П’ята й остання глава книги Гільберта Чінарда — «Джефферсон та Ідеологи» (1925).
Усі глави цієї книги можна знайти тут.
Див. також фундаментальне дослідження Франсуа Пікаве — «Ідеологи, нариси з історії ідей та наукових, філософських, релігійних теорій у Франції від 1789 року» (1891).
Щоб точно виміряти вплив Дестюта де Трасі у Сполучених Штатах, слід було б розглянути в найдрібніших подробицях увесь соціальний, політичний і філософський рух в Америці в першій третині XIX століття. Зробити це наразі майже неможливо, та й, крім того, зовсім не очевидно, що таке дослідження привело б до позитивних результатів. Сам факт того, що, принаймні в тому, що стосується теорій державного устрою, Дестют де Трасі був радше популяризатором, аніж оригінальним мислителем, і що він лише кодифікував, систематизував і прояснював ідеї, які вже давно «носилися в повітрі», робить таке завдання вкрай делікатним. Одна з перших книжок, присвячених рухові ідей у розглядуваний нами період, — «Філософія в Америці від витоків до наших днів» Ф. Л. Беселера, — майже повністю оминає саме тих філософів, які становили б для нас найбільший інтерес. У своєму дослідженні про трансценденталізм, розглядуваний головно в його означенні та у французьких витоках, пан Вільям Жирар, з огляду на обмеження, які він сам на себе наклав, був змушений знехтувати «Ідеологами». Найповніше викладення на сьогодні міститься в книжці пана Вудбріджа Райлі «Американська філософія. Ранні школи», пізніше переробленій ним у новішому томі «Американська думка від пуританізму до прагматизму». Якими б не були заслуги праць Райлі, він сам, безперечно, першим визнав би, що вони все ще вельми неповні, особливо в тому, що стосується Джефферсона та кола американських філософів або напівфілософів американських, з якими він перебував у постійному листуванні. Навряд чи вдасться отримати цілісне уявлення, доки не буде повністю опубліковано листування Джефферсона з Прістлі, Томасом Купером, Бенджаміном Рашем, Дюпоном де Немуром, абатом Корреа та багатьма іншими. Адже хоча в різних збірниках, що вийшли друком, ми маємо значну кількість листів Джефферсона, більша частина його листування досі залишається неопублікованою, так само як і ще численніші листи, адресовані йому його друзями.
Ми можемо лише припускати, що прямо або опосередковано «Коментар до Монтеск’є» і «Трактат з політичної економії» могли справити певний вплив або на політичних діячів, які у Вашингтоні, між засіданнями Конгресу, мали нагоду ознайомитися з цими працями, або, особливо на Півдні Сполучених Штатів, на таких людей, як Томас Купер, Джон Тейлор чи Бенджамін Такер. Але якщо в працях Тейлора, зокрема, ми й натрапляємо на безліч ідей, походження яких можна було б спробувати звести до Дестюта де Трасі, все ж не можна сказати, щоб він коли-небудь цитував французького автора. Будучи пов’язаним із Джефферсоном, Тейлор не міг не зацікавитися публікацією, що виходила під опікою його славетного друга; але, як ми вже зазначали, якщо Джефферсон надавав такої великої ваги працям Трасі, то саме тому, що знаходив у них деякі з тих ідей, які були йому особливо дорогі та становили саму суть його політичної доктрини [1]. Подібні збіги, таким чином, насправді доводять дуже небагато: вони можуть бути простими випадковостями, випадковими зближеннями або ж лише вказувати на те, що у Франції, як і в Сполучених Штатах, існували два майже цілком паралельні течії ідей, без достатніх підстав для висновку про прямий і явний вплив [2].
Ідеї Трасі про державне управління спорадично спливають і після смерті Джефферсона. Хоча ім’я Трасі прямо не згадується в лекції, яку прочитав Бенджамін Такер студентам коледжу Вільгельма і Марії 1837 року [3], нетрудно розпізнати там вплив Коментаря до Монтеск’є. Через учнів Джефферсона вплив, справлений французьким філософом на американську політичну думку, міг тривати досить довго в наступні століття, але розчиняючись і змішуючись із панівними ідеями так, що було б марно намагатися визначити його вплив точніше. Майже так само важко в цих питаннях дійти остаточного висновку, коли йдеться про те, який вплив певний філософ міг справити на самого Джефферсона. Ми показали в попередньому томі, що він зацікавився «Руїнами» Вольнея до такої міри, що переклав кілька розділів. Нам також відомо, що, що «Руїни» користувалися величезною популярністю у Сполучених Штатах на початку XIX століття. «У союзі з Віком розуму Томаса Пейна, — каже містер Райлі, — книга Вольнея проникла в найглибші нетрі лісів і поширювалася навіть у Кентуккі, Теннессі та на нових територіях Огайо». Однак безсумнівно, що, щойно переклад «Руїн» було опубліковано, Джефферсон, вочевидь, цілком утратив до них інтерес, і якщо він і далі листувався з Вольнеєм, то радше тому, що бачив у ньому автора «Огляду клімату й ґрунту Сполучених Штатів» і радше вченого, ніж філософа.
Правда полягає в тому, що, хоч Джефферсон і любив проголошувати себе матеріалістом, а французькі доктрини, безперечно, вплинули на його формування, але їх, як правило, викладали в полемічному тоні, що зачіпало в ньому старі традиції пошани до релігії, засвоєні з дитинства. Він, звісно, не належав до тих, хто намагається уникати полеміки та дискусій; але є низка тем, які він зовсім не любить обговорювати і яких він дуже прискіпливо уникає торкатися. Релігія — одна з цих тем. Він читав Досвід про звичаї, він є автором закону про розділення Церкви і держави, ухваленого у Вірджинії; він був свідком теологічних чвар і пам’ятає, як релігія зробила заклятими ворогами двох його друзів — Вольнея і Прістлі, якщо назвати лише цих двох. І він недалекий від думки, що дискусії такого роду не лише марні, а й навіть шкідливі для урядів і для суспільства. До того ж він не мав жодної схильності до того, що називав метафізикою, просто тому, що вона не піддається точним дослідженням, і що жодні наші спекуляції не можуть наблизити нас до мети метафізичного пізнання. Ось чому, укладаючи каталог своєї бібліотеки згідно з поділом наук, установленим д’Аламбером у передмові до Енциклопедії, він відмовляється виділяти окрему полицю для релігії та метафізики [4]. З тієї самої причини ні метафізика, ні релігія не знаходять місця і в планах, які він складає для Університету Вірджинії. Але з цього не слід робити висновок, як і з того, що він проголошував себе матеріалістом, що він не визнавав поза наукою, поруч із нею і, можливо, понад нею, існування сфери, яку він не мав ані бажання, ані часу досліджувати, але яка, тим не менш, існувала.
Лист до Кабаніса, який ми вже цитували, у цьому відношенні дуже промовистий: «Хоч modus operandi природи тут, як і в більшості випадків, ніколи не може бути пояснений і доведений істотам настільки обмеженим, як ми, — казав він, — я все ж вважаю, що ви провели нас так далеко цим шляхом, наскільки це було можливо, і що ви поставили нас у таке становище, з якого ми можемо розрізнити цитадель».
Але читати французьких філософів або навіть час від часу обговорювати їх із кількома надійними друзями — це одне; а публікувати праці, які могли б викликати бурю протесту, — зовсім інше. Приблизно десять років потому Томас Купер, який виразно показав, що не боїться сміливості думки й вислову [5], написав йому листа про Кабаніса, що виразно показує, яким було ставлення американської публіки того часу до книжок і філософів, підозрюваних у безрелігійності.
Карлайл, 31 травня 1814 р.
Я щойно прочитав із великою увагою, з величезним інтересом і користю книгу Кабаніса. На мою думку (з огляду на періоди їхньої публікації), він стоїть на одному рівні з Гартлі. Кабаніс сміливо зробив неминучі висновки з тих питань, щодо яких Гартлі змушений був піти на компроміс і теревенити нісенітниці натовпу; але які неминучі для кожної людини, що розглядає метафізичні питання з фізіологічного погляду і вивчає факти замість того, щоб віддаватися словесним суперечкам. Я дуже хотів би перекласти Кабаніса, але боюся, що публіка цього не витримає. Надто яскраве світло здатне нас осліпити. Та й хто б його читав! Хіба що кілька молодих лікарів, які втратили б усіх своїх пацієнтів, якби ті дізналися, яку книгу схвалюють їхні лікарі; адже читачі, які не витратили необхідного часу на вивчення й засвоєння такого твору, найімовірніше, натраплять на неприємні уривки.
— Т. Купер
Але саме в листуванні з Джоном Адамсом Джефферсон висловився найвідвертіше щодо цих небезпечних питань. Таким чином, Дестют де Трасі опинився опосередковано втягнутим у тривалу релігійно-філософську полеміку, що тривала з 1816 по 1825 рік, коли двоє колишніх супротивників помирилися на схилі літ. Відомо, що Адамс відійшов від громадського життя 4 березня 1801 року, після двадцяти шести років політичної діяльності. Зраджений своїми друзями й колишніми прихильниками, щойно втративши сина Чарльза — «радість моїх очей і улюбленця мого серця», — він усамітнився, навіть не побажавши бути присутнім на інавгурації свого наступника, і вирушив шукати прихистку у своєму заміському будинку в Квінсі.
Упродовж десяти років він не мав прямих контактів із Джефферсоном. Після того як вони вперше зустрілися в бурхливі дні 1775 і 1776 років і боролися пліч-о-пліч, їхні шляхи розійшлися: Адамс вирушив до Англії як повноважний посол, а Джефферсон повернувся до свого улюбленого Монтічелло, у штат Вірджинія. Коли Джефферсон прибув до Парижа як наступник Франкліна, він неминуче знову зустрівся зі своїм лондонським колегою. Вони обмінялися безліччю ділових листів; Джефферсон написав кілька чемних листів Ебігейл Адамс; але, зберігаючи чудові особисті стосунки, вони були радикально розділені Революцією, що починалася. «Перший раз, коли ви й я розійшлися в думці щодо серйозного питання, — писав Адамс 1813 року, — був під час вашого повернення з Європи. Ви були твердо переконані, що ця нація зможе запровадити вільне республіканське правління. Я ж був глибоко переконаний, що проєкт створення такого уряду для народу в 25 мільйонів осіб, із яких 24 мільйони 500 тисяч не вміли ні читати, ні писати, був таким самим суперечним розумові й таким самим неможливим, якби захотіли встановити аналогічний уряд для слонів, левів, тигрів, пантер, вовків і ведмедів із королівського звіринця у Версалі» [6].
Коли 1811 року доктор Бенджамін Раш спробував не лише примирити двох старих борців, а й відновити їхні дружні стосунки, Адамс відповів із властивою йому різкістю, що він ніколи не переставав вважати Джефферсона своїм другом. «Між нами, втім, справді існували, — казав він, — деякі розбіжності в поглядах», серед яких він ставив на перше місце їхнє радикально протилежне ставлення до Французької революції. Але зрештою вони були згодні щодо Конституції, щодо форми американського уряду, і все зводилося до того, що Джефферсон і Раш були за свободу з прямим волоссям, тоді як, казав Адамс, «я вважав, що кучеряве волосся таке саме республіканське, як і пряме» [7].
Невдовзі після цього, попри таку непривітну відповідь, Джон Адамс і Джефферсон відновили листування, і впродовж тих років, що залишалися їм до самої смерті, яка сталася в один і той самий день 1826 року, ледве чи минав місяць, а часто й тиждень, щоб вони не обмінялися нотатками про свої читання, коментарями щодо поточних подій або спогадами про ті, в яких самі брали участь. Серед питань, що обговорювалися між двома колишніми супротивниками, було два, які мали привести їх до розмови про Дестюта де Трасі: релігія і паперові гроші. Ми вже розповідали в іншому місці, як під час свого президентства Джон Адамс мав нагоду висловити своє невдоволення як Вольнею, так і філософом Прістлі, які обидва були друзями Джефферсона й обидва — заклятими ворогами та противниками Адамса, і як їхня полеміка була однією з причин, що змусили Вольнея покинути Сполучені Штати й повернутися до Франції [8]. У памфлеті, який Прістлі написав, щоб спростувати хибні уявлення Вольнея щодо походження релігій, він не забув поєднати ім’я автора «Руїн» з іменем Дюпюї та обрушити на обох одне й те саме звинувачення в безбожності й безглуздості. Цілком імовірно, що Адамс тоді не мав ані часу, ані цікавості прочитати ні Прістлі, ні відповідь, яку адресував йому Вольней. Майже через двадцять років колишній президент мав нагоду ознайомитися з памфлетом Прістлі; теорії, приписувані Дюпюї, видалися йому настільки оригінальними й цікавими, що він дістав собі його працю «Походження всіх культів». Отримавши не один чи два томи, як він сподівався, а дванадцять томів тексту й ще один — із таблицями, він поділився з Джефферсоном своєю, як йому здавалося, «знахідкою», не підозрюючи, що Джефферсон уже багато років володів коротким викладом Дюпюї, опублікованим Трасі зі суворим збереженням анонімності.
Квінсі, 30 вересня 1816 [9]. Президенту Джефферсону.
Вельмишановний сер!
Секунди життя, що мені лишилися, такі нечисленні й такі короткі (і з кожною хвилиною здаються мені дедалі коротшими), що я вже не можу дотримуватися правил епістолярного етикету. І хоча я написав два листи, які лишилися без відповіді, мушу написати третій, бо не знаю жодної людини по цей бік Монтічелло, яка могла б повідомити мені якісь відомості про ті предмети, які я аналізую і досліджую — якщо дозволено вжити ці пишномовні слова, що нині в моді.
Коли я прочитав зауваги доктора Прістлі про Дюпюї, у мене виникла цікавість дізнатися про нього більше. Я писав до Європи й просив писати інших. Я й гадки не мав, що йдеться більш ніж про один чи два томи in-8 або in-12. Але ось! Мене вже завалено вісьмома чи десятьма томами й ще одним томом ілюстрацій. Автор стверджує, що займався дослідженнями шістнадцять років, і, судячи з того, як він наводить свої джерела, я не наважився б перевіряти їх навіть за шістнадцять років, навіть якби мав усі його книжки, яких, звісно, не знайти в Америці. Якщо ви щось знаєте про цього пана Дюпюї та про його Походження всіх культів (Origine de tous les cultes), щиро прошу поділитися.
Я прочитав лише перший том. Книга пізнавальна й цікава. Усе це творіння буде для мене предметом занять, студій і розваги протягом зими. Доктор Прістлі звинувачував його в тому, що він атеїст, а його працю — у крайній формі невір’я. Прістлі погоджується з ним у тому, що історія про гріхопадіння Адама й Єви — це алегорія, байка, казка з Тисячі й однієї ночі; і доктор Міддлтон робить те саме, пояснюючи походження зла; однак він цього не робить. Прістлі каже, що, на думку Дюпюї, Апокаліпсис — це найученіша книга, коли-небудь написана. Цими короткими докорами Прістлі, вочевидь, сподівався знищити вплив Дюпюї та його праць так само, як Свіфт знищив Блекмора своїми рядками:
Did off Creation with a fork
And of Redemption made damn’d work,
і як він зганьбив людей, які вартували не менше за нього самого, своїми рядками:
Wicked Will Whiston
And Good Master Ditton.
Але Дюпюї не так легко зламати. Суперечку між спіритуалізмом і матеріалізмом, між спіритуалістами й матеріалістами не можна розв’язати ні образливими епіграмами Свіфта, ні догматичною критикою Прістлі. У вас і в мене не менше повноважень вирішувати ці суперечки, ніж у Свіфта, Прістлі, Дюпюї чи Папи. І якщо ви тієї самої думки, ми оприлюднимо нашу Буллу й накажемо цим добродіям мовчати доти, доки вони не зможуть сказати нам, що таке матерія і що таке дух. А до того часу нехай дотримуються заповідей і Нагірної проповіді.
— Джон Адамс
Це був шанс, якого Джефферсон не міг змарнувати, щоб познайомити Адамса не лише з «Аналізом Дюпюї», а й, довіривши йому таємницю, розкрити справжнього автора «Коментаря до Монтеск’є» та викласти йому основні принципи «Ідеології». У листі, який він написав із цього приводу Джону Адамсу, він припустився двох помилок, що виразно показують: зрештою, хоч він і цінував ідеї Трасі, він не читав уважно ні Трактату про волю, ні навіть листів, які отримував від свого французького кореспондента. Як видно з тексту, відтвореного далі, Джефферсон у той час вважав, що Трасі друкує в Парижі твір про Мораль. Тим часом його кореспондент чітко вказував йому, що в нього ніколи не стане сил опублікувати повністю той трактат, з якого він подав лише перший і другий розділи в Трактаті про волю. Ба більше, Джефферсон припускався ще серйознішої помилки, висловлюючи побоювання, що Трасі у своїй моралі повернеться до ідей Гоббса й випустить із поля зору той інстинкт справедливості, який, на думку Джефферсона, був однією з істотних характеристик істоти, призначеної жити в суспільстві. Тим часом у рукописі, який побував у руках Джефферсона, Трасі подбав чітко заявити, що якщо Гоббс мав рацію, стверджуючи, що підґрунтя всякої справедливості спирається на домовленості, то він помилявся, коли наперед твердив, що стан, який передує соціальному, є неодмінно станом війни і що «це й є наш справжній інстинкт і воля нашої природи» [10]. В інших місцях твору він не раз повертався до того самого питання, протестуючи: «Людина, що б там не казали, аж ніяк не є по суті своєї злою. Бажання зла, хоч, безперечно, дуже поширене, для людини — лише виняток, тимчасовий розлад. Основа її буття, її звичайний стан — це доброта, бо природа наділила її потребою співчувати». Ця потреба в співчутті така сильна й така загальна, що Трасі знаходив її в усій живій природі й зазначав, що навіть хижі звірі рідко бувають жорстокими заради самої жорстокості. Це була дуже поширена теорія у XVIII столітті, і Трасі не претендував на її винахід; проте вона була дуже далекою від ідей Гоббса. Пішовши ще далі, Трасі проводив дуже чітку відмінність на користь людини й додавав: «Утім, я зовсім не пишу мораль для куниць чи павуків, а про свою власну й моїх побратимів. Отже, у нас, повторюю, почуття симпатії випливає так само необхідно з нашого життя у стосунках, як почуття особистості випливає з нашого самозбереження». Насамкінець він, зрештою, вказував, що єдиний спосіб уникнути того, щоб почуття особистого інтересу не повело нас до крайніх наслідків, «полягає в тому, щоб підпорядкувати його голосу справедливості й розуму, коли вони вимагають від нього цієї жертви». [11].
Правда, що в той момент у Джефферсона вже не було в руках рукопису Траси й він іще не отримав фрагмента, присвяченого Моралі. І хоча не варто бути надто суворим до того, що може бути лише слабкістю пам’яті, все ж необхідно побіжно згадати про ту невелику несправедливість, яку він допустив щодо свого французького кореспондента. Що ж до «Аналізу Дюпюї», Джефферсон дуже добре зрозумів, що це не щось цілком інше, ніж простий конспект. З терпінням і старанністю, гідними бенедиктинця, Дюпюї у своїй величезній праці ретельно накопичував, без будь-якого систематичного порядку й без загальної завершальної ідеї, нотатки, зроблені ним упродовж довгих років читання та праці. Але цей антихристиянський і особливо антикатолицький учений навряд чи мав філософський склад розуму. Траси скористався цією безформною масою матеріалів, систематизував її, значно скоротив полемічну частину й створив твір про релігію, який, за висловом Джона Адамса, вміщує «в горіховій шкаралупі» всі результати, досягнуті його попередниками. Водночас він виступив як оригінальний мислитель, і ми маємо особливо підкреслити унікальну цінність цього документа для історії ідеологічної доктрини. Ми не можемо тут розглянути його докладно, але, можливо, досить буде вказати, що Траси, визнаючи, що «друзі людства думали чинити справи вельми корисні, атакуючи деякі нісенітниці панівної релігії», — був переконаний, що вони порушували лише «другорядні питання». На його думку, справді важливо було визначити точне походження релігії, використовуючи не лише історичні знання Дюпюї, а ще більше — здійснюючи психологічний аналіз релігійного феномена. Завершальні рядки його праці дуже виразно показують у ньому попередника Оґюста Конта, навіть більшою мірою, ніж учня філософів XVIII століття, і свідчать про значний інтерес цього твору — проігнорованого в біографіях Траси — для історії позитивістських доктрин.
«Кожен незабаром погодиться, — казав він, — з істинністю того, що ми вже сказали: що теологія є філософією дитинства світу, що настав час поступитися місцем філософії періоду розуму; що вона — витвір уяви, подібно до поганої фізики й поганої метафізики, які виникли разом із нею в часи невігластва й слугують їй підмурком, тоді як інша філософія ґрунтується на спостереженні та досвіді й тісно поєднана з істинною фізикою та здоровою логікою, які, як і вона, є плодом праці освічених віків… Усе це, втім, не означає, що першопричина Всесвіту сліпа або розумна. Ми відкрито заявляємо, що твердо переконані: про це нічого не відомо й нічого не може бути відомо. Але ми так само твердо переконані й у тому, що якщо вона сліпа, то всяка молитва позбавлена сенсу; що якщо вона розумна, то всяке поклоніння негідне її й є образою; що в обох випадках кожна людина, яка говорить від її імені, — ошуканець або мрійник; і що, нарешті, єдиний спосіб догодити їй, якщо вона чутлива, і водночас бути щасливими в цьому світі настільки, наскільки це можливо, — це бути справедливими й добрими, тобто розумними».
Тепер ми зможемо переконатися, розглядаючи докладніше листування, яке Джефферсон і Джон Адамс вели щодо Дюпюї та його Аналізу, що обидва ці американські «філософи» були недалекі від того, щоб зійтися з французьким філософом у його поглядах.
Монтічелло, 14 жовтня 1816 р. [12]
Взятися за дванадцять томів Дюпюї — це означає виявити героїзм, на який я не міг би претендувати навіть у свої молоді роки. Я задовольнився скромнішим досягненням — прочитанням аналізу його праці, виконаного Дестютом де Трасі, у двохстах сторінках формату in-octavo. Я гадаю, що наважився б прочитати скорочення, зроблене самим автором в одному томі того самого формату, якби воно потрапило мені до рук; але той концентрат, який міститься в книзі Траси, задовольнив мій апетит; і навіть у цьому творі передмова автора аналізу та його висновок, на мою думку, варті більше, ніж власне тіло книги. Справді, мета праці, здається, полягає в тому, щоб задушити всю історію під покровом алегорії. Якщо такі різні історії, як історії Геракла та Ісуса, можуть завдяки багатій уяві й алегоричним тлумаченням бути зведені до спільного знаменника, тоді вже не лишається жодної можливої межі між фактами й вигадкою. Оскільки цей цікавий уривок не надто обтяжить пошту під час пересилання туди й назад між Монтічелло та Квінсі, я надсилаю його вам для ознайомлення. Можливо, він принесе вам стільки ж задоволення, скільки приніс мені, й позбавить вас праці читати в двадцять чотири рази більшу кількість сторінок.
Я сказав вам, що книгу написав Траси; і це ім’я я вписав на першій сторінці, як маю звичку робити щодо анонімних творів, автори яких мені відомі. Але Траси просив мене не розкривати його анонімності з причин, які, можливо, й досі зберігають своє значення. Тому я змушений просити вас про таку саму стриманість. Дестют де Траси, на мою думку, є найталановитішим письменником серед тих, хто нині живе й пише про інтелектуальні предмети або про операції розсудку. Я не читав повністю його три томи формату in-octavo про Ідеологію, які становлять підмурок усього того, що він написав згодом, бо я не люблю читати праці на абстрактні теми, які не можна негайно застосувати до якоїсь корисної науки. Бонапарт, який не переставав глузувати з ідеологів і водночас косився на нашого автора, з часом відчув, що справжня мудрість — це щось більше, ніж проста практика, позбавлена принципу. Наступною працею Траси був його «Коментар до Монтеск’є», який ніколи не було опубліковано в оригіналі, бо публікувати його було небезпечно; але його видали й переклали у Філадельфії без зазначення імені автора. Відтоді він дозволив згадувати своє ім’я. Хоча твір і називається «Коментар», насправді це елементарний трактат про принципи державного устрою, що займає близько трьохсот сторінок у восьму частку аркуша.
Нещодавно він опублікував третю працю, «Політична економія», що охоплює всю тему в тому самому обсязі; у ній усі принципи викладено зі строгістю Евкліда і, подібно до нього, без жодного зайвого слова. Я розпорядився перекласти цей твір і вже чотири роки намагаюся домогтися його публікації, але поки що безуспішно. За цей час автор опублікував оригінал у Франції, що, як він вважав, було небезпечно робити, доки Бонапарт перебував при владі. Жодного надрукованого примірника, наскільки мені відомо, ще не потрапило до нашої країни. Тепер його четвертий і останній твір перебуває в друці в Парижі, замикаючи, за його задумом, коло метафізичних знань. Я ще не бачив цієї праці, присвяченої моралі, але підозрюю, що розходитимуся з ним у думці щодо підстав, якщо не висновків. Судячи з його інших творів, я бачу, що він приймає принцип Гоббса про те, що справедливість ґрунтується лише на договорі й не випливає з людської природи. Я ж, навпаки, вважаю, що це щось інстинктивне й уроджене і що моральне почуття є так само частиною нашої природи, як відчуття дотику, зору чи слуху. Бо мудрий творець мав бачити, що для тварини, призначеної жити в суспільстві, необхідно, щоб кожна людина відчувала задоволення, чинячи добро іншому; що неіснування справедливості не слід виводити з того, що одна й та сама дія в одному суспільстві вважається доброчесною і справедливою, а в іншому — порочною й поганою; адже так само, як обставини й думки різняться від одного суспільства до іншого, так само мають різнитися й учинки, що роблять їх добрими або поганими. Доброчесність, по суті, полягає не в самій дії, яку ми здійснюємо, а в меті, якої вона має досягти. Якщо ця дія має на меті сприяти щастю того, заради кого її чинять, вона є доброчесною, тоді як у суспільстві з іншими обставинами й поглядами та сама дія могла б завдати страждання і бути злою. Суть доброчесності полягає в тому, щоб добре чинити щодо інших; але те, що є добром в одному суспільстві, в іншому може бути зовсім протилежним.
Проте, хоча ми можемо розходитись у поглядах на підставу моралі, і хоча з цього предмета було висунуто майже стільки ж теорій, скільки було авторів, такий точний мислитель, як Траси, не може не дати нам правильної системи моралі. Справді, дивовижно, що такі різні автори, виходячи з таких різних засновків, усі доходять одних і тих самих висновків. Здається, ними несвідомо керує непомильна рука інстинкту.
— Т. Джефферсон
Той факт, що Джефферсон не зумів уловити цілком чітку відмінність, яку Дестют де Трасі встановлював між своєю системою і системою Гоббса, підтверджується ще одним листом, який Джефферсон написав того самого року Френсісу У. Гілмеру, котрий, після того як допоміг Джефферсону в доборі професорів для Віргінського університету, мав посісти там кафедру права.
Монтічелло. 7 червня 1816 р. [13].
Вельмишановний пане,
Кілька днів тому я отримав від пана Дюпона доданий рукопис, який він дозволив мені прочитати й просив передати вам після прочитання, сподіваючись, що ви його перекладете. Він цілком заслуговує на те, щоб його опублікували для просвітництва наших співгромадян, бо він глибокий, розсудливий і стислий. Наші законодавці недостатньо добре обізнані з істинними межами своєї влади і з тим, що їхня справжня функція полягає в тому, щоб проголошувати наші природні права й обов’язки, приводити їх у дію і не відбирати в нас жодного з них. Жодна людина не має права чинити посягання на природні права іншої; це єдине обмеження, яке закон може їй накласти. Кожна людина має природний обов’язок сприяти підтриманню суспільства, і це все, до чого закони мають її примушувати. Оскільки жодна людина не має природного права бути суддею між собою та іншою, то природно, що вона підкоряється арбітражу третьої особи, яка є неупередженою. Коли закони проголосили й утілили в дію все вищезазначене, вони виконали свої функції, і думка про те, що, вступаючи до суспільства, людина відмовляється від будь-якого природного права, не має жодних підстав. Якби всі закони розглядалися у світлі цих принципів, праця наших законодавців була б значно полегшена, а наші муніципальні кодекси також істотно спрощені. Нині у Вашингтоні друкується першокласна праця Дестюта де Трасі з політичної економії, яку він зумів скоротити до трьохсот сторінок формату ін-октаво. У попередньому слові про походження права власності він погоджується з принципами цього рукопису, але викладає й доводить їх повніше. Автор обіцяє на майбутнє твір про мораль, у якому, на мій жаль, він, як я бачу, збирається прийняти принципи Гоббса, що принижують людську природу, а саме: що почуття справедливого і несправедливого не випливає з нашої природної організації, а ґрунтується лише на умовностях. Мені тим прикріше, що з-поміж усіх нині живих авторів саме він найкраще вміє поводитися з абстрактними питаннями.
Якщо прийняти за факт, що Земля була створена в часі, а отже, і догмат про кінцеві причини, ми, звісно, приходимо до такого короткого силогізму. Людина створена для суспільних відносин; але суспільні відносини не можуть існувати без почуття справедливості; отже, людину мусили створити з почуттям справедливості. Це та помилка, в яку впала більшість авторів, що пропонували теорії походження уряду, і яку, однак, давно мала б виправити добре відома нам ситуація індіанців. У своїх гіпотезах про походження уряду вони припускають, що він почався з патріархальної або монархічної форми. Але наші індіанці перебувають, очевидно, у природному стані, який уже перевершив стадію асоціації, що існує в межах однієї родини, і, тим не менш, вони ще не визнають ані авторитету позитивних законів, ані авторитету визнаного мирового судді. Кожна людина в них цілком вільна йти за своїми схильностями; але якщо, діючи так, вона порушує права іншої людини, то в разі, коли завдана шкода незначна, її карають осудом суспільства, в якому вона живе, або, як ми кажемо, громадською думкою; а якщо випадок серйозний, її вбивають томагавком як небезпечного ворога. Їхні вожді керують ними лише завдяки впливові, який дає їм їхній характер; і індіанці йдуть за тим чи тим вождем або не йдуть зовсім, залежно від власного розсуду, обираючи того, кого вони цінують вище за інших або за мудрість, або за військові таланти. Звідси постає виникнення груп, що прив’язуються до різних вождів і керуються порадами, а не наказами цих вождів. Черокі — єдине плем’я, яке мені відоме, що ставить собі за мету заснувати регулярні закони, магістратів і уряд. Вони склали проєкт уряду через представників, яких обирає кожна громада. Але останнє, про що вони думають, — це підкоритися волі однієї людини. Таким чином, в єдиному випадку заснування уряду, про який ми маємо безпосереднє знання, ми бачимо, що починають установлювати республіканське правління, а не патріархальне, всупереч тому, що зазвичай припускали теоретики.
— Т. Джефферсон
За словами містера Райлі, Джон Адамс був одним із тих «протестантів, які ні в що не вірять», яких можна було зустріти в Новій Англії, особливо в XIX столітті. Переконані, що вони не можуть і далі триматися вузької віри своїх предків, зберігши від них смак до богословських суперечок, вони, багато читаючи й мало розмірковуючи, дійшли до вишуканого агностицизму, який часто шанував зовнішні форми релігії і не давав приводу для скандалу віруючим. Книга Трасі лише розпалила апетит Джона Адамса і підготувала його до ґрунтовнішого читання дванадцяти томів Дюпюї. Для нього це був найцікавіший і найповчальніший роман, який він будь-коли читав, — судження, до якого сучасний читач навряд чи схилиться приєднатися. Однак він знаходив там досить матеріалу, щоб живити свій критичний дух без особливого ризику. Вивчаючи Походження всіх культів, Дюпюї хотів насамперед установити тісний зв’язок між догматами й релігійними обрядами християнства та релігій античності. Слід, однак, зауважити, що під християнством він розумів головно ту форму, яка була найпоширенішою у Франції, яку йому доводилося спостерігати найчастіше, тобто католицизм. Тому він радше антикатолик, ніж антихристиянин. Ця позиція не викликала невдоволення у Джона Адамса, який, попри свій заявлений скептицизм, залишався передусім антикатоликом і відчував до католицизму жах, острах і, можна майже сказати, ненависть, які відігравали таку важливу роль в антифранцузьких настроях жителів Нової Англії до Американської революції. Повернення єзуїтів, відновлення католицької монархії у Франції знову пробудили в ньому всі старі упередження, і він із найбільшою серйозністю повторював слідом за автором анонімної книги, якою він так насолоджувався, що всі монархи Європи близько 1760 року боялися бути вбитими єзуїтами. У наступному ж реченні він, утім, видає кінчик вуха (прим. так сказано в оригіналі, це означає щось на кшталт «виявити свою сутність»), коли заявляє, що якщо Товариство Ісуса було більшою бідою, ніж Французька революція, деспотизм Наполеона і «Ідеологія» разом узяті, то це тому, що єзуїти боролися в Європі проти поступу Реформації та вдосконалення людського духу.
І знову ми бачимо тут, як на поверхню виходить одна з тих прихованих течій, які ще погано вивчені, і на які ми неодноразово звертали увагу в історії ідейних відносин між Францією та Сполученими Штатами. Недарма протягом ста п’ятдесяти років колоністи Нової Англії потерпали від набігів, що їх чинили індіанці-католики з Канади, і приписували ворожість тубільців тим, хто саме навернув їх у віру. Недарма жителі Бостона бачили, як серед них оселялися й були прийняті як переслідувані брати протестантські біженці наприкінці XVII століття. Значною мірою саме цим стійким упередженням слід приписати впертий опір, який чинили в Новій Англії всьому французькому навіть після війни за незалежність [14].
Квінсі, 4 листопада 1816 р. [15].
Вельмишановний сер,
Ваш лист від 14 жовтня дуже мені допоміг. Я прочитав «Аналіз» Трасі один раз і маю намір прочитати його вдруге. Я поверну вам книгу, але хотів би знати, чи належить ця людина до родини Трасі, з якою маркіз де Лафайєт перебуває в спорідненості внаслідок шлюбу. Я прочитав не лише Аналіз, а й вісім із десяти томів Походження всіх культів, і якщо життя мені буде збережено, я прочитаю й решту чотири. Але, мій дорогий пане, я часто був змушений зупинятися і говорити собі так, як це робить побожний, алегоричний, ієрогліфічний і апокаліптичний містер Джон Баньян, і вигукувати: «Sobrius esto, John («Будь тверезим, Джоне!). Не дозволяй собі захоплюватися раптовими поривами вітру чи несподіваними спалахами блискавок і не дозволяй собі лякатися найжахливіших ударів грому».
Тепер у нас, вочевидь, існує Національне біблійне товариство, покликане поширювати Біблію короля Якова серед усіх народів. Хіба не краще було б ужити всі ці благочестиві пожертви на те, щоб очистити християнство від його спотворень у Європі, Азії, Африці та Америці? Уявіть, що ми складемо план товариства, яке перекладе Дюпюї всіма мовами, і що ми запропонуємо нагороду у вигляді медалей і діамантів будь-якій людині або будь-якій спільноті, яка зможе дати на це найкращу відповідь. Ентузіазм, хрестові походи, Французькі революції — це епідемічні або ендемічні хвороби, яким підвладне людство. Це не триденна чи чотириденна гарячка. Іноді потрібні віки й століття, щоб від них вилікуватися. Дюпюї значно більше, ніж Грімм, заслуговує на те, щоб ви його прочитали. З усіх романів і всіх достовірних історій, які я читав, цей твір — найцікавіший і найповчальніший, хоч Пристлі й назвав його нудним.
Не робіть із усього цього висновку, ніби я зрікся християнства або ніби в усьому погоджуюся з Дюпюї. Аж ніяк. На кожній сторінці я знаходжу щось, що свідчить на користь християнства, коли воно чисте, і щось, що викриває його спотворення. Якщо б у мене вистачило сил, я виклав би свою думку в новій Байці про бджіл. Десять заповідей і Нагірна проповідь становлять мою релігію. Я цілком згоден із вами в тому, що «моральне почуття є такою ж істотною частиною нашої істоти, як і відчуття», і готовий прийняти все, що ви кажете з цього приводу. Моя Історія єзуїтів складається з 4 томів in-12 і має назву Histoire générale de la naissance et des progrès de la Compagnie de Jésus et analyse de ses constitutions et privilèges (Загальна історія виникнення і розвитку Товариства Ісуса та аналіз його конституцій і привілеїв), надрукованих в Амстердамі 1761 року. Твір анонімний, бо, гадаю, автор, як і всі монархи Європи тієї доби, боявся бути вбитим єзуїтами. Автор наводить на підтвердження своїх тверджень достовірні документи й відомі авторитети, до яких публіка може звернутися. Це товариство було для людства більшою напастю, ніж Французька революція, деспотизм Наполеона чи ідеологія. Воно значно довше й руйнівніше перешкоджало поступові Реформації та людського духу в нашому суспільстві.
Про становище Англії можна судити з листа, який я надсилаю вам у додатку і який попрошу повернути мені. Як би мало в мене не було причин любити Стару Леді, я не можу не побоюватися, що вона, слідом за Францією, кинеться в революцію, яка закінчиться так само, як англійська революція 1660 року і як та, що сталася у Франції 1816 року. Що б не сталося, наша країна має піднестися; Англія ж цього зробити не зможе.
Ми давно засмучені звісткою про те, що ваші книги, книги Гарвардського коледжу та «Уранологія» Джона К. Адамса були втрачені в морі. Але ось! «Астрономія» прибула на одному судні, а книги коледжу — на іншому. Сподіваємося, що й ваші книги також було врятовано; нам було б приємно дістати цю новину. Здається, батько і син займалися спогляданням неба. Я хотів би побесідувати з ним на дозвіллі й порівняти Дюпюї та його «Уранологію».
Рецензія на «Історію Персії» сера Джона Малькольма мене розчарувала. Ці люди з Единбурга сповнені хитрощів і зупиняються саме на тому місці, яке розбудило мою цікавість: давня і сучасна релігія Персії та її державний устрій. Із великим задоволенням я прочитав би в Edinburgh Review або в Quarterly рецензію на 12 томів Дюпюї. Вони дали рецензію на Грімма, який не має й половини того значення для людського роду. Я підозрюю, що автори рецензій уникали говорити про релігію Персії, аби не довелося порівнювати цей твір із працею Дюпюї. Клаптик англійської газети, в якому вас із повагою згадують, а мене не надто сварять, має завершити цей лист від вашого друга.
— Джон Адамс
Місяць по тому, повертаючи Джефферсону «Аналіз Дюпюї», Адамс знову повертається до тієї самої теми й уточнює своє філософське кредо. «Be just and good» (Будь справедливим і добрим), — вигукує він, — а решта мало важить. Єдиний висновок, до якого приводять його такі різноманітні читання, полягає в тому, що слід проповідувати й практикувати загальну терпимість; після чого він поспішає заявити, що жодна книга не може краще дискредитувати вади й обмани релігії, ніж твір Дюпюї. Це висновок, який схвалив би Вольтер і спростування якого його б не злякало. І саме з Вольтером, більше ніж із будь-яким іншим французьким філософом, можна було б порівняти цього доволі сварливого пуританина, який марно намагався звільнитися від пут релігійної традиції Нової Англії.
Квінсі, 12 грудня 1816 р. [16].
Дорогий добродію,
Повертаю вам «Аналіз Дюпюї» із моєю глибокою вдячністю за те, що ви люб’язно дали мені його на певний час. Це лише бліда мініатюра оригіналу. Я прочитав сам оригінал, що складається з 12 томів, до яких додається ще один том із гравюрами. Я любив і читаю романи все своє життя, починаючи з «Дон Кіхота» і «Жиля Бласа» і аж до «Шотландських вождів» та ще сотні інших. Протягом року чи двох я віддався саме такому роду занять і прочитав 15 томів Грімма, сім томів Neddy Search Такера [17], 12 томів Дюпюї разом із тринадцятим томом, що містить гравюри, «Аналіз» Трасі та чотири томи «Історії єзуїтів». Усе це — романи! Я не знайшов там нічого важливого для себе, бо ці книжки анітрохи не змінили моїх моральних і релігійних переконань, які протягом п’ятдесяти чи шістдесяти років можна звести до чотирьох маленьких слів: «Будь справедливий і добрий». Усі вони зі мною в цьому згодні.
Проте мушу визнати, що в Дюпюї я знайшов більше нових ідей, ніж деінде. Висновок, який я виношу з усіх цих праць, — це висновок про загальну терпимість. Чи існує якийсь інший твір, написаний так само добре, як у Дюпюї, для того щоб дискредитувати релігійні спотворення й обмани?
Я залишаюся завжди, добродію, з тією самою приязню, що й раніше,
ваш Джон Адамс.
Тим часом Джон Адамс мав отримати листа, в якому Джефферсон, не надто прихильний до богословських дискусій, нагадував йому, що Трасі мав і інші заслуги, які заслуговують на його увагу. Він був не лише родичем родини Лафайєта, а передусім написав три томи «Ідеології», гідні найсерйознішої уваги [18]. Адамс, без сумніву, вже раніше чув про «Ідеологію», але мав про неї вельми несприятливе уявлення, бо у своєму листі від 4 листопада поставив її між Французькою революцією та деспотизмом Наполеона в числі лих, що затримують поступ людства вперед. Це було для нього чимось новим. З іншого боку, не можна було сподіватися чогось надто посереднього від автора «Аналізу Дюпюї». Тому він попросив Джефферсона якнайшвидше надіслати йому «Ідеологію» про Монтеск’є, з якою він бажав ознайомитися, супроводивши свого листа жартами вельми мало витонченого смаку щодо значення слова «ідеологія». Не варто зупинятися на цьому докладніше. Адамс міг поділяти деякі положення філософського кредо Вольтера, але не поділяв його духу.
Квінсі, 16 грудня 1816 р. [19].
Дорогий добродію,
Ваш лист із Поплар-Форест, датований 25 листопада, було доставлено мені поштою наступного дня після того, як я відправив вам назад «Аналіз» із висловом подяки. Три томи «Ідеології». Прошу вас, поясніть мені цей неологічний заголовок. Що він означає? Коли Бонапарт ужив його, він, мабуть, зрадів цьому, бо існує загальне правило: ми радіємо тому, чого не розуміємо. Чи означає це Ідіотизм? Може, це наука про неосудність? Або наука про Безумство? Теорія марення? Чи, може, це означає науку про самолюбство, amour propre, або про елементи марнославства?
Якби я тепер перебував у Франції, я міг би послатися на свою сліпоту й свої немочі, а понад те — міг би їх довести. Гадаю, він не визнав «Аналіз» з тих самих причин, з яких Юм не визнав свого «Трактату про людську природу». Проте цей «Аналіз не видає в ньому людину крайньої посередності. Якби я знав усе це два роки тому, я б написав йому листа. Найбільше я хочу побачити його Ідеологію про Монтеск’є. Якщо ви, попри весь ваш вплив, не змогли за чотири роки домогтися публікації власного перекладу з вашими власними примітками, то де і в чому полягає свобода американської преси? Г-н Тейлор із Гарвуда, Порт-Роял, може легко й швидко опублікувати свої об’ємні та блискучі праці.. [20].
— Джон Адамс
Неможливо дізнатися, яке враження справили ці доволі важкуваті жарти на Джефферсона. Сам він ніколи б їх не допустив, бо, хоч йому й не було чужим дотепництво і він умів за нагоди робити такі самі витончені компліменти, як будь-яка людина його часу, іронія приносила йому мало задоволення. Тому з цілком серйозною міною він відповів Адамсові, щоб дати йому визначення Ідеології і наполягти на цінності теорій Трасі.
Монтічелло, 11 січня 1817 р. [21].
… Переходячи до питань, згаданих у ваших листах від 12-го і 16-го числа, «Коментарі» Трасі до Монтеск’є ніколи не були опубліковані в оригіналі. Дюейн надрукував переклад з автентичного рукопису кілька років тому. Це видання швидко розійшлося, і я сумніваюся, що десь можна дістати примірник. Якщо це виявиться можливим, ви отримаєте його від мого книгопродавця у Філадельфії, якому я зараз пишу з цією метою. Трасі розуміє під терміном «Ідеологія» всі предмети, які французи називають «Мораллю» на противагу «Фізиці». Його праці з логіки, державного управління, політичної економії та моралі він розглядає як складники кола ідеологічних предметів, тобто предметів, що належать до царини розсудку, а не почуттів. Його Логіка точно відповідає праці Локка про розсудок. Нині друкується книга про політичну економію; але переклад її зробив не я. Я лише виправив його, і, по правді кажучи, це була тяжка робота. Оскільки початковий текст був укладений кимось, хто не знав ані французької, ані англійської, то з нього неможливо було зробити досить точний переклад. Проте це цінна книга.
— Т. Джефферсон
«Коментар до Монтеск’є» був для Джона Адамса справжнім одкровенням, таким самим, по суті, яким він був для Джефферсона сімома роками раніше. І той, і той знаходили там у ясній формі ідеї та теорії, які вони самі відстоювали, але які ніколи раніше не були викладені систематично й стисло. Єдина теорія Трасі, яку він (Адамс) відмовляється прийняти, однак, — це його гіпотеза про те, що люди за природою розумні і що їхній розум та сумління можуть переважати над їхніми інтересами без втручання зовнішнього примусу. Як видно, попри своє примирення з Джефферсоном, він був далекий від того, щоб без застережень прийняти його віру в демократію, і залишався все тим самим чоловіком, якого автор Декларації незалежності підозрював в аристократичних схильностях
Квінсі, 2 лютого 1817 р.
Вельмишановний сере,
Якщо користуватися нашою доброю англійською формулою для висловлення вдячності, то я мушу вам і надсилаю тисячу подяк за «Огляд Монтеск’є» Трасі, який пан Дюф’є надіслав мені за вашим дорученням. Я прочитав сто сторінок і прочитаю решту. Це людина, сповнена розуму й легка для розуміння. Він зовсім не туманний, не містичний і не неповний, як Кондорсе. Хоча вже багато років я вигнав цей предмет зі своїх думок, якби Трасі й я були на двадцять років молодші, я поставив би йому одну чи дві сотні запитань. Його книга була написана в той момент, коли французький експеримент палав у ще не загашеній печі. Упродовж усього твору він припускає, що люди — істоти, наділені розумом і сумлінням. Те саме кажу і я; але я кажу водночас, що їхні пристрасті та їхні інтереси зазвичай переважають їхній Розум і їхнє Сумління, і що якщо суспільство не знайде якогось засобу стримувати й пом’якшувати перші, світ і далі існуватиме так само, як і раніше…
— Джон Адамс
У липні він знову повернувся до тієї самої теми. У листі, який він тоді пише Джефферсону, під маскою скептика відчувається таємна заздрість до популярності мудреця з Монтічелло. Кількома роками раніше він вигукнув із відтінком розпачу: «Воістину моя «Захист Конституції» і мої «Промови про Давілу» були причиною величезної непопулярності, яка, мов Силоамська вежа, обвалилася на мене. Ваша постійна оборона демократичних принципів і незмінна підтримка, надана вами Французькій революції, були самою основою вашої безмежної популярності. Sic transit gloria mundi. Але я згоден померти, якщо тільки можна знайти бодай одне почуття в моїй «Захисті Конституції» або в «Промовах про Давілу», яке, якщо його правильно витлумачити, могло б сприяти запровадженню спадкової монархії або аристократії в Америці» [22]. Він не зміг домогтися розуміння мас; він боявся, що не знайде друкаря, який наважився б надрукувати твори, про які він мріяв, і робив із цього, не без гіркоти, висновок, що йому лишається тільки сміятися над людською глупотою та над так званою свободою преси, якою, як вважали його співгромадяни, вони користувалися. Яка свобода писати, говорити чи навіть думати могла існувати в тій частині країни, де, як він писав іншого разу Джефферсону, ніхто не наважився б видати твори Дюпюї, не ризикуючи обернути проти себе всю громадську думку, і де він сам міг висловлюватися вільно лише в особистих листах до небагатьох друзів, у розсудливості яких був певен?
Квінсі, 15 липня 1817 року.
Вельмишановний сере,
Я з нетерпінням чекаю на ваш план Університету й нової системи освіти. Щоб допомогти вам у ваших задумах, я надсилаю вам брошуру під назвою «Політика Коннектикуту», написану республіканцем-федералістом на ім’я Гамільтон. Чи бачили ви коли-небудь подібне поєднання? Минулої суботи мені надіслали поштою два примірники. Я не знаю ані звідки, ані від кого вони надійшли. А тепер, сере, прошу, вислухайте скромну пропозицію. Дайте мені мільйон річного доходу, бібліотеку в мільйон томів і все інше, чого я тільки забажаю. Я присвятив би своє життя праці, яку, як каже нам Кондорсе, Тюрґо планував усе своє життя. Я уклав би зведення з Брайанта, Жеблена, Дюпюї, сера Вільяма Джонса і, передусім, Acta Sanctorum болландистів.
Я знаю, до чого привело б це дослідження. До дванадцяти сторінок in-12 Монтеск’є.
«Життєпис Демокріта і Геракліта» — це байка чи історія? Я не можу розмірковувати про людські справи без сміху або сліз. Я волію сміятися, коли йдеться про свободу писати, говорити чи думати. Я не можу інакше як сміятися. Подібної речі ніколи не існувало. Подібної речі не існує; але я сподіваюся, що вона існуватиме. Однак це буде через сотні років після того, як ми з вами перестанемо писати й говорити.
— Джон Адамс
Друк Трактату про політичну економію було завершено близько 15 листопада 1818 року. Джефферсон дав вказівку Мілліґану надіслати один із перших примірників Джону Адамсу, який підтвердив отримання, поспіхом, двома записками, надісланими того самого дня.
Квінсі, 30 грудня 1818 р., 6 година [23].
Вельмишановний добродію, вчора пізно ввечері отримав ваш звіт і ваш переклад Трасі, і хоча я не читав ані того, ані того, дякую вам. Але очевидний доказ того, що ви знову здорові, приніс мені більше радості, ніж і те, і те. Я заздрю вашим очам, вашим рукам і вашому коневі. Мої очі надто затуманені, мої руки надто тремтять, а моя голова надто розсіяна, щоб бути Суверенним доктором.
— Джон Адамс
Того самого вечора він надіслав нову записку, ще не встигнувши прочитати твір, але знову висловивши той самий песимізм щодо значення й впливу всіх томів, які тільки можна публікувати, аби просвітити людей. Це вічне «який у цьому сенс?» не перестає повертатися в його листуванні й становить разючий контраст із міцною вірою, яку Джефферсон і далі плекав у нездоланний поступ людського духу.
Квінсі, 30 грудня 1818 р., 6 година.
Тепер усе тихо й спокійно. Немає нічого, що могло б випробувати людську душу або зворушити її, окрім землеробства. Що до мене, я кажу: Бог веде плуг і зводить стіни огорожі! [24] Якби я мав ваші очі, ваші пальці й сто років життя, я міг би написати сто томів in-folio; але ані я, ані світ не стали б ані мудрішими, ані щасливішими, що б не зробив ваш вірний друг,
— Джон Адамс
Читання перекладу твору Трасі було нелегкою справою навіть для людини, замкненої снігами в сільському домі Нової Англії. Лише через два місяці після отримання тому, надісланого Мілліґаном, Джон Адамс відчув себе спроможним винести судження. Додаток до першої частини «Елементів ідеології» не викликав у нього особливого інтересу. У молодості він міг отримувати задоволення від цих дискусій про природу свободи, але вже давно знав усі аргументи, які можна навести за чи проти вільної волі, і його розум уже не мав тієї гнучкості, щоб із задоволенням стежити за діалектичними фокусами метафізиків. Зате, подібно до Джефферсона, він одразу ж був приваблений можливістю застосування деяких теорій Трасі до сучасної ситуації. Справді, Трасі, який на власному досвіді знав лихо, спричинюване паперовими грошима як за монархії, так і за часів асигнацій, з особливою енергією наполягав на небезпеках, які становить для процвітання народу інфляція грошового обігу. У період, що минув між закінченням привілею першого Банку Сполучених Штатів і заснуванням другого, численні банки окремих штатів отримали статути, які дозволяли їм випускати паперові гроші майже без гарантії та без контролю. Коли ж спробували виправити ситуацію, що ставала неможливою, і відновити сталу валюту, банкрутства почастішали, грошей стало так мало, що впродовж кількох років фермери не могли ні купувати, ні продавати, а земельна власність значно знецінилася [25]. Між кризою, яку переживала Америка, і кризами, через які пройшла Франція, існувала разюча подібність. Адамс не міг цього не помітити, бо страждав від цього в Новій Англії так само, як Джефферсон страждав у Вірджинії, і, подібно до нього, вважав, що його найзаповітніші теорії сформульовано з незвичайною ясністю та точністю.
Квінсі, 24 лютого 1819 р.
Вельмишановний добродію,
Я з ретельністю й увагою займаюся читанням і слуханням вашого твору «Політична економія». Я кажу «вашого», бо не можу повірити, що праця Трасі могла б бути більш оригінальною щодо ясності, проникливості та точності. Я прочитав поки що лише до 90-ї сторінки; це безперервний ланцюг ідей і положень, з якого я не бачу жодної ланки, яку можна було б вилучити. Його філософія видається мені точнісінько філософією Дюпюї, тобто філософією вічності, нескінченності та механізму всесвіту. Його філософія здається мені безперервним потоком, що доходить до того моменту, коли він має щезнути в бездонній прірві свободи й необхідності. Свобода — хіба це не порожнє слово? Якщо так, то немає ані заслуги, ані провини, і не може бути ані нагороди, ані покарання у всесвіті. По суті й за змістом його етика видається мені мораллю проповідей Батлера про людську природу; але у своєму передмові це мораль творів Гатчінсона від початку до кінця, а також мораль «Трістама Шенді». На дні прірви свободи й необхідності, наскільки мені відомо, може лежати ключ, що відмикає всесвіт, — але, знаєте, моя думка така, що ключа ніколи не буде знайдено, хіба що людиною, яка навіки збереже його при собі. Людське розуміння ніколи не зануриться в цей стан буття до таких глибин, і думати про це — марна й зухвала цікавість. Наш обов’язок — благодійність батька, друга й брата. П’ятдесят років тому я отримував більше задоволення, спостерігаючи, як метафізики танцюють на вістрі своїх голок, ніж дивлячись на акробатичні трюки танцюристів на натягнутому або на слабкому канаті; але тепер мої очі вже не такі ясні, щоб розгледіти спритність і стрибки тих і тих. Я, однак, дуже радий, що прочитав те, що прочитав, і маю намір читати або слухати решту. Наразі я мушу визнати, що маю перед ним велику заборгованість, маю на увазі VI главу про гроші, сторінка 21:
«Коли ці номінали визнано й уживають у розрахунках, зменшення кількості металу, якому вони відповідають, шляхом псування справжніх монет — це означає крадіжку. Ще більшим, і ще більш розорливим злодійством є виготовлення паперових грошей. Воно є більшим, бо в цих грошах немає абсолютно жодної реальної вартості. Воно є ще розорливішим, бо, поступово знецінюючись упродовж усього часу свого існування, воно справляє ефект, який був би спричинений безкінечним послідовним погіршенням стану монети».
Якщо це правда, а я вірю, що так і є, то ми, американці, найзлодійкуватіший народ, який будь-коли існував; ми крадемо одне в одного вже сто п’ятдесят років. Якщо в мене лишиться бодай щось, схоже на здоров’я, ви дістанете більше подробиць із цього приводу від вашого друга й покірного слуги,
— Джон Адамс
Саме до цих самих якостей — стислості й точності — повертається Адамс, коли закінчив читання «Трактату про політичну економію». На його думку, очевидно, що його особливо вразила «Розумна витримка, що слугує аналітичною таблицею», яка у французькому виданні міститься наприкінці твору, але яку Джефферсон вважав за слушне поставити на самому початку. У ній він знайшов усю сутність того, що містили численні й громіздкі праці попередників Траси, але подану в стислій формі, легко засвоюваній і доступній для розуміння без будь-якої спеціальної попередньої підготовки. Саме таким був той внесок, який Траси зробив у науку політичної економії у Сполучених Штатах. Він не претендував на оригінальність; але зробив те, чого жоден із його попередників не вважав за потрібне зробити: склав своєрідний підручник для державного діяча й студента. Саме цей характер праці Траси робить практично неможливим визначення її точного впливу. Якщо покладатися на судження Джона Адамса, то, однак, видається малоймовірним, щоб вона справила якийсь безпосередній вплив у Новій Англії. Сам Джон Адамс утратив надію на те, що бодай одна газета чи журнал згадає про нього; здійснити перевидання, на його думку, також було неможливо. У ту добу Нова Англія була далекою від того лібералізму, який Джефферсону вдалося утвердити в південних штатах. Книги, подібні до творів Дюпюї й Траси, могли там поширюватися ще тільки підпільно.
Квінсі, 2 березня 1819 р.
Вельмишановний добродію,
Я поклав на свої очі дуже тяжке завдання — прочитати «Політичну економію» сенатора Траси, але був більш ніж винагороджений за свої труди. Коли я вперше побачив том, то спершу подумав, що не зможу дійти до кінця; але, почавши читати, я виявився так легко ведений від одного положення до іншого, кожне з яких здавалося мені очевидним саме по собі, що не зміг відкласти книжку, доки не дочитав її до кінця. У ній знайдено, стиснуте в маленьку кульку, яка, якщо зважити на співмірність, не більша за горіхову шкаралупу, усе здорове глуздування й тверду науку Великого Майстра Кене та всіх його грізних учнів-лицарів, і всі їхні численні та важкі томи, а також праці сера Джеймса Стюарта, Адама Сміта, кавалера Пінто й енциклопедистів; але він обминув усі їхні таємниці, парадокси й загадки.
Я намагався і намагатимуся привернути увагу відомих мені людей до цього твору. Я спробував би навіть домогтися написання рецензії, якби не вважав це цілком безнадійним, бо тут немає нікого, хто наважився б зізнатися в подібних переконаннях, і жодного друкаря, який не думав би, що розориться, якщо видасть її. Бо це пороховий склад, закладений під підвалини наших торговельних інститутів. І все ж кожна розсудлива людина в цій країні знає, що цей твір спирається на вічну істину; але не знайшлося б і одного з сотні, хто визнав би це відкрито. Що ж до мене, то я ніколи не мав подібної обережності. Я проповідував цю доктрину протягом тридцяти років, до речі й не до речі, і ця єресь була однією з головних причин величезної непопулярності вашого старого друга й смиренного слуги,
— Джон Адамс
Хоча Адамс був маловідомий у своєму регіоні й, можливо, перебільшував свою непопулярність, він, однак, був дуже значущою постаттю. І тому його схвалення книги Траси, майже без жодних застережень, і його теорій політичної економії мало вагу публічного свідчення, яке Джефферсон одразу ж оцінив. Навіть у самому Конгресі думка Джона Адамса, чиї погляди були відомі як більш консервативні, ніж у його колишнього противника, не могла не мати певної ваги. Тому Джефферсон негайно попросив у Адамса дозволу опублікувати бодай частину його листів із цього приводу, щоб застерегти публіку від небезпеки паперових грошей.
Монтічелло, 21 березня 1819 р. [26].
Я в захваті від вашої високої оцінки книги Трасі. Лиха, спричинені цим повенем паперових грошей, буде усунуто лише того дня, коли громадяни повсюдно й ґрунтовно будуть просвітлені щодо їхніх причин і наслідків і коли вони скористаються своєю владою, щоб змусити замовкнути зацікавлені вигуки та софізми спекулянтів, лихварів і банків. Доти нам лишається тільки задовольнятися тим, що ми через це повертаємося до стану дикості, вдаючись до бартеру під час обміну нашими товарами за відсутності сталої й загальної міри вартості, оскільки та, що маємо тепер, менш стійка, ніж скельця та вампум індіанців, — і наражати наших співгромадян, їхнє майно та плоди їхньої праці як пасивних жертв шахрайських витівок банкірів і шарлатанів. Якби ви дозволили мені передати ваш лист до рук видавця (Міллігана), зі змінами у висловах або без них — на ваш розсуд, — він надав би книзі такого загального поширення, якого не змогли б забезпечити ані мій власний проспект, ані мій передмовний лист. У книзі немає нічого мого, крім цих двох частин і примітки про податки на сторінці 202. Я так і не дізнався, хто був перекладачем; але думаю, що це хтось, хто не розумів ані французької, ані англійської, і, ймовірно, каледонець, якщо судити з численних скотицизмів, які я знайшов у його рукописі. Незліченні виправлення, які я там уніс, завдали мені більше клопоту, ніж завдала б нова перекладацька робота з нуля, і остаточний результат являє собою лише версію без витонченості, хоч і вірно передає зміст автора. Dios guarde a V. S. muchos años (з ісп. Нехай Господь береже Вас на многії літа).
Адамс без вагань дав дозвіл, якого в нього просив Джефферсон: «Ви можете передати мої листи про книгу Трасі до рук того, кого забажаєте, з виправленнями словесних формулювань або без них, як вважатимете за потрібне. Змініть їх так, щоб вони були такими, якими ви хотіли б, щоб вони були» [27]. Джефферсон скористався цим дозволом і надіслав Міллігану листа від 2 березня, який був найкоротшим і водночас найяснішим. Однак не схоже, щоб той коли-небудь скористався ним, бо другого видання «Трактату про політичну економію», на яке сподівався Джефферсон і яке він передбачав у розмовах із Трасі, так і не було надруковано.
У листі, який можна вважати своєрідним філософським заповітом, Джефферсон мав наступного року знову повернутися до теорій Ідеологів. У Франції він познайомився зі шотландським філософом Дугалдом Стюартом і, вочевидь, продовжував досить уважно стежити за його працями, хоча й написав йому лише одного разу — щоб проконсультуватися з питання про Університет Вірджинії. Між ним, Кабанісом і Дестютом де Трасі він не вбачає жодної суперечності. Усі троє, кожен із власного погляду, завершили найповніше дослідження, яке тільки доступне людині щодо наших засобів пізнання. Але з трьох філософів саме Кабаніс, очевидно, привертає його увагу найбільше, оскільки саме в нього він знаходить метод, найближчий до методу природничої історії. З цього, однак, не випливає, що навіть на ту дату Джефферсон був переконаним матеріалістом, і на цьому пункті необхідно особливо наголошувати. Пояснення мислення, запропоноване фізіологами школи Кабаніса, є тим поясненням, до якого ми можемо дійти з найменшими труднощами, яке вимагає від нас найменших зусиль і найменше віддаляє нас від фактів, доступних перевірці досвідом. Але Джефферсон аж ніяк не стверджує, що беззастережно приймає науковий матеріалізм, який, утім, розглядає лише як просту гіпотезу. Чи то під впливом Джона Адамса, як вважає пан Райлі [28], чи радше тому, що він узагалі не мав схильності до метафізичних суперечок і спекуляцій та вважав їх марними й пустими, зрештою він тяжіє радше до рішення Монтеня, ніж до рішення Дідро або самого Кабаніса.
Монтічелло, 14 березня 1820 р. [29].
… Це було вже після того, як ви покинули Європу, Дугалд Стюарт, про якого ви запитуєте, і лорд Дер, другий син маркіза Лансдауна, прибули до Парижа. Вони привезли мені листа від лорда Вікома, якого ви знаєте. Я відразу ж зблизився зі Стюартом, ми бачилися майже щодня протягом усього часу, поки вони перебували в Парижі, тобто кілька місяців. Лорд Дер був молодою людиною з багатою уявою, з рідкісними спалахами, що вказували на глибоку проникливість; але він був химерний і мав слабке судження. Він уже давно помер, і титул родини, як я гадаю, перейшов до третього сина, який у парламенті виявив цілком визначні здібності. Стюарт — велика людина і один із найчесніших людей, що живуть нині. Я не чув, щоб він був духовно мертвий, як ви припускаєте. Утім, містер Тікнор може дати вам найточніші відомості про це, бо він мав би чути про нього під час перебування в Единбурзі, хоча я й не думаю, що він його бачив. Гадаю, що тоді він перебував у Лондоні, де стежив за публікацією нового твору. Я вважаю, що Трасі й він — двоє найвизначніших нині живих метафізиків; під «метафізиками» я розумію дослідників здатності людини мислити. Стюарт, вочевидь, подав її природну історію, спираючись на факти й спостереження; Трасі вивчив її способи дії та дедукції, які він називає Логікою та Ідеологією; Кабаніс же у своєму Фізичному і моральному в людині шукав, з погляду анатомії й найвитонченішим чином, ті особливі органи, які в людській будові з найбільшою ймовірністю здійснюють цю здатність. Вони ставлять запитання, чому спосіб дії, що зветься мисленням, не міг бути наданий матеріальному органові, який має особливу структуру, так само як властивість магнетизму надано голці або пружність пружині завдяки особливій обробці сталі. Вони зауважують, що якщо нагріти голку або пружину, то їхній магнетизм або пружність припиняються. Так само, після розпаду матеріального органа внаслідок смерті, дія мислення також припиняється, і ніхто не припускає, що магнетизм або пружність відокремлюються, аби далі існувати окремо й самостійно. Це — якості, властиві певному стану матерії; змініть стан — і ви зміните також і якості. Ви знаєте, що Локк та інші матеріалісти звинувачували в богохульстві спіритуалістів, які відмовляли Творцеві в здатності наділити матерію здатністю мислити. Це, однак, спекуляції та витончені міркування, до яких я, зі свого боку, дуже мало схильний. Коли я стикаюся з твердженням, що перевершує обмежене розуміння, я залишаю його, як залишаю тягар, який людська сила не може підняти, і думаю, що в таких випадках незнання є справді найм’якшою подушкою, на якій я можу схилити голову. Я, однак, зізнаюся, що якби треба було скласти думку, я волів би, як зробив пан Локк, проковтнути одну незбагненну річ, аніж дві. Досить одного зусилля, щоб визнати простий незбагненний факт — матерію, наділену мисленням; але потрібно два зусилля, щоб повірити спочатку в існування речі, що зветься духом, про яку ми не маємо ні доказу, ні поняття, а потім — щоб повірити, що цей дух, не маючи ні протяжності, ні субстанції, може приводити в рух матеріальні органи. Це ті речі, які, можливо, ви й я незабаром пізнаємо. Ми прожили так, що не повинні страшитися жодної з двох альтернатив дилеми. Ми нікому свідомо не заподіяли зла; і ми зробили для своєї країни те добро, яке могли, в міру даних нам здібностей. Того факту, що ми не зробили більшого, ніж могли, не можна поставити нам за вину в жодному суді. Я очікую, отже, кризи так, як певен, що й ви також її очікуєте, як людина, summum nec metuit diem nec optat (яка не боїться останнього дня і не бажає його). Тим часом нехай стосунки наших останніх днів будуть такими ж сердечними, як і стосунки днів минулих.
— Т. Джефферсон
На цьому ми могли б і зупинитися, адже два листи, які ми щойно навели, справді містять найвище вираження філософії Адамса і Джефферсона. Однак іще раз імена Кабаніса та Трасі мали знову з’явитися в їхньому листуванні, та ще й доволі несподіваним чином. Відомо, що в ході тріумфальної подорожі, яку здійснив Лафайєт Сполученими Штатами в 1824 і 1825 роках, він двічі відвідав шанованого свідка славетних днів Революції в його усамітненні в Монтічелло. Друга зустріч була короткою, але перша, що відбулася в листопаді 1824 року, тривала майже п’ятнадцять днів. Двоє старих друзів знову пережили не лише дні війни за незалежність, а ще більше, якщо скористатися словом Трасі, п’ятдесят дивовижних років, що минули від проголошення американської свободи. У довгих бесідах, які вони вели разом і в яких оживляли стільки спільних спогадів, усі надії та всі захоплення своєї юності, філософію не було забуто. Безперечно, Лафайєт ознайомив Джефферсона з останніми працями та відкриттями, і особливо з книгою, яку щойно опублікував молодий учений на ім’я Флуранс про нервову систему хребетних, і яка ще більше наблизила до цитаделі передові пости, встановлені Кабанісом. Через п’ятнадцять днів після того, як він покинув Джефферсона, Лафайєт скористався нагодою, щоб надіслати йому книжкову посилку найпоказовішого змісту: «Твір пана Флуранса, невеличка книжка про єзуїтів і проспект нової французької Енциклопедії» [30]. Не могло бути дарунка приємнішого для колишнього шанувальника Кабаніса, і саме майже ліричним тоном він подякував Лафайєтові.
Монтічелло, 28 січня 1825 року.
Мій дорогий друже, ніколи читання жодної книги не приносило мені більшого задоволення, ніж читання книги Флуранса, яку ви мали ласку надіслати мені. Кабаніс зробив багато для того, щоб довести — виходячи з анатомічної будови та функціонування людської машини, — що деякі органи, ймовірно, є органами мислення і що, отже, матерія може володіти цією здатністю. Флуранс доводить, що вона справді її здійснює, і що тварина, позбавлена, зокрема, мозку, втрачає свої відчуття, свій інтелект, свою пам’ять і, попри це, продовжує жити в доброму здоров’ї протягом невизначеного часу. Цікаво було б дізнатися, що на це зможуть відповісти наші «імматеріалісти».
Він і раніше хотів особисто переконатися в тому, що з цього питання думає той, кого він, справедливо чи ні, і далі вважав захисником імматеріалізму. Він не зміг утриматися від задоволення поділитися своїм відкриттям із Джоном Адамсом і докладно ознайомити його з дослідами Флуранса. «Я щойно прочитав, — казав він йому, — найнадзвичайнішу з усіх книжок і водночас найпереконливішу. Це досліди Флуранса про функції нервової системи хребетних… Кабаніс довів, вивчаючи анатомічну будову деяких частин людського тіла, що вони здатні отримати від Творця здатність мислити; Флуранс доводить, що вони її справді отримали; що мозок є органом думки; і що життя та здоров’я можуть зберігатися, але тварина абсолютно позбавлена думки, якщо вона позбавлена цього органа. Мені хотілося б знати, що на це можуть відповісти спіритуалісти: чи залишається в цьому стані душа в тілі, позбавлена самої сутності думки, чи ж вона покидає тіло, як при смерті, і куди вона тоді прямує?» [31]. Джон Адамс міг би обмежитися тим, щоб переслати Джефферсону один уже старий лист, у якому, відповідаючи на аналогічне запитання, він цитував «10 слів д’Аламбера» кореспондентові, який спитав його, що таке матерія: «Зізнаюся вам, я нічого про це не знаю» [32]. Демонстрація Джефферсона і подробиці досліду Флуранса аж ніяк не змінили переконань, які він уже так багато разів висловлював:
«Що стосується висновку вашого автора, хоч я й хотів би побачити його книжку, я вважаю це просто прогулянкою. Скальпелі ніколи не відкриють різниці між матерією і духом і ніколи не доведуть, чи слід, чи не слід робити цю різницю. Те, що у всесвіті існує активний принцип сили, — це очевидно; але в якій субстанції перебуває цей активний принцип — це виходить за межі наших засобів дослідження. Здібності нашого розуму не в змозі осягнути всесвіт. Давайте виконувати свій обов’язок, тобто поводитися щодо інших так, як ми хотіли б, щоб вони поводилися щодо нас, і це, мені хочеться вірити, не становитиме труднощів, якщо ми докладемо до цього всіх зусиль» [33].
Попри цю суперечку і попри відмінності радше в темпераменті, ніж у переконаннях, видно, що Джефферсон і Адамс були недалекі від взаємної згоди і що в питаннях моралі, як і в питаннях релігії, вони по суті були майже цілком одностайні. Обидва вони вважали, що в цих сферах існує і завжди існуватиме певна кількість питань, недоступних людському розумінню. Обидва погодилися б визнати, що Кабаніс, як і Трасі, звужуючи поле непізнаваного і наближаючи наші аванпости до укріплень цитаделі, не спрямували жодного штурму проти її стін. Вони, однак, різнилися тим, що Адамс, чудово розуміючи, що перешкода непереборна, у похилому віці зберіг смак до суто умоглядних пошуків, тоді як Джефферсон свідомо усунув із кола своїх турбот усі питання, які відчував себе нездатним розв’язати. У цьому відношенні вельми показовий лист, який він написав трохи більш ніж за рік до своєї смерті одному доброму чоловікові, який, уклавши трактат із філософії, хотів опублікувати його під заступництвом мудреця з Монтічелло. Сказавши йому спочатку, що його заняття не дозволили навіть побіжно поглянути на твір, він додає:
«Друга причина полягає в тому, що я протестую проти будь-якого читання книжок із метафізики, і, принаймні, вашу книжку слід віднести до цієї категорії. Варто, звісно, набути певного знання про операції розуму. Але для цього цілком може вистачити будь-кого з таких авторів, чи то Локк, Кеймс, Гартлі, Рід, Стюарт, Браун, Трасі тощо. Ці денні марення розвіюються в димі, подібно до нічних, не залишаючи по собі й сліду. Справжня справа життя — це матерія. Лише вона одна може привести нас до відчутних результатів. Працюючи з нею, ми винаходимо сокиру, плуг, пароплав і все те, що може служити в житті. Але з метафізичних спекуляцій я ніколи не бачив, щоб постав хоч один корисний результат» [34].
І тут знову можна сказати, що Джефферсон погоджується з Дестютом де Трасі, який також у своїй главі про Мораль заявляв: «Я не претендую нині ні на заперечення, ні на ствердження того, що в нас є душа або що ця душа безсмертна. Додаю, що існування в нас певної істоти, званої душею, — це річ, яку неможливо довести, а тому вона не є і ніколи не може бути чимось іншим, як більш-менш довільним припущенням, покликаним пояснити те, чого ми не знаємо» [35]. Але ми бачимо, яка різниця відділяє Мудреця з Монтічелло як від тривожного деїзму, до якого дійшов, не без болісних переживань, Джон Адамс, так і від холодно-наукового ставлення, яке Трасі, вочевидь, прийняв без зусиль. Тут не місце обговорювати, чи був Джефферсон християнином. Ймовірно, остаточний вердикт із цього питання було виголошено самим Джоном Адамсом, який одного разу писав йому: «Я зовсім не бачу, щоб ви не були таким самим добрим християнином, як Прістлі та Ліндсей». Але якою б не була його релігія і його ортодоксія, яким би не було його ставлення до великих метафізичних проблем, у нього ми знаходимо практичну філософію, якої немає ні в Трасі, ні в Джона Адамса. За своє життя він бачив, як територія й населення його країни більш ніж потроїлися; Захід відкрився, і пустеля відступала перед неухильним рухом американських першопрохідців до Тихого океану; як Міссісіпі змінила довгі баржі канадських торговців пароплавами; але ще залишалися величезні простори незайманих земель, які належало обстежити й розчистити; природні багатства, лише припущені, треба було пустити в експлуатацію; запекла боротьба людини з природою, що почалася від самого прибуття перших колоністів, була ще далеко не завершена. Ідеалізм полягав не в тому, щоб віддаватися філософським пошукам у кабінеті й відсторонюватися від життя, як це робив Трасі. Для Америки насамперед стояло завдання жити, тобто забезпечити своє матеріальне існування сокирою лісоруба й плугом фермера. З меншою красномовністю, з меншою поетичністю, але, можливо, з ще глибшою переконаністю Джефферсон уже формулює деякі статті того символу віри американської нації, який Вітмен завершить у Привітанні світові (Salut au monde) і в Пісні про широкий топір (Song of the Broad Axe). Дестют де Трасі надто часто марно сподівався зберегти в старості ту саму міцну віру в життя; Джон Адамс іще надто був пов’язаний міцними узами пуританізму, від якого не зумів звільнитися, попри всі зусилля, щоб виявити ту саму впевненість у майбутньому. У французьких філософів XVIII століття Джефферсон, можливо, запозичив трохи їхньої віри в прогрес, у фізіократів — деякі їхні теорії про ресурси природи, але значно більше він почерпнув із самого життя і передусім із життя американського. Ця людина, яка більше, ніж будь-хто з його сучасників, виявляла цікавість до справ Європи і яку її вороги звинувачували в тому, що вона «втратила свою національність», зуміла краще, ніж будь-хто з великих американців героїчної доби, вгадати, визначити й спрямувати прагнення своїх співгромадян і дати формулу того практичного ідеалізму, що є засадничим догматом американізму.
Саме з цієї причини, безперечно, якою б великою не була заборгованість Джефферсона перед французькими мислителями, він повернув Франції стільки ж, а можливо, й більше, ніж запозичив у неї. Його вплив на лібералів почався вже з проголошенням Декларації незалежності; він зміцнився під час його місії в Парижі; він був очевидний у добу Революції. Але особливо сильно він відчувався під час його президентства і в роки усамітнення в Монтічелло. У серпні 1791 року, коли він уже втратив усяку віру в успіх Революції, він писав Ратледжу: «Я все ще хочу вірити, що Французька революція завершиться щасливо. У мене є відчуття, що стійкість нашої власної революції певною мірою залежить від неї; невдача там була б потужним аргументом на доведення того, що й наша революція має зазнати поразки» [36].
У багатьох відношеннях у Франції, а через Францію — ймовірно, і по всій Європі в дні Імперії та Реставрації — виявилася зворотна ситуація. Саме успіх американської демократії, успіх, значною мірою зобов’язаний зусиллям Джефферсона під час його президентства, дав змогу європейським лібералам і далі сподіватися, що колись форма демократичного правління зможе поширитися на весь Старий Світ. Саме Джефферсон, як ми бачили в його листах до Трасі, до Вольнея, до Жан-Батіста Сея та до багатьох інших, підтримував у ліберальній вірі тих, хто, попри невдачу Французької революції, не хотів впадати у відчай щодо майбутнього. Саме до нього зверталися всі ті, хто думав, що настане день, коли «стара Європа» нарешті наважиться відкинути свої омани й упередження, щоб прийняти принципи, якими керувалася «родина вільних людей» [37], головою якої Джефферсон був упродовж восьми років. Цей вплив, такий глибокий і водночас такий мало досліджений, виходить за межі самого життя Джефферсона [38]. У липні 1824 року молодий філософ, ще маловідомий, але якому судилося залишити свій слід у розвитку соціології на ціле століття, Оґюст Конт, віддавав йому шану в книжці, яку щойно опублікував і яка містила перший начерк його системи, такими словами:
Париж, 16 липня 1824 р.
Прошу пана Джефферсона великодушно вибачити мені за вільність, яку я собі дозволяю, не маючи честі бути йому особисто відомим, — запропонувати йому шанобливий дар праці, яку я йому адресую. Поспішаю представити вам, як найкомпетентнішому судді, всі ті ідеї, що тут викладаються.
Цей твір — лише початок більш обширної праці, метою якої є надати політиці характеру фізичної науки і, отже, підпорядкувати вивчення соціальних явищ методу, що нині так успішно застосовується до всіх інших класів явищ. Глибоке розглядання теперішнього стану речей і обговорення безплідних спроб, здійснених досі для зміни цього стану, видаються мені такими, що вказують на цей шлях як на єдиний, який може рішуче завершити духовну боротьбу, що мучить нашу стару Європу й заважає її цивілізації вільно піднестися вгору, як цього так наполегливо вимагає природний розвиток людського роду в наші дні. З іншого боку, уважне спостереження за історичним розвитком людських знань, вочевидь, ясно показує постійну й прогресивну тенденцію людського розуму розглядати всі класи явищ у формі цілком позитивній, вільній від усякого богословського чи метафізичного уявлення. Ця інтелектуальна революція, здається, має завершитися в наші дні й ознаменувати, від цього моменту, цілком нову еру для людського духу, оскільки соціальні явища залишаються тепер єдиними, що ще не ввійшли до сфери фізики. Підпорядкувати їхнє вивчення тій самій трансформації — ось завдання, яке я ставлю перед мислителями і якому присвячу все своє життя, вживаючи на нього мої скромні сили. Але для того, щоб із певністю знати, чи заслуговують ці дослідження на продовження, я маю представити їхній перший начерк мислителям, які більш за інших розмірковували над тим самим предметом, і державним діячам, які виявили найбільшу здатність добре схопити справжній характер нинішньої епохи. Саме цим подвійним мотивом я спонукаюся наполегливо шукати судження пана Джефферсона. Якби мої ідеї могли видатися йому гідними бодай якоїсь уваги, то такий тріумф, дарований мені цією видатною людиною, яка — чи то як мислитель, чи то як державний діяч — посіла таке високе місце в історії своєї країни й в історії всього людства, був би водночас найсолодшою винагородою і найшляхетнішим заохоченням, яке мої праці будь-коли могли б отримати. Але якби я виявився настільки нещасливим, що не заслужив його схвалення, я прошу його, принаймні, зійти до того, щоб прийняти цей дар як слабке, але щире свідчення глибоко відчутної поваги, яку він вселяє всім освіченим людям і всім друзям людства, і особливо як знак моєї шанобливої любові до нього та відданої прихильності його покірного слуги.
Сам факт того, що Огюст Конт, у той момент, коли вперше публікує начерк своєї системи позитивістської філософії, звертається до Мудреця з Монтічелло, щоб одержати його схвалення і віддати йому шану, свідчить про ту повагу, якою користувався у Франції того часу автор Декларації незалежності та державний діяч, який із перших років своєї політичної діяльності прагнув відокремити соціальні явища «від усіх теологічних і метафізичних понять».
Через десять років з’явиться і Токвіль, який зауважив:
… на жаль, тут книга раптово обривається, хоча це мають бути вже останні кілька сторінок із підсумковим резюме.
Примітки
Можна звернутися до праці пана Чарльза А. БІРДА «Економічні витоки джефферсонівської демократії», Нью-Йорк, 1915; на жаль, пан Бірд не вивчав період, який нас цікавить, і з необхідності залишив Трейсі осторонь.
Зокрема, дивіться: «Arator», серію сільськогосподарських есеїв практичного й політичного характеру, у кількості 1, написаних громадянином Вірджинії, Джорджтаун, 1813 і 1814, Балтимор, 1817, Петербург, 1818.
П. Південний літературний вісник, Лекція про уряд професора Такера, квітень 1337 р., с. 209–216.
Каталог бібліотеки Джефферсона, рукопис, що зберігається в Історичному товаристві Массачусетса.
Про Купера див. Кольєр Мерріуезер, «Історія вищої освіти в Південній Кароліні», Бюро освіти США. Циркуляр № 3, 1888. Вашингтон, округ Колумбія. Купер, після невдалої кар’єри, був призначений професором, а потім президентом Коледжу Південної Кароліни, зберігши при цьому звання «професора хімії та політичної економії». Він опублікував свої «Лекції з елементів політичної економії» (Колумбія, Південна Кароліна, 1826 і 1829), «Підручник з політичної економії» (Вашингтон, округ Колумбія, 1833), працю про П’ятикнижжя і залишив багато неопублікованих листів. Хоча він ближчий до Рікардо, ніж до Трейсі, фахівцеві було б корисно з’ясувати, чи запозичив Купер щось із «Трактату про політичну економію».
Квінсі, 13 липня 1819 р., Твори Джона Адамса, X, 53.
Дж. Адамс — Б. Рашу, 25 грудня 1811 р.
Вольней і Америка, гл. III.
Твори, X, 227, але перероблене видання оригіналу.
Елементи ідеології IV, 120, с. 87 американського видання.
«Елементи ідеології», IV, 516–518. Ця частина, що стосується самого «Трактату про мораль», не була відтворена в американському виданні.
ME, XV, 75.
ME, XV, 23.
Я маю намір лише мимохідь окреслити цю ідею. Докладніше її розгортання та підкріплення фактами й текстами ви знайдете в томі, який я готую, присвяченому протестантським біженцям в Америці.
Джон АДАМС, Works X. 228, але перероблено за рукописом.
Твори, X, 232, і перероблене видання оригіналу.
Це праця англійського «філософа» Авраама Такера (1705–1774) «Світ природи, до якого прагне Едвард Серч», опублікована 1765 року в 4 томах. Адамс, очевидно, користувався іншим виданням.
- До Джона Адамса, Поплар-Форест, 25 листопада 1816 р., M. E., XV, 81.
- ME XV, 87, переглянутий текст. 17
- Можливо, це був Джон Тейлор із Вірджинії, друг і сучасник Джефферсона, який у кількох працях систематизував і представив публіці деякі погляди третього президента Сполучених Штатів? Див. стор. 227.
- ME, XV, 98.
- Твори, X, 53.
- Документи Джефферсона, Бібліотека Конгресу.
- Пропозиція неправильна, але зміст ясний: поля Нової Англії часто обгороджені мурами, складеними з каміння, зібраного просто на полі, щоб дозволити плугу пройти.
- ЧЕННІНГ, Історія Сполучених Штатів, V, 314.
- ME, XIV, 181, переглянутий текст.
- Джефферсону, Квінсі, 2 квітня 1819 р. Відзначено, що Джефферсон отримав 10 квітня. Документи Джефферсона, Бібліотека Конгресу. 18
- Мені здається, що містер Райлі дещо перебільшив можливий вплив Дугалда Стюарта на Джефферсона, Американська філософія, стор. 280.
- ME, XV, 239.
- Лист Лафайєта до Джефферсона, Вашингтон, 9 грудня 1824 р. Документи Джефферсона, LC Це було експериментальне дослідження властивостей і функцій нервової системи хребетних тварин, Париж, 1824 р.
- Джону АДАМСУ, Монтічелло, 8 січня 1825 р. ME, XVI, 90.
- ДЖЕФФЕРСОНУ, Квінсі, 18 грудня 1819 р., Твори, X, 385.
- ДЖЕФФЕРСОНУ, Квінсі, 22 січня 1825 р. Твори, X, 414.
- Кларку Шелдону, Монтічелло, 5 грудня 1825 р. Документи Джефферсона, LC
- Елементи ідеології, IV, 498.
- К. Ратледжу, 25 серпня 1791 р. Документи Джефферсона, LC
- Вислів належить Трейсі, його цитовано в листі Уордена до Джефферсона, яким він передає від імені Трейсі право на петицію ДЮНУАЙЄ, Париж, 10 лютого 1824 р., документи Джефферсона, LC
- Я думаю, що це брошура, опублікована анонімно 1822 року і що склала під назвою «Система позитивної політики» 3-тю частину «Катехізису промисловців» Сен-Сімона 1824 року.