Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Італія доби Відродження широко відома своїм відродженням платонізму у Флоренції та заснуванням у цьому місті Академії за зразком платонівської Академії в Афінах. Ця академія стала центром неоплатонізму Європи, що діяла під безпосереднім патронатом Медічі та під проводом консервативного філософа Марсіліо Фічіно (тому її називають Академією Медічі або Академією Фічіно). Але приблизно в той самий час, а то й раніше, створювалися й інші академії. Скільки їх було загалом, сказати важко. Короткочасні експерименти могли проводити навіть у зовсім, здавалося б, другорядних містах. Та головних конкурентів у Флоренції було лише двоє. Одну з них, Академію в Римі (1464-1527, або неофіційно до 1550 р.) ми вже описали на окремій сторінці. Вона замішана в підготовці змови з метою встановлення республіки в Римі та вирізняється своєю секуляризованою культурою, навіть наявністю зв’язків з епікурейською філософією. Уже в цій нашій статті про Рим зазначалася тісна пов’язаність з Академією в Неаполі, учасників якої теж небезпідставно підозрювали в епікурейських нахилах. Тут, звісно, не варто забувати й про італійських аверроїстів, які пропонували на той момент найматеріалістичніше тлумачення Арістотеля і теж часто зазнавали звинувачень в епікуреїзмі. Зазвичай кажуть, що вони зосереджувалися в університеті Падуї (поблизу Венеції), але насправді їхній вплив був сильним загалом по всій Італії на північ від Флоренції; а на час роботи Неаполітанської академії невелика школа аверроїзму постане, зокрема, і в Неаполі. І попри всі ці локалізації, не варто забувати, що всі чотири явища (Флоренція, Рим, Неаполь, аверроїзм) — не були ізольованими, і їхні учасники регулярно їздили з одного центру до іншого, заводили особисті дружні зв’язки та тривале листування. Кожна зі шкіл могла вносити свій непомітний внесок у розвиток іншої.
Іноді народження академії в Неаполі датують далеким 1442 роком, коли король Альфонсо I Арагонський, після свого сходження на неаполітанський престол, заснував найбагатшу бібліотеку у своєму домі в Кастель-Капуано (пізніше перенесеному до Кастель-Нуово), де збиралися діячі культури для обміну результатами власних праць і обговорення літератури та філософії. На його честь це об’єднання було названо Accademia Alfonsina. І якщо прийняти цю гіпотезу, то вона вважатиметься найстарішою з італійських академій (на 20 років старшою за флорентійську), до того ж із очевидною участю протоепікурейського філософа Лоренцо Валли. Але більш загальноприйнята версія твердить, що в Неаполі академічна культура починається 1458 року, коли конкурент Валли, визначний придворний поет, радник і протеже короля — Антоніо Беккаделлі (відомий як «Панорміта») заснував клуб під назвою Porticus Antonianus («Портик Антонія» латиною). Насправді Беккаделлі керував зібраннями ще в давнішій академії Альфонсо, тож його власна організація постала безпосередньо з попередньої, одразу після смерті короля, і навряд чи чимось відрізнялася. Цей етап розвитку Академії ще називають Accademia Antoniana. Окрім нової назви, можна відзначити, що різко зріс і її статус, і міжнародний престиж. Відтепер вона стала помітнішою поза межами Неаполя, і тут приймали найбільших учених з усієї Європи. Спочатку засідання відбувалися просто неба, у портиках на сучасній вулиці Віа дей Трибуналі, а згодом перемістилися до резиденції Панорміти на Віа Ніло. Ця версія клубу проіснувала до смерті Беккаделлі.
У 1471 році на посаді очільника академії Панорміту замінив умбрійський учений Джованні Понтано. Технічно, знову нічого не змінилося, але під його керівництвом заклад дістав свою остаточну назву — Accademia Pontaniana. Спершу Понтано переніс Академію до свого дому, де зібрання її учасників складалися з бенкетів, що супроводжувалися декламацією латинських віршів. На зустрічах обговорювалися літературні та філологічні теми, класичні твори (зокрема Лівій і Сенека), Біблія, загальні богословські теми та географія. Відомо, що на зустрічі 1494 року значну увагу було приділено сучасним географічним відкриттям. Пізніше, у 1492 році, Понтано зробив місцем зустрічей спеціально збудовану для цього споруду: каплицю Понтано або храм П’єтрасанти, розташований біля входу на Віа дей Трибуналі (де відбувалися зустрічі академії ще за Беккаделлі). Ця споруда з виразно окресленим стилем доби Відродження була задумана як справжній світський храм, присвячений музам і мудрості. Каплиця була серцем Академії впродовж більш ніж п’ятдесяти років.
На відміну від попередніх випадків, після смерті Понтано (у 1503 р.) школа більше не змінювала назви з приходом нових очільників. У 1503 році, після смерті Понтано, Академія перейшла під керівництво двох його учнів, П’єтро Суммонте і Джироламо Карбоне, а згодом, із 1526 по 1530 рік, — під президентство Якопо Саннадзаро (про них — нижче). У цей період у Неаполі, що став столицею іспанського віцекоролівства, понтаніанці відігравали значну роль у розвитку колективної інтелектуальної діяльності, і Академія користувалася великою пошаною провідних учених з інших частин Італії, зокрема П’єтро Бембо та венеційського гуманіста Маркантоніо Мікієля. Саме останньому Суммонте 20 березня 1524 року адресував знаменитого листа, що став засадничим джерелом з історії мистецтва неаполітанського Відродження, присвяченого найважливішим творам живопису, скульптури й архітектури Неаполя. Із 1532 року, під головуванням Сципіона Капече, члена Вальденської ради, Академія переживала тяжкі роки аж до свого зникнення 1542 року.
За свою багатовікову історію Академія пережила два розпуски. Уперше її було закрито 1542 року, рівно на її століття, іспанським віцекоролем Доном Педро де Толедо, який, зважаючи на центральне становище й високу пошану, якою користувалася академія в усіх тогочасних італійських державах, хотів перешкодити їй, побоюючись, що численні люди літератури й культури, які там збиралися, можуть поставити під сумнів його авторитет. І справді, якщо навіть не італійський патріотизм, то бодай у питанні підданства значна частина академіків надавала перевагу залежності від Франції, а не від Іспанії, і це було б важко ігнорувати. Таким чином, перша, оригінальна Академія Понтаніана проіснувала приблизно впродовж 1442-1542 рр., переживши римську та флорентійську академії. Щоправда, як і в інших подібних випадках, неформальні зустрічі літераторів тривали, просто вже без офіційної організації. Деякі члени Академії втекли до інших князівств Південної Італії, які ще формально зберігали певну автономію від іспанської влади, але поступово Іспанія душила й ці осередки опору та дедалі сильніше підпорядковувала собі південні землі. Це, звісно, сильно підірвало культурні традиції регіону й відкинуло його назад більш ніж на століття.
Набагато пізніше, вже в XIX столітті, Академію було відроджено, і про це детальніше йтиметься в другій половині цієї статті. Тож вона пережила й другий розпуск, що стався вже 1934 року. Тоді її було придушено фашистським урядом, який закрив її під приводом того, що в Неаполі існувало дві академії, а це порушувало священний закон єдності режиму. Насправді мотиви були суто політичними: багато її членів відкрито виступали проти фашизму. Відродившись іще раз уже після завершення Другої світової війни, академія існує й досі.
Перша неаполітанська академія
Список лідерів Першої Неаполітанської академії виявляється не таким уже й довгим. Усього їх було шестеро. Це Антоніо Беккаделлі (до 1471), Джованні Понтано (до 1503), Джироламо Карбоне і П’єтро Суммонте удвох (до 1426–28), Якопо Саннадзаро (до 1530) і Сципіон Капече (до 1542). Як ми побачимо далі, ці лідери не становлять собою якоїсь послідовної лінії розвитку, і гедонізм із консерватизмом в Академії йдуть поруч або чергуються хвилями. Якщо все починається з суто гедоністичної тематики, через що на всю Академію падає тінь епікуреїзму, то ближче до кінця ми вже бачимо виразно консервативні мотиви (хоча їх можна знайти навіть на самому початку, адже ця школа не була суто епікурейською, так само як нею не була й Римська Академія). І все ж, навіть узята загалом, з усіма своїми суперечностями, Академія залишається цікавим прикладом італійської культури.
Коротко пройдемося по її лідерах. Засновник цього елітного клубу, Антоніо Беккаделлі («Панорміта») (1393–1471), народився в сицилійському Палермо (хоча походив із вигнаного болонського роду), у родині впливового політика й купця. У юності він об’їздив усю Італію, здобуваючи юридичну освіту в найрізноманітніших університетах. У 1420-х роках він відвідував Флоренцію, Падую, Сієну, Болонью, Геную, Рим, Неаполь, Павію тощо. У Сієні він почав укладати свою знамениту еротичну збірку, а в Болоньї (місті його предків) він видав цю книжку. Пізніше, перебуваючи в Павії, він вивчав красномовство і написав коментарі до комедій Плавта; тут він став поетом при дворі Філіппо Марії Вісконті, міланського герцога, з рук якого згодом отримував пенсію (уже після того, як видав свою еротичну збірку, і, мабуть, саме тому). У 1432 році Беккаделлі навіть отримав лавровий вінок поета з рук імператора Сигізмунда. Можливо, саме тому його невдовзі помітить король Сицилії та Неаполя — Альфонсо V Арагонський, і оскільки формально Беккаделлі був громадянином Палермо, підвладного Неаполітанському королю, то Альфонсо викликав поета до себе, оцінив його обдарування і призначив своїм державним радником і панегіристом. У 1442 році Беккаделлі став послом у Пармі, але ненадовго.
Серед його найвідоміших творів — «Гермафродит» (1425) [див. огляд у нас на сайті, з кількома цитатами], латинська збірка з 81 епіграми, переважно дуже й дуже сміливого еротичного змісту, у стилі Катулла, Марціала та античних збірок Приапеї. Книжка, присвячена Козімо Медічі, швидко поширилася і викликала палкі суперечки. Цей твір був зустрінутий схвально вченими, однак згодом християнські апологети засудили його й назвали непристойним. Серед тих, хто високо оцінив цей твір, окрім імператора Священної Римської імперії та герцога Мілана, був відомий педагог Гуарино да Верона, який назвав Беккаделлі поетичним нащадком сицилійського письменника античності Феокріта. Серед критиків Беккаделлі був теолог Антоніо да Ро (1395–1447), францисканець із Мілана, який написав «Філіппіку» проти Антоніо (1431/32). У відповідь Панорміта написав викривальні вірші, висміюючи Ро непристойними образами, але йому довелося захищати не лише свою творчість, а й своє життя та моральні принципи. Йому також належали твори значно меншої ваги: «Epistolae Campanae» (1474, посмертно) і твір «De dictis et factis Alphonsi regis Aragonum» («Вислови й діяння короля Альфонсо»). У 1450-х роках для Беккаделлі було спеціально збудовано Палаццо дель Панорміта (великий триповерховий будинок) у Неаполі. Його спорудили під керівництвом архітектора Джованні Філіппо де Адинольфо і продали наприкінці XVII століття Джакомо Капече Галеоте.
Класичний період під керівництвом Понтано
У Неаполі Беккаделлі заприятелював із Джованні Понтано (1429-1503) і представив молодого вченого королівській канцелярії. Він походив із Перуджійського краю (Центральна Італія, ближче до Рима й Флоренції) і здобував освіту в Перуджійському університеті. Та вже в 1450-х роках Понтано опинився в Неаполі, де й проведе більшу частину свого життя. Він виявив свої здібності вправного дипломата під час Феррарської війни, в якій Неаполь (разом із Флоренцією та папою Сикстом IV) виступав проти Венеції; тоді йому вдалося примирити короля Фердинанда I (за якого він був наче прем’єр-міністром) з папою Інокентієм VIII (тим самим, який так високо його цінував, що надав йому звання поета). Он був вихователем дітей короля Фердинанда I, і часто брав участь у воєнних походах, серед яких слід відзначити завоювання Отранто (1481), а також згадану вище війну за Феррару (1482-1484). Свою високу посаду Понтано зберіг і за короля Альфонса II. У 1471 році він змінив свого вчителя Беккаделлі на посаді голови Академії, яка згодом дістала назву Pontaniana. Його становище при дворі пішло на спад, коли короля Альфонса II було вигнано з Неаполя 1494 року, а після повернення арагонців його звинуватили в тому, що після захоплення Неаполя французами він підтримав Карла VIII і привітав його промовою. Однак Понтано вдалося уникнути обвинувального вироку, хоч і довелося полишити свою активну політичну діяльність, аби присвятити себе освіті. Саме в ці роки він відредагував більшу частину своїх творів.
Твори Понтано, які часто важко датувати, численні й різноманітні за тематикою. Їх зібрали вже після смерті автора його послідовники — П’єтро Суммонте та Якопо Саннадзаро. У них переважає латина, як у віршах, так і в прозі, але завжди з наголосом на реальність і з відсиланням до сучасних подій. Уже Саннадзаро визнав його одним із найплідніших літераторів XV століття і, можливо, абсолютним лідером неаполітанського гуманізму, який охопив у своїй творчості численні аспекти культурного життя (не лише літературного) свого часу: від астрології до етики, аналізу суспільства, риторики й ботаніки. У своїх численних композиціях Понтано оспівує красу реальності, сонця, радості, кохання, жінок, природи, красу рідної землі й міста, що його прийняло, подружнє кохання як єдине джерело людського щастя та любов до своєї дружини Адріани Сассоне.
Серед простіших творів, більшість із яких він написав у ранній період своєї творчості, нам відомі п’ять діалогів, що, вочевидь, наслідують Лукіана й Апулея: «Харон», «Антоній», «Акцій» (такий псевдонім носив один із його найближчих учнів, Якопо Саннадзаро; можливо, йдеться саме про нього), «Осел» і «Егідій» (огляд цих діалогів є на окремій сторінці). Він був великим знавцем класичної античності й мав великий талант латинського поета, що також успішно працював у прозі. Він умів синтезувати класичну мову з неологізмами та народними термінами, як показав у своїх творах «Парфенопея, або Про кохання» (1455), «Ліра», «Hendecasyllabi» (або «Байї», огляд якої є на нашому сайті), «De amore coniugali» (три томи про подружнє кохання), «Tumuli», «Neniae». Окремо стоять гімни святим в елегійному дистиху — «Про божественні хвали», і збірка епітафій — «De tumulis». Є в його спадщині й «Ямби», головно про смерть його сина. І шість еклог, перша з яких описує весілля Парфенопи та Себета. І «Ерідан» — пізня любовна поема про його кохану Стеллу, яка з’явиться в нього вже після смерті першої дружини. В історії культури Понтано найбільше запам’ятався завдяки двом речам: еротичним віршам, присвяченим десяткам неаполітанських повій, а також трактатам про ідеального правителя. Але попри безліч дуже вільних віршів, ідейно він був радше релігійним консерватором, подеколи навіть схожим на такого мракобіса, як Фічіно.
Із пізніх і серйозніших праць Понтано, більшість яких було опубліковано вже після його смерті, варто звернутися до астрологічних і натуралістичних творів. Найбільшу славу здобули такі астрологічні (тобто мракобісні) книги, як поема «Уранія». Це амбітний дидактичний твір гекзаметром, що втілює астрономічну науку того часу й прикрашає цю тему міфологічними епізодами, здобув захоплення Італії. Ще одна поема гекзаметром — «Meteororum liber unus» («Один трактат про метеори») — про вплив небесних тіл на атмосферні явища та на підмісячну сферу. У поемі розгортаються природничі й астрологічні проблеми, а також етичні та педагогічні міркування. Найперший начерк Meteororum liber, вочевидь, належить до 1469-1475 років, тобто до періоду, коли Понтано працює над поемою «Уранія». Поема про метеорологічні явища циркулює в рукописі після 1490 року, і автор продовжує її переробляти аж до своєї смерті. Астрологічний трактат у чотирнадцяти книгах «De rebus coelestibus» (приблизно «Про небесні речі»), укладений у світлі птолемеївської астрології та як полеміка з текстом Піко делла Мірандоли. У тексті викладено принципи астрології, яку розглядають як розділ природної філософії, а також розглянуто вплив планет на земний світ, а ще вплив клімату на природну конституцію й темперамент, звичаї та соціальні інститути. Окрім цього, він написав ще коментар до «Сентилоквіуму» Псевдо-Птолемея і незавершений текст під назвою «Про місяць», присвячений впливові Місяця в тому самому астрологічному сенсі.
Окремо стоїть його твір «De hortis Esperidum» (1501), дидактична поема в двох книгах про цитрусові та їхнє вирощування.
Значна частина прозових творів Понтано присвячена питанням етики, де описується модель поведінки государя, наприклад, у De principe (1490) і De fortitudine (1490), або модель поведінки аристократа й придворного, наприклад, у De liberalitate (1498), De beneficentia (1498), De gorgeousia (1498), De splendore (1498), De magnanimitate (1508). Хоча першою його працею на філософські теми був трактат De aspiratione liber — «Книга про устремління».
Однією з головних його праць був етичний трактат у п’яти книгах «De obedientia» («Про послух»), написаний після Неаполітанської громадянської війни (1459-1465), де порушується питання про взаємини політичного організму й королівської влади. Цей трактат є важливим текстом громадянського й політичного гуманізму (тобто консерватизму). У першій книзі, поділеній на дві частини, Понтано ілюструє значення послуху та його різні форми. Він вважає, що послух є чеснотою і умовою суспільного життя, правової системи та держави. Друга й третя книги присвячені послуху в приватному та сімейному житті. Четверта й п’ята книги присвячені послуху в суспільному та військовому житті. Понтано показує, наскільки послух необхідний для збереження держави, встановлюючи відносини між громадянами й органами державної влади. Але він не розглядає послух у релігійному житті й не пояснює причин цієї прогалини. Разом із «De principe» («Про государя») і «De fortitudine bellica» («Про військову доблесть»), трактат про послух став частиною першого циклу про етику. Згодом виходить іще одна етична група творів («De beneficentia», «De liberalitate», «De splendore», «De gorgeousia» і «De conviventia»), які, можливо, були призначені для утворення одного тому, поділеного на п’ять частин. Цей другий цикл стосується вже менш великих питань і від чеснот королів переходить до чеснот простих придворних. Тексти, багаті на приклади з давньої історії, слід розглядати в єдиній перспективі, що пов’язує щедрість, велич і пишноту з аристократичною поведінкою та куртуазним суспільством. «De beneficentia» — це трактат про чесноту добродіяння, укладений у 1493-1494 роках. «De splendore» — трактат про чесноту сяйва, блиску (утім, майже про те саме трактат «De gorgeousia»), «De liberalitate» — про чесноту щедрості. «De conviventia» — про чесноту товариськості.
Є в його спадщині й трактати про негативні явища, наприклад трактат про жорстокість. Є також етичні трактати з іншими назвами, які, вочевидь, повторюють ті самі теми або перетинаються з ними. «De prudentia libri quinque» — трактат про розсудливість у п’яти книгах. У тексті моральне вчення розглядається як частина природного світу, а поведінка людини — як відображення фізичних характеристик. Понтано малює картину розсудливості як адаптації або здатності протистояти впливові зовнішніх сил, природних чи соціальних. Текст виявляє глибоку ерудицію та вплив аристотелівської філософії й неостоїчного вчення на нову етичну думку. Трактат «De magnificentia», вочевидь, присвячений чесноті гідного витрачання коштів на великі справи. А трактат у двох книгах «De magnanimitate» — про великодушність. Окрім природного інстинкту, що веде людину до великого, героїчного, піднесеного, Понтано відзначає вплив освіти й культури, які допомагають спрямовувати дії людини в цьому напрямі. Серед філософських трактатів фігурує і якась праця «Про долю», але неважко припустити, що вона розвиватиме ідеї стоїчного детермінізму.
Слід зазначити важливий історичний текст «Про неаполітанську війну» (1509), у якому розповідається про події війни, яку Фердинанд I Арагонський вів проти повсталих баронів (1458-1465 рр.).
Карбоне, Суммонте, Саннадзаро і кінець Академії
Попри те, що сам Понтано, судячи з усього, як ми бачили вище, був консервативним прихильником аристократії та монархії, який підтримував стоїчні й арістотелівські ідеї. У його Академії й далі перебували більш-менш гедоністичні автори, що нагадували Беккаделлі, хоча й у «легкій» поезії Понтано чимало приємних ноток. Усе це, зрештою, цілком сумісне. Після смерті Понтано 1503 року одним із двох людей, які очолили Академію, став Джироламо Карбоне (бл. 1460-1528). І це один із виразно гедоністичних членів Академії, поезія якого намагається легітимізувати земні насолоди (звісно ж, теж лише напівзаходами, із визнанням потойбічних насолод) і має антиаскетичний характер. За це Карбоне часто картали як розпусника і навіть називали твариною. Але друзі високо його цінували, і сам Понтано часто згадує його у своїх творах. Другим лідером став П’єтро Суммонте (1463-1526). Ретельне ставлення Суммонте до збереження своєї переписки з венеційцем Маркантоніо Мікіелем з питань мистецтва привело до створення коштовного архіву, що став найважливішим джерелом з історії неаполітанського мистецтва. Його головною поемою була «Canzone intitulata Aragonia». Йому Якопо Саннадзаро і Бенедетто Харитео адресували вірші латиною та народною мовою, а Саннадзаро довірив йому свою «Аркадію», яка ходила в рукописах приблизно з 1485 року. Суммонте, який узяв на себе керівництво Академією 1503 року, відредагував для публікації дві книги Понтано «Гендекасиллаби», до яких він застосував підзаголовок «Байї». Загалом Суммонте був не стільки оригінальним автором, скільки систематизатором здобутків Академії.
Після них лідерство на кілька років перебирає Якопо Саннадзаро (1458-1530), хоча неформально він був у перших лавах Академії майже весь час, доки перебував у ній. З юності він потрапив до кола друзів Понтано, а тому здобув непогані державні посади. В Академії він узяв літературний псевдонім Actius Syncerus. Упродовж багатьох років Якопо віддано служив королям Арагонського дому. У 1483-1485 роках він разом з Альфонсом II двічі брав участь у вторгненнях до Папської області. Саннадзаро швидко здобув славу поета і став придворним поетом. Як придворний поет він писав фарси, комічні монологи, що розважали придворне товариство, і любовну лірику в стилі Петрарки. Роман «Аркадія», написаний прозиметром, тобто сумішшю прози й поезії, автор почав у 1480-х рр. і здебільшого завершив десь близько 1489 року. Повноцінно «Аркадію» було опубліковано у Венеції 1504 року (і згодом ще доповнювали), але не в оригінальному вигляді, а після правок Суммонте (очільника Академії), які, вочевидь, цілком влаштували автора, раз він не втручався в ці редакції. Тож технічно можна сказати, що «Аркадія» написана у співавторстві. Саннадзаро черпав натхнення в працях античних авторів, які писали в пасторальному жанрі, — латинських (Вергілія, Кальпурнія) і грецьких («Ідилії» Феокріта). У центрі оповіді — поет, що страждає від кохання («Sincero»), який полишає Неаполь, аби жити в безтурботності та простоті Аркадії. У сільській Аркадії він вирушає в мандри, дослухаючись до любовних або сумних пісень пастухів. Саннадзаро зображує землю Аркадії, як і класичні автори до нього, — квітучою, щасливою землею, сповненою любовних зустрічей і красот сільського краєвиду, невинною та чистою, створюючи справжнє кліше в західній уяві. Але водночас твір пройнятий меланхолією та передчуттями смерті. Текст завершується видінням у сні зрубаного апельсинового дерева (в’їзд Карла VIII Французького до Неаполя), смертю коханої жінки й болісним поверненням до реальності.
Це була перша велика пастораль у ренесансній Європі, що набула міжнародного успіху. Роман справив вирішальний вплив на розвиток пасторального жанру в європейській літературі XVI-XVII століть («Сім книг Діани» Монтемайора, 1559; «Пасторальна поема» Белло, 1565; «Галатея» Сервантеса, 1585; «Аркадія» Лопе де Веги, 1598; «Аркадія» Сідні, 1580; «Астрея» Юрфе, 1610-1619). Після смерті Альфонсо II (1495), його головного покровителя, 1499 року він отримав віллу Мерджелліна поблизу Неаполя від наступного короля, Федеріко II. У цей період він працював над створенням збірки народних рим, що увійшли до збірки «Sonetti et canzoni», яка створювалася в кілька етапів із 1485 року до початку XVI століття. Однак 1501 року ситуація знову погіршилася, Федеріко був змушений утекти до Франції, а Саннадзаро подався за ним. У листопаді 1504 року, після смерті свого покровителя (і через рік після смерті Понтано), він вирішив повернутися до Неаполя, але тепер вів переважно тихе життя літератора, далеке від політики. Як і Понтано до цього, його зовсім ніяк не покарали за те, що він змінював підданство під час політичної нестабільності.
В останній період свого життя він присвятив себе переважно латиномовній творчості: «Епіграмам», «Вільним елегіям», що складаються з 24 елегій, поділених на три частини, і «Еклогам рибалок», де пасторальний світ перенесено в морський вимір Неаполітанської затоки [про все це є, а також про наступну працю про Марію — огляд на нашому сайті]. У цей період активізувалася його мережа зв’язків з італійськими інтелектуалами, про що свідчать, наприклад, епістолярні стосунки з П’єтро Бембо, у віршах якого знаходять подібності до віршів Саннадзаро. У 1526 році було опубліковано поему «De partu Virginis» («Народження Діви») латинською мовою, написану гекзаметрами, про материнство Марії, що виявляє (у стилі й мові) вплив Вергілія. Попри невеликий обсяг поеми (близько 1500 віршів), Саннадзаро працював над нею понад 20 років. Поема викликала бурхливі суперечки сучасників (зокрема Еразма Роттердамського), але, поряд із сучасною поемою Марко Джироламо Віди «Христіада» [див. огляд на нашому сайті], стала одним із перших зразків великого епосу доби Відродження. Нині «Народження Діви» оцінюють як взірець духовно-релігійної лірики Ренесансу та видатну пам’ятку латинської поезії як такої загалом. Останні роки життя Саннадзаро провів у Неаполі, де помер 1530 року, в домі своєї подруги Кассандри Маркезе. Поет похований у церкві Санта-Марія-дель-Парто, названій на честь його останнього твору; церкву було збудовано з його ініціативи й передано в дар ордену Служителів Марії. Надгробний пам’ятник виконав Джованні-Анджело Монторсолі.
Історія Першої Академії в Неаполі завершується під проводом Сципіона Капече (1480-1551). Він був другом славетного Гарсіласо де ла Веги і найбільше уславився тим, що написав поему «De Principiis Rerum» (1546) на взірець Лукреція, але (!) лише з анти-матеріалістичних позицій (!). Отже, епікурейський вплив в Академії безсумнівний, але згода з теоріями епікурейців викликає великі сумніви. У Неаполі Капече викладав право і за фахом був юристом. Запідозрений у єресі та в підбурюванні до заколоту проти віцекороля Толедо, він був звільнений, а Академію, засідання якої він організовував, закрили. Після цього він знайшов притулок у принца Салерно Ферранте Сансеверіно, мецената й шанувальника театральних вистав. Будучи «князем Салерно», цей правитель також сприяв відродженню славетної Салернської медичної школи, опікуючись лікарем Паоло Гризиньяно (автором «Коментарів до афоризмів Гіппократа» та «Про пульси і сечу»). Він приятелював, окрім Капече, ще й з Агостіно Ніфо та з батьком Торквато Тассо. Однак і цей князь невдовзі зазнав репресій іспанського віцекороля. На той час, щоправда, Капече вже помер, тож вдруге потерпати від тієї самої проблеми не довелося.
Але дотепер ми говорили лише про лідерів Академії, а між тим, окрім них, членами Академії були ще кілька десятків осіб, яких нині майже не знають і про яких украй важко відшукати відомості. Спробуймо перелічити те небагато, що нам удалося знайти.
- Габріеле Альтиліо (1436-1501). Один із найбільших поетів латинською мовою при арагонському дворі Неаполя. Глава академії (Понтано) так його шанував, що часто рекомендував різним правителям і згадував у власних творах. До весілля Ізабелли Арагонської з Джаном Галеаццо Сфорца (1489 р.) він написав епіграми, опубліковані вже посмертно як додаток до «De partu Virginis» Саннадзаро (1528 р.), і тридцять сім інших латинських віршів (серед яких вирізняється «Гімн Венері»). Загалом нічого особливого із себе не являв.
- Трістано Караччоло (бл. 1435-1520). Автор історичних праць і морально-дидактичних послань до сучасників. Коло інтересів Караччоло становили насамперед класична латина, антична філософія й етика та вчення отців церкви. Відкидаючи схоластику, він усе життя залишався консерватором і в питаннях релігії, і в питаннях етики та суспільного устрою. Найраніша праця Караччоло, «На захист неаполітанського нобілітету» (1480), назва якої говорить сама за себе (і перегукується з етичними творами Понтано).
- Антоніо де Ферраріс, відомий як «Галатео» (1444-1517). Учений-астроном, академік, доктор і гуманіст грецького походження, із родини православних священників, який пишався своєю національністю. Ставши академіком, навчався не лише в її провідних представників, а й подружився з Ермолао Барбаро. Напевно, найбільший натураліст серед членів Академії. Його філософський бекґраунд охоплював класичну культуру Арістотеля, Платона й Евкліда, а також арабську культуру Авіценни та Аверроеса. Він вважав, що класичну філософію було спотворено середньовічними мислителями, такими як Альберт Великий і Дунс Скот, а з філософів Темних віків зберіг лише Северина Боеція та його Consolatio philosophiae. У літературній царині він був прихильником іспанської мови, хоча й надавав перевагу класичній цивілізації та таким авторам, як Гомер, Ксенофонт і Плутарх; Теренцій, Катулл, Овідій, Сенека, Светоній, Вергілій і Горацій; але водночас цінував і твори народною мовою — Данте, Петрарки, Морганте та Саннадзаро, серед багатьох інших. Де Ферраріс також цікавився географічними працями Страбона, Птолемея та Плінія. Він поєднував ці багаті знання з вивченням медицини, починаючи з лікарів античного та арабського світу.
- Бенедетто Гарет, відомий як «Харитео» (1450-1514). Поет і музикант каталонського походження. У 1495 році він змінив Понтано на посаді державного секретаря Фердинанда II. Під час політичних негараздів знаходив прихисток у Римі, в літературному гуртку Агостіно Кіджі та Анджело Колоччі (альтернатива Римській академії при дворі самого Папи, але теж вельми гедоністична альтернатива). У ці роки він написав збірку пісень «Ендіміон» італійською мовою за зразком Петрарки, присвячену жінці на ім’я Луна, видану в Неаполі 1506 року, а також дві поеми в терцинах під назвою «Пасха» і «Метаморфози», опубліковані 1509 року.
- Франческо Пуччі (1463-1512), учень флорентійця Поліціано, вважається ніби посередником між мракобісами Флоренції та гуртком у Неаполі.
- Письменник Андреа Маттео III Аквавівa (1458-1529), герцог Атрі, а отже видна постать у політиці. У внутрішній політиці королівства підтримував про-французьку партію на противагу проарагонській, або іспанській. Інакше кажучи, перебував в опозиції до правлячої партії. Для академіків він важливий тим, що відкрив першу друкарню в Неаполі, а інколи академіки проводили зустрічі в його палаці. Він навіть викладав в Академії та переклав деякі твори Плутарха.
- Джано Анізіо (1465-1540). Якийсь час жив у Римі (див. Римська академія), прийняв духовний сан і повернувся до Неаполя. Він здобув славу плідного поета завдяки численним еротичним латинським поемам. Але писав переважно сатири в дусі Горація. Збереглося шість книг сатир гекзаметром. Він також є автором священної трагедії «Протогонос», натхненної історією первородного гріха. Він був постійним гостем графів Каванілья, разом із Саннадзаро та Коттою. Першу зі своїх сатир він присвятив Трояно I, графові Монтелли.
- Джованні Котта (1480-1510). Народився в Північній Італії, змалку виявляв талант до літератури. У Неаполі довго не бував, хоча кілька років числився в Понтаніані. Він більше пов’язаний з академією в околицях міста Тревізо. Підозрювався в гомосексуальності. Загалом доволі стандартний поет, кажуть, що писав у стилі Катулла, хоча з його втрачених творів цікаво звучить праця з географії, яку він почав писати віршами, і коментар до Плінія Старшого. Помер у молодому віці від чуми.
- Маркантоніо Епікуро (1472-1555). Як і багато інших, писав вірші, що наслідували поезію еллінізму, пасторальні твори тощо. Він майже напевно не епікуреєць, а дослідники навіть вважають, що «Епікур» — це його справжнє прізвище, а не псевдонім. І все ж це прізвище було взяте його предками (а отже ще за часів Лоренцо Валли, або й раніше) явно як відсилання до Епікура. Ім’я (якщо воно справжнє) теж неважко зрозуміти, звідки взялося. Це може слугувати додатковим свідченням того, що філософія Епікура вже у XV столітті була більш ніж легітимізована в суспільному дискурсі.
- Альфонсо де Дженнаро (1480-1533). Син літератора, придворного урядовця й поета, сам обіймав адміністративні посади в Неаполі. Його головна праця «Carmen sacrum» — нічим не примітна. Це твір, що складається з 625 епіграм латинською мовою. Більшість епіграм присвячено священним темам, Христові, Діві Марії та святим; з ними чергуються інші епіграми, адресовані більшою чи меншою мірою відомим діячам неаполітанської політики та культури тих років, переважно його друзям по Академії. Але крім цього він писав як серйозні, майже історичні твори, так і легку поезію, жартівливі вірші, пасторалі тощо — цілком у дусі інших академіків. Відомо також, що під час репресій проти Римської академії Альфонсо листувався з деякими в’язнями, а тим, кому вдалося втекти, давав тимчасовий притулок у Неаполі.
- Маріо Еквікола (1470-1525) не лише був членом Понтаніани (недовгий час), а й навчався у мракобіса Фічіно у Флоренції. Більшу частину життя провів на півночі Італії, при дворах найвпливовіших герцогів. Його головний твір — «Libro de natura de amore» — вписується в межі неоплатонізму доби Відродження і поєднує в собі елементи, запозичені у Фічіно, з відлунням нового солодкозвучного стилю. Платонічні погляди на кохання з цього трактату вплинули на книги про кохання Агостіно Ніфо, Джузеппе Бетуссі та Лопе де Веги. Цікаво, що він скаржився на те, що куртуазна поезія з Франції не була популярною в тогочасній Італії, і відзначав засилля іспанської поезії, яка проникала до Італії через Неаполь. У останні роки свого життя він присвятив себе написанню монументальної «Історії Мантуї». Іншим важливим твором є «Настанови про складання всякого роду рими мовою вольгаре», видані посмертно 1541 року.
- Художник Андреа Сабатіні (1480-1545). До переїзду в Неаполь багато жив і працював у Римі, був знайомий із Рафаелем. Часто відвідував важливі інтелектуальні центри Італії XI-XIII ст. — Салерно та абатство Монте-Кассіно.
І це навіть не половина людей, які числилися членами Академії та писали вірші в стилі елліністичних поетів давнини. Іноді як гостей і активних учасників дискусій в Академії називають кардинала Бессаріона, Поджо Браччоліні, Леонардо Бруні, Франческо Філельфо, Е. С. Пікколоміні (згодом папа Пій II), Дж. Трапезунціо тощо. Хоча, само собою, повноцінними членами Академії вони не були. У цьому колі людей виявляється дуже тісно замішаним і Маффео Веджо, який навіть у якийсь момент називає себе епікурейцем і потрапляє до твору Лоренцо Валли як захисник Епікура, а також наслідує Понтано в спробах створювати твори в дусі Лукіана (і, попри це, він досить консервативний, щоб усе ж визнати, що епікурейцем не був, хоча вплив усе ж відчував).
Друга Академія: перший період її історії (1808-1892)
Головна відмінність цієї Академії від тієї самої Римської полягає в тому, що вона пережила відновлення, через більш ніж два з половиною століття (21 грудня 1808 року) як Товариство Понтаніана. Звісно, це вже зовсім інша Академія, але формально вони були пов’язані спадкоємністю. Це товариство було створене з ініціативи групи вчених і літераторів, які зібралися в домі Джустино Фортунато (1777-1862). Головними ініціаторами відновлення стали Вінченцо Куоко (1770-1823), Франческо Лаурія (1769-1828) і Нікола Ніколіні (1772-1857). Першим президентом було обрано Куоко, але, й без того дуже зайнятий як редактор «Corriere di Napoli і Monitore Napoletano», він практично відразу передав президентство Доменіко Сансоне, який потім, менш ніж за пів року, передав президентство Джованні Баттісті Гальярдо (1758-1823), а той того ж 1809 року — передав його Маттео Анджело Гальді (1765-1821), економісту-фізіократу, за своїми ідеями дещо схожому на французьких ідеологів. Лише після цього ситуація стабілізувалася, але президентів ще довгий час змінювали буквально щороку-двічі, згідно з нормами статуту. Саме товариство було поділене на три класи: (1) математика і фізика, (2) моральні та політичні науки, (3) література і красне мистецтво. До 1816 року було опубліковано два томи праць, а 1817 року Товариство було офіційно визнано королівським указом (уже після того, як встановлену Наполеоном монархію було скинуто; чому під час Наполеона не було визнання — невідомо). Статут було реформовано, і кількість класів збільшилася до п’яти:
- математика,
- природничі науки,
- моральні та економічні науки,
- історія,
- італійська література і красне мистецтво.
У 1819 році вийшов третій том «Творів», а 1823 року — четвертий. 10 жовтня 1825 року, указом № 473 короля Франциска I товариство повернуло собі колишню назву — Академія. Було проголошено цілі розвитку науки, літератури і мистецтв королівства. До 1892 року Понтаніана переживала період розквіту, протягом якого регулярно публікувалися кілька томів «Творів». За цей період у 84 роки Академія змінила 32-х очільників, якщо не зважати на повторні обрання. Нижче буде наведено посилання на всіх цих людей (якщо посилання взагалі є).
У цьому першому періоді можна виокремити кілька умовних етапів. Перший етап — приблизно з 1808 по 1829 рік. Як уже зазначалося, стабілізація товариства відбулася лише за четвертого президента-ідеолога Маттео Анджело Гальді 1809 року. Уже наступного року 5-м президентом стає Джузеппе Дзурло (1757-1828), чиє правління стає аномально тривалим для першого періоду розвитку Академії: він пробуде на посаді до 1817 року. Саме за нього буде опубліковано перші два томи творів Академії і, вочевидь, остаточно налагоджено її роботу. Він теж належить до покоління Ідеологів і рухається в тому самому напрямі думки. І, як і деякі президенти до нього, Дзурло обіймав важливі міністерські посади в Неаполітанському королівстві (у цьому разі — міністра закордонних справ), але переважно ще за часів Наполеона. 1817 року, коли товариство було офіційно визнано, його 6-м президентом став Донато Томмази (1761-1831), який водночас був міністром внутрішніх справ цього періоду, а також прем’єр-міністром королівства у 1815 і 1830 роках. Можливо, цей офіційний статус президентів товариства також допоміг їм здобути визнання. Як і минулого разу, Томмази обіймав свою президентську посаду аномально довго — аж до початку 1826 року. Саме за нього товариство остаточно отримало право називатися Академією, і було видано ще два томи творів. І відразу після його відходу відбувається різке розширення Академії завдяки злиттю з «Товариством Себезія», створеним Базіліо Пуоті (1782-1847). Під головуванням 7-го президента Фердінандо Вісконті (1772-1847) об’єднана Академія Понтаніана провела урочисте інавгураційне засідання. Ця людина була насамперед військовим, свого часу прихильником Французької революції та генералом в арміях, лояльних до Наполеона. Після поразки Наполеона він не зазнав репресій завдяки політиці амністії й почав займатися приватними заняттями, наприклад картографією та геодезією, навіть після того, як формально був поновлений в армії в чині бригадного генерала.
Через два роки після цього призначення, 1828 року, на 20-річчя від відновлення Академії обирають нового президента — поета Коррадіно д’Альберго (1787-1856), про якого, щоправда, майже нічого не відомо. Але принаймні це вже не політики і не військові. І тепер уже повертається традиція обирати президента майже щороку. 1829 року 9-м президентом стає Раймондо Гваріні (1765-1852), археолог (Помпеї, Геркуланум), епіграфіст і поет. Серед його учнів було щонайменше двоє неаполітанських королів і безліч дітей королівської династії. Досягти такого успіху йому вдалося тому, що ще 1812 року він увійшов у ласку тодішнього міністра внутрішніх справ, графа Джузеппе Дзурло (5-го президента Академії), який призначив його професором грецької та латини в Королівському медичному коледжі. На цьому можна завершити перший етап, бо Академія проходить основні стадії інституціоналізації.
Другий етап (1830-1845)
Другий етап вирізняється тим, що відтепер починається практика регулярного переобрання президентів. Він охоплює проміжок від 1830 до 1845 року й відкривається обранням десятого президента, яким стає людина на ім’я Джузеппе де Чезаре (1777-1856). Цей етап розвитку Академії значною мірою вирізняється саме завдяки йому. Його ще тричі переоберуть (у 1835, 1839 і 1844 роках), і це не рахуючи численних призначень на посаду віцепрезидента. Але ми все одно вважатимемо його десятим щоразу, і так само чинитимемо з кожним наступним багаторазово обраним президентом. Джузеппе брав участь у Неаполітанській революції 1799 року, вступивши до Муніципального корпусу Республіки, тоді як його молодший брат Франческо воював у республіканській армії. Обидва вони були серед тих, хто забарикадувався в Кастель-Сант’Ельмо і, після капітуляції, був ув’язнений разом з іншими революціонерами у в’язницях Вікарії. Зрештою Джузеппе було засуджено до вигнання та конфіскації всього майна. Він утік до Франції, де став солдатом у війську Наполеона, а згодом виконував дипломатичні доручення французів у Північній Італії. Працюючи у Флоренції, він переклав «Життя Агріколи» Тацита і написав якусь працю про «Комедію» Данте. У 1807 році, виявивши бажання повернутися до Неаполя, Джузеппе був призначений начальником відділу Міністерства фінансів і нагороджений Лицарським хрестом, яким завжди пишався. У Неаполі він продовжив свою літературну діяльність, результатом якої стали численні публікації та статті в кількох місцевих літературних журналах. Уже тоді він був пов’язаний із тодішнім Товариством Понтаніана, обіймаючи посаду віцепрезидента у 1809-1810 рр. Він також брав участь у розробленні нової фінансової системи, обіймаючи посаду генерального адміністратора непрямих податків (з 1812 по 1820 рр.). Реставрація династії Бурбонів у 1815 році не змінила його становища. У ці роки він прояснив своє ставлення до філософії історії Віко. Захоплюючись його геніальністю та глибокою ерудицією, він не приймав того, що називав «нещасливою фаталістичною системою». Натомість він надавав перевагу дидактичному й моралістичному розумінню історії — філософській системі, яка залишала більше простору для людського втручання та доброї волі народів.
Під час конституціоналістського руху 1820 року Джузеппе став редактором газети «La Voce del secolo», яка прагнула стати посередником між вимогами найзапекліших конституціоналістів і государем. Після поразки революції та реставрації 1821 року це було розцінено як зрада, і його позбавили всіх державних посад та видали ордер на арешт, але впливові друзі допомогли принаймні уникнути ув’язнення. Попри серйозні економічні труднощі, він активізував свою культурну діяльність: видав кілька історичних романів. І перший його роман, і другий — «Історія Манфреда» (1838) — мали певний резонанс; тим часом він публікував статті в різних журналах, зокрема в «Progresso delle scienze e delle lettere», директором якого став у 1839 році, та в «Eco napoletana», засновником якого був. У той самий період його дім став місцем зустрічей великої кількості вчених і літераторів, а сам він уже втретє був обраний президентом Академії (у 1839 році). Востаннє його було обрано президентом Академії в 1844 році, а під час Весни народів, після початку повстань у районі Неаполя 1848 року, Джузеппе був призначений конституційним урядом на посаду суперинтенданта провінції Барі, хоча невдовзі сам подав у відставку. Реакція на повстання принесла йому період тяжких випробувань: його не було засуджено з огляду на похилий вік, але й без того хитке економічне становище значно погіршилося. Він також страждав від прогресивного погіршення зору та загального занепаду здоров’я. Але найбільше його, мабуть, мучила крайня самотність, у якій він опинився, адже всі його соратники й друзі були вислані. Після довгих років самотності, гіркоти й розчарувань він помер у Неаполі 15 квітня 1856 року. Загалом його обирали президентом — 4 рази (у 1830, 1835, 1839 і 1844 роках), віцепрезидентом — 8 разів (у 1809-10, 1834, 1836, 1838, 1843, 1845, 1848, 1850 рр.).
У 1831 році, через рік після першого обрання Джузеппе, було переобрано того самого маловідомого поета й восьмого президента Коррадіно д’Альберго (усього обраний у 1828 і 1831 рр.). А вже 1832 року одинадцятим президентом стає вчений-ботанік Мікеле Теноре (1780-1861), який побив майже всі рекорди Академії за кількістю обрань (1832, 1845, 1851, 1853, 1856 і 1859 рр.). Він вивчав медицину в Неаполітанському університеті, який закінчив 1800 року. Там він став соратником найвідоміших біологів регіону — Доменіко Чирілло (1739-1799) і Вінченцо Петанья (1734-1810). Оскільки перший був не лише зоологом, а ще й одним із лідерів революції 1799 року, убитий після її поразки, то, можливо, і Теноре міг співчувати революціонерам. У 1805 році, будучи лікарем принца Кардоне, він подорожував Італією і зустрічався з видатними ботаніками, зокрема й іноземними. Теноре допоміг заснувати Ботанічний сад Неаполя і став його директором 1810 року. У 1811 році він став професором ботаніки, змінивши свого друга Петанью після його смерті. Теноре — автор «Flora Napolitana» — монументальної праці, що виходила частинами в період із 1810 по 1838 рік. Ця праця є одним із перших флористичних досліджень півдня Італії; у ній було описано 400 нових видів і розглянуто понад 3400 видів судинних рослин. Окрім того, що він шість разів обіймав посаду президента Академії, він також був президентом Національної академії наук. Але хоча його вперше обрали до Понтаніани аж 1832 року, переважно він домінує в академії зразка 50-х років. Усього його обирали, як ми бачили, цілих 6 разів, плюс ще 3 рази віцепрезидентом (1829, 1852, 1855 рр.).
Нагадуємо, що на той час уже відгриміли всі системи соціального утопізму, і були видані всі головні праці Буонарроті, Фур’є, Оуена та Сен-Сімона. У 1834 році дванадцятим президентом Академії став Мікеле Ардити (1747-1838), антиквар, юрист і археолог. Учень славетного економіста доби Просвітництва — Антоніо Дженовезі. У 1831 році Ардити вже був віцепрезидентом Академії, але більше на жодну з цих двох посад не переобирався. Як археолог і директор королівського музею, він брав участь у розширенні розкопок у Помпеях і Геркуланумі та, серед іншого, відкрив руїни Кампанського амфітеатру. Після року під черговим головуванням Джузеппе де Чезаре, 1836 року — уже тринадцятим президентом стає Джакомо Філіолі (??). Але, на жаль, про нього ми практично нічого не знаємо, хіба що те, що він був віцепрезидентом ще двічі до того (1833 і 1835 рр.), і що він також був генеральним секретарем на Сьомій зустрічі італійських учених у 1845 році (і, до речі, крім нього там був і Мікеле Теноре, як президент відділу, що відповідає за ботаніку, а також інші майбутні лідери Неаполітанської академії). Усього таких зустрічей, до слова, було дев’ять (із 1839 по 1847 рр.), якщо не рахувати ще кількох уже після об’єднання Італії.
Скарбник Академії 1829 року і її віцепрезидент у 1830 р. нарешті був обраний чотирнадцятим президентом у 1837 році (і переобраний у 1848). Це, звісно, не така завидна регулярність, як у Чезаре й Теноре, але все ж непогано. Його звуть Лука де Самуеле Каньяцці (1764-1852) — політик і вчений, який також займався метеорологією та педагогікою, а ще був винахідником тонографа. Багато його друзів стали лідерами революції 1799 року і загинули під час її поразки. У той час він був не в Неаполі, а в тому містечку, де опинився, — хоча й узяв участь у революції, згодом доклав усіх зусиль, щоб це приховати. Свій тонограф він демонстрував на Третьому з’їзді італійських учених (1841). Вважається, що він зробив чималий внесок у науку й техніку, зокрема в статистику. У 1848 році, коли він уже значився президентом Академії (уперше вдруге), революціонери обрали його одним із депутатів, що знову зіграло проти нього і створило йому проблеми на схилі літ.
Після цього, 1838 року, обирається п’ятнадцятий президент — Фердінандо де Лука (1783-1869), географ і математик, який написав трактати з фізичної та економічної географії, космографії, метрології та математичного аналізу, поглиблюючи їхнє вивчення в Політехнічному інституті Неаполя. На знак визнання його досліджень 1839 року французький адмірал і дослідник Жуль Дюмон д’Юрвіль назвав острови, які він відкрив на південному заході Нової Гвінеї, островами Лука. Загалом же його обирали президентом 2 рази (у 1838 і 1843 рр.), а віцепрезидентом 3 рази (1839, 1841, 1844). Після нього 1839 року знову головував Джузеппе де Чезаре, і ось уже 1840 року його замінив шістнадцятий президент Мікеле Тафурі (??), який обіймав цю посаду трохи більше року, уперше за довгий час. Ми практично нічого не знаємо про нього, окрім того, що він був президентом двічі, ще раз у 1852 році, через дуже довгий час, а також двічі обіймав посаду віцепрезидента (у 1840 і 1842 рр.), і ще тричі був скарбником (1837, 1847 і 1851 рр.), тож, у принципі, в цій організації він був доволі помітним, цілком на рівні де Луки. Дуже дивно, що про нього немає жодної інформації.
У 1842 році (коли Маркс уже захистив свою докторську дисертацію й почав працювати журналістом) президентом Академії в Неаполі стає Джузеппе Дуріні (1765-1845), маловідомий економіст. У 1843 році знову обирають географа Фердінандо де Лука, а в 1844-му востаннє обирають Джузеппе де Чезаре. Тут ми фіксуємо завершення цього етапу розвитку, оскільки з повторним обранням у 1845 році Мікеле Теноре починається період, у якому поряд із Теноре обиратимуть і переобиратимуть уже зовсім інших людей. Період Чезаре завершується.
Третій етап (1846-1866)
Новий етап в історії Другої Академії починається 1846 року з обранням вісімнадцятого президента, і це зоолог та ентомолог Оронціо Габріеле Коста (1787-1867). Як і багато хто тут, він упродовж усього життя дотримувався ліберальних політичних поглядів, за що зазнавав переслідувань і після поразки революції 1820 року, і після поразки революції 1848 року. Ми завдячуємо йому заснуванням «Економіко-метеорологічного журналу» (1820-ті роки) та Академії молодих натуралістів (1839 рік). Згодом його ще двічі обирали віце-президентом — у 1854 і 1857 рр. До цього моменту можна сказати, що Академію очолюють переважно великі вчені, натуралісти з Неаполя, а її спрямування тому таке майже матеріалістичне, пройняте духом філософії Карла Фогта, яка на той час ще навіть не сформувалася, але сформується саме в подібних спільнотах. Та з 1847 р. починається відхід від цього, здавалося б, правила.
Нова неаполітанська зірка, Джузеппе Кампанья (бл. 1799-1867) стає дев’ятнадцятим президентом у 1847 році. Уперше це людина зовсім іншого покоління, яка увійшла в повноліття вже після падіння Наполеона. Син лікаря та шляхетної жінки, він веде життя денді, відвідує літературні салони тощо, здобуває славу театрального постановника й поета, і в цій самій сфері отримує замовлення при королівському дворі. Він брав участь у найвідоміших гуртках учених, поетів, письменників і художників, які збиралися не лише в Академіях, а й у приватних домах. Він не революціонер, хоча й не надто засуджує їх і в чомусь їм симпатизує. Він не серйозний учений. І все ж Кампанья стає президентом Академії цілих 3 рази (у 1847, 1849 і 1855 рр.). На той момент за кількістю переобрань це була третя за значенням людина. Між його першим і другим обраннями, коли 1848 року почалася революція, президентом повторно обрали творця тонографа, Луку де Самуеле Каньяцці, а 1850 року вже двадцятим за рахунком обирають поета-якобінця Джуліо Дженоїно (1773-1856). Ще до того він уже тричі був скарбником академії (у 1818, 1821 і 1834 рр.). Дженоїно був відомий як дотепний і веселий жартівник, він писав комедії, лібрето і максимально легку поезію. У 1851 році його обрали на посаду віце-президента, а президентом тоді знову став уже знайомий нам ще з попереднього етапу ботанік — Мікеле Теноре.
Як другий етап Академії був наполовину періодом популярності Теноре (поруч із Чезаре), так само він дуже помітний, і навіть ще помітніший, у третьому етапі. Можна навіть сказати, що всі 50-ті роки XIX століття для академії — це роки Теноре. Так, після нього обрали невідомого нам, але вже до того колишнього президента Мікеле Тафурі, а в 1853-54 рр. ми знову бачимо обраним Теноре. Після річної перерви й повернення денді Кампаньї 1856 року Теноре знову повертається. І так, лише через 7 років переобрань уже знайомих раніше людей, нарешті (1857 р.) з’явився новий, двадцять перший президент Академії — Сальваторе Де Ренці (1800-1872). Це ще одна людина з покоління Кампаньї, але вже вчений, лікар за фахом. Це тим цікавіше, що лікарі й біологи — Бюхнер, Фогт і Молешотт — на той момент уже сколихнули всю Європу своїм перевиданням матеріалізму. Попри численні практичні успіхи в медицині ще в 20-30-ті роки, тим, що дало де Ренці змогу сягнути вершин літературної слави, стала публікація «Історії італійської медицини», що в п’яти томах охоплює еволюцію медицини в Італії від доби етрусків до кінця XVIII століття. Тут він розглядає еволюцію медицини, покладаючи її в основу громадянського й політичного поступу. Книга «Collectio salernitana» була вперше опублікована 1852 року і є першою працею, що документує медичну школу Салерно та її роль в авангарді науково-медичної думки в період від 1000 до 1200 років. Загалом де Ренці ставав президентом Академії 3 рази (1857, 1863 і 1869 рр.), як і його ровесник Кампанья; також він один раз був віце-президентом (1861), а ще 1852 р. обіймав посаду скарбника.
Перебуваючи на посаді два роки, у 1859 році його знову змінює ботанік Мікеле Теноре, і це його останнє президентство, що тривало ще два роки. 50-ті роки добігають кінця, стаючи періодом панування біологічного натуралізму. У 1861 році з’являється двадцять другий президент — Ернесто Капоччі (1798-1864). Відомий математик і астроном, який часто бував у Франсуа Араго та Александра фон Гумбольдта і переконував Маседоніо Меллоні приїхати до Неаполя та заснувати там першу у світі вулканологічну обсерваторію. Окрім своєї наукової діяльності, вважається одним із батьків італійської наукової фантастики XIX століття. У 1857 році він видав роман «Подорож на Місяць», опублікований за вісім років до роману Верна «Із Землі на Місяць»; дія відбувається у футуристичному 2057 році, і це перша у своєму роді подорож, здійснена жінкою. Також Капоччі займався політикою, був сенатором після об’єднання Італії, але ще 1848 року, як переконаний ліберал, він брав активну участь у революції.
Двадцять третій президент Академії — Джованні Гуссоне (1787-1866) був обраний у 1862 році. Він був медиком, який вирішив перейти до занять ботанікою. Учень і колега Мікеле Теноре, завідувач ботанічного саду Неаполя. Тричі обирався віцепрезидентом у 1847, 1859 і 1864 рр., і тричі був скарбником у 1844, 1850 і 1863 рр. Останній приклад впливу Теноре. У 1863 році його змінив уже знайомий нам лікар Сальваторе де Ренці, а 1864-го на посаду президента обирається Мікеле Балдаккіні (1803-1870). За рік до свого призначення він обіймав посаду віцепрезидента при лікареві Ренці. Про нього відомо не так багато: спочатку він був автором майже виключно віршів і оповідань, а згодом присвятив себе також історичним дослідженням («Історія Неаполітанської держави 1647 року», 1834; «Життя Томмазо Кампанелли», 1840) або філософським студіям («Трактат про скептицизм», 1850; «Міркування про філософію після Канта», 1854). Але в 1866 році стається цікавий прецедент, і новим президентом (25-м за рахунком) стає Саверіо Балдаккіні (1800-1879), рідний брат попереднього президента.
Саверіо — людина значно відоміша, але теж не вчений, а звичайний літератор. Писав під впливом літературного романтизму, але вважався чимось середнім у суперечці романтиків і класицистів. У політиці — поміркований ліберал, підтримав революцію 1848 року, але без ентузіазму, а її поразки особливо не жалкував. У політичному житті Італії переважно просував ідеї освітньої реформи. Через рік після свого президентства в Академії його ще обрали віцепрезидентом у 1867 році. Але загалом обидва брати Балдаккіні нічим особливим не вирізняються. Ті три роки, що минають під їхнім головуванням, — це останні роки третього етапу в розвитку організації.
Четвертий етап (1867-1892)
Четвертий етап у розвитку Академії — це черговий період панування однієї видатної особистості. Він починається 1867 року, коли цю особистість — Луїджі Пальмієрі (1807-1896) — було обрано 26-м президентом Академії. За всю історію цієї організації аж донині він має абсолютний рекорд за кількістю обрань (1867, 1870, 1874, 1877, 1882, 1885 і 1892 рр.) — усього 7 разів. Це був час, коли Пальмієрі обирали буквально через раз. Він також чотири рази був віцепрезидентом (1872, 1876, 1881, 1884) і 1864 року виконував обов’язки скарбника. І загалом усе це було заслужено. Пальмієрі — фізик, переважно вулканолог і метеоролог. У галузі фізики він вивчав струми, індуковані магнітним полем Землі, і 1845 року сконструював пристрій під назвою «Телуричний індукційний апарат», за допомогою якого міг досліджувати фізичну та хімічну дію індукованих струмів.
Його дослідження електричного потенціалу охоплювали широкий спектр питань: від природи електрики до електричної напруги та електричного потенціалу; його дослідження атмосферної електрики привели його до відкриття закону, що регулює електрику в процесі випадання опадів. В останні роки життя він присвятив себе вивченню телуричних струмів. Пальмієрі відзначився великою кількістю створених ним за життя електричних пристроїв, серед яких слід згадати електромагнітний телеграф, електрометр і анемограф. Він уславився винайденням і розробкою приладів для вимірювання сейсмічних та атмосферних явищ; був винахідником електромагнітного сейсмографа і своїми дослідженнями зробив значний внесок у вивчення сейсмічних явищ. А його філософські дослідження привели його до розробки оригінальної філософської моделі, що являла собою синтез філософських течій, з яких він виходив: психологізму, ідеологізму та онтологізму (у підсумку це щось подібне до еклектизму Віктора Кузена або Вінченцо Джоберті). Він займався епістемологічними, релігійними, космологічними та педагогічними проблемами.
Після двох років головування Пальмієрі, 1869 року на посаду повертається старий лікар де Ренці, потім 1870 року його знову змінює Пальмієрі, щоб 1872 року передати пост Паоло Еміліо Імбріані (1808-1877), ліберальному поетові й юристові з коло-гегельянських гуртків, до яких був близький і сам Пальмієрі. Загалом персонаж мало чим цікавий і своїми літературними спробами, зокрема з історії, максимально схожий на братів Балдаккіні. З 1870 по 1872 рік він навіть був мером Неаполя і зрідка з’являвся в загальнонаціональній італійській політиці. Через два роки, коли Пальмієрі знову повернеться до керівництва, Імбріані буде при ньому віцепрезидентом, а на наступних виборах 1876 року його буде переобрано президентом удруге й востаннє. Через рік після цього знову переобраний Пальмієрі просидить без зміни цілих п’ять років (з 1877 по 1881). У цей довгий п’ятирічний строк віцепрезидентом працював Нікола Аліанеллі (1809-1886), якого 1881 року обрали 28-м керівником Академії. Це знову не вчений, а юрист і політик. У юності — карбонарій і революціонер. Але згодом звичайний бюрократичний функціонер на службі держави. Він пробуде на чолі Академії стандартний рік, і під час чергового переобрання Пальмієрі 1882 року знову стане його віцепрезидентом. Більше на посадах Академії його не знайти.
1884 року обирають 29-го президента — Бартоломео Капассо (1815-1900). Черговий історик, що полюбляє підхід Віко, учитель знаменитого філософа Кроче. Але сам він, мабуть, найнепомітніший історик з усіх, хто раніше бував на цій посаді. Лише за рік він теж іде, і на період 1885-1889 року керівництво знову передається Пальмієрі. Складається враження, що в цей період Академія просто не здатна знайти талановитих людей, тож змушена тримати як своє обличчя — бодай одного значущого для Італії вченого, бо інших уже просто немає. 1889 року приходить тридцятий президент, Ахілл Саннія (1822-1892), пересічний математик, автор двох трактатів про геометричні питання. Він цікавий тим, що, схоже, це перший випадок в історії Другої Академії, коли зміна керівництва відбувається через смерть на посаді. Не довго думаючи, ким замінити раптово померлого очільника, 1892 року Академія знову призначає Пальмієрі, востаннє, і він пробуде на посаді теж практично до самої смерті. Тож загалом увесь цей етап історії можна назвати етапом Пальмієрі. І виглядає так, ніби в Неаполі починається якийсь інтелектуальний кризис.
Друга Академія: другий період її історії (1892-1943)
Початок другого великого періоду самі ж члени Академії датують 1892 роком. Ще триває останній термін Пальмієрі. Але важливим вважається те, що цього року до лав Академії вступає загальноіталійська зірка Бенедетто Кроче. Поки що він лише вступив, до посад ще далеко. Але з його появою нібито настає нова епоха. Цей період і справді відрізняється від попереднього. Ще наприкінці епохи Пальмієрі стало помітно, що тепер обрання президентів відбуваються рідше, вони дедалі частіше виходять за межі одного року головування. Але тепер, із повторним переобранням історика (учителя Кроче) Бартоломео Капассо, з’являється нова стабільна періодичність обрань раз на три роки. Капассо, щоправда, став черговим прикладом досиджування до смерті, і хто знає, чи залишили б його, якби він прожив довше. Але саме з його другого головування з’являється цей новий стандарт.
На цей момент уже всі, абсолютно всі попередні президенти Академії — померли від старості. Очевидно, тепер доведеться добирати людей із цілком іншого покоління. Але традиції чинять опір, і все ж триває обрання глибоких старців. У 1900 році на посаду вступає 31-й президент — Емануеле Ферґола (1830-1915), пересічний математик і астроном, якого ще раз переоберуть у 1906-му. Між цими обраннями один термін просидів 32-й президент Енріко Пессіна (1828-1916), юрист і філософ, учень Паскуале Галлуппі, чию «Історію філософії» він відредагував посмертно. Ліберал і революціонер 1848 року. У різні роки обіймав посади міністра юстиції та міністра економіки в Італії. Він був колегою і другом Федеріко Персіко (1829-1919), який стане 33-м президентом Академії у 1909 році. Лише він у всьому виявився гіршим. Він навіть не філософ, а поет, хоча у філософії схильний до гегельянських авторів, та й у питаннях політики був консервативнішим. Усі троє звучить напрочуд сумно.
У 1912-му обирають 34-го президента, Джованні Антонеллі (1838-1914). Це звичайний лікар, учень згадуваного раніше лікаря де Ренці, який помре лише через два роки, саме тоді, коли почнеться Перша світова війна. У зв’язку з цим переобрання вперше не відбулося. З 1914 по 1915 рік посада була вакантною. Іноді пишуть, що й до 1917-го, але насправді 1915 року було обрано фізіолога Джованні Паладіно (1842-1917), який, здається, міг підтримувати контакти навіть із Молешоттом і Бернаром. Він давно вже претендував на цю посаду і тричі був скарбником Академії в 1901, 1907 і 1913 роках. І лише після його смерті 1917 року — славетний Бенедетто Кроче (1866-1952) стане 36-м президентом Академії. Це найбільший філософ-ідеаліст Італії, гегельянець (тобто шизоїд і мракобіс), національна знаменитість. На відміну від таких гегельянців, як Джентіле, він не став фашистом, а залишався послідовним лібералом. Тому він боровся проти фашизму і комунізму як ідей для створення тоталітарних диктатур. Намагався відстоювати Гегеля від марксистських інтерпретацій. У філософії найбільше відзначився в теорії естетики. Після Першої світової — навіть пропрацював рік як міністр освіти Італії. А вже після падіння режиму Муссоліні, з 1943 року Кроче стає президентом знову відновленої Ліберальної партії. У подробиці ми тут заглиблюватися не будемо, але Кроче обирали президентом Понтаніани ще раз у 1923 році, а десь між тим він обіймав посаду заступника секретаря організації, яка з’явилася (як і секретар) ще на самому початку історії, але майже не мала значення до початку XX століття. Ми вже не звертатимемо уваги на секретарів, хоча вони часто бували й президентами в різні роки.
37-м президентом стане Габріеле Тореллі (1849-1931), доволі типовий математик, обраний уже після війни 1920 року і вдруге переобраний уже після другого терміну Кроче, вже 1926-го. Оскільки фашистський режим було встановлено 1922 року, то обидва другі терміни Кроче й Тореллі припадають уже на період правління Муссоліні. Після цього, 1929-го, було обрано Мікеланджело Скіпу (1854-1939), помітного антифашиста і професійного історика, який написав, зокрема, й історію неаполітанського університету до його 700-річчя. Останнім же президентом цього періоду стане Паскуале дель Пеццо (1859-1936), обраний 1932 року як 39-й за рахунком очільник Академії. Математик і представник італійської школи алгебраїчної геометрії. Він походив з аристократичної родини, герцог Каянелло. У 1914-17 рр. обіймав посаду мера Неаполя, а після війни (і до самої смерті) залишався сенатором Італії, навіть за режиму фашистів. Може видатися дивним, як така ліберальна організація взагалі існувала в Італії ціле десятиліття за фашистів. Але насправді вони від самого початку були змушені змінювати режим функціонування. Формально їх було ліквідовано ще в 20-х роках, але вони намагалися ускладнити своє фактичне закриття — Академія моральних і політичних наук Королівського товариства інкорпорувала Понтаніану й перейменувала себе на Академію моральних і політичних наук Понтаніани, де, поряд зі своєю історико-філософською спрямованістю, продовжувала розвивати паралельні наукові дослідження відповідно до своєї інституційної місії.
Після Другої світової війни
І все ж таки, у 1934 році Академію було знову придушено, як і 392 роки тому, але тепер уже фашистським урядом. Мотив, очевидно, був політичним, оскільки багато її членів відкрито виступали проти фашизму. За пропозицією Кроче бібліотеку Понтаніана було передано Національній бібліотеці, але дев’ять років по тому, у 1943 році, з німецькою окупацією її спіткала та сама доля, що й більшу частину матеріалів Державного архіву та Бібліотеки Королівського товариства: пожежа. Однак уже невдовзі Академію Понтаніана було відновлено, майже відразу після повалення Муссоліні, указом від 19 лютого 1944 року, за пропозицією все того ж Бенедетто Кроче.
Виконання цього декрету було доручено шанованим членам Академії, таким як Марія Бакуніна, Фаусто Ніколіні, Ріккардо Філанджері, Вінченцо Аранджо Руїс, Гаетано Квальярелло, Адольфо Омодео, Антоніо Карреллі і Ренато Каччіопполі. Тоді Академія потерпала від свого ненадійного розташування в Неаполі, спустошеному серією повітряних нальотів. Проте завдяки зусиллям її президентів Бакуніної та Ніколіні товариство було відроджено, і в наступні п’ять років було започатковано нову серію праць, у яких сам Бенедетто Кроче брав участь до своєї смерті. Загалом офіційним 40-м президентом академії вперше стає жінка — Марія Бакуніна (1873-1960). Позашлюбна дочка Антоніни Бакуніної та італійського адвоката Карло Гамбуцці. При народженні отримала прізвище чоловіка матері, анархіста Михайла Бакуніна, і виховувалася в родині Бакуніних як визнана дочка. За фахом Марія була хіміком, хоча прославилася своїми працями з вивчення Везувію та гірничих копалень. У 1909 році вона склала геологічну карту Італії. На посаді президента Бакуніна відновила бібліотеку Академії. У 1949 році її змінює історик Фаусто Ніколіні (1879-1965). Він був другом Кроче і навіть написав посмертну біографію філософа.
Після передання Академії від Бакуніної до Ніколіні повернулася періодичність головування раз на 3 роки, щоправда тепер з’явився феномен переобрання президентів кілька разів поспіль, тож практично завжди ці строки подовжувалися вдвічі. Так, у 1952 році Ніколіні обирають знову, і від цього моменту діяльність Академії регулюється Статутом 1825 року, зміненим саме 1952 року. Її діяльність охоплює проведення засідань, на яких заслуховуються доповіді, повідомлення та звіти. Вона також організовує конкурси й присуджує премії.
У 1955 році обирають 42-го президента — Луїджі Торраку (1885-1963), одного з найвизначніших лікарів-хірургів Італії XX століття. Його батько — учень славетного філософа-напівгегельянця Де Санктіса, і з їхньою родиною приятелював Бенедетто Кроче. Він автор кількох великих хірургічних трактатів і зробив значний внесок у методи викладання медицини. Для покриття витрат, майже винятково пов’язаних із друком, потрібне було належне фінансування за повної підтримки Головного управління академій і бібліотек: від 1956 року «Праці» публікуються регулярно наприкінці кожного року. Відновлена бібліотека Понтаніана вже налічувала близько 3000 томів, а також численні редакційні статті, 60 томів XVI століття й кілька добре збережених інкунабул. Саме тоді, коли вирішувалося питання організації та каталогізації матеріалів, надійшло щедре пожертвування професора Луїджі Торраки. Через тяжку хворобу його змінив віцепрезидент, географ Кармело Коламоніко (1882-1973), якого 1958 року офіційно обрали 43-м президентом, і він обіймав цю посаду два строки поспіль.
Його змінить історик Ернесто Понтьєрі (1896-1980) у 1864 році, який також відбув два строки, причому другий навіть затягнувся, тож зрештою він обіймав цю посаду 10 років. Взагалі до Статуту 1825 року вносили поправки не лише 1952 року, а також у 1890, 1898, 1921 роках, однак їх так і не було затверджено компетентними органами. Указом Президента № 668 від 27 липня 1972 року Академія розробила новий Статут, що відповідав законодавству, адаптувавши старий Статут до нових часів, не змінюючи його фундаментальної структури й цілей. Цей Статут було затверджено, і він став основною версією донині.
У 1974 році обирають маловідомого Енцо Карлеваро, який передасть естафету через три роки до рук 46-го президента Франческо Сбордоне (1911-1983). Це був класичний філолог, професор латинської та грецької граматики (1936), а згодом грецької літератури (від 1964 року) в Неаполітанському університеті. Він видав критичні видання: «Physiologus» (1936); «Hori Apollinis hieroglyphica» (1940); «Philodemi adversus sophistas» (1947); «Strabonis Geographica» (книги I–VI, 1963–1971); а також низку досліджень і статей про грецьких байкарів, про різні фрагменти папірусів, про рукописну традицію Страбона. Серед його останніх досліджень, присвячених бібліотеці Філодема, слід відзначити: «Дослідження папірусів Геркуланума» (2 томи, 1969-1976); «Про папіруси бібліотеки Філодема» (1983). Нарешті в Академії знову заговорили про епікурейську філософію. Сбордоне обирався президентом двічі поспіль, у 1977 і 1981 роках.
Наступним, 47-м президентом оберуть Антоніо Скерілло (1907-2008) 1983 року, одразу після смерті Сбордоне. Ще один геолог, що досліджує Везувій та інші гори Півдня. 1990 року на два терміни було обрано маловідомого філософа Джузеппе Мартано, якого 1996 року змінить (уже традиційно на два терміни поспіль) інженер-архітектор Гвідо Герра (1920-2011).
У XXI століття Академія вступає під керівництвом Герри; 2002 року його змінює Антоніо Гарзія (1927-2012), філолог-візантиніст, який переважно спеціалізується на дослідженнях творчості Евріпіда та Менандра. На момент завершення його президентства Академія могла відзначити 200 років від часу повторного заснування, що сталося 2008 року. Тоді ж було обрано 50-го за рахунком президента, математика Карло Сбордоне (1948 — дотепер). 2014 року його змінить філософ Фульвіо Тессіторе (1937 — дотепер), а останнім і нині чинним президентом Академії став сучасний фізик Джузеппе Марруччі (1937 — дотепер), обраний 2020 року. Деякі з його праць навіть перекладалися російською мовою. За ідеєю, його термін добігає кінця 2026 року, коли має бути обрано нового, 53-го президента Академії.
Премії «Теноре» та «Каволіні–Де Мелліса»
Премію «Premio Tenore» було засновано президентом Мікеле Теноре 1853 року. На засіданні 26 червня 1955 року Академія постановила віддати йому належне, продовживши присуджувати цю премію, і встановила правила її вручення. Премія призначена лише для громадян Італії (або для іноземних членів, які постійно проживають в Італії) і вручається кожні п’ять років одним із п’яти відділень по черзі авторові твору на тему, обрану цим відділенням: якщо премію не присуджено у встановлений строк, її може бути присуджено наступного року в тій самій номінації. Загалом дотепер премію присуджували 53 рази, і її лауреатами, як правило, були рядові члени, яких ми тут не згадували (лише двічі ними були президенти). Теми, як правило, цікаві: багато історичних праць про побутове життя Неаполя в різні епохи, про біографії різних видатних гуманістів Відродження тощо; трапляються також теми в дусі «Комуна Південної Італії» (1880) або навіть «Вчення Маркса про Капітал» (1898). Набагато рідше нагороджували за теми суто природничо-наукові або математичні. Але загалом виглядає непогано.
Ще одну премію «Premio Cavolini – De Mellis» було засновано на виконання заповіту барона Вінченцо Де Мелліса: премію названо на честь предка барона, натураліста Філіппо Каволіні. Правила такі самі, як і для премії Теноре. Єдина відмінність полягає в тому, що тему пропонує факультет природничих наук і вона має відповідати дисциплінам, які вивчав Каволіні, а саме морській зоології та ботаніці. Загалом її вручали 15 разів, у 1917-1976 роках. А крім цих двох премій, останнім часом вручали також спеціальні премії в поодиноких випадках. Наприклад, за філологічні науки (1996) або за популяризацію природничих наук (1999). І ще кілька в такому ж дусі. Кожне відділення Академії іноді нагороджує своїми, окремими мікропреміями.
Реконструкція архівів Анжуйської канцелярії
Академія надає фінансову підтримку Бюро з відновлення Анжуйського періоду, ініціативі, висунутій Ріккардо Філанджері ді Кандідою, директором Державного архіву Неаполя, з метою відшкодування збитків, завданих знищенням найцінніших архівних матеріалів, що сталося 30 вересня 1943 року внаслідок репресій проти міста, вчинених місцевим командуванням вермахту. Це включало знищення 866 коробок з архівними документами. Німецька розправа призвела до знищення «375 реєстрів на пергаменті та 3 на папері; 4 фрагментарних реєстрів, званих «новими реєстрами»; 66 томів на папері, озаглавлених «fascicoli»; 37 томів документів на пергаменті, оригінальних, званих «arche in pergamena», і 21 тому документів на папері, також оригінальних, званих «arche in carta»». Серед утрачених активів також єдиний збережений реєстр імператорської канцелярії імператора Фрідріха II, що належить до 1239-1240 років.
Філанджері тоді замислив колосальну працю, що здавалася водночас сумнівною й відчайдушною, але яку він наполегливо продовжував до самої смерті завдяки фінансуванню Академії Понтаніана, залученої до проєкту за порадою Бенедетто Кроче: це була ретельна реконструкція втрачених архівів, заснована на всіх збережених слідах — «оригіналах, копіях, рукописах, мікрофільмах і фотокопіях, що існують в AS Napoli та в інших місцях, розшифрованих, опублікованих або зібраних італійськими та зарубіжними вченими всіх часів» — а також завдяки діалогу з 350 ученими, які мали з ним справу протягом останніх 40 років.
Створене 1944 року, бюро зуміло з 1950 по 1959 рік опублікувати перші 13 томів (останній із яких був посмертним) «Реєстрів Анжуйської канцелярії», реконструйованих Ріккардо Філанджері за участю неаполітанських архівістів, у межах серії «Тексти й документи неаполітанської історії». До них слід додати ще три томи, які Філанджері залишив майже повністю в рукописному вигляді. Анжуйське бюро реконструкції продовжувало свою роботу навіть після смерті свого засновника, завжди під опікою Академії Понтаніана, яка взяла на себе витрати, і під керівництвом Джоле Маццолені, і дотепер діє під керівництвом Стефано Пальмієрі.