Автори статті: Н. В. Поддубний, А. А. Трунов (джерело).
Вийшла 2016 року.
У статті реконструйовано основні здобутки французьких «ідеологістів» кінця XVIII — початку XIX століття. Подано обґрунтовану характеристику епістемологічного проєкту Ідеології, що розуміється як спроба створення універсальної науки про ідеї та раціональне мислення, а також відновлено психоісторичний контекст генези й кристалізації Великих ідеологій сучасності (консерватизму, лібералізму, соціалізму). Наполеон заклав традицію тлумачення Ідеології як феномена хибної свідомості. Однак це не завадило Ідеології постати як один із трьох Великих наративів перетворення суспільства, держави, а нерідко й цілого світу.
Проблеми науки, науковості, класичної й некласичної раціональності, різних форм наукового та позанаукового мислення глибоко й усебічно досліджені вітчизняними та зарубіжними вченими (Гадамер 1988, Уайтхед 2009; Гайденко 2003; Степін 2011; Багдасар’ян та ін. 2014; Назаретян 2015 та ін.). Однак питання про співвідношення науки й ідеології й досі належить до дискусійних. Його розробка лише з позицій політичної теорії (Мусіхін 2013; Freeden 1996) явно недостатня, оскільки зовсім не враховує специфіки Ідеології як грандіозного проєкту створення універсальної науки про ідеї та раціональне мислення. Потрібне ретельніше опрацювання інших епістемологічних полів, зокрема філософії науки, соціології знання, інтелектуальної історії, історичної психології. Не менш цікавою є реконструкція психоісторичного контексту генези Ідеології як універсальної науки про ідеї, з одного боку, і умов кристалізації класичних ідеологій сучасності (консерватизму, лібералізму, соціалізму) — з другого.
Термін ідеологія у його вихідному, первісному значенні (грец. ἰδεολογία, від дав.-грец. ἰδέα — вид, форма, прообраз, ідея; і λόγος — слово, розум, учення) містить у собі невідворотну претензію на науковість (Трунов 2015). Підставно вважаємо, що за сприятливіших обставин Ідеологія могла б стати повноцінною наукою, посівши місце в одному ряду з теорією пізнання. Однак цього не сталося. Питанню про те, чому Ідеологія так і не стала наукою про раціональне мислення, присвячено цю статтю, у якій ми спробуємо реконструювати інтелектуальні здобутки французьких «ідеологістів» кінця XVIII — початку XIX століття.
Основними завданнями статті є, по-перше, характеристика психоісторичної ситуації, що зумовила генезу й кристалізацію класичних ідеологій сучасності; по-друге, осмислення наукового проєкту Ідеології, який сформувався у Франції як своєрідна відповідь надломленої, але все ж не до кінця зруйнованої просвітницької ментальності на грізні виклики Революції. В основу нашого аналізу покладено метод герменевтичної реконструкції вихідних смислів Ідеології, що містяться у вперше перекладеному Д. А. Ланіним і опублікованому російською мовою творі А.-Л.-К. Дестюта де Трасі (2013). Особлива увага приділяється інтерпретації психоісторичного контексту виникнення Великих ідеологій сучасності: консерватизму, лібералізму, соціалізму. Сутнісні відмінності «великої трійки» ідеологій у статті розглядатися не будуть, оскільки це предмет окремого дослідження.
Від Революції до стабілізації: як утихомирити когнітивний хаос?
Відомо, що європейські інтелектуали XVIII століття розглядали духовно-ідеологічні процеси як «очищення» людської свідомості від упереджень, нісенітниць, аберацій, ілюзій, міфів, сподіваючись за допомогою Просвітництва (англ. Enlightenment, фр. Lumière, нім. Aufklärung) остаточно подолати людські хибні уявлення (Трунов 2013а), замінивши їх точним науковим знанням. Однак у реальності вони стикалися зі стійкістю «ідолів» свідомості, які вперше виокремив і науково дослідив англійський філософ і організатор науки Ф. Бекон (1972).
Історичний оптимізм Просвітництва був ґрунтовно похитнутий у ході Великої французької революції 1789-1799 років, учасники якої здійснили своєрідну «ревізію» ключових ідей Ш. Л. Монтеск’є, Ф. М. Аруе (Вольтера), Д. Дідро, К. А. Гельвеція, Ж.-Ж. Руссо та багатьох інших авторитетних мислителів. Політична філософія постреволюційної Європи радикально змінювала свої настанови й світоглядні орієнтири, переглядала попередні постулати, які поставила під великий сумнів ірраціоналістична стихія, спричинена практично миттєвим крахом Старого порядку (від фр. Ancien Regime) (Токвіль 2008).
Перед розгубленим поглядом приголомшених сучасників тих грізних подій раптово відкрилася страшна, по-справжньому апокаліптична картина. Складалося враження, що Історією керують не лише Розум і Передбачення, а й якісь інфернальні сили, що вирізнялися неймовірною жорстокістю й виступали, однак, під маскою лицемірної турботи про людей. Це «буйство хаосу» і кривавий «революційний бенкет», що тривав мало не ціле десятиліття (Озуф 2003), поставили в глухий кут багатьох очевидців, які просто не були спроможні адекватно осмислити нову реальність, що відкрилася перед ними у всій її жахливій непривабливості.
Утім, когнітивний шок, спричинений приголомшливим крахом звичної картини світу, тривав зовсім недовго. Панування нового ладу, що прийшов на зміну Старому порядку, повною мірою виявилося в широкому поширенні буржуазного світогляду та відповідної йому системи цінностей, які ініціювали виникнення нових видів соціальних практик. При цьому публічна політика не просто прискорилася; вона ускладнилася, коли на авансцену ринула безліч самовпевнених дилетантів, які чомусь уявили себе великими політичними діячами, здатними творити Історію.
Загалом специфіку психоісторичної ситуації післяреволюційного періоду у Франції визначали такі центральні тенденції:
- відбулося остаточне розмежування релігії, філософії та науки;
- з’явилися авторитетні наукові й філософські концепції, що претендували на пояснення найважливіших проблем людського буття, апелюючи вже не до релігійних, а до секулярних цінностей і смислів;
- різко зросла впливовість антиклерикальних ідей, які породили широке поширення атеїзму, що перестав бути долею переважно маргінальних груп інтелектуалів;
- розпочалися процеси смислового генезису й кристалізації класичних ідеологій сучасності: консерватизму, лібералізму, соціалізму, — що являли собою конфліктні поєднання трьох фундаментальних наративів — Порядку, Свободи й Розвитку.
На останньому обставині слід зупинитися докладніше. Головна причина, через яку Велика французька революція стала чи не найбільшим в історії людства «розсадником» ідеологій, як вважає відомий антрополог К. Гірц (2004), полягає саме в тому, що було скасовано фундаментальний принцип організації Старого порядку — Божественне право королів. Унаслідок цього сформувався своєрідний ціннісний та ідейно-смисловий вакуум, який ініціював запит на нову, раціональнішу «картину світу». Сприятливі умови для появи Великих ідеологій сучасності виникли саме тоді, коли виявився дефіцит смислів, за допомогою яких тільки й можна було зрозуміти нову реальність.
Лише так можна було вгамувати той когнітивний хаос, що запанував у свідомості людей, спраглих змін і перезбуджених революційною риторикою. Публіцистична образність політичної мови та полемічна загостреність інтелектуального дискурсу були зумовлені саме тим, що ідеології, які зароджувалися (у той період ще вельми еклектичні й недостатньо виразно артикульовані), намагалися надати сенсу незрозумілим соціальним реаліям, пояснити їх так, щоб усередині них стали ефективними бодай якісь раціональні політичні дії, що долають ентропію і вводять у гранітні береги Термідора кривавий революційний потік (Бачко 2006; Бовикін 2005).
Унікальність історичного моменту значною мірою визначалася саме тим, що завдяки Просвітництву і Революції ідеї перестали «обертатися» у порівняно вузькому колі світських або церковних інтелектуалів. Навпаки, вони набули широкого поширення і почали справляти серйозний вплив на розвиток усіх без винятку соціальних інститутів післяреволюційної Франції. Глас народу — це глас Божий. Тому громадська думка (фр. l’opinion publique) тепер означала аж ніяк не менше, ніж позиція так званих «лідерів нації», піднесених на вершину політичного Олімпу в роки післяреволюційної стабілізації. Виникло специфічне інформаційне середовище, у якому вільно циркулювали оцінки та ідеї. Літературна богема дискутувала в кафе, а політична еліта для тих самих цілей збиралася в аристократичних салонах або відвідувала засідання масонських лож. Обговорення зазвичай починалося з примх моди, новинок літератури, театру чи живопису, а завершувалося політикою. Критики творили й руйнували авторитети. Усі закони та укази «перевірялися» на розумність і співвідносилися з природним правом.
Як вважає І. Валлерстайн (2006: 149), «ідеологія — це не просто набір ідей або теорій. Вона більше, ніж моральний вибір або світогляд. Ідеологія — це гармонійна стратегія поведінки на соціальній арені, на основі якої можна зробити певні висновки політичного плану». Історично ідеології виявилися затребуваними саме тоді, коли політичні зміни були визнані буржуазним суспільством, що формувалося, нормальними і навіть бажаними.
Не те щоб попередні століття зовсім не знали феноменів, споріднених з ідеологією, оскільки в широкому сенсі «ідеологія — це негентропійний механізм об’єднання людей у великі групи шляхом протиставлення іншим людям за ознакою прихильності до певного набору сакральних символів. Символи конструюються за допомогою міфологізації реальних або вигаданих подій, персонажів, мовних фігур, зорових образів, наділюваних містичними властивостями та смислами» (Назаретян 2013: 346). Однак саме Велика французька революція стала наочною демонстрацією реального впливу ідеологій на людські маси. По суті, ідеології, що зароджувалися, являли собою когнітивні карти нової й вельми проблематичної реальності, за якими здійснювалася «збірка» травмованої вже в момент свого формування політичної свідомості.
У смисловому ядрі кожної з окреслених вище ідеологій містився кластер незаперечних аксіом, що утворювали своєрідну ідеаційну мережу, здатну існувати протягом більш чи менш тривалого часу. Її «вузлами» виступали нееліміновні поняття, які відбивали реальний або бажаний стан актуальної політичної практики. При цьому ядро ідеологічного задуму мало «широку здатність до абсорбції духовних цінностей» (Гальцева, Роднянська 2012: 23). Тим самим на мовному рівні утверджувалося враження «цілісного, послідовного й безмежно гнучкого світогляду, який своєю здатністю все пояснити» (Гальцева, Роднянська 2012: 26) істотно вигравав поруч із застиглим догматизмом однозначних істин, підвладних тлінню.
Забігаючи наперед, зазначимо, що ідеології як особливі системи виробництва «мислепрактик» (Freeden 1996: 33) і специфічні «матриці роз/єднання людей» (Трунов 2015: 66) привнесли в публічну політику стратегічне бачення та нормативні образи бажаного суспільства, тим самим ініціювавши генезу й еволюцію класичних форм мобілізації людей, які намагалися творити власну Історію. Традиційні функції міфу (адаптаційна, аксіологічна, інтегративна, світоглядна, орієнтаційна, рефлексивна) поступово перейшли до класичних ідеологій. Однак із тією лише істотною застережністю, що міф актуалізував досвід минулого, а ідеології пропонували конфліктні образи суспільства, що розвивається в постреволюційну добу, доволі щільно «нанизаного» на певну консенсусну «стрілу часу».
Нові ідеології не «скасували» традиційний міф, а лише раціоналізували його зміст, доповнивши наративами Свободи, Порядку й Розвитку, які найадекватніше виражають історичний сенс політичного проєкту Модерну. Це не лише породило таку важливу якість ідеологій, як їхній онтологічний зв’язок зі світом утопій, а й перетворило ідеології на силу, покликану змінити світ на користь тих чи тих суб’єктів стратегічної дії, які конструювали свою ідентичність за добре відомим принципом: ми/вони = праві/неправі = добрі/погані.
Звідси — претензія всіх Великих ідеологій сучасності на те, щоб являти розгубленому суспільству привабливі образи бажаного майбутнього, без яких неможлива Історія. Досвід епохи Просвітництва і, особливо, Великої французької революції, яку М. Маліа (2015: 209-250) слушно характеризує як «войовничу сучасність», свідчать про те, що спочатку класова протосубстанція (вона ж — «клас у собі») набуває структури, волі й свідомості; потім вона перетворюється на повноцінну субстанцію («клас для себе»); і лише після цього трансформується в суб’єкт стратегічної дії («клас-гегемон»), який тільки й здатен вивести людство на новий виток розвитку.
Усе це потребувало й ґрунтовнішого опрацювання філософсько-теоретичних і методологічних аспектів Ідеології. Однак чи були отримані скільки-небудь значущі наукові результати? Як співвідносилася практика розроблення нових ідейно-смислових комплексів з актуальним для того часу рівнем філософсько-методологічної рефлексії? Щоб відповісти на ці запитання, необхідно реконструювати погляди французьких «ідеологістів», яких російська наукова громадськість тривалий час знала лише у вельми схематичному викладі, запозиченому з вторинних джерел, не вбачаючи в них нічого оригінального чи теоретично спроможного.
Блиск і злидні наукового проєкту Ідеології
Спочатку концепт Ідеології використовувався в раціонально-нейтральному значенні, оскільки означав «аналіз ідей», «дослідження походження ідей», «науку про ідеї» (Грамші 1991: 73). Уперше цей термін ужив А.-Л.-К. Дестют де Трасі (1754-1836) у доповіді «Проєкт ідеології», яку він виголосив у Національному інституті наук і мистецтв 20 червня 1796 року. Основні тези цієї доповіді дістали розгорнутий виклад у знаменитому підручнику «Основи ідеології. Ідеологія у власному значенні слова» (1801 рік), який згодом неодноразово перевидавався (Дестют де Трасі 2013).
Сутність Ідеології (франц. Ideologie) Дестют де Трасі (Там само: 38) визначав так:
«Цю науку можна назвати ідеологією, якщо брати до уваги її предмет; загальною граматикою, якщо звертатися до її засобів; логікою, якщо розглядати її щодо її мети. Яке б ім’я їй не дали, вона з необхідністю містить ці три частини, бо неможливо змістовно міркувати про одну з них, не зачіпаючи двох інших. Ідеологія видається мені родовим поняттям, тому що наука про ідеї включає в себе науку про їхнє вираження і науку про їхню дедукцію».
Ідеологія як епістемологія включала переважно традиційну філософську проблематику, зокрема й відповідні дискурсивні рамки, в яких здійснювалося її обговорення.
Предметом вивчення нової «теорії теорій», як вважали Дестют де Трасі та його однодумці, які називали себе «ідеологістами» (П.-Ж.-Ж. Кабаніс, К. Вольней, П. Лароміґ’єр, П.-Л. Женгене, Ж. М. Дежерандо), мали стати фундаментальні механізми утворення та зміни ідей. При цьому «ідеологісти» виходили з того, що думати «завжди означає відчувати», а «мислення є відчуття» (Дестют де Трасі 2013: 51, 283). Звідси — їхній підвищений інтерес до процесів мислення, чуттєвого сприйняття, пам’яті, уваги, волі, до проблем утворення простих і складних понять, а також до вивчення й удосконалення розумових здібностей, нарешті, до механізмів впливу ідей на уми та поведінку людей. Є всі підстави вважати, що в «ідеологістів» ішлося про той самий епістемологічний проєкт «Великого Відновлення Наук» (лат. Instauratio Magna Scientiarum), до реалізації якого на початку XVII століття так прагнув Ф. Бекон (1971).
Як вважав Дестют де Трасі, з часом Ідеологія настільки збагатить свій зміст, що перетвориться на повноцінну науку, стане універсальною теорією пізнання, яка вкрай необхідна для подальшого поступу людського духу. У перспективі Ідеологія мала стати фундаментом усього зводу наук про природу, людину й суспільство. При цьому передбачалося, що на вироблені Ідеологією принципи пізнання всіляких ідей спиратиметься і реальна державна політика.
Ця ж лінія — і в означенні, і в позитивному ставленні до Ідеології як сенсуалістичної теорії пізнання — простежується в працях інших видатних представників наукової школи «ідеологістів». Вони прагнули «реанімувати» основні ідеї епохи Просвітництва, надавши їм нових інтерпретацій і смислів на основі оригінального філософсько-методологічного синтезу.
Колективні зусилля французьких дослідників були зосереджені на розробці цілісного епістемологічного поля Ідеології в симбіотичній єдності трьох базових напрямів, що утворюють його системну вісь:
- по-перше, «соціальної математики». Точність і доказовість Ідеології як науки про людське мислення мали стати основним інструментом боротьби з варварством, деспотизмом і мракобіссям;
- по-друге, «соціальної фізіології», спрямованої на підвищення рівня охорони здоров’я та народного добробуту, викорінення злиднів, неписьменності та інших вад буржуазного соціуму, який із величезними труднощами й неймовірними втратами сформувався на руїнах суспільства Старого порядку;
- по-третє, «політичної економії», яку «ідеологісти» протиставляли привабливій конструкції «суспільного договору», що посідала таке важливе місце у філософських і політичних текстах Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо та інших великих мислителів (Федорова 2005). «Ідеологісти» зробили певний внесок у розвиток того вельми специфічного (позитивістського) мислення, яке згодом, уже завдяки О. Конту (2011), стало своєрідним «еталоном» наук.
Як показує А. С. Іванова (2013), пафосом епістемологічного проєкту Ідеології було забезпечення розумності людського устрою через контроль над сферами науки й освіти. Ідеологія виступала як діяльна метафізика, що давала змогу облаштувати «прекрасний новий світ» ніби з самого початку (від хаосу до порядку?).
«Ідеологісти» намагалися подолати хрестоматійне протиставлення раціоналізму й емпіризму та втілити в життя античне розуміння філософії як такого типу мислення, який не лише повністю усвідомлює власні гносеологічні засади, а й охоплює всю сферу наявного позитивного знання, що знову й знову відтворюється в акті живої людської думки. Єдність наукового методу (аналітична епістемологія як синтез картезіанської та сенсуалістичної традицій, див.: Дестют де Трасі 2013: 282) і здобутого на його основі наукового знання була суттю Ідеології.
І в цьому сенсі Ідеологією називалося потужний інтелектуальний рух, що охоплював безліч популярних наукових концепцій і уявлень межі ХVIII-ХІХ століть. Загальна граматика, політична економія, інтегральне числення, теорія ймовірностей, проективна геометрія, аналітична хімія, природнича історія, а також механіка, оптика, космологія, фізіологія вищої нервової діяльності, педагогіка, логіка, філософія історії — усе це перебувало в полі зору «ідеологістів», які мріяли про те, щоб адекватна їхньому часові наука набула змістовної єдності. Своєю історичною місією «ідеологісти» вважали об’єднання всіх природничо-наукових і «моральних», як тоді казали, дисциплін на основі єдиної методології пізнання.
«Ідеологісти» були прямими спадкоємцями не стільки Великої французької революції, яка жахала їх своїми кривавими ексцесами, скільки попередньої їй епохи Просвітництва з її незламною вірою в оптимістичні перспективи людського Розуму. Не будемо забувати, що всі найважливіші здобутки епохи Просвітництва — ідеї знання, виховання, здорового глузду, Свободи, Прогресу — були спрямовані на розв’язання центрального для проєктивної філософії Модерну завдання: формування людини як цивілізованої істоти (Трунов 2013а).
Усе це й становило смислове ядро Ідеології, яку французькі інтелектуали розглядали як потенційну всеосяжну теорію пізнання, що давала змогу сформулювати принципи політики та практично орієнтованої етики, взявши за основу традиційний просвітницький підхід до організації інтелектуального дискурсу: переконання за допомогою раціональної аргументації. «Ідеологісти» взяли на озброєння сенсуалізм (від лат. sensus — почуття, відчуття), тобто філософське вчення про те, що відчуття є єдиним джерелом і підставою людського знання: «Усі сприйняття, усі ідеї є тим, що ми відчуваємо» (Дестют де Трасі 2013: 282). Теза про те, що ідея є прямим відображенням відчуття, виразно передбачала: якщо людина здатна контролювати або спрямовувати стимули, що надходять до її мозку із зовнішнього світу, то за їхньою допомогою з’являється реальна можливість справляти конструктивний вплив і на внутрішній світ людини. Тим самим основним призначенням Ідеології ставало, з одного боку, адекватне розуміння процесу формування ідей, а з іншого — цілеспрямована зміна мисленнєвої діяльності.
«Ідеологісти» припускали поліпшити не лише людину, а й усе людство (як за допомогою освіти й виховання, так і через раціональну організацію всіх необхідних для цього інститутів). Підкреслюючи значення рівня та точності наявних наукових знань, вони тим самим трансформували класичний сенсуалізм просвітителів (зокрема, ідеї особливо шанованого ними Е. Б. де Кондильяка) у нову епістемологію людської активності та соціальних змін, яку можна було інтерпретувати не лише в поміркованому, а й у радикальному ключі. Втім, самі «ідеологісти», навчені гірким досвідом Революції 1789-1799 років, навмисно дистанціювалися від будь-яких форм радикалізму.
Не переказуючи докладно суті Ідеології як сенсуалістичної теорії пізнання, поставмо собі запитання: чому за концептом Ідеологія так і не закріпився раціонально нейтральний початковий зміст? Адже жодна окрема наука під назвою «Ідеологія» так і не постала. У чому ж тут річ?
Звісно, розроблене Дестютом де Трасі, Кабанісом та іншими інтелектуалами вчення про ідеї від самого початку мало спекулятивний характер і не відповідало статусу наукової дисципліни, у чому легко переконатися, якщо звернутися до першоджерела. Але для науки цей факт не є чимось унікальним. Те саме можна сказати про соціологію, психологію, економічну теорію, політологію, де також чимало аналогічних «спекуляцій». Багато з них було успішно подолано ходом розвитку теоретичного знання, і вони стали надбанням історії науки. Критика і самокритика, самооновлення та перевірка на міцність наявних теоретичних і методологічних підвалин — звична практика нормально розвиненої науки.
У зв’язку з цим необхідно відзначити ще один важливий момент: побудова будь-якої теоретичної моделі відбувається на вихідній онтологічній базі, тому, крім гносеологічних положень, існують і загальні світоглядні уявлення (Поддубний 2015). «Ідеологісти», які опинилися в епіцентрі Революції, Терору, Термідора та наполеонівських війн, аж ніяк не претендували на здійснення нової наукової революції. Водночас не можна назвати їх і примітивними епігонами, які займалися лише раціоналізацією основних здобутків своїх великих учителів.
Для «ідеологістів» наукове знання слугувало найважливішим засобом і орієнтиром у практичному перетворенні світу. До безсумнівних теоретичних новацій, здійснених ними, можна віднести запровадження в епістемологію категорій мови та знака. У «ідеологістів» знак стає необхідним структурним елементом будь-якого уявлення, він потрібен для появи й подальшого розвитку думки. Адже «слова, які ми вимовляємо, є знаками наших ідей» (Дестют де Трасі 2013: 229). Згідно з цим підходом, «знаки фіксують уже наявні ідеї й дають змогу просуватися далі, до ідей вищого рівня» (Ланіна, Ланін 2004: 168). Що ж до мови, то її розглядали як інструмент аналізу ідей у всій їхній складності, різноманітності та повноті. При цьому мова не просто фіксувала певні революційні зміни, а й ініціювала їх.
Слід мати на увазі, що «ідеологісти» займалися створенням науки про раціональне мислення, аналізуючи головно ті матеріали, які надавали їм відповідні вчені, водночас роблячи помітний акцент на підтриманні інтелектуальної традиції, що сягала Р. Декарта, Дж. Локка та Е. Б. де Кондильяка («мислити є не що інше, як відчувати, і мислення зводиться до відчуттів у власному значенні слова»; «усі наші ідеї є лише різними відчуттями, тож потрібно лише розібратися в їхніх видах і їхніх різноманітних комбінаціях між собою» [Дестют де Трасі 2013: 301, 180]). Тому вони перебували в межах того конвенційного знання, яке надавала адекватна їхньому часові наука. І саме в цьому виявилася очевидна убогість Ідеології як сенсуалістичної теорії пізнання.
Крах Ідеології як епістемологічного проєкту
Погано прихована й доволі слабо корельована із заявленими «ідеологістами» високими цілями орієнтація на грубий («фізіологічний») матеріалізм дає вченим, які з ними не погоджуються, цілком обґрунтований привід для критики, оскільки вони вбачають в Ідеології не стільки універсальну теорію пізнання, скільки «особливу науку про біологічні основи мислення» (Назаретян 2015: 346).
Зауважимо, що й сам Дестют де Трасі спеціально наголошував, що «Ідеологія є частиною зоології» (Дестют де Трасі 2013: 26, 282). «Не підлягає сумніву, що, доки ми живі, наш організм, за посередництва комбінацій, здебільшого нам невідомих, здійснює безліч зовнішніх рухів і ще більше внутрішніх, причиною яких не є жодне зовнішнє щодо нас тіло; і що деякі з них створюють феномен, який ми називаємо відчуттям» (Там само: 186). І далі: «Щоразу, коли один і той самий нерв постачає нам різні відчуття, цьому мають сприяти особливі його коливання, особливі рухи, що відбуваються в ньому та в мозку» (Там само: 302). Мимоволі чи ні, але напрошувалася більш ніж сумнівна аналогія між мозком і шлунком, думками та екскрементами, що й робило цей дослідницький проєкт безперспективним.
Утім, невдача наукового проєкту Ідеології, який розробляли Дестют де Трасі та його однодумці, була зумовлена не лише цими очевидними хибами, що відбивали фундаментальне нерозуміння природи людського мислення та сутності ідеального. Показовими є міркування Наполеона, який відверто третирував «ідеологістів», убачаючи в них або безплідних мрійників, що втратили зв’язок із реальністю, або підступних лицемірів, які під маскою райдужних ідей про загальне благополуччя приховують свої справжні лукаві наміри.
Кульмінацією протистояння Наполеона з «ідеологістами» (які, до речі, час від часу тісно з ним співпрацювали) стала його гнівна заява, зроблена на засіданні Державної ради після поспішного й жалюгідного повернення з Росії в грудні 1812 року: «Саме Ідеології, цій прихованій під мороком теорії надчуттєвого, яка, з викрутасами шукаючи першопричини, хоче закласти підвалини законодавства народів замість того, щоб пристосувати закони до знання людського серця й уроків історії, слід приписати всі нещастя Франції» (цит. за: Дестют де Трасі 2013: 316).
Завдяки нищівній оцінці Наполеона Ідеологія стала сприйматися більшістю інтелектуалів лише як псевдонаукова витівка, що не заслуговує на увагу серйозних людей. Раніше той самий Наполеон чимало сприяв тому, що «ідеологісти» (фр. les ideologistes) перетворилися на «ідеологів» (фр. les ideologues). Згодом слово, пущене в ужиток Наполеоном під час словесної полеміки, почало вживатися без лапок.
По суті, саме Наполеон заклав традицію розгляду Ідеології як феномена хибної свідомості. Зауважимо, що ця точка зору дістала подальше осмислення й розвиток у капітальній праці «Німецька ідеологія», написаній К. Марксом і Ф. Енгельсом у період із 1845 по 1846 рік і тривалий час вважаній утраченим текстом (див.: Маркс, Енгельс 1955). Згідно з Марксом і Енгельсом, Ідеологія є особливим різновидом хибної свідомості, яка «не розуміє» справжньої природи свого буття, ілюзорною репрезентацією дійсності. Водночас Ідеологія — це «думки панівного класу» (=«панівні думки»). «Думки панівного класу, — наголошували автори, — є в кожну епоху панівними думками. Це означає, що той клас, який становить панівну матеріальну силу суспільства, є водночас і його панівною духовною силою» (Там само: 45). Загалом же Ідеологія в розумінні Маркса й Енгельса — це фальшива, ілюзорна, хибна свідомість, що спотворює реальний стан речей, виступає інструментом гноблення та класового панування. З часом цей підхід набув великого впливу (Гальцева, Роднянська 2012).
Наполеон із притаманною йому проникливістю побачив те, що вислизнуло від короткозорого погляду його опонентів: перспективу політичного використання їхніх теоретичних розробок, тобто можливість поєднання аналітики з політикою. Утім, Дестют де Трасі та мислителі його кола, які прагнули лише взяти під свій контроль систему знання та інститути його виробництва/поширення (зокрема освіту), навряд чи навіть помишляли про щось подібне. Так чи інакше, але Наполеон вирішив під корінь знищити головні починання «ідеологістів/ідеологів», обравши їх як зручний об’єкт для критики.
Зрештою проєкт створення Ідеології як універсальної науки про ідеї та раціональне людське мислення зазнав краху, не зумівши набути статусу легітимного наукового знання.
Утім, навіть попри вкрай прикрі інвективи, що лунали від Наполеона та його прибічників, «ідеологісти», з волі генія ставши ідеологами, брали діяльну участь у суспільному й політичному житті післяреволюційної Франції, виступаючи в ролі мудрих законодавців, досвідчених дипломатів, відповідальних державних мужів. І це лише ілюструє таку загальноісторичну закономірність: будь-яка влада потребує інтелектуалів рівно тією мірою, якою здатна використовувати й контролювати їх. Звідси — часткова або повна заборона на вивчення цілої низки важливих наукових проблем, особливо якщо вони не виходять за межі «професорської науки», яка виявляє свою цілковиту інтелектуальну неспроможність у кризові періоди людської Історії.
Як відомо, habent sua fata verba — «слова мають свою долю». Ідеологія так і не стала оригінальною метафізикою або, висловлюючись сучасною мовою, повноцінною теорією пізнання. По суті, вона була лише завершальним епізодом штучно пролонгованої епохи Просвітництва. Але ця обставина не завадила Ідеології (уже не як «теорії теорій» чи феномену хибної свідомості, а як особливому ціннісно-смисловому комплексу, що пов’язує уявлення про «добре життя» людей зі сферою політики) постати як один із трьох Великих наративів перетворення суспільства, держави, а нерідко — і цілого світу.
Література
Багдасар’ян, Н. Г., Горохов В. Г., Назаретян А. П. 2014. Історія, філософія та методологія науки і техніки. М.: Юрайт.
Бачко, Б. 2006. Як вийти з Терору? Термідор і революція. М.: BALTRUS.
Бовикін, Д. Ю. 2005. Революція завершена? Підсумки Термідору. М.: МГУ.
Бекон, Ф.
1971. Твори: у 2 т. Т. 1. М.: Думка.
1972. Твори: у 2 т. Т. 2. М.: Думка.
Валлерстайн, І. 2006. Світосистемний аналіз: Вступ. М.: Територія майбутнього.
Гадамер, Х.-Г. 1988. Істина і метод. Основи філософської герменевтики. М.: Прогрес.
Гайденко, П. П. 2003. Наукова раціональність і філософський розум. М.: Прогрес-Традиція.
Гальцева, Р., Роднянська, І. 2012. Summa ideologiae: Тріумф «хибної свідомості» в новітні часи. Критико-аналітичний огляд західної думки у світлі світових подій. М.: Посів.
Гірц, К. 2004. Ідеологія як культурна система. Інтерпретація культур. М.: РОССПЭН, с. 225-267.
Грамші, А. 1991. Тюремні зошити: у 3 ч. Ч. 1. М.: Політвидав.
Дестют де Трасі, А.-Л.-К. 2013. Основи ідеології. Ідеологія у власному значенні слова. М.: Академічний Проект.
Іванова, А. С. 2013. Початки «ідеології»: Антуан Дестют де Трасі та його наука про ідеї. Питання філософії 8: 146-148.
Конт, О. 2011. Загальний огляд позитивізму. М.: ЛІБРОКОМ.
Ланіна, Є. Є., Ланін, Д. А. 2004. Ідеї та знаки: семіотика, філософія мови і теорія комунікації в добу Французької революції. СПб.: Лики Росії.
Маліа, М. 2015. Локомотиви історії: Революції та становлення сучасного світу. М.: РОССПЭН.
Маркс, К., Енгельс, Ф. 1955. Німецька ідеологія. В: Маркс, К., Енгельс, Ф., Твори. 2-ге вид. Т. 3. М.: Держполітвидав, с. 7-544.
Мусіхін, Г. І. 2013. Нариси теорії ідеологій. М.: Вища школа економіки.
Назаретян, А. П. 2015. Нелінійне майбутнє. Мегаісторія, синергетика, культурна антропологія і психологія в глобальному прогнозуванні. М.: Аргамак-Медіа.
Озуф, М. 2003. Революційне свято: 1789-1799. М.: Мови слов’янської культури.
Поддубний, Н. В. 2015. Діалектика і долі наукового раціоналізму на зламі століть. Наука. Мистецтво. Культура 2: 158-168.
Степін, В. С. 2011. Історія і філософія науки. М.: Академічний Проект.
Токвіль, А. 2008. Старий порядок і революція. СПб.: Алетейя.
Трунов, А. А.
2013а. Ідеологія в інтелектуальному дискурсі XVII — початку XX ст.: Генезис, зміст, еволюція. Saarbrücken: LAMBERT Academic Publishing.
20136. Ідеологія в суспільстві Модерну: генезис, призначення, логіка історичної еволюції. Актуальні питання суспільних наук: соціологія, політологія, філософія, історія 10: 11-21.
2015. Методологія соціологічного аналізу ідеології в суспільстві Модерну. Методологія і концептуальні парадигми соціології. Білгород: Білгородський університет кооперації, економіки і права, с. 48-77.
Уайтхед, А. Н. 2009. Пригоди ідей. М.: ІФ РАН.
Федорова, М. М. 2005. Метаморфоза принципів Просвітництва в політичній філософії Франції доби буржуазних революцій. М.: ІФ РАН.
Freeden, M. 1996. Ideologies and Political Theory: A Conceptual Approach. Oxford: Clarendon Press.