Переклад і публікація «Коментаря до Монтеск’є» (Чінард)

Друга глава книги Гільберта Чінарда — «Джефферсон та Ідеологи» (1925).
Усі глави цієї книги можна знайти тут.

Див. також фундаментальне дослідження Франсуа Пікаве — «Ідеологи, нариси з історії ідей та наукових, філософських, релігійних теорій у Франції від 1789 року» (1891).

На той час, коли Дестют де Трасі вступив у листування з Джефферсоном, йому було близько п’ятдесяти років. Він походив зі шотландського роду, що прибув до Франції за Карла VII. Від предка, який помістив на дверях свого маєтку девіз «Добро, добром набуте», і до батька нашого філософа, що помер 1761 року від рани, одержаної під Мінденом, де він командував королівською жандармерією, рід де Трасі дав Франції чимало вояків. Дитина, якій ледве виповнилося сім років, на смертному ложі батька поклялася продовжити родинну традицію, і, хоч від юності її вабила філософія, вона й на мить не помишляла відмовитися від військової кар’єри. На час Американської революції він був полковником Пентьєврського полку. Він захоплювався здобутками Лафайета, як і всі люди його кола, хоча й не був схильний йому наслідувати. Продовжуючи обертатися у філософських колах, він віддавався солодощам життя і напередодні Французької революції вів спосіб життя ліберального й незалежного вельможі. 1789 року його було направлено до Генеральних штатів депутатом від дворянства Ніверне із записною книжкою, що містила доволі передові ідеї. Він належав до тих, хто засудив еміграцію. Він не схвалював асигнації, але після розпуску Асамблеї вважав, що найкраще вчинить, якщо повернеться на своє місце в армії. Він був полковником 76-го полку в армії під командуванням Лафайета і домігся від свого начальника законної відпустки в той момент, коли той перетнув кордон. Потім він повернувся до Отейля, де усамітнився разом із матір’ю, дружиною та трьома дітьми, заприятелював із Кондорсе, Кабанісом, мадам Гельвецій і Дону, подбав про освіту дітей і повернувся до наукових занять.

«З огляду на обставини, — говорив він, — схиляючись до усамітненого й споглядального життя, я почав учитися не стільки для того, щоб розширити свої знання, скільки для того, щоб пізнати їхні витоки й підвалини. Це було предметом цікавості всього мого життя. Мені завжди здавалося, що я живу в якомусь тумані, який мене обтяжував, і навіть найкрайніша розсіяність ніколи не могла цілком відвернути мене від бажання дізнатися, що ж таке все те, що нас оточує, як ми це пізнаємо і в чому можемо бути певні» [1] .

Під час Терору комітет громадського нагляду департаменту Альє постановив заарештувати Дестюта де Трасі й звинуватив його в нехтуванні громадянським обов’язком. Він тимчасово втік, сплативши контрибуцію в сто тисяч ліврів; однак невдовзі його заарештували й доправили до в’язниці Аббеї. За кілька днів його перевели до монастиря кармелітів, і він продовжував там своє наукове життя, остаточно формулюючи свою філософію 5 термідора, саме тоді, коли зачитували списки засуджених до страти. Суд над ним мав відбутися 9 термідора, але його врятувало падіння Робесп’єра. Проте він вийшов із в’язниці лише в жовтні 1794 року. Він негайно повернувся до Отейля до своєї родини й друзів. Із в’язниці він вийшов ще більшим філософом, ніж раніше, без злоби й без гіркоти, наче не зберігши жодних лихих спогадів ані про своє ув’язнення, ані про небезпеки, що йому загрожували, ані про розорення, яке його спіткало.

Менш ніж за рік після звільнення Кабаніс запропонував обрати його членом секції аналізу відчуттів Національного інституту, і він із запалом узявся працювати «заради поступу всіх людських знань». Відтоді він починає публікувати численні мемуари на найрізноманітніші теми, але всі вони, попри це, були внутрішньо пов’язані між собою. Уже 1796 року, якщо він іще не знайшов шуканого розв’язку, то, принаймні, був здатний із точністю сформулювати вихідні дані задачі.

«Ми існуємо, — говорив він у мемуарі, прочитаному в квітні, — лише завдяки ідеям, які маємо про речі; отже, в основу всякої науки ми повинні покласти аналіз того, яким чином ми утворюємо наші ідеї; цей аналіз необхідний для того, щоб методично розглядати науки моральні й політичні, граматику, логіку, науку виховання, мораль і політику та щоб поставити їх на міцний фундамент. Усе це зводиться до розв’язання цього величезного завдання: якщо відомі здібності певного роду живих істот, знайти всі засоби до щастя, на які ці істоти здатні».

Уже в цей час виразно видно, що Дестют де Трасі належить до невеликої групи філософів, які, продовжуючи традицію XVIII століття, водночас утворюють легко впізнаваний перехід до духу сучасної науки. XVIII століття віддавалося справжньому розгулу систем; воно нагромадило в об’ємних творах, часто безладних і несистемних, найсуперечливіші факти й віддавалося найсміливішим узагальненням. Прекрасний картковий будиночок філософських побудов упав у перші ж дні Революції, і тепер належало знову починати зведення будівлі людського знання від самого підмурівку.

Це та сама тенденція, яку ми вже відзначили у Вольнея — як у його «Уроках історії», так і в «Огляді клімату й ґрунту Сполучених Штатів». Саме цей мотив спонукає Кабаніса вивчати, як лікар і фізіолог, взаємозв’язок фізичного й морального, який Дідро лише окреслив у туманних дослідах, сповнених блискучих, але безладних осяянь генія. До тієї самої мети прямує й Дестют де Трасі. Перш ніж узятися до дослідження різних наук, що є лише виявами діяльності людського розуму, необхідно з точністю визначити, що таке людський розум і як він функціонує.

Наприкінці IV року Республіки та на початку V року він читає два мемуари про аналіз мислення і вимагає, щоб науку, що постає з цього аналізу, називали ідеологією або наукою про ідеї, аби відрізняти її від старої метафізики. Щоб цілком присвятити себе поставленому завданню, Дестют де Трасі в перші місяці 1798 року відхиляє пропозицію Бонапарта «знову взяти до рук шпагу й супроводжувати його в Єгипет». Наступного року його було покликано до Ради народної просвіти з дорученням прискорити розгляд записок із загальної граматики та законодавства. Він запропонував шість циркулярів, які були схвалені міністром. У лютому 1800 року він подав доповідь, у якій виклав точний стан народної просвіти та можливі шляхи її поліпшення. Раду народної просвіти було скасовано 1800 року Бонапартом, але Трасі, щоб продовжити свою справу, запропонував Центральним школам свої «Елементи ідеології» і «Спостереження про теперішню систему народної просвіти». 10 термідора IX року «Декада» оголосила про вихід першої частини «Проєкту елементів ідеології». У цей момент у житті Дестюта де Трасі сталася подія, яка мала наблизити його до Лафайєта і, через нього, до Джефферсона.

11 плювіоза 1802 року Лафайєт писав Джефферсону в таких висловах: «Мій син повернувся до свого полку в Італії. Я чекаю на нього навесні, і, ймовірно, він одружиться з дуже люб’язною дочкою сенатора Трасі, якого ви знали як патріотичного депутата Установчих зборів» [2]. Шлюб Джорджа Вашингтона Лафайєта з дочкою Трасі відбувся раніше, ніж очікувала родина, оскільки Лафайєт написав того самого року, 10 брюмера 1802 року, щоб сповістити про щасливу подію: «Моя родина збільшилася, як я вчасно повідомив вам, завдяки щасливому набуттю люб’язної невістки, батько якої, Трасі, і наш спільний друг Кабаніс зважилися подарувати вам примірники своїх останніх праць».

[У скані монографії текст дуже пошкоджений, але там автор просто повідомляє, які праці Кабаніса й Трасі було надіслано Джефферсону, а далі я відновив частину одного з листів, узявши текст з інших джерел].

… вам і Філософському товариству — два примірники твору, який, попри теперішній поворот суспільного духу, привернув у Франції велику увагу і, я певен, видасться вам твором надзвичайно визначним. Інший мій друг, граф Трасі, мій колега по Установчих зборах, тесть мого сина, нині сенатор, як і Кабаніс, і прихильник тих самих політичних поглядів, що й я, виявив бажання, щоб я вручив вам і Філософському товариству одну з його книжок, яка супроводжує цього листа. Він також просить дозволу запропонувати вам два примірники його «Спостережень щодо народної просвіти». Я щасливий, що вони обидва обрали мене, аби через посередництво американського міністра в Парижі вручити вам, мій дорогий сер, і Філософському товариству, членом якого має честь бути граф Кабаніс, цей знак їхньої пошани. З найщирішими почуттями ваш,
Лафайєт

[пошкодження закінчуються]

Перший примірник «Елементів ідеології» так і не дійшов до Джефферсона. Тоді, напередодні публікації другого видання своєї праці, Дестют де Трасі надіслав президентові Сполучених Штатів новий примірник «Елементів ідеології», до якого долучив другу частину своєї роботи — про граматику, видану в Курсьє 1803 року. Ми не виявили більш раннього листа, і, вочевидь, це справді перший лист, який Дестют де Трасі написав Джефферсону.

В Отейлі, поблизу Парижа, 1 вантоза XII року Республіки (21 лютого 1804 р.).

Пане,
Генерал Лафайєт повідомляє мені, що він зволив передати Вам від мого імені в дар твір, присвячений формуванню наших ідей, однак він до Вас не дійшов. Шкодую, що друге видання, яке готується, ще не опубліковано, бо воно міститиме кілька важливих доповнень. Тим часом маю честь знову надіслати Вам перше видання; і додаю до нього другу частину, опубліковану мною пізніше, яка присвячена вираженню наших ідей. Третя частина, над якою я працюю, буде присвячена їхній дедукції й завершить цю тему.

Я надаю великого значення тому, щоб ця праця стала Вам відомою. Не наважуюся сподіватися, що вона заслужить те схвалення, до якого я найбільше прагну в світі; але люблю тішити себе надією, що державний діяч і просвічений філософ, який приносить щастя великому народові й робить такий значний внесок у поступ усього людства, погляне зі поблажливістю та приязню на деякі дослідження, мета яких — забезпечити поступальний рух людського духу і, зрештою, дати незаперечну основу всім його знанням. Маю честь вітати вас із повагою та захопленням.
Дестют де Трасі (отримано 30 квітня)

До цього листа Траси додав ще одну працю, видану анонімно й, імовірно, таку, що вислизнула від уваги його біографів. Єдині згадки про неї, які мені відомі, я знайшов у листуванні Джефферсона: він приписує її Дестюту де Траси, але водночас зазначає, що сам автор ніколи не визнавав свого авторства. Йшлося про «Аналіз» об’ємної праці Дюпюї, опублікованої 1794 року під заголовком «Походження всіх культів, або вселюдська релігія», у трьох томах in-4 з атласом і в дванадцяти томах in-12 [3]. Ця праця, так само як і її автор, нині забута, і, мабуть, навіть дещо несправедливо. Педантичний учений, яким був Дюпюї, близький друг Гольбаха, професор латинського красномовства в Колеж де Франс, припустився великої помилки, опублікувавши свою працю відразу після «Руїн» Вольнея, де деякі з його улюблених теорій уже були викладені в більш стислому, яснішому й менш обтяженому сумнівною вченістю вигляді. Імовірно, він і сам зрозумів необхідність зробити своє писання доступнішим для широкої публіки, і 1798 року видав «Скорочення», де численні факти були нагромаджені без особливого ладу, а відтак утратили значну частину своєї доказової сили.  

Його праця належить до цілої серії відомих у XVIII столітті творів, усі з яких мали на меті здійснити псевдонаукове спростування християнської релігії. Але, переслідуючи завдання релігійної полеміки, Дюпюї, на щастя, зробив і дещо інше: його можна було б вважати, якщо не засновником, то принаймні одним із попередників вивчення історії релігій і порівняльної міфології. Дюпюї, наділений величезною й безладною ерудицією, яка, однак, для свого часу була вельми передовою, спробував — порівнюючи міфи давніх релігій і догмати християнства — встановити між ними таку тісну подібність, щоб їхня спорідненість стала очевидною. Убачаючи в самих стихіях, які спочатку шанувалися як божества, джерело всіх культів, тлумачачи принципи добра і зла як символи, що означають день і ніч, пояснюючи давню астрономію за допомогою творів на кшталт Аргонавтики, Дюпюї дійшов висновку, що міф про земний рай є лише алегорією, запозиченою з книг Зороастра. Він показував у «спасителі зла» сонце Пасхи, шановане християнами під іншою назвою; таїнства смерті й воскресіння Христа були для нього лише видозміненими формами смерті й воскресіння Осіріса, Вакха, Адоніса, Мітри — символів урочистого повернення сонця й пробудження природи після довгої зими. Дюпюї, йдучи за Вольнеєм, який, безперечно, знав його праці ще до їхньої публікації, доходив до твердження, що Христос не більш реальний, ніж Геракл і його дванадцять подвигів, і що християнська релігія є лише частиною вселюдської релігії, яка сама по собі є не чим іншим, як культом сонця і природи, головним чинником якої воно є.

Тут ми знаходимо зародок багатьох теорій, з якими нас згодом ознайомили праці міфологів, таких як Отфрід Мюллер, а потім Макс Мюллер. Уже хоча б із цього погляду праці цього бідного професора, який з’явився надто рано й поєднував, слід визнати, широкі знання з цілковитою відсутністю методу та з нестримною уявою, заслуговували б на те, щоб про них згадали. Якими б забутими вони не були сьогодні, вони, однак, не лишилися непоміченими для людей свого часу. Проти Дюпюї майже тією самою мірою, що й проти Вольнея, обрушилося обурення доктора Прістлі в його творі «Наблюдениях о росте неверия» [4]. Вольней викликав скандал, і Дюпюї розділив із ним його недобру славу ворога християнської релігії. Однак вельми сумнівно, щоб його книги на той час проникли до Сполучених Штатів, і щоб він був там відомий інакше, як за тими нападами, яких зазнавав.

Після підписання Конкордату сенаторові навряд чи було можливо підтримувати єретичні теорії Дюпюї. Отже, саме обережністю слід пояснити стриманість Дестюта де Трасі. Водночас він знав, яке значення надавав Джефферсон «Руїнам» Вольнея; навіть якщо припустити, що останній не відкрив своєму другові, яку саме роль Джефферсон відіграв в американському перекладі, він, принаймні, мав дати зрозуміти у своєму оточенні, що Джефферсон цікавився цією публікацією [5]. Тож цілком природно було припускати, що Президент Сполучених Штатів отримає певне задоволення, знову зустрівши викладеними, у більш систематичній і ясній формі, деякі ідеї, з якими він уже був обізнаний. Однак це було вельми наївне уявлення про те, що означає бути Президентом Сполучених Штатів, — гадати, ніби він має достатньо дозвілля, щоб присвячувати себе читанню філософських праць. Філософ знову став людиною дії, і він відповість Дестюту де Трасі лише простим повідомленням про отримання книги. У 1797 році, в години дозвілля, які він викроїв собі під час добровільного усамітнення в Монтічелло, він іще міг знаходити задоволення в перекладі твору на кшталт «Руїн»; але в 1804 році неможливо було вимагати від нього повернення до цієї теми, а тим паче — слідування за Дестютом де Трасі в його демонстраціях і в ланцюжках силогізмів, нагромаджених ним у перших двох томах своєї праці. Оскільки Джефферсон, залишаючись дуже ввічливим у спілкуванні з кореспондентами, ніколи не любив адресувати їм порожніх люб’язностей, він волів прямо зізнатися, що не має часу читати надіслані йому праці. Можна припустити, не завдаючи йому цим образи, що, хоч він і цінував виявлену йому честь, ані назва, ані предмет «Елементів ідеології» не приваблювали його особливо. Далі ми побачимо, що це припущення аж ніяк не безпідставне і що вельми сумнівно, аби він коли-небудь повністю прочитав праці свого кореспондента. 

Однак він не забув про це. Тоді він був президентом знаменитого Американського філософського товариства, членами-кореспондентами якого вже були Вольней, Кабаніс і кілька інших видатних французів. Безперечно, саме за його клопотанням Дестют де Трасі був прийнятий як асоційований член товариства, якому Франклін надав таке блискуче значення. Реєстри товариства повідомляють нам, що Трасі було обрано 17 січня 1806 року. Через місяць після цього Джефферсон писав авторові «Елементів ідеології», щоб привітати його з обранням і подякувати за надіслані книги [6].

Вашингтон, 14 лютого 1806 [7].
Сер,
Я маю подякувати вам за такий приємний подарунок — перші дві частини вашої праці з Ідеології, а також «Аналіз Дюпюї». Обидві вони присвячені вельми цікавим предметам. Моє теперішнє становище не дозволяє мені читати нічого, окрім поточних газет, але я зберігаю ці книги серед тих речей, які мають утішати моє усамітнення, до якого щодня дедалі наполегливіше схиляють мене вік і любов до наук. Цінність цих праць уже засвідчена судженням тих, чиє схвалення є найприємнішим. Судження ж моїх колег з Американського філософського товариства виявилося для вас обранням до членів їхньої установи. Поділяючи цей знак їхньої поваги й вдячності, прошу вас прийняти запевнення в моїх щирих почуттях, а також вислови моєї високої пошани й шани.

Мало минути кілька років, перш ніж Дестют де Трасі знову звернувся до Джефферсона. Лист Президента, яким би люб’язним він не був, виразно показував, що він не мав ані часу, ані бажання віддаватися філософським роздумам, доки обіймає найвищу державну посаду. Політичні розбіжності між двома державами стали вкрай серйозними й значною мірою були спричинені континентальною блокадою. Джефферсон, як і 1798 року, знову був змушений дотримуватися найбільшої стриманості у своєму листуванні з французькими кореспондентами.

Водночас він не припинив його цілком, як свідчать листи, якими він і далі обмінювався з Лафайєтом і Дюпоном де Немуром, і через них Дестют де Трасі міг залишатися в курсі настроїв Джефферсона. Однак невдовзі Джефферсону судилося залишити президентську посаду, після того як він став свідком зміцнення демократії, що тривало вісім років. У 1809 році він відійшов від політичного життя, щоб присвятити решту років сільському господарству й філософії у своєму усамітненні в Монтічелло.

Уже кілька років Дестют де Трасі працював над твором, який мав мало надії опублікувати у Франції. У листі, написаному 1807 року до Менa де Бірана, Кабаніс повідомляє нам, що Трасі займався «коментарями до одного з наших найбільших письменників, якого справедливо вважають людиною генія, але який у творі, що вважається його шедевром, можливо, висловив стільки ж небезпечних помилок, скільки й важливих істин. Це буде дуже гарний і добрий твір» [8]. Якою б таємною не була ця праця, у Трасі було кілька довірених осіб: одним із них був Кабаніс, і через Кабаніса був поінформований Мен де Біран; що ж до Лафайєта, то він, певно, був одним із перших, кому його друг повідомив про свій задум. У той момент, коли твір щойно було завершено, в Парижі перебував колишній секретар Джефферсона, якого той любив ніжно називати своїм учнем, Коулз. Випадок видався слушним, щоб передати колишньому президентові Сполучених Штатів твір, який не міг не викликати його інтересу, адже він репрезентував не лише погляди Дестюта де Трасі, а й усієї школи політичної філософії, до якої Джефферсон незмінно виявляв симпатію. І знову саме Лафайєт узяв на себе посередництво. Він попросив Коулза доставити водночас лист Дестюта де Трасі й рукопис: «Я кілька місяців тому надіслав вам рукопис зауваг про Монтеск’є з листом мого друга Трасі та з його проханням; його було передано через містера Коулза. Вашої відповіді ми не отримали» [9]. Цією книгою був «Коментар до Монтеск’є», рукопис якого супроводжувався таким листом.

В Отьє, 12 червня 1809 року (одержано 28 вересня).
Пане,
Мене охоплює найпокірніша тривога при думці про те, що праця, присвячена найважливішим питанням людського щастя, постане перед поглядом людини у всесвіті, яку я найбільше шаную і чиєї прихильності я жадаю понад усе. Водночас я відчуваю живу радість, думаючи, що, зробивши свою країну щасливою, подавши їй найвеличніший і найкорисніший приклад, про який згадує історія, заповнивши цим прикладом, наскільки це можливо, небезпечну прогалину в її конституції, ви маєте вільний час, щоб віддатися роздумам, і що ви, можливо, зволите розглянути ідеї, які я вам пропоную.

Якщо мені випаде щастя, що вони вам сподобаються, я довіряю вам і книгу, і автора. Я був би у захваті, якби їм надали честь перенести ці ідеї на вашу рідну мову, і якби вони могли бути опубліковані під вашим заступництвом і вашим іменем. Але для мене вкрай важливо, щоб ніколи не дізналися, або, принаймні, щоб лише після моєї смерті дізналися, що цей твір належить мені. Якщо навіть ім’я Кондорсе може викликати підозри, то, мабуть, було б доречно його приховати. Розпоряджайтеся, благаю вас, усім, як вам буде завгодно, виправляйте й удосконалюйте, якщо ви захочете взяти на себе цю працю.

Я залишаюся з почуттям найживішої вдячності та найглибшої пошани, яку повинні вам усі друзі людства в усіх країнах,

Ваш найпокірніший і найслухняніший слуга,
Дестют де Трасі.

P. S. Відтоді, як я мав честь написати вам, я втратив мого чудового й славетного друга, пана Кабаніса, який був сповнений до Вас найніжнішої пошани [10]. Його смерть остаточно отруїла решту мого життя. М’якшою втіхою для мене є почуття, якими мене обдаровує великодушний друг, що подарував мені щастя засвідчити вам свою пошану. Він сам глибоко нещасний, і я з великим болем розділяю його скорботи. Дозвольте мені піднести вам промову, яку я виголосив в Інституті, коли мені випало нещастя посісти там місце мого друга, а також кілька його віршів [11], прочитаних на тому засіданні, і долучити до них шанобливий привіт його достойної вдови, яка є вірною берегинею всіх його почуттів і доручає мені бути її посередником перед вами.

Написаний близько 1807 року, уперше надрукований у США англійською мовою 1811 року й перевиданий лише один раз у Франції 1817 року, цей твір — найнесправедливіше забутий з усіх творів Дестюта де Трасі. «Найвища похвала, яку можна йому віддати, — заявляє Пікаве, — полягає в тому, що, якби автор мав менш примітивну й краще сформовану ідеологію, більш достовірно задокументовану історію, праця не поступалася б за глибиною, а можливо, навіть перевершила б за ясністю й точністю прекрасні книги, в яких Спенсер виклав свої «Підвалини соціології» і захищав особистість від держави» [12].

Того, чого Пікаве не сказав, і що, однак, впадає в око кожному, хто хоч трохи знайомий із Джефферсоном, є те, що, якщо відволіктися від деяких подробиць, Дестют де Трасі викладав із найбільшою ясністю й доводив суворим міркуванням ті самі принципи, які становлять підвалини «джефферсонівської демократії». У багатьох місцях подібність така разюча, що Джефферсон міг би написати цілі сторінки «Коментаря», не змінивши в них ані слова, і неможливо не подумати, що тут є щось більше, ніж проста випадковість. Трасі може стверджувати у своєму передмові, що він хоче, поза всяким досвідом і лише за допомогою дедуктивного міркування, йдучи, згідно з принципом Кондильяка, від відомого до невідомого, визначити принципи й форму найкращого уряду, який тільки можна собі уявити; але, тим не менш, істинним є й те, що кожен розділ у нього починається із твердження принципу, заснованого на «думках найрозумніших, найзагальноприйнятіших». У більшості випадків ці думки дивовижним чином збігаються з поглядами самого Джефферсона. Крім того, цілком очевидно, що, подібно до багатьох своїх співвітчизників, Дестют де Трасі був дуже добре обізнаний із справами Америки. У гуртку ідеологів із тривожним очікуванням і благоговійною увагою читали листи, які Джефферсон не переставав передавати дипломатичним шляхом або через довірених посланців Лафайєтові та Дюпонові де Немуру. Так підтримувалося глибоке й утішне переконання, що в ліберальних теоріях, від яких вони так і не відмовилися, було щось більше, ніж порожня мрія. Користуючись словами Гара, які ми цитували вище: «авторитет такого прикладу був відсутній у найпіднесеніших теоріях, і він був благословенний серед них», той, хто робив принципи демократії основою мудрості й процвітання великого народу [13].

Докладне вивчення взаємозв’язку ідей американського державного діяча та французького філософа завело б нас надто далеко вбік. Та й саме таке дослідження було б передчасним за нинішнього стану наших знань про джерела ідей Джефферсона. Ні він, ні Дестют де Трасі не є цілком оригінальними. Та й жоден із них, утім, не прагнув до цього. Їхнє уявлення про громадянське й політичне суспільство ґрунтується на низці принципів, які загалом були визнані їхніми сучасниками; із тих самих принципів вони зробили ті самі висновки. У цьому немає нічого дивного. Але якщо Джефферсон, зберігаючи непохитну віру в принципи демократії, був змушений вносити деякі зміни в їхнє застосування, якщо для того, щоб визначити зміст джефферсонівської демократії, необхідно розшукувати по всьому його листуванню ті місця, де він викладав свої ідеї, то Дестют де Трасі давав ясний, систематичний, логічно вибудуваний виклад і, можливо, сам того не усвідомлюючи, склав посібник для ідеального американського демократа.

Проте важливо вказати на деякі виправлення, які Дестют де Трасі вніс до «Духа законів», а також на деякі пункти, в яких він збігався з Джефферсоном.

Закони суспільства, або позитивні закони, казав Трасі, мають відповідати законам природи… без цієї згоди безсумнівно, що природа їх подолає, що їхньої мети не буде досягнуто і що суспільство стане нещасним. Справедливим є той закон, який приносить благо, несправедливим — той, який приносить зло (Коментар до книги I). «Єдина справжня мета заснування уряду — забезпечити найвищий можливий ступінь щастя для маси тих, хто об’єднаний під цим урядом», — скаже Джефферсон (Лист до М. Ван дер Кемпа, Монтічелло, 22 березня 1812) [14].

Обидва вони, втім, розуміли під законами природи закони нашої природи, а не фізичні закони, які за своєю суттю незмінні, тоді як людські закони можуть змінюватися, зазнавати виправлень, пристосовуватися до нових обставин. Трасі докоряє Монтеск’є за те, що той не встановив цієї відмінності, і з чим був змушений погодитися Джефферсон, який не переставав проповідувати необхідність періодичних змін у законах і навіть у конституції країни, водночас поважаючи її засадничі принципи. На знамениту класифікацію форм правління на три категорії — республіки, монархії, тиранії, запропоновану Монтеск’є, Трасі заперечував: «Є лише два роди урядів: ті, що ґрунтуються на загальних правах людини, і ті, що ґрунтуються на правах особливих» (Коментар, книга II).

«Суспільства можуть існувати лише в трьох легко впізнаваних формах», — сказав Джефферсон ще 1787 року:

1. Без уряду, як у індіанців;
2. Під урядом, де воля кожного має справедливий вплив, як це має місце певною мірою в Англії, але значно більшою мірою у нас;
3. Під урядом, заснованим на силі, як це має місце в усіх інших монархіях і в більшості республік» (Джеймсові Медісону, Париж, 10 січня 1878 р.) [15].

Лише уряди, засновані на розумі, тобто на правах людини, можуть бажати, щоб освіта була вільною від упереджень, глибокою і всеосяжною, — стверджує Трасі (Коментар, Книга IV). Він докладав зусиль, аби довести: лише демократія здатна не боятися істини, і тільки освіта може запобігти перетворенню бідного класу на порочний, неосвічений і жалюгідний, а багатого класу — на пихатий і охоплений хибними знаннями. Лише освіта може наблизити ці два класи до тієї середньої точки, де любов до порядку, праці та справедливості стає чимось природним, утверджується і панує завдяки власній силі.

Це саме та теорія, яку Джефферсон безперервно проповідував усе своє життя — від моменту, коли 1779 року перед законодавчими зборами штату Віргінія відстоював «Закон про поширення знань» (Diffusion of knowledge bill), і до своїх останніх років, які він присвятив заснуванню Вірджинського університету. У главі VIII Трасі зазначав, що демократія неодмінно має володіти територією певної протяжності, якщо хоче зберегти свою свободу, інакше громадяни могли б зібратися за кілька днів і здійснити революцію. Розпорошеність населення Сполучених Штатів — одна з причин стійкості американського уряду, на що сам Джефферсон прямо вказував.

Так само як Монтеск’є був вражений перевагами острівного становища Англії, Трасі доходить висновку, що море є найкращим кордоном, а за його відсутності — великі річки та високі гори. Тому нації мають право прагнути до набуття найкращих кордонів мирним шляхом, радше купівлею, ніж завоюванням. Для нього питання про права народів, анексованих у такий спосіб, навіть не постає — якщо їх анексує демократія, яка, маючи представницьку форму правління, дасть їм більшу свободу і, отже, щастя (обидва слова для нього рівнозначні), ніж вони могли б мати за будь-якого іншого режиму. Саме з цієї причини, вказує він, республіканська Франція могла приєднати до себе деякі країни без особливих труднощів, попри опір їхніх громадянських і релігійних упереджень. З тієї самої причини набуття Луїзіани Сполученими Штатами, даруючи її мешканцям більшу міру свободи і, отже, щастя, зрештою буде для них корисним і принесе їм більше переваг, ніж якби вони залишилися під владою Франції.

І знову, як ми бачили на прикладі Вольнея, і як ще побачимо далі у Дюпона де Немура та Лафайєта, ми зустрічаємо ту саму радість із приводу того, що Луїзіана стає американською землею. Набуваючи французьку колонію, Сполучені Штати скоригували свої кордони, прийняли природний кордон, тим самим усуваючи причини для конфліктів; більше того, вони перетворили на громадян вільної країни людей, чиї закони до того встановлювала метрополія, а отже, які не мали жодного стосунку до тієї громадянської свободи, без якої людина не може бути щасливою.

Цю саму точку зору неодноразово висловлював Джефферсон під час купівлі Луїзіани. Для нього питання національності також не поставало. Він захищав у безлічі обставин право людини змінювати свою національність/громадянство, щоб забезпечити собі більшу частку щастя. Для нього це право природне, фундаментальне й настільки беззаперечне, що воно навіть не підлягає обговоренню: «Я вважаю право на експатріацію властивим кожній людині за законами природи і таким, що його неможливо правомірно відібрати в неї, навіть одностайною волею всіх інших людей у країні» (лист Альбертові Галлатіну, 26 червня 1806 р.) [16]. Пізніше він скаже: «Англійці — єдині, хто відмовляє своїм підданим у цьому праві; але ми вимагаємо це право не в силу хартій, дарованих королями чи законодавцями, а в ім’я Царя царів. Якщо Він зробив прагнення до щастя законом людської природи, то Він залишив людині свободу обирати місце, так само як і спосіб життя, які можуть зробити її щасливою» (лист докторові Джону Маннерсу, 12 червня 1817 р.) [17].

Оскільки, на його думку, мешканці Луїзіани мають мати ті самі права й ті самі обов’язки, що й усі інші громадяни Сполучених Штатів (лист державному секретареві Джеймсові Медісону, 25 серпня 1803 р.) [18], і, отже, їхня частка щастя мала зрости, він навіть на мить не замислився над тим, що їх слід було б запитати.

Дестют де Трасі поділив свій Коментар на дві чітко розмежовані частини, і цей поділ був продиктований самими предметами, які розглядав Монтеск’є у своїх перших дванадцяти книгах. Дійшовши до кінця цієї першої частини, він уважав за доречне дати короткий виклад своїх теорій і критичних зауваг, а потім знову повернутися до головного питання, поставленого Монтеск’є в перших дванадцяти книгах Духа законів і яке, на його думку, є питанням політичної свободи.

Нагадаємо, що саме в книзі XI Монтеск’є сформулював знаменитий принцип поділу влад, який, на його думку, був необхідною умовою свободи громадян. Трасі, пішовши далі, не лише схвалював поділ на виконавчу, законодавчу й судову владу, а й зазначав, що це розрізнення відповідає самій природі людини, оскільки ґрунтується на трьох операціях духу: хотіти, виконувати й судити. Але Монтеск’є припустився дуже великої помилки, вважаючи, що це питання вже розв’язане англійською системою правління, замість того щоб спробувати встановити, за яких умов і яким чином цей принцип може бути застосований. «Гаррінгтон у своєму «Океані» [19], — вигукнув він майже лірично наприкінці VI глави, — також досліджував, що є найвищою точкою свободи, до якої може бути доведений державний устрій. Але про нього можна сказати, що він шукав цю свободу лише після того, як знехтував нею, і збудував Халкедон, маючи перед очима берег Візантія». Для Дестюта де Трасі це дивна дурість. Як міг такий глибокий спостерігач забути, що принцип суверенітету не тричленний, а єдиний і цілком належить народові; що виконавча влада має бути лише виявом народної волі; і що ця народна воля неминуче обмежена в державі, яка допускає спадкового короля, палату зі спадковими членами та постійну спадкову аристократію? Єдиний уряд, де поділ влад справді було здійснено і який має право претендувати на цю честь, — це не англійський уряд, а уряд Сполучених Штатів.

Це було самою серцевиною книги, і можна зрозуміти, наскільки ці глави мали подобатися Джефферсону, який провів стільки років у боротьбі проти згубних аристократичних доктрин, представником яких був Гамільтон, і проти англізації американської Конституції. Походження американської Конституції стало предметом численних досліджень, і з цього приводу не раз обговорювали вплив, який Монтеск’є міг справити на її розробку. Те, що деякі теорії були запозичені безпосередньо в Монтеск’є, що вони прийшли через посередництво Блекстоуна, або ж що автори Конституції почерпнули їх просто зі спостереження фактів і деяких особливостей колоніального управління, — це три різні відповіді на запитання, і кожна з них може містити елемент істини, бо вони радше доповнюють одна одну, ніж виключають. Але якими б не були історичні попередники Конституції Сполучених Штатів, Джефферсон дуже рано стверджував, що Батьки-засновники не наслідували жодного зразка, що їм належить честь бути першими і що, будучи першими, вони привели кулю в рух: «Наша слава в тому, що ми першими привели в рух кулю свободи, а наше щастя в тому, що, будучи попереду, нам не довелося наслідувати чийогось прикладу» (Тенчу Коксу, 1 червня 1795 р.) [20].

Звідси зрозуміло, що його особливо привабила сувора критика, яку Трасі спрямував проти викладу Монтеск’є, і його твердження, що свобода, якою користуються англійці, походить зовсім не з їхніх інститутів і не з позитивних законів, а з певних звичок; і що насправді англійська свобода не ґрунтується на законах країни.

«Перший принцип доброго уряду, безперечно, полягає в розподілі влад на виконавчу, судову й законодавчу, — писав він майже за десять років до того Джону Адамсу. — Великий крок зроблено вперед, коли вдалося довести, що англійська конституція, яку вважають найкращою з усього, що існувало раніше, добра лише остільки, оскільки вона наближається до цього розподілу влад. Відтак останній крок нетрудно зробити, щоб показати, порівнявши наші конституції з англійською, наскільки вони досконаліші за англійську конституцію» (Джону Адамсу, 28 вересня 1787) [21].

Того самого часу він писав Томасу Менну Рендольфу-молодшому: «Ми можемо з певністю сказати, що найменш досконала з американських конституцій краща, ніж найкраща з будь-коли існуючих у будь-якій країні, і вони дивовижно досконалі для першого досвіду» (6 липня 1787) [22].

Попри той інтерес, який книжка Трасі, безперечно, викликала у Джефферсона, поява рукопису дещо спантеличила його: «Оскільки вона французькою і написана від руки, я не прочитав її цілком», — скаже він за рік після її отримання, у листі, який ми повністю наведемо нижче. Однак він прочитав у ній найважливіші місця, почав переклад тих частин, що найбільше його цікавили, і взявся шукати друкаря, який погодився б узятися за видання. 

Він звернувся до Вільяма Дуейна, який через свою газету Aurora, що виходила у Філадельфії, підтримував Джефферсона, допомагав йому, а іноді доволі незграбно компрометував його в боротьбі, яку він вів під час свого президентства. І 12 серпня 1810 року він надіслав йому такого листа, додавши до нього переклад Коментаря до XI книги Монтеск’є. 

Монтічелло, 12 серпня 1810 р. [23].
Сер, я отримав вашого листа від 16 липня разом із повідомленням, яке він містив. Прошу вас прийняти мою подяку — і особливо за ті люб’язні почуття, які ви висловлюєте на мою адресу. Ці свідчення схвалення й дружньої пам’яті — найвища нагорода, яку я можу отримати від будь-кого, а надто від тих, у чиїх принципах і ревності до суспільного блага я певен. Довіра, яку до вас живлять, достатньо підтверджується призначенням до армії, на яке ви натякаєте, бо його було зроблено не на підставі рекомендацій, а на підставі знання, яке ми мали про ваші принципи й здібності. Зберігаючи в душі дороге спогадування про моїх друзів, я вигнав із думок усі політичні ворожнечі, які могли б порушити той спокій і те щастя, що я черпаю з моїх теперішніх занять. Я вважаю, що одним із найщасливіших моментів мого правління було те, що протягом восьми років його здійснювали його учасники з сердечністю й згодою, які жодного разу не були порушені ні в справі важливій, ні в справі малозначній. Я розлучився зі своїми співробітниками з почуттями щирої прихильності й дружби, так глибоко вкоріненими в ході тривалих, тісних стосунків, що лише свідчення власних почуттів могло б їх похитнути. Бажаючи у своєму усамітненому житті насолоджуватися безперервним спокоєм, я знаходжу в знанні мого наступника й моїх колишніх співробітників, у моїй цілковитій певності в їхній мудрості й чесності — надійну підставу для спокійного сну, доки такі люди стоять біля керма; і якими б труднощами й небезпеками ми не зустрілися на шляху, вони зроблять усе можливе, щоб їх уникнути або подолати. Я загортаюся в цю певність і сподіваюся перебувати в ній до мого останнього сну. Якщо ж виникнуть труднощі, яких вони не зможуть уникнути, то, якщо ми будемо йти за ними, утворюючи фалангу, ми подолаємо їх без шкоди. Уже давно я мав намір написати вам як людині, що бере участь у товаристві з видання корисних книжок.

У мене на прикметі нове починання для доброго видавця. У моєму розпорядженні є рукопис французькою мовою, довірений мені другом, і вже одне лише його ім’я зробило б цю працю знаменитою, якби мені було дозволено його назвати. Але непереборні міркування не дають мені цього зробити. Це — Коментар і огляд «Духа законів» Монтеск’є. Історія цієї великої праці добре відома. Монтеск’є був великим читачем і мав звичку робити виписки з усього, що читав. Зрештою, він вирішив узятися до праці, в якій міг би подати всю свою книгу банальностей в упорядкованій формі. Він обрав предмет свого Духа законів і написав твір. Він звернувся по пораду щодо публікації до свого друга Гельвеція, і Гельвецій наполегливо відмовляв його від цього кроку. Однак він усе ж опублікував книгу, і світ не підтвердив думки Гельвеція. Проте кожен мислячий читач визнавав цей твір книгою парадоксів; у ній, звісно, багато істини й здорових засад, але також повно суперечностей, апокрифічних фактів і хибних посилань. У тій праці, про яку я кажу, ці помилки виправлено за допомогою коментарів і критики; не шляхом розбору окремих слів і висловів, а шляхом послідовного розгляду кожної книги, з дослідженням тієї сфери, яку вона охоплює, і з підтвердженням або спростуванням її положень. Спростування посідає в ній значне місце, так само як і заміна хибного принципу істинним; а істинний принцип — це принцип республіканізму. Я не беруся стверджувати, що всі думки книги знайдуть схвалення, оскільки, будучи написаною французькою і в рукописі, я не прочитав її цілком; але я прочитав достатньо, щоб переконатися в точності, з якою автор розглядав предмет, і, судячи з прочитаного, можу з певністю висновувати, що загалом ми побачимо: праця заслуговує на високу оцінку і всюди захищає перевагу представницького правління, показуючи, що його підвалини спочивають на розумі, праві та загальному благу. Саме цього я й сподівався знайти, виходячи з інших творів автора, де виявляється рідкісна точність. Щоб дати вам уявлення про те, як велося роботу, я переклав і додаю його коментар до одинадцятої книги Монтеск’є, яка містить поділ усього твору. Я хотів би додати також огляд, який він подає наприкінці перших дванадцяти книг, бо тоді ви мали б повніше уявлення про виняткові достоїнства праці. Але він надто довгий, щоб переписати його повністю. Проте я додаю кілька уривків з оглядів деяких книг як приклади задуму й принципів автора. Надрукований французькою, цей твір зайняв би близько 180 сторінок in-8°, або 23 аркуші. Якщо хтось забажає перекласти його й видати за власний кошт, я надішлю рукопис поштою, і можна буде взяти авторське право, як на оригінальний твір. І справді, слід вважати його оригінальним твором. Я дуже хотів би, щоб його добре переклав хтось, хто має не лише стиль, а й необхідні якості для гідного викладу таких глибоких ідей. Я навіть узявся б переглянути переклад, якщо це буде потрібно. Оригінальну рукопис слід повернути мені, і я хотів би, щоб роботу було завершено без зайвої затримки. Закінчую цього довгого листа, запевняючи вас у моїй глибокій повазі й пошані, Т. ДЖЕФФЕРСОН.

Дуейн прийняв пропозицію Джефферсона, і за місяць останній написав йому, щоб надіслати рукопис. Тут ми наводимо лише ті місця його листа, які стосуються праці Дестюта де Трасі. У них виразно видно політичну мету, яку переслідував Джефферсон, намагаючись ознайомити Сполучені Штати з твором, здатним поставити Монтеск’є на його справжнє місце. Захват автора Духа законів перед англійською монархією й далі становив певну небезпеку для Сполучених Штатів. Якщо Джефферсон і здобув перемогу над тими, кого він називав монархістами або аристократами, він не забув, що Гамільтон і його партія не раз посилалися на авторитет Монтеск’є, намагаючись провести свої ідеї. Наступального повернення ворога в ту пору вже навряд чи можна було побоюватися, але престиж Монтеск’є в Америці ще залишався настільки значним, що виникала потреба переглянути його погляди. Водночас він пропонував змінити початкову назву, яка мала бути «Коментар до «Духа законів» Монтеск’є», і просив Дуейна доповнити її словами «і Огляд», що й було зроблено, коли том вийшов у світ. 

Монтічелло, 16 вересня 1810.
Полковнику Вільяму Дуейну.

… Французький твір супроводжуватиме цього листа. Відтоді, як я вам писав, я прочитав його цілком і можу вас запевнити, що це найцінніший політичний твір нинішньої доби. У подробицях ми можемо не погоджуватися з ним або між собою; але більша частина праці надзвичайно ґрунтовна. Назва має бути A Commentary on Montesquieu’s Spirit of Laws; можна було б також вставити слова and Review. Слід було б додати лист Гельвеція про той самий твір, якщо його вдасться дістати. Його було надруковано в одному з останніх видань творів Гельвеція, випущеному абатом де ла Рошем. Ймовірно, це видання можна буде знайти. Я ніколи не чув про лекції Вільямса про Монтеск’є, але завжди радий дізнатися про все, що може повернути цього автора на його справжній рівень, бо його прихильність до монархії, і особливо до англійської монархії, завдала шкоди всюди, і навіть у нас певною мірою… [24].

Ви пишете у своєму листі, що надішлете мені коректурні аркуші коментаря до Монтеск’є для виправлень. Мені потрібно переглянути лише переклад. Я вважаю себе зобов’язаним перед автором за правильний виклад його ідей. Аркуші перекладу можуть надсилатися мені поштою в міру готовності; я негайно повертатиму їх назад, і вони супроводжуватимуться оригіналом.

Якщо вірити листу, який Дуейн написав Джефферсону 29 жовтня, переклад і друк «Коментаря» не обійшлися без труднощів. Він сам визнавав, що текст був сухий і холодний, а надмір «чому», «навіщо» і «більше того» робив його доволі незграбним. До того ж робітники Дуейна оголосили страйк, і вислів, ужитий видавцем, не дає змоги ясно зрозуміти, чи хотіли вони підвищення платні, чи просто вимагали виплати заборгованого жалування («they struck for wages», — пише він). Унаслідок цього друк довелося доручити хлопчакам, яких Дуейн абияк і поспіхом навчав найперших азів ремесла [25]. 25 жовтня Джефферсон, однак, уже закінчив виправлення першої партії аркушів і надсилав її назад друкареві, не щадячи при цьому критики на адресу невдалого перекладача. Водночас він обіцяв переслати Дуейнові «лист автора до читача», який міг би послужити передмовою. Оскільки під рукою в нього не було рукопису Трасі, він зміг зробити лише небагато виправлень. Але для одного розділу він мав змогу порівняти власний переклад із перекладом, виконаним перекладачем, обраним Дуейном, і додав чимало приміток та виправлень. Отже, ми можемо точно визначити частку участі Джефферсона в американському виданні «Коментаря»; вона, як видно, була вельми значною.

Монтічелло, 25 жовтня 1810 року.

Дорогий пане,
Я повертаю вам аркуші перекладу. Ви знайдете там кілька слів, підкреслених олівцем; це головно виправлення помилок переписувача. В одному місці є дещо більше. Оскільки в мене збереглася копія тієї частини, яку я сам переклав і яку я вам надіслав у моєму першому листі, я зміг порівняти її з відповідною частиною, яку тепер повертаю вам. У деяких місцях я помітив зміни в побудові фраз тощо, які, хоч і передають еквівалентний зміст, усе ж не є тією формою вислову, яку обрав автор. Знаючи точність його думки й ту увагу, з якою він добирав слова для її висловлення, я боюся, що він волів би, аби ми зберігали саме ту форму його висловів, наскільки це дозволяє дух обох мов. Тому я вніс виправлення, виходячи з цього загального принципу. Я надам вам, коли настане час, коротке послання автора до читача для розміщення на початку книги.
Вітаю вас із повагою та дружнім почуттям.
Т. Джефферсон

Лише на початку січня наступного року Джефферсон зміг переслати Дуейнові останні аркуші перекладу. Він написав йому 18-го числа, щоб повідомити, наскільки мало він був цим задоволений, і різко вказати на помилки, які помітив, не підозрюючи, що ці останні сторінки були перекладені самим Дуейном, як той згодом зізнався в листі, який ми наведемо нижче.

До цього листа Джефферсон додав посвятне послання автора до читача. Воно мало на меті ввести в оману тих, хто намагався б установити особу автора «Коментаря» [26]. Початковий задум Джефферсона полягав у тому, щоб видати працю не як переклад, а як оригінальну публікацію англійською мовою. Невдовзі, однак, він зрозумів, що неможливо усунути безліч незграбних зворотів і заплутаних висловів, і що англійська публіка, ймовірно, цього не пропустить. Саме тоді йому спала на думку доволі цікава літературна хитрість. Він убачив у цьому можливість створити своєрідну пародію на численні листи французьких емігрантів у Сполучених Штатах, які у великій кількості потрапляли до нього. Безперечно, він також відчув злорадне задоволення при думці про здогади, які неминуче будуть будувати шукачі імператорської поліції щодо цього француза за походженням і вихованням, котрий, знайшовши притулок в Америці, бажав просвітити своїх нових співгромадян щодо монархічних помилок автора Духа законів. Оскільки американське видання Коментаря сьогодні є рідкістю, ми відтворюємо повністю цей апокрифічний лист, приписаний Джефферсоном французькому емігрантові.

18 січня 1811 року
Шановний сер,
Я обіцяв вам в одному з попередніх листів коротку передмову, призначену для розміщення на початку нашої книги. Надсилаю її вам при цьому. Її мета — ввести в оману щодо автора, для якого це питання першорядної важливості. Я помічаю, що три останні пакети — близько 130 або 140 сторінок (два з них були вам повернуті останньою поштою, а третій прибуде з цим відправленням), — мають сліди значно поспішнішого перекладу, ніж попередні. Я майже схильний припустити, що відбулася заміна перекладача; неповні фрази, хибна синтаксична будова, відсутність ясності і, як я підозрюю, подеколи навіть спотворення змісту — усе це змусить вас самим переглянути ці пакети, тримаючи під рукою оригінал, щоб зробити їх придатними для схвалення публікою. Було б украй прикро, якби праця, така визначна своєю ясністю та точністю вислову, виявилася саме в цих відношеннях дефектною, тим паче що надалі буде неможливо звернутися до оригіналу ні для виправлення, ні для роз’яснення. Оскільки переклад тепер дійшов до 364-ї сторінки [27], ми можемо запитати: коли почнеться друк? Прошу вас узяти до відома мою передплату на десять примірників, які мають бути надіслані мені в картонній оправі, за винятком одного; решта призначені для друзів, що живуть у країнах, де книги в твердих палітурках заборонені.
Я вітаю вас із повагою та пошаною.
Т. Джефферсон

АВТОР — СПІВВІТЧИЗНИКАМ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ

Я француз за походженням і вихованням. Я був одним із перших прихильників революції у Франції і продовжував її підтримувати до того дня, коли ті, кому було довірено управління, явно повели її в новому напрямі. Шукаючи порятунку від тиранії чудовиська Робесп’єра, я знайшов — і дотепер насолоджуюся цим — безпеку, свободу й гостинність серед вас. Я вдячний вам за ці блага і прагну висловити свою вдячність, надаючи послуги, які дають мені змогу застосувати мої здібності та звички. Читання й роздуми, а особливо над темами, що стосуються становища людини, були заняттям усього мого життя. Безсмертна праця Монтеск’є, природно, не могла не дати мені приводу до серйозних роздумів. Я захоплювався його живою уявою, його широкою начитаністю та вмінням використовувати свої знання. Але я не був сліпим до його парадоксів, суперечностей і довільних зіставлень. У його книзі я шукав помилок, які тим важливіше виправити, що істини, в ній викладені, численні й справляють сильний вплив на суспільні погляди. Саме ці погляди змінюють принципи, згідно з якими управляються держави, і саме від них такою мірою залежать щастя або нещастя людини. Небагато народів здатні скористатися викриттям подібних політичних помилок або змінити свою поведінку відповідно до нововідкритих принципів. Однак саме в цьому й полягає чудова перевага країни, в якій я пишу. Якби її мова була мені ближче знайома, я із задоволенням ужив би її як первісний засіб, щоб представити вам мої роздуми і пояснити підстави моєї щирої пошани до принципів вашого правління. Їхній переклад, однак, доручається людині, яка добре володіє обома мовами, і, якщо це знадобиться в майбутньому, оригінал згодом буде надано тим, для кого його й було написано.

Тоді Дуейн був однією з найбільш завантажених людей у всій Америці і, до того ж, зовсім не мав організаторського хисту. Сам-один він редагував щоденну газету Aurora, керував книгарнею і погодився взятися за цю додаткову роботу лише для того, щоб догодити Джефферсону. Досить плутаний лист, який він написав останньому 25 січня, дає нам цікаві подробиці про те, яким чином було виконано перекладацьку роботу над Коментарем. Він доручив цю працю людині, яка, безперечно, бодай трохи знала французьку, але мала мало досвіду в подібній роботі. І за тієї мізерної французької, якою володів сам Дуейн, він зумів збагнути, що переклад вийшов незграбним і неточним, і в останню мить сам переписав останні зошити нашвидкуруч, не маючи часу їх переглянути. Це пояснювало різницю в стилі, яку помітив Джефферсон між першою і другою частинами. Отже, початковий переклад було перероблено й відредаговано щонайменше двічі: один раз Дуейном, а потім Джефферсоном, і, безперечно, востаннє Дуейн звірив його з оригінальним рукописом перед відправленням до друку. Занадто багато людей доклали до нього рук, щоб переклад вийшов справді добрим.

Філадельфія, 25 січня 1811 р.
Дорогий і шановний пане,
Щойно я отримав вашого листа від 18-го числа і копію, що його супроводжувала. Прошу вас не приписувати моє запізнення з відповіддю ані нестачі поваги, ані байдужості до вас. Моїх занять надто багато, і вони такі настійні, що мені доводиться виявляти чималу спритність, аби з ними давати раду. Тепер я мушу пояснити поспіх, помітний в останніх зошитах. Ви могли зауважити, що вони переписані моєю рукою. Людина, яка почала роботу, переклала все, і хоча вона цілком здатна, та ця праця виявилася невдалою. Я й сам не надто обізнаний у перекладах; але я досить добре розуміюся і на французькій, і на англійській, щоб відрізнити добру роботу від поганої. Тож я захотів спробувати сам — задля задоволення, яке міг би з цього мати, і водночас щоб поліпшити знання французької. Так я, можна сказати, заново переробив переклад майже всього тексту. Це має пояснити вам, чому я не повернув вам французький оригінал і чому залишу його в себе, якщо ви дозволите, щоб звертатися до нього доти, доки твір не буде надруковано, що станеться вже дуже скоро [28]. Це буде необхідно, і оскільки ви схвалюєте цей спосіб, я з більшою певністю зможу виправити вади останньої частини. Я цілком усвідомлював їхнє існування; але оскільки в мене немає для листування й допомоги в редакторській роботі в газеті жодного помічника, крім майстрового в Aurora, який знає мій спосіб висловлюватися і здатен розібрати все, що я пишу, навіть коли я поспішаю, і який, до того ж, позбавляє мене клопоту читати коректури — заняття для мене таке ж виснажливе, як і для славетного Бейля, — я вніс надто багато поспіху в усю цю справу, або, точніше, у мене не було достатньо часу, щоб пригладити й відшліфувати стиль [29].

П’ять місяців тому я замовив у Бенні та Рональдсона набір шрифтів, щоб вишукано надрукувати цю працю. Вони досі їх не надіслали. Ці люди — один із прикладів примх долі. Вони нажили статок працьовитістю, і цей статок погубив їх як людей. Я ніколи не знав людей приємніших своєю простотою й чесністю. Тепер же вони стали цілковитою протилежністю.
У. Дуейн

Увесь цей час Трасі не отримував звісток від Джефферсона. У червні 1809 року він надіслав рукопис через Коулза, а 16 листопада 1810 року Лафайєт уже повідомляв, що починає по-справжньому непокоїтися про долю «Коментаря»: «Мій друг пан Трасі був не більш щасливий, ніж я, у своєму очікуванні щодо листа, який я вам написав, і щодо «Нотаток про Монтеск’є», які він наважився довірити вам, гадаючи, що іншою мовою і під американським іменем вони могли б повернутися до Франції й певною мірою послужити спільному благу» [30]. Причину мовчання Джефферсона шукати далеко не треба; зв’язки між Францією та Сполученими Штатами були з необхідності рідкісними й ненадійними. Американське судно куди швидше ризикувало бути перехопленим англійськими крейсерами, ніж благополучно дістатися порту. Джефферсон не міг довірити пошті або звичайному транспорту листа, в якому збирався докладно й відверто обговорити з Трасі переваги його твору. До того ж він мав цілком природне бажання в першому листі одразу повідомити про швидку й безсумнівну публікацію «Коментаря» англійською мовою. Через вісім днів після того, як він переглянув останні аркуші перекладу й переконався, що робота йде повним ходом, він написав Трасі по-справжньому найважливіший лист. У ньому цей старий державний діяч, досвідчений і змужнілий, давав теоретику, яким Трасі залишався й далі — навіть перед лицем очевидних фактів, — по-справжньому взірцеве наставлення в науці державного управління. Загалом, як ми бачили, Джефферсон поділяв погляди Трасі на свободу й демократію. Однак у Коментарі до одинадцятої книги він натрапив на одне судження про виконавчу владу, з яким аж ніяк не міг погодитися. Трасі, підходячи до справи піднесено й свідомо відволікаючись від недавніх подій, заявляв там, що вважає абсолютно необхідним, аби виконавча влада ніколи не була довірена одній особі.

«Навіть якщо припустити, — говорив він, — що виконавча влада обирається на певний строк і що на цю посаду вдасться знайти людину, ідеально їй відповідну, що буде вжито всіх запобіжних заходів, аби вона не могла розпоряджатися фінансами й військом інакше як під контролем законодавчої влади, — сама посада стає надто значущою, щоб її можна було надати без суперництва; відкриваються простори для честолюбства, період виборів перетворюється на період роздратування, суперники стають запеклими».

Єдиним способом уникнути подібних політичних потрясінь, у разі якщо переможе рішення про одноосібного главу виконавчої влади, було призначати його довічно; але це не було розв’язанням, бо неминуче вело до встановлення монархії. Тому, на думку Трасі, демократія мала б обрати систему, в якій кілька осіб ділили б між собою почесті й тягар виконавчої влади. Одноосібному виконавчому органові він безумовно надавав перевагу колегіальності влади.

Тоді ніхто не був компетентнішим за Джефферсона, щоб критично розглянути цю частину твердження Трасі. Ми знаємо, яку роль він відігравав у дискусіях, що передували ухваленню Конституції, і який вплив він продовжував справляти здалеку під час свого перебування у Франції [31]. Він знав, як мало хто у світі, що посада глави виконавчої влади у великій демократії збуджує сильні амбіції, а вибори часто супроводжуються чварами, в яких політичні пристрасті отримують повну волю. Йому досить було згадати власні вибори 1801 року, щоб визнати слушність цього спостереження Трасі. Але цей епізод у його політичній кар’єрі значною мірою було компенсовано іншим досвідом, і, якщо в якийсь момент він міг прихильно ставитися до ідеї уряду «комісією», то ще до свого від’їзду до Франції він дійшов до поняття єдності виконавчої влади. Водночас він із найбільшим інтересом стежив за досвідом, який Франція здійснила з множинністю виконавчої влади за Директорії, бо ця людина, яку несправедливо довгий час вважали захопленою теоретичними побудовами, насправді була радше спостерігачем, ніж теоретиком політичної науки, і завжди більше дбала про практичне застосування, ніж про системи. У листі до судді Вудворда, написаному в травні 1809 року, отже ще до отримання рукопису Трасі, він уже чітко висловився з цього питання: «Я колись із великим інтересом стежив за досвідом, який проводився у Франції з Виконавчою Директорією, у той самий час, коли тут випробовувалася система одноосібної виконавчої влади. Я вважав, що результат може визначити вибір між двома системами; але невдалий кінець цього організму поклав край експерименту. Однак я не певен, що розбіжності Директорів (які, як я вважаю, були неминучим наслідком множинності) не були найдієвішою причиною узурпацій, які призвели до їхнього повалення» [32].

Уже 1796 року йому здавалося, що цей експеримент має мало шансів на успіх: «Я думаю, що олігархічний Виконавчий орган Франції не спрацює, — писав він Джону Адамсу. — Ми завжди бачили, як невелика рада скочувалася до інтриг і сварок. Ми спостерігали це в нашому Комітеті Штатів. Я вважаю, що для чітких і сталих дій, таких необхідних виконавчій владі, потрібна одноосібність. Я чудово знаю заперечення проти цієї теорії: що посада, стаючи значнішою, може спричинити серйозні чвари на виборах» [33].

Чотири роки по тому він висловиться ще значно виразніше в листі до Генрі Іннса: «Не маючи великої довіри до серця Бонапарта, я маю більшу до його розуму… Республіканський світ із великим занепокоєнням уже давно спостерігає за досвідом, що проводиться тут, із простим одноосібним і виборним виконавчим органом; а там — із множинністю виконавчої влади. Думки з цього питання в обох країнах сильно розділилися. По той бік більша частина громадської думки, вочевидь, досі була на боці колегіального принципу; тут же вона загалом, хоч і не одностайно, була на боці одноосібного виборного виконавчого органу. Після восьми чи дев’яти років дослідів, безперервних чвар і фракцій, постійного (попри всі зміни) поділу у співвідношенні три проти двох, що в підсумку означало правління за волею одного, можливо, вони дійшли думки, що досвід свідчить на користь нашої системи і що Бонапарт прихильний до одноосібного виконавчого органу, обмеженого строком повноважень і у своїй владі, та що він плекає надію бути обраним на цю посаду… У будь-якому разі доводиться шкодувати, що цій нації ще належить пройти через пів століття безладу й потрясінь» [34].

Але саме у своєму відповіді Дестюту де Трасі Джефферсон висловився найвиразніше з цього питання — і з особливою авторитетністю. Автор Коментаря до Монтеск’є, із тією логікою, що нерідко стає небезпечною, коли застосовується до політики, перелічив усі можливі заперечення, які тільки можна було висунути проти здійснення виконавчої влади однією людиною. Теоретично множинність виконавчої влади була кращою; після цього факти мало що для нього важили. Це було те, повз що Джефферсон не міг пройти. Якими б не були його захоплення деякими політичними теоріями, він був далекий від того систематичного духу, що вирізняв Ідеолога. Він міг вагатися між двома системами, але, як істинний англосакс, для нього теорія значила незрівнянно менше, ніж досвід і позитивні, відчутні факти. До того ж множинність Директорії не запобігла узурпації влади однією людиною, а навпаки — навіть сприяла їй. Джефферсон бачив, що за керівництва одного глави виконавчої влади можна було змусити працювати на спільну справу уми з найпротилежнішими схильностями. На посаді державного секретаря він працював під Вашингтоном; упродовж восьми років він сам, як президент, спрямовував діяльність членів свого кабінету. Він міг говорити з авторитетом, який дає досвід, і з неупередженістю людини, що відійшла від суспільного життя. Між працею Дестюта де Трасі та листом Джефферсона лежала вся та різниця, що відділяє «ідеолога» від державного діяча.

Монтічелло, 26 січня 1811 р. [35]
Панові Дестюту де Трасі.
Пане, час, який знадобився вашому листові від 12 червня 1809 року, щоб дійти до мене, а також моя відсутність удома протягом більшої частини осені надовго відклали задоволення, призначене мені читанням пакета, що його супроводжував. Я не можу висловити вам усієї повноти задоволення, яке я відчув, докладно ознайомившись із ним. Як і всі, я вважав, що праця Монтеск’є має безліч переваг; але водночас бачив у ній, як і всяка мисляча людина, стільки парадоксів, хибних засад і перекручених фактів, що цінність цілого здавалася вельми сумнівною. Вільямс та інші лише злегка зачепили його помилки. Тому радикальне виправлення їх було великою потребою. Цю потребу тепер задоволено, і ви зробили це з такою глибиною думки, з такою точністю ідей, мови та логіки, що переконання неодмінно проникне в усі уми. Заявляю вам, пане, в дусі істини та щирості, що вважаю це найдорожчим даром, отриманим нинішнім віком. Але що було б, якби автор розібрав, або захотів розібрати, сам предмет Монтеск’є і, користуючись точним аналізом, у якому він виявив себе, розвинув би в усій повноті правильні погляди, які має з цього питання? Слава Монтеск’є становила б лише малу частку тієї, що увічнила б такого автора. І перед ким був би він увічнений? Перед піднесеними умами нашого віку й усіх майбутніх часів, перед тими, чиє схвалення є водночас і заохоченням, і нагородою чесноти та честолюбства. То хіба немає жодної надії? Якій справі можна присвятити життя з більшою користю для світу і з більшою славою для самого себе? Але я мушу залишити іншим, хто має більше прав на увагу автора, турботу довести до нього ці міркування.

Моє місце проживання, розташоване глибоко в глибині країни, не дозволяло тут ані перекласти, ані надрукувати працю. Філадельфія — найближче з великих міст наших штатів, де є такого роду можливості; і лише навесні, після отримання вашого листа, я зміг укласти домовленості, щоб довести роботу до кінця. Переклад щойно завершено. Аркуші надходили до мене поштою з перервами для перегляду; але оскільки вони не супроводжувалися оригіналом, я не міг судити про точність висловів. Однак я вважаю, що переклад загалом вірний, хоч і не відтворює всіх переваг оригіналу; як, утім, і жоден переклад. Я переконався, що неможливо надати йому вигляду праці, написаної від початку нашою мовою. Тому я думаю, що краще відвести пошуки, які можуть бути вжиті щодо особи автора, в країну, де його не можна було б знайти; і з цією метою пропоную передувати йому доданим вступним посланням. Щойно з’явиться примірник твору, я надішлю його вам у двох екземплярах. Таємниця автора буде дбайливо зберігатися протягом усього нашого з ним спільного життя; а ті, в чиї руки потраплять мої папери після моєї смерті, будуть однаково гідні довіри. Коли смерть автора або його згода за життя дозволять світові пізнати свого благодійника, його папери й мої можуть послужити доказом. Тим часом численні й важливі істини, які ця праця так міцно стверджує, зроблять її, сподіваюся, політичним настановленням для наших юних громадян і дороговказом для старших.

Одна з доктрин, що містяться в ньому, а саме перевага, яку віддають здійсненню виконавчої влади кількома особами замість однієї, тут не буде схвалена. Коли наш нинішній уряд було встановлено, ми мали багато сумнівів у цьому питанні й чималу схильність до заснування верховної виконавчої ради. Так сталося, що саме в той час, коли подібну раду випробовували у Франції, ми випробовували в себе виконавчу владу в руках однієї людини. Ми стежили за розвитком і наслідками цих двох протилежних планів із зацікавленням і тривогою, що відповідали важливості вибору між двома системами. Французький досвід зазнав краху за короткий час, і не через якісь обставини, властиві часові чи нації, а через ті внутрішні незгоди й заздрість у Директорії, які завжди виявляються між людьми, що мають рівну владу, без особи, яка стояла б над ними, щоб розв’язувати й стримувати їхні суперечки. Ми здійснили подібний експеримент у 1784 році, коли заснували Комітет Штатів, що складався з одного члена від кожного штату (тоді їх було тринадцять), для здійснення виконавчої влади на час перерви в засіданнях Конгресу. Вони негайно впали в розколи й чвари, які набули такого непримиренного характеру, що будь-яка співпраця стала неможливою. Комітет оголосив про власний розпуск, залишивши кермо уряду, який лишився без голови до скликання Конгресу наступної зими. Тоді це приписали темпераменту двох чи трьох осіб; але мудрі люди приписали це природі людини. Провал французької Директорії — і з тієї самої причини — здається, утвердив переконання, що форма множинності, якою б привабливою вона не здавалася в теорії, неможлива з людьми, наділеними звичайними людськими пристрастями. Навпаки, спокійний і сталий хід нашої одноосібної виконавчої влади протягом двадцяти двох років — найбурхливіших, які будь-коли знала історія світу, — дає нам розумну надію, що цю важливу проблему нарешті розв’язано. За підтримки Кабінету, утвореного керівниками департаментів — спершу чотирма, тепер п’ятьма, — з якими Президент радиться окремо або спільно, він отримує користь від їхньої мудрості й відомостей, зводить їхні погляди до спільного центру й досягає того, що надає єдності дії та напряму всім гілкам уряду. Перевага цієї організації виконавчої влади вже виявилася у нас за найрізноманітніших обставин. За адміністрації нашого першого Президента його Кабінет складався з чотирьох членів, поділених на дві рівні частини поглядами настільки протилежними, наскільки протилежні монархізм і республіканізм. Якби Кабінет був Директорією, то, подібно до додатних і від’ємних чисел в алгебрі, ворожі волі зрівноважилися б і привели б до стану абсолютної бездіяльності. Але Президент спокійно вислухав доводи й думки кожного, обрав шлях, яким слід було йти, і втримав на ньому уряд, не піддавшись цій смуті. Громадськість чудово знала про чвари Кабінету, але не непокоїлася, бо знала також, що передбачено регулювальну владу, яка підтримуватиме машину в сталому русі. Я можу говорити про ці сцени, quorum pars fui, так само як можу говорити й про інші обставини зовсім іншого роду. Третя адміністрація, що тривала вісім років, дала в Кабінеті з шести осіб приклад згоди, якому, мабуть, історія не знає рівного. За всі ці роки жодного разу не сталося обміну неприємними словами чи почуттями між членами Кабінету. На початку засідань у нас іноді були різні думки, але ми майже ніколи не втрачали нагоди в бесідах і міркуваннях взаємно змінити свої ідеї так, щоб дійти одностайності. І все ж, якими б компетентними й поступливими не були члени Кабінету, я не певен, що становище було б таким самим, якби кожен із них мав рівну й незалежну владу. Нечітко визначені межі їхніх відомств, заздрість, спершу незначна, але підживлювана й посилювана повторюваними випадками; назовні — інтриги честолюбців, які прагнули скористатися розбіжностями інших, щоб піднести себе, — усе це могло б, почавшись дрібними зіткненнями, призвести до постійних протиборств. Але право Президента вирішувати позбавляло ці внутрішні чвари будь-якого значення, а зовнішню інтригу придушували в зародку знання підбурювачів, що жодні розбіжності, які вони могли б спровокувати, не змінять хід виконавчої влади. Я не думаю, що сам факт, що я був наділений виконавчою владою, міг схилити мене на користь одноосібного виконавчого органу, бо я обіймав як підлеглі, так і вищі посади, і, якщо я знаю себе, якщо я знаю, що я думав і чого бажав, то знаю, що ніколи не був щасливішим, ніж коли міг перекласти тягар влади з моїх плечей на плечі іншого, і що я ніколи не міг зрозуміти, як людина, наділена розумом, може ставити собі за мету здобути щастя, здійснюючи владу над іншими.

Я, однак, ціную силу вашого принципу, згідно з яким, задля забезпечення безпеки суспільної свободи, її носій має змінюватися якомога легше, без найменшої зупинки чи смути в русі державної машини. Ви висловлюєте побоювання, що одноосібний глава виконавчої влади, наділений видатним талантом і позбавлений принципів, може шляхом узурпації зробити свої повноваження спадковими. Я, однак, вважаю, що історія дає стільки ж прикладів простого узурпатора, який підноситься серед уряду, заснованого на множинності, скільки й тимчасових повноважень, довірених до одних рук, що стають постійними через узурпацію. Тому я не думаю, що ця небезпека зменшується у випадку множинності виконавчої влади. Можливо, вона навіть значно зростає внаслідок нездатності діяти, якій її члени піддаються через чвари й розбіжності між собою. Консервативний (зберігаючий/запобіжний) орган, який ви пропонуєте, міг би бути влаштований так, щоб становити чудовий засіб умиротворення в багатьох другорядних випадках і водночас бути першокласною вартою та придушувати свобовбивчі задуми честолюбного індивіда. Це думка, яку я схвалюю. Але справжні захисники нашої свободи в цій країні — це уряди наших штатів; і наймудріший охоронний орган, який будь-коли вигадав чоловік, — той, яким ми володіли під час Революції і яким насолоджуємося за нашої нинішньої системи управління. Сімнадцять окремих штатів, об’єднаних в одне лише щодо їхніх відносин з іноземцями, але єдиних і незалежних у внутрішньому управлінні, організованих належним чином із законодавчими зборами та губернатором, що залежить від вибору народу й просвічується вільною пресою, ніколи не зможуть бути зачаровані хитрощами однієї людини настільки, щоб добровільно підкоритися її узурпації. Їх також не можна примусити жодною силою, якою він може володіти. Така сила могла б паралізувати один штат, де вона розташована, але шістнадцять інших, що вкривають територію в дві тисячі миль у діаметрі, повстануть з усіх боків, готові й організовані для нарад у своїх конституційних органах і для дій через свого губернатора, який, за Конституцією, є главою міліції штату, тобто всіх людей, здатних носити зброю. Додайте до цього, що ця міліція регулярно організована в полки й батальйони, у піхоту, кавалерію та артилерію, що вона навчена генералами й молодшими офіцерами, призначеними за законами, завжди готовими й до яких ополченці вже звикли коритися. Республіканський уряд Франції впав без боротьби, бо партія «єдиного й неподільного» взяла гору. Не існувало жодної провінційної організації, до якої народ міг би законно прилучитися; місця Директорії були фактично вакантні. Невеликої збройної сили виявилося досить, щоб вигнати законодавчий орган із зали засідань і вітати того, хто нею командував, як главу нації. Але в нас шістнадцять штатів із сімнадцяти, повстаючи всі разом, із регулярною організацією, законними главами, об’єднані спільною метою й дією своїм Конгресом, або, якщо це було зроблено під тиском, спеціальним з’їздом, становлять такі перешкоди узурпатору, що честолюбство придушується в ту саму мить, коли воно породжує подібний задум.

Можна, мабуть, побоюватися іншої небезпеки від цієї досконалої й чіткої організації штатів як у цивільному, так і у військовому відношенні: а саме, що деякі штати, незадоволені з місцевих і випадкових причин, можуть спробувати вийти із Союзу. Це, безперечно, можливо. І така регулярна організація сприятиме цьому. Але малоймовірно, щоб місцеві незадоволення могли поширитися настільки, щоб протиставити себе здоровим частинам Союзу, що охоплює таку територію; а якби вони коли-небудь становили більшість, то тоді вони стали б регулярним урядом, мали б владу в Конгресі й могли б задовольнити свої скарги мирним шляхом і відповідно до Конституції. І навіть штати, в яких місцеві незадоволення могли б породити початок бродіння, були б паралізовані й заспокоєні самим тим поділом на партії, який ми прийняли і який мають прийняти всі держави, де люди мають свободу мислити, говорити й діяти відповідно до відмінностей їхніх індивідуальних характерів. Ці партії, можливо, необхідні для збереження чистоти управління завдяки цензурі, яку вони звичайно здійснюють одна над одною. Ви, я певен, прочитаєте поблажливо пояснення мотивів, що спонукали мене скласти думку, відмінну від вашої. Вони доводять мою повагу до вашого судження і невпевненість у власному, які не дозволили мені без роздумів лишитися при думці, яку ви поставили під сумнів. Дозвольте тепер мені виконати мою частку спільної данини вдячності, яка вам належить, заздалегідь висловивши вдячність за виняткову благодіяння, що є предметом цього листа, висловити свої побажання щодо продовження так корисно проведеного життя, додавши запевнення в моїй цілковитій повазі та пошані.

Друк «Коментаря» тривав повільно, але без помітних труднощів у наступні місяці. 4 липня 1811 року Дуейн передав його клеркові округу Колумбія Д. Кедвеллу. Ось повна назва:

A Commentary and Review of Montesquieu’s Spirit of Laws. Prepared for the press from the original manuscript, in the hands of the publisher. To which are annexed, Observations on the Thirty-First Book by the late M. Condorcet: And Two letters of Helvetius, on the merits of the same work. Philadelphia… Printed by William Duane. No 98 Market street, 1811.

Із січня Джефферсон марно чекав на зручну й надійну нагоду переслати свого листа від 26-го (січня) Дестюту де Трасі. Нарешті така нагода трапилася завдяки від’їзду Уордена, який повертався до Парижа, щоб знову обійняти свої функції генерального консула [36]. Джефферсон доручив йому, попросивши передати Лафайєтові, єдиний примірник Коментаря, який він щойно отримав, і разом із ним — лист від 26 січня для Трасі, а також лист для Лафайєта, в якому просив Генерала пояснити своєму другові вимушену затримку в доставленні листа.

Відповідний лист Дестюта де Трасі від 21 жовтня 1811 року містить кілька вельми цінних відомостей про дату написання «Трактату про волю», призначеного для четвертого тому «Ідеології» і до того часу досить непевно датованого. У своєму дослідженні про ідеологів Пікаве вказує, що Трасі, вочевидь, працював над цим твором ще до смерті Кабаніса, тобто до 1808 року. З іншого боку, він додає: «те, що Трасі говорить про Росію, про яку він не претендує писати ані на похвалу, ані на сатиру, могло б навести на думку, що він працював над своєю працею ще й після указу останніх місяців 1811 року, який відчинив двері до Росії для колоніальних товарів Англії». Нарешті, він додає, що 1817 року, втративши всяку надію завершити свій твір, Трасі опублікував початок тому, де мав намір викласти природу й наслідки наших різноманітних потреб [37]. Ми ж побачимо, що факти дещо інші, бо Трасі станом на 21 жовтня зазначає, що він іще працює над частиною Трактату про волю, що стосується політичної економії; але вже 15 листопада того самого року він надіслав її рукопис Джефферсону.

Париж, 21 жовтня 1811 р.
Пане,
Я не приховуватиму від вас, що чекав на відповідь на мого листа від 12 червня 1809 року з найбільшим нетерпінням і тривогою, співмірною з тією безмежною цінністю, яку я надаю честі вашого схвалення. Ваша прихильність перевершила всі мої сподівання.

Пан Уорден, прибувши сюди, передав від вашого імені панові генералові Лафайєтові примірник перекладу коментаря до Монтеск’є, який щойно вийшов у світ на момент його від’їзду. Він особисто сказав мені, не знаючи, яку радість мені цим завдає, що ви цінуєте цю працю і що виявили великий інтерес до її публікації; а водночас вручив мені ваш лист від 26 січня 1811 року, який довершив моє задоволення і мою вдячність.

Ви говорите мені про славу, пане. Я завжди вважав, що вона надто високо, аби я коли-небудь міг її досягти, і легко втішався цим. Щире бажання бути корисним рано чи пізно, а не марна надія на відомість спонукали мене працювати. Але сьогодні я здобуваю найміцнішу славу і єдину, якої справді прагнув: це схвалення державного мужа, найчеснішого й по-справжньому просвіченого, який будь-коли керував долями великого народу. Я відчуваю все, чим завдячую вашій поблажливості та вашому люб’язному бажанню підтримати того, в кому ви вбачаєте добрі наміри. Але все ж, навіть віднявши багато від похвал, якими ви мене вшанували, у мене залишається солодка певність, що ви схвалюєте мої задуми і що, отже, вони правильні. Ви вберегли їх від забуття, якому вони, здавалося, були приречені. Ви опублікували їх і поширили в обширній країні, що є надією і взірцем для Всесвіту. Я більш ніж задоволений. Доля істин полягає в тому, щоб, одного разу ставши відомими, вони обійшли весь світ; і я цілком мирюся з тим, що ці істини повернуться до Європи лише після моєї смерті, бо за життя вони порушили б мій спокій. Я безмежно дякую вам за те, що ви зберегли мою таємницю.

Не менш вдячний вам, пане, за ваше побажання, щоб я цілком узявся за план Монтеск’є і сам написав трактат про закони. Це побажання з вашого боку настільки лестить мені, що дає сміливість признатися вам: я наважився взятися за цей великий задум і розглядав його як наслідок і продовження моєї праці про наші інтелектуальні здібності. Щоб пояснити вам мої ідеї в цьому відношенні, дозвольте нагадати вам, що 1804 року я мав честь надіслати вам мої два перші томи: один під назвою «Ідеологія», другий — «Граматика». Не знаючи, чи могли ці дослідження привернути вашу увагу, я ніколи не наважувався надіслати вам третю частину під назвою «Логіка». Тепер же ви додаєте мені більше певності, і я наважуся надіслати вам у додатку примірник цих трьох томів у їхньому теперішньому вигляді. Вони присвячені формуванню, вираженню та поєднанню наших ідей. На мою думку, вони становлять історію наших засобів пізнання або, якщо хочете, трактат про розум.

Якщо ви зволите кинути погляд на таблицю, що завершує дев’яту главу третього тому, ви побачите, що я розглядаю цей трактат про розум лише як першу частину ширшої праці, друга частина якої мала б бути трактатом про волю та її наслідки; і що цей трактат про волю також мав би складатися з трьох частин, присвячених нашим учинкам, нашим почуттям і способам керування і тими, й іншими, та носити назву «Моральна економія і правління» або, радше, «Законодавство». Тобто перша частина була б призначена для того, щоб дати правильне знання про наші справжні фізичні та економічні інтереси; друга — для розкриття наших моральних інтересів і афектів; і лише третя частина являла б собою трактат про цивільні та політичні закони і про дух, у якому їх належить укладати. Але я ніколи не захотів би братися за цю велику тему без усіх цих попередніх праць, бо мені здається, що тільки вони могли забезпечити правильність мого шляху й уберегти мене від тих блукань і неузгодженостей, від яких не зміг уберегтися навіть геній Монтеск’є. Справді, діючи таким чином, можна було б дійти до низки суворих і безперервних висновків; від дослідження нашого першого інтелектуального акту до останнього з наших законодавчих постанов; і не лишилося б жодного встановленого принципу, причина й доказ якого не містилися б у попередніх спостереженнях, або, краще сказати, вони б поставали самі собою з добре спостережених фактів.

Мої зауваги про Монтеск’є не мали іншої мети, крім як прояснити деякі з моїх ідей і дати мені матеріали для здійснення цього проєкту. Ваша люб’язна підтримка вселяє в мене сильне бажання присвятити себе цій справі; але, на жаль, скорботи й страждання, приводячи мене до передчасної старості, вже значно ослабили мої здібності. Однак я докладу всіх зусиль, раз ви готові виявити до нього інтерес. Я навіть повідомлю вам, що вступна промова до цього трактату про волю, і вся перша частина, присвячена політичній економії, майже завершені. Якщо я зможу надати їм остаточного вигляду, я матиму честь надіслати вам рукописну копію в надії отримати вашу думку та ваші критичні зауваження. Уже сама думка про те, що ви зволите зайнятися цим, підтримує мене й дарує мені нові сили, яких я б у собі не знайшов.

Що стосується зауваг, які ви були такі люб’язні зробити щодо необхідності президента виконавчої ради, то мушу сказати вам, пане, що вони мене дуже зацікавили, багато чого навчили, але мушу зізнатися, що замість заспокоїти мене, вони мене вельми непокоять; і ви легко здогадаєтеся чому. Справді, ви повідомляєте мені факти вельми цікаві й, самі по собі або за своїми наслідками, вельми почесні для вашої нації; ви дуже переконливо доводите мені, що вирішальний голос президента дуже корисний, і навіть надто ясно показуєте, що він майже необхідний. Істинно й те, що ви так само переконливо доводите мені, що він не становить небезпеки. Але ви самі визнаєте, що вашим головним підґрунтям для певності є досконалість вашої федеративної конституції; і ви дозволите мені додати, що не може бути справжньої небезпеки для свободи в країні, де уряди, навіть будучи розділеними до краю партійним духом (як ваш комітет штатів у 1784 році), вирішують розійтися по домівках і спокійно чекати, доки воля нації законним чином виявиться; у країні, мешканці якої дають спокійно минути міжвладдю майже в десять місяців; і, нарешті, у країні, перший громадянин якої пише мені цю фразу — цю дивовижну фразу, яку я не наважуюся перекласти, настільки вона чужа будь-якій європейській мові: «nor have I ever been able to conceive how any rational being could propose happiness to himself from the exercise of power over others» («я ніколи не міг збагнути, як розумна істота може вбачати для себе щастя в здійсненні влади над іншими»).

Право ж, пане, за таких гарантій я не вимагав би інших і був би так само спокійний, як і ви; але ви краще за мене знаєте, що лише з плином тривалого часу найкращі інституції здатні виховати великих громадян і виробити міцний та мудрий національний характер. Єдина перевага вашої країни, яку ми могли б швидко перейняти, — це федеративна конституція. Але й цей ресурс непридатний для народу, оточеного ворожими й могутніми урядами. Якби наша Франція була поділена на певну кількість штатів, добре відокремлених і цілком незалежних один від одного та з’єднаних лише слабким федеративним вузлом, ми ніколи не змогли б привести південь на допомогу півночі або захід — на допомогу сходу. Ми ніколи не витримали б тієї страшної боротьби, з якої вийшли переможцями лише завдяки дії найенергійнішого центрального уряду, який будь-коли існував; наша країна неминуче була б поневолена або розшматована. У цьому вас запевнить кожен, хто бачив її в ті часи кризи й лихоліття. Якщо, отже, федеративна конституція неможлива в оточенні небезпечних сусідів; якщо водночас єдність виконавчої влади безпечна лише за федеративного устрою; і якщо все ж таки ця єдність необхідна для того, щоб вільний уряд міг існувати, то з цього слід було б зробити сумний висновок, що в нашій старій Європі, і особливо в країнах Середземномор’я, будь-який поміркований і законний уряд у довгостроковій перспективі неможливий. Дозвольте мені, однак, сподіватися, що це лише ускладнює справу, і що спритними комбінаціями можна компенсувати переваги федерації. Утім (я це визнаю і думаю, що вже про це казав), федерація розв’язує цю проблему найпростішим і найнадійнішим способом. Я настільки в цьому переконаний, що вірю: коли народ дав собі представницький уряд, заснований на принципі єдності й неподільності, він може бути певен у його збереженні лише тоді, коли довкола себе утворює подібні уряди, з якими може скласти конфедерацію — більш або менш тісну. Бо я переконаний, що таке поєднання необхідне, аби надати міцності кожній із складових його частин, які, залишаючись ізольованими, завжди будуть значно більш схильні до частих революцій, хоча б уже тому, що будуть більше наражені на зовнішні війни. А війна є джерелом тиранії, так само як мир — найміцніша опора свободи. Тому мені подобається федеративна система, я справді відчуваю всі її переваги; тож сподіваюся, що дуже мало відхиляюся від вашого способу думок. Лише ви змушуєте мене вірити, що свободу ще важче зберегти, ніж я уявляв. Але якщо, попри такі великі труднощі, вона все ж утвердиться, як я сподіваюся, серед людей, то цим ми будемо зобов’язані вашій країні і, отже, вам більше, ніж будь-кому у світі. Судіть, пане, про мою пошану до вашої особи і прийміть мої запевнення, а також запевнення в моїй вдячності та повазі.
Дестют де Трасі.

Якщо тепер зіставити й порівняти два останні листи, які ми щойно відтворили, то виявимо, що в них ясніше, ніж будь-коли, поставлено одну з фундаментальних і досі нерозв’язаних проблем інтелектуальних відносин між Францією та Сполученими Штатами. Джефферсон щиро вважав і неодноразово заявляв про це, що, хоч Конституція Сполучених Штатів недосконала і її ще можна поліпшити й переглянути, вона, принаймні, є найкращим інструментом управління, який будь-коли існував.

Дестют де Трасі, виходячи з цілком іншої вихідної точки, після того як він in abstracto дослідив умови, яким має відповідати уряд, щоб забезпечити своїм громадянам максимум свободи і, отже, щастя, дійшов висновку, що саме уряд Сполучених Штатів, а не, як вважав Монтеск’є, англійський уряд, був тим, що найбільше наближався до ідеалу, який ставили перед собою друзі свободи. Тому їх обох можна вважати яскравими представниками двох класів умів, що існували тоді у Сполучених Штатах і у Франції та не припинили свого існування й донині. Якщо американський уряд — найкраще, що може створити людина, то, на думку простої й логічної людини, слід сподіватися, що принципи американізму поширяться по всьому світу, а американська Конституція послужить зразком для конституцій усіх вільних народів. Слід зазначити, що Джефферсон завжди старанно уникав цього висновку. Ніколи, навіть у найславетніші дні Французької революції, він не вірив, що можливо перенести цілком до Європи й змусити прийняти в їхньому повному обсязі принципи американської Конституції та там установити уряд, подібний до уряду Сполучених Штатів. «Будемо сподіватися, — казав він 1803 року Жанові-Батисту Сею, — що герой, який урятував вас від коаліції ваших ворогів, стане також знаряддям, що дасть вам стільки свободи, скільки ваш народ готовий отримати в силу своїх переконань, звичок і характеру».

Навпаки, Дестют де Трасі, визначивши найкращу з можливих форм правління, не вказує і навіть не припускає, що можуть виникнути перешкоди для її негайного застосування. Це була помилка, яку лист Джефферсона сильно похитнув. Колишній президент Сполучених Штатів, справді, прагнув продемонструвати, що існування американської свободи стало можливим і забезпечується не стільки Конституцією, скільки фактичним станом речей: «Сімнадцять окремих штатів, об’єднаних в одне ціле лише щодо їхніх зовнішніх відносин, але єдиних і незалежних у своєму внутрішньому управлінні, регулярно організованих із законодавчою владою та губернатором, обраними народом, просвітлених вільною пресою, — такі штати ніколи не можуть бути засліплені хитрощами однієї людини до такої міри, щоб добровільно заплющити очі на її узурпацію. Вони також не можуть бути примушені жодною силою, якою він може розпоряджатися», — писав він Дестюту де Трасі. Навпаки, великою помилкою Революції було знищення провінційних організацій, під владою яких народ міг би згуртуватися.

Наслідком цього було те, що «невеликої збройної сили виявилося досить, щоб вигнати законодавчі збори із зали їхніх засідань і вітати того, хто нею командував, як главу нації». Повна децентралізація, федеративна система поставала таким чином перед Джефферсоном як основа американської свободи, тоді як французька свобода загинула б саме з вини самої Республіки, яка забажала зробити з Франції націю «єдину й неподільну».

Натомість Дестют де Трасі, який цього разу спирався радше на свій досвід француза й європейця, аніж на чисте міркування, був, навпаки, переконаний, що централізація та єдність державного устрою на всій території нації є умовами sine qua non її існування. Децентралізована або федеративна система могла бути чудовою для народу, якому не було чого побоюватися небезпечних сусідів і якого не могли раптово атакувати. Зовсім інакше стояла справа з країною на кшталт Франції, яку неминуче було б роздерто й підкорено, якби в хвилини кризи центральна влада не була здатна діяти швидко й енергійно.

Якщо, отже, максимальна свобода можлива лише у федеративній конституції, і якщо, з іншого боку, федеративна конституція неможлива, коли держава оточена могутніми й заздрісними націями, то єдиний висновок, який можна зробити з цих фактів, полягає в тому, що стара Європа ще не готова до застосування американської доктрини свободи. Тут Трасі в сумному тоні сходиться з Ж.-Б. Сеєм, який заявляв, що народи Європи скуто безліччю старих кайданів. Але ще промовистіше те, що він на чверть століття випереджає Токвіля. Саме до цього висновку останній дійде наприкінці своєї глави про федеральну конституцію, де він прагнутиме показати «чому федеральна система недоступна для всіх народів і що дозволило англо-американцям її прийняти». «Звідки ж походить те, — говорив великий історик Демократії в Америці, — що американський Союз, хоч і захищений відносною досконалістю своїх законів, не розпадається під час великої війни? Це походить від того, що йому зовсім не доводиться страшитися великих війн».

У найостанніших фразах цього висновку Токвіль настільки близький до Трасі — і думкою, і висловом, — що можна було б майже подумати, ніби він обговорював це питання з ним, якби тільки не вбачати в цьому одну з тих фактичних істин, які нав’язуються кожному проникливому розумові й які доводиться приймати, хай і не без певного жалю.

«Найбільше щастя Сполучених Штатів, — писав на завершення Токвіль, — полягає не в тому, що вони знайшли федеративну конституцію, яка дала б їм змогу витримувати великі війни, а в тому, що вони перебувають у такому становищі, де їм нічого боятися війн. Ніхто не здатен більше за мене оцінити переваги федеративної системи. Я бачу в ній одну з наймогутніших комбінацій на користь людського добробуту й свободи. Я заздрю долі народів, яким було дозволено її прийняти. Але я відмовляюся вірити, що народи, об’єднані в конфедерацію, могли б довго на рівних силах боротися проти нації, де урядова влада централізована. Народ, який перед обличчям великих воєнних монархій Європи зважився б роздрібнити свій суверенітет, видався б мені вже самим цим фактом таким, що відмовляється від своєї сили, а можливо, й від свого існування та свого імені».

Це слова самого Дестюта де Трасі, який, так само як і Токвіль, був переконаний, що повернення до старих провінцій і створення в країні автономних адміністративних одиниць, подібних до штатів Американського Союзу, означало б бажати смерті для країни, принаймні доти, доки Франція має остерігатися зовнішніх ворогів, що мають іншу організацію. Однак він іде далі за Токвіля і, на відміну від нього, не є простим аналітиком. Він не міг відмовитися від тих шляхетних надій, які колись надихали друзів Кондорсе. Він відкинув би фаталістичний погляд, згідно з яким законодавець «схожий на людину, що прокладає свій шлях серед морів. Він може спрямовувати корабель, який несе його, але не може змінити його будову, створити вітри або завадити океанові здійматися під його ногами» [38]. Справжнє розв’язання для Європи, на його думку, полягало в тому, що в день, коли сусідні з Францією народи встановлять у себе ліберальні уряди, слід утворити федерацію цих держав за самим зразком Сполучених Штатів Америки. Це, як видно, було поверненням до старих ідей абата де Сен-П’єра та Жан-Жака Руссо, що мали таку велику популярність напередодні Революції; але цього разу це вже не була теорія, яку факти могли б спростувати. Принаймні в його очах створення Сполучених Штатів Європи, об’єднаних більш-менш рихлим федеральним зв’язком, переставало бути химерами й нездійсненною мрією відтоді, як конституція та стійкість Сполучених Штатів Америки стали твердо встановленим фактом. Завдяки Джефферсону він зрозумів, що свободу важче здобути й зберегти, ніж він спочатку думав; він ясніше усвідомив, що неможливо утвердити її міцно в тому стані інтелектуальної плутанини, в якому тоді перебувала Європа, і що народам Старого Світу належить розв’язувати проблеми, яких американська демократія зовсім не зустріла на своєму шляху. Інтерес, який Джефферсон виявив до «Коментаря», не ослаб і після його публікації. Ми вже бачили в іншому місці, що після завершення перекладу «Руїн» Вольнея він, здавалося, відсторонився від цього твору й лише зрідка згадував його до кінця свого життя. З Трасі він учинив зовсім інакше. Для нього поширення Коментаря мало справді життєве значення. Далі ми побачимо, що він повертався до нього в листуванні з Джоном Адамсом і не переставав надавати творові Трасі найвищого значення. Навіть через три роки після публікації він вказував на Коментар своєму другові й учневі Томасу Куперу, зятеві Прістлі, у найпохвальніших висловах:

«Ви питаєте мене, — писав він йому, — чи є таємницею ім’я особи, яка написала Коментар до Монтеск’є? Це має залишатися таємницею протягом життя автора. Наразі я можу лише сказати, що твір написав француз, що оригінальний рукопис французькою мовою перебуває в моєму розпорядженні, що його було видано й опубліковано генералом Дуейном і що я був би дуже радий побачити його опублікованим в оригіналі, якщо хтось візьметься за цю справу. Я вжив заходів, щоб забезпечити авторові славу, якої він цілком заслуговує, щойно його смерть або обставини дадуть змогу зробити це без небезпеки для нього. Як і ви, я не згоден із ним у всьому й листувався з ним щодо деяких деталей. Але загалом це праця надзвичайно великої цінності, яка стане віхою для науки про державу. Я хотів би бачити її в руках усіх американських студентів, адже вона містить основу й елементи цієї такої важливої галузі людського знання» [39].

Продовження: Розділ III. Переклад і публікація «Трактату про волю».

Примітки.

1. Цитується за Пікаве, «Ідеологи», с. 299.

2. Документи Джефферсона, Бібліотека Конгресу.

3. Проте в каталозі, надрукованому Національною бібліотекою, аналіз Дюпюї приписується Дестюту де Трасі.

4. Див. мою книгу «Вольней і Америка», гл. 6, с. 70-77, Париж, 1923.

5. Про участь Джефферсона в перекладі «Руїн 1802 року» див. Volney and America, гл. 1, том. Пізніше я знайшов у Бібліотеці Конгресу рукописний фрагмент перекладу, написаний рукою самого Джефферсона.

6. Ранні праці Американського філософського товариства з 1744 по 1838 рік, с. 381, Філадельфія, 1884. 1 травня товариство висловило вдячність за дар «праць Кабаніса, «Елементів ідеології» та «Аналізу походження всіх культів» Дюпюї». Примірники, надані Дестютом де Трасі, досі зберігаються в колекціях товариства.

7. Зверніть увагу на те, як Джефферсон скоротив ім’я свого кореспондента.

8. Цитується за Пікаве, «Ідеологи», с. 377.

9. Париж, 10 березня 1810 р., документи Джефферсона, Бібліотека Конгресу.

10. Кабаніс помер 5 травня 1808 року. Після релігійної церемонії в Отейї тіло було поміщено до Пантеону за наказом Наполеона.

11. Французька академія обрала Дестютта де Трасі наступником Кабаніса. Він виголосив свою подячну промову 21 вересня. Сегюр відповів Трасі, а Андріє прочитав «Прогулянку» Фенелона, останні рядки якої такі: «Давайте вірити, що є Бог, який, коли людина живе, зберігає покарання за злочин, нагороду за чесноту; саме там доброта буде винагороджена. Одного дня, я люблю пестити цю солодку думку, що доброзичливі смертні знову житимуть, возз’єднавшись із Фенелонами, з Кабанісами». Див. Гійуа, «Салон мадам Гельвецій», с. 234.

12. Ідеологи, с. 381.

13. Див. вище, с. 29.

14. ME, XIII, 135.

15. ME, VI, 63.

16. Форд., VIII, 4:8.

17. ME, XIV, 124.

18. МЭ, X, 415.

19. У недавньому дослідженні політолог Вільям Г. Гастінгс показав, що Монтеск’є не міг дійти такого узагальнення, не фальсифікуючи факти. Montesquieu and Anglo-American Institutions, Illinois Law Review, 18 грудня 1919 р. Як і багато інших, він забув згадати, що Трейсі вже давно вказав на ту саму помилку.

20. Форд., VII, 22.

21. ME, VI, 321.

22. ME, VI, 165.

23. ME, XII, 404.

24. «Il s’agit de l’ouvrage» Девіда Вільямса, «Лекції про політичні принципи», предмет вісімнадцяти книг у «Дусі законів» Монтеск’є, Лондон, 1789.

25. Філадельфія, 29 жовтня 1810 р. Документи Джефферсона. LC

26. Рукописний чорновик Джефферсона зберігається в Архіві Джефферсона в Бібліотеці Конгресу.

27. Очевидно, це сторінки рукопису: праця, надрукована Дуейном, налічувала 292 сторінки.

28. Зміст наступного речення цілком ясний, але Дуейн, який писав поспіхом, очевидно, не знайшов часу, щоб перечитати його.

29. Якщо звернутися до англійського тексту, який відтворено в рукописі, то можна побачити, що Дуейн не побудував свого речення.

30. Документи Джефферсона, Бібліотека Конгресу.

31. Остання книга на цю тему — це дисертація мого колеги з Університету Джонса Гопкінса, пана Чарльза К. Таха, «Створення президентства 1775-1789», Дослідження Університету Джонса Гопкінса з історичної та політичної науки, Серія XL, № 4, Балтимор, 1922. Див., зокрема, розділи I, II і III.

32. ME, XII, 283.