Перша глава книги Гільберта Чінарда — «Джефферсон та Ідеологи» (1925).
Усі глави цієї книги можна знайти тут.
Див. також фундаментальне дослідження Франсуа Пікаве — «Ідеологи, нариси з історії ідей та наукових, філософських, релігійних теорій у Франції від 1789 року» (1891).
Обрання Джефферсона президентом Сполучених Штатів було зустрінуте у Франції тією невеликою групою лібералів, яка й далі спрямовувала свої погляди на Америку як на справжній тріумф їхніх теорій. Знову, завдяки маловідомим і малодослідженим документам, ми побачимо виникнення одного з найцікавіших течій французької думки початку XIX століття, особливо в епоху Імперії. Якщо Американська революція викликала той ентузіазм, який нам відомий і який не раз описували, починаючи з 1776 року, то причини цього не слід приписувати виключно якомусь пориву симпатії та раптового захоплення, що виникли нібито в одну мить до людей, яких, по суті, знали дуже погано. Навпаки, здається навіть, що в ту пору багато спогадів радше мали б спонукати французьку громадську думку залишатися суворо нейтральною, якщо навіть не ворожою. Минуло лише п’ятнадцять років відтоді, як війна за панування на північноамериканському континенті завершилася поразкою Франції. Можна сказати, що від самого початку між французькими колоністами та місіонерами Канади, з одного боку, і англійськими колоністами Нової Англії, з другого, існував постійний антагонізм, який нерідко переростав у відкриту ворожнечу і ніколи не припинявся. Обидві сторони звинувачували одна одну в жорстокості, нетерпимості та фанатизмі. Їх розділяли релігія, звичаї та мова, розділяла позиція щодо індіанців; походячи з двох суперницьких і ворожих націй, англо-американці та канадці були приречені на зіткнення і боротьбу одне з одним у Новому Світі, мабуть, ще запеклішу, ніж у Старому. Вашингтон, який став великою людиною своєї нової батьківщини, виступав зі зброєю проти французьких солдатів; Франклін, яким би філософом і пацифістом він не здавався, постачав продовольство експедиції, спрямованій проти французів. Перш ніж стати антианглійськими, американські колоністи були антифранцузькими [1]. І все ж ентузіазм, що охопив Францію при звістці про Декларацію незалежності, аж ніяк не був удаваним. Справжній культ, яким було оточено Франкліна під час його перебування у Франції, був виявом щирості, в якій ми не можемо сумніватися; і навіть найсерйозніші уми тоді піддалися загальному захватові.
Це, безперечно, вельми цікаве явище. Пояснення йому легко знайти кожному, хто уважно читає листи та листування того часу. Якби англо-американці повстали лише для того, щоб звільнитися від ярма Англії, то вельми ймовірно, що Франція спостерігала б за їхніми зусиллями здалеку, можливо, з певним співчуттям, але, звісно, не надаючи їм активної підтримки. Неможливо уявити, щоб повстання Ірландії, Польщі або однієї з німецьких держав викликало той самий рух громадської думки й ту саму гарячку. Річ у тім, що американці боролися не лише за власну свободу, а й за принцип, придатний до загального застосування, і «самоочевидная» істинність якого, як вони висловилися в преамбулі до Декларації незалежності, нав’язувалася всьому людському роду. Тож цілком зрозуміло, чому мадам д’Удето у своєму листуванні з двома великими людьми, яких Америка дала світові, заявляє, що Вашингтон, Джефферсон і Франклін — апостоли нової релігії, справжні «святі» та великі благодійники людства [2]. Ті самі французи, які щойно надали повстанцям усілякі ресурси — гроші, боєприпаси, кораблі та людей, — відтоді не перестають проголошувати свою вдячність Америці. Коли було проголошено мир і Америка взялася надати постійну форму своєму урядові та виробити Конституцію, французи з тривогою стежили за різними перипетіями, які мали завершитися ратифікацією Конституції 1787 року. Виникали суперечки й дискусії, бо від результату цих подій залежало майбутнє ліберальних теорій державного устрою в усьому світі.
Починаючи з часів Фенелона, якщо не заходити надто далеко, точилися нескінченні суперечки про ідеальну форму правління, і багатьом послідовникам Монтеск’є спочатку здавалося вельми сумнівним, що англійська конституційна монархія може бути пристосована до потреб Франції та відповідати її прагненням. Люди дуже втомилися від колишнього уряду, необхідність перетворень або змін нав’язалася багатьом, навіть поміркованим; але все ж вони залишалися в розгубленості, обираючи між такою кількістю суперечливих теорій, які неминуче лишалися невиразними й невизначеними, бо були передусім ідеальними конструкціями.
Для всіх, хто цікавився політичними ідеями, Американська революція постала передусім як грандіозний політичний експеримент. Питання полягало в тому, чи зможе, після здобуття свободи, доволі численний народ, що займав обширну територію, але був розпорошений і роздрібнений по різних штатах, організуватися, вижити, стати великою нацією й установити стійку форму правління на принципах, викладених у Декларації незалежності та конституціях різних штатів.
Цей другий етап в історії франко-американських відносин досі практично не вивчався істориками. Однак він не менш важливий і, безперечно, буде повністю розкритий у праці Бернара Фея, яка має вийти друком найближчим часом. Ми вже знайшли достатньо вказівок у листуванні Джефферсона, щоб збагнути його значення й стверджувати, не боячись помилитися, що напередодні 1789 року, навіть більше, ніж у 1776-му, і набагато більше ніж сьогодні, Америка розглядалася багатьма французами як останній притулок свободи у світі, як країна, де тривало випробування, результат якого мав вплинути на хід усієї історії та внести глибокі зміни в системи європейських урядів. Якщо скористатися висловом, який дуже часто повторювали в XIX столітті, не кажучи вже про пізніші події, Америка була надією людства.
Якби експеримент зі свободою у Сполучених Штатах зазнав краху, то надовго були б поховані всі ліберальні прагнення, усі політичні теорії, засновані на народному суверенітеті. Його успіх, навпаки, мав стати взірцем і прикладом, ідеалом, на який народи Європи не переставали б спрямовувати свої погляди. Шатобріан не був у ту епоху єдиним, чиє уявлення розпалювалося при думці про Америку.
Ті, хто плекав надію побачити у Франції здійснення «філософської революції, здійсненої філософськи», за висловом самого Джефферсона, невдовзі втратили свої шляхетні ілюзії. Дехто, однак, зберіг їх і ніколи не зневірився у свободі. Навіть якщо експеримент у Франції зазнав невдачі, він усе ж міг увінчатися успіхом, і це починання було цілком до снаги людині. Хіба ми не пам’ятали постійно приклад Сполучених Штатів, який показав, що уряд свободи — не химера? Вашингтон являв собою велику постать республіканського солдата, якого знали доволі погано і якому судилося померти ще до кінця століття; Франклін уже давно був мертвий; але автор Декларації незалежності залишався, і щойно вийшов переможцем із боротьби, яку він, за власними словами, вів задля торжества принципів республіканізму над монархічними теоріями, які в завуальованій формі намагалися нав’язати американському народові. У ту саму мить, коли Франція збиралася прийняти військову автократію, у країні, могутній, бо вона перемогла Англію й щойно три роки протистояла самій Франції, до влади приходила людина, що зуміла здобути любов під час свого перебування в Парижі, безстрашний борець за свободу, справжній філософ, який не зрікся жодної з ідей, які так багато хто у Франції вважав небезпечними й нездійсненними химерами.
Те, чого «філософи» не змогли досягти у власній країні, один із них мав здійснити за морями. Він ставав для них тим дорожчим, що був виправданням усього їхнього життя й усіх їхніх теорій. Група ентузіастів свободи значно поріділа, але Ідеологи залишалися вірними своєму великому другові з Америки. Отже, можна стверджувати, що вже самим своїм існуванням Джефферсон підтримував в епоху Імперії течію ліберальної опозиції, існування якої ми можемо визнати вже тепер, і яку буде легше простежити, коли завершиться публікація його листів до різних французьких кореспондентів. Вольней убачав у його обранні на посаду президента привід для радості «для всіх друзів розуму і загального щастя», надаючи цим словам знову того самого відтінку, на який ми вже вказували й з яким ще не раз зіткнемося. Жан-Батист Сей, який щойно видав свій «Трактат політичної економії», надсилає Джефферсону примірник із вельми промовистим листом, який ми тут наводимо і який показує, що тоді, як і 1789 року, Америка продовжувала залишатися взірцем і надією французьких лібералів [3].
Панові Джефферсону, Президенту Сполучених Штатів Америки.
Пане,
Дозвольте Вам піднести в дар мій Трактат з політичної економії як знак глибокої поваги до Ваших особистих чеснот і до тих принципів, яких Ви дотримуєтеся. Сподіваюся, що Ви впізнаєте в ньому деякі риси тієї просвіченої любові до людства і свободи, які роблять Вас настільки гідним в очах розсудливих людей.
Щастя, яким насолоджується Ваша батьківщина і яке значно зросло за Вашого правління, здатне викликати заздрість європейських народів; однак, можливо, саме Ваше благополуччя стане джерелом їхнього власного. Вони побачать, до якої міри щастя може прагнути людське суспільство, коли воно керується здоровим глуздом у своєму законодавстві, ощадливістю у видатках, моральністю в політиці; і поради мудрості вже не зможуть бути представлені лише як чисті теорії, нездатні до практичного застосування.
Вам також належить показати друзям свободи, розсіяним по всій Європі, якою мірою особиста свобода сумісна зі збереженням суспільного організму. Тоді ніхто вже не зможе оскверняти надмірностями найпрекраснішу з справ; і, можливо, нарешті усвідомлять, що громадянська свобода є справжньою метою соціальної організації, а політичну свободу слід розглядати лише як засіб досягнення цієї мети. Сполучені Штати — діти Європи; але діти стоять вище за своїх батьків. Ми старі батьки, виховані в безглуздих забобонах, скувані безліччю давніх кайданів і підпорядковані безлічі дитячих міркувань. Ви вкажете нам справжні засоби до звільнення від них; бо Ви зробили більше, ніж просто здобули свою свободу. Ви її утвердили.
Прийміть, пане, запевнення в моїй щирій відданості та найглибшій пошані.
Ж.-Б. Сей. отримано 3 листопада 1803 р.
Коли Джефферсон отримав твір Ж.-Б. Сея, він саме читав знаменитий «Дослід про закон народонаселення», що вперше вийшов 1798 року без імені автора, але 1802 року Мальтус видав його в другому, доповненому виданні — цього разу під своїм іменем. Це була проблема, яка непокоїла всіх філософів XVIII століття — від Монтеск’є до друзів, з якими Джефферсон зустрічався в домі мадам Гельвецій під час свого перебування в Парижі. Тож цілком природно, що він виявив до неї особливий інтерес. Його інтерес був тим більший, що Мальтус став на позицію, прямо протилежну теорії, яку захищали фізіократи, вважаючи, що чисельність населення природно регулюється засобами існування і що велика чисельність населення завжди є благом для країни [4]. У цьому питанні, як і в багатьох інших, Джефферсон залишався прихильником фізіократичних теорій. Есе Мальтуса, цінність якого він не міг не визнати, похитнуло його переконання, які досі він ніколи не ставив під сумнів. Для Сполучених Штатів, у той час, коли Європа почала індустріалізацію і, як наслідок, скорочення засобів до існування за одночасного розвитку виробництва, це було питанням життєвої ваги. Населення Сполучених Штатів у ту пору залишалося майже винятково сільським, а промисловість практично була відсутня. Чи має Америка прагнути розвивати промисловість і сільське господарство паралельно, щоб зрештою обійтися без Європи, чи, навпаки, має вводити в обробіток неосяжні території, що відкривалися перед нею, дедалі більше зосереджуючись на землеробстві, аби бути спроможною годувати індустріалізовані нації Старого Світу? Таке питання постало перед Джефферсоном, і його він мав шукати розв’язати як президент Сполучених Штатів. Його особисті смаки, його явна прихильність до фізіократичних теорій, безперечно, вели його до другого рішення, яке здавалося йому найбільш узгодженим із законами природи і найменш егоїстичним. Однак воно мало серйозний недолік: воно змушувало Сполучені Штати встановлювати тісні торговельні відносини зі Старим Світом, чия стабільність була більш ніж сумнівною. Торговельні зв’язки могли призвести до тих самих «foreign entanglements» (зовнішніх ускладнень), проти яких він застерігав своїх співгромадян у своїй інавгураційній промові. У той момент, коли він пише Ж.-Б. Сею, він ще вагається. Але невдовзі він перестане вагатися, бо самі факти нав’яжуть йому рішення: і континентальна блокада, і англійська блокада змусили Сполучені Штати шукати самозабезпечення й розвивати власні мануфактури [5].
Вашингтон, 1 лютого 1804 року [6].
Дорогий пане,
Поспішаю підтвердити отримання Вашого люб’язного листа і двох вельми цікавих томів з політичної економії, доданих до нього. Вони прибули саме тоді, коли я присвячував рідкі хвилини дозвілля читанню праці Мальтуса про народонаселення. Це праця, заснована на здоровій логіці, в якій справедливо розглянуто деякі погляди як Адама Сміта, так і економістів. Читаючи розділи, де Ви розглядаєте ті самі питання, я мав задоволення переконатися, що його погляди підтверджуються Вашими. Із найбільшим задоволенням я візьмуся за читання Вашого твору. Тим часом можливість передати Вам цього листа через молодого чоловіка з моєї родини, який вирушає до Парижа, видається настільки надійною, що я не хотів би відкладати мою подяку за цей знак прихильності та за задоволення, яке він мені приніс. Звичайні способи листування не змогли б надати мені такої нагоди протягом тривалого часу.
Відмінності, що існують між умовами нашої країни та умовами старих країн Європи, зумовлюють відмінності у фактах, на яких може будуватися міркування в галузі політичної економії, і, отже, іноді можуть приводити до різних висновків. Так, наприклад, у вас кількість продовольства є сталою або збільшується лише повільно й в арифметичній пропорції. Отже, додаткова народжуваність лише збільшує смертність. У нас величезні площі необроблених і родючих земель дають змогу кожному чоловікові, який хоче працювати, одружуватися молодим і мати необмежену кількість дітей. Наші продовольчі запаси можуть, таким чином, зростати в геометричній пропорції до числа наших працівників, і наша народжуваність, якою б численною вона не була, становить собою виграш. Ба більше, припускається, що найкраща організація праці досягається тоді, коли мануфактурне населення розміщується поруч із сільським, так що останнє годує обох, тоді як перше постачає обох одягом і предметами зручності. Але чи є це найкращим рішенням для нас? Егоїзм і поверхові міркування схиляли б відповісти ствердно. Хіба не краще, навпаки, щоб усі наші працівники були зайняті в сільському господарстві? У такому разі було б освоєно вдвічі або втричі більше родючих земель; вироблялося б удвічі або втричі більше продуктів, і наш надлишок пішов би на збереження того надлишку народжуваності, який тепер гине в Європі, тоді як вона натомість виготовляла б і надсилала нам наш одяг та інші предмети зручності. Мораль сприяла б такому проєкту, а закони природи визначають наші обов’язки й інтереси з такою регулярністю, що, коли вони відхиляються від них, ми маємо запідозрити якусь помилку в нашому способі міркування. Щоб розв’язати цю проблему, нам довелося б також урахувати той факт, що як із морального, так і з фізичного погляду людина, яка працює в сільському господарстві, має бути кращою за того, хто працює в обробній промисловості. Мої заняття дають мені змогу лише ставити запитання. Вони не залишили б мені часу відповідати на них, навіть якби я мав необхідні відомості. Можливо, ці питання заслуговували на увагу автора Трактату про політичну економію, і я знайду на них відповідь у цьому творі. Якщо ж ви цього не зробили, то причина в тому, що ви пишете для Європи, тоді як я ставлю ці запитання, бо думаю про Америку. Прийміть, пане, вислови моєї поваги та запевнення в моїй високій пошані.
У насиченому цікавими відомостями дослідженні, яке він присвятив мадам Гельвецій, пан Гійуа (GUILLOIS) зазначив, що, окрім мадам де Сталь і Шатобріана, на додачу до «аристократів долини Лу» та «космополітів Коппе», кілька груп лібералів більшою чи меншою мірою, але постійно виступали проти Імперії [7]. Вельми примітно, що Джефферсон підтримував стосунки з цими різними групами. Ми щойно побіжно вказали на той престиж, яким він і далі користувався серед економістів, і ми побачимо в іншому місці, якими були його стосунки з Дюпоном де Немуром; не менш добрі стосунки він мав із непримиренними з Музею і, зокрема, з Ласепедом. Тепер ми зможемо переконатися в особливій пошані, якою він користувався в цього другого класу Інституту — відділення моральних і політичних наук, яке Наполеонові невдовзі судилося ліквідувати, і яке насправді становило справжню фортецю ідеологів.
Уже 1802 року, ще до того, як у Франції стало відомо про його обрання президентом, Національний інститут наук і мистецтв на своєму засіданні 5 нивоза X року Республіки призначив «пана Джефферсона, президента Конгресу, іноземним асоційованим членом відділення моральних і політичних наук» [8]. Відповідь, яку Джефферсон адресував Президентові та секретарям Інституту, показує, якою мірою він зумів перейняти сам стиль своїх кореспондентів. Коли ті члени Інституту, які рекомендували його обрання, прочитали фразу, де новий президент Сполучених Штатів говорив про дух братерства, що має існувати між ученими всього світу, вони мали відчути, що їхній комплімент було оцінено по заслузі і правильно зрозуміло.
Вашингтон, 14 листопада 1802 р.
Громадянине Президенте і Секретарі,
Я одержав листа, яким ви зволили повідомити мене, що Національний інститут наук і мистецтв призначив мене іноземним асоційованим членом класу моральних і політичних наук. Я приймаю цю звістку з усією чутливістю, яку має викликати така шана, що походить від наукової установи першорядної ваги. Не маючи жодних претензій і жодних заслуг, які могли б виправдати цей вибір, я приймаю його як свідчення братерського духу науки, що має поєднувати в одну родину всіх, хто присвячує себе їй на будь-якій підставі, і як би вони не були розсіяні по різних частинах світу.
Прийміть, громадянине Президенте і секретарі, для вас самих і ваших колег, запевнення в моїй глибокій повазі та пошані.
Серед представників класу моральних і політичних наук, які в різні часи підтримували регулярне листування з Джефферсоном, можна назвати Вольнея, Кабаніса, Сент-Жан де Кревкера, Гара, Дюпона де Немура і Дестюта де Трасі. По поверненні до Франції Вольней не забарився повідомити своїм друзям про незмінну прихильність, яку Джефферсон зберігав до тих, кого колись знав у Парижі. Декілька з них намагалися в Отьої, у доброї мадам Гельвецій, відтворити невелике коло тих літераторів, чиє товариство так зачарувало повноважного міністра Сполучених Штатів. Їхні ілюзії розвіялися в ході революційної бурі, але вони, попри старість і розорення, продовжували зберігати непохитне шанування ліберальних ідей, і Бонапарт дуже добре зрозумів, що вони й далі становили силу, яку він бажав контролювати. Вольней, Гара, Кабаніс бачили в ньому людину, здатну врятувати Францію від анархії, можливо — другого Вашингтона, і спершу підтримували того, хто, на їхню думку, ще прагнув забезпечити тріумф ідеалу Революції. Зі свого боку, Бонапарт не шкодував для них милостей. Однак невдовзі вони визнали, що помилилися, і що, можливо, їх обманули, і що справа свободи у Франції виявилася сильно скомпрометованою. Тоді вони лише з ще більшим захопленням звернулися до Сполучених Штатів, до того, кого вони знали в Отьої після Франкліна, і хто саме в той момент, коли Бонапарт, здавалося, мав задушити французьку свободу, утверджував в Америці тріумф демократії.
Кабаніс, друг Вольнея, єдиний, можливо, справжній друг, якого будь-коли мало це дещо черстве серце, нещодавно опублікувавши свій знаменитий трактат, поспішив піднести його в дар новому президентові Сполучених Штатів [9]. Водночас він повідомив йому про смерть люб’язної старенької, до якої Франклін живив таку дружбу і яку Джефферсон знав завдяки Мудрецеві з Пенсильванії [10].
Отьой, поблизу Парижа, 28 вандем’єра, XI року Французької Республіки (20 жовтня 1802). Панові Томасу Джефферсону, президентові Сполучених Штатів Америки.
Пане Президенте,
Я наважуюся запропонувати Вам примірник твору, який я щойно опублікував у Франції і предмет якого становить основу всіх моральних наук. Серед важливих питань, якими Ви зайняті, я не смію сподіватися, що Ви знайдете час прочитати два великі томи; але я сподіваюся, що Ви прихильно приймете цей щирий знак моєї глибокої вдячності й поваги. Я також плекаю надію, що Ви не забули тих людей, яким випало щастя бачити Вас у найдобрішої пані Гельвецій і в достойного доктора Франкліна. Ми втратили пані Гельвецій; а громадянин Ла Рош і я мешкаємо в її домі, спадок, тим зворушливіший завдяки її дружбі, що її останки спочивають у її саду [11]. Саме там, пане Президенте, мені випала честь бачити Вас кілька разів; саме там, після Вашого від’їзду до Америки, ми так часто говорили про Вас із цією шанованою подругою. Нехай усі ці спогади допоможуть Вам із певною зацікавленістю прийняти данину ніжних і шанобливих почуттів, які я завжди плекав до Вас і які Ваше по-справжньому Республіканське правління робить для мене ще дорожчими.
Кабаніс, Отей, 28 вандем’єра, рік XI, жовтень.
Кабаніс постарався не сказати ані слова про політичну ситуацію, і його згадки про минуле були вельми обережними. Джефферсон, який за своїм становищем був зобов’язаний дотримуватися найвищої обачності, однак не вважав себе змушеним наслідувати цю стриманість. Його віра в правління народу самим народом залишалася непохитною; але він, очевидно, не думав, що у Франції можливо запровадити режим цілковитої свободи без попередньої підготовки та певних обмежень.
Його ілюзії щодо можливості Французької революції були живими, але нетривалими. Він міг схвалювати її принципи, але, будучи людиною, яку на батьківщині вважали якобінцем, він дуже рано усвідомив, що спроба тотальної й раптової трансформації у Франції має мало шансів на успіх. Уже від часу скликання Зібрання нотаблів він не переставав застерігати своїх французьких друзів, і особливо Лафайєта, чий запал здавався йому небезпечним, від надмірних сподівань. Події, що настали після 1789 року, не змусили його змінити цю думку.
У 1802 році, як і 1790-го, він, очевидно, вважав, що французький народ не готовий до режиму свободи. Мало знаючи про погляди групи Кабаніса на Бонапарта і трохи побоюючись, що ці вперті люди могли зберегти деякі зі своїх колишніх ілюзій, він м’яко застерігає їх від надто палких надій і радить їм якнайкраще пристосуватися до такого режиму, який міг би дати їм максимальну свободу, допустиму характером і звичаями французької нації. Попри недавні праці про Джефферсона, легенда, що зображала його імпульсивним і сліпим прихильником Французької революції, трималася так довго, що, мабуть, не було зайвим ще раз повернутися до цього пункту [12].
У своїй інавгураційній промові він уже вказував, що в інтересах і обов’язку Сполучених Штатів триматися якомога далі від «foreign entanglements» («зовнішніх ускладнень»). Він повернувся до цього знову, і це була доктрина, від якої він не збирався відступати. Для нього Сполучені Штати були по суті своїй миролюбною країною, і не тому, що вони мають приписувати мир, яким користуються, якійсь вищій чесноті та мудрості й через це зневажати народи, втягнуті у війни; а, можливо, просто тому, що віддаленість дає їм змогу дотримуватися політики, яку не можуть проводити європейські народи, щільно скупчені один біля одного.
Це було зауваження, яке не марно було передати в листі, призначеному для поширення серед людей, що сподівалися, ніби Сполучені Штати стануть на бік свободи й захистять Революцію від зовнішніх ворогів. Це, мабуть, нагадування, яке не зайве ще раз зробити й тим, надто численним, хто ставить Сполученим Штатам за провину їхні вагання та їхню відразу до втручання в європейські справи, не завжди чітко усвідомлюючи, що для Америки йдеться про традицію вже більш ніж столітню.
Вашингтон, 12 липня 1803 [13].
Шановний пане,
Я нещодавно отримав Ваш дружній лист від 28 вандем’єра XI року разом із двома томами про співвідношення фізичного й морального в людині. Це завжди було предметом великого інтересу для допитливих умів, і не могло б потрапити до кращих рук для обговорення, ніж Ваші. Те, що думка може бути здатністю матеріальної організації, загалом вважалося можливим, і хоча modus operandi природи в цій сфері, як і майже в усіх інших випадках, ніколи не може бути відкритий і доведений істотам настільки обмеженим, як ми, я певен, що Ви провели нас настільки далеко шляхом, наскільки це було можливо, і що Ви поставили нас досить близько до цитаделі, аби ми могли розглядати її здалеку. Тут у мене немає часу нічого читати, але наближаються наші щорічні відпустки в серпні та вересні, я проведу їх у Монтічелло і заздалегідь розраховую на задоволення, яке подарують мені ці два томи. З великим задоволенням я також згадую приємні години, проведені з Вами та паном де Ларошем у домі нашої чудової й незабутньої подруги пані Гельвецій. Я радий дізнатися, що Ви й далі там живете. Отей завжди здавався мені чарівним селом, а дім пані Гельвецій був найчарівнішим його куточком. Який ентузіазм володів нами в ті минулі дні! І з якою швидкістю було зруйновано доброчесні надії та довіру всіх чесних людей! Скількох чудових друзів ми втратили в зусиллях, які Ви доклали для встановлення самоврядування! І до чого все це призвело? Але накиньмо покрив на померлих і сподіваймося, що для живих усе складеться якнайкраще. Якщо герой, який урятував Вас від орд ворогів, стане також засобом дарувати Вам стільки свободи, скільки дозволяють думки, звичаї та характер нації, то поступова підготовка може підготувати Вас до поступового здобуття цього першого блага, і з часом Ви зможете досягти того, що, як ми помилково вважали, можна швидко захопити й зберегти на нинішньому рівні політичної обізнаності Ваших громадян Отже, все може завершитися добре.
Я бачу, що ви знову перебуваєте в стані війни. Що ж до нас, то я сподіваюся, що нам буде дозволено й надалі йти шляхом миру. Ваш уряд розсудливо усунув те, що, безперечно, могло б спричинити між нами зіткнення. Тепер я не бачу нічого, що могло б коли-небудь порушити дружбу між Францією та цією країною. Двадцять років миру й очевидного процвітання, що з нього випливає, лише зміцнили нашу любов до миру та до тих благ, які він приносить, і ми не втрачаємо надії назавжди залишатися мирною нацією. Ми вважаємо, що можна знайти мирні засоби, аби втримати народи на шляху справедливості щодо нас, зробивши справедливість їхнім інтересом, а шкоду — наслідком для них самих [14]. Наша віддаленість дає нам змогу йти курсом, який перенаселеність Європи робить там, можливо, нездійсненним. Прийміть, будь ласка, для себе і для пана де Лароша мої дружні побажання, а також запевнення в моїй найглибшій повазі й пошані.
Про престиж, яким Джефферсон користувався у вузькому колі філософів, що уникали відкритого опору, але все ж прагнули свободи, свідчить лист Гара [15]. Ця пихата й доволі багатослівна людина, яка, однак, відіграла помітну роль у свій час, була призначена, поряд із Кабанісом, Вольнеєм і Дестютом де Трасі, одним із перших членів консервативного сенату. «Він був одним із тих, хто брав участь у підготовці 18 брюмера», — каже Пікаве, — «ставши сенатором, він зауважив, хоча й невідомо, чи був він надто цим невдоволений, що працював не на свободу». Однак можна припустити, що невдовзі він пошкодував про те, що сприяв даруванню Франції «пана», і лист, який він написав на початку 1803 року Джефферсону, може допомогти визначити його позицію та його потаємні думки. Джефферсон, без сумніву, зберіг про нього лише доволі тьмяне спогадування. Про це можна судити бодай із неправильного написання імені Гара на звороті листа, зробленого його рукою.
Париж, 3 флореаля XIII року. Сенатор Гара — панові Джефферсону, Президенту Сполучених Штатів Америки.
Я не маю жодних особистих заслуг, пане Президенте, щоб рекомендувати вам одного з моїх співвітчизників і одного з моїх друзів; але я не міг забути, що в юності я досить часто бачив вас у пана Д’Аламбера та в мадам Гельвецій; і я подумав, що імена цих людей, які живили до вас приязнь, можуть дати мені перед вами права, яких я сам по собі не маю.
Якби пан Дефорж був вам відомий, пане Президенте, йому зовсім не потрібно було б, щоб його вам рекомендували; він уже мав би вашу повагу й вашу дружбу. Ви побачили б у його серці всі ті почуття, які наповнюють ваше власне, усі ті принципи, якими ви керуєте Америкою і яким вона завдячує своїм щастям.
Пан Дефорж обіймав найважливіші посади у Французькій Республіці в ті часи, коли, щоб служити їй, треба було бути готовим померти за неї: він ніколи б її не покинув, якби в її надрах не побачив лише небезпеку для свого життя; сьогодні він із радістю вирушає в новий світ, який став новим особливо відтоді, як ви керуєте його долею. Посада, яку він обійматиме, є вельми підлеглою, особливо якщо порівняти її з його талантами; однак вона займатиме його інтересами Франції та інтересами Америки; і будьте певні, пане Президенте, що він завжди шукатиме інтереси своєї країни саме в тій точці, де вони збігаються з інтересами вашої; він належить до малого числа тих обраних душ, для яких сама любов до батьківщини є не чим іншим, як любов’ю до людства. Пан Дефорж розповість вам, пане Президенте, скільки є французів, для яких ваше ім’я — утіха й надія; він скаже вам, наскільки благословенний у нас той, хто робить принципи демократії підвалиною мудрості й процвітання великого народу. Авторитету подібного прикладу бракувало найвищим теоріям; ви його їм даєте; і це, я думаю, є найбільшим благом, яке тільки можна було принести людському роду.
Ви поступово цивілізуєте ваших дикунів, попри їхніх антифілософів; наші антифілософи й наші дикуни, здається, ще дикіші, ніж ваші; немає жодного способу переконати їх у тому, що найкращі закони — це ті, які встановлюють і зберігають між людьми справедливість і рівність, що майже одне й те саме; вони хочуть бачити справжню цивілізацію лише там, де бачать пана і підданих. Ах, пане, яке місце ви посядете в історії і, що ще краще, в серцях. Прощайте, пане, прийміть мої вітання та висловлення моїх щирих побажань щодо продовження життя, яке ви робите таким корисним для ваших співбратів.
Гара, Париж, 3 лютого 1803, отримано 11 жовтня 1805.
Це лише короткі відомості, і ми залишаємо за собою право розгорнути їх пізніше, опублікувавши повністю листування між Джефферсоном і Лафайєтом, а також листування з Дюпоном де Немуром, чия опозиція наполеонівському режимові була виразнішою і, ймовірно, діяльнішою. Тепер же нам необхідно зайнятися більш спеціально листуванням, яке підтримував з автором Декларації незалежності друг Вольнея, Лафайєта і Дюпона де Немура, один із найвірніших завсідників маленького дому в Отейї, автор Елементів ідеології і великий жрець секти ідеологів — граф Дестют де Трасі.
Продовження: Розділ II. Переклад і публікація «Коментаря до Монтеск’є».
Примітки
Ця ідея буде розгорнута в праці, яку нині готує М.А. Вермонт про Франкліна і Францію, і, без сумніву, також у дослідженні М. Бернара Фея про революційний дух у Франції та Сполучених Штатах наприкінці XVIII століття.
Див. G. CHINARD, Les Amitiés américaines de Madame d’Houdetot, Paris, 1924.
Дуже цікаве підтвердження тривалого впливу Джефферсона можна знайти в такій праці: Mélanges politiques et philosophiques extraits des mémoires et de la correspondance de Thomas Jefferson, précédés d’un essai sur les principes de l’école américaine… par L. P. CONSEIL, Paris, 2 vol., 1833. Сент-Бев подав доволі нудний огляд цього. Premiers Lundis, tome III, p. 126 et suiv. Есе Консейля про принципи американської школи займає не менш як 125 сторінок; це дуже докладний виклад «доктрин» Джефферсона.
Це тема XXIII книги «Духа законів». Див., зокрема, глави 27 і 28. Книга Мірабо «Друг людей» мала підзаголовок «Трактат про народонаселення» (1755). Про стан питання напередодні публікації есе Мальтуса див. книгу Жида і Ріста «Історія економічних учень», с. 140.
Джефферсона до економічної ізоляції підштовхнув старий фізіократ Дюпон де Немур, який відмовився від своїх економічних теорій із цього питання через політичну небезпеку, яку вони, на його думку, становили для Сполучених Штатів.
M. E., XI, 1.
Antoine GUILLOIS, Le salon de Madame Helvétius; Cabanis et les Idéologues, Paris, 1894.
Лист, що повідомляє Джефферсона про його обрання, міститься в колекції рукописів Джефферсона Куліджа, яка зберігається в Історичному товаристві Массачусетса.
Les Rapports du physique et du moral de l’homme, з’явилися у фрюктидорі 11-го року Республіки (1802 р.).
Вольней уже повідомив Джефферсону про смерть мадам Гельвецій у вересні, G. CHINARD, Volney et l’Amérique, P. 123.
Заповіт мадам Гельвецій можна знайти в GUILLOIS, Le Salon de Madame Helvétius, Cabanis et les Idéologues, Paris, 1894, p. 149.
Саме це й відзначив пан Edward CHANNING у дуже влучному вислові, не наполягаючи на цьому. A history of the United States vol. IV, 163.
Опубліковано в M. E., X, 404. Тут подаємо текст, перероблений за рукописом і трохи відмінний.
Це речення навмисно розпливчасте в самій англійській мові. Воно стає яснішим, якщо згадати політику, якої Джефферсон дотримувався у стосунках із Європою в роки свого президентства: захист прав нейтралів, вимоги компенсації за захоплені судна і, нарешті, політику «відмови від зносин». Ця миролюбна політика, до того ж, не могла запобігти війні з Англією.
Про Гара, див. Пікаве «Ідеологи», ст. 167 і далі.