Загальні міркування про вивчення людини та про взаємини між її фізичною організацією і її розумовими та моральними здібностями (Кабаніс)

Перший мемуар із книги Кабаніса — «Відношення між фізичною та моральною природою людини» (1802).
Переклад із французької П. А. Бібікова. 
Передруковано групою Echafaud з первісного документа, з дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено за розділами.
Інші розділи можна знайти тут.

Вступ

Велику й прекрасну ідею, без сумніву, являє нам, громадяни, погляд на всі науки й на всі мистецтва як на щось цілісне й неподільне, або як на гілки одного дерева, пов’язані одним спільним джерелом походження, а ще більше — плодами, які всі вони покликані приносити й що полягають у вдосконаленні та щасті людини. Ця ідея не вислизнула від уваги давніх; усі галузі знання входили в них до науки мудрості. Вони розробляли мистецтва не лише тому, що останні дарували їм насолоду або безпосередню користь тим, хто присвячував себе їм, а й тому, що вивчення їх уважалося необхідним для пізнання людини й природи, а їхні прийоми — найкращими засобами для могутнього впливу на ту й на іншу. Генію Бекона судилося вперше подати в одній загальній картині всі предмети, охоплювані людською думкою, пов’язати їх між собою, розмежувати за відмінностями й указати як нові точки зіткнення, що можуть згодом відкритися між ними, так і нові поділи, які, безперечно, буде викликано глибшим їхнім вивченням.

У середині цього століття [XVIII століття] світове товариство мислителів, що утворилося у Франції, оволоділо цією думкою й цим планом. Воно втілило [1] те, що було задумано Беконом: воно розподілило за систематичним планом і поєднало в одному творі [«Енциклопедії»] головні засади й факти з усіх наук, з усіх мистецтв. Користь, принесена працями цього товариства, вийшла за межі охоплених ним предметів і, можливо, перевершила всі сподівання; розсіюванням упереджень, що отруювали джерело всіх чеснот або слугували для них хиткою основою, воно приготувало царство справжньої моральності; розбивши сміливою рукою кайдани, що сковували думку, воно приготувало визволення людського роду. Нащадки збережуть пам’ять про працю цих гідних пошани людей, які об’єдналися для боротьби проти фанатизму й для послаблення, принаймні, наслідків усякого роду сваволі; вони благословлять зусилля цих мужніх друзів людства; вони вшанують імена людей, що присвятили себе невтомній боротьбі з омана́ми; і серед благодіянь, які вони принесли, вони, безперечно, не забудуть заснування Національного інституту, влаштованого, здається, за їхнім планом. Справді, за поєднанням талановитих представників усіх галузей наук і за предметами викладання Інститут може вважатися справжньою живою енциклопедією і, за сприяння республіканського уряду, безперечно, йому неважко буде стати невичерпним джерелом світла й свободи.

Отже, думка про поєднання, розподіл і організацію як одного цілого всього того, що витворив людський геній, — кажу я, — сповнена величі. Але вона сповнена й істини: бо дослідження всього, що ми здобули, виявляє одні й ті самі дії думки, один і той самий порядок порівнянь. Вона сповнена й практичної користі: бо успіхи людини найбільше залежать від нового застосування всякого роду сил, якими вона оволоділа, до однієї, даної праці, а здібності, якими вона безпосередньо наділена природою, настільки обмежені, що їй необхідно набути штучних засобів, аби вийти з гнітючого стану своєї немочі.

Хоча всі галузі знання перебувають у спільному зв’язку, хоча всі вони взаємно освітлюють і зміцнюють одна одну, проте є між ними такі, що поєднані прямішими й численнішими відносинами, що надають одна одній ширшу, необхіднішу послугу; і хоча в очах мислителя не можна цілком відокремити успіхи однієї науки від успіхів інших, і всі вони однаково й постійно корисні, проте деякі з них можуть уважатися більш, а інші — менш корисними, залежно від точки зору, з якої їх розглядаєш. Таким чином, математичні науки мають безпосереднє застосування до фізики, хімія — до різного роду мистецтв; таким чином, відкриття, предметом яких є вдосконалення загальних прийомів промисловості, і поняття, спрямовані на перетворення суспільств, справляють пряміший вплив на успіхи взагалі всього людського роду; тим часом як удосконалення часткових прийомів у ручних ремеслах або поліпшення дієтики й моральності більше сприяє добробуту окремих людей. Бо добробут менше залежить від широти наших засобів, аніж від доброго вжитку тих, що є під рукою; і доти, доки не підуть пліч-о-пліч мистецтво користуватися життям із відкриттями, що дарують нам нові джерела насолод і нові засоби панування над природою, усі перемоги генія будуть безплідними для досягнення останньої й справжньої мети всіх його зусиль.

У розподілі різних галузей наук Інститут цілком ґрунтовно поставив поруч одні з одними й об’єднав в один відділ ті, що мають своїм предметом винятково філософію та моральність. Але нетрудно помітити, що вивчення фізичної природи людини є спільною основою для обох і що воно має становити для них спільну вихідну точку, аби знову не зводити їх на хитких підвалинах, які суперечать незмінним законам природи. Національний Інститут, вочевидь, мав намір у певному сенсі пролити світло на цю істину, покликавши фізіологів до відділення філософських наук, а сам ваш вибір указує їм шлях, яким мають бути спрямовані їхні зусилля.

Дозвольте, громадяни, сьогодні зайняти вас стосунками між вивченням фізичної природи людини та вивченням її розумових виявів; між систематичним вивченням розвитку її органів і відповідним йому вивченням її почуттів та пристрастей; стосунками, з яких виразно випливає, що фізіологія, філософія і моральність становлять три гілки однієї й тієї самої науки, яку з повним правом можна назвати наукою про людину [2]. Зайнятий винятково головним предметом мого дослідження, я, можливо, надто часто повертатимуся до нього; але якщо ви зволите вислухати мене уважно, то легко переконаєтеся, що точка зору, з якої я дивлюся на медицину, щомиті вводить її в царину наук моральних.

§ I

Ми відчуваємо, і від вражень, що їх отримують наші різні органи, однаковою мірою залежать як наші потреби, так і дія знарядь, якими ми володіємо для їх задоволення. Ці потреби пробуджуються, ці знаряддя приводяться в дію з першої хвилини життя. Слабкі рухи зародка в утробі матері, без сумніву, вже слід розглядати як перші ознаки справжнього тваринного життя, яким він починає користуватися власне від того часу, коли в ньому завершиться утворення власної системи живлення; але ці рухи залежать від тих самих причин, відбуваються за тими самими законами. Перебуваючи під безперервним впливом зовнішніх предметів, несучи в самих собі джерела не менш дійсних вражень, спочатку ми спонукаємося до діяльності, не даючи собі звіту в засобах, які маємо намір ужити, не складаючи навіть точного уявлення про мету, до якої прагнемо. Лише після повторених спроб починаємо ми порівнювати, судити, робити вибір. Такий шлях обирає природа; його сліди видно всюди. Починаємо ми з дії; потім підпорядковуємо правилам спонукання наших дій: останній предмет, що привертає нашу увагу, — це вивчення наших здібностей і способів їхнього вияву.

Отже, люди виконували вже чимало найхитромудріших занять, перш ніж навчилися накреслювати правила для їх виконання, тобто перш ніж створили відповідне до них мистецтво: вони скористалися для своїх потреб законами рівноваги й тяжіння, перш ніж дістали хоча б якесь уявлення про механічні закони. Так само, щоб ходити, щоб чути, щоб бачити, вони не чекали, доки ознайомляться з м’язами ноги, з органами слуху та зору. Точно так само, щоб міркувати, вони не чекали роз’яснення утворення думки й підпорядкування мистецтва мислення дослідженню.

Але ось вони вже вийшли з-під влади перших інстинктивних спонукань. Відтоді як вони керуються досвідом і порівнянням, відтоді як виконують і повторюють певні правильні заняття, вони склали судження, вони вивели аксіоми. Але їхні аксіоми й судження ще обмежуються лише окремими предметами, лише безпосередньою, практичною користю. Під гнітом потреби теперішнього часу вони не звертають погляду в далеке майбутнє: їхні правила мають на увазі тільки деякі часткові вияви, а найважливіші успіхи будуть долею тієї епохи, в яку загальніші закони охоплять собою цілі галузі занять, мистецтва. Доки люди не забезпечили собі існування, їм ніколи думати; навіть їхні взаємини, замкнені в тісне коло їхніх перших потреб, не можуть бути успішно спрямовані до цієї істотної мети. Але щойно вони об’єдналися в суспільства, як найсильніші між ними, особливо ж найрозумніші, негайно зуміли забезпечити собі засоби для вільнішого існування; щойно вони почали користуватися дозвіллям, як саме це дозвілля обернулося для них у гніт; у них почали розвиватися нові потреби, і їхня думка послідовно стала переноситися як на різні предмети природи, так і на самих себе.

Тут я обмежуся загальним і коротким викладом фактів, пов’язаних із успіхами раціональної філософії. Та й не вдаючись до великих подробиць, легко побачити, що майже всі люди, які з успіхом розробляли її, добре були обізнані з фізіологією, або принаймні що успіхи тієї й тієї науки завжди йшли пліч-о-пліч.

§ II

Звертаючись до найдавніших часів історії, а історія відкривається не раніше від устрою вільних грецьких народів [3] (раніше цього часу трапляються лише безглузді вигадки або алегоричні оповіді), так звертаючись, кажу, до цих перших часів, ми знаходимо, що люди, які займалися наукою мудрості, складали її винятково з трьох головних предметів, безпосередньо пов’язаних із вдосконаленням людських здібностей, моральності та людського благополуччя: 1) вони вивчали здорову й хвору людину, щоб ознайомитися із законами, що нею керують, і щоб навчитися зберігати або відновлювати її здоров’я; 2) вони намагалися накреслити для себе правила спрямування свого розуму на пошук корисних істин, і викладання їх оберталося або навколо методів окремих мистецтв, або навколо раціональної філософії, найзагальніші методи якої охоплювали всі мистецтва; 3) нарешті, вони спостерігали взаємини людей — взаємини, в основі яких лежать їхні фізичні й моральні здібності, але до їхніх спонукань вони вводили ще, як необхідні дані, деякі більш рухливі умови, як-от час, місце, уряд, релігію, якими намагалися пояснити всі правила життя й усі підстави моральності [4].

Щоправда, більша частина цих мудреців заблукала в марних пошуках першопричин, дієвих сил природи, які вони уособлювали в надзвичайно дотепних байках; але їхні теогонії були не більш як фізичними або метафізичними системами, як у нас — первісний хаос або порядок, які, безперечно, теж були б уособлені, якби це не було зроблено раніше. Вони користувалися ними, щоб підпорядкувати нестримну людську фантазію суспільним потребам; і всі ці перші благодійники людства, вочевидь, були переконані, що цілком законно обманювати народ, маючи на меті його власну користь; така розбещувальна доктрина могла, звісно, бути вибачальною доти, доки стільки згубних наслідків не довело її хибності, але визнавати її в більш просвітницьку добу було б неприпустимо.

Який би предмет дослідження ми не обрали, завжди доведеться починати зі стародавньої Греції. Усе, що відбувається цікавого в громадянському суспільстві, зосереджене, так би мовити, скупчено в ній перед нашими очима в коротшому проміжку часу й обмежене найменшим простором. Греція була колискою не лише мистецтва і свободи; філософія, всебічні уроки якої тільки й можуть удосконалити людину та всі її установи, ніби дивом теж народилася в ній разом із найпрекраснішою мовою, якою будь-коли говорили люди і яка так само легко служила органом думки, як зачаровувала уяву або зворушувала душу всіма чудесами красномовства й поезії. Яке шляхетне видовище являє нам ціла юрба людей, усі прагнення яких спрямовані на пошук засобів для поліпшення людської долі, для визволення народів від сваволі, для зміцнення суспільних зв’язків, для піднесення морального рівня суспільства тією енергією й витонченістю, поєднання яких ніколи й ніде не траплялося в такій мірі; і коли вони втратили всяку надію впливати на уряди, то принаймні намагалися — то в принципах сильної й суворої філософії, то в легших і світліших ученнях, то в зневажливому ставленні до всього, що бентежить нещасний людський рід, — намагалися, кажу я, дати притулок особистому щастю від переслідувань шаленої тиранії, несправедливого суду і навіть від фатальних ударів самої природи!

Серед цих благодійників людського роду, самих імен яких уже було б досить, щоб освятити пам’ять про народ, не менш, утім, гідний подиву і в багатьох інших відношеннях, слід особливо звернути увагу на кількох незвичайних геніїв. Піфагор, Демокріт, Гіппократ, Арістотель і Епікур посідають серед них перше місце. Хоча Гіппократ уславився власне своїми працями та успіхами в теорії, практиці й викладанні лікарського мистецтва, я все ж наводжу його ім’я поміж інших, бо він переніс, як сам каже, філософію в медицину і медицину у філософію. Усі п’ятеро створили методи й раціональні системи; вони пов’язали з ними принципи моральності; в основу цих принципів, систем і методів вони покладали фізичне вивчення людини. Не може бути сумніву, що причина великого впливу, справленого ними як на свій, так і на наступні віки, головно полягала в поєднанні предметів, які проливають одне на одне живе світло, і зіставлення яких так могутньо розширює, підносить і просуває вперед людську думку.

Марними були б наші зусилля відшукати в історичних пам’ятках точні уявлення про вчення Піфагора і про заслуги, яких він завдав людській науці: його твори загинули; його учні, надто прихильні до таємничості, до якої філософам, можливо, доводилося вдаватися через суспільне невігластво, розголосили лише смішний бік його вчення, і історики філософії мусили в цьому разі задовольнятися самими лише припущеннями. Але є інший спосіб оцінити Піфагора, а саме, ґрунтуючи оцінку на фактах. Його школа, найбільший і найкращий заклад, коли-небудь створений коштом приватної особи, протягом багатьох віків постачала законодавців для всієї стародавньої Італії, учених — геометрів, астрономів, лікарів — для всієї Греції і мислителів — для всього світу. Я не говоритиму про простий і справедливий, але так безжально спотворений уявою народу, що ще перебуває в дитинстві, погляд на вічне перетворення матерії; особливо я не стану наводити відкриттів, приписуваних цьому філософові в арифметиці, геометрії й навіть астрономії деякими вченими [5]: хоч вони й дають високе уявлення про його геній, але не мають жодного стосунку до предмета, що нас займає. Та я мушу згадати, що він перший увів обчислення у вивчення людини; що він намагався підпорядкувати механічним законам явища життя; що він помітив між періодами гарячкових пароксизмів, між розвитком тварин і зменшенням у них життєвої сили, з одного боку, та деякими поєднаннями, вираженими числами, з другого, певні співвідношення, підтверджені, вочевидь, спостереженнями наступних віків, співвідношення, систематичний виклад яких становить те, що в медицині називають вченням про кризи. Із цього вчення випливає не лише безліч корисних настанов для лікування хвороб, а й дуже важливі міркування щодо гігієни та фізичного виховання дітей. Можливо, з нього можна було б вивести ще деякі погляди на те, як правильніше спрямовувати розумову діяльність [6], як вгадувати час, коли стан органів надає їй більшої сили й точності, як зберігати її свіжість і не виснажувати її несвоєчасним напруженням, коли стан утоми потребує для неї спокою. Кожна людина може відчути на собі це почергове напруження й послаблення в діях думки; але було б надзвичайно корисно відкрити їхню сталу періодичність, засновану на законах самої природи, періодичність, з якої можна було б вивести правила поведінки в деяких окремих випадках, зумовлених різними умовами клімату, темпераменту, віку, одним словом, усіма обставинами, в яких може опинитися людина [7]. Частину матеріалів для цієї праці вже зібрано: спостереження могло б легко дати те, чого бракує, і тоді філософія поєднала б деякі положення Піфагора та одне з найкоштовніших відкриттів стародавньої фізіології із законами мислення, вивчення яких, без сумніву, має на меті лише полегшення й удосконалення самого мислення [8].

Про Демокріта можна сказати те саме, що й про Піфагора. Подробиці його вчення викрадено часом, і нам відомі лише його загальні погляди та висновки. Але вже й цих поглядів досить, щоб оцінити його геній і відвести йому належне місце. Він перший наважився накреслити механічну систему світу на підставі властивостей матерії та законів руху — систему, яку згодом прийняв і розвинув Епікур, що вже самим усуненням теогонічних нісенітниць указав своїм послідовникам безпомилковий шлях до пошуку засад моралі лише у властивостях людської природи та у взаєминах людей між собою. Демокріт відчував, що світ слід вивчати в ньому самому, у безсумнівних явищах, які він являє. Він відчував, крім того, що звичайний порядок явищ відкриває нам далеко не все; що можна змусити природу породити нові явища, які пролили б світло на зв’язок їх із уже відомими нам явищами або, так би мовити, запросити її показати останні з нової точки зору, яка дасть нам про них точніше уявлення. Одним словом, він указав на дослід як на новий засіб для віднайдення істини; серед давніх він один проводив досліди, якими згодом нові народи завдячували всім своїм успіхам і славі.

Тоді як співвітчизники вважали його божевільним, він займався розтином тварин. Для вивчення функцій думки він уважав за необхідне дослідження її знарядь. У зіставленні людської організації з життєвими функціями та моральними явищами він шукав розв’язання питань метафізики; на здібностях і потребах людини він ґрунтував її поведінку та обов’язки. Оскільки йому ще було неможливо робити спостереження над людськими трупами, розтин яких за загальним забобоном уважався жахливим святотатством, то він проводив дослідження над іншими породами й за аналогією робив висновки, яких не міг отримати з безпосереднього джерела. Так він поклав підвалини для праць, які за деякий час, за сприятливіших обставин, далеко просунули вперед Еразістрат, Герофіл і Серапіон, — праць, забутих, здається, упродовж багатьох століть, аж поки нарешті в новітній час їм не було надано більшої єдності та кращого методу.

Гіппократ, покликаний співвітчизниками Демокріта вилікувати останнього від божевілля, застав його за розтином головного мозку тварин, дослідженням якого він намагався розкрити таємниці фізичної чуттєвості й відкрити органи та причини, що породжують думку. Обидва мудреці бесідували про загальні закони всесвіту і малого світу (мікрокосму), або людини, якою обидва вони однаково займалися, хоч кожен із особливої точки зору, найбільш пов’язаної з головним предметом своїх досліджень. Із цієї бесіди [9] Демокріт, здається, ще міцніше переконався в тісному зв’язку між фізичним і моральним станом людини; а лікар, залишаючи його, вважав, що лікувати від божевілля слід було не уявного хворого, а його співвітчизників.

За кількома загальними поглядами, за деякими окремими висновками, що передбачають велику завершену систему, за характером, численністю та славою учнів або послідовників можна дійти висновку, що Піфагор і Демокріт були найбільшими геніями; але, знову ж таки, подробиці їхніх праць і вчень лишилися невідомими, тож не можна сказати, яких успіхів набула в їхніх руках раціональна філософія. Зовсім в іншому становищі перебуваємо ми щодо Гіппократа, бо до нас дійшла більша частина його творів. Оскільки лікарське мистецтво в них змішане й нерозривно поєднане з філософією, то, говорячи про одне, неможливо відокремити те, що належить іншому. Тому прошу дозволу вдаватися до деяких подробиць, які, повторюю ще раз, мають найтісніший зв’язок із медициною, але без яких, попри це, неможливо дати уявлення про філософський метод цього великого чоловіка [10].

Гіппократові належало впорядкувати не лише власні спостереження: він був сімнадцятим лікарем у своєму роді; послідовно ним було зібрано, зведено й заповідано, як дорогоцінну спадщину, факти, що передавалися від батька до сина, підмічалися людьми, які вирізнялися особливою проникливістю і не відверталися від дослідження природи заради книжної освіти. Крім того, Гіппократ мандрував усіма країнами, куди проникала бодай якась тінь цивілізації: він переписував описи хвороб, прибиті до колон храмів, присвячених Ескулапові та Аполлонові; він скористався спостереженнями й щасливими думками, висловленими самими ворогами його роду та вчення, учителями школи в Кніді, які не вміли читати у фактах, як він, але які, проте, мали нагоду зібрати їх велику безліч майже в усіх галузях лікарського мистецтва.

Лише переглянувши всілякі збірники й збагативши себе відомостями своїх попередників і сучасників, Гіппократ сам узявся до спостережень. Ніхто ніколи не мав кращих засобів для успіху на цьому терені, бо впродовж усього довгого життя він постійно й зі славою, якої не знала рівних, займався лікарським мистецтвом. У своїх Епідеміях він роз’яснює нам і дух, що керував його спостереженнями, і спосіб, який він застосовував для загальних висновків. Нині я не розглядаю цього твору з медичної точки зору; але він являє собою справжній зразок методу, і саме в цій своїй стороні він безпосередньо стосується предмета нашого дослідження.

Нелегко не помітити, до якої міри у Гіппократа спосіб роботи та її виконання відповідали суті предмета й поставленій меті. У цьому творі головна мета великого лікаря полягала в спостереженні хвороб, що панували в місті або в країні; у визначенні їхніх спільних ознак і відмінностей між ними; у дослідженні причин їхнього поширення та повернення, що залежать від умов місцевості, від стану атмосфери, від особливих змін погоди. Він відчував, що будь-який загальний погляд, який не випливає суворо з фактів, є не більш як порожньою гіпотезою: через це він завжди починає з дослідження фактів.

У хворої людини розвивається низка явищ: саме ці явища й становлять усе, що виразно виявляється і відчувається в хворобах. Гіппократ докладає всіх зусиль, щоб їх змалювати, і досягає цього кількома разючими, незабутніми рисами, що промовляють сильніше, ніж сама природа, бо вони поєднують і різко розрізняють найхарактерніші ознаки. Кожен опис постає в нього окремою картиною: стать, вік, темперамент, умови життя, заняття хворого ретельно позначаються в ній. Умови місцевості, її положення, її плоди, заняття мешканців, температура, пора року, атмосферні зміни, що передували їй, — ось ті випадкові обставини, які він збирає у своїх описах. Звідси виводяться найпростіші правила, за якими хвороби поділяються на загальні та часткові: вплив усіх наведених обставин на розвиток хвороб, визначуваний наочними зіставленнями й порівняннями, веде до безпосередніх і прямих висновків. Повторю ще раз: у його творах медицина ототожнена із законами методу або з його застосуваннями, і розділити їх неможливо. Слухачам моїм, утім, добре відомо, що в методі в певному сенсі вміщена вся раціональна філософія кожного віку і кожного письменника.

Афоризмичні книги Гіппократа подають нам ще загальніші висновки. Щоб уважати їх точними, необхідно, аби ці висновки узгоджувалися не лише зі спостереженнями самого Гіппократа, а й зі спостереженнями всіх віків і країн: необхідно, щоб усі, як уже зібрані факти, так і ті, які ще можуть бути зібрані, підтверджували їх або, так би мовити, слугували їм поясненням. Саме в них він улив свої незліченні матеріали, впорядкувати які й розташувати за строгим планом міг лише розум, подібний до його власного; і легко помітити, що в цих своїх творах він убачав найбільше право на своє безсмертя. Але Гіппократ не задовольнявся ні лікарською практикою, ні писанням; він зібрав учнів і навчав їх. Сила й велич генія найкраще виявляються в книзі, але перевагу розуму, ясність і мудрість його, можливо, легше оцінити в досконалості викладання. Щоб навчати інших, замало ще самому бути вельми вченим; необхідно ще добре собі з’ясувати, як розвиваються поняття, вловити закони, за якими вони природно поєднуються; лише тоді можна збагнути, в якому порядку їх слід викладати, щоб вони були зрозумілішими й лишали глибші сліди: треба ґрунтовно вивчити мистецтво передавати їх, щоб якнайбільше спростити й поліпшити спосіб їхнього викладу. Видається, що вже Гіппократ був посвячений у всі таємниці аналітичного методу. У його школі учні були оточені предметами своїх занять: біля ліжок хворих вони вивчали хвороби; досліджуючи, випробовуючи й готуючи ліки, спостерігаючи за їхньою різною дією, вони здобували точні поняття як про властиві їм якості, так і про їхню дію на людське тіло. Ці перші лікарі мали небагато нагод збагачувати свою пам’ять читанням; у той час існувало, либонь, лише кілька томів. Натомість вони збагачувалися знаннями, здобутими безпосереднім спостереженням. Тому вони незрівнянно ближче освоювалися з предметами своїх досліджень; мали про них значно точніші уявлення; і їхній розум, діючи самостійніше, був і сильнішим, і діяльнішим.

І зовсім не слід думати, що Гіппократ, подібно до більшості талановитих людей, уживав аналітичні прийоми несвідомо, керований лише своєю щасливою організацією. Уважне читання багатьох його творів доводить, що він глибоко розмірковував над шляхами, які має обирати розум у своїх дослідженнях, і над порядком, який він має накреслити собі під час їхнього викладу. Дорікання, які він спрямовує проти захисників книдських істин, показують його людиною, якій так само добре відоме мистецтво систематизувати істини, як і мистецтво відкривати їх; він однаково виступає і проти передчасних поглядів, що роблять узагальнення на недостатніх даних, і проти тієї розумової немочі, яка, не вміючи пов’язувати відношення, вічно товчеться на безплідних частковостях. Хто міг коли-небудь краще за нього застосувати до різних галузей свого мистецтва ці загальні закони мислення, цю піднесену метафізику, що охоплює разом і всі мистецтва, і всі науки (бо вона вже існувала для тих, хто вмів нею користуватися, хоч і не мала ще власної назви)? Який інший письменник із обмеженої сфери своїх занять частіше окидав одним поглядом усі закони всесвіту й усі способи, за допомогою яких можна змусити їх служити людським потребам, поглядом, що зіставляє найвіддаленіші предмети й із висоти своєї широко охоплює їх? Нарешті, чи не змалював він по-своєму всю історію думки в таких словах із Παραγγελιαι: «Правила для застосування слід виводити не з ряду попередніх думок, якими б правдоподібними вони не були, а з розумно спрямованого досвіду. Міркування є своєрідною пам’яттю, що збирає й упорядковує враження, отримані чуттями: бо, перш ніж народиться думка, чуття вже зазнали всього, що має її утворити; вони постачають і матеріал для думки» [11]. 

Вислів, так часто повторюваний новітніми аналітиками: немає нічого в думці, чого б раніше не було у відчутті, безперечно, цілком заслужив свою відомість: точність і стислість його не менш разючі, ніж думка, що в ньому міститься, і епоха, в яку його було створено. Але Арістотель робить висновок [12], тоді як Гіппократ малює картину; і ця картина належить до ще віддаленішої епохи. Утім, ми не скажемо, що один був творцем, а другий — наслідувачем. Арістотель був, безперечно, одним із найсильніших і найдивовижніших умів; треба визнати, що його метафізичні побудови мають зовсім інший характер, ніж системи його попередників. Саме йому ми завдячуємо першим повним і правильним аналізом мислення. Він мав на меті зобразити дії думки в певному сенсі механічними прийомами: і якби він дійшов до пояснення джерела вираження думки (тобто мови) [13], якби він знав вплив останньої на формування самих думок, то його послідовникам, можливо, вже не було б чого робити на цьому терені.

Захопливість і глибокодумність, із якими він виклав правила красномовства, поезії та взагалі вишуканих мистецтв, надали особливої ваги його раціональній філософії: він показав її застосування до таких предметів, у яких кожен міг бачити й відчувати її слушність. Важко було не помітити, що якщо митець створює те, що філософ марно силкувався б витворити, то й мислителю часто трапляється відкривати у творах митця те, чого й не підозрював останній. Історія тварин, перед прекрасними зображеннями якої бліднуть образи самого Бюффона, розкриває перед нами достоїнства цього великого генія. Не може бути сумніву, що вивчаючи фізичні явища, Арістотель набув притаманної йому тверезості погляду й почерпнув ті основні положення тваринного життя, на яких збудував свою метафізику та теорію моралі. Жодна галузь природничих наук не вислизнула від нього; особливо ж анатомія і фізіологія, в тому вигляді, в якому вони існували тоді, зосереджували на собі його увагу.

Епікур воскресив філософію Демокріта: він розвинув її принципи, розширив її погляди й поклав в основу моралі фізичну природу людини. На жаль, йому довелося вжити слова, яке могло бути сприйняте у спотвореному значенні; воно принизило його вчення в очах багатьох людей, більш гідних поваги, ніж освіченості, і зрештою спотворило як це вчення, так, можливо, почасти й поведінку багатьох його послідовників.

В історії розвитку людської думки слід перескочити від Арістотеля до Бекона. Після кількох ясних днів, що по суті були лише світанком для філософії, греки загрузли в жалюгідних хитросплетіннях. Цьому сприяв, попри всю свою геніальність, Арістотель, а ще більше Платон. Мрійливість Платона, спрямована в найвищій мірі до ентузіазму, була незрівнянно ближча до похмурого, неосвіченого фанатизму: ось чому перші назореї [14] негайно злили свої вірування з платонізмом, який тоді був поширений усюди. Перипатетики [15] вимагали розуму більш освіченого. Щоб бути витонченим діалектиком, треба мати власний розум, а для ентузіаста досить слухати й вірити. Вчення Арістотеля було відновлене арабами, які перенесли його до Іспанії разом зі своїми книгами; звідти воно поширилося по всій решті Європи. Усе мудре й корисне, що було в Арістотеля, зникло в його тлумачів. Його ім’я, щоправда, панувало в школах, але його філософія, спотворена туманністю, в яку він сам нерідко навмисно її оповивав, помилками переписувачів, неминучими перекрученнями перших перекладачів, нісенітницями, що їх уносив до неї кожен новий учитель, була невпізнанною; від неї лишилися тільки витончені поділи та форма доведень.

Серед мороку й невігластва, що панували в школі, поява Бекона відкрила нові шляхи для людської думки: він указав на нові засоби змусити природу розповісти свої таємниці; він знайшов нові методи для розвитку, зміцнення й спрямування мислення. Його широкий розум охопив усі галузі знання. Він вивчив факти, що слугували їм підвалиною і були зібрані протягом багатьох століть; він сам збагатив їх великою кількістю щасливих і цілком нових дослідів. Особливу увагу він звернув на тваринну фізику. У невеликому творі під назвою Історія життя і смерті можна натрапити на безліч зроблених ним самим спостережень, а у великій його праці Про примноження знань у кількох розділах, присвячених медицині, міститься, можливо, все найкраще, що було сказано про її перетворення й удосконалення.

Більш чутлива організація дала йому змогу робити докладніші спостереження й відчувати безпосереднішим чином тісну залежність між фізичною та моральною природою людини. З не меншою любов’ю займався він мистецтвом подовжувати життя, зберігати здоров’я, розвивати в органах ту тонку чутливість, яка збільшує кількість вражень, і підтримувати ту рівновагу між ними, що керує поняттями, як і вдосконаленням самих цих понять моральними засобами, які дають виховання та вправляння. У той самий час, коли він указує й упорядковує джерела наших помилок і вчить нас, яким чином слід переходити від часткових явищ до загальних висновків і застосовувати ці висновки до нових явищ, щоб дійти ще ширших узагальнень; у той самий час, коли він показує, чому силогістична форма не може вести до істини, якщо слова, що в ній уживаються, не мають точного, визначеного значення, і водночас, коли він створює, за власним висловом, нове знаряддя для розумових дій, він не перестає займатися дієтикою та медициною щодо того впливу, який хвороби й здоров’я, той чи той рід їжі, той чи той стан органів можуть справляти на поняття і пристрасті.

Помилки Декарта не дають нам права забути безсмертні заслуги, яких він зажив перед науками та людською думкою. Він не завжди досягав мети, але нерідко вказував правильний шлях. Кожному відомо, що, застосувавши алгебру до обчислення кривих, він поклав нові підвалини геометрії: його суто філософські й моральні твори містять безліч цілком слушних і глибоких поглядів. Відомо також, що певний час він старанно займався розтином тварин. Він вважав, що таємниця думки криється в організації нервів і головного мозку; він наважився навіть визначити, і, звісно, це була з його боку велика помилка, місцеперебування душі й був переконаний, що лише фізіологічні спостереження можуть пояснити закони, які нею керують, і в цьому він був цілком правий. «Якщо людський рід може бути вдосконалений, — каже він, — то засобів для цього слід шукати в медицині».

Гоббса можна вважати учнем Бекона, але розмірковував він більше; йому були невідомі багато галузей наук, і він міг стежити за своїм учителем лише в питаннях, що стосувалися теорії думки. Надзвичайно суворим методом мислення й точністю мови, з якими не міг зрівнятися жоден письменник, він прояснив і виправив, розширив і навіть пов’язав новими відношеннями ідеї, запозичені в Бекона. Тим більший подив, безперечно, викликають у нас жалюгідні софізми цього мислителя щодо великих політичних питань — софізми, якими міг захопитися цей сильний розум, озброєний таким досконалим знаряддям мислення й що виходив із таких непохитних підвалин: приклад цієї хиткості й безладності, породжуваних у найкращих умах впливом великих суспільних лих, не повинні ми випускати з уваги в теперішню мить.

Отже, від Бекона до Локка теорія мислення зробила менше поступів, ніж можна було сподіватися. Локк приймає велике положення Арістотеля і беконівську теорію силогізму. Він підноситься до істинного джерела понять і знаходить його у відчуттях; він підноситься до істинного джерела помилок і знаходить його в хибному вживанні слів. Уважно стежити за відчуттями, виражати відчуття суворо визначеними висловами, пов’язувати в природний порядок результати відчуттів — у цьому, кількома словами, полягає його мистецтво мислити. Слід зауважити, що Локк був лікарем і що його вивчення фізичної природи людини передувало його відкриттям у метафізиці, моралі та суспільному устрої. Серед його послідовників, шанувальників і учнів найсильнішим розумом, хоч і не таким просвітленим і навіть здатним до помилок, вирізнявся Карл Бонне, не менш визначний натураліст, ніж мислитель. Він зробив чимало безпосередніх застосувань анатомічних відкриттів до фізіології; і якщо ці застосування не завжди були вдалими, то все ж він найточнішим чином показав тісний зв’язок між вивченням будови органів і вивченням шляхетних функцій, які вони здійснюють.

Нарешті, захоплення надзвичайно широким і глибоким розумом Гельвеція, ясною думкою та досконалим методом Кондильяка аж ніяк не заважає нам зауважити, що і тому, і другому бракувало фізіологічних відомостей, які надали б особливої ваги їхнім творам. Якби вони краще знали будову тіла тварини, то перший не став би підтримувати теорію рівності людей за розумом, а другий усвідомив би, що душа, як він її розуміє, є властивістю, а не істотою, і що якщо вона й є істотою, то в такому разі їй не можуть належати багато з тих властивостей, які він їй приписав.

Ось короткий нарис історії раціонального аналізу. З нього вже досить легко помітити найтісніший зв’язок між розвитком філософських і моральних наук та розвитком фізіології, або науки про фізичну природу людини; цей зв’язок виявляється ще виразніше в самій сутності явищ.

§ III

Фізична чутливість є крайня межа, до якої приводить вивчення явищ життя й ґрунтовне дослідження дійсного зв’язку між ними: вона являє собою також і остаточний результат, або, як звичайно кажуть, найзагальніший висновок, що його дає аналіз розумових здібностей і душевних спонукань. Отже, фізична й моральна природа людини зливаються при своєму джерелі, або, точніше кажучи, її моральна природа є та сама фізична, розглянута з певного, особливого погляду.

Для дальшого розвитку цього положення досить зауважити, що життя є низка рухів, викликаних враженнями, отриманими різними органами; що функції душі, або розуму, також випливають із рухів, які здійснює головний орган, а рухи останнього походять або від вражень, отриманих і переданих у нього чутливими закінченнями нервів різних органів, або від вражень, збуджених у цьому органі, очевидно, причинами, що діють на нього безпосередньо.

Без чутливості ми не могли б скласти собі поняття про існування предметів поза нами, ми не могли б відрізнити й власного нашого існування, тобто ми й не існували б. Але з тієї миті, як ми відчуваємо, ми існуємо. А відтоді, як порівнянням відчуттів, що їх спричиняє один і той самий предмет на різні наші органи, або, точніше, опорів, які він чинить нашим спонукам, ми переконалися, що причина цих відчуттів лежить поза нами, ми вже склали собі поняття про те, що це не ми: це наш перший крок у вивченні природи. Якби ми зазнавали лише одного відчуття, то й дістали б лише одне поняття; а якби з цим відчуттям було поєднане якесь спонукання, виконання якого натрапило б на опір, то ми дізналися б, що існує щось незалежне від нас; ми нічого не могли б дізнатися більше. Але оскільки наші відчуття різняться одне від одного і, крім того, оскільки різним відчуттям, отриманим в одному нашому органі, відповідають, за незмінними законами, різні відчуття в іншому або в багатьох інших, то ми переконуємося, що між зовнішніми причинами, принаймні щодо нас, існує така сама відмінність, як між нашими відчуттями. Я кажу: щодо нас, бо оскільки наші поняття становлять лише результат порівнюваних нами відчуттів, то й отримані істини можуть бути лише відносними, залежно від загальної властивості людської природи сприймати враження; претензія пізнати саму сутність речей є безглуздям — очевидним за скільки-небудь уважного спостереження. Скажімо мимохідь, що з цього випливає ще й те, що для нас не існує інших зовнішніх причин, крім тих, які діють на наші чуття, і що будь-який предмет, до якого ми не можемо прикласти нашої здатності відчувати, не може підлягати й нашому дослідженню.

Але враження, що їх спричиняють у нас одні й ті самі предмети, не завжди мають однаковий ступінь напруженості й не завжди однаково тривалі. Іноді вони ковзають, не зупиняючи на собі уваги; іноді ж вони нездоланно оволодівають нами й залишають по собі глибокі сліди. Люди, безперечно, відрізняються одне від одного здатністю відчувати: вік, стать, темперамент, хвороби спричиняють у них разючі відмінності; в одній і тій самій людині різні враження, залежно від своєї природи та багатьох інших випадкових обставин, дуже несхожі — ані за силою, ані за жвавістю. А якщо це так, то ясно, що деякі поняття можуть почергово то зовсім бути відсутніми, то ставати панівними: що одна людина може бути вражена, охоплена, підкорена такими враженнями, яких інша ледь помічає або навіть зовсім не відчуває; що іноді образ предмета зникає від найменшого подиху, як фігури, накреслені на піску, іноді ж він настирливо переслідує з такою впертістю, що його присутність у пам’яті стає тривожною й обтяжливою; що з цих, таких мало схожих у різних людей вражень має випливати для них цілком різний спосіб мислення й неоднаковий душевний стан; і що поєднання, або порівняння в одній і тій самій людині вражень, нерівних за різних обставин, має так само породжувати вельми мінливі поняття, судження, бажання, які не можна змалювати сталими й незмінними рисами, а тим паче застосувати їх до всього людського роду.

Вразливість у людей буває різною не лише внаслідок їхньої первісної організації та умов віку й статі, що залежать виключно від природи, а й тому, що вона могутньо видозмінюється кліматом, вплив якого нерідко може бути підпорядкований людині; вона змінюється також умовами життя, характером або порядком занять, одним словом, сукупністю фізичних умов, які часто можна розумно спрямувати; лікарське мистецтво, вивчаючи хвороби, що виключно змінюють стан чутливості, і відшукуючи засоби, які повертають її до нормального ладу, може дати велику допомогу для благотворного впливу на саме джерело відчуттів.

З цієї точки зору вивчення фізичної природи людини особливо цікаве; на неї слід звернути увагу і мислителю, і моралісту, і законодавцеві; тут вони можуть не лише пролити нове світло на людську природу, а й указати розумні засоби для її вдосконалення. Неухильно спостерігаючи природу, давніші мислителі радше помітили відповідність між відомими фізичними станами та певним спрямуванням розуму або певними схильностями характеру. Гален у своїй Класифікації темпераментів намагався звести їх до сталих законів. Гіппократ подав перший начерк їх у своєму вченні про елементи. У творі Про води, повітря і місцевість він дослідив вплив цих трьох поєднаних причин на природу людей і на народні звичаї; зробив він це однаковою мірою і з філософського, і з лікарського погляду. Люди наступних часів, які займалися цим питанням, обмежувалися тим, що повторювали сказане цими двома великими вченими. Те, що сказано ними нового щодо морального погляду на дієтику, носить на собі радше відбиток припущень, ніж мудрої спостережливості. Проте залишається безсумнівним, що давні вказали нам правильний шлях, і якщо вони не уникли на ньому помилок і хиб, то це сталося через те, що вони не мали у своєму розпорядженні необхідних фактів. Для прикладу простежмо, як вони описують темпераменти.

§ IV

Давні помітили, сказав я, що певним зовнішнім ознакам, тобто певній фізіономії, зросту, статурі, кольору шкіри, властивостям тіла, стану кровоносних судин, з певною сталістю відповідають відоме спрямування розуму або деякі особливі пристрасті. Я обмежуюся лише головними рисами, бо докладніше говоритиму про цей предмет в іншому місці й з огляду на міркування, які здаються мені справедливішими. У наступному нарисі опис 1) фізичного стану, 2) характеру думок і 3) схильностей та прагнень ітиме поруч і співвідноситиметься одне з одним за певними сталими законами. Учення про темпераменти на цій підставі тісно пов’язане з усіма фізіологічними дослідженнями.

Отже, давні помітили, що люди середнього зросту й повноти, з правильною статурою, зі світлим, рум’яним обличчям, із жвавими очима, з каштановим волоссям, з м’якою й гнучкою шкірою, з легким, плинним пульсом, з рухами вільними, прудкими й точними, без різкого відтінку, мають і у внутрішніх розумових виявах ту саму легкість і свободу, а їхні схильності, такі ж світлі й приємні, як їхня фізіономія, роблять із них людей веселих і приємних. Нерви цих людей, постійно відкриті для збудження, легко й швидко сприймають враження; але сама ця швидкість і незвичайна легкість, з якою всі частини нервової системи спілкуються між собою, є причиною того, що збудження так само легко зникають у них, як і зароджуються. Фізичні спонуки, отже, мають у них слабкий ступінь сталості; не більшою наполегливістю відзначаються й відчуття, від яких вони залежать. З тієї самої причини й хвороби в них позначені тим самим мінливим характером; вони виникають і виявляються водночас; так само швидко й минають. Їхні моральні недуги, пристрасті, смутки мають не глибші корені. Пристрасті їхні живі, раптові, інколи навіть стрімкі, але вони швидко заспокоюються й згасають. Смуток, до якого вони дуже чутливі через прагнення до насолоди й щастя, а тому ретельно його уникають, легко опановує їхню рухливу душу, але сліди його залишаються ненадовго. На їхню постійну прихильність можна розраховувати, але не слід вимагати від них послідовних і сталих учинків, способу дії, що не відхилявся б через випадкові втіхи або зустрінуті перешкоди. Вони схильні до занять, що потребують уяви, особливо якщо в їхній основі лежать приємні відчуття, і такої міри уважності, яка ще більше збільшувала б задоволення. Але їм недоступне те, що вимагає сильного й напруженого міркування, великих зусиль і наполегливості: вони рішуче до цього нездатні.

Інші люди, з фізіономією ще сміливішою й виразнішою, з блискучим поглядом, із сухим і часто жовтим обличчям, із чорним, мов смола, часто кучерявим волоссям, із кремезною, але не огрядною статурою, із сильними, проте на вигляд сухими м’язами; загалом же, з худим тілом і сильно розвиненими кістками, з могутнім, поривчастим і різким пульсом, виявляють велику розумову силу, сприймають і зіставляють з незвичайною швидкістю безліч різноманітних вражень і безупинно захоплюються потоком своєї уяви або своїх пристрастей. Великі таланти, великі творіння, великі омани, великі помилки, а часом і великі злочини становлять долю цих великих або небезпечних людей. Вони прагнуть оволодіти всім силою, енергією, стрімкістю, але уява, що безперервно переносить їх від одного предмета до іншого, від одного плану до іншого плану, рідко дає їм змогу довести до виконання, терпляче й у всіх подробицях, те, що вони охопили сміливою думкою. Вони можуть виявляти й наполегливість, але вона проявляється в них лише тоді, коли йдеться про подолання великих і могутніх перешкод. Не менш рухливі, ніж попередні, вони здаються ще непостійнішими за них: різкі зміни в них справді мають у собі щось ще вражаючіше; і оскільки все їхнє життя є безперервним пристрасним станом, то те, що сьогодні викликає в них відразу, ще вчора приймалося ними з захватом. Звичайно вони люблять добре попоїсти й схильні до всіх надмірностей. Їхні хвороби позначені характером незвичайної напруженості, майже всі вони належать до класу гострих, раптово змінюють свій перебіг і закінчуються або швидкою смертю, або таким самим переломом.

Навпаки, є люди зі слабкою й млявою статурою, зі спокійним і нічого не виражальним обличчям, із прямим і сухим волоссям, із тьмяним поглядом, зі слабкими, хоч і об’ємними м’язами, з повільними й спокійними рухами, зі слабким, тихим, ледь помітним і таким, що зникає під пальцями, пульсом, — люди, обдаровані фізичною організацією, цілком протилежною тій, яку ми описали вище. Їхні відчуття не живі й не глибокі; думки їхні нечисленні й не швидкі, а тому досить точні; схильності їхні тихі, лагідні й неенергійні. Вони мало пильнують, мають повільне травлення, багато сплять і шукають лише спокою. Хвороби в них застудні й мокротні; природа здійснює в них неповні зусилля, і в них не трапляється справжніх критичних переломів. Тим самим духом позначений і спосіб життя цих людей. Заняття, що вимагають діяльності, сміливості, швидкості, великих зусиль, лякають їх і викликають відразу: їм подобаються, і вони успішно беруться лише за такі, які можна вести на дозвіллі й спокійно, і які вимагають передусім уваги та терпіння. Їхні моральні властивості відповідають їхній фізичній організації, звичкам і безпосереднім спонукам. Вони обдаровані розсудливим розумом, міцним характером, стриманою поведінкою, смаками й переконаннями, що легко підкоряються чужій волі. Одним словом, їхні поняття й почуття, чесноти й вади позначені характером посередності, який, попри властиву їм безтурботність, робить цих людей дуже здатними до практичних вимог життя: так що, не докладаючи особливих зусиль, аби привабити до себе людей, вони природно невдовзі стають їхніми провідниками й порадниками, і нерідко доходять до того, що керують ними з такою владою, на яку дають право блискучіші й сильніші якості, але яку останнім майже ніколи не вдається надовго зберегти.

Є, нарешті, люди, які, здається, зовсім не схожі ні зовнішнім виглядом, ні внутрішніми властивостями на ті разючі риси, які ми окреслили. Зовнішність у них сумна, обличчя бліде, запалі очі сповнені смутку, волосся пряме й чорне, на зріст вони високі, статури худорлявої, з довгими кінцівками. У них лагідний, рідкий, але різкий пульс; вони піддаються впертим хворобам із важкими переломами після тривалих коливань у той і той бік. Усі їхні рухи позначені повільністю й обережністю. Ходять вони, зігнувшись, і роблять дрібні кроки, ніби ретельно їх вивіряючи; у їхньому погляді видно якусь тривогу й полохливість. Вони уникають людей, чия присутність діє на них неприємно: вони шукають усамітнення, яке полегшує їх від тяжких вражень. Проте їхня фізіономія носить на собі сліди чутливості, що прихиляє до них, і в усьому їхньому єстві є щось чарівне, а, можливо, ще більшої сили цьому надає почуття певного співчуття, яке вони викликають.

Ці люди, зовнішність яких виражає слабкість, наділені дивовижною міццю тіла; вони переносять найтяжчі й найдовші заняття; вони докладають до них безприкладного терпіння й наполегливості. Їхні відчуття загалом нечисленні й не швидкі, але відзначаються такою глибиною й стійкістю, що вони не можуть від них звільнитися, і саме тому ці відчуття стають невиразними й тривожними, щойно нахлинуть разом або ж стануть численнішими; саме тому ці люди шукають усамітнення, щоб у спокої зайнятися ними й вільно над ними поміркувати; звідси ж випливає й притаманна їм незвичайна сила пам’яті.

Їхні поняття є результатом роздумів і носять на собі їхній відбиток. Вони розглядають предмет з усіх можливих боків і доходять до того, що знаходять або нові факти, або нові зв’язки між ними; але останні нерідко бувають у них химеричними: саме серед цих людей найчастіше трапляються найвизначніші мрійники, і оскільки розмірковують вони завжди сумлінно, то їм надзвичайно важко відмовитися від своїх помилок. Їхня мова сповнена сили й уяви — це мова людей переконання; вони часто вносять у неї нові форми й оригінальні вислови. Вони здатні на дуже багато, але тільки не на те, що вимагає швидкості мислення й рішучості; понад те, вони сповнені цілковитої недовіри до самих себе, яка шкодить не лише їхньому успіхові в суспільстві, а й згубно позначається на якості, а особливо на корисності їхньої праці.

Що ж до їхніх пристрастей, то вони відзначаються незвичайною, так би мовити, вічною тривалістю, яка, з одного боку, приваблює до них, а з другого — робить їх украй небезпечними. Незмінні друзі, вони стають безжальними ворогами. Притаманна їм полохливість робить їх підозріливими, недовіра до самих себе — ревнивими. Схильність і до того, і до другого надзвичайно посилюється в них уявою, що вперто затримує й невтомно розглядає з усіх боків найнікчемніші, здавалося б, враження, уявою, для якої найпорожніші явища є подіями. Якщо ж розмисел, що впорядковує й формує переконання, надасть належного спрямування їхній чутливості й не зробить їх кращими та моральнішими, то нерідко вони стають небезпечними, тим паче, що природа дала їм великі засоби впливати на людей у тій упертій наполегливості, з якою вони долають перешкоди, зламати які силою — неможливо.

Давні, споглядальний розум яких намагався впорядкувати в систему всі знання, вважали, що в людському тілі існують чотири первісні рідини, зі змішання яких постають усі інші, і що переважанню кожної з них відповідає особливий стан та особливі властивості різних органів. Вони пов’язували кожен із головних темпераментів з однією з цих рідин. Їм також здавалося, що існує разюча аналогія між чотирма рідинами і чотирма порами року, а отже, між останніми й темпераментом. Нарешті, вони стверджували, що деякі темпераменти то частіше, то рідше трапляються в певних кліматах; і, для більшої повноти та блиску своєї системи, вони вважали, що в тому самому порядку можна розташувати й віки, кожен — поруч із відповідною йому рідиною або темпераментом; унаслідок чого кожна людина нібито послідовно проходить через різні фізичні стани в той самий час, коли проходить відомі періоди життя [16].

Ось у кількох словах їхнє вчення про цей предмет. Легко побачити, що воно потребує безлічі пояснень і виправлень: вони самі це відчували. Вони не мали претензії накреслити типи, які були б цілком і завжди узгоджені з повсякденними спостереженнями. У природі темпераменти змішуються і пом’якшуються найрізноманітнішими способами. Майже немає жодної можливості натрапити на чистий темперамент. Це було помічено й виразно висловлено давніми; вони змалювали навіть головні темпераменти, породжувані змішанням усіх. Вони називали поміркованим темпераментом переважно такий, що постає зі змішання всіх чотирьох у рівній мірі. Це — найкращий з усіх: у ньому ніщо не переважає, але й він є абстрактним типом, що також не трапляється в природі. Інші помірковані темпераменти, які трапляються в дійсності, тим ближчі до досконалості, чим більше наближаються до цього абстрактного типу. Наймудріші й найдосконаліші люди належать до цього великого відділу. Але треба визнати, що, залишивши узагальнення, давні тут вступили в царину мрій.

§ V

Учені новітнього часу дещо додали до цього вчення й виправили його від хибних поглядів; вони зауважили, що його можна збудувати на міцніших засадах, які більше відповідають теперішньому стану знання. Я дозволю собі навести кілька міркувань із цього приводу; вони необхідні для подальшого розвитку питання, що нас займає.

Насамперед було помічено, що цей поділ первісних темпераментів на чотири типи є цілком довільним, що можуть існувати і справді існують інші темпераменти. Наприклад, люди з міцною, мускулястою статурою, у яких чутливі й рухові сили перебувають у цілковитій рівновазі й у яких не переважає жодна фізіологічна функція, майже не можуть бути віднесені до жодного з типів давньої класифікації темпераментів і по всій справедливості мають утворювати окремий клас. Галлєр перший зробив це зауваження, і воно цілком слушне.

По-друге, було поставлено під сумнів переважання деяких рідин за різної статури: мало того, почали заперечувати існування однієї з цих рідин, джерело якої ніколи не було відкрито анатомічно і яка, з’являючись лише в хворобливому стані, являла собою, вочевидь, радше наслідок розкладу, ніж нормальний продукт живого організму.

По-третє, досліджуючи хворобливі явища та властиві кожному вікові схильності, виразно побачили, що аж ніяк не в присутності чи відсутності тієї або іншої рідини, аж ніяк не в переважанні однієї над іншою чи в підпорядкуванні слід шукати причини цих різних явищ та їхньої послідовності. Але відносна кількість рідин і твердих тіл не є однаковою в дитячому й зрілому віці, у зрілому віці й у старості; і, оскільки та сама відмінність трапляється в різних темпераментах, то природно припустити, що головну роль у них відіграє саме ця обставина.

Окрім того, неважко було помітити, що в кожному віці рідини набувають певного спрямування, що схильність до руху виявляється винятково то в одному, то в іншому органі; що органи не лише не розвиваються одночасно, а й що навіть за однакового розвитку вони послідовно стають самостійними осередками чутливості, новим джерелом прямої й відбитої діяльності; і що явища, які супроводжують і характеризують почергові переміщення чутливих сил, відбуваються в порядку, цілком відповідному порядку думок, почуттів і спонукань, одним словом, стану розумових і моральних здібностей.

Ці міркування мали безпосередньо привести до іншого погляду на темпераменти, який до того часу лише ледь-ледь підозрювали. Деякі спостерігачі зауважили, що різні системи органів наділені неоднаковим ступенем сили або впливу в різних людей: кожна людина має свій сильний і свій слабкий орган. В одних усе приваблює до себе м’язова система, в інших головну роль відіграє мозкова й нервова система, тобто співвідношення між чутливими та руховими силами змінюється. Звідси походять помітні відмінності власне у фізичній організації; звідси ж виникають і відповідні зміни в моральному стані. Учено-лікарі, які зробили це зауваження, не забарилися застосувати його до лікарського мистецтва; але вони не залишили зовсім осторонь і тих висновків, які з нього могла зробити раціональна й моральна філософія. Циммерман докладно розглянув цей предмет у своєму творі «Von der Erfahrung in Arzney-kunst» (про досвід у лікарській науці). Він показав, що вивчення цієї відносної сили або слабкості органів надзвичайно важливе для визначення способу лікування, і запропонував правила для розпізнавання її за виразними й безсумнівними ознаками або за явищами, що самі собою постають у спостереженні.

В окремих нотатках, записаних мною за Дюбреєм (прим. ідеться про лікаря Jean-Baptiste-Léon Dubreuil) під час відвідування його хворих, я знайшов одне місце, яке, як мені здається, має найтісніший стосунок до предмета нашого дослідження. Ось що каже Дюбрей:

Лікареві ще недостатньо цієї вірності погляду, цієї холодної проникливості, яка з сукупності даних уміє робити точні висновки: йому необхідний ще якийсь рід інстинкту, що вгадує в хворому спосіб його ураження. Я кажу не лише про ступінь чутливості, подразливості, рухливості пацієнта, про ступінь, що визначає вибір і кількість ліків, а й про різні осередки чутливості, про різні співвідношення між органами, які спостерігаються в того чи того хворого.

Із трьох хворих, що стоять переді мною, з вразливими нервами, з широко розвиненими розумовими й моральними здібностями, один, наприклад, має глибоку чутливість, серйозний характер, розсудливий розум, порядну поведінку; зазвичай він відносить усі свої страждання до грудобрюшної перепони та грудної порожнини.

В іншого хворого, що вирізняється жвавістю, думки швидко змінюють одна одну, його бажання стрімкі, поведінка мінлива, і щодня він будує нові плани; він скаржиться, що за всіх хвороб у нього передусім уражається голова, до якої сильно приливає кров.

Третій, сумний і похмурий, наполегливий у своїх почуттях, зі своєрідними смаками, любить самотність; у нього застої під ребрами, вони переповнені, розтягнуті, роздуті; він відчуває в них біль, травлення відбувається в нього погано, його непокоять вітри; він тільки й зайнятий, що своїми стражданнями.

Не слід дивуватися, що я кажу тут лише про людей із добре розвиненою моральною природою: в них особливо легко розрізнити неоднакові ступені та різні осередки чутливості.

Далі в нотатці йдуть особливі міркування про лікування однієї й тієї самої гострої гарячки в трьох означених суб’єктів, і оскільки вони стосуються власне медицини, то я не вважаю за потрібне наводити їх. Ось що думав чоловік, у якому рідкісне знання лікарського мистецтва осявалося світлом високої філософії та найточнішого спостереження, дорогий у всіх відношеннях чоловік, якого несподівано вирвано в половині його життя у науки, друзів і людства; на жаль, широка практика відбирала в нього весь час, і він нічого не написав, так що його слава полягає лише в пам’яті тих, хто його знав, і в вдячності хворих, які завдячують йому життям завдяки його мистецтву.

Отже, ці думки, кажу я, а також ідеї Циммермана мали безпосередньо привести до нових поглядів, які, вочевидь, почасти були відомі Бордо: а саме, що відмінність темпераментів залежить особливо від різних осередків чутливості, від її сили й слабкості та від симпатичних зв’язків між різними органами. Легко зрозуміти, що я можу тут лише вказати на цей важливий погляд, пов’язаний з основними законами тіла тварини і, отже, такий, що становить важливий розділ науки про людину; зрозуміло також, що його слід докладніше розвинути в іншому місці [17].

Досі ми говорили лише про здоровий фізичний стан. Але хвороби спричиняють у ньому великі зміни, і їхній вплив негайно помітний у способі й перебігу думок, у характері та в різних душевних рухах. Коли цей вплив слабкий, його помічають, треба сказати, лише найуважніші спостерігачі; утім, і тоді цей вплив усе ж таки реальний. Але щойно він посилюється, як виявляється розладом, що впадає в око кожному: це вже те, що називається маренням. Якщо розлад буде ще сильнішим, то він спричиняє манію, повне божевілля, чи то спокійне, чи то шаленe. Тут моральні явища можна легко піддати систематичному спостереженню, а відповідні їм органічні стани неминуче мають також менш скороминущий характер. Теорія марення і божевілля та зіставлення всіх фактів, охоплених цією теорією, мають, отже, пролити велике світло на співвідношення між фізичним і моральним станом людини та на саме утворення думок і душевних рухів.

§ VI

Щоб дослідження були тут корисні, слід було насамперед з’ясувати, які органи належать до чутливості; чи лише вони уражаються при пошкодженні розумових здібностей, чи ж ушкоджуються разом з іншими, але тільки особливим чином. Безпосередні досліди, про які немає потреби тут розповідати, довели, що головний мозок, довгастий мозок, спинний мозок і нерви є справжніми, або принаймні головними органами чуття. Нерви, змішані при своєму джерелі й утворені з тієї самої речовини, що й головний мозок, збираються в пучки щойно виходять із черепа та хребців: товсті стовбури містять під спільною оболонкою тонкі стовбури, які, своєю чергою, містять нові розгалуження, і так далі, так що ще не вдалося знайти нерва, яким би тонким він не здавався на око, під оболонкою якого не містилося б ще великої безлічі дрібніших. Усі ці незліченні нервові нитки розподілені по різних частинах тіла, так що кожна чутлива точка має свій власний нерв і через нього з’єднана з мозковим осередком.

Інші досліди довели, що відчуття, або принаймні свідомість про нього, виникає не на кінці нерва і не в органі, на який подіяла причина, що його викликала, а в осередку, який служить джерелом для всіх нервів і куди надходять усі враження. У багатьох випадках навіть помічали, що рухи, які відбуваються в одній частині, залежать від вражень, отриманих іншою, нерви якої не мають іншого сполучення з нервами першої, як через головний мозок. Але відомо також, що всякий правильний рух передбачає нервовий вплив на м’яз, який його здійснює, а цей вплив полягає у вільному сполученні нервів із загальним джерелом їхнього походження. Отже, безсумнівно, що перші справді є органами чутливості і що ми усвідомлюємо відчуття в головному мозку, у довгастому, а ймовірно також і в спинному.

Підтвердивши ці положення, потрібно було ще дослідити, чи не перебувають у якомусь особливому стані мозкова система й нерви при тимчасовому або хронічному маренні; чи залишаються ці стани постійно незмінними, чи в них відбуваються зміни, як у різних явищах марення; нарешті, чи немає можливості пов’язати зміни в стані нервової системи з явищами марення, точно розрізнити їх між собою і поділити на класи.

Насамперед часто було помічено, що ні головний мозок, ні нерви не виявляли жодного сліду змін і що якщо в них і помічалися якісь переміни, то вони траплялися й при інших хворобах, не завжди супроводжуваних розладом свідомості. Коли й це було доведено, спостереження та пошуки звернули в інший бік: ретельно дослідили органи в грудній порожнині, але вони нічого не прояснили. Зовсім інше показало дослідження черевних нутрощів. Порівняння результатів, отриманих під час великої кількості розтинів, показало, що їхні ушкодження часто супроводжуються змінами в моральних здібностях. Іншими порівняннями цього органічного стану з кризами, за допомогою яких природа або мистецтво іноді виліковували божевілля, переконалися в залежності останнього від стану черевних нутрощів. Звідси випливає вельми важливий наслідок, а саме: оскільки ушкодження нутрощів справляє безпосередній вплив на безлад у думках, то останні, отже, беруть у ньому участь, і їхня співдія необхідна при природному утворенні думок і в нормальному стані. Цей висновок підтверджується ще й, а навіть набуває ширшого значення, дослідженням статей, під час якого в певні епохи помічається, що розвиток відомих органів спричиняє раптову й загальну зміну в уявленнях і схильностях суб’єкта.

Неодноразово повертаючись до розтину людей, які померли в стані божевілля, точні анатоми наполегливо продовжували дослідження їхнього головного мозку і нарешті дійшли до деяких досить загальних і сталих висновків щодо різних його станів. Вони знайшли, наприклад, що мозок у ідіотів надзвичайно м’який, що він надзвичайно твердий у шалених, що його щільність дуже нерівномірна, тобто він сухий і твердий в одному місці, вологий і м’який в іншому, у суб’єктів, уражених менш несамовитим помішанням [18]. Легко помітити, що в першому випадку мозковій системі бракує необхідної твердості, аби її функції відбувалися з достатньою енергією; у другому випадку — твердість, а отже, і діяльність мають бути надмірними; нарешті, у третьому випадку відсутня згода між враженнями, бо частини, що їх сприймають, перебувають у вельми несхожих станах, а внаслідок цього порівняння, зроблені на хибних підставах, породжують і неминуче хибні судження. Спираючись на спостереження Морганьї, можна думати, що навіть у людей, охоплених шаленством, ця нерівномірна щільність мозкової м’якоті трапляється досить часто і що вона становить постійну органічну умову божевілля, принаймні того, яке безпосередньо залежить від ушкоджень нервової системи. Запалення мозкових оболонок і звивин, очевидно, належить до таких самих ушкоджень, бо всяке запалення тягне за собою, або передбачає, піднесення енергії та життєвої діяльності в артеріальній системі й відповідне їй зниження діяльності в інших загальних системах.

Ці спостереження проливають велике світло на теорію сну; вони частково роз’яснюють туманний стан, яким він звичайно починається, і видіння, що часто його супроводжують; і, навпаки, вони набувають нової сили завдяки роз’ясненню останніх, що належать до того самого порядку явищ. Багато інших особливостей, пов’язаних із впливом хвороб на характер думок і пристрастей, заслуговують не меншої уваги мислителя: так, наприклад, моральні спонуки, що супроводжують напади іпохондрії та меланхолії, дивні потяги, збуджувані отрутою або тією, що розвивається внаслідок водобоязні, і т. ін.

Дослідження іпохондричних уражень ніколи не провадилося в цьому напрямі; але якими б мало відомими нам не були особливості, що їх виявляють ці хвороби, легко зрозуміти, що ніщо такою мірою не виявляє фізичного походження думки. Що ж до сказу (водобоязні), то нині я обмежуся зауваженням Лістера, який стверджує, що не раз зустрічав людей, укушених скаженим собакою, котрі, певною мірою, переймали звички цієї тварини, бігали рачки, гавкали й ховалися під лави та ліжка. Це зауваження було зроблено значно раніше за Лістера, але він підтвердив його власним дослідженням і свідченням багатьох чудових спостерігачів. Нам випав вельми прикрий випадок перевірити це у моєму відділенні хворих. Шістдесят осіб було укушено вовком, собаками, коровами, свинями, укушеними, своєю чергою, скаженим вовком. Більшість із них під час нападів хвороби наслідували крики й звички тварини, що їх укусила, і в багатьох відношеннях виявляли її схильності [19].

Зробімо висновок. Отже, не може бути жодного сумніву, що вивчення людської організації та видозмін, які вносять у її фізичний стан темперамент, вік, стать, клімат, хвороби, проливає надзвичайне світло на утворення думок; що без цього вивчення неможливо скласти цілком правильні уявлення про те, яким чином діють знаряддя думки під час її виникнення, яким чином розвиваються бажання і пристрасті; нарешті, що воно необхідне для роз’яснення безлічі упереджень із цього питання, таких само безглуздих, як і небезпечних. Але ще недостатньо того, щоб фізична природа дала підстави для раціональної філософії; необхідно ще, щоб вона дала підстави й для моралі: здоровий розум не може шукати їх ніде більше.

Закони моралі випливають із взаємних і неминучих відносин людей, що живуть у суспільстві, а ці відносини — з їхніх потреб. Не відходячи навіть від загальноприйнятих понять, можна поділити людські потреби на два відділи: фізичні і моральні. Ніхто не сумнівається, що фізичні потреби безпосередньо залежать від нашої організації; але чи не тією самою мірою, хоч і менш прямим та помітним чином, залежать від неї й наші моральні потреби?

Вже через те, що людина наділена здатністю відчувати, вона також користується здатністю розпізнавати й порівнювати свої відчуття. Відчуття можна розпізнавати лише за допомогою знаків, що їх зображують і характеризують; порівнюють їх теж лише за допомогою знаків, які зображують і характеризують їхню подібність і відмінність. Ось що змусило Кондильяка сказати, що мислити без допомоги мови неможливо і що мова є аналітичним методом; але в цьому разі слову мова слід надати найширшого значення. Щоб положення Кондильяка було цілком справедливим, під цим словом треба розуміти струнку систему знаків, за допомогою яких ми усвідомлюємо власні відчуття. Дитина, перш ніж почути мову своїх батьків або навчитися нею користуватися, безперечно, вже має власні знаки, що служать їй для вираження предмета її потреб, задоволень і страждань; у неї є своя власна мова. Можна думати, не вживаючи жодної з відомих мов, і, безперечно, для думки існує своя абетка, як і для письма.

Але без знаків, повторюю, не існує ні думки, ні, можливо, якщо говорити точно, справжнього відчуття, тобто відчуття, суворо розпізнаваного й відокремлюваного від усіх інших відчуттів [20]. Я сказав, що ми вживаємо знаки для усвідомлення відчуттів і думок. Вони викликають їх і, отже, нагадують про них: на цьому й ґрунтується механізм пам’яті, сила й точність якої завжди залежать від нашої уважності до відчуття, від установленого нами порядку в способі звітувати собі про дії наших чуттів і про послідовність порівнянь та суджень, що їх називають діями розуму.

Отже, знаки нагадують відчуття, вони змушують людину відчувати знову. Між ними є такі, що залишаються, так би мовити, прихованими всередині неї й належать лише їй одній. Інші виявляються і служать їй для спілкування із зовнішнім світом. Серед останніх ті, що належать кожній живій істоті, наприклад ті, що виражають задоволення і страждання, помітні в рисах обличчя, у рухах, у різних звуках, змушують нас відчувати разом із ними, співчувати їхнім радощам і стражданням, якщо тільки інші, сильніші відчуття не привернуть до себе нашої уваги. Якщо в нас є здатність розділяти душевні порухи всіх тваринних порід, то тим дужче співчуваємо ми істотам, подібним до нас, чия чутлива організація так схожа на нашу, чиї рухи, голос, погляд, зовнішній вигляд так виразно нагадують нам те, що ми самі пережили. Я кажу насамперед про зовнішні знаки, бо вони першими є спільними знаками для всієї людської породи, вони — справжня всесвітня мова; ще до вивчення будь-якої розмовної мови вони ваблять дитину до дитини, вони змушують її усміхатися тому, хто усміхається їй, вони спонукають її розділяти перші душевні пориви, про які вона лише встигла вже скласти собі уявлення. У міру того, як розширюються засоби нашого спілкування із зовнішнім світом, ця здатність дедалі більше розвивається, утворюється справжня мова, і невдовзі ми майже настільки ж існуємо в інших, наскільки в самих собі.

Такі в кількох словах походження і природа здатності, що відіграє таку важливу роль у моральному житті людини, що багато мислителів ставили її в залежність від шостого чуття. Вони дали їй назву симпатії, співчуття, яка справді чудово виражає явища, що їх вона викликає і якими характеризується. Ця здатність, не будемо сумніватися, є головною пружиною суспільності: вона пом’якшує холодність і жорсткість безпосередніх фізичних потреб; вона перешкоджає тому, щоб ці потреби, які за розумного спрямування, безперечно, зближують людей, не діяли у зворотному сенсі й не роз’єднували їх; вона дарує нам найчистіші й найсолодші відчуття; нарешті, оскільки саме з неї випливає здатність наслідування, від якої й залежить людське вдосконалення, то уважне вивчення її формування й розвитку дає підстави, однаково плідні, як для раціональної філософії, так і для моралі.

§ VII

Прикладаючи до природи її власні закони, наше мистецтво, яке є не більш як система правил для цього застосування, могутньо видозмінює явища, зумовлювані природним порядком речей: воно може навіть іноді викликати цілком нові явища, в яких закони природи, здається, підпорядковуються потребам, пристрастям і бажанням людини. Якщо перше наше вивчення звернене на знаряддя, безпосередньо одержані нами від природи, то друге має своїм предметом засоби, які можуть видозмінювати, виправляти, вдосконалювати ці знаряддя. Недостатньо ще, щоб працівник знав інструменти, необхідні для його ремесла, йому так само необхідно пізнавати як нові, що можуть розширити й поліпшити його виробництво, так і плідніші способи їх уживання.

Природа створює людину з певними органами й здібностями; мистецтво може примножувати ці здібності, змінювати або спрямовувати їхнє використання, створювати в певному сенсі нові органи. Це й становить предмет виховання, яке полягає, власне кажучи, в мистецтві користуватися враженнями та спонуканнями. Виховання природно поділяється на два відділи: на виховання, що діє безпосередньо на фізичну природу людини, і на виховання, звернене виключно на моральні спонукання. Тут ми говоритимемо лише про перше.

Відомо, що добре фізичне виховання зміцнює тіло, виліковує багато хвороб, надає органам більшої вправності під час виконання рухів, зумовлених нашими потребами. Наслідком цього є більша могутність і широта розумових здібностей, більша рівновага у відчуттях; це ж тягне за собою певніші поняття, піднесеніші пристрасті, що зміцнюються постійно повторюваним почуттям і правильним уживанням більш розвиненої сили. У фізичному вихованні дуже важливу роль відіграють умови життя, і не лише щодо дитячого віку, а й щодо всіх епох нашого життя, так само як під назвою морального виховання слід у тому самому сенсі розуміти сукупність засобів, що діють як на розум, так і на характер людини від хвилини її народження до самої смерті. Адже людина, оточена предметами, що постійно справляють на неї нові враження, не перериває ні на мить свого виховання.

Умови життя становлять, без сумніву, дуже важливий бік виховання: їхній вплив на розумові здібності та пристрасті цілком виправдовує те значення, яке надавали їм давні; і слід дивуватися, до якої міри в усіх новітніх установах було випущено з уваги цю істотну галузь усякого доброго виховання і, отже, усякого мудрого законодавства.

Хоча лікарями було висловлено надто сміливі положення про вплив їжі на органи думки, або на фізичні причини наших схильностей, проте не підлягає сумніву, що різні речовини, які щодня надходять у наше тіло для відновлення в ньому життя, справляють вирішальний вплив на наші моральні спонукання. Розумовому впливові сприяють деякі особливі умови життя; вони підтримуються вживанням у їжу певних речовин або утриманням від них. Деяких людей було вилікувано від властивих їм жорстоких нападів гніву єдино дієтою за системою, запропонованою Піфагором; у випадках же повного душевного розладу такими нападами шаленства постійне вживання певної їжі або певного питва, дія визначеної температури повітря, вид деяких предметів, одним словом, особлива система дієтики часто буває вже достатня для відновлення спокою і для приведення всієї організації до первісного порядку.

Умови життя, як видно, тут зливаються з лікарським мистецтвом, і справді, на останньому лежить обов’язок накреслити для них план. Але власне лікарське мистецтво справляє дію, і в цьому відношенні тягне за собою наслідки, які заслуговують не меншої уваги. Воно порушує порядок, у якому відбуваються функції, щоб надати їм напрям, узгоджений із нормальними планами природи; і коли це мистецтво, якому належать великі перетворення, досягне у своїх методах тієї точності, на яку воно здатне, тоді вже не можна буде сумніватися в його тісному зв’язку з усіма галузями філософії та суспільного життя. Якщо нарешті взяти до уваги, що фізична організація передається у спадок; що всі аналогії та безліч важливих фактів, зібраних чудовими спостерігачами, доводять, здається, як цілком слушно зауважує Кондорсе, що в багатьох відношеннях передається у спадок і певний напрям думок, спонукань і схильностей, то легко буде зрозуміти, до якої міри успіхи у вивченні фізичної природи людини можуть сприяти загальному вдосконаленню людського роду. 

Закінчення

Отже, я перелічив у загальних рисах головні положення науки, що перебуває в загальному зв’язку з усіма предметами, які входять до курсу другого класу Інституту; ці положення можуть бути викладені докладніше в такому порядку:

• Фізіологічне успадкування відчуттів:
• Вплив на формування понять і моральних спонукань:
  1. Віків,
  2. Статей,
  3. Темпераментів,
  4. Хвороб,
  5. Умов життя,
  6. Клімату.
• Міркування про тваринне життя, інстинкт, сни й марення;
• Вплив, або зворотна дія моральної природи на фізичну;
• Набуті темпераменти.

Якби ця програма була виконана цілком гідним чином, як того заслуговують по-справжньому великі питання, що входять до неї, то можна було б оволодіти всіма відомостями про фізичну природу людини, які можуть мати тепер або в майбутньому безпосереднє застосування до досліджень і праць мислителя, мораліста й законодавця. Такий, громадяни, план праці, який я задумав виконати: мені здається, що він може сприяти викоріненню безлічі шкідливих забобонів; і я смію сподіватися, що мені вдасться покласти міцні, взяті з самої природи основи для тих священних переконань, які для багатьох, навіть освічених людей, якщо я можу так висловитися, ще накреслені не більш як на хмарах.

[1] Англійська енциклопедія вже існувала; але цей твір являв собою не більше, ніж потворний начерк великого бэконівського плану.

[2] Німці називають її Антропологією; і під цим словом вони справді розуміють три головні, зазначені нами предмети.

[3] Коли демократія набула правильнішого характеру і коли самодержавство було обмежене деякими законами, тобто близько ста п’ятдесяти або близько двохсот років після епохи, до якої відносять Троянську війну.

[4] Я не кажу ні про фізику, ні про геометрію, ні про астрономію, якими вони, проте, займалися вельми старанно, особливо астрономією: їхні праці з цих наук і поняття, породжені ними, мають надто далеке відношення до предмета, на якому в цю мить зосереджено нашу увагу.

[5] Йому ми завдячуємо, як усім відомо, дотепною таблицею множення, переданою нам давніми; він перший довів, принаймні серед греків, що квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів у прямокутному трикутнику. Нарешті, він перший помістив сонце нерухомо в центрі відомого планетарного світу — істину, що довгий час залишалася невідомою, і доведення якої в новітні часи уславило ім’я Коперника.

[6] Я кажу тут про почергові, періодичні стани найбільшої діяльності й часто майже цілковитої бездіяльності головного мозку, що спостерігаються в багатьох людей. Оскільки вони залежать від інших симпатичних органів і випливають із явищ, подібних до тих, які бувають під час хворобливих криз, то з’являється певна можливість керувати ними за допомогою фізичних і моральних умов, а може, навіть штучно викликати їх, щоб миттєво надати найбільшої сили розумовим здібностям або ж змінити їхній напрям.

[7] Пропонуючи нові підстави для гігієни, Моро де ла Сарт, широко охопивши свій предмет, звернув особливу увагу на цю точку зору: те, що відомо публіці як про його праці, так і про його безсумнівний талант, дає підстави припустити, що він далеко посуне вперед цю важливу галузь медицини. 

[8] Слід було б уміти водночас указувати засоби для зупинення, зміни та спрямування цих відправлень, коли порядок їх не відповідає нашим потребам.

[9] Листування між Гіппократом і Демокрітом є явно підробленим; але їхня зустріч не підлягає сумніву й підтверджується свідченням багатьох давніх письменників.

[10] На моєму славетному другові й побратимові Туре, начальникові та професорові Медичної школи, лежить обов’язок розкрити вчення Гіппократа й подати підстави його філософії, її мудру сміливість і незвичайну простоту.

[11] Автор цього мемуару наводить ту саму виписку в творі, озаглавленому: Про ступінь надійності медицини.

[12] До того ж цей висновок у наведеному формулюванні не трапляється в творах Гіппократа.

[13] Втім, він не міг би пояснити утворення мови, не піднімаючись до джерела понять.

[14] Секта євреїв-християн, засновником якої був Керинт, учень Симона-волхва, той самий, що відіграє таку роль у Перегрині Лукиана і Віланда.

[15] Перипатетики, послідовники й хибні тлумачі Арістотеля, родоначальники схоластичної філософії.

[16] Див. про темпераменти у Галлера, Куллена та в двох відомих наших професорів, Пінеля і Галле; а також у Фізіології Рішерана, молодого лікаря, що подає великі надії й уже став у лікарському мистецтві поруч із першими знаменитостями.

[17] В іншому Мемуарі я повернуся до темпераментів і до їхнього морального впливу.

[18] Треба визнати, що це зауваження аж ніяк не стосується всіх випадків помішання. Пінель часто не знаходив нічого подібного; але факти, зібрані Морганьї та деякими іншими, не повинні підлягати сумніву, і з належною обережністю можна вивести з них кілька висновків.

[19] Цей випадок викладено в прекрасному Мемуарі громадянина Реб’єра старшого, вправного практичного лікаря Бривської громади, нині помічника префекта округу. Я мушу додати, що його брат, визначний хірург тієї самої громади, узяв участь у лікуванні покусаних людей і, не полишаючи хворих, не припиняв своїх спостережень, які й наведено у вищезгаданому Мемуарі.

[20] Щоб розпізнати відчуття, необхідно порівняти його з іншим, відмінним від нього відчуттям: отже, відчуття між ними не може бути виражене в нашому розумі інакше, як штучною мовою, бо це не безпосереднє відчуття. Звідси аж ніяк не випливає, що знаки передують думкам; матеріали для думки, навпаки, необхідно існують раніше за знаки; але щоб стати думками, необхідно, щоб відчуття або, точніше, відношення між ними, вбралися в знаки. Очевидно, що я надаю слову знак ширшого значення, ніж те, яке досі надавали йому мислителі. Втім, це лише питання слів. Чи є усвідомлене відчуття думкою? Тоді ясно, що думка передує всякому знакові. Але якщо вважати думкою лише усвідомлення відношень між ними або кількома відчуттями, то таке судження усвідомлюється лише за допомогою штучного знака. За такого погляду без знаків не може бути думок.