Шостий Мемуар із книги Кабаніса — «Стосунки між фізичною та моральною природою людини» (1802).
Переклад із французької П. А. Бібікова.
Передруковано групою Echafaud з первісного документа, з дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено на розділи.
Інші розділи можна знайти тут.
Вступ. — З кожним кроком уперед у вивченні природи стосунки між предметами розширюються перед нашими очима, множаться й ускладнюються, а дослідження та систематичний виклад кожного окремого їхнього порядку утворює те, що називають наукою. З якої б точки зору ми не стали розглядати предмети, можна наперед бути певним, що знайдемо зв’язок між ними. Але не всі стосунки між ними однаково легко вловити, не всі вони мають і однакове значення. Серед них трапляються такі, вивчення яких досягається лише шляхом багатьох спостережень або дослідів і які, так би мовити, приховані в самій будові тіл або в найневловиміших їхніх властивостях. Існують і такі стосунки, які, охоплюючи або надто віддалені від нас, або зовсім невідомі нам предмети, здаються цілком чужими головній меті нашого дослідження й викликають лише звичайну цікавість. Деякі ж залежать від таких дивних або нікчемних міркувань, що можуть не мати для нас жодної цінності. Є, нарешті, й такі, що завдячують своїм існуванням самій уяві й входять до широкої царини вигадок.
Найважливіші для спостереження стосунки, безперечно, становлять ті, що помічаються між предметами, найближчими до нас за своїм місцем у природі, між предметами, з якими ми перебуваємо в постійному зіткненні. Не менш очевидно, що якщо ми маємо право підозрювати існування безсумнівних, безпосередніх і широких стосунків, то їх слід шукати між незмінними, щодня повторюваними природою функціями та знаряддями, якими вони виконуються, між різними функціями, що здійснюються одними й тими самими знаряддями.
З цієї подвійної точки зору ніщо не може бути кориснішим і природнішим за дослідження залежності між фізичними здібностями людини та тими, що називаються моральними. Справді, з одного боку, найближчий для нас предмет, безперечно, людина, ми самі; усе наше благополуччя може ґрунтуватися лише на розумному використанні здібностей, пов’язаних із нашим існуванням. З другого боку, слова здібності людини, безперечно, означають лише більш-менш загальний вираз функцій, зумовлених діяльністю її органів: це — абстрактне поняття, персоніфікації якого часто не могли уникнути навіть найточніші мислителі. Фізичні здібності, з яких постають здібності моральні, становлять, власне кажучи, сукупність тих самих функцій: адже філософська мова розрізняє обидва ці видозміни, фізичну природу й моральну, лише тому, що спостерігачі, аби уникнути заплутаності під час перших досліджень, мусили розглядати явища життя з двох різних точок зору.
Ці або інші, цілком подібні спонукальні причини змусили давніх звернутися до дослідження законів залежності, що існує між органічною будовою та характером або складом понять, між безпосередніми спонуканнями, викликаними дією неживих предметів на різні частини нашого тіла, і більш обдуманими спонуканнями, викликаними співіснуванням і співчуттям із такими ж, як і ми, чутливими істотами. Вони мали навіть подумати, що це дослідження буде природним, і не лише приведе до певних результатів, а й буде неважким, і що щоденна потреба повертатися до фізичних і моральних явищ невдовзі виявить зв’язок між умовами, які їх визначають. Судячи з їхніх спроб поєднати медицину з філософією, з їхнього прагнення запровадити свої фізіологічні знання в громадські установи та в систему виховання, ми можемо скласти собі уявлення про важливе значення, яке вони взагалі надавали подібному поглядові на людину.
Їхнє вчення про темпераменти було, можливо, головним плодом цього погляду. Ці великі спостерігачі швидко помітили, що дія зовнішніх предметів видозмінює органічну будову лише до певної міри і що існують більш незмінні умови, чи то залежні від внутрішньої будови частин, чи від способу сприйняття ними вражень, умови, які мають найістотніше значення для існування індивіда і які не може змінити жодна звичка.
Те, що сказано мною в першому Мемуарі про це вчення і про заперечення, які можна висунути проти нього, більш ніж достатньо, і я не повертатимуся до цього предмета. Окрім того, якщо думки наших попередників мають для нас важливе значення в деяких питаннях, то існує чимало й таких, щодо яких нам цілковито байдуже, що вони думали. Корисно звертатися до давніх авторів по окремі факти, свідками яких вони були, і навіть по деякі загальні явища, що можуть знову повторитися лише після великого проміжку часу, а вони мали нагоду їх спостерігати; але коли йдеться про предмети, що постійно перебувають перед нашими очима, про явища, які, за природним ходом речей, щомиті повторюються, то звернімося з питанням до природи, а не до книжок; подивімося, що постає перед нами в цих предметах і цих явищах, не надто зважаючи на те, що бачили в них інші. Якщо їхні спостереження іноді можуть спрямовувати нас і полегшувати наше спостереження над самими собою, то надто часто наша лінощі, під приводом пошани, готова спертися на авторитет: ми перестаємо, так би мовити, користуватися власними очима й дивимося чужими, і невдовзі сама істина, переходячи з книжки в книжку, набуває всіх властивостей неправди й омани.
У предметі нашого дослідження можна з більшим, можливо, довір’ям, ніж у будь-якому іншому, безпосередньо звертатися до природи. Усі дані питання перебувають перед нашими очима, а закони, які ми шукаємо, незмінні. Спробуймо ж відшукати те, що є найочевиднішим і найпростішим у пов’язаних із ним явищах.
§ I
Якщо порівняти людину з іншими тваринами, то легко помітити, що вона відрізняється від них характерними рисами, які не дають змішувати її з ними. Якщо порівняти людину з людиною, то можна помітити, що природа поклала між індивідами відмінності, подібні й відповідні до відмінностей, які спостерігаються між породами. Індивіди не однакові на зріст, вони не схожі зовнішніми формами; життєві функції відбуваються не в усіх із тією самою силою або швидкістю; їхні схильності мають різний напрям і набувають не однакового спрямування.
Перші, що впадають в око, відмінності стосуються зросту й об’єму. Є люди високого зросту, є й низького. Одні наділені сильними або огрядними м’язами, інші — худорлявими й кволими. Колір волосся, очей, шкіри становить нові відмінності, що належать до зовнішнього вигляду.
Якщо розглядати живі організми в русі, під час діяльності їхніх здібностей і виконання властивих їм функцій, то ми побачимо, що одні з них жваві, прудкі, нерідко надзвичайно швидкі, інші — повільні, незграбні, непорушні. Їхні хвороби в багатьох відношеннях мають той самий характер, що й їхня фізична будова: їхні схильності, смаки, звички підкоряються тій самій різноманітності й зазнають видозмін, так само як і їхні хвороби, і нерідко можна помітити, що первісний стан їхніх органів приглушує деякі пристрасті, а в певні, визначені епохи життя викликає інші, нові, одним словом, змінює всю їхню моральну природу.
Установлюючи, таким чином, майже з першого ж кроку відповідність між зовнішніми формами тіла й характером рухів, між характером рухів і складом та розвитком хвороб, спрямуванням схильностей і формуванням звичок, ми, безперечно, перескакуємо через багато проміжних щаблів, якими повільно проходили спостереження природодослідників. Потрібно було багато уважності й багато часу, щоб розкрити в творіннях природи цю безпосередню залежність між усіма складовими їхніми частинами й між усіма рухами, що їх оживотворюють; багато треба було спостережливості, щоб скласти собі уявлення про те, що ці частини створені одна для одної або, точніше, що їхнє систематичне поєднання в одному цілому, що їхні властивості або функції залежать від певних, загальних законів, які охоплюють усю їхню сукупність. Але цей загальний погляд позначений такою разючою очевидністю й безсумнівністю, він випливає настільки безпосередньо з природи речей і способу нашого їхнього розуміння, що було б цілком зайвим, особливо після того, що сказано мною в наведеному Мемуарі, повертатися до викладу його доказів. Отже, ми можемо без остраху прийняти його як безпосередній результат фактів.
Ці перші зауваги вже належним чином ставлять питання.
Але під час дослідження людини легко помітити, що вивчення зовнішніх форм не має великої цінності. Найважливіші рухи, найчутливіші функції відбуваються всередині неї. Щоб скласти собі точне уявлення про них, необхідно вивчати внутрішні знаряддя, які їх виконують. Таким чином, ми досягнемо, якщо це тільки можливо, умов, що визначають характер їхньої діяльності.
Справжні успіхи анатомії були вельми повільні; так воно й мало бути: але зовсім не потрібно було великих відкриттів, щоб відшукати в відносному об’ємі органів, у співмірності або в щільності їхніх складових частин деякі відмінності, пов’язані з відмінностями у зовнішніх формах, а отже, і з властивостями, зв’язок яких із останніми вже визнано. Відносна кількість твердих і рідких частин, звісно, не однакова в усіх людей; щільність тих і тих частин може також дуже значно змінюватися в різних порівнюваних індивідів. Деякі частини на вигляд зовсім сухі, інші, навпаки, зволожені й ніби просякнуті лімфатичними та слизовими соками. Є такі, міцне й щільне м’ясо та оболонки яких опираються найсильнішому тискові, нелегко рвуться й так само важко ріжуться ножем; є й такі, волокна яких то вологі, то мляві й не мають жодної міцності. Ці явища впадають в око кожній бодай трохи спостережливій людині. Нарешті, неважко було помітити, що головний мозок, легені, шлунок, печінка тощо можуть бути більш або менш об’ємними, незалежно від загальної величини тіла.
Якщо ми переконаємося, що ці останні обставини постійно й тісно пов’язані з наведеними вище умовами, то зробимо вже значний крок уперед у предметі нашого дослідження.
Нам немає потреби неодмінно йти слідом за повільним рухом відкриттів. У цьому випадку можна без остраху взяти за вихідний пункт останні висновки, зроблені наукою: адже дані, отримані описовою анатомією, що має на увазі предмети очевидні й безпосередньо доступні для органів чуття, належать до тих, які ми можемо прийняти з найбільшою довірою, принаймні щодо найочевидніших і найзначніших явищ, за умови лише, щоб наші фізіологічні міркування обмежувалися самими фактами.
Ми сказали в іншому місці, що з суто анатомічного погляду живе тіло може бути зведене до найпростіших речовин, а саме: 1) до кліткової тканини, в якій протікають слизові соки, утворені життєвим впливом, і яка, діставши від них різний ступінь оживлення, своєю чергою постачає безпосередні матеріали для оболонок і кісток; 2) до нервової системи, що містить у собі начала чутливості, і 3) до м’язової волокнини, яка становить загальне знаряддя рухів: крім того, як ми вже зауважили, вельми ймовірно, що м’язова волокнина є не більш як результат поєднання нервової речовини з клітковою тканиною або з соками, що містяться в ній, — поєднання, в якому, подібно до багатьох хімічних сполук, властивості складових частин цілком зникають, а на їхнє місце з’являються зовсім нові.
Прямими дослідами доведено, що в найдосконаліших тварин рух і життя в усіх частинах тіла збуджуються нервами або, точніше, нервовою системою: жодне положення фізики живого організму не може бути доведене з такою очевидністю.[1] Тому з характеру діяльності нервової системи та з того, як ця діяльність передається й виявляється в органах, слід виводити відмінності, що спостерігаються в їхніх функціях або в здібностях, які, своєю чергою, є тими самими функціями або їхніми загальними наслідками.
Щоб скласти собі точне поняття про діяльність нервової системи, необхідно розглядати її з двох дещо відмінних точок зору: 1) з боку дії на всі одухотворювані нею органи власною чутливістю; 2) з боку збудження в ній вражень чутливими її закінченнями, внаслідок чого вона діє відбивно на рухові органи, щоб викликати в них рухи й функції.
В одному з попередніх мемуарів ми вказали на найголовніші спостереження, що відкривають спосіб дії нервових центрів: безсумнівність цієї дії випливає, крім того, із самого факту життя, або з фізичної чутливості, джерело якої міститься в цих центрах. Остання справді випливає з них і поширюється по всіх частинах від самої хвилини утворення зародка; і, ймовірно, саме її енергія поступово організує мертві матеріали, з яких він утворюється, викликаючи в них життєве збудження. Що ж до здатності нервової системи сприймати враження за посередництвом чутливих закінчень і викликати відповідні їм рухи, то вона становить не менш безсумнівний факт, до того ж дуже легко перевірюваний щомиттєвим досвідом і такий, що доводить сам себе, тож досить лише вказати на нього.
Цілком можливо, що особливі умови, які керують утворенням кожної особини однієї й тієї самої породи, неминуче визначають і ступінь її енергії, і властивості її чутливості. Можливо, наприклад, що між людиною і людиною існують первісні відмінності в тому, що можна назвати найчутливішим началом: принаймні не підлягає сумніву, що такі відмінності існують між породами. Але оскільки ми нічого не знаємо про те, від яких умов залежить явище чутливості, то мимоволі мусимо обмежитися лише дослідженням причин її видозмін у змінах різних частин тіла, в яких вона функціонує, і не дозволяти собі, на вимогу здорового глузду, справжнього уособлення самої чутливості, приписуючи їй властивості, що виявляються лише за існування цих частин або є незалежними від умов утворення останніх.
§ II
Хоча нервова система й наділена цілком самостійною організацією, проте в багатьох відношеннях вона підпорядковується загальним умовам інших живих частин організму. Кліткова тканина, що становить її зовнішні оболонки й прослизає між розгалуженнями мозкових пучків, буває то більш губчастою, то більш в’ялою, то більш вологою; вона є то щільнішою, то твердішою, то сухішою. Окрім того, в саму товщу нервів проходить значна кількість судин, які приносять їм поживні речовини, і з характеру їхнього використання, з характеру діяльності цих функцій та всмоктування, що відбувається в їхній глибині, випливають значні відмінності в їхньому об’ємі, а отже, також і в кількості соків, що виробляються та містяться в них.
Відмінності в об’ємі вже здавна привертали увагу навіть найнепроникливіших анатомів: для цього досить лише очей, щоб їх помітити. Відмінності ж у властивостях виявляються лише в надзвичайному стані, тобто коли вони вже спричинили помітні зміни, як-от у разі появи затвердінь, зміни кольору або розкладу речовини мозку. Але нам відомо, що вологий або слизистий його стан, його м’якість і в’ялість пов’язані з повільними або слабкими відчуттями, тоді як його щільність, міцність і сухість, навпаки, перебувають у зв’язку з живими, швидкими й стійкими відчуттями. Крім того, ми знаємо, що тваринні соки мають постійну схильність до поступового напруження в міру свого згущення й концентрування, особливо ж якщо останнє залежить, як це майже завжди буває, від піднесення в органі руху або діяльності. Звідси ми виводимо наслідки, що проливають певне світло на питання, яке нас займає. Адже, хоч у дослідженні змін, що відбуваються в різних соках, і фізіологічних явищ, зумовлених цими змінами, зроблено вельми незначні успіхи, проте безсумнівні спостереження показують нам, що піднесення діяльності в органах викликає піднесення енергії в життєвих соках, і що, своєю чергою, надзвичайний ступінь життєвості цих соків, або крайня напруга властивих їм якостей, збільшує чутливість органів, яка завжди буває пропорційною дії всіх природних збудників.
Треба визнати, що аж до найостаннішого часу застосування результатів хімії до фізіології тварин не було надто вдалим. Проте безперечно, що без допомоги хімії ми ніколи не дізналися б про багато речовин, які утворюються в живому організмі або виникають під час його розкладу, а останні досліди французьких хіміків, вочевидь, дали нові погляди й породили нові надії лікарської науки. Саме їм ми особливо завдячуємо дослідженням фосфору, відкритого ще на початку століття,[2] і вказівкою на його місце серед природних, ще не розкладених тіл, що стало можливим на підставі теорії горіння, відкритої Лавуазьє.
Відомо, що фосфор добувають із тваринних речовин. Він трапляється також і в мінеральному царстві, але можна запідозрити, чи не становить він у ньому, разом із вапняними землями, продукт розкладу тваринних решток: принаймні той, що добувається безпосередньо з таких решток, можна вважати за безпосередній продукт чуттєвого життя, за наслідок змін, яких зазнали тверді й рідкі частини тваринного тіла, або, можливо, за просту речовину, яку вони особливо здатні уподібнювати собі. У тілах тварин, що розкладаються, фосфор, вочевидь, зазнає повільного горіння: не даючи справжнього полум’я, не захоплюючи в більшості випадків у горіння сусідніх горючих частин, він світиться й поширює в темряві блискуче сяйво, яке не раз могло дати привід до тих моторошних видінь, що їх приписують кладовищу. Частини, особливо багаті на фосфор, — це головний мозок і його належності, або, точніше, вся нервова система, бо початковим розкладом мозкової речовини слід пояснювати те фосфоричне світло, яке так часто з’являється вночі в анатомічних залах, і його помітно переважно навколо оголеного головного мозку або навколо його решток на анатомічних столах. Тому значна кількість спостережень дає мені підставу припустити, що кількість фосфору, який утворюється після смерті, пропорційна діяльності нервової системи за життя.[3] Мені здавалося, що головний мозок людей, які померли від хвороб, що відзначалися такою напруженою діяльністю, поширював особливо живе й блискуче сяйво. Мозок людей, які померли від сказу, світиться особливо сильно, а мозок померлих від водянки та від слизових хвороб світиться значно менше.
§ III
Відтоді як прекрасні досліди Франкліна привернули увагу вчених до електричних явищ, неважко було помітити, що живі тіла мають здатність спричиняти те згущення цієї електричної рідини, яким виявляється її присутність. Тварини з густою шерстю, особливо ті, що люблять чистоту й ретельно уникають вогкості, як-от кішки та багато інших порід, щедро наділені електрикою. Властивість шерсті, звісно, значно допомагає поясненню цього факту; але й у людей, навіть зовсім не вкритих волоссям, накопичується значна кількість електрики, і звичайні, уживані фізиками способи можуть її виявити. Вона становить безпосередній і природний наслідок життєвих відправлень: штучне збудження й тертя лише значно збільшують цю кількість електрики, яку живі тіла збирають і утримують, так само, як це буває взагалі з речовинами, особливо схильними до розвитку в них електрики. Ці засоби нерідко викликають таку її кількість, що рівновага відновлюється не інакше, як сильними іскрами та тріском, яких багато хто лякається. Нервовий орган, вочевидь, являє собою своєрідний згущувач, або, точніше, резервуар як електрики, так і фосфору. Але він, без сумніву, відрізняється від речовин, багатих на електрику, тим, що водночас є чудовим провідником зовнішньої електрики, тоді як останні, щоправда, сприймають електричний струм, утримують його й накопичують за допомогою тертя, але не передають його, коли він зібраний на інших, суміжних із ними тілах. Втім, цілком можливо, що нервова система є добрим провідником для нього лише завдяки своїм зовнішнім, комірчастим оболонкам, а не внутрішній мозковій речовині, з якою пов’язані всі властивості, що вирізняють її винятково.
Це згущення електрики, що збирається в нервовій системі протягом життя, вочевидь, не зникає раптово з настанням смерті. Маємо підстави думати, що воно зберігається ще деякий час і після смерті; можливо, навіть рівновага настає лише тоді, коли мозкова речовина досягне певного ступеня розкладу. Можливо також, що буде відкрито: цю зміну спричиняє те повільне горіння фосфору, про яке ми згадували; це, ймовірно, вказало б нам на зв’язок між електричною рідиною та фосфором і пролило б певне світло на загадкову природу обох.
Як би там не було, кількість електричної рідини, що накопичується в живих тілах унаслідок простого дії відправлень, руху й тертя, здебільшого неоднакова в різних індивідах; відмінність між ними в цьому відношенні вельми значна, і можна помітити, що найсприятливіші умови для найбільшого розвитку електрики збігаються з умовами, які викликають або провіщають найсильнішу діяльність нервової системи, тобто саме з тими, від яких, як нам здалося, залежить найбільший розвиток фосфору.
Важко, вочевидь, не погодитися, що явища гальванізму і, отже, явища подразливості м’язових частин, чи то за життя, чи після смерті, залежать від залишків електрики, утриманої в нервах і звільнюваної більшою або меншою мірою повільно, залежно від породи, віку та органічної будови, властивої кожній тварині.[4] З цієї точки зору подразнені м’язові волокна низкою послідовних скорочень мали б звільняти електрику, згущену в нервах, що їх оживляють, а цим скороченням належало б поновлюватися доти, доки не вичерпається вся електрика. Кожне подразнення мало б спричиняти електричний поштовх; а коли частина тіла вже втратить здатність скорочуватися від механічних або хімічних збуджень, то можна було б повернути їй цю здатність ще на досить тривалий час повторними розтинами ножем, бо при кожному розрізі ніж торкався б і збуджував до діяльності найтонші нервові нитки, що губляться в м’язах.[5]
Дослід Гальвані дає підстави думати, що нервова система є своєрідною лейденською банкою, і що відмінність між металом, який торкається нерва, та металом, який торкається м’яза, відповідає відмінності між внутрішньою і зовнішньою поверхнею банки. У цьому разі за допомогою різних металів з’єднують обидві поверхні й викликають розряд батареї, або м’язове скорочення, що є його наслідком. Кажуть, що в цьому ж самому досліді, без посередництва металів, безпосереднім прикладанням оголеного нерва до м’язових волокон,[6] виникає електрика особливого властивості, яка розряджається на свій провідник або переходить у свій власний приймач; можливо, і в цьому разі нерв ще зберігає властивість лейденської банки: один із його кінців, розгалужуючись і зникаючи в м’язі, являє собою внутрішню поверхню, інший, вільний і штучно приведений у зіткнення з волокнами, відіграє роль зовнішньої поверхні.[7]
Усі спостереження над живим і мертвим організмом в обох дослідах, здається, без жодних труднощів підтверджують викладене нами вчення; і найкращі фізики одностайно приписують ці явища електриці. Говорячи про тваринну електрику, не слід, однак, надавати цьому слову того самого змісту, який у дослідах над неживими машинами надається явищам, що залежать від скупчення електричної рідини, поширеної в природі. Усі речовини, що під впливом життя входять у різні поєднання, зазнають дуже значних видозмін: припустивши, як я готовий допустити, що існування чутливості неможливе без скупчення електричної рідини, або принаймні без того, щоб це скупчення не стало безпосереднім і необхідним наслідком життєвих функцій, усе ж таки аж ніяк не слід думати, що ця рідина виявляється в живих тілах і в їхніх рештках після смерті так само, як у приладах серед фізичних кабінетів і лабораторій, або як у хмарах і туманах, у яких нерівномірний розподіл її залежить від дуже неоднакової температури й вологості різних шарів атмосфери. Під впливом чутливої природи електрика, звісно, входить у поєднання, що змінюють її первісний характер, а окремі явища, зумовлені цим новим її станом, цілком припиняються лише тоді, коли вся рідина, до останньої своєї частки, увійде до свого спільного резервуара.[8]
Отже, якщо явища гальванізму в багатьох відношеннях збігаються з явищами суто фізичної електрики, то їхні відмінності в інших відношеннях не дають нам права негайно відкидати тотожність причини, що їх викликає. Викладені вище міркування можуть дещо пояснити цю уявну неправильність. А якщо ми звернемо увагу на надзвичайну відмінність між хімічними продуктами, які дають речовини, наділені життям, і речовинами, що їх отримують із мінералів і навіть рослин, то не знайдемо нічого дивного в тому, що електрика, яка входить до складу перших, не виявляється тими самими ознаками, що й та, яка скупчується в других з інших причин, і що ця, таким чином розкладена рідина спричиняє низку, так би мовити, цілком нових явищ.
§ IV
Мушу зізнатися, що я ще зовсім не в змозі робити прямі висновки з усіх наведених фактів; особливо я далекий від наміру встановлювати якісь догматичні положення, спираючись лише на припущення, які вони викликають, якими б правдоподібними ті, втім, не здавалися. Прикладом фосфору, що утворюється, і можливих змін у частковому стані нервової системи та в ступені енергії її функцій я хотів лише показати, до якої міри корисним, до якої міри навіть необхідним тепер є дослідження сполук у живому тілі з менш загальної точки зору і з більш часткової — щодо органічної будови кожного виду й кожної особини. Саме в цьому відношенні хімічні досліди, що мають на меті визначення складових речовин різних частин тіла тварин, можуть пролити велике світло на організацію тварини, дати висновки, безпосередньо придатні для лікарського мистецтва, гігієни та фізичного виховання людини, і, можливо, привідкрити частину завіси, що приховує таємниці чутливості. Адже ще недостатньо лише позначити відмінні властивості взагалі оживленої речовини, ані розкласти й розчленувати на складові частини різні органи або різні їхні окремі системи:[9] хотілося б ще, щоб ті щасливі уми, яким ми завдячуємо такими прекрасними відкриттями, ввели до них фізіологічні[10] та лікарські умови, що становлять істотне завдання для розв’язання цього питання в особині, яка є предметом їхнього дослідження. Мені хотілося б, якби мені було дозволено висловити свою думку щодо цього питання, щоб усе, що стосується незвичайного утворення фосфору, сполук азоту, поглинання й засвоєння кисню в живих і чутливих тілах, було досліджено на підставі нового аналітичного методу — шляхом порівняння виду з видом і частини тварини з іншою її частиною, або шляхом порівняння особини з іншою, обох статей, усіх вікових періодів життя і в усіх станах, що зумовлюють між ними головні й постійні відмінності. Тоді помітили б, і це більш ніж імовірно, що цим відмінностям у первісній організації живого тіла або в його випадковій будові відповідають певні, помітні видозміни в устрої твердих частин і соків: за цілком однакових матеріалів для їхнього будівництва виявилася б дуже значна відмінність у характері й ступені їхніх поєднань між собою; одним словом, дуже ймовірно виявилося б, що це зовсім різні істоти, і зрозуміло, наскільки виграло б від цих роз’яснень вивчення людини.
§ V
Переходячи до другої точки зору на діяльність нервового органа, (тобто до здатності його сприймати враження за посередництвом чутливих закінчень), ми побачимо, що суто анатомічні умови, які видозмінюють цю здатність, цілком відповідають умовам, помітним у будові самого органа. Справді, його закінчення то занурені в клітковинні або жирові соки, то розгалужена й майже оголена його м’якоть відкрита враженням без посередника; його закінчення то м’які й цілком вільні, то сухі й стягнуті.[11] Але спостереження показує нам, з одного боку, що дія зовнішніх предметів і внутрішніх збудників надзвичайно послаблюється надлишком жиру й слизу, а з другого боку, навпаки, що нервові сосочки бувають тим чутливіші, чим безпосереднішою є дія на них зовнішніх предметів і збудників. Інший загальний факт, підтверджуваний спостереженням, полягає в тому, що чутливість частин перебуває у прямому відношенні до щільності оболонок. Усе, що стягує й висушує якусь частину тіла, не роблячи її оболонку значно твердішою, розвиває її чутливість; усе, що послаблює й розтягує її, робить її водночас менш сприйнятливою до враження.[12]
Дотримуючись природного ходу викладу предмета, можливо, слід було б тепер дослідити стан органів руху під впливом діяльності нервової системи, щоб таким чином з’ясувати, що в їхній будові може безпосередньо видозмінити спосіб їхньої дії і, отже, видозмінити також і вплив чуття або нервів, що його передають. Але оскільки ми знову натрапили б тут на ті самі загальні анатомічні умови; оскільки, крім того, їх недостатньо в більшості випадків для пояснення всіх явищ, то ми перейдемо до інших міркувань, які тим більше здатні прояснити наш предмет, навіть щодо тих його сторін, про які ми не могли скласти жодної остаточної думки, що вони випливають зі спостереження над живою людиною, тобто з самого предмета нашого дослідження, і що в їхній основі лежить уже не одне лише вивчення соків і мертвих частин, у яких анатомічний ніж і хімічний аналіз знаходять тільки сумнівний відбиток життя.
Непостійність відношень між частинами тіла щодо їхньої величини, або різниця в їхньому відносному об’ємі, постає одним із тих анатомічних фактів, які, на перший погляд, найбільше впадають в око; проте точне дослідження його належить новітнім анатомам. Вплив цих видозмін на різні життєві функції підозрювали ще до того, як останні були досліджені хоча б із певною точністю. Видозміни, пов’язані з віком, можливо, були першими, які помітили; але мусимо визнати, що їхній зв’язок із фізіологічними явищами ще не може бути задовільно пояснений. До того ж, останні видозміни не стосуються питання, яке ми тепер маємо на увазі; ми й не говоритимемо про них. Відмінності, помітні між індивідами одного й того самого віку, досліджено з належною увагою лише відтоді, як почали ретельно займатися лікарською та патологічною анатомією, що шукають у трупах джерело й причини хвороб; і справді, вивчення здорової людини та вивчення хворої однаково необхідні для ясного розуміння впливу останніх відмінностей на властивості темпераменту.
З огляду на певний об’єм тіла, а також на різні життєві функції, властиві людській природі, наші органи повинні мати певні, визначені розміри: вони мають бути наділені певною силою, вони мають бути здатні до певної кількості діяльності. Без цієї умови організм не зберігав би своєї рівноваги, а функції часто порушувалися б, спотворювалися, а іноді й зовсім припинялися б. На цьому належному відношенні між об’ємом органів і відповідною їм енергією ґрунтується досконалість організації; воно викликає відчуття найвищого добробуту, підтримує повноту життя й запорукою стоїть за її тривалість. Те, що в цьому щасливому стані всебічної рівноваги залежить від природи, становить її дорогоцінний дар: те, що залежить від нас самих (я кажу про всі погляди, які мають на меті штучно досягти цього особливим способом життя), має бути предметом наших найуважніших спостережень, наших найнаполегливіших дослідів. Остережімося, однак, і тут, як і всюди, припускати, що в природі існують точні, незмінні, нерухомі межі: зазвичай вона коливається між певними границями, переступити які вона не в силі, а на середній мірі, яка з нашого погляду здається нам найбільш їй властивою і найзвичнішою, по суті, можливо, вона зупиняється найрідше.
Це правило, яке можна прийняти за загальне, особливо застосовне до часткового предмета нашого теперішнього дослідження. В кожній людині існують частини порівняно більшого або меншого об’єму: кожен із нас має свій сильний і свій слабкий орган; певні функції панують над іншими. Нарешті, неправильне життя, його помилки й хиби пристрастей ще більше сприяють цим відхиленням природи, спрямовуючи майже всю чутливість у певний бік і перетворюючи останній на осередок майже всіх функцій.
Відмінності щодо об’єму, що в цьому випадку становлять власне матеріальну умову, можуть залежати від цілком різних причин. Частина може бути більшою або об’ємнішою то через те, що в ній більше енергії та діяльності, а тому вона притягує до себе значнішу кількість поживних соків; то, навпаки, через те, що вона слабша, і кінці її судин не мають достатньої сили, щоб опиратися збудженню, яке спричиняють соки, через що ці соки збираються в ній у більшій кількості, або, говорячи мовою давньої школи, через те, що в ній утворюються притоки. Бо за законами рівноваги рідини, замкнені в каналах, натрапляючи з усіх боків на опір у їхніх пружних стінках, спрямовуються до місць, які чинять їм найменший опір; і що більше цей опір слабшає в одній точці всієї системи, то відчутнішою має ставати його дія в інших; а це, за іншими законами, властивими живому організмові, має невдовзі посилити саму причину цього часткового спрямування соків.
В обох цих, вельми різних випадках більший об’єм частин, звісно, справляє вельми неоднаковий вплив на властивості темпераменту; але в обох випадках цей вплив виразно позначається.
§ VI
Не будемо зупинятися на дрібних подробицях: вони завжди або непевні, або незначні; зосередьмо нашу увагу лише на великих рисах, на обставинах, зв’язок яких із явищами очевидний, а дію можна вказати й довести.[13]
Для прикладу я спершу беру легені.
Лікарі-спостерігачі та митці, які відтворювали форми природи, здавна помітили значні відмінності в розмірах грудної клітки; вони дійшли висновку, що загальна будова тіла завжди більшою чи меншою мірою несе на собі сліди цих відмінностей і що їхні крайні ступені зумовлюють потворність в організації та хворобливий стан функцій. Але ми матимемо на увазі лише здоровий стан.
Найбільший розвиток грудної клітки завжди, або майже завжди, супроводжується значнішим об’ємом легень; дуже ймовірно навіть, що зазвичай він від них залежить. Об’єм легень, здається, здебільшого визначає також об’єм серця, або принаймні енергія волокон серця залежить від об’єму легень, а обидва разом зумовлюють загальні властивості кровоносної системи.
Кожному відомо, що функція, властива легеням, полягає у вдиханні атмосферного повітря, тобто в почерговому прийманні та виділенні частини цієї рідини, серед якої ми постійно перебуваємо. Але дихання не зводиться, як припускали деякі фізіологи, лише до простого механічного руху, призначеного єдино для того, щоб вганяти соки в легеневі судини почерговим стисканням рідини, що торкається їхньої поверхні; дихання має не тільки ту мету — безпосередньо збуджувати серце і через нього — артерії, щоб привести в дію весь гідравлічний апарат життя. Легені розкладають повітря; внаслідок цього вони спричиняють у крові багато дивовижних змін; вони перетворюють поживний сік на кров; нарешті, попри певний сумнів і невідомість щодо походження тваринного тепла та подібності його явищ до явищ звичайного горіння, можна без остраху припустити, що його походження головно залежить від дихання, бо в різних тваринних породах і в різних індивідах кожної породи кількість тваринного тепла відповідає розвиткові грудної клітки.
Отже, об’ємніші легені, за рівності всіх інших умов, спричиняють діяльніше або досконаліше кровотворення, розвивають більшу кількість тваринного тепла й збуджують у крові швидший рух. Щоб якнайкраще переконатися в очевидності останнього явища, досить лише пригадати щойно наведене спостереження, що серце, як щодо об’єму, так і щодо сили, залежить від легень. Окрім того, значніше тепло викликає або передбачає швидший чи сильніший кровообіг. Часто буває також у цьому разі, що все тіло вкрите густим волоссям; особливо рясно воно трапляється на грудях, що, вочевидь, має ще більше сприяти розвиткові тепла.[14]
Припустімо тепер, що всі викладені умови мають місце за помірної гнучкості волокон і за такої самої вологості кліткової тканини; я стверджую, що так зазвичай і має бути,[15] бо значна енергія кровообігу тримає судини у вільному стані, усюди приносить достатню кількість вологи, а сама ця енергія, у поєднанні з більшим життєвим теплом, не допускає в них повільного припливу, а твердим частинам надає більше життя й міцності; тож припустімо це, таке ймовірне за теорією і таке часте в дійсності поєднання — і в результаті ми отримаємо темперамент, що відзначається жвавістю та легкістю функцій. Особливо ми переконаємося в неминучості всього описаного нами, досліджуючи органічний стан нервової системи, яка в такому разі перебуває в постійній відповідності зі станом інших частин; з причин, які буде викладено нижче, ця система іноді буває наділена навіть надмірною діяльністю, що може сприяти ще більшому розвиткові тих самих наслідків.
Справді, що мало б статися у фізіологічному випадку, який ми схарактеризували в нашому припущенні? Нервові закінчення, що зникають серед кліткової тканини, не позбавленої слизових соків, але й не обтяженої недієвими рідинами, а також серед оболонок помірної щільності, мають діставати живі, швидкі, легкі враження. Через свою легкість вони мають бути різноманітними; через свою швидкість — іти одне за одним безперервно; нарешті, через свою жвавість — взаємно стиратися одне об одне. Рухи, що їх виконують гнучкі м’язи й слухняні волокна, просякнуті водночас значною життєвістю, всюди однаковою й сталою, мають відзначатися такою самою легкістю та швидкістю, які вже виявилися у враженнях. Не стиснені нічим, функції мають породжувати сильне відчуття добробуту; уявлення, що виникатимуть, будуть приємні й світлі, спонукання — добродушні та радісні. Але схильності мають бути малостійкими; душевні рухи відзначатимуться певною легковажністю й рухливістю; розумові бракуватиме глибини та сили; одним словом, ми отримаємо сангвінічний темперамент давніх з усіма властивостями, які вони надавали йому у своїх описах.
Але яким же чином стається, що велика ширина грудної клітки або значніший об’єм легені, які ми вважаємо головною умовою сангвінічного темпераменту, трапляються, однак, і в найдужче непорушних індивідах, у людях, обтяжених тканиною та жиром і всім відомих під родовою назвою флегматиків або лімфатиків? Щоб відповісти на це запитання, треба залишити грудну клітку й перейти до дослідження черевних нутрощів.
Розгляньмо спершу печінку або, краще, всю систему ворітної вени, що слугує спільним зв’язком для всіх органів, замкнених у черевній порожнині.
§ VII
У зародка печінка має вельми примітний відносний об’єм і протягом усього дитинства найнепомітнішим чином наближається до об’єму, який має мати в наступні роки. Втім, у перші часи, хоч печінка й виділяє багато жовчі, ця жовч слизиста, нерухома, недієва, тож ця нутрина ще вельми недосконалим чином виявляє той величезний вплив, який згодом набуде на всю сукупність функцій тваринного організму, — вплив, що, втім, як я вже казав, залежить від того, що, будучи осередком для всіх венозних судин, які приносять кров до різних вільних частин черевної порожнини, печінка перебуває з ними в безпосередній і найширшій симпатії та постійно викликає в них живе співчуття і певною мірою участь у способі діяльності своїх функцій.
Коли переважання об’єму печінки переживає у дорослому віці зміни, спричинені віком; коли ця нутрина, після того як жовч набула всієї своєї діяльності, продовжує виділяти її в тій самій відповідній рясності, тоді явища життя виявляють нові властивості, і готується особливий рід темпераменту.
Серед тваринних соків, що найліпше піддаються дослідженню, жовч безперечно заслуговує на найбільшу увагу. Утворюючись із крові, яка поступово під час свого руху звільнилася від суто лімфатичних і слизових часток,[16] вона обтяжена маслянистими й жирними речовинами; проте ця кров приносить, так би мовити, численні життєві враження до кожного з органів, крізь які проходить. Перед очима хіміка жовч постає як речовина особливого роду, негорюча, білкова, лужна тощо; перед очима фізіолога це дуже діяльна рідина з могутньою збуджувальною силою, що діє як енергійний розчинник на поживні та всякі інші соки, викликає в твердих частинах живіші й могутніші рухи безпосереднім піднесенням їхньої природної, внутрішньої сили. Значення жовчі для живлення надзвичайно важливе; її дія щодо загальних функцій дуже широка; не підлягає сумніву, що жовч справляє безпосередній вплив і на нервову систему, а через неї — і на найближчі причини чутливості.
Збуджувальна дія жовчі зазвичай збігається з дією сім’яної рідини. Обидва ці продукти таких різних органів і функцій досягають найбільшої енергії майже в одні й ті самі епохи, і найчастіше ступені їхнього напруження перебувають у прямій відповідності одне до одного.
Ми говорили в іншому місці про вплив сім’яної рідини та про вплив органів відтворення, що її готують: в цьому разі досить нагадати, що весь склад уявлень і спонукань зазнає раптового й незвичайного поштовху тієї миті, коли ці органи справді вступають у діяльність, і що поява волосся, зміцнення зв’язок між суглобами та деякі обставини самого окостеніння, вочевидь, перебувають у прямій і особливій залежності від тієї самої причини.
Повернімося знову до наших припущень. Для прикладу я обираю людину, печінка якої виробляє більшу кількість жовчі або жовч більш діяльну, ніж за звичайного стану. Вельми ймовірно, майже безсумнівно навіть, що її анатомічне дослідження виявить у неї об’ємнішу печінку, чи то цей орган буде таким від народження, чи то більша енергія, більша кількість діяльності надасть йому розмірів, вищих за звичайні.
Але ми щойно сказали, що енергія сім’яної рідини майже постійно відповідає енергії жовчі, або що вплив печінки й вплив дітородних органів перебувають у сталому співвідношенні та в злагодженій діяльності.
Припустімо, що так і є у випадку, який ми розглядаємо; припустімо, крім того, певний загальний стан щільності та міцності в усьому організмі, всюди, де губляться останні чутливі закінчення, в усіх м’язових волокнах.
Якщо ми почнемо досліджувати, що має статися від поєднання всіх цих різних фізіологічних умов, то легко побачимо, що відчуття мають набути особливого напруження, а рухи — певної поривчастості й стрімкості.
Для доповнення цих даних припустімо ще, що грудна клітка має сильний розвиток, а легеня, так само як і серце, наділені значним об’ємом — тоді до гарячих відчуттів і палких спонукань долучаться могутня енергія кровообігу та високий ступінь тваринного тепла.
Але майже всі ці обставини діють відбивно одна на одну й посилюють власну дію. Діяльність органів відтворення збільшує дію печінки або жовчі; діяльність жовчі підносить напруженість усіх рухів, особливо ж кровообігу; значніша кількість тваринного тепла перебуває в зв’язку з енергією та швидкістю кровообігу; стан дихання залежить від стану кровообігу; нарешті, кожне з перелічених відправлень діє на нервову систему, яка, своєю чергою, справляє на все своє відбивне впливання.
Оскільки оболонки сухі й щільні, а діяльність жовчної та сім’яної рідини збільшує чутливість нервових закінчень, то відчуття, повторюю, мають бути надзвичайно живими. Передача їх від віддалених частин до осереддя, відбивна дія нервової системи, спонукання до рухів і виконання їх усюди натраплятимуть на опір щільності частин; але всі ці перешкоди будуть енергійно подолані ще більшою силою кровообігу, про яку ми згадували: отже, враження будуть такими ж швидкими й мінливими, як і в сангвінічному темпераменті. Оскільки кожне враження буде наділене ще більшим напруженням, то його тимчасове панування буде ще сильнішим. Звідси випливають уявлення й спонукання більш безумовні, більш виняткові й водночас більш непостійні.
Але перешкоди, що відчуваються в усіх відправленнях, гострі, пекучі властивості, збуджувані відправленнями жовчі або її кількістю в теплоті тіла, надзвичайна чутливість усіх частин організму викличуть у людині майже безперервне почуття неспокою. Почуття добробуту сангвініка їй цілком невідоме. Лише в могутньому русі, лише в почутті, що охоплює й підкорює всі її сили, лише в дії, яка дає їй повне й усебічне усвідомлення цього, знаходить вона насолоду й ціну існування: вона відпочиває, так би мовити, лише серед надзвичайної діяльності. Але, ще раз, причини цього збудження постійно підтримують і поновлюють одна одну безпосередньою енергією нервової системи та статевих органів, дія яких така могутня як на цю систему загалом, так і на інші, головні органи зокрема.
Отже, ми змалювали риса за рисою жовчний темперамент давніх. Ми дійшли до того самого результату, хоч і обрали інший шлях, і ця згода висновків так само слугує новим доказом їхньої надзвичайної спостережливості, як і запорукою правильності як їхніх, так і наших досліджень.
Додам лише одне зауваження. За цього темпераменту артеріальні й венозні судини мають більший діаметр, і кількість крові, що міститься в них, здається більшою, ніж, власне, в сангвінічному. Сталь перший зробив це зауваження, але не пояснив його причини. З нашого погляду ця обставина пояснюється найприроднішим чином, так само, як і більша теплота, властива жовчному темпераменту: справді, і те, й те найімовірніше залежать від переважного впливу легень і серця в поєднанні з впливом печінки. Але Сталь ще не мав точного уявлення про значення легень у кровотворенні; він також не підозрював зв’язку між диханням і утворенням тваринного тепла. Втім, не менш дивно, що давні, які вважали печінку осереддям і головним вузлом усієї кровоносної системи, однак не пояснювали цим припущенням свій жовчний темперамент, а радше властивостями й кількістю жовчі. Ці суворі спостерігачі природи ґрунтували свої пояснення на фізіологічних і лікарських явищах і були в найвищому ступені праві.
§ VIII
Тепер ми в змозі роз’яснити підстави недіяльного темпераменту, означуваного назвою лімфатичного або флегматичного темпераменту, у якому, попри ні значний розвиток грудей, ні об’єм легень,[17] утворення тваринного тепла і сила кровообігу досить слабкі.
Досить буде зауважити, що в деяких людей: 1) волокна за своєю природою м’якші; 2) що в них самих органи відтворення й печінка наділені слабкою енергією: дві загальні, органічні умови, які необхідно випливають із сукупності часткових умов, що стосуються речовин, з яких складаються різні частини, або стану чутливості, що їх оживляє.
Ми могли б також стверджувати, що сама нервова система в цьому разі наділена від природи слабшою діяльністю, тобто що джерела життя в ній менш рясні. Але оскільки ця остання обставина, попри всю свою правдоподібність, не може бути підтверджена безпосереднім спостереженням і досвідом, то ми повинні залишити її осторонь, що, втім, анітрохи не змінює наших висновків.
Зародок є, так би мовити, не більш як організований слиз. У новонародженої дитини хрящі й навіть багато кісток ще являють собою слизуваті речовини, що ущільнюються й скріплюються зростаючою силою відправлень. До отроцького віку дитина буває підвладна слизуватим переродженням: її кишки переповнені слизом, лімфатичні судини й залози зволожені та обтяжені ним; нарешті, її клітковинна тканина також рихліша й багатша на соки. Упродовж усієї цієї першої епохи протилежний стан є певною мірою станом хвороби; він передбачає надприродне напруження в соках або певний, передчасний розвиток чутливості. Але схильності, властиві дитячому вікові, змінюються з тієї миті, як пробуджується діяльність дітонародної системи; вони поступово згладжуються, у міру того як згущується жовч; нарешті, вони зникають тим досконаліше, чим вищий ступінь діяльності розвивається в цій рідині.
Якщо, отже, сім’я і жовч виробляються в меншій кількості або якщо вони не наділені всією властивою їм енергією, то отроцтво, юність і перші роки зрілого віку не спричинять тих змін, про які ми говорили. Із найточніших спостережень ми знаємо, що присутність цих двох соків не лише загострює чутливість, надає більшої сили волокнам, а й, крім того, сприяє утворенню тваринного тепла — або безпосередньо, або опосередковано, збуджуючи всі функції, особливо ж рух різних життєвих рідин. Отже, в цьому разі кровообіг буде повільнішим, а тепло — менш значним. Звідси також випливає, що вторинне всмоктування буде слабким і що, отже, виникне скупчення слизових соків; що уподібнювальне живлення буде недосконалим і що, отже, надлишок слизових соків дедалі зростатиме. Ці соки, що звідусіль приливають, дедалі більше утруднюватимуть і послаблюватимуть судини; вони переповнять легені й негайно спотворять у самому джерелі кровотворення та утворення тваринного тепла.
Їхня дія на цьому не зупиняється. Невдовзі вони притуплюють чутливість нервових закінчень і присипляють саму нервову систему; нарешті, м’язові волокна, зволожувані цими соками й пробуджувані лише слабкими подразненнями, поступово втрачають властиву їм міцність, і взагалі вся сила м’язів занепадає та сковується.
Що у флегматиків, або мокротних, лімфатичних людей печінка й статеві органи мають меншу діяльність, — це сталий факт, підтверджений спостереженням. У них зовсім не трапляється сильного апетиту й швидкого травлення, властивих жовчним людям. Наслідки недосконалого травлення в них у багатьох рисах подібні до того, що помічається в дітей. Травлення спричиняє в їхніх кишках, як і в дітей, рясні слизові скупчення, а випорожнення відзначаються менш темним кольором. Помічено також, що флегматики виявляють у слабшому ступені зміни, спричинювані в обличчі та звуках голосу діяльністю сім’яної рідини; вони менш укриті волоссям, і колір останнього в них менш темний; різні соки їхні наділені слабшим запахом; нарешті, що прямо й найбільше впадає в око, вони менш схильні до любовних утіх.
Із усього наведеного буде вельми легко передбачити стан відчуттів, характер рухів і напрям схильностей.
Їхні відчуття не відзначаються жвавістю: звідси випливають слабкі й повільні рухи, цим же зумовлюється загальний напрям усіх схильностей до спокою. Оскільки життєві функції не зустрічають особливих опорів через м’якість і гнучкість усіх частин, флегматику зовсім не знайоме те неспокійне почуття, яким відзначається жовчний; йому найбільш властиве звичайне відчуття спокійного й солодкого благополуччя. Оскільки його органи зазнають лише слабких подразнень і оскільки враження, що їх отримують нервові закінчення, поширюються повільно, він не має ні жвавості, ні ясної веселості, ні рухливого характеру сангвініка. Функції та всілякі рухи здійснюються ним мляво: його життя позначене якоюсь посередністю й обмеженістю. Одним словом, флегматик відчуває, думає й діє повільно та мало.
§ IX
Відмінні властивості жовчного темпераменту надзвичайно виразні: вони становлять найрельєфніше виявлення життя, яке тільки помічається в людській природі. Проте деякі, вельми незначні зміни в істотних умовах цього темпераменту спричиняють цілком новий порядок явищ. Замість цих об’ємних, властивих йому легень і такої ж печінки припустімо вузьку й стиснену грудну клітку в поєднанні зі звичайною будовою надчеревної системи — і все змінює свій вигляд. Умови для опору доведено майже до крайнього ступеня, а тим часом засобів для його подолання не існує. Природжена міцність твердих частин особливо велика, а млявий кровообіг сприяє дедалі більшому піднесенню цієї міцності. Нервові закінчення наділені живою чутливістю, м’язи надзвичайно сильні, функції життя відбуваються з невсипущою енергією, але вони утруднені й ніби вагаються. Діяльне й усюди проникне тепло не допускає сковування в закінченнях, до того ж надзвичайно чутливих; воно не пом’якшує сухих волокон, не викликає в головному мозку того руху й того усвідомлення сили, моральна дія якого, здається, так необхідна для подолання стількох перешкод.
Я не стану досліджувати, чи залежить це утруднення під час виділення жовчі, цей застій крові в розгалуженнях ворітної вени та цей приплив її до губчастої тканини селезінки лише від стискання надчеревної ділянки і, отже, від стискання печінки, цього важливого органа, розміщеного в ній; чи ж особливий стан чутливості всіх черевних нутрощів водночас впливає на всі ці явища. В тілі тварини явище, що, здається, залежить від найпростіших причин, нерідко насправді належить до вельми складних. Утім, наведені мною причини очевидні й безсумнівні — цього досить. Утруднення кровообігу в усій системі ворітної вени, посилюване опором грудобрюшної перегородки та селезінки, задовільно пояснює повільність загального кровообігу, утрудненість усіх рухів, супровідне їм почуття неспокою й тягаря, брак довіри до власних сил, які, однак, є вельми значними, нарешті, дивовижності самого характеру відчуттів, що відрізняють меланхолійний темперамент. Насправді цей темперамент ми дослідили й змалювали риса за рисою.
Але ми маємо зазначити ще одну обставину, без розгляду якої, можливо, було б важко зрозуміти могутню енергію й наполегливу діяльність головного мозку в меланхоліків; я кажу про особливий вплив статевих органів.
У жовчних людей усі спонуки швидкі, усі прагнення рішучі. У меланхоліка утруднення в діяльності породжує спонуки, що відзначаються нерішучістю й обережністю: його почуття обдумані, бажання здійснюються, вочевидь, лише обхідним шляхом. Через це його схильності й прагнення набувають радше характеру пристрасті, ніж потреби; справжня мета нерідко, здається, зовсім випадає йому з поля зору: сильне збудження спричиняється одним предметом, а спрямовується воно цілком до іншого. Так, наприклад, любов, що для меланхоліка завжди становить вельми серйозну справу, може набути в ньому тисячі різних, спотворювальних її форм і зрештою стати невпізнанною для ока, не звиклого стежити за нею в усіх її перетвореннях. Тим часом уважний спостерігач зуміє відшукати її всюди: він знайде її і в суворості виняткової моральності, і в забобонному захваті, і в тих незвичайних хворобах, які колись робили з людей обох статей пророків, віщунів, піфій, довкола яких і досі не перестають збиратися неуківські люди всіх верств суспільства; він вкаже на неї в уявленнях і схильностях, що, здавалося б, зовсім сторонні первісному спонуканню, він упізнає її навіть у навмисно накладеному на себе забобонному чи мрійливому самовоздержанні. У меланхоліка вплив уже однієї насінної рідини надає особливої життєвості всім враженням, спонукам, рухам: саме вона й збуджує в глибині мозкового органа ті дивовижні сили, які так часто використовуються ним для переслідування привидів і для створення мрійливих теорій.
Хіба не справедливо, що дотепер ми лише крок за кроком ішли за вченням давніх грецьких лікарів, підтверджуючи його анатомічними фактами й викладаючи його з нової точки зору?[18] Справді, чим уважніше ми вдивлятимемося в живу природу, тим більше переконуватимемося в слушності їхніх спостережень, хоча, втім, щодо окремого питання, що становить предмет нашого теперішнього дослідження, ми не можемо прийняти ні їхніх пояснень, а отже, і того способу вислову, який через це вони були змушені вживати.
Нам, однак, лишається розглянути деякі обставини, на які давні не могли звернути уваги, але з’ясування яких, тим не менш, необхідне для доповнення того нарису темпераментів, який ми намагаємося окреслити.
§ X
Уважне вивчення людського тіла показує нам, що хоча життєві сили й випливають усі з одного й того самого джерела, проте, здійснюючи окремі функції, вони зазнають видозмін, які вкарбовуються в них і відрізняють їх одну від одної. Ця відмінність особливо стає очевидною в таких випадках, коли ці сили перебувають у найрізноманітніших взаєминах між собою. Ми вже бачили, що здатність до руху не завжди перебуває в прямому відношенні до чутливості. Окрема частина тіла або навіть усе тіло може бути наділене слабким ступенем чутливості й водночас могутньою рухливістю; або ж — бути малорухомим і вельми чутливим: звідси випливає відомий розлад між чутливими силами та руховими, або, точніше, між чутливою енергією нервової системи й способом її вияву в органах руху.
Не входячи до розгляду висновків, що випливають із цього загального явища, а особливо залишивши осторонь докази, які його підтверджують, ми подаємо його в іншому вигляді й ставимо такі положення.
- Трапляються люди з переважанням мозкової та нервової системи над м’язовою.
- Трапляються й такі, у яких, навпаки, органи руху переважають над чутливими.
- Переважання нервової системи може траплятися спільно і з міцними, і зі слабкими м’язами.
- З міцними м’язами воно породжує живі й стійкі відчуття, зі слабкими м’язами викликає живі, але поверхові відчуття й надає різним функціям надзвичайної рухливості.
- За переважання м’язової системи це останнє залежить або від природної міцності волокон, або від незвичайного впливу на неї нервової системи.
- Отже, визнаючи почергове переважання одних окремих органів над іншими, ми лише розширюємо це явище, а самі факти ведуть нас до застосування його до обох головних систем органів.
Переважання нервової системи, вочевидь, іноді залежить від більшої кількості мозкової речовини, але безсумнівно також, що часто воно не залежить від цієї обставини. Більший за об’ємом головний мозок, товстіший спинний мозок, нервові стовбури більшого діаметра справді трапляються в деяких людей із переважанням жвавості відчуттів над силою рухів. Але це панування чутливості часто приховане в таємницях організації мозкової системи: воно може залежати від якості або кількості рідин, що циркулюють чи виробляються в ній, від ще невідомих нам відношень чутливого органа до інших частин організму.
Якою б, утім, не була причина або джерело переважання чутливості, цей стан виявляється очевидними ознаками й безсумнівними явищами. М’язова діяльність позначається слабкістю; функції, що потребують особливої участі рухів, хиріють. Водночас помітно, що кількість вражень зростає, що уважність загострюється, що всі функції, які безпосередньо залежать від головного мозку або передбачають живу симпатію з ним якогось іншого органа, набувають незвичайної енергії. Тим часом інші функції, особливо ослаблені, поступово змінюють найближчі до них. Рівновага життя в різних частинах тіла порушується; воно розливається по них нерівномірно й зосереджується в деяких, найбільш чутливих місцях; а коли це порушення рівноваги переходить за певні межі, то тягне за собою хвороби, які не лише довершують ушкодження ослаблених органів, а й збурюють та спотворюють саму чутливість.
Ця схильність особливо помітна в людей, які виявили передчасну пристрасть до розумових занять, наук і мистецтв.
Ми сказали, що переважний вплив головного мозку може позначитися і на міцних волокнах, і на слабких. У першому разі він викличе глибокі й наполегливі спонукання, у другому — легкі й швидкоплинні. Але неважко уявити собі, який вплив має справити сама ця відмінність на природу й характер понять, прагнень і схильностей. У першому разі я передбачаю тривалі пориви, невгасний ентузіазм, пристрасні бажання; в останньому — незліченні, безперервно одне за одним наступні й такі, що взаємно знищують одне одного, спонукання, швидкоплинні уявлення та схильності, які з’являються і зникають, немов кола на збуреній поверхні води.
Якби ми захотіли тепер суворо розмежувати обидва ці видозміни загальної людської природи, то ще ясніше побачили б, що вони насправді розпадаються на два цілком відмінні темпераменти. А якби ми поглянули на них щодо їхньої фізіологічної класифікації, то помітили б, що один спеціально належить чоловікові, інший особливо властивий жіночій природі; це, втім, не означає, що жінка не може іноді наблизитися до чоловіка випадковою міцністю волокон, або чоловік — до жіночої організації своєю м’язовою слабкістю чи рухливістю, але те, що мінлива чутливість матки завжди зумовлює між обома статями різницю, сліди якої помітні навіть у таких випадках, що, здавалося б, являють собою ознаки, найтісніше переплетені між собою.
Ми сказали також, що переважання м’язової сили, у супроводі слабкості й повільності вражень, може залежати або від первісного, уродженого самою організацією нахилу, або від деяких випадкових змін у нервовій діяльності та її впливі. Останній випадок, здається, зовсім не стосується нашого дослідження; він виходить за межі правильного порядку природи й зазвичай спричиняє справжній, хворобливий стан. Тим часом його явища можуть слугувати для роз’яснення тих, що окреслюють перший; можливо навіть, що й він залежить також від первісного розташування організму, але розташування прихованого й такого, що виявляється лише тоді, коли певні випадкові причини викличуть його до діяльності. Отже, його варто згадати.
Із давніх часів було помічено, що найміцніші люди, м’язи яких наділені особливим об’ємом і особливою силою, зазвичай менш чутливі до вражень. На думку давніх, атлети не мають звички вдивлятися в предмети зблизька. Їхній первообраз, Геркулес, попри своє божественне походження, уславився радше мужністю, ніж кмітливістю, і сатиричні поети не раз дозволяли собі приписувати йому те, що звичайною мовою називається просто дурістю, й розважали народ, кепкуючи з нього.
Гіппократ зауважує, що крайній ступінь атлетичної сили стає хворобою, і навіть правильно пояснює це зауваження. Стан тіла, каже він, щомиті змінюється, і коли воно доходить до останнього ступеня благополуччя, то може змінитися лише на гірше. Але це не єдина причина; можливо, вона навіть не найближча. Люди, у яких фізична чутливість притуплена могутньою м’язовою силою, згодом помічають розлади у своєму здоров’ї, але, перш ніж вони звернуть на це увагу, хвороба зазвичай уже встигає далеко просунутися. Окрім того, ці могутні для виконання рухів організми, вочевидь, наділені певною мірою лише механічною силою: справжня енергія, енергія власне нервової системи, частіше трапляється в тілах, на вигляд крихких і слабких. Найменшого розладу в здоров’ї нерідко буває досить, щоб зламати сили носія й чорноробочого. Вони не лише схильні до запальних і гострих гарячок, а й у лікуванні від усіх хвороб потребують особливо обережного поводження з їхніми силами. Рясні кровопускання й надмірне вживання проносних швидко їх виснажують і вбивають. Балью, здається, першим зробив це зауваження щодо проносних. Я мав багато нагод перевірити його в міських лікарнях і помітив, що зловживання кровопусканнями, до яких там вдаються з якоюсь скаженою запопадливістю, ще згубніше.
Я, втім, побіжно вказую на ці лікарські міркування лише тому, що вони проливають певне світло на предмет нашого дослідження.
Тепер, отже, ясно, що слід розуміти під словом м’язовий темперамент (musculosum-torosum, як висловлюється Галлер), бо саме він і є тим самим, про який ми говорили: ми лише визначили й описали його з більшою вірністю та точністю.
Не потрібно великої праці, щоб показати, що умова, яка відрізняє цей темперамент, необхідно має надати особливого відбитку всім виявам; що між людиною, яка живо або глибоко відчуває, і людиною, що живе виявами фізичної сили або її усвідомленням, мають існувати корінні відмінності; що їхні схильності можуть здаватися, вочевидь, такими, що належать до двох окремих порядків буття; подальше життя та його обставини, розвиваючи й зміцнюючи несхожі властивості, мають провести ще різкішу межу відмінності між ними.
Що ми сказали про силу фізичну, те маємо сказати і про силу моральну: що менше та й інша зустрічають опору з боку зовнішніх предметів, то менше вони навчають нас пізнавати їх. Наші уявлення про предмети, на які ми діємо з безсумнівною могутністю, завжди неповні або хибні, бо ми не відчуваємо потреби розглядати їх із різних точок зору. Звичка робити сильні рухи, усе брати штурмом і груба потреба безперервно вправляти механічні здібності роблять нас здатними нападати, але не спостерігати, руйнувати й перевертати все догори дриґом, але не поширювати свою владу мирним застосуванням законів природи, не впорядковувати й не оживляти новими їхніми сполученнями. Захоплені могутньою й безперервною діяльністю, що майже завжди випереджає голос розсудку, так що останній часто стає неможливим, ми в такому разі коримося спонуканню, нерідко позбавленому навіть проблиску інстинкту.[19] Нарешті, цей безперервний, надмірний рух, який лише один у розглядуваному випадку може дати нам усвідомлення нашого існування, стає дедалі необхіднішим, подібно до того, як при надмірному вживанні міцних напоїв виробляється звичка до сильних і штучних вражень, які вони спричиняють.[20]
Індивідуальне життя полягає у відчутті: загалом, щоб людина жила, необхідно, аби вона відчувала. Почуття становить її першу потребу. Але, зокрема, та людина, про яку йдеться, відчуває лише тоді, коли перебуває в русі. Поза ним її чуттєвість тьмяна, невизначена, безсила. Переважно позбавлена рясного джерела уявлень і спонукань, вона неминуче існує лише в найобмеженішому колі понять і грубих схильностей.
Я не стану входити в дальший розгляд того, що має випливати з цих живих, численних і глибоких вражень, з одного боку, та рідкісних, тьмяних, безсилих відчуттів — з другого; з цього настрою, який, унаслідок звичного відчуття певної відносної м’язової слабкості, неминуче спонукає замислитися над засобами відшкодувати те, чого бракує в руховій силі, кращим використанням тієї, що є; з цього випливає те, що тоді більше думають, ніж діють, і перш ніж узятися до діяльності, зазвичай уже багато надумали; ані того, що випливає з іншого, цілком протилежного настрою, який, унаслідок власного усвідомлення своєї сили, безперервно спонукає нас до діяльності, робить її необхідним відчуттям життя й породжує звичку все розглядати, все оцінювати з погляду сили та її надто часто переможного значення.[21]
Нам слід ще сказати кілька слів про випадкове порушення рівноваги, внаслідок якого сили, спершу витрачені в нервах, раптово переходять у м’язи, і навпаки, коли на деякий час підвищується чуттєвість через зниження рухових здібностей. Для повного з’ясування цих нових явищ необхідно було б увійти в докладні подробиці й слід було б навіть розглянути з загального погляду вплив хвороб на залежні від них моральні схильності. Я маю намір зробити це в одному з наступних Мемуарів. Тут же я обмежуся вказівкою на кілька зауваг або, радше, на кілька добре досліджених фактів.
Випадкове переважання м’язових сил може трапитися за двох цілком протилежних обставин: або волокна вже від початку були наділені певною енергією, або, навпаки, м’язи перебували в стані крайнього розслаблення. Прикладом першого випадку можуть бути божевільні та деякі епілептики; другий постає перед нами в істеричних жінках слабкої статури, які під час конвульсивних нападів нерідко набувають сили, з якою не можуть упоратися кілька здорових чоловіків. І в тому, і в тому разі, у міру того як виявляється й розвивається ця надприродна енергія рухових органів, тією самою мірою слабшає чуттєвість, а переміна, що настає в м’язах, завжди залежить від попередньої їй переміни в нервовій системі. Ось що безсумнівно доводить, що в звичайних випадках цього самого переважання стан рухових волокон залежить від способу діяльності нервів; що посилений рух постає тут лише видозміною почуття, до напруження якого він, очевидно, наблизився, щоб стримати його й послужити йому противагою. Це, нарешті, доводить, що коли почуття притуплюється й поступається місцем рухові, то це знову-таки відбувається внаслідок функціонування чутливої системи.
Отже, я збільшую кількість головних, або простих, темпераментів. Замість чотирьох я визнаю шість:
- темперамент, що вирізняється сильним розвитком грудної клітки, енергією органів відтворення, гнучкістю твердих частин і пропорційною кількістю рідин: він відповідає сангвінічному темпераменту давніх;
- темперамент, у якому до двох перших умов, тобто до сильного розвитку грудної клітки та енергійного впливу статевих органів, додається значніший об’єм, або сильніша діяльність печінки, і більша міцність усіх твердих частин тіла: це — темперамент жовчний;
- темперамент, у якому органи відтворення зберігають велику енергію, але грудна клітка вузька, а всі тверді частини наділені надзвичайною міцністю; печінка й уся надчеревна система перебувають у стисненні: цей темперамент посідає в нас місце меланхолічного;
- темперамент, у якому статева система й печінка не наділені особливою діяльністю, тверді частини нещільні, кількість рідин значна, і тому, попри великий об’єм легень, кровообіг відбувається повільно й мляво, теплота, що ними виробляється, не є рясною, переродження соків властиві всім органам; це — флегматичний, або мокротний, темперамент;
- темперамент, що вирізняється переважанням нервової, або чутливої, системи над м’язовою, або руховою;
- нарешті, темперамент, що, навпаки, вирізняється переважанням рухової системи над чутливою.
Ці шість темпераментів змішуються й переплітаються один з одним. Кількість, у якій вони змішуються, так само буває різною, як і саме поєднання та переплетення, а останні можуть бути такими ж численними, як і різні ступені напруження та відтінки, на які здатен кожен темперамент, тобто, так би мовити, до безконечності. Але легко звести до цих головних відділів усі фізіологічні випадки, які дає спостереження. Кожен із цих випадків може бути розглянутий із двох боків, цілком відповідних один одному; я хочу сказати, з боку фізичного і з того, який називають моральним. Додам, що їхнє вивчення й правильна оцінка взаємних відношень між ними потребують лише систематичного застосування загальних законів, що безпосередньо випливають із усього, сказаного нами вище.
Звернення до прикладів, особливо якщо це має бути зроблено з користю, завело б нас у дрібні подробиці. Втім, ці приклади самі собою постануть у великій кількості перед кожним уважним і звиклим до роздумів спостерігачем.
§ XI
Повертаючись до загального змісту цього Мемуара, легко було б визначити, який із темпераментів є найкращим, який можна було б розглядати як загальний тип людської природи. Очевидно, що всі сили, всі органи, всі функції мають у ньому перебувати в найдосконалішій рівновазі. Але чи не становить такий темперамент насправді абстракції, суто ідеального взірця? Чи існував він коли-небудь у дійсній природі? Мабуть, ні. І якби природа іноді створювала людей за цим взірцем, то тим імовірніше, що погані умови життя не забарилися б спотворити таку щасливу, первісну організацію. Спостереження показує нам лише, що найдосконаліший темперамент — це той, який найближче наближається до цього типу. Людина, в якій між чутливими й руховими силами існує цілковита рівновага, в якій жоден орган не переважає помітно над іншими ні обсягом, ні діяльністю, в якій усі функції здійснюються найправильнішим і, якщо можна так висловитися, до точності пропорційним чином, така людина, безперечно, наділена темпераментом, що обіцяє однакове здоров’я як для тіла, так і для душі, найбільшу кількість мудрості й щастя. Якщо ж вона навчиться вносити ту саму пропорційність і ту саму рівновагу у використання своїх здібностей; якщо зуміє стримувати одну схильність іншою; якщо не зловживатиме силами жодного органа й триматиме інші в безсиллі та бездіяльності, то, як ми вже зауважили, вона не лише всебічніше й досконаліше скористається кожною миттю життя, а й усі ймовірності, що ручаються за тривалість такого щасливого й бажаного життя, зійдуться на її користь.
Але звички, сказав я, нерідко здатні видозмінювати темперамент.[22] Можна поставити запитання: чи не здатні вони також цілком знищити або змінити його; чи не залежить темперамент навіть лише від самих звичок; чи не одне тільки повільне й поступове їхнє впливання формує його? Відповіддю на це є факти, і ці факти самі собою постають перед спостерігачем.
Спостереження показує нам, що темперамент справді може бути видозмінений до певної міри деякими обставинами, тобто умовами життя, якщо надати цьому слову найширшого значення; але воно ж показує нам, що добре виражений темперамент не змінюється. Із припиненням випадкових обставин, які пом’якшують або стримують його вияви, він знову відновлюється; коли вплив цих обставин триває надмірно довго, то нерідко вони мало-помалу втрачають свою силу, і первісна природа виявляється з усіма своїми ознаками.
Спостереження також показує нам, що властивості організації передаються батьком і матір’ю дітям; що вони зберігаються, немов незгладні риси, серед найрізноманітніших умов виховання, клімату, занять, способу життя; серед усіх безперервних, поєднаних впливів, яких вони зазнають; перед ними виявляється безсилим саме час.
І якби людські породи ніколи не змішувалися, то все свідчить на користь того, що фізична організація, властива кожній із них, імовірно, вічно передавалася б із покоління в покоління, так що люди будь-якої епохи являли б у цьому відношенні точнісінько людей попереднього часу.
Це й справді спостерігається в народах, у племенах і в поколіннях, у яких родини не змішуються шлюбами, у тих племенах, які в географічному й громадянському відношенні хоч і живуть разом з іншими народами, але не змішують своєї крові з чужою, ледь визнаючи своє первісне споріднення з нею. Саме серед них і трапляються темпераменти з найрізкішими й найчистішими рисами. Ймовірно, з тієї самої причини в давніх греків, стиснених на незначному просторі землі, що жили всередині окремих міст і були поділені на племена, які не легко спілкувалися одне з одним через природні межі, темпераменти були незрівнянно виразніші й типовіші, ніж у новітніх народів, у яких торговельні зносини прагнуть до змішування всіх порід, усіх форм, усіх кольорів.
Це загальне явище й наслідки, що з нього випливають, підтверджуються, крім того, дослідженням спадкових хвороб. Ці хвороби, безперечно, залежать від умов, що керують утворенням зародка: це не підлягає сумніву. Ба більше, вони, здається, є вродженими самій організації: адже найточніші спостереження дають підстави думати, що вони значно важче піддаються лікарському мистецтву, ніж більшість випадкових хвороб. Можна призупинити напади такої хвороби, можна замаскувати саму хворобу, видозмінити її або надати їй нового напряму, але, вочевидь, не можна вилікувати її радикально. Проте ці хвороби можуть мати, і справді мають, значний вплив на властивості організації. Нерідко можна побачити, що темперамент підтримується в родинах лише хворобливим станом, який передається від батьків до дітей, бо темперамент у своїй крайній мірі є справжньою хворобою, а всяка хвороба наближає організм до якогось порядку фізичних умов, означуваних словом темперамент.
Висновок
Мудро зваженими законами життя й наполегливим їх виконанням, безперечно, можна справляти значний вплив на самі властивості організації; отже, є можливість поліпшити окрему природу кожної людини; цей предмет, такий гідний уваги мораліста й друга людства, заслуговує на те, щоб до нього були спрямовані всі дослідження фізіолога й лікаря-спостерігача. Але якщо є можливість змінити на краще кожен темперамент окремо, то можна справити ще ширший і ще глибший вплив на всю людську природу, одноманітною й безперервною систематичною дією на всі покоління, що змінюють одне одне. З такої точки зору недостатньо гігієни, яка обмежується правилами, що застосовуються до різних обставин, у яких може опинитися кожна людина зокрема: вона сміє йти значно далі; вона має розглядати рід людський як неподільне ціле, фізичне виховання якого доручено їй, а нескінченна тривалість його існування дає їй засоби безперервним своїм впливом мало-помалу наближати його до досконалого типу, про який його первісний стан не дав ані найменшого навіть натяку: одним словом, необхідно, щоб гігієна прямувала до всебічного вдосконалення всієї людської природи.
Якщо ми так дбайливо дбали про засоби поліпшити й зробити вродливішими породи тварин, корисні й приємні рослини; якщо ми сотні разів виправляли породи коней і собак; якщо ми переносили, прищеплювали, доглядали тисячею способів плоди й квіти, то чи не заслуговує на сором наше цілковите недбальство щодо людської породи! Наче ця справа нас зовсім не стосується, наче нам незрівнянно дорожчі великі й дужі бики, ніж міцні й здорові люди, пахучі персики та вкраплені цяточками тюльпани, ніж розумні й добрі громадяни!
У цьому відношенні, як і в багатьох інших, давно вже пора прийняти погляди, гідніші епохи відродження; пора вже наважитися застосувати до самих себе те, що нам так щасливо вдавалося щодо багатьох супутників нашого існування, наважитися переглянути й виправити справу природи. Сміливе підприємство, що по-справжньому заслуговує всієї нашої дбайливості й, вочевидь, найліпше вказане нам самою природою. Адже хіба не від неї, по суті, дістали ми цю живу, симпатичну здатність, завдяки якій ніщо людське не лишається нам чужим, яка переносить нас у будь-який клімат, у якому тільки може жити й відчувати людина, яка повертає нас у середовище людей і діяльності минулих часів, яка спонукає нас брати участь у бутті всіх прийдешніх поколінь? Таким чином можна було б урешті-решт викликати у величезній кількості людей рід рівності в здібностях, якого не існувало в первісній організації і яке, подібно до рівності в правах, послужило б до поширення світла й до вдосконалення людського розуму.
Але й за такого порядку речей не слід думати, ніби спостереження не відкрило б і тоді помітних відмінностей, то щодо властивостей і спрямування живих фізичних сил, то щодо здібностей і властивостей мислення та бажання. Рівність існувала б лише загальна, а в окремих випадках вона була б тільки приблизною.
Погляньте на кінний завод, у якому з однаковою дбайливістю й за одним і тим самим планом виховується порода добірних коней: останні не цілком однаково піддаються одному й тому самому вихованню, вони не однаково здатні до одного й того самого роду рухів. Усі вони, щоправда, добрі й бадьорі; в усіх є навіть багато спільних рис, що свідчать про спорідненість між ними: проте кожен кінь має власну фізіономію, свої переважні властивості. Одні впадають у вічі своєю силою, інші — запальністю, легкістю й красою; одні більш непокірні, палкі, нестримні, інші від природи лагідніші, уважніші, слухняніші тощо, тощо. Те саме й у людській породі, вдосконаленій тривалим, культурним, фізичним і моральним вихованням: окремі риси все ж неодмінно відрізнятимуть людей.
Окрім того, в цьому відношенні, як і в безлічі інших, між людиною та рештою тварин існує величезна відмінність. За кількістю чутливості та за її надзвичайною витонченістю людина підпорядкована впливові незліченної множини предметів; тому ніщо не може бути безглуздішим за бажання звести всіх людей до цілком одноманітного й спільного типу. Люди, якими ми уявляємо їх у цю мить, були б однаково здатні до суспільного життя; але вони не були б однаково здатні до всіх суспільних функцій: спосіб їхнього життя не був би цілком однаковим, а темперамент, як особисте розташування понять і прагнень, являв би спостерігачеві ще безліч відмінностей.
Отже, лише подібні погляди можуть слугувати підставою для поступового вдосконалення приватної й суспільної гігієни; адже чи йдеться про застосування її законів до окремого, часткового випадку, чи потрібно застосувати їх до загальних і всебічних явищ життя всього людського роду, слід починати з дослідження будови й функцій тваринних частин; треба знати фізичну людину, щоб вивчення її моральної природи принесло користь, щоб навчитися керувати схильностями розуму й бажання — властивостями органів і темпераменту. І чим далі ми просуватимемося цим безконечним шляхом удосконалення, тим відчутнішим буде важливе значення предмета нашого дослідження, так що наші нащадки будуть дуже здивовані, коли побачать, що в народів, які вважалися просвітленими і справді були такими в багатьох відношеннях, цей предмет не мав особливого значення ні в їхніх учених теоріях, ні в найславетніших закладах для виховання.
[1] Це, втім, не заважає існуванню життя і в частинах, позбавлених нервів, і навіть виявові в них за певних умов досить живої чутливості.
[2] Тобто вісімнадцятого століття.
[3] Напруженість світла, що його випромінюють фосфоричні тварини, залежить від життєвої енергії їхньої або від ступеня їхнього збудження. Це світло особливо, наприклад, яскраве в період їхнього кохання: вочевидь, у багатьох порід воно навіть призначене слугувати ознакою, за якою самець відшукує самку: в такому разі воно буквально виконує роль світильника кохання.
[4] Гальванічний стовп справляє на мінеральні речовини такий самий вплив, як і звичайна електрична машина; але з цього не можна висновувати, що м’язові волокна не нагромаджують частки електрики, якщо з них скласти батарею або стовп; проте все ж лишається нез’ясованим, чому вони зберігають здатність скорочуватися ще певний час після смерті й втрачають її поступово, єдино внаслідок простого повторення збуджень.
[5] Що насправді й трапляється.
[6] Саме так було зроблено дослід Вакка-Берлінґ’єрі; принаймні так його описано в журналах. Але здається, що цей виклад не зовсім точний, або, принаймні, в окремих випадках, за яких дослід удавався, дію можна було пояснити відомими законами подразливості або самим гальванізмом, коли збудження було викликане стовпом чи різними металами.
Усі ці питання, як би вони не були розв’язані, не мають стосунку до сутності викладеного нами вчення. Тому я нічого не змінюю в тексті, хоч мені не невідомо, що мій виклад, можливо, і не видасться цілком узгодженим із дослідами останнього часу. А питання, що стосуються тваринної електрики, здаються мені ще недостатньо з’ясованими, щоб я наважився прийняти щодо них якусь певну думку. (Рік VI.)
[7] Що б там не казали спочатку з цього приводу у Франції, цей дослід чудово вдається, і пояснення, яке я пропоную, можна вважати правдоподібним. (Рік XIII.)
[8] Понад два роки тому я висловив ці припущення щодо явища, яке називають гальванізмом. Багато вчених також намагалися довести його тотожність із електричною рідиною. Останні досліди, проведені комісарами Інституту, особливо ж досліди Гумбольдта, вочевидь, сильно похитнули цю теорію. Я чекаю на більш задовільні факти, щоб остаточно прийняти якусь думку; до цієї ж хвилини я вирішив нічого не змінювати в тому, що написав із цього приводу. Втім, читачеві неважко помітити за обережністю, з якою я висловлююся, і, смію думати, за всім характером моїх висновків від часткових фактів до загальних законів, що я завжди готовий повернутися назад, якщо дослід і спостереження висловляться проти мого погляду. (Рік VI.)
Досліди знаменитого вченого Вольти, вочевидь, не залишають жодного сумніву в тотожності гальванічної рідини, або збуджувальної причини, якій дали цю назву, з електрикою. Досліди, зроблені останнім часом в Англії, дали такий самий результат. Попри це, я все-таки залишаю в тексті й у примітці під ним те, що написав у IV і VI роках, доки фізики не дійдуть цілковитої згоди. (Рік X.)
[9] Я наведу імена лише моїх шанованих співробітників Бертолета і Дейє, яким наука завдячує стількома прекрасними відкриттями й такими цінними працями; але я не забуваю, що багато інших (як-от громадянин Дюпюїтрен) заслуговують на згадку, якби я в моєму дослідженні вдавався до більших подробиць.
[10] Гумбольдт здійснив кілька дослідів у цьому напрямі щодо гальванізму: але він мав на увазі різну подразливість частин, а не відмінність, що випливає із самого поєднання речовин, з яких складаються ці частини. (Рік VI.) Багато висновків Гумбольдта формально спростовано його подальшими дослідами, і наведені в його книзі сталі факти він зведено до загальних законів тваринної електрики. (Рік X.)
[11] Або, принаймні, губляться на поверхні твердих частин, наділених такими властивостями.
[12] Коли ослаблення доходить до виснаження всієї системи або одного з її окремих осередків, то воно, щоправда, підвищує в них чутливість, але опосередковано або другорядно; безпосередня ж або первісна його дія завжди притуплює чутливість.
[13] Перш ніж перейти до подробиць щодо умов організації та зовнішніх ознак, які зазвичай пов’язані з явищами, властивими кожному темпераменту, я вважаю за необхідне нагадати те, що вже було сказано в першому Мемуарі: саме, що ці ознаки й ці умови не можна вважати постійними, безсумнівними вказівками. З фізіономією та зовнішніми або органічними формами одного темпераменту можна мати темперамент цілком протилежний, і лікареві нерідко необхідно мати дуже загострений погляд, щоб не впасти в найгрубішу помилку. Але й самі ці неправильності підпорядковані певним законам, яких я тут не викладаю, бо вони не стільки можуть слугувати для з’ясування нашого питання, скільки допомогти лікареві в деяких утруднених для нього обставинах.
[14] Рясність волосся, здається, зазвичай залежить від помітнішого впливу органів запліднення; діяльність же останніх, своєю чергою, дивним чином залежить від стану грудей, і ніщо так дійсно не пробуджує її, як значніша теплота й жвавіший кровообіг.
[15] У випадку, який я наведу нижче, гнучкість, або, точніше, м’якість, стає надзвичайною.
[16] Або, точніше, слизові часточки перетворилися на білковину.
[17] У цьому темпераменті легеня часто буває переповнена й стиснена надзвичайною кількістю жиру, так що як орган дихання вона має незначну силу, тобто приймає і, особливо, розкладає меншу кількість повітря.
[18] Давні стверджували, що кожен із чотирьох темпераментів зумовлюється переважанням або крові, або жовчі, або лімфи, або чорної жовчі (виділень селезінки?). Але 1) у жовчному темпераменті судини більшого калібру, і вони розтягнутіші, ніж у сангвініка; 2) вельми сумнівно, щоб вплив жовчі був головною умовою, яка встановлює й відрізняє жовчний темперамент; 3) можна припустити, що рясність лімфи у флегматика становить лише наслідок слабшої діяльності твердих частин і що, отже, вона є однією з головних ознак цього темпераменту, але не зумовлює його формування; що в нестачі міцності у волокнах і в слабкій енергії самої чутливої системи слід шукати причину його, а видимий стан органів і характер функцій, або їхніх результатів, становить лише наслідок цього; 4) іноді трапляється певне переродження жовчі, яке надає їй вельми темного кольору й гострих властивостей; ще частіше трапляються блювання та випорожнення чорних або чорнуватих речовин, що складаються з переродженої крові, але чорна жовч, таку, як її описують давні, тобто як природний сік в організмі, власне, зовсім не існує.
[19] Примітно, що найзапекліші п’яниці зазвичай належать до того темпераменту, головні риси якого ми тут навели.
[20] Щоправда, ці спонукання стосуються предметів, що не входять до сфери інстинкту.
[21] Ця нерівність у енергії або в готовності до різних функцій може траплятися в одній і тій самій системі органів або в одному й тому самому органі, так само як у різних системах і в різних органах. Головний мозок, наприклад, часто буває здатний лише до певних функцій; м’язи взагалі й навіть той чи той м’яз зокрема виконують певні рухи з особливою силою, легкістю та спритністю. Але ці відмінності, які можуть бути вродженими або набутими, не утворюють нових темпераментів: отже, вони не належать до нашої теми. Втім, я матиму нагоду поговорити про це в іншому місці.
[22] Я повернуся в окремому мемуарі до питання про набуті темпераменти.