Томас Чарльз Морган — «Нариси філософії життя і моралі» (1818–22). Вульгарний і механістичний матеріалізм

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Решту авторських статей можна прочитати тут

Ще один вкрай маловідомий нині британський матеріаліст — сер Томас Чарльз Морган (1783-1843). Він був лікарем і письменником, якого цікавили як філософські, так і багато інших тем. Морган народився на Шарлотт-стріт у Блумсбері й виріс у Лондоні. Його родина була небідною, тож він навчався в престижних закладах, зокрема в Ітоні та Кембриджі. Уже в молодості його річний дохід становив 300 фунтів стерлінгів (середній дохід робітника в найкращому разі становив би 25 фунтів). 13 квітня 1805 року він одружився з міс Гаммонд, дочкою одного великого фінансиста. У 1809 році Морган закінчив Пітергаус, здобувши там ступінь доктора медицини. Після цього Морган відкрив медичну практику в Лондоні, де зосередив свою роботу на вивченні різних видів віспи. Не дивно, що він також був другом і прихильником Едварда Дженнера, відомого лікаря, який розробив спосіб вакцинації проти натуральної віспи, що полягав у щепленні безпечним для людини вірусом коров’ячої віспи. У 1810 році Моргана було прийнято до Королівського коледжу лікарів Лондона, але того ж року його дружина померла під час пологів, залишивши по собі дитину, що вижила. Того самого року Морган, будучи лікарем Джона Гамільтона, 1-го маркіза Аберкорна, супроводжував його до Ірландії, куди й переїхав до 1811 року разом із однорічною донькою (Енн Гаммонд Морган).

В Ірландії він обійняв посаду лікаря маркіза Аберкорна, і завдяки дружині свого нового покровителя, маркізі леді Анні Джейн Гор, познайомився з ірландською письменницею Сідні Оуенсон (1776-1859), яка вже прославилася завдяки романові «Дика ірландська дівчина» (1806). Вона була на кілька років старша за Моргана, і між ними спалахнув роман. У 1811 році Моргана було посвячено в лицарі в Ірландії. Про його лицарський титул писав біограф Сідні:

«Це був акт люб’язності з боку Його Світлості герцога Річмонда щодо лорда Аберкорна, який посвятив у лицарі свого сімейного лікаря, не зробивши нічого, що заслуговувало б на це з огляду на суспільні міркування. Самому Моргану це було байдуже; але, щоб догодити міс Оуенсон, він був би задоволений будь-яким титулом». 

У січні 1812 року Морган і Сідні побралися, і відтоді вона стала відомою як леді Морган. Після весілля пара жила в Баронс-Корті, резиденції Аберкорна, а згодом зрештою переїхала до Дубліна, де Морган отримав посаду лікаря й планував відкрити там свою практику. Однак у період із 1815 до 1824 року більшу частину часу він проводив за кордоном разом із леді Морган, до праць якої «Франція» (1818) та «Італія» (1821) він додав додатки, що стосувалися права, медицини та інших питань. Ці праці користувалися популярністю. Пізніше (у 1841 році) вони розділили авторство двотомної праці з загадковою назвою «Книга без назви». Це була збірка раніше опублікованих статей та есеїв у журналах. Під час свого перебування в Ірландії Морган присвятив багато часу й таланту справі емансипації католиків, яку він відстоював у громадських журналах і періодичних виданнях. Він був прихильником громадянської та релігійної свободи, і його домівки в Дубліні та Лондоні, за словами Вільяма Манка, «завжди були відкриті для тих, хто страждав за цю справу, незалежно від того, з якої країни вони приїжджали». Зберігся також один кумедний анекдот, що виражає зневагу до філософії Канта, який переповів Кребб Робінсон. Коли сам Робінсон процитував відоме висловлювання Канта про «зоряне небо» і «моральний закон», Морган презирливо вигукнув:

«Німецька сентиментальність і нічого більше»,
додавши: «Зоряне небо, якщо розглядати його філософськи, є не більшим об’єктом захоплення, ніж таз із водою».

До числа його власних праць увійшов науковий твір «Нариси філософії життя» (1818), а також його продовження — «Нариси філософії моралі» (1822), які становили собою спростування критики його першої праці, зокрема роботи одного теолога, преподобного Томаса Реннелла, що звинуватив Моргана в матеріалізмі. Після цієї атаки професійна репутація Моргана була настільки серйозно підірвана, що він залишив практику. У цих двох книгах він справді намагався популяризувати ідеї Біша, Кабаніса та Дестютта де Трасі. Він також публікував статті в кількох журналах, зокрема в «Новому щомісячному журналі» та «Метрополітен-журналі». У 1835 році Моргана було призначено комісаром ірландського рибальства, а в липні він опублікував коротке оповідання під назвою «Погляди на інші світи», у якому йшлося про паровий аеростат високого тиску, що летить на Місяць. Згодом родина Морганів переїхала до Лондона, на Вільям-стріт, Лоундес-сквер. Там його було призначено лікарем в’язниці Маршалсі.

Томас Морган помер у Лондоні 28 серпня 1843 року, у віці 60 років. Його дружина пережила його на цілих 16 років, і що важливіше — вона значно відоміша за свого чоловіка. Сідні Морган (1783-1859) — це відома ірландська феміністка, чиї книжки захищали від нападок Персі Шеллі і лорд Байрон (!). У світ великої літератури вона ввійшла 1806 року з книжкою «Дика ірландська дівчина», а 1811 року опублікувала «Місіонерку: Індійську казку». Персі Шеллі дуже захоплювався «Місіонеркою», і трапляються навіть версії, що вона вплинула на деякі з його власних орієнталістських творів. 1814 року вона написала свій найкращий роман «О’Доннелл». Кажуть, що там її найкращі якості виявилися в описах найбідніших верств населення. Сама вона як літераторка, хоч і була від початку ліберальних поглядів, теж дуже залежала від німецької літератури й духу романтизму. Проте написала путівник не по Німеччині, а по Франції та Італії. Її докладне дослідження (1817) Франції в період Реставрації зазнало запеклої критики з боку Джона Вілсона Крокера в журналі «Quarterly Review». Її звинуватили в якобінстві, брехні, розпусті та безбожництві, особливо через те, що її героїні займалися не тим, що нібито личить жінкам. «Італія», додаток до її «Франції», була опублікована 1821 року з додатками, написаними її чоловіком. Цю книжку заборонили король Сардинії, імператор Австрії та Папа Римський, але лорд Байрон засвідчив справедливість її опису. Коротше кажучи, мадам де Сталь здорової людини, а не курця.

1827 року з’явився роман з ірландського життя «The O’Briens and the O’Flahertys», чи не найкращий із творів леді Морган. 1840 року леді Морган видала твір, що наробив чимало галасу: «Жінка і її хазяїн», у якому вона красномовно змальовує поневолення жінки чоловіком і намагається довести, що всюди й завжди саме жінка була головним чинником поступального розвитку людства. У 1840-х роках леді Морган жваво цікавилася визвольним рухом в Італії, що розгортався, і звернулася до Папи Римського Пія IX з відкритим листом, у якому переконувала його не сходити зі шляху перетворень, якими він розпочав своє понтифікатство, але після смерті чоловіка майже припинила писати нові твори. 

«Очерки філософії життя» (1818)

Насамперед я вирішив почати з книжки Моргана «Sketches of the Philosophy of Life» (1818), або «Очерки філософії життя», яка, судячи з усіх описів із доступних джерел, — майже британський маніфест матеріалізму. Спершу я трохи засумнівався, але знаєте, навіть просто відкривши цю працю, там буквально на титульній сторінці епіграфом стоїть крилата фраза Геракліта про ріку, що тече, і цитата з книги Кабаніса. І буквально на наступній сторінці, де починається вступ, один з епіграфів — це цитата Демокріта про зв’язок філософії з медициною, а другий — одне з висловлювань Бекона. Епіграф із Кабаніса говорить про залежність не лише фізичних, а й моральних потреб від організації людини. Тож навіть не читаючи саму книжку, матеріалістичні уподобання автора стають майже самоочевидними. Ба більше, якщо зазирнути трохи наперед, то друга частина книжки буде присвячена особисто Дестюту де Трасі! Але про це ми поговоримо далі, у розділі про другу частину. У цій статті ми переказуємо в найдрібніших деталях ці дві книжки, за якими згодом постане їхній повний російський переклад. Перекази будуть настільки докладними, що, взяті разом, вони самі зможуть стати невеликою книжкою, тож наприкінці кожного з двох основних блоків, замість висновку, буде зовсім стислий переказ змісту, зроблений ШІ (!), щоб не доводилося витрачати надто багато часу на читання. Ось підсумок першої книжки, а також підсумок другої. Тепер перейдемо до послідовного викладу матеріалу. І перед тим, як почати переказувати книжку, пропоную тим, хто зовсім не шкодує часу й сил, прочитати її цілком:

Попередні зауваги

Морган починає свою книгу полемікою проти інтелектуальної лінощів. Люди, на його думку, охоче віддають іншим право думати за себе. Звідси виростають як політичний деспотизм, так і юридичний примус, релігійна влада і навіть медичне шарлатанство. Медицина особливо зручна для обману, бо більшість людей не розуміє будови власного тіла, а через це вони ставляться до лікаря або як до жерця, або як до шахрая. Морган нагадує, що в давнину медицина довго перебувала в руках жерців, а потім часто опускалася до рівня ремесла рабів, знахарів і торговців ліками. Хоча навіть тут, цитуючи з десяток античних авторів, він згадує в доброму ключі Епікура, а також заявляє, що Демокрит, імовірно, уже розумів правильний метод дослідження природи. Однак, оскільки праці Демокрита на медичну тему втрачені, то, строго кажучи, лише один Гіппократ писав у справді філософському дусі. Далі Морган переводить розмову в практичну площину. Людське тіло — це машина, на яку щодня впливають їжа, повітря, звички, клімат, праця, пристрасті, навіть самі ліки, і ще багато всіляких дрібниць. Тому лікування хвороби краще залишити професіоналові, який може врахувати якщо не все, то принаймні більше, ніж людина неосвічена. Якщо говорити в ширшому сенсі, то запобігання хворобам неможливе без загального поширення фізіологічних знань (Просвітництва), і тому неуцтво у фізіології шкідливе не лише для окремої людини, а й для законодавства. Звідси ж, за Морганом, випливають безглузді карантинні закони, податки, що погіршують якість їжі або заважають чистоті й вентиляції, погані закони про божевілля, отруєння та дітовбивство (тобто, судячи з усього, він вважає, що віруси не передаються через мікроорганізми, а пов’язані з якістю середовища, див. спір про міазми). Далі постає головний філософський тезис цієї вступної частини. Мораль і законодавство не можна будувати як абстрактну науку про «душу», ніби людина не має тіла. Потреби людини, її бажання, соціальні відносини, моральні мотиви — усе це залежить від організації. Думки й бажання — це модифікації тих частин організму, через діяльність яких вони виникають, і тому навіть моральний стимул діє на організм подібно до фізичного стимулу. Його сила залежить від стану структури, на яку він впливає. І все це означає, що моральна філософія, метафізика та теорія мови мають бути пов’язані з фізіологією. Тут Морган згадує, на диво, не Кабаніса чи якогось матеріаліста, а Арістотеля і висунуте ним слово «метафізика», але не для того, щоб критикувати, а навпаки, щоб похвалити! Це слово якнайрозумніше позначило місце предмета метафізики в загальній системі знань — «після фізики». Критерій добра і зла в Моргана фактично натуралістичний і утилітарно-фізіологічний. Добро і зло зрозумілі лише у співвідношенні із законами органічного існування. Моральний злочин подібний до медичної шкоди, тобто він порушує здорове виконання функції — або в індивідуальному організмі, або в суспільстві. І якби моральні аксіоми та закони узгоджувалися з фізичними потребами людської природи, тоді зникли б цілі класи помилок. Тут він цитує Цицерона з «De officiis», особливо думку про зв’язок корисного й чесного, де розрив між honestum і utile веде до згубних наслідків.

Після цього Морган розбирає два протилежні забобони щодо медицини. Більшість людей обожнює лікаря і переносить деякі метафізичні уявлення навіть на самі ліки. Хвороба нібито має своє справжнє ім’я (тобто це начебто не просто звукова умовність), а кожне ім’я хвороби нібито має свій специфічний препарат для лікування. І так мислять не лише дурні з народу, а й навіть багато професійних лікарів. З іншого боку, деякі «сильні уми» зневажають медицину взагалі, вважаючи її фарсом; як приклад тут Морган цитує Мольєра. Обидві ці позиції, на його думку, походять з однакової помилки, через яку люди думають, що хвороба — самостійна сутність, як кінь або собака, і що ліки механічно відповідають хворобі, як ключ замкові. Він різко відкидає цю модель. Для Моргана хвороби — не стійкі субстанції, а мінливі комбінації порушених функцій. Він постійно мислить через логіку складно організованого тіла, яке перебуває в постійних динамічних змінах. Звідси випливає його обережна теорія медицини. Абсолютної достовірності в медицині бути не може, бо лікар має справу не з простими математичними відношеннями, а з безліччю змінних. Хвороба складається почасти зі звичних функцій органів, почасти з випадкових порушень. Загальні медичні правила можливі лише як середній результат багатьох спостережень. Для цієї думки він залучає авторитет Лапласа та його міркування про ймовірність: регулярність виявляється у великих числах, хоча окремі випадки при цьому залишаються вкрай мінливими. Тут же з’являється Хорн Тук із його етимологічним міркуванням про істину як про те, що людина «troweth», тобто вважає істинним.

Окремо Морган відкидає думку, ніби природа містить особливий засіб від кожної хвороби, і побічно протестує проти уявлення, що природа сама все вилікує, а їй просто не треба заважати. У хірургії люди легко визнають невиліковність органічного ушкодження, але у внутрішній медицині чомусь припускають, що всяка хвороба в принципі виліковна, якщо знайти правильний засіб. Для Моргана це химера. Хвороби змінюються разом зі зміною способу життя, суспільства, звичок, клімату і навіть у процесі вживання самих ліків. Нові форми хвороб виникають, старі зникають; і немає жодних розумних підстав думати, що в природі наперед закладені контрагенти до всіх можливих патологічних комбінацій, зокрема й до таких, які ще навіть не виникли. Далі він пояснює, чому фізіологія видається складною наукою. У математиці можна починати з простих елементів, але в живій природі немає справжніх простих начал: усе пов’язане з усім, факти переплетені, причини й наслідки переходять одне в одне. Тому навчання фізіології треба будувати інакше, ніж в інших емпіричних науках. Спершу слід давати загальний огляд, карту місцевості, а вже потім вести читача до частковостей. Тут він цитує Гіппократа про те, що в тілі не можна знайти одного начала, бо все подібне до кола: де початок, там і кінець. Але це не означає, що Морган ворог індукції: він визнає, що такий підхід став можливим не відразу, а лише тому, що багато поколінь дослідників уже створили цю загальну карту.

Наприкінці попередніх зауваг Морган займає методологічну середину між старою гіпотетичною медициною та грубим емпіризмом. З одного боку, він застерігає проти словесних сутностей на кшталт «життєвої сили», «тваринних духів», «сенсоріуму», «вібрацій», коли слова починають здаватися реальними речами. З іншого боку, він критикує сучасних експериментаторів, які після Бекона впали в протилежну крайність і нагромаджують спостереження та досліди без жодного загального зв’язку. У примітках він цитує Вольтера, який ніби підтримує цей безглуздий емпіризм. Сам же Морган буде в міру користуватися метафізичними словами і в міру користуватися емпіричним підходом, але, кажучи загалом, він вважає, що фізіологія має бути не купою дослідів і не догматичною метафізикою, а філософією фізіології. 

«Фізіологія, у найстрогішому значенні цього слова, охоплює найширше поле і включає в себе незмірне розмаїття предметів. Окремі її частини могли б становити заняття на все довге й сповнене трудів життя. У праці, подібній до цієї, подробиці не можуть бути викладені понад те, що абсолютно необхідно для загального окреслення предмета. У цій роботі робиться спроба подати радше філософію фізіології, ніж саму фізіологічну науку в її повноті; і автор, не наважуючись вести свого читача крізь палати храму природи, вважатиме себе задоволеним, якщо йому вдасться залишити його на самому порозі — підготовленим до того, щоб запитувати богиню, і здатним осягати її веління».

Глава I. Про природу і причини органічних сполучень

Як зазвичай буває в таких книжках, основні розділи в ній дуже технічні й крок за кроком пояснюють найпервісніші речі — з чого складається людина, які в ній нуртують рідини, як відбуваються різні процеси тощо. Зазвичай ми це все грубо узагальнюємо й пропускаємо, щоб не затягувати переказ, але тут скорочень буде трохи менше. Перша глава починається з епіграфа з абата Феррари (так званого Сицилійського Плінія): те, що ми називаємо руйнуванням у природі, є лише розпадом великих мас на менші й переходом речовин з одного складу в інший. Але спершу Морган починає з дуже узагальненої історії фізіології. Перші дослідження життя були підпорядковані лікуванню хвороб і обмежувалися анатомією людини та кількох близьких до нас тварин. Сучасна, ширша фізіологія постає тоді, коли людину розглядають серед усього ряду організованих істот. Це важливо не лише для біології, а й для моралі та метафізики, бо ізольована людина завжди видається нам загадкою, але як ланка в ланцюгу істот вона вже підпорядковується загальним законам природи. Далі Морган розрізняє три рівні дії матерії. Неорганічні тіла діють механічно: змінюють положення одне одного в просторі. Вони також діють і хімічно: тобто з’єднуються й розкладаються, утворюючи нові види речовин. Органічні тіла, крім механічних і хімічних відношень, мають особливий порядок внутрішніх змін, які не завжди видимі як зміна форми, але змінюють звички дії, сприйнятливість, властивості. Наприклад, культура змінює якості рослин; клімат і виховання змінюють тварин. Але звідси Морган аж ніяк не виводить особливої надматеріальної сутності життя. Навпаки, різниця між органічним і неорганічним не абсолютна, а формальна й градуальна. У нижчих формах живого ця межа майже стирається. Після цього Морган одразу атакує старі теорії «особливої» органічної матерії. Елементи, з яких складаються організми, не відрізняються за природою від елементів неорганічних тіл. До речі, тут у примітці він пояснює сучасне йому значення слова «елемент»: це не абсолютно проста сутність, а лише те, що досі не вдалося розкласти хімічним аналізом (визначення Лавуазьє). Тому перелік елементів історично змінюється; як приклад він наводить праці Гемфрі Дейві, який розклав луги. Морган протиставляє цьому давнє поняття елемента, що було догматичним і породжувало помилки. Там само він відкидає теорію органічних частинок Бюффона як цілком заслужено забуту. Очевидно, атомізм на кшталт Дальтона тут не приймається, хоча це й не цілком певно.

Основна формула цієї глави така: органічне тіло — це не особлива матерія, а мертві, неорганічні елементи, зведені в складну форму й утримувані функцією. Отже, життя — це сума функцій даного індивіда, результат складної організації. Це практично та сама думка, якої дотримувалися французькі енциклопедисти у XVIII столітті, але лише з ускладненою аргументацією. Організм відрізняється від мінералу тим, що кожна його частина існує у відношенні до цілого. У мармурі кожен уламок лишається тим самим вуглекислим кальцієм; у тварини або рослини розтин відкриває різні органи — м’язи, нерви, кістки, деревину, листя, квіти. Тут Морган навіть цитує Канта і його формулу про організм як ціле, де підстава існування частини лежить у цілому; але показово, що робить він це не для захисту німецького ідеалізму (самого Канта він зневажав, і нотки іронії звучать навіть у цій цитаті), а як опис фізіологічної залежності частин від цілого, тобто використовує цю думку як матеріалістичний холізм, близький до спінозизму (пор. Гольбах). Однак варто зазначити, що цей особливий третій вид дії матерії, який не є ані механічним, ані хімічним, сам Морган часто називає майже так само, як і віталісти, тобто життєвою силою, або радше «життєвою енергією». Суть тут трохи інша, але іноді він сам забувається, вживаючи це слово так само, як і всі, — як затичку, що прикриває наше незнання справжніх причин життя. Розставивши механічні, хімічні й життєві (функціональні) явища в певну ієрархію, Морган уже майже готовий боротися проти редукціонізму та зведення складного до простого, і стає ще одним прикладом того, як уже 1818 року передбачено знамениту ієрархію наук у позитивізмі Конта. 

Далі він розвиває думку про постійну тенденцію живого до розпаду. Фізичні й хімічні сили в організмі не зникають; вони лише тимчасово підпорядковані функції. Коли життєві рухи слабшають, хімічні та механічні тенденції повертають собі владу. Наприклад, у ослабленої людини надвечір набрякають ноги, бо функціональна сила вже не долає вагу рідин. При гарячці з виснаженням органічні дії порушуються, елементарні притягання частково перемагають функціональні сили, рідини набувають гнильного характеру. Тому в живому тілі завжди є тенденція до розкладу; смерть — це не містична протилежність життя, а відновлення фізичних і хімічних комбінацій, тимчасово пригнічених функцією життя.

Проте питання походження життя Морган вважає остаточно нерозв’язним. Організована матерія залежить від функції, а функція залежить від організованої матерії; виходить замкнене коло без видимого початку. Далі постає тема про те, як узагалі виникає життя. Давні припускали, що на початку світу природа мала пластичну силу, здатну безпосередньо породжувати організми з елементів. Сліди цієї ідеї зберігалися в вченні про самозародження личинок і комах. Морган навіть згадує експерименти Франческо Реді, які зруйнували звичайний доказ самозародження. Проте він не закриває питання остаточно. На його думку, цілком можливо, що початок живих видів належить до іншого фізичного стану Землі. Він посилається на викопні рештки зниклих тварин як доказ того, що фізичний стан планети змінювався (1818 рік!). До того ж спостереження показує, що живі організми зазвичай походять із зародків, утворених організмами того самого роду. І все ж є випадки, де походження організмів неясне, — це інфузорії, мікроскопічні тварини, пліснява, рослини, що забарвлюють стоячу воду, гідатиди та інші паразитичні форми. Тобто тут Морган заграє з теорією самозародження, як це робив і Ламарк, але робить це значно обережніше. Гідатид він описує за Кюв’є як пухирчастих тварин, яких відносять до стрічкових червів. Формула omne animal ab ovo (усе живе походить від живого) для нього ймовірна, але остаточно не доведена. У примітці він цитує Кабаніса: якщо твердити, що без зародка немає народження, доводиться припустити, що зародки всіх можливих видів усюди розсіяні в природі й чекають на слушні обставини. Уся матерія здатна до різних способів організації.

Після цього Морган переходить до більш стійкого тезису. У більшості випадків тварини й рослини отримують початкову організацію від батька чи матері. Насіння, яйця й зародки вже живі в найраніший момент, коли їх можна дослідити. Звідси випливає важлива відмінність організмів від неорганічних тіл. Неорганічні речовини переходять одна в одну малими відтінками, а органічні види обмежені числом наявних батьківських стовбурів і зберігають стійкі відмінності через покоління. Це пояснюється хімічною труднощами утримувати складні потрійні й четверні сполуки. Рослинна матерія переважно потрійна: вуглець, водень, кисень. Тваринна матерія зазвичай включає четвертий елемент — азот. Жива функція має утримувати ці елементи від простіших бінарних сполук. Центральний механізм життя — це подвійний рух: асиміляція та елімінація. Асиміляція притягує зовнішню речовину, вводить її в організм і перетворює на речовину, аналогічну самому тілу. Елімінація усуває відпрацьовані частини, які вже виконали свою роль і стали непридатними. Ці процеси необхідні з двох причин. По-перше, елементи, насильно утримувані в «неприродних» органічних комбінаціях, з часом виходять зі стану, придатного для функції; по-друге, сама функція зношує тіло. Тому організм має постійно втягувати нову речовину й виводити стару. Механізм цих процесів Морган описує через судинність. Організоване тіло — це складна система трубок і поверхонь. Одні поверхні стикаються з їжею, розкладають її, роблять рідкою і проводять до частин тіла; інші судини забирають відпрацьовану речовину й виводять її через особливі органи, залози. І тут Морган визнає черговий межовий рубіж нашого знання. Те, чому в одному місці відкладається кістка, в іншому — м’яз, у третьому — нервова речовина, неможливо пояснити видимою структурою судин. Фізіологи називають це «живою дією», але за цим словом мають стояти структурні відмінності, надто малі для людських чуттів. 

Далі він говорить про їжу. Їжа має містити елементи органічної матерії, тобто вуглець, водень, кисень і азот. Земля й метали не можуть прямо стати організованими. Рослини здатні живитися почасти неорганічними речовинами; тварини потребують уже організованої їжі, а деякі — навіть їжі, що вже пройшла вищий ступінь організації, тобто тваринної матерії. Звідси ж випливає неприємний для телеології висновок, що живі види співіснують не в абсолютній гармонії, а в пропорційній гармонії, де життя і щастя одних несумісні з життям інших. Хижацтво й страждання тут пояснюються фізико-хімічною необхідністю. Для Моргана боротьба видів за місце під сонцем є чимось самоочевидним, що нетипово для Британії того часу. Далі розглядаються вікові стадії через баланс асиміляції та елімінації. У молодості переважає асиміляція, і тоді тіло росте. У зрілості асиміляція й елімінація вже більш урівноважені, але ще з перевагою на користь накопичення, що виявляється в ширині тіла, щільності, повноті. У старості починає переважати елімінація, і тоді шкіра зморщується, м’язи тоншають, кістки зменшуються, мозок також скорочується, і цим він пояснює ослаблення думки та пам’яті. У примітці Морган полемізує зі стоїками. Старість не можна просто оголосити не-злом; звісно, для природи як цілого зла немає, але для окремого організму старість — це очевидна втрата й біда.

Надзвичайно важливий розділ присвячено органічній тотожності. Якщо живе тіло безперервно замінює свої речовини, то в чому його тотожність?

1. Вона не може полягати в одній і тій самій матерії, бо матерія тіла тече, як вода в річці.
2. Вона не полягає і в безперервності функції, адже інакше батько чи мати й нащадок були б однією істотою.
3. І не в безперервності сприйняття: сприйняття не є універсальним для всього живого.

Тотожність організму Морган шукає в послідовності набутих дій, де кожен минулий стан впливає на наступний. Тут він прямо наводить образ річки з Dictionnaire philosophique, статті «Identité», тобто фактично використовує вольтерівську лінію, розгортаючи її проти субстанційної душі. Далі Морган відділяє власне життя від тваринного життя. Асиміляція, елімінація та відтворення виду — усе, що необхідне для ідеї життя. Але все це є і в рослин, а рослини, за Морганом, не відчувають. Він визнає, що деякі автори приписували рослинам сприйняття, посилаючись на корені, які оминають перешкоди, чутливу рослину, Hedysarum gyrans, венерину мухоловку, росянку. Він згадує Сміта й Дарвіна, а для поетичного образу дерева, що відчуває, навіть цитує вірші Тассо. Але філософськи він вважає сприйняття пов’язаним із рухом. Почуття потрібне там, де є можливість уникати болю й шукати задоволення. Без локомоції чутливість була б не перевагою, а мукою. Звідси відмінність між функціями живлення та функціями відношення. Живлення відбувається всередині організму й утворює коло дій, відносно незалежне від зовнішнього світу, окрім отримання матеріалу. Почуття й рух звернені до зовнішніх предметів; кожен об’єкт може викликати ідею або рух. Тому їх називають функціями відношення. У тварин функції відношення потребують вищої життєвої сили, складніших органів, швидших і тонших рухів. Чим складніша структура, тим меншою є її довговічність і тим більше вона піддається порушенням. Людина й вищі тварини не зникли саме тому, що розвиток інтелекту компенсує небезпеки, пов’язані зі складністю організації.

Остання частина першого розділу пояснює відмінність рослин і тварин через хімію їхнього живлення. Рослини простіші, адже основна маса рослинної речовини пов’язана з вуглецем, а рослинна організація ближча до хімічних властивостей своїх елементів. Рослини можуть використовувати воду й вуглекислоту, які широко розсіяні в природі. Тому рослина не потребує локомоції. Тварина потребує вже організованої їжі, тож вона мусить шукати, хапати, тікати, боротися; звідси й крила, плавці, копита, зуби, кігті, органи чуття та руху. Зоофіти в цій картині слугують проміжним прикладом: їм потрібна організована їжа, і вони мають шлунки, але часто нерухомі, отримують їжу течією води, не мають мозку й зовнішніх чуттів, розмножуються бруньками та живцями, чим зближуються з рослинами. Остаточна думка цього розділу полягає в тому, що якою б не була інтимна природа життєвих сил, у будь-якому разі вони залежать від фізичних властивостей матерії. Між хімічним тяжінням і людськими пристрастями лежить величезна дистанція, але якщо рухатися ланцюгом істот крок за кроком, то прирости сили й складності організації виявляються поступовими. Тому немає потреби вводити окремий метафізичний принцип для кожного нового класу явищ. 

Розділ II. Про організацію

Другий розділ присвячено тканинам, рідинам і хіміко-фізіологічній будові організму. Він більш технічний і відкривається епіграфом із книги певного лікаря Гебердена, який заявив, що навіть знання неорганічної землі ще лежить у мороці, а тим паче не слід дивуватися труднощам під час вивчення людського тіла, де, крім усіх труднощів звичайної природи, додаються ще й труднощі, властиві живому. Як у цьому скептичному епіграфі, так і впродовж усього тексту книги, Морган постійно підкреслює межі знання. Там, де не можна пояснити механізм, він воліє визнати незнання, а не вводити словесну сутність-затичку. Перший питання цього розділу — що робить складну структуру здатною до життя? Звісно, точні умови життєздатності встановити важко. Життя є навіть у вкрай простих істот, але спостереження показує, що для життєздатності, наскільки можна судити, потрібне поєднання твердого і рідкого. Мікроскопічні тварини перестають виявляти життя при висиханні рідини й оживають із поверненням вологи. Джон Гантер стверджував, що кров сама жива, а її зсідання є актом життєвої енергії, і Морган допускає, що цей вислів можна зрозуміти функціонально, але все ж застерігає, що не можна перетворювати слово «життя» на самостійну субстанцію.

Далі він розглядає співвідношення твердих і рідких частин. У людини, за розрахунками, рідини переважають тверді частини у шість або навіть у вісім разів; у дерев — приблизно утричі. При цьому тут він посилається на Рішерана. Старі автори перебільшували значення рідин (див. гуморалізм), сучасні перебільшують значення твердих частин (див. солідизм), і, знаходячи типовий вихід із усіх подібних суперечок, Морган вважає їхню дію взаємною. Рідини дають матеріал для твердих частин і слугують стимулами, що збуджують їхню діяльність; тверді частини, своєю чергою, переробляють, «варять», організують рідини. Якщо тверді частини хворі, вони псують і рідкі, тобто заражають самі «джерела життя». Після цього він формулює фізіологічний закон, за яким чим більше в структурі рідини, тим швидші й ширші її функції. Зростаючі частини рослин соковитіші за стару деревину; тваринне тіло вологіше за рослинне; навіть жінки й діти, за Морганом, мають більше рідких частин, ніж дорослий чоловік, і цим пояснюються м’якість, повнота, еластичність їхньої статури. Життєва дія, однак, сама веде до ущільнення органа. Постійна праця робить тканини щільнішими, і тому долоні пролетарів твердішають, а м’язи ковалів стають щільнішими. У цьому Морган убачає загальний закон живої дії.

Ця ж лінія веде його до теорії природної смерті. Ущільнення спершу переводить тіло від слабкості до сили, але потім робить волокна ригідними, заважає капілярній дії, послаблює живлення тканин, притуплює нервову сприйнятливість і утруднює рухи. Машина поступово переходить під владу фізичних причин. Це, за Морганом, єдина справді природна смерть, результат здорових життєвих дій. У момент зрілості організація і функція ніби взаємно підтримують одна одну й обіцяють безсмертя; але уважний розгляд показує, що причини розпаду сидять у самому механізмі підтримання життя. Він цитує латинську формулу Nascentes morimur, finisque ab origine pendet — «народжуючись, ми помираємо, і кінець залежить від початку». З цього він робить висновок, спрямований проти алхіміків і прихильників безмежного вдосконалення людини. Мрії про фізичне безсмертя, нескінченне подовження земного життя, начебто суперечать самій ідеї організації. Те, що виникає з випадкового ушкодження, ще можна іноді виправити; але те, що закладене в самому порядку природи, не підвладне зміні. Морган також намагається очистити смерть від богословського уявлення про покарання. Вона не кара і не насильство, а така ж природна функція, як ріст, зрілість і старіння. Тут він цитує Марка Аврелія та Цицерона, а потім французькі вірші поета Кіно (Quinault):

Народитися можна лише для того,
Щоб померти.
Від сотні бід урятує смерть.
Хто прагне життя спити сповна,
Той прагне мук.
…
Чи розумно нам
Тікати тієї дороги?
То — шторм, що до берегів
Має нас привести.

У примітках він робить характерне зауваження про смертну кару. Її жорстокість полягає в тому, що людину змушують зустріти смерть, маючи ще здорову, сповнену життєвої напруги організацію. Він також згадує свифтовських струльдбругів і роман Годвіна «St. Leon» як літературні образи нестерпності безсмертя. Після цього Морган переходить до будови організації. Він відкидає старе прагнення знайти «первинне волокно», найпростіший анатомічний елемент, смужку матерії, подібну до геометричної лінії. Пошук такої теорії Морган пов’язує з фізіологами минулих епох, що математизували; у примітці цитовано Галера, який говорить, що для фізіолога волокно — це те саме, що лінія для геометра. Морган вважає цю аналогію хибною. Спостереження ніколи не доводить розтин до простого органічного елемента; що глибший аналіз, то частіше виявляється нова складність. Замість первинного волокна він приймає французьку теорію тканин, головно через Ксав’є Біша. Тканини — це останні доступні спостереженню форми організації, «осіддя» життєвих властивостей. Вони не існують у чистому вигляді як окремі прості речовини; проста тканина є радше розсудковою абстракцією, зручним межею аналізу. Але ця межа законна, бо далі чуття й уява вже не можуть простежити структуру. Кількість тканин відповідає кількості функцій, які може виконувати організм. Цей момент дуже цікавий, бо зазвичай тканини Біша уявляли за аналогією з атомами, але навіть тут видно, що їх сприймають радше в дусі неатомістичної хімії елементів або аристотелівських функціональних «мінімумів».

Головною тканиною Морган вважає кліткову тканину. Це основа всіх тваринних і рослинних форм, матриця й опора організму. Кожна молекула організованої речовини ніби укладена в оболонку кліткової тканини. Вона творить форму органа, підтримує його, заповнює проміжки, відокремлює органи один від одного і водночас з’єднує все тіло в єдину масу. У тварин кліткова тканина відрізняється від рослинної головно наявністю азоту, але за розташуванням і функцією між ними є глибока подібність. У примітках він сперечається з думкою, ніби мозок позбавлений кліткової оболонки, і наводить погляд найбільшого британського фізіолога мозку Джона Белла: pia mater стосується мозку так само, як кліткова мембрана — до інших частин тіла. Кліткова тканина у тварин складається з білуватих прозорих пластинок і молочних ниток, що утворюють сполучені між собою комірки. Ці комірки можуть розтягуватися, тому кліткова тканина слугує місцем накопичення серозної рідини та жиру. Через неї Морган пояснює водянку: надлишок сироваткової рідини переміщується тілом залежно від положення, вранці дає набряк обличчя, а ввечері стікає в ноги. Проникність кліткової тканини доводиться тим, що водяночну рідину можна випускати через невеликі проколи шкіри. До цього Морган додає побутові приклади. Наприклад, м’ясники надувають м’ясо повітрям для кращого вигляду, а жебраки іноді імітували хворобу тим самим способом. Але за життя механічна проникність обмежена життєвою енергією; після смерті рідини вільно стікають у нижні частини тіла й можуть утворювати плями, які недосвідчена людина сприйме за сліди насильства. Жир, за Морганом, розподілений нерівномірно: під шкірою, між органами, навколо деяких черевних нутрощів. Підшкірний жир пом’якшує риси обличчя, згладжує різкі лінії м’язів, зберігає повноту шкіри, але при надлишку знищує вираз, бо приховує гру м’язів. Звідси він робить соціальний відступ. Святкове й забезпечене життя жінок вищих класів, на його думку, сприяє збереженню зовнішності, бо підтримує м’якість і підшкірну повноту. Після цього він різко виступає проти риторики про переваги бідності. Багатство є силою, і воно стає злом лише за зловживання, тоді як бідність завжди є дитинством, неуцтвом і безсиллям.

Загалом, у нормальному стані кліткова тканина майже не виявляє судин і мало чутлива. Її можна розривати або хімічно подразнювати без сильного болю. Хоча при запаленні її капіляри наповнюються кров’ю, і тоді тканина стає червоною та болісною, що відбувається з появою гнійників. Тому вона має власну життєвість, яка не збігається з функцією того органа, до якого вона входить. У нерві вона не відчуває як нерв, у м’язі не скорочується як м’яз, у залозі не секретує як залоза. Це важливий пункт тканинної фізіології, де один орган складається з кількох тканин, але кожна має власний спосіб життя. Ембріон, у найранішому доступному спостереженню стані, описується як майже однорідна маса кліткової тканини, переповнена рідиною. Пізніше розвиваються інші тканини, і кліткова тканина втрачає початкове видиме панування. Але як саме в однорідній масі виникають місцеві відмінності життєвості, Морган пояснити не береться (див. суперечки про зародки). Тут він наводить цитату з Плутарха, з образом Ізіди, закритої покривалом, а потім знову звертається до Галера, який визнавав нетривкість остаточної фізичної історії речей. У поетичній формі Морган знову демонструє визнання межі мікроскопії та хімії початку XIX століття.

Для наочності він розбирає м’яз. Найменше видиме м’язове волокно оточене тонкою клітковою тканиною; кілька волокон з’єднуються в пучок; пучки об’єднуються у більші пучки, і весь орган укладений у щільнішу кліткову оболонку. У проміжках між цими пучками проходять артерії, вени, нерви й всмоктувальні судини, які дедалі більше розгалужуються, постачаючи кожну часточку. Саме ця будова, за Морганом, і створює загальний характер організації. Далі він переходить до судинності. Органічні структури істотно судинні. Поживні рідини містяться в трубках, внутрішня поверхня яких живою дією підтримує й регулює властивості рідини. У вищих тварин судинна система подібна до дерева. Артерії несуть кров, що зазнала дії повітря; вени — кров ще до такого впливу; абсорбенти несуть рідину, утворену з розпаду тканин. Потім він описує судину як мембранозну трубку з кількох концентричних шарів. Внутрішня оболонка має тканину, відповідну рідині, яку вона несе; середня може бути еластичною або наближатися до м’язової; зовні міститься щільний шар кліткової тканини, що надає міцності. Тут же він обговорює гідростатичне питання. Судини розгалужуються так, що сума діаметрів гілок перевищує діаметр стовбура; якби кров текла, мов річка в руслі, швидкість мала б спадати до периферії; але пульс ізохронний у різних частинах тіла. Пояснення він шукає в еластичності судин, яка зберігає їх наповненими й урівноважує опір.

Після загального апарату судин Морган розрізняє «власну тканину» органа. Судини, нерви й кліткова тканина формують, живлять і оживляють орган, але орган як окрема річ визначається своєю спеціальною тканиною. У м’язі це скоротлива речовина, у нерві — речовина, що проводить враження, у залозі — секреторна тканина. Фізичні властивості тканин очевидно пов’язані з механічними функціями. Наприклад, сухожилля міцні, гнучкі й майже не розтягуються; артерії еластичні; кістки тверді й негнучкі, бо слугують немов важелі. Зв’язок фізичних властивостей із життєвими функціями менш зрозумілий, але він також існує. Наприклад, затвердіння печінки змінює виділення жовчі, а розм’якшення кісток знищує їхню функцію. Хімічний аналіз тканин дає йому додатковий аргумент. М’язова тканина складається головно з фібрину, кістка — з фосфату вапна, білі частини тварин — із желатину, деревне волокно переважно з вуглецю, а м’які рослинні частини — зі слизу. Тому кожна тканина має не лише особливу життєву функцію, а й особливий хімічний склад. Спільними тканинами можна вважати кліткову, поживну, всмоктувальну, далі артерії та вени; нерви поширені менш універсально і, ймовірно, відсутні в деяких білих фіброзних структурах. Потім Морган переносить цю схему на рослини. Кліткова тканина рослин подібна до тваринної за функцією і будовою; корені та листки виконують всмоктування; судини соку аналогічні артеріям і венам; рослинні олії, емульсії, смоли — своєрідні залозисті виділення; деревні вуглецеві волокна аналогічні кістяковому скелету тварин. Деякі рослини виявляють мимовільні рухи, що передбачає тканину, аналогічну м’язовій, хоча анатомічно її ще не виокремлено. Звідси й висновок, що організація в усіх видах живого підпорядкована одному закону; природа породжує безліч наслідків із небагатьох причин, а не вигадує окремий механізм для кожного царства (пор. погляди ламаркістів і Сент-Ілера в боротьбі з Кюв’є).

Друга велика частина розділу присвячена рідинам. Морган ділить їх на дві групи: (1) поживні рідини, що слугують матеріалом життєвої дії, і (2) секретовані рідини. Перші складаються з небагатьох «найближчих начал» хіміків, зважених у воді й змішаних із невеликою кількістю солей. Ці начала близькі до речовин твердих частин, тому живлення можна уявити як їхнє осадження з розчинної рідини. У цьому сенсі кров він називає, слідом за поширеним висловом, chair coulante — «текуче м’ясо». Секретовані рідини різноманітніші; у процесі секреції вони віддаляються від гармонії з живою системою і зазвичай виводяться після виконання своєї функції. Хоча сік рослин зовні схожий на воду, він уже змінений життєвою дією і здатний до бродіння, а також містить слиз і цукор; кленовий сік дає приблизно одну двадцяту цукру. Кров тварин перебуває на вищому щаблі. Поки вона циркулює, вона рідка й здається однорідною; але, вийнята з тіла, вона зсідається, розділяючись на червоний згусток — crassamentum — і прозору жовтувату сироватку. Причина зсідання не зводиться ані до спокою, ані до охолодження, ані до дії повітря. Морган вважає найзадовільнішою гіпотезу Джона Гантера, що зсідання пов’язане з життєвою дією. При смерті від блискавки або іншого миттєвого виснаження збудливості зсідання може не відбуватися.

Хімічно в крові розрізняють фібрин, альбумін і, за деякими авторами, желатин. Усі вони складаються з кисню, водню, вуглецю й азоту, відрізняючись насамперед часткою азоту. Фібрин нерозчинний навіть при кип’ятінні, є найбільш «анімалізованою» з органічних сполук і особливо пов’язаний із м’язовою структурою. Альбумін майже повністю представлений у яєчному білку, він розчиняється у воді, зсідається від тепла, кислот і спирту; він також містить сірку, що видно з потемніння срібних ложок під час уживання яєць. Альбумін переважає в білих частинах, волоссі, рогові, хрящах, входить також до м’язів і нервів. Желатин утворює основу желе, клею та столярного клею; він змішується з водою і не зсідається від тепла. Червоний колір крові Морган пов’язує з особливою речовиною, хімічно погано зрозумілою. Під мікроскопом вона постає у вигляді глобул або дисків (сьогодні ми назвали б їх еритроцитами). Він згадує вимірювання Галлера, Дезагюльє та Левенгука, але тут же зауважує, що їхні цифри розпливчасті й, на щастя, майже безкорисні. Під час спалювання червоних глобул залишається зола з великою кількістю заліза. Вони притягують фібрин, з’єднуються з ним під час зсідання й міцно тримаються в м’язах червонокровних тварин. Але їхня функція неясна; гіпотеза, що залізо потрібне для дихальної зміни крові, послаблюється тим, що дихають усі тварини, а червоні глобули є далеко не в усіх.

Далі Морган ставить питання про кров у живому тілі. Чи є вона однорідною рідиною, чи сумішшю вже готових найближчих начал, які лише розділяються під час згортання? Нерозчинність фібрину схиляє його до думки, що згортання є новою хімічною перебудовою, а не простим випаданням уже готових частин. Кров у теплокровних тварин загалом стабільна; навіть при віспі вона не відрізняється помітно від крові за іншого запального захворювання. Тому він відкидає стару гуморальну фантазію про «нечисту кров», «їдкі соки» та спеціальні «очищувачі». Сольове харчування може призводити до цинги, але, за Морганом, діє передусім через тверді живі частини, а не через просте забруднення сироватки. Його випад проти «sweetners», які старенькі та емпірики дають для очищення крові, цілком характерний. Він вважає, що ці засоби корисніші для гаманця аптекаря, ніж для пацієнта.

Втрати крові відшкодовуються двома джерелами: (1) хілусом, продуктом травлення, і (2) лімфою, продуктом всмоктування з тканин і поверхонь тіла. Хілус, якою б не була їжа, загалом подібний, це молочна рідина, що згортається на повітрі й трохи червоніє. Хілус містить найближчі начала крові в більш розбавленому вигляді; його молочність залежить від білих глобул, які, можливо, під дією повітря стають джерелом червоного кольору крові. Лімфа подібна до сироваткової частини крові, це прозора водяниста рідина, що згортається поза тілом, суміш найближчих начал, отриманих від розпаду тканин. Теорія утворення цих рідин украй недосконала. Рослини здатні з води й вуглекислоти утворювати потрійні сполуки водню, кисню та вуглецю. Їжа тварин зрештою зводиться до цих рослинних сполук, а травлення тварин перетворює їх на четверні сполуки, додаючи азот. Але звідки береться азот — незрозуміло. Він не надходить через дихання; у травоїдних хілус уже містить азот до контакту з атмосферою. Не можна просто сказати, що тварини беруть азот із малих кількостей, наявних у рослинах: тоді в хижих тварин азоту в рідинах мало б бути більше, ніж у травоїдних, а спостереження цьому суперечить. Тут Морган наводить дослід покійного сера Б. Гарвуда: у собаки випускали кров і замінювали її кров’ю вівці; хижа тварина нормально існувала з кров’ю травоїдної і страждала лише від утоми та рани. Звідси Морган змушений допускати одну з двох гіпотез. Або азот приховано входить до складу водню чи вуглецю, що малоймовірно, або сам азот є складною речовиною, яка утворюється з елементів рослинних сполук уже всередині нашого організму. Така сама проблема стосується сірки, фосфору, вапна, заліза та інших речовин організму. Тут Морган цитує Кабаніса, який припускає, що кількість фосфору, що розвивається після смерті, пропорційна активності нервової системи за життя. Також він посилається на Гемфрі Дейві та Воклена: птахи виділяють більше фосфату вапна, ніж отримують із зерна; шкаралупа яйця з великою кількістю вапна утворюється за кілька годин; однодольні рослини виділяють багато кремнезему в епідерміс. Ці факти Морган тлумачить як свідчення того, що тваринна й рослинна «хімія» здатна прямо утворювати вапно, кремнезем та інші мінеральні принципи. Для хімії початку XIX століття це важлива думка, що визнає: організм не просто пропускає готові речовини, а активно перебудовує матерію. Так само все працює і в зворотному напрямку. Тваринна матерія може бути хімічно зведена до стану, близького до рослинної. Так, м’яз під дією азотної кислоти втрачає азот і перетворюється на горючу речовину, схожу на рослинні олії; при тривалій дії проточної води утворюється речовина, що нагадує спермацет, яку називають adipocire. 

Наприкінці глави Морган коротко говорить про секретовані рідини. Їх не можна звести до одного спільного правила, і кожна має особливу функцію та властивості, пристосовані до цієї функції. Усі вони відрізняються від крові, але зберігають сліди походження з неї — альбумін, фібрин, солі. Жовч і сеча відрізняються від крові найбільше й містять особливі солі, що розвинулися в процесі секреції. Хімік Берцеліус стверджував, що секрети, призначені для виведення, є кислими, а ті, що повертаються в циркуляцію, — лужними. Морган вважає це не цілком точним, але приймає загальний зміст: у міру «анімалізації» матерія тяжіє до утворення оксидів і кислот із подвійними та потрійними основами. Загалом по главі можна сказати, що Морган будує фізіологію без окремої «душі життя» і без містичної життєвої субстанції. Життя в нього тримається на співвідношенні твердого й рідкого, на тканинах, судинах, хімічних найближчих началах, асиміляції та секреції. Він не заперечує, що багато механізмів іще невідомі; але невідоме в нього залишається завданням аналізу, а не приводом повертати жрецьку метафізику. 

Глава III. Про поєднання органів і функцій

Епіграф третього розділу взято з Арістотеля: у живої істоти тілесна форма й душевний стан ідуть одне за одним; певному тілу відповідає певний стан. Морган використовує цей арістотелівський тезис у власному натуралістичному ключі. Органи, як і тканини, не є довільними винаходами природи. Їхня кількість, форма й поєднання визначаються необхідністю, тобто хімічним складом, способом живлення, впливом середовища, особливостями необхідних рухів, типом дихання й розмноження, а взагалі — необхідністю в захисті. Перший загальний тезис цього розділу полягає в тому, що живі форми підпорядковані єдиному плану (див. Сент-Ілер), але цей план завжди модифікується конкретною функцією (див. Кюв’є). Тому в рослин повторюється поділ на корінь, стебло й гілки, а в тварин — на голову, тулуб і кінцівки. Будь-яка особливість виду пояснюється не сваволею, а тими обставинами, в яких має діяти організм. Особливо жорстко, за Морганом, визначені органи живлення. Без них життя неможливе, а тому їхня структура менш вільна, ніж структура органів відношення — тобто органів чуттів, руху, нападу, захисту. Виходить знову певний ламаркістський еволюціонізм, але з сильним нальотом телеології. Це не зовсім повноцінна телеологія, бо тут усе-таки постійно змінюються і середовище, і організм, і тому не йдеться про те, що якийсь Бог створював ідеальні пристосування під заздалегідь замислені умови, але це все ж доволі близько до таких міркувань. Морган прямо визнає вимирання видів, і очевидно, що Морган ще до будь-якого Річарда Оуена зумів створити зручний для себе синтез ідей Кюв’є та Ламарка! При цьому він навіть послуговується терміном архетипи, який нібито був винаходом Оуена. Тут ми чудово бачимо першенство Моргана! І хоча баланс ідей кюв’єризму та ламаркізму тут теж із перевагою першого, зате без жодної біблійної мотивації, і загалом із більшою сміливістю.

Асиміляційний апарат Морган зводить до двох великих типів — рослинного і тваринного. Рослина всмоктує поживні речовини коренем і відразу перетворює їх на свої циркулюючі соки, не маючи особливого локального шлунка. Тварина живиться уривчасто, часто здобуває їжу з труднощами, мусить утримувати її всередині тіла й поступово переробляти. Тому шлунок виявляється найуніверсальнішим тваринним органом. Наявність травного апарату Морган вважає одним із найкращих критеріїв для розрізнення рослини й тварини. Далі він переходить до органів хапання й жування. Тут у нього логіка кореляції органів майже як у Кюв’є. Для Моргана зуби, дзьоби, губи, язик, слинні залози, шлунок, кишківник, грудна клітка, м’язи й навіть вдача тварини утворюють єдину систему. Травоїдні мають пласкі кутні зуби, розраховані на перетирання рослинної їжі; хижаки — нерівні, зазубрені зуби, пристосовані до розривання тваринного волокна; передні зуби тварин, що ріжуть, діють як ножиці; ікла хижаків стають зброєю нападу. У слона подібна структура перетворюється на бивні, якими він розриває молоді дерева. І так далі, з прикладами різних видів риб і птахів. Усе це — функціональна анатомія, що має суворо логічне пояснення, а не прості декорації. Потім Морган говорить про жування. Воно потрібне не всім тваринам, і якщо їжа рідка або кашкоподібна, то його замінює сила розчиняльних соків шлунка. У птахів роль зубів виконує м’язовий шлунок, або зобно-шлунковий апарат, який із величезним тиском перетирає їжу. Тут він наводить дослід Спалланцані: той поміщав у шлунки індиків ланцети, закріплені в свинцевих кульках; орган залишався неушкодженим, а ланцети руйнувалися дією шлунка. Сам факт жування тягне за собою цілу групу органів — м’язисті губи, гнучкий язик, слинні залози. Розділ про травлення починається з відмови від старих теорій. Тут він цитує Вольтера, який глузливо говорив про Бореллі, Кіля, Екке та Ван Гельмонта. Один приписує серцю величезну силу, інший зводить її до кількох унцій, третій робить зі шлунка млин, четвертий — хімічну лабораторію. Позитивне знання, за Морганом, трохи скромніше. Їжа після ковтання потрапляє до шлунка, затримується там, зазнає дії шлункових соків і перетворюється на сіру однорідну кашкоподібну масу. У шлунку утворюється хімус, який потім через пілорус надходить у дванадцятипалу кишку. Там на нього діють жовч і панкреатичний сік. Їхня точна роль невідома, але результатом вважається відокремлення поживної частини — хілусу — від фекального залишку. Хілус не змішується з рештою маси, а прилипає до стінки кишки й входить до всмоктувальних судин як молочна рідина. Що відбувається з водою та розбавлювальними рідинами, Морган вважає неясним. Вони швидко потрапляють до видільних органів, але шлях їхнього переходу в циркуляцію прихований.

Далі він коротко торкається гіпотези електричного травлення. Доктор Вілсон Філіп показав, що після перерізання восьмої пари нервів травний процес можна продовжити, пропускаючи гальванічний струм через ділянку шлунка. Морган вважає цей дослід важливим, але не приймає поспішного висновку. На його думку, це доводить лише те, що гальванізм є потужним стимулом живих тканин. Поки електрика не зможе давати ті самі результати в хімічних посудинах поза живим тілом, травлення лишається дією життєвої енергії, а не просто електричною операцією. Після цього він описує будову травного каналу, поділяє кишківники на хижий і травоїдний, пояснює між ними різницю, описує печінку та пов’язані з нею виділення, головно жовч, хоча тоді ще не було зрозуміло, яку функцію вона виконує.

Наступний великий розділ — кровообіг і дихання. Тут переважно описується система загалом, окремі її елементи, з особливою увагою до серця, наводяться приклади з порівняльної анатомії та проводяться аналогії з рослинами. Але нічого особливого тут немає. Історія теорій дихання становить окремий блок. Гіппократ уже вважав повітря частиною живлення тіла й «їжею вогню»; він також розумів, що у воді має бути щось повітряне, інакше водні тварини не жили б. Бойль за допомогою повітряного насоса довів, що тваринам потрібне повітря, яке постійно оновлюється. Вілліс, Мейоу, Мід, Галлер і Бургаве просунули проблему далі, але вирішальний переворот Морган пов’язує з Прістлі та Шеєле, а потім із Лавуазьє, Блеком, Бертолле та іншими хіміками. Атмосферу було поділено на кисень, що підтримує життя і горіння, та азот, який сам по собі спричиняє задуху. Аналогія між життям і вогнем дістала хімічне підґрунтя: і там, і там кисень з’єднується з вуглецем і утворює вуглекислоту. Однак Морган не приймає простої хімічної схеми. Усі погоджуються, що дихання виводить вуглець із крові у вигляді вуглекислоти, однак залишається проблема: чи входить кисень у кров і з’єднується з вуглецем усередині судин? Чи, може, вуглець секретується в легеневі комірки, і там з’єднується з киснем? Обговорюються також питання про можливе утворення води в легенях, зникнення частини кисню, роль азоту. На його думку, більшість теорій надто хімічні і погано враховують життєвість тканини. Повітря діє не на чисті елементи, а на живу кров, склад якої сам ще не є нам зрозумілим.

Від дихання він переходить до тваринного тепла. Усі живі істоти мають певний температурний діапазон, у якому можливі їхні функції. Наводиться безліч прикладів, зокрема рослин із температурою вищою за людську. Серед прикладів згадується і Ламарк, тож очевидно, що його теорія еволюції мала бути відомою Морганові. Основна теорія, яку він тут розглядає, — теорія Кроуфорда. Кроуфорд пов’язував тваринне тепло з диханням і теплоємністю газів та крові. Кисень, перетворюючись на вуглекислоту, втрачає більшу частину прихованого тепла; яскрава кров має більшу теплоємність, ніж темна венозна, і тому під час аерації поглинає тепло. Потім, проходячи через тіло й знову стаючи венозною, кров віддає тепло тканинам. Отже, безпосереднім осередком тваринного тепла виявляються не легені, а системні капіляри. Теорія приваблює своєю точністю й розрахунками, але Морган зазначає і заперечення, особливо досліди Броді, який підтримував штучне дихання в нещодавно вбитої тварини, але температура не зберігалася. Утім, він не вважає теорію цілком хибною, радше недостатньою. Зрештою Морган визнає, що зв’язок життя, дихання і тепла залишається темним. Життя не зводиться до простого виведення вуглецю. Рослини на світлі, навпаки, поглинають вуглекислоту й виділяють кисень, тоді як тварини споживають кисень і утворюють вуглекислоту. Морган допускає, що дихання, можливо, змінює конституцію рідин, а тепло є однією з найважливіших сполучних умов життєвої енергії. Але він прямо називає ці міркування «reveries», мріяннями. Безпосередній вплив дихання на життя ще належить відшукати.

Далі йде розділ про секреції. У широкому значенні секреція — це будь-який вихід частини крові з циркуляції для потреб організму. У такому сенсі живлення теж є секрецією, бо кожна тканина витягує з крові власну речовину. У вужчому значенні секреція — це утворення рідин, які або виконують певну функцію, або виводяться як відходи. Морган відкидає звичний поділ на exhalation, фолікулярну та залозисту секрецію. Оскільки інтимна природа секреції невідома, не можна суворо ділити її на види за способом дії. Кожна секреція є продуктом особливої тканини. І тут, зненацька, Морган полемізує з механістами. Наприклад, Мажанді схильний розуміти exhalation майже механічно, як просочування під тиском. Морган заперечує, що при водянці змінюється не лише кількість, а й якість рідини, а отже, річ у зміненій життєвості судин. Старі анатоми, на кшталт Мальпігі, шукали в залозах механічні відмінності, особливі фолікули; Рюйш і пізніші автори бачили в залозах головно артерію, вену та секретуючу судину. Морган доходить висновку, що якість секреції залежить від специфічної життєвості органа, а не від простої механічної форми. І знову, вже вкотре, він заграє з віталізмом.

Далі вмикається чимало технічного апарату. Описуються слизові оболонки, принципи дії блювотних і проносних препаратів, механізми, що спричиняють сльози, нежить тощо. І як ці механізми часом викликають повноцінні хвороби. Багато місця присвячено сечі як дуже шкідливому екскременту, а сам сечовидільний апарат оголошено вкрай невдало влаштованим, ніби побічно критикуючи ідеї про досконалість Творця. Як секреторний орган розглядається і шкіра, при цьому в різних видів тварин виділення мають різний склад. За Морганом, піт перебуває в оберненій залежності від виділень кишечника і особливо нирок. У задушливих, перегрітих приміщеннях згущений піт може мати сечовий запах; він припускає, що частина сечових речовин іноді реабсорбується і виводиться через шкіру. Він згадує Абернеті у зв’язку з незвичайними випадками виділення берлінської лазурі через шкіру. Деякі секреції належать уже не до живлення, а до органів стосунку й поведінки виду. Це вушна сірка, слізна рідина, отрута гадюки, смердючі виділення паразитів, чорнильна рідина каракатиці, вибухова подразнювальна хмарка жука-бомбардира, олія водоплавних птахів для змащування пір’я. Усі ці секреції існують лише там, де вони потрібні. Отруйний мішок був би безглуздим у рослиноїдної змії; смердючий захист не спрацював би в морської тварини так само, як у повітряної; чорнило каракатиці корисне саме у воді. Отож нам знову нагадують, що орган існує там, де ланцюг умов робить його функціонально можливим.

Розділ про нервовий апарат важливий уже майже філософськи. Морган підкреслює, що нервова система не є умовою всякого життя (пор. Ламарка). Рослини й деякі нижчі тварини обходяться без помітної нервової структури, але вони живі. Нервова тканина найтісніше пов’язана з сприйняттям, але й це ще не все: симпатичний нервовий апарат належить не до свідомого сприйняття, а до внутрішньої організації; навіть кістки й фіброзні тканини, хоч вони майже позбавлені нервів, у разі хвороби можуть бути місцем гострого болю. Далі Морган розбирає гальванічну гіпотезу нервової дії. Гальвані показав, що гальванічна рідина може імітувати дію нервів на м’язи; Вілсон Філіпп пішов далі й намагався довести, що гальванічний струм може замінити нервовий вплив на секрецію. Але навіть якщо нервова сила й споріднена з гальванізмом, це ще не означає, що нерв просто проводить готову життєву рідину. До того ж порівняльна анатомія підриває ще й важливу церебральну догму фізіологів-матеріалістів. У вищих тварин мозок справді стає головним центром: перерізання нерва або ушкодження спинного мозку спричиняє параліч, втрату відчуття й неможливість вольового руху. Але в рептилій і нижчих тварин, де мозок менший відносно спинного мозку, ознаки сприйняття й волі зберігаються навіть після обезголовлення. Тому Морган каже, що принаймні неточно роблять висновок, ніби сприйняття виробляється виключно особливою структурою мозку. Центр сприйняття може концентруватися в мозку у вищих тварин, але сама здатність пов’язана з більш загальною нервовою енергією. Він порівнює це з магнітом. Якщо розбити магніт, кожен фрагмент отримує власну полярність (аргументи буквально як у Аніла Сета в книжці про фізіологію свідомості 2021 року, але там він користувався прикладом нервової системи восьминога). 

Нервову систему Морган ділить фізіологічно на церебральну і симпатичну. Церебральні нерви безпосередньо пов’язують певні частини мозку й спинного мозку з органами волі та зовнішнього відчуття. Симпатичний апарат улаштований інакше: це мережа нервів із гангліями, з’єднана з багатьма ділянками мозку й спинного мозку, що діє на органи, не підпорядковані волі. Тому серце, шлунок, нутрощі не слухаються свідомості, але сильно залежать від пристрастей і загальних станів нервової системи. Тут же Морган формулює анти-віталістичний висновок, кажучи, що нервовий апарат не передає тканинам особливого принципу, необхідного для їхнього життя, і не секретує життєву рідину. М’язи можуть існувати й скорочуватися без безпосереднього нервового втручання; нерви волі діють на довільні м’язи як специфічні стимули. Окремо він оцінює вчення Галля і Шпурцгейма. Він визнає їхнє анатомічне значення, адже вони показали волокнисту будову мозку. Але їхня френологічна теорія, що приписує окремим ділянкам мозку певні схильності, здається йому поки що довільним твердженням, яке суперечить кращим даним якоїсь метафізичної науки (очевидно, ідеології, але це не точно). Органи чуття Морган трактує як адаптацію нервової тканини до фізичних властивостей зовнішнього світу. Око — оптичний інструмент, на кшталт камери-обскури; зображення падає на зоровий нерв, і сітківка достатньо тонка, м’яка й позбавлена звичайних оболонок, щоб сприймати світло. Вухо влаштоване щодо вібрацій повітря й тіл; смак і нюх потребують розчинності речовин у слизових виділеннях; дотик механічний і залежить від товщини епідермісу та розвитку тканини. Якщо пропустити слабкий електричний удар через око, виникає відчуття світла; через смаковий або нюховий нерв — смак або запах. Це свідчить про специфічні властивості нервових закінчень. При цьому порівняльна анатомія показує, що сутність відчуттів у тварин однакова: різняться точність, тонкість, механізм, але не загальний тип реакції.

Потребу в кожному відчутті Морган виводить із умов існування. Дотик необхідний кожній рухливій тварині; смак розрізняє їжу й спонукає до живлення; нюх особливо розвинений у хижаків, яким потрібно виявляти здобич на відстані; зір потрібен для самозбереження; слух компенсує відсутність світла й застерігає про небезпеки, що не поширюються прямими променями. Там, де звички виду роблять відчуття менш потрібним, орган слабшає, як очі в кротів. Де його використання інтенсивне, орган розвивається: у полохливих тварин гострий слух, у «дикуна» відчуття тонші, ніж у цивілізованої людини, сліпі розвивають дотик. Він допускає абстрактну можливість інших відчуттів у тварин, але вважає, що ми не маємо даних для такого твердження.

Розділ про кістки й м’язи можна значно скоротити, бо нічого особливого в ньому немає. Хіба що спроби знову розвивати телеологію. У безлічі прикладів порівняльної анатомії Морган убачає надто багато типових функціональних рішень (наприклад, якщо є мозок, то він зазвичай завжди має бути захищений щільнішою коробкою, ніж будь-які інші органи; або в будові риб і птахів можна знаходити подібні елементи). Звідси він обережно говорить про певний nisus, прагнення природи до визначеного типу комбінації, якому протидіють обставини. Водночас він глузливо відкидає фантазії про пряме походження наземних тварин від водних, як марення хворого розуму (черговий синтез Кюв’є і Ламарка). Механічно скелет — це система важелів, блоків і шарнірів, але живе тіло не може будуватися як машина, створена лише заради виграшу сили. В штучній машині конструктор часто прагне до механічної переваги; у тварин важелі часто діють із величезним механічним програшем, зате забезпечують швидкість, грацію, безпеку судин і нервів. М’язи компенсують цей програш своєю енергією, але описувати розділ про м’язи ми вже не будемо, тим паче, що Морган знову зізнається в незнанні того, що робить тканину скоротливою. Нарешті, глава завершується генеративною системою, тобто органами розмноження. Морган визнає її найтемнішою ділянкою фізіології. Дуже віддалено вона нагадує асиміляцію, яка створює тканину, однак розмноження створює цілі органи й нового індивіда. У найранішому спостережуваному стані органи вже існують, тож не можна за допомогою спостереження вирішити, чи новий організм створюється цілком наново, чи лише розвивається з батьківського зародка. Тут знову описується будова органів, різновиди розмноження в різних видів, і загалом подається логіка а-ля Кабаніс про вплив фізичного на моральне. Статеві органи змінюють загальний лад тварини: розумові здібності, схильності, апетити й звички змінюються разом із їхнім механізмом і життєвою силою.

Ближче до кінця глави Морган переходить майже до мальтузіанської біофілософії. Розмноження живих істот не відповідає кількості засобів для підтримання всіх індивідів. Ікра тріски й оселедця така плідна, що океан був би переповнений, якби більшість особин не гинула. Рослинні зародки ще численніші. Звідси його жорстка формула, що «eat and be eaten» (їж і будь з’їденим) — це загальний закон органічного буття. Людина частково вийшла з-під влади нападів нижчих тварин завдяки своєму інтелектові, але її власне розмноження веде людство до бідності, злочинності й воєн як способів відновлення балансу. Морган прямо згадує Мальтуса і наївно вважає, що уникнув би частини нападок, якби виводив свою систему не з окремого людського випадку, а із загального закону організації всіх живих істот. Останній загальний висновок глави стверджує, що можливі організації обмежені. Вид є сумою умов; і якщо умови змінюються, то організація теж має або змінитися, або зникнути (пор. Ламарка). Тому фантастичні істоти — гіпогрифи, кентаври, літаючі люди, гідри, химери — не можуть існувати в природі. Вони поєднують органи, що належать до несумісних функціональних систем (пор. Кюв’є). Монстри іноді народжуються, але несумісні комбінації гинуть, і сталий розподіл видів зберігається. За одним зубом анатом може зробити висновок про всю тварину: могутній ікло передбачає хижий кишечник, а також сильні щелепи, щільні м’язи, великі нерви, гнучке тіло, лапи з пальцями, криваві й люто-звірячі звички. Це майже програмна формула порівняльної анатомії Кюв’є, якого автор часто цитує, хоч у цьому місці майже не згадує. Як уже було сказано вище, Морган визнає вимирання видів і родів як доведений факт завдяки викопним решткам. З його погляду, кількість живих форм залежить від балансу між ними. Людина витісняє одні види, землеробство знищує рослини як бур’яни, бурі пацюки витісняють чорних і т. д. Можливо, нові комбінації іноді виникають через гібриди або через закріплення змін, спричинених фізичними обставинами, але це поки що лишається предметом дослідження, і Морган не поспішає з висновками, радше схиляючись до версій Кюв’є.

Фінал глави присвячено множинності заселених світів. Морган вважає, що земні рослини й тварини мають бути специфічними саме для Землі. Якщо зміниться відстань від Сонця, а також хімічна конституція планети, клімат, повітря, вода, температура, то зміняться й можливі організації. Тому інші планети, якщо вони заселені, не можуть бути простим повторенням Землі. Тут він знову цитує Лапласа, який говорить, що, ймовірно, існує нескінченність організацій, відповідних різним конституціям світів, але уява не здатна їх уявити. У загальному русі книги ця глава робить важливий крок. Морган показує не просто те, що життя складається з тканин і рідин, а те, що вся архітектура організму визначається його функцією, тобто буквально вибудовується поступово як відповідь на постійно посталі проблеми, і ця думка в нього нав’язливо повторюється навіть попри те, що він висловлює обережний скепсис щодо теорій трансформізму а-ля Ламарк.

Розділ IV. Про закони життєвої дії

Четвертий розділ відкривається епіграфом із Бюффона: справжні пружини організації — це не просто м’язи, вени, артерії та нерви, які описує анатом, а внутрішні сили організованих тіл, що не підкоряються грубій механіці. Однак, попри те, що він наводить чергову віталістичну думку, Морган вважає надто поспішним висновок, ніби явища життя належать до цілком особливого порядку буття, відокремленого від неорганічної природи. Навпаки, він навіть стверджує, що всі аналогії ведуть нас до думки про єдиний закон природи. Але, на жаль, поки що сполучна ланка нам невідома, і тому фізіолог не повинен фантазувати про сутність життєвої сили, а має описувати закони, за якими життєвість виявляє себе в різних тканинах. У граничному аналізі всі явища життя він зводить до двох фактів:

• відчуття присутності зовнішнього тіла, коли воно діє на живу тканину;
• реакції, внаслідок якої змінюється сама тканина, а іноді й тіло, що діє.

Цей типовий поділ можна зустріти в працях Кабаніса, Біша, Рішерана, Ламарка та багатьох інших авторів, тож тут немає нічого дивного. Слово «sensation» (відчуття) Морган уживає технічно. Це не обов’язково свідоме відчуття. У рослини, в насінині, в яйці, у відрізаному шматку тваринної тканини немає сприйняття у власному розумінні, але тканина все ж «розрізняє» свої стимули: одні речовини діють на неї, інші — ні. Тому він відокремлює нижчу органічну чутливість від perceptibility, тобто свідомого сприйняття, пов’язаного з нервовим апаратом. Він усвідомлює, що слово «відчуття» небезпечне, бо воно мимоволі навіює думку про свідомість; але мова, на його думку, майже завжди розвивається через розширення старих слів. Тут він навіть цитує Гельвеція, кажучи, що мови винайдено не філософами, а потребою. Реакцію живої тканини Морган позначає словом «скорочення», знову ж таки в широкому значенні. У власному сенсі скорочення видно в м’язі, але за аналогією тим самим словом називають і приховані зміни в залозі, судині, всмоктувальній поверхні, секреторному органі. Далі він розглядає класифікацію Ксав’є Біша: (1) органічне нечутливе скорочення, (2) органічне чутливе скорочення і (3) тваринне скорочення. Перше відповідає судинним і живильним діям, друге — рухам серця та кишківника, третє — довільним м’язам. Але Морган вважає цей поділ надто різким. Скорочення серця і скорочення довільного м’яза, по суті, належать до одного роду; галлерівська irritability (подразливість) краще схоплює їхню спільність. Різниця між органічною і тваринною дією — це не абсолютна філософська межа, а лише зручний термінологічний інструмент. Відтак він переходить до ширшої думки. Кожна тканина має свою специфічну життєвість. Різниця між квіткою і м’язом, між залозою і нервом, між кісткою і слизовою оболонкою глибша, ніж формальна відмінність між довільним і мимовільним скороченням. При запаленні навіть тканини, у звичайному стані майже нечутливі, можуть стати джерелом гострого болю; кістки й зв’язки, нечутливі до грубих поштовхів у здоров’ї, стають болісно сприйнятливими в хворобі. Так Морган розмиває стару межу між «тваринною» та «органічною» чутливістю.

Далі він ставить явища життя в один ряд з іншими силами природи. Від вищих актів волі й до простого тяжіння матерії до центра нам буде важко вказати точні межі, де одна модифікація сили завершується і починається інша. Морган прямо каже, що маємо всі підстави, окрім позитивного доказу, вважати всі явища життя залежними від одного спільного принципу, по-різному розвиненого в різних тканинах. Між нижчими виявами цього принципу та хімічною спорідненістю різниця ледь вловима, але вона є; більше того, між хімічною спорідненістю та притяганням мас у космосі також існує очевидна аналогія, хоч би якою величезною здавалася прірва між цими явищами. Тут він згадує містичних філософів давнини, які все пояснювали Еросом (мається на увазі Гесіод, але сюди також потрапляє і Емпедокл), а також Лукреція, що починає поему про природу зверненням до Венери; але сам Морган вважає таку гіпотезу радше поетичною, ніж фізіологічною. Після цього він повертається до матеріальної умови життєвості, до циркуляції крові та дихання. Чутливість і скоротливість не належать часткам тканини самі по собі; вони виникають із функціонального відношення твердих і рідких частин. Якщо перев’язати артерії кінцівки, то чутливість невдовзі зникає, тканина вмирає і розкладається. Якщо ж перерізати нерви, тоді зв’язок із мозком зникне, відчуття і вольовий рух припиняться, але сама кінцівка ще житиме, і її м’язи зможуть скорочуватися під дією інших стимулів. Звідси робиться висновок, що нервова система не є джерелом життя для всього організму; вона сама оживлюється тим самим відношенням судин і рідини, що циркулює, що й інші тканини. Кров, оживлюючи тканини, сама втрачає свої властивості й має пройти через орган дихання. У ссавців кров, що повертається від органів, темніє і стає непридатною до повторної функції; у легенях її «енергетична» властивість відновлюється. Морган визнає, що хімічно-життєва дія повітря в легенях є джерелом поновленої життєвості, хоча точний механізм лишається невідомим. Єдиний, здавалося б, виняток — це плід у лоні матері, чия кров не відрізняється за кольором на артеріальну й венозну; але тут він допускає, що плацента виконує функцію, замісну щодо легень, і тому не вважає це серйозною проблемою.

Потім він формулює кілька законів дії стимулу, що цікаво в контексті суперечок стимулювальної школи Брауна та італійських контрстимулістів. По-перше, стимул має діяти на тканину певний час. Блискавка може пролетіти крізь поле зору непоміченою; куля іноді проходить крізь тіло майже без відчуття; отрута або зараза часто мають прихований період. Тому при отруєнні можна дати хворому блювотний засіб ще до того, як отрута встигне збудити тканину. Багато хвороб мають інкубаційний період і виявляються не відразу. По-друге, дія триває після усунення причини: блювання повторюється після того, як блювотний засіб уже вийшов зі шлунка; сюди ж належать сліди в очах, якщо довго дивитися на яскраве світло тощо. Кількість стимулу має відносне значення. Мала доза не дає функціонального ефекту; надмірна може посилити, зупинити, обернути або спотворити дію органа. В органах чуття надлишок стимулу дає біль замість відчуття; у м’язах — судому замість правильного руху; у залозах — спершу посилення, потім зупинку секреції, а іноді виділення крові через секреторні судини. Спроба довести приємні відчуття функції до надміру знищує саму мету й веде до слабкості, розладу та хвороби. Дуже важливий розділ присвячено залежності дії стимулу від стану органа, що сприймає. Живий організм не тотожний самому собі в кожну мить. Якщо одну руку тримати в гарячій воді, а другу в холодній, а потім обидві опустити в теплу, перша відчує холод, друга — тепло. Нагріта рука виснажена сильним тепловим стимулом; охолоджена накопичила сприйнятливість. Так само після морозу тепла кімната спричиняє поколювання, біль і приплив крові до шкіри. Тому обморожену частину не можна відразу гріти: російська практика розтирання снігом пояснюється тим, що сніг, хоч і холодний для звичайної шкіри, все ж тепліший за морозне повітря і дає слабкий, співмірний новому стану тканини стимул. Звідси Морган виводить і свою теорію застуди. Він вважає ймовірним, що катар часто виникає не стільки від переходу від тепла до холоду, скільки від різкого повернення від холоду до тепла, коли тканина, що накопичила сприйнятливість, отримує надмірний стимул. Після нічного повітря, балів і зібрань шкода може походити не лише від охолодження, а й від повернення в теплу кімнату або ліжко. Ходьба додому, викликаючи загальний «жар» шкіри через рух, робить перехід менш небезпечним, ніж повернення в кареті. Нестача стимулу менш небезпечна, ніж надлишок, бо вона накопичує збудливість. Голод він пояснює накопиченою чутливістю шлунка через відсутність звичного стимулу їжі; статеве збудження тварин — тим самим механізмом. Нестача розумового збудження породжує ennui, нудьгу, і супроводжується неспокійними рухами, «fidgets», відбиванням ритму пальцями, потребою кудись витрачати невикористану життєвість. 

Далі йде великий розділ про звичку, яка має властивість притупляти стимули. Особливо це стосується задоволення, болю, фізіології шкіри та слизових оболонок. Смак зникає, якщо довго тримати речовину в роті; перстень спершу відчувається, а потім перестає; звичка до алкоголю зменшує його дію на розсудок; звичка до опію дає змогу переносити дози, смертельні для незвиклої людини, і т. д. Звичка діє і на елементи середовища. Селянин, що живе під відкритим небом, менше потерпає від змін погоди, ніж розніжений міщанин. Східні фокусники, які ковтають мечі, користуються не дивом, а притупленням чутливості слизової оболонки стравоходу. Звичка значною мірою знецінює насолоди, тому багатство, за Морганом, має одну реальну перевагу, а саме — воно дає змогу змінювати заняття, товариство, місце перебування (туризм), тобто оновлювати низку відчуттів. У сфері сприйняття й судження звичка зміцнює ідеї: часте вивчення предмета робить рухи sensorium точнішими, ідеї легше викликаються та поєднуються. Тому звичка водночас підвищує точність порівняльних понять і притупляє первісні відчуття задоволення та болю. Тут він цитує Фонтенеля і Шамфора, а також Мура:

Фонтенель: «Задоволення недостатньо міцні, щоб витримати поглиблене вивчення. Їх треба лише злегка торкатися. Вони подібні до трясовинних земель, якими слід пробігати легко, не зупиняючись ані на мить».

Шамфор: «Той, хто бажає надмірно підпорядкувати своє щастя розумові, хто піддає його дослідженню, хто, так би мовити, чіпляється до своїх насолод і допускає лише вишукані задоволення, зрештою позбавляється їх зовсім. Він подібний до людини, яка так старанно збивала й чесала свій матрац, що той витончився, і врешті нещасному довелося спати на жорсткому».

Томас Мур: Усе біжимо від Природи, щоб пізнать її лад,
У вивченні причин притупляєм захват,
Забуваючи, скільки для нас, перед долею, варт
Сонна мрія понад істини, що розум нам дав.

Отже, знання часто послаблює безпосереднє задоволення, бо дослідження «розбирає» насолоду. Звичка робить людей невдоволеними теперішнім, але водночас прикуває їх до старих форм. Усталена несправедливість із часом перестає пекти; прецедент посідає місце розуму; найгірші уряди знаходять сумлінних прихильників, найпринизливіші забобони — мучеників. Те, що не схвалюється, починає здаватися терпимим; те, що довго існувало, видається природним і неминучим.

Далі Морган вводить закон зміни стимулу. Якщо орган утомлений одним подразником, то інший подразник іще може діяти. Чай, кава, вино, спирт, ефір, опій, уживані почергово, діють довше, ніж один стимул. Цим самим він пояснює зорові спектри в Еразма Дарвіна в «Зоономії»: якщо довго дивитися на червоне кружальце, а потім перевести погляд на білий папір, з’явиться зелений слід, бо ділянка зорового нерва, утомлена червоним, уже не реагує на червоні промені білого світла й сприймає залишкову комбінацію синього та жовтого як зелене. Звідси він виводить навіть теорію приємних кольорів. Чисті первинні кольори надто втомлюють, середні тони приємніші, бо дають змішані, менш виснажливі враження. Якщо стимул не надмірний і повторюється через правильні проміжки, коли чутливість встигає відновитися, тоді його дія може не зменшуватися, а зростати. Доктор Дарвін пояснював це спільною силою подразнення й асоціації. Морган застосовує це насамперед до ліків, які мають відновити порушену періодичність функцій. Лікар повинен не просто «дати засіб», а влучити в ритм організму.

Наступний розділ — симпатія. Під цим словом Морган розуміє вплив одного органа на інший, часто віддалений (пор. як симпатія використовувалася в системі Бруссе). Він одразу застерігає, що симпатія — це назва факту, а не пояснення причини. Вона може виникати через неперервність поверхні, як запалення, що поширюється по мембрані, але також іще з десятка інших способів. Особливе місце тут посідають шлунок і кишечник (як і в Бруссе). Їхні розлади спричиняють головний біль, тривожні сни, галюцинації, серцебиття, спазми, астматичні стани. Струс мозку або сильна емоція можуть викликати блювання, а горе може супроводжуватися проносом. Морган цитує античного автора Аретея, який стверджував, що шлунок — це вождь задоволення і незадоволення. Ця думка згодом набуває соціально-політичного виміру. Стан внутрішніх органів впливає на характер і пристрасті (разюче, що ця ідея, початок якої дає Кабаніс, трапляється навіть у сучасних працях із фізіології). Хвороби печінки спричиняють особливі ряди ідей; сухоти іноді дають бадьорі ілюзії та хибні надії; статева зрілість і материнський інстинкт перебудовують усю тварину. І тут Морган сам прямо відсилає до праці Кабаніса, хоча тією ж мірою все сказане споріднене й матеріалістичній теорії Бруссе. Через симпатію органів із мозком Морган тепер пояснює інстинкт. Гніздування птахів, тимчасова лють самців травоїдних, дивні дії комах, похмурість хижака від голоду — все це не дії особливої містичної здатності, а необхідні реакції, зумовлені фізіологічними станами. І точно так само це стосується людини. Прихильність судді легше здобути після ситної їжі та легкого травлення; тривала злиденність і постійні неприємні відчуття породжують жорстокість і байдужість до пороку; здорове задоволення первинних потреб схиляє до м’яких соціальних почуттів. Так Морган фізіологізує не лише психологію, а й політичну теорію. Благотворне правління і покірність населення мають фізичну основу, і добрий правитель, якщо хоче морально процвітаючий народ, повинен подбати про задоволення базових потреб. Деспотизм при цьому викликає руйнівну реакцію.

«Приємне збудження від здорового функціонування організму, що виникає за достатнього забезпечення предметами першої необхідності, сприяє розвиткові м’якших почуттів і тісніше пов’язує узи суспільства, схиляючи індивіда співпереживати радощам свого роду. У цьому полягає одне з фізичних підґрунть тієї тісної зв’язки, що існує між благодійним правлінням і слухняним народом; це ж допомагає пояснити неминучість тієї руйнівної зворотної реакції, яка час від часу змітає тиранів із лиця землі й підводить кривавий баланс між деспотизмом і рабством».

Далі Морган намагається пов’язати інстинктивні дії із симпатією. Перший вдих новонародженого зумовлюється враженням від повітря, яке вперше відчувається; перші смоктальні рухи — запахом молока; природні вияви пристрасті виникають без навчання і без свідомої волі. Тут він, до речі, посилається на працю пізнього ідеолога Дежерандо — «Про знаки». При цьому Морган робить дуже важливий крок: якщо інстинкт — це симпатичний рух нервових органів, то воля і розсудок не стоять поза цією ланкою. Дані (внутрішні або зовнішні) відчуття породжують певні ідеї; сума ідей у розумі породжує певні реакції волі. Відрізняються лише джерела відчуттів. Різниця між інстинктом і розумною дією полягає радше в швидкості: інстинктивний рух настільки швидкий, що свідомість не встигає простежити його стадії.

Проти ідеї vis medicatrix naturae Морган використовує болісні симпатії. Якби в організмі існував спеціальний цілющий принцип, симпатичні рухи завжди працювали б на користь. Але спазми кишечника, біль у плечі при хворобі печінки, головний біль від шлунка, блювання при хворобі нирок часто не лікують, а лише посилюють страждання. Отже, це не мудра внутрішня медицина природи, а загальний закон організації, який іноді корисний, а іноді шкідливий. Потім він коротко розглядає «привиди» та видіння. Деякі симпатичні болі, на його думку, можуть бути помилками сприйняття: sensorium приписує біль здоровому органу, віддаленому від справжнього осередку хвороби. Подібні помилки трапляються при маренні та іпохондрії, коли уява наділяє сновидні образи реальністю відчуття. У деяких епілептиків перед нападом виникає вид жахливої постаті, яка нібито вдаряє їх у момент падіння. Поступово від індивідуальної симпатії органів Морган переходить до симпатії між особами. У вищих тварин вона розвинена сильніше, а в нижчих — слабше. Навіть у людей із справжньою прихильністю почуття передаються радше поглядами, ніж словами. Людська мова виросла не лише зі строю органів голосу, а й із високої сприйнятливості до природних знаків тіла. Навіть глухонімі показують, що соціальне спілкування цілком можливе й без голосової мови. Домашні тварини, собаки й коні, читають людську міміку і значною мірою тому вступають із людиною в тісні стосунки. А в натовпі ця симпатія діє одразу масою. Навіть узятий сам по собі великий натовп збуджує; емоції поширюються від найближчих слухачів до дальших, як електричне повідомлення. Морган згадує Ксеркса, який плакав при вигляді своїх військ, і вважає цей епізод психологічно правдоподібним. На цій самій основі він пояснює й відкидає месмеризм:

«Саме на цих фактах ґрунтується безсоромне й огидне шарлатанство месмеризму, або тваринного магнетизму. Суть цього обману цілком розкривається в ході контрольних дослідів: коли випробуваного змушують повірити, що він перебуває під дією магнетизму, хоча насправді це не так; і коли над ним проводять справжній сеанс без його відома. Поки розум не залучено, жодного ефекту не спостерігається; коли ж він захоплений волею експериментатора, ефект настає без участі якоїсь уявної причини».

Далі йде розділ про асоціацію, той самий принцип, що від часів Гартлі так популярний у Британії. Якщо два органи або два дії часто працюють разом чи послідовно, то одне починає викликати інше. Так утворюються звичайні рухи кінцівок. Первісно узгоджений рух потребує уваги й волі; але після багаторазового повторення м’язи діють разом точно, швидко й майже без свідомого контролю. Досвідчений органіст може грати складну фугу й водночас розмовляти: слух підказує наступне співзвуччя, пальці виконують рух без безпосередньої уваги. Асоціація полегшує набуття навички, але ускладнює виправлення поганих звичок, ходи, жестів, вимови. Далі Морган розрізняє місцеві та поширені стимули. Одні речовини діють майже спеціально на один орган: блювотні — на шлунок, проносні — на кишківник, терпентин і шпанська мушка — на нирки, ртуть — на залозисту систему. Інші, як-от вино, опій та ефір, діють широко й тому називаються diffusible stimuli; їхній загальний ефект, імовірно, проходить через мозкову тканину. Бувають стимули, майже незначні в місці прикладання, але такі, що спричиняють сильну реакцію віддаленого органа, наприклад, лоскотання горла пір’їною викликає блювання. Поняття orgasm у Моргана не сексуальне, а судинно-фізіологічне. Це посилений стан капілярної системи органа, приплив крові та підвищена життєвість, що супроводжують дію. Сколка в шкірі викликає почервоніння, припухання, біль, посилення всіх живильних функцій частини. Кожен орган, коли його спонукають до посиленої роботи, стає тимчасовим центром припливу крові. Це необхідно, бо життєвість тканини не є самостійним запасом, вона залежить від постійного припливу артеріальної крові. Якби стимул, що вимагає функції, не супроводжувався посиленим живленням, тоді й орган швидко виснажувався б. Але два органи рідко можуть одночасно бути центрами припливу. Розумова праця після їжі псує травлення, бо мозок відтягує на себе кров’яний «центр». Повна їжа, навпаки, робить шлунок центром припливу, спричиняє туманність думок і небажання рухатися. Цим же він пояснює зябкість після обіду, а подібний принцип пояснює полегшення болю при сильному розумовому збудженні. 

Розділ про сп’яніння безпосередньо пов’язаний із diffusible stimuli. Тут він знову посилається на «Зоономію» Дарвіна. За помірного надміру вина або подібного стимулу спершу виникає величезний приріст сенсорної сили. Потім швидкість думок стає надмірною, зв’язки розпадаються, воля діє нерегулярно, м’язи слабшають, мова заплітається, а всі рухи порушуються. Подразнення шлунка змінює його м’язову дію, і після цього виникають запаморочення, блювання та глибокий сон. Повне відновлення триває близько доби, супроводжуючись головним болем, нудотою, гарячковим станом і посиленим виділенням жовчі. Механізм пияцтва він описує майже як замкнену фізіологічну пастку. Після збудження настає болісний стан виснаженої чутливості, і організм сам штовхає п’яницю до нової дози, щоб зняти недостатнє збудження. Так звичка зміцнюється з кожним повторенням. Фізичне страждання поєднується з «обвинувачуваною совістю», і людина знову шукає сп’яніння, щоб заспокоїти шлунок і свідомість. Морган різко засуджує державну політику, що отримує прибуток від спиртного:

«Навряд чи варто додавати, що надмірна доза цих летких збудників миттєво знищує життя. Відомо, що пінта нерозбавленого спирту, випита залпом, здатна вбити, мов удар блискавки; і в цій своїй якості подібні засоби милосердніші, ніж у тих різноманітних і затяжних муках, які в менших дозах вони завдають затятому п’яниці, так само неминуче ваблячи його «похмурою дорогою до смерті». І все ж на цю дорогу спокушаються цілі народи, аби держава могла отримувати прибуток; і хай ціною тому стає дедалі більша кількість лікарень і шибениць, а також підрив працьовитості, здоров’я й моральності ошуканих підданих. Бо людина, «обдарована минущою владою», нехтує веліннями розуму й до самого кінця перебуває в самообмані та брехні; вічно тримаючи на вустах релігію й мораль, вона, однак, своїми установами лише потурає зростанню злочинності. Однією рукою вона карає те, що заохочує іншою, і озброює небо й землю проти тих безчинств, що породжені її власним невіглаством і вигодувані її ж порочністю!».

Тонічні засоби він протиставляє поширюваним стимулам. Хінна кора діє повільніше, але стійкіше. Назву «тонік» він вважає такою, що ґрунтується на хибній аналогії з пружним натягом. У живому організмі немає такого «тонусу» в механічному сенсі. Теорія про те, ніби дубильні речовини діють на живе волокно так само, як під час дублення шкіри мертвих тварин, теж незадовільна. Дія цих засобів є життєвою, але незрозуміло, чи падає вона безпосередньо на капілярну систему, чи через шлунок симпатично впливає на інші тканини.

Розділ про скорочення і спазми повертає нас до м’язів, але тут уже можна цілком скорочувати. Він окремо підкреслює відмінність між органами живлення і органами відношення. Серце й діафрагма діють упродовж усього життя через регулярне чергування праці та спокою і допускають незначні коливання сили. Довільні м’язи, органи чуття і мозок зазнають набагато різноманітніших стимулів і тому потребують особливого механізму відновлення — сну. За Морганом, сон — це не функція, бо функція означає дію, а сон є запереченням дії. Механізм сну нам невідомий, але відомо, що він не охоплює всі органи водночас. Один орган може спати, коли інший бадьорить; уява може діяти за закритих органів чуття; один або кілька органів чуття можуть лишатися активними, їхні навіювання змішуються з образами уяви й збуджують волю — звідси й сомнамбулізм. Далі він послідовно описує повний сон, частковий сон, шкоду від недосипання та порушень нічного ритму. Розповідає про причини безсоння і години, коли ми бачимо сни. І завершує тим, як змінюється потреба у сні в різному віці людини. Гібернація — стан, подібний до сну, але глибший і пов’язаний із холодом. Коли тварина йде в укриття, вона не їсть, рідко дихає, її пульс сповільнюється, температура падає, хоч і залишається вищою за навколишню. Травлення повністю зупиняється, і Спалланцані навіть довів це дослідами. Якщо тварина перед зимівлею вгодована, вона худне, витрачаючи власну речовину на підтримання життя. Причини здатності до гібернації невідомі, але вона трапляється у тварин різної будови й не пояснюється видимою анатомією.

«Людські свідчення мають таку малу ціну навіть у найпростіших і найбуденніших обставинах, що приймати їх слід із найбільшою обережністю. Сумнів є початком мудрості, а скептицизм — найвірнішою ниткою, здатною провести крізь лабіринт помилок, у якому здебільшого приховано підвалини науки».

Так званий сон рослин він вважає радше гібернацією, ніж тваринним сном. Закривання листків і пелюсток уночі або перед дощем пов’язане з усуненням стимулів, що підтримують рослинну циркуляцію; багато рослин у цьому стані, згідно з думками Дарвіна, вочевидь не дихають, що відрізняє їх від сплячих тварин. У тварин же живильні функції уві сні не припиняються, а лише сповільнюються. Пульс стає повільнішим, але повнішим; кров сильніше прямує до капілярів; посилюється потовиділення; ріст, загоєння ран і одужання відбуваються уві сні швидше, ніж у стані бадьорості. Завершення розділу пов’язує сон із загальною вразливістю високоорганізованої тварини. Органи відношення можуть відновитися через сон; але органи живлення не мають такого повноцінного відпочинку. Якщо вони перезбуджені, то не «засинають» здоровим чином, а дають запалення або хворобливу слабкість. У рослин і зоофітів хвороб мало, і вони частіше виникають від зовнішнього ушкодження. У вищих тварин хвороб більше саме тому, що фізичне дедалі сильніше підпорядковується моральному, а органічне — примхам сприйняття, волі, апетиту й пристрасті.

Розділ V. Психічні явища

Це, мабуть, найфілософськіший розділ усієї книги, що неважко зрозуміти навіть за його назвою. Епіграфи, взяті з праць Стефана-Людовика Жоффруа та Гермія, одразу задають тон тотального скептицизму. Морган не обіцяє метафізичної розгадки сутності мислення. Його завдання — просто описати психічні явища як функції організму, наскільки це дозволяє фізіологія того часу. Спершу він визначає відносну чутливість. Це додаткова здатність тварин щодо живильних функцій. Рослина живе, всмоктує, росте й розмножується; але тварина, оскільки вона рухається, має також орієнтуватися у зовнішньому середовищі. Тому чутливість у тварин розподілена залежно від їхніх потреб, способу руху, живлення та почуття самозбереження. У цьому пункті Морган повторює думку попередніх розділів: психічна здатність не вводить нового принципу буття. Зовнішні тіла діють на органи чуття так само, як специфічні стимули діють на інші тканини. Життєвість органів чуття живиться кров’ю, підпорядковується тим самим законам посилення, послаблення, звички й виснаження, що й інші органічні функції. Далі він розбирає мозок і відмовляється від ідеї centrum commune, єдиного центру сприйняття. Анатоми багато розтинали мозок, описували відмінності його частин, але так і не змогли пов’язати кожну частину з певною психічною функцією. Іноді окремі ділянки мозку руйнувалися хворобою без суворої відповідності між ушкодженням і душевним розладом. Щоправда, з цього не можна робити висновок, що зв’язку не існує, адже інакше взагалі незрозуміло, навіщо тоді потрібен мозок, і як пояснити феномен психічних розладів без вдавання до магії. Ми чудово бачимо, як легка зміна мозкового кровообігу, тиск на судини або апоплексичний напад швидко змінюють свідомість. Звідси він робить подвійний висновок: (1) психіка залежить від мозкової організації, (2) і не можна шукати в мозку маленьку «кімнату душі», останній пункт відчуття і перший пункт волі. Морган згадує старе грецьке τὸ πρῶτον αἰσθητήριον (перший орган відчуттів), картезіанську шишкоподібну залозу, мозкові шлуночки тощо. Усе це для нього — приклади того, як метафізики й фізіологи перетворювали абстракцію індивідуальної свідомості на маленького внутрішнього чоловічка.

Перцепція, за Морганом, є первинним законом організації, таким само незбагненним у своїй внутрішній природі, як травлення або м’язове скорочення. Ми знаємо її за наслідками. Він визнає, що уяві важко поєднати думку з рухами матерії, але сам факт цього зв’язку для нього безсумнівний. Органи чуття — єдині входи знання; усе, що жодним чином не стосується людських почуттів, для людської науки практично не існує. Тут він посилається на Кабаніса і Локка: зовнішній предмет може бути предметом дослідження лише тоді, коли він здатен діяти на наші органи. Ідеї, наскільки вони доступні філософському аналізові, слід розглядати як зміни, спричинені в мозковій тканині дією зовнішніх тіл. При цьому Морган відокремлює фізіологічну теорію сприйняття від богословського догмату про безсмертну душу. Він не хоче сперечатися з догматом віри в його власній царині. Але він вимагає не змішувати «теологічну душу» з фізіологічним принципом чутливості. Інакше довелося б або поширювати безсмертя на тварин і навіть рослини, або заперечувати фізіологічну спорідненість людини з тваринами. Як завжди, Морган не висуває прямої атеїстичної декларації, але послідовно витісняє душу з царини пояснення живих і психічних функцій.

Далі він говорить про різну чутливість тканин. Не кожна частина тіла однаково викликає сприйняття. Кишківник болісно реагує на неперетравні речовини, шкіра — на температуру та хімічне або механічне ушкодження тощо. П’ять зовнішніх чуттів дають тонше й дальше знайомство із зовнішнім світом. Внутрішні органи теж є джерелами ідей, бо щодо нервового центру вони виступають як зовнішні стимули. Тому багато душевних станів слід розглядати як особливі форми внутрішнього дотику. Дуже важливий крок Моргана — це критика уявлення, ніби ідеї подібні до своїх предметів. Через око, яке справді будує зображення на сітківці, метафізики звикли говорити про ідеї як про образи. Звідси виникла думка, ніби ідея якимось чином схожа на зовнішній об’єкт. Морган вважає це грубою метафорою. Електричний удар по різних нервах може викликати світло, запах, смак; удар по окові дає спалах світла тощо. «Демон» Сократа, за Морганом, найімовірніше, був внутрішнім органічним феноменом, хворобою, тож самого Сократа він не підозрює в обмані. Те саме він допускає щодо видінь ранньохристиянських відлюдників. Самітництво, піст, дисципліна й постійна релігійна фіксація створювали фізіологічні умови для галюцинацій. Як і Сократ, вони несли маячну нісенітницю, але робили це щиро. Свідоме сприйняття вимагає не лише впливу на нерв, а й вільної уваги. Мозкова тканина не здатна водночас ясно виконувати безмежну кількість сенсорних рухів. Тому враження можуть потрапляти на органи чуття і навіть породжувати подальші асоціації, залишаючись без виразної свідомості. Коли предмет важливий для тварини, вона вже не просто бачить або чує, а дивиться, слухає, досліджує. Морган пояснює це без жодної особливої «активної здатності» душі: увага цілком фізіологічна — око фіксує об’єкт, брови затуляють зайве світло, вухо повертається до звуку, пальці добирають силу натиску, смак і запах посилюються утриманням речовини в роті або вдихом через ніздрі. Перцепція включає три моменти: (1) відчуття враження, (2) почуття індивідуальності того, хто сприймає, і (3) віднесення враження до зовнішньої причини. Морган вважає віру у зовнішній світ частиною самої організації сприйняття. Довести зовнішній світ суворим апріорним шляхом не можна, але неможливо й серйозно сумніватися в ньому як у практичному факті живого організму. Якби тварина мала міркуванням доводити зв’язок між відчуттям і предметом, вона загинула б ще до першого успішного висновку. Тут він згадує Лукіана, який глузував зі скептиків: душі академіків нібито не дісталися островів блаженних, бо ще не вирішили, чи існує такий острів. Галюцинація Паскаля слугує зворотним доказом того, що переконання у зовнішньому прототипі може виникнути й без реального предмета. Паскаль, за Морганом, не міг переконати себе, що поруч із ним немає прірви; це була дія іпохондричного стану, який збуджував у мозку рухи, аналогічні тим, що зазвичай викликаються видимою безоднею. Отже, віднесення враження до зовнішньої причини є органічним механізмом, а не розсудковим висновком.

Далі Морган ставить питання: чи однакові відчуття в різних індивідів? Червоний промінь, гіркота, тепло — чи однаково вони переживаються різними людьми? Морган схиляється до ствердної відповіді щодо первинної якості відчуттів. Подібні органи, подібні стимули, подібна мозкова тканина мають давати подібні відчуття. Але реакція на все це буває різною. Вік, стать, темперамент, хвороба, виховання, клімат, звичка й вихідна організація — усе це змінює те, як індивід відповідає на враження. Звідси робиться моральний висновок, що, строго кажучи, людина не має в собі точного критерію для суду над учинками іншого. Кожен організм — це маленька республіка зі своїми законами. Суспільство змушене приблизно винагороджувати й карати, але моральне засудження однієї людини за міркою іншої завжди буде грубим. 

Пам’ять Морган виводить із постійної зміни мозку після враження. Коли рух одного разу відбувся в мозковій тканині, він залишає в ній слід, завдяки якому легше повторюється. Тут він переосмислює локківську «retention»: ідеї не лежать у голові, мов речі в коморі. Вони існують потенційно, як можливість повторення певного мозкового руху. Тому забута ідея може здаватися зниклою, хоча її відновлення можливе за належного стимулу або ланцюга асоціацій. Асоціація ідей — головний механізм усієї глави. Ідеї, що виникли одночасно, послідовно, подібно або контрастно, починають викликати одна одну. Залежно від порядку, яким іде ланцюг асоціацій, метафізики отримують різні «здібності». Якщо теперішня ідея викликає низку попередніх ідей у порядку їхнього первісного слідування, це називають пам’яттю. Якщо низка йде через порівняння з іншою ідеєю — судженням. Якщо за принципом виключення — абстракцією. Якщо за принципом нової комбінації — винаходом або генієм. Тут же він поєднує інстинкт і вольову дію. Інстинктивна дія виникає безпосередньо з враження і тісно пов’язана з ним; вольова дія постає з довшого ряду асоціацій і супроводжується усвідомленням мети. Але механізм один. Ссання новонародженого спершу автоматичне, але згодом може виконуватися свідомо; гра на музичному інструменті спершу свідома, а потім стає майже автоматичною. Різниця між інстинктом і розумом, за Морганом, полягає не в двох субстанціях, а в складності та швидкості проміжних мозкових рухів.

Мотиви дії він зводить до задоволення, болю і нестачі стимуляції. Усе, що сприяє здоровому виконанню функцій, називається добром; усе, що порушує або руйнує їх, називається злом. Він різко критикує стоїків за заперечення того, що біль є злом. Людське існування цілком залежить від випадкових обставин, від багатства, праці, удачі, почестей, боротьби, фізичного середовища; тому не можна оголошувати все зовнішнє байдужим. Добро і зло не сидять у речах як вічні якості. Вони визначаються відношенням речі до сприймаючого організму. Те, що зазвичай є благом, стає злом, якщо заважає вищому благу; зло може стати благом, якщо стимулює успішну дію і розширює людську активність. Пристрасті Морган описує фізіологічно. Любов, ревнощі й материнська прихильність прямо пов’язані з розвитком і дією певних органів. Страх, гнів, смуток і ненависть теж змінюють органічні рухи, хоча їхня корисність менш очевидна. Страх прискорює серцебиття, відганяє кров від поверхні, діє на кишечник; мужність посилює серцеву діяльність; гнів спрямовує кров до шкіри й голови, тому може спричиняти епілепсію та апоплексію. Він згадує Галена, який зводив пристрасті до двох напрямів руху — від периферії до центру і від центру до периферії; потім наводить Драйдена, у якого пристрасті порівнюються з гарячками та ознобами. Морган розрізняє справжні пристрасті і псевдопристрасті. Любов, страх, гнів або голод мають органічну основу. Честолюбство, гра і заздрість — це вже хибні асоціації мозкових рухів, що надають надмірної жвавості окремим ідеям. Морган навіть сперечається з думкою Біша, який схилявся до того, щоб бачити в органах, змінюваних пристрастями, причини самих пристрастей. Для Моргана це допустимо лише щодо апетитів. В інших випадках пристрасть, одного разу пов’язана з об’єктом, може знову виникати при спогаді про цей об’єкт, навіть якщо він уже не має реальної сили впливати на добробут індивіда. Тому він згадує лист Елоїзи до Абеляра авторства Поупа як художньо точний випадок асоційованої пристрасті. Нудьга дістає в нього пояснення в дусі Гельвеція. Мозкова тканина має потребу у відчутті; і навіть певний біль вважається кращим, ніж цілковита порожнеча інтересу до життя. Часте повторення задоволень послаблює їхню інтенсивність, особливо якщо людина насильно збуджує апетити раніше їхнього природного повернення. Тоді вона шукає нових стимулів, змінює сцени, заняття, прихильності, женеться за завтрашніми комбінаціями й втрачає теперішнє. Тут Морган прямо цитує працю Гельвеція «Про розум»:

«Саме задля порятунку від нудьги, навіть під загрозою отримати надто сильні й, як наслідок, неприємні враження, люди з найбільшим запалом шукають усього, що здатне їх глибоко схвилювати».

Він також наводить міркування Гельвеція про кокетку, яка найкраще розпалює пристрасті ледачого й виснаженого чоловіка, бо вона збуджує, але не задовольняє. Справжні органічні пристрасті насичуються задоволенням, і помірне їхнє задоволення корисне для здоров’я, енергії та щастя. Але штучні пристрасті — заздрість, честолюбство, азартна гра — посилюються саме через їхнє задоволення, а тому ведуть до розчарування і страждання. Природне задоволення обмежене органічною мірою, а штучна пристрасть легко стає ненаситною. Усе це, звісно, нагадує класифікацію задоволень у Епікура, хоча це джерело тут не згадується. Соціальні почуття Морган вважає природними. Людина народжується з сильною схильністю співчувати стражданням свого виду. Тут Морган цитує консервативного сатирика Ювенала про те, як ми за велінням природи сумуємо на похоронах молодої дівчини або немовляти. Але він не погоджується, що це відрізняє лише людину. Стадні тварини теж співчувають тим стражданням, які можуть виразити й зрозуміти. Тут Морган навіть відкрито виявляє себе як руссоїст, коли каже, що цивілізований розрахунок часто псує природне співчуття. Для підтвердження своїх думок він використовує афоризми Ларошфуко і Шамфора, а найхарактерніший приклад — такий:

«Проста й невибаглива людина — за умови, що її почуття не притуплені, а серце не закам’яніло від надмірних труднощів у пошуках найперших засобів до існування та супутнього їм життя в злиднях і нестатках — відкрита всім добрим природним поривам і з готовністю співчуває навіть незнайомцеві. Їй досить лише побачити страждання, щоб спробувати полегшити його, часом навіть із ризиком для власного життя. Навпаки, дитя витонченої цивілізації, чиї зрослі потреби й штучні пристрасті змушують його обмірковувати кожен крок і прораховувати кожну дію, надто часто виявляється холодним, байдужим і зосередженим лише на собі. Воно черпає ґрунт для особистого задоволення навіть із невдач своїх друзів, лих свого вітчизни або на могилах тих, із ким його пов’язували найдовші й найвипробуваніші узи. Для таких людей безкорисливість — це дурість, а патріотизм — лише удавання. «У нинішньому стані суспільства, — каже Шамфор, — людина здається мені більш розбещеною своїм розумом, аніж своїми пристрастями. Пристрасті (я маю на увазі ті, що властиві людині первісній) зберегли в суспільному устрої ті крихти природності, які в ньому ще можна знайти». Однак навіть у найпорочніших членів суспільства рідко трапляється так, щоб усяке соціальне почуття було цілком придушене і щоб ними не рухали жодні інші мотиви, крім прагнення до суто особистої насолоди».

Далі починається його теорія необхідності. В органічному житті всі визнають причинну необхідність. Але у сфері психіки метафізики хочуть виключити причинність і тому говорять про вільну волю. Для цього вони навмисно суворо розрізняють інстинкт і розум як два різні принципи руху. Інстинкт визнають необхідним, бо він простий і очевидний. Розумні дії складніші, і тому на їхній складності будується будівля вільної волі. Морган вважає це помилкою. В інстинкті одне сильне враження відразу викликає один відповідний акт. У навмисних діях працює кілька ідей майже однакової сили; виникає пауза, мотиви розгортають свої асоціації, і дія визначається тим мотивом, який разом з усіма пов’язаними ідеями сильніше впливає на sensorium. Тут Морган знову цитує Гельвеція: 

«Ми вважаємо, що розмірковуємо, коли нам доводиться, наприклад, вибирати між двома насолодами, майже рівними й такими, що перебувають у рівновазі; однак у цьому разі ми приймаємо за розмірковування лише ту повільність, із якою з двох майже рівних тягарів важчий перетягує одну з шальок терезів».

Якщо Кондильяк вважав, що інстинкт — це недорозвинений розум, то Морган пропонує розглядати сам розум як вищий щабель розвитку інстинкту. Він навіть сперечається з Локком, який поміщав свободу в здатність затримувати дію. На це він відповідає, що й затримка теж може бути суворо необхідною, і що вона виникає зі зіткнення мотивів. Якщо одна ідея заволодіває мозком із достатньою силою, вагання припиняється, і дія стає неминучою. Людина в конкретній ситуації може мати кілька абстрактно можливих способів дії, але дана людина, з даною організацією, даним минулим, даним станом пристрастей і даним набором вражень, не може діяти байдуже в будь-якому напрямку. Хоробрий битиметься, боягуз утече; моральна людина підкориться мотивам пристойності, людина без цих мотивів не може «захотіти» вчинити так само, як шлунок не може захотіти голодувати, будучи переповненим.

Пристрасті, на думку Моргана, очевидно непідвладні простій волі. Почервоніння від сорому, блідість від страху, сльози від горя, блиск в очах від радості — все це викриває людину всупереч її бажанню. Убивця не хоче бліднути перед жертвою, лжесвідок не хоче слабнути в суді, але сам організм усе одно видає їх. Тому й моральні реакції теж суворо необхідні. Контроль над пристрастями можливий лише через протимотиви, зміну тілесного стану або виховання. Моралісти й уряди на практиці завжди так і діяли: вони протиставляють одній пристрасті іншу, страх — бажанню, марнославство — чуттєвості, релігійний захват — мирській прихильності. Чернече ослаблення тіла дієтою і кровопусканнями він наводить як грубий фізіологічний спосіб боротьби з пристрастями. І тут Морган робить різкий випад проти виховання. Батьки й учителі, самі того не визнаючи, виходять із детермінізму. Релігійні догми прищеплюються дитині до розуміння не тому, що хочуть вільного переконання, а тому, що хочуть наперед закріпити в мозку потрібні асоціації. Так формується, зокрема, і національний характер. Кожна нація сліпо прив’язана до своєї релігії, своїх законів, моралі та звичаїв. Морган зауважує, що думки — це те, що людина найменше має право називати своєю власністю. Кожне покоління зазвичай залишається на рівні тих ідей, які панували в період його виховання. Друкарство дало людству новий імпульс, але новації зазвичай приймає наступне покоління, ще не таке зайняте колишніми асоціаціями.

Вчення про необхідність, за Морганом, не руйнує моралі. Воно робить покарання більш співмірним, відкриває шлях до жалю та прощення. Соціальні почуття не залежать від абстрактної теорії свободи; вони органічно постають із симпатії. Якщо людина любить корисне й ненавидить шкідливе, це так само природно, як і її апетит. Теологічні труднощі відплати й Провидіння залишаються однаково темними і для прихильника свободи, і для прихильника необхідності. Далі Морган повертається до пам’яті. Повторне враження включає recognition, визнання попереднього досвіду. Відмінність реального враження від фантазії теж утворюється асоціацією. Ідея, викликана реальним предметом, узгоджується з поточними чуттєвими враженнями; а ідея, що виникла в ланцюзі уяви, з ними не узгоджується. Уві сні, коли органи чуття закриті для зовнішнього порівняння, фантастичні ідеї сприймаються за реальності. Спогад не підпорядковується волі: людина не може згадати цілком відсутню ідею, якщо немає пов’язаної з нею ідеї, уже присутньої в розумі. Спроба згадати є повторенням ланцюгів асоціацій, мотивованим інтересом до втраченої ідеї. Іноді ідея спалахує пізніше, вже після невдалої спроби; Морган пояснює це тим, що мозкова тканина була приведена в стан збудження і продовжує повторювати рухи вже без прямої волі. Тому він критикує мнемонічні системи. Природна пам’ять тримається на важливості фактів, ясності первісних вражень і правильному порядку зв’язків. Найкращий засіб для пам’яті — це добрий метод навчання, коли факти розташовано в їхньому природному порядку, з виразними подібностями й відмінностями. Штучні асоціації гірші, бо вони зберігають голий факт без живого зв’язку і можуть змішуватися з реальними зв’язками. Він глузує із системи Фейнегла, де Юлій Цезар пригадується через «Jew». Дитина, навчена так, ризикує уявити римського диктатора торговцем старовиною.

Хвороби мозку показують органічний характер пам’яті. Апоплексія може знищити одні ряди ідей і залишити інші. У освічених людей іноді зникає рідна мова, але зберігаються латинські й грецькі цитати. Він посилається на єпископа Вотсона, який розповідав про свого батька. Той не міг утримати в пам’яті ім’я сина, але повторював сотні рядків із класиків. У маренні, навпаки, стара дитяча пам’ять може оживати; давно зниклі образи стають матеріалом галюцинацій. Сам розум Морган пов’язує з мовою (побіжно ще раз пославшись на Кондильяка). Тварина експериментує, коли наявних ідей замало; вона міркує, коли треба зіставити ідеї з досвідом і потребами організації. Мистецтво міркування залежить від довільних знаків. Тому воно краще розвинене у стадних тварин, а в людини досягає найвищої форми через мовлення. Спершу людина називає видимі й відчутні предмети, потім окремі відчуття та властивості, потім класи предметів, потім складні ідеальні існування. Операції мислення відтак здійснюються вже радше зі знаками, ніж із самими предметами. Це потужно прискорює думку, але породжує нові помилки: одне слово приховує безліч окремих ідей, різні люди вкладають в одне слово різний зміст. Як приклад він наводить слово «кінь». Для звичайного спостерігача це кілька невиразних ідей про форму, звички та користь тварини; для жокея — ціла система точних ознак, переваг і сил; для художника — це форма і краса; а для анатома — внутрішня будова організму. Тому суперечки людей часто нагадують історію Вавилону. Вони користуються однаковими словами, але рухаються різними мозковими комплексами. Особливо ж це небезпечно в політичних справах.

Аналіз і синтез він також пояснює фізіологічно. Коли складний предмет важливий, мозок розкладає його на складові ідеї, тобто на колір, форму, речовину, твердість, блиск тощо. Завдяки мові окремі властивості дістають назви й можуть викликатися окремо. За відсутності ножа людина, виділивши властивість «різати», шукає інший предмет із тією самою властивістю — кремінь або скло. Аналіз зовнішніх предметів аналогічний аналізові понять. Селітра спершу відома через смак, колір, твердість і вплив на горіння; потім хімія розкладає її на азотну кислоту й поташ, далі — на калій, азот і кисень. Точно так само в етиці поняття доброчесності розкладається на доброзичливість, працьовитість, чесність і далі — на збереження індивіда та благо виду. Синтез є зворотним поєднанням ідей із різних комплексів через спільний задум. Художник спершу аналізує природу на будинки, воду, небо, листя, світло, тінь, перспективу; потім із цих запасів будує ідеальний ландшафт і втілює його на полотні. Винахідник теж не створює з нічого нових мозкових рухів; він змінює порядок уже наявних вражень. Сновидіння й мрійництво показують той самий асоціативний механізм без керівної мети; свідомий винахід відрізняється тим, що провідна ідея відкидає невідповідні асоціації. Судження і силогізм у Моргана — це не формальна гра, а роз’яснення прихованих зв’язків у складних словах. У питанні «чи є Петро природним підданим короля?» імена «Петро» і «король» не відразу дають ясний зв’язок. Але аналіз слова «підданий» викликає ідею народження в межах володінь, і тут постає силогізм: усі народжені у володіннях короля — це його піддані; Петро народився у володіннях короля; отже, Петро — підданий. Силогізм тут не особлива машина істини, а спосіб викликати дрімотну асоціацію через третій термін. Загалом, мова має для Моргана величезне історичне значення, яке він навіть протиставляє френології Галля:

«Розвиток розуму в людини, отже, слід у більшій мірі приписувати досконалості людського мовленнєвого апарату та силі його соціальних почуттів, аніж самій лише розвиненості мозку як органа».

Простолюдин і філософ мають однакову фізичну будову, але різняться обсягом свого словникового запасу. Мова також має велике значення для відмінностей між цілими країнами. Народи з розвиненою мовою легше провадять складні дослідження; а в народів із грубою мовою навіть сильний розум буває дуже обмежений. Італійська мова, на його думку, спрямувала італійський геній до поезії; гнучкість грецької мови спрямовувала до діалектичної тонкощі. Він навіть каже, що вивчення грецької впливало на англійську літературу, а через неї — на мову й народ. Але розум, діючи через мову й порядок ідей, усе ж виявляється слабким перед первинними враженнями. Якщо дві пристрасті борються за волю, розум часто підсилює вже панівну пристрасть, розгортаючи пов’язані з нею ідеї. Цитуючи Вольтера, він заявляє, що можна мислити сильно, але діяти при цьому слабко. Драматурги, на думку Моргана, давно знають це краще за філософів: у трагедії любов і обов’язок можуть сперечатися чотири акти, але в п’ятому перемагає любов. Надто дотепний стиль убиває пристрасну силу. Згідно з мадам де Сталь, пошук дотепності заважає здатності зворушувати, і тому, щоб дістатися до серця, не можна прокладати шлях через голову.

Марення, лихоманка, божевілля і пияцтво показують порушення розсудкового порядку. Для міркування потрібно, щоб ідеї зберігалися досить довго й виразно, аби можна було розрізнити їхні складові частини. Також відбуваються значні зміни з віком. 

Розібравшись із пізнавальними можливостями людини, Морган оцінює розумові здібності тварин. Від самого початку він різко відкидає картезіансько-мальбраншівську лінію, згідно з якою тварини є автоматами. Він згадує Кірвана, який нібито захищав дивну думку про нечутливість тварин, щоб узгодити зло світу зі своїми уявленнями про Творця. Але висновок про те, що тварини відчувають, робиться майже за тими самими ознаками, за якими ми визнаємо чутливість у людей, тобто за зовнішніми виявами та діями. Їхню пам’ять і уяву доводять, наприклад, сновидіння собак; багато їхніх дій передбачають судження. Відмінність між людиною і тваринами полягає радше в кількості та ясності вражень, у розвитку органів чуття, мови й соціальної комунікації, ніж у цілком іншому механізмі думки. Морган наголошує на значенні дотику (знову й знову посилаючись на Гельвеція). Тварини з копитами, де нерви дотику замкнені в роговий футляр, зазвичай тупіші за тварин із пальцями та тонкою шкірою. Ключиці допомагають застосовувати передні кінцівки до предметів. Слон, попри відносно невеликий мозок щодо маси тіла, розумніший за близькі до нього види завдяки тонкому дотику хобота. Хижаки отримують багаті ідеї через нюх; собака, що йде по сліду, на роздоріжжі фактично виконує майже силогістичну дію. У суспільних тварин знаки, виховання молоді, спільне життя посилюють інтелект, і це показують нам перелітні птахи, мавпи та бобри. Самотні бобри, за Морганом, не мають тієї архітектурної вправності, що суспільні. Навіть свійські тварини вчаться одна в одної: кішки у собак — лікувального вживання трави, собаки у кішок — вмивання передньою лапою. З усього цього Морган виводить свою думку про обмеженість краніометрії, або френології. Розмір мозку важливий, але не сам по собі. Треба зважати на органи чуття, систему знаків, суспільне життя, м’язи й рухливість тіла. Він критикує також і пов’язану з френологами теорію лицевого кута: якщо в європейця він дорівнює 85°, в африканця — 70°, а в орангутана — 67°, то така шкала абсурдно зближує африканця з мавпою більше, ніж дозволяє їхня реальна відмінність. Морган прямо каже, що інтелектуальна дистанція між європейцем і африканцем набагато менша, ніж між людиною і мавпою; тут його аргумент спрямований проти расистської псевдометрії, хоча мова епохи в нього, звісно, лишається старою. Він критикує і Зьоммерінга, який ділив мозок на орган відчуття та орган розмірковування. Розумнішим показником він вважає співвідношення нервів чуття до нервів волі, але навіть це було б надто грубою гіпотезою.

Індивідуальні відмінності людей Морган пояснює їхньою організацією, але не зводить усе до вродженого. Локкова tabula rasa слушна в тому сенсі, що ідеї приходять ззовні; але з цього ще не випливає, що всі мозки однаково сприйнятливі до всіх вражень. Як не буває двох однакових шлунків і двох однаково б’ючих сердець, так не буває двох однакових мозкових тканин. Ідіотія доводить органічну основу розумових відмінностей. І тут не можна заперечити, що ідіотія — це хвороба і просто рідкісне відхилення від «досконалої» організації, доступної більшості здорових людей. Досконала організація є абстракцією, ідеальним поєднанням рис, якого в природі немає. Загальні здібності залежать від організації, але спрямування таланту значною мірою створюють вторинні причини. Швидка чутливість і рухливість, властиві молодості, сприятливі для поезії, але вони ж заважають холодному зіставленню, потрібному для математики. Рівномірніший кровообіг і менш рухлива життєвість допомагають пам’яті, критиці, механічному й математичному винаходу. Музичний геній може походити з особливої організації слуху, навіть за помірної загальної здібності; художній — з особливої організації ока. Тут Морган знову згадує Галля і Шпурцгейма, але говорить про це знову обережно: невідомо, чи лежать ці особливості в мозковому кінці нервів, чи в периферійних органах чуття, — це все з’ясує наука наступних поколінь. Проте Морган сам розрізняє кілька інтелектуальних типів, або, як він сам про це каже: «людство, поділене на класи відповідно до розумових обдарувань». І робить це із залученням фізіогноміки, тобто все-таки намагається знайти зовнішні ознаки генія:

• Вроджений ідіот перебуває внизу цієї шкали; його малий мозок і спотворений череп показують органічну основу.
• Дурень або тупак має ті самі ознаки, але слабше.
• Звичайна людина сильніше залежить від виховання й обставин; вона може досягати професійної точності через наслідування й рутину, ставати вченим моралістом, юристом, теологом, коментатором, але ходить по колу, як млинова коняка.
• Геній має розвинений, але не потворно надмірний мозок, повний розвиток черепа, високу лобову ділянку і сильні, ясні, вільно поєднувані мозкові рухи.
• Ексцентрик — це дратівлива організація зі швидкими асоціаціями, але неточними ідеями й поганим судженням. Як приклади він називає Севіджа, Дермоді, Чаттертона, художників Баррі й Гіртіна, а особливо Руссо, якого іменує «splendid hypochondriac».

Божевілля Морган також пов’язує з організацією. Спадкова схильність до божевілля має фізіогномічні ознаки. Це виступаючі очі, непропорційність черепа, схильність крові до голови. У підтвердженого маніяка структура й текстура мозку вже виразно змінені, що демонструє залежність інтелекту від органа. Універсальний геній він ставить під сумнів. Піко делла Мірандола міг здаватися всеосяжним розумом лише в порівняно варварську епоху, але сьогодні людину, подібну до нього, просто висміють; у сучасному стані знання претензія на широкий охоплення часто означає поверховість.

І ось, після того як було розглянуто майже все, що стосується теорії пізнання, фінальна частина цієї глави переходить до історії «життєвого принципу». Морган каже, що фізіологія в цьому творі зупинилася на двох загальних фактах: відчуття і скорочення. Але уява не любить зупинятися. Коли властивості складної органічної сполуки не можна вивести з видимих властивостей елементарних частинок (і тут він буквально говорить про атоми), люди вигадують якийсь прихований агент. Походження таких теорій Морган убачає не в суворій філософії, а в давній схильності оживляти природу за образом людини, з тих часів, коли матерію вважали інертною, а рух приписували зовнішній силі. Пізніше богів витіснили тонші, але так само незрозумілі принципи. Поділ матерії й духу, на думку Моргана, погано очищує думку. Люди й далі наділяють «духовні» істоти всіма ознаками дії та вияву, взятими з матеріального світу, і водночас використовують розрізнення матерії й духу як гасло для фанатизму та переслідувань. Він спеціально додає, що заперечення здатності осягнути істоту без частин і вимірів — це не безбожництво; і краще не говорити безглуздих фраз, ніж перетворювати богослов’я на набір суперечностей. Історично ранні теогоністи, каже він, були матеріалістами: гомерівські боги мають тоншу природу, але вони все ж підвладні матеріальним афектам. Давні лікарі шукали початок життя в матеріальних, рухливих, силових речах. Такі поняття, як pneuma, psyche, spiritus, anima — усі вони пов’язані з диханням, так само як і біблійне «дихання життя». Гіппократ уважав тепло основою життя і навіть божественним началом; Морган пов’язує це з лукрецієвим і епікурейським aura simplicis ignis (подих чистого вогню). Далі Піфагор, на його думку, приніс з Індії вчення про індивідуальну душу, що існує незалежно від тіла й переселяється в тварин; Платон розвинув це в доктрину безсмертя душі в сучасному значенні слова і завдав людському знанню найзначнішої шкоди. Греки, продовжує він, поділили людину на тіло, рослинну душу й божественний розум, а потім з’явилися ще дрібніші схеми — flesh, spirit, ghost, immortal mind. Цей старий тричленний апарат, за Морганом, пережив усі перевороти в історії філософії. «Spirit of animation» Дарвіна, materia vitae diffusa Джона Гантера, нервова рідина, кисень у Гіртаннера, електрика або гальванізм у деяких сучасних фізіологів — усе це нові форми давньої psyche, вигаданої як безпосередня причина життєвих явищ. Однак людина фізіологічно належить до класу тварин і рухається спільним із ними принципом; теологічна душа, навіть якщо її приймають вірою, не може брати участі в поясненні органічних феноменів.

Морган відмовляється і від духовного, і від грубо субстанційного «життєвого принципу». Принцип життя, принцип тяжіння, принцип вибіркової спорідненості — це, за його словами, філософські витвори, середні терміни між матерією та духом, абстракції мови й мислення. Вони зручні для групування явищ, але не є доведеними агентами. Ніщо в природі не є строго пасивним. Коли кислота нейтралізує луг, можна з тим самим правом сказати, що луг нейтралізує кислоту; коли вода розчиняє сіль, сіль входить у воду; коли стимул збуджує тканину, тканина теж притягує або відштовхує стимул. Матерія володіє власними силами, і якби вводити окремий активний принцип, тоді довелося б ввести й окремий пасивний принцип (тобто внутрішній), що дає матерії змогу бути рухомою. Тут Морган цитує лікаря Томаса Вілліса (1621-1675), який захищав внутрішню активність атомів. Підсумковий висновок глави обережний, але для початку XIX століття він навіть доволі бойовий: «закони життєвих зв’язків розвинені настільки недосконало, а хімія природи вивчена так погано, що твердження, ніби феномени життя належать до іншого порядку, ніж усе інше в природі, є чистісіньким передбаченням підстави (petitio principii)». Можливо, в ланцюг життєвої причинності входить якийсь тонкий агент, подібний до світла, тепла або електрики; але доки його не доведено, не можна вводити його лише заради гіпотези. Навіть якщо користуватися словом «життєвий принцип», його не можна розуміти як чуттєвий суб’єкт, як індивідуальну сутність або як головну причину життя. Кожен елемент органічної сполуки, кожна тканина, кожне притягання, відштовхування, пружність, вага, хімічна властивість кисню й водню вносять свій внесок. Карта майбутньої фізіології має будуватися за реальними відкриттями, як після Колумба, а не заповнюватися уявними Атлантидами й Terra Australis, навіть якщо за них поручиться новий Платон.

Розділ VI. Загальні зауваги про природу хвороб, ліків тощо.

Це останній розділ книги, і навіть названий він уже радше як післямова, коли основні ідеї вже було висловлено. Тут Морган застосовує всю попередню фізіологічну систему до практичної медицини. Епіграф узято з Цельса, античного лікаря-епікурейця. Його зміст простий: у давнину людям часто вистачало добрих звичаїв, поміркованості й відсутності розкоші; складна медицина стала потрібною там, де неробство й надмірності зіпсували тіла. Цей епіграф точно відповідає спрямуванню розділу. Морган розглядає медицину не як магічне мистецтво проти окремих «хвороб-сутностей», а як застосування фізіології до порушеної рівноваги функцій. На початку розділу Морган руйнує звичне протиставлення здоров’я і хвороби. Люди уявляють їх майже як дві самостійні речі, як два протилежні стани, що не мають спільної природи. Але для фізіолога-лікаря це не субстанції, а різні модальності однієї й тієї самої організації. Жива істота існує лише у відношенні до зовнішніх елементів, тож і «здоров’я» є певною рівновагою між зовнішнім впливом і внутрішньою реакцією організму. Хвороба виникає тоді, коли стимули діють не в тій послідовності, не з тією силою або не в тому співвідношенні до потреб тканини. Тому медицина, у строгому сенсі, має бути висновком із фізіології, а не набором назв і рецептів. Звідси й перший великий поділ хвороб. Кожна тканина має свій спосіб здорового функціонування, а отже, і свій спосіб розладу. Функціональні хвороби зазвичай легше зворотні; органічні хвороби небезпечніші, бо змінюють саму структуру органа. Морган тут прямо використовує ідеї Біша, який говорив, що всяке лікування має на меті повернути змінені життєві властивості до їхнього природного типу. Далі він розрізняє хвороби місцеві й загальні. Місцеве подразнення може лишитися в тій частині, куди прикладено стимул; але якщо орган життєво важливий або пов’язаний численними симпатіями з іншими органами, тоді місцеве ураження швидко стає загальним. Так, наприклад, запалення мозку, серця або шлунка спричиняють найсильніші системні розлади. У цьому вся логіка його тканинної медицини. Значення хвороби залежить не лише від її назви, а від тканини, органа, сили реакції та місця в загальній організації тіла. Гостре й хронічне він теж визначає відносно. Запалення клітковини м’яза може пройти всі стадії за кілька днів; запалення кісткової тканини — за місяці. Але обидва процеси можуть бути «гострими», якщо співвіднести їх зі звичайною швидкістю дій даної тканини. Одна й та сама тривалість нічого не означає без знання темпу життя для кожного конкретного органа.

Далі Морган розвиває свою теорію самовідновлення. Невеликі відхилення від здоров’я можуть згладжуватися самі, бо постійні періодичні рухи організму поступово поглинають випадкове порушення. Він наводить кілька аналогій і прямих фактів, що це підтверджують. Але з таких фактів лікарі побудували вчення про vis medicatrix naturae, тобто про цілющу силу природи. Саме це вчення Морган піддає жорсткій атаці. Аргумент проти vis medicatrix у нього принциповий. Якщо в організмі є особливий розумний лікувальний принцип, то він має діяти правильно; а якщо він діє неправильно, то це вже не розумний принцип. Не можна водночас говорити про «регулювальний принцип» і визнавати, що йому треба то допомагати, то стримувати. Багато автоматичних реакцій організму не лише не допомагають, а навіть прискорюють смерть, і тому болісні рухи організму не мають внутрішньої «мети» одужання; вони є необхідними наслідками конкретних причин. Особливо докладно він розбирає гарячку. Практичну шкоду вчення про vis medicatrix Морган убачає в тому, що воно привчає хворого й лікаря чекати, «допомагати природі» та шанувати критичні виділення, замість того щоб своєчасно втручатися. Якби лікарі завжди дотримувалися цього принципу, пише він, людство втратило б послуги багатьох видатних лікарів.

Після цього він переходить до звички. Деякі шкідливі стимули швидко втрачають силу при повторенні. Перший тютюновий досвід спричиняє запаморочення, нудоту й блювання; але після кількох повторень тканина майже перестає відповідати. Ці міркування він переносить на моральну сферу, тож видовища жаху після звички перестають викликати органічні реакції відрази, обурення й жалю. Холодна, «добросовісна» благодійність, що роздає гроші без співчуття, фізіологічно відрізняється від живої допомоги, у якій людина справді ділить почуття стражденного. Так само звичці підпорядковані й контакти із заразою. Деякі гарячкові зарази вражають людину лише один раз у житті; лікарі й доглядальниці, які постійно перебувають у заразній атмосфері, хворіють рідше, ніж цього можна було б чекати. Народи теж можуть ставати менш сприйнятливими до деяких захворювань. Проказа зникла з Британії як епідемічна хвороба, тяжкий тиф став менш поширеним і менш смертельним. Але звичка не всесильна. Якщо стимул надто сильний, то організм не встигає виробити опір. Крім того, при хворобах, спричинених не якістю, а кількістю подразнення, звичка може водночас захищати чутливість і псувати скоротливі тканини. Часто запалені слизові оболонки легше знову занедужують. Далі йде блок про миттєво смертельні стимули. Концентрована синильна кислота, вуглекисла атмосфера, тютюнова олія, олія гіркого мигдалю можуть убити майже відразу, бо діють на найближчі умови життя. Чума і тяжкий тиф іноді теж знищують життя першим ударом. Але більшість хвороботворних причин убиває не безпосередньо, а через надмірну реакцію організму.

Потім Морган переходить до двох головних джерел хворобливої стимуляції в звичайному житті: їжі і повітря. Їжа буває шкідливою не тому, що існує абсолютний список «поганих» продуктів, а тому, що її співвідношення зі шлунком може бути неправильним. Те, що одна людина перетравлює легко, в іншої спричиняє печію, нудоту й блювання. Навіть уже розпочате травлення може бути зруйноване раптовим душевним ударом. Наприклад, погана новина змінює чутливість шлунка, і тоді їжа перетворюється з нормального матеріалу на джерело болісного подразнення. Із цього Морган робить медичний висновок і виступає проти насильного годування хворих. При гарячках їжа, що потребує великої роботи шлунка, шкідлива і як стимул, і як навантаження для ослабленого органа. Постійне мучення хворого вимогами «їсти для сил» він називає одним із найдурніших і найшкідливіших забобонів буденного життя. Тут він навіть визнає сенс в аскетизмі релігійних настанов, хоча тут же наводить у примітках величезну цитату Кабаніса про те, що, можливо, священники свідомо морили людей голодом, аби легше досягати своїх цілей. Загалом, чим гостріша хвороба, тим простішою і меншою має бути їжа; тверда їжа часто обтяжує шлунок, тоді як ті самі матеріали, розведені у воді, можуть бути корисними. Після спаду гарячки малі порції легкої їжі можуть допомогти відновити звичайний ланцюг добових функцій, але саме кількість і вибраний момент стають вирішальними.

У здоровому стані людський шлунок допускає велику широту. Одні народи живуть рослинною їжею, інші м’ясом, треті рибою, але всяка виняткова дієта модифікує організм. Морган вважає змішану європейську дієту найсприятливішою для розвитку тваринних та інтелектуальних сил. Головні помилки харчування він шукає не стільки в якості, скільки в кількості. У цивілізованих людей шлунок стає головним входом хвороби. При цьому одні класи суспільства не мають достатньо їжі, інші мають її надто багато. Страждання бідних є вимушеними, а страждання багатих — добровільними. Гріх обжерливості, зауважує він, має «пристойну серйозність» і тому добре поєднується із зовнішньою респектабельністю. Ремесло кулінарії, за його поясненням, теж працює фізіологічно, і тому ресторатори спеціально чергують кисле, солодке, пряне, жирне, тим самим збуджуючи шлунок новим стимулом після виснаження попереднього. Але це не проблема, бо шкідливішим буває надмір, ніж різноманітність. Французи їдять багато різних речей, але вони помірковані, і тому часто зберігають силу аж до старості. Далі Морган подає відносний порядок перетравлюваності найрізноманітніших продуктів, зокрема розглядаючи це питання в хімічному плані. Але він тут же додає, що індивідуальний шлунок часто діє примхливо, і тому досвід безпечніший за будь-які загальні правила. Дієту значною мірою визначає також клімат. У холодних країнах потрібно більше їжі й більше стимуляції для підтримання тепла; у теплих країнах люди природно схиляються до рослинної їжі, бо вона менше стимулює і менше розвиває тваринне тепло. Звідси він виводить сміливу думку про те, що зовнішні правила релігії мають географічні причини. Піфагор і Магомет, якби жили в Скандинавії, не забороняли б вина й м’яса. Християнське перенесення східної чернечої аскези до Європи він вважає великою помилкою: північним народам нав’язали пости, небезпечні для здоров’я, які люди автоматично, за покликом природи, намагаються відкинути, і тим самим теологи породили лицемірство, казуїстику й таємні порушення. Окремо перелічуються й різні напої: вода різних видів, пиво, вино, міцні напої, чай і кава. Переважно він оцінює їх за стимулювальними властивостями. Міцний спирт, слідом за Галлером, він радше називає отрутою, ніж напоєм. Чай і каву, навпаки, він захищає від надмірних нападок: можливо, вони навіть поліпшили національну конституцію, бо відвертали від пияцтва. Окремий розділ присвячено кількості їжі. Він наводить різні оцінки фізіологів, але ці цифри, на його думку, мало придатні. Потреба залежить від складу їжі, температури, вологості, фізичної праці, сухості повітря й стану видільних органів. Але якщо якось узагальнити, то загальна норма в Моргана все одно одна: помірність. Скупa, стримана дієта найсприятливіша для розвитку розумових і тілесних здібностей. Тут він цитує вірші некоего Джона Армстронга («Мистецтво збереження здоров’я»), де сказано, що помірність є справжньою розкішшю.

Друге велике джерело хвороб — атмосфера. Кількість кисню, каже Морган, майже однакова в різних місцях, як усередині театру, так і на височині, тож багато атмосферних впливів не можна просто пояснювати диханням. Тиск повітря діє на рівновагу рідин і твердих частин: при падінні барометричної пружності з’являються млявість, пригнічення дихання, головний біль; при підвищенні — бадьорість, активність думки, відчуттів і рухів. Вологість створює флегматичний темперамент, а сухість дає протилежні ефекти. Але він допускає, що значна частина впливу вологості йде не прямо через тіло, а через хімічні зміни поверхні землі. Температура діє найсильніше. У рівному кліматі тваринна організація розвивається найгармонійніше. У спекотних країнах життя плине швидше й швидше виснажується; пристрасті сильні, але короткі, м’язова система слабша відносно чутливої тканини. У дуже холодних країнах уся життєва енергія витрачається на підтримання температури; пристрасті слабші, розвиток пізніший, ріст менший. Далі він пояснює перепадами температур найрізноманітніші приклади хвороб і з впливом температур пов’язує також способи лікування. Клімат, за Морганом, впливає і на суспільство загалом. У теплих країнах їжу здобувають легше, потреби простіші, стимулів до складної праці менше; там сильніші любов, ревнощі, забобон, лють, помста і війна, але слабше даються тривале зусилля та складні політичні комбінації. У холодних країнах природа дала людині менше благ, і тому вона змушена працювати, запасати, об’єднуватися, винаходити, розвивати право, статистику, торгівлю, механіку та природознавство. Це старий кліматичний детермінізм, близький до Монтеск’є, і подається він уже в расистському та євроцентричному дусі, майже напевно навіяний Кабанісом. Далі розглядається вплив місцевості на різні вірусні захворювання. Він наводить приклад Бервікширу в Шотландії й говорить про італійську малярію: перемогти її можна не просто медициною, а добрим суспільним устроєм, захищеною працею та певною винагородою; а вільна конституція держави виявляється фізичною умовою панування над природою.

Про зараження Морган міркує обережно. Багато хвороб, які раніше пояснювали атмосферним складом і навіть астрологією, було зведено до особливих отрут, що спричиняють хвороби. Серед них чума, віспа і кір. Але, з іншого боку, нова філософська нелюбов до «окультних якостей» могла породити іншу крайність — надмірне множення зараз. Питання це складне й політично небезпечне, бо пов’язане з поліцейськими заходами, карантинами та втручанням у приватне життя. Тут він посилається на Банкрофта як на мужнього й філософського дослідника природи зараження. Входів для хвороби так само багато, як і сприйнятливих поверхонь тіла. Одні речовини діють на слизові оболонки, інші мають потрапити в кров, треті проходять крізь шкіру, четверті діють лише на ранову поверхню. Запах квітів може спричинити непритомність через нюхові нерви, але є безпечним для інших тканин; олія гіркого мигдалю смертельна на слизовій, але не діє так само при безпосередньому прикладанні до мозку тощо.

Далі він повертається до загального закону: хвороба є зміною чутливої сили тканини. Часткова причина часто невідома, але казати, що хвороба виникла «самочинно», означає прикривати неуцтво й порушувати правило про те, що немає дії без причини. Хвороба залежить від стану того, хто сприймає. Слабкий орган постраждає від загальної причини швидше, ніж сильний. Різні віки мають різні рівноваги функцій, а отже, й різні хвороби. Лікування, за Морганом, — це не боротьба з «хворобою» як річчю, а протидія неправильній стимуляції та її наслідкам. Одні вважають медицину порожнім сном, інші живлять до неї релігійну довіру; але Морган зберігає помірковану оцінку медицини. Філософський лікар має дивитися на неї радше як на те, чим вона може стати, ніж як на те, чим вона вже є. Час тут — один із найважливіших чинників. Тривале існування хвороби майже неминуче змінює структуру органа й залучає пов’язані функції. На ранньому етапі запалення можна зупинити, але після структурної зміни лікар стає майже безсилим спостерігачем. Морган визнає межі свого мистецтва. Надто сильні стимули іноді відразу так порушують життя, що воно вже не зможе відновитися. Інший клас майже невиліковних хвороб виникає не від сильного, а від багаторазового слабкого подразнення, як-от шкідливі звички, улюблені надмірності, розкіш. Кожне окреме повторення майже непомітне, не спричиняє болю й явного розладу; хворий дізнається, що він тяжко хворий, коли механізм уже розладнано, а головний орган ушкоджено. Медицина, каже він, досі в багатьох аспектах емпірична, адже досконала медицина вимагала б досконалої фізіології, а такої науки ще не існує. Успішні методи частіше ґрунтуються на досвіді, щасливих відкриттях і навіть інстинктивних схильностях, ніж на строгому апріорному висновку. Лікування лихоманок виснаженням і кровопусканням (див. Бруссе або італійські школи) йшло від школи Гіппократа, потім забувалося під впливом теоретиків, поверталося у Сиденгема, потім знову затінювалося системами Куллена й Брауна, а в Новий час зміцнювалося у Гамільтона, Каррі, Міллса та інших новаторів.

Хвороби, що виникають із фізичних і загальних причин, часто найкраще піддаються лікареві; але подагра, ревматизм, багато нервових і хронічних хвороб є продуктами розкоші, неприродних звичок і напруженого життя складного суспільства. Цивілізація, у власному розумінні, ще ледь почалася. Друк лише починає спричиняти зміни, на які він здатен; громадська думка поступово просвітлюється; хибна релігія, хибна мораль і хибна політика втрачають владу. Тут Морган майже в дусі Просвітництва сподівається на майбутній суспільний лад, де люди повернуться до простіших і чистіших насолод природи.

Ліки він поділяє за загальною дією: вони або зменшують суму життєвої сили всього організму чи окремого органа, або протидіють хворобливій дії, або підвищують чутливість, щоб вона відповідала витраті життєвої енергії. Іноді лікар підтримує сам хворобливий рух, якщо досвід показує, що він веде до одужання. Головні поверхні застосування ліків — це шкіра та слизова оболонка травного каналу. Шлунок і кишківник настільки пов’язані симпатіями з усім організмом, що майже немає хвороби, на яку не можна було б вплинути через зміну їхніх функцій. На його думку, при надмірній судинній дії найсильніший засіб — кровопускання, бо кров є і джерелом життєвої енергії, і стимулом судинної системи. Швидке кровопускання нібито знижує органічну напругу мозку й нервової системи, іноді перериваючи хворобу. Проносні зменшують лихоманкове подразнення, виводять змінені кишкові виділення, відбирають частину циркулюючої рідини й створюють новий центр припливу в черевних органах, зменшуючи мозкове збудження. Холодне обливання при лихоманковому перегріванні капілярів може відновити рівновагу й обірвати хворобу. Тепла ванна, пара, припарки викликають піт, відвертають приплив від глибоко хворого органа й послаблюють жар. Лід і крижана вода можуть місцево пригнічувати судинну дію. Нарывники діють за тим самим принципом. Створюючи запалення шкіри, вони нерідко витісняють хворобу з глибших частин. Нудотні засоби через симпатію шлунка розслаблюють шкірні видільні судини, викликають піт, а також діють на слизові оболонки легень і нирок, посилюючи мокротиння. Поширювальні стимули потрібні там, де життєвої енергії бракує для підтримання хворобливого, але потенційно переборного процесу. Тоніки, на його думку, сумнівні під час активної хвороби, але корисні в період одужання.

Ключовий висновок тут полягає в тому, що ліки застосовують не до хвороб, а до функцій. Хвороби як нозологічні одиниці — entia rationis, зручні групи симптомів, які рідко трапляються в однаковому вигляді. Тому один і той самий засіб не діє на всіх стадіях і в усіх людей із однаковою назвою хвороби. Строгого специфічного ліків не існує. У завершальному розділі він розглядає уяву. Вона справді може впливати на хворобу, але не містичним чином. Сильний жах, відраза або потрясіння можуть розірвати ланцюг хворобливих дій і спричинити різкий поворот усієї організації тіла. Проковтування живих павуків, амулети, замовляння, релігійні та магічні засоби іноді могли допомагати при переміжній лихоманці, епілепсії або судомних хворобах не тому, що в них є чудодійна сила, а тому, що вони діють через сильне враження на нервову систему. Епілепсія й деякі судомні хвороби можуть поширюватися наслідуванням, а отже, іноді й лікуватися психічним враженням. Морган прямо відносить металеві трактори й месмеризм до тієї самої сфери. Їхня сила полягає в уяві, а не в особливому фізичному агенті.

Фінал книги короткий. Морган визнає, що багато чого лишилося недомовленим: це не систематичний медичний трактат, а нарис для філософськи налаштованого читача. Його мета — наблизити загального філософа до фізичних фактів, зробити мораль відчутнішою, терпимішою й гуманнішою, показати законодавцеві шкоду бодай одного наявного забобону й наблизити «просто людину» до природи. На цьому книга завершується.

Коротке резюме (переспів переспіву)

«Нариси філософії життя» — це один із найхарактерніших англійських зразків фізіологічного матеріалізму початку XIX століття. Звісно, це не зовсім механічне зведення людини до машини, а радше спроба вибудувати цілісну філософію життя, моралі, психіки та медицини. Морган розвиває свої ідеї в межах французької лінії таких авторів, як Ксав’є Биша, Кабаніс і Дестют де Трасі, але переносить її в британський контекст (зокрема, використовуючи асоціанізм Гартлі та скептицизм Юма). Ці ідеї він доповнює новітніми відкриттями порівняльної анатомії, хімії та медицини, і навіть розвиває на основі свого матеріалізму елементи соціальної критики. Життя і всі соціокультурні явища мають розглядатися не через абстрактну душу, а через тілесну організацію, функції та закони дії живої матерії. Особлива цінність цієї книги в тому, що тут Морган порушує практично всі ключові суперечки початку XIX століття, від виявлення вимерлих видів і теорій еволюції, через новітні відкриття гальванізму та хімії, аж до суперечок про природу зародків і вірусних інфекцій. Тут буквально втілено дух епохи, і Морган майже завжди обирає найкращі з можливих на той час рішень. Якщо тепер скоротити зроблений нами переказ його книги:

• У вступі Морган виступає проти інтелектуальної лінощів, релігійного й медичного шарлатанства, сліпої довіри до авторитетів і схоластичної метафізики. Люди погано знають власне тіло, а тому легко перетворюють лікаря на жерця, хворобу — на самостійну сутність, а ліки — на магічний ключ до заздалегідь названої недуги. Проти цього він висуває свою фізіологічну програму. Медицина має вивчати не назви хвороб, а порушені функції; мораль і законодавство мають виходити не з абстрактної душі, а з потреб організованої істоти. Добро і зло в нього набувають натуралістичного змісту. Корисним є те, що підтримує здорове здійснення функцій індивіда й суспільства; шкідливим — те, що руйнує їхню нормальну дію. Тому фізіологія стає підвалиною не лише медицини, а й моралі, політики, педагогіки та теорії людських пристрастей.
• Перша глава розглядає органічні сполуки. Морган розрізняє механічну, хімічну та органічну дію матерії. Неорганічні тіла змінюють положення одне одного і вступають у хімічні сполуки; але організовані тіла, крім цього, мають функції, що підтримують їхню складну форму. Проте з усього цього не випливає, що життя є особливою надматеріальною сутністю. Органічне й неорганічне різняться навіть не складом елементів, а формою їхнього поєднання та способом дії. Елементи організму ті самі, що й у природі загалом; сам «елемент» означає не абсолютно просте начало, а лише речовину, яку ще не розклала хімія. Життя визначається як сукупність функцій організму: травлення — функція шлунка, виділення жовчі — функція печінки, а вся сума таких відправлень і є життям індивіда. Організм відрізняється від мінералу тим, що кожна його частина існує у відношенні до цілого. Так, шматок мармуру залишається тією самою речовиною, що й у цілій брили, але відокремлений м’яз, нерв або лист уже не зберігають своєї повної органічної ролі. Організм постійно бореться з власною тенденцією до розпаду. Фізичні й хімічні сили не зникають у живому тілі, а тимчасово підпорядковуються функції. Коли функція слабшає, ці сили знову беруть гору: виникають набряки, гниття, розкладання і смерть. Тому життя — це не спокій, а безперервне підтримання складного стану. Для цього потрібні асиміляція та елімінування: організм приймає зовнішню речовину, перетворює її на власну тканину й видаляє відпрацьовані частини. Рослини можуть живитися простішими речовинами, тваринам потрібна вже організована їжа, а хижакам — ще більш «анімалізована» матерія. Виходить, що перед нами вже не гармонійна ідилія природи, а залежність життя одних істот від руйнування інших. Морган обережний у питанні походження життя: він визнає звичайне походження живого із зародків, але не вважає питання самозародження остаточно закритим для інфузорій, плісняви, паразитів та інших нижчих форм. Ідентичність організму він виводить не з незмінної матерії, яку постійно замінюють, а з послідовності дій, де кожен стан успадковує наслідки попереднього.
• Друга глава присвячена організації: тканинам, рідинам, судинам і хімічному складу тіла. Морган відкидає пошук «первинного волокна» як геометричної основи живого й приймає тканинну фізіологію Ксав’є Біша. Тканина — це остання доступна спостереженню межа органічного аналізу, носій особливої життєвості. Головна тканина для нього — клітчаста: вона утворює основу, оболонки, проміжки, зв’язки між органами, місце накопичення рідини та жиру. Через неї пояснюються водянка, набряки, посмертні плями, підшкірна повнота. Життя потребує поєднання твердого й рідкого; у людини рідини значно переважають над твердими частинами, але Морган не приймає ані старого гуморалізму (рідини), ані однобічного солідизму (речовини). Рідини дають матеріал і стимул, а тверді частини переробляють і організують їх. Життєва дія поступово ущільнює тканини; це дає приріст сили, але згодом веде до старіння, ригідності, ослаблення капілярів, притуплення нервової сприйнятливості й природної смерті. Для Моргана смерть — це не кара, а наслідок самої організації: народжуючись, організм уже несе в собі умови старіння. Кров він розглядає як «текучу плоть», поживну рідину, з якої утворюються тканини та секреції. Вийнята з тіла кров згортається, розділяючись на згусток і сироватку; це згортання він схильний пов’язувати з життєвою дією, а не з простим охолодженням чи впливом повітря. Хімічно кров містить фібрин, альбумін, желатин, солі, червоні глобули із залізом. Хілус і лімфа відшкодовують її втрати. Секреції — тобто слина, жовч, сеча, піт, слиз, молоко тощо — відрізняються від крові, але несуть сліди походження з неї. Тканини мають особливий хімічний склад. Наприклад, м’яз пов’язаний із фібрином, кістка — з фосфатом вапна, білі частини — з желатином, рослинні волокна — з вуглецем. Морган переносить цю схему і на рослини: корені та листки подібні до органів всмоктування, соки — до рідин, що циркулюють, деревні частини — до опори, а виділення рослин — до секрецій. Його загальний висновок полягає в тому, що природа діє небагатьма законами одразу для всіх явищ, а не вигадує окрему містичну силу для кожного царства окремо.
• Третя глава показує поєднання органів і функцій. Органи не є довільними прикрасами природи: їхня кількість, форма і зв’язок визначаються хімічним складом, способом живлення, середовищем, рухами та потребами організму. Органи живлення вибудувані суворіше й одноманітніше, бо їхнє завдання ближче до універсальних умов життя; натомість органи відношення — чуття, рух, нервова система — мінливіші, бо залежать від багатьох зовнішніх обставин. Рослина не потребує локомоції, бо її живлення розсіяне довкола неї; тварина мусить шукати їжу, уникати ворогів, розрізняти предмети, тому отримує органи чуття, м’язи, нерви, зуби, кігті, крила, плавці. Зоофіти постають як проміжний приклад: вони потребують організованої їжі й мають шлунки, але часто нерухомі й цим зближуються з рослинами. Вища організація дає більші здібності, але й більшу вразливість. Морган навіть допускає, що на інших планетах можливі цілком інші органічні системи, відповідні до інших фізичних умов.
• Четверта глава формулює закони життєвої дії. Морган визнає, що життя не зводиться до грубої механіки, але вважає поспішним висновок, ніби воно належить до цілком іншого порядку буття. Сполучної ланки між неорганічним і органічним ще не знайдено, але це не привід заповнювати прогалини «рослинною душею» або самостійним життєвим суб’єктом. Жива дія виявляється як особлива реакція організованої тканини на стимул. Скоротливість, чутливість, подразливість, секреція, всмоктування, ріст, запалення, звичка, симпатія органів — усе це різні форми реакції структури на вплив. Стимул може посилювати функцію, але надмірне збудження веде до виснаження. Звичка змінює сприйнятливість тканини: те, що спершу сильно діє, потім стає звичним; відсутність звичного стимулу сама перетворюється на страждання. Усі органи пов’язані симпатіями: подразнення однієї частини може змінити роботу іншої. Морган залишає місце невідомому агенту, можливо спорідненому з теплом, світлом або електрикою, але вимагає не перетворювати гіпотезу на сутність. Навіть якщо вживати слово «життєвий принцип», воно не повинно означати ані чуттєвого суб’єкта, ані індивідуальної душі, ані головної причини життя: кожен елемент, кожна тканина, кожне притягання, відштовхування, пружність, вага й хімічна властивість уносять свій внесок.
• П’ята глава — центр філософії книги. Психічні явища Морган описує як функції організму. Чутливість виникає у тварин як додаток до живильних функцій: рухлива істота мусить орієнтуватися в просторі, уникати болю й шукати задоволення. Органи чуття діють як спеціалізовані тканини, збуджувані специфічними стимулами; мозок і нерви є не якимось містичним осідком душі, а звичайною матеріальною системою, де враження перетворюються на відчуття, ідеї, пам’ять, уяву та волю. Морган не знаходить єдиного «загального сенсоріуму» і так само відкидає самовпевнену локалізацію душевних здібностей, зокрема френологічні теорії. Віра у зовнішній світ для нього — не апріорний доказ, а органічний механізм сприйняття: тварина не міркує про існування предмета, а відразу діє так, як того вимагає зв’язок відчуття й зовнішньої причини. Галюцинації показують той самий механізм у порушеному вигляді. Пам’ять пояснюється слідами колишніх рухів у мозку: ідея не лежить у розумі, мов річ у коморі, а існує як можливість відновлення певного мозкового стану. Уява й асоціація — це нові поєднання та повторення таких слідів. Тварини не автомати; вони відчувають, пам’ятають, уявляють, бачать сни, судять у межах своєї організації. Різниця між людиною і твариною полягає лише в ступені складності органів, мови, досвіду й суспільних зв’язків і не пояснюється якоюсь прірвою між матерією та духом.
• Останній розділ застосовує фізіологію до хвороб і ліків. Здоров’я і хвороба — це не дві самостійні сутності, а різні модальності в межах однієї організації. Хвороба є порушенням функцій, судинних дій, секрецій, живлення, нервової рівноваги й усіх звичних реакцій. Тому лікар має лікувати не назву хвороби, а реальний стан організму. Морган відкидає віру в «цілющу природу» як особисту силу і в специфічні ліки проти кожної нозологічної одиниці. Ліки діють як стимули, що змінюють функції тканин; їжа, повітря, температура, чистота, рух, сон, звички, уява й пристрасті також є засобами впливу. Складна медицина стала особливо потрібною суспільству, зіпсованому розкішшю, неробством і надмірностями; але справжня медицина має бути продовженням загальної науки про життя. Хвороба, психіка, звичаї та спосіб життя у Моргана належать до одного поля. Усе це — різні прояви організованої матерії, що перебуває під дією зовнішніх і внутрішніх стимулів.

«Нариси філософії моралі» (1822)

Загалом «Нариси філософії життя» (1818) дають рідкісний приклад англійської фізіологічної філософії. Морган тут не завжди послідовний, і все ж користується словами на кшталт «життєва енергія», іноді наближаючись не лише до віталістичної мови, а й до подібного їй змісту. Але все ж він постійно витісняє душу, чудеса, сутнісні хвороби, вільну волю й медичну магію з пояснення природи людини. На жаль, ця праця не стала популярною. Радше навпаки, вона зазнала анафеми з боку офіційної світської та духовної влади, так само, як і праці доктора Лоуренса під час «суперечки про віталізм», що вирувала в 1810-ті роки. У відповідь на критику Морган напише другу частину своєї книги, яку ми й розглянемо далі. Але на відміну від першої частини, що встигла наробити галасу, друга частина лишилася майже непоміченою. Ця книга — «Нариси філософії моралі» (1822), будучи відповіддю на звинувачення в матеріалізмі, неминуче мала бути войовничішою, ніж перша частина. Тому в ній оголюються як сильні, так і слабкі (такі, як елементи мізогінії та відкритий расизм) сторони подібного типу матеріалізму. Із позитивних моментів можна відзначити, що вся книга цілком присвячена ідеологу Дестюту де Трасі, і його дуже часто залучено як авторитет із великими виписками з його суспільно-політичних творів. На титульній сторінці як епіграфи використано цитати явних ідеалістів — Декарта і Берклі — про залежність розуму від тілесного стану. Очевидно, це було зроблено, щоб підкреслити, що навіть вороги матеріалізму не заперечували найочевидніших речей. А посвяту книги варто навести тут цілком. Там він пише:

«Дестюту, графу де Трасі, перу Франції, члену Інституту Франції тощо і т. ін.
Вченому й елегантному авторові «Елементів ідеології»; успішному послідовникові Локка і Кондильяка. Спадковому дворянинові, але ревному захисникові свободи; людині незалежного статку, але старанному й невтомному служителеві науки. Ця праця, розпочата під впливом його заохочення, присвячується його найпокірнішим слугою тощо.
Т. Ч. Морганом». 

Передмова: полеміка з Реннеллом і захист фізіологічної моралі

Передмова написана як відповідь на нападки преподобного Томаса Реннелла, автора «Remarks on Scepticism» (1819). Морган пояснює, що ця його нова книга є ніби прямим продовженням «Нарисів філософії життя», навколо яких уже виникла ця полеміка. На його думку, противники навіть не зрозуміли предмета суперечки. Вони сприйняли фізіологічне дослідження життя за атаку на релігію та безсмертя душі. Тому в новій книзі фізіологію життя і догмати про безсмертя відразу суворо розділено. Морган каже, що фізіолог, коли вивчає життя, не зобов’язаний вводити в пояснення нематеріальну душу. Якщо життя розуміється як сукупність спостережуваних життєвих феноменів, то це не пояснення «першої причини» життя, а просто робоче позначення феноменів. Сама душа цілком може існувати, але це не предмет для фізіології. Особливо він захищає Біша і Лоуренса (цих двох було названо поряд із Морганом як авторів-матеріалістів) і намагається довести, що вони не спростовують релігію, а просто відмовляються вводити у фізіологію принципово неперевірювані сутності. Після цього Морган розбирає слабке місце в спіритуалістичній аргументації. Теологи надто поспішно пов’язують безсмертя душі з фізіологічною неможливістю пояснити життя через організацію; але якщо відчуття і думка потребують нематеріальної причини лише тому, що ми досі не знаємо їхнього остаточного механізму, тоді цю саму логіку доведеться застосувати до гравітації, магнетизму і електрики. Ми знаємо лише закони явищ, але не їхні «перші причини». Однак із нашого незнання не можна виводити духовну субстанцію (а якщо можна, тоді ніякої проблеми немає і в працях фізіологів).

Окремо Морган атакує аргумент про те, що якщо душа оживляє тіло, то вона має бути водночас і принципом життя, і принципом безсмертя, що нібито погано узгоджується між собою. Якщо душа спричиняє життєві та хімічно-органічні зміни в тілі, то вона вступає в дію з матерією і сама має бути якимось чином матеріальною або змінюваною. Якщо вона матеріальна й проста, тоді вона не здатна до насолоди й страждання; а якщо складна, то не безсмертна. У полеміці проти Реннелла залучається навіть авторитет Локка. У листі до єпископа Вінчестерського славетний англійський філософ уже застерігав, що не можна змішувати питання про animation — оживлення тваринних організмів — із питанням про безсмертя людської душі. Інакше доведеться приписувати безсмертні душі не лише людині, а й тваринам, комахам, «блохам і кліщам». З погляду Моргана це сильний удар по теологічній фізіології. Якщо одушевленість сама по собі доводить безсмертя, то безсмертя стає до абсурду поширеним. У цьому передмовному тексті важливі також фізіологи, яких він перелічує. Згадується про те, як Джон Гантер говорив про materia vitae diffusa, Еразм Дарвін — про «spirit of animation», Абернеті — про електрику або аналогічний флюїд як агента живої машини. Звісно, всі вони почасти були віталістами, з якими сам Морган і полемізував, але тут він зауважує, що якщо будь-яке визнання матеріального агента життя — це вже матеріалізм, то під обвинувачення Реннелла мали б потрапити й ці англійські авторитети, яких у матеріалізмі не підозрюють. Французькі фізіологи, і передусім Биша, поводяться ще обережніше: вони не стверджують догматично останню причину життя, а зупиняються на тканинах і функціях як на перших елементах, доступних аналізові.

Далі Морган формулює завдання своєї моральної книги. Він хоче показати, що моральні обов’язки можна вивести з природи людини, з спостереження й досвіду, не вдаючись до надприродного. Це нібито не означає заперечення релігії; радше він тимчасово відсуває релігійні догмати вбік і запитує, чи існують у самій природі людини й суспільства мотиви для моральної поведінки. Звісно, його відповідь позитивна: видимий світ уже містить достатньо сильні спонуки до доброчесності. Тому Морган вважає наклепом звинувачення на адресу фізіологічних матеріалістів у тому, що вони поширюють розпусту, егоїзм і руйнують мораль. Варто зазначити, що полемічний тон цієї передмови вже від самого початку дуже різкий. Морган явно пише проти університетсько-церковної реакції, проти «союзу трону й вівтаря», проти використання релігійного страху як інструмента управління. Він спеціально захищає Вольтера й Д’Аламбера від поширених побожних оповідей про їхні нібито жахливі смерті. Для цього він наводить свідчення людей, які були близько до останніх днів Вольтера й Д’Аламбера. Згадуються й багато інших авторів. І його мета тут не біографічна, а політико-моральна. Він хоче показати, що церковна полеміка часто тримається на фабрикації відомостей. Проти своїх ворогів, і головно проти Реннелла, він уживає найрізкіші вислови, які, навіть якщо абстрагуватися від особи противника, самі по собі цілком могли б розглядатися як антирелігійні. Тому всі застереження, де Морган намагається показати, що він не ворог релігії та віри, самі собою руйнуються ще в передмові, а далі ситуація буде ще жорсткішою, через що навіть неясно, навіщо було писати деякі з виправдовувальних висловів. 

Розділ I. Про організацію в її відношенні до моралі

Перший розділ відкривається епіграфом із Вольтера: кожна тварина має непереборний інстинкт, а інстинкт є будовою органів, дія яких розгортається в часі. Далі Морган прямо ставить Локка в центр усієї нової філософії. Після тези, що відчуття є єдиними воротами до знання, психологія сприйнять уперше дістала науковий ґрунт. Але навіть після цього моральна філософія все ще відстає від досягнутого рівня. Як діюча й воляча істота, людина й далі обговорюється за допомогою категорій душі, гідності, призначення, абстрактних обов’язків тощо. Усьому цьому Морган протиставляє індуктивний метод. Мораль треба будувати не з питання «якою людина має бути», а з питання «які причини роблять людину такою, якою вона є» (позитивістський перехід від «чому» до «як»). Головні причини морального буття виду Морган зводить до трьох груп: (1) будова організму; (2) стосунки людини із зовнішньою природою; (3) стосунки людини з іншими людьми в суспільстві. Тому моральна наука в Моргана виявляється частиною природничої історії людини. Ключові поняття в цьому розділі ті самі, що й у попередній книзі, — відчуття і реакція. У багатьох аспектах перший розділ другої книги просто стисло викладає зміст першої, намагаючись підвести його під новий кут зору. Усе живе, від рослини до людини, існує завдяки сприйнятливості до впливів і завдяки зворотному рухові. Коли ці рухи розглядаються з погляду збереження організму, це фізіологія й медицина; а коли їх розглядають у відношенні до суспільства, це мораль. Тому хвороба й вада виявляються явищами одного порядку: в обох випадках ідеться про порушення нормальної роботи живої й організованої машини (або індивіда, або суспільства). 

Морган визначає відчуття як властивість живого волокна сприймати специфічні впливи, а реакцію — як властивість органа відповідати певним рухом. Стимули, що діють через інтелект і спричиняють довільний рух, називаються мотивами. При цьому свідомість він пов’язує з мозком і нервами, а її розвиток — з локомоцією: тварина має рухатися, шукати їжу, уникати небезпеки, розрізняти корисне й шкідливе. Тому сприйняття, мислення і дія не відриваються від тілесної необхідності. Тут Морган знову нагадує, що ми не маємо права вводити в пояснення сутності та властивості, які не входять до нашого досвіду. Звісно, можна уявити безліч істот і якостей, недоступних нашим органам, але про них не можна побудувати знання. Будь-яка спроба міркувати про такі сутності змушує нас убирати їх в антропоморфні ознаки, запозичені з чуттєвого світу. Так, за Морганом, люди антропоморфізують Бога, коли приписують йому гнів, задоволення, волю, засоби й цілі. Усяка зміна організму супроводжується задоволенням, стражданням або байдужістю (третя категорія, як у античних стоїків). Ці стани слугують індексами того, чого треба шукати, чого уникати, що можна ігнорувати. Апетити, пристрасті та інстинкти — вроджені тенденції машини до певних реакцій. Голод не просто повідомляє організмові про нестачу їжі; він запускає схильність шукати й приймати поживну речовину. Так само працюють статевий інстинкт, страх, гнів, симпатія та інші реакції. Дуже характерним для Моргана є теза про «тенденції» організму. Чому нерв відчуває, м’яз скорочується, судина виділяє жовч або кістка, або чому птах будує гніздо, а людина шукає задоволення? Усього цього ми, по суті, не знаємо. Але це такі самі факти природи, як гравітація каменів або поєднання кислоти й лугу, тож їх усе-таки можна вивчати і навіть розширювати уявлення про те, як вони працюють. Саме тому Морган і показує, як різні органи та стани тіла модифікують моральне життя.

Харчові звички пов’язані з кишковим каналом; статеві звички — зі статевими органами (причому вони змінюються при кастрації); легеневі хвороби можуть посилювати надію; печінкові розлади пов’язані з меланхолією та схильністю до самогубства; особлива жіноча організація, вагітність або банальні розлади апетиту дають приклади органічно породжених бажань. У цих прикладах він, як і слід було чекати, посилається на Біша і Кабаніса. Важливе місце тут посідає думка, що організм може породжувати ідеї та вольові ряди навіть без явного зовнішнього стимулу. Так буває при епілепсії, іпохондрії, статевому дозріванні, сновидіннях і кошмарах. Але все це аж ніяк не спростовує Локка, бо навіть хворобливі фантазії — все одно складені з чуттєвих образів, а не з вроджених ідей. 

Окрема лінія цієї глави присвячена темі симпатії. Людина, будучи соціальною твариною, реагує на задоволення і страждання інших. Однак симпатія діє не лише раціонально, а передусім по-тваринному. Тому сльози, кров, живий голос або вид натовпу іноді діють сильніше за будь-яке абстрактне знання. Так Морган пояснює потужний ефект ораторства, явища паніки в армії, колективні ентузіазми, що виявляються в модних релігійних і політичних рухах. Він згадує і месмеризм як приклад «епідемічних» захоплень, які заражають людей різних характерів. Державам Морган радить обережність, бо прямий опір масовому імпульсу лише посилює хворобу, і це може перекинути владу. Далі слідує аналіз нестійкості організму. Стимул може бути надто слабким або надто сильним; чутливість органа може перебувати в стані збудження або занепаду; звичка може посилити тенденцію, надмірне повторення може її виснажити; незадоволена функція може стати болісно владною. Тому моральний учинок не народжується з абстрактного вибору. Він є результатом тимчасового балансу тенденцій. Якщо голодний вовк бачить овець, пастуха і собаку, то на нього водночас діють і хижацький інстинкт, і страх; переможе тут те, що сильніше діє в даний момент. Людська воля, за Морганом, улаштована точно так само, тільки комбінація мотивів у людини складніша. Великий розділ у цій главі присвячено ще й індивідуальним відмінностям. Люди мають вроджені відмінності темпераменту, як тварини різних видів мають різні інстинкти. Характер людини складається зі спадкових схильностей і безлічі інших зовнішніх впливів, від виховання до випадкових шокових подій. Майже в дусі Кабаніса, він називає п’ять темпераментів: нервовий, м’язовий, сангвінічний, біліозний/меланхолійний і флегматичний. І так само, як і Кабаніс, він визнає, що чисті темпераменти трапляються рідко. Але Морган вважає, що кожна людина все ж несе перевагу якоїсь однієї лінії. У цій же частині з’являються характерні для початку XIX століття гендерні і расові фізіологічні тези. Жінок Морган описує як істот із більш нервовою, більш чутливою організацією; він навіть полемізує з Мері Волстонкрафт і відкидає ідею повної однаковості соціальних ролей статей. Щоправда, на відміну від Кабаніса, він робить послідовніші висновки з уведених ним м’язового й нервового темпераментів і підозрює, що розум жінки має бути від природи кращим, ніж у чоловіка. Якщо цього не видно на практиці, то радше через виховання або через перекриття цієї схильності іншими жіночими особливостями фізіології. Далі він переходить до «різновидів людської раси» за Лоуренсом і пов’язує моральні відмінності народів і рас — з розвитком мозку та черепа. Звісно ж, біла людина виявляється найдосконалішою, а всі інші раси — перехідними відтінками між людиною і нелюдськими тваринами. Якщо в жіночому питанні Морган ще місцями здається м’якшим, ніж Кабаніс, то в расовому він набагато жорсткіший (тим разючіше, що він ворог рабства і колоніального грабунку). 

Дуже важливим є розділ про асоціації та мову. Мотив діє не лише через безпосередню чуттєву силу, а й через значення знака. Прапори, партійні кольори, слова й символи — усе це викликає пристрасті не як суто фізичний об’єкт, а як носій асоціацій. Тому люди реагують на слова «закон», «конституція», «соціальний порядок», «богохульство», «легітимність», «атеїзм», «смута» тощо за політично навіяними асоціаціями, а не за точним змістом термінів. Фінал глави зводить усе сказане в систему. Жива істота діє через стимули, сприйняття й реакції; кожен вид має власні тенденції, а у випадку людини стать, вік і темперамент дають додаткові варіації дій; характер — це загальний результат усіх тенденцій; помилки асоціації, неповне сприйняття складних ситуацій, зовнішні обставини та соціальне середовище породжують хвороби, вади й злочини. Дія може бути доброю або злою для самого індивіда, але також доброю або злою для нього як члена суспільства. Тому мораль ускладнюється, і людині треба зважати не лише на безпосередню насолоду, а й на соціальні реакції інших. 

Головний висновок із цієї глави полягає в тому, що вільна воля як самостійна метафізична сила — не виявляється у фактах. Морган вважає, що моральні явища підпорядковуються необхідності так само, як і фізичні. Людина є істотою обставин і організації. Її відповідальність не може ґрунтуватися на вільному виборі в традиційному значенні слова; її слід пояснювати через зовнішні соціальні причини, через систему нагород і покарань, через інститути, виховання тощо. Наприкінці глави він спеціально каже, що спір про матерію і дух тут навіть другорядний. Якби діяв дух, то він усе одно мусив би діяти за якимось законом, а дія без визначальної причини неможлива.

Глава II. Про свободу і необхідність

Друга глава безпосередньо продовжує фізіологічний детермінізм першої глави. Морган знову починає з філософії Локка: якщо почуття є єдиними воротами до знання, то питання про свободу волі вже в основному розв’язане. Усі наші ідеї приходять через чуттєві враження та асоціації, а не народжуються із самодіяльної духовної сили. Отже, наші міркування й воління мають залежати від зовнішніх стимулів, від минулого досвіду, від будови сприймаючого організму. Щоправда, сам Локк не зробив останнього кроку й намагався зберегти свободу волі через здатність «затримувати» або «призупиняти» воління. Але для Моргана це лише залишок старої метафізики. Далі Морган пов’язує локківську психологію з фізіологією і знову нагадує, що все душевне життя, як і все органічне життя, зводиться до трьох основних фактів: стимуляції, відчуття і реакції. Те, що у фізіології очевидно під час аналізу роботи пульсу, залоз, м’язів і нервів, так само має бути визнане і для сфери думки. Інтелект і воля не стоять над тілом як незалежні володарі; вони служать тілесному життю, допомагають організмові шукати їжу, уникати шкоди, будувати житло, пристосовувати зовнішній світ до насолоди й безпеки. Тому між зовнішнім об’єктом, відчуттям, бажанням і дією має існувати стійкий причинний зв’язок. Без нього організм не міг би зберігатися. Морган спеціально заперечує проти піднесеної метафізичної картини «розуму», який нібито вільно повеліває тілом. Так, розум Ньютона міг проникати в безодню простору, а воля Гемпдена чи Рассела могла вести людину до самопожертви заради свободи й істини. Але якщо розглянути ці здатності не в риторичному ореолі, а як функції живої істоти, то виявиться, що вони включені в механізм тілесних потреб. Думка, бажання, вибір, рух — усе це ланки одного ланцюга. Якби зовнішній об’єкт іноді викликав одне відчуття, а іноді інше, то жодне знання було б неможливе; якби одне й те саме бажання могло довільно викликати будь-які реакції, знання не допомагало б тварині жити.

Навіть якщо припустити нематеріальну душу, то, доки душа поєднана з тілом і діє через мозок, нерви та м’язи, вона мусить діяти через певний механізм. Апоплексія, сон, істерія, іпохондрія та інші стани показують, що розум змінюється разом із тілесними станами. Ми не можемо бажати руху, принципово неможливого для наших суглобів; так само, як не можемо здійснити м’язове зусилля вище самої сили м’язів; не можемо мислити якість матерії, яка взагалі не пов’язана ні з яким нашим відчуттям. Отже, воля обмежена самою будовою організму не менше, ніж зір обмежений оком. Далі Морган переходить до аналізу інстинкту і волі. Між інстинктивним рухом і довільною дією він убачає не принципову, а лише ускладнену різницю. Наша рука автоматично відсмикується від небезпеки, а тварина здійснює рух без попереднього уявлення про мету — і те й інше являє собою той самий тип зв’язку між збудженням і реакцією, який у складнішому вигляді діє в обдуманому вчинку. Різниця лише в тому, що в обдуманому вчинку між стимулом і реакцією вклинюються асоціації, пам’ять, передбачення результату та зіткнення кількох тенденцій. Але й вони підпорядковані причинності. Тому саме поняття «волі» Морган вважає небезпечною абстракцією мови. Слово «will» не позначає особливого органа чи самостійної метафізичної сили; воно лише збірна назва для апетитів, бажань, пристрастей і схильностей, які спонукають людину до дій. Коли мова перетворює цю збірну назву на сутність, виникає фікція, ніби існує якась «воля», що стоїть над бажаннями й обирає між ними. Але якщо ця воля сама діє, тоді вона мусить діяти за якимось законом. Якщо воля діє за законом, то вона вже не вільна; а якщо без закону, то не може мати певного спрямування. Тут Морган цитує Ж.-Ж. Бурламакі (якого взагалі цитують у книзі так само часто, як Де Трасі та Філянжері), показуючи, що навіть визначення вільної волі як здатності душі шукати приємності або щастя фактично повертає нас до теорії необхідності. Організація прагне приємного, а не довільно надає цінності відчуттям. Під час ходьби почуття вольового зусилля є лише на початку, далі рух іде механічно; воно повертається, коли втома вимагає нового мотиву й уваги. І як не парадоксально, ми думаємо, що «волимо» особливо сильно саме в такі моменти, коли насправді нами особливо володіє панівна схильність. Пристрасна людина, яку несе в одному напрямку, якраз відчуває максимум волі, хоча саме в цей момент вона найменш вільна. Тому почуття воління не є причиною дії; це лише усвідомлення певного органічного стану.

Наступний розділ Морган уже спрямовує проти самої формули вільної волі. Воління без мотиву або всупереч мотиву є цілковито абсурдним як ідея. Зазвичай прихильники свободи висловлюються не так грубо й поміщають свободу в здатність обирати між мотивами. Але обирати між мотивами — означає визначати їхню відносну силу. Якщо ж людина сама призначає, який мотив буде сильнішим, тоді мотиви перестають бути мотивами, а рушійна сила переноситься із зовнішніх і внутрішніх причин у якусь порожню самість. Відбувається проста підміна. Там, де є реальна причинність, її маскують фікцією самочинного вибору. Але Морган наводить і практичний аргумент проти вільної волі. Якщо люди вільно обирають учинки, тоді чому вони не завжди обирають добро? Якщо вони не знають добра, то їхня воля скута незнанням (не вільна); а якщо знають, але не можуть обрати, тоді свободи знову-таки немає. Та й якщо сказати, що люди просто зіпсовані, пристрасні, прив’язані до насолод, то й це теж означає наявність схиляльної причини, що робить їх рабами цих вад. Зрештою він заявляє, що первородний гріх і вільна воля явно суперечать одне одному. Якщо людина за природою схильна до зла, тоді її вибір уже не є філософськи вільним.

Ще одна важлива ділянка розділу присвячена звинуваченням у «небезпеці» детермінізму. Противники необхідності часто не спростовують її як хибну, а просто лякають тим, що вона принижує людину і руйнує мораль. Такий спосіб міркування Морган просто відкидає. Істинність положення не залежить від того, приємне воно людському самолюбству чи ні. Людина не стає нижчою від того, що ми правильно описуємо її природу; вона просто така, яка є. Далі він розрізняє необхідність і релігійне приречення. Приречення, у богословському сенсі, може твердити, що і мета, і засоби — вже наперед визначені, незалежно від зусиль людини. Однак необхідність у Моргана означає дещо інше. Якщо бажаний результат можливий, то він досягається лише через відповідні причини та засоби. Знання цього зв’язку саме по собі стає мотивом. Тому детермінізм не розслабляє поведінку, а посилює практичну розважливість. Якщо дії неминуче породжують свої наслідки, тоді людині тим більше важливо розуміти причинні ланцюги й користуватися ними.

Він також відповідає на заперечення, ніби необхідність знищує покарання. Тут Морган переходить майже до бентамівської теорії кримінального права. Карати треба не тому, що злочинець метафізично заслуговує на страждання, а тому, що він — чуттєва істота, на поведінку якої можна впливати. Покарання — це фізична сила, спрямована на збільшення суми людського щастя. Його моральна міра — корисність, тобто здатність стримувати небезпечні схильності й виправляти порушника. Надмірне покарання не просто нерозумне, а навіть аморальне, але лише тому, що воно завдає страждання понад потребу. Морган виводить старе каральне правосуддя з певного інстинкту помсти. Первісна людина, дитина або пристрасна людина б’є предмет, що завдав болю, навіть якщо це неживий річ. Пізніше досвід обмежує покарання чуттєвими істотами, бо лише вони можуть бути змінені болем. Але в релігії та праві, за Морганом, цей первинний інстинкт помсти часто зберігається і навіть прикрашається словами про вину, відповідальність і відплату. Звідси ж постає ідея безконечного покарання. Якщо Бог мислиться як безконечна істота, то й його гнів уявляють безконечним. Тут Морган прямо формулює утилітарну мораль. Добро і зло стосуються не таємничих сутностей, а задоволення і страждання чуттєвих істот. Річ видається доброю, оскільки сприяє приємному, здоровому, узгодженому з організацією стану; або злою, оскільки спричиняє біль, порушення, розклад функцій. На підтвердження своєї думки Морган цитує Дюмона, який заявив, що корисне — це те, що дає задоволення. У примітці він також захищає й Епікура, оскільки те саме вчення, за яке Епікура так часто ганили, є також ученням Локка, Мальбранша (?) і багатьох просвічених філософів.

Приклад із домашніми тваринами потрібен Морганові, щоб показати, як фактично працює утилітарна міра покарання. Люди вважають допустимим завдавати тваринам болю, якщо це необхідно для приручення або служби; але засуджують непотрібне биття коня. Вони допускають кастрацію тварин задля зміни плоті або слухняності, але вважають поганою забаганкою безглузде каліцтво. Морган не стільки схвалює ці практики, скільки показує структуру морального судження: страждання вважається допустимим лише в межах мети, яку суспільство визнає корисною.

Після всього цього він полемізує з богословами проти підпорядкування природної моралі одкровенню. Не можна, на його думку, вимірювати природний закон релігійним текстом; логічний порядок має бути зворотним. Якщо Бог — творець природи, то воля Бога й так уже виявлена в природних наслідках дій. Тому будь-яка претензія на одкровення має перевірятися природною мораллю. Якщо релігійне приписання суперечить тому, що справді корисне для людського щастя, то це означає, що або ми помилилися в розрахунку користі, або неправильно зрозуміли одкровення, або саме «одкровення» сумнівне. На думку Туссена, природний закон старший за всі релігії, і пізніші релігії мають перед ним схилятися, і Морган приєднується до цієї думки. 

У цьому ж зв’язку Морган захищає вчення про користь від звинувачень в егоїзмі. Під користю він розуміє зовсім не вузький розрахунок приватного інтересу, ізольованого від суспільства. Справжня користь охоплює суспільний лад, розвиток соціальних зв’язків, збільшення числа людей і розширення сфери чутливості та щастя. Приватний зиск слід оцінювати в загальному ланцюзі наслідків. Замість крайнього індивідуалізму Морган пропонує соціальну арифметику задоволення і страждання. Далі він окремо пояснює, чому монополія на релігійні санкції небезпечна. Якщо людям навіюють, що мораль тримається лише на майбутньому житті, небесних нагородах і покараннях, то при ослабленні віри вони легко втрачають і моральні обмеження. Так, на його думку, після падіння пуританізму за Карла II стався вибух розпусти. Разом із забобоном було відкинуто й реальні моральні обов’язки. Тому краще виховувати моральність не зовнішніми засобами, а шукати шлях до внутрішніх.

Важливий фінальний мотив глави — захист пристрастей. Морган вважає хибною мораль, яка бачить у пристрастях зло саме по собі й вимагає їх знищення. Принаймні це фізично неможливо й психологічно шкідливо. Природна схильність не може бути зайвою в системі організму; вада народжується не з самого існування пристрасті, а з її надміру, нестачі або неправильного мірила. Тут Морган звертається до Арістотеля, якого називає з-поміж усіх греків найбільш обізнаним із фізіологією. Для нього чеснота є серединою між двома крайнощами, між надто великим і надто малим. Як ніхто не вважає їжу й пиття злом лише тому, що їхній надмір руйнує здоров’я, так не можна вважати злом статеве почуття, гнів, честолюбство, страх або інші природні тенденції самі по собі. Наприкінці Морган дає власне визначення свободи. Свобода — це не звільнення від причинності й не здатність робити фізично неможливе або таке, що суперечить нашій природі. Свобода передусім стосується відсутності примусу з боку інших осіб. Ми вільні тоді, коли можемо йти за законами власної організації, своїми реальними схильностями, потребами й здібностями. Але саме в цей момент ми якраз найповніше підкоряємося законам природи. Тому «свобода» в політичному сенсі зберігається, а метафізична свобода волі відкидається. 

Останній богословський аргумент спрямований проти сумісності свободи волі з всемогутністю Бога. Якщо людська або диявольська воля справді вільна в метафізичному сенсі, тоді вона виходить з-під божественного контролю. Бог тоді може покарати, але не може запобігти самому злочинові. На прикладі диявола Морган показує, що така схема веде майже до дуалізму, коли існує активна зла воля, яку Бог може лише стримувати зовнішньою силою, але не визначати зсередини. Маніхеї, зауважує він, принаймні мали відвагу прийняти цей наслідок. Для збереження «величі Божества», каже Морган, від свободи волі теж доводиться відмовитися.

Розділ III. Про походження та розвиток моральних ідей

Третя глава є переходом від фізіологічного детермінізму до соціальної генеалогії моралі. Морган починає з утруднення, яке сам і створив у попередній главі. Якщо людина діє за фізичною необхідністю, якщо вона завжди реагує на зовнішні поєднання обставин відповідно до свого темпераменту, звичок, організації та асоціацій, то звідки беруться стійкий характер, доброчесність, самоконтроль і дотримання правил? Відповідь на це він шукає не у вільній волі, а в дії суспільства на індивіда, у найширшому сенсі. Перший шар моральних ідей він виводить із задоволення і болю. Добро і зло спочатку означають не метафізичні якості, а узагальнені назви для приємного й болісного. Усе, що приносить задоволення, у першому наближенні є благом; а все, що завдає болю, є злом. Але людина — це не проста точка чутливості, а складна організація багатьох органів. Тому приємне в одному відношенні може бути шкідливим в іншому. Їжа може бути приємною на смак і шкідливою для шлунка; так само й болісні ліки можуть бути корисними, а коротке задоволення може привести до довгого ланцюга страждань. Тому добро поступово відокремлюється від безпосереднього задоволення і пов’язується з тривалішою рівновагою відчуттів. Тут Морган майже безпосередньо продовжує епікурейсько-утилітарну лінію, хоча й висловлює її мовою фізіології. Моральне судження виникає з розрахунку наслідків для чутливого організму. Спершу організм просто тягнеться до приємного й відштовхує болісне; згодом досвід навчає його розрізняти миттєве й довготривале, часткове й загальне, видиме й віддалене. Тому «добро» у зрілої людини вже не збігається з першою спалахом приємного відчуття, як це буває у дитини.

Другий шар виникає з суспільного життя. Людські дії спричиняють реакції інших людей. Вчинок може сам по собі бути приємним або вигідним, але водночас він викликає гнів, помсту, покарання, недовіру тощо. Звідси постає і новий критерій користі. Дію оцінюють не лише за її безпосереднім ефектом на самого діяча, а й за тим, які реакції вона викликає в інших членів суспільства. До цього додається також симпатія: ми страждаємо, бачачи страждання інших, і дістаємо задоволення від їхнього задоволення. Тому багато самообмежень не є дивом духовної свободи; вони також фізично мотивовані, бо симпатичне задоволення може виявитися сильнішим за безпосередню егоїстичну насолоду. Далі Морган розбирає випадки, де приватний учинок здається вигідним, але стає злом, якщо розглядати його в соціальному контексті. Окремий грабіж може лишитися безкарним; одне вбивство може дати злочинцеві тимчасову перевагу; окремий політичний злочинець може здобути владу й почесті. Але якщо така поведінка стає загальним правилом, тоді швидко зникають власність, безпека, довіра і всяке нормальне життя. Тому моральна оцінка бере до уваги не лише одиничний факт, а й тип дії, її місце в соціальній повторюваності. Тут він навіть цитує Платона, кажучи, що ні місто, ні людина не можуть бути щасливими без розуму і справедливості. З усього цього Морган робить висновок про злочини. Злочинець рідко стає злочинцем раптово. Людина поступово входить у ланцюг дій, де одне насильство потребує іншого, одна брехня — наступної, один ризик — нового ризику. Тому для Моргана злочин є не ізольованим актом «вільної злої волі», а підсумком складної історії взаємодій організму й середовища, і зміна середовища може вплинути також на кількість злочинів.

У ранньому віці тіло діє швидко, імпульсивно, з великою чутливістю; його відчуття яскраві, реакції поспішні, а досвіду ще надто мало. Тому молодість стає «жертвою перших вражень». З віком тілесна збудливість спадає, а пам’ять накопичує результати попередніх помилок. Між стимулом і реакцією вставляються надія, страх, обережність, порівняння, аналогія та численні спогади. Так виникає розсудливість. Але й вона не є вільним даром; це теж закон мозкової дії. Одні люди за своєю організацією обережніші, інші не навчаються жодним досвідом. Таку саму схему Морган переносить на історію суспільства. Дикарі для нього є чимось на кшталт немовлят суспільства. Вони сильніше підпорядковані першим враженням, безпосереднім потребам, спалахам пристрасті та відсутності довгострокових розрахунків. У міру розвитку цивілізації факти, спостереження, звички, знання й мотиви множаться; поведінка стає менш інстинктивною і більш опосередкованою. Добро і зло залишаються пов’язаними з користю, але тепер користь мислиться через довші ланцюги наслідків. Тут же Морган порушує проблему бідності і покарання. Бідні та неосвічені класи, на його думку, частіше перебувають під тиском фізичних потреб і успадкованих упереджень. Якби міркувати з погляду «моральної осудності», їх слід було б карати м’якше, бо вони мають менше засобів опиратися обставинам. Але якщо міркувати з погляду утилітарної необхідності, суспільство фактично карає їх суворіше, бо саме на них сильніше тисне спокуса до злочину і, отже, сильніше потрібен зовнішній стримувальний мотив. 

Далі Морган переходить до походження зла. Фізичне зло постає із самої організації чуттєвої істоти. Якщо є чуттєвість, тоді є задоволення і біль; якщо організм залежить від зовнішньої природи, він неминуче зазнає ударів середовища; а якщо він має здобувати засоби до життя зусиллям, то бажання можуть лишатися незадоволеними. Моральне зло, за Морганом, безпосередньо виростає з фізичного страждання. У цьому місці він робить різкий богословський відступ. Питання про походження зла зрештою перетворюється на питання, чому взагалі створено чуттєві й розумні істоти. Він зауважує, що безмежну благість Бога важко логічно узгодити з вічними покараннями, бо вічне покарання, яке не виправляє злочинця і не слугує прикладом, належить уже до тупої помсти, а не до корисної справедливості. Після цього він повертається до соціальної моралі й пояснює, чому люди судять не лише вчинки, а й мотиви. На перший погляд, якщо мораль залежить від задоволення і болю, тоді досить дивитися на шкідливий або корисний наслідок. Але в тривалому спілкуванні з людьми нас цікавить не одиничний акт, а майбутня лінія поведінки людини. Тому ми досліджуємо мотиви, адже вони дають змогу передбачити, чи небезпечна людина, чи корисна вона, і чи можна їй довіряти. Якщо шкідливий учинок стався через випадкову помилку, а звичайні мотиви людини доброзичливі, то ми судимо таких людей м’якше. Хоча якщо людина постійно «помиляється» так, що завдає шкоди, то її уникають майже так само, як злочинця. Любов, ненависть, схвалення й відраза — усе це старше за абстрактні моральні поняття. Люди спершу люблять те, що приносить їм задоволення, і ненавидять те, що завдає болю. Не можна наказати людині любити чи ненавидіти через міркування. Почуття виникає з гри організації; виховання може його посилити, послабити, спрямувати, але не може створити з нічого. 

Далі починається центральна частина третього розділу: походження відмінності між добром/злом і правильним/неправильним. Якби людина жила сама, вона знала б лише приємне й болісне, корисне й шкідливе для себе. Але людина ніколи не існувала як незалежна одиночна тварина. Посилаючись на Арістотеля, він стверджує, що людина — політична тварина. Потім наводить Філанджері, Вольтера і Енсора як авторитетів проти фантазії про «природний стан» як одиночне життя до суспільства. Народження, дитинство, тривала безпорадність дитини, статевий зв’язок, батьківська турбота, здатність читати вираз обличчя й повідомляти думки — усе це робить суспільність вихідним фактом людської природи. І тут важливо, що суспільство починається з нерівності сил. Дитина підпорядкована батькам; жінка в грубих суспільствах підпорядкована чоловікові; слабший член групи підпорядковується сильнішому; менш рішучий характер поступається більш владному. Морган навіть порівнює це з механікою. Якщо два тіла входять у сферу взаємодії, тоді сильніше змінює рух слабшого, а за відносної рівноваги виникає спільний рух. Так само і в суспільстві. Якщо сили нерівні, тоді воля сильного нав’язується слабшому; якщо сили наближаються до рівноваги, то виникає спільна воля. Із батьківського наказу постає й первісне «правильне». Дитина дуже рано знайомиться з двома порядками. Один порядок природний, він виражає приємне й неприємне, що походять від її власної організації. Другий порядок радше штучний, і він уже пов’язаний із «правильним» і «неправильним», які походять від чужої волі. Тут Морган посилається на Гораса Тука та його аналіз мови: «right» етимологічно пов’язується з тим, що ordered, приписано; «wrong» — із тим, що wrung, відхилено від приписаної лінії. Спершу right означає приблизно «те, що велено», а wrong — «те, що заборонено або відвернуто від лінії наказу». Але оскільки батьки зазвичай дбають про благо дітей, а невеликі спільноти зазвичай певною мірою дбають про збереження себе, то наказ часто збігається з користю, і поступово поняття «має» перетворюється на «слід». Воля, нав’язана дитині ззовні, через звичку, любов, наслідування й досвід повільно, але неухильно — натуралізується в її характері. Людина починає відчувати вже як власну норму те, що спершу було чужою командою. Звідси Морган виводить критику «морального почуття». Навіть якщо припустити особливий орган для сприйняття моральних відносин, то самі відносини мають існувати раніше за їхнє сприйняття. Моральне почуття нічого не пояснює, якщо не показати, звідки взялися факти, які воно нібито сприймає. У моральних відносинах немає нічого принципово відмінного від інших відносин природи; вони пізнаються тим самим сприйняттям, порівнянням і досвідом. Тут же Морган згадує френологів/краніологів. Вони могли б, у своїй манері, призначити окремі органи в мозку для відчуття краси, кольору, гармонії, моралі й кожної окремої ідеї; але метафізично це нічого не змінює. 

Далі Морган показує, як розвивається вища ідея права. Спершу право пов’язане з наказом. Але в розвиненому суспільстві накази й закони починають очевидно розходитися з користю. Владу захоплюють сильніші, хитріші, багатші, привілейовані; їхню особисту волю видають за спільну волю суспільства, і підлеглим це неважко помітити. Так постає відмінність між трьома рядами поведінки: (1) індивідуальною волею, (2) юридичним приписом і (3) абстрактним правом. Моральний кодекс виникає тоді, коли люди починають судити не лише про те, що наказано, а й про те, що має бути наказано з погляду цілей суспільства. Тут Морган прямо протиставляє свій метод апріорній моралі. Філософи, на його думку, часто відразу починали з абстрактних вічних істин, незалежних від людини. Він наводить французький виклад кантівської доктрини, де йдеться про філософію, що передує досвідові, і виводить обов’язок із чистого розуму. Морган вважає такий шлях перевернутим. Моральні відносини не існують у порожньому небі абстракцій; вони виникають із людської організації, соціальних зіткнень, потреби, звичок, відносин влади, із симпатії та досвіду; і тому мораль є набутим знанням, а не вродженим об’явленням особливого почуття.

Далі Морган розглядає конкретні механізми формування людини. Від народження індивід потрапляє під вплив виду. Батьки не лише фізично примушують дитину, а й формують її любов’ю та наслідуванням. Наслідування в дітей Морган вважає могутнім природним інстинктом. Дитина хоче бути схожою на батька, говорити й діяти, як він; мовлення засвоюється ще до повного розуміння знаків. Тут він посилається на сеньйора Дельфіко, який писав про наслідування як про важливий соціальний принцип. Сім’я для Моргана є першою деспотичною державою. Домашнє правління природно нерівне, бо батько сильніший за дитину, чоловік у грубих суспільствах сильніший за жінку, а старші й більш вольові діти підпорядковують молодших і слабших. Але саме ця школа підпорядкування дає дитині перше ясне розрізнення між «приємним» і «правильним». У великих сім’ях, школах, корпораціях, клубах, комітетах і різноманітних спілках повторюється один і той самий закон. Хто має більшу силу характеру, той і веде; а решта підкоряються. Ця здатність вести за собою не обов’язково пов’язана з талантом чи доброчесністю, і тому суспільства часто опиняються під владою найгірших людей. Але в цьому зв’язку він захищає англійське публічне шкільне виховання. Його гідність, за Морганом, полягає не в моралізаторстві, а в практичному зіткненні характерів. У шкільному товаристві підлітки вчаться посідати місце, що відповідає їхнім силам, приховувати або виправляти пристрасті, зважати на думку інших, відчувати дію розуму на розум. Він протиставляє це системі постійного нагляду, яка породжує шпигунство, боягузтво й дрібні вади. Мораль краще формується через реальні соціальні реакції, ніж через проповіді. Потім, із віком, батьківський і шкільний примус змінюється владою громадської думки. Молодий чоловік входить у світ, де мода, прагнення до честі й відзнак, бажання подобатися, страх зневаги, потяг до становища змушують його придушувати одні схильності й розвивати інші. Так формуються національні, станові та професійні типи: такі як європеєць, міщанин, сільський житель, студент або солдат. Морган підкреслює, що ці риси майже так само важко скинути з себе, як колір шкіри чи нервову чутливість. Виховання і середовище «виїдають» характер.

Мова в нього постає не нейтральним інструментом, а частиною моральної машинерії. Без мови не можна формувати, передавати й отримувати ідеї; тому форми мови, її граматика, багатство словникового запасу, зручність аналізу складних понять — сильно впливають на літературу, науку і навіть на сам характер народів. Отже, суспільство діє на індивіда не лише прямими наказами, а й усім запасом знаків, звичок, слів і готових понять, що в ньому циркулюють. Далі Морган переходить до питання про власність як до зразкового прикладу походження морального поняття. Власність спершу існує як фізичний факт: моя рука, моя хижка, моя одежа, мій лук, моя здобич. Навіть тварини захищають здобуту кістку або дитинчат. Але моральна ідея власності виникає значно пізніше, коли речі стають достатньо стійкими, відчужуваними або такими, що їх можна захищати колективно. Спершу людина опирається крадіжці просто тому, що її позбавляють задоволення; потім сім’я або плем’я захищає майно, виходячи з вигоди; далі встановлюються покарання і з’являється звичка чесності; і нарешті виникає почуття сорому та відрази до крадіжки. Тут він посилається на Дестютта де Трасі, для якого мати потреби й здібності вже означає чимось володіти; здібності — це найреальніша власність, а інші форми власності залежать від суспільних конвенцій (див. як це висміював Прудон). Але Морган додає, що моральні ідеї права і справедливості могли виникнути лише через спостереження над плодами праці та їхньою соціальною охороною. Власність, отже, не причина створення суспільства, а його продукт; а вже потім вона сама створює нові моральні відносини. Морган наводить два підтвердження своєї генеалогії власності.

• Перше — війна, де навіть цивілізовані люди легко повертаються до здобичі, а солдат, який удома зневажав би крадіжку, спокійно бере військову здобич.
• Друге — злиденність нижчих класів. Там, де люди не мають власної частки, де їх пригнічує уряд або землевласники, моральна повага до власності слабшає. Люди краще розуміють обов’язок охороняти власність, коли самі мають що захищати.

Звідси він робить політичний висновок. Якщо суспільна сила зосереджена в руках небагатьох, то їхні примхи стають мірилом права і джерелом громадської думки. Розвиток справжньої суспільної волі є необхідною умовою здорової моралі. Якщо приватний інтерес узурпаторів замінює суспільну волю, тоді народ розбещується, а моральні поняття стають вузькими й хибними. Коли цілий клас викинуто за межі суспільства і йому нічого чекати від інших людей, то органічні схильності перестають стримуватися, і він діє з відчаю. У примітці Морган вказує на образ Роб Роя з Вальтера Скотта: шляхетні імпульси там спотворені хибним і страшним становищем людини в суспільстві. Він застосовує цю саму схему до рабства. Якби існував уроджений апріорний принцип моралі, тоді моральні аксіоми були б універсальними в усі часи. Але історія показує протилежне. Навіть домашнє рабство, яке він називає одним із найогидніших людських інститутів, там, де воно панувало, вважалося не лише законним, а й «абстрактно правильним». У примітці він посилається на Арістотеля, який проголошував варварів за природою призначеними до рабства, і порівнює це із сучасним виправданням рабства негрів через відмінність кольору шкіри. Там, де вбивство раба не карається законом, каже Морган, людяність падає до мінімуму, а совість перебуває в найглибшому сні.

Фінальна частина розділу зводить усе до загальної формули. Сім’я, плем’я, стосунки між батьками й дітьми, чоловіком і дружиною тощо — виникають з організації людини так само природно, як м’язовий рух або секреція залози. Спершу існують самі фактичні відносини, а вже потім люди усвідомлюють їхню доцільність. Для цього не потрібно жодного містичного почуття. Моральна наука пізнає відносини так само, як інші науки пізнають зв’язки природних явищ. Однак Морган розрізняє відносини, близькі за аналогією до органічних функцій, і штучні соціальні комбінації. Батьківство, дитинство, статеві стосунки, праця й задоволення потреб визнаються майже всюди, бо ці явища тісно пов’язані зі збереженням життя. А от закони про дичину, акцизи, постійні армії, релігійні установи, закони про пресу тощо — залежать від складніших і штучніших комбінацій. Їхня моральна оцінка змінюється залежно від освіти, рангу та інтересів людей. Лише філософія може показати внутрішнє зло поганих установ, бо безпосереднє почуття обивателя бачить лише найближчу вигоду або найближчу кривду.

Наприкінці він говорить про цивілізацію. З одного боку, цивілізація збільшила силу й насолоди суспільства. Однак вона не дала індивідуального щастя, співмірного з витраченими зусиллями. З розвитком багатства з’являються нові бажання, нові форми бідності, нові злочини й нові залежності. У розподілі багатства, на його думку, є щось глибоко хибне, вороже свободі та поширенню істини. Саме ці питання, а не чернеча аскетика, мають стати предметом справжньої моральної філософії. По суті, Морган закликає філософію звернутися до соціологічної проблематики й натякає на її розв’язання майже в дусі соціалістичного реформізму (але насправді він усе-таки ліберал, на межі лібертаріанства, що буде видно далі). Завершальний філософський удар цього розділу спрямований проти реалістів і апріористів. Грецькі поняття to prepon і to kalon, пристойне й прекрасне, виникли, за Морганом, як наслідок хибної логіки, що перетворювала абстракції на самостійні сутності. Реалістична філософія, «оживляючи» абстрактні поняття й наділяючи їх властивостями, підготувала апріорні системи моралі. Морган чекає часу, коли в моралі, як і у фізиці, факт замінить фантазію, а індукція замінить здогади метафізиків.

Розділ IV. Про фізичні причини, що сприяли моральному розвиткові

Четвертий розділ продовжує генеалогію моралі, але тепер Морган має намір показати, що моральні поняття й суспільні звичаї прискорюються, гальмуються й видозмінюються фізичними причинами. Він прямо каже, що фізичні причини можуть посилювати або послаблювати соціальний союз, а отже й силу, з якою вид діє на індивіда та формує його моральний стан. У примітці до цього місця він цитує Філанджері: «дух віків» змінюється разом з обставинами, що його формують; зміни у «фізичному» спричиняють зміни також у моральному й політичному стані народів. На початку розділу Морган нагадує висновок із попередньої частини: слова «правильно» і «неправильно» первісно виражали ставлення до влади, а не абстрактні моральні сутності; і лише потім до них приєдналися ідеї користі, шкоди, придатності, непридатності; ще пізніше виникла відмінність між тим, що фактично наказано, і тим, що слід було б наказати. Тому моральний розвиток не можна розуміти як просте розкриття вродженого почуття. Він залежить від того, наскільки щільно люди поєднані в суспільство, наскільки часто вони взаємодіють, наскільки розвинені їхні потреби, знання тощо. Своє перше історичне питання Морган ставить так: як узагалі почався рух від первісної сім’ї до складного суспільства? Він визнає, що ранні епохи губляться «в мороці віків», але вважає неможливим, щоб навіть одна сім’я, проживши кілька поколінь, не змогла накопичити певний запас знань, майна й звичок. А це вже змінює моральний стан. Людина ніколи не існує як чиста природна одиниця, і навіть найгрубіший дикун отримує певну спадщину від попередніх поколінь. Далі постає тема великих людей. Давня історія часто зображає цивілізацію як справу окремих героїв, напівбогів, мудреців, законодавців, які раптово підносять грубі племена на новий рівень розвитку. Морган визнає значення таких постатей, але пояснює їх натуралістично. Вони мають щасливішу організацію або посідають вигідніше становище серед свого виду. У давнину це «напівбоги» й герої, у нові часи — Галілей, Ньютон, Гарвей, Говард, Бентам. Але навіть геній рідко діє без фізичної зміни в умовах народу. За великим законодавцем або винахідником майже завжди стоїть новий матеріальний важіль. 

Перший такий важіль — вогонь. Морган надає відкриттю вогню майже прометеївського значення. Вогонь зменшив цілу масу страждань, пом’якшив звичаї, бо постійна нужда й фізичний дискомфорт роблять людину похмурою, грубою та асоціальною; вогонь створив осередок домашнього життя, сконцентрував дії людини довкола житла; дав змогу боротися з лісами, готувати їжу, обробляти метали, а згодом розвивати ремесла. Фабула про Прометея, який оживив людину небесним вогнем, для Моргана — майже не перебільшення. Він цитує Есхіла, де Прометей говорить про спасіння смертних від загибелі. Наступний етап — приручення тварин. Поки людина живе полюванням і війною, її майно невелике, і воно майже завжди при ній. Ідея власності вже існує як фізичний факт, але не стає розвиненим морально-правовим відношенням. Та скотарство змінює все. Стадо потребує спільної праці, охорони, розподілу обов’язків, угод, санкцій і захисту від порушників. Порушення спільної домовленості починає викликати не лише небезпеку, а й ідею безчестя. Так народжується розвиненіша повага до власності всередині групи. Морган спеціально застерігає, що пастуші народи можуть бути хижими й войовничими назовні, але всередині своїх об’єднань вони часто шанують власність і вірність. Пастуше життя він описує двояко. З одного боку, достаток їжі пом’якшує звичаї; тепер з’являється дозвілля, і з цим він пов’язує ранню астрономію, потрібну пастухам для орієнтації під час кочувань; поезія недарма любила зображати пастуший побут як вік простоти, ніжності й чистих почуттів. Але з іншого боку, це життя лишається грубим. Потреби надто прості, населення надто розсіяне, міграції та війни зберігають жорстокість мисливського стану. Звідси й «романтичне» поєднання великих чеснот і великих вад у арабів та подібних кочових народів: гостинність, щедрість і вірність сусідять поруч із жорстокістю, крадіжками та хитрістю.

Потім іде землеробство, і особливо культура злаків. Для Моргана це вже справжній стрибок у моральній історії. Пастуше життя мало передувати землеробству, бо обробка землі залежить від домашніх тварин; але фізичні умови пасовищ і землеробських областей різні, а тому перехід міг бути повільним і пов’язаним із міграцією. Землеробство потребує тривалого чекання між сівбою та жнивами, а отже воно потребує стійкого захисту праці й майбутнього врожаю. Тому виникають ще точніші ідеї власності, повноцінний уряд, кодифікація законів, регулярна юриспруденція, міста, торгівля, поділ праці й загалом більш організовані інститути. Земельна власність, за Морганом, не могла виникнути просто з попереднього абстрактного договору про права. Спершу окрема людина почала обробляти ділянку, отримувала з цього користь, звично пов’язувала цю ділянку зі своєю особою та родиною. Поки землі ще багато, то й сперечатися немає про що. Але коли населення зростає, а добрі землі зайняті, тоді починаються вторгнення, і більшість власників створюють закони для охорони володіння. Поступово суха декларація суспільної волі покривається моральною і, можливо, навіть релігійною санкцією. Морган застосовує цю схему до колонізації Америки й сперечається з теоріями, ніби землю спочатку було поділено за спільною згодою. Право виростає з володіння, а володіння — з корисної праці. Із землеробства він також виводить і ренту. Коли земля, уже оброблена працею, набуває стійкої цінності, тоді її власник може передати користування біднішому сусідові за щорічну плату. Так виникає відношення landlord and tenant, а разом із ним — патронаж, соціальна відмінність, земельна аристократія. Європейські аристократії могли бути засновані мечем, але спадкову силу вони здобули через землю. Землеробство також дає людям можливість оподаткування, створення великих урядів, складної релігії та організованого управління громадською думкою.

Тому далі він переходить до писемності. Чим складніше суспільство, тим більше з’являється законів, договорів, відкриттів, і виникає навіть потреба в підтриманні стосунків на відстані. Усе це потребує постійних знаків, здатних закріплювати пам’ять. Тут постає постать пізнього ідеолога Дежерандо та його книга «Des Signes». Морган наголошує, що писемність потрібна не просто для запису готових думок, а що вона сама породжує нові форми мислення. Чим багатша система знаків, тим точніша мова, і тим більша здатність до абстракції, а також тим стійкішим стає накопичення досвіду. Навіть неписьменний селянин у цивілізованій країні дістає «відбите світло» від загальної цивілізації, бо слова, створені літературою, церквою, правом і наукою, спускаються вниз і змінюють мислення народу. Для ілюстрації він бере Гомера і Данте. Якби в епоху Троянської війни письмо вже практикувалося, каже він, існували б аннали, які підтвердили б або спростували гомерівську версію. Але між гаданою війною та Гомером минуло небагато століть, а інтелектуальна дистанція між варварськими «кухонними царями» Гомера та мовою, здатною породити «Іліаду», просто величезна. Ця мова, за Морганом, не могла сформуватися без письма. Інший приклад становить Данте — він не створив італійську мову з нічого, але вибрав із уже накопиченого матеріалу точніші й шляхетніші форми, відкинув грубі закінчення, зробив тосканський діалект інструментом високої літератури. Хороша книга корисна не лише істинами, а й тим, що дає іншим людям точну мову для подальшого мислення.

Далі Морган порівнює різні системи символів. Північноамериканські безписемні племена, перуанців, мексиканців, єгиптян, китайців, греків — і сучасну Європу після появи друку. Він каже, що кожна система письмових знаків веде народ до особливого рівня цивілізації. Сюди ж він відносить різницю між римськими та арабськими цифрами, а також значення алгебраїчної символіки. Але після цього починається один із найнеприємніших блоків глави — чергове, і ще докладніше, міркування про «різновиди людського роду». Морган стверджує, що передні й верхні частини мозку найсильніше розвинені в європейця, а інші «різновиди» нібито стоять як проміжні форми між європейською організацією та тваринами. Звідси Морган виводить відмінності в моральній і політичній здатності до цивілізації. Як гіпотезу допускається, що чорношкірі взагалі в принципі не здатні створити цивілізацію і навіть просвітитися ідеями європейців, бо вони фізично не зможуть обробити їх своїм мозковим апаратом. При цьому він не каже, що «темні раси» позбавлені звичайних людських прихильностей: навпаки, у «common charities of life» вони, за його словами, не нижчі за білих. Але він вважає їх менш здатними до тривалого розрахунку, стійкої волі та спонтанного розвитку складної свободи. Та навіть усередині цього расового блоку в Моргана є пом’якшувальний і антиколоніальний момент. Він визнає, що досвід європейського контакту з Америкою та Африкою був досвідом насильства й грабунку; європейці не випробували здатності цих народів до розвитку чесним чином, а радше руйнували їхній інтелект. Він також згадує винищення карибів, звірства іспанців у Південній Америці, негритянське рабство. Місіонери помиляються, коли починають із догматів і формул віри: перші потреби таких народів, за Морганом, фізичні. Насамперед слід було б приносити ремесла, землеробство, поліпшення побуту й навчання мистецтвам, що пом’якшують вдачу. Морган каже це майже з дитячою наївністю, ніби причина поневолення — це просто помилка у виборі засобів для прилучення тубільців до європейської культури.

Далі йде клімат. У цьому розділі особливо відчувається його залежність від Кабаніса. Морган розрізняє безпосередню дію клімату (тепло, світло, вологість) і опосередковану дію (через рослини, їжу, працю, житло, труднощі задоволення потреб). Теплий клімат посилює чутливість, прискорює дозрівання, скорочує період формування, раніше приводить до старіння і тому, на його думку, зменшує можливість тривалих зусиль. Люди не дивляться далі свого носа й найближчих інтересів. Ще важливіший опосередкований чинник: якщо природа дає їжу майже без зусиль, тоді зменшується потреба в кооперації, у законі, власності та дисципліні праці. Але коли клімат суворіший (але не руйнівний, як за Полярним колом), то він примушує до праці, до розрахунку, власності та суспільного порядку. Звідси він виводить зв’язок свободи й помірно суворих кліматичних умов. У країнах, де землеробство потребує постійної та спільної праці, свобода стає не розкішшю, а умовою виживання. Деспотизм, який може триматися в азійських умовах, у Європі зруйнував би виробництво й саме суспільство. Навіть в Італії та Австрії, де він бачить «азійський принцип» правління, правитель змушений бодай якось зважати на інтереси народу. Але Морган застерігає, що клімат — лише одна причина серед багатьох. Фанатизм міг спонукати азійські народи до величезних воєнних зусиль; а торговельне становище створило активність Тіра й Карфагена всупереч інертності, що їх оточувала, і т. д.

Далі Морган переходить до зв’язку свободи й інтелекту. Коли більшість населення усунута від управління суспільними справами, їй важко цікавитися загальними питаннями. Розум зайнятий повсякденною потребою та приватним побутом. При дворі можуть з’являтися письменники й учені, а столиця може мати напівварварську розкіш, але народ усе одно лишається грубим, а наука просувається повільно через авторитет і страх привілейованих класів. Реформи в таких суспільствах важкі. Їхні лідери можуть бути розумними й чесними, але вони змушені працювати з неосвіченою масою; через опір вони часто вдаються до крайніх заходів, а груба народна сила погано піддається керуванню. Тут Морган згадує недавні події неаполітанської революції. У вільних країнах, навпаки, участь у суспільній волі збуджує розум у всіх напрямах. У вільної людини кожен предмет може стати предметом інтересу. Звичка до дослідження підриває авторитет. Так Морган пояснює феномен Греції: грецька свобода породила філософію, хоча та була заснована на хибній логіці та уявних засадах. Грецька філософія водночас розвинула розум і наклала на нього кайдани. Після падіння Риму вона поєдналася з християнською теологією і стала інтелектуальним капіталом середньовіччя, поєднуючи найтоншу діалектику з незнанням природи. Історична картина Європи в нього така. Римська імперія, зосередивши знання в столиці та встановивши відносини пана й раба, перешкодила подальшому розвиткові багатьох народів. Після падіння Західної імперії Візантія лишилася з зіпсованою філософією, догматичною теологією, частими змінами династій і тиском мусульманських ворогів. У Західній Європі північні завойовники мали енергію і вільні інститути, але не об’єдналися з підкореними народами; натомість вони запровадили феодалізм, прикріпили переможених до землі й роздрібнили силу суспільства. Церковна ієрархія додала духовну тиранію до військової. Він послідовно згадує Кортеси Іспанії, Champs de Mars et de Maie у Франції, англійські парламенти, італійські республіки, лангобардів-аріан, Людовіка XIV, Карла V, нормандських королів, Велику революцію, незалежність Америки та Уікліфа як один із ранніх джерел англійської реформації. Далі Морган виділяє три «чисто фізичні» причини, особливо важливі для сучасної цивілізації: компас, порох, друк.

Компас, тобто відкриття полярності магніту, розширив світ. Уявлення людей збагатилися новими країнами, новими продуктами, новими образами, новими фактами, новими торговельними шляхами. Він змінив не лише економіку, а й саму думку. Відкриття антиподів і географічне розширення поставили природознавство проти забобону. Якщо церква помилялася в базових фактах про світ, це послаблювало її авторитет також і в питаннях віри. Нові продукти — чай, кава, тютюн, шоколад, ваніль, прянощі, картопля, фрукти й багато іншого — могли діяти і фізіологічно, змінюючи звичні стимули шлунка та нервової системи, і морально, створюючи нові звички та зв’язки. Найважливіше ж те, що компас зруйнував стару торговельну монополію Середземномор’я й відкрив торгівлю всім морським народам. Постали нові осередки мистецтв, літератури, свободи та інтелектуальної активності. Якщо філософа переслідували в Римі чи Мадриді, він міг знайти притулок у Лондоні або Амстердамі. Національні школи дослідження почали перевіряти одна одну; національне упередження саме часом ставало перепоною проти єдиного авторитету. Гроші стали «жилами війни», обмежили сваволю монархів і піднесли значення народу. Торгівля Нідерландів завадила універсальній монархії Іспанії; торгівля Англії та Голландії зупинила Людовика XIV; торгівля Англії зрештою зламала наполеонівську систему. Як приклади наводяться також Реформація, англійське повстання, революція 1688 року, Американська та Французька революції.

Порох змінює мистецтво війни, яке живиться не лише «органом жорстокості», а й користолюбством, нелюбов’ю до праці, азартом, різноманіттям хижацького життя і навіть тиском населення на засоби існування. Тут він фактично приймає мальтусіанський тезис про здатність людського роду швидко розмножуватися, але тлумачить його в ліберальнішому дусі. Якщо населення прагне до зростання, то тим важливіше не душити виробництво податками, десятинами, монополіями та обмеженнями; єдиний не болісний вуздечний засіб для розмноження — моральне почуття, а воно розвивається через гідність, свободу, розвиток індустрії та участь громадянина в суспільних справах. Відкриття пороху зменшує особистісний характер битви. Люди «воюють, не торкаючись одне одного, і вмирають, не розрізняючи, хто їх убив» — цю думку Морган цитує у Філанджері. Військова доблесть перестає залежати лише від сили тіла й особистої лицарської переваги. Бій стає справою розрахунку, техніки, дисципліни й навіть знання. Усе це поступово руйнує феодальну аристократію й підносить талант над народженням. Так, відкриття пороху з часом робить громадянина здатнішим бути солдатом, а солдата — здатнішим бути громадянином. Порох посилює піхоту проти кавалерії, а отже, за Морганом, підносить народ коштом аристократії. Він навіть наводить безліч прикладів того, як знать, після ослаблення старого лицарського порядку, раптом звернулася до політики, науки, метафізики, поезії, музики та придворних мистецтв, і це теж радше добре.

Друкарство для нього — це «замковий камінь арки цивілізації» і майже головна надія людства. Але перші плоди друкарства аж ніяк не були просвітницькими. Побожні книги, схоластична теологія, магія, астрологія, алхімія, хибна природнича історія, оповіді про відьом, привидів, філософський камінь, єдинорогів, саламандр — ось що масово друкувалося спочатку. Морган каже, що ці книги показують інтелектуальний стан виду в момент винайдення. Згодом друкарство дало відродження античної вченості. Це ще не відразу принесло багато позитивного знання, але очистило смак, загострило розум і дало змогу «стати на плечі давніх». Потім приходить нова наука. Бекон, користуючись накопиченим друкованим матеріалом, побачив джерело людських помилок і вказав новий шлях. З’являються Галілей, нова природнича історія, Гарвей із кровообігом, Сіденгам у медицині, Локк і Ньютон як утверджувачі істини в моральній і фізичній науці. Морган наголошує, що все це сталося приблизно за півтора століття: від народження Бекона 1569 року до смерті Ньютона 1726 року. Але друкарству ще довго доводилося боротися з помилками, які сама ж рання друкована справа й поширила.

Друк діє не лише морально, поширюючи знання, а й органічно. Звичка до читання змінює баланс імпульсів, збільшує кількість вражень, закарбовує їх у пам’яті, послаблює тиранію однієї пристрасті, робить людину менш партикулярною, більш національною й загальнолюдською. Вона заповнює час, який інакше пішов би на нудьгу, пияцтво, чуттєві надмірності або злочинні задуми. Але Морган не ідеалізує книжність. Постійне збудження мозку й сидяче життя можуть послаблювати м’язову систему, спричиняти перекіс в організації, короткозорість, міську деформацію, навіть схильність до самогубства за надмірної розумової праці. Тому він вимагає гармонії: у здоровому тілі — здоровий дух. Далі він захищає народну освіту. Вона не лише відносно вигідна одному робітникові порівняно з іншим, а й безумовно корисна взагалі всім. Коли всі вміють читати й писати, тоді всім легше виробляти й поліпшувати побут, запозичувати ідеї одне в одного тощо. Друк підвищує продуктивність праці, а через це підвищує і моральність, задовольняючи базові потреби. Він наводить оповідь про двох друзів, які заблукали в американських лісах: голод і відчай поступово обернули дружбу на ненависть, але з поверненням надії зникла й ворожнеча. Далі друк набуває політичного значення. Чим більше знання входить у народ, тим неминучіший перерозподіл національної сили. Неможливо керувати освіченою нацією тими самими засобами, що й ордою дикунів. Поширення освіти має вести до розширення прав. Якщо народ стає освіченішим за своїх правителів, то виникає небезпека революції, пропорційна розриву між тими, ким керують, і тими, хто керує. Тому влада так боїться друку. Там, де немає повного народного представництва, інтереси, протилежні загальному благу, намагаються обмежити пресу.

Останній великий блок цієї глави — державний борг і паперові гроші. Морган визнає, що державний борг начебто є соціальним відношенням, а не фізичним відкриттям, але поміщає його сюди тому, що він змінює розподіл багатства, співвідношення потреб і засобів та становище класів. Він називає державний борг «лівою рукою деспотизму». Без нього, на його думку, Американська й Французька революції зустріли б менший опір; наполеонівська система не виросла б так, як виросла, і не була б такою руйнівною; Європу не було б витоптано арміями від Тахо до Москви. Економічна логіка Моргана така. Реальна позика — це передача наявного продукту, яким можна годувати й утримувати людей, зайнятих працею позичальника. Якщо держава позичає дійсні засоби й витрачає їх на війну, то суспільство відразу відчує втрату. Але якщо держава створює паперовий кредит, не забезпечений металевою валютою, тоді вона фактично позичає майбутню працю. Борг стає не іпотекою на накопичений капітал, а закладом «крові й поту нащадків». Військові витрати нічого не виробляють, але через фондову систему повертаються у вигляді нібито капіталу. Фандголдер живе так, ніби його гроші вкладено в продуктивну торгівлю або землеробство, хоча насправді вони становлять мінус, тобто вже знищену працю. Звідси й ціла маса соціальних наслідків. Трудящі класи сплачують відсотки через податки на предмети першої необхідності; діти у сфері промисловості майже від народження стають рабами державних кредиторів; зникає старе поєднання класів; нищиться йоменство; дрібний торговець розоряється, а великий збагачується до нездорового рівня; купець перетворюється на гравця, а фермер — на спекулянта; село порожніє, міста переповнюються, і робітні доми зростають; також зростають бідність, неуцтво, злочинність і безробіття. Усе це ускладнює створення сімей, чим розхитує статеві й побутові звичаї. Погана політика породжує приватну порочність. Окремо він розглядає біржову гру. Державний борг легітимує азарт. Дрібний крамар, який соромився б грати в кості, спокійно йде на біржу й ставить на чутки суму, більшу за все своє майно. Виграш веде до розкоші, програш — до банкрутства або самогубства. Потім дух гри поширюється на зерно, цукор і будь-який товар. При цьому Морган не пояснює це особистою порочністю торговців. Люди йдуть туди, де відкривається джерело прибутку; і не можна вимагати від щоденного промисловця погляду філософа на далекі соціальні наслідки.

Потім він обговорює Cash Restriction Act і паперові гроші, не розмінні на метал. Це, за Морганом, гірше за псування монети: за псування монети ступінь обману можна швидко збагнути, а за нерозмінної паперової валюти знецінення коливається й відкриває тисячу форм шахрайства. Банківські білети розширюють торгівлю за межі реального капіталу; фермери, млинарі, дрібні торговці стають монополістами й спекулянтами; з’являються nouveaux riches, які наслідують аристократію й перевершують її в марнотратстві; далі настає реакція, надвиробництво, банкрутства, фіктивні угоди, обман кредиторів і всілякі злочини. А найжахливіший наслідок — руйнування моралі бідних. Ціни на предмети необхідності зростають швидше за зарплату, а замість чесного підвищення заробітку роботодавці вдаються до податку для бідних (poor rates). Це своєрідний аналог допомоги з безробіття й сучасного соціального забезпечення. Будучи послідовним лібералом-ринковиком, Морган критикує цей податок як джерело майбутньої лінощів величезних верств населення, псування їхніх звичаїв тощо. Такий податок на бідних перетворюється з допомоги в разі нещастя на постійну частину економіки, і тоді він, за Морганом, послаблює всі суспільні симпатії, нищить незалежність людей, псує працьовитість і прискорює зростання населення швидше, ніж виникає попит на працю. Він перетворює людей на напівголодних егоїстів, які хапають миттєву втіху й байдужі до репутації тощо. Загалом потрібно створювати робочі місця, а не забирати гроші в підприємців, щоб роздавати їх просто так.

Фінал цієї глави спрямований проти моралістів-проповідників. Марно вимагати чесності й працьовитості від людей, яким чесність і праця не дають ані поваги, ані достатнього прожитку. Марно посилювати покарання, якщо позбавлення й смерть супроводжують як сам злочин, так і відмову від злочину. Не можна замінити реальні підстави моралі релігійним тиском. Турбота про земні інтереси необхідна щомиті, інакше весь рід загине. Майбутні нагороди й покарання, навіть якщо їх визнати, є додатковою санкцією, але аж ніяк не основною. Тому ті, хто проповідує бідним релігійну покору, але водночас підтримує політику, що робить їх бідними й приниженими, є лицемірами. Наприкінці Морган каже, що перелічив не всі фізичні причини. Можна було б додати дистиляцію алкоголю, уживання опію в турків та інші чинники. Але його мета — показати, що людина цілком є істотою відносин. Якщо допускали, що рух далекої зорі може через вплив на клімат і плоди землі позначитися на людській долі, то тим більше жоден земний вплив не може бути байдужим для моралі.

Розділ V. Про вплив інститутів на мораль

П’ята глава розвиває думку, вже підготовлену в попередній. Інститути важливі, але вони не є первинною причиною моралі. Первиннішими все-таки є «речі», тобто матеріальні обставини життя. Інститути лише оформлюють уже наявний стан суспільства, надають йому мову, форму й механізм дії. Тому Морган починає главу з застереження, що порівняно з великими матеріальними агентами вплив «моральних комбінацій» на індивідуальну поведінку слабкий і вторинний. Але письменники частіше говорять саме про інститути, бо тут причинний зв’язок видається виразнішим, і тому, що через моральні проповіді можна керувати безліччю людей без жертви з боку небагатьох. Морган навіть іронізує над ідеалом робітника у Бьорка — покора, терпіння, працьовитість, ощадливість — коли все це проповідується поруч із величезними робітними домами та надмірним оподаткуванням. Епіграфом до глави поставлено Платона: люди не самі все встановлюють законами, бо випадковості й обставини постійно «законодавствують» за них. Законодавець не створює суспільство з порожнечі. Він лише закріплює або спотворює вже чинні сили. Далі Морган формулює загальне визначення: інститути — це вираження волі або всього суспільства, або тих, хто захопив суспільну владу. Воля суспільства, як і воля окремої людини, визначається обставинами. Тому гідність інституту полягає не в його абстрактній красі, а у відповідності потребам народу, для якого його створено. Інститути, що постають із «влади речей», міцніші й досконаліші за інститути, нав’язані «владою осіб». Так він пояснює довговічність британської конституції, попри її теоретичні вади, і слабкість багатьох конституційних форм Французької революції. Навіть найрозумніші філософи не можуть наперед охопити всіх важелів, якими рухається суспільство. Природа в політиці працює краще за мистецтво. Але це не консервативний аргумент проти реформ. Морган одразу повертає його проти торі. Якщо установи мають відповідати владі речей, то опір реформам якраз небезпечний. Коли старі форми заважають новим суспільним силам, народна воля стає різкою, революційною, іноді змушеною йти далі власних же уявлень. Революції, за Морганом, часто відбуваються не через любов до новизни, а через довгий опір очевидним змінам. Тут він посилається на Бекона та його есе про нововведення. Хто не застосовує нових засобів, той має чекати нових бід. Далі Морган наводить серію географічних прикладів. Англія могла стати ареною релігійної реформи й незалежного правління почасти тому, що була віддалена від католицького центру. Якби вона перебувала, як та сама Ломбардія, десь між Францією, Іспанією та Німеччиною, то здобути свободу було б значно важче. Положення Венеції та Голландії теж було фізичною умовою їхньої незалежності. Навіть римська свобода, за Морганом, була пов’язана не лише з вдачею народу, а й із потребою воювати, спричиненою труднощами існування в первісних межах.

Тепер він розрізняє два типи виникнення інститутів. Перший — інститути, що народжуються всередині суспільства. Вони є відображенням суспільних почуттів і ступеня просвітництва; якщо вони добре влаштовані, то підсилюють уже наявні схильності. Наприклад, суд присяжних справді вчить людей любити справедливість і пишатися її здійсненням. Але він працює лише там, де є відповідний дух: відвага, чесність, громадянська незалежність. Якщо присяжні стануть продажними, боягузливими, фанатичними або неуками, сама форма швидко покаже свою слабкість. Другий тип — інститути, принесені ззовні, завойовником, місіонером або тираном. Їхня дія залежить від того, наскільки вони асимілюються зі станом народу. Якщо фізичні й моральні обставини народу їм суперечать, то вони не вкорінюються. Якщо ж частково відповідають, то можуть змінити схильності народу, але й самі теж змінюються. Як приклади Морган згадує англо-сицилійський кодекс, суд присяжних у Франції та долю християнства, коли воно опинилося в руках честолюбного й інтригуючого духовенства. Інститути, що спонтанно виникли в суспільстві, є радше супровідними ознаками морального стану, ніж його першими причинами; а інститути, принесені ззовні, спричиняють великі зміни лише тоді, коли народ уже дозрів до них. Вони лише інструменти, а не самостійні деміурги історії. Далі Морган ділить інститути ще на два класи: адміністративні та instructional, тобто освітні, настановчі, ті, що формують думку.

Адміністративні інститути регулюють поведінку суспільства; instructional institutions змінюють переконання, способи мислення, мову моралі. Добрий уряд, що діє відкрито, створює в умах громадян безліч ясних моральних понять. Вільні форми влади дають публічне обговорення інтересів; рівне правосуддя уточнює межі правди й неправди. Навпаки, привілеї, особливі суди для станів, різні покарання для різних рангів, свавільні штрафи, погана процедура й судова хитрість роз’їдають моральні почуття народу. Якщо за два різні злочини призначено одне покарання, неосвічена людина природно сприймає їх як однакові за тяжкістю. З наставницькими інститутами справа ще серйозніша. Вони можуть шкодити двома способами: поганим методом і хибним змістом. Поганий метод — це китайська система письмових знаків або схоластична логіка (пор. Кабаніс). Хибний зміст — це релігійне навчання, світське «виховання світу», пансіонні моральні кодекси. Помилка методу менш небезпечна, бо її незручність із часом спонукає до виправлення. Хибне знання створює хибні інтереси, а ці інтереси захищають себе збереженням невігластва. Так виникають цензура, спалення книжок, інквізиції, аутодафе та інші переслідування. Особливо різко він говорить про тих, хто водночас проголошує Євангеліє правилом віри й життя, але проклинає людей, які прагнуть зробити це правило доступним кожному.

Далі починається розділ про тривалість інститутів. Кожен інститут прагне закріпити ту комбінацію відносин, у якій він виник. Але це суперечить плинові часу. Люди хочуть керувати не лише теперішнім, а й майбутніми віками; законодавці поводяться так, ніби їхні закони годяться для всіх можливих обставин. Морган висміює Лікурга, який, за легендою, змусив спартанців не змінювати його законів до його повернення, а потім помер, щоб це повернення не настало. Лікург для нього — це не мудрець вічного законодавства, а самовдоволений, хоч, можливо, й доброзичливий, «coxcomb» (клоун). Берк він атакує ще жорсткіше за твердження, ніби парламент Конвенту навіки зв’язав англійців нащадками Вільгельма. Правильний законодавець, за Морганом, має створювати форми, достатньо міцні, щоб чинити опір випадковості й злому нападу, але достатньо відкриті для змін. Повернення до «перших принципів» конституції не означає поклоніння старим формам. Перші принципи — це свобода і щастя народу; а форми — лише засоби. Якщо старі містечка з давнім представництвом більше не виражають реальної суспільної сили, їхнє представництво може бути відібране; якщо нові міста виросли й стали справжніми осередками життя, вони мають його отримати. Це явний захист Морганом парламентської реформи, яку ухвалять аж у 1832 році. Водночас Морган заперечує поширений страх перед народною «мінливістю». Народ, каже він, навпаки, надзвичайно прив’язаний до звички. Закон звички діє в політиці так само, як у м’язах. Тут він цитує Д’Аламбера, який заявив, що в завойованого народу іноді доводиться змінювати закони, але не можна просто відібрати звичаї й обряди, бо вони часто й становлять увесь його моральний склад. У примітках він також згадує Наполеона, який краще послужив би і собі, і християнству, якби створив у Франції реформовану релігію, а не підпирав римсько-католицьку ієрархію.

Потім Морган знову повертається до нерівності багатств. Багатство є владою, а влада природно прагне до політичного переважання. Оскільки уряд охороняє власність, то кожна держава схильна сприяти накопиченню. Багаті класи нечисленні й легко об’єднуються; вони використовують інститути для збільшення своєї переваги. Тому всі уряди, якщо вони не мають протидійних форм, схиляються до деспотизму. Деспотизм — це «старість народів», тоді сила концентрується в центрі, а крайні частини суспільного тіла холонуть і заціпенюють. Надмір бідності й надмір багатства однаково шкідливі для моралі. Якщо чесна праця не задовольняє перших потреб, тоді пристрасті збуджуються в антисоціальній боротьбі за існування. Якщо засобів надто багато, то здібності залишаються без здорового застосування, стають вередливими й ледачими. Бідні не мають часу й мотиву вчитися; багаті зневажають учення; а володарі влади зацікавлені придушувати знання й поширювати помилки. Наймилосерднішими, за Морганом, зазвичай є не жебраки й не багачі, а ті люди, що перебувають трохи вище від нужди, середні класи.

Франція Людовика XIV і Людовика XV дає йому головний історичний приклад крайньої нерівності. Французька монархія виросла з деградації аристократії, а її елементи — зброя й багатство в руках небагатьох, бідність і підлеглість більшості. Він веде довгу лінію від падіння римської Галлії, правління франків, бургундів і готів, через Людовика XI та Рішельє, до остаточної концентрації монархії. Але потім виникнення друку, поліпшення землеробства, а також торгівля, релігійна полеміка й вплив Голландії та Англії піднесли третій стан; Париж став центром політичного й морального руху; монархія за Людовика XV і XVI трималася вже лише за інерцією. Уся історія Франції показує силу інститутів, коли вони збігаються зі станом народу, і їхню безсилість, коли цей стан змінився. Далі він розглядає не лише походження інститутів, а й ті чесноти та вади, які вони роблять необхідними. Кожна форма правління пропонує громадянинові особливі мотиви й визначає не лише його публічне, а й домашнє життя. Те, що у вільній державі видається чеснотою, в деспотії може вважатися злочином. Убивство Цезаря, яким захоплюються громадяни вільних держав, раб деспотії сприймає як святотатську зраду. Особливо важливою є різниця в розумінні власності. У вільних державах власність вважається природним і невідчужуваним правом. У монархічному принципі вона перетворюється на ласку корони: всі права зосереджені в монархові, не лише над речами, а й над людьми. І якщо король — це джерело права й думки, то право й неправда починають слідувати за його примхами. За побожного монарха підданий стає забобонним; за розпусного — проституція й адюльтер стають дорогою до становища.

Головний специфічний порок монархії — лестощі. В аристократії вони обмежені нижчими верствами; але при дворі стають спільним заняттям, надією ницих, окрасою фаворита, «мистецтвом» Сенеки й Плінія, приємним і Траяну, і Нерону. Людина, що щодня виголошує незаслужену похвалу, пом’якшує вади й вигадує чесноти, не може бути здатною ні до величі, ні до чесності. Особливо огидним Морган вважає церковне освячення придворної брехні. Похвали слабким і поганим королям, виголошувані в храмі, навчають народ, що відмінності між правом і неправдою умовні й потрібні лише для слабких. В абсолютних монархіях заслуга часто заважає кар’єрі. Потрібні інтрига, гнучкість, продажність, здатність пристосовуватися. Морган наводить французьку формулу: «будь посереднім і плазуючим — і всього досягнеш». Але крім цього там іде ще довгий список із критикою абсолютизму як явища та властивих йому вад. Навіть якщо король хоче багатства своїх підданих, він майже завжди шкодить. Зростання податків не приводить ні до чого корисного й лише породжує злидні та нещастя, які, своєю чергою, роблять біднішою всю країну. У таких державах економічна політика завжди внутрішньо суперечлива. Сам Морган схиляється до класичного лібералізму. Придворна знать, віддалена від реальної праці та влади, займається грою й любовними інтригами. Так, за Морганом, народжуються персонажі на кшталт Граммонів, Помонар, Рішельє, Честерфілдів, героїв і героїнь Кребійона, Афри Бен, Дідро, Дюкло. І цей жахливий лад є саме тим, який так ревно захищають теологи всіх мастей, нібито зацікавлені в розвитку моральності.

Далі політичний аналіз переходить у релігійний. Кожен щабель суспільства має відповідну релігію: від потворного ідола новозеландця до абстрактного божества Платона. Сила релігії є силою думки; отже, релігійні інституції, як і будь-які інші, мають або пристосовуватися до стану народу, або втрачати вплив. Природний інстинкт будь-якої ієрархії — зберігати народ у тому інтелектуальному стані, з якого сама ієрархія постала. Тому ієрархії прагнуть захопити освіту й поєднатися з троном. Католицизм до Реформації для Моргана — це один із найпотужніших механізмів впливу на людський розум. Але він виявився безсилим там, де обставини сприяли реформаторам. Релігійні системи сильні не опором обставинам, а своєю гнучкістю: вони вміють пристосовуватися до духу часу. Християнство поєднувалося зі злочинами Костянтина, дарувало відпущення лютості Хлодвіга, захищало престол цезарів, служило аргументом свободи в республіканських пасторів, поєднувалося з філософією Епікура «під кардинальськими шатами» (очевидно, йдеться про Гассенді), забарвлювало кальвіністський цинізм у ще похмуріший тон, було пихатим і нетерпимим у Римі, але гнучким і м’яким там, де його узурпаторські інтереси обмежувалися розумом.

Однак Морган робить тонке розрізнення між мораллю Євангелія та історичними формами християнства. Північні варвари не могли зрозуміти мови Євангелія, тому середньовічне християнство забруднюється старозавітною жорстокістю, германською войовничістю, судовими поєдинками, покутами й хибними моральними аксіомами. Макіавеллівський Государ, каже Морган, навряд чи міг би постати в генія, не вихованого мораллю папської софістики. Морган відмовляється визнавати духовенство головним цивілізатором Європи. Так, церква зберегла частину вченості в темні віки, але це було випадковим наслідком її інтересів, а не служінням людству. Монополія духовенства на вчені професії та обмеження, накладені на інтелект варварських народів, за Морганом, роблять претензію духовенства на роль Просвітителів просто смішною. Поки існує бодай один закон, що карає за релігійну думку, духовенство має відмовитися від звання цивілізаторів. У примітці він додає, що збереження римського права було одним із великих лих нової цивілізації. Північні варварські кодекси були грубі, але прості, і вони могли розвиватися разом із народом; натомість римський кодекс, насичений деспотизмом і юристськими хитрощами, прикував розум до нерухомості. Далі Морган оцінює релігійну санкцію моралі. Вона сильна переважно в обрядах і практиках, тобто там, де щастя найменше зачеплене. Люди дотримуються звичаїв із звички, від нудьги, з розсіяності, так само як носять одяг певної моди; варто лише обрядам увійти в конфлікт із серйозним інтересом, як мусульманин вип’є вино, єврей з’їсть свинину, індус забуде про очищення, а католик порушить піст. Прості релігії здаються морально кращими тому, що існують серед простих суспільств і висувають мало вимог, які збігаються з природним станом цих суспільств. Релігійна санкція не може бути єдиним регулятором моралі. Ірландські католики, каже Морган, дуже побожні, але обставини часто штовхають їх до відчайдушних ексцесів. Закон і релігія, навіть поєднані разом, слабкі перед ситуацією. Британія його часу вкрита розповсюджувачами Біблій, молитовними домами та товариствами придушення пороку, а злочинність залишається високою. Чим менше хибні інституції сковують людські зусилля, тим менше потрібні зовнішні санкції; чим сильніше суспільна напруга робить їх необхідними, тим менш дієвими вони є.

Історія релігій підтверджує дію «речей». Євреї, будучи пригнобленим і стражденним народом, створили похмуру й сувору релігійну систему. Грецька релігія сповнена свята, пісні та веселощів, відбиваючи щасливий клімат і вільні установи. Північна міфологія — це різанина й пияцтво, як і життя її носіїв. Християнство у своїх зовнішніх формах також поділяється на північне і південне. Католицизм Іспанії та Італії блискучіший і чуттєвіший, ніж германський і британський. Іслам, за Морганом, також несе риси клімату: заборона вина і свинини, багатоженство належать до теплих країн і чужі інстинктам холодних широт. Далі він повертається до законів. Закон із негайною санкцією видається найбільш здатним формувати характер. У цьому сенсі добрі інституції справді важливі. Такі інституції, як рівне правосуддя, вільна торгівля і вільна преса, спричиняють кращий стан суспільства, ніж привілеї, монополії та цензура. Але для дії добрих інституцій народ має бажати їх і мати досить сильну волю, щоб їх підтримувати. Коли дух конституції зникає, тоді й закон стає мертвою буквою. Закони проти відьом, наприклад, перестали діяти, коли народ достатньо просвітився, щоб побачити хибність їхніх підстав. Звідси його максима: королі не «дарують» конституції. Якщо сила думки і сила меча майже врівноважені, то формальне визнання нових прав може бути зручною угодою. Але якщо рівноваги немає, тоді дарована конституція буде порожньою. І якщо народ сильніший, він закріпить свої здобутки рішучіше; а якщо влада сильніша, то вона нейтралізує або скасує ліберальні положення. Інституції Катерини, Фрідріха, Йосифа, Леопольда і Людовика XVIII були довговічні лише там, де збігалися з духом часу. І навпаки, теоретичні конституції, укладені навіть популярними зборами, не репрезентують реальних потреб народу, якщо ці збори не виражають його інтелектуального рівня та дійсних бажань.

Наприкінці глави Морган повертається і до освіти. Це найсильніший із наставницьких інститутів, бо ранні враження стійкі. Якби якась людина або корпорація могли заволодіти всіма ланцюгами ідей і спрямовувати всі враження, тоді найгірші деспотії могли б тривати безконечно. Національні системи освіти зазвичай прагнуть саме до цього, але їх обмежує «освіта речей», тобто життєвий досвід, потреба, страждання, інтерес, щоденні факти життя. Найбільшу силу освіта має в релігійних питаннях, бо ці догмати не перевіряються щоденним досвідом. Дитячі катехізиси й рання дресура закріплюють віру, яку потім рідко переглядають, окрім моменту, коли людина передає її своїм дітям. Тому нації можуть століттями зберігати одну віру, але постійно змінювати практичну мораль. У примітці Морган заявляє, що серед християнських поглядів реально стійкі лише три позиції: деїзм, тобто цілковите відкинення Євангелія, унітаріанство і католицизм; усе інше — це відмінності без відмінностей. Англіканську церкву він називає майже папізмом під іншою назвою і з іншим главою. Але в політиці раннє навіювання слабше, бо його перевіряє гаманець. Коли привілейовані класи намагаються захопити народну освіту, щоб навіяти робітникам покору й терпіння в земних справах, досвід швидко виявляє їхні наміри. Морган пише, що необхідність уже «освітила» народ настільки, що він бачить у Біблійних товариствах пастку для незалежності, а в ланкастерських школах — знаряддя оподаткування. Саме цим він пояснює попит на дешеві радикальні публікації, тавровані як “twopenny trash”, і на літературу проти establishment.

Фінал глави підсумовує загальний висновок. Інституції сильні як інструменти вже наявних інтересів суспільства, як форми закріплення звичок думки й дії, що відповідають потребам народу. Але вони слабкі як засіб продовжити комбінації, вже несумісні з національним щастям та ідеями епохи. Найдовговічніші установи — китайська монархія, католицька ієрархія, військова республіка Риму, спартанська система — трималися доти, доки зберігалися фізичні причини, з яких вони постали. Рим упав, коли завоювання порушили баланс станів і багатство змінило потреби; католицизм стискається перед силою масової преси; Спарта поступово поступилася цивілізації; Китай підкориться новим законам, коли європейське спілкування дасть його народові інші мистецтва, предмети й ідеї. Марно намагатися нав’язати мораль штучними й насильницькими інституціями. Не можна чекати від законів, релігії, проповідей або покарань стійкої національної поведінки, якщо вона суперечить потребам епохи й країни. Справжні елементи волінь — потреби тварини і засоби їх задоволення. Найбільш моральним і стійким є те суспільство, яке дає праці всіх класів достатню винагороду і не допускає надмірного накопичення, бо з нього народжуються неробство, розкіш і фіктивні потреби.

Глава VI. Про право і обов’язок

Шоста глава є найсистематичнішою і, мабуть, найрадикальнішою. Тут Морган зводить усе в одну теорію. Право й обов’язок не можна виводити зі вільної волі, вродженого морального почуття чи вічної метафізичної справедливості. Їх треба виводити із сили, залежності, користі, страждання, задоволення, суспільної рівноваги та реальної здатності діяти. На початку глави він сам нагадує про весь перебіг цієї книги. Раніше він намагався довести три речі. По-перше, що явища розуму підпорядковані фізичній необхідності, а інтелектуальні органи діють за тими самими загальними законами, що й тілесні функції. По-друге, що моральні ідеї не є вродженими й не дані надприродним шляхом, а виникають із спостереження людських дій, із зіткнення людини з людиною та з взаємної залежності людей як суспільних тварин. По-третє, що суспільні установи (інститути) впливають на те, які саме моральні поняття формуються в людей. Із цього він виводить вихідну генеалогію ідей права й неправоти. Спершу вони виникають не з абстрактної справедливості, а з факту нерівності. Один чоловік сильніший за іншого, нав’язує йому свою волю, і так постає перший грубий досвід «належного»: слабший змушений підкорятися. Потім людина порівнює кілька порядків: (1) порядок власних органічних потягів, (2) порядок наказів, що виходять від сильнішого, і (3) порядок, який видається таким, що відповідає самій природі речей. Так виникає ідея третього порядку — вже не просто бажання окремої людини і не просто команда володаря, а певної норми, співмірної з реальними потребами живої істоти. Але навіть коли людина діє за «розумом», за законом або за уявленням про абсолютну справедливість, механізм дії залишається тим самим: вона прагне уникнути болю й отримати благо. Природа, покарання або міркування пов’язують у її уяві певні вчинки з приємними чи неприємними наслідками. Тому Морган рішуче відмовляється шукати заслугу й провину в якомусь абстрактному якості самого вчинку. Заслуга й провина постають з боку спостерігача: той любить або ненавидить причини задоволення і страждання. Дика людина поширює такі почуття навіть на неживі предмети; цивілізована людина вчиться стримувати ці афекти й відносити їх головно до моральних агентів, але сам механізм залишається тим самим. Ми любимо цукор і не любимо алое; подібним чином ми любимо доброчесного і ненавидимо порочного, тільки в другому випадку рух почуття складніший і сильніший.

Звідси Морган переходить до покарання. Пов’язування покарання з моральною провиною, на його думку, спершу є не розумним актом, а тваринною реакцією. Людина хоче завдати страждання тому, хто завдав страждання їй. Розумне ж покарання має інший сенс. Воно не є відплатою за «провину» вільної істоти, а зовнішнім спонуканням, що діє на чутливу тварину. Карати має сенс лише тому, що людину можна змінити мотивами болю та позбавлення. Так питання про покарання веде до загального питання про права. Морган обговорює визначення Хорна Тука, згідно з яким права — це «те, що наказано», або «те, що впорядковано». Тук намагався поєднати це з ідеєю природних прав, і, за його словами, істинне право ґрунтується не на свавільній волі князів і міністрів, а на законі людської природи, який зрештою є законом Бога. Морган погоджується лише частково. Так, закон природи або придатність речей може слугувати мірилом, за яким ми судимо, чого уряд має вимагати від громадянина, а чого громадянин має право вимагати від уряду. Але це не пояснює, як права взагалі фактично існують. Апеляція до природного права допомагає лише як звернення до сорому владців або як спосіб закликати співгромадян до підтримки. Якщо за вимогою права не стоїть сила, вона нічого не важить супроти ще більшої сили. Тому Морган пропонує дивитися не на метафізичні формули, а на реальне походження прав.

У гіпотетичному стані цілковитої дикості й незалежності права людини збігалися б із її фізичними силами. Її свобода обмежувалася б лише можливістю. Вона мала б «право» робити все, що дозволяють її органи, але не мала б «права» літати, перетравлювати розпечене вугілля чи підіймати вантаж понад свою м’язову силу. Уже тут видно: права є силами, тобто здатностями, можливостями діяти в певному напрямі й без зовнішньої перешкоди. Але людина за своєю природою змушена жити серед собі подібних. Її дії обмежені не лише її власною органічною силою, а й волею сильніших людей, а також здатністю слабших страждати від її дій. У суспільстві право існує лише там, де індивід або клас має достатній вплив на інших — фізичний, моральний, інтелектуальний, майновий, — щоб нейтралізувати опір. Щоразу, коли двоє людей входять у сферу взаємної дії, той, хто сильніше впливає на болі й задоволення іншого, нав’язує йому свою волю. 

Далі Морган розглядає первісні форми влади. У сім’ї права й обов’язки випливають із відносної сили чоловіка, жінки та дітей. У грубих формах побуту панує фізична сила; коли батько старіє, а син дорослішає, тоді й влада переходить до сина. Але з розвитком цивілізації на місце простої сили дедалі частіше стає розумова перевага, рішучість волі, вплив, звичка, залежність. Так слуга може фактично керувати пані, пані — міністром, міністр — королем, а державні справи виявляються підпорядкованими дрібним приватним інтересам. Тут він відкидає звичайну теорію суспільного договору, нібито люди, вступаючи до суспільства, взаємно відмовляються від частини свободи заради захисту всієї решти. Якщо свобода є здатністю вживати своїх сил для задоволення бажань, то суспільство не зменшує, а надзвичайно збільшує людську свободу. Навіть погано влаштоване суспільство дає людині більше влади над природою, ніж ізольована дикість. Але сукупна сила суспільства розподіляється нерівномірно. Одні отримують більше влади над загальним напрямом справ, інші — менше. Звідси виникають монархії, аристократії, теократії, демократії — залежно від того, яка сила переважає. Коли такий порядок довго триває, то й люди починають вважати своє фактичне становище чимось метафізично законним. Вони забувають, що йдеться не про таємничу якість «права», а про реально утримувану силу. Якби політичні становища змінювалися частіше, то й люди швидше зрозуміли б, що їхні «права» точніше слід було б називати їхніми «силами».

Далі Морган критикує релігійне обґрунтування прав. Прихильники теорії волі Бога вважають, що вона надає правам священного характеру й змушує сильних поважати слабких. Але якщо шукати волю Бога в природі, тоді тлумачення виявляється невизначеним: кожен витлумачить «книгу природи» на користь своїх інтересів. Якщо шукати підставу прав у одкровеннях різних народів, тоді становище стає ще гіршим: людство ніколи не дійде згоди щодо цих одкровень, до того ж хибні одкровення часто спеціально служили поневоленню людей. Просте знання божественної волі майже ніколи не змушувало сильних поважати слабких. Від початку історії свобода людей вирішувалася не богословськими формулами, а силою меча, рівнем знання, незалежністю духу й здатністю народу протистояти правлячій меншості. Формування держав Морган описує майже фізико-хімічним способом. Люди займають місця відповідно до відносних сил, як хімічні тіла розташовуються під дією тяжінь. Якщо розподіл влади залежить від грубої фізичної сили, тоді можливі часті зіткнення. Якщо ж вирішують багатство або знання, і особливо знання, тоді справа може вирішитися швидше: жрець говорить від імені чудес, оракулів і духів, а переляканий народ кориться. Але влада ніколи не охоплює всі пружини суспільства. З часом з’являються нові сили, нові інтереси, нові комбінації; народ може багатіти або деградувати, і колишня рівновага порушується. Якщо уряд загалом поважає суспільний інтерес, тоді питання опору зазвичай і не постає. Але якщо з’являється інтерес, ворожий установленому порядку, тоді починається випробування сил. Група, чиї інтереси порушено, порівнює вигоди підкорення й опору, зважаючи на ймовірність успіху та поразки. Якщо вона помилилася й виявилася слабшою, то її лідерів називають зрадниками й карають за законом. Якщо вона перемогла, то їх називають героями й патріотами. Тому практично визнаним джерелом права й обов’язку завжди була сила. Інші підстави лише відвертають народ від справжніх засобів збереження свободи, тобто від розвитку розумових здібностей, фізичної енергії та суспільного духу. У відносинах правителів і керованих сила сильнішого є джерелом влади, а сила слабшого — її межею. Народ майже завжди фізично сильніший за уряд, але народна воля розсіяна, тоді як сила уряду зосереджена й може послідовно вражати окремі частини суспільства. Навіть дуже поганий уряд рідко ображає одразу всіх громадян. Одні пов’язані з ним міркуваннями користі, інші — звичкою, треті — страхом, четверті — любов’ю до спокою. Саме тому суспільство не вибухає від кожного зловживання.

Цивілізація, за Морганом, не обов’язково робить революції частішими. Навпаки, народ, що має майно, знання й відчуття сили громадської думки, навіть повільніше приходить у рух. Але якщо тиранія починає утруднювати саме існування й робить життя нестерпним, тоді воля народу концентрується на опорі. І тоді навіть без явної змови суспільна воля діє так само твердо, як воля самої централізованої влади. У такий момент уряд майже приречений: випадкова іскра приводить масу в рух. Звідси він виводить теорію політичної рівноваги. Стани, корпорації, касти й класи перебувають немовби в стані рівноваги сил. Форма уряду, якщо він не стоїть напередодні зміни, досить точно виражає відносну силу класів суспільства. Там, де права людини реально поважаються і сама людина є об’єктом поваги та остороги, — там громадянин має багатство, знання, засоби впливу й здатність діяти. Але там, де народ бідний, неосвічений, забобонний і пригнічений звичкою терпіти, там жоден конституційний папір не рятує свободи. Тому Морган пропонує замінити туманну формулу «невід’ємних прав» точнішою формулою «невід’ємних сил». Право не можна знищити метафізично; але фактичне здійснення сили можна зупинити більшою силою.

Після цього Морган переходить до обов’язку. Саме це слово, на його думку, добре виражає ідею зв’язування, стримування, обмеження. Повної свободи, як байдужості до всіх способів дії, у природі не існує. Кислота не вільна щодо лугу; машина не вільна в русі своїх коліс; людина не вільна щодо надій, страхів, вигод і страждань. Її організація влаштована так, що вона певним чином реагує на благодіяння, образи, очікування, погрози тощо. Симпатії спонукають її шукати інших людей, потреби й слабкість закріплюють цей обов’язок. Різницю між фізичними і моральними мотивами Морган вважає практично зручною, але філософськи неточною. Чи діємо ми від безпосереднього болю, від очікування болю, від бажання насолоди, від страху закону, від любові, від вдячності, від пошани до Бога — механізм завжди один: жива істота шукає приємного й уникає болісного. Тому поділ мотивів на «розсудливі» та «обов’язкові» хибний. Коритися закону може бути розсудливо, так само як шукати внутрішнього блага може бути обов’язково, і в обох випадках організм шукає задоволень і уникає болю. Людина буває справедливою, чесною, щедрою або побожною за тим самим загальним механізмом, за яким вона відсмикує руку від окропу. Моральна придатність учинку, його корисність або справедливість, є лише один мотив серед багатьох. Розум може показати, що загалом чеснота веде до щастя. Але пристрасті спотворюють застосування правила в окремих обставинах. У сильному збудженні найближче благо або зло здається незрівнянно важливішим, ніж воно є насправді. Виховання може посилити мотив придатності; погані звички, егоїзм і любов до негайних задоволень можуть його послабити. Якщо моралісти кажуть, що людина «повинна» йти за розумом, і мають на увазі, що це найнадійніший шлях до щастя, то, можливо, вони мають рацію. Але якщо ж вони мають на увазі якусь особливу метафізичну силу, незалежну від звичайної причинності, то вони помиляються. Особливо різкий Морган у політичному застосуванні цієї думки. В історії видно, що мотив моральної придатності майже ніколи не був достатнім для тих, хто мав владу. Тому у великих політичних питаннях буде зовсім по-дитячому зупинятися на тому, що «має бути». Потрібно питати, що може бути і що неминуче буде. Афекти часто сильніші за розрахунки. Любов дитини до батька чи матері, прихильність громадян до уряду, природна соціальна чутливість — усе це може бути значно сильнішою запорукою порядку, ніж страх покарань.

Обов’язок, що постає з влади осіб, залежить від слабкості того, хто саме зобов’язаний. Людина підкоряється законодавцеві тому, що не може інакше шукати щастя. Якщо вона може уникнути покарання, або якщо наслідки непокори здаються їй менш страшними, ніж біль підкорення, то цей обов’язок зникає. Той, хто готовий померти, уже не раб життя і не підвладний закону в звичайному сенсі. Так само, як право фактично походить із сили, так і обов’язок походить зі слабкості, тобто зі здатності бути враженим чужою волею. Тут Морган атакує традиційну юриспруденцію — Гроція, Пуфендорфа та подібних авторів. Скільки не уточнюй природні й політичні права, це не зупинить абсолютного монарха від його примхи. Сучасні уряди стримуються не трактатами юристів, а реальним балансом сил: арміями інших держав, багатством і просвітництвом населення, силою громадської думки. Перед революційними трибуналами, перед ультрароялістами, перед монархами Священного союзу — абстрактні права мало що важать. Єдиний апеляційний засіб проти деспотів може полягати в громадській думці та мечі. Народи повинні зробити людяність шанованою, тобто розвивати знання, енергію, волю, кооперацію, міжнародне співчуття й розуміння спільних інтересів людей. Але Морган не зводить усе до грубого цинізму. Він визнає, що існує можливе правило дії, яке відповідає людським потребам. Якби воно було цілком відоме й дотримуване, тоді воно максимально збільшувало б щастя, чисельність і свободу людей. Щодо цього правила людина справді має природні, невід’ємні права, заперечення яких зменшує суму щастя. Але це правило не можна вивести апріорно: люди різняться умовами клімату, ґрунту, політичного становища, ідеями та своїми потребами. Його можна відкривати лише спостереженням і досвідом. Свобода особистості, власності й думки — блага, без яких розумні істоти не можуть бути задоволені, і які уряд не може топтати без того, щоб не спричинити ослаблення нації та не створити загрозу для власної безпеки.

Писані хартії, конституції та імунітети самі по собі безсилі. Їхня дієвість залежить від волі й здатності народу вимагати виконання. Вони корисні тим, що дають опору законний канал, концентрують суспільну волю, замінюють безладний бунт регулярною політичною дією. Але вони не змінюють природи речей, тож відносини правителів і керованих залишаються відносинами сил. Свободу треба здобути й підтримувати енергією громадян. Хартії, даровані деспотом, можуть бути ним же й розірвані; це лише пергамент і віск, якщо їх не оживляють мужність і доброчесність громадян. Далі Морган ілюструє походження права із сили історією власності та поділу територій. Майже вся земельна власність у Європі тримається правом меча. Міжнародні формули на кшталт збереження status quo або відновлення status quo ante bellum виражають лише рівновагу сил або взаємне виснаження. Коли переможений цілком беззахисний, йому дістається тільки принцип «горе переможеним». Іноді звичка, упередження або інерція змушують сильнішу сторону підкорятися слабшій; але й ці речі є реальними силами, лише від’ємними величинами в політичному рахунку. Коли звичка або упередження зникають, то й влада швидко переходить до того, хто справді сильніший. Особливо небезпечна для правлячого класу інтелектуальна неповноцінність. Невігласька влада стає зухвалою, претендує на сили, якими не вміє керувати, і руйнує ті бар’єри думки, що захищають меншість від більшості. Оскільки мета суспільства — примноження сил, то вимагати й надавати можна лише такі права, які сумісні з цим примноженням. Фракція, що отримала більше влади, ніж здатна розумно вжити, калічить державу і зрештою губить себе. Цей порок властивий не лише демократіям, як люблять казати їхні вороги, а й свавільним монархіям: один розум, яким би енергійним він не був, не здатен охопити справи великої нації. Далі Морган розбирає право народів, jus gentium. Як теорія воно має бути висновком із самої природи: сукупністю правил, що зменшують частоту й жахи війни. Як діюча сила воно тримається на розсудливості та громадській думці. У дикунів війна руйнує всі зв’язки. У цивілізованих народів зростаюче знання й тонше почуття пристойності починають стримувати королів: війну не можна вести без мовчазної згоди і реального сприяння народу. Крім того, кілька рівних держав, що перебувають у сфері дії одна одної, взаємно обмежують свій свавілля. І тому правитель, починаючи війну, змушений доводити власному народові й сусідам, що його справа справедлива. Так з’являються маніфести, посилання на договори, звичаї та давню історію. Але якщо немає ризику бути покинутим своїм народом або втягнутим у війну із сусідами, міжнародне право стає мертвою буквою. Договори часто виявляються лише тимчасовими перемир’ями, а їхні статті — пастками для довірливості іншої сторони.

Після цього Морган уточнює термінологію. Слово «право» у строгому сенсі застосовне лише там, де є заздалегідь установлений кодекс або влада, здатна підкріпити свої розпорядження санкцією. Правильна поведінка — це поведінка, приписана природою, державою або релігією, тобто системою, що має санкції. Коли кажуть, що людина має право на щось, це означає або що закон присуджує їй це, або що користь людства вимагає, щоб вона цим користувалася. Але самі речі, які називають правами, все одно залишаються силами. Тому вислів «людина має право виконати обов’язок» безглуздий. Право покарання Морган виводить із самої природи суспільства. У суспільства є мета; якщо дії індивіда цій меті шкодять, то носії суспільної сили інстинктивно карають порушника. Повторення таких актів створює прецеденти, прецеденти стають правилами, правила — законами. Право покарання стоїть на тій самій підставі, що й право їсти чи ходити: це сила, дана організацією, якщо її вживання збільшує щастя чуттєвої істоти. Для влади право покарання — її фактична сила; а для народу обов’язок підкорятися ґрунтується або на користі закону, або на неможливості опору. Якщо закон нерозумний, то інтерес до покори зменшується, а разом із ним зменшується і реальна сила законодавця.

Конституція не має власної активності. Вона діє лише тією мірою, якою оживлена мужністю та доброчесністю громадян. Верховна влада підкорятиметься її приписам лише доти, доки народ досить пильний, щоб карати порушення. Тому вислови на кшталт «верховна влада має право» часто логічно плутані. У Бога або верховної влади радше є причини діяти так чи інакше, але не «право» в сенсі обов’язку перед зовнішнім кодексом. Коли народ висуває правителеві вимогу права, то це насправді означає таке: те, чого вимагають, настільки справедливе й корисне, що відмова ставить під загрозу репутацію й безпеку влади. У зв’язку з покаранням Морган показує, що закони відбивають пристрасті й інтереси тієї сторони, яка володіє силою. У народному законодавстві є пом’якшувальний елемент: законодавець сам може стати жертвою закону. Деспот такого стримування не має; він починає уявляти себе істотою іншої породи, і його симпатія до людей помирає. Тому навіть найкращі закони, створені виключно чоловіками, несправедливі до жінок; англійські закони, створені землевласниками, сприяють землевласникові проти орендаря. І взагалі, історично закони походять із помсти. Сліди цього видно в кримінальних кодексах, де особиста образа короля або влади часто затінює шкоду суспільству. Звідси тортури, відмова в захисниках, невиразні обвинувачення, перевага обвинувача, відмінності в доказах у публічних і приватних справах, непропорційні покарання. Лише нещодавно люди почали розуміти, що покарання корисне тільки як приклад і мотив, який впливає на волю, що воно має бути співмірне меті. Покарання — це лише один мотив серед багатьох; злочинність краще зменшувати устроями, які знижують спокусу, і вихованням, що показує людям їхні справжні інтереси. Цю саму логіку Морган переносить на смертну кару. Питання про «право» страчувати треба замінити питаннями факту: чи запобігає страта злочинам; чи завдає злочин стільки страждання, скільки завдає страта; чи немає менш жорстокого засобу; чи виграє суспільство від такої практики. Так зникають метафізичні суперечки, і лишається тільки розрахунок страждань і користі.

Від покарання Морган переходить до власності. Власність безпосередньо випливає з організації людини. Саме її життя пов’язане з потребами, а засоби задоволення цих потреб не існують у безмежному достатку й потребують праці. В ізольованому природному стані власності не було б, бо ніхто не міг би її втримати. Власність — це сила, набута людьми через суспільство; більше того, це одна з головних цілей політичного союзу. Якщо держава влаштована так, що працівник не може отримати належної винагороди за працю, то народ утрачає повагу до інституцій і впадає у варварські звички. Оскільки власність існує лише під захистом суспільної сили, то умови володіння визначаються волею, яка приводить цю силу в дію. Уряд може регулювати спадкування, обмежувати заповіти, перерозподіляти землі, запроваджувати аграрні закони, визнавати спільну власність. Наприклад, мертва людина не може фізично володіти своїми речами; її заповіт діє лише тому, що держава вирішує надати її волі певного значення. Тож не заповідач у строгому сенсі передає майно, а суспільство вирішує, як розпорядитися тим, що більше не утримується живим власником. На цій підставі Морган обговорює податки і десятини. Жодна воля померлих поколінь не може навіки зв’язувати живих. Сучасне покоління має таке саме право скасувати попередній дар, яке попереднє мало його встановити. Десятини були надані духовенству за послуги; якщо суспільство цих послуг більше не потребує або хоче інакше їх оплачувати, воно має право змінити порядок, дотримуючись лише розумних претензій нинішніх одержувачів доходу. «Церква» як абстрактна сутність не повинна затуляти факт, що реальне право належить народові, а дохід священника є користуванням на умовах, які може змінити суспільство.

Історично майже вся земельна власність, нагадує він, виникла через завоювання. Римляни виганяли власників провінцій, північні племена чинили так само після падіння Риму, Ірландію було пожалувано Англії папою за умови підкорення або знищення місцевих жителів, Південну Америку було таким самим чином «подаровано» іспанським королям. Лише Пенсильванія, за його зауваженням, купила територію у попередніх власників. Коли власність довго передається спокійно, люди починають вважати наявний порядок природним; але в країнах із частими переворотами власність переходить із рук у руки, не спричиняючи такого морального потрясіння. Свобода власності, як і всяке право, тримається на розподілі суспільної сили та на вазі думки. Але обмежувати її понад відомі межі небезпечно: деспотизм нагадує дикуна, який заради плоду рубає дерево. Далі йде аналіз особистої свободи і рабства. Людина є рабом іншої настільки, наскільки її радощі й страждання залежать від волі цієї іншої. У ранніх суспільствах природна нерівність людей сильніша; у цивілізованих нижчий індивід набуває ваги завдяки класові, до якого належить. Із ростом знання та концентрації інтересів рабство стає фізично неможливим, бо нижчі класи стають здатними відстоювати незалежність. Колоніальне рабство, за Морганом, так довго трималося тому, що вся сила цивілізованого суспільства була спрямована проти безпорадної й неосвіченої раси. Рабство постало з війни. Воно настільки суперечить природним бажанням людини, що лише сильні зовнішні мотиви можуть змусити її терпіти цей стан. Раб ніколи не сприймає своє становище як придатне чи природне; він завжди відчуває в ньому насильство й винятковість. Механізм обов’язку у раба і в найманого працівника формально подібний: один підкоряється зі страху покарання, другий — зі страху голоду. Але й відмінність теж істотна: праця слуги нав’язана природною нуждою і може збільшувати щастя, тоді як рабство нав’язане людьми всупереч інтересам виду й зменшує загальні ресурси. Рабська праця не лише дорожча за вільну, а ще й розбещує звичаї, послаблює державу та робить суспільство менш здатним до змагання із сусідами. Тому володіння рабами не є правом: це сила шкодити собі й іншим, зловживання та помилка невігластва.

Морган різко відкидає спроби духовенства приписати собі заслугу звільнення людей від рабства. Рабовласники, які опиралися скасуванню работоргівлі, теж були християнами. У феодальні часи церковники самі були великими власниками рабів. Там, де духовенство мало надмірну владу, воно зазвичай відмовлялося від неї лише тоді, коли світська думка й приклад мирян змушували його соромитися. Як корпорація, духовенство, на його думку, частіше стояло на боці деспотизму й проти свободи, хоча він визнає винятки серед парафіяльного духовенства Франції, Італії, Шотландії та католицької Ірландії. Якщо ж рабські доктрини справді проголошувати євангельськими, природний розум, каже він, буде змушений їх відкинути: закон Бога закарбований у внутрішніх інстинктах, які схвалюють прагнення свободи й опір гнобленню.

Наприкінці глави Морган розбирає відмінність досконалих і недосконалих прав. Досконалі права — це ті, які можна захищати силою; недосконалі — ті, які слід довірити суду. Ця відмінність коріниться в природі. Самозахист пов’язаний з імперативним інстинктом, адже коли життя зазнає нападу, закон уже не може ефективно заборонити опір, бо смерть — це найвище покарання, і воно вже поставлене на карту. Майже так само сильні права, пов’язані з особистою свободою, власністю, життям і честю дружини та дітей. Але точну межу тут провести важко, адже неможливо наперед виміряти, яку цінність кожна людина надає тому чи тому об’єктові. Він також розрізняє природні і набуті права. Природні права випливають із необхідної дії організації та є істотними для існування. Набуті права виникають із кооперації суспільства. Перші захищені силою речей, другі — силою осіб. Відмінність між правами, від яких можна відмовитися, і правами, від яких не можна відмовитися, він пояснює плутаниною між правом і обов’язком. Батько може відмовитися від особистого інтересу до дитини як до «своєї» істоти, але не від обов’язку годувати й захищати її, бо цей обов’язок пов’язаний зі збереженням виду.

Підсумок розділу такий: усе, що люди називають правами, насправді є силами, тобто здатністю діяти задля примноження щастя. Перша підстава права — органічна можливість дії; друга — можливість так впливати на інших людей, щоб вони не перешкоджали цій дії. У всіх людях є прагнення нав’язувати свою волю іншим і розширювати власну силу коштом чужої. Тому загальна свобода можлива лише там, де сили всіх класів держави врівноважені. Моральна придатність права є мотивом до його шанування, але цей мотив часто слабший за пристрасті й інтереси. Отже, правильний розподіл політичних сил можливий лише через правильний розподіл знання і чесноти між громадянами. Свобода, як і життя, є станом, що підтримується примусово. Вона не лежить спокійно в інститутах, а має постійно утримуватися активним напруженням тих сил, які ці інститути створили. Слабкий зобов’язаний підкорятися сильному тому, що може страждати від його волі. Сильний зобов’язаний не зловживати владою тому, що зловживання може змінити рівновагу проти нього і викликати опір, який він уже не стримає. Моральний і фізичний обов’язок по суті однакові: обидва полягають у сумі задоволень і страждань, які речі або особи можуть спричинити волі. Однак таке зведення прав до сили Морган не вважає капітуляцією перед деспотизмом. Навпаки, воно корисне свободі, бо змушує народ не покладатися на порожні формули, а підтримувати реальні засоби самозахисту, тобто розвивати знання, громадянську енергію та суспільний дух. Воно також застерігає сильних, що зловживання владою зменшує користь від самої влади й підточує її стійкість. Отож політична рівність у Моргана виявляється не метафізичною мрією, а фактом природного порядку: коли сили суспільства врівноважені, тоді й свобода стає можливою. Наприкінці він переносить висновки з громадянського життя на індивідуальне. Сили організму влаштовані відповідно до його потреб. Тому рух, травлення, відчуття мають свої межі й призначення. Якщо змушувати їх діяти надмірно, за цим настануть виснаження і хвороба. Хворобливі наслідки надміру становлять суму морального обов’язку до поміркованості. Людина, що руйнує свої сили, гірше бореться зі стихіями, гірше здобуває засоби до життя, гірше утримує своє місце в суспільстві й гірше насолоджується життям. Тому щастя, і приватне, і громадянське, можливе лише за умови збереження сили організації — тілесної й розумової. Не зруйнованої надмірностями, не скаліченої невіглаством і не стиснутої вторгненням приватних інтересів у суспільну волю.

Висновок книги вже йде окремо від шостої глави, і він досить короткий, але в ньому Морган прямо формулює, чим має бути моральна наука. Якщо попередні глави правильні, каже він, то постає ясна теорія людської дії, майже поставлена на рівень природничих наук. Моральна філософія має стати результатом спостереження, звільненим від суто абстрактних доктрин. Він повертається до механічної аналогії. Щоб зрозуміти рух машини, вченому не обов’язково знати останню природу сили, яка приводить її в рух; досить бачити колеса, важелі та їхню дію. Так само і з живою організацією. Для моральної науки не має значення, чи є первинним рушієм життя нематеріальна душа, гальванічний флюїд, невідома рідина або сила живих волокон. Узагальнення можна будувати лише з феноменів. Тут Морган ще раз відтинає суперечку про душу як безплідну для моралі. Абстрактна ідея обов’язку майже марна, якщо вона фактично не може вирвати людей з-під влади обставин. Тому мораль як мистецтво має вивчати реальну користь і шкоду вчинків, причому в найширших наслідках. Добрий моральний кодекс, за Морганом, має спиратися на фізіологію, політичну економію, статистику та досвід. Керування тілом — тверезість, поміркованість, чистота, рух, повітря, їжа, сон — усе це водночас і медицина, і мораль. Власність, праця, заробітна плата, бідність, освіта, населення, покарання, преса, релігія, податки — це все також моральні питання. Чеснота, розсудливість і задоволення у нормальній системі майже збігаються, бо відмова від найближчого задоволення виправдана лише більшим і стійкішим благом. Злочинець постає не метафізичним лиходієм, а жертвою обставин, поганої організації, бідності, пристрастей, звичок і поганих інститутів. Його можна боятися, його можна ізолювати, іноді необхідно карати, але мститися йому як вільному джерелу зла — це просто стара варварська звичка.

Коротке резюме (переказ переказу за допомогою ШІ)

Друга книга, «Нариси філософії моралі» (1822), є прямим продовженням першої книги та системи фізіології Моргана. Тепер він переносить фізіологічну програму в царину моралі, права й політики. Уся книга присвячена Дестюту де Трасі як продовжувачеві Локка і Кондильяка; навіть епіграфи з Декарта й Берклі обрано показово, щоб засвідчити: противники матеріалізму визнавали залежність розуму від стану тілесного знаряддя. Передмова написана як відповідь преподобному Томасу Реннеллу, який звинуватив фізіологічну філософію Моргана в скептицизмі та матеріалізмі. Морган відповідає, що мораль не можна захищати фантазіями про душу, вроджені ідеї та вільну волю. Якщо людина є природною істотою, що діє через органи, відчуття, звички, потреби, задоволення і страждання, то мораль слід досліджувати як частину природничої історії людини. Отже, ця книга не відмовляється від першої, а робить її висновки виразнішими: фізіологія має стати підґрунтям науки про людську поведінку.

• Перша глава починається з визнання слушності Локка. Якщо почуття — це єдиний шлях до пізнання, то історія сприйнять уже поставлена на природничо-науковий ґрунт; але людина як істота, що воліє й діє, ще залишалася у владі богослов’я, метафізики та абстрактних слів. Тепер Морган хоче застосувати до моралі той самий метод, який Локк застосував до пізнання. Моральні вчинки не походять із чистої душі, що висить над тілом; вони залежать від організації, темпераменту, віку, статі, здоров’я, харчування, клімату, виховання, звичок, стану нервової системи, сили пристрастей і суспільних обставин. Він не зводить усе до однієї механічної причини, але наполягає, що кожна дія має мати визначальну причину. Без неї дія не мала б напряму, та й узагалі не могла б відбутися. Тому питання про матерію чи дух тут другорядне: навіть якщо припустити духовну субстанцію, то її дії теж мають бути чимось визначені. Вільна воля в сенсі безпричинного вибору для Моргана неможлива. Ця глава водночас запроваджує його моральний натуралізм. Людина шукає задоволення, уникає болю, реагує на стимули, звикає до одних впливів і страждає від відсутності інших. Але задоволення і біль не є простими егоїстичними точками; вони пов’язані з устроєм організму, з його потребами, із соціальними відносинами та віддаленими наслідками. Тому мораль не повинна бути вченням про придушення природи; вона має бути вченням про правильний розрахунок умов життя. У цьому сенсі чеснота починає зближуватися з розсудливістю, а розсудливість — зі стійким щастям. Помилка старої моралі в тому, що вона судить людину як вільного винуватця, не розглядаючи фізичних і суспільних умов її вчинків. Морган не скасовує відмінності між добром і злом, але переносить її в царину причин: поганий учинок треба пояснювати організацією, звичками, пристрастями та установами, а не метафізичною зіпсованістю душі.
• Друга глава уже прямо розгортає детермінізм. Локк, установивши залежність знання від почуттів, опосередковано розв’язав питання про свободу, хоча сам не довів думку до кінця й спробував зберегти свободу через здатність затримувати або призупиняти воління. Морган вважає це поступкою старій метафізиці. Вольовий акт виникає з ланцюга стимулів, відчуттів, уявлень, порівнянь, бажань і звичок. Людина може вагатися, міркувати, відкладати дію, змінювати рішення, але саме це вагання теж зумовлюється мотивами, станом організму та досвідом. Свобода в звичайному сенсі — це не свобода від причин, а відсутність зовнішнього примусу або наявність сили діяти згідно з переважним мотивом. Тому покарання, похвала, закон і виховання не спростовують необхідності, а самі входять до ланцюга причин. Вони діють як стимули, змінюють майбутні вчинки, створюють звички, страхи, очікування, розрахунки. Моральне осудження має бути замінене точнішою практикою керування причинами поведінки.
• Третя глава пояснює походження моральних ідей. Якщо людина завжди реагує на стимули згідно з організацією та обставинами, постає питання: як можливі правила, характер, чеснота, суспільна стійкість? Відповідь Моргана — у суспільстві. Первісні ідеї блага і зла виникають із задоволення та болю: все приємне, доки воно приємне, називається благом; усе болісне — злом. Але поняття «правильного» і «неправильного» спершу мають не власне моральний, а владний сенс: правильне — це те, що велить авторитет, неправильне — те, що він забороняє. Дитина, дикун, підданий, віруючий — усі вони спершу пізнають норму через волю сильнішого. Моральний сенс наростає пізніше, коли досвід показує, що деякі приписи справді пов’язані з користю, безпекою, взаємною довірою і щастям, а інші лише виражають страх, забобон або інтерес панівних. Так виникає відмінність між фактично приписаним і тим, що має бути приписане згідно з користю. Суспільство створює моральні ідеї через мову, похвалу, осуд, наслідування, звичку, симпатію, страх покарання і надію на схвалення. Індивід не народжується з готовим моральним законом; він отримує його з взаємодії з іншими людьми. Але це не означає, що мораль довільна. Зрештою вона перевіряється реальними наслідками дій для щастя, здоров’я, безпеки та розвитку людей. Тому Морган відкидає як уроджений моральний сенс, так і суто богословське пояснення обов’язку. Моральні ідеї історичні, соціальні й фізіологічні водночас: вони виникають у тілах, що відчувають задоволення і біль, але оформлюються в суспільстві через владу, досвід і мову.
• Четверта глава розглядає фізичні причини морального розвитку. Морган показує, що мораль не є прямим результатом індивідуального розуму; людина — істота зв’язків, і на її характер діє все: клімат, ґрунт, їжа, густота населення, географічне положення, заняття, хвороби, бідність, багатство, податки, закони, релігія, торгівля, війна, колоніальні відносини, алкоголь, опіум і освіта. Він пише в дусі широкої природної історії суспільства: якщо навіть далекі небесні рухи через клімат і продукти землі здатні опосередковано впливати на людську долю, то тим більше жодна земна умова не є байдужою для моральності. У цій главі є упередження часу — расові й статеві узагальнення, надто впевнені судження про народи та клімат. Але центральна думка не зводиться до них: моральний розвиток залежить від матеріальних умов життя, а не від проповідей, абстрактних обов’язків і погроз посмертного покарання. Особливо важлива його думка про бідність. Не можна вимагати високої моральності від людей, для яких чесна праця не дає безпеки, поваги й засобів до життя. Якщо позбавлення і смерть супроводжують як злочин, так і відмову від злочину, посилення покарань безглузде. Релігійна санкція може бути додатковим мотивом, але не замінить земних інтересів, бо людина мусить дбати про їжу, здоров’я, житло, сім’ю, працю й суспільне становище щомиті. Морган тому нападає на тих, хто проповідує бідним терпіння і покору, але підтримує установи, що породжують бідність і приниження. Фізичні умови — не просто тло моралі; вони є її постійною причиною.
• П’ята глава переносить аналіз на суспільні інститути. Порівняно з великими матеріальними агентами інститути є вторинними, але саме тому вони часто більше цікавили моралістів: їхню дію легше помітити, і через них зручно керувати багатьма, не зачіпаючи інтересів небагатьох. Морган починає з різкої думки: закони встановлюють не окремі мудреці, а обставини, нещастя, конфлікти й потреби суспільства. Інститути оформлюють уже сформоване співвідношення сил, але потім самі починають виховувати характер. Монархія, аристократія, церковна ієрархія, цензура, нерівне правосуддя, привілейовані суди та релігійне виховання породжують улесливість, шпигунство, покірність, лицемірство, страх перед думкою інших і звичку схилятися перед силою. Навпаки, вільні інститути, преса, суд присяжних, участь у громадських справах, освіта й матеріальна незалежність формують енергійніший і громадянськіший тип характеру. Тут Морган зближує мораль із політичною економією. Моральність не можна відокремити від розподілу власності, від заробітної плати, від податків, від устрою суду, від свободи преси, від становища класів. Проповідь ощадливості й працьовитості на тлі робітних домів, злиднів і непомірного оподаткування є лицемірством, якщо не змінюється фізичний стан нижчих класів. Інститути можуть підтримувати суспільну силу або руйнувати її; вони можуть перетворювати людей на громадян або на покірних прохачів. Тому моральна реформа — це не лише справа виховання поглядів: вона потребує зміни реальних обставин, у яких формуються звички, страхи й розрахунки.
• Шоста глава дає найгострішу політико-матеріалістичну формулу книги. Право — це не містичний дар природи, Бога, хартії чи давнього договору. Право — це сила діяти, соціально визнана й захищена. Обов’язок — це залежність, що зв’язує дію: дитина залежить від батька чи матері, громадянин — від закону, бідний — від багатого, віруючий — від Бога, друг — від друга; усюди діє механізм задоволення і болю, очікування і страху, сили й слабкості. Хартії, конституції та формальні привілеї нічого не варті, якщо за ними немає реальної суспільної сили, знання, організації, преси, матеріальної незалежності та готовності чинити опір. Свобода, отже, означає не паперове право, а рівновагу сил, за якої жоден клас не може безкарно нав’язати всім іншим свою волю. Власність у Моргана також позбавляється священного ореолу. Вона існує під захистом суспільства і змінюється разом із формою суспільства. Спадкування, десятини, податки, конфіскації, земельні права не є вічними сутностями; їх слід оцінювати за користю, силою суспільства й людським добробутом. Рабство він засуджує тому, що воно послаблює сили суспільства, розбещує пана і раба, робить працю менш продуктивною, затримує вдосконалення й перетворює людину на знаряддя чужої волі. Покарання він розуміє не як помсту вільному винуватцеві, а як засіб суспільного захисту та виправлення. Смертна кара, тортури, жорстокі процедури, переслідування релігійних поглядів, закони про наклеп і придушення преси для нього є не правом, а голою силою, особливо якщо істина не може слугувати захистом від обвинувачення в наклепі.
• Висновок зводить книгу до програми природничої науки про людську діяльність. Мораль має спиратися на фізіологію, політичну економію, статистику, історію та досвід, а не на абстрактний обов’язок. Їжа, повітря, чистота, рух, сон, тверезість, звички, бідність, заробітна плата, населення, освіта, покарання, релігія, преса, податки й форми власності входять до однієї науки про людське щастя. Чеснота, розсудливість і задоволення в Моргана зближуються: відмова від найближчої насолоди є розумною лише заради стійкішого блага. Злочинець перестає бути метафізичним джерелом зла і стає продуктом організації, звичок, пристрастей, бідності та установ. Його можна боятися, обмежувати, виправляти, іноді карати, але помста під виглядом моралі лишається пережитком варварства. Для окремої людини, як і для громадянина, щастя потребує міцності організму, знання, поміркованості, матеріальної незалежності та свободи від посягань приватного інтересу на суспільну волю.