Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
На цьому сайті Кабанісу особливо пощастило. Ми не лише виклали повну версію його книги, зокрема PDF-версію, в оновленому форматі. Але в цій повній версії вже й так був короткий зміст, стислий переказ усіх її розділів, який зробив видатний філософ і ідеолог — Дестют де Трасі. Тож книга Кабаніса матиме аж два короткі змісти.
Версія українською та англійською мовами
Решту авторських статей можна прочитати тут
У першому, вступному мемуарі Кабаніс приділяє багато місця банальному вступові з історичним екскурсом на тему того, як філософія і медицина йшли пліч-о-пліч ще від античності (виокремив Піфагора, Гіппократа, Демокріта, Арістотеля й Епікура) і аж до наших днів. У двох словах він переповів ідеї Кондильяка/Трасі про те, як працює сенсуалізм, і як довести, що зовнішній світ реально існує. Описав давню теорію темпераментів, щоб запропонувати замість неї іншу (таку саму маячню, утім, не без ноток расизму, сексизму тощо). Небагато написав про те, як у його уявленні відчуття зводяться до роботи мозку, зробив деякі висновки з успадкування фізіологічних ознак і спробував подати, у найзагальніших рисах, кілька прикладів того, як фізичний стан може впливати на ментальний. У певному сенсі можна сказати, що це короткий опис фабули всієї книги, усіх її 12 розділів. Але вже від самого початку він позиціонує себе як частину певної філософської школи, традиції, що веде початок ще від Джона Локка.
Нам зовсім немає потреби ще раз доводити, що фізична чутливість є джерелом усіх понять і спонукань, які зумовлюють моральне існування людини: Локк, Бонне, Кондильяк, Гельвецій довели цю істину до останнього ступеня очевидності. Між освіченими й бодай трохи мислячими людьми не знайдеться жодної людини, яка висловила б сумнів із цього приводу. З іншого боку, фізіологи довели, що всі життєві рухи є результатом вражень, отриманих органами чутливості; суворе зіставлення цих двох основних положень зливає їх в одну й ту саму істину.
У другому мемуарі Кабаніс головно уточнює й розширює сенсуалізм, сперечаючись із його надто вузькою версією. Він доводить, що ідеї та афекти народжуються не лише із зовнішніх відчуттів, а й із внутрішніх тілесних вражень, часто невиразних і неусвідомлюваних. Тут він багато пише про різницю між явними відчуттями та прихованою органічною чутливістю, намагаючись підвести під інстинкти, волю й моральне життя єдину фізіологічну основу. Водночас значна частина аргументації залишається дуже умоглядною. За фасадом «фізіології» тут чимало здогадів, особливо коли він береться за тему плода, інстинкту й первинних форм свідомості. Загалом другий мемуар став спробою зробити із сенсуалізму більш біологічну теорію, де психіка пояснюється прихованою роботою тіла. Оскільки мислення народжується з відчуття, то мислимо ми в певному сенсі всім тілом, якщо вже відчуття тепер розширено.
Взагалі тут Кабаніс йде війною на Кондильяка, хоч і дуже обережно. Найцікавіше, що, можливо, саме тут ми найкраще можемо побачити, звідки ростуть ноги у звичної нині теорії інстинкту. Кабаніс, саме як сенсуаліст і в межах епікуро-локківської традиції, відчуває незручність перед прикладами тварин, які без досвіду, одразу після народження, уже мають чималу кількість складних навичок. Саме щоб урятувати сенсуалізм, він виокремлює всі ці приклади в окремий кластер, відділений від волі та розуму. Щоб можна було казати, що це не вроджені ідеї, а автоматизований «інстинкт». Але при цьому він приймає й багато іншої маячні. Наприклад, «материнський інстинкт» або припущення, що тварини не мають свідомості й розуму. Тут як ніколи чітко видно, як цей відкат назад пов’язаний із проблемами суто філософського характеру, коли фізіологія тварин поставила перед сенсуалізмом і теорією «tabula rasa» дуже серйозні питання. Це дуже цікаво спостерігати саме з такої, генеалогічної точки зору. Як породжуються деякі ідеї.
Отже, громадяни, ясно, що спонуки, сукупність яких позначається словом інстинкт, так само як і викликані ними уявлення, мають бути приписані внутрішнім враженням, що становлять необхідний наслідок різних життєвих відправлень. А оскільки, з другого боку, Локк і його учні довели, що свідоме уявлення утворюється з окремих вражень, які ми дістаємо від зовнішніх предметів через посередництво органів чуття; оскільки вони, за методом хіміків, розклали самі поняття на їхні первісні елементи, а потім знову склали їх так, що не залишили й найменшого сумніву в слушності своїх висновків, то поділ цих причин на два порядки, вочевидь, випливає сам собою. До одного слід віднести інстинкт, до другого — розум. І це цілком пояснює нам, чому інстинкт розвинений ширше, могутніше, ясніше, якщо я можу вжити такого вислову, у тварин, ніж у людини; чому в останньої він тим слабший, чим сильніше розвинені її розумові здібності.
Тут є й непогані речі. Їх і досі обговорюють, вважають спірними, а інколи навіть уже спростованими. Але Кабаніс вважає, що частина дій, які виявляють новонароджені, — це вже результат досвіду, здобутого ще до народження, у лоні матері. Отже, це не вроджені ідеї, а набуті. Але набуті до «народження». Та й те, як він намагається зробити інстинкт результатом досвіду, відчуттів, але лише з внутрішнім джерелом. Дуже хитрий хід, щоб зберегти традицію Локка. Тут же можна знайти знамениту, найчастіше цитовану фразу Кабаніса. Якщо навести її повністю, то вона виглядає так:
Щоб скласти собі точне поняття про відправлення, результатом яких є думка, слід розглядати головний мозок як окремий орган, призначений виключно для її вироблення, подібно до того, як шлунок і кишки здійснюють травлення, печінка виробляє жовч, привушні, підщелепні та під’язикові залози виділяють слину. Враження, діставшись до мозку, збуджують у ньому діяльність, подібно до того, як їжа, потрапляючи до шлунка, спричиняє в ньому рясніше виділення травного соку і рухи, що сприяють її розчиненню. Відправлення першого полягає у свідомості кожного окремого враження, у вираженні його знаком, у поєднанні різних вражень, у порівнянні їх між собою, у складанні суджень, подібно до того як відправлення другого полягає в дії на поживні речовини, що викликали його до діяльності, у розчиненні їх, в уподібненні соків нашої природи.
Нам заперечать, що органічні рухи, завдяки яким здійснюються відправлення мозку, нам невідомі. Але й діяльність нервів шлунка, що викликають різні відправлення травлення; але й спосіб розвитку в травному соку живої, розчиняльної сили не менш приховані від нашого дослідження. Ми бачимо, що їжа надходить у цю порожнину з певними властивостями, і робимо висновок, що саме ця порожнина спричинила в ній випробувані нею зміни. Так само ми помічаємо, що враження досягають головного мозку через посередництво нервів: вони надходять до нього уривчастими й незв’язними. Орган приходить у діяльність, він діє на них і незабаром повертає їх, перетвореними на уявлення, а зрештою виводить їх назовні за сприяння гри обличчя і жестів або звуків мови та знаків письма. З не меншою достовірністю ми робимо висновок, що головний мозок у певному сенсі перетравлює враження, що він органічно виділяє думку.
Це цілком розв’язує труднощі, які постають перед тими, хто, вважаючи чутливість пасивною здатністю, ніяк не може зрозуміти, що усвідомлювати, мислити й уявляти — це одне й те саме, що відчувати. Усякий сумнів у цьому усувається, якщо визнати в усіх цих різних відправленнях дію головного мозку на передані йому враження.
У Третьому мемуарі, який безпосередньо продовжує логіку другого і називається його «продовженням», Кабаніс додає до внутрішніх і зовнішніх вражень ще один різновид, так би мовити, двічі внутрішній, коли нервова система дає збій сама по собі, без жодних сигналів від інших органів. І тут він, по суті, міркує на тему психіатрії.
Можна було б навести ще кілька таких дивних відчуттів, які спостерігав Бургаве над самим собою під час хвороби, коли його нервова система була найдивовижнішим чином розладнана. Майже такий самий випадок довелося спостерігати й мені в однієї людини, наділеної, втім, великим і ясним розумом. Їй здавалося, що вона почергово то збільшується в об’ємі, то зменшується до безконечності. Але зір, слух, смак тощо перебували в неї майже в природному стані, а судження загалом постійно зберігали всю свою правильність.
Тут знову основний фокус Кабаніса зосереджено на фізіології мозку. На прикладах він доводить, що з мозком пов’язана не лише мисленнєва діяльність, а й рухи кінцівок. Окремо він ще натякає, що описувані ним випадки божевілля можуть допомогти пояснити природу сновидінь. Ба більше, тут він фактично говорить про поняття несвідомого, що навіть поетично називає існуванням ще однієї людини всередині людини. Наш свідомий досвід пов’язаний із класичним сенсуалізмом (зовнішні+внутрішні органи чуття та їхні сприйняття), а от несвідомий досвід — це щось глибше й автономніше, непідвладне нашій волі тощо. Із такої прихованої внутрішньої активності Кабаніс робить висновок, що теорія сенсуалізму, доповнена таким чином, тим паче є теорією дієвою, а не страждальною (знову обсцикуючи Маркса з його «Тезами»). Він навіть наводить як приклад щось подібне до медитації, коли чим менше зовнішніх відчуттів отримуєш у моменті — тим сильніша концентрація і здатність ніби «зсередини» добувати інформацію. Людина не є цілковитим рабом зовнішніх вражень. Знову й знову, ніби спеціально для марксистів, Кабаніс підкреслює «для мислення необхідний непошкоджений головний мозок; бо без головного мозку неможливо мислити». Але далі він намагається підлаштувати під фізіологію мозку пояснення різних темпераментів людей, що не становить особливої цінності. Ще з мінусів — він доволі часто згадує Месмера та його досліди з тваринним магнетизмом, загалом радше приймаючи їх.
Та одним із найцікавіших моментів цієї глави стали спроби Кабаніса доводити, що радше м’язова й рухова система залежать від чутливості, ніж чутливість від них, чим знову ж таки натякає на те, що людина не повністю детермінується своєю фізичною будовою, а більше залежить від відчуттів. Тому іноді фізично слабка людина може спокійно здолати сильну, якщо перша буде чимось різко збуджена, а друга, навпаки, пригнічена. Фізично різниця сил між ними не змінюється, але залежно від різних вражень вони можуть показувати різні результати в конкретний момент. Цей приклад Кабаніс переносить у площину мислення й мозку. Не важливо, у кого мозок більший і сильніший, важливе лише розмаїття вражень, отриманих за життя, отриманих ідей.
Кількість наших розумових здібностей залежить від кількості та властивості набутих нами понять про зовнішні предмети, і дурість буде тим значнішою, чим менш живими, менш глибокими й менш різноманітними будуть враження, що їх отримують органи чуття.
Наприкінці він, щоправда, перейшов до стандартного тезису сенсуалізму Кондильяка і почав доводити, що всі види відчуття зводяться до дотику. Але тут особливо цікавою була здогадка, що кожен орган відчуттів має «свою пам’ять», тобто локалізується на карті мозку. А загалом це просто непоганий розділ про сенсуалізм, який завершується епікурейським тезисом, що не всі насолоди є бажаними, і не всіх страждань треба уникати.
І знову про помилки марксистів
Четвертий мемуар відкривається дуже цікавими висловлюваннями: «Усе в природі перебуває у вічному русі; усі тіла підвладні постійному кругообігу: в них відбуваються безперервні поєднання й розклади; вони проходять через тисячі послідовних форм: ці перетворення, що становлять необхідний наслідок ніколи не припинюваної дії сил, своєю чергою відновлюють ці сили й зберігають незмінну молодість природи. Досить невеликого міркування, щоб зрозуміти, що всякий рух тягне за собою або передбачає руйнування і творення; що умови для тіл, які руйнуються, і для тих, що відновлюються, мають щомиті змінюватися; що вони не можуть змінюватися, не надаючи нової подоби явищам, які їх супроводжують; що якби, нарешті, можна було виразно схопити всі обставини тих послідовних змін, через які проходять різні тіла, то велика загадка їхньої сутності й їхнього існування, можливо, була б нарешті розгадана доволі точно, навіть якби існування й сутність їхніх елементів мали б назавжди лишитися для нас закритими непроникною завісою». Це ще одне доведення того, що так звані «вульгарні матеріалісти» теж могли в банальну цитату діалектиків-інстаблогерів-оксимиронів «усе переплетено», і що «метафізичне» мислення до Гегеля — це суцільний мем і помилка. Але там же майже відразу постають його міркування, які ще цікавіші з історичного погляду. Йдеться про цей фрагмент:
При уважному погляді на безконечне розмаїття поєднань, викликаних творчим рухом, легко помітити, що відомі, більш або менш загальні явища зводять їх усіх до кількох головних відмінностей, які розпадаються на порядки за істотними ознаками. Поєднання й розклади тіл, які можна назвати хімічними, відбуваються за незрівнянно менш простими законами, ніж поєднання й розклади великих мас. Існування та збереження організованих тіл відбувається за складнішими законами, ніж хімічна спорідненість; між твариною і рослиною, хоч і те, і друге кориться силам, які власне не є ні механічними, ні хімічними, існують ще такі загальні й різкі відмінності, що здається, ніби їх проведено, навіть у науковому сенсі, рукою самої природи; нарешті, між рослиною і рослиною, між твариною і твариною помітні відтінки й переходи, які не дозволяють змішувати істоти, що за головними рисами перебувають одна з одною в найближчому сусідстві.
Цікаві два моменти. Тут Кабаніс ніби передбачає ієрархію наук, озвучену пізніше Огюстом Контом. Біологічні закони поставлено вище за хімічні, як складніші. Як редукціоніст, я особисто не надто радий таким міркуванням Кабаніса, які знову відводять його вбік від бажаного мною «вульгарного» матеріалізму. Але історично це звучить цікаво. Та куди кумедніше те, що він вважає біологічні закони незвідними не лише до хімії, а й до механіки. Ось такі вони, «механістичні» матеріалісти.
Сам мемуар не надто цікавий, і концептуально багато наступних мемуарів міститимуть чимало вкрай сумнівних тверджень. Бо вони по черзі розповідатимуть про те, як на людину впливає відмінність віку, статі, темпераментів (4, 5 і 6 мемуари). Кабаніс починає здалеку, описуючи загалом, з якої матерії складаються рослини і тварини, ніби розмиваючи межі між цими категоріями (класика для матеріалістів XVIII століття). Простежуючи відмінності у речовинах, Кабаніс ніби ставить собі запитання, яким чином із краплі рідини постають повноцінні тварини, і приймає ідеалістичну та анти-«вульгарну» концепцію особливої життєвої сили, яку згодом спростовуватимуть Бюхнер, Фогт тощо.
Яку б теорію про природу причини, що визначає організацію рослин і тварин, або про умови, необхідні для виникнення й розвитку їх, ми не прийняли, не можна оминути припущення про животворне начало або здатність, вкладену природою в зародок або поширену в насінній рідині.
Тут Кабаніс іще обережний і навіть робить спеціальне застереження, що вживає це слово як метафору. Але згодом він сприйматиме цю концепцію значно ширше. Переходячи до власне головної теми — впливу віку, він не каже нічого особливо цікавого. Сама тема дуже банальна. Діти ростуть, вони рухливі й сприйнятливі до нового, підлітки розриваються від гормонального буму тощо, з віком рідини організму тверднуть і т. ін., через що ми поступово закостеніваємо, стаємо спокійнішими, консервативнішими й усяке таке. А наприкінці, коли різні речовини починають розкладатися, вони отруюють нас ізсередини, і тому старі люди частіше починають хворіти. Він також наводить думку, що старі люди найкраще пам’ятають дитячі спогади, бо вони були записані в найактивніший період і тому значно стійкіше закарбовані. Звідси Кабаніс робить висновок про модний міф, що глибокі старці й діти дуже схожі за характером. Коротше кажучи, типова теорія зміни поколінь, причому надто розтягнута, крізь яку червоною ниткою проходить думка, що зміни характеру залежать від змін матеріальної будови тіла.
Сексизм Кабаніса
У п’ятому мемуарі крінжу, мабуть, більше, ніж у будь-якому іншому. Бо людина межі XVIII–XIX століть із погляду фізіології міркує про відмінність статей. Починає він здалеку, мовляв, розмноження — це дуже важлива частина біології всіх тварин, і його механізм — диво, не розкрите наукою. Причому він одразу запевняє, що тут не буде порнухи, і що він постарається написати максимально холодною та науковою мовою, аби ніхто ненароком не збудився. Але вже доволі швидко він переходить до того, що жінки й чоловіки сильно відрізняються. Із цим, звісно, не посперечаєшся. Деякі органи відрізняються, і скелети теж. Але Кабаніс знаходить тут певну телеологію. І не лише в тому, що відмінності зумовлені різною природною функцією, а й у тому, ніби всі соціальні умовності «природним» чином породжені з самої фізіології й умовностями не є. Якщо зовсім спростити (до рівня, якого в самого Кабаніса, звісно, немає, але там дуже схоже) — він намагається сказати, що жінки від природи призначені для суконь, ляльок і віял. Жінки творчі, чоловіки раціональні тощо, своєрідний аналог мемів про праву й ліву півкулі. Там навіть буде порівняння м’якості мозку чоловіка й жінки, щоб довести, що жінка призначена для витонченості. Проговорюється навіть, що чоловікові природа велить займатися політикою, а жінці — сидіти на кухні. Само собою, все це починається з дитинства:
Маленькі дівчатка вже помітно переймаються враженням, яке вони справляють на людей, що їх оточують; це почуття майже незнайоме в цей перший час маленьким хлопчикам, принаймні якщо штучними збудженнями в них не буде передчасно розвинено марнославство. Дівчатка, як слушно зауважує Ж. Ж. Руссо, завжди віддають перевагу тим іграм, які мають найближчий стосунок до тієї ролі, яку їм призначила природа; вони ніби хочуть приготуватися до неї, повторюючи її в усіляких варіантах. Нарешті, вони починають знайомитися з мистецтвом розмови, якому в майбутньому завдячуватимуть своїм впливом; вони постійно вправляються в ньому; вишукане почуття пристойності, що вирізняє їхню стать, здається, розвивається в них як інстинктивна здатність незрівнянно раніше, ніж з’являється у хлопчиків..
І таких прикладів багато й для інших періодів життя. Кабаніс стверджує, що чоловік без яєчок більш жіночний, ніж інші, а жінка без матки — більш мужня, і цим доводить вплив статевих органів на поведінку людини. Але я все ж наведу ще кілька прикладів пояснення становища жінки в суспільстві:
Слабкість м’язів має вселяти інстинктивну відразу до надмірних рухів; спершу вона спрямовує до забав, а коли вік розвине здатність до праці, то до занять, що вимагають сидячого життя
… Відчуваючи себе не в силі діяти на предмети безпосередньо, жінка шукає іншого, більш обхідного шляху, і чим менше вона здатна покладатися на власні сили, тим більшу потребу відчуває привертати до себе увагу інших і спиратися на тих із навколишніх істот, які, на її думку, краще можуть захистити її.
… На цій підставі жінки мають надавати перевагу праці, що вимагає не м’язової сили, а особливої спритності; вони не звернуться до серйозних занять, їхній розум, отже, набуде більше гнучкості й проникливості, ніж широти й глибини.
І так далі й тому подібне. Усе наводити буде довго, простіше прочитати розділ. Хлопчик, само собою, від природи — запальний авантюрист, математичний аналітик, стоїк і джентльмен, справжня надлюдина. Коротше кажучи, щоб узагалі було можливе розмноження, природа задумала такий-от закон:
Необхідно, щоб чоловік був сильним, сміливим, заповзятливим; щоб жінка була слабкою, полохливою, потайливою.
І так 3/4 глави. Там ще багато прикладів, чому жінка має бути слугою чоловіка. А в усьому іншому в ній — звичайні нудні зведення фізіологічних знань того часу, про будову органів тощо. Це дуже тупа, дискримінаційна й нудна глава. Вона сексистська бодай уже тому, що подібним описам жінок тут приділено у 6–7 разів більше місця, ніж чоловікам. Наведу ще кілька дуже характерних місць. Хоча до того рівня ненависті до жінок, який виявляв Прудон, Кабаніс усе-таки не дотягує. Але з Контом він цілком може змагатися і, здається, навіть перевершує його:
Учена жінка, по суті, взагалі нічого не знає ґрунтовно: вона змішує й плутає всі предмети, всі поняття; швидке міркування її хапає деякі окремі частини, а вона уявляє, що охопила все. Труднощі відштовхують її, її нетерплячість перескакує через них. Оскільки вона не може довго зосереджувати свою увагу на одному предметі, то не може зазнавати й живої та глибокої насолоди, яку дарує сильна розумова діяльність; вона просто нездатна навіть до неї. Швидко перебігає вона від одного предмета до іншого, і від них лишається в ній тільки кілька окремих, неповних ознак, які до того ж майже завжди входять у її голову в найдивніших поєднаннях.
… Одним словом, незмінний закон природи й досвід однаково доводять, що якщо слабкість м’язів зачиняє їй двері гіпподрому та гімнастичної зали, то якості її розуму і роль, яка їй призначена в житті, ще дужче забороняють їй вхід на кафедру або на трибуну.
… Матка, залежні від неї та деякі суміжні з нею частини тоді перебувають у особливій діяльності: доведена до крайнього ступеня збудження чутливість їх справляє таку саму відбиту дію на весь організм, особливо на головний мозок.
або
Існують, утім, мислителі, які, не зважаючи на первісну організацію жінки, вважають саму її слабкість наслідком того способу життя, який суспільство їй приписує, і гадають, що відносна нездатність її до науки й до абстрактного мислення залежить виключно від її поганого виховання. Ці мислителі спираються на деякі рідкісні явища, які доводять лише, що й тут, як і в багатьох інших випадках, природа іноді може випадково переступити межі, нею ж самою встановлені.
Ну а те, як він любить Руссо (!!!11!!1аааа!!!!!!!!!) за сексизм (!) — це взагалі окрема вишенька на торті:
З усіх письменників, які говорили про жінок, Жан-Жак Руссо, здається мені, найкраще вмів розрізнити їхні природні схильності й указати на їхнє справжнє призначення. Уся книга про Софію в «Емілі» є взірцевим твором як за незвичайний, філософський аналіз, так і за талант і мову. Безпосередньо після Жан-Жака я назву автора «Фізичної і моральної системи жінки», Русселя, члена Національного інституту. Я вважаю, що не можна додати нічого істотного до зібраних тим і тим спостережень для вказівки справжнього місця жінки в природі та для означення здібностей, найбільш придатних як для її власного добробуту, так і для щастя чоловіка.
Роль хвороб і темпераментів
Шостий мемуар за самою задумкою такий самий дурний, як і п’ятий. Він з’ясовує вплив темпераментів. Це саме по собі дуже сумнівний концепт, якщо навіть не як опис типажів людей, то як фізіологічна тема. Але тут Кабаніс заходить здалеку, знову готуючи контекст, і частково повторює сказане ним раніше, а частково доповнює старі міркування про мозок. Тут цікаво те, що вже 1802 року, коли він це опублікував, він пише про мозок, що складається з фосфору, і працює за допомогою електричних імпульсів. Відкриття, які дозволяли робити такі висновки, були зовсім новинками того часу (Франклін, Лавуазьє, Гальвані тощо), і цікаво, що такі висловлювання спокійно звучать за 50 років до Бюхнерів і Молешоттів, і навіть у докладнішому вигляді:
Частини, особливо багаті на фосфор, — це головний мозок і його належності, або, точніше, вся нервова система, бо початковим розкладанням мозкової речовини слід пояснювати той фосфоричний світ, який так часто з’являється вночі в анатомічних залах, і його помічають переважно навколо оголеного головного мозку або навколо решток його на анатомічних столах. Тому значна кількість спостережень дає мені підставу припустити, що кількість фосфору, який утворюється після смерті, пропорційна діяльності нервової системи за життя.
… Нервовий орган, вочевидь, являє собою своєрідний згущувач, або, точніше, резервуар як електрики, так і фосфору.
Не можу не зазначити, що вже тут Кабаніс кілька разів посилається на досліди Гумбольдта (!) в галузі «тваринної електрики». Але ще треба все-таки сказати, що Кабаніс дуже обережний і займає радше позицію скептика. Він не поспішає робити суворі висновки про зв’язок фосфору й електрики з явищами життя та мислення, вважаючи, що ще потрібно провести дуже багато дослідів, для яких апаратура того часу була цілком непридатна.
Теорію темпераментів він розгортає в форматі, вкрай подібному до античного. Він пов’язує їх із фізіологією, з переважанням якогось одного органа, що порушує рівновагу в організмі. Але загалом це майже та сама теорія рідин-гуморів Гіппократа, тільки в оновленій формі (тепер там не лише рідини). До чотирьох античних темпераментів Кабаніс додає ще два, тож усього їх шість штук. Старі чотири всі добре знають, але ці нові два — це, умовно кажучи, темпераменти інтелектуала і качка. У випадку з інтелектуалом він робить два підкласи, коли мозок домінує над м’язами твердими (чоловічими) і м’якими (жіночими), щоб повернутися до меморандуму про сексизм. Якби він цього не робив, то йому довелося б визнати, що жінці пасує інтелектуал, а чоловікові — качок. І зрозуміло, чому він ускладнює підклас інтелектуала. Щоб відвести жінці місце на кухні.
Ідеальний темперамент — це коли всього порівну (по 16,6% виходить?). Але такого не буває. Хвороби й стійкі звички можуть вносити зміни в рівновагу. А отже, темпераменти можна коригувати, хоча загалом вони вроджені й передаються від батьків. Звідси ж він обґрунтовує «менталітет» народів. На корекцію темпераментів Кабаніс покладає великі надії, сподіваючись, що це допоможе медицині майбутнього наближати нас до ідеального темпераменту (створення надлюдини!).
Якщо ми так дбайливо дбали про засоби поліпшувати й робити красивішими породи тварин і корисні та приємні рослини; якщо ми сотні разів виправляли породи коней і собак; якщо ми переносили, прищеплювали, доглядали тисячею способів плоди й квіти, то чи не заслуговує на сором наше цілковите недбальство щодо людської породи! Наче ця справа зовсім нас не стосується, наче нам куди дорожчі великі й дужі бики, ніж міцні й здорові люди, запашні персики й усіяні цяточками тюльпани, ніж розумні й добрі громадяни!
Із мінусів, у цьому меморандумі Кабаніс раптово відмовляється від того, щоб зводити ЛЮДИНУ (ух! звучить гордо) до тварин. Інших вульгарних матеріалістів у нас немає.
У сьомому меморандумі Кабаніс практично з перших двох сторінок формулює в чіткій формі кредо Огюста Конта «порядок і прогрес», наполягаючи на порядку й суворості в законах фізичної та моральної природи, і на прогресі, який поступово перетворює не лише людину, а й навколишній світ, причому не без втручання самої ж людини. Це просто хвалебна промова діяльному людству. Але з огляду на те, що Кабаніс уже почав формулювати ієрархію наук, питання про вторинність Конта (яке й так уже порушувалося і має вагомі підстави) лише посилюється.
Немає нічого неймовірного в припущенні, що порядок, який ми спостерігаємо у великих тілах природи, встановився поступово; що небесні тіла дуже довго існували в іншій формі й в інших взаєминах між собою; що весь цей великий світ може, зрештою, удосконалюватися в майбутньому під впливом умов, про які ми не маємо ані найменшого уявлення і які, проте, можуть змінити стан земної кулі, а отже, й існування істот, що виникають із її невичерпної родючості.
Сам же цей меморандум присвячено впливові хвороб, і як задум він звучить куди розумніше, ніж розділи про вплив статі та темпераменту. Щоб зняти всі питання про вплив хвороб на поведінку людини, він побіжно згадує про різні розлади, що роблять нас злими тощо, але окремо зупиняється лише на одному прикладі. І так, це маткова істерія: «Я обмежуся вказівкою на маткову істерію, хворобу, дивовижну простотою причини, що її викликає, яка зазвичай полягає в повільному запаленні яєчників і матки; хворобу огидну за своїми проявами, бо вона перетворює найполохливішу дівчину на розпусну жінку, а найсором’язливішу соромливість — на шалену несамовитість, з якою не може зрівнятися найбезсоромніша розпуста».
Кабаніс виходить з аксіоми, що раз внутрішні почуття не менш важливі, ніж зовнішні, і їх породжують внутрішні органи, то збій у роботі внутрішніх органів призводить до збою пізнавального органа, мозку. Усі хвороби впливають на мозок, і завжди дотримується принцип впливу фізичного на моральне. Але далі весь цей меморандум — цілком нудне й малокорисне читво з описом того, як, на думку лікарів XVIII століття, виникають ті чи інші хвороби. Нічого цікавого.
Про вплив середовища в найширшому значенні цього слова
Як і інші меморандуми, восьмий відкривається загальним міркуванням, щоб утримувати каркас усього твору в єдиному цілому. Тут Кабаніс дає непогане висловлювання про те, що моральні явища, так само як і фізіологічні, походять зі структури організму. Із цього він робить висновок цілком у дусі епікурейців або Гельвеція, що всяка доброчесність і самопожертва — це продукт самолюбства, егоїзму:
У міру того, як ми просувалися вперед у предметі нашого дослідження, ми дедалі більше переконувалися, що два великі поділи людського існування стикаються й переплітаються незліченною кількістю взаємно відповідних сторін; подальше дослідження остаточно й найпереконливішим чином доведе, що і те, й інше мають одну спільну основу; що відправлення, які називаються моральними, випливають безпосередньо, як і ті, що називаються фізичними, або з діяльності деяких окремих органів, або з діяльності всієї сукупності живого організму, і що всі явища розуму й волі беруть свій початок у первісному або випадковому стані організації, так само як і решта життєвих відправлень та різні рухи, з яких вони складаються або які становлять їхній найближчий наслідок.
Спрощуючи людський організм, ці погляди й висновки проливають світло на багато що: вони усувають величезну кількість хибних понять; вони виразно вказують філософові-спостерігачеві на справжній предмет його досліджень; вони пропонують ідеологові міцнішу точку опори, на якій він може з цілковитою певністю будувати висновки раціонального аналізу; вони вказують, нарешті, моралістові незрушні підвалини для всіх його практичних настанов: бо, виходячи з організації людини, визначивши потреби й здібності, що їх вона породжує, він може зробити, так би мовити, відчутними спонукальні причини всіх запропонованих ним правил; крім того, він міг би довести й змусити відчути найочевиднішим чином, що найсуворіше виконання обов’язків, що найвеликодушніші й найсамовідданіші вчинки людини, коли їх приписує розум, найтіснішим чином пов’язані з її безпосередньою користю та власним щастям, і що суворі доброчесні звички становлять для неї таку саму необхідну потребу, як і найприємніші схильності та найсолодші людські почуття звичайного життя.
Сам цей мемуар присвячено впливу середовища на людину. Але починається все здалеку. Кабаніс знову нагадує про ієрархію наук у дусі Конта, підкреслюючи, що організм (біологічне) не зводиться до хімічних і механічних явищ. А потому наводить довгу серію прикладів селекції, щоб показати, як людина може видозмінювати й поліпшувати природу. На прикладі тварин це показує, наскільки серйозним може бути вплив середовища. Наче на додаток до слів Кабаніса про ієрархію наук і незвідність людини до хімії та фізики, далі подано ще одне подібне висловлювання:
Усі тіла всесвіту взаємно діють одне на одне; але властивості й ступінь цієї дії бувають різні, залежно від природи тіл і від умов, у яких вони перебувають. Неорганізовані речовини можуть зазнавати від сусідніх із ними тіл дії механічної або хімічної. Перша обмежується змінами щодо положення, то між різними тілами, то між частинами, з яких вони складаються; друга може утворювати цілком нові тіла, спричиняючи або прості розклади, або сполуки, що до того не існували.
Але видозміни, яких зазнають організовані тіла, незрівнянно численніші; деякі з цих видозмін властиві лише їм, і всі їхні видозміни мають набагато більше значення. Справді, крім механічних або хімічних змін, яких вони зазнають, крім особливого роду відбитої дії, що її вони чинять на предмети, які справляють на них свій вплив, організовані тіла можуть бути ще глибоко видозмінені у своїй внутрішній будові, хоча б жодна зовнішня ознака не виявила цієї зміни; вони можуть набути цілком нової здатності сприймати певні враження, здійснювати певні рухи, втратити навіть до певної міри свої природні властивості або ті, що набуті ними безпосередньо в силу їхньої організації; одним словом, ці зміни можуть не лише поступатися особливій, винятково властивій їм дії присутніх зовнішніх тіл, а й можуть засвоювати особливі стани, які потім тривають або відновлюються навіть за відсутності причин, що їх викликали, тобто вони можуть утворювати звички. Це й становить ще винятковішу властивість організованих тіл.
Отже, завдяки вправному догляду за рослинами можна викликати в них цілком нові властивості, а в їхніх плодах розвинути такі якості, яких спочатку вони зовсім не мали. Мистецтво зуміло навіть знайти засоби закріпити в них ці випадкові й штучні видозміни, то спрямовуючи до своїх цілей закони природного успадкування, то викликаючи суто штучне відтворення — найкоштовніше надбання для нашого панування над природою! Так само й тварина, під впливом клімату та всіх інших фізичних умов, набуває особливих властивостей, які можуть слугувати вказівкою на ці умови та на відмінності між ними, або ж під впливом їжі, догляду, систематичного виховання з боку людини вона набуває небачених схильностей і здобуває новий ряд звичок. Але ці звички стосуються не лише будови й фізичних функцій органів, вони доводять ще й те, що розумова та моральна природа, властиві кожній істоті, наділеній чутливістю, також розвиваються внаслідок цього виховання; що певний порядок вражень пробуджує в тварини певні схильності й певні почуття; і ці набуті нею властивості, які виявляються значно виразніше в тварини, ніж у рослини, стійкіше передаються з покоління в покоління і доводять навіть незвиклому до роздумів розумові, до якої міри, за сприяння спостереження й досвіду, можна поліпшити предмети, що нас оточують.
… Але з-поміж усіх тварин людина, без жодного сумніву, найбільше підпорядкована впливові зовнішніх умов; випадкова й навмисна дія на неї різних предметів зовнішнього світу може справити на неї сильніший і різноманітніший вплив.
Людина в цьому плані особлива: через тоншу нервову систему й чуттєвість на неї вплив середовища позначається сильніше, ніж на будь-яку іншу тварину. Це майже повернення до позицій школи Локка, згідно з якою виховання є найважливішим чинником формування особистості: «Цією своєю стороною він здатен до безмежного вдосконалення, і його могутності, так би мовити, немає меж». Всупереч поширеній думці про те, що механістичні матеріалісти й емпірики навіть подумки не здатні розглядати речі в їхньому контексті, у повноті взаємозв’язків і в цілості, — Кабаніс у різних місцях цієї глави сукупно витрачає цілу сторінку тексту, доводячи протилежне, й наполягає на розгляді організму в цілісності, з урахуванням усіх впливів, яких він зазнає. Серед іншого порушується й вплив їжі (див. Молешотт), хоч і не надто докладно, бо це лише один із багатьох впливів, але все ж цей розділ найбільший у книжці й містить чимало порад щодо харчування. Ну і, звісно ж, — м’ясоїди в усьому кращі за веганів, розумніші, сильніші тощо. А росіянам потрібно вдвічі більше горілки, щоб сп’яніти. Класифікацію їжі та питва я тут наводити не буду, але вона широка й охоплює наркотики — як стимулятори або як снодійні.
Хоча темі впливу клімату він присвятить окрему главу, уже тут цей вплив порушено, і Кабаніс демонструє той самий тип расизму, який ми знаходимо бодай у Фрідріха Ліста через 40 років: у спекотному кліматі живуть гарячі «вах» хлопці з емоційністю та бурхливою уявою; а в холодному кліматі — надзвичайно розумні, раціональні й суворі альфа-самці. В принципі це збігається з його мемом про чоловічий і жіночий типаж, і він міг би сказати, що в колоніях живуть «жіночі» народи, а колоністи — це мужики, які їх підкорюють, АЛЕ чомусь він цього не зробив, хоча описи справді схожі. І він навіть не зробив висновків щодо колоніалізму. Це читається між рядками, але самим Кабанісом не формулюється, і це навіть дивує.
Багато місця присвячено впливові газів і взагалі їхнім різновидам, бо це було відносно нове відкриття в науці: повітря складається із суміші газів у різних пропорціях. Наприкінці Кабаніс навіть доходить до міркувань про еволюцію: під впливом середовища цілі народи адаптуються до умов, які для європейця могли б стати отруйними. Серед впливів середовища Кабаніс розглядає також фізкультуру, відпочинок і сон, а окремий розділ присвячує темі праці. Праця він вихваляє до жаху, ніби вона — щось середнє між протестантом і соціалістом. Він наводить приклади того, як праця шкодить організмові, і як, навпаки, допомагає. Але морально вона майже завжди добра. Більшість прикладів стосується професійного кретинізму, коли фах визначає наші погляди й відчуття. Та найцікавіше — це оцінки Кабанісом впливу промисловості й торгівлі на розвиток наук і свобод у Європі.
Кому невідомий величезний вплив на долю Європи, спричинений відкриттям шляху до Індії навколо мису Доброї Надії, відкриттям островів і материка Америки та встановленням нових політичних і комерційних відносин, що постали за цими двома великими подіями? Відомо, що перші здорові поняття й перші проблиски істинної свободи у новітніх народів беруть свій початок саме від цього часу. Відтоді торгівля, що охопила весь світ, викликала в різних точках старого материка діяльні промислові центри і, зменшивши залежність бідного й слабкого від багатого та сильного, готувала царство справжньої суспільної рівності. Майже в той самий час людський розум почасти звільнився від найтяжчих і найпринизливіших своїх кайданів і розпочав ту сміливу боротьбу, яка рано чи пізно має вручити в його руки всі сили морального світу; людина вільно й з відкритими очима наважилася безстрашно поглянути на примари, що досі її лякали. Історія та розвиток цих великих змін становлять історію людської думки, і особливо від цього часу можна помітити постійну діяльність двох всемогутніх рушіїв — науки й промисловості, що прагнуть до остаточного знищення в суспільному житті панування особистого свавілля й похмурого забобону.
… Землеробські народи, засоби існування яких більш забезпечені, вирізняються міцнішим суспільним устроєм; у них більше можна зустріти здорового глузду й чеснот. Від самого початку свого існування ці народи, отже, мали користуватися більшим добробутом. Невдовзі серед них з’явилася торгівля, яка почала поступово розсіювати забобони й поширювати здорові поняття: її діяльний вплив пробуджує всі таланти, відкриваючи працьовитій людині нові джерела багатства, а багатій — нові засоби до насолоди, і, ставлячи першу з кожним днем у більшу незалежність від другої, вона породжує й розвиває поняття про свободу, любов до неї та потребу в ній. Лише тоді перед людською природою відкривається прекрасний і всебічний шлях до вдосконалень і до справжнього щастя; другові людства лишається тоді тільки одне бажання: щоб уряд, підпорядкований впливові суспільного здорового глузду, своїм затвердженням негайно перетворював на закон реальні успіхи в поняттях; щоб законодавці й верховні правителі народу з такою ж дбайливістю намагалися збирати плоди знання й поширювати їх дедалі більше й більше, з якою деспоти й шарлатани намагаються душити їх і зводити на них наклеп. І, кажучи мимохідь, досить уже цього міркування, щоб показати благодійне значення урядової системи, заснованої на рівності й свободі; таким чином, легко зрозуміти, до якої міри марними є зусилля тиранів і продажних декламаторів підірвати або спотворити такі вічні істини.
Дев’ятий мемуар повертається до теми впливу клімату. Починається все, як звичайно, непогано. Кабаніс у загальних рисах намагається змалювати, чому сам принцип впливу клімату він уважає дуже важливим. Принаймні клімат впливає взагалі на всю флору й фауну. Починає він із тварин, коли один і той самий вид сильно відрізняється на різних континентах, але ж і люди теж не випадково різняться. Не лише фізично, а й духовно (мем про розніжених азіатів і альфа-європейців, ну або принаймні відмінності в архітектурі, пристосованій до клімату). Між іншим, він навіть висловив еволюційні ідеї в дусі Ламарка, що набуті зміни закріплюються й передаються у спадок (за 7 років до Ламарка).
Переважно Кабаніс спирається на Гіппократа і дуже, ну дуже багато його цитує. Він приймає тези про те, що греки кращі за всі народи через ідеальне розташування країни, але поширює ці аргументи на всі середземноморські країни Європи, куди, звісно ж, входить і Франція. Тут же Кабаніс підтверджує, що відмінність його теорії темпераментів від Гіппократової полягає лише в тому, що давні дивилися на «соки», а він уже дивиться на органи, які створюють ці «соки». А загалом модель подібна. Виглядає це, звісно, дуже кумедно в XXI столітті. Кабаніс навіть серйозно описує вплив зміни пір року, в дусі «восени хочеться закутатися в плед і думати про нього, з кавою та сигаретою». А країни, в яких часто бувають туман і дощ, неминуче породять народи, наймеланхолійніші у світі.
Сама ця глава знову величезна (як і та, що про вплив середовища). Зачіпаючи тему расизму в загальному вигляді, Кабаніс виступає проти расистів. Він вважає, що всі відмінності зумовлені кліматом, і це таки робить різницю не лише фізичну, а й духовну. Але він уважає, що всі раси — це один вид, людина. І це спільне — важливіше за набуті відмінності. Кабаніс усе ж критикує тих, хто вважав, що негр і білий — різні види. Тож його расизм має поміркований, проміжний характер. Кабаніса більше цікавлять не фізіологічні відмінності рас, а відмінності в темпераментах народів (по суті менталітет), що залежать від клімату. Причому він уважає цей вплив універсальним, і якщо європейці живуть у болотистій місцевості, пронизаній річками, то вони будуть схожі на єгиптян, що живуть у дельті Нілу, і т. д. і т. п. Але, звісно ж, ці темпераменти/менталітети самі по собі расистські:
Звички до лінощів, до неробства належать жарким країнам; їх незмінно спричиняє клімат. Звички до діяльності, до наполегливої праці належать холодним або помірним країнам.
Основна маса тексту тут нудна. Це про те, де частіше хворіють на цингу та різні інші хвороби, що знову ж таки впливає на ментальний стан. Відмінності в тваринах і рослинах — це відмінності в доступній їжі, а харчування знову ж таки впливає на тіло людини, а як наслідок — на її психіку. Тож багато чого з того, що Кабаніс уже описував в інших сферах, можна виводити з відмінностей між природою в різних регіонах. Також великий вплив мають інституції, запроваджені в різних країнах. Вони часто бувають безпосередньо пов’язані з кліматом (мем «східні деспотії»), але не завжди. Не менш важливі й типові роди занять, скажімо, бувають народи, що залежать від якогось одного промислу, і тоді це буде важливим чинником для «менталітету». Закінчує Кабаніс міркуваннями про вплив мови на формування народів. Звісно, цей вплив величезний, і примітивна мова стримуватиме розвиток нації: «Не підлягає сумніву, що більш або менш оброблені мови, внаслідок умов, які керують їхнім утворенням, і природи людей, що створюють мову, самі зрештою справляють дію на людей, а через них і на утворення, і на підпорядкування самих умов. За дотепною казкою мова колись зв’язала диких людей, пом’якшила їхню жорстокість, збудувала міста й мури, поселила серед них людей і поєднала їх суспільністю, тобто дала їм закони». Але з цього Кабаніс робить висновок, що китайці приречені, адже їхня мова надто складна. А особливо добрі тут випади проти давнього Риму і Спарти:
Спартанці й римляни заклеймили своїми варварськими установами та безглуздими забобонами всяке заняття промисловістю й торгівлею. Грубі мистецтва їхні, віддані в руки рабів, не могли робити ніяких успіхів і становили рід безладдя в державі. Багато робіт єгиптян, за своєю природою, вимагали рабських рук, а всі роботи греків, навпаки, вимагали людей вільних; заняття фінікіян і карфагенян найбільше пасували спритним торговцям, які цінували понад усе багатство, сміливі підприємства й зусилля мистецтва, за допомогою яких можна його здобути, таким розважливим умам, що мали певність підпорядкувати своїй промисловості будь-який, хоч трохи цивілізований народ, викликавши в ньому нові потреби й познайомивши його з новими насолодами, і які вдавалися до зброї так, як до неї вдається мандрівник у каравані для забезпечення свого шляху. Заняття римлян, якщо можна назвати заняттями підприємства войовничого й розбійницького народу, по суті були однакові як у період їхнього найбільшого добробуту, так і тоді, коли для підтримання свого існування вони були змушені грабувати стада й запаси у своїх сусідів; своїми звичками вони завжди скидалися на блукаючих грабіжників, завжди готових обібрати першого-ліпшого зустрічного; навіть подив до незвичайної енергії, виявленої римлянами в багатьох випадках, і до великих характерів, що сформувалися серед них, аж ніяк не підриває переконання, що Рим по суті завжди був лише кублом суспільних грабіжників, аж до тієї самої хвилини, коли гніт, яким він тиснув увесь світ, обвалився на його голову й обернув його самого на жертву всіх можливих безладів, шаленства й звірства.
Десятий мемуар починається з непоганого міркування про те, що між живою і мертвою матерією немає жодної різниці, що всі відмінності є кількісними. Із цього Кабаніс навіть виводить надію на майбутні віки, коли буде доведено, що зародження нових організмів відбувається на суто хімічному рівні. Тут він звучить майже як редукціоніст, усупереч усьому тому, що раніше говорив про незвідність біологічного до хімічного. Щоб довести це, він послуговується як адекватними прикладами, так і псевдонауковими, які були популярні серед матеріалістів до XIX століття, наприклад, самозародженням червів і мікроорганізмів. Із цього він навіть робить висновки, схожі на гілозоїзм. Загалом далі він висунув теорію атомізму, де основною властивістю частинок є тяжіння одна до одної, і так спершу формуються хімічні, а потім і біологічні сполучення. На кожному вищому рівні зростає ступінь свободи вибору, до чого саме тяжіти (пор. із теорією тяжінь утопіста Фур’є). Найважливішою властивістю матерії є рух. Взагалі цей мемуар присвячений усім залишковим темам, які не потрапили до основних розділів книги, і він більший за будь-який інший настільки, що сам Кабаніс поділив його на кілька частин.
Далі Кабаніс дуже довго й методично описує етапи розвитку тварин. У багатьох моментах він повторює частини попередніх розділів книги, але вперше викладає все послідовно й докладно, починаючи із зародка, як організм розвивається, народжується, росте й помирає. Зокрема, він переказує в украй стислому вигляді теорію сенсуалізму в дусі Дестюта де Трасі, і тут же обмежує цю концепцію, заперечуючи теорію tabula rasa, і йде навіть далі. Він цілком свідомо нападає на Кондильяка і робить це навіть почасти слушно, вважаючи, що його приклад зі статуєю від самого початку невдалий, навіть як метафора.
Для остаточного розсіяння всякої туманності мені залишається зробити кілька зауваг щодо прекрасних досліджень Бюффона, Бонне й Кондильяка або, точніше, щодо певного хибного напряму, який вони можуть надати ідеології і (скажу сміливо) щодо перешкод, які вони, можливо, здатні протиставити її успіхам.
.. Без жодного сумніву, ніщо так мало не схоже на справжню людину, як статуя, якій, ні сіло ні впало, приписують здатність зазнавати окремих вражень, що їх приписують кожному окремому органові чуття, приносять їй судження й утворюють спонукання.
Далі йдуть довгі розділи, що конкретизують погляди Кабаніса на інстинкт, симпатію (розвиваючи потяг матерії одна до одної до рівня людської дружби, включно з темами співчуття, наслідування тощо), сон і маревні стани. Саме по собі це все вже не надто цікаво, тож ці розділи я пропущу, а ознайомитися з ними можна в самій книзі.
Підсумки книги
Одинадцятий, як і дванадцятий, мемуари зовсім маленькі. Перший намагається розкрити тему зворотного впливу моральної природи на фізичну. Але перед тим, як почати, Кабаніс робить низку застережень, якими намагається зняти з себе клеймо редукціоніста, але водночас залишитися в дискурсі суворого матеріалізму. Це взагалі дуже цікава початкова частина. Можливо, один із найкращих фрагментів у всій книзі:
Усі частини всесвіту перебувають у відомих відношеннях одна до одної, усі рухи узгоджені, усі явища пов’язані між собою, урівноважують або необхідно викликають одне одне. Цей правильний механізм, цей порядок, цей зв’язок, ця залежність із давніх-давен мали вражати уми, настільки світлі, щоб помітити й визнати їх. Ніщо не могло такою мірою привернути увагу спостерігачів, вразити подивом живу й сильну уяву, збудити ентузіазм у чутливих душах, і справді, ніщо так не заслуговує на наше здивування. Хто не сплатив тисячу разів цієї данини природі! Хто залишався безпристрасним і холодним глядачем тієї краси, яку вона постійно розсипає перед нашими очима й розливає довкола нас із такою мудрою щедрістю.
Але яким би захватом не охоплювало нас це споглядальне поклоніння природі та супровідна йому туманна мрійливість, не слід віддаватися їм беззастережно. Коли вони виходять з-під влади розуму, то всі ці враження, що їх викликають у нас чудеса природи, стають не лише безплідними, а можуть ще й породити в розумі хибні звички та дати нам цілком неправильні уявлення про самих себе й про навколишній світ.
Отже, якщо ці захоплення буде подолано і якщо ми проникнемо в саму глибину речей, то нам неважко буде побачити, що справжній порядок, по суті, не є єдино можливим і що необхідним є лише будь-який порядок за припущення матерії, яка перебуває в русі. Справді, якби ми навіть припустили, що частинки матерії не пов’язані між собою і не перебувають у взаємній залежності, що їхні рухи безладні й навіть протилежні один одному, то переважний рух, або такий, що стає переважним завдяки сукупній дії кількох рухів, невдовзі мав би підпорядкувати решту й упорядкувати їх; частинки ж матерії, які чинитимуть опір нав’язаному їм напряму, були б або цілком перетворені для всебічного переродження, або, принаймні, видозмінені з боку, що чинить опір, аж доки не дійдуть згоди з усіма іншими й не дістануть змогу виконувати призначену їм дію. Якби навіть уся матерія була постійно й цілком однорідною, тобто якби всі її частинки були наділені лише однією властивістю і не могли набувати жодної нової якості за сприяння руху, то можна було б дійти висновку, що між цими різними частинками виникли б виключно суто механічні відношення, які стосуються лише їхнього місцеперебування. Але якщо, навпаки, матерія наділена багатьма різними властивостями, якщо, крім того, вона здатна набувати незліченної множини інших, цілком нових, властивостей унаслідок подальших поєднань, неминуче зумовлених рухом, то це неминуче потягне за собою незліченну множину правильних явищ; і якщо вже буде визначено природу руху або рухів, так само як і властивості самої матерії, то стає очевидним, що всі явища мають викликатися й пов’язуватися в певному порядку не менш могутньою необхідністю, ніж та необхідність, за якою важке тіло мусить коритися законам тяжіння.
Отже, порядок є істотною властивістю матерії, що перебуває в русі, а порядок завжди передбачає єдність у загальному русі або відповідність між усіма наявними явищами.
Крім того, очевидно, що якщо збереження всього теперішнього порядку залежить від точної згоди між силами, які приводять його в рух, то ця згода ще необхідніша для збереження окремих частин, особливо організованих істот або швидкоплинних форм, які, вочевидь, на певний час вилучені особливими силами з механічних законів загального руху.
Отже, якби в людині спочатку діяли різні й навіть протилежні начала, то вони невдовзі були б приведені до єдності, тобто, ще раз, до такого стану рухів, у якому вони зливаються в одне, або який підпорядковує слабке — сильному, пов’язує його з ним і цим обертає останнє в один спільний рух. Немає, отже, нічого дивного в тому, що функції, сукупність яких має назву моральної природи, пов’язані з іншими функціями, які звичайно називають фізичними, і що вони перебувають у взаємодії, чи то ми визнаємо два начала, чи кілька окремих начал, які керують усіма різноманітними органічними функціями.
Але з цього аж ніяк не випливає, що різні функції доводять відмінність у причинах, які викликають ці функції. Дві машини приводяться в дію однією й тією самою силою, а їхня робота, можливо, не матиме жодної спільної риси: для цього досить, щоб машини різнилися за своєю будовою. Навпаки, дві цілком різні сили можуть почергово прикладатися до однієї й тієї самої машини й анітрохи не змінювати її роботи. Функції, призначені легеням, шлунку, органам відтворення, органам довільного руху, безперечно, дуже несхожі. Але хіба це дає нам право приписувати живому тілу стільки дієвих сил, скільки ми знаходимо в ньому дій і функцій, і збільшувати число чинників відповідно до числа явищ? І якщо думка істотно відрізняється від тваринного тепла, як останнє відрізняється від живильного соку або сім’яної рідини, то з цього аж ніяк не випливає, що ми маємо право вдаватися до невідомих, особливих для кожної функції сил, які приводили б у дію органи розумової діяльності й пояснювали б їхній вплив на інші частини тваринного організму. Нарешті, на якій підставі маємо ми право відкидати цей вплив в інших явищах, аналогічних і цілком подібних, якщо ми не маємо на меті навмисне затулити густою завісою дослідження вражень, спонукань, життєвих функцій і рухів, а взагалі — дослідження життя, яким воно постає під безпосереднім спостереженням його явищ?
Органи здатні вступати в діяльність і здійснювати певні функції настільки, наскільки вони наділені життям або наскільки вони чутливі; лише чутливістю вони оживляються, лише в силу її законів вони сприймають враження й спонукаються до руху. Враження, що їх отримують їхні чутливі закінчення, передаються до осередку відбитої діяльності; цей осередок, частковий або загальний, посилає до відповідного йому органа спонукання, сукупність яких становить функцію, властиву цьому органові. Якщо, як це іноді трапляється, враження отримано іншим органом, а не тим, якому належить здійснити відповідні цим враженням функції, то нервова система слугує між ними посередником або засобом сполучення. Причина вражень може, зрештою, міститися в самій глибині мозкової системи; в такому разі враження випливає з тієї частини осередку, яка особливим чином пов’язана з органом, функцію якого слід викликати.
Те саме відбувається і в окремих органах, безпосередня функція яких полягає у творенні думки та волі. Враження, з яких випливає судження, передаються чутливими закінченнями й сприймаються в осередку системи; судження складається з їхнього порівняння; воля народжується із судження. Хоча на зародження думки та волі можуть більшою чи меншою мірою впливати різні органи, хоч у певних випадках, здається, навіть мислиш і бажаєш якимись окремими, надзвичайно чутливими нутрощами, але й у цих випадках осередок відбитої діяльності завжди є самим мозковим осередком; з нього випливають усі подальші спонукання, на які слід дивитися цілком так само, як на будь-яку функцію, що її здійснює весь орган, приведений у дію.
Тут Кабаніс, хоч і з певними застереженнями, однак обстоює редукціонізм і зведення людини до складно організованої машини. Його аргументи на користь того, що мислення є виділенням мозку і що немає підстав виокремлювати для цього процесу окрему духовну сутність, цілком збігаються з тією аргументацією, яку згодом використовують Бюхнер і Молешотт. Водночас Кабаніс тут виразно виступає проти телеології й вважає наш світ результатом випадкового зіткнення частинок.
Але оскільки мислення стає суто фізичним процесом, воно набуває здатності впливати й на інші елементи системи. Іноді самонавіювання призводить до панічних станів, які запускають цілком фізіологічні процеси, і всі подібні приклади доводять вплив психічного на фізичне. Кабаніс навіть згадує, що подібні приклади використовуються «ворогами філософії Локка», а тому їх удвічі важливіше розглянути.
Мозкова система, з одного боку, одухотворює всі частини, а з другого — збирає всі враження, які отримані ними внаслідок її ж сприяння; вона судить, бажає й спричиняє всі необхідні рухи.
Але це джерело життя не становить собою начала незалежного й безумовного. Йому самому, своєю чергою, потрібне збудження, щоб діяти й справляти вплив на інші системи. Усі функції пов’язані між собою і становлять ланцюг, який не може бути перерваний. Функції мозкового органа не становлять винятку із загального закону; і хоча вони відрізняються особливими, вельми примітними рисами, спосіб їхньої діяльності, проте, цілком той самий, яким позначені інші органи і яким зумовлені інші функції.
У підсумку вплив морального на фізичне він робить синонімом впливу мозку на всі інші органи. Оскільки мозок — центр нервової діяльності, а всі органи пов’язані з нервами, то очевидно, що вплив має бути і справді буває. Але Кабаніс намагається якнайдалі відходити від будь-яких розмов про «сутності», «духовне», від абстрактних понять тощо.
Останній мемуар присвячено набутим темпераментам. Але тут усе просто. Усі зовнішні впливи, умови життя і, особливо, хвороби, можуть змінювати звички й постійно роблять внесок у характер. На вроджені риси людини накладаються ці набуті, і вони видозмінюють первісний темперамент. Тут немає нічого особливо цікавого, але Кабаніс виразно вважає, що набуті зміни ніколи не можуть цілком і докорінно змінити вроджені параметри.