Блиск і злидні наукового проєкту ідеології (кінець XVIII — початок XIX ст.)

Автор: Трунов Анатолій Анатолійович (джерело).
Рік виходу: 2014.

У статті реконструйовано культурно-історичний контекст генези та кристалізації Великих ідеологій Сучасності. Крізь призму інтелектуальної історії подано ретроспективну оцінку наукового проєкту Ідеології, що сформувався у Франції наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

Як відомо, європейські інтелектуали XVIII ст. розглядали духовно-ідеологічні процеси як «очищення» людської свідомості від забобонів, нісенітниць, аберацій, ілюзій, міфів, сподіваючись за допомогою Просвітництва остаточно подолати людські омани [7, с. 52—74]. Однак у реальності вони стикалися зі стійкістю «ідолів свідомості», відкриття та порівняльний аналіз яких уперше здійснив англійський філософ і державний діяч Ф. Бекон [7, с. 17—18].

Метою цієї статті є, з одного боку, характеристика культурно-історичної ситуації, що зумовила генезу та кристалізацію класичних ідеологій Сучасності, а з іншого — осмислення крізь призму інтелектуальної історії наукового проєкту Ідеології, який сформувався у Франції наприкінці XVIII — на початку XIX ст. як своєрідна відповідь надломленої, але все ж таки не до кінця зруйнованої просвітницької ментальності на грізні виклики Великої революції.

В основу нашого аналізу покладено метод порівняння вихідних смислів Ідеології, що містяться у вперше опублікованому українською мовою репрезентативному фрагменті найвідомішого твору А.-Л.-К. Дестюта де Трасі «Елементи Ідеології» [4], а також у знаменитій полеміці Наполеона з французькими «ідеологами». Особливу увагу при цьому приділено культурно-історичній реконструкції загального контексту виникнення Великих ідеологій у суспільстві Модерну.

Історичний оптимізм Просвітництва був ґрунтовно підірваний у ході Великої Французької революції кінця XVIII ст., учасники якої здійснили своєрідну «ревізію» основних ідей Ш.-Л. Монтеск’є, Ф.-М. Аруе (Вольтера), Д. Дідро, К.-А. Гельвеція та багатьох інших мислителів. Політична філософія постреволюційної Європи радикально змінювала свої аксіологічні настанови й світоглядні орієнтири, переглядала свої колишні постулати, які поставила під великий сумнів ірраціоналістична стихія Великої французької революції кінця XVIII ст., викликана практично миттєвим крахом Старого Порядку.

Перед розгубленим поглядом приголомшених сучасників тих грізних подій раптово відкрилася моторошна, по-справжньому апокаліптична картина. Складається враження, що Історією рухають аж ніяк не лише Розум і Передбачення, а й якісь інфернальні сили. Це «буйство хаосу» і кривавий «революційний карнавал», що тривав чи не ціле десятиліття, поставили багатьох очевидців у глухий кут, бо вони просто не були спроможні адекватно осмислити нову реальність, що відкрилася перед ними.

Втім, цей когнітивний шок, спричинений приголомшливим крахом звичної «картини світу», тривав зовсім недовго. Панування нового ладу, що прийшов на зміну Старому Порядку, повною мірою виявилося в широкому поширенні буржуазного світогляду та відповідної системи цінностей, які ініціювали виникнення нових видів соціальних практик. При цьому публічна політика не просто прискорилася. Вона ускладнилася, коли на її авансцену ринуло безліч дилетантів, які чомусь уявили себе самостійними політичними діячами.

На наш погляд, специфіку культурно-історичної ситуації всього постреволюційного періоду у Франції кінця XVIII — початку XIX ст. визначали такі тенденції:

• по-перше, відбулося розмежування релігії, філософії та науки;
• по-друге, з’явилися авторитетні наукові та філософські концепції, що претендували на пояснення найважливіших проблем людського буття, апелюючи до секулярних цінностей і смислів;
• по-третє, різко зросла роль антиклерикальних ідей, які спричинили широке поширення атеїзму (особливо серед інтелектуалів);
• по-четверте, розпочалися процеси смислової генези та кристалізації класичних ідеологій суспільства Модерну, що формується (консерватизму, лібералізму, соціалізму та інших).

На останній обставині слід зупинитися докладніше. Головна причина, через яку Велика Французька революція кінця XVIII ст. стала чи не найбільшим в історії людства «розсадником» ідеологій, полягає саме в тому, вважає антрополог К. Гірц, що було знищено фундаментальний принцип організації Старого Порядку — Божественне право королів [2, с. 250]. Унаслідок цього сформувався своєрідний ціннісний та ідейно-смисловий вакуум, який ініціював генезу й кристалізацію класичних ідеологій Сучасності.

Сприятливі умови для появи Великих ідеологій суспільства Модерну (від англ. Modern Society) виникли саме тоді, коли виявився дефіцит смислів, за допомогою яких тільки й можна було зрозуміти нову реальність. Публіцистична образність політичної мови та підвищена емоційність інтелектуального дискурсу були покликані до життя саме тим, що класичні ідеології Модерну намагалися надати сенс незрозумілим соціальним реаліям, пояснити їх так, щоб усередині них стали дієвими бодай якісь раціональні політичні дії, що долають соціальну ентропію і вводять у гранітні береги Термідора кривавий революційний потік [1].

По суті, Великі ідеології Модерну являли собою когнітивні карти нової й вельми проблематичної соціальної реальності, за якими здійснювалася «збірка» травмованої політичної свідомості. Не те щоб попередні століття зовсім не знали феноменів, споріднених з ідеологією. Однак саме Велика Французька революція стала наочною демонстрацією їхнього реального впливу на людські маси.

Егалітаризм, індивідуалізм, прагматизм, раціоналізм, егоцентризм поступово перетворювалися на головні цінності суспільства Модерну.

Усе це потребувало й ґрунтовнішого опрацювання філософсько-теоретичних і методологічних аспектів ідеології.

Однак чи були отримані скільки-небудь значущі наукові результати? Як співвідносилася практика розроблення нових ідейно-смислових комплексів з актуальним для того часу рівнем філософсько-методологічної рефлексії? Щоб адекватно відповісти на ці запитання, необхідно реконструювати погляди французьких «ідеологів» кінця XVIII — початку XIX ст., яких упродовж тривалого часу російська наукова громадськість знала лише у вельми схематичному викладі, запозиченому з вторинних джерел.

Термін «ідеологія» було введено в обіг мислителями постреволюційного покоління, які перетворили створений Директорією 1795 р. Інститут на головний центр поширення раціоналістичної спадщини Просвітництва. Спочатку концепт «ідеологія» не мав скільки-небудь виразного політичного забарвлення, бо означав: «аналіз ідей», «дослідження походження ідей», «науку про ідеї» [3, с. 73]. «Ідеологія» як метафізика (або теорія пізнання) охоплювала переважно традиційну філософську проблематику, зокрема й відповідні дискурсивні рамки, в яких здійснювалося її обговорення.

Уперше цей термін ужив Антуан-Луї-Клод Дестют де Трасі (20 липня 1754 р. — 10 березня 1836 р.) — видатний політичний діяч, економіст, засновник і лідер французької школи «ідеологів».

Дестют де Трасі народився в аристократичній родині. У період із 1789 р. до 1791 р. він був членом Установчих зборів. Будучи монархістом, він спочатку емігрував, а потім повернувся до Франції в доленосному 1793 р., де був заарештований і звільнений лише після знаменитих подій 9 термідора, що призвели до повалення диктатури монтаньярів і встановлення Директорії.

Політична кар’єра Дестюта де Трасі після цього драматичного потрясіння складалася вельми успішно. За Наполеона — він сенатор, після Реставрації — пер Франції [7, с. 78]. Однак нас приваблюють не стільки кар’єрні успіхи французького аристократа, який, ідучи за духом часу, з монархіста перетворився на ліберала, скільки розробка ним і його однодумцями «наукового» проєкту Ідеології.

На інтелектуальну діяльність Дестюта де Трасі значний вплив справили погляди Ш.Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, К.А. Гельвеція і особливо Е.Б. де Кондильяка, якого він вважав своїм наставником. Головна праця Дестюта де Трасі називається «Елементи Ідеології» (1801-1815 рр.). Не так давно філософом А.С. Івановою, що подавала великі надії, було опубліковано якісний російський переклад її найважливішого фрагмента [4], який дає змогу багато що прояснити, особливо тим, хто не має прямого доступу до першоджерела.

Сутність ідеології (франц. Ideologie) Дестют де Трасі визначав так: «Цю науку можна назвати Ідеологією, якщо брати до уваги лише предмет, Граматикою, якщо зважати лише на методи, і Логікою, якщо розглядати лише мету. І яку б назву їй не давали, вона обов’язково включає в себе три ці складові: так, говорячи про науку, не можна розсудливо міркувати про одну з них, не зачіпаючи двох інших. Ідеологія видається мені родовим терміном, бо наука ідей містить у собі науку вираження і науку дедукції» [6, с. 264].

Як вважав Дестют де Трасі, з часом Ідеологія настільки збагатить свій зміст, що перетвориться на повноцінну науку, стане універсальною теорією пізнання, яка так необхідна «для подальшого прогресу людського духу» [4, с. 150]. У перспективі Ідеологія мала стати фундаментом усього зводу наук про природу, людину й суспільство. При цьому передбачалося, що на вироблені Ідеологією принципи пізнання всіляких ідей спиратиметься і реальна державна політика.

Ця ж лінія, як у визначенні, так і в позитивному ставленні до Ідеології як сенсуалістичної теорії пізнання, була представлена в працях інших авторитетних представників наукової школи французьких «ідеологів»: П.-Ж.-Ж. Кабаніса, К. Вольнея, П. Лароміґ’єра, П.-Л. Женґене, Ж.М. Дежерандо. Вони прагнули «реанімувати» основні ідеї епохи Просвітництва, надавши їм нових інтерпретацій і смислів на основі оригінального філософсько-методологічного синтезу.

Колективні зусилля французьких дослідників були зосереджені на розробленні цілісного епістемологічного поля Ідеології в симбіотичній єдності трьох базових напрямів, що утворюють його системну вісь:

• по-перше, «соціальної математики». Точність і доказовість політичної науки мали стати основним інструментом боротьби з варварством, деспотизмом і будь-якими зловживаннями владою;
• по-друге, «соціальної фізіології», спрямованої на поліпшення якості життя, підвищення рівня охорони здоров’я та народного добробуту, викорінення злиднів, неписьменності та інших «вад» буржуазного соціуму, який з величезними труднощами сформувався на руїнах суспільства Старого Порядку;
• по-третє, «політичної економії», яку «ідеологи» мимоволі чи свідомо протиставляли привабливій конструкції «суспільного договору», що посідала таке важливе місце у філософських і політичних текстах Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо та інших великих мислителів. «Ідеологи» зробили певний внесок у розвиток того вельми специфічного (позитивістського) мислення, яке згодом стало своєрідним «мейнстримом» соціальних наук.

Як цілком обґрунтовано зазначає філософ А.С. Іванова, пафосом «Ідеології» як епістемологічного проєкту було забезпечення розумності людського устрою через контроль над сферою освіти [5, с. 147]. «Ідеологія» виступала як діяльна метафізика (або теоретична основа практичного знання), що давала змогу облаштувати «прекрасний новий світ» ніби з самого початку (від хаосу до порядку?).

І в цьому сенсі «ідеологи» були прямими спадкоємцями не стільки Великої Французької революції, яка жахала їх своїми кривавими ексцесами, скільки попередньої їй доби Просвітництва з її непохитною вірою в оптимістичні перспективи людського Розуму. Не забуваймо, що всі найважливіші здобутки доби Просвітництва — ідеї знання, виховання, здорового глузду, Свободи, Прогресу — були спрямовані на розв’язання центрального для проєктивної філософії Модерну завдання: формування людини як цивілізованої істоти.

Усе це й становило смислове ядро Ідеології, яку французькі інтелектуали розглядали як потенційну всеосяжну теорію пізнання, що давала змогу сформулювати принципи політики та практично орієнтованої етики, взявши за основу традиційний просвітницький підхід до організації інтелектуального дискурсу: переконання за допомогою раціональної аргументації.

Предметом вивчення нової «науки про думки», як вважали Дестют де Трасі та його однодумці, мали стати фундаментальні механізми формування й зміни ідей. Адже «всі наші ідеї — не що інше, як різні відчуття, а мислити, відчувати, існувати означає для нас одне й те саме» [4, с. 153]. Звідси — їхній підвищений інтерес до теорії та методології наукового пізнання.

Докладно переказувати суть Ідеології як сенсуалістичної теорії пізнання ми не будемо. Це доволі нудне й виснажливе заняття, яке до снаги хіба що справжнім філософам, цілковито байдужим до всесвіту, в якому іманентно присутня політика. Можливо, тільки вони й здатні належно оцінити красу наукового проєкту Ідеології як метафізики в усьому її блиску й пишноті.

Нас же цікавить інше: чому за поняттям «Ідеологія» так і не закріпився цей заявлений початковий зміст? Адже жодна «особлива» наука під назвою «Ідеологія» не з’явилася. Науковий проєкт Ідеології не відбувся. У чому ж тут річ?

Можливо, це сталося саме тому, що розроблене Дестютом де Трасі, Кабанісом та іншими інтелектуалами вчення про ідеї від самого початку мало спекулятивний характер і не відповідало статусу наукової дисципліни. У міркуваннях французьких «ідеологів» переважав ілюзорний компонент, оскільки вони видавали бажане за дійсне. Реальні проблеми науки в їхніх епістемологічних побудовах посідали доволі скромне місце. І в цьому виявилася очевидна злиденність Ідеології як сенсуалістичної теорії пізнання (хоча чи завжди ми самі можемо провести чітку межу між явищем і сутністю, істиною та інтересом?).

Утім, невдача наукового проєкту Ідеології, який розробляли Дестют де Трасі та його однодумці, була зумовлена не лише цим. Погляди «ідеологів» зазнали нападок з боку влади як нібито відірвані від життя та потреб реальної політики. І в цьому відношенні вельми показовими є міркування Наполеона Бонапарта. «Усі помилки й нещастя нашої прекрасної Франції, — патетично заявляв цей геніальний полководець, політик і демагог, — слід приписати саме Ідеології, цій туманній метафізиці, якій надали надто багато значень» [7, с. 81].

«Ідеологами» Наполеон називав при цьому: по-перше, безплідних мрійників, які втратили зв’язок із реальністю; по-друге, підступних лицемірів, що під маскою райдужних ідей про загальне благо приховують свої справжні лукаві наміри. І те й інше було явною наклепницькою вигадкою, спрямованою на дискредитацію «ідеологів» і серйозності їхніх наукових починань.

Можливо, Наполеон із притаманною йому проникливістю побачив те, що вислизнуло від короткозорого погляду самих «ідеологів»: перспективу політичного використання їхніх теоретичних розробок. І це цілком закономірно. Пізнання (хай навіть не навмисне, а випадкове) кимось сутності соціальної системи, деконструкція її ідейно-символічних і владно-політичних проєкцій, як правило, завжди зачіпає стратегічні інтереси панівних груп, які аж ніяк не зацікавлені в подібному результаті.

Тому вони всіляко перешкоджають науковому пізнанню, обмежуючи реальні дослідження рівнем феноменів, трактованих в інтересах правлячих еліт, коли сутність підміняється явищем, а істина — інтересом. «У результаті соціальний, класовий інтерес верхів стає інтересом професійної інтелектуальної спільноти, що їх обслуговує», — вважає історик і методолог науки А.І. Фурсов [8, с. 14].

Самі ж дослідники, серед своїх найобдарованіших і найяскравіших представників, стають ідейно-владними кадрами системи, особливим кластером панівних груп, їхньою привілейованою інтелектуальною (= експертною) прислугою, якій дозволено думати, але не дозволено діяти, тобто бути повноцінним суб’єктом політичного процесу.

По суті, Наполеон інтуїтивно вловив небезпеку, що виходила від «ідеологів». Перший консул, а згодом Імператор, який завдячував своєю владою не в останню чергу самим «ідеологам» і пов’язаним із ними закритим елітним структурам масонського типу [8, с. 107], чудово розумів, що подібного роду «аполітичні» (раціонально-нейтральні) дослідження будь-якої миті можуть обернутися скоординованою інформаційною (психоісторичною) війною, спрямованою на підрив легітимності, а то й на знищення наявного політичного ладу.

Втім, самі «ідеологи», які прагнули лише взяти під свій контроль систему знання та інститути його виробництва (поширення), навряд чи навіть помишляли про щось подібне. Так чи інакше, але Наполеон чомусь вирішив під корінь знищити головні починання «ідеологів», обравши їх як зручний об’єкт для критики. Можливо, саме тому, що вони досить близько підійшли до небезпечної межі, яка перетворює Знання на Владу, що, звісно ж, не могло залишитися безкарним.

Завдяки нищівній оцінці Наполеона «Ідеологія» стала сприйматися більшістю інтелектуалів лише як різновид хибної свідомості, «соціальної белетристики» та подібної нісенітниці, що не заслуговує на увагу. Так проєкт створення наукової Ідеології, який начебто подавав блискучі надії, зазнав краху, не зумівши трансформуватися в повноцінну теорію пізнання, що мала б замінити традиційну філософію та профанну «професорську науку».

Втім, навіть попри вкрай прикрі інвективи, що лунали від Наполеона та його фанатичних прибічників, які не володіли таким могутнім інтелектом, «ідеологи» брали найдіяльнішу участь у політичному житті постреволюційної Франції, виступаючи в ролі мудрих законодавців, досвідчених дипломатів, відповідальних державних діячів.

І це лише ілюструє наступну загальноісторичну закономірність: будь-яка влада потребує інтелектуалів рівно тією мірою, якою здатна їх використовувати й контролювати. Звідси — часткова або повна заборона на вивчення цілого ряду важливих наукових проблем, особливо якщо вони виходять за межі улесливої «професорської науки», яка завжди виявляє свою повну неспроможність у кризові періоди людської Історії.

Підбиваючи загальний підсумок здійсненого аналізу, сформулюємо основні висновки цієї статті:

1. Нами було здійснено спробу розгляду основних здобутків французьких «ідеологів» кінця XVIII — початку XIX ст. Це дало змогу подати обґрунтовану характеристику наукового проєкту Ідеології, що розуміється як спроба створення універсальної науки про ідеї, а також реконструювати культурно-історичний контекст генезису й кристалізації Великих ідеологій Сучасності.
2. Зафіксоване нами амбівалентне ставлення до Ідеології — позитивне (як сенсуалістичної теорії наукового пізнання) і негативне (як різновиду хибної свідомості) — характерне і для всього подальшого інтелектуального дискурсу доби Модерну. Ця дихотомія (вона ж — базова рефлексія) згодом відтворювалася багато разів. Іноді — у побудовах одного й того самого теоретика, який претендував на розкриття суті Ідеології.
3. Ідеологія так і не стала оригінальною метафізикою або, висловлюючись сучасною мовою, повноцінною теорією пізнання. По суті, вона була лише завершальним епізодом штучно пролонгованої епохи Просвітництва, яку остаточно подолав подальший розвиток людської думки.

Однак питання про «науковість» Ідеології аж ніяк не було зняте з актуального для того часу порядку денного. Пізніше в цілого ряду мислителів доби Модерну не раз виникала спокуса створення повноцінної «наукової» Ідеології, спрямованої на революційне (рідше — еволюційне) перетворення суспільства, держави, а нерідко — і цілого світу. Але це — сюжет для окремого дослідження, що виходить за межі цієї статті.

Список літератури:

1. Бачко Б. Як вийти з Терору? Термідор і революція: пер. з фр. — М.: ВЛЬТЯШ, 2006.

2. Гірц К. Ідеологія як культурна система // Інтерпретація культур: пер. з англ. — М.: Російська політична енциклопедія (РОССПЭН), 2004.

3. Грамші А. Тюремні зошити. У 3-х ч.: пер. з італ. — М.: Політвидав, 1991.

4. Дестют де Трасі А. Елементи Ідеології. Ч. 1. Ідеологія у власному значенні слова. Гл. 11. Роздуми про попереднє і про спосіб Кондильяка аналізувати думку: пер. з фр. // Питання філософії. — 2013. — № 8.

5. Іванова А.С. Початки «ідеології»: Антуан Дестют де Трасі та його наука про ідеї // Питання філософії. — 2013. — № 8. 

6. Мангайм К. Ідеологія і утопія // Діагноз нашого часу: пер. з нім. та англ. — М.: Юрист, 1994.

7. Трунов А.А. Ідеологія в інтелектуальному дискурсі XVII — початку XX ст.: Генезис, зміст, еволюція. — Saarbrucken: LAP LAMBERT Academic Publishing, 2013.

8. Фурсов А.І. De Conspiratione: Капіталізм як Змова. Том I. 1520—1870-ті роки // De Conspiratione / Про Змову. Збірник монографій. — М.: Товариство наукових видань КМК, 2013.