Матеріаліст Вільям Лоуренс, суперечка про віталізм і Франкенштейн

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Решту авторських статей можна прочитати тут

В історії британського матеріалізму початку XIX століття, якщо не зважати на френологію Комба й Елліотсона, найпомітнішим серед лікарів, яких відкрито звинувачували в матеріалізмі, був хірург Вільям Лоуренс (1783-1867). Він є головною постаттю в так званій суперечці про віталізм і зазнавав нападок у той самий час, що й Томас Чарльз Морган, праці якого ми вже розглядали й навіть переклали. У своїх роботах Морган згадує Лоуренса як свого друга й союзника по табору, хоча, як неважко буде помітити далі, сам Лоуренс далеко не такий сильний, як Морган, а його матеріалізм набагато обережніший і не має настільки виразних зв’язків із французькою школою. Отже, Вільям Лоуренс народився в Сайренсестері, графство Глостершир (ближче до Уельсу), у родині Вільяма Лоуренса, головного хірурга й лікаря міста, та Джудіт Вуд. По батьківській лінії його родина походила з роду Феттіплейс, і загалом це була не бідна сім’я, можна навіть сказати — дрібна аристократія. Лоуренс здобув освіту в школі Елмор-Корт у Глостері, а вже у віці 15 років став учнем видатного хірурга Джона Абернеті (члена Королівського товариства з 1796 року) і прожив із ним п’ять років, тобто приблизно до 1803 року, набуваючи знань у галузі медицини. Чим він займався наступні 10 років, сказати важко; імовірно, асистував у лікарні святого Варфоломія й переважно перекладав іноземні праці (зокрема твори Блуменбаха), а 1806 року був удостоєний престижної Джексонівської премії за невелику працю про грижі. Лише у віці 30 років, тобто 1813 року, Лоуренса обрали членом Королівського товариства. І нарешті, 1815 року його призначили професором анатомії та хірургії Королівського коледжу хірургів, і, так би мовити, він отримав офіційне визнання від колег по цеху. Тут його лекції почалися приблизно 1816 року, і того самого року він опублікував перший збірник. Лоуренса, якого називали блискучим ученим, досконало обізнаним із найновішими дослідженнями на континенті. Він мав привабливу зовнішність і чарівні манери, а також був чудовим лектором. А його фахові якості як хірурга ніколи не ставилися під сумнів — ані під час суперечок, ані через роки після них. І все ж його книжка відразу зазнала критики з боку Абернеті та інших лікарів — за матеріалізм і за підрив морального благополуччя людей. Одне зі спірних питань між Лоуренсом і його критиками стосувалося походження думок і свідомості. Для Лоуренса психічні процеси були функцією мозку. Джон Абернеті та інші думали інакше: вони пояснювали думки як продукт життєвих актів нематеріального роду. Якщо відкрити лекції Абернеті, то неважко помітити, що у своїх поясненнях він постійно посилається на Платона й Піфагора, вважає, що мозок не продукує думку, а виступає лише як провідник для неї, своєрідна антена або лінза, що фокусує. Душа, само собою, позатілесна. У дусі Арістотеля він заперечує, що безякісні атоми можуть породжувати якості самі по собі, без допомоги якихось додаткових сил. Щоправда, Абернеті — добрий фаховий фізіолог, і ці безглузді ремарки радше працюють як зайві додатки до його лекцій. Подекуди здається, що він навіть готовий редукувати життя до дій хімії та електрики, хоча все ж це не так, і він має на увазі, що існує щось іще тонше, ніж гальванізм, — якась життєва сила. Але якщо вона діє за аналогією з хімією та електрикою, то, в принципі, його можна було б навіть вважати квазіматеріалістом, якби не прямі посилання на Платона і не прямі вказівки на властивості душі. Абернеті також опублікував власні лекції, в яких містилася підтримка віталізму Джона Гантера (радше навіть апологія Гантера й дифірамби на його адресу), а також заперечення проти матеріалізму свого колишнього учня.

В історію ця суперечка увійшла як «суперечка про віталізм». Приблизно в цей період, починаючи з 1814 року, поет Персі Шеллі та його друга дружина Мері Шеллі зверталися до нього по допомогу з приводу різних недуг. Іноді вважають, що роман Мері «Франкенштейн» міг бути натхненний полемікою між Лоуренсом і Абернеті (про такі можливі впливи говорять майже в кожному випадку, коли знаходять найменшу можливість знайомства Шеллі з будь-яким із фізіологів того часу), і що Лоуренс міг спрямовувати читання подружжя в галузі фізичних наук. Навіть романтики Семюел Кольрідж і Джон Кітс перебували під впливом полеміки про віталізм, а отже, мали добре знати лекції Лоуренса. У наступні кілька років Лоуренс люто опирався своїм критикам, аж поки 1819 року не опублікував другу книгу, відому під короткою назвою «Природнича історія людини». Ця книга викликала ще більшу бурю несхвалення з боку консервативних і клерикальних кіл через нібито атеїзм автора, а також у медичному середовищі, оскільки він далі відстоював матеріалістичний, а не віталістичний підхід до людського життя. Критики пов’язували Лоуренса з такими «революціонерами», як Томас Пейн і лорд Байрон. Як кажуть дослідники цього періоду в історії наук, це був «перший великий науковий питання, що широко захопив суспільну уяву в Британії, передвістя дебатів щодо теорії еволюції Дарвіна шляхом природного добору рівно сорок років по тому». Його лекції містили цілу низку додарвінівських ідей про природу людини і, по суті, про еволюцію. Загалом вважається, що Лоуренс був одним із трьох британських лікарів, які писали на теми, пов’язані з еволюцією, у період між 1813 і 1819 роками. Усі вони були знайомі, принаймні, з Еразмом Дарвіном і Ламарком; і, ймовірно, також із Мальтусом. Це були власне Лоуренс, Причард і Уеллс. Двоє з них (Причард і Лоуренс) присвятили свої праці Блуменбаху, засновникові фізичної антропології. Але загалом усі троє заперечували ламаркізм. До них цілком можна було б додати й Т. Ч. Моргана, і майже напевно цим список протоеволюціоністів в Англії далеко не вичерпується. У період із 1815 по 1835 рік у Великій Британії спостерігалися значні політичні та соціальні потрясіння, зокрема й у медичній сфері. В Единбурзі та Лондоні, двох головних центрах підготовки медичних кадрів того часу, було чимало радикально налаштованих студентів і активістів. Багато з них були матеріалістами, що поділяли погляди в дусі Ламарка і Сент-Ілера. Але Лоуренс, Причард і Уеллс вирізняються своєю прихильністю саме до жорсткого успадкування або природного добору. І це особливо важливо, оскільки ці ідеї збереглися й є частиною сучасної теорії еволюції.

Тож ворожість з боку англіканської церкви була йому гарантована. Злобна рецензія в журналі Tory Quarterly Review засудила матеріалістичне пояснення людини і розуму; а лорд-канцлер лорд Елдон у Суді канцлерства (1822 р.) визнав лекції Лоуренса богохульними на тій підставі, що книга суперечить Святому Письму. Це призвело до анулювання авторських прав на книгу, що, так би мовити, спричинило слабку форму остракізму. Лоуренса відкинув і його власний учитель, Джон Абернеті, з яким у нього вже був спір щодо вчення Джона Гантера. Але в нього були й прихильники, такі як Річард Карлайл і Томас Форстер, а також «Щомісячний журнал», у якому Лоуренса навіть порівнювали з Галілеєм. Однак, зіткнувшись із переслідуваннями, можливо навіть із судовим переслідуванням і, безперечно, з розоренням через втрату пацієнтів, Лоуренс відкликав книгу й залишив викладацьку посаду (бл. 1822 р.). Ще не настали ті часи, коли наука, що вивчає людину як вид, могла б існувати без втручання релігійної влади. Цікаво, що Канцлерський суд діяв тут у своїй найдавнішій ролі — ролі суду совісті. Це передбачало застосування морального закону для запобігання небезпеці для душі правопорушника через смертний гріх. Позивачеві (у цьому випадку — Короні) надавався засіб захисту душі правопорушника. Уся ця концепція має середньовічне походження.

На момент виходу з коледжу й завершення суперечки про віталізм, яку він де-юре програв, Лоуренсові вже було 39 років. Але він не здавався й продовжував працювати за фахом, просто на нижчому рівні. Ба більше, того самого 1822 року Лоуренса було обрано членом Американського філософського товариства у Філадельфії (де на той час ще були сильні матеріалістичні традиції Купера та його патрона Джефферсона). Після того як Лоуренс відмовився від своєї книги, він поступово повернувся до респектабельності, хоч і не без жалю. Навіть 1830 року він писав Вільяму Гоуну, виправданому за звинуваченням у наклепі 1817 року, пояснюючи свої мотиви віддалення від гучних суперечок і похваливши Гоуна за «набагато більшу сміливість у цих питаннях». Його останнім великим внеском у дискусію стала стаття про «Життя» в «Енциклопедії Ріса» (1819), але він усе одно продовжував відстоювати радикальні ідеї, і під впливом відомого радикального активіста Томаса Воклі Лоуренс входив до невеликої групи, яка заснувала журнал «Ланцет» і писала для нього матеріали. Тому Лоуренс і далі писав гострі редакційні статті, а 1826 року навіть головував на публічних зборах у таверні масонів. Він був співвласником приватної медичної академії «Олдерсґейт» разом із Фредеріком Тірреллом, і загалом не можна сказати, щоб його кар’єра надто сильно постраждала від суперечки про віталізм. І як власник приватної школи, він продовжував конфронтацію з офіційними інституціями, але вже в іншому амплуа й на іншу тему.

На зборах членів коледжу в згаданій вище таверні були присутні близько 1200 осіб. Збори скликали на знак протесту проти того, як хірурги зловживали своїми привілеями, встановлюючи плату за навчання студентів і контролюючи прийом. У своїй вступній промові Лоуренс розкритикував статут Коледжу хірургів за те, що він перешкоджає видачі сертифікатів про участь у підготовчих лекціях усім викладачам, за винятком небагатьох, у Лондоні, Дубліні, Единбурзі, Глазго та Абердині. Він зазначив, що в Абердині та Глазго немає трупів для розтину, без яких анатомію неможливо належно викладати. Запропоновані зміни до правил Коледжу хірургів невдовзі підірвуть позиції приватних літніх шкіл, оскільки дипломи, здобуті влітку, не визнаватимуться. Як казав Лоуренс у своїй вступній промові в «Таверні масонів» (1826) — «З нових правил випливає, що здорові знання набувалися взимку, коли лектори в лікарнях читали свої курси, а нездорові знання передавалися влітку, коли навчання могли забезпечити лише приватні школи». Лоуренс завершив свій виступ протестом проти виключення видатних провінційних учителів із числа тих, хто видає визнані сертифікати.

Проте згодом Лоуренс дедалі більше відповідав духу Коледжу хірургів, і 1828 року його навіть обрали до Ради, тож на реабілітацію пішло всього-на-всього якихось шість років. Того самого року його обрали іноземним членом Королівської шведської академії наук, і він уже зміг витіснити свого колишнього вчителя й ворога Абернеті з посади головного хірурга лікарні св. Варфоломія. Відтоді, можна сказати, він офіційно здався. Прагнення Лоуренса до респектабельності та світського успіху, можливо, було зумовлене одруженням із 25-річною соціально амбітною Луїзою Сеньйор (1803-1855), що сталося того самого 1828 року, коли йому вже було 45 років. Усе це виглядало як зрада й капітуляція та неабияк зачепило Уоклі, який поскаржився Лоуренсу й зробив кілька зауваг на цю тему в «Ланцеті». Але, як і слід було очікувати, Уоклі невдовзі побачив у піднесенні Лоуренса можливість дістати доступ до внутрішньої роботи тієї установи, яку він сподівався реформувати. Протягом кількох років Лоуренс працював із «Ланцетом» і керував коледжем. Зсередини Лоуренс усе ж зміг посприяти просуванню кількох украй потрібних реформ, які відстоював Уоклі, але це станеться аж ніяк не відразу.

Відтоді кар’єра Лоуренса неухильно йшла вгору. Він ніколи не озирається назад і навіть став президентом Королівського коледжу хірургів (згодом його буде переобрано ще раз), а 1831 року — президентом Лондонського медичного й хірургічного товариства. Приблизно в цей самий час було опубліковано його монументальну працю «Трактат про хвороби ока» (A Treatise on the Diseases of the Eye). Ця книга стала класичним підручником епохи й закріпила за Лоуренсом статус одного з батьків-засновників британської наукової офтальмології. І ось 1834 року Колегія хірургів доручає йому виголосити почесну Хантерівську лекцію (Hunterian Oration) — як знак найвищого визнання в британській хірургічній спільноті. Що саме відбувалося в 30-ті роки й далі — сказати важко, і, мабуть, усе було дуже нудно. Він більше не лізе в небезпечні проблеми, не привертає зайвої уваги, будує професійну кар’єру й здобуває найвище визнання, яке взагалі можна було отримати. Його родина, очевидно, не бідувала. У червні 1838 року Лоуренс придбав маєток Ілінг-Парк разом із навколишніми 100 акрами землі за 9000 фунтів стерлінгів (що еквівалентно 863000 фунтам стерлінгів у 2025 році). Маєток було розкішно обставлено, і тут його дружина Луїза, на той час уже вкрай популярна в Англії експертка із садівництва та ботаніки, створила величезний сад із тисячами різних рослин і квітів. У маєтку також утримували худобу, зокрема свійську птицю всіх видів, корів, овець і свиней тощо. Однак більшу частину часу вони жили на Вайтголл-Плейс у Вестмінстері. 1844 року Карл Густав Карус, лікар при королі Саксонії, у своєму щоденнику, описуючи дружину Лоуренса, зазначив: «Його дружина відома як одна з перших квітникарок у Лондоні й, зокрема, має чудову колекцію орхідей, яку ми, ймовірно, відвідаємо іншим разом». Королівська свита справді відвідала парк за кілька днів, і Карус був вражений як квітами, так і елегантною територією. Ще грандіознішим був візит королеви Вікторії, принца-консорта, короля Бельгії та великого герцога Мекленбург-Штреліца, які посадили перші дерева в запланованій кедровій алеї.

Якщо на початку 30-х він ще жалкував, що поступився позиціями в суперечках, то на початку 40-х уже явно охолов до всього й просто зосередився на кар’єрі та вихованні своїх дітей. Завдяки підтримці Лоуренса Коледж хірургів нарешті було реформовано, принаймні певною мірою, з новим статутом 1843 року. Останній борг перед старими ідеалами він віддав — і на цьому скінчив. Більше ніколи Лоуренс не наважувався висловлювати свої погляди на процеси еволюції, на минуле чи майбутнє людини. Ба більше, він навіть застерігав молодого Гекслі (!) не порушувати небезпечну тему еволюції людини. Ретельна анонімність, з якою було опубліковано еволюціоністську книгу «Залишки природної історії творіння» (1844), і велика обережність, виявлена Дарвіном під час публікації власних еволюційних ідей, можуть розглядатися в контексті необхідності уникати прямого конфлікту з релігійним істеблішментом. У 1844 році вже згадуваний вище Карл Густав Карус відвідав «містера Лоуренса, автора праці з “Фізіології людини”, яка кілька років тому дуже мене зацікавила, але зробила автора неприємним для духовенства… Очевидно, він дозволив собі злякатися цього і тепер є лише практикуючим хірургом, який дотримується недільного дня за старими англійськими правилами й поки що залишив фізіологію та психологію в спокої. Я знайшов його доволі сухою, але чесною людиною». Але цю переміну помічали не лише сторонні спостерігачі. Навіть сам Лоуренс, згадуючи 1860 року свої суперечки з Абернеті, писав про «події, які, хоч і були важливими в момент свого виникнення, давно перестали займати мої думки».

І, як це не дивно, попри все це Лоуренс зумів певною мірою вплинути на нове покоління еволюціоністів. Ще 1838 року Дарвін у своєму зошиті з трансмутації «С» згадав копію «Лекцій з фізіології, зоології та природної історії людини» Лоуренса. Зрештою Дарвін шість разів посилався на Лоуренса (1819) у своїй праці «Походження людини» (1871). Хоча єдина ідея, що зацікавила Дарвіна в роботах Лоуренса, стосувалася статевого добору в людини, вплив на Альфреда Рассела Воллеса був позитивнішим. Воллес «знайшов у працях Лоуренса можливий механізм органічних змін, а саме спонтанну мінливість, що веде до утворення нових видів».

Вершини своєї професії Лоуренс досяг 1858 року, отримавши посаду старшого хірурга королеви Вікторії. Перед його смертю королева навіть надала йому титул баронета (1867), тож у всіх джерелах він згадується як сер Вільям Лоуренс, 1-й баронет. Він багато років відмовлявся від таких почестей і, за чутками, зрештою погодився, щоб допомогти своєму синові в залицяннях до молодої аристократки (які не увінчалися успіхом). Попри те, що Лоуренс досяг вершини своєї професії завдяки якості своєї хірургічної роботи та своїм базовим підручникам (праця «Грижа і найкращий спосіб лікування» витримала п’ять видань), сьогодні його пам’ятають переважно за період на початку його кар’єри, який приніс йому гучну славу й ледь не довів його до межі розорення. Лоуренс помер невдовзі після того, як отримав баронетство, від наслідків інсульту, у віці 83 років.

Лекції про фізіологію та зоологію (1816-18)

Лекції Лоуренса — це не просто курс фізіології чи порівняльної анатомії. Тут він вибудовує цілу програму природничо-наукового вивчення життя, стверджуючи, що організм треба пояснювати через будову, функції органів і порівняльну анатомію, і яка за контуром ідей збігається з тим, що зрештою буде втілено в повноцінних книгах Т. Ч. Моргана приблизно в ті самі роки. Усього в опублікованій збірці 4 лекції, явно відібрані з певною метою. Дуже сумнівно, щоб із таких лекцій складався цілий курс. Тут Лоуренс постійно протиставляє свій підхід метафізиці, богословським втручанням у науку, довільним «життєвим принципам», «матеріям життя», «віталістичним флюїдам» та іншим зручним словам, які нічого не пояснюють. Вся книга загалом присвячена Йоганнові Фрідріху Блуменбаху, і автор зізнається, що багато чого взяв із його праць (особливо расизм, так), хоча й не завжди з ним погоджується. Він особливо цінує в Блуменбахові поєднання анатомії, фізіології та зоології як взаємно пояснювальних способів дослідження живої природи. Перша лекція в цій збірці — це відповідь Джону Абернеті та історія порівняльної анатомії. Приводом для цього стали звинувачення, висунуті проти Лоуренса його колишнім учителем. Абернеті, спираючись на авторитет Джона Гантера, захищав особливу «теорію життя» й звинувачував сучасних скептиків, особливо французьких фізіологів та їхніх англійських прихильників, у поширенні небезпечних для суспільства й моралі ідей. Лоуренс відповідає не лише по суті фізіології, а й щодо свободи наукового висловлювання. Він відмовляється приймати правила, за якими вчений має мовчати, якщо його висновки дратують релігійних або політичних охоронців. У науці не можна замінювати доказ звинуваченням у безморальності, а суперечку про фізіологію не можна вирішувати посиланням на те, ніби та чи інша теорія приведе до атеїзму, революції або суспільного розкладу. Він каже, що не належить до жодної «партії сучасних скептиків»; але якщо скептицизм означає лише відмову вірити в недоведені життєву матерію або електромеханічну душу, то це не вада, а нормальний стан для будь-якого дослідника. Змістовно Лоуренс б’є по теорії, яка намагається пояснити життя через особливу матерію, флюїд, електрику або хімічне начало. Він не заперечує, що хімія, електрика й механіка важливі для фізіології, але відмовляється виводити з них усе живе. М’язове скорочення, нервова чутливість, відбиття, пам’ять, судження, мислення — усе це, на його думку, не пояснено ні електрикою, ні хімією. Ми знаємо фактичний зв’язок цих явищ із тканинами та органами, але не знаємо їхньої остаточної «сутності». Тому чесніше визнати межу знання, ніж вигадувати словесну субстанцію.

Особливо важливий його аргумент про залежність психічних явищ від тілесної організації. Він риторично запитує, де міститься розум плода або новонародженого, якщо вважати його незалежною й нематеріальною сутністю. Очевидно, що свідомість розвивається разом з органами чуття і мозком; що розум дитини формується поступово, а зрілість думки відповідає зрілості організму. Удар по голові, апоплексія, хвороба мозку і старість руйнують або призупиняють психічні функції; смерть узагалі знищує спостережувані прояви свідомості. Із цього він не робить висновку про посмертну долю душі, а просто каже, що фізіолог не має справи з нематеріальною субстанцією. В анатомічному театрі, серед органів, тканин, крові та патологічних змін, він не знаходить окремої «духовної істоти». Богословська доктрина може посилатися на свої джерела, але вона не є фактом фізіології. Тут же Лоуренс їдко розбирає звичну тактику обвинувачів. Коли сперечаються не аргументом, а словами «єретик», «атеїст», «безбожник», то це означає, що власне наукового доказу в таких людей критично бракує. У цій лекції Лоуренс залучає широкий культурний матеріал: Сократа як взірець визнання власного незнання, Гіббона у зв’язку з богословськими чварами, Свіфта і ліліпутську суперечку про те, з якого кінця розбивати яйце, Паскаля, Кларка, Канта, Шерідана, Дон Кіхота. Усі ці імена працюють у нього як зброя проти схоластичної та богословсько-поліцейської манери вести наукову суперечку.

Після полеміки він переходить до історії порівняльної анатомії. Тут перша лекція перетворюється на стислий нарис становлення самої дисципліни. Лоуренс підкреслює роль французьких академіків, які використовували королівські звіринці та колекції для розтинів тварин. Потім він говорить про Бюффона і Добантона. Бюффон для нього важливий як організатор грандіозної природничо-історичної картини, але справжню міцність праці надає Добантон, бо він дав точні анатомічні описи багатьох тварин. Далі він виокремлює Петра Кампера. У Кампера він відзначає дослідження руки, таза, повітроносних кісток птахів, органів слуху в риб і китів, анатомії орангутана, слона, північного оленя, суринамської жаби, органів голосу в мавп, голови носорога та викопних кісток. Кампер важливий як анатом, який пов’язує часткову будову органа з функцією і порівняльним рядом. Значне місце посідає Паллас. Лоуренс перелічує його праці про паразитів, зоофітів, різноманітні тваринні форми, а також російські експедиції XVIII століття. Паллас важливий для нього як універсальний натураліст, що працював не лише з кабінетом рідкісностей, а й із польовими спостереженнями, з величезним матеріалом Російської імперії. Джон Гантер постає подвійно. Лоуренс високо цінує його як анатома, патолога, колекціонера й дослідника живих форм, але не приймає «хантеріанську теорію життя» в тому вигляді, в якому її захищав Абернеті. Тому Гантер у нього залишається великою постаттю порівняльної анатомії, але не непомильним філософом життя.

Із німецьких учених він називає Блуменбаха, Рудольфі, Тілезіуса, Шпікса, Тідемана. Блуменбах важливий як систематизатор природничої історії та як взірець поєднання анатомії, фізіології й зоології. Рудольфі згадується передусім за працями про внутрішніх червів; його історія ентозоїв представлена як головний авторитет у цій галузі. Тілезіус пов’язаний із навколосвітньою подорожжю Крузенштерна та зображеннями морських тварин. Шпікс — із порівняльною остеологією голови. Тідеман — із дослідженнями кровообігу в морських безхребетних. Кульмінацією історичного огляду стає Кюв’є. Лоуренс особливо цінує в ньому не кількість описів, а новий метод упорядкування тваринного царства за внутрішньою будовою, простеження зв’язку зовнішньої форми з внутрішньою анатомією та побудову природної системи.

Друга лекція присвячена зоології та порівняльній анатомії як частинам загального знання, філософії та медицини. Лоуренс починає із захисту самої цінності зоології та порівняльної анатомії. Це не вузька спеціальність для колекціонерів і не забавка для любителів рідкісностей. Тваринний світ пов’язаний із людиною практично, економічно і навіть філософськи. Спершу він говорить про природний інтерес людини до тварин. Діти, дорослі, освічені й неосвічені люди з цікавістю дивляться на тварин, бо бачать у них щось близьке собі. Тварини не є для людини просто зовнішньою природою, і їхню присутність можна знайти всюди в нашій культурі. Він докладно перелічує практичну залежність людини від тварин. Тварини дають їжу, вовну, хутро, шкіру, шовк, пір’я, жир, олію тощо. Він говорить про кита і тюленя як основу життя північних народів, про собаку, коня, корову, вівцю, козу, верблюда, північного оленя, ламу як про тварин, без яких багато суспільств не могли б існувати. Звідси він переходить до ветеринарного мистецтва. Порівняльна анатомія для лікування тварин має таке саме значення, яке анатомія і фізіологія мають для медицини людини. І Лоуренс не обмежується корисними тваринами. Він говорить і про шкідливих: хижаків, отруйних рептилій, комах, паразитів, шкідників харчів, одягу, дерева, корабельних матеріалів. Зоологія потрібна не лише для захоплення природою, а й для захисту людини від природи.

Далі починається філософська частина. Порівняння тварин показує різноманітність їхніх здібностей. Тут зоологія стає дисципліною, що допомагає зрозуміти градації організації. Але Лоуренс відкидає просту «драбину істот», побудовану на зовнішній подібності. Справжня градація має ґрунтуватися на внутрішній анатомії. Головний приклад — передні кінцівки хребетних. Людська рука, крило кажана, плавець кита, кінцівка тюленя, крило птаха, ласта пінгвіна — все це різні функціональні модифікації загального плану. Тут Лоуренс показує, що порівняльна анатомія бачить під зовнішнім розмаїттям внутрішню єдність організації. У цьому ж ряду він говорить про рудиментарні органи: наприклад, про кістки, що мають значення в однієї статі або виду, але залишаються майже непотрібними в іншої. Він порушує і питання «кінцевих причин», тобто пристосування органів до функції. Це робиться не в суто богословському стилі, а через фактичне зіставлення структури й середовища, як констатація фактів. Повітряні комірки птахів полегшують тіло в повітряному середовищі; жир китів, тюленів та інших морських ссавців сприяє плавучості й терморегуляції у водному середовищі. Але все це радше показує його прихильником телеологічної доцільності в дусі Арістотеля. 

Важливий розділ лекції присвячено геології. Порівняльна анатомія допомагає розуміти викопні рештки: кістки, зуби, мушлі, корали, зоофіти. Натураліст має порівнювати викопні форми із сучасними, визначати рід, вид, середовище існування, зв’язок із морською чи прісною водою, кліматичні умови. Тут Лоуренс посилається на Кюв’є, Броньяра, Ламарка і Паркінсона. Він говорить про вимерлих слонів, відмінних від африканського та індійського, про шари землі, де знаходять рештки тварин, дедалі відмінніших від сучасних у міру заглиблення в давні пласти. Тут він показує, що чудово орієнтується в новітніх відкриттях геології, і спокійно приймає як факт, що деякі тварини вимерли ще до появи людини. Також він згадує коралові рифи та острови як приклад гігантських геологічних наслідків діяльності найдрібніших тварин. І наприкінці лекція переходить до медицини. Лоуренс наполягає, що раціональна медицина неможлива без анатомії, фізіології та хімії живих тіл. Не можна лікувати за рецептурною звичкою, за «емпіричними» засобами або за авторитетом шкіл і сект. Треба знати здорову будову організму, здорову функцію, а також хвору будову й розлад функції. Тут він знову наближається до хантеріанської традиції, але звільняє її від метафізики «життєвої матерії» (пор. Морган). Особливо важлива його формула зв’язку органа і функції. Немає травлення без травного апарату, немає жовчовиділення без печінки, немає думки без мозку. Фізіологія має бути пов’язана з анатомією так само міцно, як функція пов’язана з органом. Він визнає, що будова сама по собі ще не розкриває функцію, і що можна знати форму селезінки, щитоподібної залози, тимуса або частин мозку, не розуміючи повністю їхньої роботи. Але будь-яка фізіологічна гіпотеза, що суперечить анатомії, має бути відкинута. Лоуренс високо ставить Галлера як взірець фізіолога, який поєднував анатомічний опис, дослід і спостереження. Він згадує і термін «біологія», пов’язаний із Тревіранусом, тож фізіологія в широкому сенсі стає загальною наукою про живу природу.

Третя лекція — методологічна. Лоуренс починає з того, що фізіологія ще не стала зрілою наукою. У ній багато систем, дотепних здогадів, шкіл і термінів, але мало твердо встановлених законів. Потрібно зібрати розпорошені факти, перевірити їх анатомією, спостереженням і дослідом, а потім віднайти справжні принципи живої природи. Він обговорює роль класифікації. Лінней важливий як великий систематизатор, але класифікація сама по собі ще не є наукою. Вона може бути зручним покажчиком, каталогом, реєстром, але не замінює пояснення. Справжня мета — не лише розкласти живі форми по шухлядах, а зрозуміти закони організації і функції. Тут же Лоуренс цитує Тревірануса в дусі наукової безкорисливості. Цінність полягає не лише у володінні готовою істиною, а й у самому чесному пошуку істини. Далі він розбирає допоміжні науки: механіку, математику, хімію, електрику. Його позиція знову обережно матеріалістична, але антиредукціоністська. Механіка і математика потрібні, бо тіла тварин складаються з матерії й підпорядковуються загальним законам руху. Але старі ятромеханічні системи, особливо пов’язані з Бургаве та його школою, помилялися, коли перетворювали організм на насос, труби, важелі й гідравлічний механізм. Серце не можна зрозуміти лише як поршень, судини — лише як трубки, нерви — як канали для тонкої рідини. Розрахунки кровообігу виявляються ненадійними, бо надто багато невідомих: сила серця, властивості судин, вплив нервів, опір тканин, кількість і властивості крові. Лоуренс зауважує, що справжні математики зазвичай обережніші за лікарів, які зловживають математичною мовою. Хімія, на його думку, тут набагато корисніша. Вона допомагає вивчати травлення, кров, дихання, виділення, сечу, жовч, утворення каменів, діабет, склад тканин у різному віці, за різних дієт, кліматів і хвороб. Але й хімія не пояснює всього. Вона може сказати, що виходить унаслідок процесу, але не показує, як саме жива тканина виробляє кров, жовч, сечу, м’яз чи кістку. Тому Лоуренс відкидає хімічну секту так само, як механічну. Електрику і гальванізм він теж визнає важливими, але не приймає їх як універсальне пояснення життя. Так, електричні явища можна виявити в живих і мертвих тілах; так, гальванічні досліди збуджують м’язи й нерви. Але з цього не випливає, що відчуття, мислення, скорочення і життя тотожні електриці. Між електричною дією та органічною функцією залишається надто велика різниця.

Після цього він переходить до «життєвих властивостей». Скоротливість м’яза, чутливість нерва, властивості капілярів — усе це не окремі істоти, вселені в матерію, а спостережувані властивості певних органічних тканин. Тут він спирається на Томаса Брауна та його аналіз причини і наслідку. Причина, сила, властивість, здатність — це не таємнича річ за явищем, а встановлений зв’язок явищ. Ми бачимо, що певна тканина за певних умов діє певним чином. Для науки цього досить; вигадувати за цим особливу сутність не потрібно. Лоуренс порівнює життєві властивості зі звичайними властивостями матерії. Ми кажемо, що золото жовте, важке, ковке й розчиняється в царській водці; але ж ми не думаємо, що «жовтизна» або «ковкість» — це самостійні духи, які сидять у золоті. Так само й подразливість м’яза або чутливість нерва не треба перетворювати на окрему субстанцію. Звідси випливає критика гіпотез про життя. Лоуренс перелічує вітальний принцип, нематеріальний принцип, тонкий матеріальний агент, хантерівську materia vitae, платонівську світову душу, індійські вчення про переселення і повернення душ, грецький поділ на рослинну, чуттєву й розумну душі. Для нього все це не пояснення, а назви незнання. Він шанує Хантера як спостерігача, але хантерівську «матерію життя» вважає недоведеною фантазією.

Остання частина лекції присвячена порівняльній анатомії як підставі фізіології. Людське тіло не можна зрозуміти ізольовано. Як не можна написати природничу історію виду, вивчивши одне село, так не можна побудувати фізіологію, вивчаючи лише людину. Тварини дають досліди, яких не можна поставити на людині, і показують функції в простішому або виразнішому вигляді. Він нагадує історію анатомії. Зоотомія часто передувала людській анатомії; Гален вивчав не лише людину; Мондіно, Беренгарій да Карпі, Везалій, Фаллопій, Євстахій поступово звільняли анатомію від давніх помилок. Галера він цитує, щоб показати, що положення, форма й величина органів вивчаються на людині, але їхні функції та рухи часто краще відкриваються на тваринах. І всі приклади в Лоуренса конкретні. Травлення у змій руйнує старі теорії про тертя, тепло, бродіння або «варіння» їжі. Повільний кровообіг холоднокровних допомагає спостерігати рух крові. Наявність чуттєвості й волі у тварин без тих мозкових структур, які деякі вважали «осідком душі», руйнує грубі гіпотези щодо локалізації думки. Тварини без серця або з найпростішим кровообігом показують, що не можна робити серце універсальним центром усіх життєвих явищ. Так само навіть різні стани селезінки, жовчного міхура, сім’яних пухирців у різних видів показують небезпеку аналогій.

Четверта лекція — найнасиченіша філософськи з уводного блоку. Лоуренс починає з питання про життя. Він не дає короткого визначення, бо життя надто різне в різних організмів. Треба дивитися не лише на людину й вищих тварин, а на весь ряд живих істот, аж до найпростіших. Живі тіла відрізняються не тільки своєю організацією, складом і формою, а також походженням, ростом, живленням, виділеннями, розмноженням і смертю. Їхня речовина постійно змінюється: нові частинки входять через живлення й засвоєння, старі видаляються, але форма організму зберігається. Життя тому є не спокій, а безперервний обмін, взаємодія частин, підтримання структури через постійне оновлення. Після смерті цей порядок припиняється, і звичайні хімічні сили розкладають тіло. Але водночас Лоуренс не хоче повертатися до механіцизму. Він порівнює організм із годинником лише в обмеженому сенсі: рух годинника можливий тільки за певної організації коліс і важелів, але життя складніше за машину. Організація необхідна для життєвих явищ, але слово «організація» саме по собі ще не пояснює всіх процесів. Ми знаємо зв’язок життя з організованим тілом, але не знаємо останньої сутності життя.

Далі він переходить до систематики. Вид — це стійка форма живих істот, що відтворюється поколіннями. Але всередині виду завжди є індивідуальні відмінності. Жодна жива істота не повторює іншу абсолютно. З цього Лоуренс робить характерний соціально-філософський висновок, що всі спроби силоміць уніфікувати людські думки й дії суперечать самій природі. Люди різняться тілом і розумом; бажання загнати їх в одну форму призводить до переслідувань, крові й нещасть. Тут він згадує іспанських монархів Карла V і Філіпа II як приклади політико-релігійної примусової уніфікації. Далі він пояснює щаблі класифікації: різновид, рід, порядок, клас, відділ. Приклади беруться із зоології. Рід котячих об’єднує лева, тигра, пантеру, леопарда, рисі, домашню кішку за хижою організацією зубів, щелеп, кігтів і звичок. Жуйні утворюють порядок завдяки спільному типу живлення, будові шлунка, зубів, щелеп. Ссавці утворюють клас завдяки живонародженню та вигодовуванню молоком. Більші відділи відповідають кюв’єровим чотирьом планам тваринного царства: хребетні, молюски, членисті, променисті. Кюв’є тут — головний авторитет. Лоуренс приймає його ідею природної системи, заснованої не на довільних ознаках, а на внутрішній організації. Добра класифікація не просто називає тварину, а відразу повідомляє про її будову, функції та спосіб життя.

Далі він розглядає спрощення організації. У кожному великому відділі тваринного царства можна бачити перехід від складної будови до простішої. У хребетних — від людини й ссавців до риб і змієподібних форм; у молюсків — від каракатиці до устриці; у членистих — від рака й краба до червів; у променистих — від морських зірок і медуз до майже безформних мікроскопічних істот. Що простіша будова, то менше функцій, то менше спеціальних органів. Особливо важливий опис нервової системи. У людини й вищих ссавців є розвинений мозок, спинний мозок, нерви, симпатична система, органи чуття. У птахів, рептилій і риб мозок простіший. У молюсків залишаються нервові вузли та гілки; у членистих — нервовий ланцюжок; у найпростіших форм нервова система або вкрай невиразна, або не виявляється. Із цього Лоуренс виводить загальний принцип — функції зникають разом з органами. Не можна приписувати істоті функцію, якщо немає відповідного органічного апарату.

Останній і найрізкіший розділ лекції присвячено мозку та психічним явищам. Лоуренс твердить, що відчуття, сприйняття, пам’ять, судження, мислення й розум — усе це функції мозку. Це треба розуміти так само, як травлення розуміють як функцію шлунково-кишкового апарату, а виділення жовчі — як функцію печінки. Ми не знаємо, як мозок породжує думку, але ми так само не знаємо напевно, як печінка виробляє жовч або як скорочується м’яз. Незнання механізму не дає права вводити нематеріальну субстанцію. Це буквально пряме цитування Кабаніса, хоча в цьому разі приклад дуже розтягнуто й розбито на кілька абзаців у різних частинах лекції, але, безперечно, усе це робиться свідомо, як відсилання, хоч прямих посилань тут немає. Далі Лоуренс наводить кілька ліній доведення цієї думки.

• По-перше, людський мозок за розміром і складністю відповідає вищим психічним здібностям.
• По-друге, розвиток розуму відбувається разом із розвитком мозку та органів чуття.
• По-третє, у тварин ступінь психічних здібностей відповідає ступеню розвитку нервової системи.
• По-четверте, хвороби мозку порушують психічні функції.
• По-п’яте, якщо для людського мислення обов’язково вводити нематеріальну душу, то аналогічний принцип довелося б вводити й для тварин, бо в них теж є відчуття, пам’ять, вибір, звичка, прихильність і хитрість.

Розділ про божевілля особливо показовий. Лоуренс розглядає його як хворобу мозку, а не як псування нематеріальної душі. Він порівнює це з хворобами інших органів. Як блювання й нетравлення пов’язані зі шлунком, кашель і астма — з легенями, жовтяниця — з печінкою, так і розлад думки пов’язаний із мозком. Якщо ми не вигадуємо нематеріальної шлункової істоти при диспепсії або нематеріальної печінкової істоти при жовтяниці, то немає підстав вигадувати особливу нематеріальну душу для пояснення божевілля. Він посилається на розтини душевнохворих, де знаходили ураження мозку та оболонок. Водночас він не робить простого висновку, ніби будь-який розлад обов’язково залишає видимий слід у мозку. Як і в інших органах, функція може бути порушена без грубої анатомічної знахідки. Але загальний принцип залишається чинним, і розлад психіки треба шукати в органі психіки. Завершується лекція захистом вільного обговорення ідей. Довід «ця теорія небезпечна» для нього не є науковим доводом. У фізіології треба питати не про те, чи зручна ідея для проповідника або уряду, а про те, чи відповідає вона спостережуваним фактам. 

На завершення наведу кілька характерних цитат із четвертої лекції:

Кожна функція припиняється там, де зникає відповідний їй орган. Це правило незмінне для всієї зоології; тут немає винятків для жодних проявів життя. Ті самі факти, ті самі міркування й та сама сукупність доказів, які показують, що травлення є функцією травного тракту, рух — функцією м’язів, а виділення різних секретів — функцією відповідних залоз, доводять також, що відчуття, сприйняття, пам’ять, судження, міркування, думка — словом, усі прояви, які називають психічними або інтелектуальними, — є тваринними функціями відповідного їм органічного апарату, центрального органа нервової системи.

[…] Чи заперечуватимуть мені, що думка несумісна з матерією; що ми не можемо осягнути, як мозкова речовина здатна сприймати, пам’ятати, судити або міркувати? Я визнаю, що нам цілковито невідомо, яким чином відділи мозку досягають цих цілей — так само, як невідомо, як печінка виділяє жовч, як скорочуються м’язи або як здійснюється будь-яке інше життєве завдання; нам так само неясно, чому важкі тіла притягуються до землі, чому залізо вабиться до магніту або чому дві солі розкладають одна одну.

[…] Я ж, навпаки, твердо переконаний, що різні форми божевілля і всі стани, охоплювані загальним поняттям «психічний розлад», є лише свідченнями церебральних уражень. Це розладнані прояви тих органів, чиє здорове функціонування породжує феномени, іменовані ментальними; коротше кажучи — це симптоми хворого мозку. Ці симптоми перебувають у такому ж відношенні до мозку, як блювання, нетравлення й печія — до шлунка, або кашель і астма — до легень; це такі самі порушення функцій відповідних органів. Якщо виділення жовчі збільшується, зменшується, припиняється або змінюється, ми без вагань убачаємо безпосередню причину цих явищ у зміні стану печінки. Так само ми пояснюємо і стан дихання, чи то дихання сповільнене, прискорене або утруднене кашлем і спазмами — воно завжди зумовлене станом легень та інших органів, що беруть участь у цьому процесі. Подібні пояснення вважаються цілком задовільними. Що б ми подумали про людину, яка заявила б нам, що органи тут ні до чого; що холера, жовтяниця або гепатит — це хвороби якогось нематеріального «печінкового істоти»; що астма, кашель або сухоти — це ураження якоїсь «витонченої легеневої матерії»; або що в обох випадках розлад криється не в тілесних органах, а в якомусь «життєвому началi»? 

Природнича історія людини (1819)

Перші чотири лекції задають усю програму Лоуренса. Він хоче побудувати науку про людину як частину загальної науки про тварин. Людину не виводять за межі природи; її тіло, мозок, хвороби, психічні функції та різновиди мають вивчатися тими самими методами, що й інші живі істоти. Але коли ці лекції наробили величезного галасу й перетворилися на довготривалу суперечку про віталізм, Лоуренс вирішив завдати рішучого удару, видавши повноцінну книгу, яка зможе реалізувати його задум. Ця книга, що вийшла на рік пізніше за аналогічну працю Моргана, називається «Природнича історія людини». Її публікують одразу разом із Лекціями, як довгу вступну частину до неї. Водночас слід одразу зробити одне уточнення: навіть у Лекціях уже було дуже багато расистських випадів про близькість негрів до мавп і про перевагу білої людини. Ми майже не наводили їх, але не для того, щоб замовчати тему. Просто цій темі буде окремо присвячено другу половину книги про людину. 

Секція I

Розділ I. Предмет дослідження, джерела, мавпи та зоологічний характер людини

Лоуренс починає природничу історію людини з майже програмного зауваження. Людина вивчала гори, моря, річки, зорі, рослини, комах і мінерали, але саму себе як природничо-історичний об’єкт вивчила дуже погано. В епіграф він ставить думку Августина про людей, які дивуються висоті гір і рухові світил, але не дивуються самим собі. Далі він пояснює, що «природнича історія людини» в широкому значенні цього слова була б майже неосяжною наукою. Сюди входили б тілесна будова, фізіологія, хвороби, розумові здібності, моральні почуття, суспільний стан, а також походження мистецтв, мов, політичних установ і взагалі вся історія переходу людських суспільств від найпростіших форм життя до сучасного стану (тобто те, що спробує зробити Морган, і що успішніше зробить Причард). Але сам Лоуренс бере на себе вужче завдання. Його цікавить лише людина як природна істота, тобто те, чим вона відрізняється від тварин, яке її місце серед ссавців, чи існує один людський різновид (це не зовсім про раси, навіть гірше!), чи їх кілька, якими є тілесні та розумові відмінності між людськими різновидами і чим можна пояснювати відмінності кольору шкіри, волосся, черепа, пропорцій, сили, здібностей, мов і звичаїв. Уже тут видно майбутню структуру книги: перша секція буде про відмінності між людиною і тваринами, а друга — про різновиди людського виду. Він скаржиться, що людина як предмет природничої історії була порівняно занедбана. Птахи, комахи, рослини, мінерали дістали розкішні описи й гравюри; а людина часто залишалася поза систематичною зоологією. В англійському виданні General Zoology людину взагалі було пропущено. На цьому тлі він вирізняє тих авторів, які все ж таки займалися людиною: Бюффона, Блуменбаха, Циммермана, Мейнерса, Зьоммерінга, Людвіга, Джона Гантера, лорда Кеймса, американця Семюела Стенгоупа Сміта, а особливо Джеймса Коуліза Причарда, чий твір він хвалить за ясність, широку обізнаність і силу міркування. Із ширшого філософського ряду він залучає Руссо і Бюффона, які самі визнавали труднощі самопізнання людини.

Далі йде полеміка проти двох зловживань. Перше — це фантастичне зближення людини з мавпою (!). Тут Лоуренс розбирає праці Монбоддо і Руссо. За його переказом, Монбоддо допускав, що люди колись мали хвости, і вважав орангутанів такими, що належать до людського виду. А Руссо, захоплений своєю схемою «природного стану», використовував деякі розповіді мандрівників про тварин так, ніби йшлося про людину. Лоуренс не заперечує близькості людини до вищих мавп за деякими анатомічними ознаками, але вважає змішування видів грубою помилкою. Друге — ідея «ланцюга істот», де людина поступово переходить у мавпу, а деякі людські групи оголошуються проміжними ланками. Тут він критикує Чарльза Вайта, автора твору про «регулярну градацію» людини, тварин і рослин. Вайт подавав орангутана як майже людину, а негра — як людський різновид, що найближче наближається до тварин. Лоуренс, залишаючись у межах мови й упереджень свого часу, все ж таки заперечує проти цієї схеми. Якщо вже порівнювати людські різновиди з мавпами за зовнішніми ознаками, то чому довільно виокремлювати лише африканця? Він називає також новоголландців, калмиків, американських тубільців і каже, що не можна будувати принизливу драбину просто заради гарної схеми «між європейцем і мавпою». Але його головна думка тут не сучасно егалітарна, а антикласифікаторська: не можна довільно підганяти факти під драбину.

Далі він переходить до Ліннея, який помістив людину до ряду приматів разом із мавпами, лемурами та кажанами. Ось один із винуватців цієї проблеми! Лоуренс вважає таку групу невдалою, особливо через кажанів. Але саме тому, що мавпи справді найближчі до людини серед тварин, Лоуренс сам пропонує порівнювати людину насамперед із ними. Тут запроваджується термін quadrumana, «чотирирукі»: мавпи й лемури мають хапальні кінцівки не лише спереду, а й ззаду. Описавши спільні ознаки видів у цій групі, особливу увагу Лоуренс приділяє плутанині навколо назви orang-utang. Під цим іменем, каже він, змішували різні види: власне самого орангутана, а також шимпанзе, «понго», «джокко», «барріса» і гібонів. Тут він спирається насамперед на Блуменбаха, який виправив цю плутанину у своїх природничо-історичних працях. Він дуже докладно описує справжнього орангутана Борнео. Характер тварини змальовано як лагідний, наслідувальний, здатний до прихильності. Але Лоуренс відкидає розповіді мандрівників про гігантську силу орангутанів, їхній величезний зріст, лютість і викрадення жінок. Тут же він згадує Кюв’є, який у ще не опублікованому мемуарі намагався довести, що величезний «понго» Борнео — це дорослий S. satyrus. Потім він описує Simia troglodytes, шимпанзе Анголи та Конго, у яких чорна шерсть, нижчий лоб, великі вуха, нігті на великих пальцях задніх рук і сильна здатність до навчання та наслідування. Висновок із цієї глави дуже простий. Людина настільки різко відрізняється від решти ссавців, що Лоуренс поміщає її в окремий ряд Bimanum, «дворукі». Рід — Homo, вид — один, із кількома різновидами. Дається також коротка зоологічна характеристика людини, за аналогією з тими, що він робив для мавп: пряме положення тіла, дві руки, зуби приблизно однакової довжини, нижні різці поставлені вертикально, виступне підборіддя, розумність, мова, відсутність природного озброєння та фізична беззахисність. Уся перша секція буде докладним коментарем до цих ознак.

Глава II. Пряме положення тіла, нижні кінцівки, таз, грудна клітка і хребет

Друга глава починається з прямого положення тіла. Лоуренс використовує тут традиційний високий стиль. Людина дивиться вгору, а тварини звернені до землі. С — символізм. Наводяться латинські поетичні рядки, зокрема мотив із Овідія про людину, якій дано здіймати обличчя до неба. Але після цієї риторичної рамки він переходить до анатомії. Пряме положення — це не випадкова звичка чи наслідок виховання; воно випливає із самої будови людського тіла. Загалом — знову майже кюв’єрівська телеологія. Спершу він розбирає розповіді про «диких людей», які нібито ходили рачки. Головний приклад — Петер, дикий хлопчик, знайдений у Ганновері й привезений до Англії. Навколо нього будували великі сподівання. Прихильники вчення про вроджені ідеї бачили в ньому матеріал для перевірки філософських теорій, а в Англії цей хлопчик потрапив під опіку принцеси Уельської, майбутньої королеви Кароліни, і був доручений докторові Арбетноту. Лоуренс переказує обставини так, щоб зруйнувати романтичний образ «природної людини». У Петера при виявленні були рештки сорочки, білизна стегон свідчила, що раніше він носив штани, язик був великий і малорухомий, його підозрювали у вродженій німоті або потворності. Згодом з’явилися відомості, що він, можливо, був загубленою або покинутою дитиною з Лютрінгена. Він не був філософським взірцем людини до впливу суспільства; він був патологічним випадком. Так само Лоуренс трактує й усі подібні історії: дівчинку, описану Ла Кондаміном, людину з Піренеїв, хлопчика з Аверона, привезеного до Парижа після революції, а також сумнівний приклад Ліннея про «юного овечого ірландця» з Тульпія. Усі такі випадки, на його думку, показують не природний стан людини, а дефект організації, затримку розвитку, німоту, ідіотизм або потворність.

Далі він переходить до скелета й м’язів. Якщо людина справді створена для (телеологія) прямого положення і двоногої ходи, то нижні кінцівки мають бути влаштовані інакше, ніж у тварин. Так воно і є (неочікуваний висновок у зачарованому колі аргументації). Людські ноги довші, сильніші й масивніші за руки; стегнова кістка поставлена так, щоб підтримувати тулуб; гомілка, колінний суглоб і стопа дають стійку опору. Лоуренс наголошує, що людина влаштована так, що їй украй незручно пересуватися рачки, адже ноги надто довгі, руки надто короткі, і тіло доводиться тримати в неприродному положенні. Стопа в людини не хапальна, як задня кінцівка мавпи, а опорна. Великий палець ноги не протиставлений іншим пальцям, як великий палець руки; п’ята розвинена потужно, а п’яткова кістка слугує важелем для литкових м’язів; підошва утворює склепіння і дає змогу стояти всією поверхнею на землі. Таз у людини широкий, горизонтально розширений, слугує основою тулуба й приймає вагу черевних органів, грудної клітки, голови та верхніх кінцівок. У мавп клубова кістка вужча й видовженіша, криж і куприк не мають тієї людської кривизни, яка перетворює таз на міцну чашу. Лоуренс спеціально підкреслює значення кривизни крижів і куприка для підтримки внутрішніх органів і для особливостей жіночої статевої анатомії, до чого він повернеться пізніше.

М’язи також відповідають прямій поставі. Сідничні м’язи в людини надзвичайно розвинені; вони дають змогу сидіти, підтримувати й урівноважувати тулуб, особливо під час опори на одну ногу. Лоуренс цитує Арістотеля, Бюффона, Галена, Галлера і згадує фразу Бюффона, що сідниці можна знайти лише в людському виді. У мавп, навіть в орангутана, сідниці майже відсутні; тут він цитує і Фредеріка Кюв’є, який говорив про орангутана, що в нього майже немає ні сідниць, ні литок. Литки людини також розглядаються як важлива ознака двоногої ходи. Вони піднімають п’яту й усе тіло під час руху, підтримують вертикальне положення і дають змогу стояти навшпиньки.

Грудна клітка в людини широка в поперечнику й порівняно пласка спереду назад; це пов’язано з бічним прикріпленням верхніх кінцівок, звільнених від функції опори. У чотириногих грудна клітка стиснена з боків, глибша, з довгою грудиною; передні кінцівки стоять під тулубом і слугують опорою. Людський хребет має характерні вигини, що дають змогу розподіляти вагу по вертикальній осі й зберігати рівновагу; криж у людини особливо масивний. У мавп шийні остисті відростки розвиненіші, що пов’язано з підтримкою голови та витягнутих щелеп. Завершується цей розділ висновком, що ні мавпи, ні інші тварини не можуть природно утримувати тіло в людській рівновазі. Ведмедя можна навчити стояти й ходити, але для нього це незручно; мавпи іноді можуть набувати вертикальної пози, але не здатні до повноцінної людської стійки й особливо до стійкої опори на одну ногу. Пряма постава — це не вихована культурою звичка, а результат усієї системи людського скелета й мускулатури.

Розділ III. Верхні кінцівки та людська рука

Третій розділ продовжує той самий аргумент, але з іншого боку. Якщо ноги в людини призначені для опори, то руки призначені для хапання, дотику і навіть для праці та мистецтв. Очевидно, природа дуже добре наперед продумала, що людина писатиме картини й творитиме скульптури. Верхні кінцівки людини не пристосовані до підтримки тіла; вони надто рухливі, прикріплені збоку до тулуба, мають плечовий суглоб, розрахований на свободу рухів, а не на міцну опору. Нижня кінцівка побудована за принципом стійкості, верхня — за принципом рухливості. Лоуренс порівнює руку й ногу — плече зі стегном, передпліччя з гомілкою, кисть зі стопою. У передпліччі променева й ліктьова кістки дають змогу пронації та супінації; у гомілці така свобода була б шкідливою, тому великогомілкова кістка несе основну опору, а малогомілкова майже нерухома. У кисті фаланги довші й важливіші, ніж зап’ясток і п’ясток; у стопі навпаки — передплесно й плесно утворюють міцну основу, а пальці мають допоміжне значення. Великий палець руки рухливий і протиставлений, великий палець ноги поставлений у ряд з іншими й слугує опорі. Загалом руки пристосовані до спеціально інших функцій, ніж ноги.

Тут Лоуренс вводить відому філософську лінію про зв’язок руки й розуму. Він згадує Анаксагора і Гельвеція, які говорили, що людина — наймудріша тварина саме тому, що має руки. Лоуренс не приймає цю формулу буквально, бо не рука породжує розум (пор. аналогічну аргументацію Галля і Шпурцгейма). Але він приймає аристотелівську думку, що лише людина має руку в власному значенні цього слова. Людська рука — орган не тільки для хапання, а й для тонкого дотику; довгі гнучкі пальці, пласкі нігті, чутлива шкіра, рухливий великий палець надають їй точності, якої не мають тварини. У мавп теж є руки, але їхній великий палець слабкий, короткий і погано протиставлений. Лоуренс пригадує глузливу оцінку Євстахія, який називав мавпячий великий палець майже «смішним» подобою людського. У багатьох тварин теж є пальці, але без окремого великого пальця вони не можуть повноцінно утримувати предмети, тому білка, щур, опосум тримають їх передніми лапами; а собака й кішка можуть лише притискати предмет до землі. Копитні повністю втрачають хапальну функцію. Звідси важливий зоологічний висновок, що людина — bimanous and biped, дворука і двонога. Мавпи не є ні справжніми двоногими, ні справжніми чотириногими; вони quadrumanous, чотирирукі. Їхні задні кінцівки — теж хапальні. Задній великий палець мавпи справді протиставлений, тому задня кінцівка мавпи ближча до руки, ніж до людської стопи. Це не нижчий ступінь людської стопи, а орган лазіння.

Далі він розбирає природну позу й ходу мавп. Мавпи у власному значенні не ходять прямо й не ходять як чотириногі; вони живуть переважно на деревах, для чого ідеально пристосовані хапальні чотири кінцівки, а в деяких видів — ще й хапальний хвіст. Він посилається на Кюв’є, який називав їх «лазальниками за перевагою». Проти повідомлень про прямоходіння мавп Лоуренс наводить спостереження Восмера, Кампера, Кюв’є, директорів Сьєрра-Леонської компанії та Добантона з описом гібона. Зрештою визнається, що орангутан або шимпанзе можуть певний час триматися майже вертикально, особливо з палицею або за підтримки, але їхні коліна зігнуті, стопа спирається на зовнішній край, пальці підігнуті, і загальна рівновага нестійка. Мавпа не ставить стопу пласко, як людина, і не може стійко стояти на одній нозі. Ліннеєве твердження про прямоходячих мавп, за Лоуренсом, не підтверджується достовірними фактами.

Розділи IV-V. Голова, зріст, пропорції, шкіра та інші відмінності

Четвертий розділ присвячено голові, і він дуже важливий, бо голова містить мозок, головні органи чуття, органи для захоплення, жування й ковтання їжі, а також частину голосового апарату. Не дивно, що відмінності в будові голови безпосередньо пов’язані з відмінностями здібностей, способу життя та місця тварини в природі. Головна відмінність — співвідношення черепної коробки й обличчя. У людини переважає череп, тобто вмістилище мозку; у тварин сильніше розвинені щелепи, зуби, морда, органи захоплення їжі та нападу. Лоуренс розглядає лицевий кут Кампера. У дорослих людей він, за його передачею, зазвичай коливається приблизно від 65 до 85 градусів; у дитини може сягати 90. Греки в зображеннях богів доводили кут до 100 градусів, створюючи ідеал, якого не існує в природі. Лоуренс визнає значення цього виміру як схематичної ілюстрації відмінності між людиною і тваринами, але обмежує його практичну цінність, адже в багатьох тварин кут спотворюється лобними пазухами або носовими структурами; він не придатний як універсальна шкала ні для всіх тварин, ні для людських різновидів. Надійніший показник — площа черепа й обличчя на вертикальному розрізі. У людини черепна порожнина приблизно в чотири рази більша за лицеву частину, не рахуючи нижньої щелепи; в орангутана це співвідношення менше, у павіанів і хижаків череп і обличчя майже рівні, у коня обличчя майже в чотири рази більше за череп. Звідси Лоуренс виводить анатомічну антитезу: у тварин обличчя постає як інструмент їжі, нападу й захисту; а в людини обличчя — орган вираження, зовнішній показник внутрішнього життя. Щелепи й зуби в людини зменшені, лоб, брови, очі, губи, щоки й підборіддя набувають виразного значення.

Далі він обговорює міжщелепну кістку. Кампер уважав відсутність цієї кістки важливою відмінністю людського черепа. Але питання щодо всіх ссавців іще не цілком з’ясоване. Лоуренс згадує, що Блюменбах не знаходив її в деяких мавп, хоча в орангутана її зображували; Тайсон і Добантон не знаходили її в шимпанзе. У будь-якому разі, каже він, черепи чотирируких та інших ссавців відрізняються від людського не лише цим пунктом, а насамперед розмірами, довжиною й виступанням щелеп. Наступна ознака — положення великого потиличного отвору. У людини хребет вертикальний, голова поставлена майже на середину основи черепа; отвір розташований близько до центру основи, його площина майже горизонтальна. Тому обличчя звернене вперед, щелепи не виступають далеко перед лобом. У чотириногих отвір зміщений назад, площина більш вертикальна, голова ніби підвішена до переднього кінця шиї; її утримує потужна каркова зв’язка. У мавп положення ближче до людського, але все ж відрізняється: в орангутана площина отвору сильніше нахилена, ніж у людини. У людини кут близько 3°, в орангутана 37°, у лемура 47°, у коня 90°. Зуби людини відрізняються однаковою довжиною й безперервним рядом. Навіть у людиноподібних мавп ікла довші, іноді значно, і для них у протилежній щелепі є проміжки. Нижні різці в людини стоять вертикально, передня частина нижньої щелепи утворює виступаюче підборіддя; у тварин різці нахилені, передня частина щелепи відходить назад, справжнього людського підборіддя немає. Кутні зуби людини мають тупі горбки, і вони не схожі ні на плоскі жувальні поверхні травоїдних, ні на ріжучі й розривні зуби хижаків. Це готує пізніший тезис про змішану їжу людини.

П’ятий розділ коротший, і він слугує доповненням до попередніх анатомічних відмінностей. Лоуренс порівнює загальний зріст і пропорції людини з орангутаном, шимпанзе та гібоном. Він наголошує, що екземпляри орангутанів і шимпанзе, привезені до Європи, були не вищі за три фути, а частіше нижчі; Кампер припускав, що дорослий орангутан може сягати чотирьох футів, а Кюв’є оцінював нижче, тож розповіді мандрівників про п’яти- чи шестифутових орангутанів Лоуренс вважає так само ненадійними, як і розповіді про повноцінну пряму ходу. Головне тут — не абсолютний зріст, а пропорції. У людини розмах рук приблизно дорівнює зростові; у людиноподібних мавп він майже вдвічі більший. У людини плече довше за передпліччя; у мавп передпліччя часто довше за плече. У людини кульшовий суглоб ділить тіло приблизно навпіл; у мавп нижні кінцівки значно коротші. Руки й ноги мавп непропорційно довгі завдяки фалангам, що відповідає лазінню. Лоуренс наводить порівняльну таблицю розмірів людського скелета, орангутана Кампера, орангутана Абеля та шимпанзе Тайсона. Потім він говорить про гладкість людської шкіри. Лінней твердив, що десь існують мавпи менш волохаті, ніж людина, але Лоуренс вважає це недоведеним. Усі достовірні описи орангутана, шимпанзе й гібона показують, що вони вкриті шерстю. Він розглядає розповіді про волохаті народи: повідомлення Шпанберга з островів між Японією та Камчаткою, Йоганна Рейнґольда Форстера про Танну, Малекулу й Нову Каледонію, Марсдена про orang-gugu на Суматрі. Ці відомості він визнає недостатніми. Отже, гладкість шкіри й відсутність шерсті — важлива діагностична ознака людини. Ця гладкість пов’язується з іншою ознакою, з тим, що людина від природи беззбройна й беззахисна. У неї немає кігтів, іклів, рогів, панцира, шипів, природного хутра. Це компенсується внутрішніми здібностями, розумом і мистецтвами. При цьому Лоуренс зауважує, що деякі частини людського тіла волохатіші, ніж у тварин, наприклад лобок і пахви; античні автори вважали це людською ознакою.

Далі він перелічує окремі відмінності між людиною і людиноподібними мавпами та відділяє справжні відмінності від уявних. Наприкінці він нагадує про старі анатомічні помилки. Через нестачу людських розтинів Гален і навіть Везалій іноді приписували людині частини, характерні для тварин. Це важливо для Лоуренса методологічно, бо порівняння людини й тварин має бути точним.

Розділ VI. Внутрішні органи: мозок, серце, статеві органи

Шоста глава починається з мозку. Для Лоуренса це орган знання, сприйняття, судження, мислення та морально-інтелектуального життя. На початку він обговорює стару думку, ніби людський мозок абсолютно більший за мозок будь-якої тварини. Це хибно в найпростішому сенсі, адже маса мозку великих тварин може бути дуже значною. Тому важливі інші співвідношення — мозок до тіла, мозок до нервів, частини мозку одна до одної. Лоуренс наводить дані з порівняльної анатомії та посилається на расиста Зьоммерінга. Важливе не просто абсолютне кількісне значення мозку, а те, скільки залишається «надлишку» після обслуговування органів чуття й нервів. У коня, наприклад, мозок може бути важким, але нерви, пов’язані з органами чуття та тілом, надзвичайно великі. Лоуренс переказує міркування Зьоммерінга: якщо око потребує багато нервових волокон, то значна частина мозку обслуговує цей орган; отже, тварина з меншим абсолютним мозком, але меншими нервовими потребами може мати більше «вільної» мозкової маси для реєстрації вражень. Однак Лоуренс не приймає все беззастережно. Він вважає припущення про сталий відношення маси нервів до маси мозку недоведеним, а вивчення функцій різних частин мозку — ще недостатнім. Найсильніша людська ознака, на його думку, — величезний розвиток великих півкуль. Жодна тварина не дає справжньої паралелі цьому розвиткові. Людський мозок найповніше розвинений за кількістю й розвитком частин. У ньому немає нічого, чого принципово не було б у тварин, але в тварин багато чого зменшено, спрощено або інакше співмірено. Він наводить думку, що з людського мозку, віднімаючи, зменшуючи й змінюючи пропорції, можна отримати мозок тварин, але з мозку тварини не можна побудувати мозок людини. Лоуренс також говорить про глибші й численніші звивини, про більше відношення великого мозку до довгастого мозку та спинного мозку, про співвідношення сірої та білої речовини. 

Далі Лоуренс переходить до серця. У людини через вертикальну поставу й форму грудної клітки серце лежить навскіс, спрямоване ліворуч, спирається на діафрагму, а перикард пов’язаний із її сухожильним центром. У чотириногих серце лежить інакше, більш прямо, спирається на грудину, перикард інакше співвіднесений із діафрагмою. В орангутана, шимпанзе та гібона положення серця ближче до людського, що відповідає їхній більш антропоморфній грудній клітці. 

Потім він обговорює жіночі статеві органи. Вигин крижів і куприка в людини змінює напрямок піхви та уретри. У більшості ссавців піхвовий канал іде майже паралельно до хребта й осі таза, зовнішній отвір обернений донизу або назад; тому тварини сечовипускаються назад і спаровуються ззаду, а пологи відбуваються легше. У мавп, за даними Блуменбаха, Кампера, Кюв’є, Гантера та Фроріпа, організація в цьому відношенні ближча до інших ссавців. У людської жінки піхва спрямована вперед, уретра відкривається спереду й не всередині піхвового каналу. Це усуває деякі незручності вертикальної постави, особливо під час вагітності, але робить пологи важчими. Далі він говорить про hymen (діву пліву). Він явно роздратований соціальними та юридичними зловживаннями навколо цієї маленької анатомічної складки й наводить довгу французьку цитату проти перетворення дівочості на об’єкт забобонів і покарання. В анатомічному плані він обговорює суперечки про те, як різні вчені знаходили або не знаходили пліву під час вивчення різних тварин. Спроби фізико-теологів пояснювати hymen моральними цілями він відкидає як незрозумілі, тим більше якщо аналогічні структури трапляються у тварин. Завершує він клітором і nymphae. Їх теж іноді вважали людськими особливостями, але Блуменбах показував подібні структури в лемура та деяких мавп; клітор, за Лоуренсом, узагалі, ймовірно, є в усіх ссавців і особливо великий у мавп та хижаків.

Глава VII. Людська «animal economy»: поширення по землі, всеїдність, дитинство і суспільність

Сьома глава дуже важлива, бо Лоуренс переходить від окремих органів до способу життя людського виду. Перша ознака людини — здатність жити майже всюди. Він порівнює людину з тваринами, обмеженими певними кліматами, і каже, що людське тіло надзвичайно гнучке. Воно витримує холод, спеку, вологість, сухість, різний атмосферний тиск, високі гори й низовини. Лоуренс наводить багато прикладів із книжок про подорожі. Люди живуть у Гренландії та серед ескімосів, за Полярним колом, і данські поселення сягали дуже високих широт; росіяни виживали навіть на арктичних островах. Він згадує Гмеліна в Єнісейську, Палласа в Красноярську, англійські спостереження на річці Черчилл у Гудзоновій затоці, голландців Гемскерка на Новій Землі. У протилежному, жаркому кліматі він наводить Сьєрра-Леоне, Сенегал, Сицилію із сироко, Південну Кароліну, льяноси біля Ориноко. Отже, людина витримує температури, які фізіологи на кшталт Бургаве вважали смертельними. До цього додаються висота й атмосферний тиск. Він згадує праці про високогір’я Перу та Мексики, Кіто, Антісану, сходження Гумбольдта на Чимборасо, а також пірнання й польоти на повітряних кулях. Загальна мета цих прикладів — показати, що людина не пов’язана вузькою природною нішею. Звідси Лоуренс виводить і всеїдність. Якщо людина здатна жити в арктичних, помірних, тропічних і гірських областях, то вона не може бути обмежена одним видом їжі. На Крайній Півночі вона живе майже винятково тваринною їжею. У жарких країнах, навпаки, саме середовище сприяє рослинній їжі. У помірних країнах доступні і тваринні, і рослинні продукти, і тут людина особливо виразно постає як всеїдна істота.

Далі Лоуренс сперечається з теоріями «природної їжі». Він відкидає як грубий «м’ясний» міф, ніби тваринна їжа сама по собі робить людей сильними й хоробрими, так і піфагорейсько-поетичний міф про золотий вік, жолуді, воду та загальний мир, який нібито було зруйновано м’ясоїдством. Лоуренс постійно апелює до досвіду. Північні народи, що живуть майже на м’ясі, не обов’язково сильніші й хоробріші. Навпаки, греки й римляни в періоди своєї простоти, а також італійці, ірландці, шотландці, негри та жителі Південних морів цілком могли бути сильними й діяльними, але при цьому переважно харчуватися рослинною їжею. Лоуренс називає вірші Овідія та піфагорейську традицію джерелом поетичних фантазій, а серед прикладів людської сили й розуму згадує Мільтона, Шекспіра, Ньютона, Бекона, Локка, Чатема, Ерскіна і Фокса. Непоганий список. 

Анатомічно людина, за Лоуренсом, усе-таки ближча до мавп, ніж до хижаків. Але зі схожості з рослиноїдними мавпами він не виводить, що людині «призначена» лише рослинна їжа. Руки, знаряддя, вогонь і кулінарія змінюють становище, і людина добуває та готує їжу інакше, ніж тварини. Тому питання про найздоровішу дієту можна розв’язувати лише досвідом, і бажано спостереженням кількох поколінь. Далі він повертається до суспільності. Людина не озброєна природою і тривалий час після народження безпорадна; вона пізно росте, пізно досягає статевої зрілості; розум і мова існують у дитини лише як зачатки й розвиваються вихованням. Із цього Лоуренс робить висновок проти Руссо і каже, що суспільство не є для людини неприродним, а навпаки — природним і необхідним. «Стан чистої природи», де людина нібито не мислить, не говорить, не спілкується і живе на самоті, він вважає фантазією. Тут він прямо цитує Бюффона, кажучи, що тривалий зв’язок матері й дитини вже породжує суспільство і мову; сім’я в пустелі все одно починає розуміти одне одного знаками й звуками; накопичення цих знаків стає мовою, а мова розвивається разом із суспільством. Наприкінці глави Лоуренс раптово обговорює менструацію і називає її особливістю виключно людської жінки.

Розділ VIII. Розумові здібності, мова, хвороби, загальний перелік ознак

Восьмий розділ завершує всю першу секцію. Лоуренс починає з розуму. Усі філософи, каже він, визнають розум головною перевагою людини, але саме це слово розуміють по-різному: як особливу здатність, як найвищий розвиток здібностей, наявних і в тварин, як сукупність вищих сил або як особливий напрям мислення. Він не хоче розв’язувати цю термінологічну суперечку. Його цікавить факт, що результати людського розуму незрівнянні з діями тварин. Він розгортає історію людських винаходів, розповідає, як відбувалися перші спостереження над плодами, корінням, зорями; як починалося пастуше орієнтування за небом; оповідає про виникнення математичних і фізичних наук; про поступову передачу відкриттів від народу до народу. Тут він згадує і великих геніїв, на кшталт Ньютона, Лапласа, Ліннея, Жюсьє, рух знання від Халдеї до Єгипту, від Єгипту до Греції, а потім через віки занепаду — до нової Європи. Окремо він згадує Франкліна, який визначив людину як «тварину, що виготовляє знаряддя». Людина виробляє зброю, вогонь, інструменти, підкорює тварин, осушує болота, обмежує річки, розчищає ліси, обробляє землю, вимірює час і простір, розраховує небесні рухи, поєднує народи мореплавством і відкриває нові континенти. Центральна ознака інтелекту — мова. Лоуренс наводить думку, що без мови не було б держави й суспільства, як їх немає у левів, ведмедів і вовків. Мова не дана людині в готовому вигляді; вона створена самою людиною, що доводиться довільною різноманітністю мов. У тварин відсутність мови не пояснюється недосконалістю органів. Мова мавпи досить досконала; деякі тварини можуть вимовляти слова й навіть фрази; отже, річ не в механіці гортані та язика. Вони просто не мають того зв’язку ідей, який робить слово знаком думки. Мова відповідає багатшим розумовим і моральним здібностям людини та слугує їхньому розвиткові. Алфавітне письмо й книгодрукування завершують переваги, що випливають із мови.

Лоуренс різко протиставляє прогрес людини нерухомості тварин. Тварина за кілька місяців стає тим, чим залишиться на все життя; вид через тисячу років робить те саме, що робив у перший рік. Людина ж розвивається і як індивід, і як вид. Навіть най«розумніші» тварини — людиноподібна мавпа, слон, собака, бобер, бджола — не виявляють історичного прогресу, співмірного з людським. У моральній сфері Лоуренс також убачає перевагу людини. У тварин є материнська прихильність, іноді статеві зв’язки, у комах можна спостерігати спільну працю, але всі вони майже позбавлені справжніх моральних стосунків, співчуття й свідомої кооперації заради спільної мети. Сміх і плач він вважає, ймовірно, лише людськими ознаками. Сльози у тварин існують як фізіологічна секреція, але питання, чи плачуть вони від горя, залишається сумнівним. Усі приклади описів емоцій у тварин Лоуренс розглядає дуже скептично. 

Потім він безпосередньо повертається до своєї фізіологічної доктрини. Відмінності в схильностях, почуттях і розумових здібностях між людиною та тваринами є наслідком відмінностей в організації, насамперед мозку. Перевага людини в розумі не більша за ту перевагу, яку виявляє її мозок, особливо великі півкулі. Самі органи чуття людини не пояснюють її розумової переваги, адже за відчуттями вона не перша серед тварин. Тут він обережно згадує Галля і Шпурцгейма. Він не береться судити, чи правильна їхня карта мозку і чи точні локалізації окремих схильностей, почуттів і здібностей. Але визнає їхню заслугу в тому, що вони вивели дослідження мозку з-під влади авторитетів і спрямували увагу до спостереження природи. Навіть якщо їхні конкретні положення виявляться хибними, сама програма принесе користь, як у байці про старого, який сказав синам, що у винограднику заховано скарб: скарбу вони не знайшли, зате перекопана земля дала чудовий урожай.

Останній розділ глави — хвороби. Лоуренс каже, що дикі тварини мають мало хвороб, а свійські — більше, і тим більше, чим далі їхнє життя віддалене від природного. Людина як най«штучніша» тварина має найбільше хвороб. Великі міста, погане повітря, сидячі заняття, шкідливі професії, надмірності в їжі, міцні напої, прянощі, збудження мозкового кровообігу, пристрасті, тривоги, теплі кімнати, одяг, бездіяльність — усе це робить людські хвороби значною мірою продуктом людського способу життя. Тут він наводить характерне порівняння: гірський пастух і його собака однаково міцні; нервова світська дама і її кімнатна собачка однаково уособлюють крайню міру розніженості. Він посилається на авторитет Гумбольдта, який писав про міцність індіанців Нової Іспанії, що рідко страждали на деформації, косоокість, кульгавість і зоб; Вінтерботтома, який майже не бачив заячої губи в африканців; Блуменбаха, у якого він бере перелік хвороб, імовірно специфічних для людини. Наприкінці глави він подає загальний перелік ознак людини як окремого виду, як підсумок усього сказаного в першій половині книги. 

Секція II

Розділ I. Постановка питання: один людський вид чи кілька?

Другу половину книги Лоуренс починає з того, що відмінності між народами впадають в око навіть найповерховішому спостерігачеві. Після цього він побіжно зіставляє європейця, африканця, калмика, американського індіанця, південноморського остров’янина, патагонця, лапландця, австралійця та готтентота. Чи всі ці люди походять від одного кореня, чи слід визнати кілька первісних людських стовбурів? Якщо кілька — то скільки ж тоді «Адамів» треба допустити? І тут подано дві можливі гіпотези. Перша: різні людські групи були створені від початку як різні види, уже з готовими тілесними та розумовими ознаками. Друга: первісно існував один людський тип, а сучасні відмінності виникли пізніше, під дією фізичних і моральних причин. Перша гіпотеза веде до полігенізму, друга — до розуміння людських груп як різновидів одного виду. Це питання не повинно вирішуватися ні апріорною філософією, ні богословським авторитетом, ні гарними міркуваннями про те, як «мудро» мала б учинити природа. Лоуренс критикує обидва апріорні доводи: і той, що природі нібито немає потреби створювати кілька людських стовбурів, якщо один міг би заселити землю; і протилежний довід, що було б безглуздо залишати величезні області порожніми, поки нащадки однієї пари повільно розселяються світом. Такі міркування він називає пустою декламацією: вони говорять не про природу, а про те, як сам автор цих міркувань улаштував би світ, якби його спитали. Тут він цитує Причарда, який у латинському пасажі висловлює ту саму думку. Далі Лоуренс розбирає авторів, що схилялися до визнання кількох людських видів. Головний приклад — Вольтер. За переказом Лоуренса, він висміював думку, ніби білі, негри, альбіноси, готтентоти, лапландці, китайці та американці походять від одного начала. Лоуренс визнає, що у Вольтера є сильні емпіричні зауваження, наприклад про спадкове збереження ознак в африканців у холодних країнах. Але сам висновок Вольтера Лоуренс уважає хибним: тілесні відмінності ще не доводять видової відмінності.

Після цього він переходить до біблійного питання. Його позиція доволі смілива для англійського публічного курсу 1810-х років: природнича історія людини не може вирішуватися буквальним прочитанням єврейських Писань. Він каже, що оповіді про приведення всіх тварин до Адама і про зібрання всіх живих істот у ковчезі, якщо розуміти їх буквально й відносити до всіх живих видів земної кулі, зоологічно неможливі. Багато тварин суворо прив’язані до своїх кліматів, поживи та середовищ; полярний ведмідь, морж, біла лисиця, ламантин, тропічні види, острівні форми, морські тварини не можуть бути просто зібрані в одній точці, а потім розселені назад по всій землі. Так само важко пояснити, як наземні тварини перетинали моря, пустелі, гори й океанічні простори. Астроном не будує небесну механіку за буквальним текстом Писання, геолог не підганяє земні шари під Мойсея, тож фізіолог і зоолог також не зобов’язані так чинити. Якщо єдність людського роду буде доведена незалежно, це лише опосередковано підтримає давні перекази, але не навпаки. Історичні дані, за Лоуренсом, теж не розв’язують питання. Історія надто коротка. Навіть у освічених народів достовірна історія починається пізно, коли Азія, частина Африки та Європа вже були зайняті безліччю народів, мов, держав, релігій і господарських форм. Він наводить Аделунга, автора книги Mithridates, як важливого дослідника мов і народних міграцій. Аделунг указує на Схід як на найдавнішу область людської культури, на Азію як на колиску землеробства, свійських тварин, мистецтв і наук, а особливо виділяє район Кашміру як майже ідеальне місце для первісного людського поселення. Лоуренс приймає цю версію, але підкреслює, що історія може вказати на ймовірну давню область цивілізації, та не доводить ані єдиного, ані множинного походження всього людства.

Після усунення богословських та історичних аргументів Лоуренс переходить до зоології. Треба зрозуміти, що таке види й різновиди. Вид у дикій природі зазвичай характеризується стійким набором ознак, який передається через розмноження. Але в домашніх тварин картина складніша. Під владою людини мінливість стає величезною. Тут Лоуренс особливо докладно розбирає собак. Собаки різняться за кольором, кількістю шерсті, розміром, формою вух, носа й хвоста, висотою кінцівок, формою голови, розвитком мозку, навіть наявністю додаткових пальців. Різниця між мастифом і спанієлем, хортом і пуделем може зовні бути більшою, ніж між деякими дикими видами одного роду. Але при цьому основні співвідношення кісток і форма зубів залишаються сталими. Цей приклад потрібен Лоуренсові для головного висновку про те, що в домашніх тварин допустима така широта варіації, яку не можна механічно зіставляти з дикими видами. Далі він обговорює критерій схрещування. Бюффон і Джон Гантер надавали великого значення правилу: якщо дві форми вільно схрещуються й дають плідне потомство, вони належать до одного виду. Для людського питання це був би найсильніший аргумент. Усі людські групи схрещуються між собою, і їхнє потомство плідне. Але Лоуренс не хоче робити цей критерій абсолютним. Він зауважує, що правило містить petitio principii: воно наперед припускає, що різні види не можуть давати плідного потомства. Тим часом є випадки плідних гібридів серед ссавців і птахів: мул із кобилою, козел з вівцею, деякі види канарок, чижів, щигликів, зябликів, качок, фазанів, китайський гусак зі звичайним гусаком. Тож плідність — це сильний, але не безумовний критерій. Остаточний критерій він бере у Блуменбаха, і це аналогія та ймовірність. Якщо дві форми відрізняються лише такими ознаками, які, як показує досвід, можуть виникати як варіації всередині виду, їх слід вважати різновидами. Якщо ж відмінність такого роду, що вона ніколи не виникала як різновид, тоді треба визнати різні види. Приклад Блуменбаха: азійський і африканський слони відрізняються будовою корінних зубів; оскільки така перебудова зубів невідома як проста варіація, то можна припускати різні види. А тхір, навпаки, може бути різновидом хоря, бо відмінності між ними вкладаються у відому область варіації. У Лоуренса це стає методом для аналізу людини. Треба йти за окремими ознаками — колір шкіри, волосся, череп, зуби, пропорції, розумові властивості — і дивитися, чи схожі ці відмінності на видові межі, чи на варіації всередині одного виду.

Розділ II. Колір шкіри, альбінізм, змішані групи та спадковість кольору

Третій розділ присвячено найпомітнішій із ознак — кольору шкіри. Лоуренс починає з важливого застереження: у тваринному й рослинному царствах колір часто змінюється без зміни сутності організму. Тому сам по собі колір не слід вважати головною видовою ознакою. Але в людей саме колір шкіри традиційно сприймається як перший знак расової відмінності. Він упадає в око, стійко успадковується, пов’язаний із кольором волосся та райдужки, а також, за тодішніми уявленнями, із «темпераментом» людини. Далі йде розбір анатомії шкіри. Лоуренс розрізняє дерму, епідерміс і слизову або сітчасту прошарку, у якій, на його думку, міститься головне джерело кольору в темних рас. Йому потрібно показати, що відмінності кольору мають тілесний субстрат, а не є поверхневим нальотом, засмагою чи простою дією сонця. Тут він спирається на Зьоммерінга, Гордона, Блуменбаха, Галера і на матеріали з хантеріанської колекції. У негра, пише він, темна прошарка добре розрізняється як чорний шар під епідермісом; у білих її важко або неможливо виділити як окрему мембрану. Він не певен, чи існує в білих повноцінний аналог цього шару, чи їхній колір пояснюється головно просвічуванням дерми крізь прозорі покриви. Але він переконаний, що в темних груп джерело забарвлення міститься не в дермі, а в пігментованому шарі під епідермісом. Далі він перелічує основні кольори людських груп. Білий колір у власному розумінні буває в альбіносів; звичайний європейський колір — білий із рожевим відтінком або білий із тенденцією до смуглості. Жовтий або оливковий характерний для монгольських і значної частини азійських народів. Червоний або мідний — для більшості американських індіанців. Коричневий або смугло-бурий — для малайців і багатьох народів островів Тихого океану. Чорний у різних відтінках — для африканських негрських груп, а також для негроподібних жителів Нової Голландії, Землі Ван-Дімена, Папуа, Нових Гебрид та інших південноморських островів. Але він одразу наголошує, що між цими кольорами існують безліч переходів. Для нього це аргумент проти поділу людства на жорсткі види: якби це були різні види, то межі мали б бути чіткішими.

Окремий великий розділ присвячено альбіносам. Лоуренс описує їх як людей із білою шкірою, дуже світлим волоссям, червонуватими або світло-сірими очима, слабкою переносимістю яскравого світла. Він згадує африканських альбіносів, американських креольських негрів-альбіносів, швейцарських альбіносів, випадки в індіанців та інших народів. Паллас описував білу африканку зі звичайними африканськими рисами обличчя та «вовнистим» світлим волоссям; Джефферсон бачив кількох здорових альбіносів серед американських креольських негрів. Головний висновок Лоуренса полягає в тому, що альбінізм — не хвороба в звичайному сенсі. Він сперечається з тими, хто вважав альбіносів хворими й майже лепрозними істотами. У них немає загального розладу функцій, вони народжуються від здорових батьків, бувають фізично міцними, а подібні відхилення трапляються й у тварин. Тому альбінізм для Лоуренса — це просто спадкова або вроджена варіація пігментації, а не патологічна деградація. У цьому пункті він виразно прагне розширити поняття нормальної варіативності.

Далі він переходить до змішаних нащадків. Тут розділ стає водночас антропологічним і колоніально-соціальним. Він обговорює терміни mulatto, creole, terceron, quarteron, quinteron, mestizo, sambo/zambo, cholo, іспанські та англійські колоніальні назви. Лоуренс докладно переказує, як у Вест-Індії та іспанській Америці рахували відсотки «білої» й «чорної» крові, як правовий статус залежав від видимого або гаданого походження, як «білість» перетворювалася на соціальний маркер. Він посилається на Гарсіласо де ла Вегу, Ульоа, Гумбольдта, Едвардса, Лонга, Ествіка тощо. При схрещуванні людських груп потомство зазвичай посідає проміжне місце за кольором, але не завжди суворо математично. Іноді діти більше схожі на одного з батьків, іноді виявляються ознаки предків. Для Лоуренса це доказ того, що відмінності кольору передаються породою, тобто спадковістю, а не просто кліматом.

Далі він наводить аналогії з тваринного світу. Свійські тварини мають безліч колірних різновидів, і ці кольори передаються потомству. Отже, колір може бути дуже стійкою спадковою ознакою, але це не робить кожен колірний різновид окремим видом. Окремо Лоуренс обговорює плямистих людей — випадки, коли на темній шкірі з’являються білі плями, а волосся на цих ділянках теж біліє. Він використовує це як додатковий аргумент на користь зв’язку шкіри й волосся та каже, що пігментація волосся залежить від пігментації шкіри, з якої вони ростуть. Наприкінці розділу він згадує й інші властивості шкіри. Тут він знову залучає Гумбольдта, який писав, що перуанські індіанці за запахом розрізняли європейця, індіанця й негра та мали для цих запахів окремі слова. Лоуренс не перетворює це на головний аргумент, але відзначає як частину «animal economy» різних груп. Отже, колір шкіри — це стійка спадкова ознака, але вона має безліч переходів, дає варіації всередині груп, змінюється в змішаних нащадків і має прямі аналоги у тварин. Тому колір не доводить множинності людських видів.

Розділ III. Волосся, борода, колір райдужки

Третя глава продовжує тему зовнішніх покривів і розглядає волосся як фізіологічну та зоологічну ознаку. У тварин волосся або шерсть покривають майже все тіло, у людини тіло порівняно голе, зате волосся на голові може рости надзвичайно довго й рясно. Це, на його думку, одна з характерних особливостей людини. Він описує будову волосини й знову нагадує, що колір волосся пов’язаний із кольором шкіри. Потім він виокремлює чотири головні типи волосся. Перший — європейський: коричневий, із переходами в жовтий, рудий і чорний; м’який, довгий, часто хвилястий або кучерявий. Світлі відтінки особливо характерні для германських народів, що ще античні автори помічали як ознаку північних народів; у кельтів, слов’ян, східних азіатів і північних африканців волосся частіше темніше й грубіше. Другий тип — чорне, міцне, пряме й порівняно тонке волосся монгольських та американських груп; Лоуренс згадує китайців і американських індіанців, у яких залишені пасма можуть сягати величезної довжини. Третій — чорне, м’яке, густе, рясне й кучеряве волосся багатьох південноморських остров’ян. Четвертий — чорне, коротке й сильно завите волосся африканських негрів, яких зазвичай називали «шерстистими». Він спеціально сперечається з буквальним уживанням слова «wool». Волосся африканців схоже на шерсть лише зовні. Справжня шерсть має іншу мікроструктуру, інакше росте й інакше випадає. Тут він посилається на досліди доктора Андерсона з шерстю, що показували сезонну зміну товщини шерстяного волокна. Людське волосся не є шерстю в строгому анатомічному сенсі. Лоуренс, навіть користуючись расовою термінологією епохи, не приймає простих грубих аналогій без анатомічної перевірки.

Далі він показує, що навіть ці чотири типи не дають жорстких меж. Волосся стійке як спадкова расова ознака, але всередині людства воно утворює переходи й винятки. Потім ідуть тваринні аналогії. Відмінності в шерсті й волоссі у свійських тварин можуть бути не менш значними, ніж відмінності волосся в людських групах. Це знову працює проти видової поділи людства. Якщо такі сильні відмінності покриву можливі в межах одного тваринного виду або свійської породи, то людські відмінності волосся не дають підстав створювати кілька людських видів. Наступний після цього розділ — борода й волосся на тілі. Лоуренс вважає бороду важливою статевою ознакою, але зазначає її нерівномірність у різних групах. У «кавказьких» народів борода часто рясна; у монгольських та американських груп вона слабка. Тут він довго обговорює питання, чи справді американські індіанці безбороді від природи, чи вони вищипують волосся? Наводяться дані про практики видалення волосся у американців, ескімосів, вотяків, папуасів та інших груп. Лоуренс вважає, що штучне видалення волосся справді практикувалося, але воно не повністю пояснює слабкість бороди в цих народів. У африканців і південноморських остров’ян борода трапляється частіше, але варіює. Загалом той факт, що він розглядав селекцію тварин і вплив культурних практик як щось, що згодом впливає на вроджені характеристики, — це фактично ламаркізм і протоеволюціонізм, але сам Лоуренс, здається, цього не усвідомлює і місцями сам собі суперечить. Там, де він цьому суперечить (особливо заперечуючи вплив клімату й передавання набутих якостей), він буває дуже близький до еволюціонізму Дарвіна, але й тут не доводить думку до кінця. 

Фінальна частина присвячена райдужці. Колір очей пов’язаний із кольором шкіри та волосся. Лоуренс згадує Арістотеля, який уже помічав зв’язок білої шкіри з блакитними очима, а темної — з темними. У новонароджених європейців очі й волосся часто світлі, а згодом темнішають; у старості, коли волосся сивіє, пігмент ока також може слабшати. У альбіносів, за Лоуренсом, немає справжнього пігменту райдужки та судинної оболонки, тому видимий червонуватий колір залежить від крові в капілярах. Три головні кольори очей за Арістотелем: блакитний/сірий, проміжний оранжево-зелений або «козиний» відтінок, і коричневий у різних ступенях аж до майже чорного. Червонуваті очі альбіносів можна вважати четвертим випадком. Далі наводиться приклад із книги Молінеллі про плямисту райдужку в собак, і приклад Блюменбаха про кроликів: сірі кролики мають коричневу райдужку, плямисті — строкату, а білі — рожевувату. Із прикладів Ліннея випливає, що готландці зі світлим волоссям і блакитно-сірими очима, фіни з жовтим волоссям і коричневими очима, лапландці з чорним волоссям і очима. І висновок знову той самий, що й раніше: колір очей, як колір шкіри й волосся, успадковується, варіює й має аналоги у тварин, але не може нічого сказати про видові відмінності між людьми.

Глава IV. Риси обличчя, форма черепа, зуби та спроби пояснити ці відмінності

Четверта глава найдовша й одна з найважливіших у цій частині. Лоуренс переходить від кольору й волосся до форми обличчя та черепа, бо для нього ця тема вже ближча до мозку й організації. Починає він із простої думки, що двох цілком однакових облич не буває. Однак у народів і рас є спільний «тип обличчя». Як філософську ілюстрацію він цитує поему Лукреція, який каже, що навіть у межах одного роду живих істот усі особини різняться, інакше матері не впізнавали б дитинчат. Класифікацію облич він бере у Блюменбаха, який порівнював портрети, реальні обличчя в торговельних центрах на кшталт Лондона й Амстердама, а також черепи. Лоуренс переказує п’ять типів.

• Перший — овальне й пряме обличчя, високий широкий лоб, вузький, трохи орлиний або опуклий ніс, малі вилиці, невеликий рот, трохи вивернуті губи, повний підборіддя. Це «кавказький» тип, який Лоуренс прямо пов’язує з європейським ідеалом краси.
• Другий — широке пласке обличчя, широкий простір між очима, плаский ніс, виразні округлі щоки, вузька коса очна щілина; це монгольський тип, який в англійській традиції часто помилково називали татарським.
• Третій — широке, але не пласке обличчя з виразними вилицями, коротким лобом, глибоко посадженими очима й пласкуватим, але виступним носом; це американський тип.
• Четвертий — вузьке обличчя, витягнуте донизу, з похилим лобом, виступними щелепами, товстими губами й втягнутим підборіддям; це негрський, або «гвінейський», тип.
• П’ятий — обличчя малайців і південноморських остров’ян: не таке вузьке, як попереднє, але також дещо виступає донизу, з великим ротом, широкуватим носом і сильніше розвиненою нижньою частиною обличчя.

Лоуренс знову підкреслює, що ці типи — не абсолютні категорії, і що між ними є переходи. Він навіть наводить приклади з Блуменбаха проти грубої расової карикатури. Серед негрів немає двох однакових облич, багато облич переходять до інших форм, а окремі африканці, якщо абстрагуватися від кольору шкіри, могли б уважатися красивими навіть за європейськими мірками. Далі він переходить до черепа. Зовнішні риси обличчя залежать від кісткової основи; отже, відмінності облич мають мати остеологічний корелят. Він коротко згадує Добантона і Кампера, але головним авторитетом стає Блуменбах і його колекція черепів. Блуменбах відкидав одну-єдину міру або кут як достатню основу класифікації. Він пропонував поставити черепи в ряд, виличними дугами вертикально, і дивитися згори/ззаду, щоб одразу бачити співвідношення чола, вилиць, щелеп і загальної форми черепа. Лоуренс приймає цей метод як наочніший, ніж один лицевий кут.

«Кавказька» форма описується через грузинський череп із колекції Блуменбаха. У нього високий і широкий лоб, гладка опукла верхня частина черепа, малі вилиці, плавний перехід надбрів’я в перенісся, м’яко округлені альвеолярні частини, повний підборіддя. Блуменбах зіставляв цей череп з античною статуєю німфи з колекції Таунлі. Лоуренс наводить захоплений опис грузинок у Шардена і розширює «кавказьке» коло, куди включено також сирійців, ассирійців, халдеїв, мідян, персів, євреїв, єгиптян, грузинів, черкесів, мінгрелів, вірмен, турків, арабів, афганців, індусів вищих каст, циган, татар, маврів і берберів, гуанчів, греків, римлян, майже всіх європейців, окрім лапландців. Тут у Лоуренса з’являється одна з найхарактерніших і водночас найпроблемніших ієрархічних формул. Він пов’язує це коло народів із найвищими досягненнями філософії, науки, мистецтва, релігії, моралі, поезії, красномовства, цивілізації та державного устрою. Форма черепа безпосередньо зближується з культурною історією. Окремо він розбирає давніх єгиптян. Питання було політично й філософськи зарядженим. Якщо єгиптяни були неграми, то виходить, що раса, яку європейці поневолили й зневажали, дала світові мистецтва, науки та основи цивілізації. Вольней схилявся до думки про негрське походження єгиптян і використовував це як антирабовласницький аргумент. Мейнерс зіставляв єгиптян з індусами та ефіопами. Причард зібрав античні свідчення на користь цієї ж думки; Денон і матеріали з Description de l’Égypte давали візуальні та остеологічні дані; Кюв’є навіть досліджував мумії. І Лоуренс приймає висновок Кюв’є, що черепи мумій не схожі на негрські або готтентотські, а належать до «кавказького» типу. Далі він розбирає варіації всередині «кавказької» групи й сперечається з тими поясненнями відмінностей, які зводяться до різних методів догляду за немовлятами. Лоуренс не заперечує впливу штучного тиску взагалі, але вважає, що стійкі національні форми не можна пояснювати такими побутовими причинами без доказів.

Монгольська форма черепа протиставляється кавказькій. Опис тут можна опустити, як і для ефіопської, або африканської форми. Але в обох випадках Лоуренс говорить про численні варіації всередині монгольських і африканських черепів. Уже тут він часто говорить про «нижчі організації», що особливо помітно у зв’язку з його загальною доктриною мозку. Описуючи американські форми, великий розділ було присвячено карибам і штучному сплющуванню голови. Лоуренс розрізняє природно низький американський лоб і штучну деформацію. Штучна зміна голови справді існувала у карибів і деяких північноамериканських груп, але вона не пояснює всіх природних расових форм черепа. Малайська форма посідає проміжне місце між європейською та негрською. Сюди він відносить мешканців азійських островів і Тихого океану. Але сам визнає, що група дуже неоднорідна: папуаси виглядають майже як негри, новоголландці мають негроподібні риси, таїтянці ближчі до європейської форми, маркізці вирізняються красивою і сильною організацією, бугіси з Целебесу поєднують негрські й монгольські риси. Це фактично руйнує жорсткість самої схеми. Малайська категорія у Лоуренса перетворюється на набір перехідних форм (пор. Причарда).

Після огляду черепів Лоуренс робить важливий висновок. Він каже, що п’ять форм зручні як загальна схема, але насправді між ними стільки переходів, що не можна провести різких меж. Серед європейців і негрів можна знайти черепи, де буде важко вирішити, яка ознака переважає. Південноморські остров’яни утворюють ланцюг від майже кавказьких форм до майже ефіопських. Отже, відмінності обличчя й черепа самі по собі недостатні для визнання різних людських видів. Ба більше, відмінності черепів у порід собак, коней, свиней і падуанських курей можуть бути не меншими, ніж відмінності людських черепів. Розділ про зуби служить тому самому висновку. Лоуренс каже, що єдина стійка національна відмінність, яку він знає, — більш косе положення передніх різців у негрів і деяких інших груп із виступаючими щелепами. Але кількість і форма зубів у всіх людських рас збігаються. Це для нього сильний аргумент на користь єдності виду. Він розбирає думку Блуменбаха про зуби єгипетських мумій: у деяких мумій різці й ікла стерті так, що нагадують маленькі жувальні зуби. Лоуренс пояснює це механічним стиранням від їжі та жувальних звичок. Він також відкидає думку, ніби зуби можуть «потовщуватися» від стирання: зуб після прорізування не росте й не перебудовується органічно; він лише стирається або руйнується. Нарешті, він описує штучні зміни зубів. У суматранців зуби чорнять олією кокосової шкаралупи; у малайців, яванців, бірманців, тонкінців, бугісів їх чорнить жування ареки, бетелю та вапна; деякі африканські групи спеціально підпилюють зуби, загострюють їх, роблять виїмки або сточують до ясен; подібні практики відзначалися і в північно-західних американських народів. 

Наприкінці розділу наведено критику пояснень через клімат і зовнішній тиск. Лоуренс розбирає аргументи Блуменбаха на користь клімату, різко їх відкидаючи. Вольней намагався пояснювати негритянське обличчя постійним скороченням м’язів від світла й спеки, але Лоуренс вважає це фантазією. Він також відкидає пояснення плаского носа негрів тим, що дитина, прив’язана за спиною матері, б’ється обличчям об її спину, або тим, що ніс штучно притискають. Найсильніший аргумент проти цього полягає в тому, що особливості негритянського, монгольського й кавказького черепа видно вже у плодів і немовлят. Якщо ознаки наявні в ембріона, їх не можна пояснити кліматом, звичкою чи післяпологовим тиском. Отже, Лоуренс визнає стійкі спадкові відмінності між людськими групами, але майже щоразу показує переходи, винятки, змішані форми й аналоги у тварин. Тому його загальний висновок поки схиляється до єдності людського виду. Відмінності кольору, волосся, райдужки, рис обличчя, черепа й зубів великі, але вони все ще вкладаються в поняття різновиду, а не окремих видів. Водночас він дедалі тісніше пов’язує тілесну форму, особливо череп і мозок, із розумовими та моральними здібностями.

Розділ V. Постава, пропорції, сила, штучні зміни тіла, груди, статеві органи, «казкові різновиди»

Лоуренс починає наступний розділ із відмінності в поєднанні голови та шиї. У негра, за його описом, потиличний отвір розташований трохи далі назад, ніж у європейця, тому голова ніби інакше поставлена на хребет, потилиця менше виступає назад, а лінія від задньої частини черепа до шиї стає прямішою. Він одразу порівнює це з мавпами, у яких задня частина голови ще менш розвинена. Для Лоуренса це не окрема випадковість, а частина загальної схеми. Адже в дусі зоології Кюв’є форма черепа, обличчя, хребет і пропорції тіла мають читатися як єдиний зоологічний комплекс. Потім він переходить до теми «краси» й класичних пропорцій. Тут у нього є цікаве заперечення проти академічного культу античної статуї: не можна міряти всі людські форми цим грецьким каноном. Усередині одного народу відмінності безмежні, а між народами — тим паче. Якщо прийняти грецьку статую за єдину норму, то значна частина людства виявиться «потворною». Але це безглуздо, бо готтентоти, американські мисливці, індуси, жителі південноморських островів можуть мати величезну витривалість, швидкість, гнучкість, силу й спритність. Лоуренс тут фактично розводить «естетичний канон» і фізіологічну придатність тіла. Незвична форма не означає слабкість.

Далі він описує різні пропорції в народів. У монгольських племен, за його джерелами, тіло широке, щільне, плечі високі, кінцівки порівняно короткі. Згадується скелет донського козака в Блуменбаха, де череп і весь скелет витлумачуються як вираження грубої сили. Щодо негрів Лоуренс відзначає вужчий тулуб, меншу окружність таза, іноді довші кінцівки. Він наводить власні вимірювання африканського юнака, порівнює їх з англійським тілом, а потім залучає дані Зьоммерінга й Кампера щодо вимірювань таза. В індусів, особливо в ласкарів, він також убачає стрункість тулуба й довгі ноги, хоча визнає брак точних вимірювань. Для американських народів він використовує таблиці Роллена, складені під час плавання Лаперуза біля західного узбережжя Америки. Особливо хвалить він жителів південноморських островів, головно маркізців. Тут його мова різко змінюється. Замість поблажливого антропологічного тону з’являється майже захоплення. Лангсдорф описує маркізців і вашингтонських остров’ян як людей високого зросту, гарної статури, з правильними рисами. Іноді «дикун» може бути фізично досконалішим за міського європейця.

Далі йдеться про силу. Лоуренс сперечається з романтичними похвалами «природній людині». Він вважає, що добре нагодована, діяльна людина з цивілізованого суспільства фізично може бути сильнішою за погано нагодованого дикуна. Він наводить іспанські свідчення про слабкість індіанців Нового Світу порівняно з європейцями й африканцями, дані про північноамериканців, а також Палласа про бурятів, де п’ятеро-шестеро бурятів нібито не могли зробити того, що робив один росіянин. Більш точний матеріал він бере в Перона, який використовував динамометр і порівнював силу жителів Землі Ван-Дімена, Нової Голландії, Тимору, французів та англійців у Новому Південному Уельсі. За цими даними, європейці в середньому виявляються сильнішими. Лоуренс робить із цього висновок, що фізична сила залежить не від «дикості» як такої, а від харчування, здоров’я та звичного праці.

Після загальної сили він повертається до часткових пропорцій. У негрів, слідом за Чарльзом Уайтом, він убачає довше передпліччя щодо плеча як проміжну ланку між європейцем і мавпою. Він наводить вимірювання Уайта, власні дані, дані щодо скелетів, а також щодо шимпанзе Тайсона й орангутана Абеля. Ноги індусів він називає довгими, ноги монгольських народів — короткими; кривизну ніг у негрів, індусів, американців та інших груп пояснює не лише спадковою формою, а й звичкою сидіти навпочіпки. У цьому місці він постійно вагається між двома типами пояснення: «вроджена різновидність» і «ефект звички». Великий розділ присвячено штучним змінам тіла. Вуха, за Лоуренсом, самі по собі не дають істотних расових відмінностей, але в багатьох народів їх розтягують, прорізають, вставляють прикраси, ножі, кістки, дерево, мушлі. Описуючи різні приклади прикрас у тубільців, Лоуренс робить цікаве зауваження, що татуювання тримається досить довго, і те, що воно не зникає з часом, погано узгоджується з грубою ідеєю постійного повного оновлення всіх частинок тіла. До штучних змін він зараховує і рубцеві прикраси в африканців, але всі ці безконечно довгі описи немає сенсу навіть перелічувати. Він не втрачає нагоди й для того, щоб уколоти Європу. Коли європейці сміються з китайського бинтування жіночих стоп, вони забувають про власні корсети, які деформують грудну клітку. «Варвари» калічать тіло прикрасами, але цивілізовані жінки роблять те саме під виглядом моди. Звідси він переходить до опису жіночих грудей. Цей розділ будується навколо повідомлень про довгі, обвислі молочні залози в африканок і готтентоток. Лоуренс вважає, що це не вроджена властивість, а наслідок пологів, тривалого годування та звички годувати дитину, яку носять за спиною. Він додає, що подібні випадки траплялися і в Європі, а отже з цього теж не можна виводити окремий вид або сутнісну расову ознаку.

Далі він переходить до статевих органів, особливо до знаменитого тоді питання про «tablier» («фартух», розширення статевих губ) у готтентотських жінок. Він перелічує суперечливі повідомлення мандрівників. Одні заперечують, інші стверджують, одні відносять це до великих губ, інші — до малих, одні вважають природним, інші — штучним. За Лоуренсом, ідеться не про негритянок узагалі, не про кафрів, не про бушменів і готтентотів узагалі, а головно про окрему групу бушменів. Він описує це як природне видовження nymphae, а не як шкірний «фартух» від живота. При цьому він підкреслює, що це не аналог хвоста і не якась радикальна видова особливість, а варіація статевих органів, що має аналоги в межах людського виду і в тваринному царстві. Сюди ж він долучає steatopygia — великі жирові маси на сідницях у готтентоток і бушменок. Барроу, Сомервілл і Кюв’є описували це як підшкірний жир, а не кісткову особливість. Лоуренс порівнює це з жирнокурдючними вівцями, особливо з ovis steatopyga у Палласа. Аргумент знову той самий: якщо у овець така форма вважається різновидністю, а не окремим видом, то аналогічна особливість у людей не доводить окремого виду.

Фінал глави присвячено «баснословним різновидностям»: безголовим блемміям, однооким циклопам, одноногим моноскелам, велетням, пігмеям, гермафродитам, людям із собачими головами тощо. Тут він перелічує Геродота, Плінія, Помпонія Мелу, Птолемея. Усе це, за Лоуренсом, — продукт невігластва мандрівників, любові до чудес і довірливості читачів. Особливу увагу він приділяє людям із хвостами, яких захищав лорд Монбоддо. Лоуренс відкидає ці повідомлення, бо вони внутрішньо суперечливі й не підтверджені точними спостерігачами. До того ж Блуменбах навіть простежив, як зображення мавпи через копіювання в різних авторів поступово «олюднилося» і стало аргументом на користь людей із хвостами.

Розділ VI. Відмінності зросту, походження та успадкування різновидів форми

Шоста глава відкривається боротьбою з міфами про велетнів. Лоуренс вважає, що ні античні пігмеї та велетні, ні розповіді про чудовиські людські кістки не витримують перевірки. Багато «кісток велетнів» виявилися кістками вимерлих слонів і споріднених тварин. Він наводить суперечку Абіко та Ріолана про кістки нібито короля Тевтобоха; далі критикує навіть Бюффона, який описував великі викопні кістки як людські. Фелікс Платер теж помилявся, приймаючи кістки слона з Люцерна за останки велетня. Для Лоуренса все це — приклади того, як брак порівняльної анатомії породжує чудовиські історичні фантазії. Він відкидає також думку, що люди давнини були вищими за сучасних. Проти цього, на його думку, свідчать давні людські кістки, зуби з поховань, мумії, саркофаги, розміри зброї, обладунків і будівель. Він навіть зауважує, що скарги на «зменшення людей» траплялися вже в давніх авторів, наприклад у Плінія та Гомера, тобто це стара моральна ілюзія, що виникає через те, що кожне покоління любить вважати себе фізично й морально деградованим порівняно з героями минулого. Далі він перелічує реальні випадки великого зросту й карликовості. З велетнів згадуються прусські гвардійці, швед Гіллі, Йоганн Генріх Рейхардт, ірландські велетні, скелет у музеї Колегії хірургів, мексиканський велетень Мартін Сальмерон, описаний Гумбольдтом. Також наводиться низка відомих карликів. Крайній зріст часто пов’язаний із диспропорцією та слабкістю, а крайня малорослість — із патологією; тому їх треба відносити радше до фізіології та патології, ніж до нормальної природної історії рас.

Щодо народів він подає досить обережну картину. У «кавказькій» різновидності немає радикальних відхилень, хоча шведи, швейцарці, тірольці, жителі Зальцбурга та давні германці славилися високим зростом; а фінська група, навпаки, зазвичай нижча. В Америці розкид більший. Щодо африканців він відзначає різноманітність: негри в середньому, за його джерелами, не перевищують європейців зростом; кафри високі й дужі; готтентоти й особливо бушмени — низькорослі. У монгольській групі багато народів невисокі, але це аж ніяке не кліматичне правило. Йому важливо показати, що зріст не пояснюється безпосередньо холодом, спекою, їжею чи способом життя: високі й низькі групи трапляються в різних умовах.

Після цього розділ стає теорією спадковості. Лоуренс каже, що відмінності форми виникають як уроджені різновиди й передаються потомству. Він наводить приклади шестипалості, сімейної передачі шкірних особливостей, знамениту родину «porcupine men» — людей із бородавчасто-роговим шкірним покривом. Якби така родина опинилася на безлюдному острові й розмножувалася всередині себе, через кілька поколінь філософи почали б пояснювати її «ґрунтом, повітрям і кліматом» або оголосили б окремим видом. Насправді ж це спадкова варіація в межах людського виду. Він наводить і приклад велетнів Фрідріха-Вільгельма I. Зібрані в одному місці високі солдати, вступаючи в шлюби, нібито створили в місті вищу лінію. Це використовується як аналогія селекції. Далі він переходить до свійських тварин, щоб показати принципи цих змін. Фінал розділу майже евгенічний за своєю логікою. Якщо у тварин відбір за породою дає потрібні властивості, то людина теж передає тілесні й розумові якості. Але в людському суспільстві, каже він, породою майже не займаються: міське життя зберігає й розмножує слабкості, а серед правлячих домів Європи шлюби в межах вузького кола ведуть до виродження. Тут він дошкульно порівнює королівські шлюби з поганим розведенням коней і собак. Для підтвердження спадкування розумових вад він цитує Галлера про двох знатних жінок із майже ідіотичним станом, від яких недолік поширився на кілька родин до четвертого й п’ятого покоління.

Розділ VII. Життєві функції, хвороби, зовнішні чуття, мова

Тепер Лоуренс переходить до того, що між людськими расами немає істотних відмінностей в основних тваринно-фізіологічних функціях. Кров, жовч, сім’яна рідина, менструація, пологи, травлення, потовиділення, хвороби — усе це варіює, але не настільки, щоб говорити про різні види. Лоуренс розбирає стару помилку Геродота, ніби в негрів чорна сім’яна рідина; навіть Арістотель уже її спростовував. Він пише, що кров і жовч у темношкірих і білих людей мають однакові видимі властивості, хоча хімічних порівнянь ще недостатньо, і, можливо, знайдеться щось іще. Він згадує специфічний запах шкірних виділень у негрів, меншу пітливість, а також повідомлення, що воші в негрів темніші й більші, ніж у європейців; але визнає, що натуралісти ще не вирішили, той самий це вид паразита чи інший. Вінтерботтом свідчить, що менструація в африканок не відрізняється від європейської, а ранніша зрілість у жарких країнах пояснюється кліматом і спостерігається також у білих у теплих областях. Пологи в негритянок, американок та інших жінок у «дикому стані» часто описувалися як легкі. Лоуренс пояснює це не особливою будовою таза, бо таз у темних рас, за його попередніми даними, радше менший за європейський, а способом життя, де переважають проста їжа, постійний рух і праця. Він порівнює це з жінками нижчих трудящих класів у сільській Європі, які також легше переносять пологи, ніж розніжені жінки міського суспільства. Те саме він бачить і в тварин: міські корови та свійські тварини, позбавлені руху й природної їжі, частіше мають важкі пологи.

Він зазначає рідкість тілесних потворностей у темних рас, особливо в індіанців, негрів, монгольських та американських груп. Гумбольдт пояснював це почасти способом життя й конституцією. Бо в мисливців і воїнів слабкі особини гинуть або не виживають, однак у землеробів Мексики й Перу відсутність потворностей уже не можна пояснити одним відбором. Загалом цивілізація породжує масу тілесних деформацій. Щодо довголіття Лоуренс теж не бачить якогось расового правила. Старі люди трапляються і в білих, і в темних народів. Хвороби він розглядає обережніше. Загальна організація людини єдина, тому хвороби загалом подібні; але расові, кліматичні, харчові й побутові відмінності можуть змінювати сприйнятливість. Мослі писав, що негри більше схильні до правця, але менш чутливі до болю й майже не мають «нервових хвороб» (само собою, бо мозок не розвинений, на відміну від європейських надлюдських інтелектуалів). Жовта гарячка, за спостереженнями колоніальних лікарів, рідше вражала негрів або перебігала в них легше, що Лоуренс пояснює пристосуванням до жаркого клімату. Він наводить також дивний випадок запальної гарячки на Нантакеті й Мартас-Він’ярд, де хвороба вражала майже лише індіанців, а білі лишилися поза епідемією.

Зовнішні чуття в «диких» народів, за Лоуренсом, часто надзвичайно розвинені вправлянням. Тут ідеться не про якісно інший орган зору чи слуху, а про тренування. Він наводить приклади мисливців, пастухів, воїнів, а також північноамериканців, калмиків, киргизів і російських степових жителів. Паллас описує, як калмики розрізняють сліди на піску й снігу, чують далекий рух, за запахом визначають присутність звіра в норі, бачать пил або дим на величезній відстані. Лоуренс використовує це як приклад пластичності функцій.

Останній розділ присвячено мовам. Відмінності мов так само численні, як тілесні відмінності народів, але вони не доводять різних видів. Однак Лоуренс убачає зв’язок між розумовими здібностями, потребами, соціальним розвитком і мовою. Він обговорює вимову готтентотів, у мові яких наявні клацаючі, гортанні й важкі для європейців звуки. Дуже важливим для нього є феномен односкладових мов Азії. Лоуренс тут іде за Аделунгом, який уважав їх бідними, ранніми, «дитячими» формами мовлення, без розвинених флексій, без чіткого вираження відмінків, чисел, часів і зв’язків між поняттями. Лоуренс приймає цю оцінку й робить із неї висновок про зв’язок мови та інтелектуального розвитку. Але тут же зауважує, що ця мовна форма не збігається суворо з тілесною «монгольською» організацією. Деякі народи, такі як монголи, калмики, буряти, маньчжури й японці, мають уже не суто односкладові мови. Америка дає протилежний випадок, і там народи з черепами, близькими до монгольського типу, мають складні полісинтетичні мови, з довгими словами й безліччю граматичних форм. Отже, мова важлива для антропології, але навіть відмінності мов не дають аргументу проти єдності людського виду.

Розділ VIII. Моральні та інтелектуальні якості

Восьма глава, мабуть, найідеологічно наснажена. Лоуренс прямо ставить питання про те, чи залежать відмінності вдач, почуттів і інтелекту від організації мозку чи від зовнішніх причин — виховання, уряду, релігії, ступеня цивілізації. Оскільки в попередніх лекціях він уже оголосив психічні явища функціями мозку, тепер він застосовує той самий принцип до расових відмінностей. Якщо моральні та інтелектуальні здібності — це функції мозку, а форми черепа й мозку різняться, то, за його логікою, мають різнитися і здібності. У цьому плані він майже буквально дотримується програми Галля і Шпурцгейма. Далі він проводить жорстку ієрархію. Білі народи, особливо «кавказька» різновидність, оголошуються найобдарованішими в моральному та інтелектуальному відношенні; темні народи — нижчими. Він описує мешканців Землі Ван-Дімена, Нової Голландії, Нової Гвінеї, деякі африканські та острівні групи як украй грубі, жорстокі, чуттєві, позбавлені розвинених соціальних і релігійних ідей. Полемічно цей розділ спрямований проти Руссо. Його «природна людина» тут не благородний дикун, а груба й убога істота. Але глава не зводиться до суцільного очорнення всіх неєвропейців. Лоуренс визнає «світлі місця» і те, що в багатьох народів є гостинність, хоробрість, вірність слову, щедрість, почуття честі. Він говорить про добрі якості деяких африканців, про Мексику й Перу як доказ здатності частини американських народів до держави, землеробства, ремесел, астрономічних і математичних знань. Тут він використовує матеріали з Гарсіласо де ла Веги, Ульоа, Бугера, Ла Кондаміна, Гумбольдта. Говорячи про арауканів Чилі, він підкреслює їхню незалежність, воїнську стійкість, любов до свободи й честь. Північноамериканські племена виявляють мужність, витривалість, вірність договорам і дружбі; тут з’являється Джефферсон, який захищав індіанців від принизливих оцінок Бюффона.

Про монгольські народи Лоуренс говорить подвійно. Китай і Японія демонструють явну здатність до цивілізації, ремесел і політичних установ ще з величезної давнини. Але їхня тривала нерухомість, за Лоуренсом, свідчить про обмеженість порівняно з європейцями. Кочові монгольські завойовники — Аттіла, Чингісхан, Тамерлан — для нього приклад руйнівної сили без творчих інститутів. Білі народи він описує як джерело наук, мистецтв, релігій, філософії, літератури, прогресивних політичних установ. Тут його європоцентризм викручується на максимум. До «кавказької» різновидності він зараховує грецьку міфологію, юдаїзм, християнство, іслам, Зороастра, брахманізм, античну й нову науку, мистецтва та літературу. З цього він робить висновок, що саме ця різновидність має найрозвиненіший мозок, а отже — найвищі моральні та інтелектуальні можливості.

Однак він змушений визнати окремі видатні приклади серед африканців. Він перелічує людей із талантами в музиці, математиці, медицині, літературі. Згадуються Ганнібал, полковник російської артилерії; Лісле з острова Франс, кореспондент Французької академії наук за метеорологічні спостереження; Фуллер із Мериленду, відомий швидким рахунком; негритянські лікарі та акушерки в описах Бургаве й Блуменбаха; африканець Антон Вільгельм Амо, доктор Віттенберзького університету; Капітейн, богослов, що навчався в Лейдені; Ігнатіус Санчо і Густавус Васа. Услід за Блуменбахом він визнає, що в цілих європейських провінціях було б важко знайти стільки письменників, поетів, філософів і кореспондентів академій, однак потім усе одно оголошує ці випадки винятками, які не скасовують загального «нижчого» становища африканської різновидності. Завершується глава прямим зв’язком черепа, мозку й історії. Лоуренс вважає, що зовнішні причини — клімат, уряд, освіта, релігія, спосіб життя — не пояснюють стійкої відмінності білих і темних народів. Тому він відносить її до вродженої організації мозку, видимої через форму черепа. Його скепсис щодо місіонерів, біблійних товариств і шкіл Белла-Ланкастера випливає саме звідси: він сумнівається, що «темні різновидності» можна піднести до європейського рівня освіти.

Глава IX. Причини різновидностей людського виду

Дев’ята глава збирає все сказане вище в єдину теорію. Лоуренс перелічує вже розглянуті відмінності, і тепер треба вирішити, що це таке: від початку різні види чи варіації одного виду. Очевидно, що це варіації одного людського виду. Його головний довід проти полігенізму — безліч градацій. Якщо кожну стійку різницю вважати видовою, тоді число людських видів стане величезним і довільним. Набагато економніше пояснювати людські відмінності так само, як відмінності порід домашніх тварин: як вроджені різновидності, які потім успадковуються. Однакові ефекти треба пояснювати однаковими причинами; не потрібно вводити різні первісні species, якщо аналогічні відмінності у тварин виникають у межах одного виду. Водночас він сперечається з кліматичним поясненням. Звісно, всі кліматичні відмінності цілком фізичні й діють на індивіда. Сонце темнить шкіру селянина й моряка; міське життя робить обличчя блідим; теплий клімат прискорює статеве дозрівання; холодні тварини часто біліють узимку. Але ці зміни не передаються у спадок як расова форма. Засмаглий європеєць народжує світлу дитину; маври, араби, євреї, європейці в жарких країнах не стають неграми; північні лапландці, ескімоси, самоїди й остяки темні не від спеки; негритянська дитина темніє після народження в закритій кімнаті й під одягом, що показував Кампер, а отже чорний колір — це не простий загар.

Він критикує Бюффона, Семюела Стенгопа Сміта, Блуменбаха, Циммермана й Форстера за надмірну довіру до кліматичної гіпотези, хоча Блуменбаха він загалом поважає. Сонячна теорія, за Лоуренсом, не витримує фактів. Підсумок цієї глави сформульовано в п’яти висновках.

• Перше: відмінності фізичної організації та морально-інтелектуальних якостей людських рас аналогічні відмінностям порід домашніх тварин.
• Друге: вони виникають як вроджені різновиди й передаються потомству.
• Третє: найсильніший чинник утворення таких різновидів у тваринному царстві — стан одомашнення; людина, у широкому сенсі, теж «одомашнена» тварина, бо живе в штучних умовах, харчується різноманітно, змінює середовище й спосіб життя.
• Четверте: клімат, їжа, ситуація, спосіб життя змінюють індивіда, але не породу.
• П’яте: людський вид єдиний; усі відмінності треба вважати різновидами, як у корови, вівці, коня, свині та інших домашніх тварин.

При цьому Лоуренс чесно визнає труднощі в тому, що ми не можемо історично показати, як усі сучасні раси вийшли з одного початкового стовбура, бо від початку достовірної історії вони вже різко відмінні. Але така сама трудність існує і щодо домашніх тварин, тож вона не руйнує моногенізму.

Розділ X. Поділ людського виду на п’ять різновидів

Останній розділ приймає класифікацію Блуменбаха: один рід Homo, один людський вид, п’ять головних різновидів — кавказька, монгольська, ефіопська, американська, малайська. Лоуренс одразу застерігає, що такий поділ умовний. Немає жодної ознаки, яка не переходила б поступово в протилежну. Тому п’ять різновидів — це просто зручна схема для вже відомих фактів. Міграції, війни, завоювання й змішані шлюби ще більше розмивають межі. Він заново описує всі фізіологічні прикмети кавказького різновиду й перелічує деякі народи, які до нього належать. Він вважає цей різновид найрозвиненішим у моральному та інтелектуальному відношенні, але визнає всередині нього сильні відмінності: кельти й германці у нього стоять вище за слов’янські та східні народи. Блуменбах уважав кавказьку форму, можливо, первісною. Лоуренс передає ці доводи: ця форма нібито найсиметричніша, від неї простіше вивести монгольську й ефіопську крайності, вона пов’язана з найдавнішою цивілізацією, із Західною Азією як імовірною колискою людства, з найбільшими успіхами мистецтв і наук. Але Лоуренс не певен, що це можна довести. Якщо первісна форма була кавказькою, то, на його думку, вона радше була не германсько-світлою, а смуглявою, з темними очима й волоссям.

Далі описуються монгольський та ефіопський різновиди людини, і перелічуються народи, які до них належать. І все ж Лоуренс визнає, що за низкою ознак негр ближчий до мавп, ніж європеєць; але це, за його логікою, не робить його «менш людиною», бо головні ознаки людини — це пряме положення, дві руки, повільний розвиток, розум і здатність до вдосконалення. Раптом він навіть висміює страх європейців опинитися «родичами» мавп і рабовласницьке використання подібних аргументів. Американський різновид охоплює всіх корінних американців, окрім ескімосів. Малайський різновид у цій схемі найнестійкіший, з огляду на наведені вище причини, які можна віднести до безпосереднього впливу праць Причарда.

На завершення Лоуренс повертає слухача до вихідної програми курсу. Він каже, що хотів показати користь зоологічної науки, а не просто зібрати факти. Природну історію людини обрано тому, що вона цікава сама по собі, тісно пов’язана з фізіологією, анатомією та медициною і в Англії ще недостатньо розроблена. Зоологічне вивчення людини, засноване на знанні організації та функцій і просвітлене порівнянням із тваринним царством, є шляхом до розуміння людської природи — фізичних і моральних властивостей, здібностей, мінливості індивіда, різновиду й усього виду. Такі дослідження дають світло для метафізики, моралі, законодавства, суспільних установ і освіти. Тобто анатомія і фізіологія в нього виходять далеко за межі хірургії.

Фінал адресовано хірургам. Якщо хірургія — просто ручне ремесло, тоді все це зайве. Але якщо хірург хоче бути вченим лікарем, він зобов’язаний займатися анатомією, фізіологією, порівняльною анатомією, патологією та природною історією. Лоуренс протиставляє наукового хірурга механічному виконавцеві операцій. Він говорить також і про професійну відповідальність: коли лікар стоїть перед болем, смертю, тривогою родини, він має знати, що зробив усе, на що дозволяли наука й мистецтво. Невігластво в такій ситуації — це не невинний недолік, а моральна провина.

Коротке резюме за книгами Лоуренса

Книга побудована так, що в ній відбувається поступове розширення фізіології. Спершу Лоуренс захищає право фізіолога говорити про феномени життя без богословського нагляду. Його суперечка з Абернеті — не дрібна особиста сварка, а зіткнення двох способів мислити організм. Абернеті, спираючись на Гантера, обстоює особливий «життєвий принцип» або особливу життєву матерію. Лоуренс відповідає, що такі гіпотези не мають анатомічного й дослідного підґрунтя. Наука не повинна приймати слово «життя» за пояснення. Треба вивчати тканини, органи, функції, хвороби та порівняльні ряди тварин. Перша лекція відкривається відповідями на звинувачення, ніби він використав кафедру для поширення шкідливих суспільних поглядів. Далі він показує, що фізіологія не може бути ізольованою дисципліною. Вона потребує зоології, порівняльної анатомії, хімії, фізики, патології тощо. Але Лоуренс не дає ані механістичного, ані хімічного, ані електричного редукціонізму життя. Механіка корисна для пояснення важелів і рухів, хімія — для аналізу крові, дихання, травлення та виділень; електрика й гальванізм важливі як окремі явища. Але життя не можна просто прирівняти до насоса, бродіння чи електричного флюїду.

Далі він переходить до мозку. Найсильніша й філософськи скандальна формула книги полягає в тому, що психічні явища є функціями мозку, причому буквально, з використанням метафори Кабаніса про жовч. Це навіть демонстративно винесено до змісту: «The Mental Phenomena are the Functions of the Brain»; далі йдуть пункти про відповідність інтелектуальних явищ розвиткові мозку в тварин, про неможливість знайти мозку іншу функцію та про божевілля як хворобу мозку. Після цього вся природна історія людини стає застосуванням тієї самої схеми. Людину вивчають як тваринний вид із особливою організацією тіла та функціями, що відрізняють її від решти тварин, але потім той самий метод переносять на відмінності між людськими групами, і він стає апологетикою расизму.

Головна ідея книги полягає в тому, що людину слід вивчати як частину природи, а не як виняток із природи. Але при цьому Лоуренс усіма силами намагається довести, що людина — це не просто мавпа! Це особлива істота, вінець природи. Просто він доводить це без посилань на безсмертну душу, а через анатомію та фізіологію. Суть, щоправда, мало змінюється. Лоуренс демонструє антропоцентризм і цілий вагон упереджень. Щоб довести фундаментальні відмінності людини від інших тварин, він вдається до тавтології — просто показує, що вони різні. З таким самим успіхом і собака відрізняється від кота. Але Лоуренс приплітає телеологію, і виходить, що річ не просто у відмінностях, а в тому, чому і для чого ці відмінності існують? І виходить, що невідома сила створила людину від початку з метою, щоб вона була розумною, мовленнєвою, прямоходою, суспільною тощо. Філософськи це текст дуже поміркованого, непослідовного, наївного, але щирого й бойового фізіологічного матеріалізму. Хай він і не цілком радикальний, та свою м’яку версію готовий обстоювати, навіть ризикуючи кар’єрою. Загалом він визнає, що ми не знаємо, як саме мозок продукує думку, зате знаємо, що психічні функції постійно пов’язані з мозком, що вони розвиваються разом із мозком, розладнуються при його хворобі й зникають як спостережувані функції при руйнуванні організму. Це позиція не метафізичного догмату, а клінічного й анатомічного натуралізму. Противники для нього — це не лише богослови, а й віталісти, які вводять окрему «життєву силу» або «життєву матерію». Лоуренс не заперечує специфіки живого, але відмовляється перетворювати цю специфіку на самостійну істоту.

Головна тема для Лоуренса — расове питання. Отже, для Лоуренса існування рас є ознакою змін у людському виді й указує на певну значущість географічної ізоляції. Лоуренс зазначав, що расові характеристики передаються у спадок, а не є результатом прямого впливу, наприклад, клімату. Як приклад він розглядав спосіб успадкування кольору шкіри в дітей африканського походження, народжених у помірному кліматі: як їхній колір розвивався без впливу сонця і як це тривало з покоління в покоління. Це було доказом проти прямого впливу клімату. Ідеї Лоуренса про спадковість значно випередили свій час, як показує цей уривок: «Потомство успадковує лише вроджені особливості [своїх батьків], а не будь-які набуті якості». Це найочевидніше заперечення м’якої спадковості, яке тільки можна знайти. У відомого ботаніка й генетика XX століття — Сіріла Дарлінгтона було наведено деякі ідеї, викладені Лоуренсом у його книзі, але значно скорочені й перефразовані в сучаснішій термінології:

• Як розумові, так і фізичні відмінності в людини передаються у спадок.
• Людські раси виникли внаслідок мутацій, подібних до тих, що можна спостерігати в кошенят.
• Статевий добір сприяв поліпшенню краси розвинених рас і правлячих класів.
• Поділ рас зберігає їхню самобутність.
• «Добір і відсів» є засобом змін і адаптації.
• Чоловіків можна поліпшити шляхом селекції, як і свійську худобу. І навпаки, їх можна зіпсувати інбридингом, що можна спостерігати в багатьох королівських родинах.
• Зоологічні дослідження, які розглядають людину як тварину, є єдиною належною основою для викладання й досліджень у медицині, моралі й навіть у політиці.

Розповідь Дарлінгтона йде далі, ніж у інших коментаторів. Він, здається, приписує Лоуренсу сучасне розуміння добору; згодом розповідь Дарлінгтона зазнала критики як перебільшення. Дарлінгтон не стверджує, що Лоуренс справді сформулював теорію еволюції, хоча уривки з книги Лоуренса припускають, що раси історично розвивалися. І все ж у питаннях спадковості та адаптації, а також щодо відмови від ламаркізму, Лоуренс доволі просунутий. Майже очевидно, що розуміння спадковості в Лоуренса значно випереджало свій час (фактично, випереджало Дарвіна), і йому бракувало лише ідеї добору для створення повноцінної теорії еволюції.

Якщо перелічити сильні сторони праці Лоуренса, то (1) перша сильна сторона — це метод. Лоуренс постійно повертає міркування до спостережень. Він майже завжди намагається не задовольнятися гарною схемою, а запитує: чи має висунута теорія сувору анатомічну основу? (2) Друга — антиметафізичний підхід. Його критика «життєвого принципу» добра саме тим, що він не підміняє одну фантазію іншою і не каже, що все вже пояснено. Якщо ми чогось не знаємо, то треба визнати незнання, а не давати йому ім’я й видавати це за пояснення. (3) Третя — включення людини до загальної зоології. Для початку XIX століття це все ще серйозний крок. Людину розглядають поруч із ссавцями, мавпами, свійськими тваринами, викопними формами, породами та різновидами. Хоча він і не робить із цього радикальних висновків, та без еволюціонізму це виглядає дивно й половинчасто. (4) Четверта — його моногенізм. Попри всі свої расові упередження, Лоуренс усе-таки відкидає ідею різних людських видів. Відмінності фізичних, моральних та інтелектуальних якостей людських рас аналогічні відмінностям порід свійських тварин; вони виникають як уроджені різновиди й передаються спадково; клімат, їжа та спосіб життя діють на індивіда, але не створюють расу. Людський вид єдиний, а всі відмінності є різновидами.

Але його слабкі сторони — це насамперед (1) расова ієрархія. Лоуренс відкидає полігенізм, але при цьому зберігає майже всі вади расової антропології: зв’язок черепа й мозку з моральними здібностями та цивілізаційною історією. Він надто прямо перекладає культурну й соціальну історію в анатомію. Унаслідок цього його матеріалізм місцями стає фаталістичним. Якщо відмінність народів закладена в організації мозку, то жодне виховання, зміна політичного режиму, економічне зростання тощо — нічого істотно не змінять. (2) Друга слабкість — некритична довіра до мандрівників. Він іноді скептичний і розумний, особливо коли розбирає байки про людей із хвостами, велетнів або фантастичних мавп. Але коли йдеться про «моральний характер» народів, то він часто приймає колоніальні описи як відносно надійний матеріал. Це руйнує суворість, яку він демонструє в анатомії. (3) Третя слабкість — змішування спадковості й культури. Він слушно бачить, що колір шкіри або форма волосся не пояснюються простим кліматичним впливом. Але потім переносить цю саму логіку на інтелект, звичаї, цивілізацію та мову. Тут виникає грубе ковзання від шкіри й черепа до історичної долі народів. І (4) четверта слабкість — це відсутність еволюційної рамки. Не приймаючи ідеї Ламарка, він змушений мислити виникнення різновидів через аналогію з породами свійських тварин, через уроджені варіації, спадкування та «одомашнення». Це сильна здогадка, але без механізму природного добору й популяційної історії вона залишається слабкою.