Автор: А.А. Кротов (джерело).
Рік випуску: 2020
У статті аналізується філософська система, у межах якої вперше було вжито термін «ідеологія». Розкривається спрямованість філософського проєкту Дестюта де Трасі, його прагнення надати економіці, моралі, політиці гносеологічного обґрунтування, його тлумачення науки про формування ідей як «першої філософії». Система де Трасі являє собою переосмислення теоретичних настанов Просвітництва в умовах революції, консульства та імперії. Подібно до своїх великих попередників, він поділяв теорію прогресу, антиклерикалізм, ненависть до деспотизму й забобонів. Але він відмовляється вбачати в ученні про суспільний договір основу майбутнього політичного життя. Революційний терор спонукає його віддати забуттю впливову ідею XVIII століття. Водночас із революцією для нього була пов’язана ідея представницького правління, заснованого на конституції. Політичний лібералізм де Трасі пов’язаний із розробкою цієї ідеї, з його прагненням надати їй завершеної, послідовної форми.
Школа «ідеологів» залишила помітний слід в історії європейської філософії Нового часу. На межі XVIII і XIX ст. вона визначала загальний характер філософських досліджень, що проводилися у Франції під егідою національного Інституту. «Ідеологи» активно брали участь і в політичному житті. Серед них ми зустрічаємо депутатів Генеральних штатів, членів Конвенту, наполеонівського сенату й трибунату. Представників школи об’єднувала методологія сенсуалізму. Головним філософським авторитетом для них був Кондильяк, систему якого вони прагнули розвинути, доповнити, а за низкою позицій і виправити. Школа «ідеологів» виявилася останнім етапом у розвитку філософії французького Просвітництва. Одним із лідерів школи, що помітно вплинув на інтелектуальну атмосферу своєї епохи, виступив Антуан Луї Клод Дестют де Трасі (1754-1836). Він походив із дворянської родини, що мала шотландське коріння. Його початковою освітою керували домашні наставники, у 1771 р. він вступив до артилерійської школи Страсбурга, згодом навчався в місцевому університеті. Революцію він зустрів у чині полковника. Обраний депутатом від дворянства, він брав участь у роботі Генеральних штатів. Де Трасі був на боці тих, хто жадав змін, але не підтримував радикальних заходів. Найближчими йому були конституціоналісти. Він вітав Декларацію прав людини і громадянина, скасування станових привілеїв, передання церковного майна державі. У квітні 1790 р. він вступає до «Товариства 1789 року» разом із Мірабо, Байї, Талейраном, Лафайєтом, Сійєсом. Від цього часу для нього характерна незгода з лінією, яку проводив Якобінський клуб. У лютому 1792 р. він командує кавалерійським підрозділом, що входить до складу Північної армії під проводом Лафайєта, бере участь у перших боях війни, що почалася. Після провалу спроби Лафайєта домогтися від Законодавчих зборів ухвалення заходів проти якобінців і «відновлення» влади короля відповідно до конституції де Трасі виходить у відставку. Він не схвалював політичної системи, що склалася в країні, а емігрувати, як це зробив Лафайєт, не побажав. У листопаді 1793 р. його було заарештовано й ув’язнено; уникнути страти йому вдалося завдяки перевороту термідоріанців. Після створення національного Інституту він входить до його складу по класу моральних і політичних наук. У 1798 р. генерал Каффареллі від імені Бонапарта пропонував де Трасі повернутися на військову службу й узяти участь в Єгипетському поході. Взявши два дні на роздуми, той відмовився, ухваливши рішення зосередитися на своїх наукових пошуках. Установлення режиму консульства де Трасі, подібно до інших «ідеологів», спочатку сприйняв із ентузіазмом. Поряд із Вольнеєм і Кабанісом він стає сенатором. Але невдовзі серед «ідеологів» виникає невдоволення політикою «Кромвеля», вони втрачають його прихильність. У 1803 р. було скасовано клас моральних і політичних наук національного Інституту, членами якого були провідні представники школи «ідеологів». У 1808 р. де Трасі входить до складу Французької академії. У квітні 1814 р. він голосував у сенаті за усунення Наполеона від влади. У період Реставрації він стає пером Франції, але не вважає новий режим, як і попередній, цілком відповідним людській природі та розуму. Головний його філософський твір — «Елементи ідеології» (т. 1-4, 1801-1815).
Революцію де Трасі вважав закономірною подією. Показовим у цьому відношенні є його виступ у Установчих зборах 3 квітня 1790 р., під час якого він відповів на знамениту промову Едмунда Берка, виголошену в палаті громад. Берк, який виступав як прихильник реформ, характеризував революцію як зло, що обернуло Францію на руїни й загрожує Європі анархією та атеїзмом. Де Трасі відразу ж оголошує промову Берка наслідком глибокого невігластва щодо принципів дії французьких Національних зборів. Дає зрозуміти, що було використано недостовірні джерела інформації. «Але наша найбільша помилка, в очах нашого палкого хулителя, полягає в тому, що ми не обмежили своїх зусиль ухваленням конституції за точним зразком англійської. Я шаную в цьому громадянинові палку любов до конституції своєї країни; але я хотів би, щоб відомий політик не любив її сліпою пристрастю, яка заважала б йому бачити її вади» [A.L.C. Destutt de Tracy, 2011-2018, t. I, р. 56]. Французький мислитель визнавав наявність в англійській конституції положень, гідних захоплення, зокрема відзначав принцип свободи слова. Бракує ж англійській системі правління, на його думку, любові до рівності, справедливості, і в цьому відношенні Франція могла б послужити прикладом. Критика Берка, наполягав де Трасі, ґрунтується на двох хибних уявленнях: 1) припущенні, ніби існувала можливість обмежитися реформуванням правління, що пригнічувало й розбещувало громадян; 2) уявленні про те, що марно сформований порядок, який спирався на згубний принцип поділу й підпорядкування, було замінено «любов’ю до рівності та єдності». На його погляд, неправомірно шукають атеїзм там, де присутня доброчесність.
З немалою іронією він додавав, що якщо комусь Декларація прав людини і громадянина здається «галіматнею», то слід згадати, що поширення подібних ідей в Америці дало змогу колоністам перемогти британську армію. Майбутнє, вважав де Трасі, обіцяє Франції щастя і свободу. Справжній патріотизм, підсумовував він, має полягати не в ненависті до сусідів, а в умінні викликати їхню повагу та прихильність до свого народу. Виступ де Трасі було надруковано окремою брошурою в Парижі, і доволі швидко він вийшов і в Лондоні, в перекладі англійською мовою. Звісно, період терору вніс корективи в його уявлення про революцію, але й надалі він продовжував наполягати на важливості багатьох її здобутків, а представницьке правління вважати найкращою формою суспільного устрою.
Перший, дуже неповний начерк своєї філософської системи він подав у вченій записці для Національного інституту, присвяченій аналізові здатності мислення (1798). У цьому творі він висловлював переконання, що справжнє призначення всіх наукових досліджень — користь і процвітання суспільства. Тому кожна теоретична дисципліна має мати своє практичне застосування. До числа невідкладних завдань, що стояли перед членами Національного інституту, він зараховував створення теорії моральних і політичних наук. Для нього очевидно, що ці науки доти перебували в стані «згубної недостовірності», бо сама їхня основа не була надійно розроблена. Власне, висунутий ним проєкт науки про аналіз мислення і мав стати їхнім шуканим теоретичним фундаментом. Фактично гносеологічна проблематика висувається у філософії на перший план, набуває стрижневого характеру. Наука про способи формування ідей — перша з усіх у «генеалогічному» плані, всі інші випливають із неї. Причина цього в тому, що будь-який об’єкт постає перед людським мисленням через свою ідею. Тому для будь-якого роду наукових пошуків істотним є розв’язання питань про те, якими є межі людського пізнання, у чому воно полягає, яким методом належить користуватися в пошуках істини. Шукана наука, згідно з де Трасі, зовсім нова і тому в минулому не дістала належної назви. Колись її проблематику відносили до сфери метафізики. Але метафізика — туманна дисципліна, що претендує на розкриття природи буття, вона заявляє про свої можливості піднестися до першопричини всіх речей, переконливо показати їхнє походження. Її наукова побудова неможлива: «…я навіть не знаю, результатом якого аналізу може бути така наука» [ibid., t. II, р. 93]. Метафізика хоче бути вищою за фізику, незалежною від неї, але людина — фізична істота, і наука про способи формування ідей зобов’язана це враховувати. Здавалося б, нову науку можна було б ототожнити з психологією. Але вчення про душу передбачає наявність точного знання про духовну субстанцію, що зовсім не є безсумнівним. Нова наука має займатися явищами та їхніми «практичними наслідками», найкраще їй пасує «назва ідеології, або науки про ідеї» [ibid., p. 94]. Ідеологія — «факел» усіх інших наук, які постають її застосуваннями до різних об’єктів. Вона виключає апеляцію до метафізичної причинності; у ній немає місця нічому сумнівному, недостовірному, невідомому. Не будучи поверховою, вона ґрунтується не на хитких припущеннях, а на фундаментальному, надійно доведеному Локком положенні: всі людські знання походять із відчуттів. Це положення де Трасі називає також первинним фактом, з якого має виходити нова наука. Відчуття визначають саме людське існування. «Мислення, або здатність мислити, — найзначніший і найважливіший феномен нашого буття. Воно полягає в отриманні модифікацій, вражень і в їх усвідомленні; у ньому цілком полягає наше існування: адже що таке існувати, як не відчувати?» [ibid., р. 92]. На думку де Трасі, Кондильяк додав до здобутків Локка чимало точних міркувань про походження ідей, але залишив не проясненим дуже важливий факт: якщо ідеї — це модифікації людського розуму, яким чином ми переконуємося в наявності зовнішніх предметів? Завдання відшукати задовільну відповідь де Трасі бере на себе. Він пов’язує його розв’язання з аналізом відчуття руху, яке наполегливо пропонує розмежовувати з тими сприйняттями, що пов’язані з п’ятьма чуттями. «Отже, здатність спричиняти рух і усвідомлювати його є різновидом шостого чуття, єдиного, що змушує нас відчувати відношення, яке існує між нашим я та зовнішніми об’єктами» [ibid., р. 87].
В «Елементах ідеології» французький мислитель дає розгорнутий і систематичний виклад нової науки. Ідеологія в його розумінні — «перша філософія або, іншими словами, повний трактат про походження всіх наших знань» [ibid., t. V, р. 244]. Ідеологія передбачає послідовний, взаємопов’язаний виклад істин, що містяться в ній, за якого легко побачити їхнє співвідношення одна з одною. У третьому томі своєї головної праці він подав план усієї системи. Вона мала складатися з десяти частин, дев’ять із яких належали до основних, а остання виступала як додаткова. Система мала охопити як аналіз доступних людині засобів пізнання (перші три частини), так і їхні головні практичні застосування (частини з четвертої по дев’яту). Додаток (десяту частину) передбачалося присвятити «хибним наукам», і очолювала їхній список метафізика. Розлогий свій план де Трасі повністю реалізувати не зміг, його головна праця містить виклад перших чотирьох частин і початкові розділи п’ятої. Проте доречно говорити про те, що найважливіше у своєму широкому проєкті автор до читачів донести зумів. Перші три частини були присвячені формуванню ідей («Ідеологія у власному розумінні», 1801), їхньому вираженню («Граматика», 1803), комбінуванню («Логіка», 1805). Три наступні стосувалися застосування засобів пізнання «до волі та її наслідків»; ішлося про економіку, мораль («Трактат про волю та її наслідки», 1815), законодавство. Праця із законодавства до корпусу «Елементів ідеології» не входить, але позицію де Трасі з цього питання легко зрозуміти за його «Коментарем до Духа законів Монтеск’є», який слугує своєрідним продовженням «Елементів». Нарешті, так і не написані частини, що стосувалися застосування пізнавальних засобів людини до зовнішніх об’єктів (фізика, геометрія, числення), навряд чи, на відміну від попередніх розділів, могли б нести оригінальні ідеї. Щодо цих частин де Трасі, вочевидь, обмежився б компіляцією відомих підручників, і їхня відсутність не надто помітно позначається на розумінні його проєкту загалом. По суті, «Елементи ідеології» мали виконати подвійну мету: теоретичну й практичну. Багатотомна праця мала закласти основи нової науки, фундаменту всієї системи людських знань, і водночас відігравати роль підручника для шкіл.
Оголошуючи ідеологію «частиною зоології», де Трасі тим самим підкреслював, що розглядає людину як тварину. Але пізнання цієї тварини, на його думку, неможливе без звернення до аналізу інтелектуальних здібностей, який має привести до «єдиного центру всіх істин». У цьому центрі належить шукати витоки принципів освіти й законодавства. Його теоретичне вираження таке: «мислити, як ви бачите, це завжди відчувати, і ніщо інше, як відчувати» [ibid., t. III, р. 94]. Відчувати — означає існувати; об’єкт, що нічого не відчуває, може бути присутнім у чужому досвіді, але для самого себе він не має буття. Ототожнюючи ідеї зі сприйняттями, автор «Елементів ідеології» наполягав на тому, що їх можна поділити на чотири види. Їм відповідають чотири здібності: чутливість, пам’ять, судження, воля. Ми або сприймаємо відчуття, або відчуваємо спогади, або відчуваємо відношення, або, нарешті, відчуваємо бажання. Перелічені здібності — частини однієї спільної — здатності мислення. Жодних інших вона не містить, і названих чотирьох досить для утворення всіх людських ідей. Інтелектуальні здібності посилюються, якщо їх постійно застосовувати, але слабшають у бездіяльності. Де Трасі заявляв, що має намір не повчати, а допомогти читачеві помітити все те, що відбувається в ньому самому під час мислення. Він стверджував, що «мати ідеї, їх виражати, їх комбінувати — три різні речі, але тісно пов’язані між собою. У найменшій фразі вміщено ці три операції» [ibid., р. 84]. Тому без знання логіки, граматики й уявлень про формування ідей міркування будуть позбавлені належної наукової строгості, підпорядковані випадковості.
Ідеологія, на думку французького мислителя, ґрунтується на фактах; її найабстрактніші твердження — лише висновки з фактів, що спостерігаються. Прогрес людського розуму — завжди поступовий, для нього немає нічого незбагненного, якщо відома вся послідовність істин, що підводить до чогось раніше не дослідженого. «Серія наших суджень — довгий ланцюг, де всі ланки рівні» [ibid., р. 88].
Суспільство, на його погляд, слід розглядати з економічного погляду як «безперервну серію» обміну. У процесі обміну виграють усі сторони, що беруть участь у ньому, а постійне отримання вигод приватними особами корисне для соціуму загалом. Серія обміну сприяє поділу праці, поширенню просвітництва, породжує взаємодію різних сил. В онтологічному сенсі людина ніколи нічого не створює: виробляти означає надавати речі корисності, якої вона раніше не мала. Для людей корисне все, що зменшує їхні страждання й збільшує насолоди. Ідея власності ґрунтується на ідеї особистості; якби ми не усвідомлювали себе чимось окремим, відмінним від решти світу, ми не змогли б нічим володіти. У свою чергу, цілком збагнути ідею особистості можливо лише, звернувшись до волі, або здатності бажати, що спонукає людину надавати перевагу одному об’єктові перед іншим.
Мораль, згідно з де Трасі, охоплює історію людських пристрастей. Свій спосіб розгляду моралі він коротко характеризує так: «…я зовсім не маю наміру давати правила поведінки. Я аж ніяк не прагну проголошувати принципи, встановлювати максими. Я просто хочу створити історію наших прихильностей, почуттів або пристрастей і показати їхні наслідки» [ibid., t. VI, р. 255]. Він наполягав на тому, що вивчення моралі невіддільне від дослідження справжніх інтересів людини. Мораль пов’язана з фізіологією, як, утім, і будь-яка частина філософії. З фізіологічного погляду, на його думку, слід розрізняти внутрішнє і зовнішнє життя. Перше зводиться до функцій збереження, друге — до функцій стосунків. Людські почуття, як і потреби, співвідносяться з обома типами функцій. Так, почуття особистості невіддільне від збереження, а потреба в симпатії — від функції стосунків. В одному випадку людина протиставляє себе іншим, в іншому — зближується з ними. Їй властиві доброзичливість і ненависть, пристрасті двох типів. Любов — най«дорожча» серед пристрастей, і де Трасі зупиняється на ній передусім. Любов він розуміє як потребу у відтворенні, поєднану з прихильністю індивідів, із симпатією. «Не будемо робити з неї ні бога, ні диявола» [ibid., p. 275]. Вона — щось більше, ніж фізична потреба, хоч і включає її. Вона — найбурхливіша з пристрастей, здатна цілком захопити уяву, приводячи в рух усю істоту людини. Суспільство, згідно з де Трасі, становлять сім’ї, а не ізольовані індивіди. Тому шлюб належить найтісніше пов’язувати з любов’ю, але в сучасному йому суспільстві, констатує французький філософ, із шлюбом виявляється поєднано надто багато інтересів, які не мають стосунку до любові. Він говорив про засоби зміцнення подружніх зв’язків, наполягаючи на тому, що позашлюбні стосунки не приносять повного щастя. Де Трасі пропонував три засоби зміцнення шлюбу: ухвалення законодавчих заходів, що, наскільки можливо, зменшують домішку чужих любові мотивів під час укладення шлюбів; надання молодим повної свободи вибору; матеріальну підтримку подружжя. Для де Трасі, таким чином, саме соціальний вимір любові виходить на перший план.
Соціально-політичне вчення де Трасі було ним викладене в «Коментарі до Духа законів Монтеск’є». Праця була написана в 1806-1807 рр., але її публікація, з огляду на характер ідей, які в ній відстоювалися, за часів Першої імперії у Франції була неможливою. Завдяки рекомендаціям Лафайєта та підтримці Джефферсона авторові вдалося опублікувати свою працю в перекладі англійською мовою у Сполучених Штатах (1811). В Європі книжку було видано французькою мовою в епоху Реставрації (1817). Згодом, упродовж наступних п’яти років, з’являються її переклади італійською, німецькою, іспанською мовами. Політичні ідеї де Трасі швидко набувають популярності. Попри форму коментаря, його праця, як прямо заявляв сам автор, мала на меті виклад «соціальної науки». Судження, висловлені з різних, здавалося б, неоднорідних приводів, складалися в завершене ціле, оригінальний і «повний трактат про політику». Водночас для автора «Коментаря» обрана ним форма викладу своїх ідей здавалася цілком виправданою. Монтеск’є він розглядав як найзначнішого соціального мислителя попередньої епохи. Відповідно, обговорення найважливіших тем трактату «Про дух законів» означало для нього просування вперед у сфері політичної проблематики, піднесення її на новий рівень. Подібна тактика здавалася йому реалізацією настанови «слідувати мудрому повчанню Кондильяка, суворо просуватися від відомого до невідомого» [ibid., t. VII, р. 56]. Від самого початку де Трасі вказує на свої розбіжності з ученням Монтеск’є: закони — не відносини, а правила, які приписані людям владою, що розглядається як така, що має право їх установлювати. Ідея закону, на його думку, передбачає покарання, суд, примусову «фізичну силу». «Без усього цього закон неповний або ілюзорний». Закони він поділяє на природні та позитивні. Перші необхідні й незмінні, в такому разі наявні «вища влада, непогрішний трибунал, нездоланна сила». Другі по праву можуть уважатися штучними, вони встановлені людьми. Позитивні закони бувають добрими або ж несправедливими — усе залежить від того, наскільки вони відповідають людській природі. У разі, якщо вони суперечать законам нашої природи, громадяни держави будуть нещасними. Де Трасі уточнює: з цього не випливає, що «завжди справедливо чинити опір несправедливому закону, завжди розумно негайно й насильницьки протидіяти тому, що нерозумно. Потрібно насамперед зрозуміти, чи не принесе опір ще більше зла, ніж послух» [ibid., p. 64]. Питання про міру й характер боротьби із соціальним злом має розв’язуватися залежно від обставин, тут немає загального рецепта.
Класифікацію форм правління, запропоновану Монтеск’є, де Трасі вважав невдалою. Тричленна типологія (республіка, монархія, деспотія) не розкриває, на його погляд, природи політичної влади. Поняттям «республіка» довільно об’єднують системи правління, що разюче відрізняються одна від одної: аристократію, олігархію, різні типи демократії. Так само монархією називають системи, дуже далекі одна від одної за принципами своєї організації: влада однієї особи може поєднуватися з найрізноманітнішими схемами її реалізації. Нарешті, деспотія, згідно з автором «Коментаря», зовсім не особливий тип правління, а зловживання владою, з яким можна зіткнутися за будь-якого типу її організації. Натомість відкинутої він висуває власну, дуалістичну класифікацію. Форми правління, на його думку, можуть ґрунтуватися або на загальному праві, або на приватному. У першому разі визнається, що всі права походять від народу, «існують через нього і для нього», джерелом влади проголошується загальна воля. У другому посилаються на божественне право, на обставини народження, договору, право завоювання та ін. В обох випадках механізм реалізації влади може набувати різних форм. Звертаючись до географічного детермінізму Монтеск’є, славетний «ідеолог» погоджувався з ідеєю впливу клімату на представників людського роду, але вважав за необхідне внести свої уточнення. На його погляд, чим більш цивілізованими стають люди, тим менше на них впливає клімат.
Подібно до багатьох мислителів XVIII ст. де Трасі поділяв теорію прогресу. Він виокремлював три рівні цивілізації. Перший — епоха невігластва, коли люди покладаються на силу, а провідним мотивом покарань виступає помста. Цій епосі відповідають «чисті» форми демократії та монархії, які автор «Коментаря» оцінює невисоко, розглядаючи їх як придатні лише для раннього ступеня розвитку суспільства. Ще не маючи знань, що допомагають вибудувати розумні соціальні відносини, люди незграбно намагаються організувати своє життя або на рівних умовах, спільно ухвалюючи рішення, або сліпо підпорядковуючи свої вчинки одній особі, яка здобула їхню прихильність. «Чиста» демократія може певний час існувати в варварських народів, на невеликій території, але її тенденція до анархії неминуче призводить до встановлення аристократії або тиранії. Людей дедалі більше розділяють накопичувані ними багатства, ступінь влади, яку вони використовують. Ті, хто здобув найбільші переваги, прагнуть їх примножити. Другий ступінь цивілізації — епоха панування «думок», коли переважає релігія, а мотивом покарань проголошуються принципи божественної справедливості. На цьому етапі людської історії встановлюється аристократичне правління в його різних видах, з однією або кількома особами на чолі. Нарешті, третій ступінь цивілізації — представницьке правління, йому відповідають розум і філософія. Покарання орієнтовані на запобігання злу. Представницьке правління передбачає конституцію, згідно з якою всі громадяни обирають делегатів. Конституцією визначаються і повноваження обраних народних представників. Систему представницького правління де Трасі називає «недавнім винаходом», ще невідомим за часів Монтеск’є. Її збереженню сприяє властива громадянам любов до свободи й рівності, «або, якщо хочете, до миру і справедливості». Подібна любов спонукає відмовитися від зазіхань на чужі права й зосередитися на розвитку власних, індивідуальних здібностей.
Як і Монтеск’є, де Трасі вважав необґрунтованими спроби побудови політичної теорії на основі концепції суспільного договору. Імовірно, славетному «ідеологу» здавалося, що ця концепція цілком дискредитувала себе в революційну добу. Захищаючи цінності лібералізму, він заявляв: «…політична свобода не могла б існувати без індивідуальної свободи і свободи преси» [ibid., p. 167]. На його думку, істотний інтерес представницького правління полягає в постійному захисті істини та протидії упередженням. Корисні знання мають усяко поширюватися, просвітництво населення — одне з найважливіших завдань уряду. Справжні знання служать суспільству, помилки шкодять йому. На думку де Трасі, «виховання триває все життя, а закони — це виховання зрілих людей» [ibid., p. 86]. Закони сприяють виробленню в громадян певних схильностей, викликають прагнення до одних учинків і спонукають уникати інших. Вони формують звичаї, корисні для держави. Згідно з де Трасі, представницьке правління передбачає зближення вищого і нижчого соціального прошарку із середнім, що вирізняється звичкою до праці, схильністю до порядку і справедливості. «Середній клас» за своїми інтересами далекий від усяких крайнощів, у цьому він може бути орієнтиром для інших соціальних груп. Уряд зобов’язаний дбати про те, щоб уберегти нижчий клас від злиднів і невігластва, а заможних людей — від «вади пихатості». Прагнення до розкоші аж ніяк не сприяє розвиткові торгівлі, навпаки, воно веде до марних витрат. «Я вважаю себе, отже, вправі зробити висновок, що в економічному відношенні розкіш — завжди зло, постійна причина злиднів і слабкості» [ibid., p. 107].
Представницьке правління автор «Коментаря» називає «демократією просвітленого розуму». На його погляд, за демократії такого типу має надаватися можливість вільного розвитку всіх індивідуальних схильностей, за винятком тих, що розбещують людину. Водночас слід перешкоджати виникненню «спокусливих ілюзій», штучних пристрастей. Правління, що відповідає природі людини, має надати їй можливість саморозкриття. Необхідно дозволити розвиватися всім талантам, без винятку. Причому суспільство не повинно допускати зосередження всього багатства в небагатьох руках. Уникати належить і передання безлічі владних повноважень якійсь одній, хай і неординарній людині. Автор «Коментаря», прямо не називаючи Наполеона, фактично піддає критиці встановлену ним систему правління. Він пропонує «уявити» якогось «єдиного главу» держави, хоч і обраного на певний строк, але такого, що вільно розпоряджається фінансами й армією. «Він один тримає у своїй руці всю реальну силу; вона буде використана виключно заради нього. Він здобуде, можливо, для своєї країни воєнні успіхи й зовнішні переваги, але ніколи — внутрішнього щасливого спокою. Стане неможливо його перемістити і замінити» [ibid., p. 155].
Де Трасі засуджував ексцеси революційного часу. Тенденція до рівності, характерна для представницького правління, на його думку, не повинна втілюватися жорстокими засобами. Насильство, доведене до крайнього ступеня, дає нетривкі результати, пов’язане з несправедливістю і не досягає мети. Але водночас його позиція непохитна: «нерівність — причина рабства і джерело всіх зол і всіх вад» [ibid., p. 207]. Закони мають, наскільки можливо, пом’якшувати й зменшувати нерівність. Важливе місце в ученні де Трасі посідає положення про те, що людські уми мають бути підготовлені до добрих законів. У цьому питанні він посилається на Монтеск’є. Не виключені такі ситуації, коли чудові закони можуть завдати людям серйозних неприємностей, а погані — принести відносне благо.
Уряд, на думку «ідеолога», не повинен нав’язувати підданим жодної з релігій. Не має він права й забороняти їм дотримуватися тих чи тих релігійних поглядів. Його завдання — поширювати «найкращу з моральних доктрин», визнану такою найосвіченішими людьми своєї епохи. «Чим менше релігійні ідеї мають сили в країні, тим більш доброчесні, щасливі, вільні й безтурботні в ній люди» [ibid., p. 248]. Релігія не повинна впливати на розв’язання політичних питань.
Термін «ідеологія», запроваджений де Трасі, дуже швидко у французьких салонах набув нового, вельми небажаного для його автора змісту. Андре Лаланд у своєму знаменитому «Спеціальному критичному словнику з філософії» зазначав, що «ідеологія», поряд із уживаним де Трасі значенням, набула й іншого: «у зневажливому сенсі, порожній аналіз або обговорення абстрактних ідей, які не відповідають реальним фактам» [A. Lalande, 2006, р. 459]. Саме такий зміст надавав їй Наполеон, підкреслюючи зневажливе ставлення до своїх безсилих політичних опонентів. Приймаючи в грудні 1812 р. в імператорському палаці членів державної ради, він проголосив: «Саме з ідеологією, цією туманною метафізикою, яка, з тонкістю відшукуючи перші причини, бажає на цій основі створити законодавство народів замість того, щоб пристосувати закони до пізнання людського серця й уроків історії, слід пов’язати всі нещастя, яких зазнала наша прекрасна Франція» [Napoléon I, 1858-1870, t. XXIV, р. 343]. Звісно, імператора не надто глибоко хвилювали гносеологічні тонкощі в той момент, коли він був зайнятий думками, пов’язаними з формуванням нової армії. Він ужив добре впізнаване слово для позначення чужих його інтересам теоретичних настанов, поєднавши ним одразу і руссоїстський варіант теорії суспільного договору, що викликав асоціації з періодом терору, і погляди філософів, які не схвалювали його політичного курсу. Згадуючи про «ідеологію» зневажливим тоном, він натякав на її практичну непридатність, відірваність від реального життя, давав зрозуміти, що опозиційний настрій, окрім шкоди, нічого не принесе імперії. Завдяки Наполеонові ідеологію багато хто став тлумачити насамперед як політичну позицію.
У XIX ст. вчення де Трасі дістало численні інтерпретації, при цьому зазнаючи критики з різних філософських позицій. Мен де Біран, класик спіритуалізму першої половини століття, бачив негативний бік у творах «усіх тих, хто класифікував феномени розсудку і вибудовував на одній лінії пасивні матеріали цих пізнань із витворами сили, яка їх приводить у дію, Кант, Кондильяк, Трасі» [M.F.P. Maine de Biran, 1984-2001, t. XIII-1, р. 140-141]. Жан Філібер Дамірон вважав, що де Трасі «імпліцитно приймає фізіологічний принцип Кабаніса, але не викладає його й не аналізує; натомість він подає теорію відчуття, яка може слугувати доповненням іншої частини системи: він метафізик школи, фізіолог якої — Кабаніс. Риса, що нам видається домінантною в його розумі, — бажання і талант логічної простоти» [Ph. Damiron, 1834, t. I , р. 93]. Для Дамірона де Трасі — логік, але водночас і слабкий психолог, чим пояснюються багато вад його філософії. Франсиск Буйє, прихильник спіритуалізму, без жодного жалю констатував: «Пан де Трасі мав глибоку віру в істинність своєї системи. Він жив і помер із цією філософською вірою. Він залишився вірним їй, тоді як усі його покидали, і можна сказати, що він забрав сенсуалізм із собою в могилу» [F. Bouillier, 1875, р. 383]. Антуан Гійуа розглядав концепцію де Трасі як «зловживання абстракцією», недоречний надлишок метафізики, що не має за собою особливого майбутнього [A. Guillois, 2013, р. 104].
Поль Жане та Габріель Сеай головне в системі де Трасі вбачали в тому, що він «модифікував учення Кондильяка, спробувавши пояснити поняття зовнішнього, яке не може дати чисте відчуття» [P Janet, J. Seailles, 1921, р. 1061]. Франсуа Пікаве стверджував, що вчення де Трасі про пізнання тіл мало «капітальне значення для історії французької філософії» [F. Picavet, 1891, р. 312]. Альфред Вебер характеризував де Трасі як одного з основних представників французької філософії доби Першої імперії, поряд із Кабанісом, Вольнеєм і Лароміґ’єром [A. Weber, 1914, р. 537-538]. Еміль Брейє акцентував увагу на педагогічній спрямованості філософського проєкту де Трасі, яку вважав типовою для «ідеологів» загалом: «…ідеологи, в період їхнього тріумфу, відчували потребу після революційної бурі реорганізувати народну освіту» [E. Bréhier, 2004, р. 1250].
Сьогодні головну працю де Трасі нерідко розглядають як результат наміру «доповнити, переоцінити й, особливо, систематизувати відкриття Локка та Кондильяка» [/. Boulad Ayoub, 1992, р. 1715]. Ів Руко наполягає на тому, що, «на відміну від Кондильяка, Дестют де Трасі задовольняється описом функціонування і не визнає, ані не шукає хронологічної першості серед здібностей» [I Roucaute, 1984, р. 730]. На слушне зауваження В.В. Васильєва, де Трасі належав до числа послідовників Кондильяка, які «все чіткіше заявляли про внутрішню душевну активність», не знаходячи задоволення в «екстерналістському» варіанті редукції здібностей душі до відчуття [В.В. Васильєв, 2010, с. 214-215]. Як зазначає А.С. Іванова, «теорію пізнання Кондильяка і де Трасі безперечно споріднює їхній емпіризм. Обидві вони містять, хоч і в неявному вигляді, три основні емпіричні положення: утворення понять — це процес; пізнання починається «з нуля» (гіпотеза tabula rasa); джерелом і елементом пізнання є відчуття» [A.C. Иванова, 2013, № 8, с. 148]. Ролан Дене вбачає в ученні де Трасі розкриття справжнього задуму Кондильяка: «Кондильяк прагне надати законної сили дескриптивному аналізові операцій розсудку. Тим самим він створює «ідеологію» у точному значенні слова — і це буде її первісний зміст, який надасть їй Дестют де Трасі (1796): науку, що має своїм об’єктом дослідження ідей, або фактів свідомості, їхніх властивостей, їхніх законів, їхніх відношень зі знаками та їхнього походження» [R. Desné , 1999, р. 98-99].
Філософська концепція де Трасі являє собою переосмислення теоретичних настанов Просвітництва в умовах революції, консульства та імперії. Подібно до своїх великих попередників, де Трасі поділяв теорію прогресу, антиклерикалізм, ненависть до деспотизму, забобонів і фанатизму. Але він відкидає вчення про суспільний договір, відмовляється вбачати в ньому основу для організації соціального життя. Революційний терор спонукає віддати забуттю впливову ідею XVIII століття. Водночас у філософії де Трасі не знаходиться місця для засудження здобутків революції, наявність яких він завжди визнавав. З революцією для нього була пов’язана ідея представницького правління, заснованого на конституції. Політичний лібералізм де Трасі пов’язаний із розробкою цієї ідеї, з його прагненням надати їй завершеної, послідовної форми. Рівність, індивідуальна свобода, можливість повністю розкрити свої здібності — ось головні цінності, що перебувають у центрі його політичної програми. У дусі просвітницької традиції він закликає поставити законодавство в залежність від людської природи. У його концепції політичні крайнощі зазнають осуду: звідси заклики орієнтуватися на середній клас, утримуватися від жорстоких форм насильства.
У певному відношенні де Трасі постає як спадкоємець Декарта. Картезіанські мотиви в його системі можна вбачати в прагненні спиратися на первинний факт пізнання, у спробі побудови вихідної науки, що виступає фундаментом щодо решти, в трактуванні наукового знання як послідовності взаємопов’язаних істин. Але є й важлива відмінність, що віддаляє видатного «ідеолога» від класика раціоналізму: негативне ставлення до метафізики, її претензій і результатів. Не без впливу Гельвеція де Трасі розглядав людське життя як безперервне виховання. Але й у це питання «ідеолог» уносить корективи, переносить акцент у політичну площину, пов’язуючи виховання і законодавство.
Будучи останньою ланкою в розвитку французької просвітницької думки, «ідеологія» несла в собі настанови, що відіграли важливу роль у становленні провідних напрямів французької філософії XIX ст. — позитивізму та спіритуалізму. З позитивізмом учення де Трасі зближує намір спиратися лише на факти, просуватися вперед за допомогою методу, спільного для філософії та природознавства, негативне ставлення до метафізики. У свою чергу, для спіритуалізму виявилася винятково важливою думка де Трасі про активність людського я, незвідність його до пасивної чутливості. У трансформованому вигляді найвпливовіші його гносеологічні, антропологічні, політичні ідеї, будучи перетворені й сплавлені з новими вченнями, продовжили своє життя в концепціях XX ст.
Список літератури
Васильєв В.В. Філософська психологія в епоху Просвітництва. М., 2010.
Іванова А.С. Початки «ідеології»: Антуан Дестют де Трасі та його наука про ідеї // Питання філософії. 2013. № 8. С. 146-148.
Bouillier F. Destutt de Tracy // Dictionnaire des sciences philosophiques. Sous la dir. de Ad. Franck. P., 1875. P. 382-384.
Boulad Ayoub J. Destutt de Tracy // Encyclopédie philosophoque universelle. Sous la dir. d’André Jacob. V. III. Les oeuvres philosophiques. P., 1992. T. 1. P. 1714-1716.
Bréhier E. Histoire de la philosophie. P., 2004.
Damiron Ph. Essai sur l’histoire de la philosophie en France au XIX siècle. P., 1834. T. I-II.
Desné R. La philosophie française au XVIII siècle // Histoire de la philosophie. Sous la dir. de F. Châtelet. P., 1999. T. IV. P. 79-118.
Destutt de Tracy. A.L.C. Oeuvres complètes. P., 2011-2018. T. I-VIII. Guillois A. Le salon de madame Helvétius. Cabanis et les idéologues. Genève, 2013.
Janet P., Séailles G. Histoire de la philosophie. Les problèmes et les écoles. P., 1921.
Lalande A. Vocabulaire technique et critique de la philosophie. P., 2006. Maine de Biran M.F.P. Oeuvres. P., 1984-2001. T. I-XIII. Napoléon I. Correspondance. Publ. par ordre de l’empereur Napoléon III. P., 1858-1870. T. I -XXXII.
Picavet F. Les idéologues. P., 1891.
Roucaute I. Destutt de Tracy // Dictionnaire des philosophes. P., 1984. V. 1. P. 729-732.
Weber A. Histoire de la philosophie européenne. P., 1914.