— I —
У світі є лише один-єдиний принцип: цей принцип водночас активний і пасивний — тіло і дух.
Усі тіла, усі істоти мають кожна властиві їм певні властивості, певні якості, певні сили.
Слова матерія, природа — це загальні назви, якими філософія означила сукупність якостей, властивостей, сил усіх тіл, усіх істот. Зрозуміла так матерія містить у собі принцип активності, силу притягання, розуму, гармонії, здатності до вдосконалення.
— II —
Світ у широкому значенні слова Єдиний у всьому, що його становить і в чому він виявляється, хоч абстрактно його можна поділити. Першим зусиллям кожної більш-менш розвиненої думки, першим завданням розуму завжди є прагнення охопити, відновити ціле. Слово, яким користуються для означення світу, чудово виражає, яким є характер цієї єдності: Світ, Єдиний і Різний.
Ось чому, коли розум буде настільки широкий, щоб охопити все, існуватиме лише одна єдина наука — енциклопедична наука.
— III —
Під словом «Природа» розуміють загальний і вічний зв’язок подій, першопричину Істоти й руху, причину, що вислизає від нас. Це — безконечне ціле, яке обертається в безперервному колі становлення й розпаду, зародження й перетворення.
Кожна жива істота є організмом. Природа — це абсолютний організм. Оскільки кожна окрема істота може жити лише в загальному організмі природи і її життя є одним із його виявів, то вона є частковим організмом, неповним організмом.
— IV —
Елементом світу є атом, його основою — рух. Світ існує сам собою: творення, що означає створення чогось із нічого, неможливе.
Вияви життя світу відрізняються від виявів життя окремих істот, які він охоплює у своїй величезній єдності: лише один світ має повне, абсолютне, загальне життя. Розглядаючи світ із погляду законів механіки, його можна вважати розумною машиною, що має свої колеса, свої приводні паси, свої блоки, свої пружини й свої гирі.
Але якщо світ у цілому чудово організований, то його внутрішній колісний механізм, його дрібні пружини, мені здається, зчеплені ще не досконалим чином.
— V —
Сила притягання є причиною всіх явищ, як фізичних, так і моральних; це основний закон загального життя, це та сила, завдяки якій молекули притягуються одна до одної, групуються, класифікуються, гармонізуються, тримаються одна за одну, ототожнюються, утворюють тіла; це також та сила, завдяки якій речі й істоти диференціюються та спеціалізуються. Без цього закону було б неможливим існування будь-якого створіння. Сила притягання — це та сила, дію якої ми бачимо в усій природі; вона впливає не лише на так звані матеріальні тіла у прямому відношенні до маси й оберненому до квадрата відстані. Не менш важлива істина полягає в тому, що вона діє однаковою мірою в моральній та інтелектуальній сфері, точно дотримуючись тих самих законів.
— VI —
Скупчення атомів, а потім молекул тощо є наслідком закону притягання. Від способу, яким ці елементи поєднуються, від їхнього розташування залежать, більшою чи меншою мірою, порядок і гармонія тіл. Закон розташування панує над усіма рухами в природі, він виявляється в усіх речах. На законі розташування ґрунтується теорія чисел. Законом розташування визначаються відносини людини із зовнішнім світом, на ньому ґрунтується гігієна. Законом розташування встановлюється також і суспільна організація та визначається її значення. Саме це я довів у цій книзі.
— VII —
Людина — тварина; вона являє собою систему різних органічних молекул, з’єднаних так, що кожна з них знайшла найбільш відповідне її формі місце.
Унаслідок цих незліченних поєднань з’явилися органи, які, самі поєднуючись, утворюють групи органів, а потім, нарешті, сукупність органів.
Ця діюча й гармонійна сукупність органів становить життя.
Кровообіг — один із основних законів життя і здоров’я. З усіх частин тіла кров безперервно приливає до серця, яке відсилає її розподіляти по всьому тілу живлення і життя, відповідно до потреби кожного його члена.
Мозок — це початок нервів і місце відчуттів, почуттів, розуміння.
Найблагородніші функції: свідомість, мислення, воля, розум, так само як і явища життя, є не що інше, як гармонійна гра органів.
Чим краще органи відповідають одне одному, тим більше вони пристосовані діяти узгоджено й швидко одне на одне; чим вище тварина піднімається в ряду живих істот, тим більше в неї розуму.
— VIII —
Кожен орган окремо або всі органи, взяті разом, змінюються під впливом зовнішнього світу; так само й зовнішній світ підпорядкований окремій або водночасній дії людських здібностей. Людина може, до певної міри, формувати землю за своєю волею. Опанувавши все, що є на землі, людина підтримує життя свого організму, розвиває всю свою істоту [1].
Отже, немає нічого певнішого за формулу: «Людина не меншою мірою є продуктом своєї організації, ніж свого фізичного й морального середовища».
[1] Усіма своїми здібностями людина живе лише завдяки засвоєнню. Людина навчається, знайомиться з наукою і розширює її тому, що вона поглинає, засвоює те, що людський розум уже створив, витворив довкола неї й для неї; тому, що вона робить своїми, втілює в собі ідеї, знання, почуття, які є результатом попередньої праці людства. Вона з кожним днем іде швидше, ніж її предки; вона безперервно піднімається вгору, до апогею свого життя, притягувана до нього, як магніт до полюса, хоч іноді й зазнає певного спротиву, тисячу разів зупиняється, надовго залишається в тіні, роблячи тисячу химерних вигинів.
Але якщо немає нічого певнішого за цю внутрішню солідарність, що єднає людський рід і передається так само, як життя, вона не позбавляє блиску великих геніїв, які закарбували в пам’яті людей важливі істини, незгладимо вписані на священній оріфламмі людства!
— IX —
Одне з найпрекрасніших явищ організму — це народження. Відкриття зародків доводить розум молекул. Насіннєвий елемент, що є екстрактом частини, подібної до тієї, яку він має створити в чуттєвій і мислячій тварині, має певну пам’ять про свій первісний стан: звідси збереження видів і подібність до батьків.
— X —
Пристрасті — це спонукальна причина активності; вони неминуче походять від чутливості. Вони стають більшою чи меншою мірою позитивними або більшою чи меншою мірою негативними відповідно до того напряму, який їм надано, напряму, що сам цілком належить соціальному становищу. Мораль, отже, полягає в такому: треба знати, що загалом сума наших пристрастей має настільки відповідати суспільному інтересу, щоб ми завжди були змушені чинити добре.
— XI —
Усяка істина є винагородою за зусилля розуму; але контроль самого розуму аж ніяк не є абсолютним. Насправді в розумовій сфері існують закони, а отже, й істини, які хоч і не збагнуті, проте все ж існують: мудрий розум проголошує їх і доводить, що вони існують, ми відчуваємо потребу в них. Отже, для певності потрібні дві речі, що передбачають одна одну: свідчення чуттів і світло розуму.
Основа і критерій усякої певності ґрунтується на синтетичному й досконалому знанні людини та всіх її модифікаторів.
Всесвітній лад спільності — єдина розумна релігія, єдиний нормальний стан людства.
Така релігія, неминучий результат науки, заснованої на наочних доказах, є взірцем, зародком, джерелом усякого блага, усього прекрасного, усякої досконалості.
Наука зараховує до химеричних і небезпечних омани всяку віру в надприродне й потойбічне життя та в потойбічну істоту [2].
Отже, ми бачимо, що ніщо в цій главі не виявляє можливості існування безтілесної, нематеріальної субстанції; ми ґрунтуємо свою теорію на фізіології тіла, підпорядкованого загальним законам фізики. Ці ідеї, утім, по суті не є такими новими й антихристиянськими, як можуть подумати деякі. Піфагор, Епікур, Демокріт, Арістотель, Дікеарх, Асклепіад, Гален та ін. були найвідомішими їхніми засновниками. Пізніше вони з’явилися на світ в Александрійській школі, серед тих славетних християнських філософів, яких за їхні великі знання називали гностиками. Слід також зазначити, що ці ідеї дуже часто передбачали й сприймали навіть найортодоксальніші єпископи. Святий Ієронім був шанувальником Епікура. У своїй II книзі проти Іовініана він охоче посилався на Епікура як на людину, чия доброчесність викликала почуття сорому в найкращих християн і яка вела настільки поміркований спосіб життя, що найсмачнішою його їжею було трохи сиру, хліба й води.
Тертуліан, один із найученіших людей християнства, виступав як проти думки Апеллея: те, що не є тілом, є ніщо, так і проти думки Праксея: усяка субстанція є тілом [3] («Тертуліан проти Праксея», гл. 7). Тим часом ця доктрина не була засуджена на чотирьох перших вселенських соборах.
Святий апостол Павло також не був чужий цим істинам. У його «Посланнях» ми відзначаємо багато місць, де він погоджується з цим твердженням. Він аж ніяк не вірив ні в нематеріальність тіла, ні в істот, відмінних від світу, як це стверджує пан Ламенне; апостол Павло десь каже, що «бог є істота всеосяжна, в якій ми живемо, рухаємося і існуємо»: «In Deo vivimus, et raovemur, et sumus». В іншому разі, посеред однієї зі своїх знаменитих промов, він вигукує: «Я читав на фронтиспісі одного з ваших храмів: Deo ignoto (Невідомому богові): “Афіняни, ось бог, якого я шукаю”».
І ще святий Павло написав такі слова: «І дії різні, а бог один і той самий, що чинить усе в усіх» («Послання до коринф.», 12, 6).
«Бог породив у нас і волю, і звершення» («Послання до филип’ян» II, 13).
Отже, що означають ці різні фрази, якщо не Світ і, як ми кажемо, суму всіх частин, усіх індивідуальностей, усіх сил, усіх енергій? Чи може тут слово «бог», бог, який породжує зло так само, як і добро, невідомий бог тощо, означати щось інше? Чи може воно мати іншу мету, окрім мети персоніфікувати ціле, єдність, гармонію природи? Інакше кажучи, хіба це не наш світ — єдність, різноманітність, — що існує сам по собі й водночас уособлює і недосконалість, і розум? Хіба дві останні фрази не є запереченням свободи волі та прихованим висновком про безвідповідальність дій? Хіба після цього не очевидно, що якби святий Павло міг воскреснути, він був би вельми здивований і, можливо, страшенно розгнівався б на дивні відхилення, яких зазнало християнство, і що він проголосив би, як і ми, такі розумні, прекрасні й такі піднесені закони фізіології та загальної фізики?
[2] Я не маю жодного наміру засуджувати всіх людей, які в минулому встановлювали релігії; Мойсеї, Зороастри, Ісуси тощо мають розглядатися як визначні законодавці. Останні двоє, як мені здається, були натхненні найчистішими намірами й найпохвальнішим запалом. Вони навчали простої й піднесеної моралі. Якщо у своїх релігійних догмах вони стали на хибний шлях, їхню помилку дуже легко пояснити недосконалістю суспільного ладу, а також фізичних і природничих наук їхньої епохи. Я охоче визнаю також, що серед священників багато хто діяв чесно або, в усякому разі, мав гідні пошани спонукання. Навіть тепер багато християнських священників марнують свою енергію й великодушно докладають усіх зусиль у надії принести людству певне поліпшення або якесь утішення в житті. Даремна надія! Безсильні утіхи! Ось чому, і попри це, я не можу приховати, що всі релігійні догми нині цілком утратили свій сенс і є перешкодою та відхиленням від суспільного прогресу. Нехай читач буде певен, що я кажу тут із усією щирістю своїх переконань, переконань зрілих і палких, бо вони є плодом тривалих і важких спостережень та безперервних серйозних роздумів.
[3] Безтілесна істота — це річ незрозуміла. Причина цього в тому, що кожна істота має властиву їй форму, що вона міститься в якомусь місці, тобто що вона має межі і що, отже, це тіло (Гоббс, «Левіафан», гл. 12).