Четвертий розділ книжки Гілберта Чінарда — «Джефферсон та ідеологи» (1925).
Усі розділи цієї книжки можна знайти тут.
Див. також фундаментальне дослідження Франсуа Пікаве — «Ідеологи, нариси з історії ідей та наукових, філософських, релігійних теорій у Франції від 1789 року» (1891).
Поряд із Лафайєтом, Дестют де Трасі невдовзі залишиться останнім із філософів, яких Джефферсон знав у Франції й з якими підтримував тісні стосунки. Його листування з Кабанісом тривало недовго; той, хто довгий час був практично при смерті, помер 1820 року; Дюпон де Немур помер уже кількома роками раніше. Патріарх Монтічелло став свідком загибелі всіх тих, чий палкий ентузіазм щодо свободи він поділяв і в Сполучених Штатах, і у Франції. Серед підписантів Декларації незалежності невдовзі мав залишитися лише він один та Джон Адамс. Вік, однак, не послабив жодної з його здібностей, і у своїй квітучій старості він зберігав усю віру в демократичні теорії, за торжество яких йому довелося боротися стільки років. Хоча він і скаржився, не без певної старечої кокетливості, на немочі, принесені йому роками, та не раз заявляв, що його розум притуплюється і він не може зібратися з думками й написати зв’язного листа, старість анітрохи не сповільнила його епістолярної діяльності. З Томасом Купером, з Джоном Адамсом, із десятком інших він обмінювався справжніми трактатами de omni re scibili; але його улюблені теми завжди залишалися тими самими: свобода, освіта і, нарешті, релігія. Хоча Дестют де Трасі був значно молодший за нього (йому тоді було лише шістдесят шість років, тоді як Джефферсону — сімдесят сім), вік виснажував його значно сильніше. Його здоров’я вже багато років залишалося крихким, він майже осліп і був змушений просити читати йому листи та диктувати їх, підписуючи тремтячою рукою, з накладанням літер одна на одну. Йому не лишалося навіть тієї втіхи, яку мав Джефферсон, — бачити торжество своїх ідей довкола. Уряд Реставрації був надто мало придатний для того, щоб підтримувати його надії. Він, можливо, і зневірився б у справі свободи, якби не бачив її торжества у Сполучених Штатах і, ще доволі сумнівних симптомів в іншому світі, які він намагався тлумачити в найсприятливішому сенсі й які дозволяли йому й далі вірити, що поступ просвітництва не був цілковито зупинений.
Проти режиму, за якого він живе, він, утім, не плекає жодної озлобленості, хоч і далекий від того, щоб схвалювати всі його тенденції. Листування, яке він вів із Джефферсоном щодо Конституції та державного устрою Сполучених Штатів, переконало його в тому, що встановити у Франції, принаймні на цей момент, той лад, поширення якого на весь світ він мріє побачити, було б неможливо. Тому, коли 1819 року він нарешті видає французьке видання свого Коментаря до Монтеск’є, він додає до розділу про політичну свободу довгу примітну виноску, де заявляє, що він «переконаний, що конституційна монархія або представницьке правління з однією спадковою главою є і ще надзвичайно довго буде, попри свої недоліки, найкращою з усіх можливих форм правління для всіх народів Європи і особливо для Франції. Усі нації, які отримали від свого монарха конституційну хартію, що проголошує і закріплює основні права людей у суспільстві, і які, подібно до французів, прийняли її з радістю та вдячністю, вже не перебувають у становищі народів, яким належить створювати собі конституцію; у них вона справді вже є, і їм лишається тільки дбати про її точне виконання та дедалі більше зміцнюватися у відданості їй день у день. Відвертість, із якою я досі викладав свої погляди, має бути найвірнішою запорукою щирості тієї думки, яку я висловлюю тепер. Я анітрохи не вважаю, що суперечу собі. Я твердо вірю, що лише встановлюю ту вельми важливу відмінність, яку кожна мудра людина не може не визнати, між абстракціями теорії та реаліями практики. Безперечно, якби я не був у цьому глибоко переконаний, я б цього не сказав» [1]. Він хоче, принаймні, переконати себе в тому, що Хартія забезпечує французам певний мінімум свободи; тому він енергійно протестує проти фрази в проспекті, де Джефферсон заявив, що Трактат про волю не міг би бути опублікований у Франції без спотворень або без того, щоб автора не було піддано переслідуванню. «Мені було б вельми прикро, — пише він Джефферсону, — якби ваша шановна нація вважала нас менш вільними, ніж ми є насправді», — і він особливо наполягає на тому, щоб це надто поспішно висловлене твердження було виправлено в американських газетах.
Він із щирою радістю відзначає успіх, який його твори мають у Європі, і не з марнославства, а лише тому, що бачить у цьому ще одне свідчення поступу ліберальних ідей, і знову наполегливо закликає, щоб Сполучені Штати, визнаючи незалежність південноамериканських народів, наблизили перемогу свободи.
Париж, 10 березня 1819 р.
Пане,
Пан Галлатін передав мені листа, який ви мали ласку написати мені 14 листопада минулого року, разом із копією перекладу праці, яку ви зволили взяти під своє заступництво. Я сповнений найживішої вдячності за всі знаки доброти, якими ви мене обсипаєте, і відчуваю вельми глибоку радість щоразу, коли маю щастя бачити ваш почерк. Я не зазнавав такого задоволення від 13 листопада 1817 року, коли пан Лайман вручив мені ваш лист, написаний 13 травня того самого року. Я мав честь відповісти на цей лист 11 квітня 1818 року з нагоди, яка, як мені сказали, була цілком надійною. Боюся, однак, що це не так; бо бачу, що ви не згадуєте про цю відповідь, яку було супроводжено французьким примірником мого Коментаря до Монтеск’є. Якщо, як я сподіваюся, він усе ж нарешті дійшов до вас, ви побачите, що його надруковано в Льєжі і що я не помістив там свого імені, бо не люблю виставляти себе на публіку. Це видання, втім, було здійснене з мого мовчазного згоди, але не під моїм наглядом, тож видавці дозволили собі чимало вільностей із текстом, змінили стиль у багатьох місцях і навіть зробили невелике скорочення. Але все це не має великого значення. В іншому книга потрапила до Франції без жодного спротиву з боку влади й продається тут вільно та відкрито. Я навіть був за крок від того, щоб випустити тут нове, виправленіше видання і, можливо, помістити в ньому своє ім’я, коли мене попередив один із наших книготорговців, який, не спитавши мене, просто-напросто передрукував льєзьке видання, уже вичерпане [2]. Я входжу, пане, в ці малозначущі подробиці лише для того, щоб показати вам, що, хоч нам іще багато чого бракує, проте наша преса користується більшою свободою, ніж гадають у вашій країні. Я роблю це зауваження тому, що з прикрістю дізнався: пан Джозеф Мілліґан твердить у своєму проспекті, що переклад, який він публікує, можна вважати оригінальним твором, оскільки автор не наважився видати свій твір на батьківщині. Істина ж полягає в тому, як вам відомо, що його тут продають уже чотири роки цілком публічно, з моїм іменем на титулі й під заголовком четвертої частини моїх «Елементів ідеології». Я надаю такої високої ваги повазі вашої достойної нації, що мені було б украй прикро, якби вона вважала нас менш вільними, ніж ми є насправді. Це змушує мене щиро шкодувати, що таке неточне твердження опинилося на початку перекладу, який, утім, завдає мені такої великої честі, оскільки ви зволили виявити йому всю вашу увагу.
Я дуже хотів би, щоб це було спростовано у ваших газетах; і якщо ви зволите взяти на себе цю працю, то зробите мені ще одну велику послугу. Але, пане, замість того щоб просити у вас нових ласк, я відчуваю, що мушу обмежитися повторенням запевнень у моїй глибокій вдячності, моїй високій повазі та моєму щирому шануванні.
— Дестют де Трасі
P. S. Я знав, пане, що ви перенесли тяжку хворобу і що тепер ви одужали. Я щиро бажаю, щоб вона не мала тих наслідків, яких ви побоюєтеся. Саме такі люди, як ви, — житимуть вічно в пам’яті людства — мають залишатися серед нас. Що ж до мене, то я вже рішуче лише бідний інвалід-солдат. Операція з видалення катаракти, яку торік дуже успішно було проведено на обох очах, відновила мій зір у достатній мірі для всіх життєвих потреб, але недостатньо, щоб я міг легко читати й писати; до того ж ослаблення моїх інших здібностей перешкодило б корисному вжиткові цих. В очікуванні кінця я з приємністю бачу, що мої ідеї поширюються. Мої чотири томи Ідеології тепер повністю надруковано італійською в Мілані; навіть моя Політична економія була видана в Мадриді й публічно викладається в Малазі. Але тим, чим я завжди буду найбільше вшанований, залишається те, що ви зволили виявити інтерес до моїх слабких праць. Ваше схвалення замінило б для мене схвалення всього світу.
Поважаючи розсудливість вашого уряду та причини, які можуть зумовлювати цю мудру повільність, друзі свободи, яких у Європі вже чимало, все ж із живим нетерпінням очікують, що ви голосно визнаєте незалежність Сполучених Штатів Південної Америки. Англійський уряд, який усюди переслідує Свободу, проте вельми підтримує їхню свободу і здобув усю їхню вдячність. Я не втрачаю надії, що й французький уряд незабаром зробить те саме. Таке тут загальне побажання.
Наприкінці наступного року, не діставши відповіді від Джефферсона, Трасі пише йому знову, надіславши свого листа через Барнетта, тобто дипломатичними каналами [3]. Після того як його працю було надруковано без відома автора в Льєжі й перевидано в Парижі, причому він не зміг виправити дефектне видання, Трасі зважився видати її сам. Ось повний заголовок: Коментар до «Духа законів» Монтеск’є, написаний графом Дестютом де Трасі, пером Франції, членом Інституту та Філософського товариства Філадельфії. З додатком неопублікованих зауваг Кондорсе до двадцять дев’ятої книги того самого твору та записки на тему: Які засоби заснувати моральність народу? Написано й видано автором Коментаря до «Духа законів» у 1798 році, VI рік Республіки. Париж, у Теодора Дезоера, книгопродавця, вулиця Крістіни, № 2, липень 1819.
Передмова містила таке застереження: «Цей твір існує вже понад дванадцять років. Я написав його для пана Джефферсона, людини двох світів, яку я найбільше шаную, і, якщо він визнає це доречним, для Сполучених Штатів Північної Америки, де його, власне, й було надруковано 1811 року. Але оскільки поширювалася неточна копія цього твору, надрукована в Льєжі й перевидана в Парижі, і оскільки, зрештою, кожен друкує мій твір без моєї згоди, я волію, щоб він з’явився таким, яким я його уклав». У листі, який він написав із цього приводу Джефферсону, він не втрачає нагоди обрушитися з критикою на економістів нової школи: на Мальтуса, який того самого року видав Принципи політичної економії, розглянуті з погляду їхнього практичного застосування, і на Сісмонді, який 1819 року опублікував свої Нові принципи політичної економії.
Що ж до невеликого мемуару, який супроводжував нове видання Коментаря, Джефферсон мав знайти в ньому ще раз деякі з тих ідей, які були йому особливо дорогі. Очевидно, тут не може йтися ані про наслідування, ані навіть про вплив, а радше про спільні джерела одного й того самого ідеалу, про паралельні погляди, що дивовижним чином зближували великого американського державного діяча і французького філософа. Як він зазначив уже в самій назві, Траси лише передрукував один мемуар, який через обставини, за яких його було вперше опубліковано, неминуче швидко забули. Подібно до більшості філософів XVIII століття, подібно до авторів численних Катехізисів громадянина, що з’явилися під час Революції, подібно до самого Вольнея, Траси в той момент, коли релігійну мораль було серйозно похитнуто, узявся відновлювати мораль на нових засадах. Однак він відрізняється від своїх сучасників тим, що замість того, щоб насамперед займатися мораллю окремої особистості, він воліє звернути свою увагу на суспільство, бо, подібно до Джефферсона, не міг уявити собі індивіда, ізольованого від суспільства. Тому він одним словом зводив нанівець те, що називав парадоксом Руссо, стверджуючи, що його славетна теорія «природної людини» зводиться лише до проголошення цієї незначної істини: «немає морального зла там, де не існує морального відношення». Однак він був надто добрим психологом, щоб сліпо приймати теорії Гельвеція, а тим паче теорії Вольнея. Автор Катехізису громадянина вважав можливим надати моралі наукового обґрунтування і довести її принципи з математичною строгістю; це був метод, який Траси відмовився б визнати. Якщо Вольтер помилявся, вважаючи, що ми носимо в головах певну кількість уроджених моральних істин, то деякі з його противників так само помилялися, гадаючи, що всі істини можуть бути нав’язані нашому розумові самою силою речей. «Існують, — казав Траси, — фізичні істини, яких неможливо не сприйняти»; але є й певна кількість інших істин, зокрема моральних, які наш розум має навчитися пізнавати. Звідси та важливість, яку він надавав у своєму проєкті народній освіті. І це, мабуть, найцікавіша й найсміливіша частина проєкту Траси, яка, однак, мала надто мало продовжувачів. Більшість теоретиків освіти в XIX столітті прагнули насамперед накреслити такий план виховання, який можна було б нав’язати народові, і вважали, що обов’язок держави — зробити принаймні мінімальний рівень освіти обов’язковим для всіх своїх громадян. Це саме по собі було спадщиною Революції, і в цьому відношенні Третя республіка лише продовжила справу Революції.
Для Дестюта де Траси ж народна освіта насамперед була питанням економічним. Перша умова суспільної моральності — це добре збалансований бюджет і справедливі податки, що рівномірно розподіляють податковий тягар між громадянами. Друга умова — це судова система, яка захищає добрих громадян від лихих. Якщо народ справедливо оподатковується і добре судиться, немає жодної потреби в законах, які змушували б його вчитися. Досить, щоб держава надала йому для цього засоби. Насамперед держава має забезпечувати суспільне добробут і прагнути піднести економічний рівень країни. «Більш вільний спосіб життя землеробів збільшить виробництво плодів землі, а природний здоровий глузд — більше, ніж усі сільськогосподарські товариства і всі професори логіки Європи разом узяті. Найменше податкове полегшення збільшить число грамотних людей більше, ніж цілий легіон шкільних учителів». Ось теорія, яка мала мало шансів на успіх і яка, по суті, залишилася зовсім непоміченою, бо куди легше ухвалити закони про народну освіту, ніж змінити умови життя цілого народу. Проте вона містить у собі значну частку істини, і цього разу Дестют де Траси, попри репутацію «ідеолога», тобто непрактичного теоретика, одразу влучив у саму суть питання, показавши тісний зв’язок, що існує між економічним добробутом народу і тим рівнем освіти, який він здатен сприйняти. Він, як видно, не належав до тих, хто вірить, що досить відкрити школи, аби закрити тюрми, і що досить примножити число професорів сільського господарства, аби дати «землеробам» змогу скористатися науковими відкриттями. Надзвичайно прикро, що Джефферсон не вважав за потрібне докладно обговорити оригінальність ідей Траси з цього конкретного питання. Втім, у Сполучених Штатах справа стояла інакше, принаймні на той час [4]. Бажання поширювати освіту й користуватися всіма можливостями, що надавалися громадянам, було загальним; бракувало лише самих можливостей.
Париж, 24 жовтня 1820 р.
Пане,
Сьогодні минає рівно два роки відтоді, як ви зволили написати мені такий люб’язний лист, що викликав у мене всю вдячність, на яку я тільки здатен. Він надійшов до мене 13 січня 1819 року разом із перекладом моєї Політичної економії, і цей переклад робить їй таку велику честь, оскільки ви зволили приділити йому свою увагу. Мені соромно за клопоти, яких це вам завдало, і я хотів би мати змогу тішити себе думкою, що моя слабка праця варта стількох милостей і заслуговує на похвали, якими ви її обсипаєте в листі до пана Міллігана, що ви помістили на початку тому. Ці знаки вашої прихильності, пане, ніколи не зітруться з мого серця; але це були останні з тих, що я від вас отримав, і відтоді, як ви вшанували мене своїм листом, я ще ніколи так довго не залишався без ваших звісток. Я був би дуже засмучений, якби, на щастя, панове Галлатін, Барнетт і Лафайєт не запевнили мене, що ви здорові й що ваше здоров’я, раніше похитнуте, тепер у доволі доброму стані. Сподіваюся, ви не сумніваєтеся, з якою турботою я про це дбаю.
У мене лишається ще одна тривога, яка ніщо порівняно з першою, але все ж дуже близька моєму серцю. Я боюся, що ви не отримали моїх листів і моїх книжок. Мені було б украй прикро, якби ви подумали, що я здатен на таку недбалість. Тим часом я мав честь написати вам у березні 1819 року і навіть пам’ятаю, що в цьому листі, висловлюючи вам усю вдячність, яку я вам був винен, я згадав про прикрість через те, що пан Мілліган у своєму проспекті твердив, ніби я не наважився опублікувати на батьківщині цей трактат із політичної економії. Мене засмучувало, що у вашій країні думають, ніби в нас друк набагато менш вільний, ніж є насправді; і з цього приводу я писав вам, що ще 1818 року мій Коментар до «Духа законів», куди сміливіший, було надруковано в Льєжі й безперешкодно потрапив до Франції, і що я мав честь написати вам, надсилаючи його. Пізніше, взимку 1819 року, паризький книгар зробив від мого імені й без мого відома передрук льєзького видання та продавав його відкрито. Оскільки ці два видання були неточними, я зважився випустити третє в липні 1819 року, під своїм іменем, додавши до нього невелику працю на тему: які засоби заснувати моральність народу? — твір, який я колись написав для класу моральних і політичних наук Інституту за часів Французької республіки. Оскільки мені дуже хотілося, щоб ця остання праця стала вам відомою, я мав честь написати вам, надсилаючи цей том; а довідавшись за деякий час, що корабель, яким пан Барнетт відправив його вам, загинув, я переслав його вам знову. Не знаю, пане, чи дійшло до вас усе це. Якщо воно загубиться, це не буде великою бідою, але того, що я не зможу втішити себе думкою, ніби вияв моєї вдячності не дійшов до вас і що ви могли б бодай на мить засумніватися в почуттях прихильності та поваги, які я вам присвятив, — цього я б собі не простив.
— Дестют де Трасі
P. S. Я хотів би, пане, щоб щира данина поваги, яку я висловлюю вам на початку видання Коментаря до «Духа законів», до якого я додав своє ім’я, була поміщена й на початку перекладу, якщо колись буде здійснено його нове видання. Його буде поміщено на початку того видання, яке нині готується в столиці старої Англії, попри її відданість старим установам. Ці корисливі оборонці забобонів і зловживань не менш ворожі моїм економічним принципам, ніж моїм політичним і філософським, бо, по суті, одні нерозривно пов’язані з іншими. Щоб догодити цим панам, пан Мальтус у своїй останній праці зрікся майже всього, що писав досі, аби довести, що люди, які нічого не роблять, є з-поміж усіх людей найкориснішими, і що бідолахи, які вмирають з голоду, дуже раді бачити поруч із собою мільйонерів, що множаться. Пан Сісмонді, справжній женевець, який лестить англійцям, не змарнував нагоди перейняти ці блискучі відкриття. Ось, пане, прогрес, якого ми досягаємо на півночі нашої Європи, тим часом як південь з усіх сил намагається завоювати Свободу й істину, яку він любить і шукає, не знаючи про це. Втім, я був би невдячним, якби став погано говорити про ті нові нації, що прагнуть до самовизначення, бо вони ставляться до мене дуже добре. Я вже перекладений італійською та іспанською, і мене викладають у Португалії.
Повертаюся, пане, до бажання, яке щойно висловив щодо виявів моєї поваги до вашої особи. Прошу вас поставитися до нього з великою пошаною, бо це, так би мовити, заповідальне розпорядження. Цієї осені я ледь не помер, і все застерігає мене, що я далеко не зайду. До того ж я глибоко розчарований видовищем цього світу, де люди, я не кажу про таких, як ви, але бодай трохи вам подібних, трапляються надто рідко, а лиходії кишать.
Ще до отримання другого листа від Трасі Джефферсон написав йому, щоб подякувати за надісланий Коментар до Монтеск’є і висловити сподівання невдовзі побачити опублікованими в Америці друге видання «Коментаря» та «Трактату про політичну економію». Що ж до невеликого мемуару про «Принципи логіки», надто короткого, щоб становити окреме видання, то він уже майже не плекав надії побачити його опублікованим у вигляді статті після припинення журналу, яким керував Мілліган. Але передусім цей лист слід зберегти як вияв поглядів Джефферсона щодо Південної Америки. У цьому питанні, як і в багатьох інших, погляди Джефферсона помітно змінилися. Старий друг свободи, яким він був, з піднесенням зустрів звістку про повстання іспанських колоній. «Ось ще один приклад того, як людина повстає в усій своїй силі й розриває кайдани свого гнобителя, і це відбувається в тій самій півкулі», — вигукував він у листі до Костюшка ще 1811 року [5]. Однак відтоді в нього виникли серйозні сумніви щодо здатності народів Латинської Америки до самоврядування. Того самого року в листі до Гумбольдта він дуже сумнівався, чи зможуть південноамериканці звільнитися від своїх священників. Тоді він передбачав для них долю, подібну до долі Франції після Революції, і, зрештою, встановлення директорії та спадкової влади [6]. За кілька років потому, написавши Джеймсові Монро, після того як він зважив усі «за» і «проти», всі вигоди й недоліки, які могли б виплинути для Сполучених Штатів із незалежності іспанських колоній, він дійшов висновку, що загалом інтереси Сполучених Штатів цілком сумісні з відокремленням колоній від Іспанії, і що справедливість перетворює цей інтерес на обов’язок. «Вони мають право бути вільними, — казав він, — і ми маємо право їм допомогти, так само як сильна людина має право допомогти слабкому, на якого напав злодій або вбивця» [7]. У листі, написаному Лафайєтові 26 грудня 1820 року, він цікавиться головно ратифікацією договору, за яким Іспанія поступалася Флоридою Сполученим Штатам, але цього разу, міркуючи як реаліст, він зазначає, що, можливо, колись, коли Іспанія побачить, що Південна Америка не може інакше як вислизнути з її рук, вона захоче лише продати свої заморські володіння, як пропонувала продати Флориду: «Коли вона побачить Південну Америку в такому самому безвихідному становищі, вона буде розсудливою, якщо продасть і її також» [8].
У листі, надісланому за шість днів до того Дестюту де Трасі, точка зору Джефферсона була ще іншою. Зміни у ставленні цього старого державного діяча до колоній Іспанської Америки варті були б докладного вивчення і могли б стати предметом окремої праці. Він, очевидно, вагався між своїм ідеалізмом, своєю глибокою вірою у свободу й переконанням, що рух демократичних ідей невідворотний, та побоюванням, що Сполучені Штати можуть знайти в молодих демократіях Південної Америки небезпечних суперників. Нічого подібного боятися не доводилося, доки Іспанія тримала їх під своєю владою. Слабка у військовому відношенні, надто далека від своїх колоній, нездатна забезпечити їхній розвиток, уже побачивши, як її могутність у Новому Світі зменшилася внаслідок поступки Флориди, Іспанія не могла в жоден момент становити серйозної загрози для Сполучених Штатів. Якщо ж, навпаки, колонії Південної Америки, здобувши незалежність, почнуть економічно розвиватися так само, як починали самі Сполучені Штати, і якщо їхнє населення зростатиме, то сама безпека Сполучених Штатів колись може опинитися під загрозою, а їхнє торговельне панування — серйозно похитнутися. З іншого боку, моральний обов’язок американської демократії, точний і ясний, полягав у тому, щоб сприяти, наскільки можливо, поширенню цих ідей свободи й самоврядування, які становили саму основу Конституції, і, не беручи активної участі в боротьбі колоній проти далекої влади метрополії, принаймні не робити нічого, що могло б зашкодити успіхові цієї Революції, такої схожої на американську революцію. Такі важкосумісні ідеї, між якими, вочевидь, вагався Джефферсон і які він досить вільно висловлював у своєму листуванні, то схиляючись до однієї, то до іншої, аж до того дня, коли лінія поведінки, якої мали дотримуватися Сполучені Штати, окреслилася чітко і він ужив усього свого впливу, щоб проголосити й визнати принципи, відомі під назвою доктрини Монро. Можна зауважити побіжно, що Джефферсон ще раз проголошує дорогу йому думку: покоління не має права брати на себе витрати, які доведеться сплачувати наступним поколінням. Нагадаємо, що Трасі висловив її у своєму Трактаті про політичну економію, дивуючись, що ніколи раніше не натрапляв на неї. І в цьому пункті Джефферсон також збігався з ним і навіть значно його випередив.
Монтічелло, 26 грудня 1820 р.
Поганий стан здоров’я, який триває вже давно, дорогий пане, дуже затримав моє листування з друзями, і мої страждання посилювалися докорами сумління, спричиненими цією затримкою. Я з приємністю дізнався з вашого останнього листа і з більш недавнього листа пана де Лафайєта, що ваше здоров’я поліпшується і що, зокрема, ваш зір робить помітні успіхи. Я маю подякувати вам за примірник Коментаря до Монтеск’є і за інший примірник, надісланий через пана Барне. Світ мав би володіти ним тією мовою, якою він був написаний, і жоден переклад не міг би його замінити. Видання, опубліковане тут, тепер вичерпано, і оскільки строк дії авторського права минув, його перевидадуть із виправленим перекладом, бо, хоча попередній переклад і надсилали мені аркуш за аркушем для виправлень, оскільки оригінал мені не було передано (адже друкарня міститься за сто льє звідси), я міг виправити лише неточності мови, але не вади точного відтворення думок оригіналу. Оригінальний рукопис було надіслано мені згодом, і я зберігаю його як свідчення проти хибних перекладів, зроблених у Льєжі або в інших місцях. Незабаром також знадобиться нове видання вашої Політичної економії, і вже не буде повторено помилки, допущеної Мілліганом щодо свободи, якою користується ваша преса. Коли він уперше надрукував проспект твору, його зауваження було точним, бо це було ще до того, як оригінал було опубліковано в Парижі; але він виявив таку повільність у друкуванні книги, що оригінал вийшов раніше за переклад. Без сумніву, він мав би вилучити або змінити свій проспект. Однак цю помилку було виправлено завдяки тому, що тут ми знайомі з вашою Хартією, яка визнає свободу преси. Крім того, той факт, що ваш твір і, зокрема, Коментар до Монтеск’є були опубліковані у Франції, цілком підтверджує характер Хартії. Ці два твори стануть у нас Настільною книгою державного діяча і, безперечно, використовуватимуться як навчальні тексти в елементарних класах факультету політичних наук нашого нового університету. Цей заклад, заснований у тому штаті, де я народився, ця примха моєї старості, буде побудований на необмеженій свободі людського духу досліджувати й вивчати всі предмети, які він може охопити.
Я зберігаю і належно ціную ваш невеликий рукопис під назвою «Логіка». Оскільки він надто малий, щоб становити окремий том, я передав його одному вельми авторитетному редакторові періодичного видання, якому судилося мати велику вагу. Він міг би стати визначною статтею в цій праці; але її продовження не вдалося через брак заслуженої підтримки, і я розчарувався в надії представити світові це стисле свідчення реальності та меж людського знання. Я й далі чекаю слушної нагоди, щоб її опублікувати. Я не позбавлений надії, що поліпшення вашого здоров’я колись дасть вам змогу завершити вашу Моральну енциклопедію, додавши до неї том, який мав би трактувати про почуття і пристрасті. Наш моральний цикл був би таким чином завершений, і вдячність, яку ми вам завдячуємо, була б повною. Ми цілком поділяємо ваші дружні почуття щодо незалежності Південної Америки. Але що стосується її негайного визнання, ми маємо зважати на інші обставини.
Ми розглядаємо Європу як таку, що нині вкриває згасаючу пожежу, яка може невдовзі спалахнути знову й спричинити загальне полум’я. Наш обов’язок — триматися осторонь цього. Формальне визнання незалежності іспанських колоній неминуче втягнуло б нас у труднощі з Іспанією і, можливо, також з Англією, якби остання вважала, що війна відверне увагу від її внутрішніх проблем. Війна такого роду завдала б нам більше шкоди, ніж користі нашим братам на Півдні. Ба більше, можна засумніватися, чи маємо ми право брати на себе борг, який мали б сплачувати майбутні покоління, заради участі у війні, в якій, як вони могли б сказати, їхні інтереси аж ніяк не були задіяні. Кожне покоління має сплачувати борги, які воно саме уклало. Ось принцип, який, якби його дотримувалися, позбавив би світ половини його воєн і який, на мою думку, виправдовує нашу нинішню обачність. Тим часом ми визнаємо і захищаємо прапор Південної Америки в її торговельних відносинах із нами, спираючись на визнані принципи нейтралітету, якого слід дотримуватися в громадянській війні, і якщо ми не будемо першими, то, безперечно, будемо другими, хто визнає повну незалежність наших нових друзів. Наслідок цієї незалежності, боюся, буде вельми проблематичним. Чи буде це мудрий уряд, чи військова деспотія? Але готові вони чи ні до самоврядування, вони хочуть його випробувати, і наш обов’язок, як і наше бажання, полягає в тому, щоб щиро побажати їм успіху. Втім, немає жодного сумніву, що вони досягнуть успіху рано чи пізно і будуть щедро винагороджені за те, що їм довелося перетерпіти в очікуванні. Ваша країна, як і наша, є тому живим доказом.
Із висловом цієї надії прийміть молитви, які я возношу за відновлення вашого здоров’я і за те, щоб ви й надалі насолоджувалися ним упродовж усього життя, такого довгого, якого ви самі побажаєте.
— Т. Джефферсон
Траси відповів Джефферсону зворотним листом. 22 лютого 1821 року він надіслав йому послання, яке відкриває для нас одну з тих ліній дослідження, про які ми згадували у вступі й які мусимо, принаймні тимчасово, залишити без повного розгортання. «Трактат про волю та її наслідки», виданий у Парижі 1818 року як четвертий том «Ідеології», містив, крім того, зачаток п’ятого тому під заголовком «Друга частина Трактату про волю. Про наші почуття, або пристрасті, або мораль». Ця друга частина, що налічує ледве п’ятдесят сторінок, охоплює перший розділ під назвою «Попередні ідеї» і фрагмент другого розділу під назвою «Про любов», менш ніж на п’яти сторінках. Усе це супроводжується «Заключною приміткою», у якій автор запевняє публіку, що в нього більше немає сил завершити п’ятий том і що цей уривок буде «його останнім твором». Перед таким виразним твердженням, що виходить від людини вдачі Дестюта де Трасі, ясно, що нікому й на думку не спало засумніватися, наскільки авторська заява перед публікою була щирою. Ніхто, наскільки мені відомо, не запідозрив, що в Трасі могли бути якісь причини приховувати існування твору, публікації якого завадила почуттєва делікатна сором’язливість. Тим часом із листа до Джефферсона насамперед випливає, що він повністю написав розділ «Про любов», початок якого з’являється лише у французькому виданні «Трактату про волю», і що він вилучив його «через певну сором’язливість, не бажаючи цілком довіряти всім довкола мої найпотаємніші почуття з деяких питань» [9]. Але він не мав би жодної відрази до того, щоб цей розділ з’явився повністю в англійському виданні, і надіслав його рукопис Джефферсону. Ба більше, він повідомив йому, що вже повністю надрукував його в італійському виданні. Імовірно, саме про це видання Траси говорив у своєму листі від 10 березня 1819 року, називаючи його «тепер друкованим у Мілані». Те, що було обрано Мілан, анітрохи не дивує, адже саме там мешкав друг ідеологів, італійський лікар та економіст Вінченцо Дандоло, граф і сенатор Імперії, губернатор Далмації за Наполеона, сина якого Траси порекомендує Джефферсону два роки по тому. Принаймні можна припустити, що цей переклад було здійснено під заступництвом Дандоло. Італійське видання у 10 томах, перекладачем якого був певний Джузеппе Компаньйоні, було надруковане в Мілані 1817–1819 років. Останній розділ Dell’Amore налічує не менш як 100 сторінок [10]. Відразу стає зрозуміло, який інтерес становить такий текст для вивчення твору, якому Стендаль мав дати ту саму назву й який опублікував кількома роками пізніше. У своїй книзі про ідеологів Пікаве вказує, що Дестют де Траси, сказавши кілька слів про любов, «ніби залишив цей розділ на доопрацювання своєму учневі Стендалю» [11]. Одна з останніх праць про Стендаля докладно досліджує взаємозв’язки ідей, що існують між Трасі та Стендалем, і показує численні доктринальні збіги між чотирма сторінками незавершеного розділу та теоріями Стендаля [12]. Книга «Про любов», створена в Італії саме тоді, коли виходив італійський переклад Дестюта де Траси, цілком могла бути зобов’язана старому «Ідеологу» більше, ніж вважалося досі. Докладне вивчення цього майже неопублікованого документа завело б нас надто далеко, та й, зрештою, Джефферсон, схоже, приділив йому лише посередню увагу. Ми залишаємо за собою право повернутися до цього питання найближчим часом.
Париж, 22 лютого 1821 р.
Пане,
Поспішаю повідомити вам про глибоку втіху, яку мені принесло отримання вашого листа від 26 грудня минулого року, щойно мною одержаного. Протягом цілих двох років я був позбавлений цієї втіхи, такої дорогої моєму серцю, і дуже засмучувався, думаючи, що поганий стан вашого здоров’я міг бути почасти причиною цього. Щиро дякую вам за те, що ви повідомили мені про його поліпшення; воно ніколи не може бути настільки досконалим, як я того бажав би. Про своє здоров’я я вам не говоритиму; воно того не варте. Я вже настільки сліпий, що не вмію ні читати, ні писати, і навіть якби міг, ослаблення моєї пам’яті та всіх інших моїх здібностей назавжди прирекло б мене на цілковиту непотрібність. Але ви, пане, прийміть, прошу вас, усі мої побажання і прийміть, як щире виявлення мого серця, надто короткий знак пошани, який я наважився віддати вам на початку цього Коментаря, до якого ви ставитеся з такою поблажливістю і який, зрештою, визнано справді моїм. Сподіваюся, ви помітили наприкінці другого розділу XI книги, на сторінці 211, примітку, що є сумним, але щирим висловом моєї думки про становище Європи, попри те, що я сказав у теорії на сторінках 196 і 197, і що я теж так думаю. Сподіваюся також, що ви кинули погляд на невеликий текст, доданий до Коментаря в цьому виданні [13]. Я дуже хотів би, щоб ви знайшли в ньому хоч трохи здорового глузду.
Я безмежно польщений швидким успіхом, який мала у вас моя Політична економія, і з вдячністю думаю, що значною мірою завдячую цим тому схваленню, яким ви її вшанували. Я з великим задоволенням зауважив, що на початку цього Трактату про економію, який є четвертим томом моїх Елементів ідеології, ви потурбувалися помістити додаток до Логіки, який, по суті, є лише продовженням і завершенням мого третього тому. З тієї самої причини я дуже хотів би, щоб у новому виданні, яке ви даєте мені надію побачити, було виявлено таку саму честь першому розділові п’ятого тому, присвяченого моралі. Якщо й ви поділяєте таку думку, я був би вельми радий, якби до цих перших розділів приєднали й другий, присвячений Любові. У французькому виданні я надрукував лише перші рядки, але вона вже давно цілком написана, і якщо я її не опублікував, то лише через певну сором’язливість — відкривати людям, що мене оточують, мої найпотаємніші почуття щодо деяких предметів. Не відчуваючи на відстані тієї самої ніяковості, я дозволив надрукувати її в італійському перекладі, і зізнаюся, що надаю їй певного значення: по-перше, тому що вона є взірцем того, як я хотів би говорити про всі наші пристрасті одну за одною; а по-друге, тому що мені здається, що з неї можна вивести важливі висновки для законодавства. Крім того, я уявляю собі, що вона могла б видатися менш дивною вашій мудрій нації, ніж будь-яка інша. У цій упевненості я наважуюся надіслати вам додану рукописну копію. Якщо ви її схвалите, я вам її доручаю. Якщо ви її засудите, прошу вас кинути її у вогонь. Доручаю її долю вам.
Що стосується рукопису, я дуже здивований, що у вас досі є лише в рукописі моя невелика праця під назвою Принципи логіки. Її надруковано ще з 1817 року, і я двічі наважувався надсилати вам її в такому вигляді; мабуть, вона загубилася. Тому прошу вас вибачити, що я знову додаю тут два примірники. Ця праця — річ дуже невелика, і мені було б прикро, якби хтось подумав, що вона звільняє від праці прочитати мої три перші томи, але я вважаю, що вона може слугувати підручником для курсу логіки й допомагати учням пригадувати пояснення, які дали б їм їхні професори. Я був би дуже гордий, якби, з цього погляду, вона могла принести якусь користь у тому чудовому закладі, який ви хочете заснувати у своїй країні. Ах, пане! Який прекрасний цей проєкт і яким він вас гідний, і як далекі всі наші європейські уряди від цієї шляхетної й великодушної мети — поширювати світло! У нас тут є університети, колежі та всілякі державні установи лише для того, щоб пригнічувати розум і зупиняти розвиток людського духу, і навіть не дозволяють, щоб за допомогою приватних закладів можна було уникнути цих підступних настанов.
За цих обставин, пане, я не наважуся знову говорити з вами про Південну Америку. Думаю, я цілком зрозумів усе те, що ви мені про неї сказали, і бачу, що ваша політика й надалі ґрунтується на здоровій моралі, як і має бути всюди, і як вона ніде не існує, крім як у вас. Втім, обставини дуже змінилися, і ви знаєте, в якому кризовому становищі ми перебуваємо по цей бік океану. Дай Боже, щоб сили й мудрість не вичерпалися для підтримки доброї справи. Цим побажанням я й закінчую. Воно нерозривно поєднане з усіма побажаннями, які я возношу за ваше здоров’я і ваше щастя.
— Дестют де Трасі
P. S. Сподіваюся, пане, що ви отримали листа, який я мав честь написати вам 24 листопада минулого року і який, надісланий лише в грудні, мав перетнутися з вашим, на який я відповідаю сьогодні.
Минуло понад два роки, і Трасі не отримав жодних прямих звісток від свого американського кореспондента. Згодом Джефферсон намагатиметься навести різні виправдання цій затяжній мовчанці. Істина ж полягала в тому, що він просто не знав, що йому написати. Про Коментар і про Трактат про волю він уже висловив свою думку досить докладно. Політична ситуація у Франції була такою, що він майже схилявся пошкодувати про Імперію. Він побоювався скомпрометувати свого друга, якщо висловиться надто відверто, а він не був людиною, здатною писати лише заради тих милих дрібниць, якими рясніє французьке листування XVIII століття. Зі свого боку Трасі мав надто багато такту, щоб докучати Мудрецеві з Монтічелло своїми листами; однак за його стриманістю відчувається справжній біль від дедалі більшої ізоляції, що його оточувала. Тому він охоче хапався за будь-який привід, щоб нагадати про себе своєму американському другові. Син того Дандоло, який був другом фізіократів, бажав вирушити до Сполучених Штатів. Трасі не проґавив нагоди порадити йому здійснити паломництво до Монтічелло й повідомив Джефферсона про візит молодого чоловіка. З наступних листів можна буде дізнатися, що Дандоло був відкликаний до Італії й не зміг здійснити свій задум.
Париж, 15 березня 1823 р.
Пане,
Уже дуже давно я не мав щастя одержати від вас звістку, і страх видатися вам надокучливим заважав мені знову наважитися повідомити вам про себе. Останній лист, який я мав честь вам написати, датований 22 лютого 1821 року. Він був відповіддю на ваш від 26 грудня 1820 року, який я одержав за три дні до того. У ньому я дякував вам за доброту, з якою ви зволили прийняти видання мого Коментаря, на якому я поставив своє ім’я і де віддав вам справедливу, хоч і надто коротку, шану. Ваша підтримка й ім’я Монтеск’є принесли цій невеликій праці успіх, якого я аж ніяк не сподівався. Тут її кілька разів передруковували, і тепер її перекладають усіма мовами Європи. Але ще більше мені лестить те, що четвертий том моїх Елементів ідеології мав у вас такий успіх, що ви визнали за доцільне видати його вдруге. Я справді вважаю, що цей невеликий трактат із політичної економії вартий більше, ніж те, що я сказав про той самий предмет у Коментарі, який було зустрінено з таким загальним поблажливим ставленням. Мені дуже хотілося б побачити це друге видання і дізнатися, чи зволили ви додати туди другу главу моєї п’ятої частини, де йдеться про кохання, рукопис якої я вам надіслав. Я надіслав вам також разом із цим листом два примірники моїх Логічних принципів, якими ви зволили зайнятися. Але я не мав щастя одержати відповіді ні на все це, ні на лист, який я мав честь написати вам 24 листопада 1820 року і який перетнувся з вашою запискою від 26 грудня того самого року. У тому листі я казав вам, що в Лондоні передруковують мій Коментар до «Духу законів». Я так думав, але цього не сталося. Нині над цим працюють, але я не знаю, чи буде це успішнішим. Однак у мене є підстави так гадати, бо тепер у цій країні, з ненависті до французького уряду та його політики щодо Іспанії, люди, здається, менше тримаються старих порядків і більше відкриті до ліберальних ідей.
Якщо я повідомляю вам ці подробиці, пане, то не тому, що сподіваюся, ніби ви потрудитеся на них відповісти, а для того, щоб ще раз висловити вам, якою дорогою і цінною для мене є ваша доброта. Мета ж мого теперішнього листа полягає в тому, щоб представити вам і рекомендувати цікавого молодого чоловіка, який матиме честь вручити його вам. Це пан Дандоло, син італійського вченого, визначного в хімічних і фізичних науках і такого, що відіграв почесну роль в управлінні Цизальпінською республікою. Син гідний батька. Він подорожує, щоб примножити свої знання; люблячи свободу, він звертає свої погляди з живим інтересом до вашої півкулі, яку сподівається відвідати в кількох місцях, і, як і належить, вважає для себе великою честю бути прийнятим людиною, якій ця половина світу завдячує найбільше і яка є предметом захоплення для всіх мислячих людей по той бік океану. Я був би дуже щасливий, пане, якби інтерес, який я живлю до пана Дандоло, міг схилити вас прийняти його приязно, і це стало б для мене новим зобов’язанням перед вами. Прийміть разом із моїми вітаннями всі побажання, які я приношу за ваше здоров’я і щастя.
— Граф де Трасі.
P. S. Хоча цей лист навряд чи того вартий, я все ж наважуюся надіслати його в двох примірниках, бо боюся, що мій молодий італієць може не дістатися до вас, а мені дуже хочеться ще раз нагадати про себе. Я вже не можу рекомендувати себе жодною новою працею. Я сліпіший, ніж будь-коли; я втрачаю пам’ять і згасаю з жалем, що не можу продовжувати мою працю, план якої, гадаю, був принаймні добрий; але я закінчую так само, як і жив, люблячи вас і захоплюючись вами. Для мене було б великою втіхою одержати ще одного вашого листа перед смертю.
Останній лист, який Джефферсон мав написати Дестюту де Трасі, датований кінцем 1823 року. Він сповнений глибокого смутку. Що б не твердили його вороги, він ніколи не був настільки про-французьким, щоб забути про інтереси власної країни. Він засуджував криваві надмірності Революції так само, як і будь-хто інший. Він ніколи не міг пробачити їй того, що вона розгромила той маленький гурток лібералів, з якими йому так подобалося зустрічатися й спілкуватися в Парижі. Але він не міг забути, що Франція залишалася, зрештою, країною філософії, країною, яка, попри свої помилки, мала ще більше шансів, ніж будь-хто інший, змусити в Європі перемогти ідеї, найдорожчі для нього. Тому, щойно вона опинилася переможеною, він висловив надію невдовзі побачити її відродженою. «Неможливо, щоб Франція зносила без протесту приниження й утиск, які їй нині нав’язують», — писав він 1815 року Дюпону де Немуру. Рік по тому, в листі до Бенджаміна Остіна, він знову висловлював надію на встановлення у Франції уряду, в якому воля народу відігравала б важливу роль [14]. А Гіду де Невілю, якого він знав у Сполучених Штатах як вигнанця і якого бачив уже поверненим у ранзі посла, він казав 1818 року: «Франція тяжко згрішила, щоб задовольнити чудовиські примхи Бонапарта, але вона постраждала більше, ніж того вимагало відплатне покарання. Коли вона звільниться від тягаря, який наклало на неї недавнє гноблення, вона вийде зі свого заціпеніння з силою велетня» [15].
Події невдовзі зруйнували ці надії. У 1823 році країна, яка за стількох обставин уявлялася йому захисницею ідей свободи, перетворилася на солдата реакції. У той самий момент, коли Сполучені Штати збиралися визнати незалежність Південної Америки й проголосити доктрину Монро, Франція вже воювала в Іспанії, щоб придушити ті ліберальні ідеї, поширення яких на Піренейському півострові так тішило Дестюта де Трасі. Самі події, а також листи, які він часто отримував від своїх друзів, переконали його, що про республіканське правління у Франції годі й мріяти, і що найбільше, чого можна бажати, — це спадкова монархія. Однак він не сподівався тріумфу реакції, який, на його думку, знаменували іспанська експедиція, судові процеси у справах про політичні фракції, повернення єзуїтів і новий союз престолу та вівтаря. Франція, що виходила з кризи, яка настала після Ватерлоо, була набагато менш вільною, ніж та, яку він знав у роки, що передували Революції, і ліберали здавалися безсилими зупинити поступальний рух реакції. Джефферсон ніколи не належав до тих, хто любить риторику і хто насолоджується звучними апострофами; і в його численних працях можна було знайти небагато спалахів обурення. Тим знаменніше бачити, що за цих обставин, звертаючись до француза, який пишався тим, що завжди вміє судити холодно й міркувати логічно, він цього разу полишив свою звичну безстрасність і філософічний спокій. Яким би далеким він не був від вірувань своїх батьків, у дитинстві він, як і всі його співгромадяни та сучасники, був вигодуваний Біблією, і, як це часто з ними буває, саме до Біблії він звернувся по натхнення в той момент, коли його стиль, зазвичай прозовий і простий, піднісся до справжнього красномовства. Старий апостол свободи плакав, проклинав і кликав небесну помсту так само, як пророки Ізраїлю після руйнування Єрусалима.
5 листопада 1823 р.
Я не міг не виявити недбалості у своїх подяках [16] за кілька листів, якими ви мене ощасливили, але перешкоди були нездоланні: тяжка хвороба, перелом руки, тілесна слабкість і вісімдесятирічна непевність. Немає листів, які приносили б мені стільки втіхи, як ваші; і немає таких, на які я відповідав би з більшим задоволенням, якби тільки мав тепер сили це зробити. Ви надто багато й із великою користю працювали над своїми творами, щоб ми після цього були добровільними неплатниками. Наше видання в перекладі вашого Коментаря до Монтеск’є тепер вичерпане й трапляється лише з труднощами; але контракт ще триває два або три роки, а той, хто ним володіє, уже певний час перебуває в Південній Америці, тож неможливо випустити друге видання, хоча оригінал уже є на американському ринку й приносить велике задоволення тим, хто може читати його французькою [17]. Однак, якщо тільки переклад, зроблений в Англії, не випередить нас, нам доведеться видати тут інше видання, щойно це стане законно можливим і особливо з відкриттям нашого Університету, де цю книгу професори відповідної дисципліни використовуватимуть як підручник. Залишається побачити, чи дасть Edinburgh Review рецензію, коли книгу буде перекладено англійською мовою. У момент публікації американського перекладу ми надіслали їм два примірники, але вони не зволили навіть згадати про цей твір. Ваша Політична економія користується тут, поряд із книгою пана Сея, прихильністю публіки; обидва твори вже замінили працю пана Сміта [18]. Звістка, повідомлена в останньому листі пана де Лафайета, про те, що ваш зір поліпшився, породжує в мені надію, що ви зможете завершити вашу останню працю й закінчити заповнення цього ідеологічного кола, в якому ви вже зробили такий великий і такий дивовижний поступ. Я плекаю цю надію заради «дитини моєї старості» — Університету Вірджинії, будівництвом якого ми займаємося ось уже п’ять років і який, як ми сподіваємося, через рік, якщо штат і далі надаватиме нам підтримку, зможе розпочати діяльність. Лихо лише в тому, що спільність мови змушує нас обирати професорів тільки в тих країнах, де говорять нашою мовою. Але навіть через таке посередництво ми все одно отримуватимемо вашу науку.
Я скажу вам небагато про політику, про Іспанію, про Італію і про цей Союз орд варварів, що об’єдналися, аби прикувати тіло й душу людини до землі, немов до дерну, що становить її частину. Але Франція! О, Франціє! Скільки сліз ми проллємо над твоєю історією — від того дня, коли Бонапарт зі своїми сателітами увійшов до зали Законодавчого корпусу, до того дня, коли Небо виллє урну свого гніву на голови ваших Бурбонів! Велика націє, найбільша з націй, яким же знаряддям різанини, спустошення, повалення держав і урядів, усякого порядку й усякого божественного чи людського закону ти погодилася стати! Ти, в чиєму лоні було досить людей, щоб урятувати Содом і Гоморру, людей, чия наука була майже надлюдською, чия доброзичливість була найвищою, а чеснота — найчистішою, продовжуєш грішити, ніби на небесах немає богів! Зупинися… зітри ці злочини з пам’яті людей. Щоб завершити цю рапсодію, я сподіваюся, що цей хрестовий похід тиранів проти прав людини буде розбитий в Іспанії, що його наслідки знищать самих його авторів і що світ отримає благословення миру, свободи й самоврядування.
Я б прийняв пана Дандоло так само, як прийму кожного, хто з’явиться від вашого імені, з сердечністю й бажанням бути йому корисним, але я ще нічого від нього не отримав. Прошу вас використовувати мене за всякої нагоди й вірити за всіх обставин у мою щиру повагу і моє високе шанування.
Т. Джефферсон
Попри свій песимізм щодо майбутнього свободи в Європі, мудрець із Монтічелло все ж хотів завершити на ноті надії. Він надто пильно стежив за політичними справами Європи, надто добре знав характер французького народу й настрій його правителів, щоб вірити в швидке поліпшення становища. Уже раніше він висловлював думку, що Франція не зможе вийти з реакції інакше, як удавшись ще раз до насильницьких засобів революції, і нова революція вселяла йому не менший страх, ніж абсолютна монархія. Але він належав до тих, хто вірить, що справедливі ідеї мають внутрішню силу, яка забезпечує їхній тріумф, і, як він сам казав, був «фанатиком свободи». Ця впевненість проявляється майже тією самою мірою в останньому листі, адресованому Трасі мудрецеві з Монтічелло. Перебуваючи серед своїх дітей і внуків, усунувшись від активного життя й політики, попри свій титул пера Франції, дивлячись на речі згори й здалеку, бачачи довкола себе переслідуваних і друзів, що наражалися на небезпеку, він і далі шукає на обрії всі ознаки, які дали б йому змогу вірити в близьке пришестя режиму свободи. Старий філософ — ідеолог та ідеаліст — уже майже не вірить, що царство розуму встановиться за його життя; але він зберігає довіру до покоління, яке починало підростати. В успіхові, яким і далі користуються його праці, він убачає симптом найобнадійливіших сподівань: молодь Європи вмітиме міркувати краще, ніж старші, вона краще розрізнятиме істинні принципи від хибних, і для нього це — велика втішна думка, що його писання, можливо, не були чужі цьому перетворенню. Його біографи зображають його, сім років по тому, зважившимся вирушити на барикади «в шовкових панчохах, із тростиною в руці, із зеленим абажуром, що захищав йому очі» [19]. Попри вік, упертий прихильник свободи приходив шукати останньої втіхи й останньої причини вперто триматися своєї віри серед тих, кого він, справедливо чи ні, вважав зобов’язаними йому звільненням від кайданів омани.
Париж, 8 січня 1824 року.
Пане,
Отримати від вас знак пам’яті завжди для мене — справжнє щастя. Я тим більше чутливий до цього тепер, оскільки тривалий час був його позбавлений. Останній із ваших дорогих листів, який я отримав, — це лист від 26 грудня 1820 року, у відповідь на мій від 10 березня 1819 року, і він перетнувся з іншим моїм листом від 24 листопада 1820 року. Ви бачите, пане, з моєї точності в збереженні цих дат, попри майже повну втрату пам’яті, наскільки дорога мені ця переписка. Протягом цього довгого проміжку часу я дуже часто й дуже ретельно довідувався про ваші новини. З великим смутком я дізнався про ваші страждання та про жорстоке нещастя, яке ви зазнали; і я радію тому, що тепер ваше здоров’я поліпшилося. Бережіть себе якомога довше, пане, заради щастя ваших співгромадян і заради щастя всіх тих, хто вас любить і захоплюється вами, тобто всіх добрих і просвічених людей, що існують в обох світах.
Ви надто добрі, надаючи якогось значення моєму Коментарю до «Духа законів». Я ціную його лише тому, що ви його схвалюєте й захищаєте. Коли його перевидаватимуть у вас, я хотів би, щоб це було зроблено за тим виданням, на чолі якого стоїть моє ім’я і яке я мав честь вам надіслати. І бажаю я цього не лише тому, що в Льєзькому виданні його спотворено, а ще й тому, що в моєму виданні наприкінці другої глави одинадцятої книги є два примітки, яким я, зізнаюся вам, надаю великого значення, а також тому, що за ним іде невеликий трактат під назвою «Які засоби для заснування моралі народу». Що ж до Англії, то, попри те, що мені казали, я глибоко переконаний, що там його ніколи не буде опубліковано. І не тому, щоб ця невелика праця містила щось проти релігії та законів, але в ній надто багато спрямовано проти священників і королів, щоб вона сподобалася в цій так званій філософській і вільній країні. Проте книжку перекладено німецькою, італійською та іспанською мовами й продають у Парижі, що, на мою думку, відбиває дух цих націй, якщо навіть не їхніх урядів..
Що ж до мого невеликого трактату з політичної економії, я радий, якщо він може сприяти вашим добрим намірам і виявитися корисним у тому чудовому закладі, який завдячує вам своїм заснуванням. Я думаю, що він трохи кращий за те, що я сказав із цього предмета в Коментарі, бо тут тему розглянуто методично й дидактично, а не випадково й у міру того,як ідеї поставали в розумі Монтеск’є. Але я зізнаюся вам, що в моїх очах головна перевага цієї четвертої частини моєї Ідеології (якщо вона має якусь перевагу) полягає в тому, що вона є продовженням трьох перших. Не побоюся сказати вам, що саме першим трьом я надаю певного значення. Мені здається, що перш ніж вивчати будь-який предмет, треба чітко усвідомити собі засоби, якими ми володіємо для того, щоб пізнати що б там не було. А до цього можна дійти лише через дослідження утворення наших ідей, їхнього вираження та їхньої дедукції. Це, як мені здається, і є єдина справжня логіка, і саме це відчув дон Хуан Усто Гарсія, депутат кортесів, який мав честь перекласти мене 1821 року й озаглавив свою працю: Elementos de verdadera Lógica (Елементи справжньої логіки). Жоден логік досі цього не робив. Усі вони обмежувалися тим, що давали правила для виведення наслідків із загальних принципів, але ніколи не пояснювали, як доходять до цих загальних принципів і як можна пізнати й показати, істинні вони чи хибні. Це, безперечно, надзвичайно важлива праця, якої немає жодною мовою, або принаймні тими, що мені відомі. Мені хотілося б, щоб моя праця була менш недосконалою, але, якою вона є, я палко бажав би, щоб її було перекладено у вашій країні. Це дало б мені надію, що невдовзі на ту саму тему з’явиться праця досконаліша; а це — найбільший успіх, якого може бажати людина, щиро спрямована до блага й розвитку людського духу.
Що ж до надії завершити мою Ідеологію й здійснити план, який я наважився окреслити наприкінці третього тому, то я вже не можу плекати цієї надії. Мої очі втрачено назавжди, і вони ледь служать мені, щоб пересуватися. Пам’ять моя також утрачена, а всі інші мої здібності вкрай ослабли. Я вже не можу нічого робити, окрім як прозябати. Моє щастя тепер — знову жити в моїх дітях і внуках і думати, що я маю якесь місце у вашій пам’яті. За такого становища я ще дужче бажаю, щоб під час перевидання мого четвертого тому до нього було додано другий розділ п’ятого, присвячений Любові, рукопис якого я надіслав вам у моєму листі від 22 лютого 1821 року. Це приклад того, як я мав намір послідовно розглядати всі наші пристрасті — добрі й лихі, доброзичливі й злобні. Саме в цьому, на мою думку, і має полягати трактат про мораль, і саме так я хотів його написати. Я не друкував у Парижі глави про любов, бо не люблять розголошувати довкола себе таємниці власного серця, але я дозволив включити її до італійського перекладу, і мені здається, що її було схвалено.
Сьогодні я не стану знову говорити вам про мій невеликий томик під назвою Принципи логіки, який, як мені здається, міг би слугувати зошитом для курсу в коледжі. Однак я не хотів би, щоб хтось думав, ніби він звільняє від потреби читати три томи, з яких є лише стислим витягом.
Я вже надто багато говорив вам про себе і про мої слабкі писання.
Що ж до бідолахи Дандоло, то йому не судилося побачити вас, і мені його шкода. Австрійський уряд відкликав його до Мілана під загрозою конфіскації всього його майна, і я побоююся, що його покору цьому наказові буде винагороджено лише ув’язненням. Ця сумна тема природно повертає мене до політики, яка нині панує в Європі. Але вона завдає мені надто багато болю, щоб я міг на ній зупинятися, та й, зрештою, я не зміг би сказати вам нічого такого, чого б ви самі не знали краще за мене. Я звертаю свій погляд із великим задоволенням на вашу півкулю і особливо на чудову промову, яку ваш Президент нещодавно виголосив у Конгресі. Він є прикладом, якому мали б наслідувати глави всіх націй. Тут нас намагаються переконати, що цей самий чоловік, знехтувавши славетним прикладом, який ви подали світові, має намір знову домагатися переобрання ще на чотири роки. Я не можу в це повірити й наважуюся тішити себе думкою, що якби він учинив такий ганебний крок, мудрість вашої нації зробила б його марним [20]. Дай Боже, сударю, щоб вона завжди йшла за вашими натхненнями. Такі мої щирі побажання. Прийміть, прошу вас, запевнення в цьому, а також у моїй глибокій пошані й у моїй непорушній відданості.
— Дестют де Трасі
P. S. Не можу покинути вас, сударю, не сказавши того, що становить утіху моїх печалей. А саме: хоч би як люто всі уряди Європи виступали проти ліберальних ідей, розум щодня робить нові успіхи й дедалі ширше поширюється в усіх націях, особливо серед молоді, тож неможливо, щоб рано чи пізно громадська думка не стала найсильнішою всюди. Але лише Бог знає, чи не породить це протистояння двох принципів колись великих потрясінь.
Так завершується ця переписка між двома людьми, які, в певному сенсі, на той час уже були представниками минулої епохи. Дестют де Трасі, вплив якого справді тривав упродовж XIX століття через численних учнів, був останнім із живих членів невеликої групи, що збиралася в Отейї в пані Гельвецій, аби слухати бесіди Франкліна, і яка, хоч і втратила частину своїх ілюзій під час Революції, проте, попри зміну режимів, зберегла віру у свободу й демократію. Саме ці спільні спогади про те, що він у своєму вступі до Коментаря до Монтеск’є називає «п’ятдесятьма дивовижними роками», а ще більше — спільна віра в один і той самий політичний ідеал єднають його з Джефферсоном. Між цими двома людьми, які майже не бачилися й рідко зустрічалися, між 1800 і 1825 роками виникла одна з тих філософських дружніх зв’язків між людьми двох різних націй, які ми надто рідко маємо нагоду докладно вивчати. Однак, якщо уважно читати їхні листи, то виявляється більше контрастів, ніж подібностей.
З одного боку — людина, палко закохана в логіку й ясні ідеї, яка у своєму прагненні до спрощення надто часто схильна цілком не зважати на факти й мало цікавиться історичними прецедентами; з другого — філософ надзвичайного розуму, солдат, зовсім не схожий на людину дії і який, у своїй келії в кармелітів так само, як і в кабінеті в Отейї, прагнув поєднати воєдино свої думки й побудувати логічні міркування, майже не дбаючи про зовнішнє життя.
З іншого боку — безперечно, теж філософ, принаймні в сенсі XVIII століття, але передусім людина дії й дивовижно вправний політик, який, переживши більше ворогів, ніж будь-хто з американських політичних діячів, і залишивши своє майно на волю долі, але майже не розгубивши своєї шляхетної віри в фундаментальну доброту людства, присвячує останні роки свого життя заснуванню університету, управлінню своїми володіннями та перечитуванню класичних авторів, не відриваючись ані на мить від суспільного життя.
Цей контраст і ці відмінності між двома людьми, які цінували одне одного, хоч і зналися не надто добре, роблять їхнє листування особливо повчальним. Уважно стежачи за ним, можна побачити, як американець отримує задоволення, знаходячи знову викладеними систематично, обґрунтованими міркуванням і логічно доведеними деякі з тих теорій, які були йому особливо дорогі, які він висловлював у листах, посланнях і промовах, але так і не знайшов часу викласти у формі підручника для своїх співгромадян. У француза, хоч він і був обізнаніший у справах Америки, ніж може видатися, і хоч через численних друзів міг скласти собі досить точне уявлення про принципи американського уряду, ми знаходимо лише небагато оригінальних ідей, зате безліч ідей, розсіяних у французьких філософів кінця XVIII століття, без того, щоб хтось із них мав талант або силу розуму, необхідні для того, щоб подати їх у систематичній формі й зробити легко засвоюваними для широкої публіки. Подібно до Вольнея, який з’явився наприкінці століття й став перехідною постаттю до нового віку, Дестют де Трасі був передусім людиною, стурбованою питаннями методу, а не новими відкриттями. Протягом століття, яке щойно завершилося, вже було сказано все, але найважливішу частину роботи ще належало зробити. Справді, все ризикувало залишитися похованим у розрізнених, громіздких і безладних працях. До цілого цього століття можна було б застосувати, трохи змінивши, визначення, яке дотепний і проникливий критик дав Вольтерові: «це хаос ясних ідей». XVIII століття, особливо в другій своїй половині, було хаосом ясних ідей, але також ідей туманних, невиразних і невизначених. Про скільки з цих теорій можна було б сказати те, що Трасі сухо сказав про знамениту теорію Руссо про природну людину: «це нікчемна істина».
Відокремити істинне від хибного, подати в простій формі, уникаючи красномовства й поетичних прикрас, результати, здобуті в ході цього безладного й всеосяжного дослідження, що тривало понад століття; зберегти лише необхідне, виокремити основні принципи пізнання й передати в легко засвоюваній формі поколінню, що зростає, спадщину «Філософів» — ось завдання, яке поставив перед собою Дестют де Трасі. Він надав французькій філософії XVIII століття ту саму послугу, яку мадам де Сталь надала німецькій філософії: він забезпечив її продовження і розвиток не лише в Європі, а, можна стверджувати, і в усьому світі. Він виконав працю радше «поширювача» і просвітителя, ніж популяризатора, стиснувши в маленьку капсулу всю науку, здоровий глузд і міцні знання своїх попередників [21]. Саме ці якості привабили до нього Джефферсона і спонукали Мудреця з Монтічелло боротися з такою кількістю перешкод і труднощів, щоб познайомити своїх співгромадян із працями французького філософа. Саме ці якості забезпечили успіх Дестюта де Трасі в Америці.
Продовження: Розділ V. «Аналіз Дюпюї». Полеміка з Джоном Адамсом
Примітки
- Це доповнення було відзначене Пікаве в «Ідеологах», с. 396. Однак Пікаве не вказує, що ця мудрість могла бути навіяна Трасі листами, отриманими ним від Джефферсона,
- Це видання, про яке ми згадували на с. 178.
- «Містер де Трасі шле тисячу компліментів містерові Барнетту. Він має честь надіслати йому листа для містера Джефферсона. Він дозволив йому це зробити; і він бере на себе сміливість рекомендувати його йому, оскільки дуже засмучений тим, що так довго не мав звісток від цієї чудової людини. Вівторок, 5 грудня 1820 року». Колекція Джефферсона Куліджа, Массачусетське історичне товариство.
- Ті, хто жив у Сполучених Штатах і знайомий з умовами, що існують в університетах штатів (Мічиган, Вісконсин, Каліфорнія тощо), розташованих у сільськогосподарських регіонах, одразу зрозуміють слушність цього спостереження Трасі та його актуальність. Кількість студентів змінюється з року в рік залежно від ціни продажу сільськогосподарської продукції та стану посівів.
- ME, XIII, 43
- ME, XIII, 33, 24 квітня 1811 р.
- ME, XIV, 430. 4 лютого 1816 р.
- Лафайєтові, Монтічелло, 26 грудня 1820 р. ME, XV, 300
- Див. далі с. 209.
- Цю інформацію мені надав г-н А. Б. Калоссо, помічник куратора Галереї Борґезе, якому я завдячую тим, що зміг отримати італійський текст розділу про Любов.
- Ідеологи, с. 395.
- Анрі ДЕЛАКРУА, «Психологія Стендаля», Париж, 1918. Див. особливо с. 5, прим., 51, 59 і слова Стендаля про «видатну працю М. Трасі про волю», с. 51.
- Уже перекладено іспанською мовою та надруковано в Мадриді. Примітка Д.-де-Т. 14
- Монтічелло, 9 січня 1816 р., ME, XIV, 387.
- Монтічелло, 13 грудня 1818 р., ME, XV, 177.
- Слова, виділені курсивом, в оригіналі написані скорочено, ми відновили їх тут.
- Дуейн, якому належав «Коментар», у той час мандрував Південною Америкою.
- 16 серпня 1823 року Джефферсон запитав Міллігана, чи не опублікував він уже друге видання «Трактату з політичної економії» (документи Джефферсона, LC). Я не знайшов відповіді Міллігана, але друге видання так і не з’явилося.
- Міньє, там само.
- Це Монро, якого змінив Джон Квінсі Адамс. Він не балотувався на переобрання.
- Див. далі лист Джона Адамса до Джефферсона, с. 267. 15