Третя глава книги Франсуа Пікаве — «Ідеологи, нариси з історії ідей та наукових, філософських, релігійних теорій у Франції від 1789 року» (1891).
Усі глави цієї книги (і версію PDF) можна знайти тут.
Примітки з оригінальної книги малоінформативні, і на сайті їх проблематично відтворити. Усі вони доступні у підсумковій PDF-версії книги.
— I —
Його освіта
Фор’єль, близький друг Кабаніса, мав намір присвятити йому велику статтю; але поступово він відійшов від занять, що нагадували йому про людину, яку він утратив. Дону теж працював над біографією Кабаніса, але смерть перервала його працю. Таким чином, — каже Сент-Бев, — традицію було перервано ще до того, як її дух міг бути закарбований у портреті мудреця його вірним спадкоємцем. Ми не можемо вважати себе їхніми вірними спадкоємцями, але хотіли б відновити філософські традиції, історично безперервні в нашій країні від часів Середньовіччя, і познайомити з життям, ученням та впливом людини, яка протягом майже двадцяти років була одним із найвидатніших представників французької філософії, а поряд із Дестютом де Трасі — її головним натхненником. Насамперед ми хотіли б із точністю та неупередженістю подати те вчення, яке іноді безрозсудно вихваляли, а частіше таврували й засуджували з украй суворим осудом, але яке досі не було представлено в істинному світлі.
Кабаніс (П’єр-Жан-Жорж) народився в Коснаку 1757 року. Його батько, людина релігійна й сувора, після вивчення права звернувся до сільського господарства й перетворив безплідний маєток на родючу землю. Тюрго заприятелював із цим землеробом, спонукав його опублікувати Трактат про щеплення (1765) і працювати разом із ним як постійний секретар Сільськогосподарського товариства в Бриві, щоб поліпшити умови життя населення і, зокрема, запровадити вирощування картоплі в Лімузенському краї. Юного Кабаніса спершу віддали під опіку двох священників. Потім, як Лаканаль, Лароміґ’єр і Біран, він вступив до коледжу доктринерів, що мав свій заклад у Бриві. Суворість його вчителів у четвертому й третьому класах лише ще більше загартувала його від природи запальний характер. У другому класі отець Беррю, учень Кондильяка, застосовував аналітичний метод до вивчення французької, латинської та грецької мов, щоб на їхній основі вивести правила загальної граматики, навчити розкладу мовлення та пізнанню думки. Дитина швидко робила успіхи й назавжди зберегла найтепліші спогади про цього наставника, такого не схожого на інших. Але в класі риторики його жорстоко покарали, коли він зізнався у проступку, якого не вчиняв, — і його відправили назад до родини, де його теж суворо покарали: «Душа його повстала й дедалі більше озлоблювалася; відтоді він уже нічого не робив». Батько відвіз його до Парижа й залишив напризволяще, хоча, здається, все ж таки рекомендував його своїм друзям-економістам. Юнак, якому тоді було чотирнадцять років, знову взявся до навчання: «Мало відвідуючи лекції своїх професорів логіки та фізики, він читав Локка, ходив на курси Бріссона; водночас він наново, потай, опановував усі розділи своєї початкової освіти». Платон і Плутарх, Епіктет і Локк, Шаррон і Монтень, Цицерон і Тацит, Бурдалу і Боссюе, святий Августин і святий Ієронім, Бюффон і Руссо, Паскаль і Монтеск’є, а також Вольтер, слугували йому текстами для читання й предметами для роздумів.
І душа його зростала з кожним днем: насолода від того, що він дізнавався щось нове, надавала йому неймовірного запалу до дальшого пізнання. Але він не задовольнявся тим, щоб запозичувати думки у своїх кумирів: він хотів також викрасти у найбільших із них таємницю мистецтва писати. «Це, — писав він своєму батькові, — предмет, яким панове економісти надто нехтували. Можу вас запевнити, що якби в них секретарем був Ж.-Ж. Руссо, їхня система стала б системою всієї Європи».
Так минуло два роки. 1773 року Кабаніс вирушив як секретар до князя-єпископа Віленського, який приїхав просити у філософів засобів для порятунку Польщі. Ставши свідком першого поділу цієї країни, Кабаніс зазнав розчарування: князь-єпископ не надав йому жодного з обіцяних благ, відмовився дозволити викладання французької мови в семінарії Вільна і, після того як Кабаніс певний час викладав красне письменство в академії Варшави, він повернувся до Франції «з передчасною зневагою до людей і похмурою меланхолією, яку його природна доброта ледь могла стримати». Тюрго тоді був міністром. Кабаніс хотів потрапити до фінансової адміністрації або до зовнішньополітичного відомства. Але Тюрго залишив міністерство, не встигнувши влаштувати сина свого друга.
Пов’язаний із Руше, поетом Місяців, Кабаніс спробував перекласти Гомера на французький лад. Руше не знав грецької, Еннебер, інший його друг, який згодом переклав Лукреція, знав грецьку, але не мав потрібного досвіду; переклади Георгік Деліля або Попа Дюрснелем не могли слугувати йому ні взірцем, ні опорою. Нарешті, сам Кабаніс недостатньо вивчав античних авторів і Гомера. Тому обрана ним система перекладу страждала надмірною вільністю, і два уривки, які він подав на конкурс, навіть не були помічені. Згодом йому мало пощастити більше.
Тюрго представив Кабаніса мадам Гельвецій, яка поселила його у себе в домі в Отейлі й побачила в ньому живе втілення сина, пам’ять про якого була їй такою дорогою. Для цієї милої жінки, що відмовилася вийти заміж за Тюрго і Франкліна, він склав вірші, які, як каже Міньє, мають зворот і грацію віршів Вольтера.
У мадам Гельвецій Кабаніс познайомився з Гольбахом, чий дім відтоді почав відвідувати. Хоча він і не згадує Систему природи, проте, як підозрював Сент-Бев, усе ж глибоко зазнав впливу цього могутнього розуму, чиї доктрини, втім, у ньому були видозмінені під дією інших впливів. Тут же він зблизився з Томасом (прим. можливо, йдеться про французького політика, а не майбутнього президента США), з Кондильяком, який розповів йому, як він укладає деякі зі своїх праць, і одного разу, вдаривши його по чолу, сказав: «Юначе, тут щось є». У Гольбаха й у Тюрґо він часто бачився з Д’Аламбером і Дідро та навчився захоплюватися «тим товариством філософів, яке, в середині століття, згідно із систематичним планом, розподілило й об’єднало в одному корпусі принципи та зібрання фактів, що стосуються всіх наук і мистецтв, яке підготувало порядок істинної моралі та визволення роду людського». У 1778 році Тюрґо представив його Вольтерові, якого вітав увесь Париж, але який уже був утомлений і хворий. Він удостоїв Кабаніса деяких похвал за його переклад Гомера — «майже завжди, як він сам каже, на шкоду оригіналові». Насамперед саме з Франкліном, найкращим другом мадам Гельвецій після Тюрґо, і з Кондорсе, найпалкішим шанувальником останнього, Кабаніс підтримував найтісніші стосунки.
Коли Франклін залишав Францію (у 1785 році), він вручив йому як реліквії та знак дружби свою шпагу генерал-лейтенанта і палицю, якою користувався понад тридцять років у своїх дослідах із заспокоєння бурхливих вод. Пізніше Кабаніс написав Нотатку про Франкліна. У нього в руках був знаменитий щоденник, у якому Франклін щовечора позначав свої успіхи й помилки. Так він довідався хронологічну історію його душі та характеру. Там він побачив, як ті розвивалися, міцніли, формувалися для всіх учинків, що становлять їхню досконалість; він побачив там мистецтво життя і доброчесності, яке вивчають так само, як гру на інструменті або фехтування.
Франклін, прочитавши Коллінза, заперечував існування Бога й піддавав сумніву основи моралі. «Ця омана зухвалого розуму, — каже з цього приводу Кабаніс, — який кидається в усі боки, що відкриваються внаслідок його міркувань, тривала досить недовго. Франклін невдовзі визнав свою помилку. Він із тим самим запалом повернувся назад. Можливо, знайдеться небагато філософів, які були б так само впевнені, як він, у існуванні розумної істоти, душі всесвіту, і ніхто, мабуть, не піддавав суворішим доказам ті принципи, які, навіть без цієї віри, встановлюють правила доброчесності. Він любив цитувати два вислови Бекона: один — що для того, щоб бути атеїстом, потрібно більше довірливості, ніж щоб вірити в Бога; другий — що поверхове знайомство (levis degustatio) з фізикою веде до атеїзму, але глибше знання (pleni haustus) повертає до релігійних уявлень і почуттів». Як і Франклін, Кабаніс пройнявся глибокою симпатією до Сократа; і через нього він познайомився з Джефферсоном.
Кабаніс дуже любив і високо цінував Кондорсе. Порівнюючи його з Фонтенелем, Мераном і Д’Аламбером, він знаходив у ньому ширші й різноманітніші знання, діяльніший і сильніший розум, глибший і піднесеніший дар, полум’яну душу, підтримувану мужнішою філософією. Кондорсе не просто вихваляв окремих учених — він накреслив картину всіх наук, якими вони займалися, простежив їхній розвиток і нерідко передбачав майбутні відкриття. Тому Вольтер ставив його на чолі філософії. Подібно до Сократа, він не переставав просвітлювати людей до останньої своєї години. Саме Кабаніс дав йому шматочок екстракту дурману (stramonium), який Кондорсе завжди носив при собі й яким він отруївся. Це Кабаніс відвів його на вулицю Сервандони, де той тривалий час знаходив собі притулок. Саме Кабанісові Кондорсе заповів свою родину й останні рукописи. Після Терору Кабаніс одружився із сестрою дружини Кондорсе — Шарлоттою де Груші — і в журналі Декада захищав доктрину вдосконалення людства. У відповідь на це мадам де Кондорсе адресувала йому свої Листи про симпатію.
Кабаніс завжди мав слабке здоров’я. Подібно до Бірана, він мав надто багато підстав спостерігати в собі небезпечну реакцію душевного стану на тілесні зміни й був людиною, наділеною радше мужністю, ніж силою. Його батько наполягав, щоб він обрав фах: «Він зважився на медицину, яка пропонувала широкий поживок для діяльності його розуму, а її функції вимагали постійної фізичної активності — що стала для нього найнагальнішою потребою. Його слабке здоров’я саме по собі схиляло його до цього вибору, і в ньому він утвердився ще більше завдяки лікареві Дюбрею, до допомоги якого він звернувся і який запропонував бути йому наставником на цьому новому шляху». Про Дюбрея він зберіг найкращі спогади. Біля ліжок хворих він записував спостереження, які згодом використав у Звітах між фізичним і моральним началом.
Повністю віддавшись своїм новим заняттям, він відмовився від поезії «настільки цілковито й щиро, що провів кілька років, не дозволяючи собі прочитати ані сторінки Гомера, ані Вергілія, ані Расіна». Однак він не відмовився від вивчення античності. Під керівництвом і за сприяння Дюбрея Кабаніс аналізує, перекладає й коментує Гіппократа та Галена. Завдяки цій праці, що є водночас і першим неопублікованим Мемуаром Бірана про Звичку, і Щоденником 1794-1795 років, ми можемо доповнити історію становлення поглядів Кабаніса. Знаходимо в ній, зокрема, низку тверджень, запозичених Гіппократом і Галеном у Геракліта, Платона та стоїків, а також роздуми самого Кабаніса, які часом входять до Звітів, а часом — до Листа про перші причини. Так, щодо трактату Про м’ясо Кабаніс висловлюється так: «Жар, вогонь, якому Гіппократ приписує безсмертя, не може бути нічим іншим, як Богом. Але коли він каже, що більша частина цієї гарячої субстанції відійшла з хаосу понад усе низьке й мінливе, і що від неї лишилося рівно стільки, скільки потрібно, щоб поєднати, примирити й оживити всі ці протилежності, — як він далі доводить це в описі всіх частин людського тіла, — це, без сумніву, означає, що він говорить про той животворний дух, який Бог вилив у цю велику машину всесвіту для творення й збереження всіх її частин. Цей дух, здається, безсмертний і наділений розумом, бо, попри всі зміни речей, він залишається, а у своїх діях завжди дотримується правил розсудливості й мудрості; і, справді, хоч він і матеріальний, він незнищенний за своєю небесною природою та діє розумно, оскільки натхнений подихом Бога». Хіба не здається, що ми читаємо стислий виклад Листа про перші причини? В іншому місці рукопис згадує «творця природи» й визначає «роль молитви»; а далі стверджує, що «істинне світло — це світло віри». Далі йдеться про «мову, яку ми маємо виголосити перед єретиками нашого часу, слідуючи Писанню», про чудеса людського тіла, що дають нам змогу уявити Бога, який його створив, так само як дім дає уявлення про майстра, що його збудував. Негайно за цим іде уривок, який нагадує початок Звітів: «Мозок — це не лише джерело і немовби корінь усіх нервів і всіх м’язів, а й джерело всіх їхніх функцій, будучи джерелом і витоком тваринних духів. Якщо якийсь нерв перерізано, то верхні частини, ще пов’язані з мозком, зберігають здатність до своїх тваринних функцій, тоді як нижні, через розрив від нього відсічені, стають паралізованими, оскільки втрачають вплив руху й тваринного життя». В іншому місці він докоряє Галенові за те, що той надто плутано висловлюється щодо безсмертя розумної частини душі, оскільки, як і сам Кабаніс згодом, він не може пояснити, яким чином, якщо душі духовні, вони можуть бути розповсюджені по всьому тілу, і чим вони взагалі відрізняються одна від одної.
Вивчення Гіппократа й Галена спонукало Кабаніса до тісного поєднання філософії та медицини, до ретельного дослідження взаємозв’язків між фізичним і моральним. Воно ознайомило його з еклектичною метафізикою платоніко-стоїчного спрямування й підготувало ґрунт для досліджень Фор’єля про стоїків та для Листа про перші причини. Гіппократ і Гален, які привели його до Бонне й Руссо, втрутилися у формування його розуму та його поглядів нарівні з Гомером і поетами, Гельвецієм і Тюрго, Кондильяком, Гольбахом і Франкліном, Вольтером і Кондорсе, Дюбреєм і християнством. Про це свідчитимуть усі його праці — і вже свідчить Клятва лікаря, написана ним 1783 року по завершенні медичного навчання.
— II —
Праця з просвітництва населення; Щоденник хвороби й смерті Мірабо
10 грудня 1788 року Кабаніс завершив твір Про ступінь достовірності медицини, у якому він прагнув донести до лікарів усю гідність їхнього мистецтва. Однак загальний хід подій, що змусив призупинити більшість наукових і літературних праць, оскільки увага найкращих умів була звернена на суспільне переустроювання, а згодом і революційні заворушення, відтермінував його друкування — воно відбулося лише через десять років. 15 липня 1789 року він вирушив до Версаля, щоб повідомити Гара, Вольнея та кількох інших друзів про те, що сталося напередодні в Парижі. Саме тоді він увійшов у стосунки з Мірабо, ставши його лікарем, співробітником і другом. Для Мірабо він підготував працю про суспільну освіту, опубліковану 1791 року. На думку компетентного судді, це дослідження, що мало неабиякий вплив на доповідь Талейрана, свідчить про глибоке розуміння того, якою має бути вища освіта.
Перший із чотирьох проєктів промов стосувався народного просвітництва або організації викладацького корпусу; другий — суспільних свят, громадянських і військових; третій — заснування Національного ліцею; четвертий — виховання ймовірного спадкоємця корони та необхідності організації виконавчої влади.
Добра система державної освіти, — каже Кабаніс, — є засобом швидко піднести уми до рівня Конституції й подолати величезну прірву, яку вона утворила між станом справ і наявними звичками. Установчим зборам належить мати лише одну мету: повернути людині можливість користуватися всіма своїми здібностями і всіма своїми правами, породити суспільне буття як сукупність усіх індивідуальних існувань, вільно розгорнутих, а спільну волю — як сукупність усіх приватних, сталих або мінливих, воль. Можливо, їм слід було б обмежитися лише тим, щоб охороняти поступ освіти, дарувати Конституцію, найбільш сприятливу для людського «я», і закони, найбільш здатні забезпечити кожному його місце. Однак неуцтво народу таке глибоке, а звичка сприймати установи безплатного народного просвітництва як найбільше благодіяння з боку королів так укорінена, що було б небезпечно, а то й неможливо не спрямовувати освіту відповідно до національних настанов.
Передусім коледжі й академії необхідно підпорядкувати магістратам, яких обирає народ, а не виконавчій владі. По-друге, усі витрати мають бути або винагородою за вже виконану працю, або заохоченням до майбутніх трудів. Академії обиратимуть лише тих, чиї таланти були рекомендовані їм державною владою. Не видаватимуться стипендії для початкового навчання: вони завжди мають бути нагородою за досягнуті успіхи; безплатного навчання не буде запроваджено, бо вчитель, який отримує платню, значно більше схильний удосконалювати свою методику викладання, а учень, що платить за навчання, — більше прагне здобути з нього користь. По-третє, усі особи, зайняті у сфері освіти, мають у тому, що стосується викладацьких функцій, залежати виключно від представників народу. По-четверте, необхідно, щоб на всіх рівнях існували шляхи для просування. Приходи й кантони, дистрикти й департаменти візьмуть на себе витрати, пов’язані з освітою дітей із бідних родин; Національні збори виділять кошти на винагороди вчителям, які відзначилися у викладанні, та на підтримку тих, кого хвороби або старість змусили полишити свою діяльність. Нація вшановуватиме й винагороджуватиме філософів, літераторів, учених, митців.
По-п’яте, Збори встановлять організацію загальної народної освіти й заснують школи, визначать вид навчання, яке отримуватимуть учні, та дух, у якому це навчання провадитиметься. Заохочуючи вивчення мертвих мов і, зокрема, відроджуючи з попелу цю прекрасну грецьку мову, чия будова є настільки досконало аналітичною і чия гармонія вбирає в себе всі краси мовлення, — вони постановлять, що все публічне викладання вестиметься французькою мовою. Але на цьому вони й обмежать себе — лише закладуть зерна всього того блага, яке обіцяє нам удосконалюваність людини.
По-шосте, хоча всі заняття в суспільстві мають залишатися вільними, магістрати зобов’язані здійснювати нагляд за деякими професіями — медициною, хірургією, фармацією; вони мають заохочувати й полегшувати їхнє викладання, засновувати практичні школи всюди, де навчають медицині, і створювати медичні коледжі на тих засадах, які лише й можуть їх удосконалити. У кожному департаменті один коледж буде уповноважений присуджувати ступені лікарям і хірургам, проводити іспити для аптекарів, торговців ліками та ветеринарів. Усі галузі лікарського мистецтва буде об’єднано, а уявлення про зверхність і підлеглість, що так довго були невичерпним джерелом суперечок між тими, хто ними займається, буде вигнано. Госпітальні лікарі-викладачі вестимуть записи спостережуваних хвороб і застосованих методів лікування. Медичні, хірургічні та ветеринарні відкриття публікуватимуться в кожному департаменті друком.
Безсмертний Бекон убачав у природничих науках істинний світлий стовп, покликаний вести нас крізь пустелі. Справді, вони завдають смертельних ударів забобонним думкам, готують викорінення помилок і прокладають шлях істині. Необхідно заохочувати, підтримувати й полегшувати вивчення природи: створювати кабінети фізики, природничої історії, хімічні лабораторії та ботанічні сади. Необхідно, використовуючи бібліотеки релігійних домів, укласти добрі зібрання книжок для громадського користування й сформувати в кожному департаменті колекції всіх інструментів ремесел — починаючи з найнеобхідніших для життя й найкраще пристосованих до місцевих умов.
Після цієї промови подається проєкт декрету. Три Академії замінюються Національною Академією з трьома секціями: філософською, літературною та науковою, а також Академією мистецтв, що включає п’ять секцій: живопису, скульптури, архітектури, музики й драматичного мистецтва. Богословські школи переводяться до семінарій, де викладання вестиметься французькою мовою. Учителі, які мають право отримувати плату від своїх учнів, навчатимуть читання, письма, лічби, знімання планів і землемірства. Вони користуватимуться книжками, що знайомлять із Конституцією Франції та принципами моралі. У коледжах буде засновано кафедри грецької, латинської мов, красномовства, поезії, філософії та фізики. Наприкінці курсу учні слухатимуть лекції з філософії та фізики. Професор філософії завершить ознайомлення учнів із методами, за допомогою яких можна впевнено прямувати до істини, пояснить взаємозв’язки між людьми та суспільним устроєм, права громадян і обов’язки індивіда. Викладачі коледжів будуть активними громадянами і, вийшовши у відставку, зможуть бути обрані до Національних зборів. Школи для дівчат у сільській місцевості можуть вести сестри милосердя, якщо Національні збори доручать їм опіку над хворими бідняками та керівництво жіночими благодійними майстернями.
У другій Речі Кабаніс розрізняє потреби, пов’язані зі збереженням індивіда, продовженням роду й такі, що становлять фізичний бік, та потреби, які постають із суспільних відносин і утворюють моральну природу людини. Існує два класи моральних потреб. Одні мають бути задоволені, щоб відносини між індивідами не спотворювалися, а їхній зв’язок із суспільством не порушувався ані за способом, ані за метою: вони лежать в основі справедливості. Інші залежать від здатності людини поділяти почуття всіх істот, і особливо собі подібних; вони є джерелом усіх почуттів доброзичливості та самопожертви, завдяки яким, за дивовижним задумом Творця речей, ми знаходимо своє найвище щастя в тому, що примножує щастя інших. Ця здатність становить передусім основу нашої чуттєвості. На ній ґрунтується можливість поширення людського щастя після задоволення фізичних потреб, вельми нагальних, але обмежених і легко втамовних. Законодавцеві, який не в силі охопити все, на допомогу приходить мораліст. Він несе спасенні принципи в серця людей, у надра домашнього життя — ті принципи, що керують великою асоціацією. Він виправляє ті лиха, від яких законодавець не зміг остаточно звільнити людські справи, утверджує ті блага, що були примножені політичними установами, і примножує ті, що вислизнули з-під їхнього впливу. Законодавець і мораліст, діючи узгоджено, показують, на які чесноти здатна людина і до яких насолод призначила її природа. Деякі малі народи Греції, чия історія справді повчальна, відіграли вельми гідну роль, коли філософів, які просвітили їх своїми працями, було покликано складати закони. Можна сподіватися ще більших переваг для Французької імперії, чиї нові закони були підготовлені й сформульовані мудрецями. Однак, щоб змусити людину коритися, треба не стільки переконати її, скільки зворушити. А цього можна досягти за допомогою доброї організації національних свят. Вони відтворюватимуть, прославлятимуть і освячуватимуть Революцію та Конституцію.
У третій Речі Кабаніс нагадував, що спільна мета суспільного союзу полягає в удосконаленні людського щастя, а мета освіти — в удосконаленні засобів, за допомогою яких розширюється наше буття і примножується наше щастя. Адже всі наші потреби та засоби їх задоволення зводяться до чуттєвості, цього останнього факту, до якого можна сходити в дослідженні людини. Вплив освіти на фізичне й моральне існування практично не має меж, а її методичний розвиток є цілком незліченним. Вона приведе індивіда до стану, що дає йому змогу жити в згоді з собі подібними, бо моральні відносини встановлюються передусім між істотами одного віку — отже, саме суспільне виховання є найкращим для людини. Національний ліцей надасть обраній молоді можливість завершити своє навчання. Сто учнів, надісланих департаментами, перебуватимуть там певний час. У ньому буде зібрано велику колекцію творів природи, шедеврів людського генія в науках і мистецтвах, машин, за допомогою яких демонструються відкриття або виконуються роботи. Сюди запросять найславетніших філософів і літераторів, учених і митців, які викладатимуть усе, що може пробуджувати, розвивати, зміцнювати розумові здібності, — за спільною методикою. Метою стане мистецтво спрямовувати розум у пошуку істини та застосовувати його до різних предметів наших занять. У цьому закладі формуватимуться люди, здатні на все: законодавці, політики, учені, митці. Для духу буде створено або вдосконалено такі самі телескопи й важелі, які оптика та механіка винайшли для очей і рук. У цій енциклопедичній школі кафедра методології стане підвалиною для всіх інших. Мистецтво міркувати — це мистецтво добре бачити, добре сприймати, точно відчувати. Слід аналізувати предмет, розібрати його на частини, а потім знову зібрати й поставити поруч із тим, що послужить точкою порівняння. Ідеї аналізуються так само. Шляхом узагальнення об’єкти й ідеї класифікуються за їхніми аналогіями. Потім, через послідовні щаблі, переходять від предметів або ідей найпростіших, найлегше осяжних, до найскладніших. Знання безсумнівні, якщо ланцюг, що їх пов’язує, не переривається. Користуючись відомим, щоб відкрити невідоме, формують аксіоми, які охоплюють дедалі більшу кількість часткових ідей. Із операцій розуму, виражених за допомогою знаків — своєрідних лічильних камінців, що позначають пройдений шлях, — постає міркування, яке вдосконалюється разом із мовою. Тому Кондильяк казав, що мови — це аналітичні методи, а аналітичні методи — це справжні мови. Так він відкрив новий шлях для людського духу.
Універсальна граматика нерозривно пов’язана з універсальним методом. Вивчення наук і мистецтв — лише практичне застосування цього методу. Не слід думати, ніби можна спростувати такі погляди, назвавши їх абстрактними або метафізичними ідеями. Метафізика — це єдиний провідник людини: без неї вона ніколи не зіставляла б свої відчуття і не робила б жодних висновків із їхнього порівняння. До того ж метафізика Локка, Гельвеція, Бонне й Кондильяка — це не що інше, як мистецтво судження, елементи якого даровані нам самою природою. Коли ми порівнюємо й робимо висновки — ми займаємося метафізикою. Ми займаємося нею, коли з розрізнених фактів складаємо загальні поняття, коли з індивідуальних спостережень виводимо правила або принципи. Від метафізики людський рід може сподіватися розширення свого буття, його вдосконалення і щастя.
Кожна наука, — говорив насамкінець Кабаніс, — додає до суми наших ідей, оскільки вона ґрунтується на власних фактах, що породжують загальні ідеї або принципи. Ці принципи, зіставлені з принципами інших наук, дають ще загальніші ідеї; таким чином, усі праці розуму можна звести до невеликої кількості розділів — і виявити джерело нових, досі невідомих комбінацій. Нехай люди засвоять цю таку втішну істину, написану на кожній сторінці нашої найпотаємнішої історії: розум — це сама природа, чеснота — це розум, втілений у життя, а мистецтво бути щасливим — це мистецтво чесноти.
Журнал хвороби й смерті Мірабо (квітень 1791 року) був недостатньо вивчений тими, хто прагнув зрозуміти, що зробив і що міг би зробити Мірабо. З нього стає цілком очевидно, наскільки мало дбають про достовірність історичної правди ті, хто й далі говорить про нібито мавше місце отруєння, що прискорило його смерть, і наскільки навіть сучасні письменники, яких вважають найпростішими, досі схильні до високопарності. Кабаніс, як пізніше й Веморель, доходить висновку, ознайомившись із листуванням Мірабо з двором, що той ніколи не відступав від справи, за яку від самого початку боровся.
— III —
Лікарні; Громадська допомога; Революції в медицині
Перш ніж узятися до своєї праці з народної освіти, Кабаніс опублікував Зауваження про госпіталі, які привели до його призначення до Комісії з госпіталів Парижа, де він засідав у 1791, 1792 і 1793 роках. Він вимагав, щоб великі лікарні були замінені будинками, в яких розміщувалося б не більш як сто п’ятдесят хворих: «У той час, — казав він, — коли нація з запалом займається всім, що може забезпечити суспільне щастя, неможливо, щоб вона не звернула уваги на безлад, який спотворює благі наміри суспільства й лише погіршує злиденне становище бідняків — навіть у самому святилищі благодійності… Це питання хвилює чутливі душі, оскільки від нього залежить доля найнещаснішого класу; але воно не меншою мірою стосується й сильних світу цього та багатих, бо безпека їхніх насолод завжди обернено пропорційна стражданням і розбещеності народу».
Багато з цих зауваг сьогодні вже неактуальні; деякі, навпаки, заслуговують на розгляд і обговорення. Ми воліємо вказати на ті ідеї, які розкривають нам тогочасне мислення Кабаніса. Бідність, на його думку, — це породження суспільних установ, як і надмірне багатство, яке є її наслідком. Було б несправедливо, як і недалекоглядно, прагнути цілковито усунути будь-яку нерівність, але ще несправедливіше й небезпечніше свідомо її створювати та доводити до розмірів, що не відповідають природі. Оскільки люди об’єднуються й прагнуть примножити свої сили задля збільшення щастя, кожен індивід утрачає частку цього щастя щоразу, коли він відходить від порядку й спотворює свої стосунки з ближніми. Сума чеснот нації в цілому є мірою суспільного щастя; кожен порок — це загроза, кожен злочин — посягання на нього, однак саме вищі класи більше за інших відчувають на собі — у добрі чи в злі — наслідки моральності або розкладу нижчого класу. У всіх відношеннях суспільна пошана має бути виявлена «тим достойним дочкам, яких релігія й гуманність присвятили служінню хворим під поглядом Бога, якому вони принесли найбільшу жертву». Перш ніж Національні збори замислилися над поверненням свободи черницям, Кабаніс часом думав, що є один дуже простий спосіб позбавити нещасних дівчат, які розкаялися в необачних обітницях, від розпачу, докорів сумління та безумства, до якого це призводить. Кожна черниця, що помилилася у своєму покликанні, могла б покинути монастир і перейти до сестер милосердя, яким уряд мав би доручити опіку над госпіталями. І цей проєкт, здавалося йому, міг би бути схвалений і релігією, і розумом, і людяністю.
За прикладом Гіппократа, чиї безсмертні твори він звеличує, лікарі мають укладати журнали спостережень, подібні до Епідемій. Практичні школи разом із журналами, які складали б освічені й розсудливі лікарі, могли б принести величезну користь. Головне — вдаватися до спостереження: системи або загальні принципи мають бути лише точним і безпосереднім наслідком усіх фактів, що до них належать, і якби кожна людина, особливо в медицині, могла все бачити власними очима, можливо, було б навіть корисно замкнути всі книги й звертатися лише до самої природи.
Проникливими словами Кабаніс згадував Дюбрея, чиєї ніжної й відважної дружби його серцю бракувало куди більше, ніж його знань — його вченості. Разом із Сійєсом, чию прекрасну Декларацію прав він цитує, він визнає, що суспільство зобов’язане надавати допомогу кожній людині, нездатній задовольнити свої основні потреби. Для нього головна хвороба цивілізованих держав — це неправильний розподіл політичних сил і кричуща диспропорція в багатствах. Суспільні установи існують для того, щоб виправляти те, що природа могла залишити хибним у становищі людини. Але майже в усіх випадках милостиня — це суспільний злочин: якщо вона може вдовольнити того, хто дає, і принести йому насолоду, яку він марно шукав би у своєму золоті, то для того, хто її отримує, вона принизлива, привчає до неробства, відчиняє серце для всіх пороків і готує до будь-яких злочинів.
У Комісії з госпіталів Кабаніс укладав доповіді, на основі яких написав працю, опубліковану з метою викласти те, чого навчили його роздуми й досвід у питанні жебрацтва — «найстрашнішої з хвороб, що руйнують сучасні держави». До чуттєвості, цього джерела потреб, рушійної причини бажань і прагнень, людина додає здатність поділяти почуття інших живих істот, особливо собі подібних. Ці дві здатності, злиті й поєднані в його організації, становлять його справжню перевагу. Друга з них — джерело благодійності; роздуми, додаючись до цього, можна сказати, інстинктивного почуття, показують багатому, що допомагати бідному — і його обов’язок, і його інтерес. Але соціальне тіло визнає законом лише власну користь. Ті, хто його репрезентує, мають постійно тримати перед очима весь народ, не робити відмінностей між його членами, замінювати жаль, живлений приватними враженнями, справедливістю, що поширюється на всіх, і прагнути насамперед до збереження миру, добробуту й порядку. Благодійність — це чеснота, яку слід осмислювати, мистецтво, якому необхідно вчитися. Погано розподілювана милостиня стає новим джерелом безладу й погіршує всі причини жебрацтва. Збільшення допомоги збільшує число бідних: ниці звички до бродяжництва й ледарства невдовзі стають нормою поведінки; моральність розкладається — через саме те засіб, яке мало боротися з розкладом. Індивіди, що виявляють необачну благодійність, чинять мале зло; уряди — куди більше: вони ведуть до руйнування сімейного духу, любові до праці, вільних і гордих почуттів, до здичавіння й розбещення.
Уряди створюють госпіталі для інвалідів або хворих і майстерні для праці. Можливо, краще організована допомога вдома була б доцільнішою. Маючи повну картину фактів, зібраних у різних країнах, а також результати спроб, здійснених доброзичливими й мудрими людьми, можна буде виробити розумніші плани суспільної допомоги й ясніше побачити причини безладів, які повсюдно проникають у розподіл багатства. Серед цих причин слід назвати всі погані закони й усі помилки урядів. Революція на певний час збільшує ті лиха, для усунення яких її було здійснено. Якщо безрозсудні демагоги лякають власників, причини бідності множаться ще страшніше. Бідність і надмірне багатство, — каже Кабаніс, розвиваючи раніше висловлену ним думку, — походять з одного й того самого джерела: багатства, надмірні за обсягом або здобуті нечесним шляхом, породжують і поглиблюють бідність. Найсильніші, найрозумніші й найбагатші — саме вони заснували уряди й видали закони: вони прагнули збільшити свою силу, своє багатство, вплив своєї спритності. Невігласький народ не бачив, у чому полягає його справжній інтерес; природні малі нерівності було замінено іншими — штучними, несправедливими й потворними. Добра конституція, добрі закони й добрий уряд — ось що становить справжній поділ земель, єдиний, визнаний справедливістю, розумом і природою.
Поки благотворний вплив свободи не звільнить законодавця від обов’язку забезпечувати харчами тих, хто цього потребує, необхідно організувати допомогу, щоб підтримувати мир і новий порядок. Той, хто, маючи змогу працювати, відмовляється це робити, не заслуговує на жодну допомогу й має перебувати під суворим наглядом. Той, хто, не маючи хліба, просить роботи, повинен знаходити і те, й інше. Але чи слід засновувати великі майстерні, де кожен у будь-який час міг би виконувати просту роботу? Такі заклади — порочні й завжди дають наслідки, прямо протилежні їхній меті: заплановані роботи не виконуються, майно бідних розсіюється без користі, корисні люди звикають до ледарства й можуть навіть стати небезпечними для суспільства, вартість робочої сили зростає, а продуктивна праця занепадає. Лише особистий інтерес гарантує суспільне процвітання, досить лише його просвітити. Отже, найкращий спосіб зайняти бідних полягає в тому, щоб надати їм індивідуальну роботу, відрядну, за яку вони звітують і отримують платню в міру виконання. Якщо неможливо уникнути створення великих майстерень, їх слід, наскільки можливо, віддавати за контрактом підприємливим людям, які керуватимуть ними як власною справою.
Так само й хворим слід, по можливості, надавати допомогу вдома, де за ними доглядатимуть або члени родини, або жінки, обрані комуною. Що ж до тих, у кого немає ні житла, ні рідних, їх необхідно спрямовувати до госпіталів. У в’язницях засуджених слід ізолювати й залучати до праці. Для виховання підкидьків передбачається скористатися запалом колишніх сестер милосердя, які, за словами Кабаніса, мали б відкинути дух своєї громади так само, як і її облачення, й побачити в царстві рівності — втілення найчистіших принципів тієї релігії, на яку посилаються у своєму заколоті лицемірні вожді невдоволених. Що ж до лікування душевнохворих, Кабаніс пропонував деякі з тих реформ, які згодом були впроваджені й прийняті Пінелем.
Під час Терору Кабаніс, який відмовився рятуватися втечею, прийнявши посаду представника Франції в США, залишився в Отьої, де також переховувався Дестют де Трасі. Щасливіший за свого друга, Кабаніс не зазнав переслідувань — як стверджує Міньє, завдяки тій пошані й вдячності, які він викликав у всіх мешканців села, де був лікарем і благодійником. Щоб відвернути мадам Гельвецій від її страждань і смутку, він переклав французькою дев’ять уривків із Мейснера, Стеллу Ґете, Сільський цвинтар Ґрея і Смерть Адоніса Біона — переклади було опубліковано 1797 року й присвячено його прийомній матері.
Після падіння Робесп’єра Гара було призначено комісаром народної освіти, а його заступниками стали Женгене й Клеман. Кабаніс зацікавився реалізацією широкого плану організації навчальної системи. Він передав Гара деякі свої ідеї щодо застосування аналітичних методів до вивчення медицини. Гара знайшов їх точними й корисними та спонукав Кабаніса впорядкувати їх у систему. Кабаніс дослухався до цієї поради, але невдовзі його задум розширився. Він замислив звести всі частини медицини до дуже простих елементів і для кожної з них указати метод, який лише й здатен із певністю спрямовувати її вивчення та викладання. Узимку III року (1794-1795) він написав вступ, який хотів поставити на чолі праці: в ньому він окреслив різні революції, які пройшла медицина, і загальні принципи, що мають спрямовувати її реформу. Цю частину праці було завершено в квітні 1795 року.
Медицина, — каже Кабаніс, — більш ніж будь-яка інша наука потребує філософського духу. В епоху, коли всі науки оновлюються, лікарі мають вважати своїм обов’язком об’єднати зусилля задля оновлення своєї науки й мистецтва. Нехай медицина запозичить сувору й точну мову фізики, доступний і, так би мовити, народний тон морального повчання; нехай вона систематизує свої принципи за допомогою спостереження, досвіду й міркування та вдосконалить форму свого викладання. Зі свого боку Кабаніс розробив нову класифікацію її розділів. Він обрав найкращий порядок для викладу фактів, на яких вона ґрунтується, і понять, що постають із вдумливого їх аналізу. Нарешті, він сподівається за допомогою точнішого визначення значення слів цілковито вигнати з медичної мови розпливчастість і неясність.
Вступ відсилає до Ескізу Кондорсе й викладає історію революцій у медицині. Кожну з них охарактеризовано за тими обставинами, що спричинили її появу, і за тими змінами, які вона внесла в стан або розвиток науки. Порівнюючи досягнуті таким чином результати із сучасними філософськими методами, Кабаніс указує, що саме, на його думку, може бути корисним для реформи медицини та її викладання. Він коротко нагадує висновки зі своєї праці Про достовірність медицини. Вивчення природи — це, загалом кажучи, вивчення фактів, а не причин. Нам не потрібно, щоб вивчати явища, спостережувані в живих організмах, і для того, щоб дати їм достовірний опис, — знати природу принципу, який їх оживляє, або те, яким чином він приводить у дію їхні механізми. Досить точно зафіксувати самі явища, вловити порядок, у якому вони відтворюються, і їхні взаємні зв’язки — та класифікувати їх, зважаючи на цей порядок і ці взаємозв’язки. Отже, за допомогою спостереження, досвіду й міркування ми можемо пізнати регулярні рухи, що підтримують здоров’я, або ті, які сприяють його відновленню під час хвороби, а також речовини, які, застосовані в останньому випадку до живих тіл, спричиняють ті самі зусилля й ті самі явища. Якщо медицина має практичну користь для суспільства, то вона, крім того, сприяє й пізнанню тваринного організму, який у сукупності охоплюють природничі науки, бо хвороби висвітлюють багато явищ, украй важких для точного осмислення без їхнього посередництва, і виявляють такі механізми та властивості, які згладжуються й зникають у рівномірному, більш упорядкованому та стійкому стані. Нарешті, вона проливає необхідне світло на підвалини всіх моральних наук і може справляти на вдосконалення людського роду прямий вплив — через поліпшення фізичного стану, і непрямий — сприяючи поступові морального виховання.
Виходячи з незмінної природи речей, видно, що людина від найдавніших часів мала прагнути до того, щоб утишити страждання й вилікувати хвороби, яким вона піддавалася. Слід припустити, що відкриття, дуже повільні, часто були лише плодом щасливих випадковостей. Але необхідність змушувала спостерігати й вела до нових відкриттів. Після поетів і жерців перші філософи почали класифікувати медичні спостереження, щоб піддати їх осмисленому аналізові, однак перенесли в медицину гіпотези, тим плідніші, що фізика, астрономія, геометрія, з яких їх було запозичено, були абсолютно чужі вивченню живого тіла. Акрон, самобутній і сміливий геній, захотів повернути мистецтво лікарювання до досвіду; Гіппократ відокремив медицину від філософії, але прагнув надати їй філософського характеру, повернувши її до розсудливого досвіду, звільнивши від хибних систем і наділивши її надійними методами. Тим самим він пролив світло, що виходить від медицини, і на моральну, і на фізичну філософію. Навіть у наші дні, обмірковуваний лікарями, використовуваний філософами, читаний людьми смаку, він залишається і завжди буде одним із найбільших умів античності для кожного з них. Гален надав медицині Гіппократа блиску, якого вона не мала у своїй первісній простоті. Але мистецтво, обтяжене надмірними й надто витонченими правилами, заплуталося в безлічі нових труднощів, не зумовлених природою. В Александрії медицину викладали з блиском. Араби коментували Галена й Гіппократа, засвоювали ідеї менш відомих авторів і внесли деякі важливі вдосконалення в приготування ліків. Алхіміки, хоч і гналися за химерами, висловлювали здорові ідеї або, принаймні, мали в медицині влучні осяяння. Парацельс, цей прообраз шарлатанів, також справді приніс користь: він відчув вади медицини й передбачив ті реформи, яких вона потребувала. Везалій і Коломбо, Карпі та Меркуріаліс, Капіваччі, Кальв і Проспер Марціан піднесли італійську медицину до того самого рівня, якого досягла медицина грецька. Паризька школа повернулася до Гіппократа. Шталь — один із тих видатних умів, яких природа, здається, час від часу призначає для оновлення наук, — змінив обличчя хімії й спробував зробити для медицини те, що зробив для хімії. Ван Гельмонт проголошував блискучі істини мовою шарлатанів. Сиденгам, друг Локка, знову підпорядкував лікарську практику досвіду й тим самим здійснив справжню революцію в медицині.
Бекон, а потім Декарт, спершу глибше осмислений, перетворили раціональну філософію та експериментальні науки. Медицина стала картезіанською. Бургаве опублікував праці, які є взірцями вченості й критичного аналізу, ясності, систематичності та точності, — але в них, на жаль, містяться малообґрунтовані гіпотези, запозичені з хімії, механіки та гідравліки; і в них надто часто результати передують викладові та класифікації фактів.
Бордо і Венель, Ламюр, Бартез та його учні, спираючись на погляди Шталя, ван Гельмонта й солідизму, сформували нову доктрину, яка, вдосконалюючись завдяки філософським методам і поступові інших наук, дедалі більше наближається до істини.
Лише у XVIII столітті викладання справді просунулося вперед. Кілька галузей людського знання досягли певної завершеності; для решти зібрано багатий матеріал. Залишається лише застосувати до всіх істинні методи — і, головне, застосовувати їх із тією самою строгістю. Філософ укаже ці методи; законодавець перенесе їхній дух в організацію суспільних освітніх закладів.
Саме завдяки чутливості, що змушує всі органи брати участь у діяльності мозку, людина вчиться пізнавати об’єкти. Її відчуття — це безпосередня й випадкова причина навчання, а органи — його найближчі знаряддя. Але вона створює й інші, і від їхнього послідовного вдосконалення залежить удосконалення людського роду. Лише Гіппократ, Арістотель і Епікур, здається, серед давніх визнали, що відчуття є справжнім матеріалом наших суджень. Бекон накреслив план наукової реформи. Гоббс і Локк, Бонне й Кондильяк удосконалили погляди Бекона та зробили прийоми філософського аналізу простішими й надійнішими.
У мистецтві лікарювання існують серйозні труднощі, коли йдеться про застосування аналізу до спостереження й лікування хвороб, до класифікації ліків. Тому необхідно повернутися до спостереження окремих фактів і точніше окреслити значення загальних ознак, щоб на їхній основі формувати визначення. Адже для нас існують лише факти — причина або наслідок — у межах явищ, що постійно йдуть одне за одним.
Прояснювати й розвивати перші правила, які підказує щасливий інстинкт або знання; пов’язувати їх воєдино й координувати; удосконалювати їхнє застосування; збагачувати метод постійними спостереженнями й щодня спрямовувати його за допомогою дедалі загальніших і надійніших міркувань; надавати словам точності й реформувати недосконалу мову — ось справжній метод, який слід застосовувати в медицині. Адже розум завжди рухається від відомого до невідомого, а добре впорядкована мова має містити «опорні камені» для нових слів, які можуть знадобитися майбутнім відкриттям: назва не повинна бути ні описом, ні визначенням об’єкта, оскільки неможливо висловити в самому слові його властивості чи характерні обставини.
Лікарі, до того ж, часто неправильно застосовували до свого мистецтва філософські доктрини та хімічні, геометричні, алгебраїчні теорії тощо. Так звана філософська медицина перекинула одні теорії й висміяла інші. Лише спостереження або факти, що належать до кожної окремої галузі мистецтва, встояли на поверхні загального краху. Учені більше не вважають своєю метою захист будь-якої думки, натомість вони прагнуть виявляти здоровий глузд, щиро шукати істину й визнавати власні помилки. Справжні філософи, байдужі до результатів своїх досліджень, бажають лише одного — бути точними. Подібно до Декарта, вони вважають корисним час від часу піддавати суворій перевірці навіть ті знання, які, здавалося б, не викликають сумнівів, адже, як правило, звичка вірити підміняє доказ.
Дати звіт про впорядкованість і взаємозв’язок об’єктів або фактів і вивести з цих співвідношень усі безпосередні наслідки — ось що зробили найкращі уми для деяких наук і ось що ще належить зробити в медицині. Для цього потрібні повні й добре організовані зібрання спостережень, короткі теоретичні огляди, в яких викладався б дух, у якому ці зібрання укладено й мають укладатися, та формулювалися б найпряміші висновки з них. Скажуть, можливо, що це «обріже крила» генію; але передусім у науках, де потрібні увага й точність, краще «пустити свинець у ноги», ніж дати крила. Крім того, перед ним відкриється нове, безмежне поле: двадцяти п’яти або тридцяти років досить, щоб верифікувати спостереження; стільки ж — щоб повторити досліди й упевнитися в їхніх результатах. Практичні методи набудуть тієї достовірності, до якої вони прагнуть. Усі проблеми буде розв’язано, і медицина опиниться на рівні інших наук у своїй достовірності, хоч, можливо, вже й перевершує їх за предметом і метою.
Аналіз по суті завжди один і той самий: це аналіз опису або розкладання й відтворення. Він буває історичним, якщо створює розсудкові історії, де послідовність фактів, що стосуються того чи того предмета дослідження, розгортається в природному порядку; дедуктивним — коли ми працюємо над продуктами нашого розуму, або, точніше, над їхніми знаками. Коли Кондильяк припускає людину, яка опинилася вночі в незнайомому домі й раптом побачила навколишній краєвид, — відбувається розкладання й відтворення об’єкта, потім дедукція ідей і, нарешті, історичний аналіз. Коли він розбирає годинник і знову збирає його по частинах, він здійснює розкладання й відтворення за методом хіміків. Коли ж у Мові числень, він розглядає аналіз як ланцюг перекладів, що веде нас від однієї тотожності до іншої (що, втім, не зовсім правильно), він здійснює дедуктивний аналіз, до якого зводить увесь механізм міркування.
У медицині описовий аналіз дає форму, колір, розташування органа, його близькість, віддаленість, подібність або відмінність від інших частин тіла. Хімічний аналіз дає змогу виявити прості тіла, з яких складаються ці частини. Історичний аналіз описує функції органа і рухи м’яза; дедуктивний аналіз робить правильні висновки. Історичний аналіз має уважно простежити весь ланцюг змін або явищ. Якщо йдеться про хворобу, необхідно з найбільшою ретельністю звільнитися від усякого упередження, від усякої ідеї, що не випливає безпосередньо зі спостережуваних фактів. Потрібно бачити те, що є, а не те, що уявляється; зображати те, що спостерігав, не домішуючи до цього жодного з висновків, які з цього було зроблено. Хімічний аналіз не завжди здатен відтворити склад тіл, а висновки, до яких він веде, часто ґрунтуються лише на ймовірностях. Ідеологи справедливо порівнюють у дедуктивному аналізі послідовність розвитку ідей із набором вкладених одна в одну шкатулок; при цьому перше міркування — це ніби шкатулка, що містить усі інші. Якщо користуватися точним мовленням і не виходити за межі теорії, можна досягти цілковитої достовірності у висновках; у практичних же застосуваннях ми маємо справу лише з обчисленнями ймовірності. Іноді істина виявляється замкненою між двома відомими межами, до яких можна дедалі ближче наближатися: так, наприклад, Метій виразив співвідношення між діаметром і колом кола дробом 113/355 замість 7/22. Іноді обчислення збирає на користь якоїсь думки або висновку більш чи менш численні, більш чи менш вагомі доводи: ми віримо, що завтра зійде сонце, бо досвід віків показав сталість цього порядку.
У викладанні слід починати з предметів або найвідоміших, або найлегше осяжних, щоб перехід до складніших — таких, що потребують глибшого спостереження, натренованіших відчуттів або навіть нових інструментів — відбувався лише поступово й послідовно. Ідеї розвиватимуться в порядку їхнього виникнення; весь ланцюг, що їх пов’язує, буде пройдений без пропусків, яких розум не в змозі негайно й необхідно заповнити. Молодих лікарів слід водити до ліжок хворих, разом із ними вивчати випадки, спрямовувати їхню увагу й перші досліди, збуджувати їхній інтерес, пробуджувати допитливість, переходячи від аналізу до синтезу і від синтезу знову до аналізу. Аналітичний метод — предмет справедливих похвал. Але він використовує всі шляхи, що ведуть до істини, і для кожної ситуації обирає найнадійніший: то збираючи дані, щоб із них вивести результати, то починаючи з результату й дозволяючи даним групуватися навколо нього; іноді він навіть не йде шляхом самих винахідників, аби, прагнучи підкорити геній і спрямувати його політ, не придушити його й не остудити.
Після цих філософських міркувань Кабаніс переходить до різних розділів медицини — анатомії та фізіології, а потім до зв’язків медицини з мораллю. Медицина і мораль — це галузі однієї й тієї самої науки, науки про людину, і вони спираються на спільну основу. Із фізичної чутливості, або з тієї організації, що її визначає й змінює, випливають ідеї, почуття, пристрасті, чесноти й вади, душевні порухи, а також хвороби й здоров’я тіла. Саме в організації записані вічні принципи, що лежать в основі наших прав і наших обов’язків. Саме завдяки вивченню постійного зв’язку між фізичними станами та станами моральними можна вести людину до щастя, можна перетворити здоровий глузд на звичку, а мораль — на потребу; можна розширити здібності, очистити й примножити насолоди, змусити, певною мірою, охопити безконечне в тісному й короткому існуванні — через ідею та впевненість у постійному й безмежному вдосконаленні.
Далі, намітивши деякі ідеї, які згодом будуть розвинуті в мемуарі Про вплив статей, і відзначивши дивовижні закони речей у розвитку дівчини, Кабаніс переходить до патології, семіотики, терапії та гігієни, яка є частиною як медицини, так і моралі. Якщо мораль — це мистецтво життя, каже він, то як може бути повноцінним це мистецтво без знання тих змін, яких може зазнавати суб’єкт, на який воно спрямоване, і без знання засобів, здатних викликати такі зміни? Тому гігієна, а отже й деякі поняття анатомії та фізіології, мають входити до будь-якої освітньої системи, щоб фізичні звички відповідали характерові наших занять і тим моральним настановам, які ми хочемо в собі розвивати. Із впливу їжі та клімату можна вивести правила, придатні для всіх систем виховання. Ба більше, постійне спостереження крізь віки підтверджує, що фізичні схильності передаються від батьків до дітей. Деякі достовірні факти, безліч вагомих аналогій і вся сукупність законів тваринного організму схиляють до думки, що й деякі моральні якості також передаються у спадок. Отже, виробляючи правила гігієни, ми тим самим працюємо над удосконаленням людського роду.
Залишимо осторонь те, що говорить Кабаніс про хірургію, лікарські речовини, хімію та фармацію. В галузі ботаніки він виступає проти зловживання класифікаціями й із задоволенням відзначає, що найвидатніші вчені, які займаються цією наукою, починають звертати увагу на явища, що характеризують життя рослин. Міркуючи про ветеринарію, він вважає своїм обов’язком нагадати, що тваринам, які розділяють із нами працю і становлять, як він каже, «частину людської родини», необхідно приділяти всю можливу увагу, щоб полегшити їхнє існування; треба не лише відмовитися від усякого безглуздого жорстокого поводження, а й прагнути до того, щоб зробити їх щасливими. Далі, хоча він і стверджує, що життєві явища залежать від такої кількості невідомих механізмів і таких обставин, що неможливо сформулювати проблему з повним набором даних і що вона, по суті, не піддається обчисленню, — і хоча запитує, яку користь може принести спроба перекласти на невідому мову те, що повсякденна мова висловлює цілком ясно, — він тим не менш вважає, що не всі розділи фізики живого організму однаково опираються застосуванню геометрії та алгебри. Він пов’язує вдосконалення методів спостереження з розвитком філософських методів. Отже, раціональна філософія і мораль мають приходити на допомогу медицині; а мораль на кожному кроці має зливатися з практичною медициною. Знання давніх мов стало менш необхідним відтоді, як з’явилися добрі книжки сучасними мовами; однак вивчення мов проливає яскраве світло на механізми мислення і дає змогу переносити деякі враження, що супроводжують ідеї в одних мовах, на ті, якими ми користуємося нині, збагачуючи й удосконалюючи, завдяки вдалим запозиченням, ці незамінні знаряддя інтелекту.
Висновок цього значного твору, подібно до Руїн, примітний тим ентузіазмом, яким він пройнятий.
— IV —
Кабаніс в Інституті; на медичному факультеті; Про ступінь достовірності медицини; Кабаніс і Бернарден де Сен-П’єр
«Різноманітні заняття й обов’язки, — говорив Кабаніс, — не дали мені змоги довести до кінця такий обширний твір». Справді, в III році республіки він став професором гігієни в центральних школах, а згодом увійшов до секції аналізу відчуттів та ідей. За місяць він прочитав там Загальні міркування про вивчення людини і про співвідношення її фізичної організації з її розумовими та моральними здібностями. На публічному засіданні 15 жерміналя він виклав план і мету своєї праці Відношення між фізичним і моральним. Потім він читає в термідорі Фізіологічну історію відчуттів; у фрюктидорі — Оду людині, розглядуваній у зв’язку з впливом віків на формування ідей та моральних почуттів, а також Мемуар про вплив статей. Йому доручають, спільно з Рьодерером, розглянути твори Вернера; з Лакюе — мемуар Про шкідливість і поганий стан в’язниць. На початку того самого року він публікує в Енциклопедичному журналі записку Про страту через гільйотину. Виступаючи проти «юридичних убивств» періоду Терору і вимагаючи скасування гільйотини, він водночас стверджує, що «я» існує лише в межах загального життєвого цілого, і що голови страчених гільйотиною не зазнають ані гострих страждань, ані сильних мук.
У V році Республіки Кабаніс разом із Дону розглядає Історичну й республіканську галерею знаменитих людей; з Лакюе та Боденом — питання державної допомоги. З Грегуаром, Дону, Дюпоном де Немуром, Левеком і Флер’є він відбирає мемуари для друку; з Рьодерером читає нові твори Вернера. Він удруге представляє Загальні міркування про вивчення людини і пропонує укласти Всезагальну бібліотеку, яка слугувала б путівником у науках, літературі та мистецтвах, бо, як він каже, «найбільшою перешкодою на шляху до здорової освіти й до розвитку розуму колись стане неосяжність книжного світу, в якому неосвічена людина губиться, не знаючи, який шлях обрати». Потім він зачитує свій Мемуар про вплив темпераментів, і Інститут постановляє надрукувати повністю ту частину твору Відношення між фізичним і моральним, яку він представив. Паралельно з публікацією Змішаних праць із німецької літератури, він співпрацює в журналі Консерватор разом із Гара та Дону, Шеньє й Буажоленом, Сійєсом і Талейраном. Двічі, на пропозицію викладачів Медичної школи, він читає курс поглибленої клініки. До нас дійшли його вступні та заключні лекції. Медицина, за його словами, наближається до великої революції. Її поступ спирається насамперед на те покоління, до якого він звертається. Призначене жити під конституцією, що шанує й закріплює всі права, це покоління опиниться в умовах, найбільш сприятливих для розкриття талантів; перед ним відкривається майбутнє, надії на яке раніше ніхто не смів плекати. Життєвий досвід, — додавав він, — навчить вас, що найширші й найміцніші насолоди пов’язані з поєднанням значних ідей і з відкриттям корисних істин; що щастя ґрунтується на виконанні власних обов’язків і що найкращий спосіб працювати для себе — це працювати для інших; словом, що мистецтво бути щасливим — це мистецтво бути доброчесним і добрим. «Щасливі, — казав він іще, — ті наставники, які, сприяючи розвиткові й удосконаленню закладених у вас природних дарувань, уже наперед долучаються до вашої слави! Ще щасливіші ті, хто своїми уроками й прикладом плекає у ваших душах почуття та любов до наших суворих обов’язків і хто готує собі на старість утішливе видовище ваших майбутніх успіхів!».
Мета курсу має бути подвійною. З одного боку, потрібно викладати найрідкісніші випадки й привчати розум до незвичних обставин, що трапляються в практиці; виробляти правила, які дають змогу орієнтуватися за аналогічними спостереженнями, коли тотожних немає; давати відчути загальні зв’язки, що поєднують або зближують на перший погляд найрізноманітніші хвороби, а також загальні підстави, які дають змогу бачити в найпротилежніших методах лікування — один і той самий принцип, одні й ті самі міркування. Нарешті, слід спростити основні догмати, придатні до всіх випадків, які можуть слугувати сполучною ланкою між усіма окремими спостереженнями. З іншого боку, необхідно розглядати мистецтво вивчення й спостереження, експерименту та міркування в тій науці, предмети якої вирізняються найбільшою різноманітністю й мінливістю. План курсу, в якому всі частини практики йдуть одна за одною в найприроднішому порядку й народжуються одна з одної, може бути лише плодом великих трудів і роздумів. Відбір достовірних, сумнівних або хибних фактів, очевидних істин, гіпотез і помилок — ще не здійснено. Необхідно переглянути незліченну кількість спостережень і провести ще більшу кількість дослідів. Якщо вже можна вибудовувати часткові системи, що охоплюють окремі фрагменти мистецтва, то поки що неможливо створити всеосяжну систему, яка б їх упорядкувала, розподілила й охопила цілком.
Сучасні відкриття можна зіставити з творами Гіппократа. Правила універсального методу було відкрито лише в недавній час, і досі не показано ні того, як слід переносити цей метод з однієї галузі в іншу, ні яких змін він має при цьому зазнавати. У математиці знаки мають для всіх суворо визначене значення, а докази там абсолютно строгі. Фізичні науки мають ті самі переваги, коли вдається розташувати істини в природному порядку їхнього виникнення. Але щоб привести до точних і надійних методів усі галузі людського знання, знадобиться чимало часу, бо самі предмети рухливі й мінливі. Тому необхідно повертатися до думок винахідників, які відкривають нам закони, яким підпорядковуються у своєму розвитку. Це особливо необхідно в науках спостереження. Отже: хоч сучасні вчені й створили мистецтво «допитувати» природу, вони не можуть зрівнятися з греками в самому дарі спостереження — греки дали нам, у найвищому ступені й у всіх жанрах, приклад пильного споглядання та вірного передавання дій природи.
Гіппократ володів винахідницьким генієм у найвищому ступені, у тій, можливо, мірі досконалості, на яку взагалі здатен геній. Він осягнув мистецтво розумових операцій, виклав, як формуються наші ідеї, які причини найчастіше призводять до помилок, як від них можна вберегтися, яким має бути загальний шлях до істини і як зробити її плідною. Набагато виразніше, ніж Арістотель, він пов’язує наші ідеї зі сприйняттям і поєднанням вражень, одержуваних через чуття.
Загальні зауваги про Гіппократа та його твори, своєрідний пролог до лекцій, супроводжуватимуться тлумаченням Афоризмів, Прогностиків і Епідемій, із розбором тих їхніх «вершин», що слугують дороговказами. Завершить курс загальна програма роздумів про реформи, необхідні для вивчення й практики медицини, про те, як до неї слід застосовувати аналітичні методи, а також перелік священних обов’язків медичної професії.
У своїй заключній промові Кабаніс говорить виключно про обов’язок лікаря. Моральні стосунки, стверджував він, ґрунтуються на певній єдності ідей і почуттів; людина, за своєю природою в найвищому ступені чутлива істота, здатна поділяти прихильності й думки всього, що її оточує, і наслідувати вчинки, свідком яких вона є, а людина несе в самій собі джерела своєї моральності, принципи своєї суспільності та причини своєї безконечної вдосконалюваності: «Моральність людських учинків, — додавав він, — полягає для нас у волі, яку ми відчуваємо, або в розпізнаній в іншому за її характерними ознаками. Воля є найсамостійніше, найчистіше, найдорожче в людині: вона і є сама людина. Це те, що ми віддаємо, коли нам більше нічого дати; це те, що ми ревно прагнемо здобути; і навіть ті, кого досвід і роздуми відвернули від будь-якої іншої влади, завжди бувають зворушені тією, що виявляється над серцями». Мораль — це знання зв’язків, що встановлюються між людьми, мистецтво їхнього регулювання в інтересах кожного і всіх, або наука щастя — вона зводиться до такої формули, придатної до всіх осіб і до всіх обставин: «Чини з іншими так, як хочеш, щоб чинили з тобою». Подібно до природи людини, загальні правила моралі незмінні; і якщо воля невідомої сили, що керує всесвітом, удостоюється відкритися нам, це може статися лише через закони, яким ми підпорядковані. Перш ніж братися за великі праці й накладати на себе суворі обов’язки, слід оцінити свої сили. Потрібен швидкий і точний погляд — він робить великого лікаря; жива й миттєва чутливість, поєднана зі звичною потребою розмірковувати над пережитим; здатність до наслідування або дар відтворювати природу, зосереджений на істотному; здатність швидко формувати ясні образи всіх своїх відчуттів і зберігати їхній незгладимий відбиток; нарешті, здатність, ніби мимоволі, спонтанно зіставляти спогади з новими враженнями, щоб уловити їхні зв’язки. Необхідно знати як давні, так і сучасні мови, щоб читати оригінальні тексти й іти в ногу із сучасниками, які відкривають нові шляхи. Головне тут — вивчати засоби, за допомогою яких розум приходить до істини, прийоми, якими він користується, щоб засвоювати найточніші й найпростіші ідеї, і щоб на їхній основі вивести мистецтво застосування цих ідей до найскладніших і найтяжчих досліджень; необхідно досліджувати методи в їхніх окремих застосуваннях.
Нарешті лікар шукатиме в науках, чужих його мистецтву, усе те, що співвідноситься з найстійкішими принципами його власного ремесла; а у своєму мистецтві — те, що може бути корисним іншим наукам: «Оскільки, — додає Кабаніс, викладаючи загальний план своєї головної праці, — очевидно, що вивчення розумових здібностей і пристрастей людини може почерпнути значне просвітлення з медицини; а отже, і мораль, і мистецтво виховання, можливо, колись завдяки їй здобудуть нові погляди, а може, й деякі прямі засоби. Ця царина, що відкривається генію, прекрасна й велика: вона стосується не більше й не менше як удосконалення найважливіших знарядь людського щастя — і самої людини». І завершує він це похвалою Дюбрьою, чиї шляхетність характеру, вченість і самовідданість він наводить як приклад.
На початку VI року Республіки Кабаніс повірив, що національну освіту буде організовано за планом, «гідним просвітництва віку й величі республіки». Йому здавалося необхідним визначити взаємні зв’язки між різними науками й окреслити сферу кожної з них, щоб із користю перенести туди аналітичні методи, покликані змінити весь образ інтелектуального світу. У лютому 1798 року він подає Інститутові, а Декада сповіщає своїм читачам про вихід Ступеня достовірності медицини, присвяченої членам Паризької школи.
Медицина, — каже Кабаніс, — є основою всякої справді раціональної філософії, бо вона розкриває перед нами фізичну людину, частиною якої, або іншою її стороною, є людина моральна. Вона дає міцну опору філософії, що прагне піднестися до джерела ідей і пристрастей. Вона має спрямовувати всяку надійну систему освіти й черпати у вічних законах природи підстави для прав і обов’язків людини, окреслювати мистецтво поведінки, вдосконалення розуму та мистецтво щастя. Нарешті, саме вона особливо здатна розвіювати привиди, які лякають і мучать уяву, та руйнувати будь-які забобонні вірування.
У Вступі Кабаніс стверджує, що якщо чуттєві істоти можуть бути хворими або здоровими, то це тому, що таковий «задум природи». Цей вислів є позначенням факту: а саме того, що між різними частинами всесвіту існують стійкі й регулярні взаємозв’язки. В інших місцях він говорить про природу як про силу, що породжує рухи, властиві кожному тілу, або як про сукупність законів, які керують цими рухами, — і саме в цьому сенсі ван Гельмонт називав її «Божим порядком». Що ж до філософії цільових причин (causes finales), то вона, за словами Кабаніса, ніколи не витримувала серйозної критики, хоча, можливо, обмеженому людському розумові й важко цілком від неї відмовитися. Проти філософів, які твердять, що закони інстинкту є результатом неусвідомлених і стрімких умовиводів, Кабаніс заперечує, що тварини керуються прихованим поводирем ще до того, як у них виникає якийсь досвід у виборі їжі чи навіть ліків; і що інстинкт тим слабше виявляється, чим далі заходить розвиток інтелектуальних здібностей. Він не ставить собі запитання, чи пощастило тваринам з інстинктом більше, ніж людині з розумом, бо насправді безмежна вдосконалюваність нашого виду відкриває для розуму неосяжне поле насолод і щастя.
Заперечення проти достовірності медицини можна звести до семи: 1° приховані механізми життя вислизають від нашого погляду; 2° природа і першопричини хвороби нам абсолютно невідомі; 3° хвороби настільки різноманітні й підлягають такій кількості ускладнень, що навіть найскрупульозніше спостереження не дає змоги вивести жодних точних правил для їх безпомилкового розпізнавання; 4° природа ліків і спосіб їхньої дії на наші тіла для нас є таємницею; 5° медичні експерименти ще важчі, ніж спостереження за хворобами; 6° теорія медицини змінюється від епохи до епохи, а її практика — від століття до століття; 7° практика медицини потребує такої різноманітності знань, такої проникливості, такої уважності й таких піднесених моральних якостей, що її можна вважати попросту неіснуючою — або, радше, небезпечною зброєю в руках невігластва й шарлатанства. Кабаніс розглядає кожне з цих заперечень не для того, щоб відстоювати наперед установлені переконання, а щоб щиро шукати істину — бо істина, єдина справжня й гідна визнання влада, завжди зрештою постає на руїнах людських думок.
Людина не знає ні сутності матерії, ні сутності тієї прихованої сили, що зумовлює всі явища у Всесвіті. Справжні причини, тобто першопричини, так само приховані від неї, як і сутності речей; так звані ж причини, знанням яких вона пишається, — це лише факти. Якщо два факти виявляються пов’язаними один з одним у послідовному ланцюзі, то кажуть, що перший є причиною другого. Той, своєю чергою, стає причиною щодо третього, і так далі, аж до «самочинної сили», загального начала руху, активної сили, персоніфікованої у більшості народів під різними іменами, але про яку неможливо мати іншого уявлення, крім того, що випливає безпосередньо з явищ Всесвіту. Якщо її називають «самочинною», то аж ніяк не для того, щоб висловити її природу, а лише для того, щоб передати те враження, яке вона справляє на обмежений людський розум, коли той бачить, як вона діє без упину, з невтомною активністю, що вічно відновлюється з самої себе. До того ж знання першопричини, на пошук якої було витрачено стільки глибоких роздумів і безсонних ночей, зовсім не має прикладного значення для людини, якій доступне — і цілком достатнє — спостереження фактів. Кабаніс знову нагадує про уривок із Гіппократа, що передує знаменитому аристотелівському афоризму. Слідуючи за Гіппократом, він стверджує, що для впевненого поступу в будь-якій експериментальній науці людині досить фіксувати факти, надаючи їм у своєму розумі того порядку й тих зв’язків, які вони мають у природі, і виводити з них лише ті наслідки, які вже в них закладені. Сувора достовірність належить виключно предметам чистої спекуляції; у практиці ж слід задовольнятися наближеннями — і цього цілком досить для людства, щоб забезпечити його існування й добробут. Висновок відтворює фрагмент завершальної лекції про Гіппократа.
Еймар подав огляд праці Кабаніса в Декаді від 10 фрюктидора VI року. «Громадянин Кабаніс, обравши предмет такого загального інтересу, а отже, такого гідного його розуму й серця, заслужив на вдячність людства: він вирізняється витонченістю й чистотою стилю, суворою та наполегливою логікою, глибоко філософськими поглядами й щасливою звичкою до аналітичних методів». Навівши місця, де Кабаніс стверджує, що людина не знає сутності нічого, і процитувавши фінал праці, рецензент дійшов висновку: «Ось — поради й мова справжньої філософії. Нехай же їх почують усі, зрозуміють усі, застосують до всіх тих предметів, які нам важливо пізнати й вивчити!». Нарешті, Еймар у врочистій перорації підкреслює, який живий інтерес викликали в частини сучасників дослідження ідеологів.
А Медичне товариство, що публікувало того самого VI року мемуари Біша, Пінеля, Рішерана й Русселя, постало як союзник Кабаніса — автора Ступеня достовірності медицини, — у справі поєднання медицини з філософією. Тоді Кабаніс був депутатом від Парижа в Раді П’ятисот. В Інституті, коли було анонсовано перший том Мемуарів філософського класу, Кабанісові доручили разом із Редерером, Лебретоном, Флер’є та Трасі розглянути проєкти пасиграфії. У Раді П’ятисот він виступав із пропозицією спорудити пам’ятники Декарту й Монтеск’є, Кондильяку та Маблі.
Саме у VI році Республіки стався епізод, розповідь про який, відтворена всіма істориками, видається нам вигаданою заднім числом — у ту добу, коли стало звичним приписувати ідеологам усе, що могло кинути на них тінь. Якщо вірити Еме Мартену, колеги Б. де Сен-П’єра в Інституті нібито обернулися проти нього й звинуватили його в тому, що він вірить у Бога. Доручений йому звіт за конкурсом з моралі, призначений до оголошення 3 липня 1798 року, він нібито завершив урочистим викладом своїх релігійних переконань. Із перших рядків його виступу, як стверджується, по всій залі здійнявся крик люті. «Ідеолог Кабаніс (це єдиний, чиє ім’я ми згадаємо), охоплений гнівом, вигукнув: «Клянуся, Бога не існує, і прошу, щоб його ім’я не вимовляли в цих стінах!». На це Б. де Сен-П’єр нібито відповів «Ваш учитель Мірабо почервонів би від сорому, почувши ці слова» і пішов, щоб лишити зібранню ухвалити рішення — не про те, чи є Бог, а про те, чи можна вимовляти його ім’я. Потім він нібито розпорядився надрукувати й роздавати біля дверей Інституту уривок, яким завершувався його доповідь.
Еме Мартен подає Б. де Сен-П’єра як противника філософів. Ніщо не підтверджує цього твердження. Сам він повідомляє, що д’Аламбер домігся для Б. де Сен-П’єра виплати тисячі франків за рукопис Подорожі на острів Франція. Ба більше, Декада — «журнал філософів» — публікує його твір Віргінія, нагадує, що Б. де Сен-П’єрові було доручено укласти Основи республіканської моралі, тоді як Вольней і Гара мали зайнятися Декларацією прав, Конституцією та історією вільних народів, — і що він разом із ними був призначений професором у Нормальну школу. У 1796 році Декада публікує проспект, у якому Бернарден анонсує свої Гармонії природи, «призначені для основ моралі та для викладачів початкових шкіл». У 1797 році він надсилає туди листа, доставленого океаном у пляшці. І навіть після цієї пресловутої сесії, коли нібито стався цілковитий розрив між ним і філософами, Декада вітає майбутні вибори в Парижі (жерміналь VII року) й називає серед імовірних кандидатів Женгене та Бернардена. Пізніше, коли емігранти «нахабно мріють про свою реабілітацію», саме до Декади Бернарден надсилає «навігаційні досліди, дієтичні й моральні спостереження, пропоновані задля користі та здоров’я моряків у далеких плаваннях». Там само, у фрімері, публікуються вірші «до весілля громадянина Сен-П’єра, від його друга Дюсі». І Декада із задоволенням відзначає, що, тоді як філософію та ліберальні ідеї починають висміювати, аби згодом їх вигнати, Бернарден висловлюється в Ліцеї зовсім інакше: «Кожен, — казав він у брюмері X року, — міркує відповідно до свого становища, своєї релігії, своєї нації і, передусім, до свого виховання, яке накладає на наше судження першу й останню печать. Лише філософ узгоджує свій розум із загальним розумом Всесвіту, так само як годинник звіряють із сонцем». Саме в Декаді він публікує лист громадянина Брара того самого дня, коли її редактори захищаються від підлих звинувачень своїх супротивників. Нарешті, у XII році Республіки, коли Декада та її ідеологія остаточно втрачають популярність, Бернарден саме через неї висловлює протест проти контрафакції й оголошує передплату на свій найвідоміший твір — Поль і Віргінія, завдяки якому він здобув безліч друзів: «Бог, — писав він, указавши формат, ціну й умови передплати, — дарував мені благодать ніколи не порушувати своїх обіцянок».
Отже, Бернарден у ту епоху не був ворогом філософів. До того ж можна поставити запитання: як Інститут міг би заборонити вимовляти ім’я Бога на своїх засіданнях, якщо, скажімо, Ліль де Саль подавав Бога, людину й природу як об’єкти дослідження для розуму; якщо один із членів Інституту молився у віршах «всеблагому й всемогутньому Богу» про те, щоб Він примножив щастя Франції; якщо Мерсьє там захищав ідеї про вроджені поняття, Грегуар — вихваляв Лас-Касса, а Бушо визнавав досить точними ті уявлення про існування Бога, які Цицерон виклав у Тускуланських бесідах, Про природу богів або Про обов’язки, — а потім докоряв Сенекові за те, що, хоча той і визнавав богів і Провидіння, він тим самим фактично заперечував покарання злих людей у житті після смерті? Як міг Кабаніс, — якщо повірити оповіді, згідно з якою він вимагав заборонити згадування імені Бога, — заборонити іншим уживати слово, яким він сам користувався в Клятві лікаря та Спостереженнях про шпиталі? Як міг він це зробити, якщо у другому Мемуарі він називав напис «Я є Той, Хто є, був і буде, і ніхто не пізнав моєї сутності» — висловом по-справжньому величним і філософським, зверненим до першопричини; якщо зовсім недавно, у Ступені достовірності медицини, він писав, що ван Гельмонт, розуміючи природу так, як він сам її визначає, називає її «порядком Божим»?
— V —
Кабаніс у Раді П’ятисот і медичні школи; невідомий лист про вдосконалення; про Політехнічну школу; Кабаніс і 18 брюмера
На початку VII року Республіки Кабаніс у Листі до друга твердить, що ще не час дошкуляти фінансовій комісії критикою її пропозицій, а потім, за п’ять днів після того, як він представив в Інституті друге читання свого Мемуару про темпераменти, виступає в Раді П’ятисот із визначною доповіддю про організацію медичних шкіл (29 брюмера). «Медицина, — казав він, — ґрунтується на спостереженні певного класу регулярних явищ, на вивченні деяких рухів, що послідовно випливають один з одного й викликають один одного в незмінному порядку, на практичному знанні певних ефектів, яких мистецтво може досягти методично, наслідуючи природу або протидіючи їй. Вона має принципи, які розум здатен осягнути; її знання можуть бути впорядковані в системне ціле, а отже, вона по-справжньому є наукою; її прийоми можуть бути підпорядковані законам, а це означає, що вона по-справжньому є мистецтвом». Користь медицини слід розглядати з різних поглядів — і як філософові, і як законодавцеві. Медицина навчить полегшувати й лікувати страждання чуттєвих істот; вона виробить надійні правила гігієни, придатні для будь-якого темпераменту, будь-якого способу життя, будь-якого клімату; вона наглядатиме за громадськими роботами, де зачіпається здоров’я громадян, спрямовуватиме всі заходи санітарного контролю під час спалахів тяжких заразних хвороб; інспектуватиме харчові продукти, які може зіпсувати недобросовісність; а також слугуватиме підставою для ухвалення рішень у низці справ цивільного й торговельного права. Її зв’язки надзвичайно тісні з природничою історією та різними розділами фізики, з раціональною філософією та мораллю. Можливо, вона навіть зможе — через безпосередній вплив певних фізичних вражень — повернути заблуканий людський розум до здорового глузду, до чесноти, до щастя. Нарешті, наш вид підлягає великому фізичному вдосконаленню; саме медицина має шукати для нього прямі засоби, завчасно подбати про майбутні покоління й накреслити режим для всього людського роду. Ось чому викладання медицини має мати на меті не лише розвиток самої науки, а й посилення її впливу на інші інтелектуальні праці — особливо на раціональну філософію та мораль, «факел яких стає тим потрібнішим, що, зникненням усіх забобонів, постає справжнє питання: як міцно утвердити моральну систему людини й перетворити чесноту та свободу на справжню науку».
Створення медичних шкіл було одним із найбільших благ, принесених Конвентом; вони дали велику кількість випускників, породили визначні праці та привабили безліч іноземців. Отже, досить лише зміцнити й удосконалити цю справу, доповнивши її кафедрами патологічної анатомії та акушерства, а також прикладної хімії, пов’язаної з вивченням і викладанням медицини. «Ми вийшли, — казав Кабаніс своїм колегам, закликаючи їх організувати це національне навчання, — переможцями з усіх революційних бур; ми розтрощили армії європейських королів… але, кажу вам це з глибоким переконанням, ми ще нічого не зробили для поступу свободи, для розвитку республіканських ідей і звичаїв, для зміцнення нашого нового правління, якщо тверді принципи не замінять забобонів, якщо здоровий глузд і добротна освіта не поєднають у кожному серці з енергією вільних почуттів любов до порядку й смак до корисної праці. Цю революцію, яку можна назвати революцією ідей і звичаїв, — вам належить підготувати, викликати до життя, майже що приписати її своїми законами». І, стверджуючи, що вже ніщо не здатне стримати людський розум, що нездоланний рух веде все до вищого вдосконалення, Кабаніс закликав законодавців прискорити цей благотворний рух і надати йому належного спрямування!
Тому його вплив зростав із кожним днем. Бужолен згадує його разом із Гара серед видатних метафізиків, які застосовують розсудок виключно до тих фактів, які самі спостерігали й відкрили. Коли в Декаді редактор відділу внутрішніх справ атакує доктрину вдосконалюваності, саме Кабаніс стає на її захист у листі, такому ж цікавому, як і маловідомому. Справжній глава другого покоління ідеологів, він стає захисником Кондорсе, найавторитетнішого представника школи, в тому журналі, який вважається її головним рупором. Доктрина вдосконалюваності аж ніяк не нова і зовсім не є утопією. Нова філософія зовсім не прагне, як часто твердять, «охолодити» будь-який ентузіазм; вона не займається незбагненними чи порожніми предметами, не захоплюється пустопорожніми ідеями, софістикою та абстракціями, — навпаки, вона є наукою про методи, заснованою на знанні людських здібностей і пристосованою до природи кожного досліджуваного предмета. Лише вона збагнула, що свободу можна зберегти й розвинути тільки за допомогою просвітництва, і вказала як один із головних обов’язків законодавця — повсюди примножувати й мудро впорядковувати засоби освіти. Але вона також визнає, що навіть найчистіші істини втрачають частину свого авторитету під впливом упереджень; що ніколи не вдасться настільки вдосконалити поняття, що лежать в основі наших суджень, аби нічого не лишилося робити — ні для розширення й примноження наших насолод, ні для вдосконалення шляхів до них. Саме їй — від Арістотеля до Гравіни, Беккарії, Сміта й Дідро — завдячуємо ми всім найкращим, що було сказано про ораторське мистецтво, поезію, музику та образотворчі мистецтва. І саме тому, що ця філософія живе в них, її послідовники радіють щоразу, коли зустрічають учених або письменників, які перевершили їх самих, і завжди готові висловлювати визнання та вдячність за будь-яку працю, що наближає нас до мети.
В іншому листі, адресованому до Декади, Кабаніс став на захист Політехнічної школи, яку Томас де ла Марн пропонував ліквідувати. Друзям свободи досить лише згадати цю школу, щоб із легкістю відкинути звинувачення у варварстві. Ті, хто дбає про розвиток освіти, знаходять розраду в її існуванні — на тлі жалюгідного стану більшості інших шкіл — при думці про те, що, принаймні, фізико-математичні науки ще ніколи не викладалися з таким достатком засобів найрізноманітнішого роду. Уже сам предмет викладання, її видатні професори, блискучі учні, яких вона встигла підготувати для різних державних служб, — усе це достатньо для того, щоб стати на її захист. Але щоб відповісти на часто повторювані заперечення, необхідно нагадати про підстави, з яких її було створено. Її завданням було викладання теорії математичних і фізичних наук, тоді як школи прикладного профілю були цілком присвячені практичному навчанню. Це розмежування цілковито відповідає природі речей. Теорія необхідна для глибокого розуміння деталей і прийомів практики; але змішування теоретичного й практичного навчання лише породило б плутанину і в тому, і в тому. Кожен учень має передусім опанувати загальний інструмент мислення, якого він потребує. Політехнічну школу не можна розмістити ніде, крім Парижа, бо лише там можна знайти викладачів, здатних тримати студентів у курсі всіх нових відкриттів. Ба більше, дотримуючись такого порядку, ми зможемо поширити по всій Франції не лише знання, зосереджені в Парижі, а й нові методи, які дають єдину дієву можливість — певною мірою — зрівняти людей за рівнем розумового розвитку. Так само неможливо й неприпустимо скорочувати інші предмети, що викладаються в центральних школах, задля посилення фізико-математичних дисциплін, оскільки таке скорочення знищило б і те небагато, що ще лишилося від системи освіти. Потрібно повернутися до практики найпросвітленіших віків і народів, тобто до літературної освіти, як до необхідного попереднього щабля й підвалини для всіх інших форм навчання. Навіть ті учні, які досягають успіху в науках, але не отримали належного літературного виховання, завжди відчувають на собі наслідки цієї лакуни.
За п’ять днів до того, як Кабаніс написав цього листа, Бонапарт, який повернувся з Єгипту, був присутній на загальному засіданні Інституту разом із Монжем і Вольнеєм. Кабаніс, друг Вольнея і Сійєса, взяв активну участь у перевороті 18 брюмера. Це часто викликало подив: «Справді вражає, — казали, — що такі люди, як Грегуар, Трасі, Кабаніс, Галлуа та багато інших, могли помилитися настільки, що покладали великі надії на наміри Бонапарта». Дивуватися тому, що 1817 року в 18 брюмера почали вбачати «народження нового деспота», не доводиться. Можливо, куди важче було припустити це у VIII році Республіки. Так, Бонапарт справді обманув водночас і сподівання ідеологів, які чекали від нього другого Вашингтона, і надії роялістів, що бачили в ньому нового Монка. Але хіба ідеологи не мали вагомих підстав вважати, що Бонапарт стане захисником їхніх ідей? Саме за вибором Барраса його призначили командувачем армії 13 вандем’єра; саме Директорія — у складі Барраса, Ла Ревельєра-Лепо і Карно — відрядила його до Італії. Після Кампо-Формійського миру він, відповідаючи на привітання Гара, говорив як філософ, який тимчасово опинився на чолі армії: «Справжні завоювання, єдині, про які не доводиться шкодувати, — це перемоги над неуцтвом. Найпочесніше й найкорисніше заняття для народів — сприяти розширенню людських знань. Справжня могутність Французької республіки має полягати в тому, щоб не допустити існування жодної нової ідеї, яка не належала б їй». Близький до Вольнея, він, можливо за його порадою, здійснив єгипетську експедицію і всіма силами намагався переконати Дестюта де Трасі супроводжувати його. Повернувшись до Франції, він відновив стосунки з Вольнеєм і Редерером, а через останнього — з Талейраном і Сійєсом. У ту епоху, яку зазвичай уявляють як час, коли «всі впливові постаті з уряду, армії та Інституту стікалися до генерала і ніби передавали йому владу», Бонапарт, як зазначав Міньє, з привітністю, змішаною з честолюбством, шукав розмови з шанованою людиною, яка була одним із найяскравіших його колег по Інституту й могла стати його опорою в Раді П’ятисот. Він їздив до Кабаніса в Отей і просив про зустріч із мадам Гельвецій. Як міг би Кабаніс, сам по собі людина довірлива й мало схильна підозрювати інших у брехні, насторожитися щодо того, хто високо цінував Дестюта де Трасі, виявляв повагу до мадам Гельвецій, приятелював із Вольнеєм, із Редерером — захисником філософії, атакованої Ріваролем, — і, нарешті, виступав в Інституті як справжній ідеолог? До того ж Кабаніс аж ніяк не був схильний відкидати, подібно до Тюрґо чи Кондорсе, застосування деспотичних заходів заради утвердження свободи. Він засуджував лише ті з насильницьких днів, від 1789 до 1799 року, метою яких не було зробити французів кращими, просвітленішими й щасливішими.
У комісії Ради П’ятисот, сформованій для підготовки Конституції, Кабаніс захищав, у контексті обговорення примусового позики, щойно здійснену Революцію.
Наприкінці грудня він публікує Деякі міркування про суспільний устрій і про нову Конституцію. «Після того як він сприяв підготовці та завершенню подій Брюмера, — говорив Ж.-Б. Сей, — він тепер, як справжній громадянин і добрий мислитель, доводить, якими благими мають бути їхні наслідки; він переконує розумом тих, хто поступився лише перед силою». Кабаніс відповідає тим, хто бачить у революції Брюмера лише вияв особистих амбіцій. Виходячи зі здібностей і потреб людини та відволікаючись від уявного «природного стану» — чистої розумової фікції — він стверджує, що уряд має бути: сильним — щоб надійно захищати свободу особи; урівноваженим — щоб не пригнічувати тих, кого він має охороняти; стабільним — оскільки тривалість зміцнює добрі установи; але водночас відкритим до поліпшень і вдосконалення.
Нова Конституція поєднує в собі переваги демократії й аристократії, монархії та теократії. Вона бере до уваги як поділ влад, так і представницьку систему: адже народ, будучи нездатним сам виконувати різноманітні функції, так само нездатний добирати для кожної з них людей із відповідним характером і талантом. Саме тому Кабаніс вихваляє винахідливий спосіб обрання, запропонований Сійєсом і про який Гара говорив, що, хоча він нікого не виключає, усе ж навряд чи дасть змогу обрати когось непридатного. Становище Франції, яка перебуває у стані війни — як зовнішньої, так і внутрішньої, — цілком виправдовує значну частку влади, надану виконавчій владі, особливо з огляду на гарантії, які, за словами Кабаніса, дає людина, удостоєна звання першого громадянина Франції. Ж.-Б. Сей додає, що роль узурпатора або короля мізерна порівняно з тією, яку покликаний виконати він! Кабаніс завершує свій твір палким закликом до всіх громадян, з усіх верств суспільства, підтримати й захищати новий суспільний договір.
Продовження: Розділ IV. Кабаніс після 18 брюмера