Четвертий мемуар із книги Кабаніса — «Відношення між фізичною та моральною природою людини» (1802).
Переклад із французької П. А. Бібікова.
Передруковано групою Echafaud з первісного документа, з дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено на розділи.
Інші розділи можна знайти тут.
Вступ. — Усе в природі перебуває у вічному русі; усі тіла підлягають безперервному кругообігу: в них відбуваються невпинні поєднання й розклади; вони проходять через тисячі послідовних форм: ці перетворення, що становлять необхідний наслідок ніколи не припинюваної дії сил, своєю чергою відновлюють ці сили й зберігають незмінну молодість природи.
Досить трохи замислитися, щоб зрозуміти, що всякий рух спричиняє або передбачає руйнування й творення; що умови для тіл, які руйнуються, і для тих, що відновлюються, мають щомиті змінюватися; що вони не можуть змінюватися, не надаючи явищам, які їх супроводжують, нового характеру; що якби, нарешті, можна було виразно схопити всі обставини тих послідовних змін, через які проходять різні тіла, то велика загадка їхньої сутності й існування, можливо, нарешті була б розгадана досить точно, навіть якби існування й сутність їхніх елементів мали б назавжди лишитися для нас прихованими непроникною завісою.
§ I
Тривалість існування різних тіл у властивій їм формі та постійно новий вигляд, який вони набувають, безперечно залежать від матеріалів, із яких вони складаються; але ще більшою мірою вони залежать від умов, що керують їхнім утворенням. Здається, що ці умови самими процесами, які вони викликають, значно змінюють матеріали, з яких складаються тіла, і, ймовірно, саме у способі змінювання матеріалів полягає головне мистецтво природи.
Уважно придивившись до безмежної різноманітності поєднань, що їх викликає творча сила, легко помітити, що певні, більш або менш загальні явища зводять усі їх до кількох головних відмінностей, які розпадаються на порядки за істотними ознаками. Поєднання й розклади тіл, які можна назвати хімічними, відбуваються за незрівнянно менш простими законами, ніж поєднання й розклади великих мас. Існування та збереження організованих тіл відбувається за складнішими законами, ніж хімічна спорідненість; між твариною і рослиною, хоч і те, і те кориться силам, які власне не є ані механічними, ані хімічними, існують ще такі загальні й виразні відмінності, що здається, ніби вони проведені, навіть у науковому сенсі, рукою самої природи; нарешті, між рослиною і рослиною, між твариною і твариною помітні відтінки й переходи, які не дають змішувати істот, що за головними рисами перебувають одна з одною в найближчому сусідстві.
Вже в рослині, організація якої найгрубіша й найпростіша, помітні сили, властиві виключно організованим тілам; в різних частинах рослин можна бачити безліч відмінних рис, цілком чужих тваринній природі. Тварини з ледь розвиненою організацією, у цьому зародковому стані, тим не менш виявляють риси або деякі особливі явища, властиві лише чутливій природі.
У рослині вперше виявляється рослинний сік або слиз. Переходячи в тварин, що живляться травою, зерном або плодами, і становлячи їхню справжню або, принаймні, головну поживу, рослинний слиз [1] зазнає нового ступеня переробки; він перетворюється на драглисту речовину, на слизистий сік, на клейку або волокнисту лімфу. Під впливом діяльності рослинних судин, змішування з повітрям та іншими газами, одним словом, під впливом ряду явищ, що становлять проростання, рослинний сік стає здатним до перетворення, спершу в губчасту тканину, потім — у дерев’янисті волокна, у кору, в листя тощо; в процесах, що становлять тваринне життя, драглиста речовина, перероблена в різному ступені, організується спочатку в клітинну тканину, потім — у тваринні волокна, у судини, у кісткові частини, так що поруч із явищами проростання майже завжди можна поставити відповідні їм явища тваринного життя.
Під час дослідження рослинного слизу виявляється, що він має сильну схильність до зсідання. Щойно виявляється недостатня кількість води, яка так легко утримує його в розчиненому й розпущеному стані між своїми часточками, як він стискається й згущується. Якщо випаровування води відбувається швидко, то слизовий залишок утворює невизначений, неправильний згусток. Але якщо рослинний слиз втрачає надмірну вологість поступовим випаровуванням, то в ньому місцями помітні видовжені, перехресні смужки, які, збільшуючись у числі й зближуючись одна з одною, перетворюють суміш на досить правильне тіло, поділене борозенками або променями, прозорі перегородки якого легко можна розрізнити під мікроскопом.
Такі перші матеріали рослини.
Якщо тепер за подібних самих умов піддати дослідженню драглисту речовину, то можна помітити, що її прагнення до згортання ще сильніше, ніж у рослинного слизу. Поєднана або просто змішана з волокниною (яка є лише новою формою її), вона безпосередньо організується у волокна, більш або менш міцні, залежно від більш або менш високої температури, за якої відбувалося випаровування її надлишкової вологи; переплетення волокон, що, вочевидь, дуже подібні до переплетень у слизу, будуть тим правильнішими, чим повільніше й спокійніше було здійснено випаровування.
Такі перші матеріали тварини.
Ми сказали, що витвори прозябаючої природи відрізняються властивостями, яких не зустрічаємо в мінеральному царстві, що витвори тваринної природи істотно різняться від витворів рослинної. Ці відмінності, вочевидь, зумовлюються різними сполученнями газів, розсіяних у всій природі, та утворенням деяких особливих газів, що постають унаслідок розвитку органічних тіл. Нам слід, однак, зауважити, що в деяких рослинах, які своїм гострим і приємним смаком загалом подобаються тваринам і які можуть, у разі послаблення в них уподібнювальних сил, слугувати для них корисними ліками, уже можна відшукати деякі сліди газу, що виробляється власне тваринами, газу, який звільняється в такій рясноті під час розкладу їхніх частин, пов’язаних найтіснішим чином. В інших рослинах, або, точніше, в їхніх насінинах, що становлять здебільшого їжу цивілізованих народів, хімія довела присутність клейковини, надзвичайно подібної до тваринної волокнини. Звільнена від суто слизистих або крохмалистих сполук, які закривають, пронизують і розділяють її, ця клейковина постає у вигляді тваринної, зморшкуватої й рухомої оболонки: міцні її волокна чинять значний опір, вони легко згинаються й розтягуються; надані самі собі, вони швидко скорочуються й набувають своєї первісної форми; для повноти подібності, невдовзі вони починають виділяти запах, властивий тваринним решткам, що розкладаються, а хімічний аналіз добуває з них ті самі гази.
Але ці явища, які, втім, ніколи не слід випускати з уваги, тим не менш анітрохи не утруднюють розрізнення матеріалів [2] і продуктів, властивих цим обом великим відділам організованих тіл; зближуючись за подібними відтінками, вони, однак, відрізняються одне від одного найістотнішими ознаками, хоча ці подібні риси, які можуть бути примножені спостереженнями над рослинами й мінералами, можливо, колись і послужать до розкриття таємниць органічної природи.
Отже, рослинний слиз має властивість густішати й утворювати волокна, більш або менш міцні та пружні, залежно від умов, у яких він перебуває; драглиста речовина і тваринна волокнина мають властивість утворювати волокна й оболонки, що відзначаються ще значнішою й сталою міцністю, пружністю та гнучкістю. Однак крапля рослинного слизу, що згортається, ще не є рослиною; крапля драглистої речовини, яка перетворюється на кліткову тканину або на рідку волокнину й стає м’язовим волокном, ще не є твариною. Звідки ж постає та особлива життєва сила, що оживляє і те, й те, проникаючи в саму глиб їхніх елементів?
Яку б теорію про природу причини, що визначає організацію рослин і тварин, або про умови, необхідні для їхнього виникнення й розвитку, ми не прийняли, не можна оминути припущення про животворне начало або здатність,[3] вкладену природою в зародок або розповсюджену в насінній рідині. Оскільки відправлення, що тут відбуваються, є найдивовижнішими з усіх відправлень природи, які ми вивчаємо, то й умови, що їх супроводжують, надзвичайно складні й заплутані; вони вкриті таємничою завісою, і досі ми могли вловити лише найгрубіші їхні сліди. Але ми знаємо, що в багатьох рослинах і в більшій частині тварин матеріали для первісних частинок і навіть самі первісні частинки цілком утворені й існують незалежно від причини, яка покличе їх до життя, тобто від відтворювальної матерії, що містить у собі цю причину. Остання, поєднуючись із попередньою, утворює разом із нею сполуку на певний час, визначуваний обставинами. У рослині вона пов’язана з мало дослідженими органами, які, без сумніву, згодом становлять частину кори; у тварині вона ототожнюється з нервовою системою і з неї виявляє свій вплив на все тіло протягом усього часу, доки триває ця сполука або доки щось не припинить діяльності життєвих органів.
Спостереження над явищами, що настають після відтинання членів, які в різних тварин здатні знову виростати; уважне дослідження нагноєння, заростання шрамів, відновлення кісток; вивчення відкладень крові та кліткового органа; нарешті, ретельніше дослідження лімфатичних ущільнень в оболонках, що часто вкривають нутрощі при смертельних запаленнях, показали, що драглиста речовина і волокнина становлять справжній матеріал для оболонок, з яких потім утворюються судини, залози, покриви нервів тощо, що в них міститься початок м’язових волокон і кістяних утворень; і якщо справедливо, як я сподіваюся довести це в іншому місці до значного ступеня ймовірності, що організоване м’язове волокно є результатом сполучення нервової м’якоті та кліткової тканини, які з’єдналися між собою й перетворилися,[4] то елементи живого організму зводяться до простої або волокнистої драглистої речовини та до мозкової речовини нервів. Втім, чи справедливе це положення, чи ні, оскільки стан м’язів постійно впливає на стан інших частин, які явно утворені з кліткової тканини, то результати залишаються тими самими щодо предмета нашого дослідження, тобто щодо фізичного стану органів у різні епохи життя та безпосереднього впливу, який він справляє на наші розумові й моральні відправлення.
Я прошу вашого поблажливого ставлення, громадяни, до того, що так довго зупинявся на попередніх поняттях, які на перший погляд не мають безпосереднього зв’язку з нашим предметом, але які я вважав необхідними для всебічного розуміння тих, що тепер займуть нашу увагу.
§ II
Отже, в чергуванні станів органів усе, вочевидь, можна звести до дослідження нервової системи та кліткової тканини; а в порівняльному вивченні змін, що відбуваються в різних відправленнях, усе можна звести до найпростіших явищ.
Унаслідок процесу животіння рослинний слиз із кожним днем виробляється дедалі більше. У молодих рослин він зовсім водянистий; наданий сам собі, він набуває вельми незначної щільності й міцності; розрізнити його смак важко, він подібний до трав’янистого смаку, властивого всій рослинній природі; солі, пахучі олії та інші діяльні начала домішуються до нього в міру того, як рослина досягає повного свого розвитку.
Волокниста драглиста речовина молодих тварин,[5] вочевидь, ще дуже близька до слизу; їхні соки відзначаються бездіяльністю й безсмакістю, відвари або настої їхніх частин, надзвичайно багаті на слизувату речовину, піддаються тривалому кислому бродінню, перш ніж у них почнеться розкладання. Рідко вони мають, а іноді й зовсім не мають властивого тваринам запаху; вони дають вельми незначну кількість аміачного начала або таких самих газів; одним словом, вони, вочевидь, ще перебувають у залежності від рослинного стану, з якого щойно вийшли, і зберігають певною мірою невизначений характер речовин, від яких отримали свій початок.
Але невдовзі життя починає діяти з дедалі більшою силою на соки, які спершу здаються майже однорідними в різних тваринних породах і в різних частинах однієї й тієї самої тварини; воно наділяє кожен із соків особливим характером; воно проводить між ними відмінність у породах, в індивідах, в органах. Їхні властивості з кожним днем виявляються дедалі сильніше й сильніше аж до того часу, коли, внаслідок самого їхнього збудження, вони почнуть викликати в твердих частинах надто живі й надто тривалі скорочення, або ж коли, внаслідок свого заціпеніння, вони обернуть їх на твердіші, і таким чином візьмуть участь в інших причинах, що послаблюють життєву енергію та прискорюють її падіння, вносячи безладну або більш мляву й обтяжливу діяльність у різні органи життя.
У цьому ряді відправлень, що становлять життя і розвиток рослини та тварини, існування й добробут одного пов’язані з існуванням і добробутом іншого. Рослина, вочевидь, витягає з атмосфери чужі їй або надлишкові, вельми шкідливі для життя тварин частинки; навпаки, вона повертає в неї у величезній кількості той газ, який можна вважати за істотний матеріал для підтримання життя в природі;[6] гази ж, що їх постачає дихання тварин, випари, які постійно відокремлюються від їхнього розкладання, становлять саме те, що необхідне для розвитку в рослині всієї її енергії та всієї її діяльності.[7]
Але якщо справедливо, що рослини уможливлюють існування на землі тварин і що тварини удобрюють землю для рослин; якщо справедливо, що вони взаємно постачають одне одному поживу й цим підтримують рівновагу між обома царствами природи; якщо безсумнівно, що стан, у який було б приведено атмосферу живими істотами за припущення, що вони самі населяли б землю й були б у величезній кількості, став би згубним для їхнього збереження; то, з іншого боку, не менш очевидно, що незручності, які виникають унаслідок поширення й скупчення живих порід, винагороджуються безліччю неоціненних вигод;[8] різні ці породи, слугуючи одна одній поживою, піддають тваринні соки неодноразовій переробці, що поступово приводить їх до більшої досконалості, від якої, безперечно, у багатьох відношеннях залежить перевага хижих порід.
Отже, переходячи з тварини в тварину, драглиста речовина дедалі більше оживлюється, подібно до того, як, неодноразово переходячи через різні системи органів в одному й тому самому індивіді, уподібнення цієї речовини до різних соків або різноманітні перетворення її стають дедалі досконалішими й повнішими. Таким чином, людина, що вживає в їжу майже всі породи, може, вочевидь, сказати травоїдним тваринам: Обробляйте для мене рослинні соки, які надто важко перетравити моєму слабкому шлунку; а породам, що живляться живими істотами: Переробіть ще раз соки, вже сильно видозмінені під впливом чуттєвості: вам слід уподібнити моїй природі їжу, яка, за малого об’єму й майже без зусиль з боку моїх органів, унесла б у них у найвищому ступені відновні начала.
§ III
Рослини, за своїм хімічним складом найближчі до тваринної речовини, становлять найзручнішу поживу для більшої частини живих істот;[9] приємний і гострий смак їх, який так подобається всім травоїдним породам, не залишає щодо цього ані найменшого сумніву; це ж підтверджується ще безпосередніше лікарським і ветеринарним мистецтвом. Хлібні зерна, що містять драглисту речовину, щедро наділені началами, здатними відновлювати втрати, спричинювані самим рухом життя; іншими словами, вони вельми поживні; це доводиться знову-таки найдавнішими дослідами й найбільшими цивілізованими народами. Нарешті, міцні відвари або м’ясні бульйони, особливо з деяких тварин, що живляться іншими породами, становлять найконцентрованішу, найсмачнішу, найпоживнішу їжу, уподібнення якої здебільшого є найшвидшим і найлегшим; це безсумнівно доводиться щоденним спостереженням, це ж підтверджується до останньої міри очевидності безліччю патологічних і медичних фактів, зібраних добрими й сумлінними лікарями.
Для доведення останнього положення я наведу лише одне дослідження Ловера.
Молодий чоловік, який страждав від сильної кровотечі, що її не могли спинити жодними засобами і яка безперервно поновлювалася, підтримувався від цілковитого виснаження дуже міцним бульйоном, або, краще сказати, чистим м’ясним соком. Кровотеча не припинялася, і рідина, що витікала, була ледь забарвлена: за її запахом і смаком упізнали, що замість крові по судинах тече цей самий м’ясний сік. Невдовзі молодий чоловік одужав, його сили повернулися, а через кілька років, за словами спостерігача, він набув атлетичної статури.
Те саме явище двічі повторилося на моїх очах за цілком подібних обставин.
Слід, однак, зауважити, що надмір клейковини в хлібних зернах робить їх іноді надто поживними; що хрестоцвіті або чотирисильні рослини становлять радше приправу й ліки, ніж саму їжу, і що надмірне або недоречне вживання їх нерідко може внести розклад у рідини й розлад навіть у тверді частини тіла; нарешті, що тваринні соки, внаслідок поступової переробки в деяких породах, набувають такого ступеня збудження, що запах їх стає для нас неприємним, смак — огидним, уживання в їжу — шкідливим.
§ IV
Тим часом, як зміни, про які ми говорили, відбуваються в драглистій речовині й особливо в клітковому органі, який можна розглядати як резервуар для неї, в нервовій системі відбуваються інші, ще важливіші зміни. Обсяг її, порівняно з обсягом інших систем у частинах, що перебувають у постійному підпорядкуванні їй, тим значніший, її відношення до них позначаються тим виразніше, а сполучення з ними — тим легше й швидше, чим ближче тварина до часу свого походження. Щойно нервова система дістала животворний поштовх, що передається через неї всім іншим органам; щойно утворюється поєднання, яке викликає в ній здатність відчувати й збуджувати їх до життя, починається її дія на них, майже не відвертана в ці перші хвилини жодними зовнішніми враженнями. Живий, швидкий, постійно поновлюваний вплив її необхідний, щоб поступово розвивати в них властиві їм життєві здібності. Природа, вочевидь, особливо подбала, щоб цей вплив відбувався тоді з найбільшою легкістю. Від цього в багатьох відношеннях залежить належна будова органів у наступні епохи; для досягнення цього нервова енергія не лише не зазнає жодного опору з боку твердих тіл, що ще майже перебувають у драглистому стані, а й сама мозкова речовина досі така м’яка й рідка, що анітрохи не заважає причинам, які її оживляють, діяти в глибині самої себе з цілковитою свободою і сполучатися з усіма її частинами з невимовною швидкістю.
Але невдовзі шари кліткової тканини, що відкладаються в поділах головного мозку, прослизають між мозковими борознами й утворюють, виходячи з черепа, оболонки нервових стовбурів і ниток, — так, ці шари, кажу я, спочатку ледь організовані, поступово набувають більшої щільності, соки, що омивають їх, мало-помалу обертаються на тверді тіла; вони згущуються й тісніше охоплюють чутливу речовину. Сама речовина набуває більшої твердості, і якщо особливий, властивий їй запах, що розвивається в міру руху віків, дає знати, що життя в певному розумінні утверджується в ній дедалі більше, що її вплив дедалі зростає і що її дії посилюються в прямому відношенні до їхньої тривалості, то спостереження водночас знаходить, що діяльність нервової системи стає повільнішою, ніби правильнішою, і що мить, у яку її поступове вдосконалення виявляється найвиразніше, є водночас миттю, що провіщає в майбутньому її занепад.
Справді, в міру того як зменшується кількість водянистої рідини, що входить до утворення мозкових борозен; в міру того як виробляється й збільшується кількість тваринного слизу, з яким вони змішувалися при своєму походженні; в міру того як життєві сили досягають, так би мовити, своєї зрілості, дія збудження на чутливі частини вже не така жвава, а відбита дія осередків чутливості на органи руху — менш стрімка. Проте враження від цього не стануть слабшими; навпаки, вони будуть сильнішими, глибшими й стійкішими настільки, наскільки стануть повільнішими. Згодом, коли їх отримують із більшою трудністю, вони починають слабшати, ставати невиразними й безладними; коли ж вони вже не зможуть передаватися від кінцівок до осередку і від осередку до кінцівок, то й джерело самого життя, чутливість, не може ані поновлюватися, ані підтримуватися: людина вже не живе.
Проте, в міру того як тваринний слиз, або драглиста речовина, досягають в органах найвищого ступеня щільності; в міру того як збудження, що щомиті стають дедалі енергійнішими, збирають і стягують волокнисті тверді частини, на які сама життя їх обернула, діяльність чутливої системи на різні частини, на які більшою чи меншою мірою відбиваються всі ці зміни, зі свого боку зазнає подібного піднесення своєї стійкості. Ця стійкість, спершу спрямовуючи діяльність нервової системи, потім сповільнює її й приводить у безлад; вона навіть докорінно послаблює її, спотворюючи відновні її функції; іноді ж її напруження може зрости до того, що без жодної іншої видимої хвороби воно доводить нервову енергію до цілковитого виснаження. Вельми ймовірно, що смерть від старості настає іноді за таких обставин, але це аж ніяк не трапляється завжди, як думав Бургаве. Ця смерть, яку мені траплялося спостерігати два чи три рази над ще нестарими людьми, тіла яких після смерті не виявляли жодного сліду особливого окостеніння чи заклякання твердих частин, настає справді найчастіше внаслідок безпосереднього виснаження сил нервової системи.
Такі загальні зміни, що відбуваються в тваринному тілі в різні епохи, — зміни, спричинювані діяльністю самого життя. Але, щоб добре ознайомитися з ними, ще недостатньо дослідження їхніх загальних наслідків; якщо ми маємо на меті застосувати наші знання до вивчення моральної природи людини, то необхідно вдаватися до деяких подробиць із цього предмета.
§ V
Із давніх-давен щодо органічного стану молодих тварин було зроблено два зауваження, однаково слушні, але недостатньо оцінені за своїм значенням: одне — що кількість судин тим більша, друге — що м’язова подразливість тим сильніша, чим менше тіло віддалене від часу свого походження.
Майже незліченна кількість судин, завдяки чому так легко робити впорскування в дитячих трупах і завдяки чому забарвлені рідини, що їх упорскують, проникають у всі частини оболонок, у всі точки шкіри, зумовлює наслідки, цілком відповідні потребам молодих істот, для яких життя щойно починається і для яких так необхідне знайомство з предметами, що їх оточують. Звідси випливає не лише надзвичайна легкість, з якою в них протікають рідини, а отже, й дивовижна швидкість у діяльності функцій, що всі залежать від цієї обставини; але через це всі чутливі нервові закінчення ще перебувають у надзвичайно розгалуженому стані, який збільшує для них кількість предметів, що їх відчувають, і викликає в кожному окремому відчутті ту жвавість, на яку воно здатне лише в першому віці.[10]
Якщо прийняти думку про походження м’ясного волокна з безпосереднього змішання нервової речовини з волокнистим слизом кліткової тканини, що за цього особливого поєднання проходить через новий ступінь оживлення, то надзвичайна м’язова подразливість у цю першу епоху, коли мозкова система так могутньо панує над іншими, увійшла б до кола вже відомих нам законів тваринного тіла. З такої точки зору на м’язи останні постають перед нами, так би мовити, лише як особливі нервові закінчення, замасковані внаслідок тісного змішання з чужорідною речовиною: тепер вони вже не тільки покірні знаряддя нервового органа, а становлять його частину. Безпосередній зв’язок між чуттям і рухом, або, точніше, безсумнівна єдність їхнього походження розвіює, принаймні, багато сумнівів щодо явищ того й іншого; особливо ж тепер стає зрозуміло, чому за найслабшого протидіяння мозковій системі з боку інших частин, за найвільнішої й найшвидшої її діяльності та відновлення, м’язові її закінчення мають перебувати в стані найбільшої рухливості, і чому всі їхні рухи позначені тими самими властивостями, якими відрізняються в цю епоху й самі відчуття.
В іншому разі було б украй важко скласти собі уявлення, яким чином м’язи найбільше чутливі до впливу рухових причин саме тоді, коли вони найменше здатні здійснювати рухи, і чому ця чутливість у них слабшає в міру того, як вони набувають здатності до властивих їм функцій. За певних розслаблень, що в певному сенсі повертають людину в дитячий стан, а також у жінок, які в багатьох відношеннях усе життя залишаються дітьми, спостерігається водночас як найбільша рухливість, так і найбільша м’язова слабкість; подібне явище безсумнівно залежить від тієї самої причини, я кажу про переважання чутливого органа та про його вплив, що став живішим і безладнішим.
Існує ще одна органічна умова, властива першому вікові й, можливо, ще більшою мірою залежна від сукупності умов, що становлять предмет нашого дослідження, або ж така, що бере могутнішу участь у виникненні того особливого фізичного й морального стану, який ми маємо намір окреслити. Для повнішої його оцінки слід було б перейти до докладніших пояснень; але я можу позначити його лише кількома словами.
Від тієї миті, як закінчилося перше прорізування зубів, і до того часу, коли почнеться друге, у залозах і в усьому лімфатичному апараті відбуваються зміни, що справляють величезний вплив на загальний стан як твердих, так і рідких частин. У новонароджених дітей, так само як і в молодих тварин інших порід, залози більші за об’ємом. У цю епоху існують навіть залози, які згодом в’януть і зникають. Усі вони тоді просякнуті рясною кількістю молочного соку, в якому, так би мовити, розбухла їхня тканина: лімфатичні судини, що проходять крізь них, дуже м’які й розтягнуті, а їхні всмоктувальні функції наділені слабкою діяльністю та енергією. Здається, більша частина уподібнювальної роботи в зародку здійснюється за допомогою цих судин і особливо залоз: ось чому зазвичай і ті, й ті так переповнені, а через це переповнена й кліткова тканина, і все тіло таке багате на слиз.
Коли лімфатична система встановилася, залози піддаються особливого роду конвульсивним станам. Це пора дитячої сухотки, свинки (запалень заушних залоз), перших золотушних проявів. Якщо ж залози переповнюються глибшим і загальнішим чином, то це переповнення негайно відбивається на головному мозку через симпатію, таємничі шляхи якої нам невідомі, але існування яких підтверджується щоденним спостереженням.
Хворобливий стан головного мозку, спричинений цією обставиною, безпосередньо не утруднює розумових функцій і морального розвитку: навпаки, він часто прискорює їх, передчасно викликає, робить їх, здавалося б, досконалішими; нерідко трапляється, що в цю епоху мозковий орган знову набуває найбільшого об’єму порівняно з іншими частинами тіла; через це виявляються різні фізіологічні або патологічні явища, які дотепер зазвичай пояснювали уявними причинами.
Я не входитиму в подальші подробиці щодо цих змін, що відбуваються в лімфатичних судинах і в залозах та так могутньо відбиваються на всьому тілі тварини. Досить сказати, що від цієї епохи всмоктування в клітковій тканині з кожним днем відбувається дедалі діяльніше й повніше, і що нерідко, внаслідок цих змін у залозах, нервовий орган раптово набуває викривленої діяльності.
Отже, відносне переважання нервової системи, більша кількість судин, ще недосконала обробка тваринного слизу, у поєднанні з надлишком наявної в ньому вологи, жвавіша подразливість м’язів, нарешті, зміни, що настають або поступово, або раптово внаслідок швидкої дії причин у всмоктувальній і лімфатичній системах, — ось загальні висновки, які постають під час дослідження стану органів у дитячому віці.
§ VI
Погляньмо тепер, як увійдуть ці нові умови в діяльність під впливом життєвої енергії, яким чином ледь окреслена життям нервова система запечатліє цією діяльністю мало-помалу всі частини тіла, гнучкі, сприйнятливі, що виявляють її присутність рухами, живими, швидкими, скороминущими, але такими, що часто поновлюються.
Під впливом безлічі незнайомих вражень дитина, вочевидь, швидко переходить від одного до іншого. Якщо вона тільки не спить, то її м’язи, подразнювані найнікчемнішими збудниками, наймимовільнішою дією її волі, що народжується, перебувають у постійній рухливості; чи буде вона в бадьорому стані, чи уві сні, м’язові волокна життєвих органів скорочуються з тією самою швидкістю, і ці органи здійснюють однаково швидкі та поспішні рухи.
Жадібно йдучи назустріч відчуттям і життю, інстинкт спонукає її приймати всілякі пози, спрямовує її увагу в усі боки: ще невиразні, неокреслені органи її чуттів мало-помалу розгортаються, звикають до власних своїх функцій. Повторенням своїх спостережень і спроб, безперервним поверненням до предметів, на які вони спрямовані, вона навчається користуватися знаряддями, що їх викликають до діяльності, і вдосконалює самі знаряддя. Отже, вже сама численність вражень має зумовлювати невизначеність і мінливість спонукань, так би мовити, змішаних одне з одним. Водночас мозковий орган, у якому складається й виробляється самий джерело життя, ледь скріплений клітинними оболонками, що охоплюють його або прослизають у його поділи, легше приводиться в діяльність. Найменші враження, що проникають у нього від чутливих закінчень, нікчемні збудження, які виникають безпосередньо всередині нього, викликають з його боку тим легші й тим швидші функції, чим ближче вони залежать від інстинкту, і тим більше сприяють розвиткові всього тіла, чим вони ширші й поширеніші, чим рідше зосереджуються в одній певній точці; так що життя, постійно й усюди розгортаючись однаковою мірою, щодня набуває дедалі більшої стійкості.
З другого боку, і це знову-таки є наслідком більшої подразливості органів і живіших рухів або рясніших виділень, що ними викликаються; так, з другого боку, травлення відбувається з незвичайною швидкістю; шлунок ані на хвилину не може залишатися без діла; його діяльність потребує частого вживання їжі. Але це таке швидке травлення загалом іще незадовільне: продукти, що їх воно виробляє, перетворюються на тваринні речовини вельми недосконалої якості. Особливо об’ємна в цей вік печінка виділяє значну кількість жовчі, але ще не спроможна надати їй тієї енергії, якою вона володітиме згодом. Жовч у цю добу подібна до інших соків: вона має драглисту консистенцію, майже без смаку й запаху, а поживний сік (хіла), який вона обробляє, втягує за собою в загальний потік кровообігу слизові скупчення, що не можуть бути цілком засвоєні через слабкість судин і легень. Унаслідок цього, як неминучий наслідок взаємних і почергових дій, прямих і відбитих, з’являються нові соки, такі самі слизові й мляві, як і попередні; цей стан рідин відбивається на стані судин і мозкової системи; нарешті, від стану мозкової системи залежить спосіб її дії або впливу, а від цього впливу й від надзвичайної гнучкості волокон — незвичайна подразливість рухових органів.
Необхідний наслідок цього полягає в тому, що живим, численним, рухливим враженням відповідають швидкі, невиразні, непостійні уявлення.
У пристрастях дитини, так само як і в її хворобах, є щось судомне. Предмети її потреб і задоволень прості, безпосередні; її увага до них не відволікається ні поняттями, які можуть з’явитися в її мозку лише пізніше, ні пристрастями, які ще цілковито їй невідомі. Усе довкола постійно збуджує її увагу. Її молода пам’ять легко сприймає всі враження, і оскільки в ній немає попередніх спогадів, які б їх послаблювали, то вони так само добре зберігаються, як легко сприймаються. У цю добу складаються найважливіші схильності. Найзагальніші для людської природи поняття й почуття розвиваються в дитині, так би мовити, без її відома, протягом цього першого періоду; розкриваються вони тим самим шляхом, яким розгорталися багато інстинктивних спонукань під час перебування її в утробі матері, і в усій сукупності нервової системи набувають вони стійкості та зрілості так само, як розкривається й міцніє життя в окремих органах, — безперервним повторенням вражень і рухів.
Нерідко доводиться нам дивуватися засобам, уживаним природою для досягнення своїх цілей, або, висловлюючись точніше, для функцій, що випливають із її загального механізму. Якщо існують невигідні умови для життя тварин, то, звісно, їх становлять страждання і хвороба: одне передвіщає, інше свідчить про більшу чи меншу небезпеку для їхнього існування. Однак хвороба і страждання тим не менш неодноразово сприяють функціям, за допомогою яких в органах викликаються нові здібності.
У дітей помічаються дві головні доби: я кажу про дві доби прорізування зубів. Кожному спостерігачеві відомо, які небезпечні страждання супроводжують появу перших зубів і яка сприятлива зміна настає для всього організму після її завершення. Ця зміна завжди здавалася мені ще помітнішою в дітей, у яких їй передувало більше страждань, навіть якщо ці діти мали добру статуру й здоров’я.
Але другі зуби мають ще більший вплив на загальний стан життєвих сил. Давні лікарі, які поділяли все життя людини на великі кліматеричні періоди,[11] завершували перший появою зубів на сьомому році. Вони без труднощів помітили, що тверді частини, як і рідини, тоді набували виразнішого характеру: перехід надто різкий, щоб вони могли його не зауважити. Від цих точних спостерігачів не міг укритися й переворот, що відбувається в той час у моральній природі дітей, і якщо всі освічені народи відносять до тієї самої доби пробудження розуму, то не слід думати, ніби це сталося випадково й без причини.
Серед хвороб, властивих першому вікові, зазвичай спостерігається носова кровотеча. Маємо чудову дисертацію Шталя про патологічні ураження різних вікових періодів, у якій він зауважує, що в ту саму епоху соки спрямовуються головно до голови. Саме цим він пояснює навіть марення, судоми та інші нервові напади, що так часто трапляються тоді.
Але нам доведеться трохи повернутися назад. Головний мозок поступово втрачає свій відносний, або пропорційний, об’єм. Спершу він притягує до себе більше крові, ніж інші частини, і доки його зовнішні оболонки та міжчасткові їхні продовження не набудуть певної щільності, доки сам він не стане міцнішим, доти не здатен протистояти припливам артеріальної крові. Крім того, не слід забувати, що за законами тіла тварини найбільша діяльність органа неминуче тягне за собою таку саму діяльність його судин. Отже, особливий напрям соків до голови, який стародавні помічали також на початку всіх гострих гарячок, особливо весняних, або, як вони любили висловлюватися, у дитячий період року, є радше наслідком, аніж причиною хвороб головного мозку. Водночас цей напрям, однак, своєю чергою справляє великий вплив на функції цього органа, а саме на утворення уявлень і пов’язаних із ними спонукань. Ось чому я особливо вважав за потрібне зупинитися на цьому.
Та носові кровотечі найчастіше трапляються не до семирічного віку; навпаки, кровотечі, — я кажу про мимовільні, — рідко бувають у перші роки життя. Коли ж вони з’являються, їхня рясність і часті повторення свідчать радше про піднесення енергії та щільності, ніж про справжнє збільшення маси соків; крайні артеріальні судини почали зростатися й більше не пропускати крові, внаслідок чого вона кинулася в інші місця й проклала собі шлях у таких кінцівках судин, які ще не встигли достатньо зміцніти шкіркою, здатною чинити опір крові.
Епоха носових кровотеч — одна з найцікавіших для спостереження; вона збігається з епохою настання отроцтва. Її можна вважати такою, що охоплює період між сьомим і чотирнадцятим роком і становить другий кліматичний період стародавніх.[12] У цей дорогоцінний проміжок часу для набуття перших знань і особливо для розвитку розуму клітковинна тканина вже більше сформована, тверді частини зміцніли, збудження, розсіяні в кожній із рідин, дістали, як ми щойно сказали, вищий ступінь діяльності, і хоча збудливість органів здається меншою, проте їхня діяльність майже така сама жвава й водночас значно стійкіша, ніж у перший вік.
Ж.-Ж. Руссо, який був водночас і великим спостерігачем природи, хоч його багата й прекрасна мова не завжди цілком природна, і великим мислителем, хоч своїми парадоксами та пишномовністю він хотів за всяку ціну поставити себе в ряди ворогів філософії, — так ось, Ж.-Ж. Руссо у своєму плані виховання доклав усіх зусиль, щоб окреслити й показати справжнє значення цього важливого періоду життя; він стежив за його розвитком із найсуворішою увагою; він зобразив його з дивовижною правдивістю, а його практичні висновки, підтверджені прикладами, можуть уважатися взірцем аналізу. В жодному іншому його творі цей метод не доведено ним до такої міри досконалості; навряд чи він може набути більшої точності в руках найточнішого мислителя, а дивовижний талант, із яким письменник змальовує істини, відкриті цим методом, надає їм такого життя, чару й ясності, що вони цілком проникають у голову й серце людини.
Справді, ця епоха, повторюю, є найвирішальнішою для формування розуму; враження осідають і закріплюються; пам’ять, не втрачаючи тієї самої легкої здатності їх утримувати, починає впорядковувати їх і стає водночас і більш систематичною, і більш міцною; уважність, ще далека від умов, які згодом надаватимуть їй пристрасності, набуває надзвичайної сили й послідовності; тоді ж між отроком і навколишніми його чуттєвими істотами встановлюються справді моральні стосунки, і молоде його серце відкривається зворушливим, гуманним почуттям. Щасливий він, якщо передчасне збудження не розвинe в ньому скороспілих понять, не властивих його вікові, і не пробудить у ньому пристрастей, яких він не здатен ані належно спрямувати, ані відчувати, ані насолоджуватися ними.
§ VII
Отже, в дитинстві загальне спрямування соків іде до голови. У міру того, як дитина наближається до юнацтва, цей перший напрям слабшає, і кров дедалі більше приливає головно до грудей. Зв’язок статевих органів із грудьми не пояснюється анатомією, але він підтверджується щоденним спостереженням. Хвороби залоз, пахвин і легенів, стан яєчок і дихального горла, або гортані, розлади в матці та в грудях, що взаємно викликають одне одного й залежать одне від одного, не дають підстав сумніватися в цьому незвичайному зв’язку між ними. Отже, менш дивними стають одночасні, місцеві зусилля природи в обох родах органів, відносне розташування яких, однак, вимагає механічного поділу сил і засобів, що їх природа залучає до діяльності.
З іншого боку, навіть не цілком приймаючи застосування теорії горіння до теорії тваринного тепла, здійснене новітньою хімією,[13] не думаю, що можна сумніватися у впливі дихання на розвиток цього тепла; крім того, добре відомо особливу дію тепла, зокрема на органи відтворення, для яких воно, вочевидь, є найдієвішим і незмінним збудником.
Ми знаємо, нарешті, з досвіду, що вища теплота з більшою ряснотою і силою жене кров до легень; що всмоктування сім’я розвиває посереднім шляхом у крові нову теплоту; що припливи крові до легень, або місцеві подразнення, іноді спричинювані в них безладним і стисненим кровообігом, безпосередньо збуджують статеві органи й розвивають сильніше прагнення до любострасних насолод. Це явище становить один із численних прикладів, які ми помічаємо в живому тілі, а саме: явища певною мірою переплітаються й почергово стають дією та причиною, так що неможливо вказати, від якого інше або багато інших залежать. Саме це й спонукало Гіппократа сказати, що життя є коло, в якому не можна відшукати ні початку, ні кінця; бо, додає він, у колі кожна точка окружності може бути і початком, і кінцем; і ніщо не показує так ясно, яким чином в організмі пов’язані між собою всі частини; яким чином немає жодних функцій, які б не передбачали інших, більшою чи меншою мірою необхідних для підтримання цілого.
Фізичні умови, що супроводжують юнацький вік, природно переплетені між собою; вони становлять систему, з якою пов’язані деякі побічні явища, розгляд яких завів би нас у надто дрібні подробиці; але оскільки найголовніше з цих умов — розвиток і вступ у діяльність статевих органів — виявляє незвичайний вплив на моральний стан; оскільки воно раптово збуджує нові уявлення й нові прагнення, то ми не можемо сумніватися в безпосередній залежності нового морального стану від сукупності тих самих умов і в його зв’язку з тими, які на перший погляд найменше дають привід підозрювати існування між ними дійсних відношень.
Але я маю намір повернутися до цього предмета в наступному Мемуарі, у якому ми розглядатимемо вплив статей. Нині ж обмежимося кількома загальними заувагами.
Юнацтво, очевидно, вносить в організм цілу низку нових функцій. Воно застає кліткову тканину й будову твердих частин у значному вже ступені щільності, виробленості та енергії, про які свідчить щодня зростаюча сила функцій. Кров та інші соки вже набули значного ступеня життєвості. Юнацтво, викликаючи в крові новий, надзвичайно діяльний початок, сильно збільшує збуджувальні властивості цієї рідини. Відносна кількість забарвлених і волокнистих частин порівняно з іншими збільшується в тому самому співвідношенні; тверді частини, збуджувані живіше, з кожним днем стають також міцнішими й сильнішими.
Кінець цього періоду є певною мірою лише переходом від юності до молодості, так що молодість становить завершення юності. Можна було б і зовсім не розмежовувати їх, оскільки насправді вони відрізняються лише слабкими рисами. Проте ще давні лікарі зауважили, що близько двадцять першого року в людині відбувається третій перелом, яким закінчуються деякі хвороби попереднього віку, перелом, що зазвичай відзначається взагалі особливого роду кліматеричною смертністю, а в кожній особині — піднесенням діяльності артеріальної системи, яка нерідко породжує схильність до гострих запальних гарячок і до хронічних уражень того самого характеру. Справді, в очевидному для кожного уважного погляду поштовху, що тоді відлунює в усьому організмі, життя і густота соків, сила й міцність органів, здається, раптово подвоюються, так би мовити, в один момент. Але, повторю ще раз, це не новий порядок явищ, це лише вищий ступінь, різко окреслений відтінок в енергії функцій.
На початку юності головний мозок ніби дивується незвичайним враженням, що доходять до нього; спершу він із трудом розпізнає їхній справжній зміст; численність і натиск їх не дають йому змоги вловити взаємні відношення їх одне до одного. У цей час, за найприроднішим порядком речей, мозковий орган у всій своїй сукупності отримує найбільше тих вражень, які, як ми казали, властиві йому винятково, причина яких лежить у ньому самому; у цей самий час переважає влада уяви; це — вік мрійливості, романічних уявлень, мрійливості, яку, звісно, не слід штучно збуджувати й підтримувати, але цілком розсіяти яку, разом і без розбору, може прагнути лише хибний погляд на природу людини. У цей час усі ніжні схильності так легко обертаються на поклоніння, на релігію. Невидимі сили тоді обожнюють як коханку, можливо, єдино тому, що обожнювання взагалі, обожнювання коханки, необхідне, що все тоді діє на надзвичайно вразливі волокна, що ця ненаситна, тривожна потреба відчуттів аж ніяк не може бути достатньою мірою задоволена дійсністю. Звідси випливає не лише безліч насолод і скороминущих радощів, а з цього ж народжується й розвивається більша частина тих симпатичних і великодушних прагнень, які самі лише забезпечують майбутнє щастя — і для людей, що виховують ці почуття, і для тих, кому доведеться йти з ними в житті однією дорогою.
Не варто й додавати, що вік, у який найбільше відчувають, у який уява перебуває в такій діяльності, безперечно є також і тим, у який збирається найбільше тих уявлень і почуттів, що доти становили, так би мовити, лише передчуття, а тепер стають найкоштовнішим надбанням для майбутнього; і коли розмисел нарешті здобуде владу над усіма функціями мозкового органа, то в основу його лягають головно матеріали, здобуті в цей важливий період.
Що ж до юності власне, то вона, як ми бачили, починається в той час, коли міцність і гнучкість твердих частин, коли напруження, збуджувальні властивості та енергія рухів у соках цілком установлюються й досягають своєї найвищої межі. Нервова система й м’язові органи тоді перебувають у найвищому ступені діяльності. Енергія серця й артеріальних судин долає всі перешкоди. Кругообіг усіх рідин і всі залежні від них життєві функції відбуваються з напруженням, що долає будь-який опір: ось причина, чому цьому вікові властиві найгостріші хвороби, наймогутніші пристрасті й сміливі думки, які ще більше посилюються дивовижною самовпевненістю.
Ми сказали, що від часу народження дитини, від часу навіть утворення зародка до чотирнадцятирічного віку значний об’єм і переважання головного мозку спрямовують кров головним чином до голови; що від чотирнадцяти років до кінця юності соки спрямовуються головним чином до грудей. Кровохаркання або, точніше, легенева кровотеча може характеризувати в патологічному відношенні цей період. Визначити точно його тривалість досить важко, і спостереження не дає задовільних ознак щодо його меж. У деяких людей, що розвиваються передчасно, цей період завершується двадцять восьмим роком, коли в організмі починається четвертий семирічний переворот, або другий чотирнадцятирічний. Звичайно ж він настає близько тридцяти п’яти років, наприкінці п’ятого перевороту; це зумовлено тим, що перший період, у який кров приливає головним чином до голови, ще триває до двадцяти одного року, і цей напрямок слабшає непомітно, так що до третього перевороту соки спрямовуються майже рівномірно до різних частин вище грудобрюшної перепони, і лише тоді їхній рух спрямовується головним чином до легеневих органів. Отже, стає зрозуміло, чому носові кровотечі тривають ще довго після чотирнадцяти років і чому відтоді до двадцяти одного року жаби, що, вочевидь, посідають проміжне місце між головними та грудними хворобами, так звичайні й так небезпечні в цей період.
Отже, перехід від молодості до зрілого віку слід віднести до тридцятип’ятирічного віку. У цю епоху відбуваються не менш дивовижні зміни у фізичній і моральній природі людини.
§ VIII
Досі діяльність нервової системи, енергія серця й артерій, життя та напруження соків легко долали всі опори, які траплялися з боку дедалі міцніших і сильніших твердих частин для руху рідин і для різних відправ, у які найістотнішим чином входить саме цей рух. Багато судин послідовно зрослися одна за одною: стінки й кінці інших, розширюючись і з дня на день стаючи щільнішими та міцнішими, поступово втратили частину своєї гнучкості; вони стали нездатними до поступливості. Але тим дужче зросла життєва енергія; вона може без труднощів подолати ці перші перешкоди; відправи життя ще не супроводжуються жодним незручним і тяжким відчуттям; свідомість власної сили спонукає юнака йти далі: його серце й голова, його почуття й думки сповнені довіри та щастя.
Увесь час цього першого, взаємно відповідного стану судин і життєвих сил в артеріальній системі панує повнокрів’я, тобто артерії містять порівняно більшу кількість крові, і кровотечі відбуваються безпосередньо через кінцеві їхні розгалуження; але коли опір твердих частин почне переважати діяльність нервової системи та напруження рідин, тоді настає майже миттєвий переворот у розподілі крові; повнокрів’я переходить з артерій у вени: тоді з’являються венні кровотечі.
Тут не місце викладати механізм цих двох різних станів у кровообігу: досить сказати, що вони становлять явище постійне, підтверджуване, до того ж, щоденним спостереженням. Венне повнокрів’я утворюється або, принаймні, виявляється спочатку у ворітній вені та в головних її гілках. Воно зумовлюється загалом повільнішим рухом крові у венах; отже, природно, що перші ознаки його з’являться переважно в тих судинах, у яких кров рухається особливо мляво.
Коли діяльність життя починає натрапляти на дужчі опори, а рух рідин відбувається повільніше, то це свідоме відчуття сили й добробуту,[14] що відрізняє молодість, зникає не відразу, а слабшає з дня на день досить помітним чином. Людина перестає вважати себе непереможною; вона помічає, що її сили обмежені; її думки й прагнення вже не спрямовуються вперед із колишньою сміливістю; у неї немає тієї колишньої, безмежної впевненості в самій собі і, як необхідний наслідок, вона невдовзі втрачає значну частину довіри й до інших.
Справді, мудрість і обачність людини залежать від похитнутої впевненості в засобах, які є в її розпорядженні. Поки не з’явилося сумніву в можливості всього досягти, людина йде, не вагаючись, просто до мети, яку вказує бажання; але щойно вона не певна в засобах, то відчуває потребу не нехтувати жодним із них і посилити дію найкращим їхнім уживанням — з’являється прагнення підкріпити їх зовнішньою допомогою, що її дають спостереження й досвід. Людину починає серйозно цікавити її теперішнє становище, і її погляди не без тривоги звертаються до майбутнього. Це пора ощадливості, розширення наявних засобів, створення нових для майбутнього; ось чому в усіх великих митців, які зображували людську природу, зрілий вік окреслено стриманішими й обдуманішими спонуканнями, обережнішим поводженням із людьми, з якими доводиться вступати в зіткнення, прагненням прихилити до себе громадську думку, більшою схильністю до всіх засобів для досягнення добробуту.
Якщо ми піднімемося до самого джерела щастя, то побачимо, що воно головним чином полягає у вільному здійсненні здібностей, у свідомості сили й легкості, з якими вони приводяться в дію. Не всі відправи органів однаково необхідні; серед потреб одні більш здатні до зупинки й затримання, інші — менш; але загальною, необхідною умовою для живого організму є відчуття і рух, і життя тим повніше, чим сильніше відчувають і рухаються всі органи, не виходячи лише зі свого природного порядку. Ось у чому полягає фізичний добробут; у тому самому полягає і моральне щастя, що становить лише окремий наслідок першого, або, точніше, становить той самий добробут, розглянутий лише з іншого погляду й за інших умов.
Я гадаю, що мені немає потреби додавати, що для щастя не завжди буває необхідно насправді зазнавати вражень, від яких воно залежить: нерідко буває цілком досить одного спогаду про них і свідомості, що вони залишаються в нашій владі.
Але коли ця свідомість стає сумнівною, коли почуття певності починає притуплятися, життя робиться тривожним і обтяжливим: уяві стає необхідно переконувати себе в дійсності силою вражень від зовнішніх предметів, вражень, які, самі свідчачи про початок занепаду, тим дужче змушують відчувати порожнечу, яку людина намагається ними заповнити, і становлять вельми слабку винагороду за надто реальні втрати. Зрілий вік є тому ще й віком честолюбства, цієї вузької й похмурої пристрасті, задоволення якої лише розпалює її ненаситні бажання.
Ми бачили, що в той час, як слабшає діяльність кровообігу, переповнюється венозна система і в неї переходять крововиливи. Життєві відправи, які майже всі залежать від руху крові, відбуваються з великою повільністю; хвороби рідше стають запальними; їхній розвиток, перебіг і наслідок загалом набувають певною мірою хронічного характеру. Ми бачили, крім того, що система ворітної вени, в якій течії густої й жирної крові не сприяє безпосередня діяльність м’язів, як у зовнішніх судинах, першою зазнає зміни, від якої залежить венозне повнокров’я. Соки, що повертаються з усіх рухливих частин черевної порожнини, течуть мляво; органи цієї порожнини, особливо печінка й селезінка, набувають схильності до застоїв; звідси ці вперті, гіпохондричні хвороби, які не лише перебільшують свідомість занепаду сил, а й надають усім уявленням і спонукам особливого, дивного характеру наполегливості; звідси ці могутні, обдумані думки, ці повільно формовані, але дивовижно глибокі й невиліковні пристрасті. І не слід думати, що тодішній стан розумових і душевних здібностей можна пояснити самою лише досвідченістю, новими й численнішими сполученнями вражень, здобутих упродовж усього життя; бо люди, в яких опір твердих частин і утруднений обіг черевної венозної крові виявляються передчасно, виявляють таку саму скороспілу зрілість щодо уявлень і спонукань цього третього періоду життя.
Отже, безпосереднім враженням від більш упертого опору судин або відносної слабкості, зумовленої цим опором, а також найближчими наслідками венозного повнокров’я легко пояснюються моральні схильності, властиві зрілому вікові; риси, що його характеризують, безпосередньо й неминуче викликаються кількома фізичними змінами, які на перший погляд зовсім не мають такого важливого значення.
Тривалість зрілого віку не однакова в усіх людей. Вона становить період у чотирнадцять або двадцять один рік, залежно від первісної організації людини, від способу її життя, від хвороб, які її спіткали. Для людей із короткочасною молодістю або хворобливих зрілий вік іноді закінчується на сорок дев’ятому році; але нерідко він триває до п’ятдесяти шести років. Кінець його позначається п’ятим або шостим переворотом, дуже помітним у тілі людини. Цей переворот спричиняє безліч хвороб, за якими настають кризи, що заслуговують на повну увагу спостерігачів. Цей час не менш небезпечний для чоловіків, ніж припинення очищень, (які з відомих, особливих причин настають раніше в жарких і помірних кліматах), для жінок: для обох статей він становить справжній кліматеричний вік. Лікарське мистецтво щодня подає нам приклади цього перевороту, а уважне зіставлення таблиць смертності підтверджує це явище; бо з цих таблиць виразно випливає, що ймовірність життя не зростає й не зменшується рівномірно, йдучи прогресивним шляхом, виведеним більшістю обчислень; вона переривається, зупиняється на певних роках і часом здається такою, що навіть відступає назад на відомий, хоч і вельми короткочасний проміжок.
Якщо людина уникне небезпек цього кліматеричного віку, то вступає в старість.
§ IX
Увесь час гіпохондричних, черевних припливів крові залози схильні до утворення в них застоїв; у цей період нерідко утворюється своєрідне залозисте тіло в різних місцях самої клітковини. Ця схильність завжди супроводжується сумним, меланхолійним душевним станом. Але близько першого семиріччя третього періоду, тобто близько сорок другого року, зазвичай відбувається зміна, що розвіює більшість хвороб, які досі панували, і замінює їх новими.
У міру того як соки дедалі більше виробляються, вони неминуче набувають певного ступеня їдкості: ця їдкість спричиняє в них початок розкладу, вони стають тоншими й рідшими. Від цієї миті утруднення кровообігу в черевній порожнині зменшуються, і ураження, що безпосередньо залежать від переповнення ворітної вени, поступаються місцем подагрі, піщаній і кам’яній хворобам, ревматизму, схильностям до апоплексії, задушливому катарові, що полягає в апоплексії легені.
Різні ці хвороби, взаємні стосунки яких не раз привертали увагу спостерігачів, перебувають, очевидно, у залежності від перебігу того розрідження, про яке ми щойно згадали, від зменшення різних непомітних випарів, внутрішніх і зовнішніх, від більшої кількості землистих частинок, що залишаються в рідинах унаслідок цього зменшення випарів. Уся їхня кількість тепер не йде на ріст або відновлення кісток і, внаслідок безпосередньої дії розкладу рідин, фосфорнокислий вапняк та інші землисті речовини й солі швидко виділяються з них; вони не можуть бути виведені природними виділеннями; тому вони відкладаються на певних органах і утворюють кістяні або кам’янисті скупчення різного характеру, залежно від розташування, яке набувають частинки, і від стану клейковини, що їх зв’язує.
Такі умови, до яких, очевидно, слід віднести подагру, піщану й кам’яну хворобу, артеріальні окостеніння та всілякі кам’янисті скупчення.
Водночас їдкість соків діє на нерви або на їхні покриви, на м’язи або на їхні сухожильні оболонки; більш їдкі частинки з’єднуються за якоюсь хімічною спорідненістю і відкладаються на якомусь окремому органі: звідси — ревматизм, апоплексія, задушливий катар.
Нарешті, дедалі більша з кожним днем втрата зовнішньої, непомітної випари, як неминучий наслідок поступового ослаблення кровообігу; крім того, затвердіння шкіри та різні поєднання всіх причин, про які ми згадували, викликають і зумовлюють катаральні ураження в горлі, в легенях, у сечовому міхурі тощо, особливо часто трапляючись у старих людей.
Різні фізичні умови становлять тут щось цілісне, своєрідну систему, і легко помітити зв’язок із ними та тісну залежність від них морального стану, властивого тому самому періодові життя.
Коли соки почасти втрачають свою густину, спонуки й уявлення, зумовлені обтяженням черевних нутрощів, починають так само втрачати риси свого впертого характеру. Меланхолійний настрій майже завжди слабшає в цей час; нерідко він зникає зовсім. Але, з одного боку, їдкі соки, особливо жовч, що набуває незвичайної діяльності й сильно збуджує нервові закінчення, а з другого боку, міцність твердих частин, яка, щоденно зростаючи, день у день збільшує опір; обидві ці обставини, кажу я, викликають могутню відбиту дію нервової системи на саму себе. Життя, здається, повертається назад, і для людини ніби знову настає юність.[15] Зберігаючи набуту силу й міцність, думки набувають колишньої сміливості; пристрасті знову стають кипучими й бурхливими. Таке, зокрема, становище людей, схильних до апоплексії, у яких, уживаючи вислову Бордо, кінцівки ніби склали своєрідну змову проти голови, стрімко спрямовуючи до неї соки або ж викликаючи в ній діяльність, можливо, іншими причинами, що зумовлюють це незвичайне збудження.
Поява подагри, ревматизму або кам’яної хвороби змінює моральний стан не меншою мірою, ніж фізичний. Різні ці хвороби найчастіше становлять просто видозміну тих, що спричиняються утрудненим кровообігом у системі ворітної вени. Вони можуть бути джерелом сильних страждань; за своєю природою вони є справжніми кризами, хоч і свідчать про енергійну життєву діяльність. І коли ревматизм і подагра набувають правильного перебігу, тобто коли причина, що їх викликає, спрямовується до кінцівок і не відбивається на внутрішні органи, коли матеріали для кам’яної хвороби виводяться у вигляді легкого піску, у міру свого утворення в сечовому міхурі та в нирках, задоволена усуненням свого ворога природа нерідко поєднує з найгострішим навіть болем почуття добробуту, що виявляється живою розумовою діяльністю, доброзичливими схильностями й веселістю. Але якщо кам’янисті, подагричні та ревматичні соки ще не обрали певного напряму, якщо вони кидаються в грудобрюшну ділянку або загрожують їй, то неспокій, туга опановують усю чуттєву істоту, розум утрачає свою силу й ясність, а душа відмовляється від усякого щасливого відчування.
Вступаючи в старість, людина дуже виразно помічає свій захід. Але це явище бере свій початок не лише з тієї миті, коли цей захід стає очевидним. Уже давно, після того як життя сягнуло найвищої вершини, воно покотилося вниз і дедалі швидше мчить до тієї безодні, що поглинає всяке тимчасове існування. Лише в той період, про який ідеться, кожен крок униз стає помітнішим. Тверді частини набувають ще більшої щільності й міцності; почуття тяжкого стану зростає дедалі дужче; соки, погано очищені недосконалими або ослаблими виділеннями, дедалі більше розкладаються; нервова система, чи то через протиприродне збудження, яке вони викликають, чи то через занепад і утруднення відновних її функцій, поступово втрачає свої сили; самий джерело руху виснажується в міру того, як рухові знаряддя стають менш здатними коритися збудженню, що надсилається в них.
Не входячи в подальші подробиці, легко зрозуміти, що в міру переходу від одного віку до іншого розумові функції з кожним днем мають ставати дедалі повільнішими й нерішучішими; характер стає дедалі полохливішим, недовірливішим, ворожим до всякого сміливого кроку. Відчуття тяжкого стану посилюється; фатальна необхідність зосереджує старого на самому собі; чи не очевидно, що той егоїзм, у якому його докоряють, безпосередньо викликається самою природою?
Але якщо саме життя обертається для старого на тягар,[16] то тим важчим стає для нього рух: усюди він зустрічає лише опір. Зовнішні предмети, здається, набувають у його очах сили, що з кожним днем стає дедалі непереборнішою. Його власні органи перестають коритися його волі. Усе мало-помалу схиляє його до спокою, аж поки безумовна неможливість витримати навіть слабкі враження життя, що хилиться до заходу, не розбудить у ньому бажання вічного спокою,[17] приготованого природою для всіх істот і такого, що настає, мов безтурботна ніч після тривожного дня.[18]
§ X
Давно було помічено, що в старості найлегше стираються останні враження, що враження зрілого віку слабшають, а враження першого віку, навпаки, стають живішими й виразнішими. Це, вельми сталий і загальний, справді заслуговує на особливу увагу: воно мало б упасти в око метафізикам і моралістам. З нашого погляду, я вважаю, що воно пояснюється без жодних труднощів.
У дитинстві головний мозок завдяки своїй м’якості здатний до всіх вражень: через його рухливість їхня кількість збільшується, і вони безперервно повторюються; я кажу про ті, що стосуються предметів, які перебувають перед очима дитини й збуджують її цікавість. Але кількість цих предметів обмежена, а відношення, в яких вона їх розглядає, надзвичайно прості: тож могутність звички постійно посилюється впливом перших і найнаполегливіших потреб та принадою новизни. Отже, все сприяє тому, щоб поєднання, які утворює розум, що народжується, набули стійкого характеру, щоб вони, так би мовити, уподібнилися до самої організації й наблизилися до автоматичних функцій інстинкту.
Але що дужчим стає головний мозок, а чутливі закінчення, захищені щільнішими оболонками, тим менш безпосередньо відкриті дії на них зовнішніх предметів, то враження стають не такими живими, відновлення їх — не таким легким, сполучення між різними осередками чутливості — не такими швидкими; одним словом, усі рухи стають повільнішими. Водночас кількість предметів, що їх спостерігають, щомиті зростає, відношення між ними ускладнюються, світогляд розширюється.
Але якщо грубість органів сковує й утруднює враження, то не може бути, щоб через це вони не ставали менш досконалими, бо досконалість їхньої дії та сліди, які вони лишають, настільки ж глибокі й тривалі, наскільки самі вони живі, виразні й сильні.
З іншого боку, якщо велика безліч предметів збільшує й урізноманітнює враження, то вона ж робить їх через це слабкими й невиразними: спогади про них, яким, до того ж, вплив цілковитої новизни не надає тієї природженої винятково першому вікові жвавості, не мають достатньо часу глибоко відкарбуватися в мозку; враження залишають у ньому, так би мовити, сумнівні сліди, тривалість яких залежить від характеру того ряду думок і бажань, що тоді переважали.
Отже, тієї миті, коли перестає відчуватися потреба в отриманні й поєднанні нових вражень, коли жоден предмет не збуджує, так би мовити, ані допитливості органів, ані допитливості пересиченого мозку, має помічатися і справді помічається, що спогади стираються у зворотному порядку, як отримувалися враження, починаючи з останніх, найслабших, і закінчуючи найдавнішими, найміцнішими. І в міру того, як ті, що, так би мовити, обтяжували пам’ять, зникають, попередні їм і затінені ними постають. Невдовзі всі інтереси, всі помисли, що найбільше займали нас упродовж останніх років нашого існування, зітруться, і лише час, коли ми почали відчувати, може привернути до себе наші погляди; тільки він ще здатен оживити нашу згасаючу уважність, аж поки ми не перестанемо існувати, майже разом утративши і враження теперішньої миті, і сліди тих ясних і чарівних образів, що їх залишила в нашому мозку зоря життя, яка займалася.
Нерідко трапляється, що старі впадають у справжнє дитинство. Тоді не лише їхні уявлення й пристрасті зосереджуються винятково на таких самих спонуках, як спонуки щойно народженої тварини, а й вони набувають навіть тієї рухливості, що характеризує дитячий вік.[19] Головний мозок, утративши опору, яку становили для нього сила м’язів і сукупність набутих упродовж усього життя звичок, знову, так би мовити, опиняється в тому самому стані, коли м’якість органів не чинила йому жодного опору. Оскільки властива йому енергія водночас і в тій самій мірі ослабла, то остання умова згасаючого життя цілком відшкодовує відсутність м’якості в мозковому органі, і подібність двох крайніх періодів людського існування доповнюється щодо рухливості нервової системи; це, мимохідь зауважимо, доводить, що відсутність сталості в спонуках меншою мірою залежить від нестачі міцності в м’язових волокнах, ніж від слабкості мозкової системи та безсилля функцій, які повідомляють їй живі відчуття життя.
Висновок. — Ні, смерть сама по собі, звісно, не має нічого жахливого перед судом розуму: усе, що може зробити її тяжкою, — це розлука з дорогими істотами; власне, в цьому й полягає справжня смерть. Що ж до припинення існування, то воно може лякати лише або слабку уяву, нездатну належно оцінити ні того, що вона втрачає, ні того, що здобуває, або винну душу, яка, на жаль, до минулого, зловживаного для власного щастя, нерідко додає страх помсти з боку невідомого майбутнього. Для ясного розуму й чистого сумління смерть — не більш як завершення життя: це вечір прекрасного дня.
Смерть, розглянута незалежно від душевних порухів, що нерідко роблять її тяжкою навіть для найрозсудливішої людини, може супроводжуватися різноманітними відчуттями, залежно від віку, в якому вона настає, і від характеру хвороби, що її спричиняє. У молодості та при гострих хворобах вона часто буває судомною і нерідко дуже виснажливою. Її настання може викликати вкрай болісний стан. Проте в цьому віці вона загалом не вражає людину малодушним відчаєм чи забобонним жахом; за певних обставин, коли діяльність головного мозку посилюється впливом самої хвороби і коли життя перед своїм згасанням, здається, зосереджує всі свої сили в цьому органі, розум сповнюється такою енергією й піднесеністю, а почуття — такою мужністю й захватом, що трагічна розв’язка набуває чогось надприродного в очах схвильованих свідків.
Повільні, сухотні гарячки, здається, особливо властиві молодості; але відомо також, що вони зазвичай супроводжуються звичним відчуттям добробуту й надії. Хворі йдуть назустріч смерті, не підозрюючи її; вони спускають останній подих, складаючи плани на життя й плекаючи себе найсолодшими мріями.
Повільні, іпохондричні та меланхолійні хвороби, честолюбні, сумні, егоїстичні пристрасті належать до зрілого віку: в цю добу, кажучи загалом, помирають, здається, з найбільшим ремствуванням. Найприкріший наслідок іпохондричних уражень, без сумніву, становить непереборний страх смерті, так би мовити, перебільшення цієї неминучої події безперервним уявленням її образу в уяві, що не наважується глянути на нього. Гострі хвороби зрілого віку зазвичай позначені тими самими рисами, і нерідко згубний їхній кінець стає ще жорстокішим через похмурі уявлення та похмурий відчай, що до них приєднуються. Такою, власне, є агонія злоякісних нервових гарячок,[20] жовчних пропасниць тощо, що трапляються переважно в людей середнього віку.
У старості й у хворобах, спричинених руйнуванням життєвих сил, як-от у різних водяних хворобах, заразах тощо, розум спокійний, душа не відчуває жодного тяжкого почуття страху чи відчаю. А тим часом хворий, без сумніву, тоді бачить наближення фатального кінця: він говорить про власну смерть, як про смерть сторонньої людини, і нерідко передрікає хвилину її настання з дивовижною точністю. У безперервних виснажливих гарячках, які можна розглядати як гострі щодо щойно згаданих хвороб, спостерігач знаходить те саме моральне становище: я постійно маю на увазі природний порядок речей і не виходжу з припущення, що уява не вихована спотвореним чином.
Нарешті, у смерті від старості хворий відчуває лише почуття тяжкого стану, у якому певною мірою й полягала агонія Фонтенеля. Від життя відчувається потреба відпочити, як від праці, яку сили вже не спроможні продовжувати. Помилки розуму, що слабшає, або спотвореної чуттєвості, спрямованих до уявних жахів, лише вони можуть завадити в цю мить настанню смерті, як спокійного сну.
Якби хвороби розглядалися в такому дусі, то неважко було б помітити, що фізичні умови, які їх окреслюють, і рід смерті, яким вони завершуються, перебувають у безпосередньому й постійному зв’язку з моральним станом умираючого, і з цього зв’язку можна було б вивести кілька корисних міркувань щодо тих заходів, які слід було б уживати, аби обернути останні хвилини, якщо не на щасливі, то принаймні на спокійні.
На цей предмет свого часу Бекон радив лікарям звернути свої дослідження. Переконаний, що звичайну тривалість життя можна широко розсунути завдяки безлічі засобів, вивчення яких належить лікарському мистецтву, він дивився на полегшення смерті,[21] як на завершення мистецтва, метою якого є віддалення хвилини її настання; серед своїх палких бажань усебічного вдосконалення він мріяв про можливість для лікарського мистецтва поєднати всі свої засоби, щоб полегшити розв’язку життя, подібно до того, як драматичний поет збирає всі сили свого генія, щоб піднести красу останнього акту своєї п’єси. Одним словом, якщо, на його думку, життя лише тоді може принести всі свої плоди, коли не так швидко змінюватимуться його різні епохи, то водночас він вважав, що цілком благополучним воно може бути лише в тому разі, якщо існуватимуть засоби надати його останнім хвилинам спокійного й солодкого завершення, яке, можливо, і становило б найприродніше явище, якби не спотворений спосіб нашого життя і не наші забобони.
Коли я говоритиму про вплив, який з часом має справляти лікарське мистецтво на вдосконалення й на збільшення добробуту людського роду, то сподіваюся докладніше розглянути обидва ці питання, вказані Беконом.[22]
Нині ж досить зрозуміти, на підставі загальних явищ, що кожен вік має властиві йому хвороби; що різні види хвороб і рід смерті, яким вони спричиняються, мають вельми визначене відношення до розумового й душевного стану; і що, отже, навіть у ту фатальну мить, коли, здається, все стирається й змішується, віки ще справляють свій вплив, сліди якого легко виявляються в передсмертних уявленнях і моральних спонуках.
[1] Я не говорю тут про гази, особливе утворення яких, імовірно, і становить рослинний слиз: їхнє утворення, поєднання, роль, яку вони виконують в організованих тілах, нам іще недостатньо відомі, щоб ми могли звести ці різні явища до загальних і сталих законів.
[2] Принаймні матеріалів, які можуть бути отримані з розкладу цих самих тіл і які підлягають правильному дослідженню та точному методичному аналізу.
[3] Я добре знаю, що слова початок, здатність не мають визначеного змісту. Утім, я розумію під ними умову, без якої властиві різним організованим тілам явища не можуть мати місця. Особливо я далекий від думки — зробити з цих явищ висновок про існування якоїсь істоти, що виконує обов’язки початку й надає тілам властивості, з яких випливають їхні функції. Мова метафізичних наук потребує всебічної переробки; але ми ще недостатньо висвітлили всю їхню загальну систему, щоб узятися з надією на успіх за таке перетворення. Постараємося принаймні якомога рідше взаємно позичати подібні слова.
[4] Яка, своєю чергою, є продуктом тих самих соків, що наповнюють її.
[5] Волокнина, повторюю, так само як і білковина, становить лише перетворення слизу і, якщо можна так висловитися, новий ступінь його животворення, первісний вигляд якого являє собою простий слиз.
[6] Постачання або відновлення кисневого газу не може бути приписане винятково рослинам. За дослідами, проведеними Інгенгузом, деякі комахи постачають його у великій кількості. Можливо, навіть кожне тіло відновлює саме той газ, який воно випаровує. Вельми ймовірно, що кількість різних газів у природі стала, і що тіла, з яких вони звільняються, лише засвоюють їх собі, віднімаючи їх із речовин, які приховують їх від наших очей.
[7] Останні досліди Сенеб’є щодо проростання довели, що відносна кількість газів порівняно з киснем має бути вельми незначною, інакше рослини гинуть.
[8] Ще навіть не доведено, що повітря, ретельно очищене від тваринних випарів, є найпридатнішим для дихання й для здоров’я.
[9] Особливо якщо їх уживають не надто в великій кількості.
[10] Багато лікарів вважали, що судини деяких органів, які розвиваються й починають діяти в пізніші епохи життя, або навіть деякі роди судин, спільних усьому тілу, в дитинстві ще не існують або ж зникають; тому, якщо вік зменшує кількість одних, то він збільшує кількість інших. Гаен дивився на появу деяких судин, яких раніше не існувало або, принаймні, які до того були зрощені, як на причину, що спричиняє різні хвороби, які супроводжуються висипом, як-от віспа й кір. Він навіть був готовий приписати тій самій причині просоподібний висип, білий і червоний, а також криваві плями. Супротивникам Гаена неважко було довести, що його гіпотеза не має сенсу; до цього можна додати, що частини, які в дитинстві перебувають у бездіяльності, вже тоді мають більше судин, ніж матимуть згодом, у добу свого повного розвитку, коли їхні функції досягнуть найвищого ступеня діяльності.
[11] Семирічні періоди, на які поділялося все життя; головний із них — п’ятий, що відповідає 33—35 рокам, повній зрілості. Пер.
[12] Він триває іноді до двадцяти одного року, з причин, які буде викладено нижче.
[13] Проти цього застосування, надто рішучого й безумовного, було висунуто сильні заперечення. Дюма, славетний професор у Монпельє, зібрав ті, що наводилися до нього: він подав нові, спростувати які, справді, досить важко. (Див. його «Основи фізіології», вельми цінний і визначний твір). Неважко було б навести й інші, які, як мені здається, не були б позбавлені значення.
[14] Відчуття добробуту, втім, не перебуває в безпосередній залежності від життєвої енергії. Остання іноді може бути такою напруженою, що саме цим викликає особливе, тривожне й незручне відчуття. Відчуття добробуту настає в такому разі пізніше й з’являється вже в добу слабкості. Кардан розповідає, що коли він почувався цілком здоровим, то його не лише непокоїла найтривожніша спрага діяльності, а й він був навіть нездатний до уважності, необхідної для розумових занять. Щоб користуватися всіма своїми моральними здібностями, йому була потрібна хвороба, а для заспокоєння цього тривожного стану він мусив штучно збуджувати страждання.
[15] Цей різновид другої молодості в одних людей виявляється виразніше, ніж в інших. Буває, що він повертає до ілюзій і щасливих мрій юності. Ж. Ж. Руссо являє нам подібний дивовижний приклад. Кому не відома та частина «Сповіді» цієї незвичайної людини, що стосується цього періоду її життя?
[16] Відчувати, особливо ж розрізнені враження, для нього — справжня праця. Нервовий орган утратив ту гнучкість і спритність, з якими він колись одночасно схоплював, порівнював і розрізняв кілька відчуттів. Старі люди, навіть ті, що добре зберегли свої органи й здібності, під час розмови кількох осіб чують лише шум.
[17] Деякі люди, які вважають себе побожними, гірко нарікали на цей вислів, який, утім, буквально взято з однієї церковної молитви за померлих.
[18] Старість можна було б поділити на кілька семирічних епох, подібно до інших великих періодів життя. Але ці епохи не позначаються справжніми переломами: природа тепер чинить лише безуспішні зусилля, і кожен поштовх прискорює або підтверджує її занепад, замість того щоб відвернути його чи виправити його наслідки.
[19] Славетний герцог Мальборо, якого не можна звинуватити в нестачі твердості ні в молоді роки, ні в зрілому віці, у старості вирізнявся всіма дрібними пристрастями дитини. Він сумував через найменший душевний порух, гнівався й плакав від найменшого суперечення.
[20] Принаймні якщо хворий зберігає хоч якесь свідоме сприйняття.
[21] Це він називає евтаназією — доброю смертю.
[22] Цей предмет природно увійде до твору, для якого я збираю матеріали і який матиме за предмет фізичне вдосконалення людського роду.
Цей твір не було видано. Пер.