Дванадцятий Мемуар із книги Кабаніса — «Відношення між фізичною та моральною природою людини» (1802).
Переклад із французької П. А. Бібікова.
Передруковано групою Echafaud із первісного документа, з дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено за розділами.
Інші розділи можна знайти тут.
§ I
Ми довели, що відмінності в темпераментах залежать від первісної будови організації та від способу її функціонування; що кожен темперамент визначається звичками загальної чутливості та звичками окремих органів.
Ми визнали так само, що всяке функціонування тіла тварини, всяка дія, всякий рух є наслідком попередніх вражень, зовнішніх або внутрішніх, що повторення вражень полегшує пов’язані з ними функції, що самі вони мають тим більшу схильність повторюватися, чим частіше їх викликали і чим довше вони тривали, так що часте повторення одних і тих самих вражень і пов’язаних із ними функцій здатне значною мірою змінити діяльність органів і навіть первісну будову чутливості.
Отже, якщо причини деяких вражень діють на організм досить часто й тривало, то вони можуть змінити його звички та звички органів; вони, отже, можуть увести в нього випадкові схильності або утворити нові темпераменти, зумовлені цими звичками. Ось справжнє джерело походження набутих темпераментів.
Оскільки випадкові схильності здатні поступово зміцнюватися, ставати стійкими й передаватися з покоління в покоління, то на набуті темпераменти, вочевидь, можна дивитися з двох різних точок зору: як на випадкові властивості окремих неподільних, незалежні від їхньої первісної організації, або як на результат повільного й поступового розвитку, що від покоління до покоління зміцнюється безперервною дією одних і тих самих причин і передається від батьків дітям упродовж незліченної кількості років. Але ясно, що останній випадок зводиться до первісних і природних темпераментів. Справді, природа для нас є теперішній стан або теперішній порядок речей, яких би змін чи видозмін вони не зазнали в попередній час; вона не може бути для нас первісним станом, який майже завжди оповитий невідомістю; вона є єдиний сталий порядок, який передано нам минулим. Під природним темпераментом слід, отже, розуміти той, що народжується з неподільним, або той, схильність до якого з’являється в ньому разом із появою на світ, а під набутим темпераментом — той, що складається в неподільних тривалою дією випадкових вражень, яким вони піддаються.
У різні епохи життя в організмі складаються нові схильності: функції органів не здійснюються однаково, між ними встановлюються нові відношення. В обох статей здатність до різних вражень і схильність до відповідних їм функцій неоднакові; різні органічні звички виявляють більшу або меншу схильність утвердитися в організмі; серед них є такі, що певною мірою нерозривно пов’язані зі статтю, або такі, причина яких, діючи в неподільних із першої хвилини життя, послідовно розвивається разом з усіма іншими, властивими їм здібностями. Спираючись на сказане вище, обидва ці роди схильностей і звичок знову-таки не мають стосунку до того, що слід розуміти під назвою набутого темпераменту. Хоча всякий темперамент останнього роду складається лише поступово під дією відомих вражень, з яких багато приходять ззовні, проте причина його становить одну з таємниць первісної організації, що постійно виявляється у визначений час.
Умовами, які можуть переробити або видозмінити темперамент, є хвороби, клімат, умови життя, звичні заняття тіла й розуму.
Зауважимо лише, що могутність цих умов завжди підпорядкована до певної міри прагненням, що випливають із природної організації. Якщо остання глибока, то ми знаємо з досвіду, що вона може чинити опір усім подальшим враженням, і якщо вона навіть поверхова, то все ж пом’якшує дію умов, які прагнуть її змінити; бо вона підпорядковується їм настільки, наскільки жива істота здатна сприймати нові враження, а сам характер цих вражень здебільшого залежить від попередніх схильностей усього чутливого органа.
§ II
Якщо уважно простежити перебіг різних хвороб і прискіпливо зіставити їх між собою, то в їхній дії та наслідках виявляться особливі риси, які не слід випускати з уваги. Всякий природний темперамент, усяка первісна схильність, безперечно, видозмінюють дію наймогутніших отрут і шкідливих речовин, а вправність лікаря у виборі тих чи інших засобів під час лікування підтверджує на практиці істину, справедливість якої вже засвідчує теорія. Проте кожен рід хвороби відзначається властивою йому природою, і то причина її, то перебіг і завершення, то сліди, які вона залишає, становлять відмітні ознаки, за якими її впізнає спостерігач.
Самою природою, як і нашими класифікаціями, хвороби поділяються передусім на гострі й хронічні. Обидва їхні роди відрізняються однаково і своєю дією на організм, і своєю тривалістю. У гострих хворобах функції зазвичай бувають сильні й енергійні: ці хвороби стають справжніми кризами, тобто розсіюють і розв’язують інші, попередні хвороби, проти яких безсило боролися сили самозбереження та всі зусилля лікарського мистецтва. У хронічних хворобах, навпаки, відбиті сили природи відзначаються слабкістю й млявістю: тому вони майже ніколи не бувають критичними; рідко навіть трапляється, щоб природа виліковувала їх низкою правильних функцій; і, всупереч загальнопоширеній думці, саме в їхньому лікуванні особливо виявляється, а отже, і стає необхідним лікарське мистецтво, без допомоги якого більша частина їх зазвичай є невиліковною. Зміни, що їх спричиняють в організмі гострі хвороби, здебільшого корисні; зміни, зумовлені хронічними хворобами або такі, що настають після них, майже завжди несприятливі.
Проте справедливо, що якщо сильні безперервні гарячки і навіть деякі хвороби, подібні до них у цьому відношенні та супроводжувані пароксизмами, часто розсіюють багато попередніх хронічних уражень, то трапляється, що внаслідок упертого й небезпечного свого характеру або через невдале лікування вони самі стають початком ланцюга багатьох інших, наступних хронічних хвороб, щодо яких їх можна вважати безпосередньою причиною. Постійно трапляється, що в певних випадках одна виразна хронічна хвороба витісняє іншу, менш виразну або навіть таку, що належить до іншого роду. Тоді останню можна вилікувати, не викликаючи першої, тож на неї слід дивитися як на кризову щодо іншої. Але це приватні подробиці теорії, на яких нам зовсім немає потреби зупинятися.
Якою б, однак, не була причина й природа змін, що їх уводять в організм різні хвороби, спостереження показує нам, що вони бувають настільки сильні, що можуть викликати нові звички в органах і розвинути нові темпераменти.
Уведення нових звичок за сприяння хвороб більшою чи меншою мірою можливе залежно від природи зумовлюваних ними змін: стан нервової системи й органів не змінюється з однаковою поспішністю в усіх напрямах і не зберігає на собі випадкових відбитків з однаковою силою та стійкістю; різні видозміни, яких через це зазнають темпераменти, трапляються більшою чи меншою мірою часто. Таким чином, хвороби майже завжди спричиняють, а часто й залишають по собі значну перевагу чуттєвої системи над руховою. Навпаки, рідко трапляється, щоб вони притупили чутливість нервового органа й піднесли сили м’язових органів понад звичайне між ними співвідношення. Темперамент, відомий під назвою сангвінічного, дуже часто наближається до меланхолійного, але останній майже ніколи не переходить у нього. Жовчний важко, а то й зовсім не переходить у сангвінічний: він спускається до флегматичного не інакше, як через цілковите спотворення всієї організації; він легше переходить у меланхолійний, у всякому разі зберігаючи за собою багато рис своєї первісної природи. Нарешті, флегматичний темперамент часто набуває піднесення чутливості, внаслідок чого отримує деякі властивості меланхолійного, а коли він зазнає раптового й відповідного піднесення м’язових сил, то може набути ознак сангвінічного; але в будь-якому разі він цілком відмінний від того й того і не має ані найменшої риси жовчного темпераменту.[1]
Хвороби зазвичай прискорюють або готують розвиток чутливості: у хворобливих дітей моральна природа загалом розвивається передчасно. Хоча це явище іноді може бути зумовлене враженнями, незалежними від хворобливого стану органів, не підлягає сумніву, що ослаблення або безлад у життєвих функціях, збільшенням числа й різноманітності одержуваних вражень, загалом підносить діяльність нервової системи, а в певних випадках безпосередні зміни, спричинювані хворобливим станом, навіть прямо збільшують сили й діяльність розсудкового органа. Ураження шлунка й нутрощів, застої в печінці та селезінці, хвороби в органах відтворення майже завжди підносять рухливість усього організму й посилюють вразливість усіх його чутливих кінцівок. Коли хронічний перебіг одних і тих самих уражень дає змогу цьому стану стати звичним, то дуже часто трапляється, що цей стан триває й тоді, коли причини, які його викликали, цілком зникнуть. Деякі меланхолійні та істеричні ураження раптово розвивають незвичайні розумові здібності; вони викликають досі невідомі почуття, і, хоч дія їх зазвичай послаблюється з остаточним припиненням хвороби, мозковий орган усе ж таки зазвичай надовго зберігає сліди свого незвичайного стану, зумовлюваного лише великими безладами у фізичній природі. Гострі гарячки нерідко стирали сліди божевілля, що тривало від народження або сформувалося в ранньому віці, і часом перетворювали ідіота на розвинену й навіть видатну розумом людину. Відомо, що англійська хвороба зазвичай прискорює моральний розвиток дітей. Але її дії не обмежуються раннім віком; вони поширюються на всю тривалість життя, і навіть найповерховішим спостерігачам не невідомо, що особи, в яких вона залишила помітні сліди, загалом відзначаються гостротою й жвавістю свого розуму. Але різні ці хвороби не можуть спричинити подібних наслідків, не підносячи діяльності нервової системи, не розширюючи й не оживляючи здатності сприймати враження.
У цьому й полягає найзвичайніша дія хвороб. Але не всі з них підносять чутливість саме таким способом: навпаки, деякі послаблюють і притуплюють її. Більша частина уражень всмоктувальної системи й клітковинного органа, а також цілий клас нервових хвороб і хвороб головного мозку прямо або опосередковано вражають притупленням чуттєві здатності, не знижуючи тією самою мірою м’язових і рухових сил. Ба більше, існують такі хвороби, прямий вплив яких полягає в надмірному піднесенні останніх. Епілептичні хвороби, наприклад, майже завжди складаються з наймогутніших конвульсивних рухів у поєднанні з глибоким притупленням чуттєвої системи. Після гострих гарячок, що мають значення криз щодо інших, попередніх їм хвороб, взаємні відношення сили й діяльності між обома системами — чуттєвою та руховою — звичайно змінюються на користь останньої; і хоча чутливість у такому разі не зменшується до руйнування рівноваги між обома, проте м’язові органи постійно набувають схильності й усвідомлення більшої своєї міцності.
Однак, попри ці вельми сталі факти й на безліч інших, подібних до них, якими вони підтверджуються, надзвичайно рідко трапляється, щоб зміни, які хвороби спричиняють у звичках органів, розвинули особливий темперамент, що вирізнявся б перевагою рухової системи над чуттєвою.
Деякі ураження грудей, що супроводжуються виснажливою гарячкою, нерідко вносять в організм звички, властиві сангвінічному темпераменту; і в тих, по правді, досить рідкісних випадках, коли згубний наслідок цих уражень можна зупинити, органічні схильності, розвинені їхньою дією, закріплюються й можуть перейти в постійний і стійкий стан. Інші виснажливі гарячки, що супроводжуються загальним розслабленням органів і вільні від усякого спазматичного протидіяння, спричиняють по собі подібний ряд вражень, здатних також набути певної стійкості. У практиці трапляються також деякі хвороби нервової та мозкової системи, відмітні ознаки яких полягають у тому, що вони викликають солодкі й світлі відчуття та позначають різні функції почуттям задоволення і добробуту.
Залежно від ступеня своєї сили й від стану, в якому вони застають організм, хвороби справляють дуже різну дію. Так, коли засмічення черевних нутрощів утворюються в сангвінічному темпераменті, то вони обертають його в жовчний, якщо самі вони незначні, або в меланхолійний, якщо ці засмічення дуже глибокі. Якщо вони виникають у жовчному темпераменті, то обертають його або в тиху меланхолію, або в шалену манію; так само переміжні гарячки іноді розбивають ці завали пароксизмами, спрямованими до цієї мети; іноді ж, навпаки, самі вони їх спричиняють: засмічення посилюються з кожним пароксизмом, і з наслідками, які вони породжують, можна успішно боротися лише тоді, коли до ліків, що розбивають завали, додають ліки, які зупиняють гарячку. Але за цих різних умов хвороби здебільшого не залишають по собі тих самих слідів у звичках темпераменту. Так, трапляється, що надмірні подразнення органів відтворення по черзі пробуджують, залежно від попереднього стану організму й від власної своєї напруги, схильності сангвінічного, жовчного або меланхолійного темпераменту. Ці подразнення можуть зрости до того, що змінять лад усіх функцій і спотворять природу та характер вражень.
Існують, утім, деякі хвороби, що постійно справляють однакову дію на стан і звички органів. Засмічення ворітної вени, наприклад, завжди тягнуть за собою меланхолійний настрій і нервові розлади, які, своєю чергою, викликаються цим настроєм. Ми зауважили, що хронічні ураження шлунка й нутрощів тією самою мірою підвищують чутливість, якою знижують м’язові сили. Те саме слід сказати й про ураження діафрагми, що постійно їх супроводжують: безпосередня їхня дія полягає в перевазі чуттєвих сил над руховими; з другого боку, всі умови, здатні звернути чутливість до нервового осередку, вже самим цим і в невизначених межах підносять м’язові сили, а водночас, здається, переривають зв’язки мозкового органа із зовнішнім світом і певною мірою припиняють сприймання відчуттів.
Щоб справити вплив на темперамент, хвороба взагалі має взяти участь у викликанні сталого розташування в органах; вона навіть повинна полягати в цьому. Щоб змінити його, їй слід заглушити звички органів і замінити їх новими. Нарешті, щоб зміна була міцною, їй слід привести до бездіяльності умови, що встановили попередній стан, або принаймні запечатлити умови, які викликають теперішній стан, вельми значною силою й стійкістю.
§ III
Умови життя, що охоплюють усі звички життя й розглядаються в усій своїй сукупності, у багатьох відношеннях залежать від клімату, тобто від усіх фізичних умов, властивих тій чи тій місцевості; але вони можуть із деяких боків і не залежати від нього; ось чому, досліджуючи вплив умов життя і клімату на вияви розуму та волі, ми розглянули спершу перші, а потім другий. Говорячи про їхній вплив на темперамент, я не вважаю за потрібне дотримуватися того самого порядку. Оскільки те, що нам належить сказати про клімат, обмежується лише кількома загальними заувагами, то ми й перейдемо до них у дальшому нашому дослідженні.
Крайні ступені холоду й тепла спричиняють у живому організмі два цілком протилежні стани. У дуже холодних країнах м’язові сили вельми діяльні й могутні, а чуттєві сили слабкі й притлумлені. Це засвідчують усі мандрівники, особливо Гмелін, Паллас, Лінней, Діксон, Мірес, Ванкувер та ін. У дуже жарких кліматах, навпаки, м’язові сили бувають слабкі й мляві, тимчасом як чутливість відзначається особливим розвитком, жвавістю та поширенням. Це підтверджують найславетніші лікарі, які працювали в цих країнах, як-от Кемпфер, Бонціус, Руссель, Поасоньє, Бажон, Гілларі, Шальмерс і багато інших. Отже, темперамент, що відзначається невиразними й численними враженнями та надлишком сили й діяльності органів руху, належить північним країнам; навпаки, темперамент, що відзначається численністю, розмаїтістю й жвавістю вражень і слабкістю, бездіяльністю або, принаймні, відсутністю стійкості й наполегливості в м’язових силах, належить екваторіальним і тропічним країнам. Щоб доповнити останнє спостереження, додамо, що міцні члени можуть розвинутися і під палючим сонцем, але організм завжди набуває тоді судомних звичок, а ці звички безпосередньо зумовлюються постійним розладом надмірної чутливості.
В одному з попередніх мемуарів я навів визначне місце з Гіппократа, що стосується мешканців Фазиса і знайомить нас із кліматом, здатним породити так званий флегматичний темперамент: це — волога й болотиста земля, важке, насичене туманами повітря, стоячі води, просякнуті рослинами, що розклалися й у них же зародилися, словом, усі місцеві умови, здатні розслабити організм і сповільнити всі життєві відправлення.
З цього питання я не можу приховати, що люди, які заслуговують на велику пошану й авторитет яких у всіх відношеннях має для мене велике значення, пояснюють цей темперамент іншими причинами й пов’язують його з іншими органічними умовами. На думку цих фізіологів, його утворення зумовлюється порушенням рівноваги між різними родами судин і звичайним переважанням всмоктувальної системи. Цю думку можна було б без жодних труднощів узгодити з моїм загальним поглядом на темпераменти, і я мушу зізнатися, що вона здавалася мені вельми правдоподібною з цієї точки зору, але після уважного дослідження, зізнаюся з тією самою щирістю, я не зміг її прийняти. Справді, 1) люди так званого флегматичного темпераменту — це саме ті, у яких внутрішнє всмоктування відбувається найповільнішим і найдосконалішим чином; 2) хвороби, що наближаються до цього темпераменту, для свого вилікування потребують збудження всмоктувальних відправлень, піднесення їхньої сили й діяльності; 3) щоб досягти цього результату, не вдаються лише до засобів, які винятково зміцнюють лімфатичну систему й не діють на інші частини живого тіла: єдині, справді дієві проти них засоби однаковою мірою підносять міцність усіх органів і разом збуджують усі відправлення; 4) всмоктування, що його здійснюють зовнішні кінцівки судин, відбувається безумовно так само, як і внутрішнє. Людина, що сидить у ванні, всмоктує тим меншу кількість води, чим ближчий її темперамент до флегматичного, і тим більшу — чим далі він від нього.[2] Ніщо не дає підстав думати, що не відбувається того самого щодо атмосферного повітря, з якого, зауважимо, наше тіло поглинає більшу або меншу кількість вологи. Зауважимо ще, що чим слабший організм (а всі флегматики відзначаються принаймні відносною слабкістю), тим легше в ньому вганяється всередину непомітний піт; цього обставину не слід у жодному разі випускати з уваги, щоб не впасти в великі помилки під час вимірювання дійсної кількості всмоктування.
Існує, втім, факт, який, здається, говорить на користь думки, про яку йдеться, і, ймовірно, саме він першим привів до неї. У деяких випадках водянки щоденне накопичення рідин значно перевищує кількість випитого та загальну вагу поживних речовин. Без сумніву, цей надлишок рідини надходить із повітря, що поглинається з більшою швидкістю всмоктувальними порами. Спостереження показали в такому разі, що чим більше в повітрі вологи, тим значнішим буває кількість поглиненої води; за словами багатьох лікарів, цілком гідних довіри, ця кількість іноді сягала такої міри, що вони боялися розповісти про те, що бачили, аби їх не звинуватили в брехні. Але припустімо, що всі ці розповіді правдиві (що ж до мене, то я аж ніяк не заперечую їхньої достовірності), надлишок у діяльності всмоктувальних судин шкіри зовсім ще не доводить їхньої справжньої сили: з цими судинами може статися тоді те саме, що й із кишками в разі проносу, за якого безладна й стрімка діяльність останніх органів є наслідком їхнього безпосереднього розслаблення. Крім того, в цьому випадку лише зовнішні всмоктувальні органи бувають випадково наділені більшою діяльністю; решта, навпаки, занурені в найглибше заціпеніння.
М’який клімат, ясне небо, легка вода, постійна температура й безхмарна атмосфера розвивають чутливість нервових закінчень і зумовлюють вільне виконання функцій. До сукупності цих фізичних умов належать, отже, звички органів, означуваних назвою сангвінічного темпераменту. Сильна спека, різкі зміни стану повітря, велика різноманітність у природі навколишніх предметів чинять могутню допомогу в утворенні темпераменту, що зветься жовчним. Меланхолічний темперамент, здається, властивий теплим країнам, які відзначаються змінами температури, повітрям, наповненим випарами, і твердими, сирими водами, тобто насиченими нерозчинними солями або землястими частками. М’яка температура в поєднанні з усіма іншими сприятливими умовами, але така, що часто змінюється, дає початок жовчно-сангвінічному темпераменту; і якщо умови життя, заняття та різні моральні причини сприятимуть його формуванню, то такий темперамент швидко стає загальним для цілої країни. Викликані або передбачувані ним якості, здається, найбільше придатні для індивідуального добробуту й для успіху суспільного життя, як за ступенем діяльності, яку він збуджує, так і за властивими йому гнучкістю розуму та м’якістю вдачі. Цей темперамент загалом переважає у Франції. Якби ми захотіли вдаватися до деяких подробиць, то було б легко показати, що він справляв постійний вплив на наші народні звички відтоді, як дія цивілізації остаточно встановила наш клімат. Жовчно-меланхолічний, навпаки, є найнещасливіший і найзгубніший з усіх темпераментів. Він найбільше властивий фанатичним, мстивим і кровожерним народам. Він виявився в похмурому шаленстві Тіберія і Сулли, у лицемірній жорстокості Домініка, Людовика XI та Робесп’єра, у примхливому безумстві Генріха VIII, у продуманій і впертій мстивості Філіппа II. У ньому поєднуються сміливість і насильство з глибоким честолюбством і злопам’ятністю, а похмурий душевний стан, що веде його від злочину до злочину, ще дужче зміцнюється власними ж злодіяннями.
Я повторюю: тут щодо клімату йдеться про те саме, що я казав про хвороби. Клімат не перетворює, не відхиляє і навіть не видозмінює темперамент інакше, як тоді, коли дія його буде настільки сильною й тривалою, що зітре принаймні частково попередні звички органів. Проте той і той рід причин істотно відрізняються один від одного. Хвороба є взагалі станом минущим, і нові враження витісняють ті, що були викликані. Клімат, навпаки, вирізняється сталими ознаками; його дія безперервна, тобто досить залишитися в країні, жити серед тих самих місцевих умов, зазнавати дії тих самих явищ, словом, постійно одержувати ті самі враження.
§ IV
Вплив клімату видасться нам ще ширшим, якщо ми візьмемо до уваги, що від нього в багатьох відношеннях залежить вплив умов життя. Справді, клімат зумовлює природу їжі та питва, він видозмінює повітря, яким ми дихаємо, він визначає більшу частину життєвих звичок, він особливо зумовлює певні заняття. Вплив умов життя, отже, може бути відокремлений від впливу клімату лише в абстракції: обидві причини зазвичай діють узгоджено, і найглибші, найстійкіші зміни, яких зазнає тваринний організм, здебільшого зобов’язані їхній сукупній дії.
Отже, щоб їжа й питво справили свій повний вплив на органічні звички, необхідно, здається, щоб цей вплив підтримувався дією клімату. В одному з попередніх мемуарів ми зауважили, що жителі двох сусідніх країн, дуже подібних за фізичними умовами, тим не менш можуть виявляти разючі відмінності в темпераментах і в організації, і ми визнали, що в такому разі головну причину цих відмінностей слід приписати добрим або поганим властивостям води, ніжній або грубій їжі та вживанню або невживанню вина. Турки живуть у тій самій країні, яку населяли давні греки, а чи можна знайти бодай найменшу рису подібності між їхнім огрядним тілом, непорушним темпераментом і організацією, змальованою Гіппократом та іншими лікарями, його співвітчизниками? Хіба самі племена новітніх греків, хоч усюди змішані зі своїми тупими поневолювачами, не відрізняються від них істотно в усіх відношеннях? Тривалі сліди, які залишає в організмі постійна дія опію та інших наркотичних речовин, здається, головно встановлюють найважливіші відмінності між народами, що вживають їх щодня, і народами, які вдаються до них лише в разі хвороби або й зовсім не знайомі з ними.
Можна прийняти за загальне правило, що вживання вина разом із поживною та легкозасвоюваною їжею поступово наближає темперамент до сангвінічного; що груба, але поживна їжа сприяє розвиткові м’язових сил; що збуджувальні напої, як-от кава, у поєднанні з уживанням ароматичних речовин, навпаки, надають перевагу чутливим силам; що зловживання прянощами та міцними напоями спрямовує темперамент до жовчного; що утворенню меланхолічного темпераменту сильно сприяє постійне вживання важкоперетравної їжі, сирої й твердої води, особливо якщо цим умовам сприяють інші, здатні спотворити чутливість; нарешті, що звичка до наркотичних речовин безпосередньо послаблює нервову систему й опосередковано знижує м’язові сили, хоча одна з дій цих речовин полягає у тимчасовому піднесенні, якщо не природної енергії останніх, то принаймні їхньої дії, що стає могутнішою.
Надмірний сон або його нестача також можуть поступово й сильно змінити як загальний, так і частковий стан органів. Ця умова особливо здатна запровадити цілком нові відношення між різними здібностями та різними функціями.
Але ще помітніший вплив на темперамент справляють звичні заняття. Щоб переконатися, що інакше й бути не може, досить узяти до уваги, що, залежно від своєї природи, заняття можуть виліковувати попередні хвороби й викликати, так би мовити, штучно нові, що вони зумовлюють майже всі випадкові життєві звички і що в величезній кількості випадків їм однаковою мірою підпорядкована як моральна, так і фізична природа.
Ми знаємо, наприклад, що роботи, які потребують сильних рухів і значних м’язових сил, виховують ці самі сили, розвивають і підносять їх і, навпаки, притуплюють чутливість нервової системи. Ми знаємо також, що роботи, які виконуються в сидячому положенні й не потребують фізичних зусиль, розслаблюють м’язову систему, і якщо вони хоч трохи вправляють моральні здібності, то надають усьому мозковому й чуттєвому органові дивовижного надміру спритності та діяльності. Дроворуби, носії, робітники в портах, словом, усі чорнороби менш чутливі й міцніші; шевці, кравці, ткачі тощо — слабші й вразливіші.
Коли роботи або сильні тілесні вправи супроводжуються умовами, здатними збудити сильні душевні пристрасті, то вони більшою чи меншою мірою спроможні викликати риси, властиві жовчному темпераменту. Ось чому ці риси, здається, трапляються у військових людей і в мисливців, особливо в останніх, які переслідують диких звірів серед лісів і в глибині пустель. Коли сидячі роботи за своєю природою здатні розвинути моральні здібності і коли тривалість їх спричиняє, як це зазвичай і буває в такому разі, засмічення в черевних нутрощах і в усій системі ворітної вени, то вони не лише невдовзі спричиняють нервові розлади й виховують химерну уяву, властиву меланхолічному темпераменту, а й вносять безлад в інші функції, яким він патологічно відрізняється. Це зауваження, на жаль, на кожному кроці можна щодня перевірити спостереженням над художниками, літераторами й ученими.
У цьому разі я вважаю зайвим докладно досліджувати хвороби, що їх викликають різні заняття: вони дуже різноманітні й дуже численні, а їхня дія на організм більшою чи меншою мірою постійна, як і більшою чи меншою мірою важлива.
Так само ми промовчимо і про ті хвороби, які спричиняються деякими особливими заняттями або виліковуються ними. Є небагато хронічних хвороб, на які тілесні вправи не справляли б безпосередньо благодійного впливу; багато з них не потребують навіть іншого лікування.
Досить лише вказати на обидві ці другорядні причини, що змінюють темперамент.
Але якщо темперамент може бути змінений справді, то лише сукупною і злагодженою дією всіх умов; проте й тоді було б важко навести цілком безсумнівні приклади повної переміни в устрої організації: якщо природна будова міцна й глибока, то її рідко можна стерти. Випадкові умови життя, щоправда, приєднують до неї інші, сторонні риси, вони видозмінюють її, надають нового напряму органічним звичкам, але зазвичай цим і обмежується їхня дія. Ці видозміни в стані організму, ці нові напрями звичок і становлять те, що можна назвати набутим темпераментом; ніколи, або майже ніколи, позитивне спостереження й дійсність не являли нічого більшого.
Моральний вплив набутого темпераменту, можливо, ще різноманітніший і не менш широкий, ніж вплив природного темпераменту; але все, що ми могли б сказати загалом із цього приводу, стосувалося б міркувань, викладених досить докладно в іншому місці (див. Мемуари 6, 7, 8 і 9); а те, що ми могли б додати нового, потребувало б викладу хвороб і змусило б нас увійти в подробиці лікарської науки, надто докладні й цілком недоречні щодо мети та плану цього твору.
[1] Я вживаю загальноприйняті назви, не відступаючи від класифікації, яку вони передбачають. Із шостого Мемуару читач знає, який саме зміст я надаю цим словам і яка класифікація прийнята мною для темпераментів.
[2] Якби я мав на меті встановити в цьому відношенні теорію і загальні закони, то я, найімовірніше, став би на думку, що всмоктувальна лімфатична система справді переважає в осіб, схильних до істерики та меланхолії. Я постійно зауважував, що вони поглинали значно більшу кількість води у ваннах: всмоктування великої кількості питва відбувається в них швидше й із меншим утомленням травних органів; мені також здається, що їхнє тіло з особливою діяльністю поглинає вологу з повітря; і, можливо, саме цією причиною слід пояснювати й надзвичайну кількість слини та водянистої сечі, що постійно виділяються в них.
Навпаки, у мокротних, або флегматичних, людей всмоктування відбувається повільно, утруднено й недосконало: вологе повітря розслаблює їх, вони поглинають дуже незначну кількість води з ванни, рясне пиття обтяжує їхній шлунок і кишки й часто переходить у водянисту проносну випорожнюваність.