Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Деякі статті Карлайла, перекладені російською.
Решту авторських статей можна прочитати тут
У контексті знаменитої суперечки про віталізм, де головні ролі захисників матеріалізму дісталися таким лікарям, як Лоуренс і Морган, не можна оминути ще одного діяча, який у певному сенсі навіть важливіший за обох, адже він займався найважливішою справою — популяризацією знань. Його звали Річард Карлайл (1790-1843), і в історію він увійшов як радикальний англійський журналіст і видатний захисник свободи преси. Хоча Карлайл був переконаний, що вільне поширення ідей навіть важливіше за конкретні реформи, він був одним із перших прихильників майже всіх радикальних ідей свого часу, зокрема скасування монархії, загального виборчого права, цілком світської освіти та емансипації жінок. Річард Карлайл народився 8 грудня 1790 року. Він був другою з трьох дітей Вільяма Карлайла та Елізабет (уродженої Брукінгс). Його батько, виходець із родини з Девону, працював шевцем, а в різний час був акцизним чиновником, учителем і солдатом. Вільям Карлайл навіть опублікував книжку з математики, але згодом став п’яницею; 1794 року він покинув родину й невдовзі помер. Річарду тоді було лише 4 роки. Його мати тримала крамницю в Ешбертоні (крайній південний захід Англії) і була побожною англіканкою, забезпечивши своїм дітям суворе християнське виховання. Карлайл здобув початкову освіту в двох місцевих безплатних школах до 12 років, але не відвідував престижної місцевої гімназії. Після закінчення школи він працював в аптеці Едварда Лі в Ексетері (місто неподалік), але невдовзі повернувся до крамниці матері. 1803 року, завдяки зв’язкам родини батька, він став підмайстром бляхаря в Лондоні. Протягом наступних 15 років він працював мандрівним бляхарем, виготовляючи предмети домашнього вжитку. Занепад цієї професії змушував його часто переїжджати південною Англією, жити в постійній тривозі за майбутню роботу. У 1812-1813 роках, перебуваючи в Портсмуті, він навіть розглядав можливість вступу до Англіканської церкви, натхненний проповідями теологів-реформаторів Ланта Карпентера та Девіда Боуга. Це були важкі роки для Карлайла, ускладнені його одруженням на Джейн Казінс (1780-1843), ще одній бідній дівчині. Тоді Карлайлу було 23 роки, а Джейн була на 10 років старша. Після весілля пара переїхала до Лондона в надії на кращі перспективи. Живучи в Блумсбері, Карлайл працював у компаніях Benham & Sons і Masterman, Matthews & Co. з 1813 по 1817 рік. Уже через рік після весілля в них народиться син Річард. Інтерес до політики в Карлайла вперше виник через економічні умови зими 1816 року, коли Карлайла перевели на скорочений робочий день, що створило серйозні проблеми для його родини: «Я поділяв загальний смуток 1816 року, і саме це відкрило мені очі». Тоді на нього вплинули провідні борці за економічні та парламентські реформи, такі як Генрі Гант і Вільям Коббетт. Як спосіб заробітку він продавав на вулицях Лондона радикальні видання, такі як «Політичний реєстр Коббетта» і «Чорний карлик» Томаса Вулера, часто проходячи «тридцять миль за прибуток у вісімнадцять пенсів». У ці важкі роки в Карлайла з’явився другий син — Альфред. У квітні 1817 року він заснував видавничу справу з друкарем Вільямом Шервіном і орендував крамницю на Фліт-стрит. Разом вони випускали радикальний журнал «Щотижневий політичний реєстр Шервіна», який Шервін редагував, а Карлайл видавав. Він також публікував брошури, зокрема несанкціоновані копії пародії Вільяма Гоуна на частини Книги загальної молитви, за що самого Гоуна вже було заарештовано. І за це ж Карлайла теж було ув’язнено за звинуваченням у підбурюванні до заколоту та богохульстві. Він залишався там чотири місяці, аж доки його не звільнили після виправдання Гоуна.
Тюрма не зупинила Карлайла від радикальної діяльності. Він поринув у літературу релігійного вільнодумства й написав свою першу брошуру «Порядок управління хлібами та рибами», пародію на англіканську службу причастя. Він також почав перевидавати політичні есе Томаса Пейна, зокрема «Здоровий глузд» і «Права людини». Щоб охопити якомога ширшу аудиторію, ці праці спершу публікувалися в «Щотижневому політичному реєстрі», потім у вигляді брошур по два пенси, і нарешті — у вигляді оправлених томів. Саме тому двох наступних синів Карлайла назвали одним і тим самим іменем — Томас Пейн (помер у дитинстві) і Томас Пейн. Після звільнення Карлайл з головою поринув у популяризацію радикальних ідей. Він видавав профспілкову газету «Горгона» під редакцією Джона Вейда, Френсіса Плейса (!) і Джона Гаста, а також допомагав Генрі Ганту в його невдалій кампанії з обрання до парламенту. Він також продовжив свій проєкт із перевидання всіх праць Пейна. Це зміцнило його репутацію в робітничих колах, але водночас посилило рішучість уряду змусити його замовкнути. У 1819 році, після публікації давно вже забороненої книги Пейна «Вік розуму», Карлайл зіткнувся з низкою судових позовів — як від генерального прокурора, так і від «Товариства боротьби з вадами», яке в наступні роки стане головним ворогом Карлайла. Усі ці дії влади призвели до збільшення продажів, і до літа 1819 року Карлайл заявив, що отримує прибуток у розмірі 50 фунтів стерлінгів на тиждень.
Карлайл був одним із головних промовців на реформаторському зібранні 16 серпня 1819 року в Сент-Пітерс-Філдс у Манчестері. Саме коли Генрі Гант збирався виступити, юрбу атакували йомени, що стало відомо як різанина при Пітерлоо. Карлайлу вдалося втекти, і його сховали друзі-радикали, перш ніж він сів у поштовий диліжанс до Лондона та опублікував свої свідчення очевидця, вперше докладно розповівши про те, що сталося, в «Щотижневому політичному реєстрі Шервина» від 18 серпня 1819 року. На його плакатах було написано: «Жахлива різанина в Манчестері». У відповідь на ці дії уряд закрив «Політичний реєстр Шервина», конфіскувавши запаси газет і брошур. Напарник Карлайла вмив руки, і тому тепер він став головним власником забороненої газети, яку він одразу перейменував на «Республіканець» («The Republican»), і в номері від 27 серпня 1819 року Карлайл уже вимагав, щоб:
«Різанина, влаштована 16 серпня йоменською кавалерією та поліцією за підбурюванням магістратів над мирними жителями Манчестера, має стати щоденною темою преси, доки вбивць не буде притягнуто до відповідальності. Капітан Надін і його бандити-поліцейські щогодини займаються грабунком і зловживаннями щодо мирних жителів; тим часом кожне звернення до магістратів із проханням про відшкодування збитків, спричинених цими неодноразовими нападами, зустрічає насмішки й образи. Кожна людина в Манчестері, яка заявляє про необхідність реформ, ніколи не повинна ходити беззбройною — відплата стала обов’язком, а помста — актом правосуддя».
Ось так, усього за якихось три роки, Карлайл перетворився з пересічного бідного робітника на одного з найвідоміших борців проти уряду. Він не лише описав, як військові розігнали натовп, а й розкритикував уряд за його роль у цьому інциденті. Тож невдовзі Карлайла притягнули до відповідальності, звинувативши його в богохульстві, наклепі та підбурюванні до заколоту. Матеріали в його газеті, на думку поліції, могли спонукати людей ненавидіти уряд. Також його визнали винним за публікацію книг Томаса Пейна «Здоровий глузд», «Права людини» і «Вік розуму» (у якій критикувалася Англіканська церква). У жовтні 1819 року його було визнано винним і засуджено до трьох років тюремного ув’язнення у Дорчестері зі штрафом у 1500 фунтів стерлінгів. Коли він відмовився сплатити штраф, його приміщення на Фліт-стріт обшукали, а товар конфіскували. Але навіть перебуваючи в тюрмі, він продовжував писати статті для газети «The Republican», яку тепер видавала його дружина Джейн, і завдяки рекламі вона перевершувала за продажами пропрезидентські газети, такі як «The Times».
Деїст, або Моральний філософ (1819)
Якщо не зважати на численні статті в газеті «Республіканець», яка налічує 14 повноцінних томів (!), і яку ми розглянемо наприкінці цієї статті окремо, то Карлайл іноді видавав збірники статей і короткі маніфести поза самим журналом. До 1819 року найвідомішим був «Деїст, або Моральний філософ: Неупереджене дослідження моральних і богословських істин» (2 томи). Приблизно тоді ж, уже з в’язниці, він пише «Лист Товариству з боротьби з вадами: про їхні злонамірені спроби перешкодити вільному пошуку істини й розуму» (1819), де обіцяє своїм тріумфуючим ворогам, що не припинить своєї боротьби, і закликає їх здатися, оскільки в боротьбі істини й брехні остання не має шансів у довгостроковій перспективі. У «Деїсті…» було зібрано статті найвідоміших і найрадикальніших деїстів XVIII століття та початку XIX століття, перемішані з власними висловлюваннями Карлайла. Сама по собі книга дуже проста, і переказувати її навіть нецікаво. Це набір усіх можливих на той час критичних заперечень щодо Біблії, християнства, існування Ісуса тощо. Звичайна антирелігійна й майже атеїстична література. Місцями вона навіть непогана, але в ній немає нічого такого, що варто було б окремо відзначати, окрім кількох моментів. Із них найважливіший — це згадка Епікура в позитивному ключі та те, як виокремлено біблійну книгу Еклезіаста. Її навіть виведено з-під критики як рідкісний добрий виняток; при цьому автор зазначає, що Еклезіаст має в собі сліди знайомства з епікурейською філософією, і саме тому він і добрий. Другий непоганий момент полягає в тому, що автор високо цінує й згадує тут не лише багатьох французів, зокрема Вольтера, а також і Вольнея та його «Руїни». Але все ж переказмо основний сюжет цього двотомника в украй стислому вигляді.
Перший том «Деїста…» відкривається їдким присвяченням «Товариству з придушення пороку» (Society for the Suppression of Vice). Карлайл дякує йому майже глузливим чином. «Товариство…» розпочало переслідування нового видання «Principles of Nature» Еліу Палмера і тим самим допомогло його поширенню. Отже, гонителі фактично лише рекламують вільнодумну літературу. Він також нагадує про переслідування богословських творів Томаса Пейна. Вступне звернення першого тому формулює загальний тезис про те, що релігійні забобони й фанатизм відходять із людського розуму, а тому публікація під назвою The Deist стає своєчасною. Історія релігій тут подана через насильство. Євреї починають з Авраама і жертвопринесення, далі йдуть війни та винищення сусідніх народів; іслам, набравши сили, діє мечем; християнська Європа, відчувши власну міць, починає хрестові війни проти мусульман. Кожна секта, здобувши владу, прагне знищити слабшу, і тому завдання деїзму — не створити ще одну секту, а звільнити розум від самого механізму релігійної ненависті. Якщо стиснути обидва томи в одну цілісну картину, то вийде така схема. Перший том головно завдає удару по переслідуванню вільнодумців і церковній цензурі, висміює апологетику Біблії та політико-моральні наслідки християнства. Другий том розширює цю атаку: він подає історію християнства як продукт змішання юдаїзму, східної міфології, платонізму, церковних фальсифікацій, містерій і політичного насильства; далі він переводить критику в захист від релігійного страху й у конкретне викриття Давида як «святого» злочинця. Усе це ще не атеїзм у сучасному сенсі, а радикальний деїзм, але вже настільки близький до атеїзму, наскільки це можливо, і місцями він уже переходить у натуралістичну й майже матеріалістичну етику (у спінозистсько-марксистському дусі). Бог природи ще зберігається, але він майже не потрібен для догматичної системи. Джерело знання — природа, досвід, розум, суспільні відносини та спостереження за людськими потребами. Джерело моралі — не об’явлення, а зв’язок людей між собою, необхідність взаємодопомоги, прагнення до щастя й уникання страждання. Джерело зла — не «гріхопадіння», а неуцтво, страх, церковна влада, політичний деспотизм, погане виховання та хибні інтереси.
Отже, навіть із в’язниці він продовжує доволі зухвалі атаки. А крім того, є ще десятки інших радикальних журналів, не менш дошкульних для уряду. Щоб обмежити поширення газет, уряд підвищив податок у ½ пенса на газети, уперше запроваджений 1712 року. Спочатку він зріс до 3½ пенсів 1797 року, а потім до 4 пенсів 1815 року. Тепер, починаючи з грудня 1819 року, було встановлено мінімальну ціну одразу в 7 пенсів (зростання майже вдвічі!), із подальшими обмеженнями. У той час, коли робітники заробляли менш ніж 10 шилінгів (120 пенсів) на тиждень, їм було важко дозволити собі радикальні газети, і тому видавці намагалися використовувати різні стратегії, щоб уникнути податку. Групи об’єднували свої ресурси в читацькі товариства та товариства передплати, щоб спільно купувати книжки або журнали, і часто читали їх уголос одне одному, як це було у випадку з Джеймсом Вілсоном. Загалом видавництва стикалися з цілою масою перешкод, а такі видавці, як Карлайл, як неважко зрозуміти вже з його їдкого й наступального тону, мали ще більше проблем.
Звернення до мужів науки (1821)
Поки що Карлайл постає звичайним спадкоємцем традиції Вольтера на початку XIX століття. Активний борець із релігійним мракобіссям. Але якщо раніше Карлайл ще був деїстом, то до 1821 року він уже оголосив себе відкритим атеїстом. Протягом тих трьох років, поки Карлайл сидів у в’язниці, в інтелектуальному світі Британії сталося чимало подій, зокрема — було опубліковано дві книги матеріаліста Моргана, і спалахнула велика суперечка навколо лекцій матеріаліста Лоуренса. Ця суперечка, відома як суперечка про віталізм, привернула увагу Карлайла, який теж узяв у ній участь. У 1821 році він публікує своє «Звернення до мужів науки», виступаючи за матеріалізм і реформу освіти. Це звернення порівняно невелике (і перекладене нами російською повністю). Переважно це все та сама атака на священників і офіційну церкву, але вже з деякими важливими й цікавими доповненнями. По-перше, ця книга — все-таки заклик до вчених, щоб вони перехопили ініціативу у священників і самі займалися Просвітництвом та освітою народу. По-друге, хоча тут і гіпертрофовано багато критики релігії, але основна тематика стосується стану науки на початку XIX століття. Карлайл ставить у центр усього цього маніфесту новітні досягнення в хімії, які революціонізують усю науку загалом і найсильніше завдають удару по теології. На його думку, хімія найважливіша тому, що вона найматеріалістичніша з наук, адже вона єдина безпосередньо вивчає саму матерію як таку в усіх її перетвореннях. На друге місце він ставить астрономію, з очевидної причини того, що ця наука завдає значної шкоди християнським уявленням про будову світу, і особливо своїм тезисом про те, що людина не є центром Всесвіту. І лише десь на третьому місці або навіть далі перебувають фізіологія та зоологія, та й то переважно через те, що вони ставлять людину в ряд тварин, чим теж руйнують теологічну ієрархію. Те, що фізіологія допомагає звести розум до матерії, Карлайл добре знає, і пізніше він навіть це проговорить, але коли називає переваги самої цієї науки окремо, то говорить лише про зведення людини до тварин, і більше нічого. Загалом Карлайл просто апелює до совісті вчених і звинувачує більшість із них у боягузтві та лицемірстві. Із минулого він бере приклади Ньютона й Бекона як ворогів Просвітництва, які, попри свої заслуги перед науками, вірили в найдурніший релігійний маячняк і дали змогу ворогам Просвітництва використовувати свої імена. Ньютона він ще й додатково критикує за його паскудний характер. Найменше дістається Локку. Хай він і не був атеїстом, але тут його проголошено головним революціонером минулої епохи, з якого, власне, й почався весь той рух, ідеали якого відстоює Карлайл. Щоправда, на початку XIX століття Локк уже застарів, його ідеї більше не жахають ворогів і взагалі стали чимось буденним та загальноприйнятим, а тому тепер уже потрібно висувати радикальніші ідеї, можна навіть сказати, квазісоціалістичні. Додаючи сюди дедалі більше політичних висловлювань, Карлайл пов’язує церкву і монархію, як двоголового чудовиська та єдиного ворога.
Із дивних і слабких місць можна відзначити, що Карлайл виступає проти вивчення історії в школах, бо історія не може нічому навчити і радше може надихнути дитину масою поганих прикладів і дурниць, навіяти, що війни — це круто й весело тощо. Тому ж він пропонує вилучити зі шкільних програм Гомера, Горація, Вергілія і взагалі всі тексти, де активно використовуються міфологічні персонажі та давня релігія, так само як і всі твори, засновані на християнстві. Отже, виходить, що вилучити доведеться доволі багато. А замість усього цього варто викладати насамперед хімію, а потім математику, астрономію та всі інші природничі науки. Причому весь цей корпус наук пропонується пристосувати до різних вікових груп, щоб навчання можна було почати вже з чотирьох років (пор. Фур’є). Вихваляючи хімію, він навіть примудряється безпосередньо нападати, і вельми жорстко нападати, — на атомізм! Сам він уживає слово «атоми» з міркувань зручності, але атомізм як ідею висміяв, і це стало одним із його головних аргументів проти Ньютона, який вірив у неподільні корпускули. Отже, вся ця шляхетна місія із захисту істини та придушення невігластва покладається на сучасних учених. І саме тоді, коли він найбільше нарікає, що через страх або з якихось інших причин учені позабивалися по кутках, він наводить приклад боротьби Лоуренса, яка стане центральною темою другої половини цього звернення. Наприкінці він навіть почне порівнювати Лоуренса, як мученика науки, з Галілеєм, але тут ми наведемо лише невеликий фрагмент, де почасти можна оцінити і його соціальний пафос:
«Такі наслідки загального просвітлення народу, така прогресивна сила друкарського верстата, що я сповнений моральної певності: погляди, відкрито проголошені мною, стануть загальноприйнятими вже в наступному поколінні. Це так само безсумнівно, як і те, що нині ніхто не засудить політичні погляди Джона Локка за їхню надмірність; радше їх вважатимуть слабкими, прісними й недостатньо послідовними у чесному дотриманні принципів. То ж виступайте вперед, о люди науки! Саме вам судилося завдати смертельного, нищівного удару забобонам та ідолопоклонству. Час настав — ви захищені навіть від короткочасних переслідувань, якщо виступите численно й відважно. З вами буде народ, всемогутній народ — обставина, на яку раніше не міг розраховувати жоден філософ. Вам нічого боятися і нічого втрачати, але здобути ви можете все — навіть те, що для вас найдорожче: прихильне прийняття ваших настанов і визнання ваших принципів, заснованих на істині та самій природі речей.
[…] На підтвердження моєї тези про те, що люди науки досі надто раболіпствували перед укоріненим обманом наших днів, мені досить лише зауважити: я не знаю жодного випадку, коли якийсь хімік у цій країні наважився б на відкриту атаку проти цих забобонів або публічно поставив їх під сумнів. Ще одне підтвердження моєї правоти можна знайти серед лікарів і хірургів. З найнадійніших джерел мені відомо, що за рідкісними винятками все це товариство джентльменів у столиці вигнало зі своїх умів усі забобонні догми, вигадані жрецтвом. Вони прийняли ті принципи, що мають видиму основу в Природі; а далі того, що видиме й осяжне, їхня віра не сягає. Однак, коли цей палкий молодий чоловік, містер Лоуренс, убравшись у професорську мантію в Колегії хірургів, виявив у своїх публічних лекціях намір засудити й атакувати сей загальноприйнятий обман і забобони жрецтва, усе професійне товариство виявило ту саму боягузливу й малодушну поведінку, якою зганьбило себе нинішнє покоління неаполітанців. Вони допустили, щоб із цього прикраси їхньої професії та їхньої батьківщини зірвали професорську мантію й позбавили його будь-якої практики, не виявивши при цьому ані публічного протесту, ані навіть хоч скільки-небудь чутного ремствування!».
Це не єдиний такий фрагмент, і місцями Карлайл навіть закликає до революції; також там є й низка інших цікаво звучних висловів, зокрема про вічність і незнищенність матерії та її могутність, про мету людства примножувати більше насолод для більшої кількості людей (а-ля Бентам), але все це цитувати було б надто довго. Якщо шукати його поглядам якийсь доступний і більш відомий аналог, то я б сказав, що перед нами нова версія Джона Толанда. І це дуже дивно, що сам Карлайл, схоже, не цитує його ані тут, ані в інших своїх працях. Утім, Палмер і «Ходячий» Стюарт цілком упораються як сучасна альтернатива Толанду. Приблизно тоді ж, коли виходить у світ це звернення до вчених, Карлайл видає ще й коротку біографію свого кумира Томаса Пейна, з метою зробити її передмовою до чергової збірки творів, і він, само собою, змальовує Пейна як передового борця проти церкви. Те, про що йдеться в «Характері іудейських книг» (1821), неважко здогадатися вже з самої цієї назви.
Повертаючись до випадку з Лоуренсом, його книга «Лекцій…» із матеріалістичними висновками про природу розуму й свідомості — не була заборонена цензурою безпосередньо. Там сталося дещо цікавіше. Лорд-канцлер Елдон відмовив книзі в захисті авторського права. Держава гадала, що такий захід знищить книгу, але ефект виявився протилежним. Відсутність копірайту дозволила Карлайлу легально й абсолютно безплатно піратити текст, друкувати його дешевими накладами та масово продавати робітничому класові. Окрім Лоуренса й Томаса Пейна, на той момент він уже видавав праці Гольбаха та інших просвітителів.
Книга кожної жінки, або Що таке любов? (1826)
Того самого року, коли виходить «Звернення до мужів науки» (1821), його дружину Джейн Карлайл було засуджено до двох років тюремного ув’язнення за підбурювальну наклепницьку статтю, і її місце видавчині посіла сестра Річарда Карлайла, Мері. Але протягом наступних шести місяців і її також було ув’язнено за той самий злочин. Цей процес потім повторився з вісьмома працівниками його крамниці, зокрема із Сюзанною Райт, і загалом понад 150 чоловіків і жінок було кинуто до в’язниці за продаж «Республіканця». Джейн опинилася в тій самій в’язниці й у тій самій камері, що й її чоловік, і там же, перебуваючи у в’язниці, вона народила доньку Гіпатію 1822 року (померла у віці 3 років). Формально строк ув’язнення Карлайла сплив 1823 року, але його негайно заарештували знову й повернули до в’язниці — за несплату штрафу в розмірі 1500 фунтів стерлінгів. Тож процес тривав доти, доки його, зрештою, не звільнили 25 листопада 1825 року. У в’язниці Карлайл відредагував 12 томів журналу. І цікаво, що уряд навіть не намагався зупинити його редакторську працю у в’язниці, в той самий час, коли його дружина, сестра та інші особи, які працювали в його друкарні, зазнавали переслідувань з боку поліції. І річ не лише в тому, що йому не заважали! Хай і одиночна, але його камера була світлою й просторою, у нього були власний диван, умивальник, туалет і ванна. Там також був письмовий стіл, за яким він продовжував писати й редагувати «Республіканця». Тієї доби в’язні могли дозволити собі краще харчування й житло, а в Карлайла були заможні прихильники, зокрема Джуліан Гібберт, багатий власник цукрової плантації на Карибах. Після виходу з в’язниці Карлайл висловив надію, що після такого тривалого ув’язнення він здобуде свободу публікувати радикальні політичні ідеї. У газеті «The Republican» він писав:
«Моє тривале ув’язнення, по суті, було своєрідним каральним видовищем для всього суспільства. Я визнаю, що торкнувся крайнощів, які багато хто вважав нерозважними, і які я хотів би бачити корисними лише для того, щоб привчити уряд і народ до всіх крайнощів у дискусіях, і щоб викорінити всі недоречні ідеї з найкорисніших засобів масової інформації. Якщо я виявлю, що мені це вдалося, я стану дуже щасливою людиною; якщо ж ні, то в мене збереглося те саме, з чим я почав свою нинішню кар’єру, — схильність терпіти штрафи, тюремне ув’язнення або вигнання, аби тільки ніхто не мав права й не наважувався стверджувати та діяти відповідно до уявлення, ніби будь-які дискусії недоречні й завдають публічної шкоди».
Прикладом підтримки, яку він отримував з усієї країни, є 1 фунт 5 шилінгів 1 пенс, надісланий йому до в’язниці Дорчестера сорока робітниками (!) з села Ханслет у Західному Йоркширі, у супроводі шляхетного листа від імені тих «небагатьох друзів істини й справедливості». Потім він опублікував ще кілька журналів: «Лев», який боровся проти дитячої праці, і «Промптор», де він захищав права робітників. Ще в журнальних статтях 1822 року Карлайл почав виступати як переконаний прихильник прав жінок. Він стверджував, що «рівність статей» має бути метою всіх реформаторів. Карлайл писав статті у своїх газетах, пропонуючи жінкам право голосу й можливість бути обраними до парламенту. Карлайл зазначав: «Мені не подобається доктрина про те, що жінки мають залишатися вдома й займатися домом і сім’єю. Це справа чоловіка й жінки однаковою мірою; і жінка, яку так обмежено, не є належною супутницею людині, корисній для суспільства». Тепер Карлайл почав активніше стверджувати, що «рівність статей» має бути метою всіх реформаторів, і невдовзі опублікував «Книгу кожної жінки» (1826), у якій пропагував контроль над народжуваністю та сексуальну емансипацію жінок. Для Карлайла контрацепція слугувала двом цілям: вона допомагала запобігти зачаттю й сприяла… задоволенню! Навіть колишній кумир Карлайла, ліберальний радикал Коббетт, засудив цю книгу як:
«настільки брудну, настільки огидну, настільки звірячу, що вона шокує навіть найрозпусніших чоловіків і жінок».
Це був важливий внесок у дискусію про контроль над народжуваністю в XIX столітті, але книга завдала шкоди його підтримці серед радикалів і невдоволеного робітничого класу, які, будучи класичними мракобісами-консерваторами, просто як Гракх Бабеф, проповідували необмежену народжуваність, а всі подібні тези вважали глумом над самою природою, приниженням робітників, посяганням на їхні священні права і взагалі пропагандою теорій Томаса Мальтуса (ім’я якого серед робітників і соціалістів до 1945 року замінювало Гітлера). І оскільки ця книга — єдина, що трохи схожа на повноцінний твір, а не просто велику статтю, то її ми переповімо докладніше за все, як основний твір Карлайла.
Усе починається з програмної формули, що любов є джерелом людського щастя. Але це джерело отруєне неуцтвом. Люди не знають, що таке любов, якими є її тілесні причини, якими є її зловживання і як уникнути її нещасливих наслідків. Головні лиха — це вимушене стримання, надмірність, небажана вагітність, продажні зв’язки, примусові союзи й нещасливі шлюби. Карлайл оголошує відкриту війну ханжеству, бо вважає його не чеснотою, а формою лицемірства — «Тільки порок потребує таємниці», у коханні нема чого соромитися. Перший об’єкт для критики — романтична ілюзія. Дівчина вісімнадцяти років думає, що любов — це її особлива піднесена туга; та й юнак думає приблизно так само. Але вони обидва просто не розуміють себе. Вони відчувають збудження, ревнощі, муку розлуки, бажання присутності коханої людини, але не знають причини цього стану. Карлайл спеціально відкидає поетичний культ «серця». Любов, каже він, лежить глибше, і її місце — все тіло, кожен орган бере в ній участь. Любов не пояснюється духовними фантомами, не зводиться до сентиментального словника, не потребує містики — це тілесна пристрасть, така ж природна, як голод і спрага. Тому в тваринному сенсі любов є бажанням статевого спілкування, властивим добре організованим тваринам; воно існує незалежно від волі. Людина не може наказати собі не хотіти любові так само, як не може наказати собі не бути голодною. У цьому місці книга максимально близька до фізіологічного сенсуалізму. У пізніх розділах книги навіть буде прямо висловлено епікурейську формулу сенсуалізму:
«Будь-який стан тваринного буття є станом задоволення або болю. Задоволення — це відсутність або послаблення болю. Будь-який стан болю є злом; будь-який стан задоволення є благом».
Головне теоретичне розрізнення книги — фізична любов і моральна любов. Фізична любов — це тваринний, тілесний, найпростіший статевий потяг. Він спільний людині, тваринам і навіть, у розширювальній аналогії автора, рослинам, бо період пилку в рослин він називає періодом їхньої «любові». Жінка і чоловік тут розглядаються як дві форми одного тваринного виду, що різняться передусім репродуктивною функцією та фізичною силою. В іншому чоловіки й жінки рівні. Моральна любов — це вже робота уяви, звички, прихильності, родинних і соціальних зв’язків. Карлайл не заперечує дружбу, вдячність, любов до чесноти, любов до батьківщини і навіть до всього людства, але відокремлює все це від статевої пристрасті. Такі форми любові він відносить до моральної сфери, тоді як фізична любов між чоловіком і жінкою залишається самостійним тілесним явищем. І тут важлива послідовність. Якщо романтики починають із душі та уяви, то Карлайл починає з тіла. Уже потім суспільство нашаровує на статеву пристрасть різні культурні символи, закони й моральні фантазії, але якщо забути про тілесну основу, то вся культура любові перетворюється на лицемірство. Виходить, що сумарно любов — це фізична пристрасть плюс робота уяви навколо неї. Моральна любов майже цілком є дією уяви на фізичну любов, її задоволення й наслідки. Але один із найсильніших радикальних тезисів книги — це право жінки на ініціативу:
«Це варварський звичай — забороняти дівчині виявляти ініціативу в коханні або ж обмежувати ці вияви лише поглядом, рухом пальців, жестом, ходою чи манерами. Така заборона настільки ж безглузда, наскільки й сміховинна. Чому жінка не може відкрито заявити про свою пристрасть чоловікові так само, як чоловік — жінці? Хіба в цьому є щось ганебне? До яких лихих наслідків це може призвести? Хіба це нескромно? Але чому ж? Хіба це позбавляє доброчесності? Але на якій підставі? Знайти розумні відповіді на ці запитання було б украй важко. Ми заявляємо про право жінки на рівність і на вільне виявлення почуттів у всіх справах, що стосуються справжнього кохання. Лицемірство й жорстокість, які прагнуть придушити або приховати пристрасть — чи то в чоловікові, чи то в жінці, — є порочними; їх слід викривати, засуджувати й відкидати з обуренням. Юні діви! Усвідомте свою рівність; не бійтеся говорити про свою пристрасть, коли вона пробуджується в серці, і звертайте свої зізнання до тих, хто їх заслуговує.
Чому б нам не висловлюватися про це так само вільно, як і про будь-яку іншу тему? Адже це питання насолоди й щастя, а отже, воно має бути предметом звичайного обговорення, подібно до інших простих радощів життя, кожна з яких, розумно вжита, приносить щастя. Немає жодної причини, через яку кохання слід було б приховувати або через яку воно мало б викликати неприязнь під час обговорення в змішаному товаристві чоловіків і жінок. Вживання тютюну й нюхальних сумішей — це бридкі звички, образливі для тих, хто їм не підвладний; це своєрідна проституція рота й ніздрів заради речовини, що постійно подразнює, подібна до найогиднішої форми пороку, яка трапляється серед людей, бо це проституція, до якої прагнуть вічно і яку купують добровільно. Якби кохання стало темою повсякденних розмов, з ним не пов’язувалися б інші думки й про нього не висловлювалися б інші зауваги, крім тих, що нині супроводжують задоволення звичайних потреб — таких як голод або спрага — чи насолоду розкошами: фруктами, вином і тому подібним. «Будьмо сповнені кохання» — це одне з найкращих настанов у Біблії, одне з найпрекрасніших звернень, коли-небудь зроблених жінкою до свого коханого.
Якби кохання стало предметом розважливої й філософської розмови, насолода, яку воно дарує, значно зросла б, бажання ніколи не придушувалося б так тиранічно, а багатьох страждань і хвороб можна було б уникнути».
Карлайл вважає, що заборони не знищують статеву пристрасть, а роблять її бруднішою й небезпечнішою. Він порівнює сексуальні обмеження з надмірними податками: коли податок надто високий, з’являється контрабанда; коли кохання заганяють у заборони, з’являються таємні зв’язки, проституція, насильство, обман, хвороби й нещасні вагітності. Ханжеське суспільство вже тепер породжує розпусту, тільки лицемірну й жорстоку. Отже, відкрите знання зробить кохання не грубішим, а чеснішим. Якби про кохання говорили спокійно й філософськи, батьки вчасно пояснювали б його дітям, жінки не ставали б жертвами спокушання, а проституція не була б головним виходом для чоловічого бажання. І далі Карлайл заявляє, що він не заперечує парного зв’язку, і навіть каже, що за рівної кількості чоловіків і жінок кожен має бути задоволений одним партнером. Але він різко виступає проти нерозривного шлюбу як юридичної й церковної клітки. Його ідеальний союз можна передати так: ти належиш мені, доки добре зі мною поводишся і доки справді любиш; коли любов минає, то краще чесно розійтися й шукати нові союзи. Тут він майже формулює договір вільного кохання, але не як безладні випадковості, а в дусі взаємності й відсутності власності на людину. Звідси й критика зради. Жіноча зрада, на думку автора, часто має фізичне й моральне виправдання — саме чоловіча неспроможність, зневага або відсутність любові штовхають жінку до іншого зв’язку. Закон має карати насильство, але не повинен втручатися в добровільні стосунки дорослих людей далі питання утримання дітей. Але все ж навіть цей текст суперечливий. Наприклад, поруч із захистом жіночої рівності є фрагмент, де автор міркує про жіноче «ні» як про можливу приховану згоду.
Головний практичний тезис книги — запобігання небажаному зачаттю. Карлайл убачає в цьому величезне суспільне відкриття. Якщо кохання корисне для здоров’я й щастя, але вагітність часто руйнує життя жінки, сім’ї та дитини, то це означає, що нам треба відокремити статеву насолоду від обов’язкового дітонародження. Він перелічує лиха від неконтрольованої народжуваності: це позашлюбні діти, дітовбивство, покинуті діти, хворі діти, а також злиденність багатодітних сімей. Навіть працьовиті й «доброчесні» батьки можуть бути розчавлені кількістю дітей. Тому народження дитини — це благо лише тоді, коли дитина бажана, здорова, забезпечена й не нищить здоров’я матері. Однак Карлайл різко відрізняє запобігання зачаттю від знищення вже насталої вагітності. Аборт він вважає і незаконним, і морально тяжким рішенням; саме тому треба заздалегідь запобігати зачаттю. Контрацепція — це також і засіб проти абортів. Прикладів контрацепції тут усього чотири, і серед них є як цілковита нісенітниця (зміна кута входження члена), так і просто кумедні методики, які навряд чи могли добре працювати, з губкою на мотузочці в стилі тампона. Із значущих для нашої історії постатей тут він посилається на Джеймса Мілля, і особливо на «Основи політичної економії». Також згадується Френсіс Плейс і його «Ілюстрації принципу народонаселення». Отже, подібні посилання безпосередньо пов’язують книгу з неомальтузіанською аргументацією.
Як і в інших працях Карлайла, антирелігійний шар тут дуже сильний. Релігія перетворює любов на уявний гріх, спотворює тіло, псує здоров’я, породжує страх, таємні практики й лицемірство. Особливо різко він атакує католицькі установи, де жінки ізольовані від чоловіків. Там, на його думку, пристрасть не зникає, а набуває прихованих і потворних форм. Для нього релігійна мораль погана, бо вона антифізіологічна. Вона йде проти тіла, а тому спричиняє страждання. Фінал книги підводить нас до утилітарної формули. Карлайл каже, що суспільство ще не має справжнього кодексу доброї моралі та здорових фізичних принципів, через які можна досягти найбільшого щастя найбільшої кількості людей. Ця книга проголошується розвитком одного з перших принципів такого майбутнього суспільства.
Республіканець (1819-26)
За час виходу газети «The Republican» Карлайл устиг видати 14 повноцінних томів зі статей. Вони охоплюють усі найкращі роки Карлайла, найрадикальніший період його активної письменницької діяльності, і краще за будь-яку окрему працю розкривають розвиток його думки на всіх її етапах. Переповідати все це в деталях було б надто важко, з огляду на колосальні обсяги, тому я постараюся звернути увагу лише на найключовіші точки цих томів, що мають бодай якийсь стосунок до історії матеріалізму. Переважно тут повторюються ті самі питання, що вже були розглянуті нами вище, просто з більшої кількості ракурсів. Крім того, тут більше політичних тем, критики різних королів, оглядів революцій 20-х років, повстань в інших країнах Європи тощо. Він формулює мрії про Британську Республіку, захищає спадщину Французької революції, а також намагається постійно зберігати пам’ять про різанину в Петерлоо, і, як завжди, веде безконечну боротьбу з християнськими теоретиками. У цьому журналі добре видно його перехід від деїзму до атеїзму. Від самих перших томів Карлайл вибудовував культ Томаса Пейна, однак уже в 5-му томі, в некролозі Walking Stewart (1747-1822), йдеться про те, що Пейн не зміг відмовитися від «спіритуалізму» на користь матеріальних принципів Стюарта; Карлайл навіть називає це залишком упередження перед словом «атеїст». Там само він пов’язує постать Стюарта з Еліу Палмером і припускає вплив Стюарта на «Principles of Nature». Ці двоє постають як більш радикальна версія ідей Пейна. Якщо вірити цій газеті, то для британського радикального середовища Еліу Палмер (1764-1806) став одним із найважливіших персонажів. Говориться навіть, що більшість в’язнів сидять саме за продаж «Principles of Nature», причому захисники порівнюють цей текст із Юмом і Гіббоном, а противники називають його чудовим богохульством. Тож в ієрархії значущості спершу йде (1) Стюарт, як невизнаний геній, потім (2) Палмер, і лише потому вже (3) Томас Пейн. І це дуже симптоматичний приклад для тієї доби. Навіть побіжне прочитання статті про Стюарта показує, що це типовий пантеїстичний мракобіс у дусі Спінози або Бруно, місцями схожий на маячню Генріха Чольбе про одухотворений Всесвіт. Не дивно після цього, що Стюарт надихався ідеями індуїзму, приятелював з платоніками і романтиками на кшталт Вордсворта. Тим не менш, Карлайлові все одно здається, що це радикальний матеріаліст, аналогів якому в цей час немає! Та й постать Палмера не менш сумнівна. Це звичайний деїст у дусі Вольтера, але аж ніяк не бойовий матеріаліст рівня бодай Гольбаха. Чому Карлайл ставить цих двох настільки високо — ще те питання. До речі, уже в другому томі Карлайл захищає Епікура від традиційного церковного звинувачення в розпусті та ненажерливості. Він формулює епікурейство майже в класичному вигляді:
«Філософія Епікура в її застосуванні до людини в суспільстві здається мені розумнішою, ніж будь-яка інша з запропонованих систем; а саме: зробити прагнення до задоволення справою життя, а вивчення того, як уникнути болю, — її головним завданням. Священники намагалися очорнити це вчення, виставляючи Епікура символом ненажерливості й пороку; але в цьому, як і в багатьох інших речах, вони приписали людині, яка найменше того заслуговувала, риси, цілком властиві їм самим.
Епікур був украй стриманий у їжі й задовольнявся хлібом і водою, вважаючи це сприятливішим для здоров’я та радості як тіла, так і духу, ніж надмір важкої їжі. Епікур учив, що для щоденного вжитку слід надавати перевагу найменшій кількості їжі, достатній для підтримання тілесного здоров’я, на тій підставі, що саме здоров’я є джерелом задоволення.
Філософія Епікура набула значного поширення в Греції; але, будучи такою чистою за своєю природою й маючи доброчесність своїм підґрунтям, вона зазнала нападів і глузувань з боку інших корисливих сект. Останнім удалося перетворити епікурейство на символ того, чого сам Епікур найбільше прагнув уникнути».
В одному місці четвертого тому Карлайл навіть виокремлює саддукеїв як найбільш раціональну й шановану єврейську секту, бо вони трималися «законів природи», на відміну від фарисеїв із їхнім небом, пеклом, духами та безсмертям. Як відомо, в античності саддукеїв вважали єврейським аналогом епікуреїзму, а в п’ятому томі одна зі статей написана анонімним автором під псевдонімом Епікур. Окремим матеріалам, присвяченим Епікуру та його аргументам проти теології, буде присвячено ще кілька статей у наступних томах газети. На цей момент він також активно цитує Кондорсе, розбираючи його праці буквально на афоризми, популяризує Байрона і Шеллі, та й узагалі все, що може стосуватися радикальної традиції початку XIX століття. Особливо часто трапляються розбори книги Гольбаха «Здоровий глузд», як у ранніх томах, так і в найпізніших.
Саме під час переходу до атеїзму, у п’ятому томі Карлайл активно рекламує й перевидає «Лекції..» (1816-19) Вільяма Лоуренса. У цьому ж томі є майже матеріалістичний аргумент проти безсмертної душі. Карлайл каже, що якщо людина має безсмертну душу, то чому б не дати безсмертні душі всім живим істотам і навіть траві? Адже вже відомо, що всі тіла мають один і той самий склад, а їхня відмінність полягає лише у формах організації. Трава стає частиною бика, а бик — частиною короля, священника, дворянина або жебрака. Кругообіг матерії він перетворює на соціальну іронію та критику ієрархії, водночас порівнюючи людину з травою. Уже в 6-му томі газети близько 30% статей або прямо містять слово матеріалізм у заголовках, або мають його всередині. Лоуренс прямо пов’язує з матеріалістичною думкою праці Персі Шеллі, який саме тоді помер, і дуже часто згадує Лоуренса як мученика науки.
У 7-му томі Карлайл заявляє, що людина відрізняється від інших тварин не безсмертною душею, а наявністю мови, рук, письма, накопиченням і передаванням знань. Він каже, що в ссавців ті самі почуття, що й у нас. Сліпий не має уявлень про колір, глухий не уявляє, що таке звук, і усі наші знання приходять через почуття. Із цього можна зробити висновок, що тварини теж розумні, а людина не є винятком із усієї природи. Тут матеріалізм Карлайла вкотре поєднується із сенсуалізмом у дусі Локка. При цьому вже тут нарешті з’являється згадка про френологію, радше схвальна, як про нову й важливу матеріалістичну науку, хоча Карлайла й бентежить те, що Галль виокремив сектор, відповідальний за релігію. Месмеризм він висміяв, але френології довіряє. Те, що доктрина Галля прямо суперечить сенсуалізму, очевидно, не надто збентежило Карлайла, або ж він цього навіть не усвідомив. В 8-му томі багато статей написано «Епікуром», і з’являється ще один автор під псевдонімом «Арістіпп». Усі старі теми залишаються на місці, але знову посилюється суто релігійна критика, і починається активне використання французького ідеолога Дюпюї.
Дев’ятий том містить дуже важливий блок про пам’ять і мозок. Там наводиться медичний випадок, коли людина після травми черепа втратила свідомі й розумові функції, а після трепанації та зняття тиску на мозок до неї повернулася пам’ять. Автор використовує це як аргумент проти «нематеріальної душі», адже якщо маленький шматок кістки, що тисне на мозок, може призупинити роботу душі, то що ж це за нематеріальна сутність? Далі розум описується як картина, «вигравіювана» почуттями на мозковій речовині. У 10-му томі подається формула: «Матерія в русі — велика першопричина». Далі йде теза про незнищенність часток, про людину, тварин, дерева, повітря, воду, вогонь, землю й планети як різновиди матерії; як завжди, надприродні причини оголошено продуктом невігластва. Для посилення суперечок про мозок Карлайл користується вже не лише посиланнями на Лоуренса, а тепер і прямими посиланнями на Галля і Шпурцгейма. У тому ж десятому томі можна знайти критику астрології та взагалі «окультних наук». Карлайл вимагає пояснити, яким чином планета Меркурій діє на нервову рідину немовляти під час народження; доки цього не пояснено, астрологію ставлять поруч із пророцтвами священників як обман, що тримає неосвічених людей у рабстві.
І це далеко не всі висловлювання про матерію та матеріалізм, але цитувати все було б надмірно. Загалом це типовий матеріалізм у дусі Моргана або французьких енциклопедистів XVIII століття, особливо Гольбаха. Як уже зазначалося вище, з-поміж усіх відомих авторів Карлайл найбільше нагадує Толанда, хоча подекуди й радикальнішого, та не такого, що так сильно заграє з гілозоїзмом, як інші спінозисти. Однією з особливостей Карлайла стало політичне вимірювання його ідей, проголошення союзу матеріалізму й республіканізму. На сторінках газети прямо декларується, що
«Принципи матеріалізму справді республіканські, а принципи республіканства справді матеріальні».
Неможливо домогтися справжнього знищення політичного гноблення (королівської влади й аристократії), не зруйнувавши водночас ментального гноблення (влади священників і релігійних химери). Боротьба проти Церкви й Держави має вестися єдиним фронтом. Загалом газета цікава тим, що вона не просто публікувала оригінальні статті, а й активно знайомила радикальних робітників із класикою матеріалізму. На її сторінках регулярно друкувалися, переказувалися або рекламувалися переклади праць Поля Анрі Гольбаха (видавані під іменем Мірабо, зокрема «Система природи»), які багато робітників називали своєю «моральною біблією». Твори Клода Адріана Гельвеція («Про розум»). Антирелігійні та політичні праці Томаса Пейна. Філософсько-історичні трактати Вольнея («Руїни»). Особливу увагу приділяли сучасним науковим публікаціям. Дуже часто цитували знамениті природничо-наукові «Лекції з фізіології, зоології та природничої історії людини» Вільяма Лоуренса. У 7-8 томах постійно виринають підписники газети з самоідентифікаціями: «Матеріаліст», «Справжній матеріаліст», «Учень Мірабо» (на додачу до вже згадуваних псевдонімів «Епікур», «Арістіпп» з’являється ще й «Левкіпп»). Один із підписників навіть каже, що, прочитавши «Систему Природи» Мірабо (Гольбаха), «Про розум» Гельвеція і The Deist’s Magazine, він почав виходити з рабства забобону, хоча має лише один день на тиждень для читання через роботу.
Але загалом варто зазначити, що для Карлайла матеріалізм не веде до аморалізму. Навпаки, він постійно доводить, що саме релігія руйнує мораль, а справжня мораль постає зі знання, рівності, виховання та соціальних інтересів. Немає міцнішого джерела моралі, окрім відмови від надлюдських сил, створення рівних законів, рівного управління й рівного поширення знання. Ще в восьмому томі він каже, що всі люди в певному сенсі атеїсти, бо ніхто не може продемонструвати свого бога, і сам він знає про бога рівно стільки ж, скільки інші, тобто нічого. Далі він хоче замінити всі ці відмінності якимось «кредо і кодексом моралі», заснованим на матеріалізмі. У 10-му томі його критика перетворюється на різні гасла: «Релігія — це вада», «Знання — це свобода», «Лише неуцтво є рабством», «Немає такого Бога… як і взагалі будь-якого Бога». А в 11-му томі заявлено, що людина не має розумного надначальника під виглядом безсмертної душі, і цілком «смертна душа» людини — це єдиний розумний володар матерії. Невдовзі ця лінія стає ще жорсткішою, і тепер деїзм стає просто м’якшою формою ідолопоклонства; деїсти часто плутають релігію з мораллю; сам Карлайл пишається тим, що вільний від усього цього марення, і має не більше релігії, ніж тварини, яких хибно називають нерозумними. Він сам пропонує читачам знайти перші томи газети, щоб наочно побачити, як він помилявся і поступово зцілювався від своєї слабкості.
В 11-му томі є текст «Golden Age! — Atheism and Morality!», де Карлайл використовує індійські вірування для удару по біблійній хронології та християнській монополії на мораль. Він стверджує, що індійські й китайські старожитності містять «піднесену мораль» і важливі астрономічні відомості, а біблійна історія на їхньому тлі виглядає пізньою та провінційною копією. Паралельно в томах IX–XI трапляється Red Jacket, індіанський вождь, якого Карлайл використовує проти місіонерів, намагаючись показати, що нехристиянин здатен міркувати морально, раціонально й політично краще, ніж місіонери. Але загалом одинадцятий том присвячено жінці як рівній чоловікові. У присвяті Карлайл пов’язує жіноче страждання з неуцтвом, поганим вихованням, поганими звичками та неувагою до жіночого здоров’я. Він каже, що релігія відвертає розум від турботи про тіло, а тим самим руйнує і тіло, і розум. Власне тут він публікує першу частину своєї «Книги для кожної жінки».
У 13-14 томах він ще довго продовжуватиме полеміку довкола цієї книги, відбиваючись від нападок. Дванадцятий том присвячено насамперед викриттю масонства. Карлайл атакує не лише церкву, а взагалі будь-які форми містифікації влади, усі ці клятви, таємниці, символи, ступені, ложі, ритуали, закриті братства. Масонство для нього — не альтернатива церковності, а її світська копія. Після опису ритуалів він підсумовує, що масонство є «безглуздям» у містифікованій формі; поки воно приховане, воно збуджує цікавість, але коли його виставлено назовні, то викликає відразу. Найцінніша знахідка тому XII — лист Джеймса Лоу про необхідність дитячої книги для матеріалістів. Він пропонує укласти абетку або початкову книгу для дітей, засновану на Пейні, Палмері, Вольнеї, Вольтері та інших авторах. Лоу прямо пише, що матеріалістичні батьки не мають часу самі навчати дітей, тому потрібні Materialist-Schools для дітей обох статей, і навіть недільні школи на тих самих засадах, щоб бити священників на їхній власній території.
На початку XIII тому є найважливіший фрагмент «Lawrence — Macartney — Fellows of Trinity College, Dublin. Science and Priestcraft at War». Карлайл згадує, що близько семи років тому крик «Матеріалізм!» було піднято проти Вільяма Лоуренса, а тепер подібний крик піднято проти Джеймса Маккартні (1770-1843) в Дубліні. Звинувачення одне й те саме: нібито вони у лекціях навіювали слухачам принципи матеріалізму. Але Карлайл лише розводить руками: про що ще можуть читати анатоми й фізіологи? Чи можуть священники прочитати лекцію з фізіології або анатомії духу? Чи можуть вони розсекти й пояснити структуру «повітряного ніщо»? Усі наукові лекції, каже він, неминуче є лекціями з матеріалізму, бо інших принципів для науки немає. Але в самому центрі 13-го тому стоїть текст «Звід матеріалізму». Це програмна декларація Карлайла. Він починає з питання: що таке матеріалізм? І відповідає: це не жахлива віра й не порочна система, а «сама суть доброчесності» і всього корисного людству. Матеріалізм — це наука про матерію, до якої входять хімія, геологія, астрономія, наука про мінеральну, рослинну, тваринну матерію, наука про людину, про тварин і про відносини всіх форм матерії одна до одної. Спіритуалізм, навпаки, оголошується довірливістю, фантомом, брехнею, а отже — вадою. Протиставляючи віру й знання, він каже, що віра виражає сумнів; а знання виражає доведену переконаність. Віра — це стан розуму, який ще не дійшов до знання. Матеріалізм — це знання, що включає в себе вміння визнати межу власного незнання. Правильне визнання незнання Карлайл називає вершиною знання. Коли ми чогось не знаємо, то треба чесно визнати незнання, а не заселяти порожнечу Богом, душею, духами й метафізичними фікціями. У фіналі матеріалізм називається «наукою всіх наук», джерелом мистецтв, першим пунктом виховання дитини й останнім заняттям старості. Він не пов’язаний ні з чим метафізичним, не має фантомів, постійно пропонує розумові об’єкт подальшого дослідження. І головне, він включає в себе мораль. Моральна людина просто зобов’язана бути матеріалістом, адже мораль — це знання реальних обов’язків перед живою тваринною матерією.
У XIII томі багато місця займає той самий Джон «Walking» Стюарт, який змішує здорові сенсуалістичні й матеріалістичні ідеї з квазі-релігійним маренням. Але в матеріалі про Стюарта є непоганий антиметафізичний фрагмент: «дух», «абстрактні ідеї», «нематеріальні субстанції» оголошуються словами без відповідних речей, тобто звуками без змісту. Якщо й існують якісь привиди, то це результат розладнаної нервової системи, що підлягає медичному поясненню. Не можна оминути увагою і повноцінну статтю під назвою «Френологія», де нарешті Карлайл приймає цю доктрину майже цілком, вирішивши, що вона вже точно стала матеріалістичною наукою. Щоправда, все ще зі скепсисом щодо релігійного органа в мозку (статті «Френологія» і «Звід матеріалізму» так само перекладено нами у збірнику творів). І ще, останнє, на що можна вказати, — це непоганий блок про Персі Біші Шеллі в 14-му томі. Карлайл визнає, що Шеллі часто важкий, туманний, надто високий для звичайного читача, але потім заявляє, що дешеве видання «Королеви Маб» доводить зростання інтелекту серед простого люду.
Капелан диявола
У 1826 році Карлайл, як прихильник теорії міфу про Христа, за якою Ісуса не існувало, взяв участь у дебатах з унітаріанським священником Джоном Реллі Бірдом. Невдовзі після цього, у зв’язку зі скороченням накладу, видання газети «The Republican» припинило виходити (грудень 1826). Дещо пізніше Карлайл раптово відмовився від позиції суворого раціоналіста й почав називати себе «християнським атеїстом». Він об’єднався з радикально налаштованим і скептично налаштованим священником Робертом Тейлором, і разом вони вирушили в «місіонерську подорож країною». 21 травня 1829 року їхня процесія досягла Кембриджа, і вони спричинили значне збурення в Кембридзькому університеті, де молодий Чарльз Дарвін був студентом другого курсу. Карлайл потім відкрив ветхе будівлю на південному березі Темзи, ротонду Блекфрайарс, і в умовах широкомасштабних суспільних заворушень у липні 1830 року це місце стало осередком республіканців і атеїстів. Серед промовців були Вільям Коббетт, Генрі «Оратор» Гант, Роберт Оуен, Деніел О’Коннелл, Роберт Тейлор і Джон Гейл Джонс. Повідомляється, що на одному зі зібрань, яке закликало до парламентської реформи, зібралося понад 2000 осіб. Роберт Тейлор влаштовував мелодрами, виголошуючи обурливі проповіді, за що дістав прізвисько «Капелан диявола». Тисячі примірників цих проповідей було поширено в підривному виданні «Кафедра диявола». Річард Карлайл був задоволений тим, чого він досяг у Ротонді:
«Ми створили найкращу школу, яку коли-небудь було відкрито людству. Оксфорд, Кембридж, Лондонський університет, Королівський коледж — це осередки божевілля, на відміну від Ротонди. За останній рік у Ротонді відбулося більше інтелектуального розвитку, ніж у всьому іншому світі».
Він об’єднав зусилля з Вільямом Ловеттом, Генрі Гезерінгтоном, Джеймсом Вотсоном, Джоном Клівом і Вільямом Бенбоу, щоб створити Національний союз робітничого класу (NUWC). Там він запропонував загальне виборче право для чоловіків, щорічні парламентські сесії, таємне голосування і скасування майнового цензу для членів парламенту. Карлайл навіть опублікував статтю у своїй новій газеті «The Prompter» на підтримку сільськогосподарських робітників, які виступали проти зниження заробітної плати. Карлайл радив робітникам: «Продовжуйте в тому самому дусі». Влада витлумачила це як заклик до зброї, спрямований на підривну діяльність. Карлайла було заарештовано й обвинувачено в підбурювальній наклепницькій діяльності; у січні 1831 року він постав перед судом Олд-Бейлі. Карлайл стверджував, що «ні на ділі, ні на словах, ні в думках я ніколи не заохочував підпалів або псування машин». Його засудили до двох із половиною років ув’язнення за написання статті на підтримку сільськогосподарських робітників, які виступали проти зниження заробітної плати й радили страйкарям вважати себе такими, що перебувають у стані війни з урядом. Він вийшов із в’язниці з величезними боргами, а державні штрафи позбавили його коштів, необхідних для видання газет. Загалом Карлайл провів у в’язниці понад дев’ять років. Десь між 1829 і 1831 роками Карлайл познайомився з Елізою Шарплес (1803–1852), яка приблизно від початку 1832 року стала його багаторічною коханкою. Від неї він мав ще двох дітей, причому першу вона народила, коли сам Карлайл сидів у в’язниці. Усього, якщо не рахувати дітей, які померли в немовлячому віці, від обох своїх союзів Карлайл мав шістьох нащадків:
- Річард Карлайл-молодший (Richard Carlile Jr.) — прожив 41 рік (1814–1854). Пішов стопами батька, займався видавничою справою та поширенням преси.
- Альфред Карлайл (Alfred Carlile) — прожив щонайменше 40–50 років (народився 1816 року). Став видавцем і друкарем, успадкував частину батьківського книжкового фонду, а згодом емігрував до США (штат Вісконсин).
- Томас Пейн Карлайл (Thomas Paine Carlile) — прожив 35 років (1819–1855). Був книготорговцем у Манчестері та чартистським активістом. Згодом переїхав до США, де його було обрано до Законодавчих зборів штату Вісконсин. Помер у Нью-Йорку від сипного тифу.
- Джуліан Карлайл (Julian Carlile) — прожив довге життя, приблизно до 60–70 років (народився близько 1834 р.). У юності ділив кімнату й дружив із Чарльзом Бредлоу (майбутнім славетним британським політиком-секуляристом).
- Іпатія Карлайл (Hypatia Carlile) — прожила близько 40–50 років (народилася 1836 року). Мати описувала її як «крихку» здоров’ям, і вона вела тихе життя.
- Теофіла Карлайл Кемпбелл (Theophila Carlile Campbell) — прожила близько 75 років (бл. 1837–1912). Переїхала до США, вийшла заміж, стала письменницею, і 1899 року видала фундаментальну біографію свого батька під назвою «Битва преси: історія життя Річарда Карлайла» (The Battle of the Press).
Із колишньою дружиною Джейн він де-факто розійшовся того самого 1832 року (або ще 1830-го), майже відразу після того, як завів роман на стороні. Втім, вона забрала з собою дітей, а він виплачував їй щорічні аліменти, і Джейн згодом відкрила власну незалежну книгарню, продовжуючи пропагувати ті самі ідеї. Так само й Еліза Шарплес була однією з перших жінок в Англії, які читали лекції про вільнодумство, користуючись іменами Леді Ротонда та Ісіда. У традиції Карлайла і Тейлора вона критикувала монархію, політичний істеблішмент і організовану релігію, стверджуючи, що християнство сприяє забобонам, перешкоджає поширенню знань і заперечує свободу людини. Крім того, вона виступала за право жінок виступати публічно і заперечувала християнську доктрину первородного гріха, проголошуючи Єву «втіленням мудрості, свободи, опору тиранії; матір’ю людського знання; гідною помічницею для людини». Спочатку Шарплес набула культового статусу, але відсутність у неї навичок публічних виступів невдовзі призвела до зменшення доходів від аудиторії, і наприкінці березня Карлайл закрив Ротонду та відмовився від оренди. Шарплес продовжувала читати лекції ще три місяці, спершу в театрі Роберта Оуена на Бертон-стріт, а потім у будинку Карлайла на Бувері-стріт. Далі вона тісно співпрацювала з «Друзями пригноблених», жіночим відділенням Національного союзу робітничого класу, виголошуючи промови на честь Французької революції 1830 року та для збору коштів на підтримку родин ув’язнених за продаж немаркованих газет. Хоча вона не була послідовницею Роберта Оуена, вона також виголосила промову про важливість співпраці, де описала себе як «радикальну реформаторку, республіканку, прихильницю вільного обговорення всіх питань і співробітницю в найкращому сенсі цього слова, в якому я коли-небудь чула».
У 1834 році Карлайла знову судили за створення громадського безладу, коли він виставив у вітринах свого магазину на Фліт-стріт дві фігури: одну в синьому, що зображала брокера під назвою «Світський брокер», і другу, одягнену як єпископ, під назвою «Духовний брокер». Там часто збиралася велика група людей, що заважало рухові транспорту й спричиняло сварки. Його визнали винним, але цього разу вирок було відкладено. Після кількох років життя в крайньому злидні в Енфілді Карлайл повернувся на Фліт-стріт 1842 року і помер там же наступного року. Він заповів своє тіло для медичних досліджень. Хоча його політичні та соціальні погляди ніколи не змінювалися, його філософія зазнала змін у 1830-х роках, і тому вже 1837 року Г. Робінсон засвідчив цю переміну в назві однієї зі своїх книжок — «Незвичайне навернення і публічне проголошення Річардом Карлайлом із Лондона християнства». Чи справді він став значно прихильнішим до християнства, чи ні, але на його похорон прийшло багато людей, і тоді ж його сини протестували проти християнського обряду поховання, що відбувався в спільній могилі, де його ховали, заявляючи, що їхній батько «провів своє життя, протистоячи всякому священству».
Коли Карлайл помер, не залишивши заповіту, усе його майно перейшло до дружини, а Шарплес залишилася без засобів до існування. Одна з покровительок Карлайла влаштувала її життя в утопічному поселенні в Алкотт-Гаусі (Конкордія). Через кілька місяців Шарплес поїхала звідти і, за допомогою невеликої спадщини від тітки, винайняла будинок у Лондоні, де утримувала себе й дітей, займаючись рукоділлям і здаючи кімнати. У останні роки життя Шарплес жила в бідності, і боротьба за сім’ю позначилася на її здоров’ї та мотивації. Її публічні виступи обмежилися лекцією 1846 року «Про природу і характер жінки та її становище в суспільстві» і короткою промовою в річницю дня народження Томаса Пейна 1849 року; обидві були виголошені в Літературно-соціальному інституті Оуена. У 1849 році деякі прихильники Карлайла запросили її керувати їхнім Залом тверезості. Там вона познайомилася з юним Чарльзом Бредлоу, майбутнім засновником Національного світського товариства, і прихистила його, коли його сім’я вигнала його з дому. Вона хотіла прочитати серію лекцій про права жінок, але це було заборонено чоловіками, які керували Залом тверезості. Вона писала, що вони вважали її роботу подаванням кави й зневажали її переконання, що «всі реформи, які не враховують прав жінок, виявляться неефективними».
Використана література:
- Joel Wiener — Richard Carlile and «The Republican» (1980) — Jstor.
- Bob Forder — Books from Bob’s Library #3: Richard Carlile’s ‘The Republican’ and ‘Every Woman’s Book’ (2024) — Freethinker.
- Статті Вікіпедії та Британіки.
- Джон Сімкін — Річард Карлайл (1997) — Spartacus Educational
- 14 томів «The Republican» із Google Books і основні твори Карлайла з Project Gutenberg.