Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Стаття входить до циклу «Утопічний соціалізм і комунізм: авторитети для Маркса».
Решту авторських статей можна прочитати тут
Переходячи до Етьєна Кабе, я вирішив почати з передмови Волгіна, і ця стаття багато в чому — короткий переказ цієї передмови, з додаванням власних коментарів і цитат із книжки. Скорочений виклад цієї статті можна знайти наприкінці або перейшовши за посиланням. У передмові до книжки Волгін каже, що «Подорож до Ікарії» Кабе була найпопулярнішим комуністичним твором у 40-ті роки XIX століття. У юності Кабе, як і багато інших відомих лівих, брав участь у клубах карбонаріїв, причому в республіканському, радикальному його крилі. У цей час він уже був знайомий із книжкою Буонарроті про «Змову рівних», але вона йому зовсім не сподобалася. Після революції 1830 року Кабе загалом був задоволений новою «республіканською» монархією. Але вже за рік він особисто познайомився з Буонарроті й почав трохи долучатися до комуністичного руху. Проте ні в одному таємному товаристві комуністів він формально не перебував, учення бабувізму так і не прийняв і вперто вірив у те, що гармонію інтересів усіх класів суспільства ще можна знайти. Головною метою в цей період творчості Кабе вважав поширення виробничих асоціацій робітників (такий собі оуенізм). У 1833 році він почав видавати журнал «Populaire». «Не грабунок багатих, а збагачення бідних; не приниження панівного класу, а піднесення народу; не насильство, а переконання — такими були гасла журналу». Але навіть попри це його все одно віддали під суд у 1834 році як небезпечного агітатора, після чого він був змушений на цілих 5 років виїхати до Англії 🇬🇧. Саме тут, в Англії, у період вимушеної еміграції, Кабе перейде на позиції комунізму. Як він сам розповідає, це сталося дуже просто й банально, через вивчення історії, де він виявив надто багато жахливих фактів і замислився над тим, як усього цього можна було б уникнути. Шляхом ланцюга логічних умовиводів він дійшов висновку, що треба запровадити спільну працю, спільне виховання тощо і так далі. Але ще треба було з’ясувати питання, чи можливе практичне здійснення комунізму, адже «зазвичай його вважали утопією».
«Я з подивом, із радістю, із захватом побачив, що якби нація цього захотіла, вона могла б організуватися в общину (lа communaute), зберігаючи для тих, хто щасливий сьогодні, все їхнє щастя, навіть примножуючи його, і забезпечуючи таке саме благополуччя всім тим, хто нині пригнічений нуждою. Потім я побачив із дедалі більшим задоволенням, що перетворення старого суспільства на нову общину можливе без потрясінь, без пограбування багатих… Нарешті я побачив…, що внаслідок незмірного прогресу в індустрії та в машинах община тепер здійсненніша, ніж у будь-яку попередню епоху».
Проте Кабе тоді ще вважає, що Робесп’єр був дуже близький до комунізму, і засуджує його за те, що у відповідний момент він не виявив належної рішучості. Однак до Бабефа Кабе ставиться негативно. Він рішуче висловлюється проти насильства й диктатури. Ворожість до бабувізму з його революційними методами характерна не лише для першої комуністичної книжки Кабе — «Популярної історії революції», а й для всієї його подальшої діяльності. «Я не є ні ебертистом, ні бабувістом», — повторює він не раз у своїх пізніших памфлетах. Після повернення до Франції 🇫🇷 Кабе видав 1840 року свій найбільший твір «Подорож до Ікарії», а 1841 року відновив видання журналу «Populaire». Новий «Populaire», на думку Кабе, мав стати органом об’єднання всіх комуністів, органом спільного обговорення проблем комунізму. Тому він залучив до участі в журналі Дезамі, Лаот’єра та інших нео-бабувістів. Але таке об’єднання не могло бути тривалим. Уже дуже скоро «Populaire» став суто кабетистським журналом, що проповідував мирний комунізм Кабе й запекло полемізував із комунізмом революційним.
Перша половина 40-х років була для Кабе часом найінтенсивнішої літературно-пропагандистської праці, часом найбільшої його популярності. Кількість передплатників «Populaire» зростала, сягнувши до 1846 р. майже 4000 осіб. Групи прихильників Кабе організувалися в багатьох промислових містах Франції; вони складалися переважно з представників ремісничого пролетаріату та напівпролетаріату. Попри підкреслено мирний характер руху, уряд Луї Філіппа визнав небезпечними для існуючого порядку успіхи мирної пропаганди ікарійського комунізму. 1846 і особливо 1847 рік — рік кризи, що наближала крах Липневої монархії, — позначені переслідуванням ікарійських осередків і кореспондентів «Populaire». За цих умов гонінь Кабе висунув 1847 року ідею організації комуністичної громади в Америці, хоча сумні наслідки відповідних дослідів Оуена були йому добре відомі. Ця ідея викликала серед французьких комуністів значну опозицію. Журнал «La Fraternite» Лаотьера характеризував проєкт Кабе як жест відчаю і вказував на шкоду еміграції для справи боротьби за комунізм. Проте Кабе вдалося захопити своєю ідеєю невелику групу робітників. Американський експеримент Кабе закінчився, як і слід було сподіватися, повним крахом. Революція 1848 р. і невдача американських комун завдали смертельного удару «ікарійському» комунізму.
Кабе мислив у межах руссоїзму та комуністичних ідей ще доби, що передувала ВФР (учення Маблі, Мореллі тощо). Кабе — прихильник уявлень про природне право і вроджений альтруїзм на кшталт майбутніх ідей Кропоткіна (або Франса де Вааля). Людей псує поганий суспільний лад, отже нам треба встановити добрий. Єдине, що відрізняло Кабе від старих утопістів, — це переконання, що немає сенсу шукати золотий вік у минулому (у цьому він схожий на Бланкі, і не лише в цьому), що все ще попереду, і що ключ до реалізації комунізму міститься в механізованій промисловості. Хай не такою мірою, як Сен-Сімон чи Бланкі, але він усе ж був прихильником промислової революції.
Для Кабе існують лише дві суспільні системи: система аристократії і система демократії. Між аристократією, або меншістю, що бажає для себе привілеїв, і демократією, або більшістю, що прагне рівності для всіх, усюди й завжди точиться безперервна війна. Християнство і Французька революція прагнули здійснити демократію. І взагалі, на відміну від більшості комуністів того часу, сам Кабе був принциповим прихильником демократії та загального виборчого права (навіть якщо бути певним, що люди спочатку оберуть аристократів, чого побоювався Бланкі). Комунізм, каже Кабе, є асоціація, побудована на основі рівності, братерства й єдності. Комунізм є метою, до якої прямує людство; всі інші поліпшення неминуче ведуть до нього (пор. Бланкі). За комунізму індивідуальний інтерес розчиняється в суспільному, егоїзм витісняється братерством. До провісників комунізму Кабе зараховує майже всіх видатних мислителів минулих століть. Він вважає комунізм реалізацією моральних вимог християнства, проповідь Христа містить, на його думку, принципи комунізму. Виходить, що Кабе — це черговий представник християнського комунізму.
Але сам комунізм у Кабе типовий. Повна рівність у всьому, всі люди обов’язково працюють, найскладніші й найнеприємніші роботи виконуватимуться всіма по черзі або шляхом жеребкування. Усі кайфуватимуть від праці, а якщо раптом і з’явиться ледар, то його засуджуватиме вся юрба. Усе крутиться навколо питань моралі та справедливості тощо і т. ін. Але, як ми вже знаємо, Кабе заперечує можливість здійснення комунізму за допомогою насильства.
«Я радше реформіст, ніж революціонер, я передусім демократ».
Що ж до реформ, які пропонували різні ліві того часу (само собою, тут наведено далеко не всі) — підвищення зарплати не вихід, бо почнеться розгін інфляції. Страйки не вихід, бо все одно розженуть силою. Нічого не вихід, окрім грамотної організації праці в асоціації. Але й це не вихід, бо навіть якщо всі робітники кожної галузі утворять асоціації (у що Кабе не вірить), і якщо всі господарі будуть змушені ввійти до цих асоціацій, — усе ж ці незліченні асоціації, залишаючись роздрібненими, страждатимуть від конкуренції та антагонізму. Ліками може бути лише загальна асоціація (а ось це вже начебто можливо й реалістично, так, звісно), яка забезпечить щастя всіх робітників, а разом із ними й господарів. А така загальна асоціація і є комунізм.
Перехід до комунізму — найбільший переворот з усіх, що відбувалися на землі, найширша реформа, найглибша революція, справжнє відродження людства. Для того щоб його здійснити, треба подолати стільки упереджень, стільки звичок, стільки пристрастей та інтересів! Комунізм, заявляє Кабе, може і має бути запроваджений одностайним рішенням народу або рішенням великої більшості. Для досягнення такого легального перетворення потрібна, звісно, пропаганда. Суспільному перетворенню має передувати перетворення духовне. Одним зі способів пропаганди комунізму є приклад — організація общин на комуністичних засадах. Кабе вважає, як і фур’єристи, що уряд, який справді дбав би про інтереси народу, мав би надати землю і засоби для проведення таких дослідів. Дослід показав би, який із запропонованих проєктів придатний. Така політика запобігла б революції. Але існуючі уряди не схильні до подібних експериментів. Очевидно, для організації показової общини доводиться розраховувати на ініціативу самих зацікавлених мас. Кабе вважає, що він іде назустріч цій ініціативі, укладаючи проєкти створення таких общин. Успіх пропаганди комунізму забезпечує те, що його зміст — істина. Як і багато утопістів, Кабе глибоко переконаний, що комунізм може бути встановлений лише силою громадської думки, силою переконання. Одна партія, рішуча меншість, навіть якби вона становила уряд, марно намагалася б нав’язати більшості комунізм: це було б несправедливістю, тиранією, безумством.
Демократія — попередня умова для здійснення комунізму; вона розчищає шлях для рівності. В ім’я її торжества, каже Кабе, комуністи мають не лише тісно згуртуватися, незважаючи на різні відтінки думок, вони мають піти на жертви, щоб домогтися єднання всіх демократичних угруповань. Крайня роздрібненість демократів становить їхню слабкість і силу уряду. Кабе закликає тому не відштовхувати від демократичного руху буржуазію.
«Якщо буржуазія не може нічого зробити без опори в народі, то й народ не може нічого зробити без допомоги буржуазії».
Нас чекають, каже Кабе, тяжкі дні; бурі лютують над нашими головами; ніхто не може передбачити долю, яка його очікує; під загрозою перебувають вітчизна, свобода, життя; і для демократів усіх відтінків союз як ніколи є необхідністю. Той, хто сіє чвари між пролетаріатом і буржуазією, є найгіршим ворогом народу. Виходячи з цих міркувань, Кабе відмовився від участі в першому самостійному комуністичному банкеті в Бельвілі 1840 року, побоюючись, що такий банкет відштовхне буржуазію. Як і Бланкі, він показує, що всі лідери пролетаріату і в минулому, і тепер — вихідці з буржуазії, і робить із цього відповідні висновки щодо союзу з буржуазією (яких Бланкі, до речі, не робив). Гаслом єдиного демократичного фронту має бути, на думку Кабе, передусім виборча реформа, загальне виборче право, як необхідна попередня умова здійснення мирним шляхом усіх інших реформ — і політичних, і соціальних. Однак диктатуру як форму тимчасового уряду Кабе не вважає такою, що суперечить народному суверенітетові, якщо вона встановлена волею народу або схвалена народом: після всіх революцій, нагадує він, народ або переможна партія зазвичай визнавали необхідність диктатури.
Для мене демократія і комунізм — синоніми.
[…] Я насамперед француз, що перебуває в братньому союзі з усіма французами проти іноземців (якщо іноземці нападають на Францію; якщо ж вони не нападають, я хочу, щоб Франція виявляла до них справедливе й братнє ставлення);
далі я демократ, що перебуває в братньому союзі з усією демократією проти аристократії;
потім я реформіст, що перебуває в братньому союзі з усіма реформістами й подає їм руку для спільного завоювання політичної реформи;
потім я соціаліст, що перебуває в братньому союзі з усіма соціалістами й подає їм руку для спільного завоювання соціальних реформ, щодо яких ми згодні;
нарешті, я комуніст, твердо вирішивши віддати всі свої сили, як і раніше, справі обговорення та пропаганди комунізму, щоб переконати в його справедливості й привести до його утвердження.
Кабе не може не бачити зростання капіталістичної індустрії. Він розуміє її революціонізуюче значення.
Машини, грім, свист і шум яких вухо вловлює вже здалеку, приховують у надрах своїх розпечених нутрощів безкінечну кількість усякого роду маленьких революцій, з яких виростає велика загальна революція. Пара творить світ майбутнього, відділяє наше теперішнє від минулого. Вона вже панує у Великій Британії та Північній Америці, творячи дива, і ніхто не здатен перешкодити її проникненню до Франції та інших країн.
[…]
Зростання промисловості робить комунізм можливим тепер більше, ніж будь-коли… Сучасний безмежний розвиток продуктивних сил за посередництва парових машин може забезпечити рівність і достаток.
Кабе розуміє, що робітниче середовище — найсприйнятливіше до ідей комунізму. Саме до робітників він насамперед звертається зі своєю пропагандою, закликаючи «знедолених і рабів» рішуче, сміливо й наполегливо домагатися свого визволення, здійснення своїх прав і щастя свого потомства.
«Усі робітники мають бути комуністами».
І все ж він уперто намагається ігнорувати класові питання революції й твердить, що багатих не можна ненавидіти, вони теж жертви поганого виховання, і шляхом пропаганди їх можна зробити комуністами. Від комунізму багаті виграють не менше, ніж бідні. Істина комунізму, оскільки вона є істиною, переконає будь-кого. У своїй вірі в веселку й поні 🌈 Кабе вирізняється навіть на тлі Фур’є чи Оуена. Революції він боїться ще й тому, що після її неминучої поразки буде вбито надто багато демократів. Краще нехай усі виживуть і продовжать нарощувати сили, щоб швидше й ефективніше пропагувати комунізм. Щоправда, в разі посилення реакційного тиску Кабе готовий підтримати революцію. Але й тут лише за умови, що це стихійне повстання мас. Прискорювати й без того революційну ситуацію шляхом створення товариств змовників à la Бланкі/Буонарроті він вважає поганою справою. Революція — це вимушений баг, а не бажана фіча. Революція, на його думку, небажана головно тому, що влада до неї підготувалася й має великі сили; навіть у разі успіху революції вона піде на користь не народові, а буржуазії; а все тому, що народ недостатньо просвітлений, аби завадити честолюбцям захопити плоди перемоги (пор. Бланкі); тому що після перевороту, який неминуче зруйнує промисловість і торгівлю, доля нещасних пролетарів стане, можливо, ще нестерпнішою.
Між установленням демократії та повним утвердженням комунізму, на думку Кабе, має минути певний перехідний період. Комунізм буде проголошено, але, як ми вже казали, «для майбутніх поколінь». Він постане немов провідна зоря, за якою орієнтуватимуться законодавці. Багаті поки що залишаться багатими; їх не примушуватимуть працювати. Але поступово нерівність слабшатиме, а рівність міцнішатиме. Право власності не буде скасовано, але обсяги національного майна зростатимуть унаслідок заходів, спрямованих на підготовку комунізму. Серед таких заходів Кабе називає скасування спадкування по боковій лінії, скасування права заповіту, заборону дарування нерухомого майна, експропріацію державою приватних маєтків, але зі справедливим відшкодуванням, прогресивний податок і скасування податків, що лягають тягарем на бідних. Уряд сприятиме організації робітничих асоціацій і дослідних комун, використовуючи для цього національне майно, регулюватиме заробітну плату та тривалість робочого дня.
Цей процес переходу до комунізму потребуватиме, на думку Кабе, від двадцяти до п’ятдесяти років. Але вже перехідний режим значно поліпшить становище народу, дасть йому відносне благополуччя. Перехідний період міг би значно скоротитися, якби багаті та власники, зрозумівши свої справжні інтереси, погодилися передати свою власність у спільне володіння. Але Кабе не вважає можливим на це сподіватися; на певний час у суспільстві залишиться меншість, що утворюватиме опозицію.
Короткий переказ «Подорожі…» та вибрані цитати з книги
Зображення суспільства, в якому цілковито утвердився комуністичний лад, подано в його романі «Подорож до Ікарії». Тож коротко опишемо роман і перейдемо до цитат із самої книги. Комунізм було запроваджено в Ікарії після революції, яка поставила при владі як диктатора мудрого законодавця Ікара (зовсім не так, як пропонує сам Кабе). Щоправда, конституцію ухвалюють на загальнонародних виборах. Сусідні країни спробували вторгнутися й відновити монархію, але їх розбили, і лише після цього республіка змогла взятися до розвитку. Основний наголос Кабе робить на описі адміністративного устрою величезної держави та ролі центрального органу планування, для якого потрібно розвивати науку статистики. Усі ферми й заводи працюють за єдиним планом і зразком, усе виробництво також ведеться за єдиним планом. Паличка-виручалочка в усіх складних питаннях, як і сьогодні, — віра в могутність автоматизації. Вона розв’яже всі проблеми, скоротить робочий день, збільшить кількість продуктів на душу населення в 10 разів тощо і т. ін. І виробництво, і споживання, і взагалі все на світі (зокрема одяг і дизайн квартири) регулюватиме держава. Як і в бабувістів, це замкнена держава, зі страхом розбещувального прикладу іноземців. Величезну роль відіграє моральність, виховання дітей для цементування комуністичних звичаїв, традиційна сім’я. А замість християнства буде інша, дуже схожа релігія (натяк на культ Вищої Істоти). Тут переказано не все, але загалом це просто перевидання бабувізму й оуенізму з відмовою від лопати.
Тож головна відмінність Кабе від бабувістів полягає в тому, що він зберігає великі міста і допускає розкіш понад мінімальний пайок (але лише якщо її зможуть виробити для всіх і кожного). Оскільки комунізм є концентрацією, то великі міста, а не маленькі поселення відповідають природі й сутності комунізму. Чим більше місто, тим більшою мірою воно є осередком просвітництва, індустрії, наук і мистецтв. Кабе різко полемізує з тими комуністами, які проповідують руйнування міст як центрів зіпсуття й панування, і з тими, хто доводить, що в комуністичному суспільстві не повинно бути міст. Щоправда, попри всі ці переваги, він зберігає тенденції до спартанського комунізму (у спірних і складних питаннях цей бік переважає).
Ви бачите також, що територія поділена на сто провінцій, майже рівних за площею та населенням. А ось карта провінції. Ви бачите, що вона поділяється на десять майже однакових за величиною общин, що головне місто провінції міститься майже в її центрі, а кожне місто общини — в центрі останньої. Тепер погляньте на карту общини. Ви бачите, що, крім міста, на ній позначено вісім сіл і багато ферм, правильно розташованих на її території.
[…] Далі ми ознайомилися з чудовим планом Ікари.
— Він разюче правильний! — вигукнув я.
— Так, — відповів Євгеній. — Його було накреслено цілком довільно 1784 року, а виконання його, розпочате п’ятдесят два роки тому, не буде завершено раніше ніж через п’ятнадцять або двадцять років. Дивіться! Місто, майже кругле, поділене на дві приблизно рівні частини Таїром (або Величним), течію якого було виправлено й замкнено між двома стінами по прямій лінії, а русло поглиблено, щоб приймати судна, що прибувають морем.
(с) Етьєн Кабе — «Подорож до Ікарії» (1840)
Отже, саме республіка, або суспільство, є єдиним власником усього, організовує своїх робітників, будує майстерні та крамниці; саме вона обробляє землю, зводить будинки, виробляє всі предмети, необхідні для харчування, одягу, житла й обстановки; саме вона, нарешті, годує, одягає, надає житло й обстановку кожній родині та кожному громадянинові. Оскільки виховання в нас розглядається як база й підвалина суспільства, то республіка дає його всім дітям однаковою мірою, так само як вона дає їм усім однаковою мірою їжу. Усі отримують однакову елементарну освіту й спеціальне навчання, що відповідає особливостям професії, яку їм надають. Це виховання має на меті створити добрих робітників, добрих батьків, добрих громадян і справжніх людей.
[…] Виховання, їжа, одяг, житло, обстановка, праця, розваги, право обирати й бути обраним та право обговорення — усе це однакове для кожного з нас. Навіть наші провінції, наші общини, наші міста, наші села, наші ферми й наші будинки, наскільки це можливо, схожі одне на одне; усюди, одним словом, ви побачите тут рівність і добробут.
(с) Етьєн Кабе — «Подорож до Ікарії» (1840)
Ніде ти не побачиш більшої кількості картин, скульптурних творів, статуй, ніж тут, у громадських будівлях і громадських садах. Тоді як в інших місцях твори красного мистецтва сховані в палацах королів і багатіїв, тоді як у Лондоні музеї, зачинені в неділю, ніколи не відкриті для народу, який не може полишити роботу, щоб відвідати їх у будні, тут усі пам’ятки існують лише для народу й розміщені тільки в тих місцях, які відвідує народ. А оскільки все це створюється в республіці за допомогою живописців і скульпторів, і всі митці, які отримують повне утримання — їжу, одяг, житло й обстановку — від суспільства, не мають інших спонукань, окрім любові до мистецтва і слави, та іншого провідника, крім натхнення, то ти легко зрозумієш, якими є наслідки цього.
Нічого непотрібного і, особливо, нічого шкідливого, але все спрямовано до корисної мети! Нічого на догоду деспотизмові й аристократії, фанатизмові й забобонам, але все в інтересах народу та його благодійників, свободи й її мучеників або проти колишніх тиранів та їхніх прислужників. Ніде не побачиш оголених фігур або спокусливих картин, які виставляють у наших столицях, щоб догодити могутнім розпусникам. Через потворну суперечність, безнастанно проповідуючи пристойність і цнотливість, у нас виставляють напоказ зображення, які чоловік хотів би приховати від дружини, а мати — від дітей. Немає тут і творів невігластва чи нездарності, які жебраки продають в інших місцях за безцінь, за шматок хліба, і які псують загальний смак, ганьблячи мистецтва. Бо тут, у республіці, нічого не приймають без випробування. Так само, як у Спарті, де при народженні вбивали всіх хворих або потворних дітей, тут безжально занурюють у темряву небуття всі твори, негідні світла променів бога мистецтв.
(с) Етьєн Кабе — «Подорож до Ікарії» (1840)
Усі мають однаковий одяг, а це усуває заздрість і кокетство. Але не думай, будь ласка, що однаковість усуває різноманітність. Навпаки, саме в одязі різноманітність може найщасливішим чином поєднувати свої переваги з вигодами однаковості. Не лише обидві статі вдягаються по-різному, а й у кожній із них людина часто змінює одяг відповідно до віку та становища, бо особливості вбрання вказують на всі обставини й відмінності становища окремих осіб. Дитинство і юність, вік статевої зрілості та повноліття, становище неодруженого або одруженого, вдівця або того, хто знову вступив у шлюб, різні професії та різні функції — усе це відрізняється в одязі. Усі особи одного й того самого становища носять однаковий одяг, але тисячі різних форм одягу відповідають тисячам різних становищ.
[…] Потім дитину привчають навіть обслуговувати матір і батька, далі — старших родичів, за ними — старших братів і сестер, потім — друзів і гостей, і немає нічого менш надокучливого й більш люблячого, ніж наші діти, які намагаються хоч чимось прислужитися іншим.
Дитину привчають також дбати про молодшого брата або сестру, обслуговувати й оберігати їх, і ця братня турботливість є одним із перших благ дитинства. Так дитина привчається до всіх домашніх робіт під керівництвом старших, які дають молодшим змогу робити все, що вони можуть, і всі ці роботи, де кожен подає й отримує приклад, виконуються весело й із піснями.
Щодня дитина встає о п’ятій годині, узимку так само, як і влітку. Протягом години або двох вона займається домашніми роботами в особливому робочому вбранні, потім, завжди під наглядом старшого, впорядковує свій туалет, про чистоту якого її привчають дбати, так само як і про смак, грацію та витонченість, але не з почуття марнославства, а з почуття обов’язку й пристойності щодо інших. Потім вона береться до своїх навчальних занять, під наглядом матері або старших, і готує їх до сніданку та відправлення до школи.
(с) Етьєн Кабе — «Подорож до Ікарії» (1840)
Короткий зміст статті
Загалом, Етьєн Кабе виявився доволі простим персонажем. Можна навіть сказати, що він просто продовжив традиції класичних утопістів (Оуен, Фур’є, Сен-Сімон), але вже в 40-ті роки, з певними поправками. І що характерно, як і утопісти минулого, він зумів здобути велику популярність, а отже, запит у суспільстві на такий контент іще зберігався. Крім того, він відвертіше підтримував саме класичне християнство, що споріднює його з іще одним модним соціалістом того часу — Ламенне. По суті, Кабе взяв утопічну форму, очистив її від надмірної фантастики, поставив на дореволюційну філософську основу з рафінованого руссоїзму/вольтер’янства, але, на відміну від утопістів минулого, як мету він поставив звичайний комунізм (а не соціалістичні напівзаходи), який, щоправда, треба було здобути мирним шляхом, без класової боротьби, шляхом демократії і рішення більшості. Ну і що характерно для 40-х років, замість лопат він пропонує промисловість, а замість села наголос робиться на містах, де все буде влаштовано в колосальних масштабах і за єдиним планом. Цілком адекватна версія розвитку «класичного» утопізму, її закономірний підсумок.
Фрагменти в нього дуже похмурі й банальні — опис раю з шоколадними річками. Тому я вирішив уже не цитувати його рясно і навів лише кілька фрагментів. Основний наголос я зробив на переказі головних місць зі статті Волгіна, місцями аргументи Кабе навіть нагадують Бланкі. Він теж пропонує помірковану програму перехідного періоду від капіталізму до комунізму, але, на відміну від Бланкі (і практично всіх комуністів, яких ми бачили), — вірить у демократію як метод і залишає революцію лише на самий крайній випадок. Але попри всі вади або навіть переваги Кабе над попередниками, його головний недолік стосується ядра всієї системи — він щиро вірить у те, що приклад зразкового фаланстера/комуни відкриє всім очі й розчистить дорогу до майбутнього, і, захопившись фантазіями про цей ідеал, — цілком відірвався від реальності. А в усіх спірних питаннях, де треба обрати бажане рішення, він усе-таки обирає вектор орієнтації на Спарту. Його пантеон великих мудреців — Христос, Лікург, Платон тощо. І попри всі ремарки про збереження мистецтва (щоправда, з жорсткою цензурою), розвиток промисловості та міст, він залишається жорстким консерватором. Дуже характерно, що в теорії Кабе — демократ, але на практиці (коли будував комуну в США) виявився диктатором із манією величі, який не терпить жодної незгоди зі своїм баченням ідеальної комуни (пор. Фур’є), і значною мірою саме через це його комуна й зазнала краху.
Але я б усе-таки сказав, що і Бланкі, і Кабе — це два різні, але все ж таки кроки вперед для комуністичної традиції. У Кабе більше класичного крінжу, але все ж таки є й багато добрих тенденцій. І варто визнати, що після його провалу й смерті в США ще довго тримався рух «ікарійців», який створив десятки комун, успішніших, ніж фаланстери фур’єристів (одна навіть проіснувала близько 40 років).