П’ята глава книги Франсуа Пікаве — «Ідеологи, нариси з історії ідей та наукових, філософських, релігійних теорій у Франції від 1789 року» (1891).
Усі глави цієї книги (і версію PDF) можна знайти тут.
Примітки з оригінальної книги малоінформативні, і на сайті їх проблематично відтворити. Усі вони доступні у підсумковій PDF-версії книги.
— I —
Його освіта; Д. де Трасі в Установчих зборах; в армії Лафайєта; в Отьої; у в’язниці; стійкість його переконань і надій
Шотландія, після Греції, — привілейована земля для філософії. Вона не лише породила шанованих філософів, таких як Д. Стюарт і Гатчесон, Браун і Гамільтон, а можливо, ще й Скот Еріугена та Дунс Скот, а й оригінальних мислителів, як-от А. Сміт, Г’юм і Рід. Ба більше, навіть ті її сини, які покинули батьківщину, залишили по собі видатних мислителів у нащадках. Вона дала Канта — Німеччині, а Дестюта де Трасі — Франції.
Разом із Дугласом, який прибув до Франції захищати Карла VII від англійців, прибули четверо братів на прізвище Стутт (Stutt), які залишилися в складі шотландської гвардії Карла VII і Людовика XI та стали сеньйорами Ассе в Беррі. Нащадки другого з них, завдяки шлюбу, набули землі Трасі в Ніверне. Вони оселилися в Парале-Фрезілі, у Бурбонне, і змогли викарбувати на башті свого маєтку такий напис: «Добро, чесно набуте». Один із них у 1676 році був разом із Катіною генерал-майором французької піхоти. Його син залишив військову службу після укладення Утрехтського миру; його онук, батько Дестюта де Трасі, брав участь у походах у Богемії та Ганновері й командував королівською жандармерією в Міндені, де був тяжко поранений і залишений помирати. Врятований одним зі своїх слуг, він помер 1761 року. Його син Антуан, народжений того самого року, коли вийшов «Трактат про відчуття», на смертному ложі поклявся батькові — зі сльозами на очах — бути солдатом, як його предки. Дитина, якій було сім років, імовірно, до того жила щасливо й спокійно під батьківським дахом. Він любив вправи верхової їзди, яким віддавався цілими днями: він навіть стверджуватиме, що так буває з усіма дітьми. Його мати, яка, як видається, була надзвичайною жінкою, цілковито присвятила себе його вихованню. Спершу оселившись у Парижі, вона забезпечила йому класичну освіту. Через сорок років Дестют де Трасі все ще згадував, як його змушували розбирати Корнелія Непота, Плутарха чи навіть Арістотеля (C., 41), і казав про грецьку мову, що це «найпрекрасніша» мова на думку знавців (Id., 206). Чи проходив він курс філософії, що увінчував класичну освіту? Це цілком можливо, оскільки в його творах згадується те, про що говорили в школі (V, p. 372 і 375). Але спосіб, у який він про це говорить, показує, що він не виніс із цього великої користі: «Після вивчення латини та риторики, — каже він 1796 року (IV, 341), — викладався так званий курс філософії, який зводився до кількох слабких або хибних уявлень про фізику й метафізику. Ця філософія була настільки загальновизнано недосконалою й непотрібною, що жоден учень навіть не вдавав, ніби вивчає її, якщо тільки не був до того змушений нагальними обставинами, і ніхто не дбав про неї». Не кращу оцінку він дає й «старій логіці», заснованій на довільних гіпотезах і порожніх формулах (I, 46), або логіці Арістотеля — творові вельми потужного розуму, але такому, що справив згубний вплив, оскільки спирається на хибні засади (Gr., 4).
Дестют де Трасі провів кілька років у Страсбурзі, де молоді дворяни завершували свою освіту, готуючись до військової кар’єри: там він став чудовим вершником (I, 8). Водночас він займався науковими студіями, про які ми не маємо достатньо точних відомостей. Тоді професор Мюллер обговорював зі своїми учнями філософські вчення свого часу, особливо погляди Юма і Канта. Якщо Дестют де Трасі й не познайомився тоді з філософією останнього, яку, попри незнання німецької мови, він міг би вивчати за латинськими трактатами, то згодом у нього була нагода звертатися по роз’яснення до людей, чию думку він навчився цінувати і які, можливо, стали причиною того, що він завжди висловлювався про філософа, чиї доктрини він заперечував, із найвищою пошаною. Поступивши до мушкетерів, він сумлінно виконував свої службові обов’язки. Його філософські схильності нагадують Вовенарга, але Вовенарга здорового й радісно зверненого в майбутнє: «Я перебував, — каже він, — у тій порі, що настає безпосередньо після завершення освіти і коли, ще не маючи серйозних обов’язків в обраній мною кар’єрі, я міг без докорів сумління віддаватися роздумам і дослідженням, до яких вабила мене моя схильність. Я почав спостерігати людей усіх часів і народів та шукати причини найзначніших явищ, які вони являють поглядові спостерігача». Уже тоді, відчуваючи пекучу потребу осягнути витоки й підвалини власного знання, він читав енциклопедистів і економістів, Монтеск’є та Гельвеція; як Тюрґо і Кондорсе, він їздив до Ферне відвідувати Вольтера й живив до нього найпалкіше почуття захоплення, майже благоговіння. Усе життя він боротиметься з фанатизмом, і тоді, коли дехто спробує пов’язати терористів із Вольтером, він проголошуватиме Вольтера людиною, що мала виняткову проникливість у всіх судженнях, про яку слід було б написати статтю в історії науки. Кондильяк, який почав із Локка, не піднявся б до досягнутої ним висоти без Вольтера. Це той чоловік, хто боровся з безліччю метафізичних упереджень і переміг їх (C., 443), хто першим у Франції почав розглядати історію з філософського погляду (IV, 288). Коли політична й релігійна реакція цілковито перемогла, він обурювався проти «жалюгідних людей», які твердили, ніби Вольтер улесливо ставився до могутніх, і проти «підлих наклепників», які ніколи б не наважилися похвалитися тим, що не вихваляли вчинків, почуттів або згубних висловів великих світу цього — і тим більше, що засуджували їх, як це робив Вольтер (C., 372). В останні роки свого життя, яке він називав «рештками марного існування», він не знав іншої втіхи, крім як слухати читання Вольтера або самому декламувати шедеври «героя розуму».
Інші впливи також сприяли формуванню його характеру й розвиткові його розуму. Від своєї матері він, за словами Міньє, успадкував піднесені почуття. У домі діда й бабусі — остання була внучатою племінницею великого Арно — він увібрав старосвітську чемність і сувору чесність. Подібно до Руайє-Коллара, але з ширшим і вільнішим розумом, він навчився цінувати самітників Пор-Рояля, чий приклад справив глибокий вплив на його спосіб мислення і манеру поведінки; автор Граматики і Логіки, «упертюх Трасі», нагадує Арно і продовжує працю тих, «ким по праву слід захоплюватися за їхній рідкісний дар, і чия пам’ять завжди буде дорога друзям розуму й істини» (II, 5; III, 148).
Підполковник полку королівської кавалерії, граф де Трасі та сеньйор Пара-ле-Фрезіля, після смерті свого діда він одружився з мадемуазель де Дюрфор-Сіврак, родичкою герцога де Пентьєвра, який того самого року, коли Філадельфійський конгрес проголосив незалежність Сполучених Штатів, а Тюрґо залишив міністерство, передав йому командування своїм полком. Він із захватом сприйняв почин Лафайєта, покликаний сприяти визнанню прав людини на іншій півкулі (C., 231), і з прикрістю — падіння Тюрґо. Хоча він ніколи не міг цілком відволіктися від прагнення дізнатися, яким чином ми пізнаємо довкілля і в чому можемо бути певні, він не нехтував утіхами: будучи чудовим танцівником і елегантним полковником, він навіть вигадав кадриль, яку назвав своїм ім’ям. Він віддавався, як пише Ґізо, чарові цього світського життя, такого принадного завдяки жвавості умів і м’якості стосунків, задовольняючись тим, що дихав повітрям своєї доби, поділяв її ідеї та сподівання, не вдаючись до жодного спеціального вивчення.
У 1789 році Дестют де Трасі, тридцяти п’яти років від роду, був делегований до Генеральних штатів дворянством Бурбоне, яке, погодившись із двома іншими станами, склало вельми ліберальний зошит наказів: у ньому воно вимагало рівності громадянських прав, представницької монархії та суворого фінансового контролю, погоджувалося на участь у оподаткуванні — як поземельному, так і територіальному — і зберігало за собою лише одне фіскальне виняткове право: звільнення від податку на маєток у два арпани. Дестют де Трасі прибув до Зібрання, як каже Ґізо, хоч і не зовсім точно, але цілком справедливо — чужий будь-якій користі й позбавлений особистих амбіцій. Він вірив, усе життя вірив у користь революції.
Більша частина корисної праці йшла на те, щоб створювати багатства, які становили доходи королівського двору й усього заможного класу, причому ці доходи майже повністю витрачалися на предмети розкоші, тобто на утримання величезної маси населення, чия праця не виробляла нічого, крім насолод для кількох осіб (V, 258). Суспільна освіта також не здавалася йому такою, що перебуває в доброму стані, оскільки вона фактично зводилася до вивчення мов і літератури; так званий курс філософії, що викладався як вершина наукової підготовки, непомітно займав місце цілого ряду корисних знань, які слід було б включити до справжнього плану навчання (IV, 341).
У своїх вимогах Дестют де Трасі йшов далі за більшість своїх колег. Навіть після Терору він наполягав не лише на точному балансі між доходами й видатками держави, а й на проголошенні рівності та знищенні всіх привілейованих станів, на усуненні священників від будь-якого утримання й державних функцій, зокрема викладання моралі, на однаковості законів, звичаїв, адміністративного устрою, єдиних ваг і мір, на праві на розлучення, рівності в спадкуванні та майже повній забороні свободи заповіту, на повній і безумовній свободі займатися будь-яким видом промисловості, на свободі внутрішньої й зовнішньої торгівлі — без жодних утисків і обмежень, на свободі позик під проценти з наданням усіх можливих гарантій і надійності, яку тільки може забезпечити добре законодавство про іпотеку, а також на особистій свободі й свободі преси (Moy., 205).
Однак не слід убачати в ньому утопіста, що нехтує реальністю, або новатора, який прагне начисто стерти минуле. Він вважає, що не завжди справедливо — чинити опір несправедливому закону; що не завжди розумно — в цей момент і з озлобленням боротися з тим, що позбавлене розумності. Адже передусім потрібно збагнути, чи не завдасть опір більше шкоди, ніж покора (C., 17). Він хоче, щоб до досвіду часу додавалося спадкоємне розвиткові — щоб, скажімо, у сфері народної освіти продовжували справу попередні засновники; щоб їм наслідували, зважаючи на дух епохи, подібно до того, як віки йдуть один за одним і доповнюють одне одного (IV, 366). Сучасною мовою кажучи, він радше бажав би еволюції, ніж революції. Ось чому він увійшов до Установчих зборів лише 27 червня — разом із більшістю дворянства; але посів місце ліворуч і голосував майже за всі пропозиції, спрямовані на встановлення нового порядку. Він із радістю зустрів скасування феодальних прав і десятин, що мало призвести до найглибших змін у житті країни (V, 258); Декларацію прав людини і громадянина, яка назавжди залишиться віхою в історії людських суспільств (C., 231). Він засудив еміграцію й висловив свою відданість Зборам і вірність своєму полку, який намагалися вивести за кордон. У 1806 році він іще висміював тих людей, які, перебільшуючи власне значення, щиро вважали, що, полишаючи свої замки, вони прирікають село на безробіття, і що селяни, поділивши їхнє майно та купивши його за безцінь, стануть від цього лише нещаснішими (V, 253). Він засуджував випуск асигнатів, особливо після того, як став свідком того, як за пару чобіт платили три тисячі франків і були щасливі отримати їх нишком за такою ціною; а також — запровадження мандатів, які, попри номінальну вартість у сто франків, не вартували навіть паперу, на якому були надруковані (V, 159, 157, 158). Він волів би, щоб Національні збори, поваливши стару владу й опинившись єдиним органом управління, не ставали Установчими, а скликали б збори, які під їхнім покровительством узялися б за вироблення конституції. Навпаки, він вважав великою помилкою те, що вони оголосили своїх членів такими, що не підлягають обранню до наступних зборів, тим самим позбавивши їх усякого впливу на подальший перебіг подій (C., 170).
Дестют де Трасі підтримував зв’язки зі своїми колегами — Лафайєтом, Сійєсом, Мірабо, Вольнеєм, Талейраном, Грегуаром, можливо, також із Кабанісом і Кондорсе. Він знову прийняв командування як полковник 78-го піхотного полку, а згодом був підвищений до маршала табору й поставлений на чолі кавалерії в армії, якою командував Лафайєт. Король, до якого він вирушив, щоб попрощатися, виявив цілковиту увагу до великого сеньйора, що приєднався до армії принців, але не удостоїв ані словом, ані поглядом того, хто, обіймаючи високу посаду в одній із армій нації, був колись одним із найяскравіших і найулюбленіших гостей на балах королеви. Після 20 червня Лафайєт безуспішно домагався закриття клубу якобінців і покарання винних у замаху. Звинувачений і виправданий лише слабкою більшістю голосів, він після 10 серпня відмовився від командування й покинув країну, перейшовши кордон. Австрійці заарештували його, і він опинився в ув’язненні в Ольмюці. За день до цього він підписав безстрокову відпустку для Дестюта де Трасі, який, відмовившись іти за ним, вирішив залишитися у Франції. Він повернувся до Парижа, оселився в Отьої разом зі своєю матір’ю, дружиною та трьома дітьми й зав’язав дедалі тісніші стосунки з Кабанісом і мадам Гельвецій, з Кондорсе та Дону. Він узявся за виховання своїх дітей, але водночас знову віддався науковим заняттям.
Його давно вже знесено, і тепер тут житловий будинок, навіть без меморіальної таблиці.
У той час як Біран, усамітнившись у Перігорі, вивчав без певної системи математику, хімію, природознавство, Кондильяка і Бонне, Цицерона та Фенелона, тим самим накопичуючи в думці безліч різнорідних ідей, Дестют де Трасі, більш методичний, знову взявся за вивчення математики, фізичних і природничих наук, обравши собі за наставників Бюффона, Фуркруа і, передусім, Лавуазьє. Цей по-справжньому плідний період залишив слід у всіх його творах, а понад те, саме він дав їм початок, оскільки Трасі взявся за «першу філософію» лише з метою надати наукам вихідну точку, якої ніде не було, і підвалину, що не спочивала б на хиткому піску (III, 344). Він стверджував, що фізико-математичні науки є так само необхідні, як мови й словесність, як моральні та політичні науки, для будь-якої повноцінної освіти (IV, 338). Щоб жити як розумна людина, як добрий батько родини, як просвічений громадянин — словом, як розумна істота — і тим більше для підготовки до виконання будь-яких функцій, необхідно після елементарних курсів арифметики та фізичної географії, що дають загальне уявлення про будову світу і про головні істоти, які його населяють або на ньому мешкають, пройти курси чистої математики, природознавства, хімії та фізики, які дають достатнє знання трьох царств природи й усіх тих розділів фізики, що, будучи засновані на досвіді, недоступні математичному обчисленню; і, нарешті, — курс прикладної математики, де теорія алгебраїчного аналізу застосовується до всіх галузей природи, які допускають таку формалізацію (III, 344). Розрізняючи алгебраїчну мову від інших мов (II, 230), Дестют де Трасі критикує математиків, які стверджують, що швидкість руху — це відношення між пройденим простором і витраченим часом (I, 125). Науки про простір і його вияви завдячують своєю точністю тій дивовижній особливості, що об’єкти їх можна ділити на окремі частини з такою мірою чіткості, ясності та стійкості, яка не залишає нічого бажати (I, 131). Тому можливість застосування обчислень до об’єктів різних наук пропорційна тому, наскільки ці об’єкти піддаються точному вимірюванню (I, 138). І Дестют де Трасі вважає, що якби він написав невеликий підручник з елементарної геометрії, то зміг би навести чимало помилок, спричинених у цій науці хибними метафізичними уявленнями (I, 142). Він також відкидає думку, ніби теорія ймовірностей може бути об’єктом справжньої науки, і критикує погляди Кондорсе (IV, 183). Вивчення математики саме по собі не більшою мірою, ніж будь-яке інше, здатне зробити розум правильним (IV, 257). Найпридатнішою ж для формування розуму він вважає природничо-наукову підготовку, особливо хімію, яка надає розумові корисних навичок. Те саме можна сказати і про фізіологію — якщо під нею розуміти і знання про чуттєвий центр, і про наші розумові функції. Розглядаючи властивості тіл як фізик не меншою мірою, ніж як психолог (I, 125), Трасі згадує зусилля, яких доклали великі сучасні хіміки, щоб виразити в числах силу спорідненості між певними кислотами та основами, хоча ці числа й не дають змоги строго обчислити ступінь дієвості, а їхнє застосування не робить самі спостереження точнішими й умовиводи надійнішими (I, 138). Щоб показати, що тому, хто бажає змінити обличчя науки, недостатньо просто оновити її номенклатуру, він наводить приклад французьких хіміків. Вони відкрили теорію горіння і зрозуміли, що справжній флогістон — справжня причина явищ горіння — це така речовина, яка, не присутня спочатку в горючому, з’єднується з ним, вивільняючи світло й тепло, збільшує вагу тіла і робить його негорючим — і що саме вона становить основу життєвого газу. Вони уточнили зміст понять «флогістон», «горіння» і «горюче» — і навіть якби вони не вигадали слова «кисень», вони все одно вдосконалили б науку і, по суті, створили її мову (III, 47). Подібно до Паскаля, Дестют де Трасі захоплюється чудесами природи: «Хто з нас, — каже він, — після твердження, що збурювати нас має не чудесне, а абсурдне, — зможе коли-небудь осягнути разючу малість кульок рідини, що циркулює в нервах комахи, або неймовірну тонкість частинок аромату, який виходить від тіла, що протягом років наповнює своїм запахом великий простір, не втрачаючи при цьому скільки-небудь помітної частки своєї ваги? Хто здатен уявити собі жахливу множинність світлових променів, що виходять від освітленого тіла, з кожної точки якого виходить цілий пучок променів до всіх точок простору? І хто зуміє уявити невловиму тонкість молекул цієї матерії, які, начебто, перетинаються і проникають одна крізь одну в мільярдах різних напрямків, не спричиняючи ані найменшої перешкоди, ані найменшого зміщення?» (I, 190).
Стан, у якому нині перебуває наука про мислення, аналогічний становищу астрономії сто років тому. Локк відповідає Коперникові, Дюмарсе — Галілею, Кондильяк — Кеплерові; отже, необхідно вдосконалювати інструменти, якими вона користується, тобто мови, і виробити план нових спостережень та дослідів (M., 326). Було цілком розумно вимагати, щоб молодим людям, для яких він пише свої Елементи ідеології, було дано основи фізики та природничої історії, щоб їх ознайомили з основними видами тіл, що становлять всесвіт, дали уявлення про їхні поєднання, будову, про рух небесних тіл, про вегетацію та будову тварин (I, 5). Тому він включає ідеологію до складу зоології або фізіології, а докладну історію нашого розуму — до складу «людської фізики» (III, x), і підпорядковує поступ метафізики стану фізики, будучи переконаним, що з розвитком фізики поступово зникають і сни платонічної філософії, і довільні припущення спіритуалістів: що більше наука збільшує сукупність достовірного знання, то більше вона дає нам мужності визнати незнання того, що лежить поза його межами, і відвертає від спроб це вгадати (C., 445). Хоча він і залишає пошуки фізіологічних причин тим, хто здатен проникати в подібні таємниці, обмежуючись раціональною ідеологією, він визнає і фізіологічну ідеологію та вимагає, щоб аналітик звертався до фізіологів (M., 396). Він захоплюється працями Пінеля та Кабаніса, наполегливо рекомендує їх до читання і докладає всіх зусиль, щоб жодне з його власних пояснень не суперечило позитивному знанню, здобутому скрупульозним спостереженням за нашими органами та їхніми функціями (I, 323). Нарешті, розглянувши коло наук, щоб показати, з чого починається всяке знання, він пропонує план зведеної таблиці початкових елементів усіх наук — до неї мають увійти фізика, природнича історія, числова й буквена арифметика, алгебра, диференціальне та інтегральне числення (III, 364). Подібно до Кабаніса і більшості ідеологів, він, таким чином, не відокремлює філософію від наук.
Під час Терору, коли жирондистів було оголошено поза законом, а Кондорсе, Дону, Мерсьє, Женгене, Лавуазьє та багатьох інших — заарештовано або змушено переховуватися, комітет нагляду департаменту Альє в жовтні 1794 року видав наказ про арешт Дестюта де Трасі — за звинуваченням у підозрілості, негромадянськості та аристократизмі. Йому було призначено податок у сто тисяч ліврів як тимчасовий внесок, «необхідний» для платні революційній армії та допомоги «нещасним громадянам». Дестют де Трасі виправдовувався тим, що вже вісімнадцять місяців мешкає в Отейї під Парижем. Комітет призупинив виконання ордера на арешт і тимчасово прийняв пропозицію, зроблену де Трасі. Але за кілька днів загін солдатів під командуванням генерала Ронсена оточив його будинок, провів обшук і відвіз Дестюта де Трасі до Парижа, де його було ув’язнено. Приклад Жолліве, який, щойно увійшовши до камери, дістав із портфеля чорнильницю, перо, стос паперів і за хитким столом заходився працювати над іпотечною системою, яку згодом обґрунтував, розрахувавши її на основі кадастру Франції, повернув Трасі душевний спокій і смак до наукової праці. Провівши шість тижнів у в’язниці, вони обоє були переведені до монастиря кармелітів і поміщені в одну камеру, де продовжили свій працьовитий спосіб життя
Кондильяк дав Лавуазьє метод, а Лавуазьє привів Дестюта де Трасі до Кондильяка: «До того, — каже він, — я читав у нього лише Досвід про походження людського знання і не знав, чи залишився я ним задоволений, чи розчарований. У в’язниці кармелітів я прочитав усі його твори, і вони знову привели мене до Локка. У сукупності вони відкрили мені очі; їхнє зіставлення вказало мені те, що я шукав. Це була наука про мислення. Трактат про системи став для мене осяянням, і, не знайшовши Трактат про відчуття ані повним, ані вільним від помилок, я відтоді склав для себе короткий виклад головних істин, що випливають з аналізу мислення». 5 термідора, того самого дня, коли зачитували список сорока п’яти осіб, що підлягали передачі революційному трибуналові, він викладав досягнуту ним теорію в лаконічних формулах: «Добуток здатності мислити або сприймати = знання = істина… У другому творі, над яким я працюю, я покажу, що до цієї рівності треба додати ще три члени: = доброчесність = щастя = почуття любові; а в третьому я доведу, що слід додати: = свобода = рівність = людинолюбство. Брак достатньо точного аналізу досі заважав нам знайти проміжні висновки або твердження, здатні зробити зримою тотожність цих ідей. Я сподіваюся довести на ділі те, що Локк і Кондильяк обґрунтували за допомогою міркувань: що мораль і політика піддаються доведенню». І він додавав, що відтепер завжди виходитиме саме з цієї вихідної точки — якщо небо подарує йому ще трохи часу для життя й навчання.
Записаний для суду на 11 термідора, він був урятований падінням Робесп’єра. Із в’язниці, як і Дону, він вийшов лише в жовтні 1794 року й повернувся в Отей — до своєї родини та друзів. Але Кондорсе він там уже не застав. Із в’язниці він вийшов філософом: він не втратив жодної зі своїх переконань, жодної зі своїх надій. Усе своє життя він залишався шанувальником Вольтера, Гельвеція, Кондорсе, Кондильяка; другом Кабаніса, Дону та людей, які продовжували традиції XVIII століття. Коли Лагарп, колись запеклий новатор, що звинувачував філософів у боягузтві й холодності до людства, дійшов до того, що став докоряти їм у руйнуванні всього (I, xxx) і покладав відповідальність за Терор на Дідро й Гельвеція, Рейналя й Гольбаха, Руссо і навіть Вольтера; коли інші, на кшталт Рівароля та Шатобріана, цілковито зрікалися колишніх поглядів і — під оплески широкої публіки — переходили до нападок на філософію та «філософізм», Дестют де Трасі, який утратив високе становище й тяжко постраждав як морально, так і фізично, заявляв, що мить, коли людство має у своєму розпорядженні великий запас набутих знань, досконалий метод і повну свободу, — це початок цілком нової ери в його історії. Французька ера, за його словами, має провіщати такий розвиток розуму і таке зростання щастя, яких неможливо передбачити за прикладом попередніх віків, що не мають нічого спільного з тим, що настає (Gr., 8). Є, — каже він в іншому місці, — особлива публіка, що складається з тих, хто ганьбить свою країну — «або тому, що вони покинули її в біді, або тому, що не можуть у ній блищати», — чиєї прихильності він не прагнутиме і чия недоброзичливість його мало обходить (V, 270). Хоча він визнає, що Франція за старого режиму була не такою жалюгідною, як її змальовували (с. 256), він віддає належне новій Франції: «Сталася Революція. Вона зазнала всіх мислимих лих, була роздерта страшними війнами — громадянськими й зовнішніми; багато її провінцій було спустошено, а міста перетворено на попіл; усі були пограбовані бандитами та постачальниками військ; зовнішню торгівлю було знищено; її флоти були цілковито зруйновані, хоч і не раз відновлювалися; її колонії, колись визнані необхідними для її процвітання, виявилися втраченими, і, що ще гірше, вона втратила всіх людей і багатства, які марнувала на їхнє підкорення; майже весь її металевий грошовий фонд було вивезено — як унаслідок еміграції, так і через паперові гроші; вона утримувала чотирнадцять армій в умовах голоду, і попри все це — відомо, що її населення та сільське господарство значно зросли за якісь кілька років. І на момент створення імперії — не маючи ще ані найменшого поліпшення в морській сфері та зовнішній торгівлі, яким приписують таку важливу роль, не знаючи жодної миті спокою, щоб відновитися, — вона несла величезні податки, здійснювала гігантські витрати на громадські роботи, справлялася з усім без позик і мала колосальну потугу, якій ніщо не могло протистояти на континенті Європи, і яка могла б підкорити весь світ, якби не англійський флот» (V, 257). Якщо не зважати на кілька рідкісних і коротких фрагментів, у яких він сумує за смертю Кондорсе — «найвидатнішого філософа нашого часу» (C., 383), і за «славним і нещасним Лавуазьє, назавжди гідним наших жалів» (M., 287), або згадує про сумнозвісний Конвент, «який завдав людству стільки шкоди, зробивши розум ненависним», і який, попри високий розум і великі чесноти деяких своїх членів, «дався підкорити себе фанатикам і лицемірам, негідникам і ошуканцям, тим самим наперед зробивши марними свої найкращі задуми» (C., 169), — важко було б здогадатися, читаючи його праці, що він ледь не загинув під час Терору. І навіть після прочитання цих праць залишається переконання, що пережита небезпека аж ніяк не змінила його способу мислення.
— II —
Д. де Трасі в Інституті в Інституті; засоби утвердження моральності народу; Бонапарт і де Трасі; Мемуар про здатність думати; моторика; я; ідеологія; активність і пасивність; знаки; звичка
Менш ніж за рік після того, як Дестют де Трасі залишив монастир кармелітів, Конвент узявся за організацію народної освіти: було засновано початкові школи, центральні та спеціальні школи, а також Національний інститут наук і мистецтв. На пропозицію Кабаніса Дестют де Трасі був прийнятий до секції аналізу відчуттів і, як більшість ідеологів, вважав, що завдання Інституту — «сприяти поступові всіх людських знань». 2 флореаля (квітень 1796 року) він зачитав Мемуар про те, як ми набуваємо знання про зовнішні тіла і про власне тіло. Він стверджував, що ми існуємо лише через наші відчуття та ідеї, і що всі істоти існують для нас лише через ті уявлення, які ми про них маємо. Отже, знання про те, яким чином формуються наші ідеї, становить підвалини всіх наук. Саме аналіз ідей дав змогу французьким хімікам — великому Лавуазьє та його соратникам — досягти таких значних успіхів в аналізі тіл. Такий аналіз особливо необхідний, щоб методично осмислити моральні та політичні науки — граматику, логіку, педагогіку, мораль і політику — і закласти для них міцні підвалини. Усі вони зводяться до розв’язання цього грандіозного питання: знаючи здібності одного виду живих істот, знайти всі можливі засоби щастя, доступні цим істотам. Щоб ретельно розглянути це питання й виводити з нього лише необхідні наслідки, треба дотримуватися методу геометрів — іти крок за кроком, відмовляючись від усяких поспішних суджень. Один факт установлено достовірно й він не викликає сумнівів: усі наші ідеї походять із відчуттів. Але відчуття — це лише внутрішні модифікації нашої істоти, і жодне з них не вказує на причину, що його викликає. Як же ми вчимося приписувати їх зовнішнім тілам? Кондильяк твердить, що це відбувається через дотик; однак і він, як і решта чотирьох чуттів, дає нам лише внутрішні модифікації, якщо вважати, що ми ще не здійснювали рухів. Отже, саме здатність до руху й усвідомлення його — ось що дає нам змогу сприймати тіла як причини наших відчуттів. Ця здатність є частиною ширшої здатності, що зветься чуттєвістю; вона не пов’язана з жодним із чуттів окремо, але охоплює їх усі й становить єдиний зв’язок між нашим «я» та іншими істотами.
Наприкінці IV року і на початку V року (республіки) Дестют де Трасі виголосив ще два Мемуари, присвячені аналізові мислення — точніше, здатності мислити або здатності сприймати. Він пропонував, щоб наука, що випливає з цього аналізу, називалася ідеологією, або наукою про ідеї, — аби відрізнити її від старої метафізики.
Будучи ще майже новою, ця наука, як він стверджував, має небагато сталих і загальновизнаних істин, попри праці багатьох видатних авторів; хоча вона й ґрунтується на фактах, вона так само здатна до достовірності, як і точні науки. Це пояснюється тим, що доти її ніколи не розглядали методично й вільно, вона ніколи не була предметом безпосереднього вивчення жодного наукового товариства. Друга секція (Інституту) мала б перелічити відомі істини, удосконалити мови — інструменти, якими вона користується, — і узгодити, які спостереження та експерименти необхідно провести для прояснення спірних пунктів. Сам же він, подаючи стислий огляд ідеологічних істин, які вважав сталими, твердив, що здатність мислити, як вона дана в нас, розпадається на п’ять різних і суттєвих здатностей: здатність відчувати, здатність пригадувати, здатність судження, здатність хотіти і, нарешті, здатність рухатися — яка видається йому, нарівні з іншими, невід’ємною частиною здатності мислити й необхідною для її дії, оскільки відчуття руху (на противагу відчуттю опору) приводить у дію нашу здатність порівнювати, тобто міркувати. Далі, розглядаючи відношення чотирьох із цих здатностей до здатності хотіти, він доходив висновку, що вони почасти залежать від неї, а почасти є незалежними. Він пояснював формування наших ідей як знань, а також наших ідей як почуттів і пристрастей. Свобода уявлялася йому здатністю діяти відповідно до своєї волі; свобода і щастя — однією й тією самою ідеєю, розглянутою з погляду засобу й мети.
У VI році (республіки) Дестют де Трасі увійшов до складу двох комісій, створених для розгляду проєктів пасиграфії, поданих Мейм’є, Задкінсом-Урвицем, Фурно, Монтіньйоном, а також проєкту Бюте з лексикології. У січні 1798 року, будучи невдоволеним зміною, внесеною до формулювання питання, запропонованого для конкурсу на премію з моралі, він написав Мемуар про способи заснування моралі народу, який було опубліковано в місяць вантоз у «Меркюрі» (Mercure). Переконаний, що перший крок у моралі — це запобігання тяжким злочинам, що найкорисніший принцип, який слід вбивати в голови, — це переконання, що всякий злочин неминуче стає причиною страждання для самого злочинця, і що справжні опори суспільства та міцні підвалини моральності — це жандарми й тюремники, присяжні, кримінальні судді та державні обвинувачі, — він висував такі вимоги: 1° національна жандармерія, з постійною організацією, незмінним порядком підвищення на посаді, цілковито підпорядкована єдиному постійному начальникові, який пов’язує своє становище і славу з досконалістю служби; 2° інститут присяжних, який необхідно зберегти, щоб не довелося засновувати його наново в майбутньому; 3° судді, незалежні як від влади, так і від підсудних, а отже — добре оплачувані, призначувані на тривалий строк і такі, що переміщуються по округах; 4° державні обвинувачі, залежні від уряду й такі, що підлягають відставці навіть за просту недбалість; 5° закони, які передбачають не суворі, а чітко градуйовані покарання, співмірні не стільки тяжкості злочину, скільки ступеню спокуси до його вчинення; 6° судова процедура, що надає максимум можливостей для справедливого захисту, але не оминає жодного засобу встановлення істини: адже якби законодавець зміг зробити покарання очевидно неминучим, майже всі безладдя було б запобігнуто. Що ж до припинення всякого роду шахрайств, він виступав за добре організовані цивільні суди, просте й швидке судочинство, суворі заходи проти зловмисних банкрутів, покладення судових витрат на позивачів, які діють недобросовісно, усунення від державної служби осіб із поганою репутацією тощо. І насамперед — за поліцію, радше незручну, ніж паралізовану, яка, будучи зобов’язаною швидко передавати заарештованих суду, мала б широкі повноваження для здійснення самих арештів.
Більшість законодавців і філософів помилково вважали, що абсолютне усуспільнення майна усуне в людей можливість завдавати шкоди одне одному. Адже навіть якщо припустити, що кожен зможе відмовитися від власних думок, індивідуальні інтереси все одно знову постануть, щойно справа торкнеться розподілу спільної маси страждань і задоволень. Важливо не знищувати, а узгоджувати й стримувати відмінні інтереси, які можуть вступати в суперечність, — через установлення законів, що припиняють злочини й проступки, вжиття заходів, які сприяють злиттю приватних інтересів із загальним інтересом, зближенню думок із їхнім спільним центром — розумом, і внесенню в діяльність уряду простоти, ясності, впорядкованості та сталості. Можна також усунути в людей бажання шкодити одне одному, впливаючи на їхні схильності, працюючи над вихованням — як дорослих, так і дітей. Моральні ідеї не вкладені в нас від початку і не мають більш небесного походження, ніж інші наші ідеї: мораль — це лише застосування науки про виникнення ідей і почуттів, і вона може вдосконалюватися тільки після ідеології, яка, своєю чергою, залежить від поступу фізики. Але пряме навчання може лише вдосконалити теорію моралі, а не поширити й не впровадити її на практиці. Якщо необхідно, щоб існували певні школи — для підготовки кадрів до різних державних служб, для розвитку наукової теорії та підготовки наставників, для надання законодавцям систематичного розуміння приватної й суспільної моралі, — то справжніми вихователями основної маси людства є законодавці та правителі. Забезпечуючи повне, швидке й неминуче виконання каральних законів, установлюючи точну рівновагу між доходами й видатками держави, проголошуючи рівність і знищуючи будь-який привілейований стан та спадкову владу, усуваючи священників від усякої оплати й від усіх громадських посад, зокрема й від викладання моралі, запроваджуючи розлучення, рівність у спадкуванні, майже повну заборону свободи заповіту, повну й абсолютну свободу займатися будь-якими видами промисловості, свободу внутрішньої та зовнішньої торгівлі, свободу позики під проценти — забезпечену й полегшену добрим законодавством про іпотеку, — вони зроблять для морального виховання людей і дітей більше, ніж усі професори разом узяті. Останнє, втім, буде надійно забезпечене, якщо батьки самі матимуть добрі звички, вироблені завдяки добрим суспільним інститутам. «Зупинитися, — каже колишній лейтенант Лафайєта, — на цих могутніх заходах і потім зосередитися на користі прямих настанов, що їх дають у школах і на громадських святах, — це все одно що знехтувати артилерією армії заради її оркестру».
Цей Мемуар, у своїх основних положеннях свідчачи про практичний склад розуму й винятковий здоровий глузд, показує, наскільки несправедливо зводити ідеологів до самих лише утопістів. Він пояснює нам, чому вони вагалися — хоч і могли б, скажімо, зробити це ефективно — вступати в безжальну боротьбу проти уряду, який займався організацією цивільної, військової та судової адміністрації, наводив лад у фінансах і забезпечував припинення злочинів та правопорушень; який оприлюднив у 1803 і 1804 роках Цивільний кодекс, у 1806 році Кодекс цивільного судочинства, у 1807 році Торговельний кодекс, у 1808 році Кодекс кримінального слідства і в 1810 — Кримінальний кодекс. Адже в багатьох пунктах воно задовольняло побажання, які Дестют де Трасі висловлював ще 1798 року. Хіба воно не прокладало канали й водосховища, дороги, мости та набережні? Хіба не обіцяло мільйон тому, хто винайде машину для прядіння льону, і ще мільйон тому, хто зуміє замінити тростинний цукор буряковим? Хіба не призначило пенсію Жаккару й не нагородило Рішара Ленуара та Оберкамфа?
У перші місяці 1798 року Бонапарт, готуючи експедицію до Єгипту, запропонував Дестюту де Трасі знову взяти шпагу й вирушити разом із ним. Дестюту де Трасі було сорок чотири роки; він вагався два дні, а потім відмовився й остаточно розпрощався з кар’єрою військового, якій була присвячена перша частина його життя.
Цілковито присвятивши себе віднині філософським дослідженням, він зачитав в Інституті трактат, призначений слугувати продовженням і доповненням до його аналізу здатності мислити. У цьому творі він розглядав поступове вдосконалення індивіда, вдосконалення людського роду, вплив знаків і ефектів, що їх спричиняє часте повторення одних і тих самих сприйнять. Далі він досліджував вплив, який справляють на розвиток індивіда і виду так званий мова дії та членороздільні знаки, відзначаючи їхні переваги й вади. Перейшовши до аналізу звички, він показував, який вплив вона може справляти на наші відчуття, рухи, спогади, судження й бажання — і доходив висновку, що саме звичка є майже єдиною причиною нашої здатності до інтелекту і водночас єдиним джерелом тих труднощів, які ми зазнаємо, намагаючись осягнути її саму.
Потім він переробив ці різні Мемуари, щоб надати їм досконалішої редакції, і завершив їхнє друге читання 22 жерміналя. Надрукована в першому томі Мемуарів другої секції (Інституту), його праця вийшла у світ наприкінці VI року, поряд із трьома мемуарами Кабаніса і двома Лароміґ’єра. Вона поділена на три частини, присвячені: способові, яким ми набуваємо знання про зовнішні тіла й про власне тіло; особливим здібностям, що становлять загальну здатність мислити; тому, як дія елементарних здібностей мислення привела до теперішнього стану людського розуму, і тій трудності, яку ми відчуваємо, прагнучи розпізнати операції нашої душі. Ці три частини, з яких перша є вступом до другої, проясненої й доповненої третьою, становлять повний виклад ідеологічної теорії Дестюта де Трасі. У першій частині він вихваляє Локка і Кондильяка, який, усунувши всяку неясність щодо походження ідей, навчив людей, яким саме чином відчуття внутрішньо їх модифікують. Поруч із ними він ставить Кабаніса, який із успіхом дослідив внутрішні ефекти чутливості. Заперечуючи Локкові й Д’Аламберові, він стверджує, що можна дати визначення протяжності, простору й руху, розклавши кожне з цих понять так, щоб показати, від якого відчуття походить кожна їхня складова. Але найбільше він сперечається з Кондильяком, який, приписавши дотику пізнання тіл, був уведений в оману через недосконалий аналіз ефектів цього відчуття. Він проникливо критикує Трактат про відчуття, указуючи на його суперечності й неясності. Кондильяк, каже він, вважав, що ідея протяжності формується з одночасності кількох відчуттів, так само як ідея тривалості — з їхньої послідовності. Саме це хибне трактування поняття протяжності не дало йому змоги відкрити, яким чином ми набуваємо ідеї протяжності та ідеї тіл. Показавши, що знанням тіл ми завдячуємо мотильності (здатності до руху), він відрізняє її від дотику: усі наші чуття становлять здатність діставати різні враження від зовнішніх тіл — не сприймаючи при цьому самих цих тіл; мотильність же — це здатність добувати з цих самих тіл враження опору нашим рухам, яке дає нам знання про їхнє існування. Це шосте чуття, досі не виокремлене, бо воно не має власного органа. Це достовірна, нова й плідна істина, що прояснює поняття про рух, простір, місце, тіло, протяжність, тривалість і час. «Я рухаюся, — каже він, — я це відчуваю і не дістаю жодної модифікації мого “я”, окрім відчуття руху. Те, що я зустрічаю, є ніщо, порожнеча. Я продовжую рух і відчуваю, як моє відчуття переривається, наштовхується на щось. Я називаю перешкодою або тілом те, що чинить мені цей опір і заважає рухатися. Із нічого та з тіла я виводжу узагальнене поняття простору, який є порожнім, якщо я не зустрічаю нічого, і повним, якщо зустрічаю тіла. Місце — це ділянка простору, повного або порожнього, визначена його відношенням до інших ділянок простору; поверхня — це сукупність точок, що обмежують тіло; форма — розташування частин поверхні; протяжний об’єкт або тіло — це істота, яку ми безперервно відчуваємо в той час, як відчуваємо певну кількість руху. Протяжність тіла — це для нас постійне уявлення про кількість руху, необхідну, щоб його охопити». Усі частини нашої здатності відчувати, поєднані зі здатністю пригадувати, можуть дати нам ідею тривалості; але без мотильності я не маю жодного засобу оцінювати тривалість — можу лише мати поняття часу, тобто ділянки тривалості, виміряної рухом.
Після цієї теорії, що має першорядне значення в історії французької філософії, нагадаємо ще, що говорить Дестют де Трасі про я. Я, — каже він, — це абстрактна ідея сукупності всіх чутливих частин, що становлять ціле; воно є їхнім результатом. Його просторовий вимір складається з усіх частин, які одночасно відчувають і підкоряються одній і тій самій волі; у часі — з усіх сприйнять, які ми знаємо як такі, що належали цим частинам. Ідея я, — додає цей колишній завсідник королівських балів, — складена з частин, об’єднаних для відчування, так само як ідея балу складається з осіб, зібраних для танцю; в обох випадках усі складові елементи могли змінюватися один за одним, їхня активність могла бути порушена, призупинена, перервана — але це завжди залишається тим самим балом і тим самим я, якщо тільки систему не було зруйновано.
Перша частина Мемуара завершувала аналіз походження ідей, до того завершений лише частково; друга являє собою картину операцій нашої думки в процесі формування знань і почуттів. Наука про мислення не має власної назви, оскільки вислів «аналіз відчуттів та ідей» лише описує сам рід діяльності, якою треба займатися. Цю науку не можна називати метафізикою, бо це слово означає науку, що вивчає природу істот, духів і різні рівні інтелекту, походження речей та їхню першу причину, — тобто науку, відмінну від фізики, частиною якої, як показав Локк, є знання здібностей людини. Безперечно, наші відчуття — це все для нас: фізика є знанням наших відчуттів, розглянутих у тих істотах, які їх викликають, — історія зовнішнього світу; метафізика — це знання цих самих відчуттів, розглянутих за їхнім впливом у нас, — історія нашого я, внутрішнього світу. Це гарний і завершений поділ, але він передбачає нове вживання слова, яке було надто скомпрометоване. Слово психологія, про яке думав Кондильяк, означає «наука про душу»: воно передбачає знання певної істоти, душі, і може наштовхнути на думку, ніби йдеться про туманні пошуки першопричин, а не про знання ефектів та їхніх практичних наслідків. Слово ідеологія, або наука про ідеї, — дуже розумне: воно не викликає асоціацій із поняттям причини; воно цілком зрозуміле в контексті значення французького слова idée («ідея») і суворо точне в межах цієї гіпотези; і так само точне з погляду грецької етимології. Адже грецьке слово (ὁράω) означає «я бачу, я сприймаю, я пізнаю», а слово (εἶδος) або (ἰδέα), яке зазвичай перекладають як «образ», при точному аналізі означає сприйняття за допомогою зору. Ми зробили з (ἰδέα) слово ідея, щоб позначити сприйняття взагалі; так само ми цілком можемо створити слово ідеологія для позначення науки, що вивчає ідеї.
Що стосується здатності мислити, продуктами якої є сприйняття або ідеї, то вона зводиться до п’яти здатностей: Чутливість (sensibilité), або здатність сприймати відчуття — запах, смак, шум і звук, колір і світло, тепло й холод, сухість і вологість, біль або задоволення всередині тіла, рух; пам’ять; судження, або здатність сприймати зв’язки (відношення), — яка залишається бездіяльною доти, доки ми не отримаємо відчуттів, що вказують на її джерело, доки мотильність не дасть нам сприйнять руху й опору; воля, або здатність сприймати бажання; мотильність — без неї ми не мали б ані знання зовнішніх тіл і власного тіла, ані знаків, ані взагалі будь-якого знання, оскільки всяке знання являє собою співвідношення або сприйняття, що належать до нашого судження. Думка поєднує різні співвідношення (опір, колір, смак, запах, вагу, форму, об’єм) і творить із них єдину ідею; вона розрізняє подібні якості, за якими предмети відрізняються один від одного: поєднувати й відволікати (абстрагувати) — ось дві операції, за допомогою яких ми формуємо складні ідеї.
Дестют де Трасі не наважився досліджувати фізіологічні причини чутливості та здатностей, що з неї випливають, так само як і причини зв’язку цих здатностей із волею. Він залишає ці глибокі й корисні дослідження тим зі своїх колег, хто здатен глибше проникнути в подібні таємниці, і ділить ідеологію на фізіологічну та раціональну. Перша, вельми цікава, потребує широких знань, але в нинішньому стані наукового просвітництва вона може, в найкращому разі, сподіватися на знищення безлічі помилок і встановлення лише небагатьох істин. Друга потребує менших знань і, можливо, супроводжується меншими труднощами, але, маючи у своєму розпорядженні достатньо пов’язані факти й займаючись лише їхніми наслідками, вона допускає пряміші застосування та побудову завершеної системи. Щоб дати повноцінний аналіз пристрастей і почуттів, такого, якого ще не було запропоновано навіть Адамом Смітом, Дестют де Трасі хоче пояснити, як формується перше бажання. Кондильяк показав, що потреба є принципом усіх операцій думки, але він не пояснив виразно, чим є сама потреба. Він довів, що бажання народжується з потреби, але помилився, зробивши потребу формою знання, тоді як наші перші потреби, з яких походять усі інші й які випливають із самої організації, — це прості сприйняття, чисті почуття, безпосередні продукти однієї лише здатності відчувати, а отже, вони передують будь-якій операції судження, будь-якому сприйняттю зв’язку — тобто будь-якому знанню. Потреба є сама по собі відчуттям — будь-яким задоволенням або будь-яким болем, який ми сприймаємо. Бажання ж — це потреба, супроводжувана сприйняттям зв’язку, знанням. Це, в живій істоті, бажання волі, яку ми хочемо зробити своєю, як просимо в квітки її аромат, а в плоду — його смак. Добра воля — це та, що поєднується з нашою; зла — та, що опирається. Якщо ми бажаємо влади, багатства, почестей та іншого, то це тому, що думаємо, як за допомогою цих речей зможемо схилити до себе чужі волі. Саме це бажання створює принадність дружби й справжнього кохання, породжує в нас потребу в повазі з боку інших і дає початок моральній чутливості, людинолюбству.
Чи є чутливість активною, чи пасивною? — це питання слів. Якщо під дією розуміти в загальному сенсі будь-який рух істот, доступних нашим чуттям, — тоді ми активні вже в самій операції відчування. Якщо ж бути активним означає діяти вільно, за власною волею, а бути пасивним — означає діяти з необхідності, примусово, — тоді ми пасивні, коли сприймаємо відчуття, не бажаючи його, і активні, коли зазнаємо його лише після того, як викликали його свідомим актом нашої волі. Бути вільним — означає мати змогу діяти відповідно до своєї волі; свобода — це здатність задовольняти свої бажання. Свобода і щастя — дві сторони однієї й тієї самої ідеї: істини моральні, політичні, фізичні та математичні — все це засоби до щастя і свободи, до добробуту й могутності. Наша воля не є вільною в тому сенсі, що наші перші бажання зумовлені, необхідні й неминуче випливають із природи істот та їхніх відношень до нашої організації. Але ми дуже часто маємо змогу з власної волі викликати сприйняття відчуття або спогаду, з яких постають нові звички, що приводять до інших вражень, до нових знаків, які породжують нові поєднання, нові знання, що слугують основою нових бажань. У цьому сенсі воля вільна. Проте жодна з вольових дій, завдяки яким ми викликали ці сприйняття й породили нові бажання, не могла виникнути без причини; отже, найскладніше з наших бажань є таким самим необхідним наслідком, як і найпростіше. Якби ми знали весь ланцюг причин і наслідків, то побачили б, що все існуюче існує з необхідності. Віра у свободу, як і віра у випадок у фізичному світі, походить лише від незнання причин. Втім, це питання суто умоглядне, яке не має жодного впливу на практичні застосування ідеології та ускладнює лише тих, хто неодмінно хоче скласти собі ясне уявлення про першу причину всього сущого і приписати їй наміри, що відповідають дріб’язковим побудовам їхнього слабкого розуму.
Засобами, через які діє наша чуттєвість, є внутрішні й зовнішні органи; спільними ж засобами, за посередництва яких діють пам’ять, судження, воля й мотильність, слугують внутрішні органи. Зв’язок ідей установлюється згідно з відношеннями подібності або відмінності, відповідності або невідповідності, наслідку, залежності, часу й місця. Чуттєвість постачає матеріал; судження визначає спосіб, у який цей матеріал використовується. Істинні знання, засновані на досвіді або факті, становлять собою знання вражень; істини розсудку, що виникають із порівняння відношень між абстрактними ідеями, без залучення нового досвіду, — є лише їхніми наслідками. Тому Кондильяк помилявся, вважаючи міркування окремою здатністю, оскільки міркування — це лише послідовність суджень, а все наше знання зводиться до сприйняття зв’язків, до складання з них ідей істот та ідей, абстрагованих від них, до розпізнавання зв’язків між ідеями, вміщеними у фактичних відношеннях. Наші справжні засоби пізнання — це інтелектуальні здібності; а спостереження й аналіз — лише способи їх застосування. Досконалість науки визначається не числом спостережуваних фактів, а мірою розуміння законів, що ними керують. Якби всі науки досягли, як астрономія, такого рівня, за якого кожна зводиться до одного-єдиного принципу, то вся сукупність людського знання вмістилася б у кількох реченнях. Щоб об’єднати всі галузі знання, досить було б знайти первинне положення, з якого випливали б усі основні положення. Тоді стало б очевидно, що вторинні істини — це не більш як наслідки первинної істини, у якій вони вже імпліцитно містяться і яка є лише частковими розгортаннями цієї істини — на кшталт тих коробочок, у яких усередині виявляється ще одна, у ній — третя, і так далі. Кондильяк, кажучи, що всі істини є однією, лише частково вловив цю прекрасну концепцію, бо він зводив правильні міркування або судження до рівнянь, тоді як первинна й загальна ідея за своїм обсягом набагато ширша за всі ті, що вона в собі містить.
Дестют де Трасі не прагнув у другій частині дати завершений і класичний трактат про умове розуміння (про розум), а лише проспект, зміст ще тільки належного до написання твору. Він стверджував лише те, в чому переконався завдяки глибоким роздумам, ретельним спостереженням і повтореним дослідам. Він мав особисту певність у тому, що не висловив жодного припущення, яке не було б суворо істинним. Отже, можливо надати суспільній науці визнані й систематичні принципи, що дадуть змогу пояснювати й навіть передбачати щастя та нещастя різних суспільств.
У третій частині, вже раніше коротко проаналізованій, Дестют де Трасі зауважує, що чуттєвість і здатність до вдосконалення ми отримуємо від природи, або від нашої організації, але досить важко визначити, до якої міри може розвинутися окремий індивід в ізоляції. Діти, знайдені в лісі, дають лише неповні й неточні спостереження; глухонімі від народження могли б надати надійніші відомості, але дотепер їх недостатньо ретельно вивчено. Проте цілком очевидно, що за допомогою мови дій ми не змогли б формувати абстрактні ідеї. Настільки ясно, що, перш ніж подати ідею, треба спершу її обміркувати, що важко зрозуміти, як деякі освічені люди могли стверджувати, ніби ми не можемо мислити без знаків. Навпаки, очевидно, що ми ніколи не мали б знаків, якби не мали думок, які треба висловити. Але щойно знаки винайдено, часто буває так, що ми сприймаємо знак раніше, ніж саму ідею. І якщо знаки мають переваги, то мають і серйозні вади. Один і той самий знак спершу викликає вельми недосконалу, а то й зовсім хибну ідею; потім — ідею, відмінну від тієї, яку пов’язують із ним інші люди, що користуються цим знаком; і нарешті — ідею, часто дуже далеку від тієї, яку ми самі раніше з ним пов’язували. У цьому ми бачимо і те, в чому полягає виправлення первісних ідей, або ж поступ розуму в молоді; і причини розмаїття та протилежності думок серед людей із багатьох питань; і джерело безперервної мінливості їхніх поглядів упродовж різних періодів життя. Ці вади поступово слабшають у міру вдосконалення знаків, і можна спробувати визначити, яким умовам має відповідати писемна мова, щоб бути досконалою. Великою перешкодою на шляху до цієї прекрасної мрії є неможливість від самого початку знайти обмежену кількість кореневих складів, які дали б змогу за допомогою похідних форм відтворювати, у наочній формі, комбінації нашого розуму під час формування ідей; а потім — неможливість знайти людину, яка, керована лише любов’ю до істини й наділена універсальним знанням, могла б одноосібно й за один прийом створити цілісну мову. Втім, — каже Дестют де Трасі, — досконала мова це, безперечно, химера, як і досконалість у будь-якому іншому різновиді.
Серед переваг знаків він відзначає і разючу легкість, із якою вони дають нам змогу відтворити ті асоціації та комбінації простих ідей, що були здійснені творцем складної ідеї; ту передачу знань, яку вони забезпечують нам про всі факти, спостережені нашими ближніми, відкриваючи нам тим самим доступ до досвіду всіх часів і всіх людей. Крім того, вони пробуджують допитливість; вони породжують у нас моральні потреби, навіюючи, що наші ближні наділені волею, яку нам так важливо — і вигідно — постаратися схилити на свій бік.
А втім, ті ідеї, які ми так швидко формуємо за допомогою знаків, ми маємо без ясної свідомості кожного з їхніх елементів і способу їхнього поєднання. Це дивовижне явище — наслідок дії, яку справляє на нас часте повторення одних і тих самих вражень. Враження, що часто повторюється, породжує в нас схильність, яку ми називаємо звичкою. Однак різні звички мають дуже різну дію; одна й та сама звичка нерідко викликає ефекти, що здаються цілком протилежними. Фізична чутливість і моральна чутливість можуть як притуплюватися, так і загострюватися; рухи, що стали надзвичайно легкими, то цілком підкоряються волі, то стають абсолютно мимовільними. Судження можуть відзначатися винятковою тонкістю — або бути настільки невиразними, що людина навіть не усвідомлює їх. Воля іноді визначається без жодного мотиву, а іноді — всупереч очевидним мотивам. Однак просте повторення чистого відчуття, хоч би як часто воно відбувалося, не залишає в нас жодного нового стану. Часте повторення одних і тих самих рухів робить їх виконання легшим завдяки збільшенню гнучкості органів, не змінюючи й не посилюючи при цьому самого сприйняття цих рухів. Що частіше було повторено спогади, то легше вони повертаються. Із бажаннями справа стоїть так само: і замість того, щоб, слідом за Кондильяком, казати, що пристрасть — це сильне бажання, яке стало звичкою, слід сказати, що пристрасть — це бажання, яке стало сильним і сталим тому, що судження, яке його породило, стало звичним. Коли певне судження повторюється дуже часто, воно саме і всі його аналогічні форми стають для нас надзвичайно легкими, не привертають жодної уваги й ледь відчуваються. Звідси випливає, що в одну неподільну мить ми здійснюємо безліч операцій, про які майже не віддаємо собі звіту і які майже неможливо усвідомити або пояснити. Звичка, що безпосередньо впливає лише на наші судження, — це причина багатьох уявних суперечностей, які ми з подивом спостерігаємо в людині, і всієї тієї трудності, з якою ми намагаємося розпізнати те, що відбувається в ній, і вибудувати науку ідеології.
Отже, Дестют де Трасі пояснив стан ізольованого індивіда і глухонімого від народження, стан людини, що говорить, і градації між дикуном і просвіченою людиною. Він виявив причину всього, чим ми є, джерело труднощів науки та безліч доказів того, що його спосіб розуміння дії нашого розуму є обґрунтованим. Він може застосувати свою ідеологічну теорію до різних галузей моральних наук. І справді, Дестют де Трасі заклав основи своєї системи, звернув увагу мислителів на роль знаків і звички, а тим самим підготував праці Дежерандо і Прево, Ланселена і Бірана.
— III —
Д. де Трасі в Раду громадського просвітництва, циркуляри викладачам; Доповідь про стан народної освіти; універсальна мова; відчуття опору; існування; зауваги з питань просвітництва населення; Д. де Трасі і Лагарп
Невдовзі по тому Дестют де Трасі дістав змогу застосувати свої ідеї до науки виховання. У лютому 1799 року його було призначено до Ради народного просвітництва, а також доручено йому прискорити розгляд зошитів із загальної граматики та законодавства. Він уклав шість циркулярів, затверджених міністром. Перший містив серію запитань; другий, адресований викладачам законодавства, визначав характер і обсяг викладання, яке їм доручено; місце, яке цей предмет має посідати в системі освіти загалом, зв’язок з іншими дисциплінами, час, який йому можна присвятити, і порядок викладу, якого слід дотримуватися. Курс має дати молодим людям здорові засади приватної й суспільної моралі, щоб зробити їх доброчесними громадянами, просвіченими щодо власних інтересів та інтересів своєї країни. Показуючи, яким має бути, він навчить судити про те, що є. Він має йти слідом за тією частиною курсу загальної граматики, яка пояснює виникнення наших ідей і почуттів, і передувати курсові історії — бо необхідно мати тверді засади, щоб читати історію без шкоди для себе. Третій циркуляр закликає викладачів стародавніх мов надсилати свої курси й нагадує їм, що молодь не може засвоїти засади мови, не маючи принаймні ґрунтовних понять загальної граматики, і не здатна зрозуміти правила мови, не знаючи, що відбувається в їхньому власному розумі, коли вони мислять і намагаються висловити свої думки. Отже, елементарний трактат з ідеології та загальної граматики слугуватиме підготовкою до курсу латинської або грецької мови. При цьому як настанову буде використано Кондильяка, Дюмарсе або якогось іншого визначного метафізика.
Того самого дня Дестют де Трасі надіслав ще два циркуляри. Перший вимагав від викладачів загальної граматики надіслати свої зошити. Курс включатиме ідеологію, загальну граматику, французьку граматику та логіку. Будучи доповненням і вінцем курсу давніх мов, він стане вступом до курсів красного письменства, історії та законодавства. Викладач завжди рухатиметься від відомого до невідомого, використовуючи знання, здобуті учнями під час вивчення давніх мов, щоб дати їм глибші уроки з ідеології та загальної граматики, застосовуючи ці знання до французької граматики, яка становить перший крок у вивченні красного письменства. Нарешті, на цій підставі він виведе правила мистецтва міркувати. Другий циркуляр, спрямований викладачам історії, містив аналогічний заклик. Курс історії мав дати загальне уявлення про події, що послідовно відбувалися в народів, які заслуговували на увагу істориків; навчити спостерігати рух людського духу в різні епохи й у різних країнах, виявляти причини його поступу, помилок, тимчасових відступів у науках і мистецтвах, показати соціальну організацію та стійкий зв’язок між щастям людей і числом, а головне — точністю їхніх ідей. Курс підготує тих, хто забажає, до поглиблених досліджень і запропонує зведену картину всесвітньої історії з указанням джерел, у яких можна почерпнути глибші знання про кожну з її частин, а також корисні поради щодо того, як користуватися авторами і як їх оцінювати. Історія, якщо йдеться про метафізику, мораль, соціальне мистецтво та політичну економію, може радше закріплювати старі забобони, ніж відкривати справжні принципи; тому вона має йти після курсів загальної граматики та законодавства. Яку б користь не приносило вивчення історії Греції та Риму, не можна нехтувати й історією східних народів, у яких було виявлено витоки більшості істин і помилок, що дійшли до нас через греків і римлян.
Дестют де Трасі анонсував на майбутнє докладніші інструкції та відмежувався від наміру відновлювати практику диктантів, які в старих школах забирали надто багато часу. Водночас він висловлював надію, що деякі з запитуваних зошитів перетворяться на чудові елементарні посібники.
Після 18 брюмера, здійсненого за підтримки його друзів і зі схвалення Інституту, Дестют де Трасі був призначений сенатором. Однак Конституція VIII року його не задовольнила. Проте він продовжував розпочату справу: 16 плювіоза (лютий 1800 року) він подав Раді важливу доповідь, у якій виклав точний стан народної освіти та запропонував можливі шляхи її поліпшення. Він указував, що викладачі, як правило, використовують для викладання давніх мов — методи Гайля і Геруля; для природничої історії — праці Бюффона, Жюсьє, Добантона, Ласепеда, Кюв’є; для математики — Безу, Боссю, Лежандра, Кузена; для фізики й хімії — Фуркруа, Бріссона, Гюйтона, Гаюї; для загальної граматики — Кондильяка, Дюмарсе, Дюклоса, Кур де Жеблена, Локка і Гарріса; для красного письменства — Баттю, Блера, Кондильяка; для історії — Роллена, Мілло, Вольтера; для законодавства — Монтеск’є, Гоббса, Філанджері, Беккаріа та ін. Він зазначав, що кілька зошитів із загальної граматики та законодавства було визнано гідними особливої уваги, і Рада передала їхні плани та ідеї іншим викладачам. Відзначаючи позитивний вплив Політехнічної школи на викладання математики, він стверджував, що за цим прикладом можна судити про ту користь, яку принесли б аналогічні заклади в галузі словесності та моральних наук. Курс загальної граматики, за його словами, — один із тих, де Рада відзначила найбільшу кількість викладачів, що вирізняються своєю просвіченістю та завзяттям. Стан народної освіти вселяє обґрунтовані надії, і будь-яке потрясіння, а навіть просто перенесення центральних шкіл було б суспільним лихом. Проте можна було б скасувати поділ курсів на три секції, створити другу кафедру давніх мов, допускати учнів без обмеження за віком, ухвалити навчальний план «відповідний істинному шляху людського розуму і сприятливий для розвитку розуму», у якому моральні та політичні науки, такі необхідні громадянинові, посіли б належне місце. Ніхто не мав би отримувати високі посади в Республіці, не пройшовши поглибленого навчання в Парижі, у Вищій школі, яка стосовно цих наук стала б тим самим, чим є Політехнічна школа для математичних і фізичних наук. Таку школу можна було б легко організувати, внісши лише незначні зміни до Колеж де Франс і додавши кілька кафедр. Але оскільки вивчення моральних і політичних наук украй занедбане, будучи відкинуте забобонами, слід оголосити, що через кілька років нікого не буде допущено до спеціальних шкіл, якщо він не пройде курс законодавства в центральній школі.
Цю визначну доповідь, схвалену Радою, було надіслано міністрові, який лише обмежився підтвердженням її отримання. Бонапарт уже готувався до скасування другої (ідеологічної) секції Інституту — і не мав ані найменшого бажання створювати нове вогнище «ідеологічного бродіння». Доведеться чекати аж до наших днів, щоб стало можливим — хай і в теорії, якщо не на практиці — визнання того, що управління великою державою потребує попередніх наукових знань так само, як будівництво мосту чи керівництво фабрикою.
Три місяці по тому Дестют де Трасі зачитував в Інституті кілька міркувань про проєкти пасиграфії. «Хотілося б, — казав він, — мати універсальну мову й універсальне письмо. Але мова, в найширшому значенні, — це система знаків, що виражають наші ідеї; у вузькому значенні — це система знаків, які виходять від голосового органа й діють на орган слуху. Письмо ж — це не зібрання знаків, а сукупність знаків-знаків, які перетворюють на зорові знаки, і до того ж без зміни, голосові знаки усної мови». Створюючи пасиграфію, прагнуть не так до створення універсального письма (адже наш алфавіт з однаковим успіхом передає всі мови Європи), як до створення універсальної мови. Але важко сподіватися, що нова мова може стати універсальною. Навіть якщо первісні корені всіх мов — це звуки й артикуляції, продиктовані природою за певних обставин, — усе інше є справою умовності. Мова може стати універсальною, як і національною, лише внаслідок добровільної домовленості. Але сподіватися на таку добровільну готовність прийняти нову, штучно створену й заздалегідь спроєктовану мову — абсурдно, з огляду на те, що навіть учені, які мали готову й майже універсальну латинську мову, допустили її майже цілковите зникнення. Крім того, проєкти пасиграфії й не передбачають створення усної мови: це мови візуальні, писемні. Однак якби й створювати нову мову, яка могла б стати універсальною, вона мала б бути усною, бо тільки тоді вона була б: кориснішою, легшою для запису, придатнішою для вираження й передавання ідей, придатнішою для міркування, доступнішою для вивчення й запам’ятовування. До того ж вона не була б і важчою у створенні, оскільки звукові знаки пропонують зручніші й виразніші комбінації, ніж знаки візуальні. Але для цього потрібно було б чітко й повністю продумати методичну та філософську класифікацію всієї сукупності незліченних ідей, що наповнюють наш розум, точно розрізнити всі ряди їхніх похідних, модифікацій і поєднань — а це завдання нездоланне. І навіть якби його було подолано, нова мова лише посилила б плутанину, оскільки вона ніколи не стала б універсальною. Проєкт пасиграфії хибний уже за самим своїм задумом і не дасть жодного корисного результату. Усе, що можна було б зробити, — це взяти вже відому мову, в якій ніхто не був би зацікавлений зберігати її нерегулярності, — наприклад, латинську або грецьку, — і широко її використовувати, не вагаючись виправляти. Така мова стала б кращою за наші сучасні. Але й вона не була б ані цілком філософською (бо для цього необхідно, щоб усі наші науки, особливо ідеологія, були завершені), ані цілком універсальною, оскільки її довелося б безперервно змінювати. Краще вдосконалювати наші власні мови: та мова, в якій охочіше дослухатимуться до голосу розуму, яка буде найзлагодженішою, найкраще вимовною й записуваною, в якій науки й мистецтва досягнуть найбільшого поступу, — ось та мова, що найбільше наблизиться до універсальності.
Розглянувши питання, до якого він уже звертався в останній частині свого великого Мемуара, Дестют де Трасі повертався до проблеми, з якої все починалося. За допомогою нових доказів він показував, що саме відчуттю опору ми завдячуємо знанням про тіла, і що до набуття цього знання дія нашого судження неможлива, оскільки ми не в змозі розрізняти між собою одночасні сприйняття. В останньому виданні Творів Кондильяка, поруч із Мовою обчислень — дорогоцінною пам’яткою рідкісного таланту автора і взірцем для тих, хто хоче застосовувати ті самі методи до інших предметів, — він особливо відзначав зміни, внесені до Трактату про відчуття, усі інші твори Кондильяка, які здавалися йому лише застосуваннями або резюме цього основного праці. Нагадуючи, що історія думок Кондильяка — це, так би мовити, історія науки від 1746 до 1780 року, він викладав погляди Кондильяка на походження ідей у 1746, 1754 і 1780 роках. У 1746 році Кондильяк помилково твердить, всупереч Локкові й Вольтерові, що око судить, тобто природно розпізнає фігури, величини, положення й відстані. У 1754 році, в Трактаті про відчуття, він вважає, що саме через дотик, поєднаний із рухом, ми вчимося приписувати наші сприйняття чомусь зовнішньому щодо нас. У своїх останніх міркуваннях він ще ближче підходить до думки Дестюта де Трасі. Він міг би сказати, як його наступник: «Ми дізнаємося, що існує тіло, тому що воно перешкоджає нашим рухам і дає нам відчуття опору. А тому ми не можемо ні пізнати, ні навіть уявити нічого, крім того, що має опір і протяжність». Якщо він і не дійшов до цього, то тому, що випускає з уваги власне твердження: коли ми рухаємося, ми відчуваємо це. Крім того, Дестют де Трасі, який анонсує роз’яснення щодо властивостей тіл, щоб поєднати ще надто розділені метафізику й фізику, зазначає у варіантах і в «Мові обчислень» кілька нових ідей, точнісінько таких, які він сам виклав у своєму Мемуарі. Він погоджується з Кондильяком у трьох засадничих положеннях: 1° Усі наші ідеї походять з відчуттів; 2° Просте й чисте відчуття — це лише модифікація нашої істоти, що не містить ані сприйняття відношень, ані судження; 3° Лише відчуття опору дає нам змогу віднести сприйняття до чогось поза нами. Послідовніше виходячи з цих принципів, Дестют де Трасі відходить від свого попередника. Вважаючи відчуття опору складеним — таким, що складається з відчуття руху й відчуття твердості, — він не вірить, що статуя, позбавлена руху й не наділена знанням тіл, може розрізняти, порівнювати, сприймати відношення між теперішнім запахом гвоздики та запахом троянди, про який вона пам’ятає. Отже, перша частина «Трактату про відчуття» руйнується. Більше не може бути й мови про те, щоб шукати знання, бажання чи звички в людини, яка мала б одне, два або навіть п’ять чуттів, але не зазнала б відчуття опору, бо до нього вона не здатна винести жодного судження.
У своїх попередніх працях Дестют де Трасі не займався доведенням того, що тіла існують і що ми їх пізнаємо, оскільки вважав це завдання зайвим. Однак йому заперечували, що відчуття опору саме по собі, не більше ніж інші відчуття, не дає певності в тому, що воно походить ззовні. Він уважив за свій обов’язок узятися за це питання. У липні він зачитав в Інституті дисертацію про існування та гіпотези Берклі й Мальбранша. Мальбранш, віддавшись роздумам про Бога і про душу, дійшов до прийняття платонічних мрій про умопосяжний світ. Але його поглядів усе ж не слід відкидати: у них є те, що заслуговує на увагу. Берклі написав Нову теорію зору — по-справжньому чудовий твір, сповнений ідей, що вирізняються точністю, проникливістю та глибиною, які захоплюють. Він слушно твердив, що не існує якогось сущого, яке можна було б назвати «матерією», оскільки існують лише окремі тіла; що тіла нам відомі тільки через відчуття, які вони в нас спричиняють, і що для нас реально існує лише те, що сприймається — відчуття та ідеї; але він цілком довільно заявив, ніби причини цих відчуттів неодмінно мають існувати в мисленні якогось духу і не можуть мати жодного іншого способу буття. Він допустив постійну двозначність, безперервну плутанину між враженням, яке отримує чуттєва істота, і якістю, притаманною або здатною бути притаманною іншій істоті, — і яка спричиняє це відчуття. Проблема існування власного тіла особливо виразно показує межу між старою метафізикою та ідеологією. У першій ця проблема є одним із останніх і похідних наслідків нібито попереднього знання; в ідеології ж — вона передує всьому іншому і навіть стоїть поза межами того, що ми взагалі збираємося вивчати. Коли істота, наділена чутливістю, зазнає якоїсь модифікації, вона відчуває, що існує: «Я мислю — отже, існую» — цей вислів дуже глибокий і справедливий. Відчувати — означає існувати; адже це означає бути чутливою істотою, а бути чутливою — означає бути. Але й бути сприйманою — теж означає існувати, бо це також спосіб буття. Коли я відчуваю смак, запах, звук, тоді я дізнаюся лише про власне існування. Я відчуваю рухи і відчуваю, що сам їх здійснюю; я переживаю особливий спосіб буття, який ми називаємо волею, і який є частиною мого «я»; але ці рухи припиняються, попри те, що воля зберігається, — отже, я доходжу висновку, що вони припиняються через щось, що не є мною. Це «щось» існує і не є «я»: камінь, який я кладу в руку, заважає мені стиснути її так, як я робив це раніше, — коли хотів; отже, безперечно, він не є мною. Моє власне тіло — це тіло, що належить мені, бо моє «я» відчуває все, що з ним відбувається, а моя воля змушує його рухатися. Опиратися — означає існувати; істота, що має цю якість, справді є істотою, і істотою, відмінною від мене. Вона опирається мені безперервно — ось вам її протяжність; у певному напрямі — ось її фігура і форма; вона опирається рухові або піддається йому з більшою чи меншою силою — ось її м’якість або твердість, в’язкість або подільність, твердість або текучість; вона захоплюється моїм рухом — ось її рухливість. Усі наші відчуття завжди є результатом зіткнення з якоюсь істотою, більшою чи меншою мірою здатною до опору, — тобто з якимось тілом, і з нашими органами, які теж є істотами, здатними до опору, — тобто теж тілами.
У жовтні 1800 року республіканська змова Арени й Чераккі, в якій поліція зіграла надто активну роль, а згодом — пекельна машина (24 грудня), справа рук роялістів, але приписана якобінцям і така, що потягла за собою депортацію ста тридцяти республіканців, відштовхнули Бонапарта від республіканців, майже всі з яких спочатку з схваленням сприйняли 18 брюмера. Раду народної просвіти, що складалася з ідеологів, було ліквідовано. Дестют де Трасі продовжив свою перервану працю іншим способом. Вважаючи, як він уже не раз писав раніше, що законодавці року IV під назвою загальної граматики заснували курс, який охоплює ідеологію, граматику й логіку та покликаний через філософію мови слугувати вступом до курсу приватної й суспільної моралі, він вирішив надати послугу професорам, запропонувавши їм як текст для тлумачення, як план і основну заготовку — «Елементи ідеології» для центральних шкіл. Але саме в цей момент належало ухвалити рішення щодо форми навчальних закладів. Тоді він опублікував Спостереження про сучасну систему народної просвіти, у яких намагався — узгоджуючи, розвиваючи й доповнюючи вже раніше висловлені ідеї, довести, що ця система чудова, її основи не викликають жодних зауваг, що вона вже дала безліч добрих результатів і жодного поганого, і що, аби витягти з неї всі плоди, на які вона має право розраховувати, треба лише правильно зрозуміти її дух і поступово привести в дію всі її елементи, зв’язавши їх між собою. Розрізняючи людей робітничого класу, яким із раннього віку потрібна дитяча праця, і людей ученого стану, що мають більше часу для занять, він показував, що для перших потрібні численні школи й завершений у своєму роді курс навчання, а для других — центральні та спеціальні школи. Освіта ученого стану, про яку слід дбати насамперед, має завершуватися до двадцяти років. Перші вісім років віддано домашньому вихованню, чотири — спеціальним школам; лишається ще вісім — для центральних шкіл, де й мають бути здобуті всі загальні знання, необхідні для вихованої людини. Навчання має охоплювати мови й словесність, фізико-математичні науки, моральні та політичні науки. Центральні школи таким чином нададуть усі ресурси для тих, хто готується вступати до різних спеціальних шкіл. У кожній професії, утім, необхідні всі три роди знань: не можна бути ні літератором, ні ерудитом, не маючи хоча б елементарних знань із фізики та математики; неможливо займатися останніми, не знаючи хоча б однієї мови, крім рідної; моральні та політичні науки тим більше потребують цих допоміжних засобів, а кожна людина зобов’язана, як індивід, знати свої інтелектуальні здібності, а як член суспільства — принципи приватної й суспільної моралі. Саме тому закон передбачає, що в кожній школі має бути професор давніх мов і професор словесності, професор природничої історії, професор фізики й професор математики, професор загальної граматики, професор моралі й законодавства, професор історії. Усі ці дисципліни вивчаються паралельно й на всіх етапах займають то більше, то менше часу — але так, щоб ніколи не випадати з поля зору й взаємно підсилювати одна одну. Деякі частини викладатимуться повторно, і на кожному етапі розглядатимуться під новим кутом. План навчання, запропонований Дестютом де Трасі, відповідає всім цим умовам. Перший рік: елементарні відомості з латинської та французької мов, арифметика, за потреби — уроки письма. Другий рік: триває початкове навчання латинської та французької мов; даються елементарні відомості з фізичної, історичної та політичної географії, з природничої історії; із третього року: починаються раціональніші, а тому й складніші заняття — курси латинської та грецької мов, математики, загальної граматики. Четвертий рік (від 12 до 14 років), можливо найважливіший: тривають ті самі дисципліни. П’ятий рік: курси латинської та грецької мов, природничої історії, хімії та фізики, моралі й законодавства. Шостий рік: продовження курсу моралі, тепер уже суспільної моралі; роз’яснення походження влад, джерел багатства — тобто соціальної організації та політичної економії. Сьомий рік: курси словесності, прикладної математики, історії. Восьмий рік: повторення всього, що було пройдено в галузі мов, словесності та ідеології; застосування математичних теорій до основних розділів фізики; привчання до здорового судження про людей і речі; готовність жити як розумна людина й продовжити один із трьох напрямів навчання у спеціальних школах.
Дехто не бажає, щоб викладали історію; але її не можна замінити жодною книжкою, бо не існує жодної, яка не стверджувала б якусь помилку — моральну, політичну, фізичну або математичну. Усі щось знають про історію, добре чи погано. А спосіб, у який людина звикає сприймати людські події, визначає більшу частину її поглядів, є джерелом її почуттів, її пристрастей і прихованим принципом її поведінки. Тож не залишаймо це на волю випадку; послуймося порадою доброго й мудрого Роллена, який, шкодуючи про те, що історію не викладають, відводив їй значне місце. Але, заперечують, розумна мораль і особливо ідеологія — це знання, недоступні вікові, в якому діти мають ними займатися. Безперечно, не слід включати до курсу загальної граматики (на третьому й четвертому році навчання) те, що має входити до курсу словесності (на восьмому році); але треба з ранніх літ привчати дітей добре міркувати, добре мислити, а отже — аналізувати свої думки. І ця праця цілком посильна для умів, зайнятих вивченням мов. Інструкції, адресовані професорам, могли б роз’яснити їм, у якому сенсі слід викладати кожен курс, якими є зв’язки між ними і який метод викладання від них очікується. Товариство освічених людей, аналогічне Раді народної просвіти, заснованій Франсуа (де Нешато), могло б: складати такі інструкції, запрошувати професорів укладати свої курси, зошити не для того, щоб учні вчили їх напам’ять або щоб їм їх диктували, а щоб їх надсилали до цього товариства, де їх би розглядали, пропонувати опублікувати найкращі й нагороджувати їхніх авторів. Пансіон, яким керувала б приватна особа, наділена гідними якостями, і який приймав би двадцять стипендіатів, забезпечив би успіх і оживив би центральну школу.
Спеціальні школи вже навчають, подібно до Політехнічної школи, фізико-математичних наук; як медичні школи — фізичних наук; як Музей природничої історії — природничих і фізичних наук. Слід було б створити спеціальні школи для моральних і політичних наук, а також для словесності й мов. Першу можна було б розмістити в Колеж де Франс, а другу — в Національній бібліотеці.
Що стосується юридичних шкіл, їх слід було б заснувати кілька і доповнити кафедрами, які зробили б із них також спеціальні школи з моральних і політичних наук. Держава ніколи не створить пансіонів при спеціальних школах; але Пританей може приймати учнів із різних спеціальних шкіл Парижа — тих, хто виявив успіхи в усіх центральних школах: він стане французьким Пританейом, великим пансіоном Республіки та взірцем для всіх приватних пансіонів.
Для робітничого класу соціальні інституції завжди будуть найважливішою частиною освіти, яка, якщо освіта вченого класу буде добре організована, буде забезпечена на три чверті. Щоб не залишити народ у владі згубних омани, йому потрібно викладати істини, що стосуються тих трьох розділів, які ми відзначили в навчанні вищого класу. Освіта має відрізнятися лише ступенем глибини, а не природою змісту: вона має полягати не в міркуваннях чи тонких аналізах, а в здорових висновках; отже, необхідно ретельно перевіряти як учителів, так і книжки. Коли міністр буде впевнений у компетентності журі з народної освіти, він доручить йому приймати і навіть заохочувати прохання від комун, які бажають відкрити початкові школи й, висуваючи гідного кандидата для керівництва, готові взяти на себе половину або три чверті витрат: «Жодне навчання не є корисним там, де його не хочуть, і найкращий доказ щирого бажання вчитися — це згода оплатити частину його вартості». Багато комун будуть позбавлені початкових шкіл, і ті, що буде створено спочатку, не будуть взірцевими. Але в них навчаться читати, писати, отримають деякі корисні відомості, там не викладатимуть нічого шкідливого; буде зроблено багато добра і не завдано зла. Коли освіта вченого класу буде завершена й удосконалена, з неї можна буде взяти те, що слід передати в навчання робітничого класу; тоді буде легко поширити серед широких верств громадян досить чисте й широке світло знань.
Ми докладно зупинилися на цьому Мемуарі, бо він показує, у якому сенсі розуміли закон Брюмера як його творці, так і його виконавці; бо він, як і Мемуар про засоби заснованого виховання народної моралі, розкриває винятково практичний склад розуму і знову доводить, що «ідеолог» не означає «утопіст», надаючи безліч вказівок, які й сьогодні можна було б із користю застосувати. Початкова освіта стала справді плідною лише тоді, коли викладачі вищої або середньої школи зуміли викласти науку простими й зрозумілими словами, доступними для початкових учителів та їхніх учнів. Фінансове становище держави, можливо, було б стійкішим, без шкоди для якості освіти, якби пам’ятали, що найкращий доказ щирого прагнення до знань — це готовність оплатити частину пов’язаних із ними витрат.
«Декада» відгукнулася про цей твір і нагадала про плани Талейрана й Кондорсе, «шедевр глибокої й ясної філософії». Прочитавши Дестюта де Трасі, говорилося в ній, можна було відчути сумніви щодо долі, призначеної центральним школам; але залишалося переконання, що для Республіки їхня втрата буде небезпечною, а для Франції — нещастям. Далі Декада порівнювала цю працю, сповнену такого філософського духу й такого ясного стилю, з Промовою про стан літератури Лагарпа, де, за її словами, виявляється «мистецтво завжди мати напоготові фрази — без жодної думки й без найменших знань, із патетикою настільки безглуздою, що вона не годиться навіть для школярів і регентів». Успіх — чи то тих, хто роздуває порожні фрази, як Лагарп, чи то тих, хто аналізує ідеї, як Дестют де Трасі, — залежить, за її словами, від результату боротьби між противниками й захисниками Революції. Вона не сумнівалася, що філософія і свобода здобудуть перемогу, і що брошура Дестюта де Трасі забезпечить йому місце серед імен, ушанованих як захисники розуму і свободи. За кілька днів потому Дестют де Трасі писав професорові центральної школи в Уазі, що головне — чітко усвідомлювати: кожна людина, яка розвиває свій розум, потребує трьох взаємодоповнювальних видів знання, і що представники заможного класу мають знайти їх поєднаними в центральних школах. Ідеологи плекали надію на майбутнє, яку акти консульського й імперського правління, на жаль, не мали виправдати. Але якби вони повернулися сьогодні, — вони могли б без зусиль показати, що їхні нащадки користуються тим, чого їм самим не було дано утвердити.
На той момент Дестют де Трасі вже цілковито опанував свою доктрину й виразно бачив усі її практичні наслідки. Він виклав її в одному творі, а інші наслідки окреслив у своїх Мемуарах, які мали величезний резонанс, у своїх циркулярах, у Доповіді та Зауваженнях, що розкривають людину, здатну з умінням керувати народною освітою. Йому залишалося лише надати своїй теорії остаточної форми, виклавши її в окремих трактатах.
Продовження: Розділ VI. Дестют де Трасі, ідеолог, граматик і логік, економіст і мораліст