Переклад статті про іспанський матеріалізм, а також про те, як постають віхи розвитку цього напряму з погляду сучасних послідовників «філософського матеріалізму» Густаво Буено.
Публікується радше лише через цікаві антиматеріалістичні цитати.
Оригінал іспанською
Спосіб розуміння того, що таке матерія, визначає різні способи сприйняття й організації реальності, нерідко антагоністичні та непримиренні між собою, зі своїми ідеологічними наслідками у філософській, науковій, теологічній і доктринальній сферах загалом. Тут пропонуються тексти й посилання, які дають змогу вивчити, в емпірико-хронологічному та водночас історико-діалектичному ключі, еволюцію поняття й конструювання ідеї матерії, заплутану послідовність доктрин, що називаються матеріалістичними, і сам ярлик матеріалізму, який претендує на всеохопний характер. Ми не ведемо це з якогось «ніде», оскільки в цих питаннях неможливо претендувати на еклектизм, безсторонність чи нейтралітет. Ми підходимо до цього завдання із систематичних координат філософського матеріалізму, вихідною точкою якого є книга «Матеріалістичні есеї» (1972), де Густаво Буено розрізняє три різні роди визначеної матерії, і яка, наприклад, надихає статтю «Матерія», опубліковану 1990 року німецькою мовою в Європейській енциклопедії філософії та наук. Оскільки систематизм не означає догматизм, наш спосіб розуміння матерії та матеріалізму, а також переосмислення їхньої історії завжди буде відкритим до сприйняття сильніших аналізів, запрошуючи до дискусії всіх, кому є що сказати.
«Філософський матеріалізм, мабуть, має з традиційними формами матеріалізму лише одне спільне — заперечення спіритуалізму, тобто заперечення існування духовних субстанцій. Звісно, коли ці духовні субстанції визначаються як нематеріальні, ми мало просуваємося в означенні самого матеріалізму, оскільки не робимо нічого, крім того, що постулюємо реальність певних нематеріальних субстанцій, але при цьому наперед їх не визначаємо. А якщо замість того, щоб визначати духовні субстанції як нематеріальні, їх визначити як безтілесні, то ми тим самим припускаємо, що матеріалізм є корпореїзмом — теза, яку філософський матеріалізм категорично відкидає, оскільки він допускає реальність матеріальних, але безтілесних сутностей (відстань між двома тілами — безперечно, реальне відношення, таке саме реальне, як і самі тіла, між якими воно встановлюється, але воно не є тілесним, як не є й «мисленим»).
З цієї причини філософський матеріалізм вважає за необхідне, щоб розірвати це порочне коло (духовна субстанція — це не матеріальна субстанція, а матеріальна — це не духовна), вдатися до третьої ідеї, а саме — до ідеї Життя, визначаючи духовну субстанцію як безтілесну живу субстанцію. Тоді матеріалізм загалом можна було б визначити як заперечення існування й можливості безтілесних живих субстанцій. Це визначення матеріалізму дає змогу включити сюди атомізм Демокріта; однак атомізм Демокріта — це корпореїзм, оскільки він ототожнює безтілесне з небуттям, із порожнечею; тому філософський матеріалізм не має нічого спільного з демокрітівським атомізмом, відродженим у XVII і XVIII століттях у формі концепції, яка заблокувала розвиток сучасної науки, особливо хімії, що змогла рушити вперед лише після того, як «розбила» атом. Але крім Демокріта, традиційний матеріалізм розвивався як матеріалістичний корпореїстський монізм — і це найпоширеніша модель у XIX і XX століттях (Бюхнер, Молешотт, Оствальд, Геккель, Маркс, Енгельс, Моно та ін.). Філософський матеріалізм має дуже мало спільного з цим традиційним матеріалізмом.»
(Густаво Буено, Віра атеїста, Temas de Hoy, Мадрид, 2007, с. 373.)
Слово materia вже присутнє в іспанській мові в XI столітті
Слово materia вживається в іспанській мові вже тисячу років. Латинський термін, від якого воно походить, означав щось таке ж конкретне, як silva (ліс) як будівельний матеріал (звідси — madera, дерево), радше ніж як lignum, призначене для вогню (звідси — leño, поліно, leña, дрова, madero, брус). Близько 1090 року у Фуерос де Вільявісенсіо (Fuero de Villavicencio) встановлюється мито в три денарії за кожен «karro de materia» («віз із матерією»), а близько 1105 року донья Берта надає єпископові Естебану, святому Петрові Уески та Хаки право «рубати дрова, дерева, збирати жолуді й траву» в горах Агуеро. Але вже близько 1223 року читачі Semejanza del mundo («Подібність світу») знають, що: «падіння снігу на вологу землю означає град, з тієї причини, що він утворений у формі зерен — така його матерія і природа вод», що «цей вогонь, який ми називаємо блискавкою, спершу запалює, спалює й розщеплює, а тому це вогонь, який проникає крізь усе, чого торкається, бо він є вельми тонка матерія, відмінна від того вогню, який ми вживаємо», що «хмари утворюються, коли поєднуються вітри й тумани в густому повітрі — і це їхня матерія і природа, звідки вони утворюються, коли вітри обертаються в повітрі», або що «за словами мудреців, повітря — це вся порожня й легка субстанція, яку людина бачить від землі до неба, і це така сутність, що не заважає людському зору, і це повітря почасти належить до небесної матерії, у висотах якої не утворюються хмари». У ті самі роки Гонсало де Берсео пише, що «хвала — це матерія і голос радості», але також і: «рушаймо далі, не барімося з цим, зміст великий, не будемо багато змінювати…», і в подібному дусі:
«Як три Іпостасі й одна Божість,
так і книги три — та істина одна:
книги означають святу Трійцю,
а матерія їхня — проста Божість».
У першому словнику іспанської мови — праці, що стала новаторською серед подібних словників в інших нових мовах, — його автор, ліценціат дон Себастьян де Коваррувіас Ороско, ухиляється від прямого обговорення того, що таке матерія (у Tesoro de la lengua castellana o española, Мадрид, 1611), заявляючи: «Materia — латинське слово: materia, або materies, те, з чого щось складається. Усе інше залишмо філософам». Хоча сам Коваррувіас, ухиляючись від обговорення того, що він визнає вже абстрактною і філософською ідеєю, не вагається, визначаючи деякі пов’язані з нею поняття, які мова поступово оформлювала впродовж століть:
«Materias у науках — це різні теми; а в дитячих школах — зразки літер, які вчителі дають учням для наслідування.
Materia в ранах — це гній, що з них виходить. Лат. pus, puris.
Materiales — це предмети, які готуються для якогось будівництва або іншої справи, що має бути виконана, наприклад: камінь, цегла, вапно, дерево тощо.
Material ми називаємо людину з малим розумом і низькими помислами».
Королівська академія іспанської мови, заснована 1713 року, використовувала словник Коваррувіаса, але передусім — те, що в іспанській мові було зафіксовано відібраними авторами й текстами, згодом визнаними мовними авторитетами, під час укладання свого першого академічного словника між 1726 і 1739 роками. У томі 4, на сторінках 512-513, опублікованому 1734 року, міститься результат цієї праці щодо слова materia та суміжних понять: дванадцять значень слова materia, п’ять — слова material і три — слів materialidad та materialmente. Але 1734 року академіки ще не могли включити до свого словника надто сучасні терміни, такі як materialista (матеріаліст) або materialismo (матеріалізм).
«Матеріаліст» з’являється у XVII столітті, «матеріалізм» — у XVIII
Автор першої спеціальної історії матеріалізму, Фрідріх Альберт Ланґе, стверджував 1873 року, що слово матеріалізм з’явилося лише у XVIII столітті, в ідеологічному контексті, успадкованому від Френсіса Бекона (1561-1626), якого, втім, він не визнає відновлювачем античного матеріалізму після середньовічної перерви:
«За випадкового збігу обставин слово матеріалізм з’явилося лише у XVIII столітті; панівна ідея цієї системи походить від Бекона, і якщо ми не називаємо цього філософа справжнім відроджувачем матеріалізму, то тому, що він зосередив усю увагу на методі й висловлювався двозначно та обережно в найважливіших питаннях; наукове невігластво Бекона, в якому поєднується стільки ж забобонів, скільки й марнославства, по суті не більшою і не меншою мірою відповідає матеріалізмові, ніж більшості інших систем; дозвольте нам лише кілька зауваг щодо частого використання Беконом духів (spiritus) у поясненні природи; тут Бекон спирається на традицію, але додає до неї оригінальний аргумент, який не робить честі «відроджувачеві наук».».
(Історія матеріалізму, том перший, друга частина, глава III: «Повернення матеріалістичних поглядів із відродженням наук», с. 247 іспанського видання 1903 року.)
Однак уже 1879 року інший німець, Рудольф Ейкен, який, за висловом Сантьяго Валенті, «мав жвавість саксонця і ту розумову мужність та енергію, що властиві германцям», на сторінці 94 своєї праці Geschichte der Philosophischen Terminologie (1879) приписує введення терміна materialista текстові Роберта Бойля, опублікованому 1674 року:
«Поняття, уже наявні у Декарта, дістали технічне формулювання в Роберта Бойля. Саме він першим увів термін механічний, особливо вживаючи його в заголовках своїх книжок. Назвімо й інші вислови: атомістична філософія і філософія корпускул, корпускулярна (або механічна) філософія, матеріалісти (наприклад, у його праці The excellence and grounds of the mechanical philosophy, 1674).»
І справді, англійський фізик і хімік Роберт Бойль (1627-1691) опублікував 1674 року як додаток до своєї книжки Excellency of Theology, Compar’d with Natural Philosophy (Лондон, 1674) текст під назвою Considerations About the Excellency and Grounds of the Mechanical Hypothesis, у якому, наприклад, можна прочитати таке (що, втім, дуже далеке від будь-якого матеріалізму):
«Я вже в іншому місці різними доводами показав, що рух або спокій, а також вільніший дотик чи щільніше зчеплення частинок здатні зробити одну й ту саму порцію матерії то твердим, то рідким тілом: так що, навіть якщо подальша проникливість і старання хіміків (яких я аж ніяк не хочу знеохочувати) дадуть змогу отримати зі змішаних тіл однорідні субстанції, що відрізняються за числом, природою або й тим і тим від звичайної солі, сірки та ртуті, усе ж корпускулярна філософія настільки загальна й плідна, що цілком може бути з цим узгоджена, і настільки корисна, що ці нові матеріальні начала, як і колишні три основні, все одно потребуватимуть більш універсальних начал корпускуляріїв, особливо місцевого руху. І справді, якими б елементами чи інгредієнтами люди не користувалися (наскільки мені відомо), якщо вони не беруть до уваги механічних властивостей матерії, їхні принципи виявляються настільки неповними, що я зазвичай помічаю: матеріалісти, не виключаючи хіміків, не лише, як я вже казав, залишають без пояснення багато речей, на які їхні обмежені принципи не поширюються, а й у тих окремих випадках, які вони наважуються пояснити, або обмежуються вказівкою на такі загальні й невизначені причини, що вони надто узагальнені, аби задовольнити допитливого дослідника, або, якщо наважуються дати конкретні причини, вказують довільні чи хибні, які легко спростувати обставинами або прикладами, з якими їхнє вчення не узгоджується, як я часто показував в інших місцях.»
(Selected philosophical papers of Robert Boyle, Hackett Publishing, Індіанаполіс, 1991, с. 149)
Проте 1908 року Oxford English Dictionary під редакцією Джеймса Мюррея, своєрідний словник мовних авторитетів англійської мови, зафіксував, що за шість років до Бойля, у «Divine Dialogues» (1668), Генрі Мор згадує персонажа на ім’я Гілобарес (Hylobares) як «молодого, дотепного й добре вихованого матеріаліста» (a young, witty, and well-moralized Materialist). Посилання Ейкена на Бойля наявне у «Vocabulaire technique et critique de la philosophie» Лаланда (1926, стаття materialisme, де також згадується Мор за Мюрреєм), у Diccionario Аббаньяно (1961, s.v. materialismo), у Diccionario Ферратера (1979, s.v. materialismo) та в багатьох інших джерелах. Олів’є Блох, історик філософії в Сорбонні, у статті «Sur les premières apparitions du mot «matérialiste»» (Raison Présente, №47, липень–вересень 1978, с. 3–16) приписує Лейбніцу перше вживання терміна матеріаліст французькою мовою, 1702 року:
«…що показує, що все цінне в гіпотезах Епікура і Платона, у найбільших матеріалістів і у найбільших ідеалістів, тут поєднується».
(Leibniz, Opera philosophica, ред. J. E. Erdmann, Берлін, 1840, том I, с. 186a).
Фейхо в зрілому віці міркує про «становище філософів-матеріалістів»
Першим, хто почав обговорювати матеріалізм іспанською мовою з мінімальним ступенем строгості, був філософ Беніто Херонімо Фейхо, уже в зрілому віці, 1752 року. Справді, у четвертому томі своїх «Учёных и любопытных писем», опублікованому 1753 року, він присвячує п’ятнадцятого листа темі «Про філософів-матеріалістів»:
1. Достопочтений сеньйоре! Ви пишете мені, що, прочитавши Мадридську газету від 28 березня цього 52 року і в ній едикт архієпископа Парижа проти тез, які бакалавр Хуан Мартін де Прада захищав у Сорбонні 18 лютого того самого року, ви звернули увагу серед безлічі визначень шкідливості деяких із цих тез — на те, що їх визнано сприятливими безбожництву філософів-матеріалістів. Ви звернули, кажете ви, увагу на цей вислів, оскільки, прочитавши багато каталогів засуджених положень, як від Верховних Понтифіків, так і від Святих Інквізиційних трибуналів Рима та Іспанії, ви ніде не знаходили нічого подібного. Це збудило у вас живе бажання дізнатися, що означає вислів філософи-матеріалісти, або що це за новий стан філософів, за роз’ясненням чого ви зволили звернутися до мене. Я виконаю це прохання настільки добре, наскільки зможу.
2. Стан філософів-матеріалістів аж ніяк не новий, навпаки, він дуже давній, хоча ця давнина жодним чином не є доказом його шляхетності — навпаки, він найнижчий з усіх. По-перше, тому що прагне принизити розумну душу, позбавляючи її духовної природи; а по-друге — тому що він прямо веде до атеїзму. Кажу, що він дуже давній: адже Арістотель приписує думку про матеріальність душі деяким філософам, що передували йому, таким як Демокріт, Левкіпп і частина піфагорійців. Але я не розумію, з якою справедливістю він зараховує до їх числа свого вчителя Платона, приписуючи йому думку, ніби душа складається з чотирьох елементів, посилаючись на «Тімея». Однак я можу з певністю стверджувати, що ні в «Тімеї», ні в будь-якому іншому з творів Платона я не бачив навіть натяку на подібну думку. Навпаки, він, як правило, говорить про душу з найбільшою гідністю, визнаючи в ній певну особливу причетність до божественної природи.
3. Думку, яку Арістотель приписує Платонові, загальноприйнято визнавати за Галеном; адже стверджувати, що душа полягає в гармонії чотирьох основних якостей, як робив Гален, — те саме, що стверджувати, ніби вона складається з чотирьох елементів.
4. Якщо серед давніх філософів і був один чи інший, хто стверджував тілесну природу душі, то серед сучасних число послідовників цієї нісенітниці, яких називають матеріалістами, здається, значно зросло; бо вони не визнають жодної субстанції, крім матеріальної або тілесної. Я сам не зустрічав жодного автора, що відстоював би таке шкідливе вчення — і хай він ніколи не з’явиться на наших землях. Але я читав кількох іноземних авторів, які з гіркотою скаржаться, що це нечестиве вчення має чимало послідовників, принаймні в Англії. Томас Гоббс, людина з дуже славетним розумом у тій країні, за загальною думкою, намагався утвердити це у своїх книгах. Джон Локк, якого дехто називає князем метафізиків останніх часів, здається, має бути до них зарахований, хоча, можливо, він висловився недостатньо ясно. Але що означає твердження, ніби в камені можливі деякі ступені розуму? Я бачив, як сумлінні автори цитують його саме з приводу цього абсурду.
5. Едикт архієпископа Парижа ясно дає зрозуміти, що партія матеріалістів доволі численна. Але ще ясніше це висловлює послання єпископа Монтальвана, також спричинене тезами бакалавра Пради, або Прадеса (гадаю, що друге — його справжнє ім’я), і надруковане в нашій Мадридській газеті від 18 квітня. Звернімо увагу на такі його слова:
Досі пекло виливало свою отруту, так би мовити, по краплі. Сьогодні ж це потоки помилок і безбожництва, які прагнуть потопити Віру, Релігію, Чесноти, Церкву, Підлеглість, Закони і Розум. У минулі віки виникали секти, що заперечували окремі догмати, але зберігали пошану до інших. Нашому ж вікові судилося побачити, як безбожництво створює систему, що повалює їх усі разом, виправдовує всі вади і, прагнучи прокладати собі ширший та спокійніший шлях, усуває з життя страх перед вічними муками, не визнаючи для людини іншої межі, крім могили. Так, не в змозі відкинути очевидність існування Бога, воно зображає його як істоту, байдужу до образ з боку людини; воно принижує людину до рівня тварин, приписує їй лише матеріальну душу і зводить її до ганебної необхідності завжди шукати тільки те, що лестить її самолюбству; змішуючи всі стани й класи, вважає підлеглість варварським правом, покору — слабкістю, а владу — тиранією.
6. Такою є філософія універсального матеріалізму (так, як я бачу, деякі сучасні автори називають цей вид диявольської секти), і вона, як я сказав вище, прямо веде до атеїзму, або, краще сказати, вже містить його в собі; адже хоча слово атеїст означає людину, що заперечує існування Бога, проте його еквівалентом є заперечення божественного провидіння. А для того, щоб схилити людей жити, як тварини, одне діє не менше, ніж інше. Коли цілком усунуто страх перед Божество́м як каральною силою — який же в людини залишається стримувальний гальмівний чинник від злочинів, які вона може або сподівається приховати від інших людей? Ось у чому полягав атеїзм Епікура, який дозволяв сучасним ідолопоклонникам зберігати пошану до їхніх вигаданих божеств і залишав цим божествам їхні храми та культи, але не через користь, яку можна було б сподіватися від їхньої прихильності, чи зло, якого можна було б боятися від їхнього гніву, а лише з пошани, яку справедливо віддавати перевазі їхньої Божественної природи.
Також в Ов’єдо, 22 листопада 1752 року, Фейхо підписує ще одного листа — двадцять шостого з того самого четвертого тому, який він присвячує захистові думки про те, що «бачать не очі, а душа», — і в якому він застерігає:
20. І я повідомляю Вашу милість, що ця філософська доктрина цінна не лише як істинна, а й за своїм славетним титулом — як винятково важлива для служіння Релігії, бо вона абсолютно несумісна з нечестивим догматом універсального матеріалізму. Філософи, яких називають матеріалістами, прагнучи вигнати з природи будь-яку духовну субстанцію, намагаються за допомогою самої лише матерії пояснити всі функції, властиві духові. Так, виключно матерії, що зазнала різних модифікацій, вони приписують усі здатності, які ми визнаємо за душею: отже, вона не лише здатна відчувати, а й міркувати, розуміти, любити тощо. Так, відбираючи в людини ту її частину, через яку вона безсмертна, вони домагаються не меншого, ніж навіяти людям думку, ніби все, що говориться про потойбічне життя, — лише вигадка; що немає ані нагороди для добрих, ані покарання для злих; що з завершенням цього дочасного життя людина цілковито зникає — і все зникає для людини.
21. Цей догмат, попри всю його нерозумність і безглуздість, усе ж знаходить достатню кількість прихильників в інших країнах, як дають нам зрозуміти листи двох французьких прелатів, передруковані в наших газетах. Я називаю їх лише прихильниками, тобто не можу повірити, що вони справді переконані; їхню схильність до цього пояснює інтерес, який має їхнє розпусне життя, — інтерес позбутися (якщо можливо) всякого страху перед вічною карою.
22. Дуже далекі від згоди з цією помилкою — це я визнаю — ті філософи, які, визнаючи за матерією здатність відчувати, відмовляють їй у здатності розуміти. Але, не маючи такої мети, вони тим не менш надають велику допомогу прихильникам цієї помилки. Пояснюся. Атомістичні філософи, говорячи про душу тварин, не заперечують її так категорично, як це роблять картезіанці, але наділяють їх душею, яка по суті душею не є, бо цілком складається з матерії й нічого більше. Вони стверджують, що це — найтонша частина матерії, найвитонченіша, найрухливіша, найбільш «одухотворена». Гассенді називає її квіткою матерії. Але до чого тут ця метафора, якщо йдеться про суто філософське питання, де не потрібне риторичне оздоблення, а лише пошук істини? Нехай вони витоншують матерію скільки завгодно. І навіть якщо вони припустять її гранично витонченою, гранично сублимованою, як їм заманеться, і назвуть її як схочуть — вона залишиться матерією і нічим іншим. А я кажу: якщо це — матерія і ніщо інше, то вона не може бачити, не може чути і, загалом, нездатна до жодного виду відчуття чи чуття; бо саме поняття матерії так само несумісне з чуттям, як і з розумом. Або, принаймні, визнавши перше, ми вже пройшли більш як половину шляху до визнання другого. Бо матеріалісти скажуть — або вже кажуть — що якщо матерія, витончена до такої чи такої міри, залишаючись матерією, здатна відчувати, то, будучи витонченою ще на кілька ступенів, вона буде здатна розуміти. Безперечно, оскільки матерія, як нескінченно подільна, так і нескінченно витоншувана, — з першого логічно випливає друге. Так, на одному високому рівні витоншення вона дає відчуття тваринам, а на значно вищому — розум і судження людині. Якщо вже подолано ту трудність, що матерія, не перестаючи бути матерією, здатна відчувати й сприймати об’єкти, то лишилося зовсім небагато, щоб — шляхом її подальшого піднесення й витоншення — приписати їй і вищий, тонший спосіб сприйняття.
23. Декарт чудово усвідомлював цю трудність, і тому відмовився визнати наявність чуттєвої душі у тварин: уявивши, що все, що є в тваринах, — це лише матерія, він зрозумів, що матерія сама по собі не здатна відчувати. І тому він вирішив зобразити тварин як бездушні механізми. Він визнав труднощі, але для їх розв’язання вдався до думки, яка, наскільки я можу судити, не лише явно хибна, а й вельми небезпечна для релігії — як я вже показав у другому томі «Критичного театру», дискурс перший, номери 44 і 45. Отже, якщо не можна прийняти ані думки Декарта, що позбавляє тварин будь-якої душі, ані думки атомістів, які стверджують, що чуттєва душа є не що інше, як матерія, — бо і те, й інше вкрай абсурдне й небезпечне для релігії, — то необхідно звернутися до того, що я виклав і довів у третьому томі «Критичного театру», дискурс IX, стверджуючи, що душа тварин, хоч і може називатися матеріальною через свою істотну залежність від матерії, насправді не є матерією, а являє собою щось середнє між духом і матерією.
Нехай Господь береже Вашу милість багато років. Ов’єдо, 22 листопада 1752 року.
Але оскільки нечестивий догмат і далі існує, бенедиктинець з Ов’єдо змушений знову повернутися до цього питання — роки по тому, в іншому листі, також присвяченому філософам-матеріалістам (написаному 1756 року, другому в п’ятому томі, опублікованому 1760 року: «Стверджується філософська істина, що серед створених субстанцій існує щось середнє між духом і матерією». Тим самим із коренем викорінюється нечестивий догмат філософів-матеріалістів), — у якому він спершу полемізує з картезіанцями:
1. Достоповажний сеньйоре! Ви пишете мені, що під час читання четвертого тому моїх листів із вами сталося те саме, що й із мореплавцем, який, подолавши велику відстань моря без жодної біди й небезпеки, наприкінці плавання, виходячи на суходіл, спотикається об риф біля берега; тобто все, що ви прочитали в зазначеній праці, заслужило вашу схвалу, за винятком тієї фрази, якою завершується останній лист, де я стверджую, що хоча душу тварин і можна назвати матеріальною — через її істотну залежність від матерії — вона все ж не є матерією насправді, а являє собою щось середнє між духом і матерією. Це середнє між духом і матерією обурило проникливий розум вашої милості, видавшись вам філософським чудовиськом або умоглядною потворою, гідною бути навіки засланої до країни химер. Звідси я роблю висновок, що ви або не читали дев’ятої промови третього тому «Критичного театру» («Розумність тварин»), або цілком забули зміст того дискурсу, починаючи з пункту 61 і далі; бо саме там я не лише викладаю той самий принцип, який тепер вам так не до вподоби, а й, на мою думку, досить переконливо його доводжу.
2. Так, мій пане, сказано — отже, сказано. Саме так я писав тоді, так повторив у місці, на яке ви мені вказуєте, і так само вважаю й тепер. Ба більше, я не втрачаю надії переконати в цьому й вас, а тому прошу звернути увагу на те, що я викладатиму далі.
3. Учення про те, що існує щось середнє між духом і матерією, яке вам і, можливо, загалом видається новим, — якщо ретельно переглянути старі манускрипти, — виявиться давнім; так само, як і протилежна йому доктрина, що навряд чи старша за філософію Декарта.
36. Матеріалісти підкріплюють свої заперечення ще одним міркуванням, у якому, на їхню думку, полягає їхня найсильніша опора. Вони кажуть: жоден філософ не може тішити себе думкою, що знає всі властивості матерії, або стверджувати, ніби в ній немає інших властивостей, відмінних від тих, що нам відомі; адже для цього треба було б мати всебічне знання про неї — знання, недоступне людині ані щодо духовних, ані щодо тілесних субстанцій, створених Богом. Звідси неминуче постає сумнів: чи не існують серед невідомих філософії властивостей матерії й такі, що дають їй змогу мислити й міркувати, зокрема про абстрактні та родові поняття.
37. Не думаю, що матеріалісти зможуть поскаржитися на те, що я не розкрив усього їхнього можливого зовнішнього й удавано переконливого доводу. Але правда й те, що викласти його мені нічого не коштує; адже, навіть якщо не на власний розум, то на добру справу, яку я захищаю, я можу покластися, певний у її силі — достатній, щоб зруйнувати їхні штучні софізми. Саме це я й зроблю, викривши хибність їхнього розрекламованого принципу, ніби не існує нічого між духом і матерією, — єдиної підвалини їхнього химеричного догмату; принципу, так, але такого, що породжує інтелектуальних чудовиськ — тобто найнестерпніші омани.
38. І справді, для цілковитого вигнання цього принципу з філософії досить було б лише розглянути абсурди, що з нього випливають. Картезіанці роблять із нього парадоксальну вигадку, ніби тварини влаштовані як суто механічні істоти; матеріалісти використовують його, щоб заперечувати в людини душу, відмінну від тіла. Уже перший наслідок сам собою достатній, щоб виразно показати хибність вихідного принципу. Уважне спостереження за діями тварин змушує нас із такою силою визнавати їхню одушевленість, що я завжди сумнівався, чи є на світі бодай одна людина, яка хоч трохи заслуговує на звання філософа і яка в душі погодилася б із несвідомістю тварин. Картезіанці клянуться, ніби певні в цьому. Але звідки нам відомо, що вони кажуть це щиро? Я вважаю, як Сенека сказав про безбожників: «Брешуть ті, хто стверджує, що не відчуває Бога», — і з цією думкою Сенеки погоджуються незліченні філософи й теологи, — так, можливо, і про картезіанців можна сказати: «Брешуть ті, хто стверджує, що тварини не відчувають». І, скажу відверто, поки жоден картезіанець мене не чує, не бачу жодної небезпеки сказати це коротко й прямо.
39. Однак, оскільки я не можу піддати картезіанців допиту з пристрастю, щоб вони зізналися в тому, що в них на душі, я не наполягаю так сильно на цьому, як на тих аргументах, які виклав вище: на повній подібності між діями тварин і чуттєвими діями людини; і на аналогії, яку нам дає анатомія, — в органах, що слугують цим діям і в них, і в нього. Я, не вагаючись, вважаю ці аргументи демонстративними — наскільки це можливо у фізиці — для ствердження чуттєвої душі в тварин. А оскільки неможливість останньої логічно випливає з принципу, що не існує нічого між духом і матерією, — то, довівши неспроможність наслідку, ми тим самим доводимо хибність і самого принципу. Зізнаюся: я не так ревно взявся б за спростування думки про «механічну» природу тварин — думки, яку я зневажаю, — якби не вважав, що її спростування підриває й той принцип, із якого його виводять його прихильники. А це вельми важливо, бо на цьому ж принципі опосередковано ґрунтується огидний догмат матеріалізму.
40. Але й цим не задовольнившись, я переходжу до прямої атаки на сам цей принцип. Для цього я хочу, щоб мені відповіли картезіанці й матеріалісти: на якій підставі вони стверджують істинність цього принципу, і звідки їм відомо, що не існує щось середнє між духом і матерією? До того ж я докоряю їм у тому, що заперечувати абсолютну можливість такого проміжного сущого — означає відмовляти Богові в могутності створити його. А щоб відмовити Богові в цій могутності, треба навести якусь вагому підставу, бо якщо лишається бодай найменший сумнів — перевага завжди на боці Всемогутності. Але вони не лише не зможуть навести жодної переконливої підстави, а й навіть скільки-небудь імовірної.
43. Так само й щодо прикметників нематеріальний і духовний: у мові картезіанців і матеріалістів вони були б синонімами. Але не в мовленні тих, хто дотримується моєї точки зору, — якщо не уточнити значення слова нематеріальний, як я зараз і зроблю. Пояснюю. Цьому слову можна надати вужчого або ширшого значення — залежно від того, наскільки широко чи вузько витлумачено його протилежне слово матеріальний. Так, слово матеріальний може бути обмежене до значення тієї самої неадекватної субстанції — сутнісної частини фізичного складу, яку ми називаємо першою матерією, або просто матерією; а може бути розширене до позначення будь-якого сущого, яке для свого походження й існування сутнісно залежить від матерії: як, наприклад, в аристотелівській школі всі субстанційні форми, за винятком розумної душі, хоч і відмінні від матерії, все ж називаються матеріальними, бо сутнісно залежать від неї. Так само й протилежне слово нематеріальний можна вживати у вузькому значенні — виключаючи лише те, що по суті є матерією, — або в широкому, що виключає все, що сутнісно від неї залежить.
44. Отже, я стверджую: слово «нематеріальний» у своєму другому значенні — синонім слова «духовний», але не в першому. Тобто нематеріальність істоти, якщо це означає лише, що вона не є самою матерією, не означає, що вона є духом; але якщо означає, що вона не є матерією і по суті від неї не залежить — тоді це справді дух. Якщо хочете, я уточню це за допомогою термінів схоластики: усе нематеріальне саме по собі субстанційне — заперечую; усе нематеріальне — і субстанційне, і акцидентальне — допускаю. У цих двох словечках уміщено все, що я сказав вище. І саме таку користь мають ці короткі терміни схоластичних розрізнень, які нерідко стають об’єктом насмішок у викладачів інших факультетів — бо вони не розуміють їхньої ваги в роз’ясненні софізмів і проясненні двозначних або підступних положень, у чому вони, завдяки своїй стислій формі, подібні до золотих монет високої вартості в малому об’ємі.
45. І ось Вашій милості тепер ясно з усього мого міркування: абсурд філософської ідеї неживості тварин — ілюзорний, і разом із ним зруйновано, як його логічний наслідок, і нечестивий лад філософів-матеріалістів. І тому, і другому посприяло падіння хибної максими, ніби не існує нічого між духовною та матеріальною субстанцією, — на яку вони спираються, наче це незаперечний принцип, і яку і матеріалісти, і картезіанці вважають безсумнівною; але я, навпаки, завжди вважав її необґрунтованим парадоксом і з подивом спостерігав, як її приймають за істину багато філософів інших країн, які при цьому зберігають назву аристотеліків, відкидаючи будь-яку корпускулярну систему, і водночас, як належить, шануючи догмати Релігії — серед яких найважливіший, догмат про безсмертя душі, особливо вразливий для нападів безбожників, які його заперечують, як я виклав вище.
і до якого він додає додаток, підписаний в Ов’єдо в липні 1756 року, проти гассендістів (§ 54-63):
54. Хоча я не бачив жодної з книжок, що з’явилися на світ на захист хибного догмату матеріалістів (оскільки твори цієї нечестивої секти з цілком слушних підстав справедливо заборонено ввозити до Іспанії), тим не менш із цілком достатніх підстав вважаю, що вони знаходять таку саму опору в системі гассендістів, як і в системі картезіанців. Ті (гассендісти) не заперечують відкрито, що в тварин узагалі немає душі; але вони приписують їм таку, яка виявляється лише душею за назвою; і таким чином вони такі самі «твариновбивці» (дозвольте мені скористатися цим словом), як і інші, бо однаково, на свій розсуд, позбавляють тварин того життя, яке дав їм Автор природи. Так, життя вони їм визнають; але яке життя? Нехай сам Педро Гассенді, голова сучасних атомістів, скаже за себе і за своїх сектантів.
61. Але, по-перше: це не усуває запропонованих незручностей, бо матеріалісти, які не є атомістами, і далі обтяжені абсурдами, що випливають із нескінченної подільності матерії; вони не в змозі уникнути безодень, до яких веде їхня хибна доктрина. По-друге: з атомістичного складу матерії випливає, що вся вона однаковою мірою витончена або може бути витончена; бо вся, і в усіх своїх частинах, на думку атомістів, складається з атомів; і таким чином навіть щільна частина буде такою ж тонкою, або принаймні зможе досягти такої тонкості, як та, що вважається найвитонченішою, а отже, зможе перейти від стану тіла до стану душі.
63. Мудро сказав великий канцлер Бекон, що поверхове філософування зазвичай приводить людей до атеїзму; але глибоке й добре обмірковане веде їх до пізнання і шанування Божества (Interiora rerum, гл. 16). Легко застосувати це до теми цього листа. Яка філософія поверховніша, ніж та, що вважає, ніби все складається з грубості матерії? Яка філософія поверховніша, ніж та, що, зупиняючись на зовнішності душевних дій, не відкриває в них глибини духовної субстанції, яка їх породжує? Яка філософія поверховніша, ніж та, що, не маючи іншої підстави, крім припущення, що ми, можливо, не знаємо всіх властивостей матерії, приписує їй здатність міркувати й розуміти — те, чому вона явно суперечить? Але досить: боротися з чудовиськами — не лише виснажливо, а й викликає відразу.
Нехай Господь береже Вас многії літа. Ов’єдо, липень 1756 року.
і ще один наступний додаток, у якому зіставляється система філософів-матеріалістів із системою піфагорійців (§ 64-73), де автор доходить висновку, що матеріалісти огидніші за піфагорійців (як підсумовує покажчик найпримітніших речей, що містяться в цьому томі):
64. Це порівняння проводиться не між добром і злом, а між одним злом і гіршим, і за результатами аналізу найгіршими виявляться матеріалісти.
65. Із творів Піфагора, якщо вони взагалі були (у чому дехто сумнівається), жоден не дійшов до нас. Але з того, що повідомляють різні автори щодо його головного вчення, ясно, що цей давній філософ стверджував: розумні душі були створені поза тілами і, через злочини, вчинені в тому стані відокремленості, багато з них були приречені Божество́м на життя, ув’язнене в людських тілах, із можливістю використовувати ці тіла як на добро, так і на зло. Тим, хто чинив лихо, згодом призначалося переселення до інших темниць — нижчих, незручніших і підліших, тобто в тіла різних тварин. При цьому в цьому новому покаранні дотримувалася співмірність між видом провини і видом темниці: так, душа жорстокої людини переходила в тіло лева або тигра; душа безсоромної й розпусної — в тіло собаки; лукавої й злобної — в тіло лисиці тощо.
66. У цьому піфагорійському вченні від самого початку впадають в око дві серйозні невідповідності. Перша: прагнучи дотриматися у покаранні фізичної пропорції, воно забуває про ту, яку в подібній справі слід дотримувати насамперед, — про моральну. Адже найзлочиннішим душам даються темниці наймучительніші й найтяжчі: наприклад, тіла в’ючних мулів, жеребців млинарів, поштових коней, що живуть у злиднях, стражданнях і втомі. Але в піфагорійській системі справедлива провіденція цілком спотворюється: душа жорстокої людини, поміщена в тигра, знайде в діях цієї звірини заняття, вельми приємне її природній жорстокості; душа хтивця, вселена в хтиву тварину, із задоволенням продовжуватиме в ній свої брудні втіхи. Навпаки, слід було б чинити протилежним чином — якщо таке здійснення взагалі можливе, навіть уявно: душу хтивця помістити в одну з тих тварин, чия кастрація робить їхню службу кориснішою; душу гордого — у жука або іншу ще більш зневажену комаху; душу жіночного й франта — у жабу; і так далі.
70. Не можна заперечувати, що зазначені два недоліки піфагорійської доктрини є значними. Однак, попри них, ясно, що вона набагато менше суперечить розумові, ніж система матеріалізму. По-перше, остання безмірно принижує природу людини, роблячи її такою ж матеріальною й тілесною, як пень або камінь. Піфагор залишає її такою, якою знаходить, — складеною з тіла й душі. По-друге, матеріалісти, відбираючи в людини безсмертя, надають їй лише життя або існування, таке ж швидкоплинне, як у тварин чи рослин. Піфагор залишає їй мирне володіння безсмертям, хоч і затьмареним жалюгідною умовою: душа, що робить її безсмертною, здебільшого змушена мандрувати з однієї тварини в іншу. По-третє, в системі матеріалізму людина може віддавати лише короткочасне й вельми непевне поклоніння своєму Творцеві. У піфагорійській системі, чинячи правильно — як він має змогу, — вона може вічно служити меті, для якої Бог її створив: любити Його і служити Йому.
71. Нарешті (і це головне), у системі Піфагора, хоч прямо й не пропонується людині жодного стимулу до чесноти (оскільки не вказано винагороди за добрі вчинки), її стримує від пороку загроза покарання, і цим самим її опосередковано спонукають до чесноти. Адже, уникаючи порочних учинків, вона неминуче опиняється серед чесних — у тих випадках, коли воля не може утриматися від будь-якої дії, і на шляху її втечі не трапляється вчинків байдужих, які, хоч і можливі на практиці (за вельми ймовірною думкою), часто не трапляються. Але в системі матеріалістів, оскільки в ній не помічається ні винагороди, ні покарання (хіба що найвипадковішого й найкоротшого), відсутній усякий стимул до чесноти й майже всякий стримувальний чинник для пороку. І, надавши повну свободу людським пристрастям, до чого зведеться людське суспільство, як не до варварського й звірячого поводження людей одне з одним? Хто тоді буде певен у своїй честі, майні та житті? Адже безсумнівно, що посягання на всі три ці блага можуть бути і нерідко бувають об’єктами пристрастей інших людей.
72. Звідси випливає, що матеріалісти — не лише сліпі відступники від істинної філософії, а й огидні вороги людського роду, а отже, заслуговують на те, щоб не тільки весь людський рід зненавидів цю пекельну секту, а й прагнув би до її викорінення. Якщо Пліній слушно сказав, що більшість лих, які випадають на долю людини, походить від злобності особин її ж роду: Homini ex homine plurima sunt mala (передмова до кн. VII), — то що ж станеться, якщо, звільнивши людей від страху покарання, надати їхній волі повну свободу для всіх видів злочинів? Найгірше ж те, що матеріалісти не лише підтримують цю загальну вседозволеність під приводом безкарності, а й деякі з цієї секти намагаються узаконити її розумом. Відомий англійський матеріаліст Томас Гоббс стверджував, що природа не приписує людям ані союзу, ані суспільства, а лише розбрат; і відповідно до цієї прекрасної натурфілософії були вибудувані його моральна філософія та юриспруденція: у першій він проголошував найвищою метою людини любов до самої себе або особисту зручність; у другій — не визнавав іншого права одних людей щодо інших, крім того, що дає перевага сили: так що найсильніший або найспритніший може, не ображаючи розуму, привласнити собі будь-які чужі блага і навіть поневолити весь світ, якщо його сила чи спритність на це здатні. До таких крайнощів приводить прекрасна доктрина філософів-матеріалістів!
У своєму наступному листі, третьому в п’ятому томі, Фейхоо пропонує поради іспанцям — «Захист Віри», підготовлений для іспанців, які подорожують або проживають у чужих країнах, — деякі з них бібліографічного характеру, що застерігають про те, з чим вони можуть зіткнутися за межами батьківщини:
60. Але найдивовижнішим у поєднанні єретичної терпимості й нетерпимості є те, що багато протестантів, відмовляючись терпіти католицьку релігію, терплять те, що є вкрай нетерпимим, — тобто абсолютне безбожництво, відмову від усякого культу Божества, атеїзм. Дуже показовий приклад такого дивного безладу дає Англія, де водночас із тим, як британський уряд забороняє всі книги, прихильні до католицької релігії, він допускає до вільного поширення багато книг, що відкрито заохочують нечестя. Внесення Agnus Dei (образу Агнця Божого), медальйона з Рима в епоху Генріха та Єлизавети розглядалося як злочин проти величності. Можливо, і тепер (не можу сказати напевно) відбувається те саме. Але твори, що прямо заперечують безсмертя душі, продаються відкрито. Безбожний догмат матеріалізму, який, знищуючи її духовну природу, ототожнює її з тілесною машиною і, отже, вважає її такою, що гине разом із тілом, поширився в Англії настільки, що вилив чималу частину своєї отрути на сусідню Францію, якщо справедливі скарги, які з приводу поширення цієї зарази в тому католицькому королівстві з обуренням висловлювали деякі його прелати.
Читач, можливо, зауважив, що занепокоєння Фейхоо філософами-матеріалістами та матеріалізмом починає виявлятися письмово лише з 1752 року, значно після публікації «Універсального критичного театру» (1726-1740). У Додатках до його творів, опублікованих посмертно 1765 року, ми знаходимо ще два значні абзаци Фейхоо з цих питань:
43. Ось чому я щойно сказав, що необхідно бути обережним і не виходити за належні межі в застосуванні механізму. Річ у тім, що механізм, якому приписують, наче єдиній причині, всі дії тварин, є вкрай слизьким і легко веде до безбожного догмату матеріалізму. Поясню чому. Ми бачимо у тварин ті самі дії, ті самі реакції на уявлювані ними об’єкти, що й у нас самих: вони відчувають, сприймають і, згідно з досвідом, реагують на них — якщо вони приємні чи неприємні — виявляючи своє задоволення або невдоволення, насолоду або біль, симпатію або антипатію, прагнення, гнів, страх, радість або смуток; до цього в деяких додається вишукана винахідливість і проникливість, з якою вони домагаються того, що приносить їм задоволення, і уникають того, що завдає шкоди, — що виразно вказує на те, що вони пам’ятають об’єкти, раніше сприйняті як благотворні або шкідливі.
(Корені невір’я)
2. Друге питання стосується того, чи може раціональна душа, будучи чистим духом, відчувати біль від вогню — і якщо так, то як? Відповідаю, що в поясненні цього способу богослови розходяться. Найпоширеніша думка твердить, що Бог надприродним чином підносить матеріальний вогонь, аби він міг стати відчутним або болісним для духу — так само як у таїнстві хрещення Він підносить елементарну воду, щоб вона могла чинити освячувальну благодать. Але скотисти, наслідуючи свого найтоншого Вчителя, стверджують, що душа відчуває матеріальний вогонь через найяскравіше уявлення, яке Бог їй навіює, ніби вона горить у ньому, причому це уявлення присутнє в її розумі як щось наочне. Однак я, залишаючи ці дві думки в тій імовірності, якої їм не можна заперечити, вважаю, що труднощі можна подолати іншим, більш філософським шляхом, ніж ті, що були згадані. Для цього я припускаю, що раціональна душа в стані поєднання з тілом зазнає і відчуває всі болісні враження, які матеріальні об’єкти справляють на тілесні органи. Наведу приклад: вогонь обпікає якусь частину тіла, або вістря заліза завдає рани. Хто відчуває вогонь і рану? Нефілософ або уявний філософ скаже, що це відчуває уражений або обпалений тілесний член; але справжній філософ має сказати, що відчуває і страждає в цих випадках саме душа, бо, хоча й правда, що цей складений цілісний утвір із духу й матерії відчуває вогонь і рану, так само правда, що чутливість походить виключно від душі. Причина очевидна: матерія сама по собі не є і не може бути чутливою. Той, хто вважає матерію здатною до відчуття саму по собі, не зможе спростувати філософів-матеріалістів (цю огидну секту, що прямо веде до атеїзму), які так само твердять, що матерія здатна мислити й розуміти, бо і те, і те — однаково чуже поняттю матерії, або майже однаково.
(Про матеріальні муки, яких зазнають душі в Чистилищі)
Матеріалізм не входить до словника Королівської академії (DRAE) аж до XIX століття, тобто до завершення Старого режиму.
Доведеться чекати четвертого видання Словника Королівської академії, опублікованого 1803 року — останнього, укладеного в умовах Старого режиму, — щоб академіки, аж ніяк не безсторонньо, наважилися включити materialismo і materialista до реєстру іспанської мови:
«Materialismo, імен. чол. Помилка тих, хто не визнає жодної субстанції, крім матерії. Зазвичай кажуть про тих, хто заперечує нематеріальність душі. Animi immortalitatem inficiantium error.
Materialista, імен. заг. Прибічник матеріалізму. Animo immortalitatem inficians.» (DRAE, 1803)
Але не слід думати, що Конституція 1812 року і становлення в Іспанії другого покоління лівих — ліберального — мали якось вплинути на академіків, які пишалися своєю роллю ортодоксальних визначників помилок і сектантів: ні п’яте видання 1817 року, ні шосте 1822-го, ні сьоме 1832-го, ні восьме 1837-го, ні дев’яте 1843-го, ні десяте 1852 року — нічого не змінюють: усе повторюється слово в слово. Лише в одинадцятому виданні 1869 року — після славетної революції — вони наважуються просто вилучити латинські цитати. А дочекатися доведеться дванадцятого видання 1884 року, щоб materialismo перестав уважатися помилкою (хоча materialista ще ціле століття означатиме сектанта — аж до 1984 року, коли в двадцятому виданні словника академіки нарешті перестануть описувати його як послідовника й прихильника секти, або фанатика й нетерпимого прибічника партії чи ідеї). При цьому Академія, звісно, стояла осторонь усього того багатства відмінностей і смислових відтінків, які за цей час накопичилися навколо цих термінів:
«Materialismo. (Від material — «матеріальний».) імен. чол. Учення деяких філософів давнини й сучасності, що полягає у визнанні матерії єдиною субстанцією, внаслідок чого заперечуються духовна природа і безсмертя людської душі, а також першопричина й метафізичні закони.
Materialista. прикм. Уживається щодо сектанта матеріалізму. Також як іменник.» (DRAE, 1884)
Філософи, «сильні духом», ліберали, просвітителі, матеріалісти, атеїсти, невіруючі, вільнодумці, франкмасони, нечестивці…
Само собою зрозуміло, що академіки Королівської академії, як колектив, відповідальний за славетний словник, воліли протягом усього XIX століття не помічати найбага́тшого спектра відтінків, які дедалі глибше проникали в поняття матеріалістів і матеріалізмів, ніби з цих питань останнє слово вже було сказано за часів Фейхоо — тобто ще до того, як Старий режим почав руйнуватися, поступаючись місцем християнським політичним націям, а тим часом нові наукові дисципліни просувалися у своєму категоріальному замиканні. За часів, коли писав Фейхоо, ще неможливо було передбачити швидкий розрив вікового союзу Трону й Вівтаря, і тому шкала тривоги щодо згубного впливу матеріалістів і матеріалізму обмежувалася суто теоретичною сферою Вівтаря: душі, духи, атеїзми. Але після Революції матеріалісти й філософи неминуче виявляються втягнутими в процес руйнування колишньої політичної рівноваги. Як приклад нагадаємо бодай передумови, що надихали капуцина Рафаеля де Велеса 1812 року:
«Із цього загального закону, що поширюється на кожну розумну істоту, мабуть, слід було б виключити деяких людей, які своєю рідкістю позначалися майже в усі віки, а в наш — через свою надмірну чисельність — уже можуть бути схарактеризовані як окрема група. Вони самі, слідом за Піфагором, називають себе філософами — через любов, як вони кажуть, до наук або з бажання віднайти істину. Вони іменують себе “сильними духом”, бо не піддаються забобонам, які, на їхню думку, принижують інших людей. Називають себе лібералами, бо легко зрікаються колишніх поглядів і йдуть за новими, просвітленішими. Вони пишаються своєю перевагою над усіма представниками роду людського. Їхня батьківщина — весь світ; їхні співвітчизники — всі люди, аж до готтентотів і кафрів. Вони називають себе справжніми космополітами.
У всій Європі їх знають під іменами просвітителів, матеріалістів, атеїстів, невіруючих, вільнодумців, франкмасонів, нечестивців. Їхні вчення, спрямовані проти королів, влади й релігії, підтверджують ці назви, а їхні праці виявляють їх щонайменше як фанатиків, мізантропів, ворогів усякого суспільства.»
— фрай Рафаель де Велес, «Щеплення від безбожжя, або Плани філософії», Кадіс, 1812, Передмова.
Приписують хірургові доведення найчистішої системи матеріалізму
На початку 1838 року хірург-доктор Рамон Берсіаль Лопес публікує «Рух природи» (друкарня Мігеля де Бургоса, Мадрид, 1838, 142 с.), про що повідомляє Diario de Madrid у вівторок, 27 березня 1838 року. Gaceta de Madrid невдовзі друкує на першій сторінці (у п’ятницю, 13 квітня 1838 року) протест, у якому йдеться про необхідність «покласти край цій безоглядній свободі преси», що може перетворити політичну революцію на соціальну, оскільки «атакує підвалини суспільної моралі, релігії нашої батьківщини й загальної віри людського роду». Це спростування спрямоване проти згаданої брошури, в якій, як сказано, «пропагується і, як вважається, доведена система найчистішого матеріалізму»:
«Неможливо дізнатися про це без подиву й жаху — що в Мадриді 1838 року було опубліковано брошуру під назвою Рух природи, в якій пропагується і, як вважається, доведена система найчистішого матеріалізму. Стиль її пишномовний і декларативний, подібно до безбожної й ганебної книги, опублікованої у Франції в середині XVIII століття під заголовком Система природи. Автор брошури намагається переконати у передмові, що викладені ним доктрини — плід його власних спостережень; але жоден освічений читач не повірить цьому, помітивши, що він не зробив нічого іншого, крім того, що відтворив аргументи Лукреція і Спінози — без таланту першого і без логіки другого. Ми навіть сумніваємося, що він читав їх у цих отруйних джерелах, а не в якійсь жалюгідній компіляції з-поміж багатьох, породжених чудовою революцією у Франції.»
(Gaceta de Madrid, Мадрид, п’ятниця, 13 квітня 1838 року.)
А єпископ Корії, Рамон Монтеро, у посланні, надісланому Королеві-Регентці 15 серпня 1838 року — хоч і більше стурбований діяльністю Біблійного товариства та його агента Хорхіто Боро в Іспанії — не оминає нагоди засудити й ту брошуру, проти якої виступила Gaceta:
«Це — найжахливіше з усього, що можна сказати, і воно повторюється в Системі природи, або Законах фізичного й морального світу барона д’Гольбаха, з примітками та виправленнями Дідро; і саме цю книгу було опубліковано й анонсовано в Diario de Avisos під заголовком Рух природи, і з великим задоволенням я побачив, як її спростувала редакція Gaceta. Це — система матеріаліста, і цього самого досить, щоб зрозуміти ті безумства й хиби, які вона містить. Ось один із її зразків: „Тирани і служителі Релігії використали оману, щоб поневолити людей; і саме цій омані, освяченій Релігією, слід приписати неуцтво й непевність людей щодо своїх обов’язків і найочевидніших істин, з якими стикається людина. Бога немає, а природа вічна; усе влаштовано рухом, і людина не вільна.“»
(Голос релігії, друга епоха, том IV, Мадрид, 1838, с. 141.)
«Сеньйор Фабра, не помічаючи, що його доктрина віддає матеріалізмом, намагається встановити дві різні волі: одну, що стосується фізичної людини, а отже — матеріальну; і другу — моральної людини, яка буде однією зі здібностей нашої душі.» (Філософія природного законодавства дона Франсиско Фабри Сольдевіли [1838], Цензура, Мадрид, 1845, с. 114.)
Від 1838 року ми констатуємо, що в іспанській мові починає вживатися формула філософський матеріалізм. Так, наприклад, в оголошенні, опублікованому в El Constitucional у Барселоні в суботу, 26 лютого 1842 року, матеріалізм не пов’язується з духовними, фізичними чи метафізичними дискусіями, а асоціюється з певною політичною ідеологією, яка навіює молоді згубні максими філософського матеріалізму, республіканізму й анархії:
«Короткий виклад принципів, або Елементи універсального законодавства, дон Пласідо Марія Ородеа. Учителі та викладачі університетів із найбільшим занепокоєнням і тривогою бажали, щоб безладне розмаїття погано узгоджених доктрин, представлене в творі французького автора, було зведене до логічнішого й яснішого методу та очищене від цієї безладної вченості, доказів і ораторських розлогостей, що часом так далекі як від філософської точності, так і від простоти та істини. З іншого боку, оригінальний текст містить грубі помилки в царині моралі, політики, економіки, публічного управління та муніципального правління, і замість того, щоб навчати добрих принципів універсального законодавства, навіює молоді згубні максими філософського матеріалізму, республіканізму та анархії, оскільки увібрав у себе всі доктрини XVIII століття, що панували у Франції. Це «коротке викладення» виправило всі ці помилки й подає «принципи універсального законодавства» з тією простотою, ясністю та добрим методом, які рекомендує здорова критика і добра філософія. Продається за двадцять реалів у книгарні Саурі, на вулиці Анча, на розі з Регомі.»
(El Constitucional, Барселона, 26 лютого 1842 року, с. 6, колонка 3.)
І невдовзі після цього ліберал Ніколас-Пастор Діас-і-Корбель (1811-1863) у своєму опусі «До двору і до партій» (1846) встановлює відмінність між філософським матеріалізмом і іншим, політичним матеріалізмом:
«Ось чому народи не розуміють жодної влади без великої моральної ідеї. Ось чому революції чинять не люди, а доктрини. Ось чому найдурніші релігії існували довше, ніж могутні імперії. Ось чому особистості, що змінюють долі народів, уособлюють собою певну думку і моральну необхідність. Ось чому Цезар і Магомет, Кромвель і Бонапарт заснували імперії; ось чому Лютер, Руссо і Мірабо здійснили революції. Ось чому революції створили влади; ось чому диктатури заснували легітимності; ось чому, нарешті, політичний матеріалізм ще неосвіченіший, ще недостатніший, ніж філософський матеріалізм.»
(Ніколас-Пастор Діас, До двору і до партій, 1846)
Філософський матеріалізм, який той самий автор подає як такий само огидний, як і політичний соціалізм, у своїх лекціях у Мадридському атенеї, присвячених «Проблемам соціалізму» (1848):
«Бог дозволив народам, як і арміям, побачити, як Рим, тверезий, бідний і релігійний, підкорив світ; і як Римська імперія, обтяжена всіма багатствами всесвіту, стала здобиччю жменьки варварів. Бог дозволив, щоб шість грецьких фаланг знищили за одну кампанію незліченні армії Царя царів. Бог дозволив, щоб могутня імперія вестготів потонула в Гвадалете під шаблями грубих і нечисленних послідовників Таріка, і щоб кілька тисяч кантабрійських горців відкинули в піски Африки пишну міць халіфів Гвадалквівіру. Бог дозволив, щоб п’ятсот кастильських солдатів завоювали імперію з багатомільйонним населенням. Бог, нарешті, дозволив, щоб нація в тридцять два мільйони душ, сильна й багата, опинилася на межі краху та зникнення в варварстві наступного дня після політичної революції — лише тому, що не змогла прогодувати протягом місяця двісті тисяч робітників; це коштувало б лише половину будь-якої з тих кафедральних церков, які зводило релігійне благочестя в варварські часи. Нарешті, панове: Бог дозволяє, щоб політичний соціалізм дійшов до тієї самої точки, що й філософський матеріалізм, — щоб сказати першому: „у тебе немає майбутнього!“, а другому: „тобі немає спасіння!“»
(Ніколас-Пастор Діас, Проблеми соціалізму, 1848, Лекція VI, III.)
Філософський матеріалізм, який, на думку анонімного автора статті «Матеріальні інтереси» від 1850 року, уже втратив свою силу, оскільки цей кафедральний матеріалізм, як ми б сказали, уже був змитий прагматизмом політичного матеріалізму:
«Матеріалізм не завжди запановує в суспільстві з однаковою силою, коли оволодіває ним, і не завжди виявляється в однакових формах. На щастя, уже минуло те згубне панування філософського матеріалізму, тобто заперечення духу, що нині викликає лише сміх у мудреців і обурення у світу. Але існує й інший матеріалізм, який можна було б назвати політичним, не науковим, а практичним, — це найпоширеніша хвороба, на яку сьогодні страждають правителі, і яка проступає в сучасних законодавствах та державних справах. Цей матеріалізм не заперечує дух, але часто ним нехтує; він не вступає в полеміку принципів, він її уникає; він не нападає на свого противника, а ухиляється від нього. Його мало цікавлять філософські системи; він жодну не приймає і жодну не відкидає: це своєрідний еклектизм, що пристосовується до всього, аби йому дозволили просувати по-своєму матеріальні інтереси, навіть ціною великих релігійних інтересів, які він вважає вельми другорядними. Якщо філософський матеріалізм веде від помилки до помилки аж до самого атеїзму, то політичний неминуче штовхає до революції — пекучої гарячки, що випалює нутрощі сучасних суспільств.»
(Матеріальні інтереси, El Ancora, Барселона, 1 жовтня 1850 року, № 274, с. 2–3.)
У 1854 році «Сучасна енциклопедія», що видавалася в Мадриді видавцем Меядо, не присвячує окремої статті ідеї матерії, але подає статтю про конкретне поняття — «сакраментальна матерія». Стаття «Матеріалізм» стосується чогось, що вже належить минулому — часам Спінози, Левкіппа або Епікура, — чогось, що заслуговує на іронію, а то й на глузування, коли йдеться про виступаючі горби на черепі у френологів, при цьому лише побіжно застерігаючи про наслідки подібного абсурду, який «руйнує суспільні узи й вивільняє найгрубші пристрасті через нестримний егоїзм. Якщо матеріалізм і не робить людей неодмінно злочинцями, то, принаймні, він є цілковитим виправданням усіх вад і всіх злочинів». Але розвиток позитивних наук був нездоланним, і продовжували з’являтися ті, хто знаходив у фізичних науках єдине суворе розуміння матерії. Особливо серед лікарів. У 1852 році в La Unión Médica, органі Мадридської хірургічної академії, бакалавр Хосе Гаррофало-і-Санчес заявляє про себе як про чистого матеріаліста, а наприкінці цього десятиліття, у 1859 році, урочиста вступна промова на відкритті сесій Королівської академії медицини в Мадриді, виголошена доктором Педро Матою Фонтанетом, спричиняє значний скандал. Доктор Мата виступав із лекцією про «Гіппократа і гіппократівські школи» та стверджував, що на той момент ми ставали свідками третього відродження гіппократівської медицини, «на крилах політичної реакції, що прагне розкопати всіх скам’янілостей і оживити всіх мумій, яких XVIII століття поховало в пантеоні часу», як частини ширшого процесу:
«Ця злощасна реакція дала про себе знати спершу в царині філософії, і якщо одні, сховавшись за її спиною, мріють повернутися до часів, коли цей смолоскип людства був служницею богослов’я (ancilla theologiae), то є й такі, хто з більшим успіхом перетворив її на служницю політики. Раз реакція відбулася в царині філософії, вона неминуче мала статися і в царині окремих наук, чиї уявлення завжди є справжнім відображенням філософських; фатальний закон, від якого не має винятку й медицина.»
Отже, Педро Мата, протиставляючи себе цій злощасній реакції, мав намір захистити саме матеріалізм батька Гіппократа, «твори якого сповнені іонійського матеріалізму». Запекла полеміка й численні статті за і проти тривали впродовж багатьох місяців. Тим часом інший лікар — у Німеччині — Людвіг Бюхнер (1824-1899) утверджувався як архетиповий представник моністичного, наукового й антифілософського матеріалізму, який упродовж десятиліть популяризуватиметься в «прогресивних» колах. Його знаменита книга «Сила і матерія» (1855) набула виняткового поширення і була видана іспанською мовою в кількох редакціях, починаючи з 1868 року.
Ланґе публікує 1866 року свою Історію матеріалізму
У 1866 році інший німець — Фрідріх Альберт Ланґе (1828-1875) — публікує першу спробу реконструкції гаданої історичної еволюції філософських систем, іменованих матеріалістичними, — свою знамениту Історію матеріалізму (видану іспанською мовою 1903 року в перекладі Вісенте Колорадо з французької версії другого німецького видання). Наприкінці 1874 року гегельянець Антоніо Марія Фабіє Ескудеро (1832-1899) починає публікувати в Revista Europea серію з десяти статей, у яких проводить «Аналіз сучасного матеріалізму» («Попередники сучасного матеріалізму», «Дарвінізм», «Геккель», «Емпірична психологія: Бейн, Герберт Спенсер», «Суспільна природа людини: Леббок, К. Фогт, Клеманс Роже, Спенсер», «Філософія історії: Конт, Бокль», «Дрейпер, Бейджот», «Логіка емпіричних шкіл»). У 1890 році, лише за кілька місяців після виходу французького видання, іспанською мовою публікується Апологетичний словник католицької віри, під редакцією Хуана Баутисти Жоже, в якому міститься велика стаття, присвячена «Матеріалізмові», авторства Хуана Мігеля Альфредо Вакана (1852-1901), католицького пресвітера й професора Великої семінарії в Нансі, де він подає виклад і спростування, що мають бути систематичними, тих матеріалістичних теорій, які видавалися найнебезпечнішими. Урбано Гонсалес Серрано (1848-1904), що вагався між краузіанством і позитивізмом, є автором статей «Матерія» і «Матеріалізм» в Іспано-американському енциклопедичному словнику (том 12, Барселона, 1893), де ми також знаходимо різні суміжні статті, що містять приклади реального вживання цих термінів в іспанській мові кінця XIX століття. Скориставшись нагодою Всесвітньої виставки в Парижі 1900 року, Франція робить свою останню велику спробу глобалізації: від поштової служби до великих європейських залізниць, від універсальної допоміжної мови до уніфікації Філософського словника (яким із 1902 по 1923 роки керує Андре Лаланд і який виходить окремою книжкою 1926 року). Статті «матерія», «матеріальний» і «матеріалізм» дають нам приклад зворушливої наївності, з якою ті добродушні французи, в дусі професійної згоди й гармонії, вважали, що розв’язали всі питання, пов’язані з цими поняттями, включно з історичним матеріалізмом.
Ленін публікує Матеріалізм і емпіріокритицизм у 1909 році
Ленін пише «Матеріалізм і емпіріокритицизм. Критичні замітки про одну реакційну філософію» з лютого до жовтня 1908 року (у Женеві, з бібліографічним візитом у травні до Британського музею в Лондоні), і книжка виходить друком у Москві в травні 1909 року. Після Жовтневої революції 1917 року, з другим виданням книжки 1920 року з новою передмовою Леніна, і зі створенням СРСР у 1922 році та Інституту Леніна в 1923-му, зі смертю Леніна в 1924 році й VI конгресом Комінтерну в 1928 році тощо, цей «геніальний твір В. І. Леніна, який знаменує нову епоху в розвитку філософії діалектичного матеріалізму» (див. статтю «Матеріалізм і емпіріокритицизм» у Радянському філософському словнику) стає догмою керованої філософії в СРСР і, будучи перекладеним багатьма мовами, набуває разюче широкого поширення в усьому світі, доки комуністична агітпропа — а також і антикомуністична — зберігала свою силу. Існує безліч версій та видань іспанською мовою книжки Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм», починаючи з опублікованого 1930 року видавництвом Ediciones Jasón у «перекладі Асіса де Родаса», псевдоніма, який, як ми припускаємо, відповідає Аугусто Р’єрі-і-Солю. Дивовижним лишається факт виходу щонайменше шістнадцяти іспаномовних видань у 1970-ті роки, сім із них — 1974 року (за рік до смерті Франко чотири вийшли в Іспанії, три інші — в Буенос-Айресі, Мехіко та Пекіні): очевидно, не всі вони були санкціоновані Москвою, деякі — так, у межах Холодної війни…
«Твір Леніна Про значення войовничого матеріалізму визначив основні завдання марксистської філософії в її боротьбі проти буржуазної філософії та релігії. Країна перейшла до Нової економічної політики. За цих умов ожили надії на реставрацію капіталізму в Росії — серед буржуазних елементів усередині країни та зовнішніх контрреволюційних сил. Ідеологічна боротьба загострилася. “Зміновіхівство” — нова форма буржуазної ідеології — поширювало, як і інші противники марксизму (Бердяєв, Лоський, Радлов, Пітирим Сорокін та ін.), реакційні й ідеалістичні погляди та всіма засобами обмовляло марксизм. Комуністична партія вела рішучу боротьбу проти реставраційної буржуазної ідеології. На XI з’їзді партії Ленін викрив реакційний характер зміновіхівства. Стаття Леніна Про значення войовничого матеріалізму з’явилася в журналі Під прапором марксизму 1922 року. У ній формулюються такі найважливіші завдання марксистських філософів: встановити союз комуністичних філософів з усіма матеріалістами для боротьби з ідеалізмом і дальшої розробки матеріалістичної філософії; встановити союз комуністичних філософів із представниками сучасних природничих наук для філософського узагальнення нових наукових відкриттів і боротьби проти ідеалізму; здійснити подальшу розробку матеріалістичної діалектики, виходячи з узагальнення даних сучасної науки та історії; активізувати пропаганду атеїзму.»
(Історія марксистсько-ленінської філософії та її боротьба з буржуазною філософією, гл. IX, Москва, 1978, стор. 281–282)
Один із найпоширеніших філософських словників XX століття — укладений Марком Мойсейовичем Розенталем (1906–1975) і Павлом Юдіним (1899–1968), перша російська редакція якого вийшла 1939 року під назвою Короткий філософський словник. Уже 1946 року його було опубліковано іспанською мовою під назвою Марксистський філософський словник, 1948 — китайською, 1949 — англійською, 1954 — івритом, 1955 — польською та румунською тощо. Російське видання 1955 року, що вийшло після смерті Сталіна, але до XX з’їзду, було видано іспанською 1959 року під назвою Короткий філософський словник, ще не цілком десталінізоване. Третя іспаномовна версія, уже адаптована до офіційної філософії, ухваленої за підсумками XXII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу (17–31 жовтня 1961 року), набула широкого поширення. Цей Філософський словник, підготовлений Розенталем і Юдіним, перевидавався іспанською мовою багаторазово впродовж двох десятиліть: Монтевідео 1965, Росаріо 1967, Сан-Сальвадор 1971, Мадрид 1975, Гавана 1981, Гуантанамо 1985 тощо. Після смерті Розенталя і Юдіна з Москви почала поширюватися інша іспанська редакція цієї праці, видана І. Т. Фроловим: Словник з філософії.
Під назвою Радянський філософський словник проєкт Філософія іспанською мовою подає об’єднаний текст цих чотирьох версій, полегшуючи тим самим ознайомлення з ортодоксією (і її правками), яку діалектичний матеріалізм репрезентував для мільйонів людей: «Матерія», «Матеріалізм», «Матеріалізм природничо-науковий», «Матеріалізм діалектичний», «Матеріалізм економічний», «Матеріалізм стихійний», «Марксистський філософський матеріалізм», «Французький матеріалізм XVIII століття», «Географічний матеріалізм», «Історичний матеріалізм», «Механістичний матеріалізм», «Метафізичний матеріалізм», «Вульгарний матеріалізм», «Матеріалізм і емпіріокритицизм». [Зверніть увагу, що статті «Політичний матеріалізм» немає.] Починаючи з кінця 1950-х років, широкого поширення набули навчальні посібники, підписані Константиновим: Історичний матеріалізм і Основи марксистської філософії, підготовлені Інститутом філософії АН СРСР і негайно перекладені іспанською мовою. Однак доктрина не була незмінною і могла зазнавати правок і в різних її іспаномовних виданнях. Див. як приклад розділ III «Матерія та її основні форми існування» з частини I — Діалектичний матеріалізм, де московське видання 1977 року, приведене у відповідність до резолюцій XXV з’їзду КПРС (24 лютого — 5 березня 1976), містить цікаві відмінності з кубинськими виданнями (Гавана 1977, 1986, 1987, 1988), які заслуговують, як розвага для герменевтів, на публікацію у вигляді паралельного видання у двох колонках.
Буено публікує Матеріалістичні есеї 1972 року
У вересні 1972 року Густаво Буено публікує книгу «Матеріалістичні есеї» (Ensayos materialistas), яка стає основною відправною точкою філософської системи, що поступово кристалізується в наступні роки й стає відомою як філософський матеріалізм. Філософський матеріалізм, можливо, має з традиційними матеріалізмами лише одне спільне — заперечення спіритуалізму, тобто заперечення існування духовних субстанцій. Щоправда, коли ці духовні субстанції визначаються як нематеріальні, ми майже не просуваємося вперед у визначенні матеріалізму, бо просто стверджуємо реальність певних нематеріальних субстанцій, не визначаючи їх попередньо. А якщо замість того, щоб визначати духовні субстанції як нематеріальні, ми визначаємо їх як безтілесні, тоді ми припускаємо, що матеріалізм є корпореїзмом — тезою, яку філософський матеріалізм рішуче відкидає, оскільки він допускає існування матеріальних, але безтілесних сутностей (відстань між двома тілами, безумовно, є реальним відношенням, таким само реальним, як і тіла, між якими воно встановлюється, але вона не є тілесною і також не є «розумовою»).
Тому філософський матеріалізм вважає за необхідне — щоб розірвати це порочне коло (духовна субстанція — це нематеріальна субстанція, а матеріальна субстанція — це недуховна) — звернутися до третьої ідеї, а саме до ідеї Життя, визначаючи духовну субстанцію як безтілесну живу субстанцію. Матеріалізм, загалом, можна тоді визначити як заперечення існування і можливості безтілесних живих субстанцій. Таке визначення матеріалізму дає змогу включити атомізм Демокріта; але атомізм Демокріта є корпореїзмом, оскільки він ототожнює безтілесне з небуттям, із порожнечею; з цієї причини філософський матеріалізм не має нічого спільного з атомізмом Демокріта, відродженим у XVII–XVIII століттях у формі, що блокувала розвиток сучасної науки, і особливо хімії, яка змогла просунутися вперед лише тоді, коли «розбила» атом. Але, крім Демокріта, традиційний матеріалізм розвивався як моністський корпореїстський матеріалізм — і це була найпоширеніша його форма в XIX і XX століттях (Бюхнер, Молешотт, Оствальд, Геккель, Маркс, Енгельс, Моно та ін.). Філософський матеріалізм має дуже мало спільного з цим традиційним матеріалізмом.
Філософський матеріалізм відкидає монізм, оскільки відстоює онтологічний плюралізм — плюралізм, який не зводиться до визнання відмінностей між сущим, а стверджує існування нездоланних розривів між ними (спираючись на принцип розривності, що міститься в платонівській симплоке, згідно з якою «не все пов’язане з усім»); і в цьому він відрізняється від традиційного моністського матеріалізму, який, подібно до теологічного монотеїстичного монізму, стверджує, що «все пов’язане з усім». Філософський матеріалізм відкидає корпореїзм, оскільки, крім тілесних реальностей (включених до першого роду матеріальності), він визнає реальність другого роду матеріальності — безтілесної, але часової (наприклад, біль при апендициті), а також третього роду матеріальності — позапросторової й позачасової (такої, як, наприклад, математична теорема).
Філософський матеріалізм також використовує поняття онтологічної Матерії загалом як чистої множини, що дається стосовно світу явищ, лізологічно (за способом складу) організованому через три роди матеріальності (первонароджена матеріальність, другонароджена матеріальність і третьонароджена матеріальність), але морфологічно організованому відповідно до різних платформ (неорганічна матерія, органічна матерія, жива матерія, соціальна матерія, етологічна, антропологічна або інституційна матерія) і категорій, установлених на підставі позитивних наук. «Філософський словник. Посібник із філософського матеріалізму» (Diccionario filosófico. Manual de materialismo filosófico) Пелайо Гарсії Сьєрри пропонує аналітичний вступ до філософського матеріалізму станом на 1999 рік. У жовтні 2003 року Шарон Кальдерон Гордо публікує статтю «Мурсійський конгрес і хвилі філософського матеріалізму», в якій викладається ідея хвиль, які вже можна було розрізнити в еволюції філософського матеріалізму. Починаючи з 2007 року журнал El Basilisco, заснований Густаво Буено 1978 року, змінює підзаголовок, який він мав від моменту заснування, і починає називатися: El Basilisco, revista de materialismo filosófico (Ель Басиліско, журнал філософського матеріалізму).