долі, на якусь мить забуде себе у своїй утомі, а потім отямиться від голоду і, вирішивши, що лише деспотизм може дати їй окраєць хліба, сама кинеться в його обійми.

Я спробував би вселити думку, що будь-яке зволікання і безглузде, і згубне, коли біди й небезпеки сягнули крайніх меж і їхня спустошлива сила цілком здатна все поглинути; що незворушно споглядати пожежу, яка розгоряється, і противитися дії насоса, здатного вгамувати бурю полум’я, поки ще жорстока стихія не обернула все на попіл, — це означає стати помічником пожежі.

(с) Гракх Бабеф — «Трибун Народу» №37, грудень 1795 року.

Шляхетні сеньйори! Ви зовсім запаморочили голову «черні»; але це лише тому, що поруч не виявилося нас, щоб відкрити їй очі. Попри ваші хитрощі, на ваші облудні викрутаси, вона все ще не до кінця вам вірить; вона не наважується цілковито покластися на людей вашого кола: ви надто часто зловживали її довірливістю!.. Ви довго говорили з нею; тільки ви й були здатні з нею говорити. Але тепер ми маємо намір, у свою чергу, бесідувати з нею, хай і водночас із вами. Ми вже зверталися до неї й устигли помітити, що їй припали до душі наші слова, що вона вважає їх природнішими, ніж ваші, чеснішими, здатнішими вселити їй довіру. Вона вже почула від нас, і ми не перестанемо їй це повторювати, що ви ніколи не принесете їй щастя. Ми постійно вказуватимемо їй той шлях до щастя, який, як вона без труднощів зрозуміє, є певнішим; і ми сподіваємося, що невдовзі ми перехопимо у вас усі ці легіони простого люду.

Такий перехоплення — необхідна попередня умова. Лише здійснивши його, можна сподіватися, що знову зав’яжеться боротьба між двома партіями, але вже відмінними від тих, які я щойно описав, тобто, з одного боку, партією, що складається з жменьки стійких і енергійних республіканців, а з другого — КОАЛІЦІЄЮ уряду, чистої публіки та простого народу.

Тепер картина зміниться, і нам постануть, з одного боку, більшість народу разом із твердими й незламними патріотами, а з другого — люди поважні разом із представниками влади.

(с) Гракх Бабеф — «Трибун Народу» №39, січень 1796 року.

На захист Бабефа

Варто сказати, що я за старою пам’яттю ставився до Гракха Бабефа як до клоуна, що ганьбить ім’я комунізму. Але тепер, через багато років, і, що особливо іронічно, лише після того, як я перестав бути марксистом і сильно зсунувся в «ліво-ліберальний» бік, тексти Бабефа вже не здаються такими вже поганими. З одного боку, так, він виголошує промови, мов Месія, наділяючи самого себе більшою значущістю, ніж вона була насправді, і всіх довкола змальовує як греко-римських героїв. Але хіба не такими ж були й знаменитіші революціонери ВФР? Чи хіба не говорили з Богом віч-на-віч Сен-Сімон, Прудон тощо? А якщо відволіктися від клоунського костюма (зокрема до нього належить і знаменита цитата Маркса про драму в римських убраннях) — то за змістом промов Бабеф у середньому говорить непогані речі.

Він принциповий комуніст, причому місцями навіть не надто відрізняється від марксиста-ленінця. У нього є свій «лютий» і свій «жовтень», він дивиться на політику максимально принципово, і навіть у його пафосі є якісь нотки шляхетності. Принаймні людина вірила в те, що казала, і цілком реально була останнім подихом «лівого» крила ВФР. Навіть його газета «Трибун Народу» змогла зібрати певну кількість підписників і мінімальні зв’язки. Він заслужив повагу як гідний ворог в очах уряду й поліції, а це вже, нічого собі, який рівень.

Але якщо говорити про той самий зміст промов, то вони «непогані» (з моєї т. з. безумовно погані, але з марксистської — цілком навіть нормальні) лише в загальному плані. Він задає «здоровий» вектор. Але в деталях майже нічого не каже. Це чистої води популізм, де треба якнайбільше бруду вилити на будь-яку владу, і пообіцяти, що ось за його влади все буде на кілька порядків краще. Але ті рецепти, які він пропонує, загалом і не могли виправити ситуацію та зробити людей менш злиденними. За його власною класифікацією — революція це коли є загальне щастя, контрреволюція це коли злидні й страждання залишаються. Черговий популістський прийом, але прихід Бабефа до влади за його ж прикладом швидко виявився б контрреволюційним. По суті він передусім пропонує аграрну утопію, де кожен матиме земельну ділянку, достатню для забезпечення мінімального продуктового кошика, і не більше того. За межі землі він узагалі не дивиться, хоча добре, що поки ще не пропонує зносити міста (це вже буде заслугою його соратників, але цілком можливо, що соратники висловили ту частину його власних ідей, яку він у своїх газетах замовчував). Але навіть так, оскільки тут немає конкретики, це звучить менш ідіотськи, ніж лопати Оуена, а за поглядами на жіноче питання чи рабство він прогресивніший за всіх досі розглянутих утопістів. Так, Бабеф межує з божевіллям, але, імхо, — це раптово кращий приклад раннього соціалізму, ніж сен-сімонізм, фур’єризм і оуенізм. Принаймні в прямому порівнянні. Єдиний його гріх — простота й дитяча наївність (ну і кровожерливість, є трохи).

Усі меми про те, як соціалізм виник унаслідок реакції на недостатність ВФР, про те, що свобода й рівність виявилися юридичними, а не фактичними. Меми про те, що Робесп’єр був вершиною революції, а термідоріанський переворот — головним контрреволюційним ударом, і багато-багато іншого, що стало основою марксистської історіографії (місцями слушно, місцями надто узагальнено й натягнуто) — Бабеф висловлює майже в таких самих формулюваннях уже через кілька місяців після Термідора. Це буквально миттєва реакція. Ну і варто все ж таки зазначити один факт про лопати. Це все ж цілком мейнстримна позиція для XVIII століття. Фізіократи, економісти, які виросли в атмосфері панування епікурейського за духом матеріалізму, вважали всі класи суспільства паразитами на плечах землеробів. Третій президент США, Томас Джефферсон, який відкрито назвав себе епікурейцем, був фанатом Франції й уніс до конституції США фразу, близьку Бабефу, про право на щастя, — теж вважав дрібного землевласника-фермера основою здорового суспільства і навіть протистояв політиці, що заохочувала промислове зростання (див. Джефферсонівська демократія). Не кажучи вже про те, що Джефферсон був глибоко віруючим християнином, як і багато християнських соціалістів. Тож уся ця християнсько-землеробська крінжатина значною мірою була навіть санкціонована «епікурейською» філософією. Не випадково самі античні епікурейці проповідували утопію рівності, засновану на загальній землеробській праці.

Але античних епікурейців, і навіть людей XVIII століття, включно з Бабефом, ще можна було зрозуміти, тільки важче зрозуміти соціалізм і комунізм XIX століття (не рахуючи Маркса й невеликої кількості інших лівих), який примудрився навіть радикалізувати лопатні вимоги. І оскільки Бабеф та інші були для них зразками, то й наше негативне ставлення до сільської романтики «нових» переноситься на тих «старих» комуністів, яким ще можна було пробачити пропозицію людству лопати. Ми ж орієнтуємося на тих, хто навіть у XVIII столітті (і раніше) протиставляв місто селу, хоча серед них було не так уже й багато «епікурейців». Це один із головних недоліків історичних епікурейців, який тут варто було відзначити.

Буде менше статуй і більше людей

Дивно, що один із найближчих соратників Бабефа — Антонель (1747-1817), як і Буонарроті, пережив викриття їхньої змови практично без втрат, але, на відміну від Буонарроті, Антонель майже відразу пішов на угоду з Директорією і навіть був обраний до парламенту. Наполеона він, щоправда, не підтримав і перейшов в опозицію (але це стосується і цілком ліберальних «ідеологів»), зате після Наполеона кинув зигу за конституційну монархію і загалом доволі сприятливо дожив до старості як поміщик. Аж ось Бабеф у «Трибуні Народу» змальовує Антонеля мало не як другого себе. Тому я вирішив як експеримент перекласти за допомогою ШІ текст цього самого друга Бабефа, товариша Антонеля: «Катехізис Третього стану» (1788). Сам текст, загалом, ні про що, просто підтверджує загальноприйняте в історіографії уявлення про те, як інтелігенція бачила ситуацію до Революції в райдужних тонах, але, в принципі, начебто більш-менш упорався з перекладом. Після цього переклав ще один невеликий текст (як виявилося, даремно, бо він уже був перекладений) від ще одного з лідерів бабувізму і соратників Бабефа: «Маніфест Рівних» (1796) авторства Сильвена Марешаля.

Іноді вважають, що це був їхній справжній маніфест, хоча підтверджень цьому я так і не знайшов. Набагато програмнішим виглядає «Маніфест Плебеїв», написаний самим Бабефом. І все ж твір Марешаля теж має значення. На нього орієнтувалися Маркс і Енгельс як на перше яскраве звернення бабувістів, і, можливо, саме тут уперше виразно пролунала комуністична теза: «Нехай загинуть, якщо треба, всі мистецтва, аби тільки в нас лишилася реальна рівність!». Ця теза звучала ще з кількох ракурсів, але, можливо, саме тут її було озвучено вперше (до речі, через це Генріх Гейне так і не прийняв комунізм). Ця думка трапляється в загальних книжках про аграрний комунізм, причому, судячи з опису, це посилання ще на дореволюційний твір Марешаля:

Ідеї бездержавного комунізму обґрунтовував Сильвен Марешаль. Повернення людства до первісної свободи Марешаль мислив як відокремлення від сучасного суспільства маленьких асоціацій, або сімей (по 100 осіб), що поселяються на пустельних землях. Зрештою розпад громадянського суспільства на общини-поселення призведе до зникнення політичної влади, законів, кодексів, конституцій. «Людина не повинна підкорятися людині; лише її батько має право нею командувати». За нового патріархального правління не повинно бути інших відмінностей між людьми, крім відмінностей за статтю, віком і сім’єю. Не буде великих міст, зникнуть багато мистецтв. «Ну й що ж? Буде менше статуй і більше людей».

І тут прекрасно все. Села ще сільськіші, ніж навіть у Оуена! Прямо й сміливо заявлено, що не буде міст і навіть мистецтва, але найголовніше — під «буде більше людей» ховається та сама, згадувана нами в «Апології Мальтуса» любов комуністів до ідеї безмежної народжуваності (варто згадати, що Марешаль ще був проти прав жінок, мабуть, не просто так: народжувати ж хтось має). Максимальний комбо.

НОВА ПІСНЯ ДЛЯ ПЕРЕДМІСТЬ (авт. Сильвен Марешаль). На мотив: «Ось що мене засмучує».

Народе, прав своїх позбавлений,
Ти, голодом замучений, притих
І тільки стогнеш, бідний,
А тим часом нахабний визискувач,
Тобою щаджений стільки літ,
Здіймає клич переможний.

Нажерта зграя,
Не витрачаючи ні сил, ні праці,
Жере мед, забравши вулик,
А ти, трудящий народе,
Спробуй — може, піде на користь —
Ковтати, як страус, кулі.

Тінь Гракхів, Брута заклич,
Улюбленця народної любові,
І затремтять багатії.
Трибун, почуй наш скорботний стогін,
Закон святого рівенства
Нам якнайшвидше накресли.

Геть усі привілеї!
Нехай Люксембург перед тобою
Схилиться і Верона.
У країні, де громадяни рівні,
Пишні султани смішні —
Нехай поділять долю трону.

Довго їв жолуді народ.
Під тяжкою владою панів
Він тепер порозумнішав.
Люксембурзьких шуанів нам
Не треба, як і тих, що там
Безчинствують у Вандеї.

Ви, майстри мудрих планів!
Урятувати їх від вогню багаття
Даремні всі зусилля.
Тож залиште нас у спокої,
Рівність і без вас зуміє
Створити в країні достаток.

Нам Директорія писати
Заборонила, на нас печать
Накладено мовчання.
Тож у братню змову мовчки
Заради спільного щастя ввійдемо,
Товариші по покликанню.

Подвійна Рада, цінна в гріш,
Директори, яких у тремтіння
Приводить слово «піка»,
Годовані ласками солдатів
І скривджений демократ —
Ось лик великої республіки.

Солдати! Королівський трон
Був нами разом зруйнований,
Нам святі ваші рани,
Та — ах! — вас нині не впізнати:
Невже ви згодитеся стати
Палацовою охороною?

Коли з військами йшов народ,
Він тронний оплот зруйнував
І разом з ним — кайдани Бастилії.
Нові тирани! Солдат
Зрозуміє, що біднякові він брат,
Бійтеся їхнього союзу!

На лихо собі я співаю:
За цю пісню потраплю
До в’язниці, я знаю;
І все ж кажу я: нехай!
Її вивчить напам’ять
Народ рідного краю.

[Переклад О. Румера]

Ще один із найважливіших соратників Бабефа, який навіть усиновив його дітей і залишався республіканцем та прихильником бабувізму аж до самої смерті, — Фелікс Лепелетьє (1767–1837). Спадковий дворянин, якобінець, друг Барраса (це голова Директорії, але саме завдяки цьому Феліксові вдалося домогтися помилування). У підпіллі за Наполеона, хоча й наприкінці його правління, під час Ста днів і під загрозою повернення Бурбонів, він усе ж вирішив підтримати Наполеона. Після повернення Бурбонів Лепелетьє було заарештовано й кинуто до в’язниці. Звільнений, він спробував повернутися на свої землі, де його ледь не вбила банда роялістів, що спустошила його маєток. Коли він поїхав до Парижа, щоб подати скаргу, поліція заарештувала його вдруге. Згодом, покинувши Францію, він приєднався до багатьох інших якобінців, які емігрували до Бельгії. Невдовзі довелося тікати й звідти — до Німеччини; там він жив спершу в Аахені, потім у Кельні, Кобленці та Франкфурті-на-Майні. Нарешті, у квітні 1819 р. він зміг повернутися до Франції.

Тут він і далі вів активну політичну діяльність, відвідуючи ліберальні кола, особливо в Нижній Сені, у 1820-х роках, а також гуртки «карбонаріїв». Зрештою він возз’єднався з бабувістом Філіппо Буонарроті 1830 року. Коли з’явилася можливість відновлення республіки, Лепелетьє після падіння Бурбонів 1830 року прийняв ідею конституційної монархії, влада якої спиралася б на народ. Але, розчарований консервативним поворотом режиму Луї-Філіппа наприкінці 1830 року, він почав брати участь у республіканській і демократичній опозиції до Липневої монархії та приєднався до республіканських товариств. Зокрема, він, судячи з усього, вступив до Асоціації захисту свободи преси.

Наближаюся до кінця 4-го тому Бабефа. Насправді дуже крутий том, читати стало цікаво, але ділитися особливо нічим. Це просто гора риторичних вправ із демонізації Директорії та Термідора. Цікавіше стало, коли Бабеф почав роздавати накази про збирання зброї та необхідної інформації, зокрема про патріотів і зрадників, і мало не почав повстання завчасно (а по суті так і не почав узагалі, як відомо, потрапивши до рук поліції). Атмосфера там непогана, просто блокбастер. Пафосу — через край. Але коли за ним прийшла поліція, він раптом перекинувся й упав у заперечення, навіть каже, що не планував нікого з Директорії розстрілювати і взагалі не схвалює методів Робесп’єра. Зовсім незрозуміло, навіщо він це робить, бо в особистих листах він на 100% упевнений, що його стратять і що немає жодних шансів домовитися.

Наприкінці подано величезну захисну промову Бабефа перед судом. Найімовірніше, це заготовка, бо не уявляю, щоб йому дали читати це наживо кілька годин поспіль. Але, окрім простих відмовок і виправдань, ця промова також слугувала останнім документом пропаганди його поглядів, тож її можна розглядати як черговий маніфест бабувізму. Виставляючи опонентів, він сам себе називає анархістом, терористом тощо, що дає змогу оцінити, який у нього був імідж. Його звинувачували насамперед у замаху на легітимний уряд республіки. В очах Директорії він був тим самим, чим були ліві революціонери в очах більшовиків, які вже захопили владу, — не більше. Але серед звинувачень фігурує і руссоїзм, причому як «основний пункт обвинувачення». Мовляв, Бабеф хоче скинути суспільство до рівня дикості, а, відкотивши цивілізацію, ми повернемося до війни всіх проти всіх і цілковитої катастрофи. Краще наведу повністю: 

Ця доктрина, вочевидь, і становить істотну та основну частину змови. Вона фігурує в обвинуваченні під заголовком «Розграбування власності», нею державні обвинувачі лякають, надаючи їй усяких одіозних назв. Вони послідовно називають її аграрним законом, розбоєм, спустошенням, дезорганізацією, жахливою системою, страшним потрясінням, поваленням суспільного порядку, жорстоким проєктом, наслідками якого неминуче були б лише «знищення роду людського; повернення тих, хто вижив би, у стан дикості, до бродячого життя в лісах… відмова від усякої культури, від усякої промисловості… надання природі можливості задовольнятися її власними зусиллями… при чому сильний зводив би в єдине право свою перевагу над слабким; люди внаслідок випадку ставали б жорстокішими за звірів і люто билися б одне з одним за предмети харчування, що трапляються їм…» (с. 68 «Доповіді»).

Постає питання: а в чому ж обвинувачення не має рації? Особливо якщо зважити на те, що ми знаємо про Марешаля. Але Бабеф, просто повторюючи, хоч і значно прискіпливіше, кожен елемент своїх поглядів, намагається спростувати це звинувачення. Щоправда, не надто успішно. Ми просто маємо повірити, що шляхетна ідея не може привести ні до чого поганого, навіть якщо звучить дивно й абсурдно. Ну і окремо він тисне на те, що такі ідеї (справді) можна знайти у Руссо, Дідро, Гельвеція тощо, а якщо їх поважають, то нема чого засуджувати й Бабефа. Навіть за монархії їх не судили за твори про власність. Наче Бабефа судять за ідеї, а не за спробу збройного повстання.

Увійшовши в запал, Бабеф навіть забувається й знову обстоює природну необхідність вбивати багатих (методи Робесп’єра, які він демонстративно відкидає в межах власного захисту). По суті, він переказує «Маніфест плебеїв», але трохи яскравіше, і тепер додає про шлях досягнення ідеалу, посилаючись на збройні сили, де, в принципі, вже комунізм (пор. любов Фур’є, Оуена й Сен-Сімона до мілітаризму та їхні «промислові армії»). Тільки цього разу навіть без посилань на Спарту… далі цитата.

Єдиний спосіб досягти цієї мети полягає в тому, щоб установити загальне управління; знищити приватну власність, прикріпити кожну людину відповідно до її обдарування до ремесла, яке вона знає; зобов’язати її здавати в натурі плоди своєї праці до загального складу й створити просту адміністрацію продовольства, яка, ведучи облік усіх співгромадян і всіх виробів, розподілить останні на засадах найсуворішої рівності та розпорядиться доставити їх за місцем проживання кожного громадянина. Таке правління, здійсненність якого доведена досвідом, оскільки воно застосовується до 1,2 млн. осіб у наших 12-ти арміях (що можливе в малому масштабі, те можливе й у великому), таке правління єдине, яке може забезпечити щастя для всіх — незмінне, безхмарне: загальне щастя, мету суспільства.

За такого правління, — продовжував я, — зникнуть межові стовпи, живоплоти, паркани, замки на дверях, доноси, судові тяжби, крадіжки, убивства, всі злочини; суди, в’язниці, шибениці, покарання, відчай, спричинюваний усіма цими лихами; заздрість, ревнощі, ненаситність, пиха, обман, дволикість, нарешті, всі вади; не буде більше (і це, звісно, найважливіше) черв’яка постійної тривоги, що гризе кожного з нас щодо того, що чекає на нас завтра, за місяць, за рік, у старості, що чекає на наших дітей і онуків». Такою, громадяни присяжні, є картина, що пояснює закони природи, яку я створив у своїй уяві. Своїм духовним зором я бачив усе це викарбуваним на їхніх безсмертних сторінках. Я їх розкрив і опублікував. Очевидно, тому, що я люблю людей і переконаний у тому, що задумана мною суспільна система одна лише здатна забезпечити їхнє щастя, я дуже прагнув, щоб вони захотіли її прийняти.

[…] Це (Маніфест Рівних) — просто твір, надісланий мені для друку до моєї газети, адже всі, хто її читає, знають, що я відкрив у ній відділ для обговорення ідей усіх філософів щодо найкращої системи державного управління. Нехай розгорнуть номери моєї газети — там знайдуть безліч статей такого роду. Якби черга дійшла до цього твору, він не залишився б на стадії рукопису і не можна було б приєднати його до змови. Серед інших, не менш енергійних творів такого характеру, надрукованих мною, я міг би вказати в 38-му номері «Трибуна народу» статтю під назвою «Думка однієї людини», цілком рівноцінну «Маніфестові Рівних». В інших номерах, як я вже казав вище, містяться промова Армана з Мези, уривки з творів філософів-демократів, починаючи з Лікурга й Агіса, Платона та Ісуса Христа, Руссо і Дідро аж до Кондорсе й Антонеллі, і майже постійно трапляється виклад їхніх великих ідей та піднесених поглядів на суспільний лад. Оскільки я своєю незграбною пензлиною, єдиною перевагою якої, мабуть, було лише те, що я вмочав її в барви, замішані на принципах чистої правди й вільної природи, теж наважився торкнутися цих великих і чудових сюжетів, цілком природно, що всі мислителі-гуманісти звернули на мене певну увагу і що дехто з них побажав надіслати мені плоди своєї праці в тій піднесеній сфері, яка мене цікавила.

(с) Гракх Бабеф — «Загальна захисна промова перед Верховним судом у Вандомі» (1796)

Підсумки щодо Бабефа

Підсумуймо проміжно класичний бабувізм. Спершу ми стисло переказали біографію Бабефа. Ще в листах до Революції Бабеф — уже переконаний комуніст, який ґрунтує свої погляди на вченні Руссо. І попри самоочевидний примітивізм, він виглядає прогресивнішим, ніж уся трійця «утопістів» початку XIX століття. У жіночому питанні він, звісно, висуває думки, подібні до «Порнократії» Прудона, особливо щодо «андрогіна» (повноцінної людини, яка постає лише в шлюбі чоловіка й жінки), і вважає обов’язком жінки народжувати якомога більше дітей. Але на тлі всіх інших утопістів в інших питаннях він є прихильником рівності статей, і єдиний, хто може з ним посперечатися в питанні емансипації, — це хіба що Фур’є.

Загалом він орієнтований на аграрний комунізм і сповнений ненависті до міської культури, що розбещує звичаї. За егоїзм і неробство він готовий убивати, вважаючи це законом природи. Еталоном комунізму з погляду Бабефа є давня Спарта (посилань на неї у 4-томнику вибраних творів — десятки), а також дикі племена в Африці. Себе він вважає чи не посланцем Бога для визволення всього людства, удаючи з себе «новоявленого Ахілла». Причому народ він, попри всю псевдоповагу, вважає тупою масою бидла, яка ні на що не здатна без поводиря й лідера (із усіма застереженнями, що ніхто не рівніший за іншого, і взагалі народ геніальний у всьому). Часом він навіть розглядає маси просто як ефективну армію для захоплення влади, яка досі служить урядові, і яку треба «перехопити». В принципі, кожен має орати на землі ділянку рівно такого розміру, щоб забезпечити мінімальний продуктовий кошик — більше не можна, навіть якщо можеш. Він проголошує класову війну, «практика — критерій істини» та успішний приклад комунізму в Спарті Лікурга. Ненависть до теперішньої республіки доходить у Бабефа до риторичних фраз, що краще б залишився король. А квінтесенція його програми міститься в так званому «Маніфесті Плебеїв» (1795).

Загалом Бабеф — це добротний комуніст (із усіма відповідними мінусами), максимально близький до марксизму ще до появи Маркса, особливо в плані трактування подій ВФР. Ми розглянули одного з його найближчих соратників Антонеля, і навіть переклали одну з ранніх праць цього останнього — «Катехізис третього стану» (1788). Розглянули другого соратника, Сильвена Марешаля, і переклали його працю «Маніфест Рівних» (1796), а також його вірші (точніше революційну пісню), які Бабеф у своїй газеті видавав за почуту на вулиці народну творчість. Марешаль — той самий «титан-прародитель» комуністів, які протиставляють комунізм збереженню мистецтва, проповідують необмежену народжуваність і знищення міст.

Ми коротко розглянули захист Бабефа на суді, де він по суті лише сам себе закопував. І приклад його утопії, що є централізованою казармою на манір французької армії (і знову військовщина як зразок), навіть з елементами середньовічного кріпосного та цехового права. Надихався він насамперед творами Дідро й Руссо, а також Платоном, Ісусом і спартанцями. Хоча, в принципі, більшість цих прикладів стосується і визнаних «адекватних» (ні) діячів, від Дантонa до Робесп’єра тощо, тож не можна сказати, що Бабеф — якийсь особливий божевільний (див. приклад контексту епохи та зв’язку цієї шизи навіть з епікуреїзмом). Єдина його відмінність — послідовніша вимога рівності. Але чи варто було навіть за таких умов орієнтуватися на це як на добрий приклад для наслідування навіть у середині XIX століття? Це вирішуйте самі.