Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Пізніше я доповню цю статтю відомостями з праці Андреа Вульф (усім раджу, дуже добра біографія Гумбольдта), можливо, сам прочитаю «Картини природи» та «Космос», і тоді на сайті з’явиться повноцінна біографічна стаття. А поки що нехай буде бодай переказ цікавих місць із ЖЗЛ. На жаль, у нинішньому дизайні сайту неможливо розгортати зображення на весь екран. Поки я не зміню весь дизайн, доведеться відкривати їх в окремій вкладці через праву кнопку миші. У вкрай стислому варіанті його біографії з нотатки «Просвітництво в Німеччині», де ми називаємо його де-факто позитивістом, далі наводимо фрагмент із листування, який використав Дюрінг, щоб показати, як великий Гумбольдт розчарувався в провінційній німецькій філософії. У листі до Варнгагена від квітня 1841 р., опублікованому вже після смерті Гумбольдта, він пише про ідіотизм двох знаменитих філософів (Гегеля і Шеллінга), «гейських сатурналій (gay saturnals), маскараду найдурніших натурфілософів». Далі Гумбольдт цитує Шеллінга: «Алмаз — це камінчик, що набув свідомості; граніт — це ефір; схід — це кисень, захід — водень; дощ іде, коли змішуються східні та західні хмари». Зрештою Гумбольдт доходить висновку, що німецька філософія його часу «була жалюгідною епохою, в якій Німеччина опустилася значно нижче за Англію та Францію». Це мало б посилити враження, що Гумбольдт був радше емпіриком англо-французького зразка, справжнім просвітителем. Однак його загальний романтичний спосіб мислення з потягом до Природи як до спінозівського цілого, до організму — все ж таки дуже зближує його з натурфілософією Шеллінга (див. нотатку про це), навіть у пізніший період діяльності.
Ранній період життя Гумбольдта (1769-1796)
Александр Гумбольдт (1769-1859) народився в заможній і впливовій родині, яка могла дозволити собі наймати найкращих вихователів. Ця родина мешкала в Берліні та/або в околицях, де в сільській глушині мала замок. Його першим значним вихователем у дитинстві був Іоахім Генріх Кампе, зірка педагогіки всієї Німеччини. Але сам Гумбольдт не вважав його важливою частиною своєї історії. Щоправда, згодом, у 10 років, Г. захопився «Робінзоном» (якого переклав Кампе). Основним вихователем усе ж став майже невідомий Крістіан Кунт, який був руссоїстом і вплинув на демократизацію поглядів Гумбольдта. Загалом його значущість можна оцінити як середню, але значно пізніше вони залишалися друзями. У 1783 р. братів Гумбольдтів відправили до Берліна для поглиблення їхнього навчання, яке тривало до 1787 р. (тобто з 14 до 18 років). Навчання було складне й «елітне». Педагоги в них були з кола «Берлінського просвітництва». Основні з педагогів — Іоганн Якоб Енгель і Христіан Дом (знайомий Мірабо, Мендельсона і Ліхтенберга), а також Іозіас Льоффлер і Ернст Готфрід Фішер. Були й викладачі-реакціонери. Але загалом компанія була доволі непогана. Більше, ніж усі перелічені вище, на Г. тоді вплинув лікар Маркус Герц, якого він згодом називав «дорогим учителем, другом і наставником». Того самого часу Г. познайомився з Ніколаї та Мендельсоном, зірками першої величини, поряд із Кантом і Якобі. Уже тоді Гумбольдта оцінювали як їдко-іронічного хлопця за вдачею.
У 1787 р. його було відправлено до університету у Франкфурті-на-Одері, але цей університет виявився такою халтурою, що менш ніж за рік брати покинули його. Уже настав час обирати майбутню професію. У 1787–88 рр. Г. збирається стати камералістом, по суті політехніком. Протягом цього року він вивчає питання практичного застосування математики, фізики й хімії в промисловому виробництві, насамперед текстильному. Він вивчає економіку і технології. Але тут же він починає активно цікавитися ботанікою. Почасти це було зумовлено романтичною естетикою, любов’ю до картин незайманої природи, почасти — нудьгою, а почасти — надією знайти в цьому занятті практичну користь. Особливо ботанікою він зацікавився після знайомства з Карлом Людвігом Вільденовом, який став одним із його найважливіших друзів.
Вплив Форстера
У 1789 році, коли Г. було вже 20 років, а у Франції сталася революція, він вирушив слідом за своїм братом до Геттінгена, найкращого університету Німеччини в царині природознавства. Геттінгенський університет було засновано 1737 р., але він уже встиг значно розвинутися. Тут на Г. дуже значний вплив справив зять Форстера, історик Християн Ґотліб Гайне (один із найбільших істориків століття, який листувався з Лессінґом, Гердером і Вінкельманом). Але окремо варто відзначити глибоке враження від справді епічнішого політехніка Йоганна Бекманна (раджу почитати) і попередника наукового расизму Йоганна Фрідріха Блюменбаха. Дещо менший вплив на нього справили такі суперзірки Просвітництва, як Ліхтенберґ і математик Авраам Ґоттґельф Кестнер (теж схожий на Ліхтенберґа), але в цих двох Г. радше вчився дотепності. Наприкінці року Г. вирушив у подорож Німеччиною, бажаючи краще вивчити природу країни, її рудники та багатства. Його компаньйоном був лікар і ботанік Стевен Ян ван Гюнс. На зворотному шляху Г. опинився в Майнці й тут познайомився з Георгом Форстером, що стало головним впливом на все його подальше життя. Також дорогою він завів знайомство з відомим філософом Ф. Г. Якобі.
Зустріч із Форстером була настільки важливою частиною життя Г., що від цього моменту можна відлічувати другий період його життя. Досі він планував стати практичним ученим, політехніком, заточеним на промислове виробництво. Завдяки К. Гайне він захопився археологією й підготував свою першу, неопубліковану, наукову працю — «Про тканини греків», і взагалі цікавився станом технологій у стародавньому світі. Але саме Форстер зробив найважливіший внесок у формування Г. як натураліста-мандрівника. Удвох вони здійснили подорож за межі німецьких земель: вирушивши в березні 1790 року з Майнца (по Рейну), побували в Нідерландах, Англії, досягли берегів Франції й у червні прибули до Парижа. Результатом цієї експедиції, за словами Гумбольдта, стала «сильна й раптово пробуджена пристрасть до подорожей і відвідування далеких тропічних країн». Хоча, звісно, цей процес дещо затягнувся, бо Г. перебував під жорстким впливом деспотичної матері, яка й чути не хотіла нічого, окрім запевнень від обох своїх дітей, що вони підуть кар’єрними сходами державної служби. Тому Г. продовжив намічений раніше шлях.
За підсумками першого року навчання та здійснених поїздок він написав свою першу геологічну працю — «Про рейнські базальти» (1790). І вже цією працею примудрився наробити галасу як один із передових геологів країни, хоча слухав курс геології менш ніж пів року і йому було всього 21 рік. Він увійшов у полеміку «вулканістів» і «нептуністів» (радше на боці останніх). Якщо коротко, то вулканісти вважали, що гори утворилися з рідкого підземного розплаву, а нептуністи — шляхом осадження мулу з морської води. Перші базувалися в Англії та Франції, а другі — в Німеччині (див. нотатку про два дискурси наприкінці статті про позитивізм). Очевидно, що нептуністи мислили в межах уявлень рівня античності про те, що земля постала на поверхні після всесвітнього потопу. Щодо Форстера, то навіть незадовго до своєї смерті (липень 1858 року) Гумбольдт писав:
Упродовж пів століття і всюди, де мені довелося побувати за все моє довге мандрівне життя, я постійно говорив собі й іншим про те, скільки я завдячую моєму вчителеві й другові Георгу Форстеру — і в узагальненні безлічі окремих поглядів на природу, і в розвитку всього того, що до тієї щасливої близькості в мені лише невиразно брезжило. Тепер, коли я довгими ночами віддаюся смутку, відчуваючи, як швидко тануть мої сили, у мені ще виразніше оживають спогади про цю людину, різкіше впадають в око дивні паралелі й контрасти в його та моєму житті: спорідненість політичних поглядів і уподобань (вона була породжена, власне, не Форстером, а існувала й раніше, лише ним зміцніла); море я вперше побачив, перебуваючи поруч із людиною, що здійснила навколосвітню подорож, у той момент, коли мені й на думку не спадало, що через якихось дванадцять років я й сам зможу вийти у відкрите море; моя зупинка в Лондоні, коли ще була жива вдова Кука, і те, як прихилився до мене, двадцятирічного юнака, сер Джозеф Бенкс; під час сибірської експедиції я ступив на землю Самари, звідки Форстер-старший надіслав Ліннею в Упсалу кілька примірників дивно здичавілої пшениці, я ж там був 1829 року, а Рейнгольд Форстер з хлопчиком Георгом — 1765-го, за чотири роки до мого народження; за імператора Олександра I мене 1812 року граф Румянцев запросив здійснити велику природничо-наукову подорож азійською частиною країни, подібно до того, як Георга Форстера за імператриці Катерини II капітан Муловський запросив здійснити навколосвітню подорож із науковою метою; та сама гіркота обманутих найсолодших надій, ті самі перешкоди на шляху експедиції: війна — то з французами, то з турками.
Див. також: біографію Якоба Молешотта, який написав цілу працю про Форстера.
Гумбольдт на шахті
Невдовзі Г. приїхав до Гамбурга (1791), де займався мінералогією та ботанікою, а також, як студент торговельної академії, вивчав мови. Академію тоді очолював Йоганн Георг Бюш, людина демократичних і гуманістичних поглядів, яка нерідко пускала в хід свій політичний вплив, аби полегшити долю найбідніших верств населення (поміж іншого, друг Клопштока). Свої ботанічні студії він продовжив уже в Берліні, куди прибув ближче до середини року, і зрештою підготував кілька наукових нотаток, одна з яких була присвячена феномену прискореного проростання насіння під дією хлору. На наполягання матері Г. мав обрати «нормальну» професію, замість того щоб бути вічним студентом. Тож Г. почав шукати компромісні варіанти, які дали б змогу займатися улюбленою справою — геологією і ботанікою. Влітку 1791 року Александр приїхав до Фрайберга, щоб вивчати геологію в гірничій академії під керівництвом А. Г. Вернера, лідера партії «нептуністів», найбільшого геолога країни й одного з найбільших у світі. Гумбольдт уже відразу потрапив у поле зору одного з державних міністрів і навіть опинився під його протекцією. Тож після навчання йому самому світила міністерська кар’єра в галузі економіки. Навчання у Вернера подобалося Г., йому надали досить багато простору, щоб вивчати нові зразки порід. Але друзями вони не стали, бо Г. у ході роботи почав переходити на бік партії «вулканістів». У серпні 1791 року, у супроводі одного з друзів по академії, Й. К. Фрайеслебена, Г. відвідав Богемію. Він стане одним із найближчих друзів Гумбольдта на все життя, так само як і ще один учень із Фрайберга — Леопольд фон Бух. У лютому 1792 року навчання завершилося. А через три дні після від’їзду Г. з Фрайберга в Берліні було видано міністерське розпорядження:
Його величність постановили, що теоретичні й практичні знання, набуті Александром фон Гумбольдтом у математиці, фізиці, природничій історії, хімії, технології, гірничій справі, металургії та комерції, належить використати у ввіреному Його Величності гірничорудному й металургійному відомстві та призначити його на посаду асесора cum voto в адміністрації гірничорудної й металургійної промисловості.
Невдовзі Г. відрядили до Франконії, щоб вивчити стан гірничодобувних підприємств, і він швидко заручився особистою прихильністю місцевого уряду. На пряме клопотання князя король призначає 22-річного Г. королівським обербергмейстером (начальником гірничорудної промисловості) обох франконських князівств. І він одразу взявся до справи. Г. оселився не в резиденції, а в горах, і почав негайно впроваджувати технологічні новації, намагаючись підвищити продуктивність шахт. Він буквально половину дня проводив усередині шахт, щоб краще зрозуміти весь процес роботи. Невдовзі доходи справді зросли в кілька разів (в одному з листів стороннього спостерігача звучить навіть цифра 14). Але, крім суто ефективності, Г. займався також упровадженням нових стандартів безпеки на шахті. Він зробив зручнішою логістику, щоб гірникам було легше діставатися на роботу, за власний кошт заснував школи для підвищення їхньої грамотності, і найголовніше — запровадив інноваційні методи для вентиляції. Причому в процесі експериментів він серйозно ризикував життям. Не дивно, що в листі середини 1793 року Г. пише: «Загальна довіра, яку мені всюди виявляють прості гірники, змушує мене ще більше любити свою роботу». В інших місцях він неодноразово пише, що переймається долею «працюючої частини людства» і пишається тим, що зміг полегшити їм працю. Унаслідок цієї роботи Г. напише кілька наукових статей про підземні гази та про хімію газів у загальному сенсі. Само собою, в перервах між роботою «геологічного» характеру Г. знаходив час вивчати й ботаніку, сама робота цілком це дозволяла.
1793 року, значно прославившись своєю працею, Г. написав пройняту духом Ліннея книгу «Флора Фрайберга», яка здобуде державні нагороди, а на додачу до неї — «Афоризми до хімічної фізіології рослин». У різних експериментах Г. підтверджує відкриття Прістлі (видатного англійського просвітителя-матеріаліста) про взаємний обмін речовин під час дихання у тварин і рослин. Г. виявляє, що різними речовинами можна впливати на розвиток рослин, сповільнювати й прискорювати їхній ріст. Так він опиняється на порозі нової науки — агрохімії, і знаходить практичну користь від розвитку ботаніки.
Прийняття й відмова від теорії віталізму. Відхід зі служби.
Мрії про подорож.
Експериментуючи з подразливістю рослин, Гумбольдт звертає увагу на феномен «життєвої сили» (так звана теорія віталізму). Він знав про недавні експерименти Гальвані з електрикою та скороченням м’язів жаби, а також про заперечення Вольти. Отож тепер Г. вирішив піти ще далі й розкрити таємницю подразливості тварин і рослин, сподіваючись тим самим розкрити таємницю життєвої сили та єдності природи. Оскільки жаби вже не давали нічого нового, Г. вирішив ставити експерименти на собі самому, щоб перевірити, як це відчувається «зсередини». Він робив рани по всьому тілу, прикладав до них різні метали й пропускав електричні розряди. Само собою, це нічого не дало, але згодом, у 1798 році, він напише двотомну працю «Досліди над подразливістю м’язових і нервових волокон поряд із здогадами про хімічні процеси життя в тваринному й рослинному світі». У згаданій книзі він писав:
«Справа не в якихось особливих життєвих силах, а, ймовірно, лише у взаємодії окремих, давно відомих речовин і матеріальних сил. Трудність задовільного пояснення життєвих проявів організму фізичними та хімічними законами визначається здебільшого… складністю самих явищ, множинністю сил, що діють одночасно, а також умовами їхньої дії».
Подібне висловлювання заслуговує на тим більшу повагу, що лише двома роками раніше (у червні 1795 р.) Г. на прохання Шиллера написав для журналу «Ори» оповідання «Життєва сила, або Родоський геній», у якому виступав прихильником тієї самої «життєвої сили», що одухотворює «кожен зародок органічного творіння». А вже 1797 р. писав: «Роздуми й поглиблене вивчення фізіології та хімії похитнули до самого підмурку мою колишню віру в так звані власні життєві сили». Звернувшись до інших, давніших своїх тем і предметів, він невдовзі перестав займатися «питанням питань», розв’язати яке, як він зрозумів, наука ще не була здатна, а згодом, вочевидь, і зовсім забув про те, як у лютому 1796 року з самовпевненим оптимізмом і майже тріумфом повідомляв у листі до Фрайеслебена: «Думаю, що тепер близька та година, коли я розв’яжу гордіїв вузол життєвого процесу». Але повернімося назад, до 1793 року. Нині Гумбольдт іще чиновник, що займається розвитком шахт, і поки що його цікавить розкриття таємниці життя, чим він займатиметься ще найближчі 3–4 роки. У міру розчарування в метафізичному розв’язанні віталізму, саме в цей час визначилося завдання його життя — «фізичний мироопис».
Загалом і в цілому, ми бачимо максимально практикоорієнтованого вченого, справді «політехніка». І, можливо, він так і залишився б гірничим інспектором, розвиваючись далі до міністра промисловості або просвітництва, якби не низка подій, що сталися за дуже короткий час. Спостерігаючи за успіхами Гумбольдта, міністр металургії відряджає його в подорож Південною Німеччиною та Австрією (зокрема й сучасною Західною Україною). У цей час його обрали членом Академії природодослідників. Трохи згодом, у березні 1794 року, Г. здійснив ще дві поїздки країною, під час яких заїхав до брата в Єну (і заодно зблизився у поглядах із Ґете). Кар’єрне зростання не сповільнюється, і його призначають гірничим радником міністра. На цій посаді йому призначають відрядження до північних регіонів, і таким чином він мав об’їхати всю німецькомовну територію. Але оскільки Г. розглядав цю роботу лише як зручний привід для занять улюбленими науками, то кар’єрне зростання в бік кабінетного чиновника його зовсім не тішило; в одному з листів він каже:
«Мене переводять гірничим радником до Берліна і, мабуть, платитимуть тисячу з половиною талерів жалування (тут я отримую чотириста). У Берліні я пробуду лише кілька місяців, а потім мене чекає директорська посада у Вестфалії або в Ротенбурзі з окладом у дві-три тисячі. Але, скажу тобі відверто, мій добрий Карле, я маю намір відмовити їм. З’їжджу лише з інспекторською поїздкою на балтійське узбережжя та в гірські райони Польщі й повернуся сюди знову обербергмейстером. Мої старі плани залишаються без змін: за два роки я з усім цим попрощаюся і вирушу до Росії (в Сибір) або ще кудись».
Він був знайомий із багатьма високопоставленими чиновниками та особами, наближеними до двору; спадкоємний принц особисто знав обох братів Гумбольдтів і цінував їх. Усе це нерідко спонукало Александра брати участь у державних справах. Так, він супроводжував Гарденберга, який їздив до Франкфурта-на-Майні для переговорів із голландським та англійським уповноваженими (1794). Невдовзі його справді намагаються підвищити й обіцяють добре жалування, але він різко відмовляє міністрам, прямо заявивши, що вся його робота дотепер була лише підготовкою до великої подорожі. Йому навіть ідуть назустріч, пропонують місце ще краще за попереднє і можливість відпустки для закордонної подорожі, але Г. відмовляється від будь-яких пропозицій. У лютому 1795 року він приїздить до Берліна, щоб переконатися, що його мати тяжко хвора на рак і довго не протягне. І хоча в листах він скаржиться, що доведеться до кінця літа, а то й довше, залишатися вдома, все ж на початку літа він залишає матір і вирушає в подорож Італією. Після повернення його знову залучають до дипломатичної місії.
Після укладення Базельського миру Гумбольдта було послано до Моро, французького головнокомандувача, для переговорів про володіння Гогенлое (прусський уряд боявся, що французи їх спустошать), і він успішно виконав доручення, дане йому. Дванадцять днів він колесив по всій Швабії, ведучи переговори з французькими генералами. Спостерігаючи, як генерал Сен-Сир ширяв у повітрі на прив’язаному аеростаті, оглядаючи позиції противника, Гумбольдт висловив щире захоплення цим винаходом. Але на пропозицію довіреної особи Бонапарта приєднатися до запланованої експедиції в Єгипет Гумбольдт відповів чемною відмовою (незрозуміло, чому, може, з патріотизму?). Та й далі співпрацювати з Пруссією як дипломат він теж не захотів. Йому навіть вирішили дати безстрокову відпустку зі збереженням платні (!), але й від цього Г. відмовився, мотивуючи це тим, що краще б ці державні кошти витратили на підвищення платні шкільним учителям.
Американська експедиція Гумбольдта (1797-1804)
Цікаві факти: Гумбольдт і Гегель майже ровесники. Але біографія Гегеля в багато разів нудніша. Те саме можна сказати і про Шеллінга, Шлегеля та про багатьох романтиків. Де Трасі, Кабаніс, Форстер і Фіхте — трохи старші за Гумбольдта, але, по суті, можуть уважатися його поколінням. Тим більшим правом можна і треба порівнювати Гумбольдта з представниками німецької «класики».
Підготовка і низка невдач
16 листопада 1796 року в родовому маєтку під Берліном померла мати Гумбольдта. Щоправда, він не засмутився і навіть, радше, зрадів тому, що остання перепона впала, і тепер зовсім не потрібно гратися в державного чиновника. Своєму другові Фрайеслебену він писав: «Ти ж знаєш, друже, з цього боку мене не міг спіткати нищівний удар, ми завжди були чужими одне одному». І тут же Г. подає у відставку зі служби. Ба більше, тепер йому світило певне спадкоємство, що ще більше спрощувало майбутню подорож. Щоправда, одразу реалізувати гроші не вдавалося, треба було ще почекати. Посередництво в реалізації спадщини взяв на себе старий вихователь Кунт. Сам Гумбольдт уже розпланував, що кілька років витратить на збирання інструментів і підготовку, зокрема півтора року проведе в Італії, вивчаючи вулкани. А потім вирушить до Англії, щоб звідти дістатися Латинської Америки.
Насамперед він вирішив навідатися до свого брата Вільгельма в Єну. Той винаймав квартиру навпроти будинку Шиллера, і тому Г. знову мав нагоду тісно спілкуватися з Ґете. Ще раніше, 1794 р., після зустрічі з Гумбольдтом Ґете писав: «Столь довгоочікуваний Александр фон Гумбольдт, щойно приїхавши з Байройта, втягнув нас у бесіду на загальні теми природознавства». Після цього приїзду Ґете був іще в більшому захваті. Вони разом відвідували лекції з анатомії, разом проводили експерименти з електрикою. Ґете дуже зацікавився експериментами Г. у пошуках «життєвої сили», і після від’їзду Г. він писав: «З Гумбольдтом я провів час із великою приємністю та користю; мої природничо-історичні праці завдяки його присутності пробуджено від зимової сплячки». Трохи пізніше, 1799 р., Ґете знову згадував Г. словами: «Думаю, що його цілком можна назвати єдиним і неповторним у своєму роді, бо мені не доводилося зустрічати людину, в якої така цілеспрямованість поєднувалася б із такою багатогранністю духу. Важко навіть уявити, скільки він здатен зробити для науки». Взагалі є й інші, пізніші згадки Г. в листах Ґете, з ними можна ознайомитися тут. Гумбольдт теж добре відгукувався про Ґете й визнавав певний вплив натурфілософських поглядів останнього:
«Повсюди, де б я не мандрував, я знову і знову переймався відчуттям того, наскільки могутнім був на мене вплив тих єнських зустрічей, коли я, духовно збагатілий поглядами Ґете на природу, почувався ніби озброєним новими органами чуття».
Шиллер спершу дуже високо оцінив Г., але згодом різко змінив думку, насамперед через особисті якості Г., нібито відсутність поетичної уяви, сухість і крайню зарозумілість. Можливо, на це вплинули й зміни поглядів Г. на теорію «віталізму». Загалом Гумбольдт вирішив діяти згідно з планом і, залишаючи Єну, взяв із собою брата, щоб той відпочив в Італії після тривалої хвороби. Брат іще хворів, і тому поїздка до Італії затримувалася, а Г. займався підготовкою до майбутньої великої подорожі (вивчав роботу секстанта, займався ботанікою), спершу в Дрездені, потім у Празі та у Відні. Лише на початку осені 1797 року Вільгельм Гумбольдт прибув до Відня. Але тепер виникла ще серйозніша трудність. Наполеон у Північній Італії, який уже начебто переміг Австрію, але мирну угоду було відкладено. Їхати під час незавершеної війни було небезпечно, а чекати до зими здавалося безглуздим, тож Вільгельм вирішив провести відпочинок у Парижі, а Александр вирішив вивчати геологію у Швейцарії. Щойно вони роз’їхалися, Італія знову стала безпечною, мир було підписано. І, можливо, Г. передумав би й поїхав до Італії, та в Зальцбурзі він випадково зустрів університетського друга, Леопольда фон Буха, і тому застряг у горах на всю зиму.
Пізніше Бух стане одним із лідерів німецьких «вулканістів», і, можливо, спілкування з Гумбольдтом зміцнило їх обох у переконанні, що «нептунізм» їхнього вчителя Вернера (та й Ґете) був хибним. П’ять місяців вони пропрацювали в горах Зальцбурга й, здається, були неймовірно задоволені тим, що їм довелося зустрітися. Сам Г. був у захваті від Буха, про що пише в листі до Фрайеслебена: «Зустріч із ним була незмірною радістю — це дивовижна, неперевершена, геніальна людина, якій вдається робити безліч тонких наукових спостережень». Так настав 1798 рік, а в Італії він так і не побував. Грошей іще не було, тож цілий рік можна було й далі готуватися до походу. Але вже треба було продумати, як дістатися до Америки. Війна між Англією та Францією робила морську подорож майже неможливою. До того ж треба було знайти собі компаньйона в дорогу, бажано з такою самою спеціалізацією, щоб ділити з ним свою працю. Леопольд Бух не підходив, але поки що жодних варіантів не було. І раптом майнув добрий варіант. Англійський лорд Бристоль запропонував Г. поїздку до Єгипту (а Г. вирішив, що згодом зможе сам відвідати Палестину й Сирію). Але й тут завадив Наполеон. Плани щодо Єгипту зруйнувалися, щойно Наполеон розпочав свою єгипетську кампанію.
Гумбольдт подався до свого брата в Париж. У Парижі Г. раптом для себе виявив, що вже став досить відомим ученим, із яким усі хотіли ближче познайомитися. Національний інститут у Парижі (той самий, що був базою «ідеологів») запросив його прочитати доповідь із аналізом атмосферного повітря та хімічної активності окису азоту. Переважно Г. спілкувався тут із хіміками, зокрема й на тему застосування хімії для стимулювання аграрного виробництва. Але також йому вдалося поспілкуватися з Луї Антуаном де Бугенвілем (1729–1811), найбільшим французьким мандрівником, першим французом, який здійснив навколосвітню подорож. Від Бугенвіля Г. домагався інформації про те, чого йому самому слід чекати від подорожі через океан. Бугенвіль тоді планував нову навколосвітню подорож, із наголосом на вивченні Південного полюса, й умовив Гумбольдта вирушити з ним. Як писав сам Гумбольдт своєму другові Вілльденову:
«Він умовляв мене піти разом із ним. Я сповнився було найрайдужніших надій, аж раптом Директорія ухвалює рішення послати в навколосвітню подорож не сімдесятирічного Бугенвіля, а капітана Бодена. Ледве я про це почув, як отримую запрошення від французького уряду посісти місце на «Вулкані», одному з трьох корветів, що вирушають у цю експедицію. Мені відкрито доступ до всіх національних сховищ і лабораторій, де я можу вибрати всі необхідні мені інструменти. У доборі вчених, а також у всьому, що стосувалося оснащення, щоразу зверталися по пораду до мене. Багато моїх друзів із невдоволенням сприйняли звістку про те, що я вирушаю в плавання й наражаю себе на небезпеки п’ятирічної морської подорожі, але моє рішення було твердим, і я зневажав би себе, якби змарнував таку нагоду принести велику користь людям… Яким же було моє розчарування, коли за два тижні ці надії луснули, мов мильна бульбашка!».
А весь план «лопнув» тому, що почала формуватися нова коаліція проти Наполеона, і під загрозою війни уряд відклав експедицію та перекинув кошти на армію. І знову невдача! Але Гумбольдт не занепадає духом і тепер сподівається вирушити з експедиційним корпусом французької армії до Сирії, звідки все ж має потрапити до Каїра й отримати змогу вивчати Єгипет. У свій план він посвятив одного з учасників нездійсненої навколосвітньої подорожі — Еме Бонплана. Це був провінційний лікар середньої руки, але головне, що він дуже цікавився ботанікою, і тому Г. вирішив, що він буде ідеальним компаньйоном, який йому так був потрібен.
Саме до цього часу Кунт вирішив проблему зі спадщиною, і всю експедицію Г. міг профінансувати зі своєї кишені. Приватну експедицію було простіше провернути під час війни, ніж урядову. Потрібно було лише домогтися всіх потрібних дозволів. І якраз на часі в них з’явився шанс дістатися до Алжиру, куди хотів потрапити шведський посол, і люб’язно запросив Г. та Бонплана. І знову невдача: по прибутті до Марселя вони дізнаються, що корабель розбився і плисти немає на чому. Тут же Г. вирішує вирушити до Тунісу на найближчому вітрильнику в цьому напрямку. Але й тут також не пощастило, бо у відповідь на висадку Наполеона в Єгипті всі країни Північної Африки почали ув’язнювати громадян Франції.
До Парижа вони вирішили більше не повертатися, щоб не марнувати часу, і єдиним виходом видалося поїхати до Іспанії. Наприкінці грудня 1798 року вони вирушають у дорогу, а на початку лютого 1799 року прибувають до Мадрида. Дорогою Гумбольдт вивчає геологію країни, здійснює сходження на гору Монтсеррат. За допомогою секстанта, хронометра, барометра й термометра він збирає дані для геологічного та картографічного профілю Кастильського плоскогір’я, а Бонплан збирає й класифікує місцеві рослини. Тут вони готуються, репетирують поїздку до Латинської Америки; можливо, перебування в Іспанії та знайомство з місцевою мовою дасть перевагу в іспанських колоніях, хто знає. Отже, Г. побував у Франції, Англії, Італії та Іспанії, не кажучи вже про те, що об’їздив усю Німеччину з Австрією. І більшість цих подорожей аж ніяк не мали туристичного характеру. Тепер він достатньо підготовлений до вивчення нових країн.
Іспанія того часу перебувала в жалюгідному стані. Виснажена війнами, майже під протекторатом французької Директорії, вона управлялася королем Карлом IV, який де-факто передав владу своїй дружині та її коханцеві, занедбавши державні справи. Політика щодо колоній у іспанців на той час і далі була дуже жорсткою, так само як і в португальців. Ще були свіжі випадки, коли дослідників-географів саджали до в’язниць, аби ті не розпатякали зайвого про стратегічно важливі колоніальні володіння. Фактично колонії були закритою зоною, і тому настрої Г. не були аж надто позитивними. Але цього разу йому нарешті пощастило. При дворі він знайшов двох впливових союзників, яких частково знав і раніше, і вони змогли здобути прихильність королеви. Тож завдяки старанням першого статс-секретаря (на кшталт прем’єр-міністра) Маріано Луїса де Уркіхо, Гумбольдт і Бонплан отримали особливі паспорти з необмеженими повноваженнями щодо строків перебування в іспанських колоніях і права користування науковими інструментами. Як писав Гумбольдт:
«Ще ніколи жоден мандрівник не отримував таких необмежених можливостей, ще ніколи жоден іноземець не був наділений більшою довірою з боку іспанського уряду, ніж це випало нам».
Гумбольдт і Бонплан вирушили до Південної Америки на борту корвета «Пісарро» в ніч на 5 червня 1799 року, коли британські судна, що блокували порт Ла-Корунья, через шторм були змушені відійти у відкрите море. Коли про плани подорожі дізнався Гете, то написав Вільгельму, братові Г., такі слова: «З його генієм, із його талантами й діяльною натурою результати подорожі можуть бути цілком непередбачуваними для науки; можна навіть твердити, що настане час, і він сам дивуватиметься тим скарбам, здобути які йому тепер належить». Першою зупинкою, як це завжди буває, стали Канарські острови, де вони піднімалися з науковою метою на Тенерифський пік (3718 м), спостерігаючи зміну висотних поясів. Тут у Г. виникла думка про зв’язок рослинності з кліматом, покладена ним в основу ботанічної географії. Вони заночували в печері, розташованій неподалік від вершини вулкана Тейде, а вранці оглянули його кратер. Уперше Г. побачив кратер вулкана зблизька і навіть зміг зайти трохи всередину, після чого сірчані гази пропалили в його одязі кілька дірок. Тут же він спостерігав виверження. У дорозі Г. від нудьги вивчав зоряне небо й морські течії, вимірював температуру води тощо. На кораблі спалахнула епідемія, і початкову мету, тобто Кубу, було відкладено, щоб швидше дістатися берега, тож 16 липня 1799 року дослідники зійшли на берег у Кумані (Венесуела).
Оріноко
У вересні Гумбольдт відвідав католицьку місію в Каріпе й дослідив печеру Гуачаро, у якій виявив новий для науки вид птахів — гуахаро. Повернувшись до Кумани, Александр спостерігав метеорний потік Леоніди (у ніч із 11 на 12 листопада 1799 року). Пізніше він опублікував опис цього астрономічного феномена, що значною мірою сприяло розумінню періодичного характеру подібних подій. Уже в Кумані їм стало ясно, що Латинська Америка дуже відрізняється від усього того, що написано про неї в європейських підручниках. Що матеріалів для досліджень там на багато поколінь роботи, і що це справжній рай для ботаніка. До грудня 1799 року Бонплан зібрав і описав близько 1600 рослин, насіння яких було надіслано до Парижа.
Із Кумани мандрівники вирушили до Каракаса, столиці Венесуели, де провели два місяці, а потім вирушили (у лютому 1800 року) на південь у бік містечка Апуре. Шлях пролягав суходолом через льяноси, де на болоті мандрівники стали свідками жорстокої битви електричних вугрів із кіньми, яку влаштували індіанці для полегшення вилову вугрів. З Апуре вони вирушили однойменною річкою на пірозі (на кшталт каное) з п’ятьма індіанцями. Вони мали намір доплисти до Оріноко й піднятися до її верхів’їв, щоб перевірити, чи сполучається басейн цієї річки із системою Амазонки. Виявивши, що дві річкові системи пов’язані протокою Касик’яре, дослідники, рухаючись вниз за течією Оріноко, дісталися міста Ангостури, столиці іспанської провінції Гуаяна (нині Сьюдад-Болівар у складі Венесуели). Але вже під час цієї частини подорожі він познайомився з рабовласницькими віллами, з аристократією та працею рабів. І все це викликало в Г. праведне обурення. Сам він чудово ладнав із тубільним населенням і навіть із рабами на плантаціях. І загалом вважав їх «прекрасною» расою.
Опис природи в записках Гумбольдта, його майбутніх книжках «Картини природи» або «Зоологічні спостереження» — вище всяких похвал. Особисто я обов’язково прочитаю їх окремо. Наводити їх тут я не можу, але можу сказати, що він чудово зумів передати картинки джунглів із каналу National Geographic і без картинок, одним лише текстом. З огляду на мізерність інформації про це в Європі того часу, можна зрозуміти, який фурор він міг справити своїми даними. Я наведу повністю лише один фрагмент із полювання на вугрів, а далі говоритиму сухіше, як це було раніше.
Полювання на електричних вугрів із кіньми
(із «Зоологічних спостережень» Александра фон Гумбольдта)
Індіанці влаштували щось на кшталт загону; риб було оточено з усіх боків і загнано в болото. Це захопливе видовище, що розгорнулося на наших очах, — бій електричних вугрів із кіньми — важко описати. Індіанці, озброївшись довгими бамбуковими палицями та гарпунами, обступили болото. Деякі з них видерлися на дерева, схилені над водою. Кричачи й розмахуючи палицями, вони заганяли коней далі у воду. Налякані шумом вугрі оборонялися, завдаючи електричних ударів. Довгий час здавалося, що, очевидно, саме вони вийдуть переможцями з цієї смертельної сутички. Коні, приголомшувані силою частих ударів, зникали під водою; деякі отямлювалися й насилу добиралися до берега, не зважаючи на протидію індіанців, де, знесилені, майже паралізовані, розтягувалися на землі на всю довжину.
Менш ніж за п’ять хвилин утонуло дві коні. Вугрі (багато з них сягали п’яти футів) забиралися під черево коням і там завдавали удару. Електричний розряд на якийсь момент паралізує серце, кишечник і особливо нервові волокна шлунка тварини. Не дивно, отже, що чотиринога істота значно вразливіша для цієї риби, ніж людина, яка може торкатися до неї лише нижніми кінцівками — у воді. Та все ж я сумніваюся, що електричний вугор може вбити коня; я вважаю, він лише приголомшує його сильними розрядами; той втрачає свідомість і занурюється під воду, там на нього наступають інші коні, і за лічені хвилини тварина справді гине.
Після такого початку нам здалося, що події набирають трагічного оберту і всі коні потонуть один за одним… Але індіанці поспішили запевнити нас, що полювання незабаром закінчиться і що лише перший напад вугрів виглядає так загрозливо. І справді, невдовзі ми переконалися, що вугрі перейшли в стан розряджених батарей — гальванічна електрика накопичується в них, імовірно, лише за умов спокою або, можливо, їхній електричний орган швидко втомлюється від частого використання. М’язові їхні рухи, як і раніше, енергійні, але смертельних ударів вони вже завдавати не здатні. Коли боротьба тривала вже чверть години, ми помітили, що коні перестали лякатися так, як раніше. Грива в них більше не ставала дибки, очі рідше виражали біль, жодна з них не зникала під водою. Та й знесилені вугрі тепер почали спливати на поверхню, рятуючись від коней, на яких раніше нападали, і прямували до берега…
Біля берега вугрів легко ловити невеликими гарпунами з прив’язаними до них мотузками; іноді вдається нанизати на один гарпун одразу двох вугрів. Якщо мотузка досить суха й довга, то можна спокійно витягати ними рибу на землю, не побоюючись удару струмом. За кілька хвилин на березі опинилося п’ять великих вугрів. Ми могли б витягти й понад двадцять, якби для наших дослідів їх знадобилося так багато. Деякі були лише злегка поранені біля хвоста, інші — в голову, і ми виразно могли бачити, що інтенсивність природної електрики цих риб прямо залежить від їхніх життєвих сил.
Подорож на Кубу: туди й назад.
Гумбольдт у Перу
Під час своєї мандрівки вони дісталися аж до самого півдня сучасної Венесуели й уперлися в кордон Бразилії (на той момент португальської колонії). Постало питання — плисти далі, щоб дослідити ріку до кінця, чи повертатися назад. Поміркувавши, Г. зробив правильний вибір і повернувся. Чому правильний? Тому що уряд Португалії від самого початку відстежував дії Г., підозрюючи в ньому небезпечного республіканця, який може бути шпигуном Франції і взагалі покликаний дестабілізувати ситуацію в регіоні та підняти повстання рабів. Тому на випадок перебування на території Бразилії було видано наказ негайно його заарештувати. До літа 1800 року Г. завершує свою експедицію Венесуелою і збирається плисти на Кубу. Як пише Г. своєму братові: «Єдине, про що можна пожалкувати в цій глушині, — це про те, що перебуваєш у невіданні щодо поступу науки й просвітництва в Європі та відчуваєш себе позбавленим переваг прямого й безпосереднього обміну ідеями». У всьому іншому ж Г. був у захваті. 26 серпня 1800 року вони відпливли з Нової Барселони назад до Кумани, звідки почалася їхня експедиція, але дорогою їхній корабель був захоплений піратами. Цього разу Г. знову пощастило, бо їх визволив англійський корвет. Але цей самий флот блокував порти іспанських колоній, тож вирушити на Кубу було майже нереально. Вони повернулися до Нової Барселони й таки змогли прорватися крізь блокаду. 24 листопада 1800 року друзі відпливли до Гавани. На Кубі вони зустрілися з відомим колекціонером рослин Джоном Фрейзером. Син Фрейзера допоміг перевезти до Європи частину зібраного гербарію. Дослідження природи й політичної географії Антильських островів тривало кілька місяців, протягом яких було зібрано обширний матеріал для Essai politique sur l′île de Cuba.
На Кубі вони збиралися вирушити далі до Мексики, а звідти — в район Каліфорнії, а потім аж на Філіппіни. Але сталося інакше. Із газет вони дізналися, що те саме навколосвітнє плавання капітана Бодена з Франції таки відбулося, і що вони вже в дорозі та прямують у бік Чилі й Перу. Тож друзі вирішили негайно вирушати на південь і чекати Бодена, щоб уже з ним поплисти на Філіппіни (значно пізніше з’ясувалося, що той огинав не Південну Америку, а Південну Африку, і в газеті було допущено помилку). На зворотному шляху на Південь, просто біля порту Картахени, з Г. знову сталися епічні пригоди, про які він напише братові:
«Ми спробували ввійти до її гавані, рухаючись назустріч шквальному вітрові. Море скаженіло. У якийсь момент наше суденятко не витримало лютого натиску хвиль і різко нахилилося. Його тут же накрила величезна хвиля, що, здавалося, мала його потопити. Штурман незворушно залишався на своєму місці, і раптом він вигукнув: „No gobierna el timon!“ («Кермування заклинило!»). Ми вирішили, що тепер нам уже точно кінець. Команда вже відчайдушно намагалася врятувати судно, було зрізано вітрило, що безсило лопотіло на вітрі, але тут наш човник, зійшовши з гребеня хвилі, випрямився, і ми щасливо сховалися за гірським відрогом Гіганте, що виступає глибоко в море. Щасливо минувши одну небезпеку, ми опинилися перед обличчям нової й чи не ще грізнішої. Річ у тім, що саме в цей час відбувалося місячне затемнення, і, щоб роздивитися його краще, я попросив відпустити мене до берега на човні. Не встигли ми з моїми супутниками ступити на берег і пройти кілька десятків кроків, як почули брязкіт ланцюгів: ватага здоровенних негрів (Cimarones), які втекли з картахенської в’язниці, вискочила з кущів і з ножами в руках кинулася на нас, явно маючи намір заволодіти нашим човном: вони бачили, що ми беззбройні. Щодуху ми кинулися назад, ледь-ледь устигли стрибнути в човен і відплисти від берега. Наступного дня ми, нарешті, спокійно й за цілковитого штилю ввійшли до гавані Картахени…».
30 березня 1801 року в Картахені, на карибському узбережжі Колумбії, розпочався другий етап експедиції. Значний час було присвячено дослідженню плато Сабана-де-Богота. Насамперед вони вирушили до столиці нинішньої 🇨🇴 Колумбії (Боготи), і оскільки Бонплан захворів, вони пробули тут до 9 вересня. На щастя, тут жив цікавий для них іспанський ботанік Хосе Селестино Мутіс (який навіть перебував у листуванні з Ліннеєм і був неординарним ученим), і їм було що обговорити й побачити, адже в Мутіса була власна колекція рослин. Подальший маршрут пролягав через перевал Кіндіу (Кордильєри) до Кіто (столиці сучасного Еквадору). Це був виснажливий і небезпечний перехід: пішки, вузькими ущелинами, під проливним дощем, без взуття, яке швидко зносилося й розвалилося. Як би там не було, у січні 1802 року мандрівники дісталися Кіто. У цій частині Америки вони залишалися близько року, вивчаючи з усіх можливих точок зору її багату природу. Гумбольдт піднімався на вулкани Пічинчу, Котопахі, Антизану, Тунгурауа, намагався зійти на досі ніким не підкорений Чимборасо (шлях перегородила ущелина, оцінки висоти, до якої піднявся Гумбольдт, коливаються від 5350 до 5878 м) та інші. Хоча на вершину він зійти не зміг, натрапивши на нездоланну перешкоду й висотну хворобу, це залишалося світовим рекордом висоти для альпіністів упродовж 30 років.
Під час перебування в Кальяо (сучасне Перу) 9 листопада 1802 року Гумбольдт спостерігав проходження Меркурія по диску Сонця. У дорозі він вивчав культуру й мову інків, а також доінкські рукописи, написані мовою пуругвай, що колись була поширена в Кіто. У Кіто до подорожі приєднався третій учасник — фанат Г. і майбутній борець за незалежність Карлос Монтуфар. І тут вони нарешті дізналися, що експедиція Бодена не прибуде. Ось приклад опису Г. свого другого сходження на вулкан Пічинчу: «Ми рухалися немов у хмарі. Різкий запах сірчаної кислоти хоч і сповістив нам про близькість кратера, але про те, що ми вже ніби перебуваємо над ним, ми навіть не здогадувалися. Ми обережно ступали вздовж засніженої площадки в північно-західному напрямку — індіанець попереду, я — трохи лівіше — за ним. Ми не промовляли ані слова, як буває з усіма, хто має за плечима чималий досвід важких сходжень. Раптом від хвилювання в мене перехопило подих, коли, випадково глянувши на кам’яну брилину, що нависала над прірвою, я побачив, як між нею та краєм снігового насту, по якому ми йшли, у туманній глибині спалахнуло світло, схоже на рухливий вогник. Я з силою потягнув індіанця за його пончо назад і змусив його лягти разом зі мною на землю — на незасніжену горизонтальну ділянку скелі завдовжки приблизно 12 і завширшки 7–8 футів. І ось ми обоє лежали на кам’яній плиті, що виступала, немов тераса, над кратером. Жахливе, глибоке чорне його жерло зияло перед нами в моторошній близькості, наче на долоні. Із цієї безодні там і сям підіймалися вгору клуби пари. Озирнувшись, ми почали визначати, в якому саме місці перебуваємо. Ми зрозуміли, що нашу кам’яну площадку від вкритої снігом маси, по якій ми сюди дісталися, відділяла щілина завширшки якихось два фути. Ця щілина не була до кінця вкрита замерзлим снігом, який утворив своєрідний місток. Цей місток, завдовжки в кілька кроків, витримав нас, коли ми прямували до цієї площадки. Світло, яке ми спершу побачили крізь щілину між сніговим покривом і брилою, що зависла над кратером, не було обманом; ми побачили його і під час третього сходження — в тому самому місці й крізь ту саму щілину. Наближаючись до кратера, завжди можна було бачити, як у його похмурій глибині спалахують невеликі язики полум’я, очевидно, від сірчаного газу, що займається».
Мексика і США
23 жовтня 1802 року експедиція дісталася Ліми. Але столиця Перу вже не становила особливого інтересу, основну роботу в Андах було виконано дорогою сюди. Вони вирушили вздовж узбережжя назад на територію Еквадору, у бік Кіто. У грудні 1802 р. вони дісталися порту Гуаякіль. Їхати на Філіппіни тепер здавалося надто дорого й невиправдано, тож дослідники вирішили завершувати подорож і дорогою додому заїхати до Мексики. У березні 1803 року дослідники морем перейшли з Гуаякіля до порту Акапулько в Мексиці й за три тижні вже були в Мехіко. Там вони прожили до січня 1804 року, здійснюючи поїздки країною.
Гумбольдт визначав географічне положення різних пунктів, вивчав діяльність вулканів — зокрема знаменитого Хорульо, що утворився 1759 року, — здійснив безліч барометричних вимірювань, досліджував піраміди й храми давніх мешканців Мексики — ацтеків і тольтеків, вивчав історію та політичний стан країни. Він першим видав 1810 року ацтекський рукописний Кодекс Теллериано-Ременсіс. Тут Г. здійснював безліч коротких виїздів із Мехіко до різних частин країни, а його головним задумом було створення повноцінної книги про географію, демографію, політичний та економічний устрій країни. Згодом цю книгу таки буде завершено, і вона дістане назву «Про політичний стан королівства Нова Іспанія» (1809) та стане бестселером. Подібних комплексних досліджень країн не було навіть у Європі, і Г. став піонером такого роду літератури. І нарешті, 7 березня 1804 року команда відпливла з порту Веракрус знову до Гавани, на Кубу, а ще через місяць, 29 квітня, вони вирушають до США.
Зупинка в США була недовгою, близько місяця, але за цей час Г. встиг прибути до Вашингтона й особисто познайомитися з президентом Томасом Джефферсоном. І хоча демократичний устрій штатів Г. дуже сподобався, як і особисті якості президента-епікурейця, та, побачивши тут також інститут рабства, Г. був украй невдоволений і критикував рабовласництво в США навіть у похилому віці. Ще перебуваючи на Кубі, він написав окремий твір на кшталт того, який узявся писати про Мексику, але тепер із ще більшим наголосом на питаннях рабовласництва. Трохи пізніше він напише:
«Покидаючи Америку, я сповнений такого самого відрази до рабства, яку я відчував і в Європі. Даремно деякі хитромудрі письменники намагаються применшити й прикрити жорстокість рабства фарисейськими словесами, на кшталт: „негри — селяни на Антильських островах“, „безмежна відданість чорношкірих“, „патріархальна ідилія“ тощо. Усе це лише прикрі факти профанації шляхетних властивостей нашого духу й нашої думки, ганебні хитрощі, образливі для нашої людської гідності. І якщо ці люди твердять, що становище чорношкірих в Америці анітрохи не гірше за становище кріпаків у середні віки або навіть нинішнє становище окремих класів на півночі та сході Європи, то чи справді вони думають, що одного такого порівняння досить, аби перестати співчувати неграм? Подібні порівняння, словесна еквілібристика й це пихате роздратування, з яким тут відкидають навіть саму надію на поступове пом’якшення рабства, у наш час — зброя марна. Найглибші зміни, що одна за одною відбулися від початку XIX століття на Американському континенті та Антильському архіпелазі, справили найсерйозніший вплив на ідеї та спосіб мислення в тих країнах, де рабство ще зберігається. Багато розсудливих людей, а також ті, хто зацікавлений у збереженні миру й спокою на цих островах, відчувають, що шляхом вільних домовленостей із рабовласниками, шляхом ухвалення відповідних заходів, що виходять від людей, обізнаних із місцевими умовами, можна уникнути кризи, небезпека якої через байдужість, недбалість або впертість господарів лише посилюється».
Ще пізніше, у своїй головній книзі «Космос» Гумбольдт напише: «Стверджуючи єдність роду людського, ми виступаємо проти неприйнятного тезису про вищі й нижчі раси. Є народи більш освічені, облагороджені духовною культурою, але не більш шляхетні. Бути вільними — їхнє спільне призначення; у грубі епохи людства ця свобода є надбанням окремого індивіда, в умовах же розвиненої державності та розвинених політичних інститутів вона стає надбанням загальним».
Французький період Гумбольдта (1805-1827)
Нарешті, після майже п’ятирічного перебування в Америці, 9 липня 1804 року Гумбольдт і Бонплан вирушили до Європи й уже 3 серпня того самого року висадилися у французькому Бордо. Прибуття Гумбольдта до Франції викликало тим більшу сенсацію, що європейська громадськість уже кілька разів отримувала «достовірні» звістки про його загибель. Влітку 1803 року, наприклад, поширилася чутка, ніби Александра Гумбольдта вбито північноамериканськими «дикунами». Шиллер просив свого друга Кернера написати йому, якщо той дізнається щось певне про молодшого Гумбольдта: «Для мене було б великою втіхою, якби чутки про його смерть виявилися безпідставними». А в червні 1804 року в німецьких газетах промайнуло повідомлення, буцімто Гумбольдт помер в Акапулько від жовтої гарячки.
«Мою зупинку в Парижі, — писала Кароліна фон Гумбольдт 10 вересня Кунту, — увінчує щасливе повернення нашого дорогого Александра і радість бути свідком надзвичайно захопленого прийому, який йому було влаштовано. Не пригадую іншого випадку, коли поява приватної особи наробила б більше галасу й викликала б гостріший і загальніший інтерес».
Результати їхньої подорожі були вражаючими. До Гумбольдта лише один із пунктів Південної Америки (Кіто) було точно визначено астрономічно; геологічну будову материка раніше не вивчали. Гумбольдт визначив широту й довготу багатьох пунктів, дослідив орографію місцевості, здійснивши близько 700 гіпсометричних вимірювань, зібрав великі відомості про клімат регіону й указав на його відмінні риси. Учений зібрали величезні ботанічні та зоологічні колекції — одних рослин близько 4000 видів, зокрема 1800 нових для науки. Було доведено сполучення систем Амазонки й Оріноко; визначено напрям деяких гірських хребтів і відкрито нові (наприклад, Анди, Сьєрра-Паріма); у загальних рисах з’ясовано розподіл гір і низовин; нанесено на карту морську течію вздовж західних берегів Америки, названу «Гумбольдтовою». Коли Г. вирушав у подорож, йому було 29 років, а повернувся він уже у 34-річному віці. Він залишав Францію, коли вона була республікою під управлінням Директорії, а Наполеон був генералом в єгипетському поході. Але тепер, коли він повернувся, ситуація в країні вже цілком змінилася, а через кілька місяців після повернення Г., точніше, 2 грудня 1804 року, в соборі Паризької Богоматері в присутності папи римського Наполеон із великою помпою був коронований спадковим імператором французів. «Ви захоплюєтеся ботанікою? — підкреслено недбало запитав новоспечений імператор Гумбольдта, коли того представили йому, і, не чекаючи відповіді, додав: — Моя дружина теж».
«Імператор виявляв крижану холодність до Бонплана і ненависть до мене», — писав пізніше Г. своєму біографові Юліусу Льовенбергу. Наполеон не міг пробачити Гумбольдтові його всесвітньої слави — слави, що дісталася іноземцеві, не міг пробачити того, що німецький учений відвертав увагу французів від його власної персони. До того ж імператор завжди вважав «цього знаменитого Гумбольдта… прусським шпигуном». А одного разу, в пориві роздратування, він дав своєму міністрові поліції вказівку запропонувати Гумбольдтові залишити Париж протягом двадцяти чотирьох годин. Але Г. пощастило, і за нього заступилися впливові друзі з Французької академії, насамперед Жан-Антуан Шапталь. У книжці Шапталя «Мої спогади про Наполеона», опублікованій 1833 року його правнуками, наводяться такі слова, сказані ним імператорові:
«Месьє де Гумбольдт перевершив усі науки, і коли він подорожує, то це все одно, що подорожує ціла академія наук. Варто тільки дивуватися тому, як йому вдалося за три роки зібрати такий величезний матеріал, опрацюванням якого він тепер займається в Парижі. Нашу країну він обрав другою батьківщиною: свої книжки він публікує нашою мовою і тим самим дає роботу нашим граверам, нашим рисувальникам, нашим друкарям».
До речі, про ровесника Гегеля. На той час він закінчив університет зі спеціальністю в галузі теології, переїхав до Швейцарії працювати вихователем дітей аристократії, встиг висловити відразу до картин природи й прогулянок гірською місцевістю. Більш-менш підтримав ідеї ВФР і сам виступав як «друга скрипка» поруч зі схильним до натурфілософії Шеллінгом. Порівнюючи Шеллінга і Фіхте, він ще ставав на позиції першого. До 1801 року Гегель отримав право викладати в Єні, але особливого успіху не мав. На момент прибуття Гумбольдта з Америки він і далі був приват-доцентом у Єні, ось-ось мав отримати підвищення (за клопотанням Ґете і Шиллера) і саме взявся писати свою першу значну працю («Феноменологія духу»), яку видасть 1806 року. За ідеєю, увесь цей період він багато читав із філософії Нового часу, особливо захоплювався античністю. Такою, коротко, є вся історія Гегеля, що мешкає в Німеччині на момент 1805 року. Невдовзі він зможе подивитися на Наполеона збоку, коли той захопить Єну, і захопиться ним як втіленням світового духу. Тим часом Гумбольдт особисто спілкувався з Наполеоном, королем Іспанії, президентом США тощо. Різниця просто колосальна.
Див. також: Порівняння Гумбольдта і Гегеля в інструменті Google Ngram.
Доля Бонплана і знайомство з Боліваром
За гербарій із дублікатів рослин, зібраних Бонпланом спільно з Гумбольдтом і подарованих Ботанічному саду Національного музею природничої історії в Парижі, Бонплан отримав від Наполеона щорічну пенсію в 3000 франків, звання придворного ботаніка імператриці Жозефіни та посаду директора (суперінтенданта) садів у Наваррі (Нормандія) і Мальмезоні. Після цього він почне будувати кар’єру французького ботаніка, і лише аж у 1814–16 рр., утративши покровительство, вирушить до Аргентини. Там він продовжуватиме дослідження в дусі першої експедиції, здобуде безліч нагород, але невдовзі його буде заарештовано, і він просидить у в’язниці з 1821 по 1829 рр. Причиною, вочевидь, стане його добре ставлення до рабів і тубільців. Після звільнення Бонплан переїде до Парагваю, де одружиться з дівчиною з місцевих народностей. Так він і помер в Америці, у відносній бідності, знаходячи дохід у приватній медичній практиці.
Майже відразу після прибуття до Парижа Гумбольдт і Бонплан познайомилися з Сімоном Боліваром, який подорожував Європою, і протягом недовгого часу Г. жив із Боліваром в одній квартирі. Вони ділилися своїми враженнями про соціально-політичну ситуацію в Америці й знайшли дуже багато спільного. Саме тому Болівар пізніше намагався сприяти звільненню Бонплана з в’язниці та тиснути на Аргентину. І тому Болівар завжди дуже добре відгукувався про Гумбольдта.
Гумбольдтові так і не довелося побачитися з Боліваром після тих паризьких зустрічей, що відбулися восени й узимку 1804 року. З найбільшою увагою та співчуттям стежив він за перебігом визвольної боротьби Болівара. Листи Болівара Гумбольдт бережно зберігав «як дорогоцінні спогади» про «виявлену йому прихильність», як «найпрекраснішу й найславетнішу сторінку» свого життя, яке, на його переконання, так само, як і життя Болівара, «лише м’якшими засобами служить справі людського розуму й розсудливої свободи», — як писав він одного разу «Визволителю». Про справи Болівара Гумбольдт говорив не інакше як про «великі й шляхетні діяння… що викликають захоплення обох півкуль». Ми знаємо, що Болівар — полководець і державний діяч — часто згадував про Гумбольдта, часто говорив про своє почуття глибокої вдячності до нього й про те, скількома речами завдячують молоді південноамериканські держави німецькому вченому.
«Александр фон Гумбольдт — ось хто є справжнім відкривачем Америки.
Новий Світ завдячує йому більше, ніж усім конкістадорам, разом узятим».
Та й мексиканці вимовляли ім’я Гумбольдта разом зі словом «Benemerito», що означає «людина, яка має великі заслуги перед вітчизною», і палко вітали намір Гумбольдта, висловлений ним у часи похмурої реакції в Пруссії, назавжди повернутися до Мексики й заснувати там науково-дослідний інститут. Гумбольдта в Латинській Америці любили й шанували як свого земляка. Подорож Гумбольдта і Бонплана справедливо називають другим — науковим — відкриттям Америки. Але для опрацювання й видання результатів американської подорожі потрібно було дуже багато ресурсів і часу, тому Гумбольдт залишився в Парижі, головному світовому центрі науки. На схилі літ Гумбольдт писав ретроспективно: «Я обрав Париж, бо жодне місце на континенті в той час не пропонувало такого доступного скарбу наукових ресурсів, і жодне з них не налічувало стільки великих і діяльних дослідників, як ця столиця». І перш ніж ґрунтовно осісти в цій «столиці світу», Г. вирушив у подорож Європою, щоб ознайомитися зі змінами, і, зокрема, щоб усе ж побувати на батьківщині, де його вже критикували як зрадника, що віддав перевагу Франції. Навіть перший том гігантської праці «Подорож до рівноденних областей Нового Світу в 1799–1804 роках» вийшов 1807-го спочатку французькою, а вже потім німецькою мовою.
Подорож до Італії та Німеччини. Переїзд до Франції
Гумбольдт не відчував особливого бажання знову побачити Берлін; влітку 1805 року він здійснив поїздку на кілька місяців до Італії, щоб вивчати там вулканізм разом із Гей-Люссаком, і в цей самий час відвідав свого брата Вільгельма в Римі. Саме завдяки його застереженням і тискові з боку прусської королівської родини Г. згодом вирушив до Берліна. При цьому з ним захотів поїхати й Гей-Люссак, а дорогою вони відвідали місце проживання вченого Вольти. Одразу після повернення Гумбольдта прийняв король Фрідріх Вільгельм III, призначивши його королівським камергером із пенсією в 2500 талерів, причому без жодних особливих обов’язків. Із листопада 1805 р. він продовжував свою наукову працю в Берліні, де прожив 1806–1807 роки. Тут він займався магнітними спостереженнями, писав «Картини природи» і, здається, не надто переймався політичними негараздами своєї батьківщини. Космополітична закваска була в ньому надто сильною. Будні в Берліні минали тьмяно й одноманітно:
«Я почуваюся тут чужинцем, живу осторонь від усіх у цій країні, що стала для мене чужою».
У 1808 році йому, однак, довелося покинути наукові заняття, щоб супроводжувати до Парижа принца Вільгельма Прусського, який їздив туди для переговорів із Наполеоном. Гумбольдт, що користувався великим авторитетом у вищому паризькому товаристві, мав підготувати ґрунт для домовленості, що й виконав успішно. Після цього Гумбольдт вирішив залишитися в Парижі й прожив у Франції майже 20 років (1809-1827). Париж у той час сяяв таким сузір’ям учених, яким не міг похвалитися жоден місто в Європі. Тут працювали Кюв’є, Лаплас, Гей-Люссак, Араго, Біо, Броньяр та інші. Майже всі вони стали друзями Гумбольдта, а особливо близьким другом став Араго. З Гей-Люссаком Гумбольдт працював над хімічним складом повітря, з Біо — над земним магнетизмом, із Сент-Ілером — над диханням риб. Простота і свобода стосунків, товариськість і відсутність дрібної заздрості були йому до душі. Гумбольдт вів у Парижі таке напружене трудове життя, що на сон лишав собі ледве 4-5 годин на добу. Такий діяльний спосіб життя він вів до самої смерті й, що найдивовижніше, завжди залишався здоровим і сильним фізично та розумово.
Величезний вплив Гумбольдта в ученому колі Парижа спонукав усіх учених, які приїздили до столиці Франції, прагнути до нього, тим більше що він щедро розсипав на користь інших свій вплив і гроші. Коли Агассіс через нестачу коштів мав припинити заняття в Парижі, Гумбольдт найделікатнішим чином змусив його прийняти грошову допомогу; коли Лібіх, ще невідомий, молодий учений, прочитав у Парижі одну зі своїх перших праць, Гумбольдт негайно познайомився з ним і надав йому дієву підтримку. Як розповідав Варнгаґен фон Ензе (який прибув до Парижа у свиті одного австрійського генерала), Гумбольдт у розкішних залах резиденції австрійського посланника, графа Меттерніха, здався йому схожим на «сяйливий метеор, супроводжуваний поглядами подиву…».
«Рідко випадає людині така глибока й загальна пошана, таке щире схвалення з боку найрізноманітніших суспільних груп, така жива зацікавленість усіх можновладців […] Наполеон його не любив, оскільки він був відомий як людина вільнодумна і непохитна у своїх поглядах; однак імператор, його двір і високопоставлені державні урядовці ніколи не заперечували того глибокого враження, яке в особі сміливого мандрівника справляли на них могутність науки і світло, що від неї виходить. Учені всіх країн пишалися своїм високим побратимом, усі німці — співвітчизником, а всі вільнодумці — однодумцем… У всьому: і в науковій діяльності, і в практичних справах, і в самотньому зухвальстві духу, і в гамірній світській метушні — завжди являти собою видатну й незалежну постать, за будь-яких обставин настільки залишатися самим собою, як це вдавалося Гумбольдту, дано рідко кому з нас, і мені лише дуже нечасто траплялася людина, яка так само вперто, самовіддано й плідно все своє життя працювала б на благо людства».
Мрії про Азію та тиск із Берліна
Хоча в Парижі Гумбольдт залишився на цілих 20 років, сам він такого повороту для себе не планував, він хотів якнайшвидше вирушити до Азії, насамперед до Індії та Тибету. Але оскільки всі свої гроші він уже витратив на Америку й видання своїх праць, то тепер міг сподіватися лише на кошти державної скарбниці, а спонсорувати такі подорожі ніхто не поспішав. У 1811 році, після розмови з російським послом, у нього з’явилася можливість вирушити до Тибету, до того ж у межах боротьби Наполеона з Англією постала перспектива походу до Індії через Росію. Але події 1812 року, що настав, і наступних років поглинули увагу російського уряду, і експедиція не відбулася. Коли всім стало ясно, що правлінню Наполеона настане кінець, Гумбольдт і не подумав покидати Париж, що знову дуже дратувало німецьких патріотів. 31 березня 1814 року король Пруссії в супроводі Вільгельма Гумбольдта прибув до Парижа. Наступного ж дня він викликав до себе камергера Александра Гумбольдта й наказав йому показати всі визначні місця Парижа, а в червні взяв його з собою до Англії. Особисті зв’язки з німцями Г. використовував, щоб захистити учених Парижа та їхні інститути від розграбування.
В Англії його теж зустріли як знаменитість першої величини, але всі його спроби домогтися можливості поїхати до Індії не дали жодного результату. Він приїздив ще 1817-18 роках, і теж марно. А все тому, що Ост-Індська компанія забороняла йому відвідувати колонії, знаючи, як раніше він учинив з описом рабства в іспанських колоніях. Час від часу Г. їздив Європою, виконуючи дрібні дипломатичні доручення з Берліна, але переважно займався дослідженнями в колі друзів із Парижа. У 1818 році Гумбольдт був в Ахені на конгресі, але клопотався лише про азійську подорож, і знову безуспішно. У 1822 році він їздив до Італії, відвідав Везувій і дослідив зміни, що сталися в ньому між виверженнями 1807 і 1822 років. А головним заняттям Г. у Парижі була протекція молодим ученим і налагодження зв’язків між усіма вченими. Вище згадувалося, як Г. допоміг стати відомим хімікові Лібіху. Згодом він став одним із найбільших хіміків свого часу. Свою епохальну працю «Органічна хімія в її застосуванні до сільського господарства і фізіології», що вийшла друком у 1840 році, Лібіх присвятив Гумбольдту. У передмові до книги він писав про те, що зустріч із Гумбольдтом вплинула на все його життя:
«Ця бесіда з Вами стала наріжним каменем мого майбутнього; у Вашій особі я знайшов найвпливовішого в моїй галузі й надзвичайно дбайливого покровителя та друга… Від цього дня переді мною відчинилися двері всіх інститутів і лабораторій… А скільки я знаю ще таких, які, подібно до мене, своїми успіхами в науках завдячують Вашій дбайливій опіці та Вашій прихильності! Будь-хто — хімік, ботанік, фізик, сходознавець, мандрівник до Персії чи Індії, художник — усі користувалися у Вас рівними правами, однаковим покровительством, і Ви ніколи не робили жодних відмінностей — з якої б країни не приїхав до Вас гість і якої б національності він не був. Чим науки завдячують Вам у цьому особливому ставленні — світ іще не знає, але це легко прочитати в серці кожного з нас».
Тим часом грошей у Г. ставало дедалі менше, а король Пруссії дедалі наполегливіше тиснув (у тандемі з братом Вільгельмом), що час би повертатися на батьківщину. У 1823 році Г. відвідав Берлін, щоб ознайомитися зі станом справ, який виявився кращим, ніж 10–15 років тому. Вільгельм уже був серйозним міністром, який цілком міг сподіватися на призначення канцлером. Маєток Гумбольдтів непогано перебудували, у місті постав новий університет, створення якого відбулося під особистим покровительством Вільгельма (досі цей університет має приставку «ім. Гумбольдта»). Та й загалом переїзд до Німеччини вже не здавався таким страшним. Але все ж Г. вирішив поки що повернутися до Парижа, щоб завершити звіт про американську експедицію. Фрідріх Вільгельм III особисто прихильно ставився до Г., цінував його товариство, тож від 1826 року він уже більшу половину часу проводив у Берліні, натомість король підвищив йому пенсію, а 12 травня 1827 року Г. остаточно оселяється в Берліні.
Німецький період Гумбольдта (1828-1859)
Відтоді Гумбольдт жив головним чином у Берліні, часто бував при дворі, супроводжував короля в поїздках Європою і, хоч не відігравав офіційної ролі, але, наскільки міг, намагався протидіяти реакції, прихильники якої називали Гумбольдта «придворним революціонером». З-поміж цікавих фактів, що відбувалися просто перед переїздом до Німеччини, Г. відвідав Лондон, де брав участь у будівництві тунелю під Темзою. Якщо вірити німецькій Вікі, він пірнав на дно річки в дзвоні, і разом із ним тоді був епікуреєць і утилітарист Джеремі Бентам. Але цю інформацію ще треба уточнити.
Період після оселення в Берліні, від кінця 1827 до квітня 1828 року, позначений активною діяльністю Гумбольдта з популяризації науки. Вона мала форму безплатних публічних лекцій, що відбувалися у двох місцях — у Берлінському університеті (61 лекція) та в Співочій академії (16 лекцій) із найбільшим із залів Берліна, доступних широкій публіці. Лекції «Про фізичний світопис» послужили основою для майбутнього науково-популярного твору Гумбольдта «Космос». Вони привабили безліч слухачів — на кожній лекції збиралося до тисячі осіб. У цей самий час Гегель перебував на піку зажиттєвої слави й був ректором Берлінського університету, але й він не міг навіть близько зрівнятися з успіхом лекцій Гумбольдта. У двадцятих роках XIX століття наука лише починала сходити зі своїх висот у сферу повсякденного життя, і лекції Гумбольдта були своєрідним несподіваним і вражаючим явищем. Вони знаменують собою тріумф нового напряму в духовному житті Європи — напряму, що характеризує XIX століття і полягає в наближенні науки до життя. Водночас вони були першим нарисом нової науки — фізичного світопису. Після завершення лекцій (1828) спеціально призначений комітет підніс Гумбольдтові медаль із зображенням сонця та написом: Illustrans lotum radiis splendentibus orbem (з лат. — «Осяює весь світ яскравими променями»).
Також у Берліні під керівництвом Г. відбувався загальнонімецький з’їзд природодослідників, зокрема вчених із Нідерландів і Скандинавії. Він особливо клопотався, щоб на з’їзд допустили математика Гауса (якого тоді недооцінювали, і Г. особисто намагався просувати його серед учених) і біолога Окена (який був, між іншим, учнем Шеллінга). Останнього не хотіли пускати через його відверто демократичні погляди. Сам факт того, що Г. опікувався найбільшим з’їздом учених, багато говорить про ту роль, яку він відігравав у науці свого часу. Тим часом після здобуття Мексикою незалежності від Іспанії 1821 року мексиканський уряд удостоїв його високих нагород за заслуги перед нацією, а 1827 року надав йому мексиканське громадянство. У 1859 році президент Мексики Беніто Хуарес назвав Гумбольдта героєм нації.
Подорож до Росії
Упродовж кількох років Гумбольдт листувався з графом Канкріним, міністром фінансів Російської імперії, який попросив славетного вченого висловити думку щодо доцільності запровадження в грошовий обіг країни платинової монети. Зрештою Гумбольдтові надійшло офіційне запрошення «в інтересах науки і країни» відвідати уральські рудні родовища. 12 квітня 1829 року Гумбольдт із супутниками Густавом Розе та Християном Готфрідом Еренбергом залишив Берлін, а 1 травня вони вже були в Санкт-Петербурзі (маршрут до російської столиці пролягав через Кенігсберг, Куршську косу та Дерпт, із короткочасним відвіданням Дерптського університету, який ще 2 листопада 1827 року присвоїв йому почесне звання доктора медицини). Подорож здійснювалася коштом російського уряду.
Спочатку вони прямували за маршрутом: Санкт-Петербург — Москва — Володимир — Нижній Новгород — Казань — Єкатеринбург — Перм. До Казані добиралися Волгою. На Середньому Уралі дослідники провели кілька тижнів, приділяючи час геологічним розвідкам і огляду родовищ залізних, золотоносних руд, самородної платини, малахіту. Вони побували на відомих уральських заводах, зокрема Нев’янському та Верхньотуринському. Далі шлях пролягав через Тобольськ, Барнаул, Семипалатинськ, Омськ і Міасс. У Барабинському степу вчені істотно поповнили свої зоологічні та ботанічні збірки. Після прибуття до Міасса, де відбулися урочистості з нагоди 60-річчя Гумбольдта, експедиція продовжилася Південним Уралом із оглядом Златоуста, Кичимська, Орська та Оренбурга. Відвідавши ілецьке родовище кам’яної солі, мандрівники прибули до Астрахані, а потім «здійснили невелику поїздку Каспійським морем».
За майже шість місяців дослідники подолали понад 18 000 кілометрів, запряжених більш ніж 12 000 коней. Визначальним чинником російсько-сибірської подорожі була висока швидкість, що ускладнювало належний запис спостережень і вимірювань. Хоча Гумбольдт і Бонплан за п’ять років своєї подорожі Америкою подолали близько 8000 кілометрів, тепер за вісім місяців було подолано більш ніж удвічі більшу відстань. Супровідне ущільнення наукової праці справило відповідний вплив на тип дорожніх нотаток і їхню подальшу обробку. Цар Микола I та його міністр фінансів, усвідомлюючи його тепер уже хитке фінансове становище, щедро виділили Гумбольдтові 20 000 рублів на експедицію, без потреби звітувати. Проте Гумбольдт повернув добру третину коштів, які не були використані. Його пропозицію спрямувати заощаджені гроші на подальші дослідницькі проєкти було прийнято.
На зворотному шляху Гумбольдт побував у Московському університеті, де йому влаштували урочисту зустріч. 13 листопада 1829 року учасники експедиції повернулися до Санкт-Петербурга. Попри нетривалість поїздки, вона була вельми продуктивною: її результати відображено в тритомній праці «Центральна Азія» (1843). У Дерптському університеті Гумбольдт познайомився з видатними вченими Російської імперії: директором університетської обсерваторії В. Я. Струве, мінералогом О. М. фон Енгельгардтом, систематиком рослин К. Х. Ледебуром, природодослідником І. Парротом та їхніми учнями.
Видання «Космосу» і революція 1848 року
Після повернення Гумбольдта з Росії він одразу поринув у роботу над своєю головною книгою, над майбутнім «Космосом». Але його знову відволікали можливими призначеннями на посади та дипломатичними місіями. Саме тоді у Франції сталася нова революція, і тепер його відрядили до Парижа налагоджувати стосунки з новим урядом. У Парижі він викроїв стільки часу, скільки йому дозволяли посольські обов’язки, але цього вистачило для підготовки праці про Центральну Азію. У квітні 1832 року Г. за традицією заїхав відвідати Ґете, але того вже не було серед живих. Ледве він повернувся до Берліна, як знову почав відчувати провінційність і вбогість Німеччини. Він продовжив працювати над багатотомною науково-філософською працею, яку спочатку мав намір назвати «Нарисами фізичного світопису», а згодом назвав «Космосом». Але 1835 року помер Вільгельм Гумбольдт, і Александр узявся за публікацію творів брата (три томи вийшли протягом 1836-1839 років). Для Г. смерть брата була найсерйознішим ударом у житті, про що він багато пише у своїх листах.
У 1837 році Г. брав участь в урочистостях з нагоди сторічного ювілею Геттінгенського університету, де Г. величали «Нестором наук» і «найпочеснішим гостем на цьому святі». У 1840 році помер старий король, і на престол зійшов його син Фрідріх Вільгельм IV, який ставився до вченого так само шанобливо, як і батько, але водночас створював йому перешкоди для наукової праці. У 30-ті роки Г. вже відчував, що сильно відстає від сучасників, що марнує багато часу і не встигає нічого з раніше задуманого. Поїздка до Росії, очевидно, була його останньою подорожжю, і він був нею цілком незадоволений (жодної екзотики). Надмірна увага до його особи сильно відволікала від справ. А крім особистих контактів, де кожен хотів поговорити зі знаменитістю, і крім необхідності тягатися за королем і «розважати» його величність, Г. мав також величезне листування із сотнями вчених з Європи. Одержуючи до 2000 листів на рік, учений здебільшого відповідав на них негайно. Він працював, приймав відвідувачів, здійснював ділові й дружні візити та, повертаючись пізно додому, продовжував трудитися до 3–4 години ночі. Проте 1845 року все ж було видано перший том твору, який Гумбольдт у листі до Фарнгагена (1834) назвав «справою свого життя». Книгу передували такі слова великого просвітителя: «На схилі діяльного життя я передаю німецькій публіці твір, план якого майже півстоліття носився в моїй душі». У 1847, 1852 і 1857 роках було опубліковано три наступні томи (відповідно, другий, третій і четвертий). До останніх днів свого життя вчений продовжував роботу над п’ятим томом, але завершити його не вдалося. У тому ж листі до Фарнгагена (1834) він писав про свої цілі такими словами:
«Я беруся до друкування праці (праці всього мого життя). У мене безумна ідея охопити й відобразити весь матеріальний світ, усе, що ми знаємо нині про космічний простір і земне життя, від туманностей до географії мохів, що ростуть на гранітних скелях, — і все це в одній книзі, яка б і пробуджувала інтерес до предмета живою доступною мовою, і почасти служила відпочинком для душі. Кожна велика й важлива ідея, де б вона не промайнула, має бути тут зафіксована. Книга повинна відтворити цілу епоху історії духовного розвитку людства та його пізнання природи».
«Космос» уже через рік після виходу було перекладено англійською, данською, італійською та нідерландською мовами, ще через рік — французькою, а ще за рік — російською. Книга дістала високу оцінку європейської наукової спільноти. Уже після смерті Г., напередодні сотого ювілею з дня його народження, відомий німецький видавець Бернгард Котта зазначив, що «Космос» є найчитанішою книгою після Біблії. Уже до 1851 року загальний наклад цього видання, за підрахунками Гумбольдта, сягав 800 тисяч примірників. 16 грудня 1847 року Гумбольдт писав Бунзену:
«Становище в північній частині Німеччини стає дедалі серйознішим, і воно ще більше ускладниться, якщо справа обмежиться заснуванням представницьких комітетів, адже вони не задовольнять нічиїх сподівань… що напевно створить урядові додаткові труднощі […] Я не можу уявити собі загальне представництво народу інакше, як представництво всієї держави, а не окремої провінції чи окремого стану».
Гумбольдт відчував наближення політичної бурі. Йому було ясно, що намір короля — всупереч застереженням із Відня та Петербурга — скликати зібрання представників провінцій у складі об’єднаного ландтагу і тим самим зробити народові бодай удавану поступку, не принесе користі нікому. 11 квітня Фрідріх Вільгельм IV відкрив об’єднаний ландтаг промовою, в якій заявив, що не потерпить, аби природні стосунки між монархом і народом обтяжувалися конституцією і щоб між ним та його країною вклинювався списаний клапоть паперу. «Загальний шок, пригніченість, гіркота», — свідчив Варнгаген цього дня. Гумбольдт писав 26 квітня 1847 року Бунзену: «Якщо таких людей, як ви і я, глибоко зворушує слава такого високообдарованого й людяного монарха… то події 11-го дня можуть завдати лише глибокого болю. Я сам був присутній при цьому. Усі були приголомшені поголовно, навіть найвища аристократія… За такого загального занепаду духу… початок переговорів із представниками окремих станів загрожує небезпекою зриву».
У січні 1848 року, незадовго до початку Лютневої революції в Парижі, Гумбольдт повернувся до Берліна зі своєї останньої дипломатичної місії. Тут він став свідком і учасником Березневої революції. Після того як Фрідріх Вільгельм IV проїхав 21 березня містом із чорно-червоно-золотою пов’язкою і виголосив промови разом зі своїми міністрами, народ захотів побачити Александра фон Гумбольдта на балконі палацу. Гумбольдт з’явився, але не виголосив жодної промови, а лише мовчки вклонився. Наступного дня майже вісімдесятирічний чоловік приєднався до процесії, яка вела 183 полеглих бійців барикад на цвинтар. Камергерська платня, рідкі дотації з королівської скарбниці та гонорари за наукові публікації забезпечували йому вкрай скромний побут, не більше; грошей не вистачало навіть на те, наприклад, щоб погасити дві позики, взяті ним ще під час переїзду до Берліна, одну — в прусській фірмі, що займалася морською торгівлею, другу — в банкірському домі Мендельсонів. Його борги уряд сплатить уже через багато років після смерті самого вченого.
В останні роки він відчував незадоволення загальним станом справ у країні, до якого додавалося відчуття самотності: друзі й ровесники Гумбольдта помирали один за одним. Давно вже не було серед живих ані Ґете, ані Вільгельма Гумбольдта. У 1853 році помер Л. фон Бух, із яким Гумбольдта пов’язувало 63-річне приятелювання; за ним пішов найкращий із його паризьких друзів, Ф. Араґо. У 1857 році занедужав король; а невдовзі помер останній зі старих друзів ученого — К. А. Фарнгаґен фон Ензе (1858), — і Гумбольдт, в ореолі своєї слави, залишався самотнім, утомленим і сумним. У березні 1857 року Александр фон Гумбольдт дістав запізніле задоволення від того, що прусський державний парламент ухвалив закон, спрямований проти рабства, за яке він рішуче виступав.
«Мої сили швидко йдуть на спад, — писав Гумбольдт у середині грудня 1856 року Бунзену. — Не дуже приємно бачити, як випаровується фосфор думки і зменшується вага твого мозку, за висловом нинішньої школи. Але все ж я не падаю духом і продовжую працювати».
Наприкінці квітня 1859 року він застудився й зліг. Смертельна хвороба швидко прогресувала, але не завдавала сильних страждань. Свідомість ученого зберігалася до останнього дня: він помер 6 травня 1859 року.