Галль і Шпурцгейм — повний огляд головної праці з френології. Війна проти сенсуалізму.

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Решту авторських статей можна прочитати тут

На цей момент ми розглянули чимало праць першого десятиліття XIX століття — ключові книги таких авторів, як Біша, Белшем, Кабаніс, Рішеран, Пінель, Альдіні, Прохаска, Снядецький, Ламарк і Роландо. І практично всі вони так чи інакше посилалися на вчення Франца Йозефа Галля (1758-1828). Хтось — із похвалою, хтось — із критикою. Здебільшого критика завжди була поміркованою, із визнанням заслуг у популяризації такої важливої теми в майже матеріалістичній її інтерпретації. Звісно, френологія, або, точніше, краніологія Галля — це всесвітньо відома лженаука, що здобула свою славу завдяки нацистам і вимірюванню черепів за допомогою штангенциркуля. У ті часи люди ще не бачили Другої світової, і їхнє ставлення до подібної науки було дещо простішим. Галля дуже шанували такі письменники, як Бальзак і Ґете (останній був особисто знайомий із Галлем), і багатьом прогресивним діячам того часу здавалося, що ця нова наука ось-ось зможе відкрити таємницю свідомості, демістифікувати саму душу. Але все було не так просто, бо подібні ідеї не могли не викликати жорсткої реакції спіритуалістів і церковників, які, до того ж, іще зберігали чималу реальну владу та можливості фізичного покарання щодо неугодних письменників. Але варто визнати, що навіть серед самих френологів далеко не всі були матеріалістами, і багато хто з них радив не проводити прямого причинно-наслідкового зв’язку в царині онтології. Зв’язок між роботою мозку і роботою мислення є, але аж ніяк не факт, що мислення цілком редукується до мозкової речовини. Тут ще вдавалися до хитрощів у дусі передустановленої гармонії Лейбніца. Самих Галля і Шпурцгейма можна віднести саме до цієї, обережної версії френології.

Отже, як би там не було, теорія стала дуже модною ще до того, як Галль видав перший том (у 1810 році) своєї фундаментальної праці «Анатомія і фізіологія нервової системи взагалі та головного мозку зокрема». На момент виходу цієї книги Галль уже був знаменитістю, та й сама книга написана вже у співавторстві з його найближчим соратником — Йоганном Каспаром Шпурцгеймом (1776-1832). Цю їхню фундаментальну працю ми й розглянемо, хоча вона доволі об’ємна, і всього в ній 4 томи, що виходили аж до 1820 року. Разом Галля і Шпурцгейма часто називають у літературі Віденською школою, хоча прославилися вони вже тоді, коли мешкали в Парижі та гастролювали іншими країнами Європи або навіть у США. Тому правильніше було б розглядати френологію як французьку науку, або принаймні як німецько-французьку. До речі, саме візити Шпурцгейма до Британії спричинили швидкий злет френологічної школи в цій країні й спонукали Комба до написання його праць. 

Тепер стисло про основні елементи самого вчення Галля-Шпурцгейма. Перебуваючи під явним впливом швейцарського філософа Іоганна Каспара Лафатера (1741-1801), який опублікував свій знаменитий «Нарис з фізіогноміки» (1783), сам Галль, спираючись на різні спостереження, дійшов висновку, що морфологія черепа відбиває певні риси характеру. Це мало статися близько 1800 року, коли йому вже було близько 42 років. Його особливо вразило те, що в його найкращих учнів були особливо виразні очі. Галль дійшов висновку, що деформації на поверхні черепа зумовлені тиском органів головного мозку, пов’язаних зі специфічними розумовими здібностями. У тих, у кого ці органи були високо розвинені, на поверхні черепа спостерігатиметься горбок, що відповідає цій ділянці мозку. Цей прямий зв’язок між розумовими здібностями, анатомією головного мозку та морфологією черепа заклав основи дисципліни, яку він назвав «краніоскопією», а Шпурцгейм 1810 року перейменував її на «френологію». За своє життя Галль зібрав і вивчив понад 120 черепів, щоб перевірити свої гіпотези, що, насправді, не так уже й багато. Він поділив мозок на відділи, що відповідали певним поведінковим функціям і рисам, які він називав фундаментальними здібностями. Це називається локалізацією функцій. Галль вважав, що існує 27 фундаментальних здібностей, серед яких: пам’ять на людей, дружба, механічні здібності, поетичний талант, любов до власності й навіть інстинкт убивства. На основі будови черепа людини Галль міг робити припущення про її фундаментальні здібності, а отже, і про характер. Галль не погоджувався з Філіпом Пінелем і Пітером Кампером у тому, що чим більший мозок, тим більші інтелектуальні здібності. Однак після численних розтинів і спостережень він дійшов висновку, що зрілий череп з окружністю меншою за 14 дюймів не здатен нормально функціонувати. Як і у випадку з деякими ключовими гіпотезами італійця Роландо, система Галля з його локалізацією функцій вважалася цілковито розгромленою після експериментів французького фізіолога Флуранса. Але хоча сам він і критикував систему Галля та став її могильником, Флуранс із повагою ставився до німецького вченого, вбачаючи в ньому одного з першопрохідців, які зробили важливий внесок у науку. До того ж згодом самого Флуранса буде частково спростовано, а локалізацію окремих функцій таки встановлять, але, звісно, не в такій безглуздій формі, як у Галля, без любові, без гри на скрипці й, звісно ж, без можливості читати щось за формою черепа. 

Окрім внеску у френологію, Галль менш відомий своїми іншими досягненнями. Розробляючи свої теорії локалізації функцій, Галль значно просунув науку препарування. Замість випадкового розрізання, як це було заведено в попередні роки, метод Галля передбачав повільне дослідження всієї структури мозку та розділення окремих волокон. Цей зсув у методології справив надзвичайно великий вплив на майбутні відкриття мозку. Галль також досліджував і теоретизував мову, комунікацію та мозок. Він стверджував, що пантоміма, або наука про жести, є універсальною мовою для всіх тварин і людей. Він вважав, що кожна жива істота народжується зі здатністю розуміти жести на певному рівні. Усе це ми знайдемо під час розбору головної френологічної книги. І тепер ми нарешті переходимо до розгляду цієї праці Галля-Шпурцгейма, де побачимо багато світоглядних позицій, які зазвичай ніде не озвучуються. Серед усього іншого, звідси можна буде дізнатися, що вони були де-факто кантіанцями і ворогами французького сенсуалізму в точно такому ж стилі, як і будь-який фіхтеанець або марксист. 

Анатомія і фізіологія нервової системи взагалі та головного мозку зокрема

Вступ

Ця праця дуже велика, як уже було сказано вище, — чотири повноцінні, важкі томи. І хоча її доведеться дуже сильно скоротити, ми постараємося подати досить докладний її переказ. Передмова написана від імені самого Галля, де він намагається похизуватися і водночас дати короткі відомості про свою біографію, а також у загальних рисах обстоює походження всієї своєї доктрини. За його словами, вона виросла не з абстрактної метафізики, а з спостережень над реальними відмінностями між людьми та тваринами. Ще в дитинстві, серед братів, сестер, товаришів і шкільних знайомих, він уже помічав сталі відмінності характерів і здібностей. Одні діти були правдивими, інші — потайними; одні — мирними, інші — сварливими; одні легко рахували, інші краще писали, треті мали схильність до мов, історії, малювання, музики, механічних занять, збирання рослин, комах, мушель. І ці відмінності не зникали довільно. Брехливий і ненадійний товариш не перетворювався за рік на вірного друга, а той, хто мав природну легкість у якійсь справі, виявляв її без надмірного зусилля. Із цього особистого досвіду Галль виводить першу думку: відмінності здібностей не зводяться до виховання. Він полемізує з поширеним твердженням, ніби всі люди народжуються з однаковими здібностями, а відмінності створюються освітою та обставинами. Нам показують, що діти часто зростають у подібних умовах, отримують подібну або навіть однаково слабку освіту, але здібності в них усе одно виявляються різними. Ба більше, іноді ті, кого особливо старанно навчали, поступалися іншим за природною здатністю. Тут Галль іде проти просвітницького педагогічного оптимізму. Хоча він і не заперечує виховання цілком, але не визнає його головним чинником у формуванні особистості, надаючи перевагу тому, що ми сьогодні назвали б генетичним детермінізмом. Саме тут він наводить згадані вище приклади з фізіогноміки, про опуклі очі тощо. Він навіть робить спеціальне уточнення, що причина здібностей міститься не в кістках черепа. Форма черепа відбиває форму мозку, а відмінності мозку пов’язані з відмінностями здібностей. Череп для нього не причина, а зовнішній індикатор, і це матиме принципове значення для всієї книги, бо в ідеалі він хоче перейти від зовнішньої конфігурації голови до внутрішньої організації мозку.

Уже в цих вступних розділах Галль вдається до порівняльного методу й розглядає здібності не лише людини, а й тварин, але все з тією самою метою — підкреслити, що здібності та схильності людей і тварин значною мірою вроджені. Далі передмова набуває філософського характеру. Галль ставить запитання: на чому ґрунтуються ці вроджені відмінності? На самостійному духовному принципі, вільному від організації тіла, чи на матеріальних підставах? Тільки він не береться метафізично заперечувати душу, а просто обмежує компетенцію метафізики. Якщо духовний принцип цілком незалежний від тіла, то фізіологові просто нічого про нього говорити. До того ж факти свідчать про інше: вік, стать, їжа, травлення, сон, сп’яніння, гідроцефалія, запалення, пухлини, ушкодження мозку, розлади внутрішніх органів — усе це змінює, послаблює, збуджує або спотворює функції душі. Отже, яким би не був останній принцип душі, її земний вияв залежить від тілесних умов. Вивчення «органів душі» законно належить натуралістові та фізіологові. 

«Оскільки ми незмінно прагнемо до того, щоб досвід і розум ішли в ногу, буде справедливо, якщо й ті, хто схоче перевірити наші твердження, візьмуть той самий метод дослідження. Неможливо здійснити точне спостереження без сприяння розуму. Вік-д’Азір тонко відчув це, сказавши: «Щоб добре бачити, треба знати»».

Великий блок передмови присвячено труднощам, із якими стикається нова доктрина, опору теологів. Далі Галль обстоює тезу, що істина не є небезпечною. Небезпечнішими, на його думку, є брехня і забобон. Бог і закони не потребують обману людей заради їхнього щастя. Після цього йде опис методу. Галль збирає гіпсові зліпки голів знаменитих людей, черепи померлих, черепи злочинців, душевнохворих, тварин. Він порівнює форму голови з відомими якостями індивіда. Важливу роль відіграє і медицина. Галль каже, що лікар має унікальний доступ до людської природи. Він бачить людей у хворобі, слабкості, пристрасті, страху, сімейних таємницях тощо такими, якими вони є, без соціальних масок. Тому лікар особливо точно може судити про межу між злочином, божевіллям, недоумством і моральним пороком. Саме тому фізіологія і медицина мають бути пов’язані з вихованням, мораллю, кримінальним правом, устроєм тюрем і виправних закладів. У цій передмові також пояснюється порядок книги. Історично Галль прийшов до вчення через спостереження зовнішніх ознак і здібностей, але у викладі він починає з анатомії. Організація передує функції, тож спершу треба вивчити нервову систему і мозок, а вже потім говорити про здібності. Методологічно він обіцяє йти від простих систем до складних. Окремий блок спрямований проти старої техніки розтину мозку, але ці технічні деталі не такі цікаві, як виразний скепсис щодо використання мікроскопів, у яких кожен бачить те, що хоче побачити. Із відомих авторів, яких він тут згадував, я б виокремив лише тих, що часто трапляються в наших статтях. Це Кюв’є, Галлер, Лоренц Окен, Прохаска, Бонне і Гумбольдт. 

Якщо передмова пояснює особистий шлях Галля, то вступ дає історію оман і поступового руху до правильних фізіологічних пояснень. Автори хочуть показати, чому попередні вчення про душу, життя й мозок були неповними, і чому їхня власна програма є не примхою, а наслідком повільного звільнення науки від метафізичних сутностей. Їхня схема сходження наук знову випереджає Огюста Конта і починається з того, як люди всюди шукали підступів духів, особливих розумних сутностей тощо. У подальшій еволюції думка мала пройти стадію теології, метафізики й дійти до індуктивних наук. Після цього подається доволі насичений огляд історії медицини загалом і уявлень про мозок зокрема, починаючи з античності. Як сказано на самому початку книги:

«Найдавніші з грецьких філософів і лікарів — Емпедокл, Левкіпп, Демокріт, школа Гіппократа і стоїки, потім Гераклід, Епікур, Асклепіад, Архіген, Аретей та інші — навчали його [людину], щоправда, тому, що життя є результатом тілесної будови, організації, і що всі функції тіла та всі явища природи пояснюються взаємодією найдрібніших молекул і змішанням стихій».

Однак давня людина не вважала ці думки надто вже правдоподібними й могла посилатися на очевидні контрасти між живим і неживим, щоб приписувати живому особливі сутності. Звідси й віталізм, уявлення про душу, пошуки божественного втручання. Усі подібні гіпотези Галль і Шпурцгейм ставлять явно дуже низько: «Справді, слідом за Арістотелем, Галеном та їхніми послідовниками, аж до XVII століття, він приписував усі життєві функції душі як першопричині. Разом із Бореллі, Робінсоном, Чейном, Мідом і Портерсфілдом він [людина] бачив у душі діючу причину організації; разом зі Сваммердамом, Перро і Шталем він шанував у душі сторожку здоров’я, причину всіх мінливостей хвороби й одужання». Але як би там не було, з ідеалістичною традицією теж треба рахуватися. Потім вони розглядають усю античну традицію уявлень про душу, з особливим наголосом на Піфагора й Платона. І так вони переходять аж до сучасності, коли кажуть з іронічним запитанням:

«Хіба сьогодні ми поводимося інакше, коли уявляємо то флогістон, то кисень, тут — електрику, там — магнітний або гальванічний флюїд як першопричину всіх явищ? Хіба не те саме відбувається, коли, докладаючи всіх зусиль для пояснення самого життя, його називають: слідом за Кантом — внутрішнім принципом дії, руху й зміни; слідом за Шмідтом — активністю матерії, спрямованою законами організації; слідом за Ерхардом — здатністю до руху, призначеного служити тому, що рухоме? Хіба не це ми бачимо, коли сутність життя вбачають, разом із Тревіранусом, у постійній одноманітності явищ за всієї різноманітності впливів зовнішнього світу, або, разом із Біша, у сукупності функцій, що протидіють смерті? Чи дали всі ці визначення змогу відшукати те, що ми наважуємося шукати, а саме — начало, яке дарує й підтримує життя?
[…] Лише поступово, коли явища й факти почали розглядати самі по собі, незалежно від будь-яких пояснень, і досліджувати супровідні їм обставини, було визнано неспроможність усіх цих думок. Тому Курт Шпренгель цілком слушно зауважує: «Будь-яка теорія, створена не шляхом індукції, а лише уявою, має бути готовою до того, що досвід її спростує, застосування на практиці виявиться неможливим, і рано чи пізно вона кане в забуття». Поступово знову звернулися до питання: чи душа справді спричиняє в тілі всі ті зміни, більша частина яких відбувається без її відома? Уайтт, Соваж, Гартлі, Унцер, Шарль Бонне та інші визнали й стверджували, що, принаймні, всі природні функції тіла здійснюються незалежно від свідомості й волі — отже, з необхідності, — і що душа, будучи такою обмеженою у своєму володарюванні, перебуває в усьому тілі».

У цьому величезному вступі Галль і Шпурцгейм посилаються також на багатьох інших авторів (зокрема на Еразма Дарвіна), щоб показати, як у науці поступово утверджується матеріалістичний погляд на природу духовних, психічних здібностей. У певний момент вступ переходить до підкреслення величезного значення нервової системи. Її проголошено головною умовою відчуттів, інстинктів, схильностей, пристрастей, інтелектуальних здібностей і людського характеру. Без фізіології нервової системи неможливі ні психологія, ні повноцінна філософія, ні розумна педагогіка, ні мораль, ні законодавство. Серед багатьох інших тут згадуються як Біша, так і Рішеран (причому часто вони з’являтимуться в багатьох наступних розділах), а в примітках майне навіть мимохідна згадка Кабаніса. Показавши, як багато помилялися щодо будови мозку в античності й навіть у недавньому минулому, автори книги пояснюють, чому прогрес був таким повільним. Переважно причини вони вбачають в авторитеті професорів, тиску шкіл і факультетів, звичці до підручників, у сліпій вірі читачів у рецензії, повазі до старих думок, страхові перед новими ідеями, і найголовніше — у поганих методах розтину.

Досі, кажуть автори, філософи шукали просту душу і тому очікували простого органа душі. Це заважало визнати множинність органів мозку. Навіть коли фізіологи здогадувалися про різні органи для різних функцій, вони шукали надто загальні речі: орган пам’яті, орган розуму, орган уваги, орган уяви. Галль і Шпурцгейм вважають це помилкою. Треба шукати не абстрактні здібності психології, а первинні, елементарні схильності та здібності, що виявляються в реальній поведінці людини й тварин. І більша частина розділів книги буде лише повторювати те, що вже сказано в цих вступних частинах, але зі значно більшою деталізацією та з додаванням нових ідей, які вони й подають як своє головне досягнення.

Перший том (1810)

Перший том поділяється на 10 секцій, або розділів. Як і було обіцяно, автори починають із методологічного принципу: йти від простого до складного. Перший розділ — «Про нервові системи нижньої частини живота і грудей, або про великий симпатичний нерв». Головний противник тут — традиційна думка, ніби всі нерви зрештою походять із мозку, а симпатичний нерв — або безпосередньо, або через спинний мозок. Галль і Шпурцгейм показують, що найкращі анатоми того часу вже похитнули цю думку. Деталі тут не надто цікаві, але вони залучають порівняльну анатомію інших тварин, щоб показати, майже в дусі еволюціонізму Ламарка, що нервові системи складніших тварин є ніби модифікаціями простих. По суті, в їхній концепції саме мозок є скупченням нервів, а не навпаки. І оскільки нерви тягнуться від різних функціональних органів, то різні нерви виконують різні функції, а відтак утворюють різні ділянки мозку. Дуже важливий блок про чутливість. Галль і Шпурцгейм заперечують, що симпатична система має свідомі відчуття. Так, нутрощі рухаються, обирають придатну їжу, відкидають чужорідне, виділяють і виводять речовини; але подібні явища є і в рослин. Реакція органа ще не є відчуттям (див. Ламарк). Відчуття починається там, де є сприйняття подразнення, тобто свідомість. А жодне подразнення не стає відчуттям без участі мозку. Тому системи живота і грудей діють сліпо, без свідомості й без волі. Вони можуть впливати на мозок, як пристрасті впливають на нутрощі, а розлади нутрощів — на розум і настрій, але цей обмін відбувається без ясного свідомого контролю. Інші міркування про ганглії тощо тут можна пропустити. Завершальне питання розділу: чи мають пристрасті та інстинкти джерело в симпатичному нерві й нутрощах? Автори поки що відкладають докладну полеміку до фізіології мозку, але вже дають негативну відповідь. Інстинкти й пристрасті надто різні в різних видів і навіть у різних індивідів одного виду, хоча нутрощі в них улаштовані подібно. Якби серце було органом пристрасті, воно мусило б бути органом жорстокості в тигра і терпіння в вівці — а це безглуздя. Крім того, у тварин симпатична система відносно сильніше розвинена, ніж у людини, але це не робить їх вищими за людину щодо пристрастей. А в істот без мозку, де симпатичні апарати вже є, взагалі важко говорити про пристрасті. Отже, функції симпатичного нерва належать до нижчого порядку.

Другий розділ — «Про нервові системи хребетного стовпа, або про спинний мозок». Після довгих суперечок про термінологію та з’ясувань того, якими є межі мозку, і чи є спинний мозок простим продовженням мозочка (ні), і процитувавши величезну кількість авторів (і знову й знову вони повертаються до прикладів Біша), знову провадячи сеанс порівняльної анатомії, нарешті автори торкаються старого розрізнення чутливих і рухових нервів. Еразістрат визнавав таке розрізнення; Торріджано вже у XIV столітті відкидав його, бо один і той самий нерв часто пов’язаний і з відчуттям, і з рухом. Галль і Шпурцгейм не знаходять переконливого анатомічного способу розділити корінці на суто чутливі та суто рухові. Вони визнають, що всі нерви довільного руху можуть також спричиняти відчуття, особливо на поверхні тіла та на пальцях, де виникає дотик. Але не всі нерви відчуття доходять до здатності руху. Після цього наступний блок — розвиток і патологія. Спинномозкова система у плода й дитини розвивається раніше за мозок, і цей факт зручно лягає на головну схему з першого розділу. Патологія дає наочні приклади того, як хвороби нервової системи позначаються на рухах і на психіці. Серед деяких фізіологічних висновків найцікавіший той, що в матеріальному світі немає сили або чуттєвої якості без матерії. Різні організації дають різні якості, а різні якості передбачають різну організацію. Ці якості пізнаються лише досвідом.

Третій розділ звучить просто в дусі праць Біша й Кабаніса — «Різниця між автоматичним і тваринним життям». Автоматичне життя відрізняється від тваринного вже хоча б на прикладі рослин і бактерій. Вони цілком живуть, розмножуються й виконують різні функції, не маючи нервової системи. Разом із Прохаскою, Рейлем, Бішем та іншими авторами, вони зараховують до автоматичного життя функції, що відбуваються силою організації без свідомості: запліднення, живлення, ріст, кровообіг, секреції. Тваринне життя — це функції, що відбуваються зі свідомістю, незалежно від того, довільні вони чи ні. Головна помилка багатьох фізіологів, на їхню думку, полягає в тому, що вони обмежують тваринне життя мисленням, а відчуття, волю й довільні рухи іноді віддають автоматичному життю. Так постає логічний хаос. Вони пропонують ясніший критерій: відчуття неможливе без свідомості. Кожна частина тіла має органічне життя, але майже кожна жива частина за певних обставин може передати подразнення до мозку й тим самим стати посереднім органом тваринного життя.

Далі йде різка критика змішування подразливості і чутливості. Блуменбах і Кюв’є, за словами авторів, приписували зоофітам тонке чуття, певні відчуття й довільний рух, хоча в них не можна показати ні мозку, ні нервів. Дюма наводить приклад голуба, якому Дюверней видалив мозок, але він і далі їв і виконував функції. Наводяться також знамениті анекдоти: Перро нібито відтяв голову ящірці або гадюці, і тулуб поповз до нори; у Галена страуси після обезголовлення продовжували бігти; у Бургаве обезголовлений півень побіг до місця годівлі; а гальванізована жаба стрибає зі столу. Тут автори вимагають елементарної наукової дисципліни. Перш ніж будувати систему на дослідах, що суперечать відомим законам організації, треба бодай перевірити факти. Далі вони проводять історико-філософську лінію. Лейбніц приписував монадам perception і appétit, не розрізняючи чітко сприйняття й апперцепцію. Гельвецій визнавав чутливість без свідомості. Кабаніс допускав чутливість без мозку і спинного мозку. Бартез, Кюв’є та багато інших говорили про органічну чутливість. Рейль стверджував власну чутливість кожної частини, а в системі гангліїв убачав навіть особливу perception, яка не доходить до свідомості, бо не репрезентується в мозку; він говорив про distributive soul, розподілену душу, подібну до тієї, що приписувалася поліпам. Ж.-Ж. Сю змішував подразливість і чутливість, приписуючи власну чутливість шиї, грудям, животу й кінцівкам. Біш вважав, що органічна чутливість може перетворюватися на тваринну. Дюма, на думку авторів, сам собі суперечить: визначає чутливість через сприйняття, а потім поширює її на процеси, де жодного сприйняття немає.

Власне визначення авторів таке: чутливість — це здатність сприймати подразнення; відчуття — це сприйняття подразнення; а свідомість невіддільна від відчуття. Якщо зміни відбуваються без свідомості, то це не чутливість, а подразливість; вони належать до автоматичного життя. Якщо зміни відбуваються зі свідомістю, це вже повноцінне тваринне життя. Далі автори розбирають інше розрізнення, нібито органи тваринного життя подвійні і симетричні, а органи автоматичного життя прості. Розділ про це є на самому початку книги Біша, і критика, очевидно, спрямована саме в цей бік. Далі вони сперечаються з Бішем і Рейлем щодо розвитку двох життів. Біш стверджував, що органічне життя активне з перших митей існування, а тваринне починається після народження, коли зовнішній світ починає діяти на індивіда. Він також думав, що органи органічного життя швидко досягають досконалості, тоді як органи тваринного життя вдосконалюються вправлянням. Рейль підтримував цю думку. Галль і Шпурцгейм відповідають: це розрізнення не витримує перевірки фактами. Органічне життя теж розвивається поступово. У плода травлення, дихання, потовиділення, легенева ексгаляція, секреції жовчі, сечі, слини ще або відсутні, або вкрай слабкі; плід отримує вже перероблені речовини від матері. Вікові періоди поступово розвивають голову, зуби, грудну клітку, гортань, статеві органи, живіт; спадкові якості й схильності до хвороб теж виявляються не відразу.

Фінальне й найгостріше питання секції №3 — чи має плід і новонароджений тваринне життя. Прохаска казав, що в плода й новонародженого м’язи мають автоматичний, а не довільний рух, бо мозок ще не здатний мислити. Біш іде ще далі: у плода тваринне життя нібито дорівнює нулю, його існування подібне до рослинного; тому в трагічній альтернативі між життям матері й плода слід зберігати життя матері й без вагань жертвувати плодом. Але Галль і Шпурцгейм вважають аргумент Біша небезпечним (!) і слабким. Їхнє заперечення просте. Не можна заперечувати тваринне життя лише тому, що немає розвиненого мислення. Мислення — не єдина функція мозку. Існують відчуття, бажання, схильності, пристрасті, воля, пам’ять, радість, відраза. Якби фізіологи раніше знали множинність органів і функцій мозку, вони не стали б так грубо ототожнювати тваринне життя з розсудковим мисленням. Так, мозок плода й новонародженого ще не розвинений для ідей, їхнього поєднання та порівняння; але звідси не випливає, що немає сприйняття, болю, задоволення, прагнення, елементарної пам’яті чи схильності. Новонароджений рухом губ і смоктанням пальців уже виявляє прагнення до грудей; вирази болю й благополуччя також важко заперечити. Так автори завершують секцію майже морально-правовим висновком. Аборт неприпустимий. Вони не наводять релігійного аргументу, а б’ють по Бішу зсередини фізіології: відсутність зрілого мислення не дорівнює відсутності тваринного життя.

Четвертий розділ — «Про нерви голови», і головна думка цього розділу полягає в тому, що нерви голови не є простими продовженнями мозку. Після входження спинномозкової нервової маси у великий потиличний отвір вона різко збільшується, і в цій ділянці з’являються зачатки багатьох систем: нервів чуттів, п’ятої, шостої, сьомої пари, а також нервових мас, пов’язаних із мозочком і мозком. Але це не означає, що всі ці утворення «витікають» із мозку згори донизу. Анатомічний розбір усіх лицевих, слухових, зорових тощо нервів наводити тут немає сенсу. П’ятий розділ у чомусь нагадує четвертий, навіть своєю назвою — «Про відмінність нервів». Тут Галль і Шпурцгейм прямо сперечаються з тезою, ніби всі нерви за природою однакові, а відмінність їхніх функцій залежить лише від зовнішніх органів, до яких вони прямують. Отже, у них диференціація заходить ще далі, ніж могло здатися, і вже самі нерви, що йдуть від нирки або від шлунка, — різні за структурою. Цей розділ можна було б пропустити цілком, як надто технічний, якби не його завершення. Найїдкіша частина цієї секції — розбір магнетизму, сомнамбулізму і «чудесних» перетворень чуттів. Автори наводять оповіді про людей, які нібито після ушкодження очей почали бачити носом; про сомнамбул, які читають животом; про ясновидців, які бачать свої внутрішні органи, розрізняють воду магнетизовану й звичайну, передбачають напади хвороби, сприймають смак вина й перцю в роті магнетизера. Вони переказують ідеї Вальтера про «загальне чуття», де нервова система стає прозорою тотальністю; згадують Рейля, який допускає особливу чутливість ganglions і перехід від напівсвідомості до магнетичного стану; говорять про Месмера, Пюїсегюра та їхніх послідовників. Тут тон стає майже сатиричним. Вони порівнюють ці доктрини з давніми вченнями Платона і Сократа про душу:

«Ще Платон і Сократ учили, що спочатку душі знали все, перебуваючи в тісному спілкуванні зі світовою душею, і лише пута плоті перешкоджали їм вільно користуватися своїми знаннями; отже, пізнання є не що інше, як усвідомлення вроджених ідей у міру того, як це дозволяє тілесна будова. Якщо припустити, що тілесне очищується й стає духовним, а мозок безпосередньо поза самим собою виявляє зовнішній світ і збуджується під впливом стороннього провідника так само, як і власними чуттями; якщо в стані магнетичного сну наша душа вступає в безпосередню єдність зі світовою душею, то жоден із незліченних розповідей магнетизерів, якими б неймовірними вони не здавалися, більше не може бути поставлений під сумнів».

На їхню думку, магнетисти просто повертають стару містицизм у фізіологічній масці. Душа поєднується зі світовою душею, тіло стає прозорим, органи змінюють функції, чуття переміщуються куди завгодно. Автори не заперечують усіх можливих тонких впливів між організмами; у Галля навіть є особисте спостереження про дивний вплив деяких людей на ділянку його черепа. Але з цього вони не роблять висновку про чудесну метаморфозу нервів. Навпаки, підсумок у них дуже приземлений. Спокійні спостерігачі не бачили нічого надприродного чи протиприродного; віру в перетворення нервів вони залишають людям, «краще організованим для чудесного». 

Досі могло здаватися, що вони цілком непогано вписуються в традицію матеріалізму, але починаючи з шостої глави й до самого кінця книги Галль та його товариш усіма силами доводитимуть протилежне. Шоста секція присвячена стандартному сенсуалізмові: «Функції зовнішніх чуттів». Через чуття жива істота виходить із замкненості власного внутрішнього життя і вступає у відношення із зовнішньою природою. Чим більше чуттів — тим ширший світ тварини. Без чуттів свідомість була б обмежена внутрішніми станами. Але відразу після цього автори книги відкидають дві «крайнощі». Перша крайність: усе знання і всі здібності душі є витвором зовнішнього світу через чуття. Тоді людина і тварина стають іграшкою зовнішніх обставин, а виховання перетворюється на механічний вплив на органи чуття. Друга крайність: чуття оманливі, зовнішній світ — лише відображення нашого «я», а істину слід виводити із самосвідомості та чистої конструкції. Галль і Шпурцгейм відкидають і прямолінійний карикатурний сенсуалізм, і ідеалізм. Чуття дають матеріал, але цей матеріал опрацьовується внутрішніми органами вищого порядку. Окрім зовнішніх вражень існують вроджені закони і схильності духу/мозку. Грубо кажучи, вони просто приймають концепцію Канта. Отака іронія долі: найгірша історична форма черепомірів спирається на традицію німецької філософії! 

Далі послідовно розглядаються смак, нюх, слух, зір і дотик. У перших трьох розділах немає нічого особливо цікавого, хіба що те, що мова не створює розум (проти Кондильяка), і що глухонімі ще до знайомства з грамотою вже формують деякі ідеї про речі. Це непогано, і таку критику ми зустрічали у Ламарка. Але в розділі про зір розгортається полеміка з Бюффоном і Кондильяком щодо навчання зору за допомогою дотику (концепція, що походить ще від Локка і Берклі). Галль і Шпурцгейм відкидають думку, ніби душа має сидіти за сітківкою й отримувати від неї перевернуті або подвійні зображення, які потім виправляються дотиком. Вони вважають це поганою метафізикою, замаскованою під фізіологію. Коротко кажучи, зір не треба принижувати перед дотиком. Він має свої помилки й ілюзії, але кожне чуття має ілюзії. Дзеркало обманює і філософа, і дитину, і тварину; але з цього не випливає, що зір є марним. Галль і Шпурцгейм наче бояться, що від визнання кондильяківського сенсуалізму миттєво зникне довіра до зору і впаде вся основа пізнання світу. Вони всіма силами намагаються довести (і це, загалом, навіть слушно), що зір сам по собі може збагнути, що світ тривимірний, особливо якщо його істота з цим чуттям буде переміщуватися. Хоча, строго кажучи, відчуття простору й відстані тут не повинно виникнути, навіть якщо розумом збагнути, що двовимірні плями піддаються нелінійним закономірностям. Аргументи в Галля здебільшого цілком бездарні. Про те, що зір не кращий за дотик і теж упирається в об’єкти, я вже й не кажу, подібної нісенітниці там повно. Наведу те, що видається ще непоганим, — щоб зрозуміти відстань за допомогою лише ізольованого зору, Галль і Шпурцгейм спираються на припущення, що нам наперед відомо: два однакові об’єкти завжди однакового розміру (тоді, якщо раптом об’єкт стане меншим, можна здогадатися, що він віддалився). Але це припущення вже наперед передбачає надто багато знань. Ну а розділ про дотик — це найрізкіша полеміка проти тих, хто хоче зробити руку й дотик джерелом розуму, мистецтва та промисловості. Тут автори явно знову цілять у Кондильяка і чинять дуже витончено, використовуючи пізніших його послідовників проти самого їхнього вчителя:

«Уже Прохазка звертав увагу сучасних фізіологів на внутрішні відчуття; Трасі у більш недавній час учинив так само. Кабаніс теж зробив крок уперед, визнавши існування інстинктивних схильностей. Проте більшість авторів у цьому питанні відстали».

Це говорилося щодо включення, крім зовнішніх відчуттів, також і внутрішніх чуттів, а також допущення певного ступеня вроджених ідей. Він іще не раз цитуватиме Локка, Трасі та інших ідеологів, намагаючись розгромити Кондильяка. Але Галля і Шпурцгейма більше цікавить не зведення всіх відчуттів до одного лише дотику (це вони відкидають за допомогою софізму, мовляв, Кондильяк і подібні до нього просто плутають термінологію!), а радше їх дратує теорія про роль кисті руки в розвитку людства. Якщо руки створюють розум, чому мавпи, що мають спритні пальці, здатні розв’язувати вузли, хапати дрібні предмети й користуватися передніми та задніми кінцівками, не винаходять знарядь і мистецтв? Чому собаки й коти, які вміють носити предмети, не додумалися приносити дрова до вогню, коли мерзнуть? Людина винаходить не тому, що має руки; вона має руки тому, що її внутрішня організація відповідає таким органам. Зовнішні органи розраховані відповідно до внутрішніх здібностей, а не навпаки. Якби тигрові дати ноги й зуби вівці, а вівці — кігті й зуби тигра, обидві істоти загинули б, бо зовнішні апарати опинилися б у суперечності з внутрішніми схильностями та способом життя. Хвіст, хобот, дзьоб, лапа, рука, антени, щелепи можуть бути необхідні для виконання дії, але вони не створюють самої думки, яка будує гніздо, греблю, павутину, хатину, ткацький верстат або друкарню. Одні й ті самі результати можуть досягатися різними органами в різних тварин; отже, джерело треба шукати глибше — в центральній організації та вроджених здібностях. Тут найцікавіше те, що обурення Галля рівнозначне тому, ніби аргумент про руку походив від сучасних марксистів. Їх обурює, що рукам, праці, віддають стільки почестей і роблять їх визначальною ознакою людини №1, хоча очевидно, що всі переваги людини над тваринами пов’язані з мозком і наявністю складного розуму.

В узагальнювальній частині цього шостого розділу автори формулюють підсумок. Жодне зовнішнє враження і жодне внутрішнє подразнення не стає відчуттям або ідеєю без участі мозку. Здатність сприймати враження, утримувати їх, порівнювати, застосовувати не пропорційна досконалості чуттів. Ідіоти та недоумкуваті можуть мати цілком справні органи чуття, але не володіти розвиненим розумом. Тому навіть якби людина мала найдосконаліші чуття серед тварин, це все одно не пояснювало б її інтелектуальної переваги. Тут вони навіть цитують Кондильяка, спрямовуючи його проти ще грубіших сенсуалістів:

«Отже, і Кондильяк був змушений визнати, що «відчуттів недостатньо для пізнання предметів природи, бо одні й ті самі відчуття притаманні нам усім, а проте ми не володіємо однаковими знаннями». Отже, автор «Трактату про відчуття» помиляється, стверджуючи: «Усі відчуття так само породили мистецтва, аби задовольняти свої потреби, удосконалюватися або оберігати себе від неприємних вражень. Яких тільки мистецтв не породив дотик! Ці одежі, ці палаци, ці зручні екіпажі — плоди його витонченості». Ми ж протиставимо йому значно здоровіше спостереження Гельвеція. «Досвід, — каже він, — аж ніяк не доводить, що наш розум завжди пропорційний більшій чи меншій тонкості цих самих відчуттів. Жінки, наприклад, чия шкіра ніжніша за чоловічу, що надає їм більшої тонкості дотику, не мають через це більшого розуму, ніж Вольтер, і так далі. Гомер і Мільтон осліпли в ранньому віці, однак чия уява була могутнішою й блискучішою? Чи знайдеться серед тих, чий слух найгостріший, хтось, хто перевершував би Сен-Ламбера, Сорена, Ніверне та інших. Хіба ті, чий смак або нюх доведено до найвищої досконалості, мають більший геній, ніж Дідро, Руссо, Мармонтель або Дюкло? Як би ми не допитувалися в досвіду, він незмінно відповідає: перевага розуму тією чи іншою мірою не залежить від більшої чи меншої досконалості органів чуття».

Із таких фактів, як биття серця або біль у животі, робиться висновок, що не всі слова походять від зовнішніх предметів і не всі ідеї походять ззовні. Таке уточнення, на думку Галля і Шпурцгейма, кладе на лопатки всю традицію Локка: «Хто ж тоді наважиться стверджувати, що такі поняття, як холод, тепло, озноб, пульсація, тремтіння та їм подібні, були вперше використані радше для позначення якостей зовнішніх предметів, аніж для опису внутрішніх відчуттів? […] Звідки походять слова: голод, спрага, істина, хиба, омана, друг, ворог, ненависть, любов, гордість, честь, гріх, зло, добро, воля, думка, радість, біль, страх, надія та інші?». Усе це, так само як і внутрішні розбіжності в різних висловлюваннях усередині традиції сенсуалізму, Галль і Шпурцгейм використовують як зручний аргумент. Зовнішні відчуття важливі, але вищі здібності мають особливі внутрішні органи, і найголовніше — мозок. Та зробивши все це й відчувши, що тепер головну перепону усунуто і більше ніхто їм не указ, — ближче до кінця вони доходять уже до аргументів цілком нікчемних. Ось до чого доводить німецька філософія:

«Якби всі наші ідеї походили з органів чуття, то чим були б ідеї загальні й суто інтелектуальні, зміст яких цілковито не залежить від матеріального світу? Наприклад: (1) немає наслідку без причини; (2) ніщо не виникає з нічого; (3) матерія не може ні збільшуватися, ні зменшуватися; (4) якість, протилежна суб’єктові, не може йому належати; (5) річ не може водночас бути і не бути
[…] Отже, мова в усіх відношеннях доводить, що вона не є винятково плодом чуттєвих вражень; вона передбачає наявність як внутрішнього, так і зовнішнього джерела наших відчуттів та ідей, а разом із тим — і незрівнянно вищу інтелектуальну здатність.
[…] Як за допомогою цих засобів нам пояснять, чому тюлень, серна і дикий гусак виставляють вартових? Чому птах, бобер, кролик і мураха будують свої житла з таким мистецтвом? […] Чи це досвід? Але всі ці відчуття передують досвіду: павук тче павутину, бобер будує, соловей мандрує ще до того, як набуває будь-якого досвіду.
[…] Бекон, Локк, Юм, Гельвецій і Кондильяк були змушені — аби бодай у якійсь мірі осягнути можливість функцій розуму — вдаватися не лише до відчуттів, які деякі з цих авторів так звеличували, а ще й то до пізнання зв’язків між відчуттями, то до уваги, то до досвіду, розмірковування або індукції».

Отже, сьома секція — «Про метод дослідження і опису мозку». Цю главу варто пропустити майже повністю. Коротко кажучи, мозок треба вивчати не як кашу, не як вмістилище флюїду і не як метафізичне житло для душі, а як систему нервових волокон, що народжуються із сірої субстанції, посилюються, розходяться, поєднуються й утворюють спеціальні органи. Наступна секція не набагато краща, вона називається «Про анатомію мозочка зокрема» і є значно технічнішою, ніж попередня. Жодних цікавих висновків про електродвигун, як у Роландо, тут немає. Дев’ята глава «Про анатомію великого мозку», окрім таких самих технічних описів, вибудовує драбину істот, щоб показати, яким вінцем природи є Людина, якою великою і доброю вона є. Тому, вивчаючи мозок тварин, вони беруть мозок людини як ідеальний зразок, а всі інші види — як патологічні випадки. Автори визнають, що з філософського погляду правильніше було б починати з найпростіших мозків тварин і поступово переходити до людини. Такий порядок був би пліднішим, якби вже можна було точно визначити функцію кожної нової доданої частини мозку. Але оскільки це поле ще не розроблене, вони обирають анатомічно зручніший шлях: спершу людський мозок, а потім порівняння. На жаль, цей розділ теж не видався мені цікавим, хоча в ньому є дуже бурхлива полеміка щодо звивин мозку. Десятий і останній розділ першого тому називається «Різні предмети» — це про всілякі деталі мозку, які досі не мають виразної класифікації.

Другий том (1812)

Вступ до другого тому починається з нагадування про зміст першого. Там, за їхніми словами, вони виклали закони виникнення й удосконалення нервової системи, а також зв’язки між різними нервовими системами, що відповідають різним порядкам функцій. Тепер вони переходять до ризикованішої частини — до фізіології мозку, тобто до питання про те, яким чином мозок пов’язаний з інтелектуальними і моральними властивостями людини й тварин. Головна настанова тут різко антиметафізична. Галль і Шпурцгейм не хочуть міркувати про душу в абстрактному сенсі, не хочуть починати із сутності духу, свободи, безсмертя та інших тем, де філософи століттями напускали словесний туман. Рушати слід, відштовхуючись від спостережень. І тут мають бути розглянуті приклади з анатомії, фізіології, порівняльного вивчення людини й тварин, патологічних випадків, уроджених відмінностей, сновидінь, божевілля, геніальності, ідіотії, спадковості, віку, статі та виховання. Коротко кажучи, раніше все робилося недостатньо науково, а от тепер буде зовсім інша справа.

Перша секція навіть має багатообіцяльну назву — «Чи є властивості душі й духу вродженими? Чи залежить їхній вияв від матеріальних умов?». Хоча почасти ці теми вже було порушено в першому томі, автори знову заявляють, що ці питання важливі не лише для філософів, а й для вихователів, моралістів, законодавців і релігійних наставників. Від цього залежить, як розуміти злочин, талант, глупоту, порок, відповідальність і можливість виправлення людини. Тут їхня відповідь подвійна, але по суті йдеться про одне й те саме: схильності вроджені, але вияв цих схильностей залежить від організації (тобто теж вроджені, але матеріально зумовлені). Інакше кажучи, властивості не створюються довільно вихованням, але й не виявляються без матеріального органа. Здатність — це не гола метафізична сутність, а сила, що потребує тілесної умови. Автори окремо застерігають, що не збираються розв’язувати питання про «субстанцію» душі. Вони не доводять, що душа є матерією, і не вибудовують прямої матеріалістичної онтології. Але все одно фактично їхній метод підточує спіритуалізм. Якщо кожен вияв душевного життя пов’язаний з органом, розвитком, хворобою, віком, спадковістю та ушкодженням мозку, то міркування про душу поза тілом стає порожнім. 

• Перший хід доведення: аналогія з рослинами й тваринами.

Тут вони почасти повторюються й додають нових архі-дурних прикладів. Так, вони починають із природи взагалі, і з посиланнями на Бонне, Леруа, Кондильяка, Еразма Дарвіна, Рішерана та інших із радістю приймають тезу, що людина — це різновид тварини, а рослини й тварини не поділені самою природою на два різні царства, а все це просто різні ступені розвитку одного й того самого життя. Ці старі ідеї просвітителів допомагають їм у справі повалення сенсуалізму. Галль і Шпурцгейм кажуть, що зазвичай ніхто не думає, ніби рослина набуває своєї форми, напряму росту чи способу життя через виховання. Властивості рослини пов’язані з її організацією. Те саме у тварин. Інстинкти бджоли, птаха, бобра, павука, гусені, хижака або травоїдної тварини не можна пояснити навчанням у людському сенсі. Тварина діє згідно зі своєю природою ще до того, як могла б щось «зрозуміти» або «вивчити». Особливо важливі приклади новонароджених тварин. Цуценя шукає сосок, птах будує гніздо, хижак виявляє певні реакції, тварини обирають їжу, уникають небезпеки, здійснюють дії, корисні для збереження. Усе це, за Галлем, не результат розсудкового навчання. Це вияв внутрішніх схильностей, пов’язаних з організацією. Далі цей аргумент переносять на людину. Якщо тварини мають уроджені схильності, чому людина має бути винятком? Ба більше, у людини відмінності ще помітніші! Одна дитина рано виявляє музичний слух, інша — пам’ять, третя — схильність до механіки, четверта — жорстокість, п’ята — м’якість, шоста — упертість. Ці відмінності не можна списати лише на виховання, бо вони виявляються надто рано й надто стійко. Сюди ж зараховуються і рефлекси відсмикування від гарячого, і материнський інстинкт, і багато інших стандартних аргументів щодо вродженості.

• Другий хід: розвиток здібностей іде разом із розвитком органів

Далі автори переходять від порівняльної природи до розвитку індивіда. Вони наголошують, що здібності не з’являються всі відразу. У немовляти немає зрілого розуму, пристрастей дорослого, статевого потягу, стійкої пам’яті, складної уяви. Усе це розвивається в міру росту організму. Орган має досягти певного ступеня розвитку, перш ніж відповідна функція зможе виявитися. Як органи чуття спершу недосконалі, так і мозок дитини спершу не здатний до тих дій, які згодом стануть можливими. Розвиток мозку, на їхню думку, відбувається поступово: з’являються нові зв’язки, зміцнюються структури, удосконалюються функції. Тому ідіотія, слабоумство, затримки розвитку, ушкодження мозку, потворності черепа й мозку стають для них вирішальними фактами. Якщо орган недорозвинений, функція не розкривається. Якщо розвиток іде нормально, здібності можуть виявитися. Якщо розвиток особливо сильний або вдалий у якомусь напрямі, виникає талант. Автори посилаються на анатомічні спостереження над мозком ідіотів, дітей і дорослих, а також на порівняння черепів посередніх людей і людей видатних. 

• Третій і четвертий ходи: вплив віку та статевих відмінностей

Один із найсильніших блоків розділу присвячено вікові. Галль і Шпурцгейм кажуть, що якби душевні здібності були незалежні від організації, вони мали б виявлятися однаково в дитинстві, зрілості й старості. Але цього не спостерігається. У дитини ще немає багатьох потягів дорослого. Статеве почуття, наприклад, виникає не тому, що дитині щось навіяли, а тому, що дозріли відповідні органи й уся тілесна система. У старості, навпаки, частина здібностей слабшає разом із тілом. Пам’ять, жвавість уяви, сила пристрастей, здатність до тривалого напруження — усе це залежить від стану організму. Те, що здається «властивістю душі», змінюється разом із тілом. Далі автори переходять до відмінності чоловіка і жінки. Як завжди, цей розділ несе на собі всю фізіологічну й соціальну упередженість початку XIX століття. Галль і Шпурцгейм стверджують, що відмінності між чоловічими й жіночими схильностями не можна пояснити лише вихованням. Вони пов’язують їх із відмінністю організації, передусім мозку і черепної форми. Вони говорять про відмінності у лобовій ділянці, у будові голови, у пропорціях, у типових схильностях. Цікаво, що вони залучають навіть естетику й мистецтво: художники, зображаючи ідеальні чоловічі та жіночі тіла, мають ураховувати відмінність форм. Вони критикують тих, хто переносить чоловічі пропорції на жіночу постать або, навпаки, не бачить органічної відмінності. Тут вони згадують античні й сучасні мистецькі взірці, говорять про Венеру Медіцейську, Аполлона, Перикла, Бахуса та інші класичні типи. 

• П’ятий хід: спадковість, сімейні подібності, вроджені таланти

Далі йде важливий для всієї книги блок про спадковість. Галль і Шпурцгейм указують, що в сім’ях часто передаються не лише зовнішні риси, а й характер, схильності, таланти, пристрасті, вади, особливості розуму. Вони говорять про подібність дітей до батьків, навіть про цілі сімейні лінії, де повторюються здібності або слабкості. Але вони не роблять висновку, ніби все однакове в усіх дітей однієї сім’ї. Навпаки, вони підкреслюють, що діти одних батьків можуть різко різнитися. Один може бути талановитим, інший посереднім; один лагідним, інший жорстоким; один музичним, інший нездатним до музики. Із цього вони виводять не заперечення вродженості, а те, що організація індивідуальна, і кожна дитина отримує свою особливу комбінацію схильностей. Однакова середа не створює однакових людей; отже, треба шукати внутрішні відмінності в організації.

Останнім доказом зв’язку свідомості з фізіологією стає вплив хвороб на сни й настрій. І після цього вони знову починають рішучий наступ на школу сенсуалістів, по всьому фронту. Галль і Шпурцгейм сперечаються з тими, хто зводить людину до виховання, обставин, клімату, їжі або випадкових вражень. Вони навіть зауважують, що школа сенсуалістів зовсім уже знахабніла, і, вирішивши, що тварини не машини (!), почали приписувати їм теорію Tabula Rasa! Для контратаки знову пущено в хід легіони з бобрів і птахів. Але основний аргумент тут не менш простий: якби виховання було головним джерелом здібностей, однаково виховані діти мали б ставати схожими. Усього цього ми не спостерігаємо. В одній сім’ї, в одній школі, під одними наставниками з’являються цілком різні характери. І навпаки, видатні здібності нерідко виникають у несприятливому середовищі, де їх ніхто спеціально не плекав. Випадкове враження діє лише там, де є схильний орган. Одна й та сама подія одного майже не зворушить, іншого сформує на все життя. Отже, річ не лише у зовнішній події, а й у відмінності внутрішньої організації. Із конкретних противників тут часто згадуються Гердер, Гельвецій і Дестют де Трасі. Оспорюється навіть приклад Дикого з Аверона, нібито він не середовищем перетворився на дикуна, а вже був таким від початку, і тому багато інших ідіотів від народження часто тікають із лікарень або з дому й ідуть подалі від людей. Цього разу дістається вже навіть Ламарку! Якщо якась істота вправляє кінцівку або перестає це робити, то звідки береться в неї мотивація? Справжній Ламарк відповів би, що через зміни навколишніх обставин… але тут він мовчить, і йому пояснюють, що ця мотивація закодована в мозку. Людина випросталася не тому, що її до цього спонукали умови, а тому, що в її мозку від початку була настанова — «прагни стояти прямо». Наводити всі цитати й приклади було б надто довго, і цей огляд виріс би до непристойних розмірів, але дурниці нашаровуються сторінка за сторінкою. Доходить навіть до найдурніших прикладів з античної історії:

«Олександр не хоче оспорювати приз на Олімпійських іграх, якщо його суперники не царі. У шістнадцять років він командує арміями. Саме у віці чотирнадцяти років Катон Утичний заявляє про свій великий характер і свою ненависть до тиранії».

Ще одна важлива полеміка спрямована проти тих фізіологів, які визнають мозок органом душі, але вважають його єдиним і недиференційованим органом. Далі вони особливо зосереджуються на ідеях Гельвеція та Локка, щоб, завдавши останнього удару сенсуалізмові, підбити проміжний підсумок. Наприкінці першої секції автори зводять усе до переліку спростованих положень і кажуть приблизно так: якщо противники хочуть заперечити їхню доктрину френології, то вони мають довести цілий ланцюг неймовірних тез. Їм довелося б довести, що людина як жива органічна істота не має нічого спільного з рослинами й тваринами; що властивості рослин, тварин і людини не пов’язані з організацією; що промислові здібності (бобри), інстинкти, почуття й інтелектуальні здібності тварин і людини не є вродженими; що розвиток і занепад органів не впливають на вияв душевних якостей; що мозки тварин і пошкоджені мозки ідіотів не мають нічого спільного з мозками розумних людей; що дефектний розвиток органів не перешкоджає виявові здібностей; що відмінності між чоловіком і жінкою не мають жодного значення; що властивості душі передаються не так, як організація; що сон, сновидіння, хвороби, подразнення, виснаження й ушкодження організму ніяк не змінюють діяльності духу.

Далі перелік продовжується ще різкіше. Противники мали б довести, що тварини й люди народжуються без схильностей; що організація мозку не має мети; що людина й тварини не перебувають у певних відношеннях до зовнішніх речей; що тваринам можна дати ідеї про предмети, для яких у них немає органів; що ідіоти й слабоумні можуть через виховання набути тих самих якостей, що й розумна людина; що слабкі здібності можна довільно посилити; що подібність людського роду пояснюється лише подібністю виховання; що сильні якості, які виявляються з дитинства всупереч перешкодам, виникають не з організації; що всі пристрасті, всі бажання й усі здібності походять із харчування, молока годувальниці, випадкових потреб, уваги, задоволення, болю та соціального життя. Підсумок виходить таким: усі властивості душі й духу мають вроджені схильності, а їхній вияв залежить від організації; людина не народжується Tabula Rasa, а виховання не творить здібностей із нічого; воно лише розвиває, вправляє, спрямовує або пригнічує вже наявні задатки.

Друга секція книги не менш войовнича, ніж перша. Її назва — «Про матеріалізм, фаталізм і моральну свободу». Вона починається із захисту від найочікуванішого звинувачення. Галль і Шпурцгейм розуміють, що якщо сказати, ніби душевні властивості вроджені й залежать від матеріальних органів, то їхні противники негайно вигукнуть: «матеріалізм», «фаталізм», «знищення свободи». Захист у них тут стандартний. Вони кажуть, що відкривачів нових істин завжди картають, це типова історія про всяких Бруно, Галілея, мучеництво тощо. Тут вони прямо відхрещуються від матеріалізму, виступаючи радше як позитивісти. Вони не знають, як там влаштовано співвідношення тіла й душі, але лише фіксують спостережувані залежності. Вони не кажуть, що «душа є матерією», а просто спостерігають, що душевні здібності виявляються лише за наявності матеріальних умов. Та сама наперед установленa гармонія à la Лейбніц. Якщо визнання ролі органа робить людину матеріалістом, тоді всі фізіологи, які визнають органи зору, слуху, руху або мовлення, теж мають бути матеріалістами. Звісно, це абсурд. Матеріальна умова не тотожна причині в метафізичному сенсі. М’язи — умова руху, але ніхто не зобов’язаний із цього виводити, що вся сила життя зводиться до м’язів. Око — умова зору, але зір не пояснюється самою лише масою очного яблука. Так само мозок — умова вияву душевних здібностей, але з цього ще не випливає, що душа є шматком мозку. Тут вони залучають і отців церкви, і багато чого іншого, що ми просто опустимо задля скорочення цього огляду, але розділ загалом дуже насичений літературними відсиланнями, як і взагалі вся книга Галля.

Після матеріалізму автори переходять до фаталізму й розрізняють у ньому дві форми. Перша форма — грубий атеїстичний або механічний фаталізм: усе у світі необхідне, все відбувається за сліпою необхідністю або випадком, жоден вищий розум не бере участі в порядку речей. Такий фаталізм, кажуть вони, не має нічого спільного з їхньою доктриною. Це, по суті, вульгарний матеріалізм. Друга форма — релігійно-детерміністична: існує верховна істота, творець світу й законів природи. Але вона встановила ці закони незмінними, тож усе, що відбувається, не може бути інакше. Тоді людина діє під впливом причин, її воля не є незалежною, а вчинки стають необхідними наслідками устрою світу. У такій системі зникають заслуга, провина, моральна свобода, надія на винагороду й страх покарання. Галль і Шпурцгейм кажуть, що й із цією формою фаталізму їхнє вчення змішувати не можна. Вони визнають уродженість здібностей і залежність їхнього вияву від матеріальних умов, але з цього ще не випливає, що людські дії здійснюються невідворотно й механічно. Вони визнають найпотужнішу залежність людини від організації та обставин. Але вони хочуть відрізнити цю залежність від фаталізму. Фаталізм, на їхню думку, стверджує не просто вплив причин, а повну невідворотну необхідність кожного вчинку, що знищує будь-яку мораль. Десь тут з’являється важливе посилання на Дестютa де Трасі та його «Idéologie»:

Пан де Трасі слушно каже з цього приводу: «Судження не залежить від волі в тому сенсі, що воно не вільне в нас, коли ми сприймаємо реальне співвідношення між двома нашими сприйняттями, не відчувати його таким, яким воно є, тобто таким, яким воно має здаватися нам у силу нашої організації, і яким воно здавалося б усім істотам, організованим так само, як ми, якби вони перебували в точно такому самому становищі. Саме ця необхідність становить достовірність і реальність усього того, що ми знаємо. Бо якби це не залежало від нашої фантазії — бути враженими великою річчю так, ніби вона була малою, доброю річчю так, ніби вона була поганою, істинною річчю так, ніби вона була фальшивою, — то у світі не існувало б нічого реального, принаймні для нас. Не було б ні величини, ні малості, ні добра, ні зла, ні хибного, ні істинного; наша єдина фантазія була б усім. Подібний порядок речей навіть неможливо собі уявити; він передбачає суперечність».

Попутно Галль і Шпурцгейм згадують доктрини Епікура та Лукреція, називаючи їх абсурдними й детерміністичними (!), чим виявляють цілковите нерозуміння цих шкіл. Але все ж, сперечаючись із Гельвецієм і Локком раніше, вони бодай частково зближуються з ідеологами, що виглядає цікаво. Коротше кажучи, судження залежить від організації, сприйняття й становища суб’єкта. Людина не всемогутня щодо власних уявлень. Але далі вони мають утримати другу сторону: якщо все залежить від організації та обставин, то як зберегти моральну свободу? Тут Галль і Шпурцгейм наполягають, що нам потрібно розрізняти бажання і волю. Бажання виникає як дія органа. Воля — це рішення, що постає після зіставлення мотивів. Людина не відповідає за те, що в ній виникло бажання; але вона відповідає за те, що вона з цим бажанням робить. Тут вони з похвалою посилаються на Кондильяка, який визнавав, що від нас не залежить мати чи не мати потреби, що випливають із нашої організації, і не залежить бути чи не бути схильними до того, до чого нас ведуть ці потреби. Також вони критикують Фіхте за необережне змішування простої схильності або тенденції до дії з волею. Тут можна пропустити посилання на Ламарка, Канта, довгу суперечку з доктором Аккерманом, який твердив, що детермінізм виправдовує всіх злочинців тощо і т. ін. Суть у тому, що Галль і Шпурцгейм, безперечно будучи детерміністами, намагаються узгодити це з бодай трохи виправданою свободою волі й вибудовують довгі системи виправдань. 

Краще відразу перейти до того резюме другої глави, яке вони самі й уклали. Звинувачення в матеріалізмі, на їхню думку, ґрунтується на плутанині. Критики змішують матеріальні умови із самими силами душі. Якщо визнання органа зору не робить зір шматком матерії, то й визнання органа пам’яті, музичності чи агресії не перетворює душу на механічну масу. При цьому противники, визнаючи поділ душі на пам’ять, уяву, судження, волю тощо, фактично самі ж допускають функціональну множинність мозку. Галль лише шукає для цієї множинності анатомічне підґрунтя. Щодо фаталізму вони повторюють, що відчуття, схильності, бажання, судження й ідеї справді підпорядковані певним законам. Але з цього не випливає ні атеїстичний фаталізм сліпого випадку, ні релігійний фаталізм, що робить людину рабом необхідності. Так само й абсолютна свобода неможлива; але практична моральна свобода існує як здатність людини спрямовувати увагу на різні мотиви й визначатися тими, які вона визнає сильнішими та шляхетнішими. Людина, якщо вона здорова й добре організована, може захотіти протилежного до того, чого спершу хотіла, але не без мотиву, а знайшовши або діставши інші мотиви. Тому освіта, мораль, релігія, закони, покарання й нагороди не скасовуються, а стають ще важливішими. Вони дають людині додаткові мотиви, яких їй може бракувати всередині. 

Наступні чотири глави другого тому вже не такі важливі, як перші дві. Третя секція ніби продовжує ідеї перших двох, і вона присвячена вихованню, виправленню та покаранням. Головний тезис тут у тому, що якщо здібності й схильності людини мають вроджені органічні підстави, то це ще не робить виховання, мораль, право й покарання марними. Навпаки, саме тому, що людина має природні схильності різної сили, суспільство повинно створювати систему противаг. Тобто розвивати вищі здібності, придушувати небезпечні нахили, давати сильні мотиви до добра й усувати обставини, які збуджують лихі імпульси. Тут розглядаються такі спекулятивні ідеї, як поділ природи людини на тваринну і справді-людську. Але попри подібні маячні, є тут і непогані речі. Наприклад, Галль і Шпурцгейм вважають, що відсутність виховання цілком може спрямувати мотиви обдарованої від природи людини в дуже поганому напрямі, і тому з неуцтвом треба боротися, а безплатні школи для бідняків дуже корисні. Умовно кажучи, відсоток злочинців значно зменшиться, якщо всім давати добру освіту. Не тому, що освіта переробляє природу людини, а тому, що серед бідних є багато вроджених талантів, які просто не здатні себе виявити.

Покарання, на їхню думку, не повинно бути сліпою помстою. Мета покарання потрійна: (1) воно має запобігати злочинам, (2) виправляти злочинця і (3) захищати суспільство від тих, хто не піддається виправленню. Тому покарання слід розглядати як зовнішній мотив, що допомагає стримувати небезпечні схильності. Якщо в людини слабкі внутрішні гальма, суспільство створює зовнішні. Абсолютно точно визначити ступінь вини міг би лише той, хто знає всю організацію людини, її органи, здоров’я, вік, стать, виховання, обставини, пристрасті, хвороби та внутрішні мотиви. Людський суддя цього не знає. Тому позитивне право змушене судити передусім за вчинком, його шкодою та його співвідношенням із законом. Але що більш просвітленим стає законодавство, то більше воно має зважати на індивідуальні умови злочину. Звідси постає наступний блок: складні випадки відповідальності. Галль і Шпурцгейм говорять про сильні пристрасті — гнів, ревнощі, лють, обурення. Такі стани можуть зменшувати ступінь моральної свободи, бо людина тимчасово захоплена бурею афекту. Але це не автоматичне виправдання. Треба дивитися, чи була пристрасть раптовою, чи підготовленою, чи міг чоловік піти, зупинитися, звернутися до інших мотивів, чи було злочин учинено в момент засліплення, чи після роздумів. Тут вони фактично вимагають психологічної експертизи. Наступний важливий випадок — незаконні дії, вчинені внаслідок розумового розладу, божевілля, марення, манії або якогось іншого хворобливого стану мозку. Тут автори знову проводять м’якшу лінію. Якщо дія справді є наслідком хвороби, то злочинця слід розглядати не як морально винного лиходія, а як хвору й небезпечну людину. Його можна і треба ізолювати задля безпеки суспільства, але це вже не покарання у звичайному сенсі, а охорона і лікування. Тут Галль і Шпурцгейм зближуються з майбутньою судовою психіатрією. Особливу увагу вони приділяють різниці між вродженою небезпечною схильністю та хворобливою манією. Вроджена схильність до привласнення, руйнування, насильства або статевого зловживання не дорівнює божевіллю: людина може розуміти закон, наслідки й зло вчинку, а отже, здатна нести відповідальність. Але бувають стани, де здатність зіставляти мотиви порушена хворобою. Тоді звичайне покарання втрачає сенс, бо людина діяла не як морально вільний суб’єкт.

На початку наступного розділу є редакційна примітка: Шпурцгейм виїхав до Англії, щоб викладати вчення про функції мозку й збирати нові факти; тому далі Галль говорить від першої особи. Він уже довів, як йому здається, дві речі: моральні та інтелектуальні схильності є вродженими, а їхній вияв у земному житті потребує матеріальних знарядь. Тепер він ставить наступне питання: що саме є цим знаряддям? Увесь організм? Нервова система взагалі? Серце, шлунок, діафрагма, спинний мозок, ганглії? Чи все-таки мозок? Четвертий розділ тому й називається — «Про орган душі». Галль відокремлює «орган душі» від «місцеперебування душі» і не хоче розв’язувати цю метафізичну проблему. Але все ж він подає огляд старих думок і частково торкається й метафізичних питань. Тут він показує, наскільки хаотично філософи й лікарі минулого розміщували душу. Одні поміщали її в усьому організмі; інші — в серці; треті — в мозку; четверті — в шлунку; п’яті — в мозкових шлуночках, мозолистому тілі, мозочку, смугастих тілах, епіфізі, спинному мозку тощо. Він перелічує цілу низку авторів і шкіл: Піфагор, Платон, Гален, які пов’язували чуттєву душу з мозком; стоїки й Арістотель, що поміщали її радше в серці; Еразістрат — у мозкові оболонки тощо і т. ін. Далі він перелічує сучасних йому авторів і фізіологів, які, на його думку, й досі заплутують питання: Рейль шукав пристрасті в нервових сплетеннях і гангліях; Рішеран, Шпренгель, Дюма та інші пов’язували відмінності моральних та інтелектуальних якостей із темпераментами; Пінель, Ескіроль, Фодере обережничали в питанні безпосередньої причини манії, слабоумства й ідіотизму; Астрюк, Рудольфі та інші вважали мозок мало не безформною пульпою; Біша різко відокремлював органічне життя від тваринного і тим самим відкривав шлях до розміщення пристрастей поза мозком; Сабатьє, Бойє, Дарвін розглядали мозок як секреторний орган; Бюффон, Леруа, Вік-д’Азір, Кюв’є намагалися пояснювати інстинкти через зовнішні органи тварин — хвіст бобра, хобот слона, око, вухо, руку тощо. Із цього Галль робить висновок: одного загального визнання мозку недостатньо. Треба суворо довести, що саме мозок, а не весь організм, не зовнішні чуття, не темперамент, не ганглії, не серце й не нутрощі є органом моральних та інтелектуальних здібностей. Уся ця глава буде послідовним спростуванням усіх цих неточностей, щоб довести, що лише мозок є необхідним органом вияву моральних та інтелектуальних здібностей.

П’ята глава, у певному сенсі найголовніша в цьому томі, і водночас найменш цікава. Тут Галль ставить уже більш технічне питання: якщо мозок є органом моральних та інтелектуальних здібностей, то за якими ознаками можна судити про силу цих здібностей? Чи можна вимірювати розум і характер за величиною мозку, за співвідношенням мозку до тіла, за лицевим кутом, за формою черепа, за розміром голови? Галль перебирає кілька популярних методів і показує, що кожен із них частково корисний, але грубий і недостатній, якщо не перейти до його головного тезису: важлива не лише загальна маса мозку, а й розвиток окремих його частин. Галль відкидає надто грубі шкали: абсолютний об’єм мозку, співвідношення мозку до тіла, співвідношення мозку до обличчя, лицевий кут Кампера, просту величину голови. Усі вони можуть бути корисні в дуже загальному порівнянні, але не дають справжньої науки про здібності. Не можна шукати одну міру для всієї душі. Розум, характер, талант, пристрасті й моральні якості не зводяться до однієї величини мозку. Потрібно вивчати окремі частини мозку та їхній зв’язок з окремими функціями. Саме звідси народжується власне френологічна програма Галля. Шоста секція — кульмінація другого тому. До цього Галль доводив, що душевні здібності є вродженими, що їхній вияв залежить від організації, що мозок є органом моральних та інтелектуальних функцій, і що загальна маса мозку не пояснює відмінностей між людьми. Тепер він робить головний френологічний висновок: мозок — не один спільний орган душі, а сукупність багатьох часткових органів, що відповідають різним здібностям, схильностям і якостям.

В історичному блоці, крім маси вже згадуваних раніше авторів, він навіть торкається Гассенді, але більше нічого особливо цікавого я сказати не можу. Із усіх сучасників він звертає особливу увагу на праці Пінеля та його учня Ескіроля, вважаючи, що вони найкраще доводять слушність френології, навіть якщо самі з цим не погоджуються. Якщо узагальнити цей розділ, то його суть у тому, що різних здібностей так багато, що один спільний орган не може їх пояснити. Різні тварини мають різні інстинкти; особини одного виду відрізняються за окремими схильностями; у людини один талант може бути розвинений за слабкості інших; різні функції з’являються в різному віці та стані; одна здатність може втомлюватися, тоді як інша залишається свіжою; психічна хвороба може вражати одну функцію й залишати інші недоторканими; сон і сновидіння показують часткову активність мозку. Усе це, за Галлем, вимагає визнати множинність мозкових органів.

Третій і четвертий томи (1818-1819)

Третій том улаштовано так: спершу йде передмова до третього і четвертого томів. Потім різка полеміка зі Шпурцгеймом щодо його книжки про френологію. Після цього починається основний текст, у якому всього три глави. Але за обсягом вони дорівнюють усім шести главам другого тому. Перша глава розповідає про вплив мозку на форму черепа; друга — про способи відкриття функцій мозку; третя — про «фундаментальні сили», якості, здібності та їхні органи. У третій главі розібрано десять великих блоків: інстинкт розмноження; любов до потомства; прихильність і дружбу; самозахист і схильність до боротьби; хижий інстинкт і схильність до вбивства; хитрість; почуття власності та схильність до крадіжки; гордість і владолюбство; марнославство й любов до слави; обачність і передбачливість. Усе це ми дуже скоротимо, бо, хоч це й найважливіша частина з погляду самого Галля, для нього перші два томи були ніби лише підготовчим вступом, але цінність власне френології значно нижча, ніж цінність поглядів Галля щодо загального інтелектуального контексту епохи. Відкрити третій том варто словами самого Галля:

«У першому томі цієї праці я виклав анатомію і фізіологію нервової системи загалом та анатомію головного мозку зокрема. У другому томі я звернувся до головної мети моїх досліджень — фізіології мозку, або вчення про функції цього органа та складових його частин. Спершу необхідно було встановити основоположні принципи; слід було довести, що: (1) схильності душі й розуму є вродженими; (2) їхній вияв залежить від матеріальних умов; (3) мозок є винятковим органом усіх якостей і всіх здібностей; (3) мозок не є єдиним, неподільним органом, а складається зі стількох часткових органів, скільки існує істотно різних фундаментальних або первісних якостей і здібностей. Щоб усунути всі сумніви й труднощі, які могли б виникнути під час викладу фундаментальних сил і відповідних їм органів, мені залишається розглянути, до якої міри форми голів і визначення функцій мозку за формою черепа людей і тварин можуть слугувати для визначення функцій різних частин мозку».

Метод Галля, як він сам його описує, підкреслено емпіричний. Відкриття фундаментальних сил і їхніх органів, каже він, завдячує спостереженню; міркування лише поєднує факти й формулює закони. Це майже позитивізм до позитивізму. Але він усе одно постійно говорить про «творця», «премудрість природи», «призначення» органа. Тобто матеріалістичне ядро в нього змішане з телеологічною оболонкою. Не дивно, що весь цей том він присвятив консервативному австрійському міністрові Меттерніху. 

Після передмови йде окремий памфлет проти нової книги Шпурцгейма. Тон його тут дуже різкий і особистий. Галль стверджує, що зазвичай не реагував на перекази своєї доктрини учнями та слухачами, але зі Шпурцгеймом справа інакша. Той, за його словами, краще за інших знає його відкриття, але намагається внести в них дух, протилежний первісному задумові. Він заявляє, що Шпурцгейм опублікував неповний трактат про його доктрину в той момент, коли третій том самого Галля вже мав вийти з друку. Далі Галль розбирає книгу Шпурцгейма за шістьма пунктами: принципи; органи й номенклатура; визначення місця органів; нібито нові органи; порядок викладу; моральна тенденція. Щодо принципів, визнає він, великої розбіжності немає: Шпурцгейм також каже, що мозок — орган душі і що потрібно розрізняти здібності та органи. Але Галль заперечує, що не можна починати з цього твердження, доки не доведено, що здібності вроджені і що їхні вияви залежать від матеріальних умов. Найбільше суперечок виникає, як це не дивно, навколо термінології. Але якщо узагальнити цей розділ, то Галль хоче подати її як сувору фізіологію, виведену зі спостереження, навіть якщо висновки неприємні моралістам. Шпурцгейм, у зображенні Галля, намагається зробити її більш пристойною, метафізичною та педагогічно прийнятною. Із науки він робить популярний трактат, жах.

Основні розділи я скорочу настільки радикально, наскільки це можливо. У першому розділі, який пояснює, як форма мозку впливає на форму черепа, Галль не каже просто «шишка на голові = риса характеру». Його справжній тезис складніший: у здоровому середньому віці, за умови знання анатомії, віку, статі, патології, кісткових винятків і порівняльної анатомії, форма черепа може слугувати непрямим показником розвитку мозкових частин. Це не надто змінює загальну картину, але принаймні показує, що він був обережний і не поспішав робити надто масштабні висновки. У другому розділі Галль пояснює, якими засобами, на його думку, можна відкрити функції мозку та місцезнаходження окремих мозкових органів. Увесь другий розділ являє собою виклад дослідницької процедури Галля. Спершу він відкидає загальні вимірювання й грубі досліди над мозком, а потім вибудовує метод порівняльного спостереження — люди з яскравими здібностями, зліпки історичних постатей, вивчення дитячих схильностей, порівняльні дослідження з тваринами, патологічні випадки тощо. Він намагається показати, що свою теорію не вигадав із голови, а виводив із багаторічного емпіричного накопичення фактів.

Галль починає третій розділ із програмної заяви: він не викладатиме органи в порядку їх відкриття, а розташує їх у порядку, який йому видається «природним». Спершу йдуть найпервинніші, тваринні, життєво необхідні схильності, потім складніші соціальні та інтелектуальні сили, і наприкінці — здатність релігійного шанування. Це ієрархія знизу вгору: від розмноження до моральних, соціальних і розумових функцій. У більшості випадків він наводитиме тут приклади Кабаніса, Рішерана та близьких до них фізіологів, щоб піддати їх критиці, і Пінеля — для підтримки власної позиції. Можливо, це дещо говорить і про ставлення Пінеля до Кабаніса. Основну частину глави Галль починає з інстинкту, на якому, за його словами, тримається існування і продовження видів. Він прямо каже, що не треба сором’язливо оминати цю тему. Йдеться про найнеобхідніший із інстинктів, який поєднує дві половини тваринного царства через насолоду. Його головне завдання — довести, що статевий потяг не має свого справжнього джерела в статевих органах. Статеві органи, за Галлем, лише виконують розпорядження «вищої сили», що міститься в мозку, а конкретно в мозочку. Другий розділ продовжує природну логіку першого. Якщо інстинкт розмноження забезпечує появу живих істот, то любов до потомства має забезпечити їхнє збереження. Галль дивується, що філософи й фізіологи майже не досліджували цей інстинкт як окрему силу. Він хоче довести три речі: (1) любов до потомства вроджена; (2) вона відрізняється від статевого інстинкту; (3) вона має власний мозковий орган — у верхній задній частині голови, в ділянці задніх часток мозку. Щоправда, материнська любов у нього не містична чеснота, а природна сила з матеріальною умовою. Але в соціальному плані він різко засуджує «поганих матерів», годувальниць, інфантицид, проте пояснює все це через організацію, обставини та баланс органів. Простіше кажучи, якщо мати не любить дитину, то вона хвора.

Третій розділ переходить від батьківського почуття до ширшого соціального зв’язку. Для Галля дружба і прихильність — це не розрахунок, не звичка і не соціальний договір, а природна здатність, спільна людям і багатьом тваринам. Вона може виявлятися як дружба, вірність, любов до господаря, прив’язаність до дому, туга за батьківщиною, шлюб, сімейність і соціальність. Але Галль сам визнає, що межі між прихильністю, шлюбом і соціальністю поки що не цілком ясні. Далі Галль розбирає інстинкт самозахисту і захисту своєї власності, любов до бійок і сутичок, а потім — хижий інстинкт, або схильність до вбивства. Галль відокремлює бойовий самозахист від кровожерливого хижацтва. Перше може дати хороброго захисника, солдата, бійця, скандаліста або дуелянта. Друге дає мисливця, різника, мучителя тварин, убивцю, тирана, палія, кривавого фанатика. Вони розташовані поруч, можуть діяти разом, але не тотожні. У ширшому сенсі Галль тут робить те, що згодом робитимуть кримінальна антропологія та психіатрія. Він намагається перевести злочин із царини чистого гріха в царину природної організації. 

Наступний блок уже говорить про більш «соціальні» та характерологічні сили. У розділах із шостого по десятий розглядаються хитрість, власність/крадіжка, гордість/владолюбство, марнославство/любов до слави, обережність/передбачливість. Цей завершальний блок переводить книгу від грубих тваринних інстинктів до соціального характеру. Усі перелічені теми він трактує не як чисті продукти виховання, моралі чи вільної волі, а як природні сили з органічними умовами. Загальна схема в нього всюди одна. Спершу він бере крайній вияв: брехню, крадіжку, владолюбство, манію величі, сміховинне марнославство, хворобливу підозріливість, самогубну меланхолію. Потім намагається відшукати нормальну фундаментальну функцію: хитрість як непряму спритність; крадіжку як викривлення почуття власності; гордість як почуття власної гідності; марнославство як любов до схвалення; меланхолійну тривогу як хворобу передбачливості. 

Четвертий том знову стає трохи цікавішим. Вступ тут знову подано у формі нападу на школу французьких сенсуалістів. Хоч він і великий, але я наведу його тут цілком, бодай для того, щоб повністю побачити стиль викладу Галля не в переказі, а, так би мовити, в первісному вигляді:

«У різних частинах трьох попередніх томів я наводив і спростовував різноманітні думки давніх і сучасних філософів про походження та природу здібностей душі. Філософські лекції глибокого мислителя, пана Лароміґ’єра, спонукають мене знову звернутися до цієї самої теми. Спираючись на його праці, я стисло викладу системи найвідоміших метафізиків, що стосуються душевних здібностей. Мої читачі, ймовірно, вже переконані, що жодне з цих міркувань не може вважатися переконливим поруч із фізіологією мозку. Пан Лароміґ’єр, показавши, що всі вони більшою чи меншою мірою недосконалі й хибні, вибудовує нову систему моральних якостей та інтелектуальних здібностей людини. Побачимо, чи відрізняється цей красномовний автор у суттєвих рисах від своїх попередників і чи змусять його міркування мене зректися ідей, які я проповідував досі й з якими положення, викладені мною в цьому четвертому томі, мають перебувати в цілковитій гармонії. Ця коротка праця підготує нас до того, щоб винести остаточне судження про те, якому методу вивчення людини слід віддати перевагу: тому, що обмежується лише її духовною складовою, чи тому, що розглядає людину в її справжньому вигляді — як результат єднання душі з тілом. Більшість філософів сходяться на тому, щоб визнавати в душі лише дві здібності: розсудок і волю. Розсудок — як здатність сприймати ідеї; воля — як здатність набувати різних схильностей. Навіть коли вони говорять про більшу кількість здібностей, то незмінно зводять їх до цих двох основних. 

Згідно з Арістотелем, душа людини має здібності, спільні з тваринами: чутливість, пожадання і здатність до руху. Вона також наділена здібностями, що належать їй винятково: пасивним інтелектом, діяльним інтелектом, споглядальним інтелектом і практичним інтелектом. Бекон розрізняє дві душі: розумну і чуттєву. Здібностями розумної душі є розсудок, розум, міркування, уява, пам’ять, пожадання і воля. Здібностями чуттєвої душі — довільний рух і чутливість. Декарт визнає чотири основні здібності: волю, розсудок, уяву і чутливість. Гоббс допускає лише дві головні здібності: пізнання і рух. Локк визнає розсудок і волю. Бонне виокремлює розсудок, волю і свободу; а у своєму вступі — почуття, думку, волю і дію. Кондильяк налічує в розсудку шість здібностей, або сім, якщо включити відчуття — спільне, згідно з його вченням, джерело розсудку і волі: відчуття, увагу, порівняння, судження, розмисел, уяву і міркування. Усі ці здібності являють собою не що інше, як перетворені або змінені відчуття. Він стверджує, що всі дії душі — думка, інтелект, розум, свобода, — що всі здібності духовної субстанції є лише трансформованим відчуттям; що всі пізнання, до яких може піднестися людський дух, усі інтелектуальні й моральні ідеї — усе без жодного винятку — є лише різними перетвореннями відчуття.

Пан Лароміґ’єр вибудовує систему здібностей душі з двох складників: системи здібностей розуміння і системи здібностей волі. Перша охоплює три часткові здібності: увагу, порівняння і міркування. Друга також складається з трьох: бажання, переваги і свободи. «Душа, розглянута як істота розумна, є субстанція, наділена трьома силами; вона має три можливості, і тільки три; вона має три здібності, і тільки три: увагу, порівняння і міркування. Ці три умови необхідні й достатні для набуття всіх наших пізнань — від найпростішої з систем до найширшої з наук. Увага, порівняння, міркування — ось усі здібності, якими наділено найрозумніше з істот. За допомогою уваги ми відкриваємо факти; за допомогою порівняння осягаємо їхні зв’язки; за допомогою міркування — вибудовуємо їх у систему. […] Чутливість, або здатність відчувати, і активність, або здатність діяти, є двома невід’ємними атрибутами душі». 

Пан Лароміж’єр визнає: вплив об’єкта на орган, органа на мозок і мозку на душу; дію або протидію душі мозкові; передавання руху, сприйнятого мозком, тому органові, який споглядає об’єкт або спрямований до нього. Він стверджує, що відмінність між умами походить не з більшого чи меншого багатства відчуттів. На його думку, вона може бути наслідком лише діяльності одних і бездіяльності інших; адже в людському дусі все можна звести до трьох начал: до відчуттів, до роботи духу над цими відчуттями та до ідей або пізнань, що стали результатом цієї роботи. Насамкінець пан Лароміж’єр ставить запитання: «Чи змінюються дії духу відповідно до об’єктів, до яких вони прикладаються, чи ж їх можна звести до певних, вельми вузьких меж? Завдяки увазі, порівнянню та міркуванню ми можемо піднестися до пізнання законів Всесвіту і, отже, до пізнання його Творця; завдяки ж бажанню, перевазі та вільній волі ми певною мірою є вершителями власної долі. Отже, шести здібностей досить для всіх потреб нашої природи. Три були дані нам, щоб сформувати наш розум; ми називаємо їх інтелектуальними здібностями; три — щоб виконувати бажання нашого серця; це наші моральні здібності». 

Ось вони, всі ці філософи, що витають у хмарах; вони вказують своїм учням на рівнини, гори, долини, води й поля, твердячи, що це єдині речі, які існують на землі, — бо з такої великої висоти їхній зір не розрізняє нічого іншого. Забажай вони зійти з цих висот, вони побачили б безмежну різноманітність рослин і тварин і невдовзі були б змушені відкинути класифікацію, що охоплює лише найзагальніші поняття. Досі я виклав десять моральних якостей, кожна з яких не залежить від інших і закріплена за окремим органом; отже, всі вони є фундаментальними якостями душі. У цьому четвертому томі я з тією самою строгістю доведу існування ще щонайменше шістнадцяти первісних якостей і здібностей. І зовсім не спекулятивні чи ілюзорні міркування спонукали мене визнати ці двадцять шість або двадцять сім фундаментальних сил душі. Я дотримувався правил, які пан Лароміж’єр установив для заснування доктрини. Факти й явища, які природнича історія людини та тварин являє нашому зорові, насамперед цілковито заволоділи моєю увагою. Я спостерігав, я вистежував їхні творчі схильності, їхні інстинкти, їхні потяги та здібності. Накопичивши незліченну безліч спостережень, я доклав усіх зусиль свого розуму, щоб зіставити їх, відшукати закони, приховані в цих фактах, і збагнути принципи та наслідки, що з них випливають. Нарешті, я піддав їх логічному аналізові; я ні на мить не припиняв пошуків зв’язку між моральним і інтелектуальним характером та фізичною організацією. Саме так зародилося моє вчення про природу й походження здібностей душі. Нехай філософи, які обрали шлях умоглядних міркувань, допускають одну, дві, три, чотири, п’ять, шість або сім здібностей душі — суть їхньої помилки лишається незмінною доти, доки ці здібності є лише абстракціями, загальними ознаками. Жодна з названих ними здібностей не вказує ні на певний інстинкт, ні на схильність, ні на талант, ні на конкретну інтелектуальну силу.

Як можна пояснити почуттям або відчуттям у загальному значенні, увагою, порівнянням і міркуванням, бажанням, перевагою та свободою — інстинкт розмноження, любов до потомства, хижий інстинкт, музичний талант, схильність до механіки тощо, тощо? Чи справедливо, вивчаючи природу й походження моральних та інтелектуальних здібностей людини, цілком не брати до уваги ті самі якості у тварин? Хіба людина, остільки, оскільки вона є істотою тваринною, може бути ізольована від решти живої природи? Невже вона підпорядковується органічним законам, протилежним тим, що керують якостями та здібностями коня, собаки чи мавпи? Хіба тварини бачать, чують, відчувають смак і запах, розмножуються та люблять своїх дитинчат якось інакше, ніж людина?

Чи допустимо, щоб учені мужі, вихваляючись своїм проникненням у саму сутність душі, препарували людину й обмежувалися розлогими трактатами про душу як про якусь відокремлену субстанцію, що виконує свої функції самостійно й використовує тіло лише як засіб зв’язку із зовнішнім світом? І це тоді, коли всі її функції з усією очевидністю мають змішану природу, а союз тіла й душі становить нашу істоту, і все — від миті зачаття до останнього подиху — свідчить про те, що тут, у дольному світі, душа перебуває в залежності від матеріальних органів. При допущенні цих удаваних «загальних здібностей» душі хіба не став би характер людини й тварин вічно мінливою грою випадку? Яким чином із таких невизначених дій душі могли б незмінно поставати в особин одного й того самого виду одні й ті самі інстинкти, одні й ті самі схильності, одні й ті самі виразно окреслені здібності?

Пан Лароміж’єр на мить торкається питання про вроджені схильності. «Хто і коли, — каже він, — наважувався заперечувати вродженість здібностей? І коли нам із самовпевненим виглядом, мало не тоном першовідкривачів, заявляють, що існують вроджені схильності, вроджені передумови, вроджені інстинкти, вроджені здібності і навіть вроджені закони, форми, лекала, категорії та бозна-скільки інших речей, вроджених або незалежних від чуттів і всякого досвіду — або, якщо хочете, таких, що перебувають у душі апріорі, — то що нового сподіваються нам повідомити? Кому не відомо, що в кожній істоті необхідно міститься стільки ж здібностей або сил, скільки вона може здійснити дій; стільки ж можливостей, скільки вона може сприйняти змін; стільки ж задатків, скільки вона здатна породити актів і зазнати модифікацій! Хто не знає, що змія народжується з передумовою або схильністю повзати й зі здатністю до повзання; птах — зі здатністю літати; риба — зі здатністю плавати; а людина — зі здатністю говорити й міркувати? Але чи дозволено змішувати здатність говорити із самою мовою, здатність міркувати — з міркуванням, здатність мислити — з думкою, а здатність породжувати ідею — із самою ідеєю? Воістину, треба бути змушеним до виголошення таких очевидностей, і я сподіваюся, що це послужить мені виправданням».

Хоча цей уривок і дає мені до рук зброю проти «загальних здібностей», у ньому міститься лише видимість поступки. Коли я стверджую, що наші моральні та інтелектуальні схильності є вродженими, я далекий від того, щоб розуміти під цим просту пасивну здатність — подібну до шматка мармуру, який покірно підкоряється примсі скульптора, чи забажає той витесати з нього Сатира чи Аполлона. Під вродженими схильностями я розумію діяльні нахили, інстинкти, певні потяги й здібності, чиє більш або менш вільне виявлення або вправляння залежить або від волі, або від відомого ступеня розвитку й діяльності відповідних органів. Я стверджую, що кожен мозковий орган наділений певною тенденцією; що кожен орган має власне внутрішнє сприйняття, особливу силу й здатність. Тут ніщо не є невизначеним і хитким результатом ані уваги, ані порівняння, ані міркування. Досвід навчає нас, що змія повзе, птах літає, а риба плаває, щойно необхідні для цього органи досягають повної активності. Ці схильності не обмежуються самими лише здібностями або задатками. Акти, що з них випливають, є настільки ж визначеними, як і самі схильності. Людина починає говорити й міркувати, щойно її мозок досягає необхідної зрілості. Отже, мовлення народжується зі здатності говорити, а думка — зі здатності мислити. Відтак необхідно визнати, що здатність або схильність передує своєму виявові, і що жоден вияв певної моральної якості чи інтелектуальної здібності неможливий без відповідної схильності, реалізованої через окремий орган.

«Однак не слід гадати, — продовжує пан Лароміґ’єр, — що необхідно визнавати й фіксувати стільки ж здібностей або задатків, скільки можна помітити дій або видозмін у людському дусі. Замість того щоб збагатити науку, це означало б знищити її. Що подумали б про анатома, який, помітивши, що волокно ока, яке є причиною червоного кольору, не є тим самим волокном, що породжує синій, або що волокно вуха, яке витягає один тон, не є тим самим, що дає інший тон, — убачив би в цьому спостереженні найбільше з відкриттів. — Досі ви вважали, — сказав би він нам, — що обмежені лише п’ятьма чуттями; я ж прийшов сповістити вам, що природа куди щедріша до вас: скількома органами зору вона вас наділила! Спершу я бачу сім основних, призначених для семи первинних кольорів». І так далі.

Це заперечення вже докладно обговорювалося в трактаті про множинність органів: безумовно, немає ані потреби, ані права визнавати стільки ж часткових схильностей і стільки ж окремих органів, скільки можна помітити актів або видозмін у людському дусі. Однак я сумніваюся, що приклад із волокнами ока й вуха цілком переконливий. Бонне вважає, і це вельми ймовірно, що кожне нервове волокно має свою власну функцію. Інакше навіщо б природа його створювала? Видозміни функцій чуттів, як зовнішніх, так і внутрішніх, що спостерігаються в різних індивідів, знаходять у цьому припущенні задовільне пояснення. Стає зрозуміло: чому одні люди не здатні сприймати певні кольори або тони, тоді як інші сприймають їх дуже виразно; чому органи смаку й нюху в різних видів тварин і навіть у різних людей сприйнятливі до смаків і запахів цілком іншої природи, і так далі. Ширший розвиток цієї здогадки, вочевидь, схилив би читача розглядати кожне нервове волокно — чи то в органах чуття, чи в мозку — як окремий малий орган.

Однак ідеться тут не про просту видозміну функцій; ідеться про функції та схильності, істотно відмінні одна від одної, — а отже, такі, що не можуть здійснюватися інакше, як за посередництва органів, так само істотно відмінних. Усі варіації зору зумовлені загальним органом зору. Але хто наважився б твердити, що зір, слух, смак, нюх і дотик — це лише прості модифікації певних здібностей? Хто зважився б виводити їх з одного й того самого джерела, з одного й того самого органа?

Подібним чином і ті двадцять сім якостей та здібностей, які я визнаю основними або первісними силами, виявляються в мільйонах видозмін. Однак дані порівняльної анатомії та фізіології, спостереження за станом здоров’я й хвороби, неоднаковий розвиток цих різних сил та інше — усе це перешкоджає тому, щоб розглядати інстинкт продовження роду; любов до потомства; хижий інстинкт; таланти до музики, поезії або лічби; почуття справедливого й несправедливого і так далі як прості модифікації якоїсь однієї загальної здатності. Щоб обстоювати таке положення, необхідно було б, перш ніж до будь-яких міркувань, спростувати всі докази, які я навів і ще наведу на користь їхньої істотної відмінності та взаємної незалежності.

Отже, так само як необхідно визнати п’ять різних зовнішніх чуттів (оскільки їхні функції є не просто перетвореними відчуттями, а сутнісно відмінними відправленнями, закріпленими за особливими органічними апаратами), так само слід, нарешті, наважитися визнати різні здібності й схильності. Їх слід вважати не видозмінами бажання, уподобання, волі, уваги, порівняння чи міркування, а моральними та інтелектуальними силами, істотно відмінними одна від одної, так само закріпленими за особливими органічними апаратами, незалежними одна від одної.

Нарешті, повертаючись до улюбленого предмета дискусій наших сучасних філософів — до вроджених ідей, — можна ще поставити запитання: чи достатньо глибоко Кондильяк і його послідовники вивчили моральну та інтелектуальну природу тваринного царства? Навряд чи варто було списувати стільки томів, аби довести, що випадкові ідеї про об’єкти зовнішнього світу не можуть виникнути раніше, ніж ці об’єкти будуть сприйняті чуттями. Однак ці творчі таланти, ці інстинкти, потяги й здібності, з якими тварини (як і людина) приходять у цей світ і які виявляються без усякого попереднього навчання, без усякого зовнішнього сприяння, — виявляються досконало й із разючою силою, — звідки вони беруться, якщо не є вродженими? Павутиння павука, шестигранні стільники бджіл, підземні галереї мурах, лійка мурашиного лева, гнізда птахів і безлічі ссавців, гребля бобра — які відчуття могли б викликати їх до життя? А почуття: гнів, радість, страх, смуток, ревнощі — яка чарівна сила простого відчуття могла накласти на них такий виразний відбиток? Те саме можна сказати й про потяги та здібності. Зовсім не випадкові відчуття дарують їм буття. Вони існують незалежно від усякого сприйняття зовнішніх об’єктів; більше того, вони існують незалежно від будь-якої загальної здатності. Саме вони наділяють зовнішні об’єкти існуванням в очах живих істот. Без цих потягів і здібностей ніщо у Всесвіті не було б ані сприйняте, ані пізнане. Самка не пробуджує інстинкту розмноження, дитинчата не спонукають батьків до турботи, а найзаманливіша здобич не збуджує хижого інстинкту там, де інстинкт продовження роду, любов до потомства і схильність до м’ясоїдства не були від початку закарбовані в самій організації істоти. Не існує ані предметів честі й гордості, ані обачності, ані музики, ані математики, ані поезії, ані доброзичливості; не існує навіть Бога для тих істот, чия організація від початку не позначена печаттю цих певних здібностей. Без внутрішнього органа і без природної схильності не існує жодного зв’язку ані з однією з частин зовнішнього світу. Якщо зовнішні об’єкти й приводять у дію ті чи інші схильності або здібності, то лише тому, що ці схильності й здібності чекали на появу тих об’єктів; саме певні схильності й здібності виходять назустріч співвідносним із ними предметам. Це — наперед визначена спорідненість, що поєднує й сплавляє воєдино певні частини зовнішнього світу з нашим внутрішнім світом.

Отже, моральний та інтелектуальний образ людини і тварин не був відданий на поталу оманам розсудку чи якоїсь іншої загальної здатності. І якщо філософи вперто твердять, ніби: людина не приходить у світ наділеною ідеями та багатою на знання; невігластво є її первісним станом, з якого вона може вийти лише в міру того, як жвавість чуттів пробуджує здібності, що мають сформувати розум; пізнання, яке передує будь-якому чуттю, є лише химера; ми знаємо лише те, що відчули, і лише тією мірою, якою приклали здібності нашого духу до різних способів нашого чуття;
нарешті, ніби ми знаємо лише те, чого навчилися, — усі ці положення застосовні виключно до тих знань та ідей, які людина і тварини черпають із випадкових явищ зовнішнього світу.

Навпаки, усі вони виявляються хибними, коли йдеться про первородні схильності та здібності. Моральна й інтелектуальна природа людей і тварин була незмінно накреслена їхнім Творцем; і загальні впливи або зовнішні обставини, які цілком можуть змінити вигляд дуба, не здатні ані сформувати, ані знищити його сутнісний характер. Зрештою, чи знайдеться судження поверховніше, ніж те, що висловлює черговий противник вроджених схильностей: «І хіба не сміховинні всі ці виступи на черепах поетів, музикантів, географів, живописців та інших? Хіба не знаємо ми, що випадок, фантазія, інтереси батьків, стан або обставини майже завжди визначають той рід занять, який ми обираємо. Один нині складає вірші, а міг би стати живописцем, якби батько найняв йому вчителя малювання. У канцеляріях просиджують тисячі чиновників, які могли б бути художниками, поетами, адвокатами або військовими. Одна селянська родина, що народжуватиме лише орачів до двадцятого коліна, могла б дати світові суддів, учених, панів і франтів, якби нажила статок і перебралася до Парижа». 

Безперечно, батьки й воля випадку можуть призначати синам будь-яке поприще; володарі «фабрикують» радників, генералів і міністрів. Але хто створює Гомерів, Гіппократів, Ганнібалів, Рафаелів, Сюллі, Ньютонів, Вольтерів, Моцартів? Нехай доведуть, що низка з двох чи семи загальних здібностей, що будь-який суспільний устрій здатен породити генія; нехай доведуть, що розвиток відділів мозку однаковий у індивіда, наділеного видатними якостями або талантами, і в того, кого вражає посередність; нехай доведуть, що та чи інша яскраво виражена якість або часткова здатність аж ніяк не є результатом виняткової діяльності чи розвитку певної частини мозку — і тоді я стану під знамена Арістотеля, Бекона, Декарта, Гоббса, Локка, Бонне, Кондильяка і пана Лароміґ’єра. Тоді я погоджуся з ними, що за допомогою однієї, двох чи семи здібностей душі можна пояснити в людини і тварин усі інстинкти, всі схильності, всі якості й таланти, незважаючи на всі властиві їм відмінності та суперечності. Я повірю, як і вони, що одного лише умогляду досить, аби проникнути в таємницю будь-якого почуття і будь-якого розуму, і що немає потреби проводити довгі й болісні дослідження в галузі порівняльної анатомії та фізіології, накопичувати спостереження за спостереженням, щоб поволі, по крихтах, наближатися до пізнання людини в її моральній та інтелектуальній природі».

Отже, цей том безпосередньо продовжує попередній. Перші десять якостей/органів уже було розглянуто в III томі, тож тут нумерація починається з числа XI. Основний корпус книги поділяється на три великі блоки. У Section I Галль далі визначає «первинні сили», якості та здібності, а також місця їхніх органів. Тут розглядаються: пам’ять речей/виховуваність, почуття місцевості, пам’ять облич, пам’ять слів, мова, почуття кольору, музика, числа, механіка й будівництво. У Section II він переходить до здібностей, які, на його думку, особливо відрізняють людину: порівняльна проникливість, метафізичний розум, дотепність, причинність/індукція, поетичний талант, доброта, наслідування, релігія, твердість характеру. Тут завершується цей цілковито безглуздий перелік із вказівками, де і в якій зоні мозку міститься те чи те почуття… там, звісно, дуже багато цікавих прикладів, просто для історичного контексту, де він порівнює знаменитостей і, наприклад, у розділі про почуття місцевості наводить із десяток різних географів, зокрема Олександра Гумбольдта, щоб показати, як цей талант виявляється в конкретних випадках. Але все це не більш ніж спроби заднім числом приписати вродженість певним талантам.

Виокремити можна, наприклад, 15-й розділ, про почуття усного мовлення, де починається ціла філософська суперечка про мову. Після Кондильяка, каже Галль, філософи перебільшують роль знаків і слів. Вони твердять, що без знаків ми майже не мислили б, що лише слова дають абстрактні ідеї, що мова розвиває здібності, породжує схильності, почуття, пристрасті, дає змогу порівнювати й аналізувати ідеї. Галль вважає це перевертанням причини й наслідку. Він посилається на Дестюта де Трасі, який уже виправляв Кондильяка: знак є вираженням результату вже здійсненого аналізу, формулою знайденого відношення, що потім полегшує подальше мислення. Не мова створює внутрішні сили, а внутрішні сили створюють мову. Тепер Галль стверджує, що людина і тварина видають звуки та роблять жести, коли вже щось відчувають, хочуть, розуміють, бояться, люблять, ненавидять. Знак є зовнішньою маніфестацією внутрішньої діяльності. Чим багатші почуття й ідеї народу, виду або індивіда, тим багатша мова; мова бідна там, де бідна сфера потреб і уявлень. Тому мова тварин обмежена, а мова деяких «дикунів», за словами Галля, може складатися з кількох сотень слів: не тому, що мова не дала їм мислити, а тому, що їхні потреби й ідеї обмежені. Хворобливі випадки, коли людина розуміє предмети, але не може назвати їх або вимовити слова, показують незалежність внутрішнього мислення від слів. Діти до появи мовлення вже мають безліч понять; глухі від народження здатні до точних уявлень і спілкування жестами; Шпурцгейм спостерігав шотландського юнака, народженого глухим і сліпим, який усе ж виявляв моральні та інтелектуальні здібності. Розділи XX–XXIII — це важливий злам тому. Галль вважає, що попередні здібності — пам’ять речей, місць, облич, слів, вроджені здібності до мов, кольору, музики, числення й механіки — у зародку є і в тварин. Тепер він переходить до тих органів верхньо-передньої ділянки чола, які, на його думку, дають власне людську перевагу.

У 21-му розділі він говорить про те, що називає метафізичним духом, глибиною розуму. Він давно помічав, що в людей, яким приписували великий філософський розум, верхньо-передня частина чола була незвично широкою й опуклою. Як приклади він називає Сократа, Демокріта, Цицерона, Бекона, Монтеня, Галілея, Лабрюєра, Лейбніца, Кондильяка, Дідро, Мендельсона. Але потім він ділить «глибокі уми» на два типи. Перший тип спрямований на матеріальний світ: хоче знати, що існує, за яких умов існує, які причини породжують які наслідки; для нього основою міркування є спостереження. Другий тип зневажає матеріальний світ, утікає у світ духів, будує всесвіт ідеальних істот, шукає загальні істини й загальні принципи, а потім вимагає, щоб усе земне відповідало цим абстрактним ідеям. Ось це і є, за Галлем, ідеолог і метафізик. Найцікавіша частина глави — напад на Канта, Фіхте, Шеллінга та трансцендентальну філософію. У Відні Галль знав освічених кантіанців і не міг із ними зійтися. Їхній тезис про те, що час і простір — це форми, яким підпорядкований наш розсудок, здавався йому надто загальним і практично безплідним. З нього не можна витягти користі ані для науки, ані для мистецтва. Кантіанці дорікали йому в тому, що він не підноситься вище «останньої сходинки спостереження»; він, зі свого боку, дорікав їм у тому, що вони губляться в порожнечі поза межами чуттєвого світу, намагаються будувати зовнішній світ із матеріалів, узятих зсередини, і хочуть визначати закони тілесного світу за законами духовного світу.

Це непоганий фрагмент, де видно, що установка на наукоцентризм приводить Галля до нападок не лише на французьку традицію, а й на ближчу до нього німецьку, включно із самим Кантом. Неважливо, хто відривається у світ чистих спекуляцій, це завжди погано. Втім, далі його нападки все одно крутитимуться навколо французької філософії. У розділі про дружбу Галль полемізує з теорією егоїзму. Якби особистий інтерес був єдиним мотивом, то допомога іншому була б незрозумілою. Але люди кидаються у воду й у вогонь, збирають гроші постраждалим від пожеж і повеней, відмовляються від вигідної посади на користь друга з численною родиною, солдат приймає смертельний удар за генерала, святий Вінсент де Поль іде на каторгу замість нещасного. Усе це, за Галлем, не можна чесно вивести з розрахунку особистої вигоди. Ближче до самого кінця він узагалі дає «доказ існування Бога з органології». Логіка в нього така: якщо в людини є орган, призначений пізнавати й ушановувати автора всесвіту, то цей орган має мати реальний об’єкт; природа не могла обманути людину в такому важливому пункті. Як орган кольору передбачає колір, орган слуху — звук, так орган релігії передбачає Бога. Отже, Бога доводять не метафізикою, а нібито будовою мозку.

Після всього цього в Section III Галль уже захищає всю органологію, взяту в цілому. Тут він говорить про національні типи, фізіогноміку, міміку, універсальну мову вираження, а далі подає філософські висновки про сприйняття, пам’ять, уяву, волю, свободу, інстинкт, розум, мораль, прогрес і межі людської вдосконалюваності. Щодо національних типів, то все просто: це спроба науково обґрунтувати стереотипи про народи й раси. Він стверджує, наприклад, що англійці та французи менш музичні, ніж італійці й німці, бо орган тонів у перших нібито менш розвинений; що англійці й німці частіше шукають зв’язок причини й наслідку, тоді як французи більше тримаються окремих фактів і зневажають абстракції. Але він визнає, що питання про причину національного характеру, тобто що важливіше — клімат, їжа, спосіб життя, управління, релігія чи походження, — часто є нерозв’язним. Іноді здається, що народ змінився через політичну або релігійну революцію, але, за Галлем, змінився не сам характер, а тимчасово активізувався один орган і був пригнічений інший. Найсмішніше, що цілий розділ він присвячує критиці фізіогноміки. Не можна ж, мовляв, судити про людину за формою її обличчя. Зате за формою черепа — можна!

Після критики фізіогноміки Галль вводить те, що вважає справжньою наукою зовнішнього вираження: патогноміку. Якщо фізіогноміка судить за нерухомими формами обличчя й тіла, то патогноміка судить за рухами: жестами, ходою, позою, звичним положенням тіла, грою очей, голосом. Він стверджує, що пантоміма — це природна мова всіх людей і тварин. Загалом, як би там не було, якщо пропустити всі його міркування на цю тему, місцями навіть цікаві, але вже надмірні, — далі Галль проходить майже по всій своїй органологічній системі й описує «природні жести» майже для кожного органа. І послідовно розглядає всі варіанти міміки для інстинкту розмноження, самозахисту, хитрощів, побожності тощо і т. ін. Від цієї теми він переходить до теми універсальної мови. Розділ про «всезагальну мову» починається зі згадки Лейбніца і Декарта. Вони, як і багато хто після них, мріяли про мову, зрозумілу всім. Але Галль відкидає проєкти штучної універсальної мови. Якщо мова складається з довільних знаків — слів, жестів, літер, ручного алфавіту, ієрогліфів, — її треба спеціально вивчати. Як змусити всі народи прийняти одні й ті самі знаки? Це неможливо. Усі штучні проєкти всезагальної мови приречені. Єдина справжня універсальна мова — це та мова, яку створила сама природа. Тобто міміка, мова дії.

Резюме четвертого тому і всієї книги

І ось, після такого довгого каталогу органів/відділів мозку, що розтягнувся на цілі два томи, Галль створює ніби філософське резюме всієї системи. Він наново переписує психологію — сприйняття, пам’ять, уяву, пристрасті, інстинкт, розум і волю. Галль відкриває цей блок доволі войовничо. Він каже, що попередні філософи не могли відкрити функцій мозку — ні мозку взагалі, ні окремих його частин, — бо виходили з хибної філософії людських якостей і здібностей. Це звинувачення він адресує не одному авторові, а майже всій попередній філософській традиції. За його словами, тепер, після розгляду окремих органів, читач уже підготовлений до справжньої «філософії людини». Він не хоче докладно переказувати й спростовувати всі старі системи, тим паче що вже й так робив це раніше. Але тут він подає цю небажаність інакше: мовляв, марно боротися з темрявою, коли досить запалити світло. Якщо прийняти множинність первинних сил, то вся традиційна психологія має бути перебудована.

Головна відмінність цього розділу проходить між фундаментальною силою та загальним атрибутом. Фундаментальна сила — це особлива, первинна, якісно визначена здатність: інстинкт розмноження, любов до потомства, хижий або руйнівний інстинкт, доброзичливість, музичне чуття, чуття числа тощо. Саме такі сили, за Галлем, мають окремі органи. Загальний атрибут — це те, що може належати багатьом фундаментальним силам: увага, пам’ять, судження, уява, бажання, пристрасть, інстинктивність, інтелектуальність. Попередні філософи, за Галлем, помилилися тому, що прийняли загальні атрибути за справжні сили. Вони шукали орган пам’яті, орган уваги, орган уяви, орган інстинкту, орган пристрастей; не знаходили; а потім робили висновок, що душевні операції надто глибокі й незнані для фізіології. Але вони шукали не там і не того, що було потрібно. У пам’яті взагалі немає одного органа, бо є пам’ять слів, пам’ять місць, пам’ять тонів тощо, і кожна локалізується у власному відділі. Для пояснення він бере аналогію з природознавства. Усі матеріальні тіла мають спільні властивості: протяжність, непроникність, притягання, відштовхування. Але якщо фізик обмежиться цими загальними властивостями, він не відрізнить землю від води, метал від рослини, рослину від тварини. Справжнє знання починається тоді, коли натураліст полишає надто загальні рубрики й шукає специфічні властивості класів, родів, видів, різновидів. Так само і в психології: доки ми говоримо «чуттєвість», «пам’ять», «розум», «воля», ми лишаємося в порожніх загальностях. Реальна наука починається лише з конкретних сил.

Далі Галь послідовно «розбирає» традиційні інтелектуальні здібності й показує, що вони не є самостійними силами, а лише режимами роботи кожної окремої фундаментальної здатності. Сприйняття виникає тоді, коли зовнішній об’єкт діє на відповідний орган і викликає в ньому враження. Але це не сприйняття взагалі. Музичний орган сприймає відношення тонів; орган кольору — відношення кольорів; орган локальності — просторові відношення; орган числа — кількісні відношення. Отже, сприйняття завжди конкретне: воно належить тій чи іншій здатності. Порівняння і судження з’являються тоді, коли фундаментальна здатність зіставляє подібні або відмінні ідеї та схоплює їхні відношення. Ланцюг порівнянь і суджень утворює міркування. Отже, і судження теж не одне: можна чудово судити про музику й погано — про математику; добре — про обличчя й погано — про механіку. Отож він знижує статус загальних уявлень про пам’ять, увагу, уяву і судження. Вони вже не «головні здібності душі», а загальні способи дії первинних органів. Той самий прийом Галь застосовує до бажань і пристрастей. Попередні автори говорили про «здатність бажати», «апетитивну здатність», «пристрасті», ніби це самостійні сили. Галь вважає це помилкою. Бажання, схильність і пристрасть — не окремі здібності, а різні ступені активності будь-якої фундаментальної сили.

Коли доходить до інстинктів, Галь виступає проти класичного уявлення про них. Тварини не лише сліпо інстинктивні, а людина не вільна від інстинкту. Інтелект, за Галлем, — це ясна свідомість своїх схильностей і здібностей, їхнє уважне відчуття та вправляння. А оскільки здібностей багато, то й видів інтелекту багато. Одна людина розумна в механіці й тупа в музиці; інша розумна в поезії й слабка в числах; тварина може мати розуміння в полюванні, орієнтації, будівництві, турботі про потомство, але не в метафізиці. Коротко кажучи, немає єдиного органа ні для інтелекту, ні для інстинкту. Для більшості того, що я навіть не буду тут згадувати, застосовується та сама схема. Після інстинкту й інтелекту Галь переходить до розуму, волі та свободи. Тут він просто з іншого ракурсу повторює свої аргументи проти детермінізму і проти свободи волі та висуває певну форму фізіологічного компатибілізму. Людина не вирвана з природи, але всередині природної організації можлива певна міра саморегуляції через вищі здібності. Якщо трохи повернутися назад, то психологічний розділ варто завершити тим, що останньою з функцій мозку в його переліку була певна стійкість, здатність гнути свою лінію, не відступаючи ні перед чим. І це кульмінація його системи, що безпосередньо постає після органа, який дає змогу створювати релігію і вірити в Бога. Простіше кажучи, підсумок усієї цієї системи зводиться до пере-винаходу стоїцизму.

Походження мистецтв, наук і суспільних станів

Закінчивши з психологією, Галь переходить до своєрідної філософії історії. Він починає з критики звичного пояснення, ніби мистецтва, науки, професії та форми суспільства начебто виникли з випадку, потреби й розмірковування. Люди, кажуть прихильники цієї версії, почали полювати й рибалити через нестачу плодів; потім перейшли до землеробства, коли сім’ї розрослися в орди й племена; далі виникли шлюб, суспільство, одяг, житла, закони, релігія, розкіш, музика, поезія, театр, красномовство тощо. На все це Галь відповідає у своєму звичному стилі. Якщо зовнішня потреба все пояснює, чому однакові потреби не породжують однакових мистецтв у тварин? Чому собака не будує хатину від холоду? Чому куріпка або ворон мерзнуть, але не мігрують, як ластівка? Чому кожен вид задовольняє потреби особливим способом? Його відповідь така: джерело поведінки — не зовнішня потреба сама по собі, а внутрішні органи, інстинкти, схильності та вроджені здібності. Зовнішня обставина дає привід, але не створює самої сили. І він знову проводить паралель між тваринами та людьми. Павутина павука, хатка бобра, гніздо ремеза, стільники бджіл, пісня солов’я, «республіка» мурах, тактика мавп і ще багато інших прикладів — усе це не винайдено через філософське міркування. Це внутрішні імпульси, дані організацією. І для людини, за Галлем, усе працює точно так само! Музика, архітектура, власність, красномовство, законодавство, релігія, поезія — усе виростає з вроджених органів, тільки в складнішій формі.

Далі він розглядає роль випадку. Випадок може стати приводом до відкриття, але лише там, де вже є здатність. Піфагор, проходячи повз кузню, почув різні звуки молотів і зробив відкриття щодо звукових відношень; Ньютон побачив яблуко, що падало, і дійшов до закону тяжіння. Але незліченні люди чули молоти й бачили яблука, що падали, — і нічого не відкрили. Отже, зовнішній випадок не народжує відкриття; він лише запалює готовий орган. Звідси його теза про правила мистецтва. Спершу люди будують, співають, малюють, говорять, міркують, судять про справедливе й несправедливе; лише потім з’являються архітектурні правила, теорія музики, граматика, логіка, юриспруденція. Людина була логіком до логіки, художником до естетики, моралістом до моральної теорії. Правила — не джерело генія, а пізня фіксація вже чинних природних здібностей. Галль визнає, що деякі відкриття справді потребують поєднання багатьох здібностей. Наприклад, сама органологія, на його думку, не має окремого органа; це результат складної роботи кількох вищих здібностей. Але він розрізняє перше винайдення і подальше вдосконалення. Перше — справа генія; удосконалення — справа вправи, досвіду, нагромадження прийомів.

Тут він знову цитує Адама Фергюсона: література і механічні мистецтва є природним продуктом людського духу й мають виникати всюди, де люди перебувають у сприятливому становищі. Тому не слід усе пояснювати прямим запозиченням, мовляв, римляни все взяли у греків, греки — у єгиптян, а єгиптяни — у когось іще. Подібні мистецтва можуть виникати незалежно, бо подібна організація породжує подібні вияви. Ластівка будує гніздо в Парижі й Відні не тому, що паризькі ластівки походять від віденських, а тому, що вид має один і той самий будівничий інстинкт. Саме по собі це доволі сильна частина аргументації Галля. Але завершується вона все одно вельми жахливою теологічною формулою: «усюди Бог — художник, а людина — лише знаряддя». Галль увесь час повертає природу до Бога. 

Чи може людина набути або втратити нову здатність?

Далі Галль ставить питання про удосконалюваність людини і відразу ділить його на дві різні проблеми. Перша: чи може людський рід набути нової здатності або втратити стару? Друга: чи можуть уже наявні здібності безконечно вдосконалюватися? На перше запитання він відповідає заперечно. Людина може виявляти лише ті якості й здібності, для яких має матеріальні інструменти. Кількість мозкових органів, за Галлем, уже визначена природою. Тому людський рід не може набути цілком нової моральної чи інтелектуальної здатності й не може повністю втратити вже наявну. Не буває штучних здібностей. Суспільство не створює якостей із нічого; воно лише розвиває, спрямовує, поєднує й збуджує вже наявні сили. Тут він сперечається одразу з двома таборами: з прогресистами, які вірять у безконечне самотворення людини, і з моралістами, що нарікають на нібито постійне псування людства. І ті, й інші, за Галлем, помиляються, бо вважають моральну людину безформним продуктом обставин. Але організація людського роду, як форма кристалів або рослин, на його думку, незмінна. Отже, основні пристрасті, чесноти, вади й здібності завжди одні й ті самі.

Він ілюструє це історично. Люди часів Гомера, Горація, Лукана, Тіта Лівія, Сократа — це ті самі люди, що й у часи Монтеня, Лабрюйєра, Вольтера, Боссюе, Ларошфуко. Не можна чесно сказати, що давніші віки знали чесноти, яких тепер немає, або що тепер зникли помста, наклеп, заздрість, улесливість, лицемірство, клятвопорушення, донос, шпигунство, невдячність, крадіжка, убивство, розкіш, війни, деспотизм. Усе це не історичні випадковості, а постійні вияви людської організації. Особливо важливе його міркування про «дикунів» і «цивілізованих». Галль не ідеалізує первісну людину, але й не вважає її порожньою твариною. Він каже, що в так званих дикунів і варварів є власність, марнославство, гордість, ораторське мистецтво, політична проникливість, дружба, гостинність, честь, великодушність, справедливість, жорстокість тощо. Тобто всі «цивілізовані» здібності й пристрасті вже наявні в нецивілізованому стані. Тут він посилається на Фукідіда, який вивчав звичаї давньої Греції через звичаї «варварів». Отже, культура не додає людині нової природи, радше вона просто розгортає стару. В організації людини вже закладені зародки всього, що вона будь-коли зробила або зробить, включно з політичними формами. Час і обставини не створюють сутності; вони дають їй дозріти. 

На друге питання — про безконечну вдосконалюваність — Галь теж відповідає заперечно. Йому подобається надія на безконечний прогрес, але він вважає її метафізичною ілюзією. У слона й кита є межі розмірів, хоч вони більші за кліща; у кедра й дуба є межі росту, хоч вони вищі за мох. Так само й мозкові органи мають межу розвитку та активності. Людина не може зростати морально й інтелектуально без кінця. Більшість людей у всі часи, каже він, залишається під владою невігластва, упередження, забобону, грубих чуттєвих насолод і звички. Мисливці, рибалки, землероби, ремісники, поденники — всі, хто більшу частину життя зайнятий здобуванням необхідного, зазвичай володіють лише тим мінімумом знань, який потрібен для ремесла. Їх оточує природа — спів птахів, квіти, зміна пір року, метеори, зорі, — але це майже не пробуджує їхній розум. Але вищі класи він теж не щадить. Багаті неробні люди, за його словами, шукають посад, почестей, орденів, розваг, чуттєвих насолод; багатство і статус звільняють їх від потреби мислити. Вони так само забобонні, так само прив’язані до старих помилок, так само байдужі до нових істин, як і простолюд. Античні оракули, ворожіння за птахами й нутрощами тварин змінилися картами, ворожками, привидами, снами, передчуттями, магнетизмом і щасливими числами. 

Потім він проходить по філософських помилках, немов по музею людських оман. Він ставить поруч фаталізм Зенона й абсолютну свободу Ансільйона, безсмертя душ тварин у ірокезів і тварин-машин Декарта, учення Парменіда, бачення всього в Богові у Мальбранша, переселення душ у Емпедокла, числа Піфагора, «чисті дошки» Гельвеція, світи з атомних рухів у Лукреція, заперечення матерії у Берклі, молекули Бюффона, монади Лейбніца, атоми й порожнечу Левкіппа та Демокріта, цинічну зневагу до благ у Антисфена й Діогена, стоїчні добровільні страждання в Епіктета, «веселу філософію» Арістіппа й Епікура. У цьому переліку він явно не розрізняє цінності систем. Для нього все це — приклади того, як навіть могутній розум з’їжджає в однобічність. Далі він порівнює давнє й нове мистецтво. Храми Єгипту, Пантеон, Геркуланум, Помпеї тощо і т. ін. (там дуже багато прикладів, і не лише європейських) показують, що давні досягали найвищого рівня. Те саме з поетами, художниками й ораторами, які не видаються щаблем нижчими за сучасність. Отже, не можна твердити, що витвори духу завжди прогресивно вдосконалюються. Людство може накопичувати знання в позитивних науках, але не може безконечно вдосконалювати свою моральну й інтелектуальну природу.

Яким є «світ» людини і тварин?

Далі Галль ставить одне з найфілософськіше цікавих запитань: яким є світ людини і різних тварин? Його відповідь: світ кожної істоти дорівнює сумі її органів. Зовнішня реальність величезна, але для живої істоти існує лише те, з чим її органи здатні вступити у відношення. Без мозочка зникає статевий інстинкт, а разом із ним — любов, сім’я, рід. Без органа любові до потомства — турбота про дітей, найніжніші стосунки, частина соціального життя. Без органа самозахисту — мужність, захист батьківщини, військові подвиги. Без органів кольору, музики, архітектури, поезії, міміки — не було б Рафаеля, Моцарта, Мікеланджело, Гомера. І так далі. Людина відрізняється від тварини не тим, що має нематеріальну душу, а тим, що має нові мозкові органи, особливі відділи мозку. Через них вона здатна розуміти причинність, волю, розум, Бога. Тварина не підноситься до цих предметів тому, що її органічна сфера вужча. Але Галль водночас обмежує і людину. У людини немає органа для розуміння скінченного й нескінченного світів, вічної тривалості, початку речей, сутності Бога. Тому вона приречена на абсолютне незнання цих таємниць. Людина має пам’ятати, що матеріальні умови її знань уміщені в колі приблизно двадцяти двох дюймів.

Але фінальний моральний висновок у цій книжці несподівано ліберальний. Якщо органи чуття в різних видів і індивідів різні, то й світ сприймається ними по-різному. Вовк інакше чує запахи, ніж вівця; сова інакше сприймає світло, ніж орел. У людей також різняться смаки. Те, що для одного — ласощі, іншому огидне; одні запахи приємні одним і неприємні іншим. За це ніхто не повинен звинувачувати іншого. Тим більше, каже Галль, треба прощати відмінності схильностей, почуттів, здібностей і суджень. Кожна людина має власну організацію, власну пропорцію органів, власну сприйнятливість. Тому її почуття, оцінки й учинки неминуче відрізняються від почуттів, оцінок і вчинків іншого. Вимагати, щоб інші бачили й відчували так само, як ми, — насильство над природним правом. Кожен має право на своє «я», а необмежена терпимість до всього, що не порушує суспільного порядку, — перший, найсвятіший і найфілософськіший обов’язок. Із жорсткого біологізму він виводить не каральну одноманітність, а терпимість до відмінності. Звісно, не все можна терпіти — суспільний порядок залишається тут межею, — але відмінність смаків, схильностей, характерів і думок слід визнавати природним фактом.

Заключний захист і огляд

Наприкінці Галль оглядає всю свою працю. Він каже, що п’ятнадцять років учена публіка чекала на цю працю; він хотів би ще відкласти публікацію, щоб надати результатам зрілості, але час уже підтискає. Він визнає, що це лише перша спроба фізіології мозку, яка через п’ятдесят років могла б стати значно досконалішою. Але як тепер, так і для пізніших авторів, метод має бути спостережливим і багаторазово перевірюваним. Той, хто надто дорожить колишніми теоріями, багатством, славою, швидким міркуванням і не хоче тисячу разів перевіряти факти, ніколи не вдосконалить фізіологію мозку. Далі він наводить як додатковий доказ звіт про відвідання в’язниць Берліна і Шпандау 1805 року. Там, у присутності урядовців, лікарів і вчених, він оглядав ув’язнених, не знаючи їхніх злочинів, і нібито за формою голови розрізняв злодіїв, убивць, шахраїв, механічно обдарованих злочинців, людей із релігійною схильністю, з органом пантоміми, з математичною здатністю тощо. Це типовий виток майбутніх небезпек френології: спроба діагностувати злочинність за формою черепа. Але для Галля це найкращий доказ органології. Потім він робить короткий перегляд усієї праці. Його чотири підвалини фізіології мозку:

• моральні та інтелектуальні схильності вроджені;
• їхній вияв залежить від організації;
• мозок — винятковий орган душі;
• мозок складається зі стількох часткових і незалежних органів, скільки є фундаментальних сил душі.

Після цього він стисло перелічує всі розділи всіх 4-х томів книжки та свій внесок у науки, і на цьому завершує книжку.