Одинадцятий Мемуар із книги Кабаніса — «Відношення між фізичною та моральною природою людини» (1802).
Переклад із французької П. А. Бібікова.
Передруковано групою Echafaud з первісного документа, з дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено на розділи.
Інші розділи можна знайти тут.
§ I
Вступ. — § I.— Усі частини всесвіту перебувають у певних відношеннях одна до одної, усі рухи узгоджені, усі явища пов’язані між собою, урівноважують одне одного або неминуче викликають одне одного. Цей правильний механізм, цей лад, цей зв’язок, ця залежність із давніх-давен мали вражати уми, досить світлі, щоб їх помітити й визнати. Ніщо не могло такою мірою привернути увагу спостерігачів, вразити живу й сильну уяву, збудити захват у чутливих душах, і справді, ніщо так не заслуговує на наше подивування. Хто не сплачував тисячу разів цієї данини природі! Хто залишався безпристрасним і холодним глядачем тієї краси, яку вона безперервно розсипає перед нашими очима й розливає довкола нас із такою мудрою щедрістю.
Але яким би захватом не охоплювало нас це споглядальне поклоніння природі та супровідна йому туманна мрійливість, не слід віддаватися їм беззастережно. Коли вони виходять з-під влади розуму, то всі ці враження, що їх викликають у нас чудеса природи, стають не лише безплідними, а можуть ще породити в розумі хибні звички й дати нам цілком помилкові уявлення про нас самих і про навколишній світ.
Отже, якщо ці захоплення буде подолано і якщо ми проникнемо в саму глибину речей, то нам неважко буде побачити, що справжній лад, по суті, не є єдино можливим, і що необхідним є лише будь-який лад за припущення матерії, яка перебуває в русі. Справді, якби ми навіть припустили, що частинки матерії не пов’язані між собою і не перебувають у взаємній залежності, що їхні рухи безладні й навіть протилежні один одному, то переважний рух, або такий, що стає переважним завдяки сукупній дії кількох, невдовзі мав би підпорядкувати інші й упорядкувати їх; частинки ж матерії, які чинитимуть опір нав’язаному їм напряму, були б або цілком перетворені для всебічного переродження, або принаймні видозмінені з боку, що чинить опір, аж доки не дійдуть згоди з усіма іншими й не дістануть змогу виконувати призначену їм дію. Якби навіть уся матерія була постійно й цілком однорідною, тобто якби всі її частинки були наділені лише однією властивістю й не могли набути жодної нової якості за сприяння руху, то можна було б дійти висновку, що між цими різними частинками виникли б виключно суто механічні відношення, які стосувалися б лише їхнього місцеперебування. Але якщо, навпаки, матерія наділена багатьма різними властивостями, якщо, крім того, вона здатна набувати незліченної безлічі інших, цілком нових, властивостей унаслідок подальших поєднань, неминуче зумовлених рухом, то це неминуче потягне за собою незліченну безліч правильних явищ; і якщо вже буде визначено природу руху або рухів, так само як і властивості самої матерії, то стає очевидним, що всі явища мають викликатися й пов’язуватися в певному порядку не менш могутньою необхідністю, ніж та необхідність, за якою важке тіло мусить коритися законам тяжіння.
Отже, порядок є істотною властивістю матерії, що перебуває в русі, а порядок завжди передбачає єдність у загальному русі або відповідність між усіма наявними явищами.
Окрім того, очевидно, що якщо збереження всього теперішнього ладу залежить від точної згоди між силами, які приводять його в рух, то ця згода ще необхідніша для збереження окремих частин, особливо організованих істот, або швидкоплинних форм, які, вочевидь, на певний час вилучені особливими силами з механічних законів загального руху.
Отже, якби в людині спочатку діяли різні й навіть протилежні начала, то їх невдовзі було б приведено до єдності, тобто, ще раз, до такого стану рухів, у якому вони зливаються в одне, або який підпорядковує слабке — сильному, пов’язує його з ним і цим обертає останнє в один спільний рух. Нічого, отже, немає дивного в тому, що функції, сукупність яких має назву моральної природи, перебувають у зв’язку з іншими функціями, які звичайно називають фізичними, і що вони взаємодіють, чи то ми припустимо два начала, чи кілька окремих начал, які керують усіма різноманітними органічними функціями.
Але з цього аж ніяк не випливає, що різні відправлення доводять відмінність у причинах, які їх викликають. Дві машини приводяться в дію однією й тією самою силою, а їхня робота, можливо, не матиме жодної спільної риси: для цього досить, щоб машини різнилися своєю будовою. Навпаки, дві цілком різні сили можуть почергово прикладатися до однієї й тієї самої машини й анітрохи не змінювати її роботи. Відправлення, призначені легким, шлунку, органам відтворення, органам довільного руху, звісно, вельми несхожі. Але хіба це дає нам право приписувати живому тілу стільки діяльних сил, скільки ми знаходимо в ньому дій і відправлень, і збільшувати число діячів відповідно до числа явищ? І якщо думка істотно відрізняється від тваринного тепла, як останнє відрізняється від живильного соку або сім’яної рідини, то з цього аж ніяк не випливає, що ми маємо право вдаватися до невідомих, особливих для кожного відправлення сил, які приводили б у дію органи розсудкової діяльності й пояснювали б їхній вплив на інші частини тваринного організму. Нарешті, на якій підставі маємо ми право відкидати цей вплив в інших явищах, аналогічних і цілком подібних, якщо ми не маємо на меті навмисного бажання затулити густою завісою дослідження вражень, спонукань, життєвих відправлень і рухів, узагалі дослідження життя, яким воно постає під безпосереднім спостереженням його явищ?
Органи здатні вступати в діяльність і здійснювати відомі відправлення настільки, наскільки вони наділені життям або наскільки вони чутливі; лише чутливістю вони оживляються, лише в силу її законів вони сприймають враження й спонукаються до руху. Враження, що їх отримують їхні чутливі закінчення, переносяться до осереддя відбитої діяльності; це осереддя, часткове або загальне, посилає до відповідного йому органа спонукання, сукупність яких становить відправлення, властиве цьому органові. Якщо, як це іноді трапляється, враження отримані іншим органом, не тим, якому належить здійснити відправлення, відповідні цим враженням, то нервова система слугує посередником між ними або засобом сполучення. Причина вражень може, зрештою, міститися в самій глибині мозкової системи; в такому разі враження випливає з тієї частини осереддя, яка особливим чином пов’язана з органом, відправлення якого слід викликати.
Те саме відбувається і в окремих органах, безпосереднє відправлення яких полягає у творенні думки й волі. Враження, з яких випливає судження, передаються чутливими закінченнями й сприймаються в осередді системи; судження складається з їхнього порівняння; воля народжується із судження.[1] Хоча на зародження думки й волі можуть більшою чи меншою мірою впливати різні органи, хоч у відомих випадках, здається, навіть мислиш і бажаєш деякими окремими, надзвичайно чутливими нутрощами, але й у цих випадках осереддям відбитої діяльності завжди є саме мозкове осереддя; з нього випливають усі наступні спонукання, на які слід дивитися цілком так само, як на будь-яке відправлення, здійснюване цілим органом, приведеним у дію.
З іншого боку, ми помічаємо, що органи відгукуються на збудження кожного з них, що вони вступають у злагоджену діяльність, що вони взаємно подразнюють одне одного, урівноважують і протидіють одне одному відповідними їм відправленнями. Вони поєднані спільним зв’язком, вони становлять частини одного й того самого цілого. Ступінь їхньої чутливості, природа й значення їхніх відправлень, їхнє відносне розташування, їхнє прагнення, мета й ужиток визначають характер і встановлюють межі цього взаємного впливу. Але, крім того, між ними можуть виникати випадкові й особливі зв’язки; симпатії, зовсім не властиві всім людям узагалі, можуть бути випадково викликані пропорційною відмінністю в силі або чутливості відповідних органів, чи то залежатиме ця відмінність від уродженої організації, чи то буде наслідком відомих хвороб або інших випадкових обставин. Закони, що керують, наприклад, черевними нутрощами, очевидно, керують і органами думки; останні підпорядковані їм без будь-якого обмеження. Якщо система ворітної вени впливає на печінку й селезінку, печінка й селезінка — на шлунок, шлунок — на органи відтворення, органи відтворення — на ті й на ті, і навпаки, то мозковий орган, розглядуваний як орган думки, звичайним або тимчасовим станом, що випливає з його відправлень, пов’язаний не менш тісною й взаємною залежністю з печінкою, селезінкою, шлунком і статевими частинами. І якщо в симпатії нутрощів ми іноді помічаємо різні, цілком нові явища, якщо ці органи виявляють найрізноманітнішу дію один на одного, якщо навіть установлюються між ними небачені й незвичайні стосунки, то вплив їх на мислячий орган і вплив мозку на них нерідко цілком порушується, так що іноді один і той самий внутрішній орган бере найдіяльнішу участь у викликанні думки, а іншого разу цілком усувається від цього.
Ось, кажу я, постійні факти, що їх безперервно засвідчує спостереження.
§ II
Щоб скласти собі точне поняття про питання, що становить предмет цього Мемуару, необхідно вдаватися до деяких подробиць.
Величезний вплив того, що називають моральною природою, на те, що називають фізичною природою, є загальним і безсумнівним фактом; незліченні приклади щодня підтверджують його, і кожна людина, хоч трохи здатна до спостереження, в самій собі тисячі разів знаходила його підтвердження. Багато фізіологів і моралістів зібрали докази, що найпереконливіше показують у найвідчутніший спосіб цю могутність думок і пристрастей над різними органами та над різними відправленнями живого організму. Немає жодної людини, яка не могла б додати якийсь новий факт до зібраних спостережень. Найнеуківніші й найдовірливіші люди говорять про дію уяви; якщо вони частіше за інших стають її іграшкою та жертвою, то принаймні вміють помічати й визнавати цю дію в інших.
Не підлягає сумніву, що, залежно від стану думки, від різної природи уявлень і моральних спонукань, діяльність органів може почергово збуджуватися, перериватися або цілком змінюватися.
Погляньте на сильну й здорову людину, яка щойно добре пообідала; серед відчуття добробуту, що розливається по всьому її тілу завдяки присутності в шлунку поживних речовин, травлення відбувається енергійно, а травні соки легко й швидко їх розчиняють. Щойно ця людина дістане неприємну звістку або щойно в її душі здіймуться похмурі й згубні пристрасті, шлунок і кишки її миттєво припиняють свою дію на поживні речовини, що містяться в них. Самі соки, які вже майже цілком розчинили їх, ніби вражені смертельним заціпенінням; і, тим часом як нервовий вплив, що керує травленням, цілком переривається, нервовий вплив, який завідує виведенням решток, набуває значного напруження й негайно виганяє назовні всі речовини, що містяться в кишковому каналі.
Відомо, що немає органа, який був би настільки підвладний уяві, як органи відтворення. Уявлення про милий предмет приємно збуджує їх, відразливий образ занурює їх у заціпеніння. Пристрасть може майже постійно значною мірою збільшувати фізичну могутність кохання навіть у найслабших людях, але й надмірне її напруження може іноді, як зауважив Монтень, знищити хтиві сили й миттєво паралізувати їх навіть у найсильніших людях.
Ці два протилежні явища не становлять єдиного прикладу. Я знав одного молодого студента медичного факультету, у якого внаслідок нападу ревнощів на кілька годин з’явилося непоборне й до краю болісне статеве збудження (пріапізм), що супроводжувалося почерговим виверженням сім’я та майже чистої крові.
Страх знижує й може вбити м’язові та дихальні сили; радість, надія, мужні почуття удесятерюють їх; гнів може, так би мовити, збільшувати їх до безконечності.
Але й сама діяльність чутливості перебуває не меншою мірою в залежності від уявлень і душевних спонукань. На людину, пригнічену сумними думками, обтяжену скорботними почуттями, зовнішні предмети справляють зовсім інші враження, ніж на неї ж, коли вона схвильована солодкими й приємними образами або коли перебуває в щасливому й спокійному стані.
Враження містяться в нас самих, а не в предметах; останні можуть бути лише приводом для їхнього виникнення. Але те, яким чином ми відчуваємо їхню присутність і їхню дію на нас, залежить від нашого настрою; волею ми іноді можемо навіть цілком спотворити ту дію, яку вони справляють на чуттєвий орган. Нарешті, залишаючи осторонь обмани чуттів, які так часто трапляються з людьми, наділеними сильною уявою, і які звичайно подавалися як сильний аргумент противниками філософії Локка; залишаючи осторонь, зокрема, інший, ще незвичайніший вплив уяви матері на зародок, замкнений у матці (вплив, підтверджуваний багатьма гідними довіри спостерігачами, заперечувати реальність якого, можливо, було б так само нерозважливо, як і сліпо приймати на віру всі наведені ними приклади), досить найповерховішого знайомства з тілом тварини, щоб переконатися в широкому впливі морального стану на всі органи й на всі їхні функції.
§ III
У попередніх Мемуарах ми визнали, що ряд отриманих вражень і відбивної діяльності різних осередків чутливості збуджує органи й викликає в них властиві їм функції. Ми знаємо, що природа вражень і функцій, відповідна природі кожного виду й кожної окремої тварини, відповідає також природі кожного органа та властивих йому функцій. Так само неодноразовими дослідженнями ми переконалися, що уявлення, інстинктивні прагнення, свідомі бажання й будь-які спонуки складаються цілком подібним механізмом, як і найпростіші органічні функції та рухи, і що якщо мозкова система, безпосереднє знаряддя цих вищих процесів, справляє найсильнішу дію на тваринні системи нижчого порядку, то ця дія цілком подібна, як за своїми причинами, так і за способом свого походження, до дії, яку вони справляють одна на одну і від якої не звільнена сама мозкова система.
Проте, оскільки органи думки й волі, наче всупереч цій цілковитій подібності, виявляють кілька особливих рис, якими вони, вочевидь, відрізняються від інших частин живого організму, я вважаю за необхідне ще раз швидко окинути поглядом цю картину; і щоб скласти собі повніше уявлення про предмет нашого теперішнього дослідження, ми розглянемо умови, які посилюють або послаблюють взаємний вплив окремих органів, аби порівняти їх з умовами, що спричиняють ту саму дію на їхні стосунки з мозковою системою.
Органи мислення й волі тим відрізняються від усіх інших органів, що останні дістають від них життя й діяльність,[2] що вони здатні правильно відчувати й рухатися лише завдяки нервовому впливові, джерело якого міститься в мозковій системі; що щодо чутливості їх можна розглядати як витвори або як частини цієї системи, які, попри своє перетворення, перебувають у неї в підпорядкуванні. Справді, мозкова система своїми закінченнями оживляє все тіло. Вона присутня всюди, вона всім керує, відчуває, приводить у дію й видозмінює живі частини, а нерідко навіть перероджує їх. Отже, хоч її функції як мислячого й такого, що бажає, органа, здійснюються за тими самими законами, які керують іншими частинами тваринного організму, не можна не дивитися на неї з двох різних точок зору. Вона — передусім корінь і спільний зв’язок усіх частин, джерело й розподільник загальної чутливості; далі — їй належать деякі, тим важливіші функції, що вони зберігають і спрямовують тварину; ось чому, якими б тісними й численними не були стосунки між окремими органами, органи мислення й волі пов’язані з усіма іншими ще тіснішими й численнішими зв’язками; і легко зрозуміти, що так воно й має бути, бо в них сходяться всі частини організму, що їхні прагнення становлять результат усіх можливих вражень, окремо усвідомлюваних або непомічених, і що вони не лише передають у всі інші органи життєву діяльність, а й, крім того, самі щомиті дістають від них розрізнений матеріал усіх їхніх функцій. Одним словом, мозкова система, з одного боку, оживляє всі частини, а з другого — збирає всі враження, які вони дістали завдяки її ж сприянню; вона судить, бажає й викликає всі необхідні рухи.
Але це джерело життя не становить собою начала незалежного й безумовного. Йому самому, своєю чергою, потрібне збудження, щоб діяти й впливати на інші системи. Усі функції пов’язані між собою і становлять ланцюг, який не може бути перерваний. Функції мозкового органа не становлять винятку із загального закону; і хоч вони відзначаються особливими, вельми примітними рисами, спосіб їхньої діяльності, проте, цілком той самий, яким позначені інші органи й яким зумовлені інші функції.
§ IV
Ще раз: будь-яка функція органа, будь-який рух, будь-яке прагнення передбачає враження, що передували йому. Чи будуть ці враження отримані чутливими зовнішніми або внутрішніми закінченнями, чи лежатиме причина їх у самій глибині мозкової речовини, їх завжди приводять до осередку відбитої діяльності, який повертає їх назад у вигляді прагнень, рухів, функцій — до частин, яким властиві останні. Ця пряма й відбита діяльність часто може відбуватися в тварині без будь-якого усвідомлення її. Справді, так воно й буває щоразу, коли враження обмежуються окремим осередком, якщо тільки викликані ними функції не стануть джерелом інших, наступних вражень, що досягають загального осередку; буває навіть, що багато з тих, які мають сприяти окремішнішим враженням, передані органами чуття, не усвідомлюються самі собою, тобто як враження, а усвідомлюються як їхні результати, тобто як судження й усвідомлені бажання, що випливають із поєднання їх у мозковому осередку.
Дослідження цих різних властивостей отриманих вражень або, точніше, різних їхніх відношень до живого організму, безумовно необхідне для складання точного поняття про всі життєві функції та для уникнення вкрай хибних уявлень про природу й закони чутливості.
Але відмінність тут полягає не в механізмі, яким отримуються й передаються враження, складаються прагнення та виконуються функції; вона полягає лише в роді й характері осередків відбитої діяльності та викликаних ними функцій; і чи розглядатимемо ми мозковий орган як спільне сховище чутливості, як животворний посередник між усіма частинами тіла, чи як спеціальний орган судження й усвідомленого бажання, ми завжди знайдемо, що він вступає в пряму й відбиту діяльність і виконує функції цілком так само, як і найменший осередок, у якому викликаються найнеясніші й найобмеженіші функції.[3]
У цьому безперервному ланцюзі вражень, прагнень, функцій, усякого роду рухів, як внутрішніх, так і зовнішніх, усі органи взаємно діють один на одного: вони передають одне одному свої збудження, вони заохочують або стримують одне одного, вони сприяють або протидіють одне одному й взаємно урівноважуються. Пов’язані відношеннями будови, розташування або нерозривності, як частини одного цілого, вони тим більше становлять одне ціле завдяки спільній меті, до якої прямують, завдяки впливові, що його кожен із них справляє на всі функції, предметом яких є загальне самозбереження індивіда. Отже, живлення можна розглядати як найнеобхіднішу в цьому відношенні функцію. Але для її здійснення потрібно, щоб шлунок і кишки діставали нервове збудження, необхідне для їхньої діяльності, щоб печінка, підшлункова залоза й залозисті мішечки зволожували їх розчинними соками: треба, отже, з одного боку, щоб нервовий орган був належно збуджений симпатичними враженнями, які викликають цю дію; з другого боку — щоб обіг загальних рідин і виділення особливих соків відбувалися правильно у відповідних їм органах. Але для того, щоб нервовий орган був належно збуджений, необхідно, щоб його підтримував кровообіг; треба, крім того, щоб тваринне тепло розгалужувало найістотніші чутливі закінчення; а стан кровообігу, своєю чергою, підпорядкований диханню, яке бере могутню участь у виробленні тваринного тепла.
Якщо ми дослідимо таким чином одне за одним усі найголовніші відправлення, то побачимо, що кожне з них пов’язане з усіма іншими більшою чи меншою мірою безпосередніми стосунками; що вони мають взаємно підтримувати й збуджувати одне одне; що вони становлять, отже, коло, в якому обертається життя, підтримуване цими взаємними впливами.
Окрім того, існують відправлення, енергія яких найближчим чином залежить від енергії інших, попередніх відправлень, за якими, вочевидь, вони безпосередньо настають. Так, для могутньої м’язової діяльності необхідне правильне травлення; так само, за поганого травлення статеві бажання не можуть бути особливо сильними. Для досконалого утворення кісток необхідна вільна діяльність лімфатичної та залозистої системи; останній процес може навіть порушуватися ураженням таких органів, які, вочевидь, не мають жодного безпосереднього стосунку до кістяної системи. Він стає, наприклад, млявим і слабким унаслідок видалення статевих органів: так що просте відокремлення двох віддалених залозистих тіл спричиняє в тілі тварини рід або початок англійської хвороби. Нарешті, більша подібність чутливості деяких окремих частин установлює між ними особливі стосунки, як-от між органами відтворення та органами голосу або нюху. Нерідко трапляється, що ці стосунки властиві винятково відомим темпераментам або лише відомим неподільним: вони утворюють у такому разі виняткові або особливі симпатії, визначні приклади яких зібрано багатьма авторами; іноді ж ці самі симпатії бувають лише випадковими наслідками, викликаними хворобами, умовами життя або природою занять.
§ V
За уважного дослідження всіх умов, що спершу викликають ці стосунки або керують їхнішим утворенням, виявляється, що їх можна звести до кількох визначених причин і що вони залишаються в постійному підпорядкуванні деяким незмінним законам навіть серед найхимерніших неправильностей.
Подібна будова, близьке сусідство або безперервність, ще більш дієві органічні стосунки, що встановлюються безліччю спільних нервів і судин, не пояснюють більшої частини симпатій; але вони становлять очевидну причину деяких і дають засоби для розуміння інших. У своєму «Трактаті про слизові тіла» Бордо, пригадуючи вчення давніх щодо двох великих поділів людського тіла, з одного боку на правий і лівий, а з другого — на верхній і нижній, вчення, підтверджуване щоденною лікарською практикою, але відкидане новітніми механічними теоріями, бо воно, вочевидь, не підтверджує їх, — так Бордо, кажу я, довів, що великі розподіли кліткової тканини в багатьох відношеннях підтверджують цей поділ, зроблений давніми на підставі простого спостереження над життєвими явищами; він доводив навіть, що теорія деяких болісних нападів, особливо зумовлюваних виділеннями заушних залоз і відхаркуванням, потребує для свого пояснення анатомічного знайомства з верхнім клітковим поширенням і з його сполученнями з грудними органами або з лімфатичним шийним апаратом.
Що стосується стосунків, які випливають із подібності або схожості в будові, то вони виразно виявляються при хворобах залоз, у яких ураження деяких із них швидко передається іншим, віддаленим залозам, не торкаючись загальної лімфатичної системи.
Вражливий приклад стосунків, зумовлюваних сусідством частин, становить незвичайний вплив шлунка, печінки та селезінки на грудобрюшну перегородку. Справді, вочевидь, немає іншої причини, що пояснювала б цю тісну залежність останньої від цих органів; і ще очевидніше слід приписати спільній будові організації, спільним великим нервовим стовбурам і судинам — численні взаємні симпатії всіх черевних нутрощів і значення гемороїдальних застоїв при багатьох хворобах цих нутрощів, особливо при завалах.
Але рід впливу, який якийсь головний і переважний орган справляє на всі частини тіла, взагалі залежить від двох особливих обставин: я маю на увазі ступінь його чутливості та значення його відправлень.
Особлива чутливість органа зумовлюється великою кількістю нервів, що його оживлюють. Стінки шлунка і поверхня шкіри, особливо долонь рук і підошов ніг, також наділених особливою, ніжною й чутливою чутливістю, усюди вкриті нервовими розгалуженнями, а кліткова тканина, вочевидь позбавлена їх, майже цілком позбавлена здатності сприймати враження, принаймні у своєму природному стані.
Але так буває не завжди, бо ми бачимо, що м’язи, які отримують відносно велику кількість нервів, наділені вельми невиразною чутливістю, а яєчка, що отримують мало нервів, надзвичайно подразливі.
Отже, анатомія не завжди може пояснити й визначити ступінь чутливості органів — це встановлюється лише спостереженням.
Але спостереження показує нам, що зовнішній орган, про який ідеться, і окремі частини якого призначені для сприйняття відчуттів дотику, не лише діє, внаслідок самого свого призначення, з більшою силою на мозкову систему, а й, крім того, щомиті передає свої збудження легеням, грудобрюшній перегородці, шлунку, кишкам і взагалі всім черевним нутрощам; що шлунок справляє, можливо, ще могутніший вплив на зовнішній орган, на всю систему статевих органів, на рухові сили і, особливо, на мозковий осередок, бо цілком справедливо, як сказав поет-філософ, що шлунок керує головою.
Спостереження нарешті доводить, що статеві частини також справляють вельми широкий вплив як на стан, так і на збудження, і на окремі відправлення головного мозку, м’язів, шлунка і навіть усієї шкірної системи.
Я бачу, що знову кажу про те, про що вже не раз говорив, і прошу вибачити мені повторення; вони пояснюються самим характером нашого дослідження, усі частини якого, смію стверджувати, тісно пов’язані й взаємно розвивають і пояснюють одна одну; так що наступні положення часто є простим наслідком попередніх, і вже саме їх перелічення майже завжди достатнє для підтвердження перших. Але, з іншого боку, оскільки наші погляди значно віддаляються від звичайної точки зору на них і оскільки найголовніші висновки висловлюються нами вперше, то я мимоволі мушу побоюватися будь-яких непорозумінь. Отже, я постійно перебуваю між двома страхами: або повторюватися, або не висловити цілком своєї думки. Але, зізнаюся, останнє я вважаю незрівнянно важливішим і знаходжу незрівнянно кращим утомити вашу увагу кількома повтореннями, ніж ризикувати бути незрозумілим.
Проте ми обмежимося лише кількома прикладами для кожного роду органічного впливу, про який щойно згадували.
§ VI
Дія шлунка на м’язову систему залежить не лише від впливу, що його спричиняють різні стани простого поживного відновлення, головним чинником якого є ця нутроща; вона зумовлюється ще й особливою його чутливістю і, отже, слідує за всіма мінливими й примхливими її станами. Найслабшого й найкоротшого нервового ураження шлунка часто буває досить для миттєвого знищення рухових сил і для втрати будь-якої свідомості. Енергія або безсилля цього органа майже завжди викликає подібний стан в органах відтворення. Мені трапилося лікувати одного молодого чоловіка, у якого раптове безсилля останніх було спричинене розладом шлункового травлення, і який негайно набув властивої його вікові сили, щойно його травлення виправилося. Найчастіше, залежно від особливого стану шлунка, кровообіг посилюється або сповільнюється, відбувається правильно або безладно, а шкіра стає гладенькою або стягнутою й зморщеною. Ця подвійна умова керує ходом функцій, що поширюються від осереддя до поверхні й ідуть від поверхні до осереддя; вона збільшує або зменшує зовнішнє випаровування і всмоктування, вона встановлює між ними нові відношення, які відбиваються на всіх частинах організму. Вона ж визначає органічний стан шкірних нервових розгалужень і цим певною мірою за своєю волею видозмінює їхню чутливу діяльність і навіть здатність до вражень. Нарешті, з усіх істотних органів головний мозок, як спільне джерело чутливості й як безпосередній знаряд розумових функцій, здається, найживіше й найшвидше відгукується на стан шлунка та на всі враження, які тільки отримує ця нутроща. З вельми цікавого досліду відомо, що досить маленького шматочка зіпсованого жовтка, щоб викликати тієї ж миті, як його буде проковтнуто, нудоту, запаморочення, змішання понять, невимовну тугу, нарешті, всі припадки злоякісної нервової гарячки,[4] — і весь цей безлад може припинитися негайно, щойно нікчемна причина його буде виведена природним або штучним блюванням. Гран опію, вчасно прийнятого, може викликати найсолодший і найспокійніший сон; іноді для цієї благодійної дії зовсім не потрібно, щоб він був розкладений травними соками, що підтверджується тим, що він повертається цілком, слабким блюванням під час пробудження.
Повнота шлунка або порожнеча, діяльність або бездіяльність, добробут або хвороба, словом, усе, аж до найкороткочасніших дивакуватостей смаку й потягів, негайно відбивається в мозковому осередді, і нерідко сліди найнікчемніших його уражень відбиваються в характері або в напрямі думок, у найвиразніших спонуках, як і в найменш усвідомлюваних інстинктивних пориваннях.
Якщо, з одного боку, грудобрюшні органи, особливо шлунок, становлять осереддя або внутрішню точку опори для самобутніх коливальних рухів, що йдуть від осереддя до поверхні й повертаються від поверхні до осереддя, то, з іншого боку, шкірний орган слугує для них зовнішньою точкою опори й межею. До нього спрямовується приплив, і від нього починається відплив. Він підтримується зусиллям центральної діяльності; у багатьох відношеннях він пом’якшує її й навіть спрямовує, видозмінюючи ту, що відбивається внаслідок вражень, які він сам отримує. Залежно від різного стану повітря тканина шкіри може зазнавати всіх ступенів стискання або розтягнення; іноді вона сповнена сили й життя, іншим разом вона млява й нещільна; її кінцівки то розкриваються й ідуть назустріч усім відчуттям, то стягуються й ховаються від дії зовнішніх чинників. Інколи ж вони марно силкуються уникнути вражень, бо сама їхня тканина може містити в собі причину тяжких відчуттів. Повернення всередину шкірної випари, що найчастіше супроводжується, так би мовити, пропорційним зусиллям вологого всмоктування, швидко відбивається в усьому надчерев’ї, в усьому травному каналі, у легенях, у мозковій системі. Слабке стискання, якого зазнає шкіра від дії помірного холоду, викликає в усіх внутрішніх органах живе відчуття добробуту. Її поступове розширення, що настає після дії так само помірного тепла, передає органам відтворення безперервний ряд солодких вражень, які тримають їх у збудженому стані. Деякі з її хвороб можуть безпосередньо викликати діяльність цих самих органів: у такому разі будуть викликані лише неприємні відчуття, найчастіше болісне подразнення, несамовиті бажання без солодострастя. Іноді навіть пекучий свербіж, якого зазнає шкіра, передається всій нервовій системі, спотворює всі мозкові функції й викликає найдивовижнішу безладність уяви та спонукань.
У двох Мемуарах, про віки та статі, ми вже бачили широкий і могутній вплив органів відтворення на органи думки; ми не лише зауважили, що цілий порядок уявлень і спонукань завдячує своїм походженням розвиткові перших, а й, крім того, визнали ще, що їхня енергія, скерована помірними звичками, є плідним джерелом найвеличніших думок, найвищих і найщедріших почуттів.
Але ці органи, без яких м’язова система не може ні набути, ні зберегти своєї міцності, діють відбивно на всі частини надчерев’я, як діють на них і останні, особливо шлунок. Життєдайні враження солодострасних бажань живо відбиваються в стравохідному горлі, або у верхньому вічку шлунка й у грудобрюшній перегородці; і те, й інше не менш вірно поділяє стан слабкості, в який органи відтворення приводяться зловживанням насолодами кохання. Хто, нарешті, може сумніватися в тому, що статеві органи пов’язані тісною симпатією із зовнішнім органом, якщо зміни, яких вони зазнають, безпосередньо викликають, зупиняють або видозмінюють появу волосся, що бере початок і виростає в їхній тканині, а з другого боку, якщо хтиві бажання настільки посилюють непомітну випарину, що сам найсерйозніший і найученіший лікар вважав себе вправі вважати ці бажання за найкращий потогінний засіб.
§ VII
Але цей величезний вплив деяких органів на інші, звісно, не зумовлюється самою лише мірою їхньої чутливості: значення їхніх функцій є інша обставина, на яку слід дивитися як на таку, що бере більшу участь у цьому впливі. Спостереження не залишає щодо цього ані найменшого сумніву. Печінка, селезінка, легеня, хоч і малочутливі, проте справляють найширший вплив на багато інших органів або навіть на весь організм. Отже, характером значення, що належить їм у тілі тварини, слід пояснювати могутню симпатичну дію, якої, здавалося б, вони мали б бути позбавлені через свою слабку чутливість. По суті, нам невідомі справжні функції селезінки; але, ймовірно, вони мають важливе значення, бо її хвороби нерідко можуть порушити діяльність різних черевних нутрощів і внести найсильніший безлад у всю нервову систему. Відомо, що печінка виділяє розчинний сік, необхідний для завершення кишкового травлення, збудливий вплив якого на весь апарат кровообігу та на м’язові волокна надає їм надзвичайного ступеня енергії. Що ж до легені, то чи завдяки безпосередній дії на рух крові, чи завдяки її значенню як спеціального органа дихання і кровотворення, які, своєю чергою, беруть значну участь у виробленні тваринного тепла, цей орган, звісно, є одним із найсуттєвіших у всьому живому організмі, і немає нічого дивного в тому, що його ураження так живо відгукується в усіх головних органах, а живлення останніх, так само як і загальний стан сил, перебуває в великій залежності від стану його функцій.
Не забудьмо, крім того, що в самій чутливості органів можуть відбутися значні зміни: справді, вона може збільшуватися в одних, зменшуватися в інших, і цим новим своїм розподілом викликати між ними нові симпатичні відносини або, принаймні, змінити ті з них, що випливають із первісної будови.
Причини цих змін зводяться до неправильного посилення діяльності органів, до безпосереднього їхнього розслаблення та до деяких особливих хвороб, якими вони можуть бути уражені.
Піднесена діяльність якогось важливого органа природно має вести за собою відповідне їй посилене впливання на інші органи, пов’язані з ним симпатією, бо вона часто стає в такому разі метою зосередженої чутливості, а функції, з яких випливає її вплив, тоді стають енергійнішими і, особливо, численнішими, бо самі вони входять до суми цієї діяльності.
Але, що справді здається на перший погляд незрозумілим, так це те, що збільшення чутливості в органі часто є наслідком його розслаблення: тим менше цей факт підлягає сумніву; це, як зауважує славетний Куллен, становить навіть загальний закон нервової системи, тобто стан або відчуття слабкості стає причиною збудження органа. Деякі особливі хвороби можуть так само спричинити значне збільшення впливу того чи іншого органа. Так, наприклад, за різних хворобливих станів шлунок і органи відтворення діють безпосередніше й дієвіше на рухові сили та на головний мозок. Але в такому разі подібну дію завжди можна віднести до піднесеної діяльності або до зосередження чутливості, внаслідок чого цей випадок зводиться до одного з попередніх.
§ VIII. — Висновок.
Якщо тепер звести до одного загального погляду різні умови, що викликають і посилюють силу впливу будь-якого органа на деякі інші, окремі органи або на всю сукупність організму, то можна помітити, що всі вони поєднуються на користь мозкового органа, тобто що немає між ними жодного, який за законами живого тіла був би наділений більш постійною, більш енергійною і більш поширеною діяльністю.
- Розгалуження його, поширені по всіх частинах тіла й ніби відкриті в кожній точці, не лише пов’язані з ним відносинами загальної організації та загальною єдністю її, а й самою речовиною, з якої вони утворені й яка всюди однакова.
- Оскільки враження сприймаються його кінцівками, то всі органи не лише подібні до нього, а й однорідні з ним, принаймні своїми чутливими частинами.
- Він наділений найживішою чутливістю або, точніше, якщо він не є джерелом чутливості всіх інших органів, то він є спільним резервуаром, що поповнює й підтримує її.
- Його функції не однаково важливі як для збудження життя в усьому тілі тварини, так і за своїм значенням як функції думки та волі.
Отже, ясно, що мозкова система має справляти постійний, вельми широкий і могутній вплив на всі частини живої машини, і цей вплив має бути тим значнішим, чим більше енергії та діяльності в її функціях.
Отже, ми вже не можемо вагатися щодо справжнього змісту вислову: вплив моральної природи на фізичну; очевидно, що він означає саме цей вплив мозкової системи, як органа думки й волі, на інші органи, усі функції яких її симпатичною діяльністю збуджуються, перериваються і навіть спотворюються. Ось справжнє значення цього вислову, і в ньому не може бути нічого іншого.
Якби це було потрібно, це положення можна було б ще підтвердити дослідженням умов, які часом надають впливові мозкової системи надмірної сили й значення. Справді, всі ці умови можна звести: 1) до піднесення її діяльності або чутливості, 2) до її ослаблення, 3) до її хвороб. Отже, навіть у цих випадках вона підпорядкована законам, спільним і для неї, і для всіх інших частин живого організму.
Таким чином, усі явища життя, без жодного винятку, зводяться до однієї й тієї самої причини; усі функції, як загальні, так і часткові, випливають з одного й того самого начала діяльності.
Такою є всюди простота природи, що творить чудеса найнікчемнішими засобами. Але людський розум, схильний до гіпотез, усюди, де явища вражають його складністю або різноманітністю, вважає за необхідне збільшувати кількість дієвих пружин. Так, рух світил, атмосферні явища, рух вод в океані, проростання, запліднення рослин, словом, усі явища світу спочатку були підпорядковані такій самій кількості різних причин. Аполлон керував сонячною колісницею, Діана — місяцем, Юпітер царював над небом, керував громом і метав блискавки, Нептун здіймав моря, а Пан, Церера, Флора, Помона ділили владу над стадами, жнивами, квітами й плодами. Потрібно було багато часу, щоб дійти до визнання в природі лише однієї сили; можливо, знадобиться ще більше, щоб переконатися, що, не маючи змоги порівняти її з чимось іншим, ми не можемо скласти собі жодного справжнього поняття про її властивості, і що наші невиразні уявлення про її існування, сформовані єдино на спостереженні законів, які керують довкола нас усіма речами, та недостатність засобів для самого спостереження мають на віки вічні тримати ці уявлення в найвужчих і найобмеженіших межах.
[1] Існує постійно певне судження, дійсне або викликане звичкою, навіть у таких душевних рухах, які відкидаються розсудком. Якщо пригадати те, що вже було сказано нами про походження перших потягів та інстинкт, то це явище не становитиме жодних труднощів.
[2] Усі ці положення цілком справедливі лише для досконаліших тварин; багато обставин спонукають думати, що навіть у них усі частини тіла чутливі, хоч іною мірою. Але їхня чутливість підтримується, відновлюється, зростає безпосередньо через сполучення з нервовою системою: вона цілком згасає або перестає усвідомлюватися, щойно нерви цих частин буде відокремлено від загального стовбура.
[3] У більшості функцій мозкового осередку, органа думки й волі, попередні враження та судження входять як умови для теперішніх суджень і спонукань: тоді вони відіграють цілком таку саму роль, як і сучасні їм враження, і, подібно до них, викликають або беруть участь у викликанні відбитої діяльності мозкового осередку.
[4] Цей дослід було проведено Белліні, і його наводив Бургаве, попри те, що він спростовує його теорію.