Третій Мемуар із книги Кабаніса — «Стосунки між фізичною та моральною природою людини» (1802).
Переклад із французької П. А. Бібікова.
Передруковано групою Echafaud з первісного документа, з дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено за розділами.
Інші розділи можна знайти тут.
Я вважав, громадяни, що буду спроможний подати в одному Мемуарі загальну картину явищ, що стосуються діяльності та відправлень чутливості; але, переступивши навіть звичайні межі однієї бесіди, я все-таки змушений віднести до додаткового Мемуару деякі думки, які становлять або подальший розвиток, або неминуче доповнення вже викладених мною положень. Сьогодні я прошу у вас слова, щоб викласти перед вами ці думки. Я постараюся зробити це якомога коротше, не оминаючи, втім, нічого більшою чи меншою мірою істотного.
§ I
Ми бачили, що одушевлені істоти дістають враження не лише від зовнішніх предметів, які діють на органи чуття, а й, за звичайним ходом життя та розвитком відновлювальних і підтримувальних його відправлень, з різних причин, що діють на чутливість внутрішніх частин, ці істоти дістають ще й інші враження, на які зовнішній світ не справляє безпосереднього впливу. Ми бачили, що обидва ці роди органічних видозмін діють на утворення уявлень і спонукань, і ми сподівалися підпорядкувати кожному з них окремий порядок моральних відправлень, схильностей і дій, що, здається, залежать винятково від того чи того.
Для того щоб скласти повніше поняття про цю загальну діяльність нервової системи, ми маємо зробити ще один крок уперед.
Поділ як чутливих органів, так і вражень, що їх вони отримують, на внутрішні і зовнішні, гадаю, тепер не викличе жодних труднощів. Але на цьому не може спинитися наше дослідження.
Ми сказали, що нервова система діє відбивно на саму себе при отриманні відчуття і на м’язи при викликанні руху. Але вона може ще діставати враження внаслідок певних змін, що відбуваються всередині неї й не залежать ані від впливу її чутливих зовнішніх закінчень, ані від впливу внутрішніх органів. У явищах, про які я говорю, причина вражень міститься в мозковій або нервовій речовині. Чутливий орган діє відбивно на самого себе й цим збуджує враження, так само як діє на свої власні закінчення у звичайних випадках; він приходить у діяльність, щоб переробити ці враження, ніби вони отримані ним ззовні. Нерідко ці враження та діяльність мозкового осередку, який вони збуджують, бувають пройняті дивовижною енергією, внаслідок чого зазвичай виникають рухи й спонукання, що тим дужче вражають спостерігача, що причина їх цілком вислизає від його уваги і що вони не мають жодного зв’язку зі звичайною, видимою причиною збудження.
Подібно до того, як відправлення чутливості, викликані враженнями, породженими у внутрішніх або зовнішніх органах, можуть привести в діяльність або всю нервову систему, або лише певні її частини, так само й враження, що розвиваються самі собою в глибині нервової системи, можуть походити або із загального її збудження, або обмежуватися лише якоюсь однією її гілкою, збудженою причиною, зосередженою в ній і такою, що обмежує її діяльність.
Загальна дія всієї системи може, нарешті, за певних умов, спрямуватися лише до деяких окремих органів і винятково в них зосередитися, так само як часткові збудження однієї чи кількох її гілок теж можуть бути передані або лише деяким гілкам, з якими вони поєднані тіснішою й живішою симпатією, або ж захопити за собою всю систему.
Різні ці положення випливають із кількох фактів, однаково простих і переконливих.
Практичне лікарське мистецтво щодня зустрічає приклади божевілля, епілепсії, шаленого стану, одним словом, різних відхилень в відправленнях мозкової системи, що не мають жодного зв’язку з ушкодженням будь-якого зовнішнього чи внутрішнього органа. Клінічні спостереження показують, що причина їх полягає в самому нервовому органі; це нерідко підтверджувалося найбезсумнівнішим чином розтинами; бо щільність, колір, сама будова мозкової речовини тоді перебували в неприродному стані; іноді в ній знаходили навіть сторонні тіла, як-от лімфатичні рідини, що вилилися в неї, скупчення драглистої речовини, кістяні уламки, затвердіння або скам’яніння, присутність яких і спричиняла хворобливі напади.
У цих випадках, у яких спостерігачеві легко пов’язати явища з їхньою причиною, ми виразно бачимо, що враження, які зароджуються в глибині самої чутливої системи, виникають у ній цілком у тому самому порядку, що й враження, спричинювані зовнішніми предметами; що вони міцнішають і стають виразнішими в міру своєї тривалості; що чутливий орган поєднує їх і зіставляє; що з них він виробляє судження й спонукання; що внаслідок цих вражень він викликає в м’язових частинах рухи, які, перебуваючи в цілковитій незалежності від вражень, одержуваних іншими, внутрішніми або зовнішніми органами, довгий час пояснювалися надприродним чином. У цих випадках живе тіло постає перед нами за незвичайних умов, які дають нам уявлення про правильніші його функції. Між цим станом, у якому всі процеси, здається, спотворені, і природним станом, у якому явища відбуваються за мало відомими нам законами, існує безліч проміжних відтінків, у яких правильні й безладні стани ніби перемішуються в різних пропорціях, але час від часу в них виявляється за деякими ознаками сила й діяльність, справді властиві чутливому органу.
У самому природному стані, за невеликої уваги, ми вже можемо помітити, що чутливий орган може сам собою перейти до діяльності; ми бачимо, що він може обходитися без сторонніх вражень, що в певному відношенні він може навіть цілком відсторонити їх і звільнитися з-під їхнього впливу. Так, напружена увага, глибока задумливість можуть зупинити дію зовнішніх чутливих органів; так само, візьмімо найзвичайніший приклад, відбуваються функції уяви та пам’яті. Правда, уявлення про предмети, що їх пригадують і уявляють, звичайно постачаються враженнями, одержуваними різними органами, але дія, що викликає залишені ними сліди, являє їх головному мозкові в їхньому справжньому вигляді й збуджує в цьому органі здатність поєднувати їх у тисячу нових способів, часто [1] аж ніяк не залежить від причин, що лежать поза чутливим органом.
Я не зупинятимуся далі на цій частині вчення, яка, як мені здається, достатньо висвітлюється простим викладом фактів. Але не слід випускати з уваги висновків, що випливають із них: вони мають застосування до найважливіших питань фізіології та філософського аналізу, і без них уявлення про безпосередні функції чутливості будуть вельми хибними. Ми побачимо в іншому місці, що вони можуть пролити світло й на явища сну, про природний зв’язок якого з теорією помішання та марення ми лише побіжно натякнули.
Інші, такі самі звичайні явища так само доводять, що ця, певною мірою самочинна діяльність чутливого органу іноді обмежується якоюсь однією його гілкою. У багатьох хворобах, щоденно зустрічуваних лікарською практикою, помічаються деякі дивні, місцеві, спотворені вияви чутливості, які нерідко виправляються точнішими враженнями інших органів, але не менш часто й беруть гору, породжуючи принаймні окремі хибні уявлення. Я зустрічав гіпохондриків, які вважали себе такими легкими, що боялися, аби найменший вітер не поніс їх; я зустрічав і таких, що уявляли, ніби їхній ніс набуває надзвичайних розмірів, і які стверджували, що відчувають цілком виразно, як він збільшується в об’ємі. Одні відчували якийсь незвичайний запах, інші чули тривожний шум або приємні звуки.
Один хворий, який страждав на абсцес у мозолистому тілі, не раз скаржився мені під час своєї хвороби, що відчуває, як з-під нього зникає ліжко, і що вже шість місяців його постійно переслідує трупний запах. Щоб позбутися його, він часто нюхав тютюн, але це було марно: обидва запахи змішувалися в найогидніший спосіб, і він однаково відносив і той, і той до одного й того самого органа нюху.
Можна було б навести ще кілька таких дивних відчуттів, які спостерігав Бургаве над самим собою під час хвороби, за якої його нервова система була найдивовижнішим чином розладнана. Майже такий самий випадок довелося спостерігати й мені в однієї людини, наділеної, втім, великим і ясним розумом. Їй здавалося, що вона почергово то збільшується в об’ємі, то зменшується до безконечності. Але зір, слух, смак тощо перебували в неї майже в природному стані, а судження взагалі незмінно зберігали всю свою правильність.
Інші хворі, про яких ішлося вище, також були здатні виправляти своє перше судження.
Але відомо, що розсуд гіпохондриків не завжди звільняється з-під влади такого обману. Усім відомо, хай навіть із чуток, що багато хто з них уявляв, ніби наділений скляними або солом’яними ногами, що не має голови, або що в їхньому тілі міститься така маса води, що вони були б здатні затопити всю країну, якби почали мочитися, і т. ін. До цих дивних видінь, у яких вони сумнівалися не більше, ніж у найнеперечніших істинах, нерідко долучалися здорові уявлення й правильні судження про всі інші предмети: дехто був навіть здатний у цей самий час виконувати найхимерніші роботи. Серед нападів найжорстокішої гіпохондрії Сваммердам робив свої найяскравіші дослідження. Коли ж йому спало на думку, що він може образити Бога таким допитливим дослідженням Його творінь, то відмовився від продовження своїх прекрасних дослідів над упорскуванням, яке він вивчав значно раніше за Рюйша і вже встиг дуже вдосконалити його метод, і закінчив тим, що в жорстокому нападі кинув у вогонь більшу частину своїх рукописів.
Факти, які я наводжу, повторюю, вельми звичайні; відомо також, якими дотепними способами лікарському мистецтву іноді вдавалося розсіяти подібного роду хворобливі омани.
§ II
Не лише щодо відчуттів, а й щодо рухів самочинна діяльність нервової системи нерідко обмежується якоюсь певною частиною тіла.
Будь-який рух живих частин передбачає всередині мозкового осереддя, або в окремому нервовому центрі частини, що його викликає, подібний самий рух, вираженням якого він, так би мовити, і є. Коли рухаються м’язи, ми переконані, що частини й розгалуження головного мозку або його відгалужень, від яких залежить рух, також рухаються у відповідному порядку. Окремі рухи, які ми спостерігаємо, залежать від інших, прихованих, теж окремих рухів, подібно до того, як при загальних хронічних конвульсіях, у яких разом приходять у рух усі м’язові органи, частини головного мозку й нервові розгалуження, що керують цими рухами, перебувають у безсумнівному загальному збудженні, чи буде воно викликане безпосередньо, чи симпатично.[2] Анатомія показує нам, що при певному ураженні головного або спинного мозку, або нервових вузлів, яке спричиняє неправильні рухи у зовнішніх органах, це ураження впливає переважно на якийсь один орган і обмежує рухи однією визначеною ділянкою. Досліди, що їх проводять над живими тваринами, підтверджують ту саму істину. Якщо вколоти або якось інакше подразнити певну частину мозкового органа, то рухи, викликані таким способом, переходять від м’яза до м’яза і нерідко не виходять за межі рухів, обмежених подразненими частинами. Спостереження над нормальними явищами знову-таки дає ті самі результати. Уві сні людина ворушить рукою, ногою чи іншою якоюсь частиною тіла, залежно від того, в якій із них розвиваються враження, що надходять до чутливого органа й переробляються в ньому, залежно від характеру уявлень, які в той час утворюються в головному мозку. У стані ж неспання, навіть у найприроднішому стані, постійно трапляється, що в пам’яті самі собою спливають найдальші спогади або що картини, змальовані уявою, викликають у певних окремих органах обмежені рухи, причина яких, безперечно, лежить у визначених частинах мозкової системи, що відповідають цим органам.
Нарешті, зосередження чутливості або руху в деяких окремих частинах чутливої системи, до яких тоді спрямовується і якими обмежується загальне збудження; перехід їх з однієї частини в іншу; виявлена дія їх не в тих частинах, у яких вони, здавалося б, зародилися, тобто дія, що найсильніше виявляється в одних органах, коли причини, які її викликали, прикладено до інших, — усі ці явища доводяться, кажу я, знову-таки найзвичайнішими спостереженнями й найпростішими дослідами.
Відомо, що первісна схильність до епілепсії, яка, власне, полягає в розладі нервової системи, майже ніколи не виявляється нападами одноманітними, загальними й одночасними в усіх органах, у яких можуть бути конвульсії. Звичайно ж напади починаються болісним відчуттям у верхньому усті шлунка або в діафрагмі. Хворий відчуває важкість у голові, легке запаморочення; його погляд стає похмурим, і раптом він втрачає свідомість. Нерідко за головним болем настає особливий нервовий тремт по всій довжині спинного мозку й товстих нервових стовбурів; за цим тремтом — більш або менш виразні відчуття в статевих органах. Причина конвульсивних рухів, зосереджена спочатку в діафрагмальній ділянці, мало-помалу поширюється нервовими шляхами в найчутливіших органах, і уважний спостерігач помічає, що враження, так би мовити, викликають, спонукають одне одне, аж поки не буде викликано загальне збудження.
При іншому різновиді епілепсії, що зветься симпатичною, бо її збуджує місцеве ураження, яке передається й поширюється через співчуття, напади готуються в самому хворому органі. Якщо, наприклад, хвороба міститься в нерві ноги, чутлива м’якоть якого уражена зсередини або стиснена якимось зовнішнім предметом, то хворий спершу відчуває певні незвичайні, болісні або просто неспокійні й виснажливі відчуття в самій ураженій частині. Але невдовзі по ходу нерва з’являється інше відчуття, яке хворий порівнює з відчуттям від дуновіння або свіжого вітерця, і яке тому в медицині називається епілептичним вітерцем (aura epileptica); воно піднімається до голови, і напад починається тієї миті, коли вітерець, здається, досягає черепної порожнини.
На початку деяких злоякісних гарячок спостерігається подібне скупчення то нервової чутливості, то конвульсивної, м’язової скоротливості, що триває кілька днів. Воно є передвісником або загального розладу в функціях чутливого органа, або небезпечних конвульсій, які впродовж хвороби раптово переходитимуть з одних м’язів в інші. Ці ураження чутливості звичайно виявляються в шлунку або в органах чуття, а конвульсивні рухи виявляються переважно в горлі й у м’язах щелеп, і небезпека тих і тих, здається, може вимірюватися їхньою близькістю до загального нервового осереддя.
В інших випадках, навпаки, усі ураження й усі рухи сходяться, так би мовити, виключно в певних органах. Відчуття спершу відчувається в усьому тілі, і конвульсіями уражаються всі м’язи, але невдовзі все зосереджується в одній, слабшій частині, і чим довше тривають напади та чим частіше вони повторюються, тим безумовніше й швидше вони зосереджуються. Нарешті, нервові хвороби щодня подають нам приклади раптового розладу шлунка, спричиненого певними думками й почуттями: істеричні та гіпохондричні напади нерідко завершуються розвитком чутливості або конвульсій у деяких органах; у людей із рухливою організацією їх уже викликають посилена уважність або напружена думка.
Що ж до симпатичного повідомлення хворого органа з іншими, то, наводячи, як ми досі це робили, лише такі ураження, що спричиняються причинами, які лежать безпосередньо всередині самого чутливого органа, приклади їх щодня постають у великій кількості перед очима спостерігача: медичні праці ними переповнені. Так, відомі ушкодження в головному мозку спричиняють запалення й нагноєння в печінці, подібно до того, як ушкодження в печінці спричиняють, за законами, що, втім, не належать до предмета наших досліджень, запалення й абсцеси в головному мозку. Отже, при задушливому маренні, яке називають кошмаром, (я маю на увазі тут знову-таки лише такий, що не залежить від особливого нервового розташування), так при кошмарі, кажу я, спостереження дає нам знати, а іноді й виразно показує, що відчуття або рухи, які починаються в одній частині, завершуються в інших або переходять з однієї в іншу без жодної видимої причини, яку ми могли б пояснити відомими нам симпатичними органічними повідомленнями. Ці переходи явно залежать від спонукань, що лежать у глибині самої нервової системи.
Це положення безсумнівно доводиться явищем, яке показує його в справжньому світлі.
Люди, що займаються розумовою працею, мислителі, митці, одним словом, усі люди, нерви яких зазнають безлічі вражень або зіставляють безліч уявлень, дуже схильні до розслаблювальних полюцій, (нічних вивержень сім’я). Ці напади майже завжди супроводжуються сновидіннями, а сновидіння нерідко набувають характеру кошмару ще до того, як викличуть напад. Нерідко мені доводилося лікувати людей від такої недуги, бо стан їхній часто справді постає як справжня хвороба. Я зустрів, між іншим, двох, у яких це явище супроводжувалося довгим докладним сновидінням: їм снилася жінка, вони чули, як вона наближалася до ліжка, вони відчували, як вона лягала їм на груди всією вагою свого тіла, і лише після тривалих мук справжнього кошмару статеві органи їхні збуджувалися присутністю цієї уявної істоти, а за розв’язкою сновидіння зазвичай наставало пробудження. Багато інших лікарів помічали ті самі явища з невеликими відмінностями в подробицях.
Висновок із усього цього, без сумніву, заслуговує на нашу повну увагу; втім, із не меншим підставами його можна було б вивести з усіх виявів пам’яті або уяви, первісні враження яких зароджуються в одному органі, тим часом як спонукання, що ними викликаються, лише мимохіть відбиваються на ньому, а взагалі спрямовуються до іншого органа.
Але повернімося на хвилину до ряду наших положень і коротко їх перелічімо.
Мозкова система наділена здатністю приходити в діяльність сама собою, тобто сприймати враження, здійснювати рухи й викликати відповідні їм у інших органах, внаслідок причин, що лежать у глибині самої системи й прикладені безпосередньо до якоїсь частини внутрішньої мозкової речовини.
За таких умов враження, що їх сприймає взагалі вся нервова система, можуть зосередитися в одній із її частин; враження, збуджені в одній із її частин, можуть або стати загальними й викликати до діяльності всю систему, або перейти симпатичним шляхом з однієї її частини в іншу й викликати свої останні вияви або не в тому місці, де лежить причина, що їх викликала, або в тій самій частині, в якій народилося враження.
Усі ці властивості нервової системи притаманні її природі, і без них не можна уявити її існування. Вивчення їх, точне уявлення про них необхідні, щоб скласти правильне поняття про механізм її функцій: і не слід нехтувати зважуванням жодного зі спостережень, які можуть пролити світло на такі незвичайні явища.
Отже, всередині людини, за висловом Сиденгама, існує інша, внутрішня людина, наділена тими самими здібностями, тими самими рухами, здатна до тих самих спонукань, що виявляються в її зовнішніх діях, або, точніше, видимі функції життя лише вказують, виявляють, являють собою приховані в людині внутрішні функції. Ця внутрішня людина є мозковий орган. Легко бачити, що слід ще відрізняти в ньому істотно й винятково властиві йому враження від вражень, які отримують різні внутрішні частини, і рухи, що зароджуються в глибині його самого, від рухів, причини яких лежать поза ним, сприймаються ним через чутливі закінчення й породжують у ньому спонукання, що викликають до діяльності різні органи руху.
Ми помічаємо, отже, виразно три роди функцій чутливості, які маємо розрізняти за їхнім різним виявом: перший стосується органів чуття, другий — внутрішніх частин, саме нутрощів грудної та черевної порожнин (до останніх ми відносимо й статеві органи), третій — самого мозкового органа, незалежно від вражень, переданих йому чутливими закінченнями, внутрішніми чи зовнішніми.
З усього сказаного нами, а також із того, що ми навели в останньому Мемуарі, легко зробити висновок, що нерви й головний мозок не є страждальними органами, що їхні функції, навпаки, передбачають безперервну діяльність, яка триває все життя. Природа цих функцій і спосіб їхнього вияву достатньо це доводять; понад те, фізіологічне знання цих органів, тобто їхньої будови й рухів, якими вони породжують і постійно підтримують безпосередню причину своєї чутливості, підтверджує це найбезсумнівнішим для ока чином. Крім того, славетні лікарі показали, що сам сон, той стан спокою, за якого органи чуття вже не отримують вражень, за якого вся чутлива система, здається, намагається сховатися від тих, без яких життя може обійтися, за якого, нарешті, думка найчастіше припиняється, — так, славетні лікарі показали, що сон не є страждальною функцією, і щоб викликати його, мозковий орган вступає в справжній діяльний стан.
Різні ці істини, що становлять прямий висновок із добре зроблених спостережень, своєю чергою проливають світло на самі явища. Вони пояснюють ті захоплені стани, за яких зосереджуються чутливість, думка і життя в певних нервових частинах; вони пояснюють причину сновидінь, особливо таких, що не викликані враженнями, отриманими чутливими закінченнями; вони пояснюють, нарешті, більш задовільним чином як частковий, так і загальний марення, що не лише порушує моральні стосунки людини із зовнішнім світом, а й могутньо видозмінює спосіб дії цих нових стосунків на її суто органічні здібності.
Сюди слід віднести також: деякі особливі стани, які, заглушуючи більшу частину зовнішніх вражень, дають змогу усвідомлювати внутрішні враження, що за звичайного стану вислизають від свідомості; ці хибні поєднання уявлень, які все заплутують, унаслідок зіставлення предметів, що не мають між собою нічого спільного; нарешті, такі звичайні, навіть у мислителів, настрої, внаслідок яких дуже часто змішуються безпосередні й окремі уявлення, одержувані від предметів через органи чуття, з враженнями, що народжуються в той самий час або трохи згодом у головному мозку; змішання, яке робить образи невпізнаваними, якщо немає звички постійно перевіряти їх за джерелом їхнього походження. За невеликого розмислу все це легко збагнути й пояснюється само собою, і я вважаю зайвим входити з цього приводу в які б то не було подробиці.
Зауважу лише, що якщо сила уяви могутніша, якщо відбита дія її на відомі органи, наприклад, на статеві, ширша під час сну, ніж під час неспання, то причина цього дуже проста і її можна без труднощів відшукати. Справді, у стані неспання в головний мозок постійно надходить кілька зовнішніх вражень, які більшою чи меншою мірою видозмінюють його власні функції й до певної міри виправляють помилки уяви; тим часом як під час сну все відбувається всередині; внутрішні враження стають живішими, владнішими, самообман стає повним, а пов’язані з ним спонуки не зустрічають жодного протидіяння з боку протилежних їм вражень, що їх одержують органи чуття.
Усі ці положення, повторюю ще раз, здається, достатньо мною пояснені, і ми можемо йти далі в наших дослідженнях.
§ III
Під час вступу в діяльність, за вільної й спокійної передачі її до різних органів, мозкова система має перебувати в певних станах, на які спостереження може пролити деяке світло. Чи надходитимуть до неї враження від чутливих закінчень, внутрішніх чи зовнішніх, чи лежатиме причина їх у самій системі, викликані в ній функції властиві винятково лише їй, і для цього необхідна умова її неушкодженості. Але в чому полягає неушкодженість головного мозку, спинного і взагалі нервової системи, ще не вирішено дотепер.
Відомо, що можна віднімати значні частини цієї системи, не пошкоджуючи функцій чутливості в частинах, що лишилися неушкодженими, і не вносячи помітного безладу в розумові здібності. Органи, сприяння яких не є необхідним для підтримання життя, часто віднімаються разом із їхніми нервами; значні частини самого головного мозку можуть бути зруйновані різними хворобами, знищені різними випадками або необхідними операціями, не порушуючи ні загальної чутливості, ні найтонших життєвих функцій, ні розсудкових здібностей. Щоправда, те, що не справляє помітної дії на одну людину, стає важливим, а іноді й цілком згубним для іншої, а частини, з дбайливим збереженням яких природа пов’язує збереження самого життя або його найважливіших функцій, здебільшого не є одними й тими самими в усіх людей. Але, за винятком органів, із руйнуванням діяльності яких припиняється саме життя, досвід тим не менш показує, або навіть показує тим рішучіше, надзвичайну трудність визначити ту межу, коли ураження має викликати такий-то відомий наслідок. Винятку не становлять ані головний мозок, ані навіть мозочок, ані підлеглі частини того й того: це можна стверджувати, спираючись на спостереження і на найточніші досліди; і хоча гострі та раптові їхні хвороби, особливо ж центральних частин, що звичайно становлять загальне джерело походження нервів, супроводжуються досить постійно згубними наслідками, безліч прикладів показує, що в менш різких випадках, за повільніших хвороб, не можна напевно передбачити, чи будуть смертельними, чи ні втрата або збереження чутливих і розумових здібностей.
Проте ми повторимо, що для мислення необхідний неушкоджений головний мозок; бо без головного мозку неможливо мислити, і його хвороби спричиняють відповідні й пропорційні їм відхилення у функціях розуму. Але в чому полягає ця неушкодженість, зізнаюся щиро, означити я не в змозі.
Внутрішня організація мозкової речовини ще дуже мало нам відома; наші теперішні інструменти, здається, не можуть дати нам нових відкриттів. Мені здається, що ми вичерпали все, що може дати нам уживання мікроскопа й мистецтво впорскувань. Щоб посунути вперед анатомію людини взагалі й нервової системи зокрема, треба винайти нові методи, нові інструменти; ось чому так важко визначити органічні умови, без яких ця система виконує свої функції погано або зовсім не виконує їх; тим не менш, спостереження над хворобами й розтини трупів дали кілька корисних міркувань, які, крім того, цілком узгоджуються зі звичайними явищами чутливості. Я наведу ці різні висновки.
У природному стані головного мозку легко помітити, що його колір, щільність, об’єм судин, які його обіймають або занурені в його поділи, суворо означені й визначені природою. Не можна сумніватися, що між цими умовами і способом функціонування чутливості існує прямий зв’язок, бо зі зміною одних настільки ж видозмінюються й інші. Коли мозкова речовина більш чи менш щільна, ніж слід, коли вона більш чи менш забарвлена, коли її судини надто в’ялі або пружні, коли рідини, що їх наповнюють, перебувають у надмірно згущеному або розрідженому стані, коли вони мляві або їдкі, функції чутливості не відбуваються належним чином.
Іноді головний мозок перебуває в особливо розм’якшеному стані; він просякнутий мокротами, лімфатичними та драглистими речовинами; колір його тьмяний, злегка жовтуватий; в’ялі судини його лише в головних стовбурах своїх виявляють небагато слідів блідої крові. Іноді ж, навпаки, мозкова маса має щільнішу будову, ніж у природному стані; м’якоть її ніби суха й на дотик майже пухка; часто тоді судини її переповнені діяльною, яскраво-червоною, а іноді густою, чорнуватою, мов смола, кров’ю. Нерідко можна помітити в ній сліди справжнього запалення, тобто артерії й вени не лише яскраво забарвлені, перші — в червоний колір, а другі — в синій із більш червонуватим відтінком, ніж за звичайного стану, а й білі оболонки та сама м’якоть у багатьох місцях вкриті кривавими плямами. Нарешті, ми вже зробили це зауваження в першому Мемуарі, мозкова м’якоть може мати нерівномірну будову: міцна й суха в одній частині та м’яка й волога в іншій, і в ній нерідко утворюються сторонні тіла різного роду, окостеніння, скам’яніння, хрящові утворення, затвердіння тощо.
Такі загалом органічні стани головного мозку, приклади й докази яких надає анатомія. Порівняння ж багатьох трупів дало змогу пояснити цими різними явищами відповідні їм упродовж життя стани чутливості.
Дослідження здорової й хворої людини дає нам загальні факти, які, хоч і не перебувають у такому очевидному зв’язку з постійними органічними станами мозкової системи, проте дають нам право розглядати їх як вираження головних законів, за якими відбуваються її функції.
Для сприйняття вражень і для належної їх дії необхідно, щоб вони мали певний, визначений ступінь жвавості; щоб вони спрямовувалися від кінців до середоточчя для викликання відчуття і потім поверталися від центру до кінців для викликання руху — і в тому, і в іншому разі із середньою швидкістю; необхідно, щоб почуття не було притупленим або слабким, але щоб воно не було й надто жвавим і бурхливим, щоб рух ішов за ним швидко, мов блискавка, але щоб він не був ані безладним, ані поспішним. Якщо враження слабкі, невиразні й мляві, то спонукання утворюються повільно й неповно. Якщо враження надмірно глибокі, панівні, стрімкі, то й спонукання набувають особливих, більшою чи меншою мірою відповідних їм властивостей, які так само можуть бути ними спотворені.
Можна, наприклад, зустріти людей, думки й бажання яких народжуються, здається, миттєво й рішуче, але позбавлені необхідного ступеня енергії та діяльності. Зустрічаються інші, які, навпаки, марно силкуються звільнитися від деяких вражень, що панують над ними, надаючи їхнім уявленням і схильностям певного, виняткового й упертого напряму. Зустрічаються, нарешті, й такі, які, насилу розбираючи безліч вражень, що їх одночасно зазнають, не знаходять часу для порівняння різних предметів, унаслідок чого всі їхні вчинки набувають стрімкого характеру, з яким вони, здається, не в змозі впоратися.
Немає жодного сумніву, що існує безпосередня залежність між тим, як складається відчуття, і тим, як виявляється рух: у такому загальному вигляді це положення не може викликати заперечень. Але оскільки тут можна натрапити на факти, які на перший погляд ніби цілком суперечать одне одному, то треба спершу ретельно зважити обставини, що їх характеризують, аби досягти повних і задовільних результатів.
Неясне, слабке почуття викликає невизначені й неенергійні рухи; але з цього не слід робити висновок, що рухові органи неодмінно були тоді в стані цілковитої слабкості. З другого боку, з того, що жваве почуття викликає швидкі й сильні рухи, принаймні відносні, аж ніяк не випливає, що ці органи були наділені справді особливою силою. Безперечно, рухові сили підтримуються впливом сил чуттєвих, і коли останні згасають або перестають діяти, то й перші також згасають або слабшають і зникають. Щоб чутливість була джерелом життя й діяльності, необхідно, щоб її функції були правильні й узгоджені з її нормальними законами. Надто жваві й численні враження дивовижним чином спотворюють, виснажують і знищують м’язову енергію. Надто чутливі люди зазвичай бувають слабкими, і не тому, що їхня чутливість є наслідком слабкості їхніх органів, а тому, що саме джерело рухів, нервова причина, яка їх викликає, надмірно виснажувана тим відбитим діянням, яке, як ми бачили, необхідне для збудження чутливості, є недостатньою для такого самого відбитого діяння, ще більш необхідного для збудження рухів.
Отже, у таких людей рухи жваві й швидкі, але їхня енергія позбавлена стійкості. Поспішність їхніх рухів іноді може розвинутися до того, що вони живуть у стані постійної рухливості. Чутливі до всіх вражень, вони одразу коряться всім; і оскільки їхні враження незліченні й безперервні, то вони, здається, вагаються, якому з них віддатися. Я бачив жінок, уражених істерією, і навіть чоловіків, що страждають на іпохондрію, особливо таких, у яких цей стан спричинений зловживанням любовними насолодами, які здригалися від найменшого шуму, яких найменший рух приводив у незвичайне збудження. У Месмера деякі з таких надзвичайно нервових жінок, що збиралися довкола його магнетизованої ванни, не могли, здавалося, побачити жодного жесту, щоб не прийти в збудження. Голландські й англійські лікарі розповідають про одну до такої міри рухливу людину, яка не могла втриматися від повторення всіх рухів і всіх жестів, свідком яких вона була; якщо їй перешкоджали коритися такому спонуканню, силоміць стримуючи її кінцівки або змушуючи приймати протилежні положення, то вона зазнавала нестерпно тяжкого стану. У цьому разі, як легко помітити, здатність до наслідування доведена до хворобливого стану, і хоча ця властивість становить головне джерело нашого вдосконалення, неважко зрозуміти, що щойно вона перейде певні межі, то робить неможливими і розмисел, і виникнення бажання.
Ці почергові переваги — то чутливих, то рухових сил — пояснюють нам, чому в епілепсії та сказі, за яких зовнішні органи чуття отримують найменшу кількість вражень, органи руху набувають неймовірного надміру енергії: це випадок, цілком протилежний тим станам м’язового розслаблення, про які ми щойно говорили і які спричиняються надмірною чутливістю. Ці переваги рішуче вказують також на безпосередній зв’язок між чутливою причиною та руховою, а це неминуче приводить нас до положення, що всі рухи випливають із мозкової системи, а всі враження зосереджуються в ній.
Отже, рухові сили притуплюються й згасають, якщо їх не відновлюватиме животворний вплив і безперервна та правильна діяльність чутливості; але вони так само спотворюються й втрачають свою стійкість та енергію, коли враження надто живі, стрімкі й численні. Ми достеменно знаємо, що виснаження, яке настає після любовних утіх, залежить менше від супровідних їм речовинних утрат, ніж від властивих їм солодострасних вражень. Багато інших збуджень, якщо вони були живими й глибокими, залишають по собі тривале відчуття втоми в усій нервовій системі; посилена робота уяви або розмислу, що полягає в отриманні та відновленні вражень або у відновленні й зіставленні їх між собою за відсутності предметів, які їх спричинили, породжує не меншу втому, ніж найупоєніші втіхи або найтяжчі м’язові роботи. Ось чому сон стає необхідним; особливо необхідне припинення відчуттів: ось чому сон, можливо, ще потрібніший для мислителів, для людей із вельми розвиненою моральною природою, ніж для звичайних працівників, чиї втомлені м’язи, щоправда, потребують відпочинку, але, з другого боку, через те, що вони мало відчувають і мало думають, не виснажуються так, як перші вже самим лише станом бадьорості. Жінки, які загалом отримують численніші й різноманітніші враження, а також деякі чоловіки, що наближаються до них за своєю первісною організацією або внаслідок хвороби, потребують тривалішого сну. Необхідну тривалість сну можна певною мірою вимірювати радше кількістю отриманих відчуттів, ніж кількістю зроблених рухів. Мені траплялося зустрічати людей, які по кілька років не стуляли очей і, отже, не могли цілком звільнитися від дії на них зовнішніх предметів та від роботи пам’яті й уяви, але щодня один або двічі вони зазнавали особливого, періодичного, на кілька годин заціпеніння, під час якого були нездатні мислити й відчувати.
Суворо зваживши наведені факти, можна вивести з них іще таке міркування: енергія та тривалість рухів пропорційні силі й тривалості відчуттів. Я кажу — силі й тривалості відчуттів, бо ми щойно бачили, що надто живі, надто стрімкі, надто численні відчуття справляють протилежну дію. Це міркування цілком узгоджується з усім, що було сказано нами вище: воно веде до нових поглядів на характер спонукань, щодо вражень, які їх викликають, і щодо органів, у яких ці враження сприймаються; воно ще точніше визначає справжній зв’язок між чутливими та руховими силами; воно може навіть пояснити почергову перевагу тих і тих, тобто умови, за яких одні тим менш діяльні, чим сильніше збуджені інші.
Вже перші фізіологи зауважили, що функції м’язової системи, або рухової, перебувають у певній особливій рівновазі з функціями нервової системи, або чутливої. Надзвичайна енергія, іноді дивовижна тривалість рухів пов’язані в деяких людей із сильною, глибокою, певною мірою незгладимою чутливістю. Якщо ця схильність постійна й виражена виразно, то вона утворює особливий темперамент, або, точніше, особливі відтінки темпераменту, подібні за однією спільною ознакою й залежні від неї, а саме від стійкості всіх функцій. Але можна припустити, що враження бувають глибокими й тривалими лише тому, що первісні волокна органів міцні та пружні; таким чином, чутливі сили можуть значно більше видозмінюватися станом рухових сил, ніж рухові сили — чутливими. На перший погляд нічого не може бути правдоподібнішого за це припущення, і оскільки його слушність могла б провести між ними найрізкішу межу, то дивно, що Галлер і його послідовники не звернули уваги на це питання, яке дало б їм сильніші докази, ніж більшість тих, що вони наводили. Щоправда, нові факти невдовзі спростують і це припущення. Найміцніші м’язи слабшають, як випливає з того, що сказано нами вище, єдино внаслідок надто живих або надто численних відчуттів, які людина отримує за однаковості інших умов; якщо деякі обставини змінюють характер відчуттів навіть у слабких і млявих людей; якщо, наприклад, деякі хвороби безпосередньо збуджують у нервовій системі причини, що породжують сильні, глибокі й тривалі враження, або якщо вони викликають у ній схильність до сприйняття подібних вражень ззовні, то найрозслабленіші м’язи миттєво набувають здатності до таких енергійних і сильних рухів, які важко собі уявити.[3]
Отже, істеричні жінки, які за звичайного стану ледве тримаються на ногах, під час конвульсивного нападу нерідко долають перешкоди, що були б не під силу кільком людям. Так само при меланхолійних ураженнях, при шаленстві, особливо при божевіллі, слабкі, хирляві люди розривають мотузки, якими їх зв’язано, а іноді й ланцюги, що за природного стану розірвали б усі їхні м’язи; що, скажімо мимохідь, засвідчує величезну різницю між механічними силами м’язового волокна та силами, які оживляють його в різному ступені. Так само й під час нападу енергійної пристрасті людина відкриває в собі силу, про яку й не підозрювала, і стає здатною на такі рухи, сама думка про які в спокійному стані навела б на неї жах. І не можна сказати, щоб тоді людина визнавала в собі й приводила в дію сили, що існують у ній, але перебувають у сплячці: наведені мною загальні спостереження доводять, що в ній тоді справді розвиваються нові сили внаслідок нового способу збудження нервової системи. Я не згадую, втім, як це легко помітити, про розлади, що їх глибокі потрясіння вносять у функції відновних органів, про розлади, які, сказати мимохідь, не завжди руйнують м’язові сили або безпосередню причину рухів.
Але ми маємо взяти до уваги ще одне, останнє міркування, без якого в функціях нервової системи лишається ще багато незрозумілого; особливо не слід нехтувати ним, коли формуємо точне поняття про характер уявлень і спонукань, або про сліди, що їх залишають одні, та про функції, на які перетворюються інші.
У міру того як відчуття зменшуються в кількості або стають тупішими, м’язові сили зазвичай зростають, а їхня діяльність набуває більшого ступеня енергії. Шалені люди нерідко стають майже зовсім нечутливими до зовнішніх вражень, і саме тоді вони найбільше здатні до найсильнішого шалу. Дурні або обмежені люди, епілептики, чутливість яких зазвичай притуплена, одним словом, усі люди, що відчувають менше за інших, наділені, вочевидь, більшою кількістю м’язових сил. Багато досвідчених спостерігачів вивели з цього закон, за яким м’язові сили перебувають у зворотному відношенні до чутливості, і навпаки. Але за невеликої уваги легко помітити, що в цьому висновку є якась плутанина; і знаходжу її в самих фактах, наведених для його доведення. Збільшення сили в епілептиків і в шалених, я згоден, збігається з ослабленням і навіть із повним припиненням зовнішніх вражень; але джерело збільшення їхньої сили полягає не в цій обставині. Лікарське мистецтво й анатомія показують нам, що воно залежить від могутніх вражень, причини яких безпосередньо лежать у мозковій системі й водночас спричиняють заціпеніння зовнішніх чуттів. У людей з обмеженим розумом, але загалом здорових і сильних, враження, що викликають енергійні м’язові рухи, також завжди безпосередньо випливають із мозкової системи або з інших внутрішніх органів. Але кількість наших розумових здібностей залежить від кількості та властивості набутих нами понять про зовнішні предмети, і глупота буде тим значнішою, чим менш живими, менш глибокими й менш різноманітними будуть враження, що їх отримують органи чуття.
Тепер уже можна передбачити мету, до якої ми прямуємо, і, гадаю, вже нетрудно відчути слушність шляху, яким ми йдемо.
§ IV
Залишмо, власне, так звані м’язові рухи й повернімося до уявлень і спонукань, що безпосередньо зароджуються та розвиваються в нервовій системі. Ми вже бачили, що і ті, і ті, безперечно, викликаються рухами, які лежать у глибині самої цієї системи; отже, ми можемо звести її найближчі функції до тих самих законів, що керують діяльністю будь-якого члена. Але що ж відбувається під час руху будь-якого члена? Причина руху передається йому нервами, а сама вона пропорційна враженням, отриманим і переробленим у нервовому центрі.
Іншими словами: кожному рухові передує відповідне йому враження, яке його визначає, і характер якого відбивається на ньому. Ми маємо зустріти той самий порядок явищ і у власних функціях мозкового органа. Отже, якщо факти показують нам, що рухи, викликані причинами, які діють безпосередньо на саму нервову систему, є найсильнішими й найнаполегливішими, якщо вони постійно панують, а іноді заглушують і покривають усі інші, або, точніше, причини цих рухів, вочевидь, не можуть бути тоді відвернені від спричинюваної ними дії жодними іншими враженнями, то стає ясним, що й уявлення, і спонукання, і спогади, і схильності, які є тими самими спогадами спонукань і уявлень, то стає ясним, кажу я, що всі ці функції необхідно мають здобути перевагу, коли вони залежать від таких самих причин. Це ми й справді знаходимо у шалених, у духобачців, у деяких меланхоліків, близьких до тих чи тих. Ні зовнішні предмети, ні найнеобхідніші потреби життя часто не здатні відвернути їх від їхніх звичних мрій і надати іншого напряму їхнім думкам.
По-друге, оскільки внутрішні органи перебувають у безперервній діяльності й оскільки між ними та мозковим осередком відбувається постійний обмін враженнями й рухами, то уявлення, спонукання та схильності, що залежать від них, повинні посідати друге місце за своєю енергією, стійкістю та постійністю. Саме в цьому й полягає істотна риса інстинктивних спонукань, які, на підставі дослідження, здійсненого в попередньому Мемуарі, особливо залежать від послідовного розвитку та від власних відправлень цих внутрішніх органів; від цих спонукань насправді не слід відокремлювати безпосередніх відправлень і розвитку самого нервового органа, що беруть у них більшу участь.
По-третє, оскільки органи чуття не перебувають у безперервній діяльності й щодня під час сну майже не дістають жодних вражень; до того ж, оскільки всі вони разом не можуть їх отримувати, а ті враження, що стосуються одного органа чуття, особливо якщо вони яскраві, притуплюють і навіть цілком заглушують враження, що належать до інших; нарешті, оскільки вони постійно відволікаються дією різних внутрішніх органів, то їхні враження природно повинні мати менший ступінь сили й глибини та залишати по собі менш тривалі сліди й менш міцні спогади. Якби тепер була можливість визначити, на які з органів чуття зовнішні причини діють найсильніше й найпостійніше, то, можливо, було б неважко розподілити за відділами уявлення та спонукання, що ними викликаються, відповідно до певного ступеня пам’яті, властивого кожному з органів чуття.
Окрім того, якщо справедливо, як це, здається, вказує найуважніше дослідження явищ, що за природою своїх відправлень органи чуття більшою чи меншою мірою наближаються до безпосереднього органа думки, оскільки нервові закінчення їх видозмінюються неоднаковим чином під час отримання відчуттів, залежно від будови покривів, що їх облягають, і від розташування нечутливих частин, які з усіх боків до них прилягають, то ми матимемо новий засіб для розрізнення уявлень, спонукань, схильностей тощо і зможемо точніше вказати на причину їхніх відмінностей.
Деякі антропологи стверджують, що відправлення відомих органів чуття ближчі до духовного стану, ніж відправлення інших; що перші, здається, більше належать до духу, тоді як інші більше залежать від організованої речовини. Легко помітити, що якби ці автори мали ясніше уявлення про те, що вони кажуть, то сказане ними наближалося б до того, що подаю і я, лише іншими словами, і немає потреби пояснювати, чому я відкидаю вживані ними вислови.
§ V
Нерви, здається, не відрізняються між собою ні своєю речовиною, ні будовою. Мозкова речовина розподілена одноманітно по всіх головних стовбурах; вона в них цілком однорідна, і спосіб, у який внутрішні волокна розташовуються та збираються в пучки, всюди в нервах однаковий. Розглядаючи їхні закінчення, також неможливо відшукати між ними відмінності; і якщо перенести дослідження на казеїноподібну речовину, що її вони виділяють, якщо розсікти їх поперечним зрізом, то вона виявляється всюди однією й тією самою; вона тотожна з речовиною, що поширюється з головного мозку, довгастого й спинного по всіх головних стовбурах, які в них беруть свій початок. Ця речовина виявляється однією й тією самою не лише під анатомічним ножем, на око й під мікроскопом, а й під час хімічного аналізу в ній не помітно жодної відмінності — ні щодо її складових частин, ні щодо явищ, за яких вона розкладається. Що ж до зовнішньої оболонки нервів, то відомо, що вона є не більш як ущільнена кліткова тканина, відправлення якої, здається, обмежуються охороною мозкової речовини нерва, підтримуванням у ньому твердості й непоступливості, необхідних для опору тертю сусідніх частин. Отже, все дає нам підстави думати, що відмінність між враженнями залежить від різної будови не нервів, а органа, в якому нерви отримують відчуття, від того способу, як вони в ньому розгалужуються, і від способу дії на них причин, що викликають враження. Подивімося, чи можуть анатомія і фізіологія пояснити нам щось із цього приводу. Я не входитиму в докладні подробиці; вони майже завжди марні під час дослідження загальних законів природи; вони могли б лише обтяжити ті поняття, всю цінність яких становлять їхня очевидність і простота.
Усі враження можуть і навіть повинні бути зведені до дотику. Він становить, так би мовити, загальне чуття; усі інші є лише його видозмінами та відмінностями. Але дотик ока, що розрізняє враження світла, і дотик вуха, що помічає звукові коливання, зовсім не схожі один на одного; не більше подібні й обидва вони до дотику язика або слизової оболонки, відправлення якої полягає у розрізненні смаків і запахів, аніж до дотику зовнішнього органа, відправлення якого стосуються більш речовинних, так би мовити, якостей предметів, наприклад їхньої зовнішньої форми, об’єму, температури, щільності тощо.
Останній, або власне так званий дотик, здійснюється всією шкірою, яку можна вважати його винятковим органом. Шкіра складається з більш чи менш щільних кліткових листочків, з найтонших розгалужень судин і з нервових ниток. Нервові нитки оживлюють її й надають їй чутливості. На своїх закінченнях, на її зовнішній поверхні, вони звільняються від покривів, що розпадаються на бахромчасті клапті й губляться в так званому сітчастому органі. Звільнившись від найгрубішого свого покриву, закінчення нерва розгалужуються й виступають між петлями цієї слизової сітки, наче маленькі грибки або сосочки. У такому стані нервова речовина, втім, аж ніяк ще не буває оголеною; шари щільної кліткової тканини оточують її у вигляді оболонки, і лише через цю посередню речовину, більш чи менш товсту, залежно від більш чи менш сильного й тривалого впливу на неї зовнішніх тіл, лише через таку перепону нерв отримує враження. Його сосочки містяться в борозенках або жолобках, що перетинають шкіру, а це знову охороняє їх від надто сильного або безпосереднього впливу зовнішніх предметів; крім того, ці борозенки, глибші на кінчиках пальців, де сосочків більше, розташовані спіраллю, так що дотикові відправлення можуть і повинні відбуватися в них у всіх напрямах і в усіх точках.
У спеціальному органі смаку природа, вочевидь, дуже мало відступила від цієї форми, яку можна вважати найзагальнішою. Нерви язика також закінчуються сосочками, але більш виступними, губчастими й розгалуженішими. Клітковина, що їх оточує, менш щільна, їхні покриви не такі товсті, вони набухли в слизовій і лімфатичній рідині. Втім, язик не є винятковим органом смаку: нерідко траплялися приклади людей, які через різні хвороби втратили язик цілком і водночас чудово розрізняли смак їжі. Анатомія може навіть пояснити причину такого явища, бо вона виявила сосочки, подібні до сосочків язика, на внутрішньому боці щік, на піднебінні, в глибині рота.
Слизова оболонка, що вкриває порожнини ніздрів, так само як і верхньощелепні та лобові пазухи, складається не лише зі слизової тканини, судин і нервів, а й, крім того, вкрита великою кількістю залозок. Кількість нервів, точніше нервових ниток у них, незліченна. Вони походять від нюхових нервів, що становлять першу пару й виходять із черепа через решітчасту кістку. До них відходить гілка від зорового нерва, і, ймовірно, вона слугує симпатичним сполученням між очима й носом, між зором і нюхом. Легко помітити неозброєним оком, що слизова оболонка утворює своєрідну оксамитову тканину, дуже коротку й щільну. Її китички, вочевидь, дуже вологі; нервові нитки, м’якші тут, ніж на пальцях або всередині рота, закінчуються маленькими сосочками, які теж дрібніші й менш щільні. Їхня оболонка складається з найтоншої й прозорої тканини, крізь яку мозкова речовина, забарвлена незліченним безліччю дрібних артеріальних і венозних судин, що її оточують, розпадається на крихітні зернятка.
Хоча функції нюху на перший погляд далі від простого дотику, ніж функції слуху, який, вочевидь, обмежується розпізнаванням лише коливань звуку, проте, оскільки внутрішній орган слуху безперервно омивається лімфатичною рідиною, а повітря, навпаки, постійно проникає в порожнини носа, чутливі закінчення слухового нерва, тобто ті м’які частини його, що вистилають внутрішній схил завитки та півколові канали, є ніжнішими й більш слизистими. Мозкова речовина, вочевидь, тут майже цілком звільнилася від усього, що може послабити враження. Втім, неважко було б показати, що число й співвідношення коливань звучного тіла становлять не більше ніж бездушний матеріал для звуку: безперечно, ще багато чого бракує, аби це був самий звук. Твори Перголезе, Паїзієлло, Саккіні дають не лише простий ряд правильних тремтінь повітряної хвилі, і, досліджуючи дивовижні функції слуху, навіть не беручи до уваги впливу, який цей орган чуття справляє на слово й на розумову діяльність, можна помітити, що він настільки ж вищий за нюх за значенням і широтою своїх функцій, наскільки розгалуження слухового нерва ніжніші за розгалуження нюхового нерва. Отже, поступовість у ході природи тут не порушується жодною органічною аномалією.
Нарешті, в сітчастій оболонці ока, або в розгалуженні зорового нерва, що становить справжній орган зору, природа пішла ще далі. Адже закінчення слухового нерва утворюють одне ціле з перетинкою, в якій вони розпускаються, тоді як розгалуження зорового нерва становить рухома слизова рідина. Перетинчасте сплетіння, що вкриває її з обох боків і прилягає як до склистого тіла, так і до зіниці, настільки прозоре, що чиста вода не прозоріша за нього; і хоча будова самої сітчастої оболонки складається з досить значної кількості судин, мозкову речовину в ній можна вважати цілком оголеною.
§ VI
Такі, в небагатьох словах, безпосередні знаряддя відчуттів, тобто таке розташування нервових закінчень у різних органах чуття. Починаючи від дотику, що дає найзагальніші й найпростіші відчуття, і аж до зору, що дає найдетальніші, найніжніші, найскладніші, нерви дедалі більше звільняються від усіх посередніх частин, які лежать між ними та зовнішніми предметами; вони дедалі більше скидають свої оболонки, і їхні враження поступово наближаються до вражень, причина яких безпосередньо прикладається до чутливої речовини всередині самого мозкового органа.
Нам залишається розглянути, яким чином виникають різні відчуття, або в чому полягають найзвичайніші й найзагальніші явища, що супроводжують функції кожного з органів чуття.
Часте повторення вражень робить їх виразнішими, повторення надає рухам більшої легкості й точності — це постійний закон оживленої природи. Органи чуття виховуються вправлянням, і сила звички виявляється в них раніше, ніж у рухових органах. Не менш постійний і не менш загальний закон полягає в тому, що надто сильні, надто численні й надто часто повторювані враження послаблюються безпосередньою дією самих цих обставин. Чутлива здатність обмежена межами, які не можуть бути порушені. Соки клітковини проникають у всі місця, де вона надмірно збуджена: в останніх утворюються раптові пухлини або нові, певною мірою штучні оболонки, що дедалі більше закривають нервові закінчення, і тоді сама чутливість часто спотворюється й швидко виснажується. Отже, для збереження тонкості чуттів і для їх подальшого розвитку необхідно, з одного боку, щоб враження не виходили за природні межі чутливої здатності, а з другого — щоб вони цілком її збуджували й не тримали її в приспаному стані.
За самою природою своїх функцій чутливі закінчення нервів дотику дуже часто зазнають невідповідної дії зовнішніх предметів. Це чуття звичайно отримує найбільше вражень, здатних притупити й огрубити його. Нерідко внутрішня поверхня руки та кінці пальців, що становлять головним чином орган дотику, вкриваються під час різних робіт щільною й твердою шкірою, яка утворює своєрідні природні рукавички. Те саме трапляється й із ногами, які за розподілом нервів і за розгалуженням їх на закінчення, що завершуються сосочками, цілком подібні до руки, що, до речі, дещо суперечить філософії кінцевих причин: бо для чого ж у частині, призначеній лише відчувати сильний тиск і нести всю вагу тіла, влаштовано такий чутливий апарат.
Отже, немає нічого дивного в тому, що дотик, який, утім, становить найвірніше чуття, бо він розпізнає найпростіші або найгрубші властивості тіл і безпосередньо прикладається до предметів, до всіх їхніх боків, усе ж не є тим чуттям, яке було б наділене найбільшою пам’яттю і залишало б найвиразніші, найлегше пригадувані сліди. Тут я маю на увазі звичайний стан; адже з багатьох прикладів відомо, що особливе виховання може наділити дотик такою самою пам’яттю й уявою, якими володіє хіба що зір. Деякі шанувальники скульптури краще судять про красу форм рукою, ніж оком. Скульптор Ганібазій, утративши зір, не відмовився від свого мистецтва: обмацуючи статуї та живі тіла, він умів складати уявлення про їхні форми й точно відтворювати їх; щодня можна зустріти сліпих, які пригадують і жваво уявляють усі предмети єдино завдяки властивостям, що належать до вражень дотику.
Дотик розвивається раніше за інші чуття і згасає останнім. Так і має бути, бо він становить основу для всіх інших, є певною мірою самою чутливістю, а цілковите, всебічне припинення його передбачає припинення самого життя.
Але незрозумілим видається, чому смак, функції якого пов’язані з однією з перших наших потреб і який складається з низки повторюваних дій, не досягає швидше вищого ступеня розвитку й точності, на який лише здатен, і не зберігає ретельніше слідів пережитих відчуттів. Це тим дивніше, що його враження певною мірою змішуються з враженнями, які супроводжують шлункове травлення. І ті, й ті сприяють втамуванню могутнього почуття голоду та керують його спонуками. Безсумнівно лише те, що в ранньому дитинстві смак буває жадібним, але не розвиненим і не тонким, що в юності його насолоди обмежені й відсуваються на другий план іншими відчуттями, які мають зовсім іншу цінність і, крім того, ширший вплив на весь організм. Ж. Ж. Руссо, який змальовував природу з такою неперевершеною правдивістю, каже, що ненажерливість належить до пори, яка передує отроцтву. Але лише в зрілому віці, коли дещо слабшає панування інших схильностей, людина стає вибагливішою й витонченішою в їжі, і справжній вік Апіціїв, можливо, ще ближчий до старості. Відомо так само, що надзвичайно важко пригадати або уявити якийсь певний смак, не відчуваючи водночас його відчуття.
Кількох коротких зауваг буде досить, щоб розвіяти непорозуміння, породжувані наведеними фактами.
- Враження, що залежать від їжі та пиття, часто супроводжуються такими збудженими бажаннями, які надто їх подразнюють і плутають; існує більша схильність до їхнього прискорення й поновлення, ніж до розрізнення та дослідження.
- Почуття добробуту, що розвивається в шлунку і домішується до них, заважає увазі зосереджуватися на них.
- За своєю природою вони надто нетривалі; принаймні кожне враження дуже непостійне.
- Дуже рідко вони бувають простими; вони щомиті поєднуються, змішуються й змінюються.
- Проникнення їжі в шлунок зазвичай збуджує діяльність головного мозку. Коли їдять у товаристві, розмова, не порушуючи безпосередньо насолоди смаку, перешкоджає зосередженню уваги на кожному окремому відчутті та складанню про нього виразних уявлень; коли ж людина їсть на самоті, вона зазвичай піддається безладному потоку думок.
- Я вважаю, нарешті, що слід узяти до уваги й губчасту будову нервів смаку, яка, щоправда, сприяє розвиткові в них живих відчуттів, але не допускає в них стійкості через постійно омиваючі їх хвилі соків, що розріджують і спотворюють смакові речовини.
Проте траплялися люди, які їли з особливою уважністю, а дехто так уживав їжу на самоті, щоб не відволікатися на відчуття, які дає їжа; вони, вочевидь, мали добру, виразну й точну пам’ять про всі смаки їжі та питва. Я зустрічав таких, які запевняли, що добре пам’ятають смак вина, яке пили тридцять років тому.
Смак і запах перебувають у найтіснішому й найскладнішому зв’язку одне з одним. Їжу та питво нюхають, перш ніж почати їсти або пити; їхній запах посилює відчуття, що їх супроводжують. Між носом і кишковим каналом існує навіть дивовижна симпатія, яка, можливо, є лише наслідком звички; але оскільки вона трапляється в усіх країнах і в усіх людей, хоч іною мірою та щодо різних предметів, то її слід віднести до необхідних звичок, які майже не можна відрізнити від природних функцій. Усім відомо, що огидний запах піднімає шлунок і нерідко спричиняє найжахливіші блювання.
Але є ще одна система органів, із якою нюх перебуває в ще тісніших стосунках; я маю на увазі органи розмноження. Від найдавніших часів лікарського мистецтва було помічено, що подразнення, властиві статевим органам, можуть бути збуджені або заспокоєні різними запахами.[4] Час квітів є водночас порою любовних утіх: солодострасні уявлення пов’язані з уявленнями пахучих тінистих садів, поети не без підстав приписують запахам властивість наповнювати душу солодким сп’янінням. Чи знайдеться людина, навіть серед найрозсудливіших, якщо тільки в її організації немає потворності, чию уяву не збуджував би аромат квітучого гаю, у якій би він не викликав якихось солодких спогадів? Але я зовсім не маю на увазі дослідження запахів у їхньому віддаленому й моральному впливі на людину, тобто в збудженні одним лише рядом уявлень безлічі вражень, незалежних від їхнього власного безпосереднього впливу. Запахи сильно діють самі собою на всю нервову систему; вони налаштовують її на приємні відчуття; вони надають їй легкого відтінку неспокою, який, вочевидь, необхідний для насолоди; і все це тому, що вони справляють особливий вплив на органи, в яких беруть свій початок найсильніші втіхи, властиві чуттєвій природі. У дитинстві вплив нюху майже мізерний, у старості він слабкий: справжня його доба — пора юності й кохання.
Було помічено, що нюх наділений слабкою пам’яттю: причина цього проста. Враження, які він доставляє, не є сильними й тривалими. Якщо вони сильні, то швидко притуплюють чутливість органа; якщо ж вони постійні, то невдовзі перестають помічатися. Часточки, що плавають у повітрі, діють на нервові закінчення мимохідь і, так би мовити, розсіяно. Тому вони лишають мало слідів, якщо деякі пахучі часточки не потраплять у рідину слизової оболонки; але тоді, як я щойно сказав, враження невдовзі перестають помічатися. Нарешті, не кажучи вже про періодичні проміжки, під час яких нюх перебуває в певного роду заціпенінні, легко помітити, що за самою природою своїх вражень він радше потрясає нервову систему, ніж робить її уважною; що через це ми радше поспішаємо негайно насолодитися цими враженнями, ніж розрізнити їх одне від одного, радше вражаємося ними, ніж складаємо про них окремі уявлення.
За допомогою зору й слуху ми здобуваємо найчисленніші знання; пам’ять обох цих чуттів є найміцнішою й найвиразнішою. Особлива обставина надає слухові незвичайної точності; це — здатність сприймати й зіставляти враження, що їх доставляє мовлення. Звуки, які видає людське горло, залежать від його організації; вигуки, що їх воно видає для вираження радості, страждання, різних бажань, так само раптові, як і перші рухи його м’язів; вони зумовлюються невиразним інстинктом. Зовсім інше являє собою слово; людське мовлення — це мистецтво, якому людина навчається повільно, надаючи кожному членороздільному звукові особливого умовного значення. Але говорити навчаються за допомогою вуха: без його сприяння ми не могли б навіть спробувати цього зробити; ми не мали б навіть уявлення про членороздільні звуки, які вчимося вимовляти, пов’язуючи з ними уявлення й почуття, знаками яких вони є. Отже, вухо зобов’язане зважувати кожне своє окреме враження й повертатися до нього сотні разів, розкладати його на перші елементи, складати його знову, порівнювати з іншими враженнями того самого роду; одним словом, воно має аналізувати своє враження з надзвичайною обачністю.
Унаслідок цього слух набуває тієї вірності, а його спогади — тієї сталості й виразності, якими він вирізняється. Але, принаймні з цього боку, нетрудно помітити, що штучність його відчуттів і його пам’яті ґрунтується на повільному вихованні; найпростіші результати його передбачають тривалу вправу в примусовій уважності.
Інша обставина, що перебуває в найближчій залежності від безпосередніх законів природи, вочевидь, справляє вплив, якщо й не такий, то все ж значний, на якості слуху: це ритмічний і мірний характер, яким можуть бути позначені й справді нерідко бувають позначені враження, що їх він отримує. Завдяки могутності звички, про яку ми вже говорили, нашій природі подобаються періодичні повторення; вона любить відшукувати й схоплювати правильні співвідношення не лише між враженнями, а особливо між різними проміжками часу, що їх розділяють; гармонійна згода будь-якого роду привертає її увагу, полегшує її спостереження й залишає в ній глибші сліди.
І годі й нагадувати, що тепер я кажу про спів. Правильні співвідношення, які стосуються числа звукових коливань, подобаються нам не лише своєю симетрією, а й тим, що кожен звук, визначений цими коливаннями, має, так би мовити, душу, а їхнє поєднання утворює мову, більш пристрасну, хоч і менш виразну та докладну, ніж розмовне мовлення. Ця мова, що за вищого стану суспільства стає предметом мистецтва, вочевидь, безпосередньо дарується природою. Діти люблять спів; вони уважно й із задоволенням дослухаються до нього ще до того, як навчаться вимовляти й розуміти бодай одне слово, ще навіть до того, як здобудуть окремі уявлення, пов’язані з іншими органами чуття; вже в найгрубішому стані суспільного розвитку людський голос уміє видавати звуки, сповнені виразу й чару.
Віршований ритм є лише наслідуванням музичного ритму. Власне ритмічні враження, які він доставляє, менш сильні й живі; але завдяки виразнішим і краще окресленим образам, розвиненим у більшому порядку, змальованим із більшою послідовністю та з найтоншими відтінками почуття, поезія нерідко справляє такий самий безпосередній, сильний вплив. Цей вплив загалом навіть глибший, бо створювані нею, більш завершені й точніше окреслені образи дають багатшу поживу уяві. Окрім того, як музичний ритм, так і віршований, чи то останній ґрунтується на мірі складів, на їхній кількості, чи, нарешті, на періодичному поверненні наголосів через певні проміжки часу, надають слуховим враженням більшої виразності й полегшують їхнє запам’ятовування.
Функції слуху відбуваються за посередництва лімфатичної рідини, що міститься у внутрішньому вусі й передає коливання повітря нервовим закінченням. Те саме слід сказати й про зір. Сітчаста оболонка ока охоплює склисте тіло, яке її підтримує; через цю прозору масу вона сприймає враження світлових променів; роль різних рідин ока полягає не лише в заломленні та спрямуванні променів, а, вочевидь, і в тому, що вони пристосовують враження до чутливої м’якоті зорового нерва.
У функціях ока помітні дві головні обставини, що впливають на характер зору. 1) Світло діє майже безперервно на цей орган упродовж усього часу неспання, воно сильно збуджує його увагу живими й різноманітними враженнями, а породжувані ним уявлення домішуються до функцій усіх наших здібностей, до задоволення всіх наших потреб. 2) Око може з власної волі подовжити, поновити, видозмінити своє враження; воно може сотні разів повертатися до одного й того самого предмета, розглядати його скільки завгодно з усіх боків, у всіх можливих положеннях; одним словом, воно може на власний розсуд припиняти й поновлювати свої враження. Воно вражається ними не випадково, а саме йде їм назустріч і вибирає їх. Звідси випливає, що зорові враження вирізняються всіма тими якостями, які в результаті надають їм виразності, а їхнім спогадам — характеру особливої сталості. Отже, немає нічого дивного в тому, що зір наділений незвичайною пам’яттю й уявою.
Щодо вуха й ока не забудьмо зробити вельми важливе зауваження, яке може привести до нових поглядів і, можливо, до точнішого уявлення про самі відчуття та про сліди, що їх вони залишають у чутливому органі. Ми сказали, що свідомість про зовнішні предмети, вочевидь, не виникає в органах чуття. Це доводиться тим, що страждання нерідко відносимо ми до такої частини тіла, якої вже не існує. Окрім того, вельми ймовірно, що свідомість виникає в тому самому місці, що й порівняння; але порівняння, безперечно, здійснюється в загальному нервовому осередку, куди приносяться враження для зіставлення.[5] Проте я вважаю, що не відступлю від істини, коли скажу, що органи чуття, взяті окремо, мають власну пам’ять; деякі фізіологічні факти, вочевидь, підтверджують це щодо дотику, смаку й нюху. Спостереження, яке кожному відоме і яке кожен може зробити над собою, безпосередньо доводить те саме для слуху й зору. Коли наше вухо довго зазнає дії одних і тих самих звуків, то їхні сліди залишаються, і вони відновлюються не власне в пам’яті, а в самому вусі та нерідко невідступно переслідують нас. Якщо довго дивитися на світне тіло, а потім заплющити очі, то його зображення зникає не скоро; іноді воно залишається довше, ніж тривав сам враження. Але поступово барви слабшають, аж поки зображення не щезне в темряві. Я часто робив це спостереження над вікном, освітленим яскравим сонячним світлом: я пильно дивився на рами, що розділяють шибки, а потім заплющував очі. Сліди враження залишалися вдвічі довше, ніж тривав сам враження. Тут не місце виводити з цього факту всі його наслідки, але легко зрозуміти їхнє важливе значення і широке застосування.[6]
Після поділу вражень загалом на враження, що їх отримують зовнішні органи чуття, на враження, властиві внутрішнім органам, і на враження, що народжуються безпосередньо в глибині самої нервової системи, не без підстави можна було б поставити питання, чи задовольняє існуючий поділ органів чуття і чи справді їх не більше п’яти. Не може бути сумніву, що враження, які стосуються, наприклад, статевих органів, настільки ж відрізняються від вражень смаку, враження, викликані функціями шлунка, настільки ж подібні до вражень слуху, наскільки враження, властиві слуху й смаку, відрізняються від вражень зору й нюху: нічого не може бути очевиднішим за це. Спонукання, викликані безпосередньою дією різних причин на самі нервові центри, теж відрізняються особливими властивостями, а уявлення й спонукання, породжувані цими різнорідними враженнями, позначені характером джерела, з якого вони народжуються. Проте, оскільки ще неможливо описати їх цілком виразно, тобто звести кожне враження до знаряддя, що його спричинило, і кожен наслідок — до його причин, то суворий аналіз відкидає як передчасний і, можливо, ніколи не прийме новий поділ чуттів, який, утім, сам собою напрошується, і вважає його непотрібним, так само як і визнання дотику за одне загальне чуття, до якого можуть бути зведені решта. Втім, із усього сказаного можна зрозуміти єдино розумне значення, яке слід надавати слову внутрішнє чуття, слову, що його вживали багато мислителів без жодної обачності. Для найточнішого визначення його під ним слід було б розуміти всі функції, що не належать до так званих органів чуття; тоді це слово, я вважаю, не давало б приводу до суперечок і не породжувало б нових непорозумінь.
Закінчення
Цей довгий Мемуар я закінчу зауваженням, що відчуття, необхідні для набуття уявлень, для пробудження почуттів, для спрямування бажань, одним словом, відчуття, необхідні для існування, розподіляються в нас у різному ступені, залежно від первісної організації та від звичок, властивих кожній людині: я хочу сказати, що одній людині необхідно отримувати багато вражень і щоб вони були живі та сильні, інша може, так би мовити, перетравити лише невелику їх кількість і сприймає тільки повільніші та менш виразні. Це залежить від стану органів, від сили або слабкості нервової системи, особливо ж від способу функціонування чутливості. Природа вабить нас до приємних відчуттів, вона спонукає нас уникати страждання. Проте з цього не слід робити висновок, що перші завжди нам корисні, а другі шкідливі. Звичка до насолоди, навіть якщо вона й не спотворює безпосередньо наших сил, робить нас нездатними переносити раптові зміни, які вносять у наше життя випадковості. Страждання, зі свого боку, не лише дає корисні уроки: воно нерідко сприяє зміцненню всього тіла; воно надає як його нервовій, так і м’язовій системі більшої стійкості, рівноваги й самовпевненості. Але для цього необхідно, щоб за ним наставало пропорційне протилежне становище: треба, щоб природа була енергійно збуджена після удару. Таким шляхом моральне страждання збільшує душевну силу, якщо тільки не зламає її. Воно не обмежується тим, що показує людей і природу з певнішої точки зору, — воно ще й підносить і гартує нашу мужність, у якій, якщо тільки ми вміємо до неї вдаватися, ми майже завжди можемо знайти надійний прихисток від лих людської долі.
[1] Я кажу часто, але не завжди. У багатьох випадках функції уяви й пам’яті безпосередньо збуджуються і визначаються з нашої волі враженнями, які слід віднести до чутливих закінчень, зовнішніх або внутрішніх.
[2] Це змушує нас знову повернутися до питання про несократимість нервів. Ми говорили, що вона безумовна, і що нерви справді залишаються нерухомими щодо навколишніх їх частин; але, як ми зауважили в попередньому Мемуарі, вони тим не менш неодмінно зазнають безлічі внутрішніх рухів. М’якоть головного мозку, довгастого та спинного, здатна до розширення і стискання, вочевидь, підлягає дуже виразним коливанням. Зробивши глибоку рану в мозочку живого собаки, Шліттінг занурив у неї палець; він відчув почергові коливання мозкової м’якоті, що тиснули на його палець, і цей рух починався знову та ставав сильнішим щоразу, коли другою рукою він подразнював спинний мозок, розкритий уздовж у кількох хребцях.
[3] Із цього не випливає, що стан клітчастого органа або м’ясистих волокон, своєю чергою, не справляє безпосереднього впливу на чутливість; ми не раз матимемо нагоду помітити це під час опису віку, статі та темпераментів; але ми побачимо також, що стан нечутливих частин (тобто таких, чия чутливість не виявляється в природному стані), завжди наперед означений первісною або випадковою будовою нервової системи.
[4] Наприклад, більшу частину ліків, що їх успішно вживають при істеричних нападах, становлять сильно пахучі речовини.
[5] Ці відчуття можуть належати водночас різним органам.
[6] Спогади вуха можуть відновлюватися кілька разів, навіть після того, як їх перерве сон. Це, вочевидь, свідчить проти простого продовження місцевих нервових коливань. Спогади ока легко пробуджуються також за певних станів загального збудження чутливого органа, особливо ж серед тиші й темряви ночі.