Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
На цей момент ми розглянули чимало творів із першого десятиліття XIX століття, ключові книги таких авторів, як Біша, Белшем, Кабаніс, Рішеран, Пінель, Альдіні, Прохаска, Снядецький, Ламарк, Роландо, Галль і Шпурцгейм, Джозеф Б’юкенен, Причард і Буфаліні. Не кажучи вже про всілякі огляди на французьку ідеологію, переклад книги Пікаве про ідеологів і огляди позитивістів, що загалом ідеально доповнює контекст. Італійських ідеологів ми коротко розглянули наприкінці статті про італійське Просвітництво, і там виразно видно, що їхні послідовники пишуть книги про ідеологію навіть у 1820-х роках і залишаються прихильниками цієї школи аж до початку 40-х. Навіть якщо школа й утрачає популярність, вона аж ніяк не мертва. Але й цього, на мою думку, недостатньо. Навіть після цього особливо прискіпливий критик може вирішити, що вплив Просвітництва на початку XIX століття мізерний і не йде ні в яке порівняння з Романтизмом. Тож ми продовжуємо. Є ще один мислитель, якого часто ставлять в один ряд із Кабанісом і Рішераном як їхнього пізнього послідовника. Принаймні так вважали багато їхніх сучасників, хоча насправді це не зовсім так. Ця людина — ще один французький фізіолог — Франсуа Мажанді (1783–1855). Навіть у біографічних статтях про нього його постійно згадують поруч із Бішою, Пінелем, Рішераном тощо. І справді, якщо відкрити його найвідомішу працю — «Базове введення у фізіологію» (1816), то можна побачити, що саме на цих трьох Мажанді головно й спирається. Ба більше, з деякими з цих зірок він був дуже добре знайомий особисто, і його, безперечно, активно підтримував Пінель. Але, на відміну від нього, сам Мажанді був, по суті, майже редукціоністом і намагався пояснювати всі явища, спираючись на механіко-хімічні властивості матерії. Виходячи з таких настанов, він жорстко критикував за віталізм навіть самого Біша, роботам якого він багато в чому завдячував. Якийсь час Мажанді навіть перебував під покровительством Лапласа (!).
Також він перший на французькому ґрунті дослідник рефлексів у стилі англійця Белла, а до того ж був науковим керівником важливого для матеріалізму XIX століття фізіолога — Клода Бернара (див. наш огляд). В історію філософії Мажанді побічно вписується як приклад радикального емпірика в найкарикатурнішому сенсі цього слова: з фанатичним збиранням деталей, із шаленим числом дослідів на тваринах просто заради дослідів, навіть без конкретної мети щось віднайти тощо. Але завдяки цьому він буквально винайшов позитивізм à la Конт ще 1816 року. Це не модернізація і не перебільшення. Для Мажанді абсолютно все зводиться до експериментальних перевірок, і якщо вони не дають чіткої відповіді, то питання слід визнати нерозв’язним. Він буквально формулює тезу, що замість питання «Чому?» наука має відповідати на питання «Як?». Замість пошуку того, що має бути в природі (кому має?), він вимагає лише описувати те, що фактично є. Щоправда, навіть Мажанді закликав надалі систематизувати факти й переходити до важливих узагальнювальних висновків. Просто головне — не закладати ці висновки наперед, щоб потім не перетворювати науку на фальшування фактів. За словами дослідника Шарля Ліхтенталера, Мажанді є революційним засновником сучасної експериментальної фізіології, який висунув 6 ключових ідей:
1) Фізіологія й медицина досі не є науками; в медицині й надалі переважають емпіризм і суперечливі спекулятивні системи;
2) Фізика й хімія вже є науками; фізики та хіміки не висувають нічого, чого не перевірили б експериментальним шляхом;
3) Фізика й хімія — це не просто моделі, вони є основою фізіології;
4) Фізіологія має бути експериментальною за своїми методами й змістом (фізика й хімія, застосовані до живих організмів);
5) Отже, фізіологія може стати самостійною медичною наукою;
6) Патологія — це патологічна фізіологія; норма й патологія підпорядковуються одним і тим самим фізіологічним законам.
Послідовніших матеріалістів Мажанді радше шанував як корисного союзника, особливо через підхід рухатися від часткового до загального, виходячи з найдрібніших доступних елементів. Сенсуалізм він сприймав як щось самоочевидне (і навіть описував знамениту історію сліпого, описану Чеселденом!), водночас заперечуючи антисенсуалізм Галля та його безглузді теорії про зір (див. Галль). Але, строго кажучи, сам Мажанді матеріалістом не був; у цьому плані він дуже нагадує свого учня Бернара. У 1825 році Мажанді навіть класифікував френологію як псевдонауку, подібну до астрології та некромантії. Він же зробив чималий внесок у розвиток фармакології (створення ліків, грубо кажучи). Але попри багато плюсів, він мав і значні мінуси. Не кажучи вже про бездумне зловживання вівісекцією, Мажанді виступив проти анестезії, відкритої 1847 року, бо, бачте, вона принижує мужність і гідність хірурга, який за традицією мав демонструвати стійкість духу, працюючи зі стражденним пацієнтом. Анестезія загрожує перетворити хірургів на ніжок і фембоїв. Із кумедного — його батько був послідовником теорій Руссо, через що Мажанді навчився читати лише у десять років.
«Базовий вступ до фізіології» (1816)
Переповідати всю працю Мажанді було б уже великим надлишком, зважаючи на те, скільки різних праць із фізіології того часу ми переповідали раніше. У загальних рисах Мажанді мало чим відрізняється від інших. Він подає базові класифікації різних царств життя, видів тварин тощо, щоб визначити місце людини в Природі й перейти до докладного опису всіх її органів, їхніх функцій, вікових змін, патологій тощо. Тому я переповім її значно коротше, ніж роблю це зазвичай. З увагою лише до того, що може послужити філософським інтерпретаціям. Як завжди, цікавим у таких працях буває вступ, де автор не обмежений своєю темою і може писати якісь загальносвітоглядні речі. Так і тут, Мажанді займається декларацією того протопозитивізму, який було описано вище. Доведеться трохи повторитися, але тут є один цікавий момент. На його думку, кожна природнича наука може існувати у двох формах: систематичній і теоретичній. Під «систематичною» він розуміє науку, побудовану згори донизу: беруть довільну гіпотезу, принцип a priori, а потім силоміць прив’язують до нього факти. Якщо з’являється новий факт, що не пасує до системи, систему трохи змінюють, аби вона знову виглядала переконливо. Експеримент за такого підходу слугує не пошуку істини, а підтвердженню вже прийнятого вчення. Усе, що загрожує системі, або ігнорується, або просто не помічається. Це, за Мажанді, шлях від гіпотез до фактів, а не від фактів до законів. Сама назва такого підходу — систематичний — ніби відсилає нас до філософії XVIII століття, яка боролася проти метафізичних систем і вживала слово «система» майже завжди як лайку; тут досить згадати хоча б Кондильяка та його «Трактат про системи». Усьому цьому Мажанді протиставляє «теоретичну» форму науки. Тут слово «теоретична» не означає спекулятивна; навпаки, для Мажанді це наука, що будується лише на фактах. Спершу факти потрібно встановити, примножити, зіставити, потім вивчити їхні взаємні відношення й закони. Експеримент потрібен не для захисту доктрини, а для розширення фактичного матеріалу й виявлення зв’язків між явищами. Це аналітичний метод (термін знову веде до Кондильяка), і лише він, за Мажанді, веде до істини.
Історично Мажанді пов’язує перехід природознавства від систем до фактів з епохою Галілея і Бекона. Під впливом Бекона природничі науки, за його словами, поступово перетворилися із синтетичних і систематичних на аналітичні й теоретичні. Але фізіологія, на відміну від інших наук, почала відставати: вона й досі тримається на припущеннях. Тут Мажанді перелічує старі пояснювальні фікції: «життєві» або «тваринні духи» давніх, здатності Галена, руховий і породжувальний принцип Арістотеля, архей, життєвий принцип, життєву силу, життєві властивості. Усе це для нього — довільні слова, які століттями прикривали незнання причини життя. Водночас він не обіцяє дати остаточну теорію життя. Навпаки, його позиція жорсткіша й чесніша: причина життя невідома і, можливо, назавжди залишиться невідомою. Тому завдання фізіології — не вигадувати «принципи», а описувати перевірювані факти. Він також визнає користь фізики, механіки й хімії, але лише там, де їхні застосування можна перевірити. Так виглядає його передмова.
Після передмови Мажанді визначає загальну фізіологію як природничу науку про явища, властиві живим тілам. Вона поділяється на фізіологію рослин, порівняльну або тваринну фізіологію та фізіологію людини. Ця книга присвячена саме людській фізіології. Тіло він визначає сенсуалістично. Для нього тіло — це все, що може діяти на наші почуття. Далі він поділяє тіла на вагомі й невагомі, описує їхні властивості, основні характеристики. Потім переходить до простих і складних тіл і викладає досягнення сучасної йому хімії. Тіла зі сталим складом він називає грубими, інертними, неорганічними. Тіла, елементи яких постійно змінюються, називаються живими або організованими. Відмінність між ними описується за формою, складом і законами зміни. Неорганічні тіла мають радше кутувату форму й невизначений об’єм; живі — округлу форму й визначений об’єм. Неорганічні тіла можуть бути простими або складатися з малої кількості елементів; живі ніколи не є простими, містять щонайменше чотири елементи, часто вісім або десять, і їхній склад мінливий. Частини неорганічного тіла можуть існувати окремо; частини живого тіла залежать від цілого. Неорганічні тіла можна розкласти й знову скласти; живі можна розкласти, але не можна зібрати наново. Закони неорганічних тіл зводяться до притягання й хімічної спорідненості; живі тіла лише частково підкоряються цим законам, а частково — невідомій силі.
Живі тіла Мажанді поділяє на рослини й тварин, описує, з яких матерій вони складаються і в чому полягають відмінності їхніх функцій, описує елементи, що входять до організму, потім різні тканини, і навіть такі речі, як теплород, світло, електричний і магнітний флюїди. Життя уражається лише складним поєднанням усіх цих елементів разом, де важлива кожна найдрібніша пропорція й послідовність. Описуючи організми, Мажанді здебільшого спирається на Біша й тканинну теорію. Найцікавіше в його критиці віталізму — це посилання на Ньютона, яке використовували Прохаска і Снядецький. На відміну від них, Мажанді каже цілком протилежне! Життя не можна порівнювати з притяганням. Закони притягання відомі, тоді як закони життєвої сили цілковито невідомі. Фізіологія, каже він, нині перебуває приблизно там, де фізика була до Ньютона, і вона ще чекає на генія, який відкриє закони життєвої сили так само, як Ньютон установив закони притягання. Отже, на цьому етапі розвитку фізіологія не повинна вдавати, ніби знає приховані молекулярні причини життя.
Усі функції Мажанді поділяє на три класи. Перші ставлять індивіда у відношення з навколишніми предметами — це функції відношення. Другі мають на меті живлення — живильні функції. Треті мають на меті відтворення виду — генеративні функції. Для розвитку питання про класифікації він відсилає до «Фізіології» Рішерана і «Таблиці функцій» Шоссьє. Переходячи до функцій відношення, Мажанді перелічує їхній склад: відчуття, інтелект, голос і рухи. Відчуття потрібні для того, щоб сприймати враження від зовнішніх предметів і передавати їх інтелектові. Їх п’ять: зір, слух, нюх, смак і дотик. Їх він розглядає в типово сенсуалістичному дусі, і цей розділ для нас найцікавіший. Саме тут, уже в першому розділі про зір, він нападає на антисенсуалістичні ідеї Галля, який намагався довести, що одного зору (без допомоги інших почуттів) було б досить, щоб визначати відстані й тривимірність простору. Спростовуючи Галля, він наводить, зокрема, знаменитий експеримент Чеселдена, на який спирався Дідро в «Листі про сліпих». З цього Мажанді робить висновок, що: «точні судження, які ми виносимо про відстань, величину, форму та інші властивості предметів, є результатом вправи або, що по суті те саме, навчання зору». Подальші розділи про слух, запахи й смаки виконані в більш суто науковому дусі й уже не такі цікаві. Філософська перспектива повертається знову в описах дотику. Після опису деталей фізіології шкіри він переходить до головного філософського блоку. У людини головним органом дотику є рука, будова якої дає їй велику перевагу перед тваринами. Мажанді визнає, що людський дотик настільки досконалий, що його навіть називали джерелом людського інтелекту. Але тут же він, подібно до Галля та деяких інших фізіологів, виступає проти того, щоб робити дотик привілейованим видом відчуттів. У цьому питанні Мажанді виступає проти Бюффона, Кондильяка та сучасних фізіологів, які йшли за ними. Він вважає, що дотик не має справжньої прерогативи перед іншими почуттями. В одних випадках він допомагає зору або слуху, в інших — зір і слух допомагають йому. Немає підстав думати, що ідеї, які виникають у мозку через дотик, належать до вищого порядку, ніж ідеї, що виникають через інші почуття. І ось, закінчивши з зовнішніми відчуттями, він переходить до відчуттів внутрішніх і, подібно до Кабаніса, пов’язує їх з інстинктивними спонуканнями, з несвідомим. Саме тут Мажанді вперше прямо посилається на ідеологів:
«Усі відчуття, що походять зсередини й виникають незалежно від дії зовнішніх тіл, були об’єднані спільною назвою внутрішніх відчуттів, або почуттів (sentimens). Метафізики минулого століття нехтували їхнім розглядом; однак у наші дні це дослідження стало предметом роздумів кількох видатних авторів, особливо Кабаніса та пана Дестюта де Трасі, і їхня історія становить одну з найцікавіших частин ідеології».
Це дуже цінний фрагмент. Тут Мажанді безпосередньо пов’язує фізіологію з французькою ідеологією. Оспоривши введення в тварин нібито шостого чуття, яке захищали Бюффон і італієць Спалланцані, він переходить до узагальнювального розділу про відчуття взагалі. Тут він аналізує і нервову систему, при цьому щоразу роблячи ремарки в дусі позитивізму: причини явищ нам невідомі, але деякі закономірності між відчуттями, думками та нервовою системою фіксуються. Усі спроби звести психологію до фізіології мозку Мажанді блокує скептичною настановою. Так само він відкидає модні спроби пояснити мозок як щільний згусток нервів (Галль), а нерви — як закінчення і продовження мозку. Він не певен ані в тому, ані в іншому й пропонує розглядати ці дві системи окремо. Хоча те, що вони пов’язані, — безсумнівний факт, але ми не знаємо деталей, тож зарано робити висновки. І саме в такому дусі написано майже всю книгу.
Не будемо вдаватися в деталі того, як він описує задоволення і біль, взаємний вплив відчуттів одне на одне (із посиланням на Кабаніса), зміни, пов’язані з віком, статтю, темпераментом тощо. Розділ про мозок трохи сильніший, ніж розділ про нерви, і в принципі мозок визнається органом мислення, але суворої редукції Мажанді не робить і виносить питання про природу душі за дужки. Тут він знову критикує Галля та близьких до нього фізіологів, хоча й визнає їхній важливий внесок бодай у тому, що вони привернули більше уваги до питання про роль мозку. І деякі натяки Мажанді залишають можливість вважати, що сам він схилявся до редукціонізму й не робив цього виключно з огляду на свою методологічну настанову на позитивізм. Наприклад, він спеціально відкидає думку, ніби вивчення мозкових функцій безконечно важче за вивчення інших функцій і належить виключно метафізиці. Якщо триматися спостереження й не вдаватися до пояснень і здогадів, це вивчення стає суто фізіологічним і навіть може виявитися легшим за багато інших розділів, бо відповідні явища порівняно легко викликати й спостерігати. Тут з’являється друге посилання на ідеологів, ще сильніше, ніж перше:
«Як би там не було, нині вивчення розуму не є невід’ємною частиною фізіології: ним спеціально займається окрема наука — ідеологія. Особам, які бажають набути широких знань у цьому в багатьох відношеннях надзвичайно цікавому предметі, слід звернутися до праць Бекона, Локка, Кондильяка, Кабаніса і, передусім, до чудової книги пана Дестюта де Трасі під назвою «Елементи ідеології». Ми ж обмежимося тут викладом лише деяких основоположних принципів цієї науки.
Безліч явищ, що становлять людський розум, є не чим іншим, як видозміненою здатністю відчувати. Якщо уважно розглянути кожне з них, неважко визнати цю істину, з усією очевидністю розкриту сучасними метафізиками. Виокремлюють чотири головні видозміни здатності відчувати: 1) Чутливість, або діяльність мозку, завдяки якій ми отримуємо враження — як зсередини, так і ззовні; 2) Пам’ять, або здатність відтворювати раніше отримані враження чи відчуття; 3) Здатність відчувати відношення між відчуттями, або судження; 4) Бажання, або воля».
Окрім Мажанді, тут також є й Бруссе.
Загалом Мажанді, очевидно, є комплементарним до ідеологів і сам є сенсуалістом. Його близькість до Кабаніса незаперечна. Хоча методологічно він обережніший і вже майже стає позитивістом. Виклад пам’яті, судження, волі тощо в загальних рисах просто повторює Кабаніса, але з більшою деталізацією. Чотири прості здібності — чутливість, пам’ять, судження і воля — поєднуються та утворюють інтелект людини й найдосконаліших тварин. Різниця полягає в тому, що у тварин ці здібності залишаються майже в простому стані, тоді як людина витягає з них цілком інший результат. Головна особливість людського інтелекту — здатність узагальнювати й абстрагувати. Вона полягає у створенні знаків для репрезентації ідей, мисленні за допомогою цих знаків і формуванні абстрактних ідей. Саме ця здатність надає людському розумові величезного розширення, особливо в цивілізованих народів. Але вона необхідно передбачає суспільство. Людина, що прожила в повній ізоляції і навіть у ранні роки не мала стосунків із собі подібними, мало чим відрізнялася б від тварин. Вона залишилася б обмеженою чотирма простими здібностями розуму. Те саме відбувається з людьми, яким природа через неправильну організацію відмовила у здатності користуватися знаками й утворювати абстракції: вони залишаються в стані справжнього отупіння, як це видно в ідіотів. Зовнішні фізичні умови також сильно впливають на розвиток інтелекту. Якщо людина легко здобуває засоби існування й задовольняє органічні потреби, вона перебуває в найкращому становищі для розвитку розуму та вільного вияву здібностей. Так, за Мажанді, буває в цивілізованих країнах. Якщо ж людина з труднощами забезпечує собі харчування та задоволення основних потреб, її інтелект постійно спрямований на одну й ту саму мету й залишається недосконалим. Як приклади він називає мисливські народи, «дикі орди» та поневоленого селянина.
Розділи про тваринні та соціальні інстинкти й усяке таке інше я опускаю, але ґрунтується це досі на суперечках із Бішою та Кабанісом. Якщо далі пройтися просто за темами, то він розглядає м’язові скорочення, рухи й, зокрема, сюди зараховує людський голос. Далі йдуть мовлення, пози тіла та багато іншої фізіологічної мішури. На цьому закінчується перший том книги. Другий том ще технічніший, і його користь зовсім уже мала. Тут розглядається фізіологія живлення, крові, дихання, виділень, розмноження, сну та смерті. Чи є в другому томі щось цінне для філософії матеріалізму? Ну хіба що дуже опосередковано. Найкорисніші пункти такі. По-перше, організм розглядається крізь призму обміну речовин. Мажанді постійно мислить тіло як процес розкладу й відновлення. Живлення — це безперервне перебудування тканин, що залежить від крові, всмоктування, секрецій, дихання та діяльності органів. По-друге, він ще сильніше руйнує віталістичні й телеологічні фікції. Особливо сильне місце — це критика «розумних всмоктувальних устів», які нібито розрізняють корисне і шкідливе. Мажанді показує, що їдке й шкідливе теж всмоктується. По-третє, він намагається показати локальну автономію органів, чим підточує ідею про єдність душі та гіперфіксацію на свідомості й розумі. Непоганий розділ присвячено натуралізації сну та сновидінь, які відв’язуються від уявлень про душу. Ба більше, сни залежать від шлунка, дихання, голоду, статевого збудження та звичних занять мозку. Ну і найважливіше, мабуть, це хімізація фізіології. Мажанді постійно залучає приклади сучасних хіміків для пояснення буквально всіх фізіологічних процесів. Тож загалом як фізіолог він справді непоганий. Не просто опосередкований союзник матеріалізму, а майже прямий, з огляду на його похвалу на адресу ідеологів. Шкода тільки, що сам він не настільки ж прямолінійний і радикальний.