Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Цю книгу я обіцяв розглянути ще під час огляду на «Ми — це наш мозок» (Дік Свааб), оскільки там посилаються на Вааля, і в момент, коли я писав цей огляд, якраз почув про те, що Вааль помер у віці 75 років. Говорячи про цю книгу, я не можу не згадати один факт. Купив я її, наскільки пам’ятаю, у грудні 2021 року, в київському мережевому магазині літератури (а може, навіть у січні 2022-го, уже не пам’ятаю). Книга російською мовою, від видавництва «Альпіна», надрукована в Москві. Тоді ця серія тільки набирала обертів, і я планував купити ще кілька книжок із серії, пов’язаних із ботанікою та теорією еволюції. У березні 2022 року я спускався з нею в підземку київського метро під час повітряних тривог, і саме в метро прочитав перші сторінок 80 цієї книги, а потім відволікся на якісь інші речі. Може, багато хто навіть в Україні вже забув про це, але ще у 2021 році, як видно, можна було без проблем купувати й читати актуальну літературу російською, і не в букіністичній крамниці чи з рук, а у великих мережевих магазинах. У мене є ще кілька російськомовних книжок, куплених напередодні великої війни, але Вааль запам’ятався найяскравіше.
Перші тези з цієї книги: (1) Емпатія доступна багатьом тваринам, і чим менше в них дитинчат, тим турботливіші ці тварини. (2) Бонобо виявляються найбільш людиноподібним видом мавп, і книга переважно про них, і що характерно, цей вид мавп є най«мирнішим» серед інших, а в ньому панує матріархат. У певному сенсі це можна розглядати як посилення тези Енгельса, яку останнім часом вважають хибною. (3) Шимпанзе — дуже агресивний вид, із жорстким патріархатом, і вони дуже витончені в «політиці». Вааль навіть написав книгу «Політика у шимпанзе» про їхні інтриги всередині зграї.
Однією з цілей Вааля є довести, що моральні норми і, головно, емпатія в людей не пов’язані з релігією, а радше вроджені. На його думку, це краще, ніж інший атеїстичний варіант відповіді, що ніякої моралі взагалі не існує. Книга переважно буде про це. Ну і бахну цитатку: «Ми живемо в період, коли наше споріднення з людиноподібними мавпами знаходить дедалі більше розуміння і дедалі серйозніше сприймається суспільством. Щоправда, людство не втомлюється вишукувати відмінності між нами й стверджувати власну перевагу, але небагато з проголошених відмінностей залишаються чинними більш ніж 10 років. Якщо об’єктивно, не захоплюючись технічними досягненнями кількох останніх тисячоліть, поглянути на власний біологічний вид, то ми побачимо істоту з плоті й крові з мозком, який, хоча й перевершує мозок шимпанзе утричі, не містить жодних нових частин. Навіть розмір хваленої префронтальної кори головного мозку виявляється цілком типовим для приматів. Ніхто не сумнівається в перевазі людського інтелекту, але в нас немає жодних засадничих бажань чи потреб, яких не було б у наших найближчих родичів. Мавпи, так само як люди, прагнуть влади, насолоджуються сексом, жадають безпеки й симпатії, убивають за землю, цінують довіру та співпрацю. Так, у нас є комп’ютери й літаки, але психологічно ми й досі влаштовані так само, як суспільні примати».
Цікава історія від Вааля, якщо коротко, розповідає про те, як мавпи (і собаки), що отримували в нагороду за виконання деяких завдань огірки (або щось інше для собак), — влаштовували страйк, коли бачили, що їхнім родичам дають за ті самі зусилля якусь кращу винагороду. Цю рису в тварин назвали «неприйняттям нерівності». Але ще більше мене зацікавив підхід Вааля до етичної філософії. Він згадує найпопулярніший підхід, за якого ми спершу будуємо концепцію, а потім намагаємося жити згідно з її постулатами. Це, мовляв, відбувається «згори донизу», від якихось «високих» рівнів. Як я вже писав вище, Вааль — прихильник вродженої моралі, і тому для нього очевидно, що все відбувається «знизу вгору», з природної організації виду. Ніхто не вигадує мораль — вона вже дана нам самим фактом існування. Але ось той момент, який мене й зацікавив:
«Уявіть, яке когнітивне навантаження нам довелося б нести, якби кожне рішення, яке ми ухвалюємо, потрібно було перевіряти за допомогою “спущеної згори” логіки. Я твердо вірю в твердження Девіда Г’юма про те, що розум — раб пристрастей. Починали ми з моральних відчуттів та інтуїції, і саме в цьому ми найближчі до інших приматів. Людина не відкопувала мораль, виводячи її з раціональних рефлексій; навпаки, вона отримала потужний поштовх знизу, зі свого невичерпного соціально-тваринного минулого».
Попри все це, що дивно, Вааль критикує Докінза та інших активних атеїстів за те, що вони поводяться як сноби й відмовляють віруючим у розумі. Це ще можна було б зрозуміти, якби не подальші міркування про те, що не випадково всі суспільства на світі релігійні (аргумент Епікура про те, що боги існують, адже всі на світі вірять у якихось богів. Вааль не говорить про Епікура, та й у богів начебто не вірить, але аргумент такий самий, і цим він хоче «остудити» запал атеїстів). Почасти це зрозуміло: снобська поведінка не сприяє просвітництву віруючих. Але залишається відчуття, що Вааль має на увазі дещо більше. Себе він позиціонує як агностика (під стать Юму), а проти чорно-білої боротьби атеїстів і віруючих виступає як прихильник «градації відтінків сірого». Щодо християнства він не може не визнати, що ми всі зросли під значним впливом його спадщини, навіть якщо з дитинства не віримо в Бога. Його вплив розсіяний усюди — в мистецтві тощо. І з цим можна погодитися, але його принципова поміркованість подекуди звучить як дуже дивний захист мракобісся. Та мене більше зацікавило інше — наступна цитата про мавп:
«В інших приматів, звісно, таких проблем немає, але й вони намагаються сформувати суспільство подібного типу. У їхній поведінці нескладно розрізнити прагнення до тих самих цінностей, що властиві й нам. Наприклад, відомі випадки, коли самі шимпанзе буквально тягли впертих самців назустріч одне одному, щоб примирити їх після запеклої сутички, і водночас виривали зброю з їхніх лап. Ба більше, самці високого рангу регулярно виступають у ролі безсторонніх арбітрів, розв’язуючи суперечки в спільноті. Для мене ці натяки на турботу про суспільні інтереси є знаком того, що будівельні цеглинки моральності старші за людство, і що зовсім не обов’язково залучати Бога, щоб пояснити, як людина опинилася там, де опинилася. З іншого боку, що сталося б із суспільством, якби ми повністю виключили релігію? Відверто кажучи, важко уявити, як наука й натуралістичний світогляд могли б заповнити утворену порожнечу та надихнути людину на добро».
Він не лише агностик, а й глибоко переживає спадщину нацизму та соціал-дарвінізму. Вааль вважає, що вчені — по суті ті самі примати, а тому давати «науці» право судити про мораль, тобто встановлювати мірила «добра» і «зла», — суворо заборонено. Інакше неодмінно повториться історія з Гітлером, а вчені швидко втратять межі й почнуть зловживати впливом. Тому він навіть висловлює таку фразу: «Я глибоко скептично ставлюся до моральної чистоти науки і вважаю, що її роль не повинна виходити за межі обов’язків служниці моралі. … (і десь через пів сторінки) … Навіть якщо наука зможе допомогти нам розібратися в тому, як функціонує мораль, це не означає, що вона стане моральним лідером; так само смішно було б очікувати, що той, хто знає смак яйця, сам таке яйце знесе». Вааль посилається на відомого сучасного атеїста Сема Гарріса у вкрай негативному ключі. Однак ознайомлення з його поглядами робить його дещо цікавішим представником сучасної ідеології. Ймовірно, це утилітарист із наголосом на досягненнях науки. Я згоден, що демонстративний атеїзм у XXI столітті виглядає рудиментарним зашкваром (хоча більша частина планети все ще вірить у традиційні релігії, і це начебто досі актуально). І що якщо ця тема й важлива, то все ж таки безглуздо робити її центральною. Але Гарріс виходить і на інші простори ідей, зокрема соціально-політичний простір. І тут він (як, утім, і Свааб) виявляється типовим сучасним лівим соцдемом. Нападки на Докінза й Гарріса не роблять честі Ваалю.
Якщо вам здасться, що пошуки емпатії у тварин дуже нагадують ідеї анархіста Кропоткіна, то вам не просто «здається». Вааль чудово це розуміє, і в юності сам запитував в інших великих біологів свого часу (Гамільтона і Триверса), чому їхні ідеї так схожі на Кропоткіна. А ті й не приховували, що й самі це знають; як не приховували вони й власних лівих політичних поглядів. Вааль прямо порівнює Гекслі (як поганого популяризатора ідей Дарвіна) і Кропоткіна (як доброго популяризатора). Але все ж між ним і Кропоткіним є різниця, яка ще не зовсім була помітна в того ж біолога Триверса. Він не перегинає з використанням прикладів альтруїзму. Для Вааля приклади з життя комах зовсім не рівноцінні прикладам із життя ссавців. Не всі приклади жертовності в природі — це про альтруїстичну поведінку як приклад саме моралі. Проводячи таке розрізнення, Вааль став куди менш наївним, ніж Кропоткін. Це, так би мовити, «Кропоткін v2.0». Але я б навіть розширив це порівняння й додав ще одного улюбленого лівими філософа — Руссо. І Вааль дуже характерно для типового руссоїста заявляє:
«Можливі лише два варіанти ставлення до людини: можна вважати, що вона від початку добра, але здатна і на зло, а можна навпаки — що вона від початку погана, але здатна і на добро. Я належу до першого табору».
У біології й дотепер, а раніше ще більше, панувала позиція №2, яку сам Вааль в одному місці вже називав «гобсівською», що виказує в ньому типову, а подекуди й ліву освіту (так, наприклад, він посилався серед інших і на Габермаса з Франкфуртської школи). Але, зі свого боку, я не зовсім розумію, у чому проблема побачити третю позицію? А саме позицію послідовників традиції Локка, де людина від початку «ніяка» і здатна як на добро, так і на зло, залежно від того, якою вона стане в міру свого розвитку (тут навіть можна допустити й генетичний вплив на цей розвиток). Загалом, я вже прочитав майже половину книжки й можу сказати, що цікавих прикладів, які доводять соціальність тварин, тут усе ж багато. І вони переконливі. Але висновки автора, які значною мірою є сплавом Руссо, Кропоткіна та стихійного лівого інтелектуала, — не переконливі від слова зовсім і навіть кидають тінь на добру частину його праці. Однією з ідей-фікс автора є ураження «нових атеїстів», що виглядає як нав’язлива особиста образа. Але найгірше те, що він пошлий мораліст у найпримітивнішому сенсі цього слова.
Буквально, він кривляється, називаючи всі добрі явища соціальності «помилкою» з погляду його індивідуалістичних колег. Він пишається тим, що весь такий «помилковий», і вихваляється своєю мораллю понад будь-які адекватні межі. Йому вкрай важливо довести, що ми вроджено етичні, і що наші предки радше бонобо, ніж шимпанзе. І він намагається натягнути це всюди, де тільки можна. І навіть прямо визнає, що якщо його висновки (як і висновки його колег) настільки етичні лише тому, що нині в суспільстві на це є мода, і якщо істина насправді в іншому, то все це в будь-якому разі було варте того, бо, вірячи в «гуманних» мавп-предків, ми зможемо почуватися краще, не такими індивідуалістичними покидьками. Читаючи цю книжку, на добру половину, а то й більше, мимоволі відчуваєш, ніби читаєш політичну агітацію, а не дослідження про біологію. Не скажу, що це нецікаво і що тут немає добрих прикладів тощо, але все ж залишається дуже неприємний осад.
Із цікавих моментів: мавпи більшу частину часу стримують свою силу (у бійках вони могли б без проблем ламати одне одному кістки, бо вони дуже сильні, але не роблять цього, якщо добре знають одне одного або живуть не в дикому середовищі). Інакше кажучи, усвідомлений контроль у них домінує над інстинктами. І це стосується далеко не лише мавп. Слони ще розумніші й хитріші, ніж про них заведено думати. Вони чудово розв’язують складні головоломки на здобування їжі, де потрібна обов’язкова кооперація. Мавпи ще й майстри передавання інформації «мовою тіла», і в книжці є епічна сцена, де 15 мавп напали на одного порушника порядку, але не відразу, а попередньо змовившись і зробивши це несподівано та одночасно, за сигналом ініціатора. І ще там був цікавий експеримент, де вибір кольору папірця (як у філософському експерименті з двома таблетками) визначав, отримає винагороду той, хто обрав, чи одночасно і він, і його родич. Другий міг лише спостерігати за вибором першого. У 2 із 3 випадків мавпа обирає «соціальну» таблетку, а рідше — «егоїстичну». Але навіщо тоді взагалі обирати егоїзм, якщо ти нічого не втрачаєш? Очевидно, це робиться для того, щоб підкреслити наявність власної влади. Щоразу, якщо після вибору на користь егоїзму його побратим-спостерігач відкрито висловлює своє невдоволення, така реакція лише збільшує кількість виборів на користь егоїзму. Мовляв, «краще поводься пристойно й стався з повагою, і тоді я, так і бути, поділюся халявою».
Вааль прямо називає себе романтиком. Він антираціоналіст, стоїть на позиції пріоритету емоцій і пристрастей. У певному сенсі його можна було б навіть уважати базованим із погляду епікуреїзму, але все ж у дуже обмеженому, «романтичному» сенсі. Він говорить і про надособистісний рівень етики, про колективну пам’ять і мислення на рівні спільноти.
«Думка про те, що людство могло взяти моральну еволюцію у власні руки й домогтися того, щоб серед представників нашого біологічного виду було більше особин, готових підкорятися спільним правилам, викликає глибочезний інтерес».
Цитата вище говорить про те, як тисячі років наші предки могли займатися умовно кажучи селекцією, знищуючи злочинців. При цьому будь-яка надумана, неприродна етика, яку створив би філософ у кабінеті, в очах Вааля апріорі шкідлива, як і будь-яка штучна релігія. Із філософів етики він особливо рекомендує Філіпа Кітчера та його книжку «Етичний проєкт», де, по суті, основна ідея полягає в скепсисі. В принципі я й до цього писав, що Вааль — типовий руссоїст, тож віра в природу людини та її достатність, аби стати основою здорової етики, не мають виглядати дивними. Просто відзначаю додаткові акценти самого Вааля. «Золоте правило», що звучить як «Стався до інших так само, як хотів би, щоб ставилися до тебе», — оголошено обмеженим, оскільки передбачає, що всі люди однакові; однак якщо я згоду веганові свинячу сосиску, бажаючи, щоб зі мною зробили те саме, то він явно не зрадіє. Таких прикладів може бути багато. На цій підставі Вааль узагалі відкидає «Золоте правило» як майже непридатну дурницю. Кумедно, що тут серед прикладів фігурує Жан Вальжан із роману «Знедолені».
Після цього Вааль одразу нападає на утилітаризм. Він не новий, не науковий, його взяв на щит увесь такий поганий атеїст Сем Гарріс. «Недоліки утилітаризму давно відомі» і т. д. Недоліки на рівні першого правила. Наприклад, якщо одна людина заважає цілій сотні, скажімо, своїм зовнішнім виглядом і спричиняє дискомфорт, то вбивство цієї людини буде стражданням для одного і благом для сотні. Отже, разом маємо 99 очок щастя. У хід ідуть також приклади на рівні «Матриці»: якщо зробити щасливими людей, позбавлених свободи, то це, з погляду утилітаризму, виправдовує створення такого табору (а загалом, які в нього є аргументи проти, окрім того, що ми апріорно вважаємо, що справжнє краще за віртуальне?). Найгірше, каже Вааль, що утилітаризм універсальний, тобто максимально узагальнений. Для утилітаризму немає цінності в сім’ї, колективних ідентичностях. Наведу цитату:
«Сім’я на першому місці» — це не утилітарне гасло. Навпаки, утилітаризм вимагає, щоб ми підпорядкували благо своєї сім’ї загальному, тобто більшому благу. Я особисто ніяк не можу цього прийняти.
Якби Жан Вальжан був утилітаристом, то він не мав би красти хліб для своїх племінників, а мусив би віддати цей хліб першому-ліпшому жебракові, адже цінність племінника = цінність випадкового бідняка. У найрадикальнішому сенсі утилітаризму він наводить приклад Пітера Сінгера, ідеолога борців за права тварин, який ставить знак рівності не лише між людьми, а й між тваринами. А це вже запредельний рівень байдужості. Але що пропонує руссоїст Вааль? Просто відмовитися від будь-яких етик і дати волю своїй інстинктивній природі, яка й так нормально налагоджена віками еволюції. Усі ми від народження емпатійні й добрі, і стихійно складемо систему правил співжиття, без жодних надуманих схем. Щоправда, якусь схему він сторінками раніше таки назвав. Замість компаса епікурейців/утилітаристів, які шукають задоволень і уникають страждань, Вааль пропонує свій компас: шукати допомоги іншим і уникати завдання шкоди іншим. Та в сухому залишку це найдурніше моралізаторство про те, що індивідуалізм має (бо я так хочу) поступитися колективізмові. Зворушливих прикладів того, як мавпи й слони переживають утрату близьких, осмислюють феномен смерті тощо, у книжці багато, всього не перелічити. Але одна історія мені досить припала до душі, щоб перенести її сюди:
Ми якось перевірили, як ставляться до незворотності смерті шимпанзе в Арнемі, — показали їм їхніх колишніх друзів і суперників. Творцям чудового фільму «Сімейство шимпанзе» як нікому раніше вдалося продемонструвати особистості й розум цих мавп. Телефільм із величезним успіхом пройшов по всьому світу. Я виїхав із Нідерландів ще до того, як його зняли, і вперше дивився його зі сльозами на очах — із такою любов’ю й увагою показані в ньому всі мої давні друзі та знайомці. У фільмі альфа-самцем колонії був Ніккі, але в наступні роки двоє інших самців утворили коаліцію проти нього. Мабуть, Ніккі був насторожі й жив у постійній напрузі, тож одного ранку, почувши позаду себе верески й уханя, він щодуху кинувся з дому назовні просто до рову, що оточував острів. Роком раніше Ніккі вдалося одного разу перетнути цей рів по льоду. Можливо, він думав, що зможе повторити цей фокус, однак цього разу в нього нічого не вийшло: Ніккі потонув. Газети назвали це «самогубством», але, найімовірніше, він став жертвою панічного нападу з фатальним наслідком.
Із смертю Ніккі на зміну дружбі прийшло суперництво. Новим альфа-самцем став Данді, але дух Ніккі продовжував витати над колонією, підтвердженням чому стала реакція її членів на фільм «Сімейство шимпанзе». Одного вечора, більш як через два роки після зйомок фільму, зимувальна зала перетворилася на кінотеатр. Світло приглушили, і на одній зі стін з’явилися перші кадри фільму. Мавпи дивилися в цілковитій мовчанці, в деяких шерсть стала дибки. Коли на екрані молоді самці з очевидними намірами оточили самку, в залі пролунало кілька гнівних вигуків; утім, лишилося неясним, чи впізнали шимпанзе дійових осіб цієї сцени. Але всяка неясність зникла, коли на сцені в усьому блиску своєї слави з’явився Ніккі. Данді ощирився й із криком кинувся до того самця, який свого часу підтримав його проти Ніккі; переляканий альфа-самець буквально плюхнувся йому на коліна. Самці обійнялися з широкими схвильованими усмішками. Воскресіння Ніккі оживило й давнє їхнє партнерство.
Я вже ближче до кінця книжки, але тут раптом проявився черговий приступ мракобісся від Вааля (іноді це інакше не назвеш, в одному місці з початку книжки він, наприклад, серйозно ляпнув, що емоції пов’язані із серцем, а не з мозком). Ідеться про релігію, і побічно постало питання про роль уяви та фантазії. Вааль навів низку спостережень, де мавпи цілком здатні перетворювати неживі предмети на живі, гратися в ляльки тощо. (до речі, зокрема в дочки-матері грався і підліток чоловічої статі). І після різноманітних прикладів таких фантазій, зокрема й доволі складних, він раптом видає: «Наполягати вслід за неоатеїстами, що сенс має лише емпірична реальність, а факти сильніші за віру, — означає відмовляти людству в надіях і мріях». До чого тут неоатеїсти, навіщо це сказано, чому обов’язково вчений має відмовлятися від мрії, якщо не вірить у духів? Недарма вище він називав себе романтиком. Такий підхід справді викликає в пам’яті бурчання Шлегеля про епікурейців.
Наприкінці книги Вааль наводить уявний діалог між високодуховною мавпою бонобо та дурнуватим людиськом-атеїстом. Уста бонобо, по суті, промовляє сам Вааль, банально глузуючи з атеїста. Мені здається, це ідеальне завершення для такої книги, яке оголює всю її суть 🙂 У конфлікті релігія/атеїзм, що проходить крізь усю книгу, Вааль стоїть на боці релігії, хоч і не показує цього надто вже явно, намагаючись постати в цьому конфлікті «нейтральним» скептиком. Не вийшло. Деякі його мотиви я можу зрозуміти й навіть прийняти. Він виразно невдоволений генетичним детермінізмом і намагається сказати, що якщо в нас і є багато вроджених патернів, то це не детермінанта, а радше спрямовувальна сила. Йдеться про підвищення ймовірності того чи іншого варіанта розвитку, а не про якісь жорсткі рамки. Але це майже єдине, з чим я погоджуюся в його книзі. Так само я можу погодитися і з тим, що не варто створювати штучну прірву між людиною та тваринами, вигадуючи «чарівні» обґрунтування нашої переваги. В усьому іншому Вааль займається грубим моралізаторством і пропагандою колективізму. Деякі його висловлювання є навмисним глузуванням і перекручуванням, покликаними викликати в його опонентів почуття совісті та сорому й привести їх до своєї точки зору на роль альтруїзму та егоїзму.
Чому, попри всю цю недовіру до генетичних детерміністів, він сам наполягає, що ми вроджені комуністи, а отже можемо будувати анархо-комуни, спираючись лише на нашу первісну альтруїстичність, — лишається незрозумілим. Із його книги я зробив інший висновок. Так, соціальність — це не особливість людини, так, вона пов’язана з еволюцією і має сліди навіть на рівні фізіології мозку. Так, коли ми поводимося емпатично, то, можливо, це робиться й на інстинкті. Але точно так само можна сказати і про егоїзм. Зрештою, має сенс лише ставити запитання: до чого ми більш схильні? Яка ймовірність, за інших рівних умов, що людина чинитиме «добре»? Можливо, ми справді більш соціальні, ніж егоїстичні. Але в книзі Вааля питання поставлено не так. У цій книзі він наполягає, що егоїзм — тотальне зло, якого взагалі не повинно бути в нашій природі. Навіть якщо він сам із цим не погоджується, у книзі всі акценти розставлено саме так. І тому вона — не більш ніж дешева пропаганда від політично лівого біолога. Сучасним анархо-комуністам рекомендую: може стати в пригоді на заміну або як доповнення до праць Кропоткіна.
Тут постає ще одне цікаве питання. Чому такий автор став головним позитивним прикладом для сучасного вченого в книзі Діка Свааба? Може, вони не так уже й далекі один від одного за поглядами? Свааб, очевидно, теж лівий і дуже переймається тим, як науку можуть використовувати режими на кшталт сталінського та гітлерівського. Але чи погоджується Свааб із лінією аргументації Вааля? Очевидно, так, адже він навів Вааля як приклад саме в питанні емпатії. Та Свааб, безперечно, інтерпретує все це з погляду детермінізму. Мовляв, так, ми приречені бути добрими (і лівими) від природи. Вааль же й сам говорить саме це. Але його загальний підхід до літератури, написаної в дусі Свааба, виявляється радше критичним. Чи є між ними прихована суперечність, чи ні — не маю гадки. Песикоювало те, що вони обидва доволі багато цитують Спінозу. Очевидно, національна особливість нідерландців 🙂