Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Стаття входить до циклу «Утопічний соціалізм і комунізм: авторитети для Маркса».
Решту авторських статей можна прочитати тут
Ну от ми й дісталися до фінального боса. У моєму списку домарксових комуністів, яких я хотів уважно прочитати самостійно, а не за переказами, останнім значиться Теодор Дезамі (1808-1850). Як завжди, короткий зміст статті можна знайти наприкінці або перейшовши за цим посиланням. У Вікіпедії сказано, що Дезамі — необабувіст і провісник марксизму. Справді, можна згадати, що писав про це ще в 40-ті роки молодий Маркс: «Фур’є виходить безпосередньо з учення французьких матеріалістів. Бабувісти були грубими, нерозвиненими матеріалістами, але й розвинений комунізм веде своє походження безпосередньо від французького матеріалізму. Цей матеріалізм саме в тій формі, яку надав йому Гельвецій, повертається на свою батьківщину, до Англії. Свою систему правильно зрозумілого інтересу Бентам обґрунтовує мораллю Гельвеція, а Оуен, виходячи із системи Бентама, обґрунтовує англійський комунізм. Француз Кабе, вигнаний до Англії, зазнає там впливу комуністичних ідей і, повернувшись до Франції, стає найпопулярнішим, хоч і найповерховішим представником комунізму. Більш наукові французькі комуністи, Дезамі, Гей та інші, розвивають, подібно до Оуена, учення матеріалізму як учення реального гуманізму і як логічну основу комунізму».
У 1839 році Дезамі брав участь у бланкістському таємному товаристві «Пори року», що поставило собі за мету повалення Липневої монархії. Він захоплювався Гракхом Бабефом і Філіппом Буонарроті. Після провалу змови Дезамі було заарештовано, але 1840 року його звільнили, і він співпрацював із Жаком Пійо та іншими в організації першого комуністичного бенкету в Бельвілі (від якого взагалі відлічують виникнення комунізму як терміна і «мему», що «блукає Європою»). Від 1840 року, після невдалої спроби видавати власний журнал, він брав діяльну участь у комуністичному журналі «Le Populaire», аж поки не розійшовся з його головним редактором, Кабе. Дезамі порвав із Кабе, якого вважав надто опортуністичним і реформістським; і замість того, щоб апелювати до буржуазії по співчуття до пролетаріату, як це робив Кабе, Дезамі вважав, що робітники мають організуватися самі й домогтися власного визволення. Замість того, щоб сподіватися на реформи від прихильного монарха, робітники мають підтримати революцію та встановлення унітарної, централізованої, егалітарної республіки. Дезамі також засуджував релігійність Кабе, вважаючи Церкву ворогом народу (пор. Бланкі).
У 1842 році Дезамі видає свою головну працю — «Кодекс общини». Праця переважно розвиває утопічні побудови фаланстерів Фур’є, лише доводить фур’єризм до революційності й комунізму (пор. Консидеран, учень Фур’є, який став одним із лідерів соціал-демократії та реформізму). 1846 року Дезамі заснував власну асоціацію «Егалітарні комуністи». Вони присвятили себе революційній пропаганді та освіті серед робітників, готуючись до революції й створення комунітарного суспільства. Вони також намагалися боротися з впливом релігійних і реформістських комуністів, таких як Кабе та Ламенне. Головним плюсом, який помітний у всіх описах учення Дезамі, є його філософські підвалини для свого комунізму. На противагу Етьєну Кабе він наполягав на егоїзмі людей і вважав, що саме себелюбство, а не щось інше, приведе до торжества комуністичного ідеалу. Природну нерівність людей, фізичну й розумову, яку зазвичай висувають як довід проти комунізму, Дезамі вважав, навпаки, аргументом на його користь, бо в соціальному штучному зрівнянні він убачав єдиний засіб відновити справедливість, порушену природою. З огляду на те, що він усе-таки комуніст + фур’єрист, я очікую, що він запросто змішує епікурейські тенденції з платонізмом і робить наголос саме на Платонові, але це ще не точно, і саме це я хочу перевірити.
Як попередників сучасного комунізму Дезамі згадує Піфагора, Платона, стоїків, ессеїв (їх, до речі, згадує і Бланкі), Ісуса, Сенеку… типовий набір крінжу від типового комуніста того часу. Щоправда, у списку присутні й епікурейці. З новіших він називає своїми вчителями Рабле, Монтеня, Кампанеллу, Макіавеллі, Фенелона, Руссо, Бабефа, Буонарроті і Сійєса. Набір у нього, м’яко кажучи, дивний, але найголовнішими своїми попередниками й учителями він вважає Мореллі, Фур’є та епікурейця Гельвеція. Причому Гельвецій для Дезамі є найвищим авторитетом у філософії, якого він називає «Безсмертний Гельвецій». Ще він погано ставиться до сен-симоністів, але вважає, що автентичний Сен-Симон був кращим, а школа зрадила вчення засновника.
У нього є потяг до філософії цілого, мовляв, світ дуже складний і взаємопов’язаний, єдине начало світу містить у собі і матерію, і дух (див. субстанція Спінози і дуалізм). До того ж так зручніше, і якщо в самій природі є «закон спільності», тоді далі легко доводити, що й соціум має дотримуватися цього закону та домагатися комунізму. Але все-таки Дезамі не «холіст», принаймні не зовсім. Для нього основним елементом світу є вічно рухомий атом ⚛️. Світ існує сам по собі, без втручання бога і якоїсь телеології. Усе складається з атомів і молекул, а людина — тварина, що також складається з цих частинок. Місцем перебування думки й почуттів є мозок і тільки мозок. Людина від природи ні добра, ні зла, а формується під впливом середовища, як природного, так і «штучного», яке ми самі створюємо. У багатьох аспектах він просто відтворює Гельвеція. Зокрема й у питанні ролі егоїзму, пристрастей тощо. Себелюбство — основний рушій людських дій. Питання лише в тому, як грамотно спрямувати цей особистий інтерес, щоб від цього вигравало суспільне ціле.
Навіть найвищі моральні якості ґрунтуються на фізіології організму. Він не вірить у існування чогось нематеріального, виступає як жорсткий матеріаліст і атеїст, для нього навіть деїзм — неприпустимий рівень теології. Він вірить у могутність розуму й у те, що істина єдина і потенційно досяжна, навіть якщо ми не володіємо нею просто зараз. Для досягнення істини не можна зупинятися ні перед чим, але метою філософії та науки є щастя для всіх людей. Кабе вважав, що філософія складна і багато в чому марна, і в майбутньому її вивчатимуть за бажанням лише якісь особливі вчені-задроти. Дезамі вважає, що філософія обов’язкова для всіх, і вона зовсім не складна. Складною її робить філософський жаргон, який варто замінити на буденнішу мову. Загалом, у своїй філософії Дезамі виявляється найтиповішим матеріалістом-епікурейцем, що повторює думки Гельвеція, а іноді Дідро й Гольбаха.
Як і мислителі епохи Просвітництва, Дезамі вірить у «природу людини», яка не змінюється з часом і яка потребує свободи, рівності, братерства, єдності та спільності. У чистій теорії він проповідує дуже ліберальний гуманізм. Але люди нещасні, бо «забули» істину, не знають її тощо, і все завдання полягає у відкритті природи людини та просвітництві народу. Егоїзм і індивідуалізм Дезамі засуджує, просто не вважаючи, що вони неминуче породжуються із себелюбства. Він проповідує «розумний егоїзм», який, щоправда, не називає цим гріховним словом. Саме через егоїзм і виникла власність — головне зло цивілізації. Основними вадами своєї епохи Дезамі вважає згубну анархію індивідуальних інтересів, антагонізм класів, експлуатацію тощо. Він неодноразово повертається до питання про шкідливі наслідки зростання міст і міської бідноти, втечі селян із села тощо. Зростання міст веде до збільшення кількості нероб і пов’язаної з цим «псування моралі», що безпосередньо пов’язано з «буржуазністю», погонею за грошима тощо. Усі міста, не лише великі, а взагалі всі, Дезамі збирається знищити. Комуни він будує за зразком фаланстерів і фаланг Фур’є, з палацами посередині, але трохи більші за розміром, у середньому на 10 тис. осіб (і, звісно ж, це подається як подолання різниці між містом і селом, а не як знищення міст). Почасти це свідома боротьба з урбанізмом Кабе та боротьба з любов’ю інших комуністів (і навіть Фур’є) до централізації заради самої централізації. Як позитивні приклади Дезамі наводить общини дикунів на берегах Міссісіпі та бджолині вулики.
Дезамі ворог парламентаризму й демократії, які відвертають маси від революції. Він навіть проти загального виборчого права (принаймні за капіталізму). Голоси однаково неодмінно куплять, а капіталізм дістане видимість народної підтримки. Будь-яка політична боротьба — це ошуканство, потрібна лише соціальна революція. Як і Бланкі, з яким він мав добрі стосунки, Дезамі наголошує на необхідності масового Просвітництва, без якого бідні самі часто стають опорою для своїх гнобителів. Дезамі засуджує Руссо і бабувістів за їхнє ставлення до наук і мистецтв, за те, що вони плутають причини й наслідки. Науки й мистецтва — чудовий знаряддя для просвітництва та визволення думки від забобонів і брехні. Він визнає природну нерівність здібностей, але не вважає це підставою для будь-яких привілеїв.
Торгівля — страшне зло й обман, брат-близнюк приватної власності (пор. Фур’є). У суспільстві повно паразитів (пор. Фур’є), непотрібних людей, і значною мірою завдяки цим людям так само повно непотрібних споруд, таких як єгипетські піраміди, на які марно було витрачено величезну кількість праці. Цікаво, що модне серед комуністів самопожертвування для Дезамі — це явище, чуже природі, батько фанатизму. Якщо це й чеснота, то чеснота рабства.
Як і Фур’є, він вважає, що якщо праця буде різноманітною, то вона не буде ні нудною, ні отуплювальною, а отже всі будуть кайфувати від праці. Як і Фур’є, він вважає, що математична рівність — це вже занадто, і хоче «пропорційної рівності», залежної від різних біологічних потреб людей. Водночас він усе ж проти апології нерівності у Фур’є чи узаконення ієрархії, як у Сен-Сімона. У комунах Дезамі машини застосовуватимуться для полегшення праці, але загалом люди все одно багато працюватимуть, адже це, по суті, природа людини. Любов до праці виховуватимуть із пелюшок, а ледарів колективно цькуватимуть, як завжди. Зникне багато непотрібних професій: юристи, судді («комахи, що всюди сіють ненависть»), поліція, армія, священники тощо, а серед учених чомусь зникнуть лише історики. Завдяки розумному розподілу сил подушне споживання зросте в 5 разів. А проблему неприємної праці він розв’язує, як завжди, жеребкуванням або довгою чергою з обов’язковою участю для всіх і кожного. Хоча науки й мистецтва не заборонені й навіть важливі, художники та вчені теж мусять працювати на фермі. Замість законів і судів будуть пацанські поняття, тобто звичаї й принципи.
Як доказ можливості існування ладу спільності він посилається на життя бджіл, мурах, бобрів 🦫 тощо, як і Фур’є. І точно так само, як у Фур’є, комунізм змінить наші організми, і ми будемо в 3 рази сильніші, довше житимемо й краще мислитимемо. За комунізму начебто буде пряма «істинна» демократія, але там настільки не потрібна політика, що самому Дезамі не зовсім зрозуміло, що ж такого робитимуть місцеві парламенти, чого не могли б робити всі люди спільно просто в межах економічного самоврядування комуни. Але парламенти він усе ж таки вбудовує в систему, аби були. Очевидно, це має значення вже на національному й планетарному рівнях, щоб координувати обмін між комунами.
Дезамі переконаний, що встановлення комунізму призведе до великих змін у сімейних відносинах. Він різко критикує Кабе за ідеалізацію патріархальної сім’ї з властивими їй сімейним домогосподарством, владою батька та підлеглим становищем жінки. Кабе, до речі, пропонував, слідом за Платоном, регулювати статеві відносини індивідів на державному рівні, пропонував селекцію. Наприклад, двоє хворих людей не мали б сходитися; суспільство допускатиме розмноження лише найкращих зразків. Хто знає, що ще сказав би Кабе, якби дізнався про геном людини. Дезамі також рішуче виступає проти такого втручання держави у стосунки людей. Ідеал Дезамі — вільний союз, цілковита рівність статей із необмеженою можливістю розлучення. Сімейне виховання, на думку Дезамі, дуже обмежене і навіть небезпечне для ладу спільності. Найкраще буде забезпечити рівне суспільне виховання, засноване на положеннях певної «соціальної науки». Дезамі підкреслює, що таких самих поглядів дотримувалися бабувісти, у них виховання опановує індивіда від народження і не полишає до самої смерті. Система виховання в нього нагадує Фур’є. Вона ґрунтується на праці, поєднанні теорії з практикою (але мені здається, у Дезамі діти все ж не працюватимуть на заводі з 2–3 років, він трохи м’якший). Навчання має якимось чином обійтися без примусу, хоча, як і Фур’є, він збирається змушувати дітей працювати в промисловості, поступово підвищуючи градус серйозності праці, щоб підліток уже міг повноцінно працювати на заводі. У вихованні дітей так чи інакше беруть участь узагалі всі дорослі мешканці комуни.
Загалом Дезамі був спільником Бланкі й брав участь у його товариствах як у 30-х, так і в 40-х роках, але сам себе вважав не бланкістом, а прямим продовжувачем справи Бабефа й Буонарроті. Тобто він свідомо мріяв бути частиною найубогішої тусовки в історії комунізму. Він також суворо ділить суспільство на пролетаріат і буржуазію, проповідує класову війну. Наголос робиться на моральних якостях пролетаріату та його близькості до комунізму, але все ж визнається і необхідність залучення на свій бік лівих буржуа.
Він також пропонує створити партію-авангард, установити перехідний період диктатури, у якому молодь звикатиме до життя у військових таборах, адже спочатку, очевидно, не обійдеться без громадянської війни та військових інтервенцій з боку ворогів революції. Він так само, як і Бланкі, сподівається, що вдасться заручитися масовою підтримкою народу, і не вірить у перемогу без такої підтримки. Усякі напівзаходи в перехідний період у Кабе він засуджує (мабуть, він мав би засуджувати їх у Бланкі, але той усе ж був революціонером, а отже, товаришем). Щоправда, він і проти терору щодо буржуазії та аристократії. Він сподівається забрати власність і зброю з рук ворогів, і в такому разі не боїться їхніх відповідних заходів, а такі знекровлені вороги з часом усе одно змиряться з поразкою. Більшість його заходів на перехідний період буквально повторюють Бабефа й Буонарроті (відібрати й поділити, оселитися в будинках багатіїв тощо), тільки в результаті, в ідеалі, ми матимемо щось на кшталт фаланстерів Фур’є. Поступово перемога комунізму в одній країні пошириться на весь світ, і буде створено Світову Республіку з єдиною мовою на основі латини (приблизно те саме пропонували сен-симоністи). Він вважає, що, зокрема, вдасться насадити комунізм силою, для чого буде достатньо армії в 300–400 тисяч осіб.
У Фур’є він запозичує ідею промислових армій, а також планомірної зміни клімату планети (але, здається, без океанів лимонаду, а шкода), а як наслідок — зміни організму людей і тварин. Армії руйнування після перемоги революції перетворяться на промислові армії й ходитимуть із країни в країну, споруджуючи греблі, прокопуючи канали, змінюючи русла річок і зрошуючи пустелі. Займаючись будівництвом найновіших споруд, вони зможуть не лише трансформувати планету, а й вирівняти рівень розвитку в усіх куточках Землі.
Вибрані цитати з твору Дезамі
Після всього сказаного мною читач може подумати, що я вважаю за необхідне зберегти принцип міст-столиць, міст — центрів провінцій і міст — центрів комун, а, можливо, також містечок, сільських місцевостей тощо, — словом, усю стару територіальну ієрархію. Це найменше відповідає моїй думці. Я переконаний, що це питання не підлягає навіть обговоренню: це питання передбачене розв’язаним одним із наших основних законів (про рівність): за ладу спільності мають існувати тільки комуни. Якби справа була інакшою, то яким чином виховання могло б стати докорінно одноманітним? (Виховання я розумію в найширшому значенні цього слова). Яким чином можна було б установити цілком однакові звичаї та звички, ту внутрішню спільність у радощах і прикрощах, як і в усіх бажаннях, про що ми говорили вище? Як знищити нинішні найменування: міський і сільський житель? Яким чином, нарешті, використати активність дітей, не нав’язуючи їм, так би мовити, спадкових професій?
Ж.-Ж. Руссо в багатьох місцях своїх творів рішуче висловлюється проти великих міст і столиць, і в цьому питанні його думка збігається з думкою багатьох славетних філософів: Фенелона, Маблі, Гельвеція тощо. Однак ніхто не таврував цей жалюгідний інститут із більшою силою та прозірливістю, ніж гідний поваги Ф. Буонарроті [тут наводиться величезна цитата про знищення міст]. Автор «Подорожі до Ікарії» спочатку без застережень прийняв систему міст і столиць. Нині Кабе, як видно, відмовився від цієї ієрархічної форми. У передмові до другого видання своєї книги він допускає можливість організації ладу спільності за наявності міст і без них.
[…] Я вважаю, що в цьому питанні Руссо, Буонарроті та інші були надто категоричні у своїй критиці. Стурбовані незручностями великих міст, вони впали в протилежну крайність. Вони, вочевидь, хотіли б побудувати світ із самих лише сіл. Найбільше звинувачення, яке ці доброчесні громадяни висувають проти міст, полягає в тому, що міста завжди були брудною клоакою мерзоти й тиранії, бо сюди з усіх боків стікаються багатії та злидарі, і перші набувають у таких містах, легше, ніж деінде, можливості перетворити останніх на своїх шпигунів, на своїх сищиків! Таке міркування й досі є вельми переконливим проти суспільного ладу, зараженого принципом приватної власності. Але що станеться за режиму спільності після скасування грошей? Комуна, як я її розумію, поєднуватиме всі переваги міста й сільської місцевості [прим. далі нам пропонують село не більш як на 10 тис. осіб, але з парою заводів, тож воно вже нібито не село; думка така сама, як і в усіх інших утопістів].
Я можу підкріпити це твердження [прим.: про те, що дуже круто харчуватися виключно в спільній їдальні й одразу всією громадою] двома доводами, і обидва вони вельми переконливі. Перший полягає в тому, що будь-яке необґрунтоване порушення цього благотворного, створеного в інтересах народу правила буде лише актом безумства, адже в нормально влаштованому суспільстві ніщо не зможе замінити принадності спільних трапез. Якщо ця істина викликає сумнів, нехай звернуться до історії, особливо до історії Криту або до історії республіканської Спарти. Тоді легко можна буде зрозуміти, до яких чудових результатів привів у цих двох країнах режим спільності господарства! Стане ясно, що протягом більш ніж п’ятисот років існування одного цього інституту було досить, щоб спокутувати всі основні вади законів Лікурга; можна буде переконатися в тому, що на Криті жодного разу, а в Спарті лише один раз один-єдиний громадянин, цар Агесілай, надумав відступити від загального правила. Однак, попри те, що цей цар напередодні повернувся переможцем, здолавши могутнього царя Персії, цей факт викликав проти нього загальне обурення, бо всі вбачали в ньому зловісне передвістя занепаду республіки.
[…] У Спарті здоровий глузд, дух рівності та згоди усували всі труднощі.
[…] Спартанці, за визнанням усіх істориків, були найморальнішими й найвільнішими людьми у світі, а тим часом вони були митцями і філософами. У Спарті кували шоломи, панцирі та мечі. Архітектура спартанців була простого, витонченого й прекрасного стилю. Їхні будинки вирізнялися добрим плануванням, меблі були дуже зручні, охайні й міцні. Спартанці виготовляли карбовані чаші та вази. Скульптура також не була їм чужа. Їхня музика була мужньою й гармонійною. Їхній одяг цілком відповідав законам гімнастики та гігієни. Нарешті, каже Плутарх, якщо в Спарті не було сліпучої розкоші, цих дурних дрібниць, що тішили персів, то всі без винятку там насолоджувалися всім необхідним, корисним, зручним. Я б додав, що ці різні відомості передбачають ще безконечно багато інших.
Афіни й Спарта були найрозвиненішими й найвідомішими країнами Греції. Як же наважилися деякі сучасні історики вважати грубими, непросвітленими, ворогами науки й мистецтва цих республіканців, які мали живий і справедливий розум, рідкісний дар тривалий час не дозволяти засліпити себе хибними знаннями своїх сусідів і мішурою азійської цивілізації? Лікург виключив зі своєї республіки не справжніх учених, як це стверджують, а лише фіглярів і софістів. Цей мудрий законодавець, безперечно, думав, що наука в той час ще не набула достатньої певності й сили, щоб було розсудливо віддати його співвітчизників на поталу розбещеності одних і базіканню інших. Хто насмілиться назвати це злочином з його боку? У нашому майбутньому суспільстві всі ці перестороги будуть зайвими: ставши показовою, суспільна наука стане залізним щитом проти всіх нападів і всіх поганих звичаїв, якщо ще збережуться якісь ненормальності.
Нехай вважають спартанців неуками й непросвітленими, гаразд; але чи наважувалися коли-небудь підтримувати цю брехню перед Александром Великим, перед Цезарем, Фрідріхом II і Наполеоном, які так добре вміли користуватися мовою спартанців, такою серйозною, точною, лаконічною, такою шляхетною, яскравою, героїчною? Чи робили це перед юрбою літераторів і славетних учених, які по прошестві стількох віків заявляють, що ще ніколи мову не було доведено до вищого ступеня досконалості. Кажуть, що спартанці залишили мало писемних пам’яток. Але хіба важко зрозуміти, що люди, які проводили своє життя в таборах або на громадських площах, мали значно менше, ніж ми, відчувати потребу повідомляти одне одному свої думки за допомогою книжок? Так само як давні римляни, спартанці більше любили творити прекрасне 🌈, ніж розповідати про нього.
«О, Бабефе! О, Буонарроті! О, Дарте! О, Марешалю! О, Жермене! О, Антонелле! і т. д., прийміть данину пошани від мене й від усіх справжніх друзів людства за славетний пам’ятник, який ви нам заповіли!».
…. Далі йдуть величезні пласти цитат із книги Буонарроті про виховання, зокрема про молодь у військових таборах на кордоні.
Уривки з творів Дезамі, позначені й підкреслені Карлом Марксом
Книга «Ламенне, спростований самим собою»:
Рівність перевіряється балансом рахунків, якщо можна так висловитися. Скажімо точніше: люди рівні, якщо вони однаковою мірою можуть розвивати свої здібності, задовольняти свої потреби (с. 18).
Самотня людина — це, так би мовити, неповна істота; коли людина шукає товариства собі подібних, вона лише кориться владному голосу природи, який безперестанку вигукує їй: Горе самотньому! Бджоли, каже Цицерон, збираються не для того, щоб готувати мед, а, спонукувані своєю природою до зближення, будують свої стільники; так само й люди, за своєю природою ще рівніші, ніж бджоли, поєднують свої дії та свої думки! «Неправда, що суспільство завдячує своїм існуванням лише тому, що без допомоги інших людей ми не могли б здобути собі все необхідне для нашого фізичного життя; ні, навіть якби всі фізичні потреби людини задовольнялися немовби за помахом божественної чарівної палички, вона не покинула б людей, щоб віддатися спокою, бездіяльності й спогляданню»; ні, вона тікала б від самотності; вона хотіла б учити й учитися; по-справжньому, суспільне життя є кращим за насолоди на самоті (с. 66-67).
Попри вади й злочини політики, нині справа асоціації виграна; стало аксіомою, що природне суспільство — це простий і незаперечний факт. Залишається лише організувати ціле із соціальних елементів, пов’язаних із людиною, тобто заснувати, згідно із законами природи, політичне суспільство (с. 68).
Ні, наша мораль для нас — це аж ніяк не якесь божество дикунів; вона не потребує ні примусу, ні самоістязання тощо; ми визначаємо її так: «сукупність усіх вірних засобів, найпридатніших для здійснення Братерства; найвірніший шлях, найпряміша лінія, яка приведе людство до щастя» (с. 90-91).
Книга «Облудність і політика мсьє Кабе»:
Як же так виходить, що тоді, коли ви так прихильно вітаєте всіх письменників, критиків, письменників — противників рівності та противників революції, а зовсім недавно вітали паризьку газету «Le Travail», яка, як ви кажете, проголошує себе другом робітників і другом влади, газету, метою якої, безперечно, є лише здійснення знаменитої політики відволікання, так підступно підказаної владі Емілем Жирарденом, як же так виходить, що ви спрямовуєте своє засудження на всіх без розбору публіцистів-комуністів, спіритуалістів, матеріалістів, тих, кого ви називаєте ебертистами, бабувістами тощо? (с. 35).
В останньому числі вашого «Populaire» ви скаржитеся на доведений до крайнощів дух незалежності та рівності. Але хіба ви не претендуєте на те, що є nec plus ultra соціального поступу? Хіба не хочете сказати: «Без мене немає комуністів!» — так само, як ви, по суті, кажете у вашій Історії французької революції: «Немає революції без Робесп’єра!». Чи гадаєте ви, що ми повторимо довгу низку помилок, через які ваш патрон Робесп’єр занапастив Революцію, підміняючи святу філософію своїми мріями та ставлячи диктатуру осіб вище за диктатуру принципів? (с. 38).
Честолюбство й лицемірство; марнославство й продажність — ось баланс нашої сучасної цивілізації! Жахливі й сумні істини! (с. 43).
Логічним висновком із усього цього є те, що про турботу про спільне благо ніколи не слід покладатися на одну людину, якою б вона не була, а на принцип; народ має прилучатися лише до істини, з якого б боку вона не прийшла (с. 45).
Книга «Кодекс спільності»:
Тим часом кожне виробництво ґрунтується на праці. Отже, всі, хто користується суспільними продуктами, повинні брати участь у праці (с. 14).
Хіба ж не очевидно, справді, що саме з метою захистити себе від небезпек, страхів, підлеглого становища, від можливих у майбутньому і, отже, нікому не відомих нещасть, люди від самого початку — кожен окремо і всі разом — щиро відмовилися від випадкових переваг, якими кожен із них розпоряджався, і спільно проголосили соціальну та політичну рівність (с. 19).
А коли в розквіті літ, але вже рахітичні, кволі й мляві, вони старіють і в’януть, немов висохла в пустелі рослина, то що таке їхня смерть, як не вбивство, яке в наших кодексах фактично зовсім не передбачене і в якому винен радше порядок речей, ніж люди, але, тим не менш, це — справжнє вбивство (с. 60).
Лікувальна медицина — ця наука майже повністю буде скасована. Мистецтво лікування й збереження здоров’я обмежуватиметься тоді гігієною, з якою будуть обізнані всі.. (с. 70).
Кожен буде щасливий відгукнутися на заклик, із яким керівники робіт звернуться до всіх працездатних громадян, і, вільно долучившись до тієї чи тієї галузі сільськогосподарської праці, займатиметься садівництвом, землеробством тощо (с. 75).
Комуніст: За ладу щільної спільності не може бути й мови про якусь диктатуру, якщо тільки під цим словом не мають на увазі владу природи, науки, розуму. Тож хіба не є вершиною ідіотизму, безумства звинувачувати в деспотизмі чи тиранії те, що має одну мету, один намір: вести людей до щастя за допомогою найнеобмеженішої свободи й найдосконалішого ладу? (с. 249).
Просвітництво ж належить виключно багатству, а влада — виключно просвітництву; влада зосереджує багатства й просвітництво в небагатьох руках, які випустять її лише, поступившись силі соціальної організації народу.
Доти, доки в цій привілеї, більш одіозній, ніж безглуздій, не буде прямо й енергійно пробито пролом, більшість народу не зробить ані кроку, — хіба що народ одним стрибком подолає простір, що відділяє його від добробуту! (с. 252).
Якої поваги можна вимагати до законодавчих декретів, які безсоромно перетворили виборчу урну на посудину розпусти? (с. 253).
Нехай із усього сказаного вище не роблять висновку, що в разі запровадження загального виборчого права ми втратили б надію на застосування наших принципів; ми маємо цілковиту впевненість у можливості їхнього застосування (с. 254).
Якими б не були громадяни, що населяють ці комуни, вони завжди будуть здатні виконувати законодавчі функції, бо, повторюю, суспільна організація буде настільки спрощена, що політична машина рухатиметься ніби сама собою. Виховання матиме таку силу, просвітництво буде настільки загальним, важливі істини будуть такими ясними й переконливими, що противників їм можна буде знайти хіба що в будинку божевільних, якщо тільки за нормального ладу існуватимуть божевільні (с. 256).
Та сама околоепікурейська філософія Дезамі міститься в одній із глав його «Кодексу спільності». Він мав намір пізніше розгорнути її в повноцінну книжку, вважаючи, що філософія — це одна з найважливіших речей, інструментів для перетворення суспільства, але так і не зробив цього. У цьому розділі ми побачимо типові ще від часів Бабефа міркування а-ля «Тези до Фейєрбаха», набір базових уявлень рівня Гельвеція або навіть Кабаніса, які він застосовує до апологетики комунізму. Але все ж основний мотив тут не атомістичний, а «шеллінгіанський» (хай Шеллінга він і не цитує та ще й не факт, що взагалі читав). Це чергові міркування про природу як велике гармонійне ціле, але на епікурейському підґрунті. Ніби й крінж, а ніби й база. Ситуація в чомусь нагадує ту, що була з Бланкі.
Підсумки та короткий переказ змісту статті
Ось ми й закінчили читання останнього «мудреця» в циклі про комунізм — Теодора Дезамі. Від нього я мав найбільші очікування, і він виявився найбільшим розчаруванням. Уявіть собі Фур’є, в якого посилили епікурейські тенденції й якого послідовно розвинули до позицій Бабефа-Буонарроті, — ось, власне, і весь Дезамі. По суті, Дезамі важливий лише тим, що показав, як убогий бабувістський комунізм може ґрунтуватися не тільки на голому консерватизмі, як це зазвичай буває, а й на епікурейській філософії. Чергове нагадування про те, що здорова філософія не гарантує адекватності. У цьому плані він корисний. Щоправда, якби Маркс не сказав, що Дезамі — вершина комунізму в 40-ті роки, приклад «науковості» тощо, про нього сьогодні ніхто б не пам’ятав, бо Дезамі ніколи не був ані на йоту популярним. Він колосально поступався в популярності як Кабе, так і Ламенне (яких сам запекло критикував).
У цьому невеликому огляді ми розглянули його біографію, тісно пов’язану з Бланкі. Побачили, які позиції з епікурейської традиції він приймає (+ посилання на цілу «епікурейську» главу з його книжки). Як він вірить у природу людини і мріє знищити міста. Як він знову виступає проти демократії і дошкульно шпетить «паразитів» на тілі суспільства. Як він пропонує фаланстери Фур’є разом із трудовим вихованням дітей та адміністративним управлінням не через закони, а через поняття (див. фашист Корчинський, класика). Після революції неодмінно буде війна, тож потрібно виховувати дітей у військових таборах, створити елітну партію для утримання влади на «перехідний період» до комунізму тощо. А після війни нам знову пропонують естетику «промислових армій», як це було у Фур’є, Оуена і почасти навіть у Сен-Сімона.
Ми навели буквальні цитати: про знищення міст; похвалу спартанським «спільним обідам»; апологію Спарти, якій немає рівних у світовій літературі, і апологію бабувістам та їхнім виховним рекомендаціям. А також окремо — фрагменти, які в книжках Дезамі підкреслював сам бог-комунізму Карл Маркс: із книжки «Ламенне, спростований ним самим», із книжки «Наклеп і політика мсьє Кабе» та з книжки «Кодекс спільності». Додатково лише раджу почитати про комуністичну газету «Гуманітарій», де писали як Дезамі, так і Гей (за ідеєю, до речі, з французької це читається як Ге). Вочевидь, її активно читав Маркс, але це не точно. Коротше кажучи, Дезамі — типовий комуніст свого часу, але все ж Маркс чомусь був у захваті: «Більш наукові французькі комуністи, Дезамі, Гей та інші, розвивають, подібно до Оуена, учення матеріалізму як учення реального гуманізму і як логічну основу комунізму».