Сьомий Мемуар із книги Кабаніса — «Відношення між фізичною та моральною природою людини» (1802).
Переклад із французької П. А. Бібікова.
Передруковано групою Echafaud з первісного документа, з дореволюційною орфографією (і, само собою, без текстового шару), у 2026 році.
Для зручності роботи з такою величезною книгою на сайті її поділено за розділами.
Інші розділи можна знайти тут.
§ I
Вступ. — § 1. — У цьому мемуарі я маю намір дослідити питання, однаково важливе як для лікарського мистецтва, так і для раціональної філософії; воно найтіснішим чином пов’язане з наукою про людину й проливає необхідне світло на найважливіші явища. З-поміж усіх питань, що входять до плану розпочатої мною праці, воно, можливо, потребує найретельнішого дослідження. До нього, по суті, зводяться всі інші питання; вони навіть безпосередньо від нього залежать; певною мірою всі вони становлять одне це питання, розглянуте з різних точок зору та в його головних виявах. Але чим важливіше й ширше це завдання, тим слабша моя надія виконати його як слід. Я взявся за перо, щоб розв’язати його, ще не оговтавшись від хвороби, яка цілком розладнала моє здоров’я: неможливо, щоб на мої думки не відбився той стан, серед якого вони складалися. Втім, оскільки предмет мого дослідження становить вплив хвороби на моральні вияви, то я сам собою подам перший приклад цього впливу й побоююся лише, щоб доведення головного положення мого не виявилося надто очевидним.
Але звернімося до нашого предмета.
Порядок панує у фізичному світі. Існування цього світу та постійне повернення відомих періодичних явищ достатньо це доводять.
Порядок панує і в моральному світі. Таємнича, безперервно діюча сила невпинно прагне до розширення й удосконалення цього порядку. Ця істина однаковою мірою випливає з існування суспільного буття, з його поступового поліпшення та з його стійкості, попри установи, що так часто суперечать його справжній меті.
Усе красномовство декламаторів безсиле проти цих незмінних і загальних фактів.
Але що найпримітніше в законах, які керують усім світом, так це те, що якщо вони й здатні до змін, то лише до певної міри; що безлад не може перейти за відомі межі, начертані, здається, рукою самої природи; що він, вочевидь, несе в собі самому начала, які повертають його до порядку або викликають охоронні явища.
Отже, порядок існує. Його може бути порушено, але він, тим не менш, повертається — або з плином часу, або через надмірну дію тих самих обставин, які прагнули його порушити.
Окрім того, серед цих обставин, що порушують порядок, є такі, які більшою чи меншою мірою піддаються впливові живих істот, наділених волею; такі, що поступово можуть змінитися або більше не повертатися, внаслідок автоматичного розвитку властивостей матерії чи безперервного руху природи. У них, я хочу сказати, в цих двох порядках обставин, немовби про запас і з наміром — виявитися в певні епохи, — містяться дійсні умови для загального вдосконалення.
Ми бачимо, що навколишній фізичний світ стосовно нас із кожним днем удосконалюється. Це явище, безперечно, у найбільшій кількості випадків залежить від присутності людини та від надзвичайного впливу її діяльності на стан землі, води, навіть на стан атмосфери, з якої вона добуває найперші й найнеобхідніші матеріали для підтримання життя. Але, вочевидь, ми маємо право думати, що це явище залежить також, певною мірою, і від природної стійкості предметів, і від поступового послаблення природних умов, які на початку чинили опір змінам, вигіднішим для людини.[1] Таким чином, безсумнівні поліпшення, які ми помічаємо на земній кулі, пояснюються не лише поліпшенням суспільного буття та зумовлених ним підприємств, а й постають, певною мірою, також справою природи, чия допомога багато сприяє людині. Немає нічого неймовірного в припущенні, що порядок, який ми помічаємо у великих тілах природи, встановився поступово; що небесні тіла дуже довго існували в іншій формі та в інших взаєминах між собою; що весь цей великий світ може, зрештою, удосконалюватися в майбутньому під впливом умов, про які ми не маємо ані найменшого уявлення і які, проте, можуть змінити стан земної кулі, а отже, і існування істот, що постають із її невичерпної родючості.
Неважко зрозуміти, що вплив людини на фізичну природу слабкий і обмежений; він стосується лише тих її сторін, які, так би мовити, безпосередньо з нею стикаються. Моральна ж природа, навпаки, майже цілком підпорядкована їй. Будучи наслідком людських спонукань, почуттів і уявлень, вона змінюється разом із цими уявленнями, почуттями та спонуканнями. З кожною новою установою вона набуває іншої форми: запровадження нового звичаю, найменше відкриття нерідко бувають достатніми, щоб одразу змінити майже всі відносини, що існували доти. По суті, незалежними й незмінними в ній є лише ті явища, які перебувають у залежності від вічних і сталих фізичних законів: я кажу «вічних і сталих», бо навіть та частина людини, яку найчастіше називають фізичною, здатна до найзначніших видозмін; вона підкоряється могутньому й різноманітному впливові безлічі зовнішніх чинників. Але спостереження й досвід можуть навчити нас передбачати, обчислювати й спрямовувати цей вплив, і людина стає таким чином у власних руках слухняним знаряддям, усі пружини й уся діяльність якого, тобто всі його здібності й усі його функції, можуть бути безпосередньо спрямовані до найбільшого розвитку цих самих здібностей, до найповнішого задоволення його потреб і до найбільшого примноження його щастя.
[1] У всякій гіпотезі, що пояснює походження руху у великих масах матерії, відчувається потреба в порядку й правильних відносинах не лише між ними, а й між частками, що їх складають, навіть найрозрізненіші, — порядку й відносинах, визначуваних і неминуче зумовлюваних самою сутністю руху. Зрозуміло також, що цей рід гармонії має поступово вдосконалюватися безперервною дією вже самого руху, який цю гармонію викликає; бо за кожного періодичного повернення тих самих обставин явища, зумовлені ними, не можуть не ставати, якщо мені дозволено так висловитися, правильнішими, а кожна частка матерії — дедалі більше наближатися до того саме стану, до якого силкується привести її сама природа руху.
§ II
Серед фізичних явищ, що справляють могутній вплив на уявлення і на моральні спонукання, я вказав на хвороби, взяті в загальному значенні цього слова. Слід оцінити, наскільки справедливим є це положення і чи є можливість для кожної різко вираженої особливості хворобливого стану знайти відповідну їй зміну в моральному настрої. Справді, оскільки шляхом спостереження ми здобули засоби діяти на нашу фізичну природу, змінювати стан наших органів, відновлювати й навіть нерідко вдосконалювати в них порядок природних функцій, то ми маємо повне право вбачати в розрахованому й методичному застосуванні лікарських засобів не лише спосіб полегшення окремих страждань, відновлення здоров’я і повернення сил хворим істотам, а й усвідомлювати, що поліпшенням фізичного стану можна поліпшити розумову діяльність і спонукання людини, а навіть поступово вдосконалювати поняття й звичаї всього людського роду.
Якби ми захотіли обмежитися доведенням того, що хвороба справді впливає на уявлення і на пристрасті, то, звісно, ми могли б зробити це без жодних труднощів: для цього досить було б найзвичайніших і всім відомих фактів. Ми знаємо, наприклад, із повсякденного досвіду, що гостре або повільне запалення головного мозку, деякі органічні розлади шлунка, ураження діафрагми та всієї надчеревної ділянки спричиняють то шаленство, то тимчасовий або жорстокий марення, то сказ або тривале божевілля; ми знаємо також, що ці хвороби виліковуються відомими ліками, які діють безпосередньо на фізичну причину, що їх викликає.
За різного роду марення змінюється не лише сутність або порядок думок: разом із ними змінюються смаки, спонукання, душевні порухи. Інакше й бути не може. Спонукання і бажання залежать від певних, попередніх суджень, більшою чи меншою мірою стримуваних свідомістю, або від безпосередніх органічних вражень: якщо судження змінилися, якщо враження стали іншими, чи можуть лишатися тими самими спонукання і бажання? В інших випадках, коли відчуття загалом відповідають дійсним предметам, а судження загалом правильно складені за відчуттями, ми помічаємо, що розлад в одному органі може спричинити незвичайні помилки щодо лише певних предметів, лише певних уявлень; що внаслідок цього він може спотворити всі звички, пов’язані з деякими окремими душевними функціями. Ці явища, що виявляються слідом за ушкодженням, про яке йдеться, зумовлюються глибокими видозмінами фізичних потреб, від яких залежать усі ці звички. Я міг би зібрати безліч прикладів на підтвердження цього положення. Обмежуся вказівкою на бешенство матки, хворобу, дивовижну простотою причини, що її викликає, якою зазвичай є повільне запалення яєчників і матки; хворобу огидну за своїми проявами, бо вона перетворює найполохливішу дівчину на розпусну жінку, а найсором’язливішу соромливість — на шалену лють, з якою не може зрівнятися найбезсоромніша розпуста.
З іншого боку, щоб увійти в подробиці всіх змін, які хворобливий стан здоров’я спричиняє в моральній природі, щоб простежити цей стан до найменших його відтінків із метою вказати кожному відтінкові відповідну йому зміну в розумовій діяльності, в душевних порухах і спонуканнях, нам довелося б упасти в безплідну дріб’язковість і прийняти мрійні висновки за дійсні функції природи, методичні тонкощі — за систематичні, геніальні узагальнення. Уникнути цієї небезпеки, справді, досить важко, якщо під час дослідження заплутаного питання не обмежити себе такими його сторонами, які найлегше піддаються спостереженню й міркуванню.
На щастя, нам тут не належить ані доводити те, що кожен щомиті бачить на власні очі, ані підтримувати якусь порожню гіпотезу.
Уявлення й моральні спонукання зароджуються внаслідок вражень, що їх отримують зовнішні органи чуття, і за сприяння вражень, властивих внутрішнім, найчутливішим органам.
Доведено прямими дослідами, що ці останні враження можуть істотно змінювати всі функції головного мозку.
Але хоч усі, як внутрішні, так і зовнішні частини, однаковою мірою здатні до вражень, не всі вони однаково діють на головний мозок. Ті з них, які спроможні справляти на нього окрему, визначену дію, не завжди чинять її безпосередньо. Окрім головного та спинного мозку, в живому тілі існує безліч осередків чутливості, в яких враження певною мірою збираються, немов промені світла, а потім або негайно відбиваються на рухові м’язи, або передаються в усій своїй сукупності до єдиного, спільного для них осередку. Між цими осередками та головним мозком існують найживіші й найчисленніші симпатичні зв’язки; через посередництво перших частини, наділені менш обширними функціями, а отже й туманнішими відчуттями, можуть сполучатися винятково — то між собою, то зі спільним осередком. Серед цих осередків, залежно від індивіда, більш або менш численних, більш або менш чутливих, ми особливо вирізняємо три головні осередки (не рахуючи головного та спинного мозку), від яких залежать інші: 1) грудну ділянку, що вміщує діафрагму і шлунок, верхнє вічко якого наділене такою чутливістю, що Вагельмонт поміщав у ньому своє начало життя, або джерело, яке керує всіма функціями живого організму; 2) черевну ділянку, до якої належить не лише печінка і селезінка, а й усі верхні черевні нервові сплетення, значна частина тонких кишок і велике коліно ободової кишки. Обидва ці осередки нерідко змішуються письменниками-систематиками під назвою надчеревного; але оскільки вони значно різняться один від одного щодо фізичних і моральних явищ, що їх спричиняє відповідне ураження в тому чи тому з них, то здорова лікарська теорія і тверезий аналіз вимагають їх розрізнення; 3) останній, другорядний осередок міститься в органах відтворення: він охоплює, крім того, сечову систему і систему нижніх кишок.
Не забудьмо також, що незалежно від вражень, які отримують чутливі закінчення — зовнішні й внутрішні, — нервова система здатна ще сприймати враження, що належать лише їй самій, бо джерело їх лежить або діє в ній самій: то вздовж і на шляху її головних стовбурів, то в різних окремих центрах її, то в самому джерелі нервів і в їхньому головному, спільному осередку.
§ III
Але щоб враження були передані належним чином, щоб спонукання, уявлення, душевні порухи, що з них випливають, перебували в точній відповідності із зовнішніми предметами або з внутрішніми причинами, від яких вони залежать, безумовно необхідна участь відомих фізичних умов, які можна визначити спостереженням.
Різні функції, сукупність яких становить діяльність чутливості, належать не лише нервовій системі: у цій діяльності бере участь і стан, і функції інших частин. Для неї потрібна певна співмірність між загальною кількістю рідин і загальною кількістю твердих частин; і в тих, і в тих необхідний певний ступінь щільності; необхідна певна енергія в м’язовій системі й певне напруження в рідинах, що циркулюють; одним словом, для належної роботи нервів і головного мозку всі частини тіла мають користуватися визначеною діяльністю, а функції цієї діяльності мають бути вільними, повними й безперервними.
Крім того, загальний стан нервової системи також залежить від стану інших частин. Ця система не лише перебуває з ними в безперервному зв’язку, а й утворена з ними з тих самих матеріалів, вона, так би мовити, вилита разом із ними в одну й ту саму форму, і якщо вона не перестає розділяти з ними та посилати в них збудження, отримуючи від них враження й викликаючи в них рухи, то в ній відбивається також їхній органічний стан за сприяння кліткової тканини, що пронизує її вглиб, і численних судин, які її зрошують.
За природного стану три згадані вище другорядні осередки справляють значний вплив на головний мозок. Збудження в ділянці шлунка, у грудній порожнині, у черевних нутрощах, різні стани органів відтворення відбиваються на всій нервовій системі. Помічено, що сам стан чутливих закінчень, характер і спрямування спонукань змінюються цими самими причинами, підкоряючись певним законам, не менш сталим, ніж ті, від яких залежать і їхні правильні функції; а характер уявлень, їхній склад і навіть рід пристрасті вказують на ці різні фізичні умови так само безпомильно, як останні провіщають моральні явища, які ними буде викликано. Нарешті, як ми вже не раз повторювали, розсудкова діяльність і спонукання волі викликаються не лише враженнями, що передаються до загального нервового осередку зовнішніми органами чуття, а й враженнями, які отримуються в усіх внутрішніх частинах.
Чутливість же останніх частин може зазнавати значних видозмін унаслідок властивих їм хвороб, серед яких багато які здаються хворобами виключно самої чутливості. Одним словом, поєднання, визначення й відбиті дії мозкового осередку залежать від сукупності всіх цих даних, і якщо останній викликає в різних частинах живого тіла рухи, то сам образ діяльності цього осередку, однак, підпорядкований різним станам функцій, що відповідають цим частинам.
Для зведення моральних впливів хвороби до кількох загальних і головних положень, а особливо для вказівки на залежність цих впливів від причин, що їх викликають, нам необхідно увійти в деякі подробиці лікарської науки; ми постараємося бути стислими й залишимо осторонь спонукальні причини, чому ми обрали ту, а не іншу класифікацію. Ми звернемо особливу нашу увагу безпосередньо на міркування, що мають безсумнівний стосунок до предмета нашого дослідження.
§ IV
За загальним поділом хвороб розрізняють ураження твердих частин і ураження, які можна вважати властивими виключно рідинам. Хоча цей поділ дещо невиразний, по суті він досить зручний; ми можемо його зберегти. Не слід, однак, думати, ніби цей поділ безпомилковий, вільний від натяжки і що він може бути особливо корисним у практичному вивченні хворої людини; адже вельми рідко трапляється, щоб ураження цих обох частин живого організму не перепліталися між собою. Цілком можливо, що джерело зміни стану рідин міститься в твердих частинах, які, на думку більшості фізіологів, пов’язані виключно з життям; або, точніше, можливо, що як тверді, так і рідкі частини уражаються й видозмінюються одночасно.
Утім, це питання не має жодного стосунку до предмета, що нас займає. Отже, як би там не було, хвороби твердих частин можуть бути, своєю чергою, поділені на хвороби, що поширюються по всіх системах, наприклад: нервовій, м’язовій, кровоносній, лімфатичній, і на хвороби, обмежені окремими органами, наприклад: шлунком, печінкою, легенею, маткою тощо.
Хвороби рідин таким самим чином можуть бути поділені на загальні ураження крові, лімфи, слизу тощо і на окремі ураження, які або спричиняють значні видозміни в цих рідинах, або викликають у них незвичайні рухи, що відбиваються на якійсь обмеженій частині тіла чи на якомусь окремому органі.
До цього другого підрозділу можна зарахувати ще хвороби, які, за загальною думкою, уражають і тверді частини, і рідини, як-от цингу, золотуху, англійську хворобу тощо, і, нарешті, всі хвороби, що руйнують організм, чи супроводжуються вони виснажливою гарячкою, чи, здається, залежать від загального занепаду всіх функцій, чи ж спричинені розрідженням якогось важливого органа.
Оскільки ураження, властиві нервовій системі, мають найбезпосередніший і найширший вплив на розумову діяльність і на спонукання волі, вони заслуговують на особливу увагу, а їхнє аналітичне дослідження, якби воно було точним, негайно пролило б світло на явища, що стосуються і всіх інших уражень.
Нервова система, як орган чутливості та як осередок її відбитої діяльності, що викликає рухи, підлягає різним хворобливим станам, які можна звести: 1) з одного боку, до надзвичайної її сприйнятливості до вражень, а з іншого — до надмірної її дії на рухові органи; 2) до нездатності сприймати враження в достатній кількості й з належним ступенем енергії, а також до послаблення діяльності, необхідної для викликання рухів; 3) до загального порушення функцій цієї системи, утім без помітного їхнього збільшення чи зменшення; 4) до викривленого розподілу мозкового впливу, що виявляється вельми нерівномірно щодо часу (тобто надмірною діяльністю в одну епоху й помітною переміжністю або припиненням її в іншу епоху) або нерівномірно щодо різних органів, залишаючи ніби одні й зосереджуючи в інших чутливість, збудження чи сили, що викликають рухи.
Різні ці ураження нервової системи можуть бути або самобутніми, або симпатичними, тобто залежати безпосередньо від її природженого устрою чи від найголовніших органів, з якими вона перебуває в найширших зв’язках. Ці ураження можуть бути спричинені, наприклад, ранами головного мозку, наявністю в ньому певних рідин, впливом відомих звичок, що безпосередньо порушують його функції, або ж вони можуть бути наслідком стану шлунка, матки та інших черевних нутрощів. Зауважу, що в письменників ці різні нервові ураження без розрізнення позначаються родовою назвою спазмів, назвою, очевидно, вкрай невизначеною і дуже часто зловживаною навіть самими лікарями. Утім, це слово, вочевидь, прийняте солідистами[1] для позначення всіх невизначених явищ, що супроводжуються важкими розладами у функціях і навіть відчуттям гострого болю, без жодної зміни в органічній будові частин, окрім цього часто минущого стану нервів, що оживляють ці частини.
Залежно від ступеня енергії чи діяльності, якими тоді наділені нутрощі та рухові органи, ці ураження спричиняють найрізноманітніші наслідки. Ті з них, що викликаються виключно розладом відомих органів або відомих функцій, позначені особливим характером і виявляються цілком самобутніми явищами.
Можна прийняти за загальне правило, що за всіх так званих нервових уражень трапляється більшою чи меншою мірою значний розлад як у сприйнятті вражень, так і в утворенні з них спонукань, чи то останні несвідомі, чи свідомі. Відчуття, з одного боку, щомиті змінюються тоді за своєю жвавістю, енергією, навіть за кількістю, а з іншого — сила, швидкість і легкість їхньої відбитої дії також бувають вельми нерівними. Звідси випливає постійна переміжність сильних збуджень і їхнього занепаду, піднесення й виснаження, а також така сама незвичайна рухливість у спрямуванні думок і пристрастей. За такого стану душа людини схильна переходити з однієї крайності в іншу: з’являється надмірний напір думок, надзвичайна діяльність або, навпаки, певною мірою цілковита нездатність до мислення. Роберт Вайт зробив цілком слушне зауваження, що люди, схильні до гіпохондрії, бувають поперемінно то боязкими, то мужніми, і оскільки їхні враження зазвичай більшою чи меншою мірою не збігаються з дійсністю, то образи, які вони складають, вкрай рідко узгоджуються з предметами реального світу, а їхні спонукання й бажання — з цими предметами.
Якщо тепер до цих загальних відмінностей, що в такому разі виявляються у функціях нервової системи, приєднається слабкість м’язових органів або якоїсь важливої внутрішньої частини, наприклад шлунка, то в явищах, подібних за своєю суттю, виявляться помітні особливості. У хвилини виснаження безсилля м’язів породжуватиме повніше й безпросвітніше відчуття слабкості та занепаду сил; життя здаватиметься готовим щомиті полишити тіло. А цей стан, своєю чергою, породить сумні, дріб’язкові, егоїстичні почуття, нікчемні, вузькі думки, звернені на предмети, що не заслуговують на увагу. У хвилини піднесення, які настають тим різкіше, чим значнішим є безсилля, м’язові функції відповідатимуть на збудження головного мозку поривчасто, без енергії та наполегливості. Це збудження лише посилить у людині усвідомлення її справжньої немочі й пробудить у ній тільки почуття нетерпіння, незадоволення та душевного неспокою. Навіть досить живі прагнення, що здебільшого стримуються звичним усвідомленням власного безсилля, ще більше посилюють тоді безпросвітні відчуття. Оскільки спеціальний орган думки не може працювати без сприяння багатьох інших, оскільки в цей час він певною мірою поділяє стан розслаблення органів руху, то думки з’являються напливом; вони зароджуються, але не розвиваються; для цього бракує необхідної уважності; нарешті, діяльність уяви, яка, здавалося б, мала б відшкодувати втрачені здатності, стає новим джерелом пригніченості й відчаю.
§ V
Стан шлунка, через величезний вплив його на всі частини нервової системи, особливо на головний мозок, може відбитися на всіх органах. Наприклад, його розслаблення, у поєднанні з незвичайною чутливістю верхнього його вустя та грудобрюшної перепони, швидко передається м’язовим волокнам усього тіла. Ця передача, можливо, залежить від деяких окремих м’язів через безпосередній зв’язок їхніх нервів із нервами шлунка, без сприяння загального мозкового осередку. Як би там не було, жива чутливість, рухливість і знесилення грудного осередку постійно супроводжуються більшою чи меншою мірою розслабленням рухових органів, і уявлення, душевні спонуки мають, отже, бути позначені характером, що випливає з такого поєднання умов.
Але оскільки безпосередній вплив шлунка на головний мозок значно ширший, ніж вплив на нього всієї м’язової системи, то очевидно, що й наслідки неодмінно будуть виразнішими та помітнішими в тому випадку, про який ідеться: зосереджувати увагу буде стомливо; упорядковувати уявлення буде важко, у них часто бракуватиме повноти; бажання будуть нерішучі, не сильні, почуття — похмурі й сумні; щоб думки набули бодай трохи сили й легкості, щоб почуття було бодай трохи терпимим і живим, людині необхідно буде розумніше користуватися тими переміжними, швидкоплинними збудженнями, які викликаються нерівномірною діяльністю її здібностей; бо спотворений розподіл сил, що виникає за будь-якого нервового ураження, особливо помітний у тому разі, коли його спричиняє первинне ураження шлунка або грудобрюшної перепони. Нам відомо з спостереження, що особи, в яких значно спотворені чутливість і сили цих органів, постійно й безперервно переходять з одного душевного настрою в інший. Ніщо не може зрівнятися з тією поспішністю й численністю їхніх уявлень і моральних спонукань, що трапляються в такому разі; але ніщо не може бути й швидкоплиннішим за них; вони викликають хвилювання й неспокій, але майже не залишають по собі жодних слідів. Настає час полегшення: такі особи тоді впадають у виснаження, і їхнє життя минає в безперервно змінюваному ряді маленьких радощів і маленьких печалей, що позначають їхнє існування якоюсь дитячістю, тим дивовижнішою, що вона трапляється в людей, які, попри все, вирізняються досить розвиненим розумом.
Це зауваження однаковою мірою стосується обох статей, але особливо справедливе щодо слабшої й рухливішої жінки.
Що ж до загальних нервових уражень, спричинених ураженнями статевих органів, то вони дещо різняться в обох статях. Якщо вони, здається, іноді ще більше посилюють рухливість жінки й доводять її смаки та думки до крайнього ступеня химерності й непослідовності, то нерідко ці ураження викликають явища, подібні до таких самих явищ, спричинених тими ж причинами в чоловіка; вони надають спонукам жінки зовсім не властивої їй сили й сталості: вони можуть навіть викликати в ній таку запальність і жорстокість, які зовсім несумісні з її ніжними, м’якими почуттями. Загалом, коли жінка за вираженням свого життя наближається до чоловіка, то це дивне явище пояснюється станом її матки та яєчників; бездіяльність, як і надмірна діяльність цих органів, однаково здатні викликати його, і в такому разі спостерігається то незвичайна байдужість, то непереборне прагнення до любовних утіх.
Ми вже подали в іншому місці загальну картину дивовижних і раптових змін, що їх спричиняє в усій моральній природі настання отроцтва. Живі, нервові ураження органів відтворення нерідко можуть викликати ще сильніші й разючіші явища. Душевна енергія й малодушність, піднесеність розуму, багатство думок і блискучі їхні якості, так само як майже цілковита відсутність і безсилля розсудкових здібностей, часто залежать єдино й безпосередньо від стану надмірної діяльності, слабкості та безладних відправлень статевих органів. Я залишаю осторонь відомі повільні запалення, які так їм властиві й здатні цілком спотворити відправлення всієї нервової системи. Я обмежуюся лише вказівкою на ті незвичайні, судомні напади, що переважно трапляються у жінок, але від яких не вільні й чоловіки; напади, джерело яких, очевидно, міститься в сім’яній системі й які супроводжуються дивними явищами, що в невіглаські часи давали привід убачати в них діло якоїсь надприродної істоти. Правець, екстаз і всі напади захвату, що характеризуються уявленнями та красномовством, які перевершують освіченість і звички хворого, найчастіше залежать від судомного стану органів відтворення.
Ці хвороби, що певною мірою належать радше до душевного стану, ніж до стану органічних частин, після божевілля і, власне кажучи, так званого марення, безперечно, найочевиднішим чином доводять безпосередній зв’язок між фізичною та моральною природою. Очевидність ця настільки разюча, що після усунення уявних причин, вигаданих забобонним невіглаством, постала потреба шукати інших, більш дійсних — у фізичних умовах, що відповідають кожному окремому явищу. Маємо, втім, зізнатися, що й у цьому разі, як і в багатьох інших, через те, що теорія випереджала спостереження, знайомство з дійсними законами природи не дуже посунулося вперед. Таємничі нитки, що пов’язують розлад органічних частин із розладом чутливості, не завжди вдавалося відшукати; але тим очевиднішою ставала залежність між двома порядками явищ, і нерідко вдавалося з достатньою точністю визначити відповідність між явищами того й іншого порядку.
Цікаво було б докладно дослідити висновки зі спостережень, які безсумнівно й незаперечно доводять цю правильну відповідність. Тоді можна було б указати, що спосіб відчування або сприймання вражень, спосіб їхнього поєднання, характер уявлень, що з нього випливають, спонуки, пристрасті, бажання змінюються в той самий час і в тому самому порядку, що й органічні відправлення, подібно до того, як рух годинникової стрілки негайно спотворюється, щойно буде внесено якусь зміну в стан або хід коліс. Тоді побачили б, що найважливіші безладдя в цих дивовижних здібностях, яким людина завдячує своїм місцем на чолі всіх живих істот і які забезпечують їй таке широке панування над природою, нерідко залежать від на перший погляд найдрібніших фізичних умов, і що божественне світло її негідно помрачається жовчю, мокротами або місцевими подразненнями, джерело яких, здається, обмежене вельми тісним простором.
Але чим переконливіші з цього боку факти, тим менше нам доводиться на них зупинятися. Я лише зауважу, що як захватні, так і подібні до них стани постійно зумовлюються зосередженням чутливості в одному з головних органів, особливо, як уже згадувалося, в черевній порожнині. Але перша дія цього зосередження, що посилюється енергією та впливом самого осередку, полягає у відповідному зменшенні енергії та впливу інших органів, а отже, у порушенні як їхніх відправлень, так і взаємних відносин між ними. Це зосередження може навіть цілком перервати відправлення в інших органах і їхню чутливість; нерідко трапляється, що воно завершується зведенням усього життя до внутрішньої нервової системи, яка тоді відчуває лише свої внутрішні враження й лише ними наповнює свою діяльність.
Що ж до уражень нервової системи, причина яких міститься в черевних нутрощах, то я відсилаю до двох попередніх Мемуарів — про віки та темпераменти. Тут досить буде навести лише головні наслідки цих уражень.
- Вони надають уявленням, спонукам і бажанням більш наполегливого та впертого характеру.
- Вони породжують або розвивають усі боязкі й похмурі пристрасті.
- Унаслідок тих і тих умов вони схиляють людину до уважності та розмислу; вони надають органам чуття й розсудковій діяльності звички, так би мовити, вичерпувати ті предмети, до яких вони звертаються.
- Вони схиляють уяву до помилок усякого роду, але можуть і збагатити розум багатьма коштовними якостями; вони часто надають талантам чимало піднесеності, енергії та блиску. У цьому відношенні загалом можна прийняти за правило, що жвава й блискуча уява передбачає або вже наявне нервове зосередження, або принаймні схильність до його дуже близького утворення; так що сама вона, здається, може вважатися за своєрідний хворобливий стан.
- Я додам, нарешті, що ці ураження, доведені до крайнього ступеня, або перетворюються на божевілля й шаленство (стан, що безпосередньо випливає з надмірного нервового зосередження та спричинюваного ним безладу у враженнях), або ж виснажують і притуплюють нервову систему напруженими, невідступними й докучливими враженнями, що спричиняють і розклад сил, і слабоумство.
Із того, що ми сказали, легко побачити, що нервові стани, які характеризуються надмірною чутливістю, подібні до станів, що, як ми зазначили, залежать від порушення або безладності відправлень нервової системи. Справді, надзвичайна, повсюдна чутливість зазвичай не забариться зосередити свою дію в одному зі своїх головних центрів; у багатьох випадках це зосередження спрямовується в самий головний мозок, який вважається органом думки; або ж, а це трапляється найчастіше, за періодами крайнього загального збудження настають періоди апатії та безсилля; друга обставина, сама по собі чи в поєднанні з першою, майже завжди супроводжує безладні нервові відправлення.
§ VI
Ми можемо не зупиняти нашої уваги й на місцевих ушкодженнях чутливості, що іноді трапляються в самих органах чуття; по-перше, тому, що якщо ці ушкодження не залежать від стану загальної чутливості, то вони зазвичай випливають радше з якоїсь природної вади в будові, ніж із випадкової хвороби, підпорядкованої впливові умов, які можуть бути змінені або усунені лікарським мистецтвом; по-друге, тому, що наслідки їх змішуються з помилками чутливості, які залежать від стану загального нервового осередку або одного з його підрозділів, найважливішого чи наділеного найніжнішою чутливістю. Слух, наприклад, буває іноді фальшивим,[2] або тому, що обидва вуха чують незгідно, як підтверджує в усіх подібних випадках Вандермонд; або тому, що в частинах, з яких складаються те й інше вухо, існують спільні причини розбіжності щодо дії на них звукових коливань. Але й хвороба може спричинити подібне явище, хоча б вона й не вражала вухо безпосередньо. Часто для цього досить присутності зіпсованих речовин у шлунку, пароксизму переміжної пропасниці, спазми в животі або істеричного нападу.[3] Те саме буває і зі зором. Природжена будова ока може мати різні вади. Цей орган часто буває уражений короткозорістю; він може бути й далекозорим; обидва ока можуть бути наділені неоднаковою силою як щодо м’язів, що приводять їх у рух, і нервів їх, так, отже, і щодо самого джерела властивих їм відчуттів; нарешті, вони іноді діють, як справжні багатогранні скельця. В останньому разі замість одного предмета людина бачить два, три, чотири або навіть незліченну безліч. Мені двічі траплялося зустрічати таку природну будову ока. Для уникнення помилок, що спотворюють саму думку, і для полегшення тяжких зусиль під час виправлення цих помилок людина повинна вдаватися до звичайних скелець, то опуклих, то увігнутих, залежно від відомих органічних особливостей, які я не був у змозі визначити з точністю і наслідки яких можна виправити лише ретельним обмацуванням та дослідами. У вельми сильних, гострих пропасницях, при божевільному маренні, в крайній старості, при наближенні смерті предмети теж іноді двояться, трояться тощо. Нарешті, не кажучи вже про дотик і смак, також здатні до дивних спотворень, певні особи майже зовсім нездатні відчувати запах. Лікарська практика дала мені п’ять або шість фактів подібного роду в осіб у всіх відношеннях здорових; у випадках же хвороби мені доводилося зустрічати подібним чином то цілковите або тимчасове припинення нюху, то скарги хворого на те, що його переслідує якийсь особливий запах, наприклад ладану, мускусу, сірководню, ефіру тощо, які здавалися йому цілком новими і які він не був у змозі віднести ні до одного відомого йому предмета.
Але не підлягає сумніву, що відсутність певного порядку відчуттів зумовлює відсутність уявлень, відповідних предметам, які викликають ці відчуття; і що фальшиві, неправильні або безпредметні відчуття, залежно від більшого чи меншого вміння людини виправляти наслідки їх у головному мозку, мають породжувати більш або менш важливі й небезпечні помилки в поняттях і бажаннях.
Серед безпосередніх нервових уражень нам лишається тепер розглянути тільки ті, що вирізняються значним ослабленням чутливої здатності. Організм може тоді перебувати в різних станах, які слід точно означити.
Іноді це зменшення чутливості буває лише місцевим і обмежується якимось слабким від народження органом або таким, що втратив свою силу внаслідок подальших змін, спричинених хворобами чи неправильними умовами життя. У такому разі найчастіше трапляється піднесення діяльності в іншому або в кількох інших органах, найбільш чутливих, і, отже, цей випадок зазвичай зводиться до одного з тих, які вже нами означено. Іноді ж, за цілковитого занепаду загальної чутливості всього організму, трапляється значне піднесення м’язових сил; нерідко буває навіть, що це піднесення з’являється внаслідок нервового ураження; зовнішні рухи, крім своєї неправильності й судомності, тоді наділені сталою енергією, що зовсім не відповідає енергії інших функцій.
У Мемуарі про темпераменти ми намагалися частково означити моральні явища, зумовлювані таким станом живого організму: принаймні ми вказали на найважливіші наслідки його. У цьому разі я обмежуся лише одним міркуванням: що судомний стан, поглинаючи в безплідних і безладних зусиллях рештки нервової діяльності, ще більше спотворює її джерело і, приводячи в остаточний безлад усі функції організму, вносить у нього дедалі глибші зміни.
Зменшення чутливості може, нарешті, справді бути повсюдним, а наслідки його — відбиватися на м’язовій діяльності, яка в результаті завжди залежить від нервового впливу. У такому разі чутливі закінчення отримують мало вражень, і ці враження є невиразні та невизначені. Головний мозок опрацьовує їх мляво й недосконало. Уявлень виникає мало, і ці уявлення, якщо вони не стосуються безпосередніх предметів щоденних потреб, постійно, здається, вислизають від думки й ніби оповиті туманом. Бажання важко зароджуються: їм бракує сили, наполегливості, іноді навіть усвідомлення своєї мети. Отже, звичайне відчуття загальної безсилиці, здавалося б, мало б викликати в хворого боязкі й сумні душевні порухи; але в такому разі бракує сили щось живо відчувати, і душа буває занурена в таке саме заціпеніння, як і тіло. Паралітичні хвороби, на які слід дивитися як на крайню ступінь стану, про який ідеться, викликають сильний напад гніву або жаху лише тоді, коли вони обмежені якоюсь місцевістю, коли ще існує якась частина тіла, в якій можливі хоча б мимолітні, живі відчуття.
§ VII
Але не самі лише безпосередні ураження нервової системи здатні разом змінити і характер вражень, що їх отримують чутливі закінчення, і характер відправлень головного мозку. Загальні ушкодження артеріальної та венозної системи, м’язової, лімфатичної спричиняють подібні ж явища, не менш очевидні й не менш варті уваги. Я знову відсилаю до «Мемуарів про віки й темпераменти» щодо впливу на моральну природу різних станів, у яких можуть перебувати м’язи. Найголовніші результати там викладено з достатньою повнотою. Нам залишається розглянути кровоносну систему, тобто сукупність артеріальних і венозних судин, та лімфатичний апарат, що охоплює собою систему залоз.
Лихоманковий стан, звісно, залежить не винятково лише від стану крові та її судин, як це довго вважали лікарі. Цей стан відгукується в усіх частинах живого організму; він становить постійну ознаку майже всякого значного ураження; і якщо простежити його до найвіддаленішого джерела походження, то легко побачити, що лихоманковий стан є завждишнім результатом більш або менш правильної, відбитої дії всієї нервової системи. Але його явища звичайно позначаються особливим чином в артеріальних судинах, діяльність яких, виявляючи його, безпосередньо й за його сприяння видозмінює стан організму та його відправлення. Саме цим знаком зазвичай навіть вимірюють напруження лихоманкового нападу, хоч цей знак у багатьох випадках буває сумнівним. Цього буде досить для нашого виправдання в прийнятті встановлених поділів, застосування яких до предмета нашого дослідження, до того ж, не становить жодної незручності.
Якщо існують ураження, безсумнівно й безпосередньо властиві кровоносним судинам, то це запалення і діатези, або схильності до запалень; бо, якщо явища їх і залежать, як і всі явища, що виявляються в різних наших органах, від збудження з боку нервової системи, то все ж осередок запалення справді міститься в артеріях, спазми яких його встановлюють або характеризують; і хоча запалення майже завжди спричиняє, через свою тривалість, значні припливи крові та набряки в різних частинах клітковинного органа, ці явища завжди зумовлюються піднесеною діяльністю артеріальних закінчень, опором, що його вони зустрічають, і виливами, які через це утворюються в їхньому сусідстві. Отже, ми відносимо лихоманкові напади та схильності до запалення взагалі до стану кровоносного апарату, і могли б віднести їх зокрема до стану артеріальної системи.
Якщо розглядати лихоманковий стан як такий, що складається з ряду одноманітних збуджень, то ми складемо про нього цілком хибне уявлення. Те, що стародавні називали стриманою лихоманкою, тобто лихоманкою, в якій, як гадали, озноб, жар, прискорений рух рідин ішли рівномірно й підтримували одне одного на одній і тій самій стадії, у дійсній природі не існує: це лише абстракція, що завдячує своїм існуванням витонченому аналізові греків і арабів; і коли лікарі створювали з неї своєрідний зразок або загальний тип, під який вони силкувалися підвести свої практичні спостереження, що по суті всі від нього відхилялися, то вони лише підпорядковували безсумнівні факти припущенням і брали за мірило для оцінки щоденно здобутих спостережень такі факти, які насправді ніколи не трапляються.
Упродовж усієї лихоманки існують не лише різні періоди, цілком несхожі й цілком виразні, — періоди виникнення, розвитку, крайнього напруження та схиляння хвороби до занепаду, — а й у ланцюзі явищ, що становлять увесь пароксизм, є багато ланок або часткових пароксизмів, які теж поділяються на різні проміжки; найтісніше зіставлення їх дає найкраще уявлення про особливу сутність лихоманкового ураження. Кожен пароксизм супроводжується тим різкішими й жорстокішими ознаками, чим сам він стрімкіший або тяжчий.[4] Насамперед відчувається тяжкий стан і легкий озноб у кінцівках. Озноб поширюється уривками вздовж хребта: холод у кінцівках посилюється, обличчя блідне. Пульс дедалі більше зосереджується, іноді ж він значно слабшає. Невдовзі озноб подвоюється, усі рухи, довільні й мимовільні, перериваються, нервова система ніби впадає в заціпеніння, тужливий стан у грудобрюшній перегородці, більш або менш сильний, робить відчуття життя тяжким і виснажливим. У цьому полягає перший період лихоманкового пароксизму, або лихоманковий озноб.
Але, за незмінними законами живого організму, чим значнішим є це звернення всередину, це зосередження всіх сил у головних нервових центрах, тим живішою й раптовішою буде їхня зворотна дія, принаймні якщо джерело життя не буде спотворене надто жорстоким потрясінням. Артерії починають битися з більшою енергією; гарячий жар, зосереджений у внутрішніх частинах, виходить назовні, незважаючи ні на які перешкоди; він поступово розвивається й досягає поверхні, поволі долаючи всі спазми й затримки, що трапляються йому на шляху. Шкіра стає пекучою, обличчя — червоним і запаленим, очі — блискучими, дихання — ширшим і піднесенішим. Тужливе неспокійне відчуття в грудобрюшній перегородці іноді подвоюється під час цієї боротьби. У цьому полягає другий період лихоманкового пароксизму, або лихоманковий жар.
Нарешті, шкіра поступово стає м’якою; з’являється рясний піт; виділення, що на весь цей час припинилися або обмежувалися невеликою кількістю водянистих рідин, виявляються в більшій рясноті й набувають критичного характеру. Тоді поступово відновлюється грудобрюшний осередок, лихоманка починає слабшати, загальний безлад зникає, і організм поволі повертається до того стану, в якому перебував до пароксизму.
Ці різні періоди позначаються більш або менш виразно, і кожен із них триває більш або менш довго, залежно від характеру лихоманки або від природи первісної хвороби, що її спричинила.
Уважно стежачи за моральним станом хворого впродовж усього часу гарячкового пароксизму, неважко переконатися, що він перебуває в цілковитій відповідності зі станом органів, тобто з усіма фізичними явищами. Під час ознобу враження слабкі й невиразні, відчуття тяжкого стану, спричиненого в усій грудобрюшній ділянці скупченням крові у великих судинах і в серці, породжує сумне й тривожне почуття. Головний мозок впадає в заціпеніння; він із трудом опрацьовує навіть найзвичайніші й найбезпосередніші враження;[5] душа, вочевидь, перебуває в безчуттєвому стані. Але, в міру того як починається період жару, нервові закінчення виходять зі свого заціпеніння; відчуття зароджуються й множаться: вони можуть навіть стати стомливими й сплутаними через свою численність і жвавість. Водночас усі нервові осередки, особливо ж мозковий, вступають у надмірну діяльність. Звідси — своєрідне сп’яніння, безлад у думках, марення, що набувають різних відтінків залежно від зіпсованих соків, які скупчилися в перших шляхах або циркулюють у судинах. Велика діяльність кровообігу й енергійне повернення крові до поверхні тіла зменшують тривогу, тяжке почуття, сумний стан; але душа зазнає то схильності до роздратування, запальності, гніву, то смятіння, тієї невизначеності бажань, які завжди є наслідком або надмірної кількості відчуттів, або їхньої незвичайної жвавості.
§ VIII
Окрім цього, в організмі існує стан, який можна назвати загальним і який становить відмітну ознаку всякої хвороби. Цей стан стосується функцій винятково ураженого органа, соків, утворення яких спричиняє гарячку, роду діяльності, визначуваного зусиллям кризи й панівного впродовж усього часу хворобливого ураження. Як би мало ми не були обізнані із законами живого організму, ми знаємо, що в гострій гарячці її посилення, маючи майже завжди лише другорядне значення, повинно набути характеру хвороби, яка її викликала, але саме по собі не визначає її; що в нервовій гарячці з розслабленням мозкових сил це посилення має поперемінно то викликати виразніші явища, то миттєво переривати їх; що в злоякісній судомній гарячці, якщо посилення нападів не веде безпосередньо до припинення спазмів і відновлення згоди між глибоко порушеними функціями, то воно лише збільшує небезпеку й робить її очевидною; нарешті, що звичайний стан розумових і душевних здібностей перебуває у відповідності з видозмінами загального нервового осередку, спричиненими певними причинами гарячки та станом деяких органів, на які вона чинить безпосереднішу дію. Люди, яким траплялося стежити за гострими хворобами, добре знають, скільки різних особливостей являє собою такий стан, до якої міри очевидно, що ці особливості постійно залежать від змін у фізичних умовах, бо і ті, і ті зароджуються й розвиваються одночасно, зменшуються, перериваються й зникають одними й тими самими засобами. Втім, явища, про які йдеться, зазвичай минущі; вони залишають настільки глибокі сліди, наскільки хвороба змінює органи, і тоді вони бувають подібні до явищ тих хронічних хвороб, які настають після них.
Але в пароксизмах переміжної гарячки вплив гарячкового стану значно помітніший і виразніший: нерідко він спричиняє глибокі моральні ураження, які, через тривалість деяких таких гарячок, перетворюються на звички.
Давні намагалися все привести в систему у своїх фізіологічних і лікарських теоріях. Спершу вчення про елементи, потім учення про темпераменти, яке без особливих зусиль пов’язувалося з першим, слугували їм підставою для пояснення явищ як здорового стану, так і хвороби: ці вчення нерідко спрямовували головним чином і практичну теорію лікування. У своїх класифікаціях вони поділяли переміжну гарячку на стільки ж головних підрозділів і поєднань між собою, скільки вважали елементів або навіть самих темпераментів; і кожен із цих підрозділів відповідав у них одному з елементів або темпераментів, або пов’язувався з рідиною, нібито подібною до першого й такою, що зумовлювала характер другого. Отже, обмежуючись лише загальними висновками, давні стверджували, що щоденна гарячка спричиняється кризовим обігом крові; гарячка через день викликається жовчю, гарячка через два дні на третій — повільнішими кризами чорної жовчі. Що ж до флегми, то, залежно від різного ступеня її бездіяльності й холодності, вона може брати участь у тій чи тій із цих гарячок і навіть утворювати особливі, що відрізняються незрівнянно довшими проміжками між пароксизмами. Давні, крім того, вважали, що, стежачи за найменшими подробицями в застосуванні цього вчення, можна було б пояснити собі всі явища, особливо ж такі, які без цього, вочевидь, незрозумілі.
Немає жодного сумніву, що їхні сподівання були перебільшені; що й у цьому випадку, як і в багатьох інших, вони далеко вийшли за межі того, що дає спостереження. Але, помиляючись у своїх загальних гіпотезах, вони нерідко мали рацію, застосовуючи їх до окремих фактів: їхні гіпотези були хибні, але факти вони помічали з великою майстерністю.
Переміжні гарячки взагалі залежать від відомих уражень черевних нутрощів, особливо ж тих, сукупність яких має назву надчерев’я. Шлунок і, за симпатією з ним, увесь кишковий канал, ще частіше печінка, селезінка, а отже, і вся жовчна система, уся система ворітної вени становлять справжнє й первісне джерело, в якому зароджуються причини гарячки.
Щоденна гарячка найчастіше, вочевидь, залежить від ураження шлунка: вона більшою мірою, ніж усі інші переміжні гарячки, схильна поєднуватися із запаленнями і, згідно зі спостереженням батьків лікарського мистецтва, позначена сангвінічним характером.
У триденній гарячці досить часто спостерігається страждання печінки, порушення її функцій і зміна жовчі — як щодо найістотніших властивостей, так і щодо її кількості.
Нарешті, чотириденні гарячки, очевидно, взагалі й постійно, хоч і не винятково, належать до так званого меланхолійного темпераменту в той вік, коли звичайно утворюються у ворітній вені припливи крові й з’являються зумовлені ними тяжкі душевні стани; одним словом, до того жовчного переродження соків, яке стародавні вважали за найвищий ступінь їхнього природного стану.
Для найпростіших висновків досить зауважити, що щоденна гарячка не передбачає загального й глибокого ураження всіх грудочеревних органів; до того ж, озноб і тяжкий стан у ній значно коротші: отже, вона не може спричинити в організмі ні таких різких явищ, ні залишити по собі тривалих слідів. Крім того, ця гарячка часто прагне розбити свій пароксизм на два: цим вона подібна до повільної, виснажливої гарячки, яка здебільшого не завжди, як буде пояснено нижче, супроводжується розладом розумових функцій і, зокрема, не завжди породжує сумні й тривожні почуття. У триденній гарячці, як уже сказано нами, звичайно трапляється особливе ураження печінки. Але печінка, що, можливо, перебуває не в меншому зв’язку з грудочеревною перегородкою, ніж шлунок, ще тісніше поєднана з іншими нутрощами черевної порожнини; зі шлунком же вона з’єднана найпрямішим чином. Зауважимо, що озноб триває в цій гарячці значно довше; і хоча схильність до запалення трапляється в ній досить рідко, зате тремтіння в ній буває сильне, різке й виразне. Ось чому я вважаю можливим припустити, що моральний стан, властивий цій гарячці, якщо вона триватиме довго, певною мірою постійно наближається до того душевного настрою, який стародавні приписували жовчному темпераменту.
Багато явищ, що супроводжують гарячку, зовсім не залежать від неї; зокрема, не слід із кожного роду переміжної гарячки або з кожного її пароксизму виводити певні явища, які, проте, зумовлюють характер самої гарячки. Гострі гарячки дуже часто бувають очисними або кризовими; ще частіше такими бувають гарячки з пароксизмами. Прагнення або наслідок їх полягає тоді в розв’язанні більш або менш глибоких спазмів, у виправленні важливих перероджень у соках або в розсіюванні припливів, що утворюються в головних внутрішніх органах і порушують або затримують їхні функції. Отже, ними викликаються попередні, хворобливі ураження, а не другорядні пошкодження, і в цих випадках до них слід відносити майже всі явища, особливо ж ті, що відзначаються найбільшою стійкістю. Так, наприклад, глибока меланхолія, нещасливі пристрасті, які часто супроводжують чотириденну гарячку, становлять наслідок природної схильності людини або результат застоїв, що утворилися в грудочеревній ділянці: вони, власне, зовсім не залежать навіть від самих гарячкових пароксизмів; і оскільки кожен пароксизм майже завжди прагне розсіяти їхню причину, то нерідко буває, що фізичні явища, як і моральні, слабшають поступово й дедалі більше, у міру того як повторюється низка пароксизмів. Я зустрів людину з меланхолійними до крайнощів схильностями, у якої пароксизми впертої чотириденної гарячки спричинили цілковиту зміну в настрої, смаках, поняттях, навіть у переконаннях. Із найпохмурішої істоти, якою він був до хвороби, він став жвавим, веселим, майже легковажним: природна суворість його поступилася місцем великій поблажливості. Його уява була сповнена найсвітліших і найрадісніших картин. Оскільки гарячка тривала в нього понад рік, то новий стан став для нього звичним. Цей хворий жив після того в одному з департаментів, і коли через два чи три роки він повернувся до Парижа, я помітив, що він іще носив у собі сліди надзвичайної переміни, яка з ним сталася; і хоча його колишній стан поступово до нього повернувся, проте ні його первісна меланхолія, ні колишня суворість ніколи повністю в ньому не відновилися.
І без мого вказування легко зрозуміти, що в гострих хворобах, за самою своєю суттю короткочасних, такими ж минущими мають бути й сліди, які вони залишають. Якщо тільки вони не залишать по собі якогось хронічного ушкодження, здатного вплинути на функції головного мозку, то нові душевні рухи, викликані цими хворобами, зникнуть разом із поверненням здоров’я. Тому я вважаю, що було б марно зупинятися на явищах, спричинених злоякісними переміжними гарячками, які майже неминуче вбивають людину третім або четвертим пароксизмом, якщо останні не будуть попереджені негайно. Із чудових описів цих гарячок Меркатуса, Мортона, Торті, Верльгофа та інших неважко переконатися, що вони можуть з’являтися під впливом більшості небезпечних хвороб. Але серед різноманітних явищ, які вони спричиняють, до предмета нашого дослідження належать такі: відчуття тяжкого стану в грудочеревній перегородці, безсилля й повне падіння розумових здібностей, пригніченість і відчай. Слід лише зауважити, що злоякісні переміжні гарячки звичайно становлять наслідок і зумовлюються тривалими й важливими викривленнями в умовах життя; що їхні пароксизми не встановлюють хворобу раптово, а становлять її останній вияв. Справді, якщо піднятися до умов, що передували такій гарячці, то завжди, або майже завжди, можна помітити, що вже давно в звичках людини, яка захворіла, утворилися особливі зміни, які, очевидно, позначилися на її фізичній природі лише після того, як задовго до того вже виявилися в її моральному стані.
Ми не будемо довше зупинятися на нападах цих хвороб, як і на явищах деяких інших, подібних до них, і переходимо до повільної гарячки.
§ IX
Попри одноманітний перебіг і нескладний характер, ця гарячка не завжди залежить від одних і тих самих причин. Вона може бути спричинена загальним занепадом усіх сил або виснаженням, що поширюється на всі органи. Але незрівнянно частіше її зумовлює нагноєння або розрідження соків в одному з головних нутрощів. Помічено, що вона іноді також настає після тривалих спазмів, дія яких полягає в тому, що вони поступово руйнують сили, зупиняючи або затримуючи функції.
Напади її в різних цих випадках досить подібні, але наслідки їх для всієї сукупності організму надзвичайно різноманітні. Лихоманка, що супроводжується відомими запаленнями, але не ускладнюється жодним важливим спотворенням або тривалими спазмами в черевних нутрощах і в грудобрюшному осередді, не лише не посилює хвороби, а майже завжди розсіює її: вона звичайно супроводжується вільнішою й легшою діяльністю головного мозку, оживлюваного й збуджуваного прискореним обігом соків. Душевні настрої бувають тоді щасливі, солодкі й поблажливі. Хворий, здається, перебуває в легкому сп’янінні, в якому предмети постають перед ним у рожевому світлі й наповнюють його душу надіями та радісними враженнями. Люди, доти суворі й похмурі, під її впливом стають лагідними, навіть веселими; люди з жорсткою, злою вдачею стають чутливими й доброзичливими. Давно вже було помічено, що хворі, уражені виснажливими нагноєннями, викликають ніжне співчуття в тих, хто доглядає за ними, і залишають по собі почуття глибокого співстраждання. Ці хвороби, так би мовити, раптово розвивають у дітей моральні здібності; вони осяюють їхній розсудок передчасним світлом; у вельми короткий проміжок часу й у невластивому віці вони збуджують у них, немовби на відшкодування життя, що вислизає від них, найзворушливіші почування людського серця.
Але при завалах і спазмах черевних нутрощів; при викривленій чутливості грудного осереддя; при загальному руйнуванні сил або при злоякісному розкладі якогось важливого органа; особливо ж у тому разі, коли повільна лихоманка залежить від виснажливих уражень черевних нутрощів, її характер позначається якостями головної хвороби, а її моральні наслідки перебувають у повній відповідності з ними. Але головна хвороба завжди супроводжується безперервним занепокоєнням, більшим або меншим надлишком чуттєвої діяльності, похмурими уявленнями й сумними почуваннями.
Я не вважаю за необхідне входити в докладні подробиці щодо запалень. Останні, для глибшої дії на нервову систему, мають спрямовуватися до одного з її головних осередків, тобто до мозкового органа, до грудного осереддя, до черевного або до статевих органів. За цих різних обставин сильне запалення завжди спричиняє марення. Воно починається збудженням функцій у головному мозку й часто закінчує їх спотворенням і цілковитим знищенням. Менш сильні запалення викликають слабші й менш тривалі викривлення уяви та волі. Але схильність до запалення, якою б слабкою вона не була, неодмінно порушує розумові й моральні функції, коли безпосередньо вражає якусь із головних частин нервової системи. Втім, із цих явищ найбільшої уваги заслуговують ті, що стосуються хронічних уражень, які дуже часто утворюються під впливом запалення. Вони заслуговують на особливу увагу через свою стійкість; але не слід забувати, що вони, крім того, позначені тим самим характером і зазнають тих самих змін, що й хвороба, яка їх спричинила.
Довжина цього Мемуару й багатство питань, що постають перед розв’язанням, спонукають мене лише вказати на деякі зміни, спричинювані лихоманкою, запаленням і різними іншими умовами, властивими гострим хворобам, то в органах чуття, то в головному мозку: так, наприклад, збільшення або зменшення чутливості, що з’являються в органах дотику, нюху, зору; зміна або знищення смаку чи слуху; так, наприклад, ослаблення або цілковите руйнування пам’яті. Проте я вважаю за необхідне нагадати тут особливо про ті дивні гострі хвороби, в яких раптово зароджуються й розвиваються такі розумові здібності, яких до того зовсім не існувало. Бо якщо сильні лихоманки нерідко можуть спотворити функції органів мислення, то вони можуть також надати їм більшої енергії й досконалості, чи буде це явище короткочасним і припиниться разом із припиненням причини, що його викликала, чи ж перетворення, зумовлюване хворобою, як це неодноразово спостерігалося, спричинить такий сприятливий кризис, який змінить на краще будову органів чуття й головного мозку та перетворить недоумкувату людину на все життя на людину розумну й талановиту.
Я мушу ще згадати про зміни, що їх спричиняють не лише в поняттях і схильностях, а й у самих інстинктивних спонуках деякі суто нервові хвороби; прикладом цього може бути сказ, у якому, без усякого сумніву, отрута безпосередньо й глибоко діє на мозкову систему. Ми бачили в першому Мемуарі, що ця отрута іноді розвиває в людині інстинкти й звички вовка, собаки, бика або будь-якої іншої тварини, якою був укушений хворий.[6] У шалених і спазматичних хворобах трапляється подібним чином, що органи чуття стають чутливими до вражень, яких вони не помічали раніше у своєму звичайному стані, або відгукуються на враження, зовсім не властиві людській природі. Мені часто траплялося зустрічати у жінок, які в давні часи виявилися б чудовими віщунками, найдивовижніші явища тих змін, про які йдеться. Серед таких хворих деякі бачать неозброєним оком мікроскопічні предмети, інші добре бачать і вільно ходять у цілковитій темряві. Зустрічаються такі, що можуть вистежувати людину за її слідами, як собака, і за запахом упізнають предмети, якими вона користувалася або яких лише торкалася. Я бачив таких, у кого смак загострювався найдивовижнішим чином і які виявляли бажання та вміли вибирати не лише корисну для свого здоров’я їжу, а навіть ліки з такою проникливістю, яка помітна лише в тварин. Можна зустріти й таких, що здатні стежити в самих собі під час пароксизму то за утворенням кризису, закінчення якого невдовзі доводить правильність їхнього відчуття, то за іншими органічними змінами, які підтверджуються зміною пульсу або іншими, ще очевиднішими ознаками. Шарлатани, лікарі й жерці в усі часи з великим успіхом користувалися істеричними та іпохондричними жінками, які здебільшого, втім, нічого й не бажали більшого, як привертати до себе загальну увагу й сприяти поширенню якогось нового обману.
У всіх наведених випадках нервова система зумовлює особливі звички, — і зміни, що відбуваються в живому організмі, виявляються не менш помітними змінами в моральному стані, як і в суто фізичних функціях найголовніших органів.
Можна було б зробити ще чимало зауваг про ті кризи, якими зумовлюється новий порядок відправлень в органах думки; про загальні зміни в інстинктивних здібностях, що їх спричиняє дія деяких випадкових причин; про крайній напруження, або, точніше, про зосередження чутливості, яке то робить враження живішими й сильнішими в тому чи тому окремому органі чуття, то майже цілком знищує їх у всіх, власне так званих зовнішніх чуттях, аби сильніше збудити враження у внутрішніх органах; з чого випливають вельми важливі відмінності як у способі утворення уявлень, так і в самій природі матеріалу, з якого вони утворюються: філософський аналіз так само, як і фізіологія, багато виграли б від такого дослідження. Але, ще раз, безліч важливих питань спонукає мене йти далі, і мимоволі доводиться лише побіжно згадувати про деякі подробиці предмета нашого дослідження.
У кількох попередніх Мемуарах ішлося про те, що характер вражень залежить від стану органів, а саме від тих їхніх частин, у яких зникають останні розгалуження чутливих нервів; цей стан, у свою чергу, може бути значно змінений хворобами. Тверді частини, надто міцні, запалені, сухі або розм’якшені, мляві й позбавлені пружності та чутливості; клітковина, стягнута, затверділа, ніби скорчена або омивана соками, вологими, слизовими, лімфатичними; рідини, густі або рідкі, їдкі або позбавлені властивих їм збудливих якостей, спотворюють враження найдивовижнішим чином не лише щодо одна одної, а й щодо свого природного стану, що становить середню міру.
В іншому місці я намагався подати найбезпосередніші й найзагальніші висновки, що випливають зі спостереження над цими різними органічними станами. І хоча ці стани могли б дати нам нові цікаві подробиці, та втретє, і з тієї самої причини, я відсилаю щодо цього питання без дальших міркувань до Мемуарів про віки, статі та темпераменти.
§ X
Проте, мені здається, що нам необхідно розглянути напади деяких хвороб, які водночас уражають і тверді, і рідкі частини. Справді, грубі й погано перероблені рідини спричиняють в органах завали, порушують у них діяльність життя, затримують їхній розвиток або роблять їх надмірно об’ємними. Порушуючи природний об’єм органів, спотворюючи їхні відправлення, вони змінюють соки, що готуються в них, і викривляють їхню дію на весь організм. Із цих змін випливають цілком нові сполучення в будові навіть твердих частин, а внаслідок цього нові сполучення викликають то збільшення мозкової маси й живіше збудження у відправленнях загального осередку, то зменшення цієї маси й зникнення тієї діяльності, що оживляє її відправлення. Не менш необхідним вважаю я кинути побіжний погляд на ті хибні властивості соків, які змінюють лише певні тверді частини, певні органи або певні їхні відправлення, які можуть спричинити глибокий розлад у загальній чутливості, не викликаючи, здавалося б, значних порушень у відправленнях окремих органів, і які знесилюють, переривають або зовсім знищують самі ці відправлення, не спричиняючи, здавалося б, жодної зміни в діяльності головного мозку та в стані загальної чутливості. Нарешті, я вважаю за потрібне вказати ще й на явища деяких критичних відправлень, у яких знаряддя для їх утворення, самі відправлення та їхні наслідки найдивовижнішим чином видозмінюють нервову систему, чи то ці відправлення будуть обмежені певними періодами, чи то їх буде викликано відбитою дією, що розвивається природою тимчасово, у невизначені строки.
Для першого прикладу візьмімо спотворення лімфи, що виявляється завалами в шлунковій системі. За найменшого ступеня це спотворення спричиняє в тілі тварини безлад, який не виходить за межі уражених органів. Проте засмічення в брижі, утворення гнійних пухирців (туберкулів) у легені, переродження самої речовини печінки, підшлункової залози та соків, які вони виробляють, завали в яєчниках і в матці — усі однорідні ураження, що часто трапляються при золотушних запаленнях, поступово виявляють більший або менший вплив на весь живий організм. Завали печінки та підшлункової залози супроводжуються неповним травленням; засмічення брижі — утрудненим всмоктуванням поживного соку й неповною обробкою його брижовими залозами; утворення туберкулів у легені — спотворенням уподібнення поживного соку кров’ю, неправильним кровотворенням; уся ж сукупність цих змін супроводжується затриманням усіх відправлень, їхньою млявістю, заціпенінням у розумовій діяльності та в спонуках, властивих волі.
Засмічення в матці та в яєчниках або зумовлена цими обставинами бездіяльність сім’яних соків викликають у жінки ще ширші й помітніші явища; ось чому в золотушних дітей пора отроцтва настає звичайно пізніше. Попри те, що вони можуть бути сильними й міцними, коли йдеться про хтиві бажання, дитяча байдужість до них не лише триває довше, а й, крім того, пристрасті, що їх викликають ці бажання, розвиваються в них у слабшому ступені й загалом наділені меншою енергією та жвавістю. Мені часто траплялося робити таке зауваження щодо юнаків, у яких природні перевороти, спричинювані віком, не могли остаточно знищити золотушної схильності. Я знав багатьох жінок, у яких така схильність, затримавши перше місячне очищення, згодом спричиняла безлад під час кожного його повернення, і всі звички таких жінок свідчили про слабку дію їхніх статевих органів.
Ми не зупинятимемося на тих випадках, коли сильне й загальне засмічення приглушує чутливість усіх органів і спричиняє найбезумовнішу слабоумність у деяких гірських краях, де місцевою хворобою є зоби. Такого самого роду завали трапляються в значної кількості нещасних людей, відомих під іменем кретинів. Ми так само промовчимо про те отупіння всієї кліткової тканини, що утворює різновид подібної ж хвороби, за якої я спостерігав вельми виразний стан незграбності, неспокою та бездіяльності всіх моральних здібностей. Примітно, що в справжніх кретинів, через те що їхній головний мозок майже не має значення як орган розсудкової діяльності, нижній осередок поступово здобуває значну перевагу, а їхні статеві органи, немовби як природна винагорода, стають надзвичайно діяльними й об’ємними; а внаслідок цього в цих спотворених істот з’являється огидна схильність до рукоблудства.
Але може статися, що переродження лімфи й неправильне кровотворення виявляться явищами, зовсім не схожими на ті, які ми змалювали. Обидва осередки, грудний і черевний, можуть набути особливої чутливості; кров може в більшій кількості приливати до загального мозкового осередку, а в ній можуть розвинутися надзвичайні збуджувальні властивості, які, до речі, можуть залежати від деяких умов, що водночас порушують навіть утворення кісток. Отже, тим часом як кров рясно приливає до черепної порожнини й до порожнини хребта; тим часом як функції органів, що містяться в них, зазнають незвичайного збудження, ослаблені кістяні стінки поступаються внутрішньому тискові; внаслідок цього місткість цих порожнин збільшується, а мозковий орган набуває більшого об’єму й більшої діяльності. Іноді трапляється навіть, що самі органи чуття безпосередньо стають чутливішими й гострішими. У такому разі очевидно, що функції головного мозку мають здобути перевагу над функціями інших частин. Подібні ж стани в усій надчеревній ділянці, в якій, вочевидь, утворюються душевні рухи і яка, безперечно й виключно, ними приводиться в дію, мають у такому разі збільшувати їхню кількість, підносити їхню силу і, так би мовити, загострювати майже всі враження, наслідком яких є душевний рух. За рівності інших умов моральна природа в такому разі має бути особливо розвинена. Це й спостерігається звичайно в дітей, уражених англійською хворобою; а факти, що суперечать цьому спостереженню, які наводять деякі письменники, становлять, вочевидь, рідкісні винятки в нашому кліматі; до того ж вони пояснюються деякими особливими обставинами, що не завжди залежать від первісної та панівної хвороби.
Другим нашим прикладом буде цинготна хвороба. За цієї хвороби кров та інші соки розкладаються; властиве їм життя чахне. На початку кров буває обтяжена бездіяльними, слизистими речовинами, але з розвитком хвороби кров починає перероджуватися. З іншого боку, вся сила м’язової системи поступово падає; рухи стають нездоланно млявими. Але шлункове й кишкове травлення відбуваються правильно: апетит притуплюється й утрачається лише тоді, коли слабкість доходить до своєї крайньої межі й наближається смерть. Функції головного мозку так само зберігають властиву їм повноту. Не відбувається жодного безладу у відчуттях, жодних змін у поняттях. Нервова система, вочевидь, не уражена ні з якого боку, окрім крайнього занепаду бадьорості, що становить відмінну рису цієї хвороби: подібно до умов, які викликають хворобу, ця відсутність бадьорості, своєю чергою, надзвичайно її посилює. Загляньте в описи морських подорожей і в праці славетних лікарів, які писали про цинготну хворобу.
Але нашої уваги заслуговують не самі лише наслідки лімфатичного переродження в засмічених залозах і наслідки розкладу соків. Візьмімо, отже, третій приклад.
Переродження лімфи часто виявляється надзвичайною їдкістю соків, злоякісним висипом, шкірними прищами, відкритими виразками найжорстокішого й найупертішого характеру. За таких обставин подразнення чутливих нервових закінчень буває надзвичайним, увесь організм перебуває в стані більшого чи меншого неспокою. Залежно від ступеня цього стану розвиваються бажання, складаються різного роду звички. Найслабший його ступінь збуджує лише невеликий неспокій, наслідком чого є певна суворість у поняттях і часті примхи в настрої. Сильніший ступінь надає поняттям меланхолійного спрямування, а пристрастям — похмурішого характеру. Нарешті, крайній ступінь хвороби спричиняє своєрідне шаленство і певною мірою обертає людину на дику тварину. У всіх цих випадках напружений стан жовчі буває пропорційний до жорстокості хвороби; напруження сім’яної рідини та збудження статевих органів також сягають своєї крайньої межі. Давні лікарі ретельно змалювали ці явища в описах різних злоякісних шкірних хвороб, багато з яких майже зовсім зникли в новітніх народів; це поліпшення, до речі, пояснюється більшою охайністю, дбайливішим добором їжі та розвитком поліцейських заходів. Не підлягає, втім, сумніву, що проказа, статеве шаленство, вважання себе звіром у всі часи залежали від глибокого переродження лімфи і що спершу вони виявляються загальним засміченням усієї залозистої системи та огидними виразками.
Щоразу, коли порядок правильних відправлень буде порушено якоюсь випадковою причиною, якщо відбиті сили, якими наділена природа, збережуть свою енергію, то встановлюються нові ряди відправлень, мета й напрям яких полягають у приведенні організму до його природного стану. Ці відправлення не становлять власне хвороби, бо, навпаки, вони призначені для її знищення, а тим часом ними збуджуються явища, сукупність яких має назву хвороби. Отже, говорячи звичайною мовою, хвороба є справою природи, зусилля якої, чи будуть вони спрямовані добре, чи погано, завжди мають одну мету — чинити опір справді загрозливій їй небезпеці. І, можливо, ми не будемо далекі від істини, якщо розглядатимемо ці благодійні сили як простий і безпосередній наслідок попередніх звичок, що безперервно й самобутньо прагнуть набути свого природного перебігу, бо могутністю звички керується весь одушевлений світ. Отже, всяку хворобу можна вважати кризою. Але за загальноприйнятою умовою критичними називаються різкі й короткочасні хвороби, що прагнуть негайного розв’язання, чи то складатимуться вони з окремих, визначених пароксизмів, чи то становитимуть лише певну частину багатьох інших явищ, позначаючи собою їхні найважливіші й найвирішальніші епохи.
Кожен критичний напад складається з трьох виразно окреслених моментів: приготування, збурення або найбільшого напруження і власне кризи або закінчення нападу. Відмінною рисою першого є невиразний розлад, безпредметне занепокоєння, відсутність можливості думати й відчувати звичним порядком; другий позначається більш бунтівним безладом у моральних здібностях, що відповідає безладним відправленням у всій фізичній природі; третій видозмінюється залежно від самої природи закінчення нападу; бо це закінчення може бути благодійним і смертельним, остаточно розв’язати хворобу або залишити по собі можливість нового нападу.
Подагра являє нам явище, що окреслює обидва перші періоди не менш виразно, ніж найкрайніші, критичні, гарячкові пароксизми; вона являє нам явище, яке в останній момент відзначається такими разючими рисами, що їх, можливо, не зустріти в жодній іншій хворобі.
Поки подагричні соки, або, точніше, подагричне ураження, ковзає невизначено по різних органах, лише ще загрожуючи кинутися на якусь із головних нутрощів, людина відчуває тяжкий і тужливий душевний стан, а її розсудок перебуває в неспокійному й немічному стані. Але щойно страждання цілком утвердяться в кінцівках, то, якими б сильними вони не були, хворий переносить їх не лише терпляче, а й із якимось внутрішнім задоволенням. До нього повертається веселий настрій; його уявлення набувають значного ступеня сили й ясності; природа, як ми зауважили в іншому місці, здається, святкує свою перемогу над хворобою.
При рожі, навпаки, після марних зусиль природа, здається, підкоряється спокійно, але похмуро; і якщо після нових спроб живі частини не будуть відокремлені від мертвих, то хворий спокійно спускає останній подих, але на всіх рисах його з’являється темний вираз.
У такому разі іноді трапляється те саме, що й при небезпечних гострих гарячках, а саме: життя зосереджується в одному з головних органів, наприклад, у головному мозку, у шлунку тощо. Якщо зосередження спрямовується до шлунка, то воно може викликати незвичайний голод, який разом з іншими небезпечними ознаками сповіщає безсумнівну й близьку смерть. Якщо ж явище переноситься в головний мозок, то думки набувають незвичайного лету, а мовлення — дивовижного виразу, які так само тоді становлять ознаки смерті.
Перебуваючи в скрутному становищі серед безлічі предметів, що їх подавало дослідження того питання, яким ми займалися сьогодні, я мусив обмежити себе й звернути увагу на найсуттєвіші; я обирав їх майже навмання, а приклади й докази розгортав майже без усякого порядку. З цього самого предмета неважко було б укласти мемуар, незрівнянно обширніший за теперішній.
Ось чому я поспішаю закінчити його такими висновками, що випливають із усіх наведених фактів:
- Хворобливий стан справляє безпосередній вплив на утворення уявлень і моральних спонукань; у деяких окремих випадках ми могли навіть указати, яким чином відбувається цей вплив; і як би слабо ми не стежили за розвитком наших доказів, неважко переконатися в неможливості того, щоб цей вплив не існував постійно, хай навіть у слабкому ступені.
- Оскільки спостереження й досвід відкрили нам засоби боротися, і дуже часто з великим успіхом, проти хворобливого стану, то мистецтво, що користується цими засобами, може, отже, видозмінювати й удосконалювати відправлення розуму та звички волі.
Розвиток цього другого положення становитиме частину окремої праці.
[1] Солідісти — захисники твердих частин тваринного організму, які приписують їм першорядне значення в явищах життя. Пер.
[2] Найчастіше й голос тоді буває фальшивим під час співу, хоч і правильним щодо розмови, тим часом як зміни його та наголоси потребують особливого роду точності, яку вловити дуже важко.
[3] За різних цих обставин найкращі співаки можуть співати неправильно. В інших випадках траплялося спостерігати зворотне явище, тобто люди, які зазвичай співали фальшиво в здоровому стані, раптом починали співати правильно під час гарячкового пароксизму або нападу шаленого марення.
[4] При злоякісній переміжній гарячці не спостерігається такого правильного роду нападів: організм тоді перебуває в пригніченні, а відбиті рухи безсилі. Про ці гарячки див. у чудовому трактаті Алібера, молодого лікаря, якому наука вже завдячує багатьма визначними працями.
[5] Я особисто переконався, що в цьому стані коло інтересів і уявлень надзвичайно звужується: мої розсудкові й моральні здібності майже наближалися до тваринного інстинкту.
[6] Хоча схильність до наслідування, ймовірно, відіграє певну роль у цих явищах, усе ж її самої недостатньо, щоб їх спричинити. Окрім того, сама ця схильність є наслідком певної фізичної будови, у якій хворобливий стан може спричинити глибокі зміни: так що за різних обставин ця схильність або здатність до наслідування посилюється, слабшає або істотно видозмінюється. Це щодня можуть помітити лікарі, які практикують у великих містах.