Міркування про тваринне життя, про перші прояви чуттєвості, про інстинкт, про симпатію, про сон і про марення (Кабаніс)

Десятий Мемуар із книги Кабаніса — «Стосунки між фізичною та моральною природою людини» (1802).
Переклад із французької П. А. Бібікова. 
Передруковано групою Echafaud із первісного документа, з дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено за розділами.
Інші розділи можна знайти тут.

Перший відділ

§ I

Вступ. — § I. — Перш ніж я почну цей Мемуар, я вважаю за необхідне пояснити деякі зміни, зумовлені виконанням перших і найголовніших відділів мого твору в тих частинах, якими належить його завершити. У первісному викладі плану я згадував, що інстинкт, симпатія, сон і марення становитимуть предмет стількох окремих Мемуарів, у яких я мав намір розгорнути теорію цих різних явищ. Пов’язані незліченними зв’язками з відправленнями розсудкової діяльності та з зародженням спонукань, ці явища, як мені здавалося, не потребуватимуть усебічного дослідження в творі, що має на меті поєднати їх із законами організації та безпосередніми відправленнями життя. Але, зібравши всі дані, що стосуються цих різних питань, я відразу помітив, що для того, аби покласти їх в основу теорії, знадобиться ширший виклад подробиць; що вони навіть, можливо, спричинять таке багатство доказів, яке змусить нас утратити з поля зору головний предмет наших досліджень. Така праця утворила б майже самостійний твір, що, щоправда, є наслідком першого, але не його істотною частиною. Тому я вважав за необхідне звузити надто широко задуманий план і подати в одній загальній картині міркування, що пов’язують усі ці окремі питання з нашим головним предметом. Цей предмет і сам по собі вже надто широкий. Не бажаючи, наскільки можливо, залишити в ньому нічого невиразного й невизначеного, я змушений знову звернутися до перших проявів чутливості, оскільки цілком правильний погляд на ці основні відправлення необхідний, щоб скласти собі уявлення про незліченну безліч тонких і ледь вловимих явищ, причини яких зливаються із самою організацією.

Тому я присвячую цей Мемуар загальному дослідженню тваринного життя і перших проявів чутливості; далі я повернуся до інстинкту та симпатій; нарешті, викладом теорії сну і марення я спробую висвітлити невелику кількість понять, що лежать в основі вчень двох славетних шкіл — монпельєрської та единбурзької, — справедливість яких, на мою думку, може бути підтверджена й визнана лише з нашої точки зору на діяльність чутливих закінчень і нервового осереддя.

Я вважаю також за необхідне нагадати, що в Мемуарі про моральний вплив темпераментів я торкнувся кількох міркувань про набуті темпераменти й мав намір викласти подальші висновки з них слідом за Мемуаром про вплив умов життя; але, оскільки набуті темпераменти здебільшого залежать від звичок, що їх набувають розумові здібності та пристрасті, мені здалося зручнішим спершу визначити, у чому полягає відбивна дія моральної природи на фізичну, і окреслити її справжні межі,[1] а вже потім звернути увагу на випадкові форми організації, зумовлені сукупною дією всіх умов, серед яких важливе значення належить енергії самої відбивної діяльності. Саме в такому порядку буде викладено останні частини цього твору.

Про тваринне життя.

§ II

Умови, що супроводжують утворення організації, для нас оповиті густою завісою; ймовірно, нам ніколи не вдасться проникнути крізь неї. Навіть якби нам удалося трохи її підняти, тобто поставити деякі явища, властиві організованим тілам, у залежність від інших, загальніших і відоміших нам законів, наше утруднення аж ніяк не зменшилося б щодо головного факту, причиною якого можуть бути лише первісні, діяльні сили природи, про які ми не маємо й не можемо мати жодного точного уявлення. Проте це міркування аж ніяк не підриває необхідності якомога більшої кількості спостережень і дослідів; навпаки, ми повинні проникнути в усі таємниці організації й висвітлити ті явища, що залежать одне від одного, бо наука лише тоді спирається на непохитну основу, коли всі її висновки можуть бути зведені до найпростіших, сталих і визначених законів; вона може вважатися досконалою лише тоді, коли суворе дослідження незмінно встановить у цих законах те, що може бути доступним нашому знанню. Ми навіть маємо повне право бути певними, що для людини не може бути справжньої потреби виходити за межі, приписані її здібностям; чого вона не може знати, те для неї марне; порожня цікавість може відвести її бажання вбік від тієї сфери, що властива її природі, і безсумнівне значення для неї має лише те, що доступне її чуттям і її розумові.

Які б труднощі не поставали перед нами під час дослідження таємничих процесів, що керують перетворенням одного тіла на інше, тим не менш, не підлягає сумніву, що мудре спостереження і такий самий досвід уже розв’язали багато вельми важливих питань щодо цього предмета; вони осяяли такі таємничі явища, які можна вважати непроникними. Чому б основні закони, за якими утворюються організовані тіла, не могли б колись стати нам відомими з такою ж точністю, як, наприклад, закони, що керують утворенням атмосферного повітря і води? Чому б умови, необхідні для виявлення життя в тваринах, були б менш доступні для нашого розуміння, ніж умови, за яких утворюються блискавка, град, сніг тощо, або ніж ще складніші для безпосереднього спостереження умови, за якими різні речовини раптово вступають у хімічні сполуки й набувають незліченної множини нових властивостей, що зовсім не існували в них у їхньому відокремленому стані?[2]

Мушу зізнатися, що наші відомості з цих питань іще вельми обмежені. Тим не менш, я вважаю, що подальші дослідження покажуть нам, що належить до порядку таких явищ, причини яких уже вирвано з навколишньої їх темряви, а інші — за тими самими прийомами думки.

Насамперед, ми вже маємо достатнє право вважати мрійливим розрізнення, яке намагався встановити Бюффон між мертвою і живою матерією, або між неорганічними тілами й органічними. Рослини можуть жити й рости за сприяння лише повітря і води, що містять у собі в природному стані тільки кисень, водень і азот. Розкладаючи вуглекислий газ, який за певних обставин плаває над поверхнею ґрунту й розноситься рухом повітря, рослини поглинають вуглець і залишають у вільному стані кисень, як це точно доводять безпосередні досліди. Здається, вони можуть розкладати також сірководень, хоча його присутність, особливо надмірна, ймовірно, радше шкідлива, ніж корисна для багатьох порід рослин; вони розкладають також вуглеводень, згубна дія якого на тваринний організм, очевидно, значною мірою пом’якшується рослинністю в місцевостях, де великі й прекрасні дерева оточують болота, багаті на цей газ; нарешті, рослини, здається, поглинають світло, або принаймні отримують із нього початок, що входить у них у сполуки, і відсутність якого безпосередньо спричиняє помітне ослаблення їхнього життя та властивих їм якостей.

Складових частин цих, так би мовити, явним чином наявних у різних частинах рослин, дуже часто буває досить для повного розвитку рослини й для утворення в різних частинах її нових речовин, які не лише постачають безпосередню поживу тваринам, а й самі прагнуть до оживлення, бо ми знаємо з досвіду, що немає жодної рослинної речовини, яка за певних умов не сприяла б зародженню особливих, мікроскопічних тварин, у яких ця речовина перетворюється за сприяння лише вологи й майже завжди раптово. У цьому випадку ми бачимо безсумнівний і нерозривний зв’язок так званої мертвої природи з оживленою; ми бачимо поєднання неорганічних речовин для утворення організованих тіл, і з витворів рослинного життя постають життя й чуття з усіма найголовнішими їхніми ознаками. Отже, якщо тільки не припустити повсюдного поширення життя, що маскується лише різними зовнішніми умовами тіл та їхніми властивостями (а це суперечило б гіпотезі), то необхідно визнати, що за сприяння деяких умов бездуховна матерія здатна організовуватися, жити й відчувати.

Але в чому ж полягають тепер ці умови? Немає жодного сумніву, що ми знаємо їх погано. Та чи залишаться вони такими назавжди за своєю природою? Важко прийняти таке припущення, коли ми бачимо, що можна не лише штучно відтворити рослину за допомогою якоїсь її частини, яка в природному порядку зовсім не призначена до такого відправлення, і пізнати умови, що сприяють такій спробі або чинять їй опір; коли ми бачимо, що в нашій владі спотворити їхні властивості, викликати нові, створити небачені породи тварин, тобто, спричиняючи в тілах певні зміни, розвивати в них нові життєві властивості, і на свій розсуд, так би мовити, викликати до життя істот, які не мають собі подібних у природі.[3]

Але те, що викликається людиною за допомогою відомих штучних прийомів, ще частіше здійснюється природою завдяки її відхиленням. На хворих деревах утворюються нові рослини, які ніколи не трапляються на цілком здорових деревах; на них розвиваються різні породи дрібних комах, яким вони слугують житлом і утворення яких залежить виключно від наявності й навіть від характеру хвороби. На шкірі чотириногих, птахів, а також усередині різних частин їхнього тіла трапляються цілі поселення всіляких дрібних тварин, які можна вважати перетвореною речовиною кожної особини. Кожен клас тварин і кожен рід змін у їхніх життєвих відправленнях викликають до життя невідомі досі породи, що, здається, ніколи не існували. Багато частин людського тіла щодня подають приклади таких випадкових зароджень, зумовлених або безсиллям відправлень, або, опосередковано, неправильними сполученнями соків. У кишках дітей нерідко зароджуються черви, бо ще слабкі органи не здатні до повного травлення, а їхні харчові канали звичайно переповнені слизовими речовинами, в яких під впливом життя вже почалося оживлення. Те саме трапляється і з дорослими при слабкому шлунку та розладнаному травленні.

Можна певною мірою простим оком стежити за різними ступенями цих утворень, бо досить часто можна помітити, особливо під час уживання сильних проносних, рештки цих ледь розвинених червів разом із більшою чи меншою кількістю слизу, в якому організовані частини губляться й зникають у непомітних перетвореннях. За особливої хвороби, дія якої, ймовірно, спрямована головно на нирки та сечовий міхур, сеча виносить із собою маленьких чорних рогоподібних комах, помітних простим оком, які безперечно становлять випадковий продукт хвороби, бо вони зникають після правильного вживання бальзамічних і зміцнювальних ліків, що виліковують цю недугу. Вошива хвороба, що часто трапляється в старих людей і навіть у людей зрілого віку внаслідок розкладу соків і кліткової тканини, належить до того самого розряду. Усі ці комахи, очевидно, є результатом певних умов, властивих людському тілу, бо вони (принаймні в більшості випадків) відзначаються особливими ознаками, які зовсім не трапляються в інших породах, і навіть ті з них, що живуть у кишках різних порід риб, як fascia lata, іноді трапляються цілком розвиненими в тілі дитини, яка ще не залишила матки. Я, втім, не наважуся ствердно сказати, чи всі ці тварини є самочинним зародженням, чи виникають через зародки. Можна лише зауважити, що люди, які твердять, ніби без зародків не може бути зародження, мусять припустити, що зародки всіх можливих порід усюди поширені в природі в очікуванні умов, потрібних для їхнього розвитку; але, по суті, це означає сказати те саме іншими лише словами, тобто що кожна часточка матерії здатна до всякого роду організації.

Але ми зовсім не бачимо потреби допускати існування гаданих цяточок, непомітних і невловимих для спостереження. На якій підставі приймемо ми як пояснення найважливішого явища в природі таке невизначене слово, як зародок, що стало ще невизначенішим унаслідок останніх дослідів над прозабенням і відтворенням тварин. Справді, судячи з результатів цих дослідів, природа матеріалів, з яких безпосередньо утворюються зародки, стає дещо зрозумілішою; імовірно навіть, що умови, які керують їхнім початковим розвитком у природному стані, не завжди є необхідними для покликання їх до життя, і фізика нині, здається, стоїть на порозі визначення принаймні частини змін, яких зазнає матерія під час переходу від неорганічного стану до рослинної організації та від недосконалого життя дерева чи рослини до життя найдосконаліших тварин.[4] Нарешті, нині, можливо, ми зовсім не були б здивовані, якби досліди показали, що досить зустрічі та взаємодії певних кількостей матерії в певному стані для зародження живих істот, наділених особливими, властивими їм якостями, так само як досить зустрічі, за сприятливих для поєднання обставин, кислоти з лугом або землистою основою, щоб з’явилося нове хімічне тіло, підпорядковане сталим кристалічним законам і наділене властивостями, що не мають нічого спільного з речовинами, з яких воно утворилося.

Давні казали, що якщо життя є матір’ю смерті, то, своєю чергою, смерть народжує й увічнює життя, тобто, кажучи без метафор, матерія перебуває у вічному русі й зазнає постійних видозмін. Для природи немає смерті; її юність так само вічна, як її діяльність і її плодючість; смерть — це поняття, що стосується минущих істот, мінливих форм, на яких послідовно відбивається промінь життя, і ці безперервні перетворення становлять порядок і рух всесвіту.

Під час переходу від смерті до життя і від життя до смерті не завжди трапляється цілковита неможливість простежити процеси природи або зміни, яких зазнає матерія. На аспідних дошках і на черепиці, що вкриває наші дахи, ми помічаємо утворення під впливом повітря й дощу плісняви, моху, лишайників, а з їхньої речовини невдовзі народжуються особливі мікроскопічні тварини. Викинуті землетрусами з глибини землі лави, розріджені мінеральні речовини, перетворені підземним вогнем на більш або менш кристалічний стан, з часом розкладаються на повітрі, їхня поверхня тьмяніє, стає пухкою й покривається рослинністю, спершу безформною й зовсім непотрібною для великих тварин, але серед неї вже утворюються й живуть міріади непомітних порід, рештки яких разом із рештками гірської рослинності щодня збільшують шар чорнозему; покоління змінюють покоління, порода — породу, і рештки, що накопичуються, під впливом води й атмосферного повітря утворюють ґрунт, на якому багата зелень рослин і дерев викликає до життя породи досконаліші й, на нашу думку, гідніші вкривати землю та поширювати на ній життя. Таким чином, більша частина островів великого океану, невдало названих нами «Південними морями»,[5] лежить на скелях, що є результатом праці особливих порід крихітних морських комах; так само, поступово піднявшись на поверхню води, в якій ці невтомні працівники зводять такі колосальні споруди, острови ці підносяться дедалі вище, зазнаючи почергового впливу сухості й вологості, дії первісних газів, з яких складаються повітря й вода, впливу атмосферних явищ, сонця, пір року та подальших змін; зрештою вони вкриваються, подібно до щойно згаданих лав, поколіннями рослин і тварин, здатних зародитися з первісних матеріалів цієї нової землі й без особливих зусиль пристосовуватися до клімату.[6]

Якби нас запитали, чи міг людина і великі тварини, які нині відтворюються лише шляхом народження, спочатку утворитися тим самим способом, що властивий ледь організованим рослинам і грубим зачаткам тварин, то ми відповіли б, що цього позитивно не знаємо і ніколи не дізнаємося. Людський рід не міг отримати жодних точних відомостей про своє первісне походження; йому не дано здатності мати правильні уявлення про умови, що супроводжували його виникнення, так само як кожній людині окремо не дано здатності зберегти спогад про обставини свого народження, тож довелося вдатися до надприродної допомоги, щоб навіяти людям, що вони мають думати про цю річ.

Не підлягає сумніву, що неподільні людської породи, багато інших із найдосконаліших тварин і навіть рослини вищого порядку утворюються нині й на наших очах такими способами, які не мають нічого спільного з безпосередньою організацією мертвої матерії; але з цього аж ніяк не випливає, що вони не могли насправді постати тими способами, які на початку своєму були подібні до тих, що й тепер викликають до життя всі ці нові породи невідомих нам мікроскопічних тварин; бо, щойно останні наділені життям, вони відтворюються також і народженням. Відтоді продовження цих порід підпорядковується або одному з двох способів, властивих найдосконалішим видам, або третьому способові, що певною мірою складається з обох. Отже, якби до них було застосовано таке саме міркування, спираючись лише на те, що вони народжуються одна від одної, то не можна було б допустити можливості їхнього походження з неживої матерії: але такий висновок, спростований фактами, був би цілком хибний; і в цьому відношенні справедливіша, ніж ми думаємо, думка належить тим переказам, які передані нам давньою Азією і які вважають землю спільною матір’ю всіх одушевлених істот, що її населяють.

Нарешті, ще зовсім не доведено, що породи нині є саме такими, якими були під час свого первісного виникнення. Навпаки, безліч фактів доводить, що багато найдосконаліших порід, тобто за своєю організацією найближчих до людини, несуть на собі відбиток клімату, серед якого живуть, поживних речовин, уживаних ними в їжу, звичок, яким вони підпорядковані внаслідок панування над ними людини або внаслідок їхніх стосунків з іншими живими істотами. Факти доводять також, що вони можуть зазнавати певних випадкових змін, причину яких не можна визначити з достовірною точністю, і що всі ці випадкові ознаки, чи то спричинені якимись невідомими обставинами, чи штучними зусиллями людини, здатні закріплюватися в породах і передаватися на невизначений час із покоління в покоління. Рештки тварин, похованих у надрах землі й нині не мають своїх представників, дають підставу дійти висновку, що багато порід вимерло або внаслідок переворотів, сліди яких можна зустріти всюди на земній кулі, або внаслідок відносної недосконалості своєї організації, що виявилася нездатною до тривалого життя, або, нарешті, внаслідок поступового поширення влади людини, якій ці породи рано чи пізно мусять поступитися всіма просторами, які можуть бути ними оброблювані, а якщо вже вона заволодіє якоюсь місцевістю, то її присутність незабаром вижене всіх тварин, які виявляться для неї шкідливими.

Але це прекрасне відкриття, яким ми завдячуємо виключно дослідженням нашого вченого побратима Кюв’є, дає підставу припустити, що багато з нині існуючих порід могли цілком змінитися від часу свого першого виникнення. Людина, подібно до інших тварин, могла пройти крізь незліченні видозміни, а можливо, і крізь вельми важливі перетворення впродовж довгого ряду віків, що залишили на землі незгладимі сліди. Якщо існування людини на землі обмежити навіть періодом від часу останнього перевороту земної кулі, який справді не може бути віднесений до надзвичайно віддаленої давнини, то все ж ми маємо право припустити, що навіть у такий недовгий проміжок часу в первісній організації людини відбулося багато істотних змін, сліди яких, відбившись незгладимими рисами в різних людських породах, свідчать про всю різноманітність цих змін. Але ця гіпотеза про новітнє походження людської породи, вочевидь, рішуче не може бути допущена; принаймні вона не може бути підкріплена жодним вагомим доказом і викликає проти себе безліч заперечень.

Передусім не лише цей величезний переворот земної кулі, а й інші, ще віддаленіші, збереглися в пам’яті людей і в переказах: історія та вірування майже всіх народів зберігають про нього виразні спогади; уява людей надовго була пройнята жахом, і багато релігій, вочевидь, мали головною своєю метою освятити обставини цих страшних подій. Але яким чином поширилися б усюди всі ці оповіді, якби існування людських суспільств не сягало віддаленішого часу? Адже якби ми навіть без розбору відкинули всі перекази, що говорять про одну й ту саму епоху, то все одно мусили б визнати, що неосвічені, грубі, дикі люди, якими вони вийшли з рук природи, не могли скласти собі уявлення ні про стан землі, відмінний від того, в якому вони її бачили, ні, особливо, про переворот, що змінив землю, бо, за гіпотезою, цей переворот передував їхньому походженню. Окрім того, скласти собі уявлення про походження людини та інших, найдосконаліших тварин тим важче, що воно належить до найближчих до нас часів, що воно передбачає припущення про стан землі, цілком подібний до теперішнього, і, нарешті, що воно вимагає заперечення змін, яких зазнали ті породи, що нині вважаються найстійкішими. Але хіба ми не змушені допустити велику давнину тварин, про яку свідчать їхні скам’янілі рештки, що трапляються на дуже значній глибині землі? Чи можна заперечити можливість змін, спричинених у них дією часу та могутніх земних переворотів, змін, разючі приклади яких ми маємо перед очима, попри нинішній спокійніший стан землі та мирнішу дію стихій? Чи можна тепер сумніватися в цих неодноразових переворотах, давнина, широта поширення й величезне значення яких доводяться геологічними дослідженнями? Нарешті, чи можна не брати до уваги, можливо, ще ширших і важливіших змін, неминуче ними спричинених на земній поверхні? Отже, якщо ми складемо собі точне уявлення про цей ланцюг умов, яким мали поступово підкоритися всі живі породи, до яких вони мали пристосуватися і з яких, за кожної окремої обставини, ймовірно, виникло багато цілком нових порід, краще пристосованих до нового порядку явищ; якщо виходити з цих положень, почасти безсумнівних, почасти цілком імовірних, то зникає безумовна неможливість зблизити перше походження великих тварин із походженням мікроскопічних зародків. Останні тварини, що становлять дальші й незвичайні витвори, які викликаються певною мірою так само штучно, як і природно, вочевидь, справді надані для наших дослідів і для нашого повчання, бо ми можемо на власний розсуд викликати їх із небуття лише змінами у фізичному й хімічному стані речовин, у яких вони здатні зародитися. І, зовсім не маючи наміру цим підняти завісу, що приховує від нас таємниці природи, хіба не маємо ми права внести світло в ту пітьму, підтримання якої може бути бажаним лише для забобону та шарлатанства?[7]

§ III

Якщо ми маємо змогу простежувати послідовні ступені організації та оживлення матерії, то можемо піти й зворотним шляхом, спускаючись до стану безумовної смерті ланцюгом, що починається з найдосконалішого стану життя. Під час розкладу тваринні речовини виділяють гази, які рослини жадібно поглинають, сприяючи швидкому розвиткові останніх і їхньому ряснішому заплідненню: адже ці гази є тими самими, що, як ми вже сказали, входять до їхнього складу, так що певною мірою потрібні лише сприятливі умови, аби вони обернулися на дерева або рослини, на квіти й плоди.[8]

Скелети всіх чотириногих, птахів, а особливо риб і мушель, що залягають у глибині землі, у товстих і широко розповсюджених шарах, становлять основу різних вапнякових земель; ці скупчення, вочевидь, могли б висушити всю землю внаслідок поглинання ними величезної кількості води, якби природа не виводила її з них дією підземного вогню або іншими, повільнішими процесами. Без жодної попередньої обробки ці самі землі здебільшого дуже сприяють прискоренню й удосконаленню рослинності, і ця дія здійснюється або через виділення газів із води, що розклалася в них, або через безпосереднє виділення значнішої кількості вуглекислоти, або ж через пробудження в ґрунті, що з ними стикається, швидшого, ряснішого поглинання з повітря кисню.[2]

Якщо подрібнити на шматки й надати вільному розкладу рослинні речовини, багаті на слиз, наприклад мигдальні зерна, у яких цей слиз слугує засобом для поєднання олії, то через певний, більш або менш тривалий проміжок часу можна помітити, що ці речовини самі собою перетворюються на дрібніший порошок і що їхній об’єм насамперед поступово зменшується; простим оком, утім, у них не помітно жодної іншої зміни, крім зміни кольору, який стає дещо темнішим. Але за допомогою доброго мікроскопа виявляється, що вже вся олійно-слизова речовина перетворилася на міріади крихітних тварин однієї чи двох порід; ці тварини швидко рухаються, опановують рештки змінених мигдальних частинок, пожирають одна одну, розмножуються доти, доки мають чим живитися, гинуть, коли їм нічого їсти, і з їхніх трупів, вочевидь, зароджуються інші, ще менші тварини, які, своєю чергою, залишають по собі знову нових тварин. І, ймовірно, ці чергування руйнування й виникнення тривають у такому порядку значно довше, ніж тривав мій нагляд. Але настає мить, коли найсильніші скельця мікроскопа не відкривають жодного сліду руху, коли все, вочевидь, занурюється в стан спокою та цілковитої відсутності чутливості. Тоді мигдальний порошок являє собою крайній межу подільності й утратив принаймні п’ять шостих свого об’єму; у ньому можна розпізнати лише рештки шкірки, що збереглася завдяки своїй гіркості та смолистим властивостям від розкладу й від ненажерливості маленьких тварин. Цей випадок становить новий приклад переходу матерії з рослинного стану до життя і від життя до смерті.

Отже, навіть якби відкриття природодослідників і не зменшували з кожним днем проміжку, що розділяє різні царства природи; навіть якби між твариною і рослиною, між рослиною і мінералом вони й не знайшли незліченної множини посередніх переходів, які поєднують найдальші одне від одного істоти, то простий погляд на щоденні явища, спричинювані вічним рухом матерії, показав би нам усілякі її перетворення; уже цього було б досить, щоб довести: закони, які нею керують, безпосередньо стосуються фізичних або хімічних умов, за яких її частинки зустрічаються й зіштовхуються. Солі, що кристалізуються, по зближенні своїх первісних частинок, аж ніяк не подібні ні до грубих речовин, підпорядкованих лише законам тяжіння, ні до рідин, рухами яких керують закони рівноваги, що полягає в тому ж таки тяжінні, розглянутому лише з іншого погляду. З іншого боку, поступове наростання деяких мінеральних порід і їхні розгалуження, вочевидь, наближають їх, так би мовити, до найдосконаліших рослин, принаймні щодо способу їхнього наростання та їхнього прагнення приймати певні напрями відповідно до природи ґрунту, що їх оточує. Між рослинним і тваринним царством стоять так звані тваринно-рослини (зоофіти), а можливо, й деякі чутливі рослини, рухи яких, подібно до рухів живих м’язових органів, зумовлюються особливими подразненнями, і, так би мовити, для повноти подібності ці подразнення не завжди мають бути прикладені до тих частин, у яких виявляються скорочення. Нарешті, в безмежному розмаїтті тварин їхня організація й здібності, залежно від порід, являють усілякі ступені розвитку, починаючи з тупих молюсків, усе існування яких, вочевидь, обмежується лише поширенням роду, і аж до найдосконалішої істоти, чутливість якої збуджується всілякими предметами, до істоти, яка своїм пануванням над землею завдячує перевазі своєї природи, а не випадковим обставинам, як гадають деякі філософи, а розум якої зумів створити нові сили, здатні з кожним днем дедалі більше примножувати її могутність і примножувати її насолоди та її добробут.

Другий відділ

Про перші прояви чутливості.

§ I

Найосвіченіші лікарі цілком слушно вигнали з науки про живі істоти неодноразові спроби зробити до неї поспішні застосування суто механічних, фізичних або хімічних теорій; їм неважко було довести, до якої міри ці застосування є непевними, невиразними, недостатніми, до якої міри вони суперечать одне одному, а нерідко й найбезсумнівнішим фактам; їхні дослідження, спрямовувані найсуворішим філософським методом, дали змогу показати з цілковитою очевидністю, що живі організми підпорядковані законам інших тіл лише з певних точок зору, які не мають для них особливо важливого значення, що ними керують лише властиві їм закони і що вивчення їх може бути плідним лише в спостереженні над явищами, безпосередньо ними зумовлюваними.

Але, хоч це положення й безсумнівне, хоч під впливом чутливості в тілах розвиваються властивості, аж ніяк не схожі на властивості їхніх складових частин, ще до того, як останні зазнали оживотворювального впливу, зовсім не слід думати, що прагнення до організації, що організація, викликана чутливістю, що життя, яке полягає лише в діяльності та правильному розвитку того й другого, самі не випливають із загальних законів, що керують матерією. Людина впадає в безодню помилок і химери, коли уявляє собі потребу шукати причину цих явищ деінде, окрім природи відомих умов, серед яких первісні речовини, завдяки спорідненості між собою, проникають одна в одну, організуються і, внаслідок цих нових сполучень, набувають якостей, яких раніше не мали.

Нам невідомо, чому частинки матерії постійно прагнуть наблизитися одна до одної, але саме явище не може підлягати сумніву. Закони, що керують вагою, рівновагою, визначають напрям гарматного ядра, безпосередньо залежать від цього явища: спостереження й обчислення зводять до нього будь-який рух великих мас всесвіту; навіть нерухомість тіл, що перебувають у цілковитому спокої, однак свідчить про це прагнення не менш очевидно, ніж швидкість небесних тіл, пущених по орбітах, від розміру яких тьмариться уява.

Але між речовинами, наділеними взаємною хімічною діяльністю, притягання відбувається вже не так випадково: частинки матерії відшукують одна одну, зближуються й змішуються не з однаковою готовністю; уже складені сполуки можуть розпастися на складові частини через присутність різних речовин, до яких деякі з цих частин сильніше тяжіють; між двома або кількома сполуками, за сприятливих умов, може навіть відбутися такий обмін речовин, що з їхніх решток негайно утворюються нові сполуки, аж ніяк не схожі на щойно зруйновані. У цьому разі притягання постає не сліпою силою, байдужою до пориву, який воно викликає: в ньому починає виявлятися своєрідна воля, воно робить вибір; ось чому, з погляду цих особливих явищ, його названо знаменитим природодослідником хімічною спорідненістю.

§ II

Поступово переходячи від одного порядку явищ до іншого, якщо ми простежимо це саме тяжіння в рослинній спорідненості, то побачимо, що ця сила наділена здатністю вибору в незрівнянно ширших межах і, якщо мені буде дозволено так висловитися, ніби яснішою проникливістю інстинкту. У сфері тваринної спорідненості її могутність стає ще разючішою: її вибір вирізняється більшою мудрістю, а інколи й більшою дивовижністю. Із обставин, за яких виявляє свою діяльність зумовлене характером первісних часток, випливають певні властивості й певні явища, що завжди залишаються в залежності від спорідненості, і, ймовірно, ця спорідненість набуває здатності сама викликати їх завдяки новим законам, яким підпорядкована її діяльність у силу кожного окремого поєднання.

Справді, що бачимо ми при утворенні рослини або тварини, або, принаймні, який розсудливий висновок маємо ми право зробити з тих умов цього явища, які можна було спостерігати? Чи може бути сумнів, що в будь-якому разі, чи то було помічено в розсіяних матеріалах зародка прагнення до з’єднання, чи вони перебували вже в поєднаннях або в простому зіткненні в речовинах, які служили їм матір’ю або колискою, так що бракувало лише поштовху, аби збудити в них рух і викликати організацію та життя, — чи не було в усіх цих випадках постійно помічено утворення осередку тяжіння, до якого прямують споріднені частки і навколо якого вони розташовуються та укладаються в порядку, визначуваному їхніми властивостями й взаємними відношеннями?

Тяжіння часток є наслідком загальних законів матерії; їхня взаємна спорідненість, або прагнення одна до одної, є результатом властивостей, викликаних у ній попередніми її перетвореннями та умовами, за яких частки її були притягнуті одна до одної; нарешті, нові властивості її, що розвиваються завдяки поєднанням, випливають із порядку й розташування, в якому частки з’єдналися й уклалися, — іншими словами, вони випливають з організації.

§ III

Ми кажемо, що утворюється осередок тяжіння, що тяжіння з навколишніх часток обирає такі, які споріднені з вузлом, що формується, що воно безпосередньо визначає закони цього першого з’єднання і стає посередньою причиною ряду наступних явищ, властивих кожній окремій умові, бо ці явища зароджуються й розвиваються відповідно до першого явища. Справді, нині вже неможливо прийняти суто метафізичну гіпотезу про вічні зародки, вкладені один в один і такі, що кожен містить у собі незліченну безліч зародків, ані іншу, послідовну, більш фізичну і тому більш придатну для дослідження гіпотезу, яка припускає, що всі частини вже цілком утворені в зародках і стверджує, ніби поштовх життя та його подальший розвиток змінюють лише об’єм цих частин і їхні відносні розміри.

Стебло й квіти рослини аж ніяк не містяться в її корені, корінь її не захований у корі. Лише завдяки відокремленню різних її частин, здатних відтворити весь організм, складову частину якого вони становлять і який своєю силою тримає їх у підпорядкуванні та зв’язку із собою, лише надавши їм окремого існування, можна викликати в них здатність обернутися в осередок функцій, дати їм змогу утворити відсутні частки й перетворити їх на повну й досконалу рослину того самого роду.

Якщо розрізати на частини поліпа, то його голова може відтворити шлунок і кінцівки, кінцівки відтворюють шлунок і голову; те саме буває й з іншими його частинами; немає серед них жодної, яка, будучи відокремленою від усього тваринного організму, не була б здатна відтворити його в усій цілості, з усією сукупністю його життя та властивостей, що його вирізняють.

Але найдивовижніше те, що досліди Гарвея, Мальпігі, Галлера та багатьох інших показали: під час розвитку деяких, досконаліших тварин, як-от птахів, органи утворюються послідовно; що відношення між ними, якщо йдеться про об’єм і розташування, не залишаються незмінними від дня зародження; що деякі, вельми істотні органи утворюються в кілька прийомів, окремими проміжками; що ці органи поєднуються в силу особливої, надзвичайно могутньої спорідненості й зливаються з усією організацією, яка тоді набуває своєї єдності. Так, наприклад, обидва серцеві шлуночки спочатку залишаються відокремленими від своїх передсердь. Вони плавають у такому вигляді протягом певного часу в рідині, з якої утворилися або з якої вийшли складові їх частини; але невдовзі між ними виявляється прагнення, вони наближаються одне до одного, ніби відчувають і кличуть одне одного живим тремтінням; нарешті, останнім, найшвидшим з усіх рухів, вони зближуються й злипаються, щоб уже не розлучатися більше впродовж усього часу, поки триватиме життя індивіда.

Наведені міркування, здається, наштовхують на думку про якусь аналогію між тваринною чутливістю, рослинним інстинктом, хімічною спорідненістю та простим тяжінням, що постійно існує між усіма частками матерії. Попри істотні відмінності, які виявляє в них спостереження, не може бути сумніву, що ці три порядки явищ становлять одне й те саме — безпосереднє прагнення тіл одне до одного, що це прагнення діє за більш або менш різноманітними й складними законами, залежно від стану, в якому перебувають відокремлені одна від одної частки, та від умов, за яких вони зустрічаються, а звідси випливають усі нові властивості, що виявляються в різних їхніх поєднаннях.

Але чи маємо ми право так далеко вести наші висновки? Рослинна спорідненість, хімічне тяжіння, саме це, на вигляд, сліпе прагнення речовини до осереддя тяжіння, у сфері якого вона опинилася, — чи ці різні властивості або ці різні явища постають у силу якогось всесвітнього інстинкту, притаманного кожній частці матерії? Чи розвивається цей інстинкт, такий туманний на своїй останній стадії й такий, що підноситься до того, який іде за ним, у спонукання одним і тим самим, сталим шляхом? І чи може спостерігач дозволити собі передбачати в його подальшому розвитку майбутній душевний рух? Справді, чи не викликають певні враження подібні спонукання як у рослин, так і в тварин? Нарешті, чи не цей самий інстинкт, дедалі більше розвиваючись у останніх і проходячи через різні ступені організації, підноситься до дивовижних явищ розуму й почуття? Чи слід пояснювати всяке тяжіння чутливістю, чи, навпаки, чутливість і посередні між ними прагнення — тяжінням? Ось питання, на які неможливо відповісти за теперішнього стану нашого знання. Але якщо подальші дослідження й спостереження дадуть нам змогу звести весь порядок фізичних явищ до однієї спільної визначеної причини, то, ймовірно, ми досягнемо цього швидше, вивчаючи найширші, найдосконаліші й ті, що найбільше впадають в око, явища, ніж обмежені й важко вловимі; бо в цьому разі йдеться зовсім не про те, щоб починати з простого й підноситися до складного, адже складне неминуче стає предметом щоденних спостережень і своєю різноманітністю дає безліч фактів для порівняння їх із подібними або протилежними фактами; тим часом просте не вражає нас, вислизає навіть від нашого спостереження, зливаючись із самим існуванням предметів, і вже через це ні з чим не може бути зіставлене. До того ж, чи не природно думати, що прояви, характер яких сам по собі, можуть швидше освітити явища, що відбуваються далеко від нас, ніж останні можуть пояснити нам те, що ми відчуваємо або що відбувається в нас щомиті? Як би там, однак, не було, я не входитиму в цьому разі до розгляду цього питання, оскільки наші засоби для його розуміння, або, радше, наші теперішні знання не дають нам надії досягти будь-якого задовільного його розв’язання.

Зауважу лише, що чим простіші й обмеженіші явища якогось тяжіння, тим стійкіше поєднання, за якого вони відбуваються; навпаки, чим різноманітніші й складніші явища та саме поєднання, тим менш стійке останнє і тим легше воно руйнується. Нелегко зрозуміти, що цей закон має безпосереднє застосування до великих мас матерії, стан якої може змінитися лише з руйнуванням всесвіту. Що ж до кристалізації, то вона постає незмінно в тих самих формах і з тими самими властивостями після тисячі руйнувань, аби тільки склалися необхідні для неї умови. Нарешті, раз зруйновані, рослинні поєднання вже не можуть бути відновлені штучно, але вони чинять значніший опір руйнуванню, ніж живі й чутливі істоти. Цей закон набуває особливої сили й очевидності щодо різних проявів тваринного тяжіння. Життя поліпів, здається, переносить майже всі зовнішні удари: воно не гине від розсікання неподільного ножем. Різні інфузорії, позбавлені, як і поліпи, мозкової системи, легко переносять найжорстокіший холод, дія якого, здається, обмежується тим, що занурює їх у минуще заціпеніння серед замерзлої рідини, яка їх оточує. Багато з них безкарно витримують упродовж багатьох годин поспіль дію дуже сильного жару.[10] Водяні коловертки можуть бути висушені й обернені, так би мовити, на порох. У такому стані вони однаково легко переносять і холод, і жар; але хоч їх і приведено до стану найнеактивнішої матерії, вони все ж зберігають здатність повернутися до життя й руху: досить змочити їх невеликою кількістю води, щоб вони ожили.

Додам, що найживучіші, як і найдосконаліші за своєю організацією тварини — це ті, в яких життя розподілене, так би мовити, невизначено по всьому тілу, всі функції яких, здається, можуть здійснюватися без різниці в усіх частинах, які відчувають, рухаються, дихають, засвоюють їжу тощо одними й тими самими органами. Коли нервова система різко відмежована від м’язової, тварина володіє досконалішими здібностями, але її життя тим легше може бути зруйноване. Із множенням і вдосконаленням здібностей життя наражається на дедалі більшу небезпеку. Умови руйнування стають численнішими, у міру того як травна система, судинні органи, дихальний апарат тощо стають відокремленими, у міру того як їхній вплив один на одного стає ширшим і у міру того, як усі вони пов’язуються спільною й тісною залежністю.

Отже, якби більш розвинена розсудкова здатність досконалих тварин не давала їм засобу для самозбереження, що розвиваються в міру того, як ускладнюється будова їхньої організації, то ці породи першими зникли б із поверхні землі: замість панування, що належить їм завдяки їхній перевазі, вони були б іграшкою та жертвою всіх навколишніх предметів і всіх явищ природи. Ось чому людина, коли вона надана обмеженим і ненадійним засобам дикого стану, попри те, що навіть у ньому, для свого самозбереження й добробуту, вона встигла почерпнути зі свого розуму багато засобів, які на віки вічні залишаться недоступними іншим, найрозумнішим тваринам; так людина серед такого ненадійного життя оточена всілякими лихами й носить у грудях своїх жорстокі та згубні почуття, що становлять необхідний наслідок постійного нещастя; народонаселення не зростає в сумній країні, в яку цивілізація ще не принесла своєї захисту й свого втішення.

§ IV

Нам відомо, що в найдосконаліших тварин органи, між якими розподілені різні, найголовніші функції, поділяються й складаються в самостійні системи; що ці різні системи, пов’язані численними відношеннями й призначені для досягнення спільної мети, перебувають у взаємному підпорядкуванні на підставі певних особливих законів і що їхні функції відбуваються в певному порядку або приводяться в дію одним спільним рухом. У цьому, здається, і полягає вся досконалість тваринної організації.

Ще раніше ми зауважили, що не всі частини зародка утворюються водночас: вони з’являються послідовно, у порядку, що відповідає їхньому значенню, і розташовуються та організуються навколо осереддя притягання. З кожним поєднанням або новим сполученням спорідненість між ними змінюється й розширюється; кожне поєднання або подальший рух узгоджується й пов’язується з попереднім. Ось факти, ще ближчі до первісного стану одушевлених тіл.

Додамо до цього ще й те, що якщо органи утворюються неодночасно, то ще більше різняться епохи, коли починається їхня діяльність. Недостатньо ще самого існування якоїсь частини тіла, щоб у ній розпочалися властиві їй функції: майже всі вони, за винятком частин, що належать лише дитячому вікові й згодом зникають, мають ще дозріти й розвинутися, аби досягти своєї відносної досконалості; деякі з них мусять навіть залишатися в заціпенінні, яке затримує подальший ріст порівняно з іншими частинами тіла, а останні набувають свого природного об’єму лише з настанням епохи, коли почнуться властиві їм функції, і нерідко отримують його ще пізніше.

Нарешті, неважко переконатися, що всі ці особливі потяги, які викликають утворення й первісний розвиток тварини, необхідно керують і її подальшим розвитком; ми також зауважили, що, з одного боку, її схильності, а отже, її потреби й пристрасті, які є тими самими пристрастями, розглянутими лише з особливого погляду, а з другого боку, всі її здібності, що, своєю чергою, полягають у властивості сприймати певні враження й виконувати певні рухи, словом, усі спонуки й усі функції, які становлять її життя, перебувають у постійному підпорядкуванні цим потягам, що видозмінюються залежно від різних станів, через які проходить тварина, складена із сукупності чутливих поєднань.

Уже ці перші міркування показують нам у справжньому світлі функції тваринного організму. Щоб розсіяти, принаймні настільки, наскільки це можливо, туман, що заволікає чуттєву діяльність, ми ще раз звернемося до властивостей нервової системи.

Найуважніші дослідження новітньої анатомії не змогли виявити ні нервів, ні мозкової системи в деяких недосконалих тварин, як-от поліпи та інфузорії: тим часом ці тварини відчувають і рухаються, вони сприймають враження, які викликають у них низку послідовних і правильних рухів. Противники Галера, зокрема славетна Монпельєрська школа, довели, що навіть у тварин, наділених цілком розчленованою нервовою системою, багато частин, які не мають нервів, зазвичай виявляють або, за певних особливих обставин, можуть набути живої чутливості; а оскільки ці частини, над якими було зроблено спостереження й досліди, Галер і його послідовники оголосили позбавленими нервів і, отже, безумовно нечутливими, то їм довелося вдаватися до багатьох безплідних тонкощів, щоб спростувати такий прямий і вагомий аргумент.

Проте не може бути сумніву, як ми вже казали в іншому місці, що в хребетних тварин, нервова система яких має такий широкий вплив і поширюється на всі органи, усі функції чутливості підпорядковані цій системі, що правильність їх зумовлюється її неушкодженістю, нарешті, що ці функції тривають лише доти, доки мозкове осереддя зберігає всю свою діяльність і всі свої зв’язки з іншими, окремими системами. Отже, щоб добре ознайомитися із законами життя в цих тварин, слід особливо вивчати закони, що керують їхнім нервовим органом, бо саме з нього чутливість, так би мовити, розсіюється й поширюється по всіх частинах. Але перевага організації нервів і головного мозку людини та могутність, що щодня набувається ними завдяки лише вправлянню їхніх шляхетних здібностей, тобто уявлень і почуттів, показує, що її життя, вочевидь, менше залежить, ніж життя будь-якої іншої тварини, від механічного й матеріального стану органів; що в людини виразніше, ніж в іншої тварини, можна простежити зміни або незмінні відбитки тієї внутрішньої сили, яка виявляється зовнішніми формами й зовнішньою діяльністю.

Багато філософів і навіть багато фізіологів визнають чутливість лише там, де можна виразно вловити свідомі враження; це усвідомлення становить для них відмінну й виняткову ознаку чутливості. А проте можна без вагань твердити, що це положення рішуче суперечить найбезсумнівнішим фізіологічним фактам і є безсилим для пояснення розсудкових явищ.

Хоча не підлягає сумніву, що усвідомлення вражень безперечно передбачає присутність і діяльність чутливості, проте остання існує в таких частинах, у яких самосвідомість зовсім не заявляє про свою присутність, і вона, тим не менш, викликає безліч вельми важливих і правильних функцій, не даючи свідомості знати про їхню діяльність. Нерви, що несуть у органи свідомість, несуть у них або отримують від них враження, з чого випливають усі ці невловимі функції; умови, які позбавляють їх здатності відчувати, водночас припиняють і такі їхні функції, що відбуваються без сприяння, а іноді й різко наперекір волі індивіда. Хоча перев’язування й переріз нерва цілком відокремлюють будь-яку частину тіла, проте є можливість, діючи на відокремлену частину різними збудниками, повернути діяльність м’язам, яким цей нерв приносив життя. Навіть коли смерть зруйнувала зв’язок, що тримав у поєднанні всі частини тварини й безперервно відновлював їхні функції, рештки чутливої сили, що ще залишаються в нервах, можуть бути штучно викликані протягом більш або менш значного часу, і можна виявити, водночас і без розрізнення, свідомі й несвідомі потяги подразненням нервів, що збуджують ці частини й керують ними в живій тварині. Але подібні штучні подразнення викликають лише неправильні функції, які не спираються ні на сукупність усієї організації, ні на відповідні їм органи; причина, що їх збуджує, через те, що не відновлюється всією життєдіяльністю тіла, швидко виснажується й надає частинам, що обернулися на труп, нових поєднань, викликаних гниттям.

З іншого боку, при ретельному вивченні всіх відправлень, що зумовлюють розсудкову діяльність і зародження спонукань, нетрудно побачити, що між відправленнями органів, найменше залежних від свідомості й волі, існує багато таких, вплив яких чинить безпосереднє й могутнє сприяння цим, досконалішим відправленням. Умови, що супроводжують кровообіг, травлення, виділення жовчі, рух м’язів, уподібнення волосних судин: усі ці відправлення, в яких не бере участі ні свідомість, ні воля індивіда і які відбуваються без їхнього відома, тим не менш найшвидшим і найпомітнішим чином видозмінюють усю моральну природу або всю сукупність уявлень і душевних рухів. Докази цього ми бачили в усіх попередніх Мемуарах: безліч нових може собі уявити кожен читач; і хоча тривала звичка може надати відправленням нервової системи й головного мозку майже цілковиту незалежність від будь-яких органів нижчого порядку, тим не менш у природному й правильному стані, можливо, немає жодного між ними, який би не сприяв іншим; безсумнівно навіть, що органи, які мають найбільше значення, особливо ті з них, прагнення яких, здається, найбільше звільнені з-під влади свідомості, ані на мить не припиняють свого важливого впливу на мозковий осередок.[11]

§ V

Отже, в тваринному організмі відбувається безліч несвідомих відправлень, але тим не менш залежних від чутливої системи. Нерви можуть, отже, сприймати враження, що викликають певні відправлення, непомітні для мозкового осередку, в якому складаються уявлення й спонукання волі. Ба більше, деякі безхребетні тварини переживають руйнування свого головного мозку. У всіх породах м’язові частини, відокремлені від осередку чутливості, на більш або менш тривалий час зберігають ще відправлення, підтримувані впливом, так би мовити, посмертної чутливості. Нарешті, як ми сказали, трапляються безформні організації, які утворюються, розвиваються й користуються справжнім життям тварини без головного мозку, що розсипається,[12] навіть без хребтового, і в яких сукупні відправлення органів, за відсутності їх у такому разі, не можуть підтримувати цього джерела життя.

Таким чином, нервова система здатна ще розпадатися на кілька окремих, нижчого розряду систем, кожна з яких має свій осередок притягання й окремої відбитої діяльності, куди надходять і звідки поширюються спонукання до відправлень. Ці системи більш або менш численні, залежно від порід, індивідуальної організації та різних інших умов, які, здається, не можуть бути означені з достатньою точністю. Можливо, як думав про різні органи Вангельмонт, у кожній системі й у кожному осередку утворюється своєрідне самостійне самосвідомлення (я) щодо вражень, які він отримує, і відправлень, що з нього викликаються. Аналогія, здається, вказує, що справді відбувається щось подібне. Але ми не можемо скласти собі ясного й точного поняття про ці окремі волі, бо всі наші відчуття про самих себе ми відносимо виключно до загального осередку і тому що наші засоби здобувати точні поняття про самих себе, як і про всі інші явища природи, обмежуються лише умовами, за яких вони виявляються, та зв’язком між ними.

Як би, втім, ми не приймали цього погляду, який, до речі, вказував би на необхідність розглядати кожен осередок відбитої діяльності як місцеперебування окремого й дійсного самосвідомлення, безсумнівно, що в тваринній організації, наскільки вона доступна для нашого розуміння, самосвідомість міститься в загальному осередку; що до нього з усіх частин тіла, а саме із зовнішніх, чутливих кінцівок, надходить безліч відчуттів, з яких народжуються судження; що з нього в усі органи, підпорядковані волі, іде відбита рухова діяльність, викликана тими самими судженнями. Але якщо самосвідомість існує лише в загальному осередку й завдяки переданим у нього враженням, то з цього аж ніяк не випливає, що всі враження, які до нього доходять, усвідомлюються; навпаки, існує безліч таких, що назавжди залишаються йому цілком невідомими. Із загальним осередком буває в такому разі те саме, що й з іншими органами: одні з порушень і відправлень він помічає, інші — ні; багато фізіологів стверджують навіть, що з найпотаємніших частин цього осередку випливає порушення частин, найбільше незалежних від свідомості й волі.[13]

До цих властивостей, відкритих у нервовій системі шляхом спостережень, треба додати ще таку, яку можна вважати найголовнішою. Усі частини цієї системи сполучаються між собою через посередництво хребтового й головного мозку; усі діють, прямо й відбито, одна на одну; загальний осередок, окремі центри й кінцівки пов’язані між собою постійними та взаємними відношеннями.

Ба більше, щомиті між ними можуть виникати нові відношення й нові центри. Від цього залежать випадкові й більш або менш минущі симпатії, завдяки яким незалежні один від одного органи іноді можуть взаємно видозмінювати з незвичайною силою відповідні їм відправлення і навіть здатність сприймати відчуття. Ця діяльність, що безконечно видозмінюється, дедалі ускладнюючись, породжує всі дивні явища, які особливо спостерігаються в людей, наділених надзвичайною чутливістю.

Отже, нервовий орган, здатний відчувати всіма своїми точками й усіма своїми розгалуженнями, перебуває в безперервній діяльності, що не припиняється навіть уві сні; враження й порухи ковзають по ньому та перехрещуються в усіх можливих напрямах, подібно до променів світла в просторі. То кінцівки керують осередком, то самі керуються ним. Не забудьмо ще, що спинний і головний мозок наділені значною кількістю судин і кліткової тканини. Тому самостійні відправлення, що поширюються по всьому органові з кожної його точки, і різні зміни, які відбуваються в рідинах, що в ньому циркулюють, становлять рясне джерело вражень, у яких чутливі кінцівки не беруть жодної, принаймні безпосередньої, участі. Імовірно, саме в цих обставинах слід шукати причину більшості тих невиразних зв’язків, що поєднують головний мозок і нерви зі станом відомих органів, у яких навіть найретельніша увага індивіда не може виявити жодного відчуття, а також причину безпредметних і безцільних поривань, які так часто спостерігаються при органічних хворобах, що не супроводжуються стражданнями, особливо черевних нутрощів.

§ VI

Що ж до способів поєднання між собою різних частин нервової системи, до їхньої дії на органи та до викликання в них відправлень, то всі ці питання нині вкриті густою завісою. Усі механічні, фізичні й хімічні теорії виявляються неспроможними, коли йдеться про пояснення цих перших відправлень життя; такі пояснення може дати лише тваринна хімія, тваринна фізика й тваринна механіка. Спостереження слід проводити над живими тілами, лише їх мають брати до уваги безпосередні досліди, і тільки з фактів, здобутих таким шляхом, можна буде скласти точні уявлення про ті сили, результатом яких вони є.

Звісно, на шляху до розкриття всіх цих таємниць природи постане чимало труднощів, але не слід втрачати надії на успіх. Причина самої чутливості, що зливається з першими причинами, не може бути предметом наших пошуків; проте способи, за якими органи приходять у діяльність і за якими отримані враження передаються з одного органа до іншого, можуть бути виявлені завдяки докладнішому вивченню явищ — чи то останні відбуватимуться за природними законами, чи будуть штучно викликані волею спостерігача, аби отримати відповідь від природи. Останні досліди Паризької медичної школи, пізніші досліди, проведені в Англії, а надто гальванічні досліди славетного Вольти, здається, найпозитивнішим чином довели цілковиту тотожність рідини, що дістала цю назву, з рідиною, яка спричиняє електричні явища. Мені завжди здавалося, і я мушу в цьому зізнатися, що електрика, видозмінена життєвою діяльністю, є невидимою силою, яка, безперервно пробігаючи нервовою системою, переносить враження з чутливих кінцівок до осередків, а з останніх передає до рухових частин те збудження, яке викликає в них рух. Надзвичайно ймовірно, принаймні на мій погляд, що чим більше буде зроблено спостережень у цьому напрямі, тим очевиднішою стане ця тотожність. Таким шляхом, очевидно, мають точно виявитися природа й значення видозмін, яких зазнає електрика при тваринному поєднанні; і, можливо, вже цього одного буде досить, щоб розвіяти в деяких людей сумніви, що спираються на невиразність окремих спостережень і на припущення кількох учених. Можливо також, що після обережного дослідження фактів, пов’язаних із впливом магнетизму на тваринну організацію, і після зіставлення їх із впливом гальванізму та особливо електрики, з’явилася б можливість із достатньою точністю визначити ступінь подібності між обома рідинами або ступінь відмінності, на підставі якого довелося б визнати їх сутнісно різними силами природи.

§ VII

Ми сказали, що не всі частини тіла утворюються водночас і не всі водночас розвиваються; що вони вступають у відправлення в різні епохи; що мають різний ступінь значення; що повернення їхньої діяльності трапляється більш або менш часто, а самі відправлення бувають більш або менш тривалими,

Усе, здається, доводить, що передусім і водночас утворюються нервова та кровоносна системи. Справді, щойно стане помітною пульсуюча точка, що позначає майбутнє серце, як за допомогою мікроскопа вже можна виявити поруч із нею білувате волоконце, з якого має розвинутися весь мозковий апарат.

Оскільки в цей перший час живлення відбувається безпосереднім всмоктуванням кровоносних судин, то помітно, що травні органи, хілоносна система, яка становить її частину разом із печінкою, селезінкою, підшлунковою залозою тощо, і які, сприяючи відправленням цих систем, перебувають між собою в різних відношеннях залежності та більш або менш широкої симпатії, — отже, помітно, що ці різні органи й системи мають розвинутися в подальший час і в послідовному порядку, залежно від епохи, коли діяльність кожного відправлення виявиться потрібною для збереження індивіда.

Органи дихання, які згодом набувають такого важливого значення як для утворення, так і для обігу крові, в перші хвилини життя являють собою майже непотрібні додатки до кровоносної системи. Проте вони вже існують цілком готовими; здається, вони навіть до певної міри здатні виконувати свої відправлення; бо якщо їм безумовно потрібна дія повітря, щоб сприйняти й передати всьому тілу супровідні враження, то факти, здається, доводять, що ці органи здатні переносити цю дію задовго до тієї звичайної пори, коли зародок почне дихати.

У міру того як ростуть члени в оболонках, що спершу їх вкривають, м’язи поступово окреслюються й зміцнюються. Наділені, здається, вродженою їм здатністю, почергові скорочення й розтягнення м’язів спричиняють рухи, жвавість і частота повторення яких зростають у міру наближення часу виходу зародка з утроби або з яйця.

Нарешті, власне так звані органи чуття в цю епоху майже цілком набули свого матеріального розвитку; але навіть ті з них, які могли б сприймати якісь враження, ще занурені в заціпеніння, а інші потребують дії на них зовнішніх, відповідних їм предметів для вдосконалення й повного розвитку їхньої організації.

§ VIII

Порядок, у якому утворюються органи й установлюються функції описаним нами шляхом, належить лише до порід, у яких життя розвивається за такими самими законами, як у людини. Існують цілі класи менш досконалих тварин, утворення яких, розвиток і первісні функції відбуваються не в цьому порядку, а різні органи та властиві їм функції мають інше значення й по-іншому впливають один на одного. Але в цьому разі йдеться, власне, про людину, і якщо нам іноді трапляється звертатися до явищ життя в інших тварин, то ми робимо це єдино з метою висвітлити ті явища, умови яких не так легко помітити в людині, і безпомилково відшукати зв’язок їх з іншими, попередніми або наступними явищами.

У людини, а також у близьких до неї тварин, утворюється, отже, насамперед мозковий осередок, який можна вважати за початок і кінець нервової системи, та осередок кровоносної системи, або серце, з якого розходяться всі артерії й у якому сходяться всі вени; ці осередки першими сприймають життєві враження й виконують функції, або ж у них насамперед враження викликають прагнення, відповідні породі й ступеню чутливості, що в них зароджується. Таким чином, враження й властиві їм прагнення (або їхні функції) ототожнюються із самим життям; з ним вони починаються, і впродовж усього життя вони тісно пов’язані з його збереженням.

Вище ми сказали, що умови, з яких народжується організація, спонукають матеріали, з яких мають утворитися органи, з’єднуватися за певними законами спорідненості. Але ці закони стосуються кожного окремого порядку умов; а від тієї миті, як матерія організована, нові її поєднання викликають у ній нові ряди функцій.

Живі частини є живими лише завдяки тому, що вони сприймають враження і що ці враження викликають відповідні їм функції, завдяки тому, що вони відчувають і що в них відбуваються функції. Отже, відчувати і, як наслідок цього, здійснювати той чи той рід функцій є істотною властивістю органа, наділеного життям; у цьому полягає первісна потреба, що щомиті стає дедалі могутнішою завдяки силі звички й повторення, потреба, діяльність якої тим більше здатна відновлювати й продовжувати ці функції, чим довше вони існують, чим частіше й енергійніше, чим правильніше й повніше вони повторюються.

Коли це так, враження й прагнення, властиві нервовій і кровоносній системам, що становлять необхідні умови і, так би мовити, основу життя, враження й прагнення, з цілковитим припиненням яких, здається, життя миттєво завершується, своїм постійним повторенням мають у недовгий час викликати першу, найсталішу й найсильнішу з інстинктивних звичок — звичку до самозбереження. Саме в цьому полягає, по суті, доступний нам результат живої організації, результат, що стоїть попереду всього, що ми можемо охопити нашою думкою; ця звичка не менш прямо й необхідно випливає із законів тваринної організації, ніж перші й найпростіші життєві прагнення.

У перший період життя зародка його шлунок та інші органи травлення, здається, перебувають у цілковитій бездіяльності. Живлення відбувається через пупкову вену; кров, яку вона приносить до серця, розноситься звідти по всіх частинах зародка; вона постачає їм матеріали для розвитку й для всіх виділень. Надлишок або рештки цієї поживної рідини повертаються назад двома відповідними одна одній артеріями, що виконують, так би мовити, роль легеневих артерій; бо, пройшовши весь колообіг крові, в цій губчастій тканині кров змішується з кров’ю матері й переймає від неї частину кисню та ті якості, без яких вона непридатна для живлення. Увесь цей час шлунок перебуває у згорнутому стані; в ньому не відбувається жодних функцій, окрім тих, що необхідні для його органічного розвитку. Кишки, здається, містять лише деякі рештки рідин, влитих у них окремими судинами. Печінка формується й набуває значного об’єму, але ще не виділяє справжньої жовчі в дванадцятипалу кишку. Те саме можна сказати і про всі інші органи, що сприяють функціям травного каналу; спочатку всі вони ніби занурені в заціпеніння.

Невдовзі, однак, у шлунку й кишках помічаються сліди збудження; до їхньої порожнини надходять слизові рідини, принесені судинами й відокремлені їхніми сосочками або просто витягнуті з води сорочки, оскільки, здається, ніщо не перешкоджає їхньому проникненню в рот і в травний канал.[14] Того самого часу в печінці починається вироблення жовчі, недосконалої, щоправда, але вже наділеної збуджувальними властивостями; селезінка входить у залежність від печінки, а підшлункова та інші видільні залози починають виробляти свої соки. Збуджувані присутністю цих різних рідин, шлунок і кишки починають щось на кшталт травлення, продукти якого, поступово накопичуючись, утворюють ті чорнуваті й тягучі речовини, що більшою чи меншою мірою наповнюють травний канал новонароджених дітей і для виведення яких часто досить перших рухів діафрагми, приведеної в дію диханням.

У травленні, як і в кожному вияві діяльності тваринного тіла, помітний особливий ряд вражень і викликаних ними дій. Звичка й необхідність тих і тих визначають новий порядок потягів або спорідненостей. Звідси — поривання, що стосуються поживних речовин, або інстинкт живлення; цей інстинкт швидко набуває надзвичайного значення, бо він спрямований до приємних вражень і відкидає обтяжливі. Він ще дужче зміцнюється своїми безпосередніми й постійними зв’язками з інстинктом самозбереження. Нарешті, симпатія всіх черевних нутрощів з органами смаку й нюху спричиняє те, що певний ступінь збудження останніх незмінно супроводжує ряд вражень і дій, з яких складається травлення. Ця обставина має посилювати, і справді посилює, енергію інстинкту живлення; особливо ж вона робить його поривання виразнішими й чіткішими, і можна помітити, що їхня досконалість перебуває в прямому зв’язку з досконалістю смаку й нюху.

§ IX

Очевидно, одна з істотних властивостей будь-якої живої, організованої матерії полягає у здатності породжувати самобутні коливальні рухи й упродовж усього життя переходити з почергового стану скорочень у стан розтягнень. Але ці зміни ледь помітні в клітинних оболонках і ще менш уловимі в слизових соках та в крові, в яких, однак, їх відкрито дотепними дослідами.[15] Найвищий ступінь їхньої енергії та напруження являють рухові, або м’язові, волокна, якими здійснюються рухи, що долають значні опори, бо м’язи, які становлять справжнє знаряддя діяльної сили тварин, є більшою чи меншою мірою об’ємними пучками цих самих волокон, скорочення й розтягнення яких спричиняють усі рухи, що виконуються органами. Тут я маю зауважити, що вживаю слово розтягнення, а не послаблення, уживане школою Галера, бо нині безсумнівно доведено, що стан волокон, протилежний скороченню, не завжди буває пасивним і що діяльність багатьох важливих органів відбувається завдяки справжньому активному розтягненню м’язових пучків.

Прагнення до скорочення і до розтягнення, що становить основну властивість цих волокон, цілком подібне, отже, до всякого іншого тваринного прагнення; воно випливає прямо й необхідно з природи організації. Це, у справжньому значенні слова, реальна потреба, енергія якої, тривалість, повторюваність і відтінки змінюються залежно від природи функцій і від стану органів, до яких належать волокна або їхні пучки; а це прагнення, зміцнюване вільнішим поверненням рухів унаслідок звички, встановлює інстинктивні спонукання, властиві взагалі всій м’язовій системі й, зокрема, кожному м’язові або кожному руховому волокну.

Отже, ось іще один новий інстинкт — інстинкт руху, новий ряд поривань, спонукальні причини яких розкриваються природою з цілковитою очевидністю, і ми вже можемо передбачити дивовижну їхню будову й передчувати їхні наслідки. У міру свого розвитку цей інстинкт входить у тісний зв’язок, оскільки в багатьох відношеннях сам він залежить від нервового впливу та дії кровообігу, з іншого боку — з інстинктом живлення, бо відновлення рухових сил відбувається радше завдяки симпатії м’язів із травними органами, ніж завдяки поновленню й дотику поживних соків, а крім того, міцність точки опори, що підтримує грудочеревну ділянку за всіх м’язових зусиль, залежить від стану шлунка, грудочеревної перегородки та всіх суміжних нутрощів. Таким чином, прагнення до рухової діяльності й характер кожного окремого руху в багатьох відношеннях залежать від прагнень до самозбереження й живлення; у незліченній кількості випадків вони навіть безпосередньо ними викликаються; вони сприяють їм або, точніше, приводять їх у виконання й виявляють; нарешті, вони тим правильніше й певніше спрямовуються, тим краще пристосовуються до користі тварини, чим ширша їхня залежність від обох первісних інстинктів і чим досконаліші та виразніші останні. Звідси походять ті, такі разючі, відмінності в рухових прагненнях у різних тваринних порід; цим же пояснюються ті дивні явища, які деякі філософи відкидають через неможливість скласти про них точне поняття, і якими водночас користуються багато духобачів для підтвердження своїх видінь; явища й відмінності, однаково властиві загальним законам кожної живої організації та видозмінам цих законів у кожній породі або навіть у кожній окремій тварині.

§ X

Де-Трасі, мій товариш по Сенату й побратим по Національному інституту,[16] надзвичайно дотепно доводить, що всяке поняття про зовнішню форму тіла передбачає враження, викликані опором, а останні стають виразними лише завдяки відчуттю, породженому рухом. Він доводить, крім того, що відчуття руху залежить від відчуття волі, яка його виконує або намагається здійснити, що саме нею воно й існує насправді; що, отже, відчуття самого себе, або самосвідомість, або відрізнення самого себе від інших існувань може набуватися лише свідомістю бажаного зусилля, словом, що самосвідомість перебуває виключно у волі.

На цій підставі ми вважаємо, що зародок уже дістав перші враження, з яких складається поняття про опір, про сторонні тіла, про самого себе, бо він здійснює рухи, обмежувані й стримувані оболонками, що його вкривають; він має потребу й бажання, тобто волю, здійснювати ці рухи; що ж до самосвідомості, то можна думати, що для її набуття йому вже досить відчуттів добробуту й незручності, спроб продовжити перше й припинити другу та бажаних зусиль, якими б невиразними й невизначеними вони не були. Додам, що для одержання відчуття від зустрінутого опору присутність сторонніх тіл, здається, зовсім не є необхідною, бо вага наших власних членів і необхідна для приведення їх у рух м’язова сила, і та й та дуже мінливі, неминуче мають привести самосвідомість у той самий стан, з якого, як ми вже тепер знаємо, випливає поняття про сторонні предмети.

Отже, вже в момент появи на світ у головному мозку зародка існують перші сліди основних понять, які мають поступово розвинутися завдяки його стосункам із усім видимим світом і дії предметів на його нервові закінчення. Цей центральний орган, до якого надходять враження і з якого виходять спонуки, орган, що відрізняється від інших окремих нервових осередків лише тим, що ним керує загальна воля або ж вона щомиті відтворюється в ньому, уже зазнав багатьох видозмін, які виводять його за межі простих інстинктивних потягів. Це вже не tabula rasa, як вважають багато ідеологів: головному мозку новонародженого вже відоме свідомість і воля; отже, в ньому існують слабкі поняття, а їхнє повернення й повторення вже викликало спонуки. Саме з цієї точки зору слід розпочинати аналітичне дослідження розумових функцій, аби схопити їхнє справжнє, первісне походження. Нині ми побачимо, що для точного ознайомлення з їхнім механізмом існують іще інші, первісні дані, якими не можна безкарно знехтувати.

Утім, я не стану тут говорити про враження, що стосуються всмоктувальної системи, хоча вони не мають бути такими невиразними в зародку, якими стають згодом, у зрілому віці, коли увага, постійно відволікана зовнішніми предметами, відхиляється від внутрішніх відчуттів, збуджуваних цими враженнями. Імовірно, однак, що явища всмоктування в тому й іншому віці обмежуються лише відчуттям добробуту або незручності, а в разі ослаблення всмоктування в порожнинах нутрощів і в клітковій тканині — станом нервового заціпеніння й тупості, які постійно супроводжують це ослаблення.

Я не говоритиму також про симпатичні прояви в зародку, спричинювані його тісними стосунками з матір’ю. Зауважу лише, що мати справляє на нього найширший вплив не тільки дією поживної рідини, яку йому передає, а й силою, так би мовити, нервового насижування, яке він відчуває в утробі, чия надзвичайна чутливість відома кожному. Звідси випливає цілковита згода, цілковитий зв’язок існування і чутливості зародка та матері; цим пояснюється передавання хвороб, моральних схильностей, деяких звичок і нахилів від матері до зародка: такі явища особливо виразно спостерігаються за надмірної чутливості однієї та слабкості первісної організації іншого. Цей предмет, безперечно, заслуговує на докладніше дослідження, але для цього довелося б заглибитися в подробиці, що не відповідають обсягові цього Мемуару.

Необхідно, однак, ще зауважити, що зародку вже певною мірою відомі два роди відчуттів, хоча відповідні їм органи набувають повної діяльності лише після народження: я маю на увазі відчуття світла і звуку. Безліч фізіологічних і патологічних фактів доводить, що дія зовнішнього світла не є необхідною для того, щоб мозковий осередок і навіть безпосередній орган зору отримали світлові враження. Досвід також показує нам, що певний тиск на цілком заплющені очі викликає уявлення світних пучків або незліченної кількості іскор, яке зрештою стає стомливим. Те саме явище спричинюється сильним струсом черепного склепіння; при багатьох хворобах нервів і головного мозку, при гіпохондрії, при божевіллі, словом, у різних станах марення, гострого й хронічного, хворий серед цілковитої темряви нерідко відчуває яскраве світло, бачить постійні або мимовільні вогні, сильно освітлені й яскраво забарвлені предмети. Ці враження іноді виникають і при темній воді, коли очі нездатні отримувати жодного безпосереднього світлового відчуття. Тому, можливо, виходять за межі істини, коли беззастережно твердять, що сліпонароджений не може отримувати й ніколи не отримував жодних світлових вражень; таке твердження ще сміливіше, коли його застосовують до зародка, який має здорові очі й зорові нерви, наділені тим родом чутливості та такою її мірою, які необхідні для їхніх функцій. Але з цього аж ніяк не випливає, що сліпонароджений і навіть зародок можуть мати якесь уявлення про денне світло чи про барви, порівнювати які й розрізняти можна навчитися лише за одночасної дії променів світла на око і на зовнішні предмети: безперечно, це абсолютно неможливо.

Що ж до слуху, то кожному відомо, що цей орган може збуджуватися звуками різного роду, залежно від стану головного мозку і взагалі нервів, особливо черевних нутрощів. Відомо також, що тертя або простий механічний дотик до зовнішнього вуха можуть надати йому здатності розрізняти більш-менш виразні звуки й шуми. Нарешті, багато дослідів, серед яких я вкажу на ті, що були проведені під водолазним дзвоном, довели, що звуки можуть передаватися через водянисті рідини, що, до речі, розв’язало всі сумніви щодо їхньої пружності, яку фізики тривалий час офіційно заперечували. Але вологі, лімфатичні, драглисті й слизові рідини, що містяться в оболонках зародка, омивають порожнини й проходять крізь черевні покриви матері, наділені незрівнянно більшою пружністю завдяки розчиненим у них оживотвореним речовинам, не кажучи вже про безпосередню скоротливу здатність, яку багато фізіологів приписують цим рідинам. Отже, зародок міг, таким чином, отримувати звукові враження, або ж принаймні він чув невиразні шуми. Видається навіть досить важко зрозуміти, як ці враження не повторювалися протягом усього його перебування в утробі. Утім, із цього не слід робити висновок, що виховання вуха було особливо значним; але коли твердять, що зовнішні звуки спричиняють у новонародженого цілком незнайомі йому струси, то спираються на неточні фізіологічні уявлення, і починати з них аналітичне дослідження відчуттів, уявлень і спонукань було б недоречно.

Ось приблизно яким є душевний розвиток зародка в мить його появи на світ.

Цей стан у багатьох відношеннях є спільним для цілих класів тварин; але зрозуміло, що в породах він неодмінно видозмінюватиметься через загальні відмінності в організації, а в неділимих — через деякі особливості, що залежать від організації батька й матері та від вражень, які безперервно передаються матір’ю зародкові, що перебуває в її утробі. Спосіб вияву чутливості, судження, що виникають, прагнення, звички, словом, усе тоді, як і згодом, перебуває в залежності від законів відповідних тваринних поєднань, від роду зумовлюваних ними виявів, від способу їхньої діяльності або від того, яким чином усі рухи, якщо вживати це слово в найширшому значенні, пов’язуються з властивостями та виявами чутливості.

Зводячи утворення організованих тіл і супровідні явища до особливих прагнень, більшість яких нам іще невідома, ми аж ніяк не мали на меті применшити справедливе здивування, яке викликає погляд на рослинну й живу природу. Таємничі й первісні закони, що породжують ці прагнення, однак, навіки залишаться предметом розмислів для мудрої людини. Ми намагалися лише дещо обмежити, якщо це можливо, царину вигадок і мрій, наблизитися якомога ближче до перших причин, про які, як ми довели, не можемо скласти собі жодного задовільного уявлення. Ми мали на меті звести до одного начала діяльність якого не можна заперечити, безперечно, надзвичайно гідні подиву факти; але люди, наділені радше уявою, ніж розсудливістю, надто часто подавали ці факти як низку чудес, і тому вони, внаслідок такого туманного й забобонного тлумачення, опосередковано стали опорою безлічі сміховинних і небезпечних помилок. Ці слабкі або упереджені уми, особливо шарлатани, які керують і тими, й тими на власний розсуд, нерідко здіймають крик про безбожність, коли фізичні науки проникають за якийсь окоп, за яким сховано кінцеві причини. Але хіба Ньютон був безбожником, коли підпорядкував одному й тому самому закону всі рухи небесних тіл і, отже, всі загальні явища, що випливають для нас із чергування дня й ночі та зі зміни пір року? Коли Франклін доводив тотожність електричної рідини з блискавкою, хіба він був безбожником? Звісно — ні. Той, хто утримується від бажання проникнути в перші причини, хто проголошує їх недоступними для наших досліджень, незбагненними, невідтворюваними, аж ніяк не заслуговує на звинувачення в безбожності. Це звинувачення, безперечно, незрівнянно справедливіше можна було б висунути тим людям, які хочуть змусити діяльну силу всесвіту діяти згідно з їхніми вузькими поглядами, підпорядкувати її своїм химерам, пристрастям і примхам, — людям, які, не задовольняючись визначенням і означенням її властивостей, хочуть ще бути тлумачами її намірів і, нездатні запитувати закони природи, через які тільки й спілкується з нами ця причина, готові, так би мовити, топтати ногами самі ці закони й погрозами вимагати пошани до їхнього свідчення — свідчення всесвіту.

Але навіть і цих людей не завжди можна звинувачувати в безбожності, бо є між ними такі, чиї помилки щирі.

§ XI

Підприємством, цілком гідним філософії вісімнадцятого століття, було розкладання людського розуму й зведення всіх його виявів до невеликої кількості найголовніших: найгеніальнішим прийомом розуму була думка окремо розглянути кожне із зовнішніх джерел наших уявлень або дослідити одне за одним кожен орган чуття; постаратися визначити, що відбувається з розсудковим органом під впливом вражень, простих чи складних, подібних чи різних; нарешті, показати, яким чином усвідомлені враження, їхнє порівняння та поєднання народжують судження й бажання.

Донині можна було робити корисні дослідження про розсудкову здатність, указувати на загальні шляхи до істини, визначати ознаки, за якими можна її впізнати, й означувати найкращі засоби для її засвоєння; але ще не мали і, можливо, не могли мати жодного точного уявлення ні про те, яким чином відбувається наше спілкування із зовнішнім світом, ні про природу матеріалу для наших уявлень, ні про низку виявів, завдяки яким органи чуття й головний мозок сприймають враження від предметів, перетворюють їх на відчуття або на усвідомлені враження, а з останніх складається вся розсудкова й моральна природа. Слід, утім, зізнатися, що ці дослідження, які так сильно просунули ідеологію, ще далеко не досконалі: вони навіть залишають у голові багато хибних уявлень про характер виявів чуттєвої та мозкової системи, про той вплив, який вони зазнають з боку інших органічних виявів, про необхідні взаємозв’язки всіх життєвих виявів між собою, виводячи їх однаковим чином у кожній породі й у кожній неділимій істоті з первісної організації та з відповідного стану різних частин тіла. Попередні Мемуари, як мені здається, принаймні підготували нас до дослідження цих різних питань. Вони можуть, гадаю я, дати справедливіші уявлення про людину, розглянуту з двох точок зору, фізичної і моральної, у яких усі явища зведено до одного лише начала. Для остаточного розсіяння всякої туманності мені залишається зробити кілька зауваг на прекрасні дослідження Бюффона, Бонне і Кондильяка або, точніше, на певний хибний напрям, який вони можуть надати ідеології і (скажу сміливо) на перешкоди, які вони, можливо, здатні поставити на заваді її успіхам.

Без жодного сумніву, ніщо так мало не схоже на справжню людину, як статуя, якій, ні з того ні з сього, приписують здатність зазнавати окремих вражень, що їх приписують кожному окремому органові чуття, приносять їй судження й утворюють спонукання. Яким чином могли б виконуватися різні ці вияви без поступового розвитку органів, часткова діяльність яких або взаємне сприяння одне одному є необхідними для найпростішого явища чутливості, для найпростішої розсудкової дії, для найневизначенішого бажання; без того, що вже завдяки низці виявів, викликаних у них зародженням життя, ці органи мало-помалу набули б роду пам’яті, яка одна здатна розвинути в них спроможність виконувати властиві їм вияви, поєднати їхні зусилля й спрямувати їх до однієї спільної мети.

Так само й ніщо не є настільки далеким від того, яким чином справді усвідомлюються відчуття, складаються уявлення й бажання, як ці окремі функції відособленого органа чуття, якщо його відокремити від усього організму й позбавити навіть життєвого впливу, без якого відчуття й бути не може. Особливо ж ніщо не є настільки химерним, як погляд на функції розсудкового органа як на самостійну, незалежну силу, діяльність якої сміливо відокремлюють від незліченної множини симпатичних органів, вплив яких на неї не лише надзвичайно широкий, а й нерви яких передають у головний мозок більшу частину матеріалів для думки або функцій, що беруть участь у її формуванні.

Ми знаємо, що ще до своєї появи на світ зародок отримував у лоні матері безліч різноманітних вражень, з яких у ньому утворилися цілі ряди прагнень, що він уже засвоїв звички, що він відчуває потяги й має вже спонуки. Ці враження й ці прагнення аж ніяк не обмежені вузькою сферою одного чи кількох органів, вони не належать до якогось одного з осередків відбитої діяльності, що керують функціями, які не мають першорядного значення. Поступово сформувавшись у певних загальних системах органів, вони стали спільними для всього організму. Саме з них і випливають звички, схильності, спонуки, поява яких може бути пояснена лише діяльністю всього нервового органа, а сукупність яких становить первісний інстинкт.[17]

Отже, в мить народження мозковий осередок дитини вже отримував і складав безліч вражень; він аж ніяк не tabula rasa, якщо вживати ці слова в найширшому значенні. Ці враження, щоправда, майже всі внутрішні, і головний мозок, безперечно, є tabula rasa щодо зовнішнього світу, бо набуття понять про нього може бути плодом лише повторних і одночасних збуджень усіх органів чуття, а розсудковий орган стосовно зовнішнього світу приходить у дію лише тоді, коли предмети й викликані ними відчуття визначаються й стають розрізненими для самосвідомості.

Але не може бути, щоб відчуття, спонуки й судження, що з’являються лише після народження, були незалежні від попереднього стану зародка. Досить кількох міркувань, щоб у цьому переконатися: 1) характер і навіть рід відчуттів залежать від загального стану нервової системи, бо саме цим станом особливо різняться породи й окремі тварини; 2) окремі звички різних органів або систем органів, тісно пов’язаних із головним мозком симпатією, не можуть не впливати на його функції, оскільки рід діяльності, що збуджується в ньому з боку цих органів, постійно зумовлюється їхньою чутливістю та здатністю здійснювати рухи, властиві їхній природі; 3) напрям думок і навіть їхній характер до певної міри завжди зумовлюються попередніми спонуками, а величезна кількість суджень цілком залежить від схильностей.

Словом, усі функції розсудкового органа необхідно видозмінюються загальними або частковими спонуками чи звичками інстинкту.

Справді, чи можливо, щоб навіть найавтоматичніші спонуки інстинкту самозбереження не впливали на спосіб нашого сприйняття предметів, на напрям наших досліджень щодо них, на судження, які ми про них складаємо? Чи можуть потяги й відрази, пов’язані з їжею, не брати участі у формуванні або спрямуванні цілого ряду уявлень, що мають таке важливе значення, особливо в ранньому віці? Яким чином вони не впливали б на сукупність розсудкових функцій тими змінами, які, як це доведено, постійно викликаються ними у взаєминах між шлунком і головним мозком? Яким чином, нарешті, звички всієї чутливої системи, нутрощів або інших найголовніших органів і характер їхніх симпатій із мозковим осередком лишилися б поза цією низкою впорядкованих функцій, що відбуваються в ньому й виробляють думку? Я не стану розвивати ці міркування, як і багато інших, пов’язаних із ними: уже саме вказівка на них достатня для їхньої належної оцінки. Докладне й усебічне дослідження розсудкової діяльності дитини не належить до питань, про які можна було б говорити побіжно: воно має стати предметом праці, якої нам бракує і до якої нині, можливо, вже не так важко приступити.

Перейдемо до другого положення й спробуємо дещо його прояснити: я кажу про цілковиту неможливість для будь-якого окремого органа чуття увійти в незалежну діяльність або про неможливість збудження в ньому властивих йому вражень без приєднання до них вражень інших органів або без сприяння симпатичних органів. Ось у кількох словах докази цього.

Насамперед не підлягає сумніву, що дотик, первообраз або спільне джерело для всіх інших, до певної міри постійно бере участь у їхніх функціях; що було б неможливо, наприклад, цілком відокремити враження, які отримує око як орган зору, від вражень, що збуджують його як частину, наділену незліченною множиною чутливих закінчень. Око, ніс, вухо, незалежно від тонких, винятково властивих їм відчуттів, наділені надзвичайно розвиненим чуттям дотику; деякі спостереження над сліпонародженими, яким було повернуто зір, дають підстави думати, що спочатку дія світла на око мало чим відрізняється від дотику, яким сітківка відчуває кожною своєю точкою зіткнення стороннього тіла.

Відомо, що звук спричиняється коливанням повітря, і в деяких випадках ці коливання можуть відчуватися нервовими закінченнями всієї поверхні тіла. Відомо також, (кожен міг сотні разів зробити це спостереження над самим собою), що деякі сильні запахи справляють на слизову оболонку таке враження, ніби частинки, які ми нюхаємо, озброєні гостряками, якими й спричиняють болісне відчуття. Що ж до органа смаку, то я вважаю цілком зайвим підтверджувати ним мої докази: справді, всі враження смаку виразно споріднені з дотиком, тобто всі вони пов’язані з безпосередньою фізичною дією їжі або питва на сосочки язика й піднебіння.

Але й поза цим загальним зв’язком, що підтримує постійні відносини між усіма чуттями, їхні органи можуть перебувати ще й у тіснішій, більш особливій залежності один від одного; внаслідок цього відповідні їм функції мають бути пов’язані такими самими тісними відносинами. Сусідство, безпосереднє сполучення і подібність в анатомічній будові органів смаку й нюху не становлять єдиної умови, що пов’язує ці чуття і певною мірою змішує їх у загальновідомому фізіологічному сенсі; властиві їм відчуття пов’язуються ще й іншими, менш матеріальними відносинами, хоч причини цих відчуттів цілком різні й аж ніяк не подібні — ні за своєю природою, ні за впливом, який вони справляють на весь організм. Окрім того, ці відчуття переплітаються найдивовижнішим чином; вони взаємно спрямовують одне одного, допомагають одне одному, видозмінюють і навіть можуть спотворювати одне одного. Нюх, здається, є провідником і сторожем смаку; останній, у свою чергу, справляє могутній вплив на нюх. Нюх може відокремлювати свої функції від функцій смаку: те, що подобається одному, не завжди приємне іншому. Але оскільки їжа й питво не можуть проходити через рот, не справляючи більшою чи меншою мірою значного впливу на оболонки носа, то щоразу, як вони стають неприємними для смаку, вони стають неприємними й для нюху, а їжа й питво, неприємні для останнього, поступово долають це відразу, коли вони подобаються смаку.

Щоб не загубитися в незліченній безлічі прикладів, що тут постають, я обмежуся одним зауваженням, найважливішим за своїм загальним значенням. Безперечно, для кожного органа чуття далеко не одне й те саме — отримувати поодинокі враження від предметів, що діють на нього, чи отримувати їх за сприяння іншого або кількох інших чуттів, тобто одночасно з враженнями, які ті самі предмети справляють і на них. За наведеного вище припущення, наприклад, коли Кондильяк змушує свою статую нюхати троянду, то відчуття обмежується самим лише нюхом, воно не супроводжується жодним стороннім враженням: отже, він має право сказати, що статуя стає щодо самої себе запахом троянди, але не більше, і цей вислів, такий самий точний, як і дотепний, досконало передає просту видозміну, яку тієї миті зазнає головний мозок. Але якщо замість цього цілковитого усамітнення нюху ми розглядатимемо його діяльність у згоді, як це майже завжди буває насправді, з діяльністю всіх або принаймні багатьох органів, якщо в той час, як нюх відчуває запах троянди, зір сприймає враження її кольору, приємної форми й руки, що її підносить, якщо вухо чує кроки й голос людини, яка тримає квітку, то чи можна припустити, що свідомість і судження мозку обмежаться тим, що припускає Кондильяк? І оскільки визнано, що судження змінює або виправляє відчуття, то чи можна сумніватися в тому, що запах троянди не набув нових властивостей унаслідок одночасного сприяння йому інших відчуттів? Якщо, нарешті, бажання тягнеться до квітки, що віддаляється й більше не повертається, або якщо вона повертається, коли бажання вже немає, і ці почергові обставини повторюються так часто, що залишають виразні сліди в головному мозку, то хіба вони не становлять сукупності даних, з яких мають випливати уявлення або поняття про зовнішні предмети?[18] І хоча опір бажанню в цьому випадку не є фізичним опором для бажаного руху, чи не досить уже самого цього, особливо за сприяння різних, сторонніх відчуттів, щоб самосвідомість склала два окремі поняття про те, що перебуває поза нею?

Безперечно, статуя, навіть із погляду дії на неї самих лише відчуттів, що їх справляє нюх, насправді все ж не є тим, чим вона має бути за припущенням Кондильяка, тобто не простим запахом троянди. Адже вже через те, що органи чуття не можуть отримувати усамітнених вражень і що вони не діють один від одного окремо, вони перебувають у незмінній взаємній залежності; їхні функції ускладнюються й видозмінюються, а результати відчуттів, властивих кожному з них, набувають характеру, зумовленого природою і відповідного до міри того впливу, якому підпорядкований кожен із них.

Ба більше: особливі симпатії пов’язують органи кожного чуття з різними іншими органами, кожне збудження яких вони поділяють і стан яких впливає на характер властивих їм відчуттів. Багато хвороб нервової системи, деякі хвороби, що стосуються виключно шлунка й грудобрюшної перегородки, здатні настільки спотворити функції слуху, що всі звуки цілком змінюються, чуються такі, яких зовсім не існує, або ж настає цілковита глухота. Черевні нутрощі справляють такий самий могутній вплив і на функції зору. Більшість очних хвороб залежить від шкідливих речовин, що потрапили або скупчилися в травному каналі: деякі гіпохондричні напади та різні розлади матки й яєчників миттєво паралізують зоровий нерв і спричиняють тимчасову сліпоту. Ми зауважили в іншому місці, що нюх перебуває в надзвичайному симпатичному зв’язку з органами розмноження. Не менш тісний зв’язок існує між нюхом і травним каналом, і якщо різні хворобливі стани травних органів можуть спотворювати враження запахів, то багато хвороб черевних нутрощів цілком знищують здатність їх сприймати. Що ж до смаку, то всім відомо, що його відчуття цілком підпорядковані усвідомленню загального добробуту або хвороби, особливо ж відчуттю, яке викликається станом шлунка та інших частин, що беруть безпосередню участь у травленні; цей стан зазвичай із надзвичайною безпомилковістю спрямовує його щодо вибору їжі та її кількості, якщо тільки уява не спотворить цього благодійного інстинкту.

Зауважимо ще, що оскільки кожне відчуття не може ввійти в діяльність інакше, як завдяки попередній діяльності всіх загальних систем органів і підтримуватися лише силою всіх одночасних відправлень, то воно незмінно й необхідно зазнає на собі впливу їхніх звичок і більшою чи меншою мірою поділяє найзвичайніші їхні збудження. Отже, ступінь чутливості нервової системи та рівновага її з руховою системою справляють сильний вплив на характер вражень, які одержує окремо кожен орган чуття. Саме цією обставиною, так само, а може, й більше, ніж безпосереднім станом органа, що приводиться в діяльність, пояснюється сила їх або слабкість, жвавість або млявість, тривалість або швидкоплинність. Таким чином, стан кровообігу та звички кровоносної системи надають відчуттям різного характеру, який ми марно намагалися б пояснити особливою будовою органа чуття, що сприймає ці відчуття; нікчемної різниці в одній лише швидкості обігу соків досить, щоб виправити або спотворити, оживити або притлумити разом усі відчуття.

Зауважимо, нарешті, що всі органи чуття виконують властиві їм відправлення лише завдяки своїм безпосереднім і постійним зв’язкам із головним мозком, що на них насамперед відбиваються зміни в його будові і що стан його є умовою, найбільш здатною видозмінити й навіть цілком перервати порядок і характер відчуттів.

На цьому я зупинюся: нові докази мало додали б ваги тому, що вже сказано мною. Отже, ми можемо з повною певністю зробити висновок, що при раціональному аналізі неможливо відокремити відправлення жодного органа чуття від відправлень решти; що всі вони іноді необхідно, але здебільшого випадково, сприяють одне одному; що всі їхні відправлення перебувають у постійній залежності від впливу різних органів або нутрощів, і що вони визначаються та спрямовуються ще безпосереднішою і могутнішою діяльністю загальних систем, особливо мозкового осереддя.

Ці міркування відкривають цілком нові шляхи для вивчення людини; вони з більшою точністю позначають джерела, з яких народжуються і якими спрямовуються перші поривання, перші уявлення та перші спонукання; словом, усі викладені міркування в сукупності своїй становлять програму і, так би мовити, план нового «Трактату про відчуття», виконання якого в означеному напрямі й з усіма необхідними подробицями, можливо, було б не менш корисним нині для поступу ідеології, ніж свого часу був корисний трактат Кондильяка.

Про інстинкт.

§ I

Докладний виклад подробиць щодо інстинктивних схильностей, що розвиваються в зародку ще до того, як зовнішній світ подіє на нього, дає мені змогу кількома словами викласти те, що мені ще лишилося сказати про інстинкт узагалі.

Ми бачили, що частинки або матеріали, з яких утворюються тваринні речовини, самі по собі становлять лише особливі поєднання, що є наслідком постійного прагнення всіх частинок матерії одна до одної. Далі ми бачили, що організація є результатом нових прагнень, яких ці матеріали набувають у процесі свого утворення, і що зі збільшенням числа поєднань останні впорядковуються за іншими законами й набувають нових властивостей; що, нарешті, утворюються інші, особливі прагнення, з яких, своєю чергою, народжуються нові порядки явищ, що, здається, не мають нічого спільного з прагненнями попередніх, первісних поєднань. Отже, сильне прагнення азотної кислоти до поташу не помітне ні в азоті, ні в кисні, а властивості різних ефірів не виявляються ні в спирті, ні у відповідних їм ефірних кислотах.

Природа кожного поєднання, звісно, залежить від природи речовин, що його складають, але вона залежить також і від їхньої відносної кількості та від умов, за яких вони поєднуються. Цих умов нерідко буває досить для цілковитої зміни наслідків. Якщо, наприклад, сірка, недостатньо насичена киснем, утворює летку кислоту з різким запахом, то та сама сірка й той самий кисень, за повного насичення, утворюють кислоту важку, стійку й майже без запаху. Так само досить певних особливих і різних умов, за яких поєднуються азот і кисень, щоб утворилися то азотиста, то азотна кислота, то просте атмосферне повітря.

Ми вже визнали з фізіологічного дослідження відчуттів і підтвердили новими доказами, що діяльність нервової системи, як органа чутливості й як джерела життєвих відправлень, полягає в поєднанні в загальному осередку вражень, отриманих чутливими закінченнями, і в поширенні з нього силою справжньої відбитої діяльності послідовних і відповідних спонукань, що приводять у рух усі частини, які входять до сфери діяльності цього самого осередку. Крім того, ми переконалися, що в тваринному організмі може первісно існувати або утворюватися силою послідовних життєвих звичок більш чи менш значна кількість цих нервових осередків, які, попри своє підпорядкування загальному осередку, наділені власною чутливістю, справляють власний вплив і часто залишаються відокремленими у відповідній їм ділянці щодо отримуваних вражень або виконуваних рухів; тоді ж ми зауважили, що в загальному осередку відбита діяльність набуває характеру волі й що в ньому міститься самосвідомість; що якщо всі органи можуть чинити на нього дію, відповідну їхньому значенню, то спонукання, що утворюються всередині нього самого, охоплюють усі органи й узгоджуються з їхніми різними відправленнями та зі станом кожного з них окремо. Дослідивши, нарешті, що різні системи органів і пов’язані з ними потреби розвиваються неодночасно, а послідовно й поступово; що потяги, зумовлені цими потребами або ті самі потреби в діяльному стані, необхідно складаються в черговому порядку, ми помітили, що з кожною системою органів зароджується й зміцнюється особливе, властиве їй інстинктивне прагнення: спершу самозбереження, потім тісно пов’язане з ним живлення і, нарешті, рух, що залежить від того й того; і оскільки всі потреби, які не можуть існувати для нас окремо від здібностей, ми віднесли до тваринного прагнення, що його викликає кожне нове поєднання,[19] то нам удалося, не виходячи з безсумнівних фізіологічних фактів і з безпосередніх аналогій, які дають закони, спільні всім часткам матерії, скласти просте й визначене поняття про тварину, що живе, відчуває й бажає, яка з’являється на світ із яйця або з материнської утроби. Але точно такими самими способами й точно таким самим рядом відправлень утворюються і згодом її поняття щодо різних предметів зовнішнього світу, схильності або пристрасті, зумовлені цими поняттями, і спонукання, усвідомлювані в силу цих пристрастей і схильностей; я хочу сказати, що враження, які отримують нервові закінчення, з яких складаються безпосередні органи чуття, передані до мозкового осередку, викликають у ньому відбиту діяльність і прагнення, узгоджені з природою цих органів, як це відбувалося до того часу з враженнями, що йшли від нутрощів, які тільки й отримувалися в окремих осередках і в головному мозку.[20]

Утім, що стосується наслідків, то легко помітити в них певну відмінність. Оскільки самосвідомість міститься лише в загальному осередку, то всі відправлення, що не виходять за межі сфери окремих осередків, не можуть викликати ні помітного судження, ні відчутного бажання, а оскільки враження, що надходять від внутрішніх нервових закінчень, далеко не такі виразні й не можуть так розкладатися та впорядковуватися, як враження, які дають власне органи чуття, то і вони, і наслідки їхні завжди бувають, та й легко зрозуміти, що й мають бути, дещо невиразними й невизначеними.

Отже, перші прагнення й перші звички інстинкту становлять ряд законів утворення й розвитку органів; вони особливо належать до внутрішніх вражень і спонукань, які останні викликають в усьому організмі тварини. Ті, що утворюються в пізніші епохи життя, незрівнянно сильніше просякнуті участю й впливом вражень зовнішнього світу, що їх отримують органи чуття, але своїм існуванням вони завжди завдячують стану нервових розгалужень, розсіяних у глибині нутрощів і найголовніших органів, а іноді й внутрішньому розташуванню в самій мозковій системі, і постійно бувають позначені невиразним характером, що засвідчує їхню слабку залежність від розсудку й волі.

§ II

До першого класу цих звичок і прагнень, очевидно, слід віднести ті, що виявляються в мить появи тварини на світ. Так, перепілка або куріпка, яка ще не зовсім звільнилася від яєчної шкаралупи, вже біжить за зерном або комахою; кошеня й цуценя із заплющеними очима тягнуться до материнського соска; каченя прямує до води, щойно відчує її близькість, і кидається в неї, щойно її побачить, попри тривожні крики матері, що належить до іншого виду й застерігає про небезпеку, яка, як їй здається, загрожує малому; молода черепаха, яка ще не обсохла від рідини яйця, з якого вона насилу виповзла, негайно прямує до моря, обирає дорогу, не звертає з неї й десять разів вирушає в путь, попри відстань, і куди б її не повертали головою; усі ці явища належать до первісних прагнень і випливають із законів організації та з порядку її розвитку. Можливо, слід було б віднести до того самого класу деякі інші схильності або особливі спонукання, що набувають усієї своєї сили значно пізніше, коли тіло тварини майже цілком завершить свій розвиток, як-от інстинкт мисливського собаки, який, залежно від породи, до якої належить, іде за тією чи іншою дичиною й природно, без усякого попереднього виховання, користується різними засобами для її здобуття; люта вдача тигра, який не піддається ні суворому, ні лагідному поводженню і, попри те, що досхочу наситився м’ясом і кров’ю, ще з більшою люттю кидається на все, що хоч трохи наділене життям; ненависть тхора до кролика, один вигляд і запах якого, навіть на далекій відстані, негайно доводять його до шалу, якого він одразу ж визнає за свого ворога, до знищення якого відчуває непереборне прагнення, попри те, що ніколи його не бачив, попри те, що в його пам’яті немає й сліду, пов’язаного з цією безпечною для нього й слабкою твариною.

Справді, всі ці поривання інстинкту істотно залежать від внутрішньої природи організації; перші риси їх, безперечно, накреслюються в мозковій системі в ту саму мить, коли зародок постає на світ, і якщо енергія їх розвивається вже в майже зрілій тварині, то це тому, що для її виявлення потрібен значно більший ступінь сили в членах. Але, як би там не було, ми віднесемо до другого класу інстинктивних звичок і спонукань, тобто до того, який становлять пізніші епохи, більш або менш віддалені від народження, спонукання, зумовлені розвитком деяких окремих органів, наприклад органів розмноження; потяги або відрази до деяких речовин,[21] що слугують їжею або ліками, які спостерігаються в більшості хвороб; інстинкти або навіть пристрасті, не властиві породі й такі, що трапляються за деяких уражень нервової системи.

Утім, досить у цьому разі нагадати те, що було сказано в іншому місці про ці різні явища; і, зовсім не входячи в нові подробиці, можна вважати безсумнівним, що інстинктивні поривання, які виникають упродовж життя, випливають, подібно до тих, що виявляються твариною відразу по її народженні, з внутрішніх вражень, які у своєму походженні аж ніяк не залежать від вражень, що їх сприймають власне так звані органи чуття, хоч невдовзі вони домішуються до всіх відчуттів і до певної міри можуть бути видозмінені розсудком і волею.

Спираючись на зауваги, викладені в цьому Мемуарі, а також на ті, що наведені нами у фізіологічному дослідженні відчуттів, ми не можемо сумніватися ні в існуванні порядку спонукань і схильностей, породжуваних враженнями, майже незалежними від зовнішнього світу, ні в характері, що відрізняє ці схильності й ці спонукання волі, які випливають із більш або менш виразно відчутних, але справді усвідомлюваних вражень, ні в існуванні умов, які майже завжди поєднують і з’єднують, а іноді й змішують обидва роди цих схильностей. Я вважаю, що сукупність цих зауваг проливає нове світло на вивчення людини. Я вважаю також, що якщо професор Драпарно [22] виконає прекрасний план запропонованих ним дослідів для означення відповідного ступеня розвитку розсудкових здібностей або чутливості, властивих різним породам тварин, і для накреслення, так би мовити, їхньої ідеологічної драбини, то йому не буде зайвим узяти за вихідну точку ті положення, до яких привели нас наші дослідження. Можливо, він погодиться, що його пошуки мають бути спрямовані в тому самому сенсі; і, можливо, ще не буде з нашого боку надмірною сміливістю передбачення, що він постійно натраплятиме на тим пряміший і міцніший інстинкт, чим простіші засоби для самозбереження й живлення, або чим простіша сама організація; що він знайде його тим більш розвиненим, широким і живим, чим витонченішою буде чутливість внутрішніх органів і чим значнішим буде їхній вплив на мозковий осередок; що для оцінки, нарешті, ступеня розсудкових здібностей кожної породи йому майже завжди досить буде знати лише небезпеки, що їй загрожують, труднощі в пошуках їжі та кількість вражень, які вона неминуче дістає від зовнішніх предметів, особливо від інших живих істот, чи житиме вона з ними в мирі та згоді, чи вестиме з ними жорстокі й безперервні війни.

Про симпатію.

§ I

За загальним законом, що не допускає жодних винятків, частинки матерії тяжіють одна до одної. У міру того як ці частинки, які ми припускаємо простими й первісними, зближуються, поєднуються й утворюють цілість, вони набувають нових потягів. Подальші притягання між ними відбуваються вже не випадково: від цієї миті тіла тяжіють одне до одного вибірково; вони надають одне одному перевагу; і чим далі вони віддаляються від первісної простоти, тим виразніше зазвичай у нових їхніх потягах помітний той характер спорідненості, закони якого, здається, становлять основний порядок всесвіту.

Організована речовина, особливо тваринна, спершу викликана тими самими засобами й у силу тих самих законів, залишається під їхньою владою в усіх своїх подальших розвиткух, у всіх послідовних поєднаннях, до яких вона прямує аж до хвилини свого цілковитого розкладу. Звідси безпосередньо випливають усі явища, в яких виявляється самобутність життя, усі внутрішні функції, що розвивають органи тварини, і всі первісні рухи, які розкривають і закарбовують її схильності та справжні спонукання.

У кожному окремому організмі подібність або аналогія речовин вабить їх переважно одна до одної; здається навіть, що, зливаючись одна з одною, вони стають дедалі подібнішими. Таким чином одушевлені частини мало-помалу зростають і відновлюють щоденні втрати; так удосконалюється організація й виправляються спотворення, неминучі під час вибору їжі або її вживання, а також більш або менш значні розлади, настільки ж неминучі при численних функціях, що сприяють травленню.

Тваринні речовини виявляють тим сильнішу взаємну спорідненість, вони прямують до організації тим безпосередніше, чим більше вже оживлені. Так, наприклад, коли драглиста й волокниста речовина перебувають поза потоком кровообігу, в якому вони утримуються в роз’єднаному стані, то волокнина, що відзначається вищим ступенем оживлення, захоплює драглисту речовину, втягує її, так би мовити, у сферу своєї діяльності й, передаючи їй частку свого прагнення до ущільнення, організує її в оболонки, що набувають різної будови й різного ступеня її, залежно від форми, функцій і чутливості сусідніх частин.

Підемо далі; ми побачимо слизисті виділення, що складаються з лімфи, волокнистої та драглистої речовини, які часто утворюються під час запальних хвороб у сильно уражених внутрішніх частинах; вони організуються тим швидше, чим сильніше наближаються до стану живих частин, чим чутливіші або діяльніші ці внутрішні частини; і якщо лише умови хоч трохи будуть сприятливі для їхнього взаємного з’єднання, то невдовзі нерви й судини останніх поширюються і спаюються з відповідними їм нервами та судинами іншої частини, так що можна стежити оком за випадковим утворенням цього наросту, що вкриває їх. Точно так само стягуються розрізи, матеріал яких, добре відомий нині, становлять слизисті рідини, що звичайно трапляються в клітковій тканині; справді, ці соки, змішуючись із волокнистими речовинами, що їх виділяють запалені органи, густішають у міцну тканину, в якій невдовзі розвиваються всі життєві явища: самобутній рух, обіг соків, чутливість.[23] Нарешті, частини цілком організовані й прикладені одна до одної так, щоб груба шкірка або водянисті соки не перешкоджали їхньому з’єднанню, зростаються, подібно до живців дерев, складених під час щеплення; їхні відповідні нерви й судини, прямуючи одне до одного та спаюючись між собою, проникають з однієї частини в іншу, так що обидві вони складаються в одну, живуть одним, спільним життям, і кожен окремий рух, виконуваний однією з них, відповідає враженням, якими вони обмінюються і взаємно посилають з однієї в іншу. Це явище підказало Тальякоцці, хірургові шістнадцятого століття, дивну, але вельми дотепну думку — відновлювати деякі частини обличчя, як-от ніс, губи тощо, зруйновані хворобами або ранами. Він робив надріз, відкривав живе м’ясо і прикладав до нього потрібну частину кліткової тканини, наприклад руки, і не торкався її доти, доки не був певен, що щеплення вдалося в усіх точках. Усі хірургічні праці говорять про цей засіб або, точніше, згадують про нього, бо, вочевидь, до нього вдавалися вельми рідко навіть за життя винахідника; а згодом, через труднощі, що його супроводжували, його рішуче було залишено.

Усе сказане нами стосується тваринної речовини, наділеної життям; лише в цьому стані, який сам, як ми щойно говорили, залежить від умов її первісного утворення та від стійкості одних і тих самих розташувань, виявляється це могутнє прагнення до взаємної організації. Але щойно її охопить смерть, то чим енергійнішим прагненням до утворення нових сполучень були наділені її частки, тим швидше вони роз’єднуються смертю і тим скоріше, отже, руйнуються тіла, що складаються лише з їхнього правильного поєднання.

§ II

Симпатія, як прагнення однієї живої істоти до інших істот того самого або відмінного від неї виду, належить до царини інстинкту; вона навіть певною мірою і є самим інстинктом, якщо брати її в найширшому значенні. Тваринне прагнення й відраза, як ми вже зауважили, залежать від того самого порядку причин — від потреб тварини та від її організації. Але остання виразно зумовлюється обставинами, що керували первісним утворенням осередку життєвого тяжіння. Цей інстинкт, вирощений, видозмінений, перетворений потребами, розвивається в усіх напрямах, набуває різного характеру, проходить усі ступені й відтінки, починаючи від м’якого й жвавого суспільного потягу людини, бджоли, мурашки й аж до довільної, дикої самотності кабана, до ненаситної люті тигра; і оскільки потреби тварини зумовлюються її породою, то всі інстинктивні прагнення, перебуваючи в залежності від потреб, необхідно мають узгоджуватися з усіма ступенями й усіма способами оживотворення.

Ось причина, чому, наприклад, прагнення до самозбереження спонукає полохливу породу тікати при вигляді будь-якої змії, тим часом як інші породи, керовані інстинктом живлення, сміливо кидаються на них, роздирають на шматки й пожирають. Усі породи гримучих змій поширюють на далеку відстань навколо себе жах одним звуком своїх хвостових лусок і огидним запахом; вони вганяють у нерухоме заціпеніння слабких тварин, які найчастіше навіть не намагаються втекти від них; вони нерідко спричиняють таке саме становище й у самих птахів, яким, здавалося б, ніщо не заважає сховатися в повітрі від їхніх смертоносних зубів. Але деякі, відважніші тварини, як-от тапіри або навіть свині, перевезені з Європи до Америки, без жодного страху хапають їх, роздирають на шматки й ковтають, перш ніж у них згасне життя.

Лев наділений такою могутньою силою, він озброєний такими страшними зубами й кігтями, що майже всі тварини з жахом тікають від нього. Судячи з розповідей мандрівників, які сміливо проникли в спекотні пустелі, де міцні м’язи й могутня його природа дістають повний свій розвиток, собаки, коні, воли втрачають у його присутності всяку бадьорість; вони тремтять від жаху й утікають, щойно здалеку пролунає його голос; вони дрижать, шерсть у них стає дибки, тіло їхнє вкривається потом, коли десь поблизу нишпорить лев, хоча його присутність часто ще не виявляється для людини жодною помітною ознакою;[24] і цей таємничий, інстинктивний жах не раз служив благодійним застереженням для мандрівника, що заблукав у лісі разом із ними. Попри це, потреба в їжі та спільні інтереси пов’язали лева із шакалом, породою, наділеною тонкішим нюхом, більшою проникливістю в пошуках здобичі, більшою спритністю й наполегливістю в її переслідуванні та такою, що погодилася полювати на його користь, тобто заганяти дичину в його кігті, з умовою отримати свою частку здобичі. Таким самим чином новоголландські собаки,[25] що становлять щось середнє між шакалом і лисицею, наділені ненаситною жадобою до будь-якої породи птахів і не піддаються жодному виправленню, попри те, що в усьому іншому ці собаки надзвичайно слухняні. Щоб не збільшувати кількості прикладів, що належать сюди, зауважимо, нарешті, що в орла й орлиці суспільний і родинний інстинкт щодо виведених ними орлят поступається індивідуальним потребам самозбереження: вони без вагань виганяють ще слабких орлят зі своїх володінь у повітрі й на землі, які вважають такими, що належать виключно їм самим.[26]

Я особливо зупиняюся на відразі (антипатії), бо приклади симпатії трапляються в безлічі в усіх суспільних породах і тому, що симпатія є певною мірою загальним законом живої природи. Легко зрозуміти, що винятки зумовлюються завжди ворожим станом, викликаним необхідністю або якоюсь особливою будовою тіла, визначуваною фізичними властивостями частинок, з яких воно складається. Для симпатичного потягу двох одушевлених істот одна до одної досить, щоб їхні потреби на початку свого виникнення не змушували їх уникати, нападати й пожирати одна одну; щоб враження, передавані з покоління в покоління, не обернули цих потягів на стійкий інстинкт, або щоб відомі звички організму, відомі поєднання уявлень, спогадів і навіть найнепевніших збуджень не породжували в них штучного інстинкту, або ж, нарешті, для цього, можливо, необхідно, щоб їхні взаємні розташування щодо тваринної електричної рідини або будь-якого іншого тваринного начала, здатного відокремлюватися від їхнього тіла й утворювати навколо них атмосферу, що відштовхує їх, не ставили їх одне щодо одного в таке становище, яке неминуче має викликати відразу.

Усе сказане особливо стосується симпатичних інстинктивних потягів, що складаються й народжуються разом із твариною. Потяги, які розвиваються в наступні епохи життя, являють собою цілком подібні явища й відрізняються хіба що часом, у який вони виявляються, характером звичок, уже засвоєних тоді організмом, і природою органів, станом або збудженням яких вони безпосередньо викликаються. І подібно до того, як у хворобах, з одного боку, виявляються різні потяги до предметів наших фізичних потреб і різні спонуки, спрямовані до певних визначених істот, а з другого боку, з’являються особливі антипатії, відрази, огида, так само два потяги, дві спонуки природи, позначені найсильнішою симпатією, любов і материнське почуття, розглянуті як прості тваринні потяги, не завжди позначаються тими фізичними схильностями, якими вони винятково відрізняються; дуже часто вони видозмінюються, нерідко спотворюються переважними відразами, не завжди зумовленими самими лише перешкодами, що постали на шляху задоволення потреби. І, що найпримітніше, найразючіші спотворення симпатії трапляються взагалі в породах і в окремих тварин, наділених надзвичайною нервовою чутливістю; почасти через перешкоди, що трапляються їм на шляху до задоволення потреб, почасти через цілковите спотворення інстинкту, саме в них, поруч із цією симпатією і навіть унаслідок її безпосередньої дії, трапляються найдивніші антипатії, найнепереможніші відрази, що доходять до сліпого шалу.[27]

Це розсудкове й моральне явище залежить ще й від безпосередніх фізичних причин, воно зумовлюється іншим фізіологічним законом, про який ми неодноразово згадували; я маю на увазі, що найчутливіші істоти найлегше піддаються судомним хворобам і різним спотворенням чутливості.

§ III

Симпатія загалом випливає з почуття самосвідомості, з усвідомлення, хай навіть і вельми невиразного, волі: вона навіть необхідно пов’язується з цим почуттям і з цим усвідомленням. Ми можемо поділяти страждання якоїсь істоти лише завдяки тому, що припускаємо в ній таку саму здатність відчувати, якою володіємо самі. Справді, яким би чином без цього зрозуміти це страждання? Щоб припустити, що тварина відчуває, необхідно припустити в ній самосвідомість. Коли поети хочуть сильніше зацікавити нас квітами, рослинами й лісами, вони одухотворюють їх інстинктом і життям; коли вони мають на меті оживити пустельне місце предметами, які сильніше подіяли б на наше серце, вони одухотворюють ріки, гори, печери, скелі.

Від тієї миті, як ми наділили якусь істоту відчуттями, спонуканнями, самосвідомістю, якою б малою не була її здатність привертати нашу увагу, ми не можемо бути до неї байдужими. Симпатія вабить нас до неї, або антипатія відштовхує нас від неї; ми поєднуємо себе з її існуванням, або вона стає для нас предметом жаху, відрази, ненависті й гніву. Для істоти, наділеної чутливістю, так само природно прагнути до того, в чому вона припускає таке саме почуття, ототожнюватися з ним або уникати його присутності, ненавидіти уявлення про нього, як прагнути до відчуттів задоволення й уникати неприємних відчуттів.

Безперечно, щойно ці схильності підносяться над чистим інстинктом, тобто щойно вони перестають бути простими тваринними потягами або спонуканнями, що стосуються самозбереження тварини, живлення, розвитку й уживання утворених органів, вони стають перевагами, якими ми можемо користуватися, діями, яких ми бажаємо або яких остерігаємося, намірами, які ми припускаємо в них щодо нас, діяльністю, яку ми сподіваємося або не сподіваємося підпорядкувати нашій волі. Але в ці останні почуття непомітно входить безліч міркувань. Могутня потреба впливати на чужу волю й приєднувати її до власної, з чого можна вивести більшу частину явищ моральної симпатії, під впливом життя стає вельми осмисленим почуттям, так що лише на найкоротший час може воно бути віднесене до первісного потягу інстинкту, але, попри це, воно ніколи не буває цілком вільним від нього.

Про симпатію слід сказати те саме, що й про інші первісні інстинктивні потяги: хоч вона утворюється в силу звичок організму, що передують народженню тварини, вона здійснюється різними органами чуття, з функціями яких вона заздалегідь пов’язана законами організації, у враженнях яких вона поєднується, ними освітлюється й спрямовується. Зір, нюх, слух, дотик стають почергово, а іноді й сукупно знаряддями для її виявлення. Живі, світлі, так би мовити, повітряні, як і те начало, що їх викликає, симпатичні враження становлять не лише джерело незліченних уявлень і пізнань, а й породжують або зумовлюють безліч душевних спонукань, які не можуть бути цілком віднесені до розсудкової діяльності. Відчуття, які око отримує від живих істот, за своєю природою відрізняються від відчуттів, що їх дають неживі предмети. Їхні форми, барви, положення щодо інших тіл природи, навіть очікувана від них користь або шкода не є достатніми для пояснення особливого роду внутрішніх порухів, які вони викликають. Погляд на довільний рух дає нам знати, що вони наділені самосвідомістю, подібною до тієї, з якою пов’язане наше власне існування. Від цієї миті між нами встановлюються інші стосунки, і, можливо, незалежно від спонукань і уявлень, виявлюваних їхнім зовнішнім виглядом або грою їхньої фізіономії, світлі промені, що виходять із їхнього тіла, особливо з очей, наділені певними фізичними властивостями, відмінними від променів, що виходять із тіл, позбавлених життя і чуття.

У птахів, у яких переважаючим органом чуття є зір, із функціями цього органа переважно пов’язана більша частина інстинктивних потягів. Розтинаючи повітря, гострим зором охоплюють вони широкий простір; із найвищих шарів атмосфери спрямовують вони очі в найнижчі долини й у саму глибінь лісу. Цим широким і могутнім поглядом відшукують і впізнають вони здалеку предмет своєї любові; відлучаючись на далеку відстань по їжу для малят, вони можуть не втрачати з поля зору гнізда, знати про найменшу небезпеку для них і негайно поспішати їм на допомогу. Тією ж самою здатністю вони чатують на здобич, переслідують її й падають на неї, мов блискавка, розраховуючи простір із незвичайною вірністю й пролітаючи його з дивовижною точністю; нею ж вони помічають і руйнують усі наміри будь-якого ворога, що чатував на них або переслідував їх.

§ IV

У тварин, у яких зір і слух не застосовуються до різноманітних предметів, особливо якщо їм не доводиться помічати безлічі взаємозв’язків між ними, головним органом інстинкту, вочевидь, є нюх; отже, він є й головним органом симпатії. Багато порід виразно спрямовуються до істот тієї самої або спорідненої з ними породи запахом, що його виділяє їхнє тіло, який указує їхній слід і дає знати про їхню присутність значно раніше, ніж їх почують вуха або побачать очі. У чотириногих, які народжуються й певний час після народження залишаються із заплющеними очима, нюх і дотик, вочевидь, становлять єдиного провідника первісного інстинкту, тоді як курча, маленька перепілка й куріпка, щойно вийшовши з яйця, користуються надзвичайно вірним зором і, бігаючи за комахами, вони точно співвідносять із відстанню м’язові зусилля своїх ніг і так само безпомильно спрямовують м’язи голови та шиї, щоб схопити слабким дзьобом свою маленьку здобич. Цуценята й кошенята, приваблені приємним і вологим теплом матері, особливим запахом її тіла й грудей, наповнених молоком, повертаються до них, відшукують їх і опановують ці сховища, в яких перша їжа для них уже цілком приготована природою. У період кохання самці й самки відчувають присутність і впізнають одне одного здалеку за допомогою запаху, що його виділяє їхнє тіло, наділене в цю пору більшою життєвою силою.

Можна припустити, що кожна порода і навіть кожна окрема тварина виділяє особливий запах, що навколо неї утворюється ніби атмосфера з тваринних випарів, яку безперервно відновлює саме життя;[28] і коли тварина переміщується, то постійно залишає за собою частинки, за якими її можуть безпомилково вистежувати тварини тієї самої породи або іншої, наділеної тонким нюхом. Так собака розрізняє слід зайця, лисиці, оленя й лані; серед багатьох оленів вона вміє впізнати слід того, за яким вона кинулася насамперед, і аж ніяк не дає себе обдурити хитрощами, яких уживає переслідувана тварина проти такого вірного й небезпечного для неї інстинкту.

Випари молодих і сильних тварин загалом здорові; тому вони викликають приємні, більш або менш помітні враження. Звідси народжується та інстинктивна схильність, що приваблює до них і що дарує певну органічну втіху при погляді на них, при їхньому наближенні, ще до того, як до неї приєднається будь-яке міркування про користь чи прихильність до них. Повітря стайнь, у яких охайно утримують корів і коней, так само є здоровим і приємним; існує думка, і вона не позбавлена підстав, що це повітря може бути корисним для лікування деяких хвороб. Монтень розповідає, що один лікар у Тулузі, зустрівши його в старого, хворого на сухоти, який перебував під його наглядом, вражений бадьорим виглядом і свіжістю юнака (філософові тоді було ледве двадцять років), порадив своєму хворому оточити себе молодими людьми з тією самою метою — розважити себе й водночас відновити свої сили. Давні добре знали, до якої міри може бути корисним для розслаблених старців і для хворих, виснажених хтивими втіхами, жити в атмосфері, насиченій відновлювальними випарами молодих і здорових людей. Ми знаємо з Третьої книги Царств, що Давид спав із гарненькими дівчатами, аби зігрітися й відновити свої сили. За свідченням Галена[29], грецьким лікарям під час лікування різного роду сухот із давніх часів була відома користь — змушувати хворого ссати груди молодої й здорової годувальниці, і досвід показав їм, що не досягається того самого результату, якщо хворий питиме те саме молоко, видоєне в посудину. Капівацій урятував від сухот спадкоємця однієї знатної італійської родини, змусивши його спати з двома молодими й сильними дівчатами. Форест наводить, що один молодий болонцієць вилікувався від тієї самої хвороби, проводячи день і ніч біля двадцятирічної годувальниці, і результат лікування був настільки разючим, що виник побоювання, аби одужувальний знову не втратив своїх сил разом із тією, яка їх йому повернула. Нарешті, щоб завершити цю тему, Бургаве казав своїм учням, що бачив, як було врятовано одного німецького принца тим самим засобом, який колись так успішно застосував Капівацій.

Якщо інстинктивні спонуки, пов’язані із симпатією, дуже часто збуджуються й спрямовуються нюхом, то й ті з них, що дістали назву антипатії, так само часто пов’язані з функціями цього самого органа. Ними нижчі тварини попереджаються про наближення лева. Різні породи гримучих змій, особливо лютий гримучник, як ми вже згадували, поширюють довкола себе запах, який здалеку впізнають чотириногі й птахи, що служать їм поживою, і який проймає їх глибоким жахом. Те саме слід сказати і про багато порід боа, особливо про священного удава, чудовисько-плазун, що своїми кільцями душить кіз, газелей, телят і навіть найсильніших биків. Нарешті, це ж стосується майже всіх хижих порід, що живуть лише війною, кров’ю і руйнуванням. Випари кожної з них, які вони лишають за собою або які всюди випереджають їх, часто слугують застереженням для нещасних жертв, що далеко тікають від них, але часто також останні тим певніше стають їхньою здобиччю, що ці випари позбавляють їх змоги тікати, вражаючи їх заціпенінням.

§ V

Вухо передає в головний мозок безліч зовнішніх вражень і постачає багаті матеріали для знання: ось, можливо, причина, чому воно бере меншу участь в інстинктивних поривах і слабше сприяє умовам, що їх викликають і виявляють. Усі чутливі здатності вуха, що, втім, відзначаються надзвичайною жвавістю, чутливістю й різноманітністю, здається, поглинуті незліченною множиною вражень усякого роду, призначених майже виключно для виклику розсудкових функцій, для складання свідомих суджень і для збудження розчленованих і визначених бажань. Проте певною мірою загальна могутність музики над тваринною природою доводить, що збудження, властиві вухові, аж ніяк не можуть бути зведені лише до відчуттів, усвідомлюваних і зіставлюваних розсудковим органом: у цих збудженнях є щось безпосередніше. Люди, що стоять на найнижчому щаблі розвитку, не менш пристрасно люблять спів, ніж люди, чий слух став чутливішим і гострішим унаслідок суспільного життя. Не кажучи вже про крилатого співця, чудове горло якого в цьому відношенні є дивом природи, велика кількість пташиних порід наповнює повітря приємним співом; багато свійських тварин і деякі породи ще не приручених, здається, слухають із задоволенням людський спів і штучні звуки його музичних інструментів. Існують особливі поєднання звуків і навіть простих вигуків, які охоплюють усі чутливі здатності, які безпосередньою дією миттєво народжують у душі певні почуття, що, здається, підпорядковані їм у силу первісних законів організації. Ніжність, смуток, похмуре страждання, жива радість, безтурботна веселість, гаряча мужність, гнів можуть бути викликані або втихомирені найпростішими піснями: дія останніх буде тим певнішою, чим вони простіші, чим коротші їхні слова і чим доступніші вони є. У розмовному мовленні так само є звуки, які, здається, потрясають увесь чуттєвий організм: у ньому існують вигуки, що без сприяння будь-яких слів, а іноді всупереч супровідним їм смішним або найзвичайнішим словам, ідуть просто в серце й викликають у ньому глибоке почуття. Просякнутий погрозою й натхненням голос проповідника справляє сильніший вплив на грубих слухачів, ніж слова його проповіді і, особливо, його міркування, якими він намагається схилити їх на свій бік. Для успіху йому зовсім не обов’язково, щоб слухачі могли стежити за його доводами й розуміти проповідь; відомо, що навернень, здійснених ними, часто було тим більше і тим успішніших, чим менше вони знали мову країни, в якій проповідували.[30] Якщо звуки їхнього голосу правильні, виразні, зворушливі, то не має значення, що слова їхні не мають сенсу й значення.

Усі ці явища очевидно належать до царини симпатії, і розсудковий орган бере в них справжню участь лише як загальне осереддя чутливості.

§ VI

Що стосується дотику, то механічна, так би мовити, точність його відправлень або, точніше, виразніший характер тих відносин між предметами, що підлягають йому, не допускають особливого значення його в порядку прагнень і схильностей, які за своєю природою неминуче є дещо невиразними. Його симпатична дія, вочевидь, може відбуватися лише за сприяння тваринного тепла. Це тепло, дію якого аж ніяк не слід змішувати з дією будь-якого іншого тепла, в багатьох випадках безсумнівно слугує провідником інстинкту, а його солодкий вплив викликає відчуття, яке можна віднести лише до простої тваринної дії. Безліч явищ подібного роду щодня постає перед нашими очима; але спостереження ще не зібрані; у цьому відношенні довелося б навіть провести різні досліди, які, як мені здається, нікому не спадали на думку. Тому нині я обмежуюся лише вказівкою на безліч постійних і всім відомих фактів.

Хоча зовнішні чуття деякий час залишаються бездіяльними в людському зародку і в зародку порід, що за характером своєї чутливості є найближчими до людини, проте, оскільки первісні закони організації пов’язують одну з одною всі частини тіла, оскільки відправлення одних підпорядковуються відправленням інших у силу різних таємничих відносин, що відновлюються більш або менш тривалим сном деяких органів, то легко зрозуміти, що навіть у саму мить народження власне так звані чуття вже можуть сприяти інстинктивним прагненням і що вони мають брати в них більшу або меншу участь, залежно від характеру потреб і здібностей тварини.

Але це ще не все.

Ми бачили, що ці прагнення невдовзі поєднуються з розсудковими відправленнями, що вони видозмінюють їх і, своєю чергою, видозмінюються ними; і, мимохідь кажучи, не підлягає сумніву, що помилка філософів, які надавали надмірного значення то розсудку, то інстинкту, пояснюється саме цією останньою обставиною. Але нині визнано, що безпосередні органи чуття становлять у цьому відношенні головні знаряддя розсудкового органа. Їхні відправлення, як причина, що породжує думку, отже, справляють первісний вплив на всі відправлення, з якими вони пов’язані й яким сприяють, — і на думку, і на бажання, що їх вона викликає.

Отже, нові, вельми численні, хоч і не такі прямі відносини встановлюють новий порядок взаємної залежності між відправленнями та симпатичними прагненнями: ці відносини тим ширші, а ця залежність тим помітніша в тварин, чим вищою мірою розуму наділені породи, а в людині — чим сильніший її розвиток і чим вищі умови її суспільного життя; так що невдовзі стає неможливо розрізнити те, що в симпатії належить органічним умовам, від того, що постійно домішується до неї з боку відносин людини до подібних їй істот і до всіх предметів всесвіту.

З цієї точки зору й з боку поєднань із розсудковими відправленнями симпатичні прагнення вже дуже далекі від тваринної спорідненості, з якої самі виросли: вони втрачають навіть подібність до чистого інстинкту. Від цієї миті — це вже більш або менш добре усвідомлювані почуття, більш або менш осмислювані душевні рухи: щодо інстинкту і ті, й інші становлять те саме, що думка й осмислене бажання — щодо відчуття, подібно до того як, своєю чергою, інстинкт щодо первісної тваринної спорідненості становить те саме, що відчуття — щодо найпростішого враження, тобто такого, яке отримують нервові закінчення, що належать окремому, частковому осередку. Досягши цього межового пункту, симпатичні прагнення легко могли обманути найуважніших і найсуворіших природодослідників. Величезна трудність, що постає під час пошуку справжньої причини деяких явищ, могла породити для їхнього пояснення думку про необхідність невідомих здібностей. Ці прагнення справді становлять тоді те, що розуміють під моральною симпатією, славетним принципом у працях шотландських філософів, надзвичайна сила якого для формування почуттів була визнана Гатчесоном; принципом, про який Адам Сміт зробив дослідження, примітне глибокою проникливістю, але все ж недосконале через відсутність зв’язку з фізичними законами, і який М-me Кондорсе вдалося за допомогою найпростіших раціональних міркувань майже цілком звільнити від тієї невизначеності, в якій він залишався навіть після «Теорії моральних почуттів».

Моральна симпатія полягає у здатності поділяти чужі думки й почуття, у бажанні — спонукати інших поділяти власні, у потребі — впливати на чужу волю.

Щойно ми помічаємо або навіть уявляємо собі, що якась істота наділена життям, ми неминуче приписуємо їй свідомість, уявлення, бажання, і в нас народжується потреба їх відгадати. Щойно це буде пізнано або навіть уявлено нами, у нас виникає бажання взяти в цьому участь у силу тієї самої прямої, тваринної спорідненості, що вабить до нього; і в обох цих явищах це прагнення підпорядковане майже одним і тим самим законам; воно залишається в тих самих межах, тобто його діяльність припиняється лише страхом або сумнівом і набуває протилежного спрямування лише тоді, коли ми вважаємо цю істоту справжнім ворогом і коли припускаємо в ній шкідливі для нас властивості та ворожі наміри. Але в цьому відправленні моральної симпатії є дещо більше — тут уже помітна здатність до наслідування, що становить відмінну рису всякої чутливої природи, особливо людської. Справді, коли ми беремо участь у душевному русі людини, то повторюємо, хай і в загальних рисах, ті розсудкові відправлення, які його породили; ми наслідуємо її: ось чому люди, наділені найвищою мірою таланту до наслідування, водночас вирізняються уявою, за сприяння якої вони можуть з незвичайною швидкістю, з дивовижною силою й талантом зображати пристрасті й навіть образи, позбавлені життя, захоплюючи й вражаючи нас настільки, наскільки симпатія взяла в них участь.

Ця здатність до наслідування проявів чуттєвого й мислячого осередку цілком подібна до здатності наслідувати рухи зовнішніх, м’язових частин: у другому випадку ми наслідуємо лише іншим органам, а інші органи наслідують їй; в усіх інших відношеннях усе подібне у відтворенні найрізноманітніших рухів; і в самих копійованих рухах, і в характері засобів, якими їх відтворюють, усе підпорядковано й усе здійснюється за одними й тими самими законами.

Якщо йти далі, то можна побачити, що здатність наслідувати іншому випливає зі здатності наслідувати самому собі: це та сама здатність відтворювати, не потребуючи більшої сили й уважності, всі рухи, які вже були одного разу виконані органами, — здатність, що зростає в міру повторення тих самих дій. Але ця здатність нерозривно пов’язана з кожним тваринним існуванням і становить його відмінну властивість; і якщо уявити собі правдиву картину того, яким чином життя, діючи на всі частини організму, викликає в ньому всі прояви, то легко збагнути, що так і має бути. Справді, м’язове волокно, яке ми беремо для прикладу, своєю діяльністю долає всі перешкоди, що трапляються під час його скорочення. Ті з цих перешкод, які не перебувають у безпосередній залежності від ваги, яку воно має підняти або привести в рух, не можуть не слабшати з кожним новим скороченням; і оскільки цим вправлянням саме воно набуває нової сили, якої спочатку не мало, аби тільки зусилля не було надмірним і надто тривалим, а з другого боку, життєва сила не лише не втрачає у руховій діяльності своєї жвавості й енергії, а ще й поступово зростає внаслідок такого обережного повторення й удосконалення проявів, то зрозуміло, що корінна сила, а особливо вправність рухів, мають збільшуватися в міру їх повторення, у всякому разі за припущення, що щоразу вони виконуються однаково.

З іншими проявами відбувається те саме, що й у м’язовій діяльності: йдеться лише про інші органи, про інші порядки рухів, а отже, й про інші результати. Фізичні закони в неживих машинах дають нам два приклади збільшення сили й здатності, зумовленого безперервністю або постійним поверненням тих самих дій. Електричні прилади за тих самих умов чинять тим сильнішу дію, чим частіше з ними проводять досліди, а штучні магніти самою лише безперервністю своєї дії здатні набувати сили, незрівнянно більшої від тієї, яку мали спочатку.

Якби колись було відкрито природу внутрішнього збудника, що приводить у дію мозковий орган і слугує через посередництво його закінчень провідником між ним і всіма іншими органами, то, можливо, було б усунуто безумовну неможливість пов’язати подвійне явище, про яке йдеться, з тими, що заслуговують на найбільше подивування в тваринному організмі.

§ VII

Моральна симпатія виявляє свою діяльність поглядом, грою обличчя, зовнішніми рухами, розмовною мовою, звуками голосу, словом, усіма знаками: її діяльність може сприйматися всіма чуттями. Дія погляду, гри обличчя, навіть рухів тіла є не лише моральною; у ній є ще, якщо мені дозволено так висловитися, домішка безпосереднього органічного впливу, що, вочевидь, не залежить від міркування. Але не можна заперечити, що найважливіший бік мистецтва знаків підлягає вихованню, що його успіхи пропорційні зусиллям і здатності розуму, нарешті, що симпатичні, моральні почуття майже завжди є наслідком невловних міркувань.

Ми не підемо далі в нашому дослідженні; з тієї точки, до якої ми його довели, воно входить у сферу ідеології та моралі; подальші висновки належать цим наукам.

Додам лише одне зауваження: саме те, що наслідувальна здатність, властива всякій чутливій природі, особливо людській, є головним засобом виховання як для окремих осіб, так і для суспільств; що у своєму джерелі вона певною мірою змішується із симпатичними потягами, які лежать в основі суспільного інстинкту й майже всіх моральних почуттів; і що потяг і здатність до наслідування становлять частину істотних властивостей тваринної матерії, яка склалася в організм. Отже, причини, що розвивають усі розсудкові й моральні здібності, нерозривно пов’язані з причинами, які викликають, зберігають і приводять у дію організацію, а в самій організації людського роду криється джерело його вдосконалюваності.

Про сон і марення.

§ I

Куллен першим зауважив постійні й визначені відношення між сновидіннями та маренням; особливо він перший показав, що на початку і впродовж усього сну різні органи можуть засинати лише послідовно й нерівномірно, а окреме збудження відповідних їм частин головного мозку, порушуючи узгодженість його функцій, має тоді викликати неправильні й невиразні образи, що не мають жодного підґрунтя в дійсності. У цьому ж, безперечно, полягає і характер марення. Але через брак докладнішого дослідження відчуттів, способу їхнього утворення та впливу різних внутрішніх вражень на враження, які ми дістаємо ззовні, положення Куллена лишилося зовсім не опрацьованим: правильне у своїй основі, воно не могло пояснити довгого ряду фактів, що доводять, що марення і сновидіння часто спричиняються причинами, цілком не схожими на ті, які вказував Куллен; словом, його положення не було доведене. Наші дослідження дають нам змогу йти далі, і я вважаю, що ми можемо лише викласти з більшою точністю те, що в ньому є слушного, а також піднести його до ширших поглядів, які самі лише можуть поставити теорію на міцний ґрунт.

Справді, ми знаємо різні джерела наших уявлень і наших моральних рухів, і ми визначили різні умови, що беруть участь у їхньому утворенні. Чутливість діє не винятково лише через зовнішні закінчення нервової системи; не самі лише враження, що їх дістають власне чуття, приводять у діяльність розсудковий орган, і не можна звести ні утворення думок, ні утворення бажань до одного тільки впливу предметів, що перебувають поза нами. У другому й третьому Мемуарах ми бачили, що чутливість, разом з органами зовнішніх чуттів, діє через внутрішні нервові закінчення, які вистилають різні частини, і що враження, збуджувані в них за різних станів живого організму, тісно пов’язують усі функції головних органів із функціями мозкового осереддя. В обох Мемуарах, крім того, ми бачили, що нервова система в усій своїй сукупності й розсудкове осереддя, зокрема, здатні діяти в силу ще глибших вражень, причина яких лежить у самій мозковій речовині. Нарешті, ми щойно бачили, що інстинктивні потяги й похідні від них безпосередні спонуки змішуються з уявленнями, утвореними шляхом зовнішніх чуттів, що вони їх видозмінюють і самі видозмінюються ними, керують ними або підпорядковані їм. Отже, немає потреби вдаватися до двох начал діяльності в людині, щоб зрозуміти утворення душевних рухів і пояснити собі стан коливання або почергового переважання, які часто то змішують їх із розсудковими функціями, то відрізняють їх одне від одного й ставлять у цілковиту протилежність. З нашого погляду, в явищі не буде навіть нічого дивного, якщо ми згадаємо, що різні внутрішні враження певною мірою постачають майже весь матеріал для інстинктивних потягів і що вони справляють на них незрівнянно сильніший вплив, ніж на розсудкові функції.

Усі ці обставини можуть брати і справді беруть участь в утворенні думок і свідомих бажань. Отже, при всебічному дослідженні всіх умов, здатних змінювати функції розуму й волі, не слід випускати з уваги жодної з них; і хоча значення кожної з них у цьому відношенні не однакове, проте немає між ними жодної, чий вплив не заслуговував би на увагу.

Ось у кількох словах моє бачення.

Безлад у думці й волі може залежати:

• Від, власне, так званих відчуттів;
• Від вражень, що їх спричиняють умови, які лежать у глибині самої нервової системи;
• Від вражень, які дістають внутрішні чутливі закінчення;
• Від інстинктивних потягів і бажань або від безпосередньо пов’язаних із ними схильностей.

§ II

Власне так звані відчуття спотворюються хворобами органа, що передає їх у головний мозок, симпатіями, які пов’язують його функції з функціями інших, хворих органів, і певними ураженнями нервової системи, що виявляються лише в її чутливих закінченнях.

При запаленні ока або вуха, яке я беру як приклад для першого випадку, відчуття зору й слуху часто зовсім не відповідають причинам, що збуджують їх у нормальному порядку; іноді вони стають навіть цілком визначеними й сильними незалежно від будь-якої справжньої зовнішньої причини. Надмірний приплив крові в артеріях обличчя та сусідніх частин буває достатнім, щоб збудити в очах образи, які не існують у дійсності. Одному хворому, що страждав на гарячку, здавалося, ніби він бачить на своєму ліжку червону змію, яка повзе; Гален, що лікував його разом із багатьма іншими лікарями, дослідив розпалене обличчя, пульсацію скроневих артерій, гарячі очі й сміливо передбачив близьку носову кровотечу, яка невдовзі підтвердила слушність його міркувань. Деякі катаральні ураження і безліч хвороб горла, дія яких поширюється на внутрішню оболонку носа, цілком спотворюють функцію нюху. Їхня дія або обмежується знищенням у ній будь-якої чутливості, або ж збуджує в ній дивні враження, причина яких зумовлюється лише хворобливим станом органа. Але часткові спотворення такого роду, про які йдеться, легко виправляються точнішими відчуттями інших чуттів, особливо ж їхньою злагодженою дією; тому за ними не настає справжнього марення.

Симпатична дія на смак, зір, слух, нюх і навіть на саме дотикання деяких хворих внутрішніх органів є незрівнянно ширшою. За багатьох уражень травного каналу й органів відтворення безлад може з’явитися в кожному окремому чутті. Але навіть за одночасного спотворення всіх чуттів це явище, здається, може не справляти жодної безпосередньої дії на чутливе осереддя; принаймні той безлад, що іноді виникає в ньому, явно зумовлюється тоді ураженнями його зовнішніх закінчень.

Відомо, що хвороби різних органів травлення майже завжди більшою чи меншою мірою спотворюють смак і нюх. Бліда неміч, що залежить від бездіяльності або від неправильних і судомних функцій яєчників, часто вселяє молодим дівчатам найнепереможніше прагнення до огидних і смердючих речовин. Нерідко в них у такому разі можна помітити певний безлад у думках, безпосередньо спричинений цими самими прагненнями. Деякі отруйні речовини, потрапляючи до шлунка, спрямовують свою дію переважно на той чи інший окремий орган чуття, не вражаючи помітним чином головного мозку. Блекота, наприклад, діє безпосередньо на зір, аконіт (вовчий корінь) і екстракт конопель можуть цілком спотворити відчуття зору й дотику та ще залишити для думки можливість усвідомити це незвичайне явище, щоб віднести його до справжньої причини. Безліч спостережень показала мені, що спазматичний стан, особливо кишок, чи то буде наслідком якогось хронічного нервового розладу, чи то буде викликаний випадковою дією якоїсь їдкої, подразнювальної та гострої речовини, справляє переважний вплив на нюх і слух, і що, залежно від ступеня розладу, хворий або зовсім не відчуває запахів, або відчуває неіснуючі й навіть зовсім йому незнайомі, або ж його переслідують неприємні звуки, тяжкий дзвін у вухах чи він чує солодкі мелодії та гармонійний спів.

За інших розладів у відчуттях, кілька прикладів яких наведено нами в іншому місці, хворий відчуває, що він почергово то виростає, то зменшується, або уявляє, що наділений такою незвичайною легкістю, що може літати в повітрі й не здатен опиратися подувові вітру, або йому здається, що предмети вислизають із його рук, змінюють свою форму, втрачають щільність, температуру, або, нарешті, що він раптово втрачає зір.[31] У всіх цих випадках мозкова система, вочевидь, уражена лише у своїх чутливих закінченнях, бо в людей з органом думки, привченим до точних і глибоких функцій, ці хибні враження, що рідко вражають разом усі органи чуття, можуть бути виправлені свідомістю. Але зовсім інакше буває з більшістю жінок, швидка й рухлива уява яких не може чинити опору одержуваним відчуттям; вони не дозволяють навіть сумніватися в тих найдурніших відчуттях, які переживають, і починають сумніватися в їхній достовірності лише тоді, коли самі перестають їх відчувати. Серед них трапляються такі, що не можуть розубедитися, ніби їхній ніс або губи набувають незвичайних розмірів, ніби повітря в їхній кімнаті насичене мускусом, амброю чи якимось іншим запахом, що їх переслідує, ніби їхні ноги не торкаються землі, ніби між ними та навколишніми предметами немає нічого спільного. Чоловіки з живою уявою та слабким характером також іноді піддаються цим ілюзіям. Від них не застраховані навіть геніальні уми. Паскаль під час падіння з мосту в Нейї був настільки приголомшений переляком, що потім йому постійно здавалося, ніби він стоїть на краю прірви; щоб це уявлення не заважало його роздумам, він мусив відганяти його якимось темним предметом, який клав між оком і тим місцем, де йому ввижалася прірва.

§ III

Ми щойно сказали про дію, яку справляють хворобливі враження внутрішніх чутливих закінчень на органи чуття в силу певних особливих симпатій. Але ці самі враження справляють незрівнянно частішу й сильнішу дію на мозковий осередок, безпосередній орган думки; змінюючи його стан, пов’язаний унаслідок цієї функції тіснішим чином зі станом зовнішніх нервових закінчень, ці враження часто спотворюють відчуття останніх. Бред може бути спричинений простими жовчними та зіпсованими речовинами, які ще не встигли поширити свою дію за межі нервів цієї нутрощі, запаленнями шлунка, інших грудочеревних частин, яєчок, яєчників, матки, рясною присутністю жовчних речовин у всій черевній порожнині, спазмами, що їх викликають у цій самій порожнині різні причини, тощо. У всіх цих випадках розлади у функціях головного мозку, залежно від природи первісного ураження, набувають то гострого, то хронічного характеру; іноді ж вони виявляються періодично. Під час першого місячного очищення, коли спазматичний стан матки утруднює або порушує розумові функції, нерідко спостерігається справжній, більш чи менш виразний гострий бред; за деяких обставин цей бред цілком відповідає перебігові тривалих запальних гарячок.

Ми мали нагоду неодноразово помічати впертий характер жовчних хвороб: ось чому безладна уява, спокійне божевілля, як і шаленство та несамовитий сказ, викликані цими хворобами, відзначаються такою наполегливістю, що вони залишаються й тоді, коли причина, яка їх спричинила, вже зникла. Повільне запалення в органах відтворення, як у чоловіків, так і в жінок, майже постійно супроводжується значним спотворенням розумових функцій, і це спотворення тоді набуває такого самого повільного й хронічного характеру. Нарешті, коли сильні спазми й конвульсивні черевні ураження, які, як ми сказали, можуть викликати бред, стихають або повертаються через певні, визначені проміжки часу, бред також підпорядковується цьому періодичному поверненню. Повторюю: у всіх цих випадках спотворення думки можуть бути викликані лише симпатичним впливом первісно уражених органів, без жодного безпосереднього ушкодження чутливої системи головного мозку.

§ IV

Усі вроджені для нервової системи причини, що нерідко викликають бред і божевілля, належать до двох головних відділів: 1) до властивих цій системі хвороб; 2) до шкідливих звичок, яких вона набуває.

У творі, написаному справжнім генієм у лікарській науці, Пінель каже, що неодноразово помічав у божевільних значне стиснення черепного зводу. У лікарській практиці мало кому не траплялося зробити такого самого спостереження. Але Пінель звів його до геометричних законів і ними визначає форми, найпридатніші як для діяльності та вільного розвитку мозкового органа, так і ті, що перешкоджають його ростові й порушують його функції. Мені також не раз траплялося зустрічати божевілля, спричинене подібними причинами. В інших випадках, здавалося, я мав підстави віднести його до надзвичайно малих розмірів голови, до її незвичайно круглої, майже сферичної форми, особливо до сплющення потиличної частини та задніх частин тімені. Ці вади в організації, попри те що ні джерело, ні причина, яка їх викликає, цілком не залежать від головного мозку, однак справляють такий безпосередній, органічний вплив на його звичайний стан, що їх можна зарахувати до числа властивих йому хвороб. До того самого класу я зараховую також окостеніння або скам’яніння мозкових оболонок (особливо волокнистої), їхні затверділі переродження та сильні запалення. Усі ці хвороби можуть спричинити важливі розлади в розсудкових функціях, а порушення, які вони викликають у діяльності чутливої системи, зазвичай виявляються конвульсивними нападами, що супроводжуються маренням.

Анатомічні розтини показали в значної кількості людей, які померли в стані божевілля, різні спотворення в кольорі, щільності та в усіх помітних ознаках головного мозку. Пінель стверджує, що ніколи не помічав нічого подібного в розтинах тіл, які він досліджував, і твердження такого проникливого та такого сумлінного спостерігача заслуговують на цілковиту довіру, але ми не маємо права відкидати спостережень багатьох учених анатомів, не менш гідних довіри. Окрім вад у будові кістяного черепа та спотворень в оболонках, про які ми щойно згадували, Гізі, Бонне, Літре, Моргані та багато інших виявили в тілах божевільних різні, глибші переродження в самій речовині головного мозку. У ньому траплялися затвердіння, скупчення фосфорнокислого вапна, багато різновидів справжнього каменю, кістяні уламки, виливи їдких рідин; судини мозкових шлуночків знаходили то переповненими яскравою, червоною кров’ю, то багатими на темні, смолисті, злоякісні речовини; і оскільки в слабшому ступені ці органічні спотворення дуже часто супроводжувалися відповідними й пропорційними їм розладами в розумових здібностях, а також оскільки вони трапляються при шаленому й несамовитому божевіллі, то важко не приписати останнє їхній дії.

Але найвизначніші спостереження належать Моргані,[32] який під час своїх численних розтинів головного мозку божевільних майже постійно зустрічав збільшення або зменшення щільності головного мозку, а ще частіше — її нерівномірність: так що мозок не завжди був або надто твердим, або надто м’яким; зазвичай же м’якість одних частин суперечила твердості інших, що, вочевидь, безпосередньо пояснює відсутність згоди у функціях — відсутністю згоди в самобутніх силах, властивих різним частинам органа.

Безліччю фактів, зібраних у всі часи й у всіх країнах, доводиться постійний і правильний зв’язок божевілля з різними хворобами черевних нутрощів і з певними ураженнями мозкової речовини або сусідніх частин, від яких вона залежить. Але ще сильніше цей зв’язок підтверджує така сама безсумнівна користь деяких лікарських засобів, дія яких на первісне джерело хвороби усуває й божевілля. Так, під час лікування божевілля, спричиненого жовчним розладом, стародавні вдавалися до засобів, які й у новіші часи виявлялися дієвими, а саме до розчинних ліків, блювотних і сильних проносних; при божевіллі, що виникає через хронічні запалення в органах відтворення та в самому головному мозку, або через гостріше запалення в шлунку, інших органах травлення, у мозкових оболонках, — кровопускання, особливо з артерій[33], спричиняли раптові, ніби надприродні одужання. Так само марення, спричинене черевними спазмами або загальним судомним станом, виліковується, можливо, повільніше, але з такою самою певністю, правильним уживанням теплих або холодних ванн, заспокійливих і зміцнювальних нервових засобів. Так само, нарешті, Вепфер і Сиденгам не побоялися в деяких випадках удаватися до самих наркотичних засобів, а останній лікував простими зміцнювальними ліками спокійне марення, що нерідко настає після переміжних гарячок і постійно посилюється під час уживання будь-яких інших засобів.

§ V

Але слід визнати, що часто божевілля не може бути пояснене жодною помітною органічною причиною; що спостереження нерідко обмежується лише видимими ознаками, а зміни в нервах, які їх спричиняють, вислизають від дослідження анатомічним ножем або мікроскопом. Хоча в більшості випадків такого роду, ймовірно, існують справжні органічні ушкодження, однак, оскільки немає жодної можливості вловити їхні сліди, їх слід зарахувати до розряду тих, що спричиняються просто неправильними звичками мозкової системи, звичками, які, як ми бачимо, майже завжди випливають із зовнішніх вражень і з уявлень та спонукань, головним джерелом яких, очевидно, є ті самі враження.

Стародавні лікарі, які так уважно стежили за впливом фізичних явищ на моральні функції, дуже добре були обізнані з цим, так би мовити, більш розсудковим божевіллям, лікування якого вимагає цілковитої зміни всіх звичок хворого, а іноді й сильного потрясіння, що перервало б порядок функцій нервової системи й надало б їй нового.

Аретей ретельно розрізняє марення, спричинене черевними, жовчними завалами, від марення, викликаного безпосередніми відправленнями головного мозку. На його думку, перше виявляється гіпохондрією або шаленством, а друге — безладом у відчуттях і в усіх розсудкових відправленнях. Він зауважує, що за певних обставин хворі набувають надзвичайної гостроти зору й дотику, які не діють на чуття за природного стану. В іншому місці він каже: «Трапляються й такі хворі, які набувають надзвичайної й незбагненної проникливості та кмітливості: вони вивчають або відгадують без допомоги вчителя астрономічні істини, знають філософію, не вивчаючи її, і музи, вочевидь, відкрили їм усі таємниці поезії завдяки якомусь раптовому натхненню». Помішання, що в усі часи виліковувалися мандрами для розваги, паломництвами до храмів, відповідями оракулів, молитвами й різноманітними релігійними обрядами, покладанням різних предметів поклоніння, чарівництвом і магічними заклинаннями, звісно, ніколи не залежали від справжніх і глибоких органічних уражень; і немає жодного сумніву, що марення, яке поступається швидкому зануренню в холодну воду, і повільніші помішання, над якими багатьом лікарям удалося здобути перемогу, то страхом, то лагідними заходами, а, можливо, ще частіше водночас і лагідністю, і суворістю, м’яким і суворим поводженням, належать радше до царини моральної гігієни, ніж власне так званого лікарського мистецтва. На думку Пінеля, цей різновид помішання поширений значно ширше, ніж це вважається. Вочевидь, він готовий зарахувати до нього більшу частину тих, за ким він стежив у лікарнях Бісетра й Сальпетрієра. Він зараховує до них навіть помішання, що розв’язуються низкою критичних нападів, у яких періодично посилюване марення виліковується само собою, подібно до того, як переміжна гарячка певною кількістю пароксизмів знищує причину, що її викликає;[34] і в такому разі під час лікування слід передусім звертати увагу на моральні засоби та на умови життя.

Ми вважаємо, що в більшій частині випадків Пінель має рацію; але чудовому його розумові не невідомо, що все, що побутує під назвою морального, пробуджує вельми невиразні й часто вельми хибні уявлення. Могутній вплив уявлень і пристрастей на всі органи взагалі або на деякі з них зокрема належить іще до числа таємничих сил, які, через морок, що їх оточує, становлять опору для духобачців і для неуків; а цей вплив, здатний змінити порядок відправлень у людському організмі, цілком незбагненний із погляду, що допускає в людині два окремі й відмінні начала, тим легше породив нові помилки й обернувся предметом нових мрій. Звісно, було б дуже бажано, щоб Пінель, якому ідеологія була б зобов’язана не меншою вдячністю, ніж лікарська наука, спрямував свої дослідження на розв’язання цього важливого завдання. Але оскільки він цього не зробив, то в наступному Мемуарі я постараюся поставити це питання в більш визначеній формі, і з простого зіставлення явищ, із яких психологи вивели абстрактне поняття моральної природи, стане ясно видно, що її вплив на фізичну природу, або на стан і здібності органів, не являючи нічого надприродного, підпорядкований загальним законам живої організації та сукупності її відправлень.

Власне про сон.

§ I

Щоб оцінити дію сну на розсудковий орган і побачити, до якої міри сновидіння справді подібні до марення, необхідно уявити собі в загальних рисах умови, що їх викликають і завершують засинання; особливо необхідно охопити одним загальним поглядом низку явищ, які супроводжують кожний ступінь сну.

Усі потреби поновлюються, усі відправлення відбуваються в певні й рівномірні періоди. Тривалість відправлень однакова для кожного з періодів; кожен потяг або кожна потреба повертаються в певну годину; і якщо їх не буде задоволено, то вони слабшають і минають через певний час, щоб дати про себе знати з більшою силою й наполегливістю в наступний період свого звичайного повернення. Цей періодичний характер особливо різко виявляється у поверненні та тривалості сну: сон щодня зазвичай повертається в один і той самий час; він триває однакову кількість часу, і помічено, що чим правильнішою буває його періодичність, тим легше людина засинає, тим благодатнішим буває сон і тим досконаліше він відновлює сили.

Отже, не входячи в цьому разі до дослідження причин цього явища,[35] можна зауважити, що звичка лягати й засинати щодня в один і той самий час сприяє поверненню сну.

Засинання безпосередньо викликається, крім того, дією свіжого повітря, яке відвертає всередину частину відправлень; одноманітним шумом, що, припиняючи уважність інших чуттів, швидко симпатично присипляє саме вухо; тишею, темрявою, теплими ваннами, прохолодними напоями; словом, усіма засобами, що знижують силу загальної чутливості, особливим чином пом’якшують зовнішні подразнення і, отже, зменшують кількість і жвавість відчуттів.

Хмільні напої, дія яких спочатку полягає у збудженні діяльності мислячого органа, а потім — у порушенні його відправлень через притягнення до нього більшої частини чутливих сил, що належать нервовим закінченням; наркотичні речовини, які безпосередньо паралізують ці сили й водночас накидають більш або менш густу завісу на всі висновки думки внаслідок надмірного припливу крові до головного мозку; дія сильного зовнішнього холоду; нарешті, всі обставини, що значно притуплюють враження або послаблюють енергію загального нервового осередку, викликають більш або менш раптово глибокий сон.

Стан тваринного організму, який найлегше піддається дії інших причин, що викликають засинання, — це невелика втома різних органів, особливо чуттів і м’язів, підпорядкованих волі. Надмірна втома супроводжується тяжким відчуттям і через це вже стає новою причиною збудження. Справді, дуже втомленим людям, перш ніж заснути, необхідно прийняти теплу ванну, зміцнювальний напій або їжу, або принаймні відпочити серед тиші й темряви.

Певний стан розслаблення також сприяє сну; але це розслаблення не повинно переходити відомих меж або, точніше, воно має охоплювати лише органи руху, а не корінні сили нервової системи; бо, якщо воно переступить ці межі, то не тільки не викликає сну, а, як неспокійне й глибоко обтяжливе почуття, збуджує впертий стан бадьорості, який, своєю чергою, лише ще більше посилює розслаблення.

Чи настає сон внаслідок нагальної потреби в спокої для чутливих закінчень і для рухових органів, чи зумовлюється він звичайною періодичною діяльністю головного мозку, який самочинно викликав у собі значнішу кількість відправлень, — відмінні риси явища сну полягають у поверненні нервових сил до свого джерела, або в зосередженні найдіяльніших із живих сил. Щойно в головному мозку починає готуватися цей стан, кров, за законом, що постійно керує її обігом, прямує до нього в більшій кількості, бо кровообіг завжди помітніше спрямовується до тих частин тіла тварини, в яких збираються збуджувальні причини;[36] а слабкість судин, що наповнюються кров’ю, майже не чинячи їй опору, не змінює напряму крові, як це буває за деяких зосереджень нервової діяльності, коли загальні сили органа, що страждає, не дають рідині вільного доступу до нього. Тієї самої миті пульс і дихання сповільнюються, відновлення тваринного тепла слабшає, розтяжність м’язових волокон зменшується, усі враження стають невиразними, усі рухи робляться млявими й невизначеними.

Але не всі враження притуплюються водночас, і не однаковою мірою; відправлення стають млявими, припиняються або, здається, лише втрачають незначну частку своєї сили й жвавості в послідовному порядку та різною мірою, залежно від природи й значення різних видів відправлень. М’язи рук і ніг опускаються, слабшають і перестають рухатися раніше за м’язи, що підтримують голову, а останні — раніше за м’язи, що підтримують хребет тулуба. Коли очі заплющуються повіками і зір уже не дістає вражень, інші чуття ще зберігають майже всю свою чутливість. Нюх засинає лише після смаку, слух — лише після нюху, а дотик — лише після слуху. І навіть серед найглибшого сну ще відбуваються відображення, викликані невиразним дотиком. Ми коримося враженням дотику, коли змінюємо положення нашого тіла в ліжку, коли природно залишаємо незручне положення або таке, що стало незручним через свою тривалість; і це відбувається здебільшого без будь-якого переривання самого сну.

Якщо чуття засинають неодночасно, то й сон їхній буває неоднаково глибокий. Смак і нюх прокидаються останніми. Зір, здається, прокидається важче, ніж слух; несподіваний шум нерідко виводить із летаргії сомнамбул, на яких найяскравіше світло не справляло жодного враження, попри розплющені очі. Нарешті, сон дотику, очевидно, переривається легше, ніж сон слуху. Примітно, що спати можна цілком спокійно серед найжахливішого шуму, часто навіть зовсім без жодної звички до цього, і, навпаки, досить найменшого подразнення дотику, щоб перервати глибокий сон: людина, яку не могли розбудити раптовим і сильним шумом, миттєво схоплюється від слабкого лоскоту підошви її ноги.

§ II

Те, що відбувається в органах чуття та в інших зовнішніх частинах тіла, є вірним відбитком того, що чиниться в органах, які оживлюють внутрішні чутливі закінчення. Внутрішні органи засинають один за одним і засинають дуже неоднаково.

Ми вже зауважили, що з наближенням сну дихання сповільнюється; протягом усього сну, особливо в перші години, дихання відбувається повільно й глибоко. Отже, не приписуючи лише стану легень помітне водночас зменшення тепла, можна зауважити, що легені засинають лише частково, зате раніше за самі органи чуття, а рясне відхаркування, яке нерідко настає через пів години або годину після пробудження, показує, що цей орган, зовсім не так, як інші, наприклад зір і дотик, лише поступово входить у всю свою силу й діяльність.

Шлунок під час сну звичайно діє повільніше й менш досконало; перистальтичні рухи кишок стають млявими; самі соки, що зволожують травний канал і сприяють розчиненню поживних речовин, здається, наділені меншою енергією; виділення випорожнень затримуються, словом, усі відправлення, що входять до травлення, слабшають і сповільнюються. Це не означає, що люди, особливо ті, які займаються грубою м’язовою працею або багато рухаються, мають під час сну важке травлення; є навіть такі, у яких шлунок тоді працює ще краще, ніж у стані бадьорості: але в перших травлення, хоч і легке та досконале, все-таки відбувається тоді значно повільніше; у других, саме через те, що це відправлення сповільнюється й стає спокійнішим, воно виконується краще; а якщо деякі люди справді перетравлюють їжу швидше під час сну, ніж у стані бадьорості, то це виняток становить лише новий приклад різноманітності й дивовижності, які виявляє тваринний організм, або новий доказ могутності звички.

Додамо, що цей виняток можна віднести до числа інших подібних явищ, які виявляють відправлення зовнішніх органів.

З одного боку, ми бачимо, що сомнамбули користуються з незвичайною силою й спритністю м’язами рук і ніг, тим часом як їхні чуття занурені в глибокий сон. Уражені столбняком, які найчастіше залишаються нечутливими до будь-якого зовнішнього подразнення, тим не менш нерідко можуть зберігати надане їм положення, для чого потрібне тривале скорочення м’язів, необхідних для прийняття й збереження цих положень; інколи вони можуть досить довго йти прямо й на деякий час утримати наданий їм напрям і силу, з якою їх штовхнули: цей факт я сам мав нагоду спостерігати неодноразово.[37]

З іншого боку, відомо, що люди можуть легко набути звички спати верхи на коні, у яких, отже, воля тоді ще керує багатьма м’язами спини. Інші можуть спати стоячи. Очевидно, багато мандрівників, які зовсім не були сомнамбулами, проходили в стані безсумнівного сну досить значні відстані. Гален каже,[38] що довго відкидав усі подібні оповіді, аж поки сам не переконався в їхній слушності. Під час однієї нічної подорожі він заснув на ходу, пройшов близько стадія (85 саж.) у глибокому сні й прокинувся, перечепившись об камінь.

Ці незвичайні випадки не становлять єдиного прикладу рухів, що їх під час сну спричиняє рештка волі; бо завдяки певним безпосереднім відчуттям людина уві сні відганяє рукою муху, що повзає по її обличчю, тягне на себе ковдру, ретельно загортається в неї або, як ми вже зауважили, перевертається, щоб прийняти зручніше положення. Силою волі ми під час сну стримуємо скорочення стискального м’яза сечового міхура, попри зусилля сечі, що прагне назовні; нею спрямовується рух руки, яка шукає нічний горщик і вміє його знайти, нею ж пояснюється, що ми можемо кілька хвилин користуватися ним і поставити його на місце, не прокидаючись остаточно. Нарешті, не без підстав багато фізіологів приписують впливові волі скорочення багатьох м’язів, рух яких підтримує під час сну дихання.

§ III

Та за способом свого збудження під час сну найбільшої уваги заслуговують органи відтворення. У стані бадьорості діяльність їх, очевидно, цілком незалежна від волі: причини, що їх збуджують, містяться в них самих або залежать від вражень, які отримують інші органи й безпосередньо передаються їм особливою, безпосередньою симпатією; мислячий орган, очевидно, бере в них участь лише для утворення або для викликання образів, що стосуються цих вражень, і таким чином лише підсилює їхню першу дію. Під час сну їх уже не закликають до діяльності впливи зовнішніх чуттів; їхні потяги тоді викликаються лише їхніми власними враженнями, враженнями кількох нутрощів, тісно пов’язаних із ними природою своїх функцій або родом своєї чутливості, та образами, що пробуджуються в головному мозку. Проте, зовсім не поділяючи втоми зовнішніх чуттів, у міру того як останні засинають, органи відтворення набувають тим більшої подразливості; наймимовільніші, солодострасні образи, що складаються в нервовому осередку, або найслабші збудження нервових закінчень цих органів бувають достатніми для приведення їх у дію. Ці збудження можна почасти віднести до теплого ліжка, яке, без сумніву, діє на них як безпосередній подразник, особливо ж — до спазмів нижньої частини живота; бо, не зустрічаючи опору з боку зовнішніх м’язових рухів, ці спазми справді набувають тоді значно більшої сили й швидко поширюються по всіх частинах тіла, пов’язаних із ними найслабшою симпатією або навіть лише близьким сусідством.

Я показав в іншому місці, що образи, які зароджуються в мозку під час сну, неодмінно мають справляти найсильніший вплив на органи, функції яких залежать від них, бо їхня оманливість уже не виправляється і не стримується, як у стані бадьорості, безпосередніми відчуттями та дійсністю предметів.

Але й незалежно від цих різних умов, дія і сила яких не може підлягати сумніву, сам сон, самим станом, у який він приводить усю нервову систему, новим ланцюгом або новим ходом функцій, що їх він збуджує в різних окремих системах, словом, змінами, які він уносить то у функції всіх органів, то в саму їхню збудливість, постійно й безпосередньо ще збільшує як діяльність органів відтворення, так і їхню м’язову силу. Майже всі наркотичні речовини, якщо тільки їхні дози не будуть настільки великими, що призведуть до заціпеніння життєвих сил, збуджують любовні бажання і, хоч тимчасово, посилюють можливість їх задоволення, водночас спричиняючи певний ступінь усыплення. Часто помічали, що трупи турецьких і перських солдатів, які залишилися на полі бою, перебували в стані впертого статевого збудження, що не лише не поступалося судомному стражданню, а й посилювалося ним і зберігалося надовго після смерті. Це збудження, очевидно, спричинялося сп’янінням від опію.

Органи, як зовнішні, так і внутрішні, не лише засинають у різному ступені й у послідовному порядку, а й, крім того, між ними, особливо між останніми, встановлюються нові симпатичні відносини, нова залежність вражень, або суто властивих їм, або отриманих ззовні й змішаних із ними завдяки пам’яті. Звідси випливає новий порядок впливу їхніх чутливих закінчень на загальний мозковий осередок. Так, наприклад, спазми в кишках, у грудобрюшній перегородці, в усій грудобрюшній ділянці, переповнення судин ворітної вени або тяжкий стан травлення викликають у головному мозку інші образи під час сну, ніж у стані бадьорості, а спосіб їх виникнення під час сну, як ми зараз побачимо, цілком подібний до способу зародження примар, властивих маренню та божевіллю при хворобливих ураженнях різних внутрішніх органів.

Окрім того, це переважання особливого порядку вражень або функцій, яке цілком слушно вважали відмітною ознакою цілого класу душевних розладів, трапляється, однак, як під час сну, так і впродовж різних хвороб, а навіть за деяких особливих станів, що лише відхиляються від природного порядку. Внутрішні органи, які найохочіше поділяють усыплення зовнішніх чуттів, самі можуть стати осередком цієї переважної діяльності. Існують нервові ураження, що пробуджують під час сну таку діяльність у шлунку й кишках, якої вони зовсім не мають у будь-який інший час. Я зустрічав багато таких хворих, які, лягаючи спати, мусили класти на свій столик щось, що вони могли б з’їсти вночі. Людей, які не споживають достатньої кількості їжі, під час сну майже постійно переслідують образи, пов’язані з незадоволеною ними потребою. Тренк каже, що коли він помирав з голоду у своїй в’язниці, то сновидіння щоночі являли йому розкішні берлінські обіди; він бачив столи, заставлені найсмачнішими й найщедрішими стравами, себе — серед тих, хто бенкетує, і нарешті відчував задоволення нестерпної потреби, що його мучила.

§ IV

Отже, з трьох родів вражень, з яких утворюються уявлення й спонукання, цілком або майже цілком засинають лише ті, що надходять до нас ззовні; внутрішні враження зберігають свою діяльність щодо відправлень в органах, їхніх симпатій, їхнього поточного стану та їхніх звичок; збудження, що лежать у глибині самої нервової системи, вже не відволікаючись враженнями зовнішніх чуттів, і, раз приведені в діяльність, часто мусять брати гору над тими, що містяться або надходять у різних внутрішніх чутливих закінченнях. Так, іноді сниться, ніби відчуваєш біль у грудях або у нутрощах, а пробудження доводить, що це чистий обман. Можна також відчувати уві сні голод, коли шлунок обтяжений їжею,[39] і якщо безпосереднє збудження статевих органів часто становить справжню причину солодострасних образів, що складаються в головному мозку під час сну, то дуже часто саме від цих образів залежить і саме збудження цих органів.

З другого боку, відомо, що божевілля взагалі полягає в непереможному переважанні певного порядку думок і у відсутності зв’язків між ними та дійсними зовнішніми предметами. Якщо звернутися до фізичного стану, що породжує цей безлад, то неважко помітити значну незгоду між різними враженнями, безпосереднє порушення або ослаблення тих, які мають надходити через органи чуттів, а в крайній мірі божевілля можна побачити навіть, що останні враження майже зовсім не помічаються розсудковим органом, і вся чуттєвість зосереджується, вочевидь, у нутрощах або в нервовій системі.

Я аж ніяк не маю тут на увазі безумства, що залежить від відсутності розчленовано усвідомлюваних відчуттів і через це підпорядковує майже всі дії ідіота простим законам інстинкту. Так само я промовчую про ту слабкість і рухливість думки, через які вона постійно перебігає від одного уявлення до іншого і які не дають їй зупинитися ні на одному; цей стан зумовлюється відсутністю згоди між мозковим органом та іншими, як внутрішніми, так і зовнішніми системами, через що бунтівна діяльність першого не зустрічає в других необхідного протидіяння, щоб дати йому міцну точку опори. Я не вважаю також за потрібне зупинятися на тих хибних поєднаннях уявлень, які назавжди викликають справжнє божевілля, але які становлять безпосереднє джерело безлічі хибних думок і спотвореної уяви. Справді, ці поєднання ще очевидніше належать до тієї незгоди, про яку ми щойно згадували, бо без жодного сумніву вони випливають із того, що головний мозок, розглядаючи уявлення лише з певної точки зору, пов’язує їх між собою недосконалими подібностями й відмінностями; але він розглядає їх саме так тому, що певні переважні враження підпорядковують і приглушують усі інші.

§ V

Але в чому ж полягають тепер ці сновидіння або ряди відправлень, які головний мозок, як розсудковий орган, може ще здійснювати під час сну, або, точніше, яким родом вражень і яким станом тваринного організму викликаються сновидіння?

Із того, що ми сказали, стає очевидним, що вони з’являються в стані, за якого перериваються відправлення зовнішніх чуттів, який пом’якшує діяльність багатьох внутрішніх органів і вражень, що ними спричиняються, але пом’якшує їх у різній мірі й навіть посилює чутливість і силу деяких із них; нарешті, очевидно, що цей стан водночас зводить і зосереджує більшу частину нервових сил у мозковому органі та віддає його на волю власних його вражень або вражень, що їх одержують внутрішні чутливі закінчення, які не можуть бути урівноважені й виправлені зовнішніми чуттями.

Поєднання уявлень, що складаються в стані бадьорості, можуть відновлюватися під час сну. Ось чому певна думка так легко й так швидко нагадує безліч інших, чому такий-то образ тягне за собою цілу юрбу інших, які, вочевидь, не мають із ним нічого спільного. Мимовільні враження поєднуються таким самим чином із цілою низкою уявлень, з цілими рядами найрізноманітніших картин: досить, щоб поєднання сталося один раз, аби його можна було відтворити будь-коли, особливо коли мовчання зовнішніх чуттів значною мірою зменшує ймовірність нових поєднань.

Якщо під час сну в мозковому органі виникне якесь окреме враження, чи буде воно викликане безпосередньо з глибини самої нервової речовини його, чи прийде з боку чутливих закінчень, що оживляють внутрішні органи, за ним можуть негайно послідувати довгі, докладні сновидіння, у яких предмети, що здавалися майже стерті з пам’яті, постають з незвичайною силою й виразністю. Здавлення грудобрюшної перепони, процеси травлення, діяльність органів відтворення нерідко викликають або давно минулі події, або осіб, думки, картини, давно втрачені з поля зору; бо зовсім несправедливо вважати, що сновидіння не залежать від предметів, якими ми звичайно займаємося в стані бадьорості. Безперечно, саме поєднаннями цих предметів із враженнями, які через звичку до них найлегше повертаються, пояснюється те, що вони легко виникають самі собою, але очевидно також, що сновидіння нерідко переносять нас далеко від самих себе, від наших понять і звичних почуттів.

І це ще не все. У нас можуть зародитися під час сну думки, яких ми ніколи не мали. Ми міркуємо, наприклад, з людиною, яка говорить нам такі речі, про які ми й не чули, — і зовсім не слід дивуватися, що в неуківські часи легковірні уми приписували ці надзвичайні явища надприродним причинам. Я знав одного дуже розумного й дуже освіченого чоловіка,[40] який вірив, що багато разів дізнавався уві сні про наслідок підприємств, які тоді його цікавили. Його міцна голова, в усіх відношеннях вільна від упереджень, не могла звільнитися від забобонних уявлень щодо цих внутрішніх застережень. Він не хотів звернути уваги на те, що його глибокий розум і рідкісна проникливість спрямовували діяльність його головного мозку й під час сну, як це нерідко спостерігається навіть серед марення в людей із розвиненою моральною природою. Справді, думка може провадити свої дослідження під час сну;[41] вона може йти вперед певним рядом міркувань до таких понять, яких не мала; вона може здійснювати з власної волі, як це й робить щомиті в стані бадьорості, швидкі зіставлення, що відкривають перед нею майбутнє; нарешті, деякі ряди внутрішніх вражень, у зв’язку з попередніми їм уявленнями, можуть привести в дію всі сили уяви й показати людині ланцюг явищ, про які їй може здаватися, що вона дізналася з усіма подробицями з дійсної розмови.

Такі відношення між сновидіннями й маренням, між причинами, що викликають сон, і причинами, які спричиняють божевілля. Додам, що спиртні напої та одурманювальні рослинні речовини, здатні за різних способів уживання спричинити більш або менш глибокий сон, можуть також у різному ступені спотворювати розумові відправлення і навіть викликати шалену маячню. Деякі напади божевілля постійно виявляються сплячкою або заціпенінням. Нарешті, зловживання сном завжди більш або менш спотворюють відправлення розсудкового органа і, зрештою, можуть спричинити справжнє божевілля. Формей наводить,[42] що один знайомий лікар Бургаве, провівши більшу частину свого життя серед сну, мало-помалу позбувся розуму й закінчив життя в будинку для божевільних.

Втім, це не означає, що божевілля й марення завжди залежать від цієї причини або що вони постійно пов’язані з тотожними умовами: навпаки, трапляється досить часто, що вони безпосередньо зумовлюються надмірною чутливістю органів чуття та надмірною тривалістю їхнього збудження. Люди, обдаровані сильною уявою, за розум яких слід найбільше побоюватися, зазвичай бувають дуже чутливі до зовнішніх вражень. Проте цей безсумнівний факт не суперечить настільки наведеним вище спостереженням, як це може видатися на перший погляд. Коли уява складає свої образи, почуття мовчать; коли виявляється божевілля, спричинене надмірними відчуттями, чуття й відправлення зосереджуються у нутрощах і в глибині нервової системи, і ступінь цього зосередження можна вважати точною мірою божевілля або шаленого стану, що вирізняє всякий рід сильного збудження мозкового органа, не виключаючи й слабкого ступеня марення, якому дають назву натхнення.

§ VI

Висновок. — Тут я закінчую і цю паралель, і цей довгий Мемуар. Звісно, ще багато чого можна було б сказати про відношення між божевіллям і різними, частковими станами органів; особливо було б надзвичайно цікаво простежити, яким чином божевілля і деякі уявлення взаємно збуджують і знищують одне одного. Якби ці дослідження було продовжено якнайдалі, то, звісно, з них виплинули б точніші поняття як про кожен рід марення, так і про запобіжні засоби, до яких слід удаватися при першій появі його ознак, так, нарешті, і про правильний хід фізичного та морального лікування, найпридатнішого в кожному окремому випадку. Було б надзвичайно цікаво показати докладно, за яким прямим законом кожен окремий орган або сукупна діяльність кількох, не виключаючи, звісно, й органа думки, може спричинити безлад у розумових відправленнях; яким чином слід діяти на них, щоб припинити цей безлад. Нарешті, було б надзвичайно корисно дістати змогу впорядкувати, і не на підставі теоретичних міркувань, а на підставі безсумнівних фактів і постійних ознак, різні роди душевного розладу, залежно від відповідних їм причин, і точно відрізнити ті з них, що виліковні, від тих, проти яких усі зусилля лишаються марними. Лікарська наука, як і ідеологія, однаково виграли б від такої прекрасної праці.

[1] Це становитиме предмет одинадцятого Мемуару.

[2] Ще раз: загальна причина властивостей матерії, в ім’я яких відомі дані умови викликають певні поєднання, все-таки залишається невідомою; але дослідження умов явища й становить здебільшого те, що ми називаємо його поясненням.

[3] Оцтові вугриці, наприклад, картонні та палітурні черви тощо — усі породи, що утворюються виключно в речовинах, виготовлюваних штучно.

Факти, наведені Кабанісом на підтвердження самозародження, в новітній науці вважаються спростованими. Я не роблю до них окремих приміток, бо вони потребували б повного й усебічного викладу питання про самозародження; до того ж вони анітрохи не змінюють сутності й головних підстав учення, розвинутого Кабанісом.

Пер.

[4] Я вважаю за потрібне зауважити, що рослинна матерія дає безпосередній початок мікроскопічним тваринам, позбавленим нервів і волі, і що лише з тваринних речовин утворюються живі тіла, наділені особливим апаратом органів, який новітні анатомічні дослідження вважали за справжню нервову й мозкову систему.

[5] Див. новий поділ і нову номенклатуру морів мого товариша Флер’є, одного з талановитих географів і мореплавців Європи.

[6] Фрай, військовий комісар у Ліможі, був настільки люб’язний, що повідомив мені низку спостережень і цікавих дослідів над мікроскопічними зародками. Очевидно, з них випливає: 1) що всі рослинні й тваринні речовини, навіть найдавнішого походження, як-от мумії та дерев’яні рештки з давніх споруд, розпускаються в дистильованій воді в кульки, наділені постійним рухом; що ці кульки аж ніяк не є тваринами (як думав Мюллер, назвавши їх монадами), бо Фрай бачив, що вони з’єднувалися в більшій чи меншій кількості, щоб утворити виразніших тварин; 2) що рослинні й тваринні речовини в дистильованій воді або в різних газах, поза впливом атмосферного повітря, постійно породжують різних комах, про яких дотепер думали, що вони походять із зародків, залишених на цих речовинах комахами тієї самої породи, або що їх заносить постійний рух повітря, у якому ці зародки легко поширюються завдяки своїй надзвичайній подільності; 3) що найчистіша, дистильована вода, навіть прокип’ячена протягом кількох годин на сильному вогні перед перегонкою, при сполученні з різними газами, як-от кисень, азот, вуглекислота, і за сприяння світла та тепла може породжувати мінеральні речовини, рослини й помітних неозброєним оком тварин.

Спостереження й досліди, з яких зроблено такі коштовні висновки, безперечно, потребують перегляду й повторення в сотнях різних способів; утім, автор виконував їх із такою обачністю й ретельністю, розповідає про них із такою переконливою простотою, що я не міг утриматися від задоволення заявити про працю, яка порушує такі прекрасні надії. До того ж Фрай має намір віддатися на суд Національного інституту в суперечці між ним і вченими, які захочуть оспорювати справедливість його положень, тож яким би не було остаточне рішення, до якого з повною довірою закликає цей гідний пошани натураліст, усякий сумнів із цього приводу буде усунуто.

[7] Усі явища всесвіту завжди були й завжди будуть наслідками властивостей матерії або законів, що керують усім сущим: цими властивостями й цими законами перед нами виявляється перша причина; ось чому Вангельмонт поетичною мовою називав їх божественним порядком.

[8] Ми не раз чули розповідь Франкліна, який спостерігав у лісах Північної Америки особливу породу птахів, що, подібно до паламедеї або пигалиці, має на згині крил два рогоподібні нарости. Обидва ці нарости, розповідав він, після смерті птаха стають зародками двох рослинних стебел, які спершу живляться соками її трупа, а згодом прикріплюються до землі, подібно до рослин і дерев. Я повідомляв цей факт багатьом ученим натуралістам, між іншим, моєму славетному співтоваришеві Ласепеду, але вони нічого про нього не чули. Отже, попри всю правдивість Франкліна, я повідомляю цей факт із усією обережністю й не роблю з нього жодних висновків.

[9] Гумбольдт довів, здається, незаперечними дослідами, що остання обставина справляє найдієвіший вплив на проростання.

[10] Спеку вони переносять ще легше, ніж холод.

[11] Після прочитання цієї статті один із моїх друзів, добре обізнаний із філософськими питаннями, сказав мені: — Отже, ви кажете, що існує чутливість без відчуттів, тобто без свідомих вражень?
— Так, звісно: це навіть основне положення в ученні про фізичну чутливість.
— Але те, що ви вважаєте за можливе назвати чутливістю, хіба це не саме те, що фізіологи називають подразливістю?
— Ні; і ось у чому між ними різниця. Подразливість є властивістю, що, вочевидь, є вродженою для м’язового волокна й зберігається ним після смерті або після того, як його буде відокремлено від перших осередків відбитої діяльності. Під впливом різних збудників волокно почергово скорочується й видовжується — ось і все. У правильних органічних функціях є щось більше — це визнають усі. Але, крім функцій, що викликаються свідомими враженнями, існує безліч таких, які викликаються несвідомими враженнями і які дуже часто навіть невловні; тим часом, подібно до перших, вони зникають разом із життям або з перериванням зв’язку органа з чутливими осередками, словом, із чутливістю; разом із нею вони виникають і разом із нею припиняються. Отже, чутливість є основною умовою, без якої враження, що викликають ці функції, лишаються без наслідків, без якої самі враження не існують, бо ми можемо скласти про них уявлення лише за функціями. Таким чином, оскільки ми називаємо відчуттям тільки усвідомлене враження, то справді існує чутливість без відчуттів. Це питання ми ще розглянемо нижче.

[12] Я вживаю вислів, освячений монпельєрською школою.

[13] Наприклад, частина мозку, що збуджує органи розмноження.

[14] Це явище не слід пояснювати всмоктуванням, яке не може відбуватися без тиску зовнішнього повітря на рідину, що її висмоктують, або на посудину, в якій вона міститься, за незмінної порожнечі тієї посудини, в яку надходить рідина, і за незмінного розтягнення її стінок. Але сполучення порожнини сорочки з порожниною шлунка є досить вільним, так що вода з першої може без особливих труднощів проникати в другу через стравохідне горло. Для цього зовсім не потрібно жодного особливого інстинкту з боку зародка, і достатньо розкриття рота та випадкового розтягнення порожнини шлунка.

[15] У крові, витягненій навіть із живих судин, було помічено почергові рухи скорочення й розтягнення. Чи не ці безпосередні матеріали м’язових волокон, що плавають у крові, надають їм їхньої властивості? І чи не беруть вони якоїсь участі в битті артерій? Див. «Основи фізіології» Дюма, монпельєрського професора; ця праця ще більше примножила славу автора, і її завершення з великим нетерпінням очікують усі друзі науки.

[16] Див. його записки в збірнику другого класу Інституту, а також його «Основи ідеології».

[17] Нижче буде пояснено, чому я називаю їх первісним інстинктом. Справді, в наступні епохи життя розвиваються багато інших спонукань, які так само слід віднести до інстинкту.

[18] Хоча сам я схиляюся до того, що явище відбувається саме так, я не наважуюся висловити остаточне судження з цього важливого питання: мій товариш, сенатор де Трасі, дотримується протилежної думки, а його міркування, на мою думку, вельми вагомі.

[19] Не слід думати, що ці поєднання відбуваються лише під час утворення тварини або тільки в перший період її життя: в ній щодня можуть складатися нові, аж до її неминучої смерті.

[20] Я вважаю зайвим додавати, що враження, які сприймаються органами чуття, самі узгоджуються з попередніми інстинктивними звичками і що вони видозмінюються ще й сучасними їм внутрішніми враженнями.

[21] Нижче ми побачимо, що прагнення й відрази залежать від одного роду причин: так само, в електричній і магнітній рідині, в яких виявляються притягання і відштовхування, обидва ці явища керуються або перебувають у залежності від одних і тих самих законів.

[22] Драпарно, професор загальної граматики в центральній монпельєрській школі, такий самий визначний природодослідник, як і філософ.

[23] Відомо, що Крюкшанк, а після нього Фонтана бачили відродження нервів.

[24] Див. різні Подорожі до Африки, особливо подорожі Левальяна, Снормана, Патерсона та ін.

[25] Див. Коллена про будову Ботані-Бея (додаток).

[26] Морські орли, що населяють острови великих північноамериканських озер, живуть мирно численними зграями завдяки величезній кількості риби, яка дає їм рясну й легко здобувану поживу.

[27] Багато тварин із найрозумніших порід, як-от кішки, і з тих, що наділені найніжнішою материнською любов’ю, як-от кури, іноді вбивають і пожирають своїх малят. Не слід змішувати цього спотворення інстинкту зі сліпою ненажерливістю дурних порід, як-от свині, що теж нерідко поїдають своїх поросят.

[28] У слабких порід або в безсилих окремих тварин цей запах менш виразний: він особливо помітний у порід із сильною життєвою силою та в міцних організмах.

[29] Methodus medendi (способи лікування), lib. III, cap. XII

[30] Сен-Бернар проповідував німецьким селянам про хрестовий похід латинською мовою, і відомо, яке піднесення він викликав у цих добрих людей своїми проповідями, з яких вони не розуміли ані слова.

[31] Як це спостерігається при сильному спазматичному ураженні матки та яєчників.

[32] Я говорив про них у першому Мемуарі; їхнє важливе значення не вислизнуло від уваги Куллена.

[33] Наприклад, із скроневої артерії, кровопускання з якої, як неодноразово було зауважено, давало благотворні результати.

[34] Цей різновид божевілля, перші спостереження над яким були зроблені талановитим і шанованим Пюссеном, доглядачем божевільних у Бісетрі, було досліджено з нових боків і вперше описано Пінелем.

[35] Імовірно, ці причини перебувають у залежності від загальніших законів природи; можливо також, що періодичні функції тваринного тіла слід віднести винятково до рухів нашої планетної системи, зокрема світила, яке зумовлює зміну дня і пір року та таким чином розподіляє час на рівні проміжки.

[36] Збуджувальні умови тоді не поширені в такій великій кількості по всіх частинах тіла; і хоча в такому разі головний мозок у багатьох відношеннях не виявляє всієї своєї діяльності, як у стані бадьорості, проте саме в ньому зосереджуються ці умови. Причина, чому їхня присутність, збудивши головний мозок в одному сенсі, призводить до заціпеніння його в усякому іншому відношенні, залежить від фізіологічних законів, розглядати які тут не місце. Проте цей факт є сталим. (Примітка першого видання.)

Дехто, очевидно, не так зрозумів ці слова; я аж ніяк не казав, що в головному мозку під час сну відбувається більше діяльності, ніж під час бадьорості, а лише те, що сон не є суто пасивною функцією, що збуджувальні причини зосереджуються в ньому й викликають цю функцію, і що з цим органом відбувається те саме, що й з усяким іншим, який виконує будь-яку функцію: сном він відпочиває від бадьорості, а бадьорістю — від сну; але він ніколи не перебуває в тому бездіяльному стані, який вигадали люди, що вносять у науку про життя грубі, механічні уявлення (Рік XIII).

[37] Ван Світен у своїх Записках про падучу хворобу наводить ще разючіший приклад дівчини, ураженої каталепсією, яка серед найглибшого сну говорила й ходила з більшою жвавістю.

[38] Gal. De motu musculorum (Про рух м’язів), lib. II, cap. IV.

[39] Багато спостережень не залишають у мені ані найменшого сумніву в реальності цього факту.

[40] Знаменитого В. Франкліна.

[41] Кондильяк розповідав мені, що, працюючи над своїм курсом, йому нерідко траплялося лягати спати й залишати майже завершену, але ще не доопрацьовану працю, і що, прокидаючись, він неодноразово знаходив її цілком готовою у своїй голові.

[42] Збірник філософських статей