Кабаніс після 18-го брюмеру

Четвертий розділ книжки Франсуа Пікаве — «Ідеологи, нариси з історії ідей та наукових, філософських, релігійних теорій у Франції від 1789 року» (1891).
Усі розділи цієї книжки (і PDF-версію) можна знайти тут.
Примітки з оригінальної книжки малоінформативні, і на сайті їх проблематично відтворити. Усі вони доступні у підсумковій PDF-версії книжки.

Кабаніс, ставши сенатором, недовго зберігав захоплення конституцією VIII року та довіру до Бонапарта. Але саме тому, що він сам брав участь у становленні нового режиму, до тих його праць, які публікувалися в двох перших томах Мемуарів другої секції [Інституту], поставилися з особливою увагою.

Три захоплені листи Тюро, останній із яких з’явився за кілька днів до Маренго, привернули до них увагу читачів Декади. На думку Тюро, Кабаніс звів метафізичні та моральні науки до рангу фізичних і природничих наук, наділивши їх такою мірою достовірності й очевидності, яку раніше навряд чи хтось приписав би цим дисциплінам. У цей самий час Біран працює над своїм першим Мемуаром про звичку: «Праця Кабаніса, — пише він, — проливає нове світло на науку про людину й віщує швидку появу нової метафізики».

Ніщо не видається менш визначеним і менш уловимим, ніж, за словами Ремюза, доктрина Відношень (Rapports). І він має рацію — якщо під цим він має на увазі, що в Кабаніса немає стрункої метафізичної системи й немає твердих відповідей на питання про походження, природу чи призначення людини; але він помиляється — в очах того, хто приймає точку зору самого Кабаніса, тобто дослідження співвідношень між фізіологічними та психологічними явищами. І саме це — єдина й справжня роль, яка личить історику, що прагне представити Кабаніса як істинного засновника (після Декарта) фізіологічної психології у Франції. Тому надалі ми поперемінно акцентуватимемо увагу то на методі й взаємозв’язку ідей, то на оригінальних прозріннях, аби висвітлити те, що може пояснити успіх цієї книжки.

— I —
Шість перших мемуарів «Відношень між фізичною та моральною природою людини»: план і мета твору; фізіологічна історія відчуттів; чутливість і збудливість; вікові стадії; смерть; статеві відмінності; темпераменти; наука і «відношення»

Особливо виразно мета й задум праці розкриваються під час читання першого Мемуару. Прекрасна й піднесена сама ідея — розглядати всі науки й усі мистецтва як гілки одного й того самого стовбура, пов’язані між собою спільним джерелом і єдиним призначенням: удосконаленням і щастям людини. Однак серед них є такі, що надають одне одному більш необхідну або ширшу допомогу. Фізіологія, аналіз ідей і мораль — це три гілки однієї й тієї самої науки, яку цілком слушно можна назвати наукою про людину. Люди, що досягли найбільших успіхів у раціональній філософії, майже завжди були обізнані у фізіології або, принаймні, розвиток цих двох наук завжди йшов паралельно.

Перші мудреці Греції вивчали людину, здорову й хвору, з метою зберегти або повернути їй здоров’я. Саме там, немов за якимось дивом, зародилася філософія разом із найпрекраснішою мовою, якою будь-коли говорило людство. Піфагор і Демокріт, Гіппократ і Арістотель створили раціональні методи й системи, поєднали з ними принципи моралі та заснували і те, і те на фізичному пізнанні людини. Школа Піфагора впродовж кількох століть давала законодавців усій давній Італії, учених — усій Греції, а мудреців — усьому світові. Її засновник передбачив вічні перетворення матерії, уперше застосував обчислення до вивчення людини й прагнув підпорядкувати життєві явища механічним формулам. Демокріт наважився запропонувати механічну систему світу, засновану на властивостях матерії та законах руху. Це привело його до того, що він почав шукати принципи моралі винятково в здібностях людини та у взаємних стосунках між індивідами. Він указав на досвід як на новий шлях до істини. Він розтинав тварин і шукав розв’язання метафізичних проблем у будові людини, зіставляючи її з життєвими функціями та моральними явищами. Гіппократ у своїх творах поєднав медицину й філософію, починаючи з вивчення фактів. Він формував учнів, оточуючи їх усіма предметами їхнього дослідження, наче вже був посвячений у всі таємниці аналітичного методу. З однаковою настороженістю він ставився і до узагальнень, заснованих на недостатніх даних, і до безпорадності розуму, який, не вміючи розрізняти зв’язки, вічно тягнеться від одиничного до одиничного без будь-якого результату. Він умів застосовувати до різних частин свого мистецтва загальні правила міркування і вищу метафізику, що охоплює всі мистецтва й усі науки. Нерідко він кидав проникливий погляд на закони природи та на способи, за допомогою яких ці закони можна обернути на користь людині. В одному з висловів трактату [грецьке слово в оригіналі – Фр. Пікаве], він подав історію самої думки.

Арістотель був одним із найбільших умів античності. Він першим здійснив повний і стрункий аналіз умовиводу. Якби він піднявся до аналізу походження знаків і усвідомив їхній вплив на сам процес формування ідей, він, можливо, залишив би своїм послідовникам зовсім небагато. Історія тварин, чиї чудові описи не зміг затьмарити навіть Бюффон, розкриває таємницю його генія. Саме у вивченні фізичних фактів, в анатомії та фізіології він набув тієї ясності погляду, що його вирізняє, і почерпнув основні уявлення про живий організм, на яких ґрунтуються як його метафізика, так і його етика.

Бекон відкрив нові шляхи для людського розуму. Він охопив усі галузі науки, але особливо цікавився фізіологією. Декарт, який, попри свої помилки, надав науці й людському розумові безсмертних послуг, присвятив значну частину свого життя розтинові тіл. Таємницю мислення він убачав прихованою в будові нервів і мозку. Він навіть наважився визначити місце душі й намагався збагнути закони, що нею керують, за допомогою фізіологічних спостережень. Гоббс більше розмірковував, ніж читав; і хоча він не був обізнаний із кількома галузями науки, він тим не менш увів у сферу чистого міркування надзвичайно сувору класифікацію і таку точність мови, яку, можливо, й досі ще не перевершено. Локк повернувся до відчуттів — справжнього джерела ідей, і до хибного способу вживання слів — справжнього джерела помилок. Будучи лікарем, він почав із вивчення фізичної людини, чим підготував ґрунт для своїх відкриттів у галузі метафізики, моралі та суспільного устрою. Шарль Бонне був таким самим великим натуралістом, як і метафізиком. Гельвецій, зі своїм мудрим і широким розумом, та Кондильяк, зі своїм ясним розумом і досконалим методом, не мали тих фізіологічних знань, які завадили б першому захищати теорію рівності всіх умів і дали б змогу другому зрозуміти, що душа, в тому вигляді, в якому він її розглядає, — це радше здатність, ніж сутність, а якби навіть вона й була сутністю, то не могла б мати багатьох із тих якостей, які він їй приписує.

Чутливість — це кінцевий результат і найзагальніший принцип, до якого приводить аналіз розумових здібностей і душевних станів. Фізичне й моральне зливаються у своєму джерелі; моральне є не чим іншим, як фізичним, розглянутим під деякими більш частковими кутами зору. Життя — це послідовність рухів, що здійснюються під дією вражень, які отримують різні органи. Операції душі або розуму також є результатом рухів, що здійснюються мозковим органом; ці рухи або спричиняються враженнями, отриманими й переданими чутливими закінченнями нервів із різних частин тіла, або ж пробуджуються в цьому органі засобами, які, вочевидь, діють безпосередньо на нього.

Від того моменту, як ми відчуваємо, — ми існуємо. Коли якийсь об’єкт чинить опір нашій волі, у нас виникає уявлення про те, що не є нами самими. Наші відчуття різні; між відчуттями, що сприймаються різними органами, існує закономірна відповідність, підпорядкована сталим законам; отже, ми певні, принаймні щодо самих себе, що між зовнішніми причинами існує таке саме розмаїття, як і між нашими відчуттями.

Спосіб відчування варіюється від однієї людини до іншої. Первісна будова організму або темперамент, стать — усе це створює між людьми значні відмінності. Вік і стан здоров’я або хвороби спричиняють в однієї й тієї самої особи зміни у способі відчувати. Нарешті, клімат, режим, характер або порядок праці, тобто сукупність фізичних звичок, також потужно його змінюють. З цієї точки зору фізичне вивчення людини може дати філософові, моралістові й законодавцеві нові відомості про людську природу та основні уявлення про шляхи її вдосконалення. Звідси — план Rapports («Відношень»). За фізіологічною історією відчуттів мали б послідувати опис темпераментів, фізико-моральний огляд статей, далі віків, точне визначення впливу кліматів і історія інстинкту, теорія марення, сну, фізіологічний аналіз симпатії, вивчення впливу гігієни на душевні операції та роздуми про вплив хвороб на характер ідей і пристрастей, аналіз зворотної дії морального на фізичне й загальні міркування щодо того, який вплив медицина може справляти на моральний стан. З цього приводу, — говорив Кабаніс, — буде викладено все, що може мати безпосереднє застосування в працях філософа, мораліста й законодавця. Буде розсіяно останні рештки деяких шкідливих упереджень, і буде дано міцну, засновану в самій природі опору для священних принципів, які для багатьох, хоч і просвічених, умів досі спочивають лише на туманних підвалинах. І Кабаніс завершував цей виклад палкою апологією республіканського правління та пристрасним обвинуваченням тиранії й монархії.

Другий і третій «Мемуари» містять Фізіологічну історію відчуттів. Автор ставить собі за мету насамперед заповнити прогалини між спостереженнями анатомії або фізіології та результатами філософського аналізу. Не доводиться, — каже він у часто цитованому місці, — доводити, що фізична чутливість є джерелом усіх ідей і всіх звичок, які становлять моральне буття людини. Локк, Бонне, Кондильяк, Гельвецій довели цю істину до найвищого ступеня переконливості. Серед освічених людей, які хоч трохи користуються своїм розумом, тепер немає нікого, хто міг би в цьому засумніватися. Але фізіологи встановили, що життєві рухи є результатом вражень, які отримують чутливі частини тіла, і що саме ці враження слугують джерелом як ідей, так і життєвих рухів. Постає питання: чи всі поведінкові акти тварин, як думав Кондильяк, є продуктом розсудливого вибору, а отже — результатом досвіду? Чи ж багато з них формуються найчастіше без участі волі індивіда, за винятком лише її спрямовувальної функції, і саме в цьому разі ми маємо справу з тим, що називають інстинктом? Так само, чи є чутливість єдиним джерелом органічних рухів? Чи ж певна частина цих рухів залежить від іншої властивості — збудливості?

Обидві ці проблеми взаємопов’язані. Якщо існують рухи, що залежать від збудливості, то до неї ж слід віднести й ті акти, які здійснюються без вибору і без судження. Якщо існують спонуки й рухи, яких індивід не може усвідомлювати, тоді треба розрізняти імпульс, що спонукає немовля смоктати материнську грудь, і міркування, яке змушує нас надавати перевагу їжі, яку ми вже визнали смачною, над їжею, яку ми вже визнали неприємною, — і перестати твердити, ніби всі наші ідеї приходять до нас через зовнішні чуття. Друга проблема — радше питання слів, хоча гіпотеза Шталя вирізняється більшою простотою, а єдність фізичного начала в ній краще узгоджується з єдністю морального начала. Але не так ідеться про першу проблему. Рух є для людини знаком життєдіяльності. Деякі наші рухи довільні; інші, як-от секреції, кровообіг тощо, відбуваються без нашого відома. Чи може одна й та сама причина — чутливість — породжувати такі різні ефекти? У людини нерви є особливим осередком чутливості: вони розподіляють її по всіх органах, утворюючи спільне чутливе поле. Між органами вони встановлюють більш або менш тісний зв’язок і спонукають їхні різні функції сприяти загальній життєдіяльності. Тому, якщо перев’язати або перерізати всі нервові стовбури, гілки яких розходяться до якоїсь частини тіла, ця частина стає цілком нечутливою, потім — нездатною до довільних рухів і, зрештою, у ній припиняється всяка життєва функція. Отже, збудливість слід звести до чутливості. Рух є лише ефектом життя, а нерви — це справжня «душа» рухів м’язових волокон. Крім того, тільки чутливість дає нам змогу сприймати як власні органи, так і зовнішні об’єкти. Саме завдяки цим сприйняттям і судженням, які ми з них виводимо, здійснюються довільні рухи: рухові органи підпорядковані чутливим і оживлюються та спрямовуються лише ними. Нарешті, мимовільні й неусвідомлені рухи залежать від вражень, отриманих різними частинами органів, а ці враження — від чутливості цих частин.

Враження походять від зовнішніх об’єктів і майже завжди усвідомлюються. Або ж вони виникають у внутрішніх органах, будучи спричинені різними життєвими функціями, — і тоді залишаються неусвідомленими, хоча викликають рухи, причин яких ми не знаємо. Філософи-аналітики завжди нехтували останніми. У цьому сенсі Кондильяк помилявся, стверджуючи, що всі наші ідеї походять від чуттів і через зовнішні об’єкти. Адже й внутрішні враження беруть участь у формуванні моральних рішень та ідей.

Залишається зробити для внутрішніх вражень те саме, що Кондильяк зробив для зовнішніх: визначити, які саме душевні стани й які ідеї залежать від них, потім класифікувати й розкласти їх, щоб кожній частині тіла приписати ті, що їй властиві, або ті, створенню яких вона сприяє. Друге завдання поки що неможливе. Перше ж можна певною мірою виконати. Існування плода зосереджене у внутрішніх враженнях, у схильностях і спонуках, що з них випливають і породжують рухи в останні місяці вагітності. Коли дитина з’являється на світ, бажання, пов’язані з її тілесною будовою та характером її чутливості, виявляються з очевидністю й розкривають чуттєвий підсумок своєрідних процесів, які закони, що керують розвитком, спрямовували так повільно й мовчазно. Ще не встигнувши зіставити безліч вражень, що обрушилися на нього, дитина вже виявляє смаки, схильності, бажання. Вона смокче груди своєї годувальниці, приводячи в дію механізм, вельми складний в очах фізика; за допомогою різних рухів лицьових м’язів вона виражає майже весь спектр загальних почуттів, властивих людській природі. Саме у внутрішніх враженнях, у їхній одночасній взаємодії, у їхніх симпатичних поєднаннях і постійному повторенні протягом вагітності треба шукати джерело цих схильностей, мови міміки, в якій вони виражаються, і рішень, до яких вони ведуть.

Так само пташенята надають нам факти, пов’язані з їхньою особливою будовою, з досягнутим ними рівнем життєвого розвитку та з роллю, яку їм належить відігравати в житті.

Феномени, що стосуються дозрівання органів розмноження, відбуваються за тим самим механізмом: вони не є результатом досвіду, міркування чи вибору, заснованого на відомих відчуттях. Так, птах махає крилами, ще позбавленими пір’я, козеня бодається рогами, яких у нього ще немає. Але з усіх схильностей, які не можна пояснити звичкою, найсильніша — материнський інстинкт. Період, що передує материнству, показує у тварин цілу низку дій, нез’ясованих у межах теорії Кондильяка. Птахи будують найвитонченіші гнізда; їхня форма завжди одна й та сама в кожного виду, в усі часи й у всіх країнах; і в усіх вона найкраще пристосована до збереження та добробуту пташенят, до клімату й різних загроз, яким вони піддаються. Нарешті, до тих самих детермінацій, з яких складається інстинкт і причина яких — у внутрішніх враженнях, можна віднести й ті зміни, що виникають у схильностях і бажаннях після каліцтв або у зв’язку з проявами деяких хвороб.

Отже, внутрішнім враженням належить інстинкт, а зовнішнім — розсудок. Інстинкт у тварин сильніший, а іноді й проникливіший, ніж у людини. Його вияв тим слабший, чим активніше працює розум, оскільки кожен орган має обмежену чутливість, яку можна посилити лише коштом інших, адже чутлива істота здатна лише на певну суму уваги, яка перестає спрямовуватися в один бік, коли її поглинає інший.

Однак між внутрішніми або зовнішніми враженнями та моральними визначеннями чи ідеями залишається велика прогалина. Чи можливо достовірно попрацювати над її заповненням?

Не можна уявити собі природу живої істоти без задоволення і болю, явищ, настільки ж істотних для чутливості, як гравітація і рівновага — для руху великих мас у Всесвіті. Коли чутливі закінчення скорочуються — виникає біль; коли вони розслабляються й розкриваються — з’являється задоволення. Орган чутливості породжує почуття, реагуючи сам на себе так само, як він реагує на м’язові волокна, щоб викликати рух. Чутливість подібна до рідини, загальна кількість якої визначена, і яка щоразу, коли спрямовується з надлишком в один зі своїх каналів, пропорційно зменшується в інших. Але реакція чутливого органа на самого себе, що породжує почуття, а також на інші частини тіла, яка викликає рух, завжди виходить з одного з нервових центрів — спинного мозку, головного мозку, гангліїв тощо; важливість цього центру завжди відповідає важливості життєвих функцій, що визначаються цією реакцією, або масштабові органів, які їх здійснюють.

Отже, цілісність функцій передбачає цілісність органів. Думка, — каже Кабаніс у відомому фрагменті, — не може існувати, якщо відсутній мозок; вона тією чи тією мірою спотворюється, якщо мозок деформований або хворий: «Щоб скласти правильне уявлення про операції мислення, потрібно розглядати мозок як особливий орган, спеціально призначений для їх здійснення, так само як шлунок і кишківник призначені для травлення, печінка — для фільтрації жовчі, а привушні, підщелепні та під’язикові залози — для вироблення слинних соків. Імпульси, досягаючи мозку, приводять його в стан активності, як їжа, потрапляючи до шлунка, збуджує виділення шлункового соку і рухи, що сприяють її розкладанню. Власна функція одного органа — створювати образи кожного окремого враження, прикріплювати до них знаки, поєднувати різні враження, порівнювати їх між собою, виводити з них судження й наміри; так само як функція іншого — діяти на поживні речовини, присутність яких його стимулює, розчиняти їх і засвоювати їхні соки, щоб зробити їх частиною нашої природи. Чи скажуть, що органічні рухи, за посередництва яких відбуваються функції мозку, нам невідомі? Але хіба дія, за допомогою якої нерви шлунка визначають різні операції травлення, або спосіб, яким вони насичують шлунковий мішок найактивнішою розчинною силою, — хіба це менше вислизає від нашого пізнання? Ми бачимо, як їжа потрапляє до цього органа зі своїми властивими їй властивостями; ми бачимо, як вона виходить звідти з новими якостями — і робимо висновок, що орган справді здійснив над нею цю зміну. Так само ми бачимо, як враження надходять у мозок по нервах: вони надходять ізольовано й без зв’язності. Орган вступає в дію, впливає на них — і невдовзі повертає їх перетвореними на ідеї, що виражаються назовні мімікою, жестом, мовою або письмом. Ми з такою ж певністю робимо висновок, що мозок, певною мірою, «перетравлює» враження, що він органічно виробляє «секрецію» думки».

Усі висновки, отримані з опорою на факти — за методом фізиків, і шляхом переходу від одного положення до іншого — за методом геометрів, указують на здатність відчувати як на єдиний принцип феноменів тваринного життя. Яка причина, природа, сутність цієї здатності? Справжні філософи таких питань не ставлять. Ми не маємо жодного уявлення про предмети, окрім спостережуваних феноменів, які вони нам являють: їхня «природа» або «сутність» може бути для нас лише сукупністю цих феноменів. Ми пояснюємо феномени, лише пов’язуючи їх з іншими, уже відомими, на які вони схожі або за якими слідують. За наявності подібності ми тим тісніше поєднуємо їх, чим повнішою є подібність; за сталої послідовності ми встановлюємо між ними відношення, виражені словами «причина» і «наслідок». Загальні факти не підлягають поясненню: якби вони зводилися, за подібністю, до якогось іншого феномена, вони підпорядковувалися б йому або зливалися б із ним; якби вони залежали від інших як від своїх причин, то перестали б бути фактами загального порядку. Загальні факти існують, бо вони існують. Ми не можемо пояснити тяжіння у фізиці тіл, і так само не слід намагатися пояснити чутливість — загальний факт живої природи — у фізиці живого тіла та в раціональній філософії. Ми ще не змогли звести її до якогось іншого, більш загального, феномена універсальної природи, і, ймовірно, ніколи не зможемо. А якби навіть колись це вдалося, ми не дізналися б нічого нового про першопричини, від яких ми вже відокремили безліч феноменів, не прояснивши тим самим їх самих анітрохи.

Напис на одному з давніх храмів, у справді величній і філософській формі, наділяв голосом першу причину Всесвіту. Я є те, що є, що було і що буде, і ніхто не пізнав моєї природи. Інший напис гласив: Пізнай самого себе. Перший — це визнання неминучого незнання; а другий — чітка й ясна вказівка на мету, яку мають переслідувати раціональна і моральна філософія.

У другому Мемуарі про фізіологічну історію відчуттів Кабаніс говорить про враження, що їх орган чутливості отримує від змін, які відбуваються всередині нього самого, і про рухи та визначення, до яких вони приводять. Так він пояснює деякі форми божевілля, епілепсії та екстатичних станів. Між станом, де всі операції спотворені, і природним станом, у якому феномени відбуваються за відомими законами, існують проміжні градації. Сильне зосередження або глибока медитація — призупиняють дію зовнішніх органів чуття; операції пам’яті та уяви, як правило, здійснюються без будь-якого втручання причин, що перебувають поза чутливим органом. Іноді самочинна дія цього органа обмежується лише однією його частиною: так, деякі іпохондрики відчувають себе настільки легкими, що бояться бути підхопленими найменшим вітром, або відчувають, ніби в них виразно збільшується ніс. Одна людина, що страждає на абсцес мозолистого тіла, відчуває, ніби її ліжко вислизає з-під неї, і вже шість місяців її переслідує трупний запах. Інша, навпаки, відчуває, як вона почергово розростається і стискається майже до безкінечності.

Рухи, що залежать від спонтанних вражень чутливого органа, підкоряються тим самим законам: загальний або частковий рух живих частин передбачає наявність у нервовому центрі, який його викликає, подібного до нього руху; цей рух поширюється за симпатією на різні органи або зосереджується в одному. Отже, в людині існує, як казав Сиденгам, внутрішня людина, що володіє тими самими здібностями й тими самими афектами: це мозковий орган. Виходячи з цього, розрізняють три самостійні операції чутливості: вони стосуються або органів чуття, або внутрішніх частин тіла — особливо органів грудної та черевної порожнин — або самого мозкового органа.

Але в чому полягає цілісність головного мозку, спинного мозку, усієї нервової системи загалом? Без мозку мислення неможливе, а хвороби мозку спричиняють порушення, аналогічні й співмірні змінам у розумових операціях. Інтелектуальні процеси відбуваються нормально лише тоді, коли враження мають певну жвавість. Між тим, як формується відчуття, і тим, як визначається рух, існує прямий взаємозв’язок. Рухові сили притуплюються й зникають, якщо чутливість їх не оновлює; вони втрачають стійкість і силу, коли враження надто яскраві або надто численні. Енергія й стійкість рухів прямо пропорційні силі та тривалості відчуттів.

Ідеї та спонукання, які нервова система формує безпосередньо, викликаються рухами, що відбуваються в цій системі, і підпорядковані тим самим законам, що й дії наших кінцівок. Якщо спонукання виникають із вражень, що їх виробляє всередині самого чутливого органа, вони стійкі й домінують над іншими — як у маніакальних осіб. Якщо вони походять від внутрішніх чутливих закінчень і від органів, у яких ці закінчення розташовані, як це буває з інстинктивними спонуканнями, вони вже менш стійкі й менш наполегливі. Нарешті, відчуття у власному розумінні — єдині, якими займалися ідеологи, — надходять через органи чуття й є найменш глибокими та найменш тривалими.

Оскільки мозкова маса (pulpe cérébrale) всюди видається однаковою, відмінність вражень, очевидно, залежить від різної будови органів, від того, як у них розгалужуються нервові закінчення і як зовнішні причини діють на ці розгалуження. Дотик — це враження в найзагальнішому сенсі, модифікації якого становлять інші види відчуттів. У шкірі закінчення мозкової маси сильно вкриті й захищені, в органах смаку, нюху та слуху — менше, а в органі зору вони майже оголені й сильно розгалужені. Але які найочевидніші й найзагальніші обставини, властиві функціям кожного з органів чуття? Існує постійний закон одушевленої природи: часте повторення вражень робить їх виразнішими, повторення рухів робить їх легшими й точнішими, але також і те, що надто яскраві та надто часто повторювані враження послаблюють чутливість. Дотик — це перше чуття, яке розвивається, і останнє, яке згасає разом із чутливістю та життям. Враження смаку короткочасні, мінливі, численні, бурхливі й часто супроводжуються сильним бажанням, тому розрізняти смаки вчаться дуже повільно, а пригадувати їх украй важко. Якщо запахи надто сильні, вони притуплюють чутливість органа; якщо постійні, то перестають сприйматися і, залишаючи слабкий слід, можуть бути викликані волею лише з великими труднощами. Однак їхній вплив на нервову систему, травний тракт і статеві органи є вельми значним.

Найміцнішими й найточнішими спогадами, найширшими знаннями ми завдячуємо зору та слуху. Слух сприймає й аналізує враження від усного мовлення, а крім того, ритм пісні або поезії робить сприйняття виразнішими, а спогади — доступнішими. Око вправляється постійно, його враження пов’язані з усіма нашими потребами й здібностями; вони можуть безперервно повторюватися, тривати й варіюватися.

Хоча сприйняття й порівняння, ймовірно, відбуваються в загальному нервовому центрі, який один лише й є «внутрішнім чуттям», однак кожне чуття, вочевидь, має власну пам’ять. Якщо не брати до уваги дотик, смак і нюх — хоча й для них можна навести приклади — зауважимо, що часто почуті звуки зберігаються в слуху й іноді знову відтворюються вельми настирливо; а якщо після кількох хвилин погляду на вікно, освітлене сонцем, заплющити очі, то слід від вражень зазвичай зберігається вдвічі довше, ніж тривало саме враження.

Підсумок такий: спосіб сприйняття відчуттів, необхідних для набуття ідей, переживання почуттів або вияву волі — словом, для самого існування — у різних людей неоднаковий і залежить від стану органів, від сили чи слабкості нервової системи, але передусім від її типу чутливості. Тому слід вивчити, як змінюються відчуття під впливом віку, статі, темпераменту, хвороб, режиму (способу життя) та клімату.

У Впливі віків Кабаніс, як учень Гіппократа, а ще більше Геракліта, стверджує: все перебуває в русі, все є безперервним розкладанням і відновленням, руйнуванням і відродженням. Ці метаморфози, як неминучий наслідок ніколи не перериваної дії, своєю чергою оновлюють її причини й зберігають вічну юність Всесвіту. Тривалість і послідовні фази існування різних тіл у їхній визначеній формі залежать радше від умов їхнього формування, ніж від їхніх складових елементів. Хімічні сполуки й розкладання відбуваються за законами, незрівнянно менш простими, ніж закони тяжіння великих мас, і менш точними, ніж ті, що керують існуванням і збереженням організованих істот. Рослини, чия організація є найгрубішою, виявляють сили, властиві виключно організованим тілам; навіть у найпримітивніших тварин спостерігаються феномени, притаманні лише чуттєвій природі. Камедь або слиз у рослин організується в губчасту тканину, деревні волокна, кору, листя тощо; у тварин вона перетворюється на желатин, потім на клітковину, на живе волокно, на мембрани, судини й кісткові тканини. Слиз, а ще більше желатин, мають виразну схильність до згортання; глютен поживного насіння дивовижно близький до тваринного фібрину — ці точки дотику, не скасовуючи принципових відмінностей між тваринами й рослинами, можливо, колись допоможуть пролити світло на таємницю організації. Проте слід визнати наявність певного оживляючого начала або здатності, яку природа закріплює в зародках або передає в насіннєвих рідинах — або, точніше, певної умови, без якої феномени, притаманні організованим тілам, не могли б мати місця. Однак це не є окрема істота, що передає тілам властивості, з яких випливають їхні функції. У тварин це начало ототожнюється з нервовою системою. Органи й здібності варіюють залежно від стану нервової системи та клітковини. Желатин, головним резервуаром якого є остання, у молодих тварин ще зберігає багато від рослинного слизу. Поступово він перетворюється на фібрин і дедалі більше «оживляється» (s’animalise) у міру переходу від однієї тварини до іншої. У нервовій системі відбуваються ще значніші зміни. Її взаємодія з органами варіює день у день: спершу вона швидка й стрімка, потім — потужніша й урівноваженіша, нарешті — повільна й млява. У дитини судин дуже багато, м’язи вирізняються високою збудливістю, залози й уся лімфатична система — сильною напругою. Звідси рухливість, м’язова слабкість і бурхливий перебіг процесів; яскраві, численні, але нестійкі враження; швидкі, непевні й недовговічні ідеї; щось судомне і в пристрастях, і в хворобах.

Давні лікарі ділили життя на кліматеричні періоди: перший завершується до семи років, з появою других зубів, тобто з настанням віку розуму; другий — уже до чотирнадцяти. «Ж.-Ж. Руссо особливо ретельно простежив у своєму плані виховання історію та спрямування цього важливого етапу життя (від семи до чотирнадцяти років); він описав його з найбільшою точністю, а практичні уроки, які він супроводжує прикладами, є зразками аналізу. Його дивовижний дар надає істинам, відкритим цим методом, жвавості, чару і навіть світла, завдяки яким вони проникають водночас і в розум, і в серце». Поступово враження починають усталюватися й упорядковуватися; пам’ять стає більш системною й стійкою, увага — зосередженішою та тривалішою; клітковина ущільнюється, тканини набувають більшого тонусу, а стимули, що циркулюють у кожній із рідин, — більшої активності.

Потім у дію вступають органи відтворення, посилюються теплота й сила тваринного організму. Підлітковий вік завершується юністю: мозковий орган отримує, особливо в цей період, враження, специфічні для нього самого, причини яких діють усередині нього; уява тоді виявляє свою найбільшу могутність.

Близько тридцяти п’яти років відбувається перехід від юності до зрілості, який тягне за собою найпомітніші зміни як у фізичному, так і в моральному плані. Міцність твердих тканин починає врівноважувати активність нервової системи й напір рідин; кров дедалі менше наповнює артерії й дедалі більше — вени; відчуття сили й добробуту, притаманне юності, поступово згасає; відвага поступається місцем розсудливості та обережності. Оскільки щастя полягає у вільному вияві здібностей, а життя тим повніше, чим інтенсивніше діють органи, не виходячи за межі природного порядку, уява, втративши відчуття сили, прагне компенсувати його за рахунок вражень, що їх справляє штучна могутність, звернена назовні: звідси виникає прагнення до влади.

Наприкінці зрілого віку, внаслідок розкладання гуморів, з’являються подагра, камені, ревматизм і схильність до апоплексії. Іноді їхня їдкість викликає реакцію нервового органа на самого себе й породжує щось на кшталт другої юності — Ж.-Ж. Руссо є незвичайним прикладом цього. Але невдовзі старий живе, діє й мислить із труднощами, він думає лише про себе й прагне до того вічного спокою, який природа приготувала всім істотам як тиху ніч після дня тривог. Пам’ять залишає його; він краще пригадує враження дитинства, які, ніби злиті з організацією, зблизилися з автоматичними діями інстинкту. Слабкість мозку й процесів, що змушують його відчувати, надає вольовим актам рухливості й характеру, властивих дитячому вікові. «Смерть, — каже Кабаніс, — не страшна в очах розуму; вона лякає лише слабкі уми, нездатні правильно оцінити, що вони полишають і що, можливо, знаходять, — або ж винні душі, які до жалю за втраченим щастям додають страхи перед мстивим майбутнім. Для мудрого розуму, для чистого сумління смерть — це лише кінець життя: вечір прекрасного дня».

Супроводжуючись різними відчуттями залежно від віку й характеру хвороби, смерть буває конвульсивною, болісною в юності та при гострих недугах; але, здається, саме в зрілому віці помирають із найменшим смиренням. Бекон уважав мистецтво полегшити смерть завершенням мистецтва її відтерміновувати: медицина має зібрати всі свої ресурси, щоб пом’якшити нашу останню годину, так само як драматург вкладає весь свій геній у останній акт п’єси. Кабаніс здійснить сподівання Бекона, говорячи про вплив, який колись медицина має справити на вдосконалення й найбільший добробут людського роду.

П’ятий мемуар присвячено впливові статей. Найвеличніша дія природи — це відтворення індивідів і збереження видів. Чоловік і жінка різняться в усіх частинах своєї організації. М’язова слабкість схиляє жінок до сидячого способу життя й делікатніших занять; чоловікам необхідні рух і зусилля. Ці відмінності зумовлені впливом статевих органів, які є чутливішими й подразливішими, оскільки пронизані нервами, що виходять із різних стовбурів. Завдяки своїй залозистій природі вони сильно впливають на мозок. Із різної ролі чоловіка та жінки в розмноженні можна вивести відмінність їхнього буття й вдачі. Досконалість чоловіка — у силі та сміливості; досконалість жінки — у грації та спритності. Їхні ідеї та почуття співмірні з їхньою організацією та способом відчувати. Жінка обмежується заняттями, що розвивають витонченість її пальців, тонкість погляду, грацію рухів. Її лякають тривалі й глибокі роздуми, і вона обирає те, що потребує більше чуття, ніж знання, більше жвавості уяви, ніж сили розуму. Вона чудово пасує до тієї частини моральної філософії, яка безпосередньо стосується спостереження за людським серцем і суспільством. З великою рішучістю Кабаніс виступає проти жінок, які виходять за межі цієї ролі.

Далі він пояснював через органічні відмінності появу в чоловіків інстинкту сміливості або сором’язливості, у жінок — сором’язливості та кокетства; він описував різні стани статевого дозрівання, зв’язки між відчуттями, що супроводжують вагітність, лактацію та зачаття, наслідки втрати здатності до дітонародження, а також кастрації чи недорозвиненості статевих органів. Любов, у тому вигляді, як її описують і як вона іноді справді постає в суспільстві, вельми далека від первісного задуму природи.

Кілька побіжних зауваг у цьому мемуарі прояснюють його метод і його метафізичні настанови. Ми бачили, що він надто рідко наводить точні факти для обґрунтування своїх тверджень, і це йому цілком слушно закидали. Сам він пояснює це тим, що, аби не робити книжку надто об’ємною, обмежується головними й загальними пунктами, а на часткових фактах зупиняється лише настільки, наскільки їхнє знання видається необхідним для надійності викладу й очевидності висновків (т. I, с. 317). Сучасним авторам, які підмінили «приховані причини» більш догматичними поясненнями, він докірливо каже, що вони привчили уми до поганої звички — прагнути осягнути природу причин; що вони, часто визначаючи ці причини, насправді персоніфікують чисті абстракції (I, 317). Для «фіналістів», які захоплюються материнською любов’ю, він зауважує, що дива природи цілком полягають у фактах і що немає потреби допускати в царині причин щось чуже необхідним умовам кожного окремого існування; більше того, панування фінальних причин поступово звужуватиметься, у міру того як ми краще розумітимемо властивості матерії та закономірний зв’язок явищ (I, 365 і 390).

Кабаніс пояснює в останньому з шести мемуарів, опублікованих у VIII році (1799/1800), чотири темпераменти, визнані давніми. Рясні легені, активніше кровотворення, підвищене тепло, еластичніші м’язи й податливі волокна; жвавість і витонченість ідей, м’якість і доброзичливість в афектах — за певної рухливості та мінливості; брак глибини й сили розуму — ось риси сангвінічного темпераменту. У людини з холеричним темпераментом — великі легені й печінка, надзвичайно гострі відчуття, виняткова чутливість усіх частин тіла й майже постійне почуття тривоги. Вузька й стиснена грудна клітка, звичне скорочення епігастральної ділянки поєднуються в меланхоліка з нерішучими й стриманими вольовими актами, з обдуманими почуттями, з бажаннями та потягами, які радше мають характер пристрасті, ніж простої потреби. Нарешті, флегматик, за слабкого тепла й малої сили кровообігу, вирізняється млявими відчуттями, повільними й слабкими рухами, загальною схильністю до спокою.

До цих темпераментів Кабаніс додає ще два. Перший характеризується переважанням нервової або сенситивної системи над м’язовою або руховою, що супроводжується глибокими й стійкими вольовими актами, незламними устремліннями, звичним ентузіазмом і пристрасною волею. Другий, навпаки, характеризується переважанням рухової системи над чутливою, що тягне за собою поверхові й швидкоплинні спонукання, безперервну чергу вражень, які швидко змінюють і взаємно знищують одне одного, а також швидкоплинні думки й почуття тощо.

Ці шість темпераментів поєднуються в безконечно різних пропорціях у людей, яких ми спостерігаємо. Жоден не являє собою точну й досконалу рівновагу якостей або здібностей, яка утворила б темперамент, найкраще здатний забезпечити повне й усебічне насолоду кожною миттю життя та гарантувати її тривалість. Крім того, хоча режим (спосіб життя) може певною мірою змінювати темперамент, він його не перетворює, оскільки темперамент навіть передається від батьків дітям. Тому Кабаніс рекомендує змішання рас як найдієвіший засіб для зміни й поліпшення людської природи. Підтримуючи думку про те, що рівність, хоч і справді існує в загальному сенсі, завжди буде лише наближеною в окремих випадках, він вдається до порівняння, яке йому часто закидали.

Його остаточні висновки куди обґрунтованіші. Щоб застосовувати гігієну до індивідуальних випадків і звести її до загальних правил для всього людського роду, необхідно вивчати будову й функції живих частин; а щоб із користю вивчати моральну людину, щоб навчитися керувати звичками духу й волі через звички органів і темпераменту, треба пізнати людину фізичну.

У цьому мемуарі Кабаніс також стверджує, що наука полягає в систематичному пізнанні та викладі зв’язків, і розрізняє їх куди точніше (I, с. 494 і далі), ніж це згодом зробив Ампер, якому нині приписують цю доктрину, — якщо говорити про їхню вловимість і значущість. Щодо природи нервової системи він висуває деякі гіпотези. Це справжній резервуар електрики і фосфору, а також чудовий провідник. Експерименти в галузі тваринної хімії могли б пролити велике світло на життєдіяльність організму, дати ідеї, безпосередньо придатні для медицини, гігієни та фізичного виховання людини і, можливо, привідкрили б деякі покриви, що приховують таємницю чутливості. Вочевидь, відмінності у вроджених або набутих властивостях живих організмів відповідають відмінностям в інтимному складі твердих речовин і рідин, але поки що неможливо зробити з цього прямі висновки, а тим паче встановити щось догматично (I, с. 431). Так ми бачимо, як можна було, з одного боку, докоряти «Rapports» за матеріалістичні тенденції, а з іншого — нарікати, що в них немає строгих висновків. Але, як каже сам автор, яким би способом не були розв’язані всі ці питання, вони не змінюють його доктрини. Щоб судити про нього, слід звертатися до тих позитивних теорій, які він розвиває, а не до тих метафізичних тенденцій, які він лише злегка окреслює. І це дуже важливо пам’ятати, адже сам Кабаніс досить зневажливо ставиться до релігійних форм, що суперечать його позитивній доктрині.

— II —
Похвала Віку д’Азиру; «Відношення»; хвороби; звичка; клімат; трансформістська космологія 10-го мемуару; дослідження плода й інстинкт; вплив «Відношень»

У панегірику Віку д’Азиру, складеному, вочевидь, у цей час для Інституту, Кабаніс із захватом прославляє XVIII століття. Однак уже тоді Бонапарт розлютився через відмову Дону залишити Трибунат заради Державної ради, а після 3 нивоза IX року (замаху пекельною машиною) уряд запропонував створити спеціальні трибунали для судочинства у політичних злочинах і правопорушеннях. У Трибунаті спалахнула гостра опозиція; стався відкритий розрив між Консулом і тими, хто найенергійніше сприяв йому в день 18 брюмера. Останні навіть замислювалися приєднатися до Моро й Пішегрю, щоб скинути Бонапарта. Кажуть, особливо активно був налаштований Кабаніс. Однак Фуше викрив змову й попередив ідеологів, яких або усунули, або вони самі відійшли від справ.

Здоров’я Кабаніса знову погіршилося; тим не менш Моро де ла Сарт, звітуючи про відкриття занять у Паризькій медичній школі, повідомляв, що професор Кабаніс має намір продовжити серію вже опублікованих Мемуарів, присвятивши її почергово впливові хвороб, клімату, професій тощо. У фруктидорі (1809) вийшли два томи Rapports du physique et du moral de l’homme («Відношення..»), що містили шість нових мемуарів. Через три роки Кабаніс видав нове видання з аналітичним покажчиком, укладеним самим Дестютом де Трасі, та абетковим покажчиком, укладеним Сюе (Suë). Хоча публіка прихильно зустріла книжку, вона вийшла вже після публікації «Генія християнства» і укладення конкордату. З передмови та зіставлення першого тому з початковими мемуарами стає зрозуміло: ідеологи дедалі більше змушені займати оборонну позицію перед обличчям реакції. Так, замість «конфедерації філософів, сформованої в самій Франції під самим поглядом деспотизму, який марно тремтів від люті», тепер ідеться про «мирну асоціацію філософів, сформовану всередині Франції». «Свята конфедерація проти фанатизму і тиранії» перетворюється на «поважних людей, які об’єдналися для боротьби з фанатизмом і, принаймні, для послаблення всіх форм тиранії» (с. 2-3). Раніше в мемуарі стверджувалося, що перші назореї поспішили злити свої вірування, похмурий і неуківський фанатизм із мріями платоніків; тепер же в книжці пояснюється, що йдеться про секту іудео-християн, очолювану Керинфом, — тим самим усувається будь-яка пряма алюзія на християнство. Ба більше, Кабаніс вилучає сміливий і красномовний висновок першого мемуару, який міг би бути сприйнятий як непряма, але різка сатира на правління Бонапарта. Там, де раніше говорилося, що всі фізіологічні й моральні феномени зрештою зводяться виключно до фізичної чутливості, тепер згадується просто чутливість (I, 155). Звертаючись до тих, хто вважає себе побожними й різко засудив вислів вічний спокій, Кабаніс нагадує, що це словосполучення дослівно перекладене з молитви Католицької церкви (I, 303). Хоча він і далі, слідом за Беконом, вважає філософію кінцевих причин безплідною, він додає (можливо, вже розмірковуючи над Листом про перші причини), що людині, навіть найстриманішій, украй важко ніколи не вдаватися до неї у своїх поясненнях (I, 352).

Інші виправлення, хоч і не такі значні, також заслуговують на згадку. Одні стосуються форми й дуже вдало її поліпшують, інші спрямовані, зокрема щодо психологічного стану плода, на те, щоб замінити раніше запозичені у Дестюта де Трасі положення — сучасними доктринами самого Трасі. Уставлено також доповнення, що вказують, що німці розуміють під антропологією об’єднання фізіології, аналізу ідей і моралі — саме тих дисциплін, які Кабаніс поєднував у науці про людину (с. 7); включення Епікура після Піфагора, Демокріта, Гіппократа й Арістотеля до числа благодійників людства (с. 14); похвалу гігієнічному плану Моро де ла Сарта (с. 19) і заклик до його друга й колеги Тюре представити доктрину Гіппократа (с. 23). Уточнюється також, що знаменита формула nihil est in intellectu quod non prius fuerit in sensu не трапляється дослівно в Арістотеля. Він із похвалою згадує, поряд із Галлером, Кулленом, Пінелем і Алле, також і Рішерана, який уже стоїть поруч із майстрами (с. 55), і зазначає, що Пінель не знайшов сталих результатів у дослідженні мозку всіх божевільних (с. 68). Він відсилає до анатомії Біша (с. 85), попередньо доволі своєрідно, але, вочевидь, цілком обґрунтовано, натякнувши, що молодий автор запозичив у нього деякі ідеї, не зізнавшись у цьому. У примітках він обіцяє опублікувати працю про фізичне вдосконалення людського роду, до якої вже збирає матеріали (с. 314); говорить про смерть Русселя, автора Фізичної та моральної системи жінки, як про велику втрату для філософії та літератури (с. 372); наводить досліди Вольти, згідно з якими не можна сумніватися в тотожності гальванічного й електричного флюїду (с. 430).

Кабаніс, стриманіший у метафізичних і релігійних питаннях, висловлюється з більшою визначеністю щодо питань наукової філософії. На його переконання, з його праці випливає, що фізика є основою моральних наук: ставши таким чином галуззю природничої історії людини, вони зможуть іти надійним шляхом і швидко просуватися вперед (с. XXI). Сам він вважає, що цілком можливо керувати за допомогою фізичного й морального режиму періодичними та чергувальними станами активності й спокою мозку; можливо навіть штучно викликати такі стани, щоб тимчасово посилювати інтелектуальні здібності або спрямовувати їх у нове русло (с. 17). Якщо раніше він уважав імовірним, що чутливість ніколи не вдасться звести до більш загального феномена, то тепер не виключає, що колись удасться встановити її зв’язок із певними, добре визнаними властивостями матерії (с. 158). Хоча він і вважає, що розумні люди завжди ставитимуться з повагою до випадкових переконань, які допомагають іншим ставати кращими або щасливішими, він вважає за необхідне стримати тих, хто перестає в них вірити, від того, щоб разом із ними вони не відкинули як порожні мрії й чесноти, які для них на цих переконаннях трималися (с. XXXVIII). Справжнє щастя є з необхідності винятковою належністю справжньої доброчесності. На щасливу необхідність, інтерес кожної людини ніколи не може бути відокремлений від інтересу інших: пов’язуючи свої почуття з теперішньою та майбутньою долею ближнього, людина безмежно розширює своє швидкоплинне й обмежене існування та звільняється від влади випадку.

Кабаніс, найвпливовіший представник школи на той момент, не забуває згадати про праці тих, хто співпрацює з ним у цій спільній справі.

У вивченні Відношень між фізичним і моральним найважливішим є питання про вплив хвороб на формування ідей і моральних афектів. Кабаніс почергово розглядає: нервові розлади, що виникають від статевих органів і спричиняють збудження та екстази, або від іпохондричних нутрощів — які породжують сумні, тривожні пристрасті, а то й божевілля; а потім — загальне ослаблення здатності відчувати; гарячки, за яких стан інтелектуальних здібностей точно відповідає стану стиснення або активного розширення органів, але також набуває особливого характеру залежно від природи гарячки та від типу хворого органа, що є її джерелом; нарешті, дегенерації лімфи, золотуху, рахіт, цингу, своєрідну їдку злобність гнильних і прокажених гуморів. Хвороби безпосередньо впливають на формування ідей і моральних схильностей; медицина, успішно борючись із ними, сприяє зміні та вдосконаленню операцій розуму й звичок волі. Але найцікавішим у цьому Мемуарі є початкові міркування та деякі приклади. На думку автора, у фізичному світі панує порядок, раз Всесвіт існує і певні явища періодично повторюються. Порядок переважає також у світі моральному, і якась прихована, постійно діюча сила невтомно прагне зробити його загальним і повним — про що свідчать існування суспільного стану, його прогресивне вдосконалення, його стійкість (с. 493). Ба більше, автоматичний розвиток властивостей матерії, постійний рух Всесвіту, а з іншого боку — дії людини, у довгостроковій перспективі можуть змінити або навіть не дозволити знову виникнути обставинам, здатним руйнувати порядок. Отже, на думку Кабаніса, вслід за Лапласом, але до Ламарка, Дарвіна й Спенсера, завдяки одному лише наполегливому плинові речей може відбуватися «поступове послаблення природних причин, які спочатку могли перешкоджати сприятливій зміні», і очевидні поліпшення будуть справою самої природи. Загальний порядок, що панує між великими масами, можливо, встановився поступово. Імовірно, небесні тіла тривалий час існували в інших формах і мали інші співвідношення; можливо, весь цей великий організм колись буде вдосконалено в аспектах, про які ми не маємо ані найменшого уявлення, але які змінять стан Землі та існування всіх істот, «яких породжує її плідне лоно» (с. 495 і далі).

Ряд добре спостережених, хоч і досі ще недостатньо чітко описаних фактів готує висновки: Кабаніс зазначає, що під час ознобу при гарячці коло його інтересів та ідей украй звужувалося, а його інтелектуальні й моральні здібності майже цілком зводилися до тваринного інстинкту (с. 536). Не раз він спостерігав у жінок, які в давнину могли б бути чудовими піфіями, найдивовижніші наслідки змін в органах чуття: одні без труднощів розрізняють неозброєним оком мікроскопічні об’єкти; інші досить добре бачать у цілковитій темряві, щоб упевнено пересуватися; треті йдуть по сліду за людьми, мов собаки, і впізнають запах предметів, якими ці люди користувалися або навіть просто торкалися. Є жінки, у яких смак став настільки тонким, що вони з великою точністю бажають і вміють добирати їжу або навіть ліки — з проникливістю, яку зазвичай спостерігають лише в тварин. Інші відчувають у собі, в стані нападів, або кризи, що готуються і, як невдовзі доведе перебіг подій, були ними точно передбачені, або органічні зміни, про які свідчать пульс та інші, ще певніші ознаки. «Слід було б, — слушно зауважує він, однак залишаючи здійснення своїх рекомендацій нащадкам, — провести безліч спостережень над цими кризами, над цими загальними змінами, над цими сплесками або зосередженнями чутливості… і філософський аналіз, поряд із фізіологією, міг би витягти з них нове світло» (с. 554).

Під словом режим Кабаніс розуміє сукупність фізичних звичок, як добровільних, так і вимушених. Якщо електричні машини, штучні магніти і навіть тіла, що звучать, демонструють сліди звичок, то саме рослини, а особливо тварини здатні їх виробляти. Людина, в якій усе «узгоджується, взаємодіє, співучасно діє», зазнає впливу ваги, температури, сухості або вологості повітря; їжі, режиму харчування — щадного або молочного; наркотичних і снодійних речовин; напоїв, фізичних вправ, спокою або сну, праці. Добра гігієна, встановлюючи правила, спрямовані на вдосконалення фізичного життя, істотно сприяє поліпшенню людини та зростанню її щастя.

У цьому мемуарі містяться також деякі особисті спостереження, викладені чіткіше, ніж зазвичай у Кабаніса. Він зауважив (II, 19), що в деяких крихких жінок, особливо під час або поблизу менструацій, спостерігається певний розлад розуму й характеру — передвісник гроз або задушливих південних вітрів. «Незадовго до Революції, — пише він, — до мене звернулися по пораду щодо жінки, у якої набряклість і загальне затвердіння жирової та сполучної тканини невдовзі поетапно призвели до повного задушення життя. Коли з нею говорили, це треба було робити дуже повільно. Вона відповідала лише через кілька хвилин, та ще й повільніше. Її розум, здавалося, вагався і спотикався на кожному слові. До хвороби вона вирізнялася розумом: коли я її побачив, вона перебувала в стані справжнього слабоумства. Раніше дуже багата, вона здавалася майже нездатною бажати чогось; у ній не виявлялося ані найменшого почуття відрази чи прихильності» (с. 69).

Слід також згадати похвали на адресу Вольнея та його точного й глибоко філософського Подорожування, Бюффона і його визначних праць, або його виразно окреслених філософських ідей, а також Бурдена та його експериментів із застосування газів у медицині (с. 50). Кабаніс не забуває й про свої політичні уподобання: він звеличує уряди, «засновані на свободі та рівності», і досі вважає, що «марні зусилля тиранів і їхніх оплачуваних риторів — повалити або очорнити ці вічні принципи». Нарешті, його вже починають займати ідеї, які надихнуть Лист про перші причини: якщо чернечі інститути були великим лихом, то деякі релігійні ордени надали послугу сільському господарству, інші — наукам і письменству; і варто поставити запитання, чи можна й сьогодні «запозичити в них деякі ідеї для створення нових інститутів, відповідних сучасному стану просвітництва» (с. 64).

Дев’ятий мемуар присвячено впливові кліматів на моральні звички. Підтримуючи думку Монтеск’є, а передусім Гіппократа, Кабаніс виступає проти Гельвеція і стверджує, що клімат — або сукупність фізичних умов, пов’язаних із кожним конкретним місцем, — впливає на моральні звички, тобто на сукупність ідей і думок, інстинктивних або розумних вольових актів і дій, що з них випливають у кожного індивіда. Ніхто не показав силу звички краще за нього: на звичці ґрунтується виховання, а отже, й здатність до вдосконалення, властива всій чутливій природі, але особливо людині. Влада звички поширюється не лише на індивіда: вона передається у спадок і від покоління до покоління закріплює певні, розвиненіші здібності, формуючи з часом новий, «набутий» характер природи, який змінюється лише тоді, коли причини, що визначають звичку, тривалий час не діють, або якщо інші причини породжують нові схильності та воління (с. 180). Різні кліматичні зони дають істот із безмежною різноманітністю властивостей: одні й ті самі тварини — кінь, собака, бик — стають іншими видами в різних регіонах і вироджуються або, навпаки, вдосконалюються, якщо їх переселити з однієї країни до іншої. Так пояснюється, що людські різновиди, раси — це продукт самих кліматів, особливо якщо зважити, що природа, маючи у своєму розпорядженні час, як і всі інші засоби, користується ним із разючою щедрістю (с. 195). Це стало б ще очевиднішим, якби можна було надійно встановити, що кліматична різниця визначає і відмінність мов, оскільки, як припускав Локк і як показали Кондильяк та його послідовники, поступ розуму залежить від досконалості мови. Однак це не підтверджено, і Кабаніс, для праці, в якій слід суворо уникати гіпотез, відмовляється вдаватися до сумнівних аргументів.

Коли справа дійшла до інстинкту, симпатії, сну та марення, Кабаніс зрозумів, що для того, аби створити єдину доктрину з цих різних питань, йому довелося б відхилитися від своєї головної мети й написати зовсім інший твір. Тому він обмежився тим, що зібрав усі міркування, які пов’язують ці теми з його справжнім предметом, і в десятому мемуарі виклав погляди на тваринне життя, перші сенсорні детермінації, інстинкт і симпатію, сон і марення, а потім в одинадцятому та дванадцятому мемуарах — про вплив психічного на фізичне і про набуті темпераменти.

Міньє слушно зауважив, що десятий мемуар містить «сміливу гіпотезу», своєрідну «конструкцію Всесвіту», космогонію, «механічну, як ідеологія» попередніх мемуарів. Але, будучи більше стурбований оцінкою, аніж викладом цієї «уявної й неприйнятної космогонії», він не виокремив достатньо виразно її оригінальності. Тим часом перед нами радше не космологія у строгому сенсі, а спроба філософії науки розв’язати питання, які раніше належали до того, що називали «метафізикою Всесвіту». З одного боку, Кабаніс стверджує, що організація матерії може пояснюватися лише дією первинних і активних сил природи, про які, на його думку, ми ніколи не матимемо «жодного точного уявлення». З іншого — він нагадує, як учень Декарта й учених XVII-XVIII століть, що наука спирається на незрушні підвалини, коли всі її висновки зводяться до простих, чітких і ясних принципів; що вона стає завершеною, коли внаслідок аналізу й дослідження вдається визначити, що саме в цих принципах піддається нашому пізнанню. Чому, питає він, принципи організації живих тіл не можуть бути колись пізнані з такою ж точністю, як принципи будови повітря й води? Чому ми не змогли б відкрити умови, необхідні для виникнення життя у тварин, так само як відкрито умови, що породжують блискавку, град, сніг або хімічні реакції, у яких поєднані речовини набувають властивостей, відсутніх у них окремо? Уже наявні знання дають підстави з певною часткою ймовірності сподіватися, що світло колись буде пролито й на те, що досі невідоме. На думку Кабаніса, відмінність, яку Бюффон хотів провести між мертвою і живою матерією, — фікція. Рослини живуть і ростуть, використовуючи лише повітря й воду, тобто кисень, водень і азот. Але всяка рослинна речовина, поміщена у відповідні умови, дає початок певним мікроскопічним тваринам: ланцюг між мертвим і живим безперервний. Але чи мають ці обставини або умови назавжди лишатися невідомими? Ні, відповідає він, якщо мистецтво вміє відтворювати рослини частинами, які не були для цього призначені природою; якщо воно вміє змінювати види, породжувати нові — так само як із речовин, ним підготованих (оцет, картон, палітурні матеріали), воно викликає до життя істоти, що не мають аналогів у природі. Природа ж породжує на хворих рослинах і тваринах невідомі раніше раси, народжені «переродженням самої речовини індивіда». Отже, або всі частини матерії потенційно здатні до будь-якої форми організації, або, що те саме, зародки всіх можливих видів розсіяні всюди. Перехід від життя до смерті й від смерті до життя, що становить, як уже розуміли давні, порядок і рух Всесвіту, не завжди вислизає від нашого спостереження. На дахах і на лаві вулканів, під дією повітря й дощу, виникають рослини й тварини. Острови Тихого океану спочивають на скелях, створених морськими комахами. Поступово постаючи з морських глибин, де ці невтомні трудівники здіймають величезні маси, острови підносяться, зазнають різних впливів на поверхні й, переживаючи зміни, аналогічні тим, що відбуваються з лавою, вкриваються новими видами, які народжуються з самої природи цієї нової землі — і клімат без особливого зусилля їх засвоює.

Але людина й великі тварини, які нині розмножуються статевим шляхом, чи були вони від початку утворені тим самим способом? Ми цього ніколи не дізнаємося, адже людський рід не має точніших відомостей про початкову добу свого існування, ніж окрема людина — про власне народження. Проте деякі з тварин, що спершу виникли подібним чином, згодом уже розмножуються статевим шляхом. Сучасні види — не ті самі, що й у часи їхнього первісного виникнення: їх змінили клімат, їжа, стосунки з людиною або з іншими живими істотами. Деякі, як показав Кюв’є, зникли — або внаслідок катастроф, або через насильницьке втручання людини, або через недосконалу будову. Саму людину могли зазнати численних змін, можливо навіть серйозних перетворень. Визнаючи, що вік земної кулі «величезний», не можна заперечувати й можливість тих змін, які плин часу або потрясіння природи спричинили в живих расах, що породжували — у кожній конкретній ситуації — інші раси, «краще пристосовані до нового порядку речей». Тому не виключено — хоч і не доведено строго — що первісне походження великих тварин може бути зближене з походженням мікроскопічних тварин, які виникають буквально з небуття, коли змінюються хімічні або фізичні умови речовини, з якої вони утворені.

Аналогічно природа повертається від життя до смерті: тваринні тканини розкладаються на гази, які поглинають рослини; скелетні рештки тварин — особливо риб і молюсків — утворюють вапнякові шари, що сприяють прискореному й досконалому росту рослинності. Деякі рослинні речовини при розкладанні перетворюються на найдрібніших тварин, які, своєю чергою, після смерті породжують інших — «упродовж куди довшого часу, ніж це міг спостерігати Кабаніс», — перш ніж усе, вочевидь, знову занурюється в стан спокою й нечутливості. Відкриття натуралістів скорочують відстань між різними царствами природи: деякі мінеральні породи, зі своєю послідовною «вегетацією» та гіллястими відростками, зближуються з найпримітивнішими рослинами; між рослинами й тваринами містяться зоофіти й, можливо, деякі чутливі рослини, рухи яких, як і в живих м’язових тканинах, відповідають певним подразненням; нарешті, серед тварин будова й здібності охоплюють усі мислимі щаблі розвитку, від молюска до людини.

Отже, Кабаніс, який включає у свою доктрину ідеї, висловлені Мопертюї, Мальє, Робіне, Бюффоном і Бонне, а згодом знову підхоплені Ламарком, — є попередником Дарвіна і сучасного трансформізму. Тепер ми розуміємо, чому Філософія зоології Ламарка була так холодно зустрінута, або майже не читалася у Франції: Кабаніс пов’язав її доктрини з філософією, визнаною «по суті матеріалістичною».

До цих трансформістських поглядів прилягають і інші здогади, не менш оригінальні й не менш залишені в тіні тими, хто писав про Кабаніса. Так, він підозрює існування певної аналогії між тваринною чутливістю, рослинним інстинктом, електричними спорідненостями та простим тяжінням. Але чи слід пояснювати тяжіння через чутливість, чи, навпаки, чутливість — через тяжіння, «рід інстинкту, який залежно від обставин може крок за кроком сягнути навіть чудес інтелекту»? Він цього не знає, не бажаючи виходити за межі науки й занурюватися в метафізику. Однак він не відмовляє собі в екскурсі до філософії науки. Якщо колись стане можливим це пізнати, він вважає — всупереч тому, що згодом стверджував Ламарк, — що шлях до такого знання буде прокладено через вивчення операцій, які відбуваються всередині нас, а не тих, що відбуваються далеко від нас. Вивчаючи формування органів у плода, він наполягає на необхідності визнати наявність чутливості навіть там, де ще не виявляється виразно свідомість відчуттів, бо протилежна думка суперечить фізіологічним фактам і виявляється цілком недостатньою для пояснення ідеологічних явищ. Це не та «збудливість», про яку говорять фізіологи, бо збудливість — це здатність м’язового волокна до скорочення, що зберігається навіть після смерті. Йдеться про активність органів, які приводяться в дію нервами, що сприймають враження без участі головного мозку. У нервовій системі існують часткові системи, і, можливо, в кожній із них і в кожному її центрі існує часткове Я, співвіднесене з враженнями, які в ньому збираються, і з рухами, які його система породжує та спрямовує. Причина чутливості зливається з першопричинами й не може бути об’єктом наших досліджень. Однак вивчення явищ схиляє до думки, що електрика, модифікована життєвою дією, є тим невидимим агентом, який, поширюючись по нервовій системі, викликає відчуття та імпульси.

Саме в ідеологічному та фізіологічному дослідженні плода Кабаніс шукає походження інстинкту. Відчувати — це основний стан усякого живого органа; звичка й повторення дій роблять цю потребу дедалі настійнішою. Так, враження й детермінації, властиві нервовій і кровоносній системі, породжують перший, найпостійніший і найсильніший інстинкт — інстинкт самозбереження; а діяльність органів травлення — інстинкт живлення. Із рухів, до яких органи спонукаються вже самим фактом свого відчування, виникає новий інстинкт; із відчуття опору виникає ідея зовнішнього тіла; із свідомості зусилля, викликаного волею, — усвідомлення відчуваного Я. Коли плід з’являється на світ, він уже несе у своєму мозку зачатки фундаментальних понять, які його стосунки з усім чуттєвим світом і дія об’єктів на нервові закінчення мають поступово розвинути. Це аж ніяк не та tabula rasa, про яку говорили деякі ідеологи. Звідси випливає, що прекрасні аналізи Бюффона, Бонне, Кондильяка — неповні й можуть навіть завести на хибний шлях.

По суті, мало що менше схоже на людину, ніж статуї, які змушують відчувати й діяти; мало що менш подібне до способу, яким породжуються відчуття, бажання й ідеї, ніж ті часткові операції одного чуття, що діє в повному відриві від системи й навіть без того життєвого впливу, без якого відчуття взагалі неможливе. Усі операції мислячого органа модифікуються детермінаціями та звичками інстинкту; ніколи окремий орган чуття не діє в повній ізоляції. Докладний і вичерпний аналіз немовляти, до того як усі його чуття будуть одночасно приведені в рух зовнішніми об’єктами, міг би лягти в основу нового Трактату про відчуття, який був би, можливо, не менш корисним для поступу ідеології, ніж праця Кондильяка.

Перші риси інстинкту закарбовуються в мозковій системі вже в момент формування плода. Однак, крім тих прагнень до самозбереження, живлення й руху, що розвиваються у плода ще до народження, існують і інші, які формуються на пізніших етапах життя — або в момент народження й загального розвитку органів, або в міру дозрівання деяких окремих органів, або внаслідок хвороб. Усі вони, але особливо первісні, походять від внутрішніх вражень. Саме тому Драпарно, намагаючись вибудувати ідеологічну шкалу різних видів, виявляє, що інстинкт тим пряміший і стійкіший, чим простіша організація; тим живіший, чим більший вплив справляють внутрішні органи на мозковий центр; а інтелект тим ширший, чим більшою мірою тварина змушена сприймати враження від зовнішніх об’єктів.

Симпатія, або прагнення однієї живої істоти до інших, є, певною мірою, самим інстинктом; вона охоплює притягання й відштовхування, що випливають з організації та передбачають у істоті, до якої вона спрямована, наявність відчуттів, схильностей, я. Щойно симпатія підноситься над чистим інстинктом, у ній з’являється основа неусвідомлюваних суджень. Але, як і всі первинні прагнення, вона здійснюється через різні органи чуття: зір викликає безліч афективних детермінацій, і, можливо, світлові промені, що виходять від живих тіл, фізично відрізняються від тих, що виходять від неживих об’єктів. Нюх є в деяких тварин головним органом симпатії; слух викликає безліч суто афективних та інстинктивних вражень; дотик, вочевидь, справляє симпатичну дію лише через живе тепло. Інтелектуальні операції модифікують симпатичні прагнення, перетворюючи їх на більш або менш усвідомлені почуття, на більш або менш розумні прихильності. Без жодних «невідомих здібностей» симпатія стає моральною: індивід поділяє ідеї та почуття інших, бажає, щоб інші поділили його власні, і відчуває потребу впливати на їхню волю. Ба більше, він прагне наслідувати інших і, по суті, лише наслідує самого себе. Наслідування — основний інструмент виховання як для окремих людей, так і для суспільств. Отже, ті причини, що розвивають інтелектуальні й моральні здібності, пов’язані з тими, які формують, підтримують і приводять у дію організацію, де й закладено принцип удосконалення людської раси.

Операції судження і волі перебувають під впливом як власне відчуттів, так і інстинктивних детермінацій: немає потреби вдаватися до двох різних принципів дії, щоб пояснити коливання бажань і внутрішню боротьбу. Порушення в судженні та волі залежать від множини відчуттів, вражень, причини яких діють у нервовій системі, від тих, що надходять через внутрішні чутливі закінчення, і від інстинктивних спонукань. Божевілля можна пояснити або спотворенням відчуттів, або хворобами нервової системи, або шкідливими звичками, яких вона набуває — навіть якщо в останньому разі не завжди вдається виявити органічні ураження. Так само і сон, періодичний, як і найзагальніші закони природи, спричиняється всім тим, що притуплює враження або послаблює реакцію загального нервового центру на органи. У цьому відпливі нервових сил до їхнього джерела почуття поступово, більшою чи меншою мірою, занурюються в дрімоту — але лише в окремих випадках цілком. Внутрішні закінчення зберігають відносну активність своїх вражень — залежно від функцій органів, їхніх симпатій, поточного стану й звичок. Причини, що діють у самій нервовій системі, більше не відволікаються впливом зовнішніх чуттів і стають переважними. Так, уві сні відбуваються нові комбінації ідей, виникають ідеї, яких у нас ніколи не було; так само і в божевіллі на перший план виходять ідеї, майже не пов’язані із зовнішніми об’єктами. Той, хто класифікував би, на основі достовірних фактів і стійких ознак, різні види душевних розладів, указав би їхні причини, розрізнив би виліковні та невиліковні форми — надав би велику послугу ідеології.

Вплив душевного на тілесне для Кабаніса є впливом мозкової системи на решту органів. Немає потреби множити принципи за числом явищ, вдаватися до невідомих і особливих сил, щоб привести в дію мислячі органи й пояснити їхній вплив на тваринну систему, так само як немає потреби в особливих силах, щоб пояснити відмінність думки від тваринного тепла, як останнє відрізняється від лімфи чи сім’я. Природа, каже він, марнотратна в чудесах і ощадна в засобах… Але людському розумові, схильному до гіпотез, знадобилося чимало часу, щоб визнати в природі лише одну силу; можливо, йому знадобиться ще більше, щоб збагнути, що оскільки ми не можемо порівняти її ні з чим, то не можемо мати жодного справжнього уявлення про її властивості, і що ті невиразні поняття, які ми маємо про її існування, сформовані на підставі роздумів про закони, що керують усім сущим, — а слабкість наших спостережних засобів вічно стримуватиме ці уявлення в межах найвужчого й обмеженого кола.

Бенжамен Констан хвалив книгу в найвищих виразах. Але, як і багато інших, він шукав у ній того, чого там немає — того, що Кабаніс мав дати пізніше в Листі про першопричини. Якщо ж обмежитися тим, що в книзі справді ясно викладено, можна стверджувати: рідко який твір приніс науці й філософії науки стільки користі. Так, спроба була передчасною: фізіологія, а тим паче хімія тоді ще не надавали достатньо міцної основи для вивчення психологічних фактів. Так, там трапляється чимало тверджень, які сьогодні здаються неприйнятними або мають суто гіпотетичний характер. Можна навіть сказати, що «надто часто все залишається в повітрі, в порожньому просторі абстрактних узагальнень, а не на відчутному й надійному ґрунті особистого спостереження та його оповіді». Але так буває далеко не завжди: не раз ми вказували на «особисті спостереження» та на застосування саме того методу, який Іполит Тен називав відмінною рисою сучасної психології. Ба більше, надихаючись Гіппократом і греками, Декартом і Бонне — більше, ніж Кондильяком і Гельвецієм, — Кабаніс створив фізіологічну психологію. Бішá і Бруссе, а також лікарі, фізіологи й психіатри продовжили саме ті дослідження, до яких він закликав найбільше, і підготували читачів до його сучасних послідовників. Огюст Конт, ідучи ще далі, цілком поглинув психологію фізіологією; але цим він лише посприяв поширенню ідей Кабаніса. Мен де Біран, увівши їх у межі метафізики, передав їх спіритуалістам. Не менш плідними виявилися й його теорії: про відносність знання, про значення внутрішніх відчуттів і ембріональної, тваринної або хворобливої ідеології, про силу звички, про інстинкт і несвідоме, про трансформізм і пояснення нижчого через вищий рівень, про зв’язок моралі й політики з ідеологією та фізіологією. Продовжувач Гіппократа, Декарта і філософів XVIII століття, Кабаніс став попередником Льюїса і Прейєра, Шопенгауера і Гартмана, Ламарка, Дарвіна та багатьох інших мислителів найрізноманітніших шкіл — тих, хто часом навіть не здогадується, що ідеї, з яких вони почали, прийшли до них опосередковано, але цілком достовірною лінією спадкоємності — від автора «Відношень між фізичним і моральним началом у людині».

— III —
Кабаніс за Консульства й Імперії за неопублікованими листами; лист про поеми Гомера та про «Геній християнства»

У наступні роки після публікації «Стосунків між фізичним і моральним у людині» Кабаніс відомий нам головно завдяки неопублікованим листам, які люб’язно надав месьє Е. Навіль. У плювіозі (року XVII) він переконує Бірана взятися за питання розкладу думки і за тему, з якої той уже «надіслав такий блискучий начерк». «Ніщо, — каже він, — не може бути кориснішим для авторитету й поступу науки, без якої, втім, уже не обійтися». За кілька днів (у вантозі) він пише йому, що всі люди, налаштовані філософськи, читають його Мемуар про звичку, і що їхні судження одностайні. Потім (19 вантоза) він говорить про своє здоров’я і радить Бірану режим, якого слід дотримуватися. Повертаючись до двох тем, якими той тоді займався, він додає: «Пам’ятайте, що ви зобов’язані істині, поступ якої в усіх галузях залежить від досконалості тієї конкретної, що нас займає». Трохи пізніше (10 флореаля), коли Женгене захищав у Декаді ідеологів від нападок Палиссо, він докорив останньому за те, що той заслaв Кабаніса і його чудову працю про Стосунки лише в примітку до статті про Мольєра.

На початку останнього кварталу XI року Кабаніс випустив нове видання Про ступінь достовірності медицини, додавши до нього Спостереження про госпіталі, Щоденник хвороби Мірабо, Нотатку про страту гільйотиною, Доповідь про організацію медичних шкіл, Деякі принципи і Деякі міркування про державну допомогу. Декада присвятила цій публікації статтю, заявивши, що, описуючи обов’язки й якості доброго лікаря, Кабаніс «узяв за взірець самого себе, та ще й несвідомо», і що ця нова праця може лише додати, якщо це взагалі ще можливо, до слави, яку він уже заслужив своїм прекрасним твором про вплив фізичного й морального начала в людині.

Моро де ла Сарт знайшов цей огляд недостатнім. Нагадавши, що медична філософія охоплює два різні аспекти — застосування загальної філософії до вивчення й поступу медицини та зворотне застосування медицини до філософії, — він відводить особливе місце всім працям Кабаніса, зокрема новій збірці, як працям, що належать до медичної філософії: «застосуванню медицини до поступу здорової метафізики й цієї метафізики до вдосконалення медичного методу».

Тим часом як виходили друком це перевидання і Граматика Дестют де Трасі, Кабаніс повідомляє Бірану, що буде присуджено премію за працю про Розклад мислення, і що він уключить до свого звіту ту нотатку, якою він йому завдячує: «Я постараюся, щоб ваша праця послужила справі тієї науки, яку вам судилося розвивати, і яка, попри відкриту війну, оголошену їй, дедалі глибше проникає в усі галузі розумової діяльності людини». У році XII він пише йому з приводу інтриг, що мали місце під час виборів у Дордоні: «Такий необхідний хід речей, — каже він, як і 1803 року, — не в тому сенсі, щоб доброчесні люди не страждали, а в тому, що негідники рано чи пізно бувають покарані». Через цілковитий занепад сил він відмовляється від надії завершити (18 плювіоза) свою працю Про застосування аналітичних методів до вивчення медицини. Поступаючись проханням деяких друзів, він публікує Погляд на революції та на реформу медицини. Лікар Монгетр представляв цю книгу читачам Декади: «Відомий характер автора, велич і надійність поглядів, які ми зустрічаємо і в інших його працях, мають викликати в нас жаль, що він не зміг завершити таке важливе підприємство». Далі Монгетр нагадує основні етапи розвитку медичної науки, стисло оглядає загальний стан викладання й виокремлює розділ, присвячений зв’язку між медициною та мораллю, як «наповнений піднесеними міркуваннями, цілком гідний філософа, автора Стосунків між фізичним і моральним у людині». Він завершує, процитувавши уривок, у якому Кабаніс наполягав на необхідності для лікаря поєднувати моральну філософію з раціональною.

28 флореаля Наполеона Бонапарта було проголошено імператором французів; 21 мессидора міністерство поліції було відновлено для Фуше. Стан здоров’я Кабаніса дедалі погіршувався: «Що мене особливо засмучує, — писав Дестют де Трасі Бірану 4 серпня 1804 року, — так це те, що я невдоволений його здоров’ям, воно завжди залишається дуже слабким; він така чудова людина, що я не можу стерпіти, бачачи, як він страждає». Сам Кабаніс скаржиться Бірану, що «життєві сили вичерпуються».

У році XIII Кабаніс вітає Бирана з тим, що його Мемуар про розклад мислення було відзначено нагородою третього відділення Інституту; і хоч він не в усьому з ним погоджується, він вважає, що «це дуже гарна і надзвичайно багата праця». Друге видання Стосунків виходить друком, доповнене двома покажчиками, укладеними Трасі та Сюе, а також дослідом пана Фрея. З активного листування Трасі з Біраном ми дізнаємося, що Кабаніс почувався тоді вельми добре, насолоджуючись сільським життям. Саме Кабанісу Трасі присвячує свій трактат, завершений тепер завдяки публікації Логіки. Кабаніс і Трасі майже завершили ту справу, з якою назавжди будуть пов’язані їхні імена. Але реакція проти філософії XVIII століття і тієї, що з неї постала, ставала дедалі потужнішою. Ідеологи це чудово розуміли.

1806 року Біран приїздить до Парижа, але не навідує Кабаніса у Віллеті, де той нетерпляче на нього чекав. Кабаніс закликає його попрацювати «над реформою деяких частин геометричної мови», а також завершити друк свого Мемуару, який неодмінно має сприяти поступу науки. Наприкінці року Кабаніс вибачається за те, що він такий нерегулярний кореспондент, і обіцяє бути довіреною особою в дослідженнях, які Біран і Дестют де Трасі продовжать на велику користь науки. Останній лист (від 8 квітня 1807 року) адресовано Бірану, якому належало завершити працю з метафізики та мови геометрії й числення — «найкориснішу з усіх тих, які він так здатен виконати». Кабаніс виявляє ще більше тепла до свого кореспондента, ніби передчуваючи близький кінець. За вісімнадцять днів потому Дестют де Трасі повідомляє Бірану, що їхній друг переніс перший напад!

Але перш ніж стисло описати останні дні Кабаніса, треба розглянути важливі праці, над якими він працював від 1802 до 1807 року. Саме 1807 року Женгене вміщує Катаральні захворювання, імовірно написані вже після Листа про перші причини. У них Кабаніс фіксує результат спостережень, які він вів понад двадцять п’ять років. Ця праця була написана не для медиків-практиків і не для широкої публіки, а для молодих лікарів-практиків. У ній знову відчуваються і особистість, і філософський дух автора.

Менше відомо про дату створення Листа Тюро про поеми Гомера і про перегляд перекладу, розпочатого ще 1778 року. Побіжна згадка про нещодавній вихід книжки Вольнея Картини Сполучених Штатів (т. V, с. 294) показує, що Кабаніс працював над листом уже 1803 року; інші фрагменти, де він згадує праці Дестюта де Трасі та його теорію судження (с. 344), а також критикує Лагарпа (с. 361), відсилають нас до 1805 року. Згадка про смерть Еннебера повертає нас до 1802 року. Отже, можна припустити, що Кабаніс повернувся до Гомера після публікації Відносин, і працював над ним аж до своєї смерті. Тюро та інший його друг спонукали його переглянути свої перекладацькі спроби; він дослухався до їхньої поради, читав їм свій твір і надіслав його Тюро разом із листом, призначеним для передмови до тієї частини, яку він збирався опублікувати, щоб «промацати» публіку. Однак твір так і не побачив світ за його життя і вперше був уміщений лише в виданні Повного зібрання творів Кабаніса 1825 року.

Лист про поеми Гомера, як казав Дону, є вельми примітним. Автор виразно підкреслює труднощі перекладу Гомера французькими віршами. Він навіть стверджує, що перекладати важче, ніж писати оригінальний твір.

Гомер — один із небагатьох поетів, чиї вірші завжди перечитують із новою насолодою, навіть якщо їх давно вивчено напам’ять. Ніхто не зобразив із більш зворушливим і священним почуттям подружню любов.

Кабаніс не забуває про свої колишні праці: він прагне внести справжній філософський метод у дослідження й аналіз усіх мистецьких творів. На чудових сторінках, присвячених прекрасній природі, він спростовує уявлення про наслідування, настільки точне, що його можна було б сплутати з оригіналом. І цілком слушно він наголошує, що жоден поет не був таким плідним, як Гомер, у піднесеному патетичному, а також у піднесеному величному й мужньому, і що ніде він не досягав цієї гармонії так блискуче, як у змалюванні трьох великих і таких різних характерів — Ахілла, Гектора й Одіссея, — зображених із особливою любов’ю, кожен із яких досконалий у своєму роді. Залишаючи осторонь точність описів і оповіді, в яких Гомер перевершує навіть географів і професійних істориків, Кабаніс нагадує про мистецтво, з яким той надає кожному об’єктові його власного буття й особливого забарвлення. Серед сучасних йому авторів він вважає порівнюваними з Гомером лише Фенелона і Лафонтена; німецькі поети, що намагалися йому наслідувати, не досягли поставленої мети. Далі, порівнюючи Гомера з іншими грецькими поетами, він стверджує, що ніщо — навіть у найдосконаліших трагіків — не перевершує і навіть не наближається до чудової сцени сварки Ахілла й Агамемнона, що відкриває поему; до епізоду «Єлена на мурах Трої»; до прощання Гектора й Андромахи; до сцени, де Пріам приходить просити в найжорстокішого переможця тіло свого сина. Він не погоджується з критиками XVIII століття, які докоряли Гомерові за багатослів’я і безладність промов. Навпаки, він бере найкритикованіші фрагменти — лайку Ахілла на адресу Агамемнона, сон Агамемнона, промову Діомеда та інше — щоб підкреслити простоту, глибину й майстерність драматургії Гомера. Але звідки походить краса його творів? Насамперед — із глибокого вивчення ним розумової та чуттєвої природи людини. Його приклад, як і приклад великих поетів усіх часів і народів, доводить, що знання механізмів людського духу, справжня теорія прямих і симпатичних вражень — єдиний шлях до розуміння всіх мистецтв. Саме вона дає змогу, вслід за Кондильяком, твердити, що аналіз — це муза поета, натхненний геній, який потай керує скульптором, живописцем і музикантом. Лише філософам ми завдячуємо тією небагатою теоретичною ясністю, яку вдалося пролити на загальну теорію літератури й мистецтва. Від Арістотеля до Беккаріа, Дідро, Гельвеція, Беркa, Сміта та інших — усе розумне, сказане про справжні принципи мистецтв наслідування, стало плодом саме тієї філософії, чиї заслуги не визнає неуцтво і яку легковажність помилково вважає чужою повсякденному життю, керуванню потребами й удосконаленню насолод. Арістотель указав на плідний принцип, з якого випливають усі способи зробити наслідування природі виразнішим, сказавши, говорячи про метафору: «Нам подобається бачити одну річ в іншій». Сучасна філософія каже: судити — означає розпізнати, що одна ідея міститься в іншій; міркувати — означає вибудовувати ланцюг суджень, кожне з яких охоплює попереднє і веде до висновку, що випливає з умов задачі, але спочатку не усвідомлюється. У стані досконалості, якого можуть досягти всі інтелектуальні й моральні здібності, переконання, можливо, завжди супроводжуватиметься впевненістю. Впливати на почуття можна буде лише за допомогою істини — і вона з легкістю піддаватиметься всім прикрасам найрозкішнішої уяви. І, будучи розпізнаною та відчутною, істина хвилюватиме людей так само глибоко, як яскраві омани й досі щодня запалюють і тривожать їх.

Якщо звернутися до давніх філософів, можна розпізнати й визначити причину насолоди, яку ми відчуваємо від шедеврів мистецтва. Лише теорія формування ідей здатна розкрити підстави багатьох правил, які, так би мовити, інтуїтивно вгадував геній; вона може пояснити, чому іною мірою справедливе правило єдності інтересу, а також принцип, установлений Локком, про необхідність зв’язку ідей; принцип Беккаріа, що зводить стиль до таких поєднань, які здатні викликати найбільшу кількість одночасних вражень; ідею Бьорка та Гельвеція, які вбачали в дії піднесеного своєрідний страх і тремтіння тощо. Нарешті, вивчення й ретельне спостереження симпатичних вражень, можливо, ще необхідніше, ніж вивчення безпосередніх вражень і породжених ними ідей та почуттів. Адам Сміт добре це показав; але слід було б, крім того, зауважити, що симпатичні зв’язки змінюються залежно від кількості слухачів — а можливо, і читачів, — і що саме вони вже можуть пояснити відмінності стилю, тону, колориту, які диктуються доречністю в різних жанрах; можливо, вони навіть прояснюють правила великих поетичних форм — епопеї та трагедії. Ось чому можна, як Лагарп, опублікувати багатотомний курс літератури, що не містить жодної ідеї, яка справді належала б авторові, — не вивчаючи при цьому розум і не аналізуючи пристрасті.

Кабаніс прагнув дедалі більше наближатися до духу й тону оригіналу, виразно передавати враження, відзначати зв’язок і розвиток ідей, зберігати все, що характеризує звичаї та обряди епохи, і — наскільки можливо — відтворювати рух і колорит Гомера. І, здається, він у цьому досяг успіху в багатьох місцях, де читачеві пригадується Андре Шеньє, який теж черпав із грецьких джерел, щоб оновити французьку поезію.

«Лист Тюро» — це відповідь на «Геній християнства». Шатобріан створив поетику християнської релігії й твердив, що саме невір’я є головною причиною занепаду смаку й генія; що більшість вад письменників XVIII століття пояснюється оманливою філософською системою; що аналіз — це смерть уяви та красних мистецтв. Кабаніс же створює поетику філософії й стверджує, що Гомер став великим поетом тому, що вивчав людину як філософ; що аналіз — це муза поета, скульптора, живописця й музиканта, як і провідник ученого та філософа; що поступ філософії приведе до нового поступу в красних мистецтвах. При цьому він ніде не спрямовує свої заперечення проти християнства: ті нападки, які Шатобріан, у загальному вигляді — радше підступні, ніж справедливі, — обрушує на філософію, Кабаніс не повертає на адресу релігії.

— IV —
Лист про первинні причини; метафізика Кабаніса; релігійні ідеї; Бог; безсмертя; Кабаніс і Фор’єль, Кузен, Ренан; смерть Кабаніса; його вплив

Гіппократ, не меншою мірою, ніж філософи XVIII століття, надихнув «Відношення фізичного й морального в людині» — позитивну працю Кабаніса. Гомер і греки допомогли йому показати, що філософія — корисна союзниця красних мистецтв і поезії. Греки ж, поряд із Франкліном і Тюрґо, дали йому привід із рідкісною шляхетністю висловів і думок твердити, що лише філософія здатна дати світові просту й утішну релігію, яка несе саму лише користь. Це він виклав у Листі про першопричини, опублікованому 1824 року, але адресованому, ймовірно 1806 року, Фор’єлю, який збирався написати історію стоїцизму.

Не раз постававало питання, яке місце посідає цей Лист у філософії Кабаніса. Берар, який опублікував його як зброю в полеміці, твердив, що Кабаніс, поступившись радше з поблажливості, ніж із переконання, духові свого часу, надавав своїм ідеям матеріалістичного забарвлення лише з міркувань суспільної пристойності; що в колі близьких, у вільному спілкуванні, він визнавав свої сумніви й непевність; що згодом, прозрівши завдяки серйознішим роздумам, як мислитель щиріший і вільніший, він дійшов переконань водночас і правдивіших, і зріліших. Дамірон шкодував, що видавець недостатньо підкреслив красу й велич цієї «конверсії» видатного розуму, який із суто наукового мотиву переходить від неповної системи до ширшої теорії, значно ближчої до істини. Дюбуа д’Ам’єн (у Філософському словнику) вважав, що Форіель показав Кабанісу обмеженість фізіологічних доктрин, заснованих на філософії XVIII століття; і що Кабаніс, будучи, як усі щирі шукачі істини, відкритим до нових ідей, поступово змінив свої погляди не стільки на першопричини життєвих феноменів, скільки на інтелектуальні явища, а потім, так би мовити, через розширення, і на фізичні явища природи та Всесвіту. Він стверджує, що Кабаніс цілком міг би подати ці нові ідеї як логічне завершення тих, які він висловив в Стосунках, принаймні щодо моральної природи людини. На думку де Ремюза, який був так само зневажливий до Листа, як і до Стосунків, Кабаніс аж ніяк не змінив собі, як це твердили. Тут немає ні навернення, ні відступництва, та й сам твір не становить великої цінності; у ньому досить суперечностей, а стиль його відчайдушно туманний. Однак сам де Ремюза, не надто дбаючи про те, щоб уникнути закиду, який він адресує Кабанісу, заявляє, що Лист «цілком спінозистський», а потім одразу ж твердить, що це «лише поверховий стоїцизм, александрійство, нездатне задовольнити розум»! Висловлюючись із симпатією та захопленням про Лист про першопричини і про його автора, Сент-Бев слушно зауважив, що де Ремюза був «противником»; але він гадав, що саме Форіель надихнув «останнє слово вмираючого Кабаніса». Для Міньє Лист невіддільний від Стосунків, він радше доповнює їх, ніж спростовує. У ньому Кабаніс висловлює свої погляди на божественну силу й людську душу, які він, «у порядку запізнілої дедукції», майже «з щасливої непослідовності», додає до актів механічної чутливості. У Богові він визнає причину й розум усього; в «я» — незалежну істоту, що передує, сприймає, судить і перетворює враження. І сам Міньє, як і де Ремюза, руйнує сказане ним, додаючи, що Кабаніс у цьому великому цілому, де частини частіше пов’язані одна з одною, радше розвивається, ніж суперечить собі, переходячи від дії вторинних причин, яким він надає надто великого значення, до визнання першопричини. Нагадаємо, нарешті, що Женгене цитує Лист як «один із найпрекрасніших філософських творів, що існують нашою мовою», щоб довести, що внутрішні переконання Кабаніса дуже відрізнялися від тих, які йому приписували.

Кабаніс поставив перед собою в Стосунках фізичного і морального суто позитивне завдання. Він не раз застерігав читача, що не слід шукати там розв’язання метафізичних питань, а отже, не треба розуміти в цьому сенсі висловлені в них твердження. Ніщо, втім, не заважало йому згодом спробувати такі питання розв’язати. Можливо навіть, що, як і Бенжамен Констан, він відчував потребу звернутися до майбутнього проти теперішнього і, особливо в ту епоху, коли всі думки, зібрані в просвічених умах, не наважувалися вийти назовні, — йому була огидна думка про те, що, коли форма зруйнована, то все її вмістилище приречене на знищення. Його готовність звернутися до греків легко зрозуміти з попередніх сторінок. Видовище цієї країни, що породила безліч видатних умів у всіх галузях, створила мистецтво чесноти й прагнула визволити людину з-під влади випадку, від лих суспільства й самої природи, давши їй ту міру досконалості, на яку здатні її сили, — завжди здавалося йому найвищим, на що тільки може бути спрямована увага філософів, відданих людству, і найкориснішим прикладом, який можна запропонувати людям (с. 4). Вивчення Гіппократа, його справжніх або приписуваних йому творів, дало Кабанісу в багатьох питаннях саме стоїчні погляди. Так само Франклін і Тюрго сповідували «ту просту й утішну релігію, що колись була релігією великих душ, вихованих стоїчною доктриною» (с. 16). Що ж дивного в тому, що, стикаючись із наростанням релігійної реакції, він визнав: якщо неможливо викорінити в широкій масі людей основну ідею, на якій спочивають усі позитивні релігії, то слід прагнути спрямувати цей потік, а не намагатися марно його стримати чи висушити (с. 15)? І, отже, що він знайшов у доктрині, яка нагадувала йому про його найдорожчих наставників — Гіппократа і Франкліна, Дюбреїля і Тюрго, що виховала найбільші душі, найчеснотніших громадян, найдостойніших державних мужів античності, — «особливу корисність для сучасного часу» (с. 6); що він подумав про стоїків ще до того, як Шатобріан згадав про Тацита? І учень Кондорсе, шанувальник Гомера й Гіппократа, Арістотеля, Демокріта й Епікура, грецьких філософів і поетів, той, хто 1799 року писав про прихильників удосконалення, що «вони радіють, коли вчені або письменники роблять більше й ідуть далі, ніж вони самі, і завжди готові висловити пошану та вдячність за будь-яку працю, що наближає нас до мети», — міг показати Форіелю, наскільки корисно було б написати історію стоїцизму. Йому не потрібні були чиїсь підказки, щоб «неупереджено й із розумінням» оцінити вчення Стої. І, нарешті, як міг би Кабаніс — той самий, хто від часів Клятви лікаря знову й знову залучав у своїх міркуваннях ідеї Бога, першої причини, сталого порядку речей, задуму природи та фінальних причин — суперечити собі, повертаючись до цих понять, щоб визначити, якою мірою їх можна визнати правдоподібними?

Аналіз Листа — радше вихвалюваного або засуджуваного, ніж справді читаного — підтверджує ці висновки. Кабаніс, виразніше, ніж Д’Аламбер і Кондорсе, але йдучи прокладеним ними шляхом, показує, що спостереження, зроблені філософами в різні епохи над звичаями окремих людей і народів, — це, мабуть, найдієвіший засіб для вдосконалення знання про людську природу. Обговорення вихідних ідей, на яких вони ґрунтувалися, вчить нас простежувати розвиток розуму різними маршрутами, якими він може йти, і виводити з цього надійніші правила для його цілеспрямованої діяльності. Це дає нам змогу зрозуміти, яку користь можуть принести ті чи інші погляди в практичному житті; якому стану умів вони особливо відповідають; у чому вони збігаються і в чому розходяться; як слід було б їх модифікувати або поєднувати, щоб вони ширше й стійкіше сприяли розвиткові розуму та спрямуванню схильностей. Філософське вивчення космогоній і теогоній проливає яскраве світло на історію народів і людського духу. Не було б навіть надмірним твердити, що справжня історія різних епох дає менше повчального, ніж їхня міфологія: «Остерігаймося, — каже він в одному місці, справедливо відзначеному Сент-Бевом, — думати, подібно до похмурих умів, що людина любить і приймає оману заради самої омани; не існує і не може існувати безумства, в якому не було б крихти істини, пов’язаної з правильними ідеями, але погано окресленої й погано поєднаної з її наслідками». Хіба це не принцип сучасного еклектизму в його історичному застосуванні? Ми цього не заперечуємо, але він належить Кабанісу, а не Форієлю; саме до ідеологів, і в цьому відношенні, сягає школа, яка найзапекліше їх оспорювала.

Філософи вигадали релігії, поети й оратори зробили їх популярними, законодавці — підпорядкували своїм цілям. Грецькі філософи, починаючи із Сократа, — чи то ті, хто допускав керування світом з боку вищих розумів, ті, хто заперечував їхню участь у тому, що відбувається, чи ті, хто й зовсім відкидав можливість їхнього існування, — майже всі надавали моралі релігійної основи. Вони шукали її джерело й спонукання до неї в тих уявленнях про перші причини та природу життєвих сил, які самі собі виробили. Вони помилялися, віддаючи мораль на волю теоретичних думок і шукаючи далеко те, що містилося в них самих. Правила моралі, каже Кабаніс у 1806 році, як і в 1800-му, випливають із взаємних відносин між людьми, що встановлюються їхніми потребами й здібностями; ці відносини постійні й універсальні, оскільки людська організація незмінна. Що ж до спонукань до виконання цих правил, то вони полягають у спільній користі, яка їх визначає і становить їхню сутність; у особистих вигодах, пов’язаних зі звичкою підпорядковувати цим правилам свої вчинки, а часом і власні схильності. Звичка до чесноти настільки відповідає людській природі, що дає внутрішнє задоволення, не залежне від розрахунку; і завдяки м’якому потягу до симпатії, яку вона розвиває й удосконалює, вона наповнює серце постійною вдоволеністю і зрештою робить навіть жертви новим джерелом щастя.

Мудреці античності не могли передбачити всіх тих лих, які релігійні ідеї, поєднавшись із мораллю та політикою, згодом почнуть спричиняти як безпосередні й прямі причини. Якби вони навіяли людям уявлення про таємну волю невидимих сил як про додаткове спонукання до шанування моральних законів, до їхнього постійного дотримання і до чистого вшанування їх навіть у глибинах сумління та бажання, — вони вчинили б справу вельми корисну й гідну похвали. Але вони мали б не допустити, щоб хтось наважився говорити від імені божественних сил, робити їх співучасниками злочинних задумів і сіяти в умах зерна всіх омани. Вони цього не зробили — і, можливо, це просто неможливо. Релігійні ідеї та установи надали людству чимало послуг; але з утвердженням жрецької касти почався той великий і глибокий змовницький рух проти роду людського, який або постійно заважав мудрим і батьківським задумам законодавців і правителів, або, навпаки, підтримував їх у їхньому прагненні до одурення й поневолення.

Навіть якщо відсторонитися від їхнього опосередкованого впливу на судження й учинки, безпосередньо не пов’язані з релігією, — від смутку, тривог, жахів, які вона часто викликає в найчесніших душах; від чвар, ворожнечі, жорстоких сварок, що виникають через неї в родинах; від куди тяжчої шкоди, яка полягає в тому, що мораль ґрунтується виключно на релігії й тому віддана на сваволю як здорових, так і порочних міркувань; від глибоко аморального вчення про спокуту, що дозволяє найчорнішому злочинцеві спокійно віддаватися злочинам, — неупереджений спостерігач визнає, що релігії завдали людству значно більше зла, ніж добра. Їхнє цілковите знищення, каже Кабаніс у дусі філософів XVIII століття, стало б одним із найбільших благ, яке може принести людству розум і геній. Але якщо релігійні або забобонні ідеї тісно пов’язані з нашим способом відчувати й осмислювати рушійні сили Всесвіту, якщо неможливо викорінити серед народних мас основну ідею, що лежить в основі всіх позитивних релігій, і якщо навіть небезпечно домагатися цього, хай лише щодо деяких окремих людей, — тоді слід шукати способи спрямувати цей потік, який неможливо ні стримати, ні висушити. Послабити згубний вплив релігійних ідей на здоровий глузд, мораль і щастя окремих людей, посиливши й очистивши, навпаки, їхній позитивний вплив, який усе ж іноді виявляється, — можливо, саме в цьому й полягає шлях до прогресу соціального мистецтва, надія на те, що колись на землі запанує проста й утішна релігія, що приноситиме лише добро. Такою була релігія Франкліна і Тюрґо; такою була релігія великих душ, сформованих стоїчною доктриною, тих піднесених умів, які завжди живилися великими й шляхетними розмислами, що пов’язували існування кожної людини з долею всього роду людського і надавали чесноті найшляхетніших і найвищих підстав та цілей, уявляючи її як участь у загальному порядку Всесвіту.

Які ж ідеї про загальні причини природи людина неминуче формує у своєму розумі? Які з них навіть найсуворіше випробування розсудку не може остаточно й беззастережно відкинути? Людина, яка, переставши бачити в усіх операціях природи щось інше, крім необхідного наслідку властивостей, притаманних різним тілам, досягла граничної точки, до якої здатне довести її правильне застосування розуму, — може і повинна все ж запитати себе, яка сила вклала ці властивості в тіла. Жодна чисто механічна система світу ніколи не буде пов’язана у своїх найважливіших частинах такою внутрішньою необхідністю, щоб не доводилося за аналогією припускати наявність розуму і волі в тій причині, чиї дії виявляють такі разючі ознаки узгодженості й яка завжди рухається до певної мети з такою точністю та певністю. Якщо ми й можемо пізнати лише спостережувані наслідки першопричини, то догматичне невігластво, хоч і може здобувати перемогу над позитивним твердженням, ніби причини сліпі й механічні, не має тієї самої сили проти протилежного твердження. Навпаки, останнє спирається на сукупність абстрактних міркувань, які видаються незаперечними, і, крім того, — на всі ті безпосередні враження та судження, що справляють куди більший вплив на більшість людей, чиї переконання, пов’язані з практичним життям, завжди мають бути з ним узгоджені.

З іншого боку, людина наділена уявою, і навіть найвірніші ідеї справляють справжній вплив лише тоді, коли здатні не тільки переконати, а й зворушити. А тим часом перше почуття, яке охоплює людину, коли вона звертає погляд на всесвіт і на саму себе, — це почуття жаху: щомиті вона відчуває себе підвладною дії сил, які їй невідомі. Навіть якщо геній наукових відкриттів розвіяв частину покривів природи, усе ж лишається досить темряви, щоб тримати людський рід у невизначеності, поєднаній зі страхом. До того ж чутливість людини піддається майже безмежному розвиткові: вона прагне розширити своє буття, свої потреби, свої прихильності, свої бажання; вона хотіла б діяти на все, охопити все, кинутися в безконечність. Але її сили замкнені в украй вузькі межі. Переступивши межу свого чуттєвого життя, вона подумки переноситься в кращий світ, де більше немає ні змін, ні фатального кінця людського життя. Вона сподівається на майбутнє життя, яке збереже не лише її особистість, а, головне, поверне їй тих, кого вона любила на цій землі; яке утвердить справедливість і владу істоти, що керує всесвітом, дарує чесноті винагороду, гіднішу за неї, і здійснить, нарешті, для слабкого й нещасного ту вічну справедливість, якої вони надто часто марно шукають у світі скорбот і страждань. І хоча наші ідеї, почуття та прихильності — це плід вражень, отриманих органами, що перебувають під опосередкованою або безпосередньою дією різних тіл, неможливо стверджувати, що розпад цих органів тягне за собою знищення моральної системи і — тим паче — тієї причини, яка робить нас здатними відчувати, і яка, найімовірніше, назавжди залишиться для нас незбагненною. Тому захисник ідеї майбутнього життя, спираючись на якості, що у Верховній Істоті нерозривно пов’язані з розумом і волею, а також на становище людини й потреби її серця, вибудовує ланцюг доводів, тим вагоміших, що доводи, які їм заперечують, не стверджують нічого позитивного.

У подібних питаннях не було застосовано належної методології: деїсти й спіритуалісти, атеїсти й матеріалісти — усі вони вдаються до методу доведення. Але щодо сутностей або фактів, які не піддаються безпосередньому сприйняттю чуттів, ми можемо лише здійснювати обчислення ймовірності, що наближається до достовірності, але ніколи її не досягає. До того ж неможливо пізнати первинні й загальні факти, оскільки їх не можна пов’язати з попередніми явищами; можна лише зафіксувати їх і спостерігати їхній вплив на наступні факти. Оскільки Всесвіт не зіставний ні з чим, сили, які приводять його в рух і підтримують у стані вічної активності, можуть бути вивчені лише за їхніми спостережуваними наслідками. Орієнтуючись на аналогію, ми приписуємо цим силам деякі властивості, ознаки та дії яких ми спостерігали в об’єктах, ближчих до нас. Поети й теурги наділяють першопричину всім тим, що є найпіднесенішого або найвражаючого в людській природі, але водночас — і суперечливими якостями або тими, що спростовуються фактами. Філософи ж, навпаки, можливо, надто поспішно відібрали в неї всі властивості. До яких же висновків, достатньо ймовірних, щоб породити в нас переконаність, ми приходимо? Насамперед треба відкинути майже позбавлені змісту слова: «деїзм», «атеїзм», «спіритуалізм», «матеріалізм», і навіть саме слово «Бог», зміст якого ніколи не було точно визначено й окреслено.

Відчувати, пам’ятати й міркувати — ось що становить розум; сукупність визначень, що народжуються із суджень, — це воля; розум і воля становлять моральну систему людини. Якщо в стані невідання ми схильні вважати одушевленими всі тіла, що рухаються, і приписувати їм розум і волю, то для людини, здатної охопити поглядом Всесвіт у його цілості й у деталях, усі явища будуть являти собою прямий і необхідний наслідок властивостей матерії. У діях причини, яку не можна пізнати саму по собі, він знаходить властивості істот, чиї вчинки й способи дії йому відомі; він розпізнає ці аналогії, щоб після всебічного розгляду або прийняти їх, або відкинути.

Усі ймовірності схиляють людину до того, щоб розглядати витвори природи як результати операцій, порівнюваних із тими, що здійснюються її власним розумом під час створення найретельніше продуманих творів; щоб осягнути ідею найвищої мудрості й волі, уважної до всіх деталей. Розмисел зміцнює її в цій думці, не надаючи, втім, суворого доказу. Але протилежна гіпотеза не спирається ні на яку справжню аналогію, майже не має ймовірності на своєму боці й може бути захищена лише від закиду в абсолютній неможливості. Усі правила міркування у сфері ймовірності знову повертають людину до її первісного враження. У дослідженнях природи й у філософських міркуваннях, до яких вони ведуть, не слід вдаватися до марних і безплідних пояснень через кінцеві причини; але коли ми розмірковуємо про причину або про першопричини, усі правила ймовірності змушують нас визнати їх як цілі.

Ба більше, оскільки чутливість спостерігається лише через організацію, вона не може бути її продуктом; радше вона пронизує всі частини матерії, в яких ми виразно помічаємо дію рушійних сил, що прагнуть привести ці частини до всіх можливих форм упорядкованого й систематичного розташування:

Mens agitat molem, et magno se corpore miscet. [«Дух приводить матерію в рух і проникає в усе її велике тіло» — Вергілій, «Енеїда»].

Активні сили оживляють матерію, приводять її в рух, перетворюють згідно з надзвичайно вправними, складними, різноманітними, але водночас сталими й незмінними планами. Вони викликають до життя, розвивають і доводять до досконалості чутливі й розумні істоти. «І ось, зізнаюся, — каже Кабаніс, — мені, як і багатьом іншим філософам, яких, утім, важко було б дорікнути в довірливості, видається неможливим навіть уявити, яким чином причина або причини, позбавлені розуму, могли б наділити ним свої творіння; і я особисто думаю, як і великий Бекон, що треба бути так само легковірним, аби формально й категорично відмовити в розумі першопричині, як і щоб вірити в усі міфи міфології або Талмуду».

Не помиляються ті, хто визнає за першопричиною силу, справедливість, благість та інше. Але безглуздо уявляти її як правителя, цілком поглинутого добробутом своїх підданих і такого, що керує ними за допомогою низки випадкових заходів і хитрощів; безглуздо додавати до кожного її атрибута епітет «безконечний» — «слово, позбавлене змісту»; збирати в ній усі людські досконалості, водночас виключаючи з неї будь-яку чуттєву ознаку, — і тим самим утілювати в цьому образі порожнечу. Можна припустити, що у Всесвіті, влаштованому так, що всі його частини взаємно співчувають одна одній, існують окремі центри, де зосереджується принцип розуму, і один загальний центр, куди сходяться й у якому сприймаються всі рухи. Так міркували стоїки: для них усі істоти, а особливо живі, були частинами Великого Цілого, а їхній розум — еманацією всезагального Розуму. Кожна частина матерії, кожна чутлива й жива істота виконувала свою роль у загальному ладі; розумна й здатна до розмислу істота мала пізнати цю роль і виконувати її тим певніше, чим досконалішим був її розум і чим ширшими були її можливості дії. Сьогодні ми радше подумаємо, що життя й організація виявляються всюди, де організація може виникнути й зберігатися; що неможливо встановити межу тому вдосконаленню, якого можуть досягти організми в силу вічних законів; і що, можливо, існує у сто разів більша відстань між розумом деяких істот, що мешкають в інших світах, і розумом людини, замкненої на землі, ніж між розумом людини й розумом поліпа або зоофіта.

Так постає інше питання: чи поділяє ця моральна система людину після смерті долю органічного поєднання? Питання складніше, бо очевидні аналогії, вочевидь, сприятливі для тих, хто заперечує сталість «я», яке ми бачимо таким, що формується й народжується, зростає й удосконалюється разом з органами, точно відповідає їхнім станам — хвороби або здоров’я, слабшає, старіє й згасає в ту саму мить, коли в органах припиняється будь-який вияв чутливості. Проте не можна довести, що життєва сила є лише продуктом. Думка, яка вважає її активним началом невідомої природи, але необхідним для пояснення фактів, має вищий ступінь імовірності. Усе схиляє нас до переконання, що загальне життя тварин зосереджене в одному центрі, а часткове життя органів — лише еманація того життя, яке оживляє всю систему. Отже, ослаблення одних органів спричиняє посилення активності інших; їхнє руйнування викликає в інших органах злагоджене й симетричне зусилля, спрямоване на виконання втрачених функцій. Чутливість подібна до флюїду, який тим рясніше спрямовується до найвільніших частин апарату, чим важливішими стали ті, що виявилися недоступними. Життєвий принцип — це субстанція, реальне буття, яке своєю присутністю приводить органи в рух і тримає їхні елементи в єдності, а за відсутності — залишає їх руйнівній дії. Нерозкладний, як і інші елементарні начала організму, він є еманацією загального, чутливого й розумного принципу Всесвіту; він возз’єднається з цим спільним джерелом усякого життя й усякого руху. Стійкість життєвого начала тягне за собою стійкість «я» — вузла всіх інтелектуальних і моральних результатів; однак тут неможливо бути настільки певним, як щодо розуму першопричини. Ще слабші ймовірності, якщо йдеться про ідеї, почуття, моральні звички, які ми вважаємо невіддільними від нашого «я». Проте заперечення цього неможливо довести, і воно несумісне з досконалою справедливістю — ідеєю, невіддільною від уявлення про першопричину; це моральний аргумент, що має вагу й здатен схилити шальки терезів в умовах цілковитого незнання духу. Але верховний устроювач світу може виконувати функції відплати й покарання лише через загальні закони, санкція яких не менш реальна й дієва вже в цьому житті, навіть якщо потойбічного життя й не існує. Чеснотливі люди, за прекрасним висловом, яке Платон вкладає в уста Сократа, мають із довірою дивитися і на смерть, яка не може принести їм нічого, крім блага, і на життя, чиї справжні радощі призначені лише для чеснотливої людини, а нестерпні горести — лише для злого.

Безперечно, мораль має міцні підвалини в людській природі, але виводити правила нашої поведінки із законів природи або порядку, називати чеснотою те, що їм відповідає, а вадою — те, що їм суперечить; розглядати кожну істоту як служителя першопричини, який діє разом із нею для здійснення спільного задуму й виконує частку її могутності — означає не будувати мораль на релігійній вірі, а виводити її з її єдиного справжнього джерела — з природи речей загалом і людської природи зокрема; означає розширювати й підносити її; означає давати людині піднесене уявлення про гідність її істоти та про прекрасне призначення, до якого її покликано верховним устроїтелем.

Утім, саме ця релігія була і завжди буде єдино істинною — єдиною, що дає правильне й піднесене уявлення про Вищу Причину, яка підносить дух і насичує серце, не вводячи в оману розум; яка дає людині щось незрівнянно більше, ніж безсмертя, показуючи її існування як пов’язане з минулим і майбутнім; яка одна лише пропонує чесноті вічні надії, здатні задовольнити розум. Священнослужіння її звершують усі люди, що прагнуть пізнати закони природи, а особливо закони моральної природи. Її культ полягає в тому, щоб дедалі більше й більше дотримуватися цих законів, розвивати наш розум і наші схильності, чинити всі дії, корисні для індивідів, для вітчизни, для людства загалом. У той момент, коли майже всі позитивні релігії були так глибоко похитнуті, і коли стільки освічених людей визнають моральну корисність релігії, є підстави вважати, що могутній уряд, приязний до людства, — пише Кабаніс, який, вочевидь, не до кінця відмовився від надії побачити Наполеона, що працює в ім’я своїх філософських ідеалів, — міг би на цій такій простій і такій багатій основі заснувати культ і урочистості, чия пишнота й блиск значно перевершили б наші бідні сучасні святкування.

Усі, хто прочитає це, визнають разом із Сент-Бевом, що Лист про першопричини свідчить про «підготовку нової епохи, що він дихає найпіднесенішими почуттями й торкається найсумлінніших роздумів»; але вони віддадуть за це честь самому Кабанісу й побачать у ньому людину, яка «вгадує й передбачає історію філософій, із неупередженою та проникливою думкою». Ба більше, якщо вони згадають цей визначний твір, у якому М. Ренан виклав свої сумніви, ймовірності та переконання, вони дійдуть висновку, що мислитель, який виходить зі стоїцизму, часом менш красномовний, менш «переливчастий і різноманітний», але не менш оригінальний і не поступається широтою духу тому, для кого християнство — «тінь, у якій ми досі живемо». А згадуючи Фор’єля, вони будуть безмежно вдячні йому за те, що він передав іншим благу звістку, яку сам колись почув.

26 квітня 1807 року Дестют де Трасі повідомив Бірану про перший напад Кабаніса словами, які показують, наскільки останнього любили його друзі і наскільки Де Трасі, зовні такий холодний, насправді був чутливим і сердечним. За місяць (12 травня) Де Трасі не висловлював особливого втішання щодо стану здоров’я Кабаніса. У серпні (7-го), будучи сам хворим, він пише Бірану, що звістки про Кабаніса невтішні. Страждаючи від нападів переміжної гарячки й непокоячись за здоров’я матері свого зятя, «прекрасної жінки, такої необхідної обом родинам», він повідомляє Бірану, що Кабаніс почувається досить добре й навіть полює. У грудні він знову ділиться новинами про нього.

Точних відомостей про останні місяці життя Кабаніса немає. Ми знаємо, зі слів Де Трасі, Женгене та Міньє, що зиму він провів неподалік від села Рюей, об’їжджаючи верхи з небожем сусідні села й відвідуючи хворих. Другий удар супроводжувався паралітичним станом. 5 травня 1808 року, після прогулянки, під час якої в нього з дружиною відбулася «найніжніша душевна розмова», він ліг у ліжко й проспав кілька годин. Близько першої години ночі глухі стогони сповістили його близьких, яких він перед тим попросив відійти, про новий напад, що став фатальним.

Кабаніса оплакували всі, хто його знав: бідняки, серед яких він жив, і друзі, що цінували його чесноти. Його останки було поміщено до Пантеону. Однак саме Інститут вшанував його найвищими почестями. 21 вересня Дестют де Трасі посів місце Кабаніса у Французькій академії й виголосив «похвальне слово про людину, яка була йому найдорожчою і яка, зі свого боку, ніжно його любила». Він наважився заявити, що Кабаніс виконав подвійну задачу, яку поставив перед собою: увів філософію в медицину і медицину — у філософію. Говорячи про Rapports du physique et du moral de l’homme, він промовив: «Ця чудова праця назавжди залишиться одним із найбільших пам’ятників філософії нашого часу й одним із тих, що найбільше сприятимуть славі віку, в який ми вступаємо. Яка простота викладу, яка глибина висновків, яка тонкість аналізу в деталях і яка разюча правда в цілому!». До цього він додав, посилюючи відчуття втрати через таку передчасну смерть: «Він виношував план великої праці про можливі способи вдосконалення людської природи, використовуючи вже набуті знання, щоб ще більше збільшити її сили, здібності та добробут. Він уже зібрав усі основні ідеї. Вони підтверджували або розширювали істини, розсіяні в його різних творах, вони були їхнім прямим застосуванням. Йому залишалося лише взятися за перо — це був той пам’ятник, який, на його думку, найкраще прославив би його ім’я». Швидке згасання життєвих сил не дало йому змоги здійснити цей задум.

М. де Сегюр відповів на промову Де Трасі, вихваляючи Кабаніса, його праці та особливо Révolutions de la médecine, твір, який він назвав визначним зразком історії філософії. Потім було прочитано уривок із перекладу Іліади, за яким послідувала Прогулянка Фенелона, де Андріє з ентузіазмом вихваляв Кабаніса.

1810 року Інститут включив Rapports du physique et du moral de l’homme до списку творів, гідних премії в галузі моралі та виховання.

Усі одностайні в оцінці особистості Кабаніса. Ми не переказуватимемо думок його друзів. Але навіть Фор’єль, пов’язаний із кількома філософськими противниками Кабаніса, завжди відгукувався про нього як про найдосконалішу в моральному сенсі людину, яку він знав. Мандзоні, бажаючи висловити ту ніжність, доброту й любов, що він побачив у другові свого друга, називав його «ангельським Кабанісом». Міньє нагадував про самовідданість лікаря, щедрість політика, піднесеність письменника й поміркованість мудреця.

Як могло статися, — здивується читач, — що такого оригінального мислителя забули або зневажали? Щоб це зрозуміти, треба пригадати, наскільки сильною була політична, релігійна й філософська реакція, що послідувала за Революцією. Фрейсіну, у своїх конференціях у Сен-Сюльпісі з 1803 по 1809 рік, а потім з 1814 по 1822 рік, зараховував Кабаніса до докторів матеріалізму, які, прикриваючись науковим апаратом, намагалися механічно пояснити мислення за допомогою «двозначних і хибних» порівнянь; і створювали «системи, настільки ж абсурдні в метафізиці, наскільки згубні в моралі». За Реставрації Фрейсіну увійшов до складу Королівської ради народної освіти й «постачав порадами та запереченнями» професорів і учнів Нормальної школи. Одержавши керівництво освітою, знову підпорядкованою релігії, він виявляв майже таке саме несприйняття ідеологів, як і прихильність до «ліонської філософії», як це робив і його попередник М. де Корб’єр. Останній, утім, поділяв думку своїх політичних однодумців, де Бональда й де Местра, які вважали ідеї Кабаніса огидними, а їхніх авторів ворогами роду людського. Руайє-Коллар і його прибічники, хоч і протистояли таким запеклим критикам ідеологів, були з ними солідарні в засудженні їхніх доктрин. Руайє-Коллар, який проголошував Декарта й Кондильяка «скептиками», розсилав по всій Франції молодих викладачів — «справжніх місіонерів моралі», чий вплив, як він сподівався, допоможе покласти край скептицизмові й відродити віру на ширшій і міцнішій основі. Віктор Кузен присвятив усе своє життя продовженню філософської реформи, започаткованої Руайє-Колларом, і бачив поруч із Кондильяком «Гольбаха, Ламетрі й увесь розгул матеріалізму та атеїзму». Ось чому Дамірон і пише свою працю про філософію у Франції XIX століття — не лише проти теологічної школи, а й проти сенсуалізму та його моральних, політичних, поетичних і релігійних наслідків. Водночас Еме Мартен публікує твори Сен-П’єра і в широко цитованій Передмові зображає Кабаніса як нетерпимого атеїста. Тим часом Біран і Ампер зайняті боротьбою проти тих, чиїми учнями вони колись пишалися бути; Дежерандо стає дедалі релігійнішим, Лароміґ’є у своїх Лекціях жодного разу не вимовляє імен своїх колишніх друзів, а Тюро доводить існування Бога й безсмертя душі.

В останні роки до Кабаніса ставляться дедалі суворіше. Сьогодні можна почути: краще б нове покоління з усією серйозністю повторювало витончені дрібниці схоластів, ніж висловлювало з наївним ентузіазмом цю чудовиську нісенітницю, що мозок перетравлює думку, як шлунок їжу, — так безсоромно приписувану «майстрові фізіології». Його праця нібито сповнена «тисячі помилок», а його система водночас обурлива й химерна. Курно виправдовується, коли посилається на Кабаніса. Якщо Песс видає нове видання Rapports, Ремюза заявляє, що там немає ні системи, ні методу, що це не науковий трактат і не філософський. Даремно Міньє називав його засновником, хай і неповним, нової науки та корисним реформатором старої; даремно Сент-Бев твердив, що Кабаніс як філософ заслуговує на куди більше визнання, — зрештою, йому залишають лише мимохідну згадку в історії філософії; його просто замовчують, а то й приписують його заслуги його учням, Бірану й Амперу. І ось, коли у Франції знову звернулися до тих досліджень, що прославили Кабаніса, навіть ті, чиї праці він би вітав, не схотіли визнати його своїм попередником і воліли посилатися на більш шановані іноземні імена.

Ми не маємо жодних підстав ставати до лав противників Кабаніса, так само як і не прагнемо, вслід за деякими його шанувальниками, шукати в його працях зброю проти тієї чи іншої філософської доктрини. Насамперед і понад усе ми виконуємо роботу історика — неупереджено. Ми показали оригінальність Кабаніса й пояснили, чому її недооцінили. Залишається коротко підсумувати досягнуті висновки.

Кабаніс — учень і шанувальник греків, Тюрґо й Франкліна, Кондорсе й Гольбаха, Вольтера й Руссо, Бонне, Кондильяка й Гельвеція. Він підготував для Мірабо один із найоригінальніших проєктів народного просвітництва, оприлюднених під час Революції; для Гара — працю, що стала віхою, про Революції та реформу медицини. Як професор, він блискуче виклав обов’язки професії, яку вважав священною; як політик, він думав лише про Францію та співгромадян. Як продовжувач справи Кондорсе, він захистив, а часом і поглибив учення про вдосконалення людини. Він створив у Rapports фізіологічну психологію, рекомендував психологію тваринну, ембріональну й хворобливу, наполягав на значенні внутрішніх відчуттів, передбачив або підготував ідеї Ламарка й Дарвіна, Шопенгауера й Гартмана, Конта, Льюїса й Прейєра, не кажучи вже про тих, хто, через Бирана й Ампера, запозичив у нього опосередковано. Його Лист до Тюро став найкращою відповіддю на книгу Геній християнства: грецькі філософи, як і французькі, італійські та англійські, дали йому для цього всі підстави. Отже, він прийшов до неупередженої й розумної історії філософії, а його учень Фор’єль передав ці погляди Кузену й Огюстену Тьєррі. Нарешті, він наважився торкнутися метафізичних питань, які рано чи пізно постають перед кожним мислителем, і спробував — із повною щирістю та високим духом — викласти свої сумніви, ймовірності та переконання: він завершив своє спекулятивне життя серед платонізуючих стоїків, так само як починав його з Гомером, Гіппократом і Галеном.

Продовження: Розділ V. Дестют де Трасі — ідеолог, законодавець і педагог