Римська Академія (Лето, Платіна, Каллімах) і епікурейська філософія доби Відродження

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Версія українською та англійською мовами

Решту авторських статей можна прочитати тут

У найрізноманітніших джерелах з історії філософії чи літератури трапляються згадки про те, що в Римі доби Відродження існувала власна «Академія», яка постала навіть раніше, ніж платонівська академія у Флоренції. Часом називають кількох її учасників, а іноді додають, що цих учасників було заарештовано за звинуваченням у змові проти Папи Римського, і вже зовсім рідко, але все ж можна натрапити й на твердження, що члени цієї академії були епікурейцями. Причому майже всі її учасники одразу. Принаймні цю думку підтверджує те, що папське оточення використовувало такі звинувачення як одне з виправдань для розгортання репресій. Хоча зрозуміло, що це могло бути й просто банальним приводом, і не обов’язково корелювало з реальністю. Тим не менш, такі звинувачення звучали доволі чітко й наполегливо. За свідченням сучасників, академіки були послідовниками Арістіппа та Епікура: вважали, що «все нічого не варте, крім прагнення до радощів і насолоди», «заперечували все божественне, тобто стверджували, що бога немає, і заперечували існування душі», прийняли імена епікурейців. Міланський посол Агостіно Россі, або, як він називає себе в гуманістичному дусі, Аґостінус де Рубенс, пише 28 лютого своєму панові Ґалеаццо Марії Сфорца: «Вони (академіки) дотримувалися думки, що не існує іншого світу, крім цього, і що, коли помирає тіло, помирає також і душа, і що все нічого не варте, крім прагнення до радощів і насолод. Будучи послідовниками Епікура та Арістотеля, вони прагнули не допустити скандалу зі страху аж ніяк не перед богом, а перед земним правосуддям, хоча в усьому дбали тільки про тіло, бо душу не ставили ні в що».

Звісно ж, це не може не зацікавити нас, сучасних епікурейців. Тож ми спробуємо зібрати максимум доступних відомостей про римську академію, аби перевірити, хто з них був епікурейцем, а хто — ні. І почнемо ми з узагальненого опису цієї організації. Римська академія (італ. Accademia Romana, лат. Academia Romana) — це назва гуртка гуманістів, товариства з вивчення античних старожитностей. Її заснував близько 1464-65 рр. археолог і історик Юлій Помпоній Лет (1428-1498), якого всередині групи також називали «pontifex maximus». Тут важливо зазначити, що Помпоній був безпосереднім учнем Лоренцо Валли, одного з найепікурейськіших письменників XV століття, щоправда сам Валла помер ще за 7 років до заснування цієї Академії. Зате Валла фігурує серед членів старішої, Неаполітанської академії (також відомої своїми майже епікурейськими мотивами), а Помпоній, як відомо, переїхав до Рима з Неаполітанського королівства. Тож не дивно, що, за визнанням істориків гуманістичного періоду (напр. John F. D’Amico — «Renaissance Humanism in Papal Rome», 1983; або навіть Лосєв А.Ф. — «Естетика Відродження», 1978), академія в Римі була радше схожою на Неаполітанську і «найвиразніше контрастувала з платонівською академією Марсіліо Фічіно у Флоренції». І не лише тому, що в Римі не ставили в центр уваги філософію Платона (судячи з усього, в моді був радше Арістотель), а й тому, що ця організація спочатку була неформальною і світською, клубом за інтересами, який не підпорядковувався безпосередньо папській курії, тоді як флорентійці залежали від політичної верхівки міста. За часів Помпонія ще не було заведено називати цю групу «академією»; тоді цей термін зазвичай стосувався університету, Studium Urbis. Гурток учених вважав себе спільнотою освічених людей і відповідно називав себе (sodalitas litteratorum). Лише згодом термін «Римська академія» став загальноприйнятим. Щоб відрізнити її від інших римських академій, наукову спільноту, засновану Помпонієм, також називають Accademia Pomponiana. Вони вбачали своє завдання в дослідженні античного минулого Рима та у відродженні й розвитку давньоримських традицій (зокрема доходило до того, що вони мали намір відроджувати язичницькі квазірелігійні культи, що теж дуже напружувало священників). Їхню працю формувала концепція Помпонія про всебічне історико-філологічне вивчення античності, яка поєднувала текстологічно-критичне опрацювання античних джерел із дослідженням археологічних пам’яток і знахідок — своєрідне поєднання традицій Лоренцо Валли та Флавіо Бйондо. Відомо також, що Помпоній намагався жити за прикладами античних письменників, і навіть садівництвом займався за настановами Колумелли та інших римських авторів. Більшість членів Академії, за бажанням її засновника, використовували грецькі або латинські псевдоніми. Вони зустрічалися в домі Помпонія на Квіринальському пагорбі, щоб обговорювати філологічні та історичні теми й декламувати власні латинські поеми та промови, а також часто влаштовували великі бенкети. Ці ентузіасти давнини ставили комедії Плавта й Теренція, а також гуманістичні п’єси.

Історія академії Лето поділяється на два окремі періоди: перші роки академії до 1468 року; і відродження академії як релігійної sodalitas у 1478 році. Роздільною точкою в цій історії стало придушення Римської академії папою Павлом II у 1468 році. Історія кризи, якщо зовсім коротко, виглядає приблизно так. У 1464 році академіка Платіну (другу за значенням людину після самого Лето), як і багатьох інших гуманістів, Павло II звільнив із посади в папській канцелярії в межах адміністративної реформи. Оскільки посада Платіни була довічною і він отримав її від попереднього папи Пія II, та ще й за немалу плату, а після звільнення ці кошти нікому не повернули, глибоко ображений Платіна не прийняв такого розвитку подій і, виступаючи від імені всіх звільнених, пригрозив папі зверненням безпосередньо до вселенського собору. Теоретично там цілком могли ухвалити рішення проти папи, і з формального погляду собор завжди був важливіший за пап (проти чого всі папи й боролися, хоча це й не зовсім законно з погляду самого католицизму). Уже сам факт використання собору як аргументу, незалежно від причини, був обурливою провокацією для папства. Уже після цього випадку Платіна опинився у в’язниці на цілий рік, але був звільнений 1465 року. Очевидно, що вже тоді він нажив собі небезпечних ворогів, які почали рити під нього, щоб завдати нового удару. Через три роки кардинали донесли папі про змову проти нього в Академії. Поширилися чутки, що змовники мали намір убити папу і запровадити в Римі республіканську конституцію. Павло діяв швидко. Він наказав заарештувати Платіну та кількох інших академіків, звинувативши їх у гомосексуальності (що, до речі, має підстави, бодай тому, що вони писали одне одному вірші на цю тему), республіканізмі, безбожництві, неоязичництві (часто фігурує пряме звинувачення в епікуреїзмі) та єресі.

В італійській рецензії на діалог Платіни «De Falso et vero bono» сказано, що підозри в епікуреїзмі щодо римської Академії лунали ще до змови 1468 року, але цього було ще недостатньо (!), щоб розпочати відкриті репресії, і все ж куди серйознішим приводом стало звинувачення в підготовці перевороту. Бунтівні й змовницькі зусилля, що посилалися на давню Римську республіку й були спрямовані проти світської влади пап, мали в Римі давню традицію від XII століття (див. Арнольд із Брешії). Гуманіст Стефано Поркари здійснив такий республіканський змовницький задум проти папи Миколая V у 1452–1453 роках, тобто відносно недавно, тож побоювання були дуже сильні. Отже, тепер те, що починалося як особиста проблема Платіни, стало турботою всього римського гуманістичного середовища. Усі благання кардиналів, які добре ставилися до Академії, було проігноровано. Папа спробував дістати всіх членів гуртка, де б вони не перебували. Загалом він схопив близько 20 членів гуртка, лише небагатьом удалося втекти. Він навіть домігся екстрадиції Помпонія Лето назад до Рима з Венеції, куди той вирушив раніше, щоб підготуватися до подорожі на Схід для вивчення грецької та арабської мов. При цьому їх чекало не звичайне ув’язнення, а особливо тяжке. Платіну спершу було ув’язнено в Палаццо Венеція (Сан-Марко) Павла, а потім переведено до Кастель-Сант’Анджело, де він перебував протягом року і зазнавав періодичних тортур, як і інші академіки. Як би там не було, але після пережитих тортур (а вижили не всі) і близько року в’язниці, не знайшовши переконливих доказів, папа Павло звільнив усіх академіків. Їхня діяльність іще не відновилася офіційно, і більшість із тих, хто залишився в Римі, почали показово підкреслювати свою релігійність. Пізніше Платіна помстився Павлові II, зобразивши його ворогом просвітництва у своїх «Життєписах пап» (див. огляд на сайті), тим самим завдавши непоправної шкоди репутації папи в очах нащадків. Значна лібералізація настане вже після смерті папи Павла і сходження на престол Сикста IV (який і сам хотів повернути Риму колишню славу світової столиці, а тому схвалював діяльність Академії). Спершу деякі гуманісти починають повертатися до своїх колишніх занять у приватному порядку, а потім і повноцінно відновлюють Академію, але вже на формально-релігійній основі, і з прямим зв’язком між ними та папською канцелярією. Відтепер члени Академії зможуть побудувати повноцінну церковну кар’єру. Але навіть за цього не можна сказати, що їхні погляди серйозно змінилися. Офіційно — так, вони тепер побожні християни. Але водночас помітні й дивацтва, що викликають сумніви в їхній щирості. Добре видно, що Платіна після виходу з в’язниці змінив позицію і почав критикувати свого прихильника Каллімаха Досвідченого (найрадикальнішого з них усіх, але він уникнув арешту, втікши до Неаполя, а потім до Греції і зрештою до Польщі), називаючи його безрозсудним п’яницею, за яким він сам пішов із дурості. Тобто Платіна вирішив відхреститися від епікурейських радикалів, щоб зберегти кар’єру в Римі. Але, як ми далі побачимо, у 1470-х він видає книжку про кулінарію, в якій Епікур знову звеличується до небес.

Патронат над новою Академією взяв на себе кардинал Доменіко делла Ровере, небіж папи. У 1483 році під егідою імператора Фрідріха III академічна спільнота дістала право офіційно коронувати поетів (першим статус поета-лауреата від імені Академії отримав молодий поет Публіо Фаусто Андреліні (1462-1518), близький друг Еразма в 1490-х роках, який поширював «Нове вчення» у Франції). Раніше право призначати поетів-лауреатів мав лише імператор, і таке рішення на користь римської Академії навіть викликало певне невдоволення в колах німецьких інтелектуалів. У квітні Академія відзначала Парилії (Palilia), давнє свято на честь заснування Рима. Це свято було поверхово пов’язане з культом трьох святих, чиї дні пам’яті припадали на день Парилій. Разом члени Академії досліджували катакомби, де увічнили свої імена. По суті, це був акт вандалізму в дусі «тут був *ім’я*», та ще й у священному для християн місці, адже в катакомбах у античності переховувалися від переслідувань перші християни, і там же збереглися перші зображення Христа в малюнках на стінах. Написати там свої імена було доволі серйозною зухвалістю з боку академіків. Після смерті Помпонія Лето академічні засідання товариства відбувалися в домі різнобічного вченого й прелата Паоло Кортезі (1465-1510). Розорення Рима 1527 року поклало край діяльності гуртка. Але подібна колективна діяльність у Римі відновлювалася в 1530-х і 1550-х роках, хоча вже більше у зв’язку з архітектурною практикою. Такою є загальна фабула історії цього гуртка.

Видатними членами Академії в перші дні були сам засновник Юлій Помпоній Лето («Великий понтифік»), а також згадані вище Бартоломео Саккі («Платіна») і Філіппо Буонаккорсі (псевдонім: Каллімах Досвідчений, або Експеримент). Але крім них, про яких ми поговоримо далі докладніше, членами Академії були ще кілька десятків осіб, яких нині майже не знають, і відомості про яких украй важко відшукати. Перелічимо те небагато, що нам удалося знайти, і бодай імена тих, про кого поки що не знайдено нічого. Список членів ордену можна отримати з різних джерел, серед яких: Vitae pontificum Платіни («Життя Павла II»); твір Павла Марсія; De honesta voluptate et valetudine Платіни; певний лист Іоанна Антонія Кампані та написи в римських катакомбах, зроблені самими членами ордену. У своїй кулінарній книзі Платіна також згадав про регулярні бенкети академіків. До слова, Якоб Волатеран описав бенкети, що відбулися 1482 і 1483 року (на першому з яких він згадав смерть Платіни), у своєму щоденнику. Найповніший список членів організації укладено на спеціальному сайті, присвяченому Академії. Якщо не зважати на трьох головних представників, то неповний список відомих учасників виглядає приблизно так. 

• Лука да Тоціо, або Лука Тоццолі (??) — псевдонім «Лука Тотій». Римський громадянин, який брав участь у республіканських рухах у Римі за правління папи Пія II (1458-1464) і був за це вигнаний 1460 р. до Неаполя, але й там продовжував цікавитися долею свого рідного міста, мріючи повернутися до нього. В офіційному обвинуваченні 1468 року фігурувало його ім’я: він мав повернутися до Рима і, по суті, очолити повстання, в яке було втягнуто щонайменше 500 осіб. Але виявилося, що він навіть не знав про те, що відбувається в Римі.
• Нікколо Перотті (1429-1480) був одним із відомих учнів Валли, а також певною мірою полемістом, який брав участь у суперечці свого вчителя проти стоїка Поджо Браччоліні, а 1453 року навіть підслав убивцю, щоб убити Поджо (невдало). Також він відкрито критикував Доміціо Кальдеріні за його працю над «Епіграмами» Марціала. Написаний ним підручник з латинської граматики, який Еразм описав як «точний, але не педантичний», став бестселером свого часу, витримавши 117 видань і продавши 59 000 примірників в Італії, Іспанії, Німеччині, Франції та Нідерландах до кінця століття. Разом із Помпонієм Лето він створив версію перекладу «Епіграм» Марціала в 1470-х рр. Ще одним його бестселером згодом стала книга про Марціала. Як ми вже знаємо, сам Марціал був письменником, найближчим до епікурейської філософії у своєму поколінні авторів. Але все ж Перотті навряд чи був епікурейцем. Він також перекладав Плутарха, Епіктета, захищав кардинала Віссаріона (платоніка) від нападок Григорія Трапезундського (аристотеліка) тощо.
• Деметрій Луккський або Гуасселлі (бл. 1440-1511), хранитель бібліотеки Ватикану. Редактор флорилегій (збірників висловів) Олександра Молодшого із Сієни. Близький друг Платіни й видавець його творів. Вважається, що помилково, але все ж його вважали одним із чотирьох керівників змови 1468 року під псевдонімами «Петрей» або «Деметрій». Цей Петрей утік із Рима, але згодом був схоплений на півдні Італії, допитаний слідчою комісією й підданий тортурам разом з іншими своїми товаришами. Якщо ж Петрей — це інша особа, то в будь-якому разі Деметрій теж постраждав, але зрештою був виправданий і працював папським бібліотекарем разом із Платіною. Якщо вірити папським доповідям, під тиском він визнав провину Академії, плани повалення папи тощо. Але сам навряд чи був епікурейцем.
• Маріно Венето (??) — псевд. «Главк». Будучи одним із чотирьох головних учасників змови 1468 р., він утік із Рима в ніч її викриття (разом із Каллімахом і Петрейєм). Подальша його доля невідома.
• Брати Квадраті — рядові члени Академії Помпонія Лето: Маріо Квадраті — лікар і Франческо Квадраті — юрист і поет, друг попереднього папи Пія II.
• Лучідо Фосфоро Сіньїно (??) — псевд. «Луцид», за іншими даними він же може бути і Марко Лучідо Фазіні (??-1503), на прізвисько Арістофіл, або Асклепіад. Очевидно, мало причетний до змови, але все ж покараний і той, що пережив тортури; згодом, у 1484 р., його було поставлено папою Сикстом IV єпископом Сеньї. Він особисто познайомив Платіну з новим учасником гуртка Паоло Кортезі. Також багато сперечався про правильність видань Марціала. Псевдонім Асклепіад, цілком можливо, може відсилати й до відомого давньогрецького лікаря-епікурейця, утім, цей псевдонім міг належати й комусь іншому, тож гарантій епікурейських поглядів Фосфоро/Фазіні все ж таки немає.
• Паоло да Песчина (1440-1484) — псевд. «Марс», рядовий член Академії, автор коментарів до «Фастів» Овідія та «Фарсалії» Лукана. Писав гомоеротичні вірші в стилі Марціала, присвячені іншим учасникам гуртка, а після пережитих репресій видав разом із Платіною збірку віршів. Також можливо, що «Марсом» був і молодший брат Паоло на ім’я П’єтро Марсо (1441-1511), доволі значна постать у літературному світі того часу, що видно навіть із його біографії у Вікіпедії. Він же був серед учителів Паоло Кортезі, в домі якого Академія збиралася вже після смерті свого засновника. І Паоло, і П’єтро однаково були членами гуртка, але, найімовірніше, саме Паоло зазнавав репресій папства, тоді як П’єтро це оминула.
• Агостіно Маффеї (1431-1496) — рядовий член Академії під псевдонімом «Августин». Апостольський скриптор і куріальний урядовець; гуманіст, колекціонер книг і старожитностей; друг і покровитель Помпонія та інших членів Академії. У 1476-1477 роках у Агостіно, якого він називає своїм «меценатом», гостював падуанський поет Нікколо Леліо Косміко (див. нижче), а Поліціано був гостем Агостіно під час його візиту до Рима 1484 року.
• Антоніо Сеттімулео Кампано, або Джованантоніо Кампано — також рядовий член Академії під псевдонімом «Кампан». Перший із них був визначним поетом-гуманістом (наслідував Катулла, Проперція, Марціала), який написав передмову до однієї з праць Лоренцо Валли, і був коханцем Помпонія Лето. Будучи ще зовсім молодою людиною, він помер у в’язниці, не переживши тортур. Це майже напевно і є основний Кампано. Але згідно з другою версією, під цим іменем слід розуміти єпископа Котроне, а згодом єпископа Терамо. За папи Сикста IV він відігравав і значну політичну роль. Обидва ці Кампано, вочевидь, є родичами, і, найімовірніше, обидва були пов’язані з Академією, тому їх нерідко плутають між собою. Джованні Антоніо згодом викривав лицемірство Платіни, коли той намагався зображати себе моралістом; це опосередковано може вказувати на вільніші погляди Кампано й на можливий епікуреїзм.
• Луцилл — один із членів Академії, якого, вочевидь, не слід змішувати з Луцидом. Його повне ім’я невідоме. Він був уродженцем острова Крит і на момент змови перебував у Сабіні — області Папської держави, розташованій на північ від Кампанії.
• Джакомо Птоломео із Сієни (??) — гуманіст і поет, що жив у середині XV ст. в Римі. Псевдонім — «Яків Птоломей». Його було ув’язнено за звинуваченням в атеїзмі. Після звільнення він написав присвячений папі Павлу II віршований опис своїх злигоднів.
• Анджело Колоччі (1467–1549), наступник Помпонія в управлінні Академією, колекціонер старожитностей у своєму маєтку-саду (пор. епікурейські сади), кореспондент визначних гуманістів Венеції.
• Паоло Еміліо Боккабелла (бл. 1430-1482), один із типових поетів свого часу.
• Ілія Црієвич (1463-1520), або латинізовано Елій Лампрідій Цервін — хорватський поет і прозаїк, писав латиною та далматинською мовою. Себе вважав нащадком римлян, а слов’ян вважав радше варварами. Написав твори про Вергілія, про комедії Плавта.
• Нікколо Леліо Косміко (1420-1500), черговий автор із гедоністичними нахилами, якого вважають одним із ранніх представників сатири та макаронічної поезії (пор. Теофіло Фоленго). Працюючи в таких низьких жанрах, він часто зазнавав звинувачень у всіляких гріхах і вадах, через що здобув репутацію майже епікурейця.
• Марк Антоній Сабеллік (1436-1506), який утік під час репресій до Венеції, де став головним попередником П’єтро Бембо в написанні «Історії Венеції». Його рання поема гекзаметром, «De rerum et artium Inventibus», справила вплив на Полідора Вергілія (див. огляд).

Переважна більшість із них — типові гуманісти, які писали вірші, наслідуючи античних авторів, коментували Цицерона, Тацита, Лукана, Сенеку, Теренція тощо. Серед них були і історики, і юристи, і взагалі всі можливі представники модних напрямів у гуманізмі. У літературі завжди заведено зосереджувати увагу на Флоренції, і здається, ніби гуманізм на Півдні або на Півночі Італії представлений значно слабше, але це зовсім не так. Навіть у цьому поколінні, і лише в одному Римі, ми нарахували близько 20 осіб, а ж у Римі були й інші академії, інші гуртки інтелектуалів, консервативніші у своїх поглядах, але цілком зіставні з флорентійськими консерваторами. І якщо в Римі рахунок іде на десятки, то так само і в Неаполі, Венеції, Мілані тощо. Не варто думати, що всі ці люди, яких ми тепер не знаємо, — нічого собою не являли і тому не ввійшли в історію. Ось погляньмо, наприклад, на вже нікому не відомого й непотрібного Джорджо Мерулу (бл. 1430-1494). Він народився на самому відлюдді, в П’ємонті, а працював майже винятково в Мілані та Венеції, у найнепомітніших осередках культури. Із його зв’язків значущим контактом можна вважати лише Фр. Філе́льфо. І все ж його доробок не гірший, ніж у провідних зірок Італії. Він підготував видання Плавта (1472 р.), Катона, Варрона, Колумелли, Палладия (1472 р.) і, можливо, Марціала (1471 р.). Також опублікував коментарі до уривків Цицерона (особливо до «De finibus»), Авзонія, Ювенала, Курція Руфа та інших класичних авторів. І це ще не кажучи про інші його заняття. Або ось ще два учні Помпонія Лето, які рано залишили його й пішли власним шляхом (а тому не цілком можуть уважатися членами Академії). Перший із них, Ієронім Бальб (1450-1535), вирізнявся сварливим характером і певний час вів дуже розгульний спосіб життя. Але в наступні роки він здобув велику повагу й уважався одним із найосвіченіших людей свого часу. У 1485 році він став професором Паризького університету. Його владна манера поведінки невдовзі призвела до конфліктів із різними вченими, і внаслідок нападок, яких ці люди завдали його характерові, він був змушений покинути Париж у 1491 році. Звинувачували його і в гомосексуалізмі, і в єресі тощо — просто як римських академіків свого часу. Та все ж він зумів побудувати непогану кар’єру під патронатом імператорів Священної Римської імперії. Інший приклад — Ермолао Барбаро (1454-1493), який у певний момент був навіть венеційським сенатором. Окрім того, що він написав найвпливовіший трактат із дипломатії того часу, він переклав низку класичних творів, а головно «Етику», «Політику» (1474) і «Риторику» (1479) Арістотеля, а також уклав найавторитетніший у Європі коментар до «Природничої історії» Плінія з 5000 виправлень у тексті, на який посилалися, зокрема, й такі гуманісти, як Еразм Роттердамський. Обидва останні автори, Бальб і Барбаро, народилися у Венеції й працювали переважно там (а невдовзі там само почне працювати П’єтро Бембо, найбільша постать свого часу). І обидва навчалися в Помпонія Лето. Такі люди й становлять той самий фон, ті десятки й сотні людей у кожному великому місті Італії, яких ми не виносимо на перші сторінки книжок, але всі вони створювали досить вагомі праці. І північні міста, і південні — пов’язані з Римом. Але, звісно, чимало було й пов’язаних із Флоренцією. Це було б надто серйозним спрощенням, якби зосереджувати всю увагу лише на одному чи двох містах.

Але особливостями, які вирізняють Римську Академію (і Неаполітанську) з-поміж усіх інших, стало наслідування саме еротичної лірики в дусі Марціала, низький рівень релігійності тощо. Чи означає це, що вони були епікурейцями? Переважно — ні. Більшість представників цього списку не можуть уважатися послідовниками Епікура практично в жодному сенсі, якщо тільки всі форми гедонізму й аморалізму не називати епікуреїзмом, а тоді список значно поповниться найрізноманітнішими авторами лірики. Звісно, такі лірики роблять чималий внесок і готують ґрунт для прийняття епікурейської філософії, але, строго кажучи, вони не більші епікурейці, ніж будь-який суворий батько — стоїк. І все ж, якби десь в Італії й могли постати епікурейці, то саме тут. І справді, в деяких випадках ми можемо знайти виразні сліди впливу Епікура. А з-поміж тих, хто, найімовірніше, не був членом Римської Академії, але підозрюється в епікуреїзмі й перебував у тому самому регіоні, можна назвати ще кількох авторів. Наприклад Андреа Брента (1454-1484), близький до неаполітанської школи (див. Беккаделлі, Понтано), поет і викладач класичних мов. Традиції неаполітанської лірики в наступних поколіннях продовжить Луїджі Тансілло (1510-1568). Він служив при дворі іспанського віцекороля та брав участь у війні з турками. Юнацька поема в октавах «Збирач винограду» несподівано для Тансілло потрапила до індексу інквізиції не стільки за безбожність, скільки за епікуреїзм. Він писав вірші, «капітолі» — невеликі поеми, ідилії, і був поетом ліричним, закоханим у природу. Тансілло властиві розважливість і елегантність стилю; цими якостями вирізняється невелика поема «Маєток», у якій він дає приятелеві низку корисних настанов. У своїх описових поемах він наслідував Горація. Більше почуття в поемі Тансілло про війну з турками й африканцями. Він обурений безглуздими вбивствами мусульманського населення, і його не залишає байдужою доля рабів на галерах. Ще одним автором, близьким до епікуреїзму, був П’єр Анджело Манцоллі, відомий під іменем Палінгеній (бл. 1500-1543). Твори цього феррарського гуманіста й єретика було перекладено кількома європейськими мовами. За ним ішли поети Франції, Англії та Польщі. Палінгенія забули в XVII ст. і знову згадали про нього в добу Просвітництва. У книзі «Зодіак життя» Палінгеній міркував про переваги фортуни й розуму над шляхетністю, повставав проти «аморалізму» латинської поезії та міфології. Він зазнав впливу антитринітаризму й вирізнявся вільнодумством у релігійних питаннях, відомі його випади проти ченців. Що найголовніше, Палінгеній був шанувальником Лукреція. Однак його твори пройняті стоїчним песимізмом, можливо, більшою мірою, ніж ідеями епікурейців.

Наприкінці XV ст. чимало слідів впливу Лукреція можна знайти навіть у Флоренції, де вони химерно поєднуються з неоплатонізмом Фічіно та стоїчними мотивами громадянського гуманізму. Сильний вплив Лукреція вбачають навіть у творчості цілком свідомого стоїка Бартоломео Скали (1430-1497), флорентійського історика, або в ще одного члена їхнього гуртка П’єтро Крініто (1475-1507). Ще тісніші зв’язки з епікуреїзмом виявляють у творчості поета, математика й астронома Лоренцо Бонінконтрі (1411-1491), який приятелював із неаполітанськими гедоністами. Але найсильніший вплив відзначають у творчості візантійського поета й воїна Михайла Тарханіота Марулла (1458-1500), біженця з Константинополя. Марулл написав збірку епіграм у чотирьох книгах. Деякі з його найкращих любовних поем здобули визнання у П’єра де Ронсара та інших. Марулл також уклав збірку гімнів, Hymni naturales, у яких він прославляє давніх олімпійських богів. Свої Institutiones principales, або «Виховання принців», він залишив незавершеними. Як шанувальник Лукреція, він запропонував деякі вагомі виправлення до його поеми, які й досі присутні в сучасних виданнях. Кажуть, що він щовечора перед сном читав кілька віршів Лукреція, а за чутками, коли він утонув у річці, воюючи проти Борджіа, то в нього в кишені була книга Лукреція. Ймовірно, він розвинув свою любов до Лукреція в Римі та Неаполі в 1480-х роках, присвятивши свої «Лукреціанські гімни» вигнаному неаполітанському покровителеві Антонелло да Сансеверіно, князеві Салерно. Але коли він прибув до Флоренції 1489 року, Лоренцо ді П’єрфранческо став його покровителем, а Бартоломео Скала — його другом, який згодом став його тестем. Разом Марулло, Сансеверіно та Лоренцо ді П’єрфранческо вони замишляли повалення політичних режимів Флоренції та Неаполя.

Вивчення Плавта й Теренція, особливо популярних у Римі другої половини XV століття, полегшило створення комедій рідною мовою. Єдиний літературний твір кардинала Бернардо Довізі, на прізвисько Біббієна (1470-1520), — це одна з перших італійських комедій «Каландро». Попри свій сан, Біббієна був людиною цілком світською, надавав перевагу Епікуру перед апостолом Павлом, любив гучні бенкети, був вродливий, дотепний і мав успіх у дам. Збереглося два його портрети пензля Рафаеля (з яким він приятелював). «Каландро», що мав великий успіх і вперше був поставлений 1513 р. в урбінському палаці, грали також у Римі в присутності папи, а згодом при дворі французького короля Генріха II. Біббієна виходив із комедії перевдягань Плавта «Два Менехми», яка вплинула на багатьох комедіографів Відродження, зокрема й на «Комедію помилок» Шекспіра. У прологові Біббієна визнає свої запозичення, однак пропонує глядачам самим судити про їхній обсяг. У «Каландро» трапляються цілі фрази з Плавта, тоді відомі всім освіченим людям, але розробка фабули оригінальна й не залежить від латинського зразка. На сцені постала сучасна дійсність, і характери Плавта перетворилися на живі італійські обличчя. І знову це все — майже невідомі нині постаті. А таких людей, як Довізі, Марулл, Манцоллі, Тансілло, Брента, Барбаро, Бальб і Мерлані, — без перебільшення цілі сотні по всій Італії. І багато хто більш-менш лояльно міг ставитися до епікурейських ідей, формально їх засуджуючи, але де-факто постійно використовуючи у власних інтересах. Та тепер ми повертаємося до Рима й докладніше розглянемо біографії трьох найвідоміших представників Римської Академії.

Юлій Помпоній (Лето)

Центральна постать Римської Академії — це її засновник Юлій Помпоній (1428-1498), навколо імені якого так чи інакше групуються майже всі згадані вище письменники. Як уже мовилося, він навчався в Лоренцо Валли, продовжував його традиції й заснував Академію, яку вважали ворожою щодо церкви та схоластики. Сучасники й очевидці, як ворожі до нього, так і приязні, казали, що на зібраннях Академії спочатку взагалі не було жодного духу релігійності. Дослідження Помпонія з топографії Давнього Рима певною мірою були новаторськими. Він прагнув зіставляти відомості античних авторів з археологічними знахідками та визначати історичні місця, а своїх учнів заохочував докладати таких зусиль (див. аналогічну діяльність Флавіо Бйондо). Будучи редактором і коментатором у галузі класичної філології, він був одним із провідних учених свого часу й виявив виняткову здатність надихати своїх численних учнів на вивчення античності. Будучи гуманістом, він розглядав римську античність не просто як об’єкт відстороненої цікавості та вченості, а як «класичну» модель для сучасності і, зокрема, для його власного способу життя. Він був відомий своїм простим, ощадливим способом життя (попри те, що мав два будинки на одному з римських пагорбів) і жадібно збирав старожитності. Як і всі інші учасники Академії, він узяв собі латинський псевдонім «Лето» (Laetus — веселий). Також його називали, ймовірно, жартома — Pontifex Maximus (верховний жрець Римської імперії). За рік до того, як потрапити під каток репресій у Римі, Помпоній опинився на території Венеції, сподіваючись незабаром вирушити на Схід, щоб вивчати грецьку мову безпосередньо в Греції. Через його інтимні стосунки з зовсім юними учнями (серед яких був і син венеційського дожа) Помпонія вже тоді звинувачували в гомосексуалізмі, за що цілком могли засудити до страти, але цього разу йому теж пощастило. Події репресій 1468 року вже було описано вище. Переживши їх, у 1472-1473 роках Помпоній здійснив подорож землями Південної Русі, враження від якої виклав у коментарях до «Георгік» Вергілія. В історичному творі «Цезарі» виклав історію Римської імперії та Візантії з III по VII століття. Він написав також численні праці з археології та античної топоніміки, працю про відновлення юридичних норм Давнього Рима й книжку з латинської граматики. Але найцікавіші його праці — це біографії Вергілія, Лукана, Лукреція, Саллюстія, Стація та Варрона. Також він залишив і коментарі до «Пуніки» Сілія Італіка, «Bellum Iugurthinum» Саллюстія, «Германії» Тацита, «De lingua Latina» Варрона, до поезії Вергілія та різних творів Цицерона, Клавдіана, Колумелли, Горація, Лукана, Марціала, Овідія, Квінтіліана, Стація та Валерія Флакка. Деякі з джерел він видав цілком, зокрема твори Доната (Arsminor), Феста (De verborum Significatione), Плінія (Листи, книги 1–9), Саллюстія, Сілія Італіка, Теренція та Варрона (De lingua Latina, перше видання 1471 року). Помпоній мав такий високий престиж серед інтелектуальної еліти Рима, що на його похороні були присутні 40 єпископів, хоча за життя він не виявляв особливої побожності.

Церковно орієнтовані автори критикували релігійну позицію Помпонія, але погляди нащадків здебільшого формувалися на основі захоплених повідомлень із кола його учнів. Маркантоніо Сабелліко написав біографію вченого («Vita Pomponii»), яка є головним джерелом про його життя; її було опубліковано 1499 року. Іншими біографічними джерелами з кола його учнів, що малюють вельми позитивну картину, є лист Мікеле Ферно («Iulii Pomponii Laeti elogium historicum», 1498) і надгробна промова, виголошена П’єтро Марсо. Паоло Кортезі, сучасник Помпонія, хвалив його елегантний стиль, а Джованні Понтано наголошував на його скрупульозності. На початку XVI століття Помпоній вважався авторитетом у галузі римської археології, а П’єтро Бембо цінував його як філолога. Чи був сам Помпоній епікурейцем? Майже напевно ні. Від свого вчителя Валли він перейняв радше формальний бік латиномовної критики тощо. Але все ж і звинувачення на його адресу не були цілком безпідставними, і навіть друзі Помпонія заявляли, що він далекий від побожності та релігійності. Те, що він був автором біографії Лукреція і носив псевдонім «веселий», усе ж залишає легкий гедоністичний відтінок.

Бартоломео Саккі (Платіна)

Другий за значенням Академік — Бартоломео Саккі (1421-1481) з латинським псевдонімом «Платіна», як ми вже бачили вище, виявився одним із головних винуватців кризи 1468 року. Платіна походив із П’ядени (латинською Platina, звідси й його прізвисько) поблизу Кремони, певний час був солдатом у Сфорци. Він навчався з 1449 року в Мантуї, 1457 року переїхав до Флоренції, де вчився у філософа Іоанна Аргіропула (перекладача Арістотеля), а 1462 року опинився в Римі. Переживши хвилю репресій, після смерті папи Павла II і вже за папи Сикста IV 1475 року був призначений першим бібліотекарем сучасної Ватиканської апостольської бібліотеки. 1481 року Платіна помер від чуми в Римі. Він писав листи майже всім учасникам гуртка, допомагав їм видавати свої праці й часто писав до них передмови в співавторстві з кимось іншим, тож може вважатися одним із сполучних ланок цього гуртка. Сам Платіна був автором політичних трактатів «Про найкращого громадянина», у якому вихваляв Флоренцію як взірець «народної держави», і трактату «Про государя». Найвідоміша його праця — «Книга про життя Христа і всіх понтифіків» (1475) (див. огляд на неї), а також він був автором кількох навколофілософських творів «Dialogus contra amores», «De falso et vero bono» («Про уявне й істинне благо») і «De principe vero» («Про істинне благородство»), виданих переважно вже після його смерті. Ми вже робили огляд вступу Платіни до його кулінарної книги «De honesta voluptate et valetudine» (1470), яку Платіна зараховував до своїх філософських творів, де виразно підкреслюється його крайня пошана до Епікура і впадає в око критичне ставлення до всіх стоїків, зокрема й Цицерона.

Як я це бачу, авторитет Цицерона панує серед цих людей. Подібно до того, як Арістотель користувався працями Платона, Піфагора, Зенона, Демокріта, Хрисіппа, Парменіда й Геракліта, так і Цицерон використовує Епікура. І хоча сперечатися з померлим Епікуром йому було безпечніше, ніж із живими, — для мене куди вагоміший авторитет Сенеки, Лукреція і Діогена Лаертського, які звеличують Епікура як найсвятішого і найкращого з мужів.

Щоправда, це свідчення аж ніяк не може слугувати прямою вказівкою на епікуреїзм автора. А зважаючи на те, що більшість енциклопедичних статей постійно наголошують, що Платіна був або неоплатоніком, або просто фанатом філософії Платона в її первісній формі, ми вирішили поглянути ще на кілька праць Платіни, окрім цієї. У статтях, присвячених ідеалістичним кореням філософії Платіни, говориться, наприклад, таке: «його ідеалізм активно протистояв релігійно-теологічним і схоластичним концепціям, як новий гуманістичний світогляд, близький до «релігії людини», яку сповідував Джаноццо Манетті і яка становила одну з відмінних рис культури Кватроченто. Свої погляди Платіна виклав у написаному в тюрмі трактаті «Про уявне й істинне благо», у діалозі «Про істинне благородство» та в двох політичних творах — «Про найкращого громадянина» і «Про государя». Гуманізм Платіни близький до неоплатонічних концепцій флорентійських академіків, але менш споглядальний і більш героїчний. Людина, на думку Платіни, може реалізувати закладені в ній «божественні» можливості тому, що є істотою політично діяльною. Посилаючись на Платона, Арістотеля, Цицерона, римський гуманіст критикував ідеали аскетизму. У трактаті «Про найкращого громадянина» Платіна звеличував Флоренцію як взірець «народної держави», але сам він республіканцем не був, стримано відгукувався про простий народ, убачаючи в ньому ірраціональне начало, вороже культурі й державності, а в трактаті «Про государя» обстоював принципат. Державу він розглядав як продукт творчості енергійної особистості. Платіна прагнув сформулювати ідеал антиаристократичного правителя, який, як йому здавалося, міг би забезпечити громадянські свободи, загальне добробут і суспільну доброчесність. Ідеал правителя знаходив у нього природне продовження в ідеалі громадянина. Гармонія у взаєминах правителя й підданого для Платіни є обов’язковою. Ось чому його монархізм не виключав тираноубивства. Найкращим громадянином Платіна проголошує тираноубивцю, адже тиран, який роз’єднує людей і винищує наймудріших задля утримання несправедливо захопленої влади, — найзліший ворог культури й людяності. Тираноубивчі мотиви в творах Платіни, живлені читанням Арістотеля й Саллюстія та боротьбою з папою Павлом II, були внутрішньо пов’язані з кватрочентістською концепцією людини. У творі «Про государя» Платіна висловив низку реалістичних міркувань, але загалом його гуманістична концепція абсолютно вільної, могутньої людини, людини-титана, співмірної з Гераклом і Тесеєм, набувала рис етичної утопії, доволі характерних для політичної літератури Відродження».

Простіше кажучи, нам намагаються сказати, що Платіна був черговим громадянським гуманістом у дусі флорентійців. І справді, прочитавши ще два теоретичні трактати Платіни, можна зробити однозначний висновок, що він був далекий від епікуреїзму. Нам вдалося знайти італійський переклад трактату «De falso et vero bono», назва якого вже сама по собі є прямим відсиланням до твору Лоренцо Валли, але аж ніяк не для того, щоб підхопити тему насолоди й розвивати її далі. Цей твір було написано ще до звинувачень у перевороті, під час його першого ув’язнення. Як каже Платіна в одному з листів до братів Каппоні: «У в’язниці я написав три книги-діалоги про хибне й істинне добро, які, я певен, вам сподобаються, оскільки в них є і дотепність, і серйозність; ви побачите в цій книзі, що я філософствував не бездарно». Здається, звучить непогано. Свою переконаність у тому, що язичницьку традицію можна примирити з істинами християнства, Платіна цілком відкрито стверджує в присвяті Сиксту IV. Тут, нарешті відсунувши на задній план обов’язкові чемні вислови покори папській величі, які він був змушений уживати в скромному зверненні до Павла II, гуманіст повною мірою окреслює ідеологічні координати своєї праці. Звернення до цицеронівського визначення філософії як «керівниці людського життя, дослідниці доброчесності й вигнанниці вад» (Tusculanae, V, 5) — неодноразово повторюваного в різних формулюваннях у новій редакції діалогу — готує відсилання до всього поля моральної спекуляції Цицерона. Простіше кажучи, він визначає філософію як етику. Можна було б очікувати, що це знову буде етика Епікура, перетвореного на стоїка, але, на жаль, це не так.

Теми, винесені в епіграф, виражають християнське тлумачення історії людства, і епікурейський приклад постає як природний виняток із тієї спадщини, що готує «нову» філософію Христа — ту саму «істину», яка остаточно вирішує долю «думок» філософів. Найкраща філософська етика — етика Ісуса: «бо християнські вчителі вже давно відділили за допомогою сита мудрості добро від зла, як пшеницю від полови». Так, цілком очікувано, Епікура тут тлумачать загалом так само консервативно, як і в кулінарному трактаті Платіни, тобто як недозрозумілого стоїка. І навіть ще сильніше, адже в трактаті про кулінарію стоїка-Епікура протиставляли Цицеронові та іншим стоїкам як людину, що визнала насолоди як необхідність самої природи; але в цьому трактаті таких похвал і протиставлень немає. І все ж ми чуємо похвалу й тут. Наприклад, спираючись на відомі місця з Цицерона і Сенеки, а також на гуманістичне освоєння «Життя Епікура» Діогена Лаертського, Платіна не засуджує Епікура: навпаки, його зображено як проповідника доброчесного життя. Тим часом постать voluptas («насолода») риторично охоплює тілесні страждання, спричинені напруженням навчання, щоб повернути сенс voluptas «спекулятивній», тобто умоглядній:

«Феодор. Для людини, справді стійкої й мужньої, цілком досить користуватися свободою духу, тобто жити чесно й доброчесно; адже це, як каже Епікур, можливе навіть у бику Фаларида, — для кожної людини, добре вихованої». 
(Платіна, De falso, с. 69–70).

І хоча Епікур дістав свою порцію похвали, він аж ніяк не головна постать у цій історії. Етика не будується на його філософії, навіть у такому її представленні. Добре видно, що Платіна зробив відсилання до трактату Лоренцо Валли не стільки для того, щоб продовжити традицію, скільки задля того, щоб їй якось опонувати. Він намагається не критикувати Епікура надто різко, але все-таки прагне тлумачити тему насолод із більш консервативних позицій, і навіть не для того, щоб покласти її в основу своїх поглядів, а просто так, для годиться. У третій книзі «De falso et vero bono» по суті пропонується радше стоїчна етика. Зокрема, захищаються провіденціалізм і телеологія. Щоправда, тут слід зазначити, що зазвичай усе це викладають інші учасники діалогу, тоді як сам Платіна лише ставить навідні запитання. В одному з таких обговорень співрозмовник Платіни й зовсім викладає вчення епікурейців, повторюючи, просто як у кулінарному трактаті, що його спотворили недбайливі послідовники — Ієронім і Метродор. Критика тут доволі примітивна, і ми наведемо цей епізод не повністю:

«Останніми за порядком, але не за важливістю, будуть Епікур і його послідовники, чиї погляди ми маємо викласти. Їхня думка, особливо Метродора та Ієроніма, була цілком чужою поняттю доброчесності: вони, здається, відчувають і мислять як тварини, а не як люди. Адже так само, як тварини, позбавлені розуму, прагнуть лише до того, що доступне їхнім відчуттям і приносить задоволення, не дбаючи про майбутнє, так і ці філософи, відкинувши стриманість і нехтуючи справжнім щастям, визнають насолоду найвищим благом. І, треба визнати, вони дуже ретельно й майстерно вибудували захист своїх поглядів — немов вал і рів навколо. «Не без причини, — кажуть вони, — ми за природою уникаємо болю як найбільшого зла і прагнемо насолоди як блага. І не лише люди чинять так, а й усі живі істоти. Ми бачимо, — продовжують вони, — що навіть найменші тварини, в яких майже немає душі, тікають або згортаються, коли відчувають щось болісне чи шкідливе, і навпаки, з повною енергією прямують до того, що обіцяє їм приємність і насолоду».

Але як легко спростувати ці дитячі міркування! Насамперед, що може бути безглуздішим за твердження, ніби правильним є те, до чого прагне більшість істот? Адже багато хто прагне до крадіжки, розбою, перелюбу, розпусти, пияцтва, розкоші та неробства. Якщо все це справедливе й гідне, то що ж тоді взагалі вважати правильним — незрозуміло. На мою думку, а також на думку всіх добромисних людей, правильним слід називати те, що чиниться згідно з доброчесністю; а ніщо не може бути їй більш протилежним, ніж життя ганебне й нестримане. Тому цим шляхом — важким і тернистим — лише небагато хто досягає доброчесності; натомість іншим шляхом — легким і широким — багато хто прямує до насолоди».

З огляду на те, що цей твір було написано приблизно тоді ж, коли й кулінарну книгу, важко сказати, яке з тлумачень більше відповідає поглядам автора, але можна припустити, що кулінарна книга була менше скута умовностями, а отже автор книги мав шанс висловити власні думки, а не лише відпрацювати соціальне замовлення для Папи. Але в будь-якому разі Платіна значно консервативніший, ніж Лоренцо Валла, це більш-менш очевидно й так, але ще виразніше впадає в око, якщо прочитати інший його трактат: «Dialogus contra amores» (діалог проти кохання).

У діалозі на любовну тематику, серед іншого, також згадується Епікур. Сам трактат було написано близько 1465 року, і присвячено Джованні Якопо даль Пьомбо, протеже єпископа Теодоро Леллі (співрозмовника в De falso ac vero bono) та впливового секретаря при Павлові II. Після смерті Леллі 31 березня 1466 року Платіна змінив присвяту на Людовіко Аньєллі (пом. 1499), молодого мантуанського дворянина на службі в кардинала Франческо Гонзаги. Звернення Даль Пьомбо до Леллі як до «мого пана» (herus meus) було перетворено Аньєллі на звернення до Франческо Гонзаги як до «нашого пана» (herus noster), оскільки Платіна також перебував у нього на службі. Однак, імовірно, Аньєллі, який почав кар’єру в курії з 1468 року, не подобалося зображення себе як запального коханця, що й пояснює, чому Платіна знову змінив присвяту, тепер уже на неідентифікованого і, можливо, вигаданого «Лодовіка Стеллу» (Ludovicum Stellam Mantuanum). Попри три різні присвяти та незначні правки, текст «De amore» по суті залишився тим самим. Наведу другу редакцію. Місце дії — долина поблизу Маріно, літньої резиденції Франческо Гонзаги, — імовірно, вказує на те, що Платіна був там із кардиналом у 1465 році. Долина, тихе місце, куди куди більше пасує для їхньої бесіди, ніж саме Маріно (настільки гомінке, що Платіна мимоволі зауважує: «Я вважаю, що живу не серед людей, а серед левів і ослів»). Оскільки його нога й досі була розпухлою від кайданів, надітих у замку Святого Ангела, Платіна зазнає значних труднощів під час спуску в долину, і принагідно нагадується, що винуватець цих страждань — папа Павло II. Сам діалог цілком присвячено одній темі — зціленню свого співрозмовника Аньєллі від любовної туги, на яку обрушується гнівна тирада проти статевої любові. Цій «ганебній любові» (amor inhonestus) протиставляється дружба між чоловіками (шановна любов, amor honestus) — імовірно, тут відлунює платонівський поділ на «звичайну» та «небесну» Афродіту. Любов у законному шлюбі також постає як гідна похвали, оскільки вона сприяє дітонародженню. «Аньєллі» звинувачується в епікурействі, що ставить насолоду вище за чесноту й користь («Ти — справжній Епікур […] бо ставиш насолоду вище, ніж честь і користь»). У останній третині діалогу він викладає свої запекло жінконенависницькі погляди, описуючи чоловічу гідність (dignitas virilis) і жіночу нікчемність. Немає жодної теми із середньовічної мізогінії, якої б Платіна не згадав (починаючи з прикладів Єлени, Медеї, Клітемнестри та ін., і закінчуючи тим, яка брудна річ менструальна кров, і як вона здатна отруювати рослини, псувати молоко тощо). Наведемо невеликий приклад: 

«Брехлива й улеслива, вона в’ється на шиї чоловіка, цілуючи його, якого, якби могла, розцілувала б і на хресті [тобто з радістю відправила б на страту]. Вона клянеться, що його життя їй дорожче за власне, хоча, будь у неї можливість, вона, звісно, не викупила б його [життя] навіть душею цуценяти. Додай до цих вад душі [і вади тіла]. Подумай, яке потворне їхнє тіло, яке воно гниле, яке смердюче, яке подібне до трупа. О, якби їхні тіла за природою були [хоча б] так само підвладні тлінню, як наші! Однак вони живуть так розпусно й нестримано, що стають смердючішими за труп. Адже в них і зуби зіпсовані від надміру косметики на обличчі, і сльозяться очі, і в’яла шкіра, і ніс, що сочиться гноєм, і обвислі хтиві вуха, і волосся, що випадає, і брудні губи, і отруйні ясна, і брехливий язик, і осквернене горло, і подих, зіпсований смородом, у якому… ».

Звісно, епікуреєць цілком може бути жінконенависником, але проблема в тому, що Платіна прямо називає тут епікурейцем свого опонента, цього самого закоханого юнака, який, наслухавшись подібних висловів (а їх там разів у 15 більше), таки змінив позицію й увірував, що жінки — це бруд. Платіна, можливо, черпав натхнення для цього діалогу з листа Енея Сильвія Пікколоміні (папа Пій II), відомого як «De remedio amoris» («Про засіб від любові»). Там Пікколоміні також утішає свого закоханого друга, прагнучи відкрити йому очі на слабкості жінок. Перевага чесноти над насолодою — головна тема трактату Платіни. Водночас інші члени Академії висміювали Платіну за цю моралізаторську позицію. Наприклад, у вірші Джованні Антоніо Кампано. Хоча Платіна й засуджує любовні зв’язки, що приносять насолоду, пише Кампано, сам він не любить жінок аж ніяк не шляхетно. Звісно, можна сказати, що й цей трактат писався з тих самих кар’єристських міркувань, що й «De falso et vero bono», але це все ж не виправдання. Платіна явно не епікуреєць, а ще гірше — явно не прогресивних і не ліберальних поглядів.

Філіппо Буонаккорсі (Каллімах)

В усіх описах Римської академії її найрадикальнішим представником завжди постає Філіппо Буонаккорсі (1437-1496), який узяв псевдонім Каллімах Експерієнт. Буонаккорсі був дворянином за походженням і навчався в Римі, де приєднався до гуртка Юлія Помпонія Лета та служив секретарем єпископа Бартоломео Роверелли (того самого, кому Платіна присвятив свій кулінарний трактат). Під час кризи 1468 року всю провину за організацію змови з метою ліквідації папства й установлення республіки поклали саме на Каллімаха. Щоправда, Платіна ще якось намагався його виправдати, але теж аргументами в такому дусі, що п’яниця й телепень ніколи б не спромігся насправді здійснити цілий державний переворот (та й пізніше сам Каллімах, уже у вигнанні, писав у подібному дусі, що в нього просто не вистачило б впливу й сил). Було визнано, що він сам усе спланував, інших затягнув у справу без їхнього відома, і тому вся Академія дружно від нього відреклася та отримала прощення. Сам же Каллімах зумів уникнути покарання, утікши через Неаполь і Грецію до Польщі. Навесні 1470 року він з’явився в Дунаєві при дворі Григорія Санокського, львівського архієпископа. Восени того самого року на сеймі в Пйотркові єпископ Форлі від імені папи зажадав видати Каллімаха. Однак Каллімах і далі переховувався в Дунаєві аж до смерті папи Павла II 1471 року. Потім він вирушив до Кракова й став учителем латини для синів короля Казимира IV Ягеллончика, Яна Альберта та Олександра. Там він став близьким другом Станіслава Шидловецького, ще одного вихователя королівських дітей. Він справляв значний вплив на східну політику королів Казимира IV і Яна I, і йому доручали важливі дипломатичні місії. Наприклад, він брав участь у кількох місіях до Сикста IV, Інокентія VIII (отже, певною мірою був теж прощений), а також до Венеції й Константинополя. Каллімах і далі боровся за суверенітет польської держави від Рима, не раз радячи королям бути незалежними правителями, а не папськими слугами. У Краківській академії Каллімах запровадив методи гуманістичного навчання. Крім того, він написав кілька історичних праць, а також складав латинські вірші (епіграмами й любовною лірикою) та прозу, наприклад, про життя єпископа Збигнєва Олесницького або про життя Григорія Санокського («Vita et mores Gregorii Sanocei», 1476); а також біографію короля Владислава III. За словами Каллімаха, «Санокський був еклектиком, поєднував епікуреїзм і стоїцизм, виступав проти арістотелівської схоластики та пояснення природних явищ із погляду теологічної концепції доцільності». Хоча дослідники творчості самого Санокського стверджують, що той уважав себе епікурейцем, але тлумачив Епікура радше в християнському дусі, подібно до Лоренцо Валли. Живучи в Кракові, Каллімах приєднався до Конрада Цельтіса та заснованого ним там наукового товариства Sodalitas Litteraria Vistulana (Надвіслянське товариство), побудованого за зразком Римських академій (згодом буде створено аналогічне товариство в Угорщині, а ближче до 1500 року польське товариство переїде до Відня й називатиметься Дунайським). 

Філіп Каллімах також був піонером антитурецької літератури. Збереглися три його праці про Туреччину. Перша — «Historia rerum gestarum in Hungaria et contra Turcos per Vladislaum Poloniae et Hungariae regem». У ній він описує походи короля Владислава III проти турків і виправдовує всі його дії. Каллімах продовжив цю тему в «De his quae a Venetis contra Turcos tentata sunt». У праці подано дипломатичні зусилля Венеції 1473-1487 років, спрямовані на залучення татар і Персії до війни проти Туреччини. Третій твір італійця — промова «Ad Innocentium VIII pontificem Maximum de bello Turcis inferendo oratio». Цю промову Каллімах виголосив на Конгресі християнських держав у Римі 25 березня 1490 року. У ній викладено дії Святого Престолу до того часу та його помилки в антитурецькій кампанії. Окрім різкої критики папства, у цій промові також пропонується союз Польщі зі Святим Престолом. Автор доводить, що лише союз із Польщею робить можливим будь-який хрестовий похід проти турків. У своїх працях він виразно недооцінює військову міць Туреччини. Каллімах помер у Кракові 1 листопада 1496 року, у віці 59 років, готуючи експедицію проти османів для повернення Килії та Аккермана (сучасна Одеса). Імовірно, причиною смерті стала чума. Його тіло урочисто поховали в Домініканському костелі в Кракові, а надгробок вирізьбив відомий скульптор Фейт Штосс. На похороні були присутні король із найвищими сановниками, шляхта, натовпи студентів і численні мешканці Кракова.

Через історію із змовою проти папи Каллімах вважався дуже радикальним мислителем, епікурейцем і республіканцем. Але, як ми вже бачили вище, це не завадило йому нормально працювати при дворі в Польщі. Багато його творів, написаних ще в Італії, було знищено, і тому судити про ранній період його творчості складно. Уявлення про ідеї Каллімаха дає його листування з Фічіно, Піко делла Мірандолою, Поліціано та Лоренцо Медічі. Хоча він виступає радше як критик неоплатонічного гуртка, все ж підтримує з ними дружні стосунки. У низці своїх висловлювань Каллімах сам характеризує свої методологічні настанови. Так, присвячений Фічіно передмові до «Трактату про демонів», що становить дуже великий інтерес і за своїм основним змістом, Каллімах починає такими словами: «Називаючи мене соплатоніком, ти закрив мені шлях виступити проти твоїх писань, які здаються мені не заснованими на положеннях Платона, а вигаданими тобою самим». Далі, спростовуючи ідеалістичні концепції Фічіно, він пише: «Я не дбаю тут про те, що в цьому питанні ми вважаємо і знаємо як люди віруючі, а тільки про те, чого хоче і що допускає природа речей». У цій самій передмові він завершує свою аргументацію словами: «Отже, я прошу, відповісти мені, як це може відбуватися на твою думку, але напиши не богословськи, а натурально». Пристрасний противник середньовічного авторитаризму в усіх його формах, що засуджував теологів за те, що кожен їхній висновок «тримається цілком на авторитетах», Каллімах стверджував, що справжній мислитель має брати до уваги лише «те, що йому велить і приписує природа». Звертаючись до іншого вождя флорентійських платоніків — Піко делла Мірандоли, він повторює цю настанову: «…не посилайся (заперечуючи мені) на авторитет, хіба що в тебе не буде інших аргументів». 

В іншій праці він критикував пояснення сну, запропоноване Фічіно, відкидаючи доктрину vacatio animae («відлучення душі») і захищаючи єдність розумної душі в усіх її функціях. Індивід, на його думку, — це неподільне ціле, чиї частини не мають самостійної реальності й активності поза своїм зв’язком із цілим. У дусі гуманізму він стверджував, що сон — частина самого життя, просто відпочинок, призначений для майбутньої діяльності; він не зумовлений зовнішніми силами, а походить із природи самого сновидця. Отже, Каллімах послідовно відкидав втручання надприродних сил у природний світ, заперечував існування реальностей, пов’язаних із природою, але не підпорядкованих її законам. Ці натуралістичні погляди можна було б співвіднести й просто з радикальним аверроїзмом, в обхід Епікура, що деякі дослідники й роблять. Вельми ясними є його уявлення про людину як істоту цілком тілесну, про те, що так звана «душа» є не що інше, як властива всьому живому, зокрема тваринам, здатність до дії. Це виражено в таких словах розлогого передмови Каллімаха до трактату про сни Леона Тосканського: «… хоча ми й складаємося з двох (частин), ми становимо, проте, єдність, дух же — не що інше, як ми самі або наша частина, адже його не можна бачити і він не може діяти сам собою; вони перебувають у нас як частина нашого (тіла), так що ні доблесть, ні мудрість не діють самі по собі, а в людині й разом із людиною. З цієї причини всякий рух і дії як тих, хто не спить, так і сплячих пояснюються не духом або чимось (таким, що є) вищим, а суто тваринними (властивостями), бо, коли ми бачимо сни, ми переживаємо те саме, що й звірі, у яких, однак, немає духу». Щоправда, тут він усе ж пропонує єдність із збереженням двоїстості, у дусі Спінози. Але все ж, полемізуючи з неоплатонічним спіритуалізмом із позицій матеріалізму лукреціанського штибу, Каллімах заперечував принциповість відмінностей між душею і тілом, вважаючи слідом за Лукрецієм, що після прийняття положення про смертність душі філософія Епікура стає неспростовною. А в життєписі свого однодумця Григорія Саноцького він навіть написав, що:

«Проти Епікура не можна ні знайти, ні сформулювати нічого переконливого».

Після таких тверджень епікурейські погляди Каллімаха просто неможливо не визнати. У трактаті «Quaestio de peccato» Буонаккорсі вважає абсурдною віру в божественні кари за людські провини, оскільки «всяка його дія і рух здійснюються в межах смертної природи й стосуються земних і минущих речей». Люди можуть грішити проти законів і звичаїв, «у яких, як очевидно, немає нічого сталого й вічного»; отже, всяке порушення є вчинком проти людської спільноти, а не проти якоїсь гіпотетичної божественності. Епікурейським за духом є і твердження позитивності природи, ідея вини, що виникає тоді, коли людина переступає «межі природи»:

«Слід приборкувати тіло, яке — якщо його виправляє міра природи, втома або насичення насолодами — не потребує стримувального розуму душі; і вважати душу, що ним керує, винною, якщо, перевищуючи межі природи, вона прагне до надмірного… Якщо ми забажаємо вивести поняття із самої природи речей, стане ясно, що тіло кориться неприродним потягам лише всупереч своїй волі, бо природа шукає те, що його живить, зігріває й зберігає, а уникає протилежного як згубного» (Quaestio de peccato, в Epistulae selectae, с. 110, 122).

Після його смерті невдовзі склалася ворожа до нього традиція, що ґрунтувалася головно на тексті, відомому під назвою «Consilium Callimachi» (Настанови, або Поради Каллімаха), який зберігся в редакціях XVI–XVII століть. Це був збірник порад для королевича Яна Ольбрахта. Монархові радять запровадити в Польщі майже тиранічне правління й радикально обмежити вплив родової аристократії. Твір вийшов анонімно, і зовсім не факт, що автором був Каллімах. Окремі історики стверджують, що книжку написано з метою послабити позиції королівської влади, а також скомпрометувати постать королівського радника при дворі. Але якщо припустити, що так і було, то він виступив тут теоретиком централізованої держави, головним ворогом якої він уважав католицьку теократію: «Будь у своєму королівстві королем і ні в чому не поступайся папі!». Особливу увагу він приділяв містам, чию автономію государ мав зміцнювати на противагу шляхті. Подібні ідеї про державу Каллімах висловлював і у своїй «Vita di Attila», натхненній, по суті, постаттю Матвія Корвіна, з яким він познайомився під час перебування при дворі в Буді. У біографії свого першого польського друга й покровителя Григорія із Санока він досить відверто висловлював думку про релігію як instrumentum regni — «знаряддя влади». Польська аристократія почала вважати Каллімаха винуватцем невдач династії та натхненником авторитарних спроб Ягеллонів, заклятим ворогом шляхетської свободи. Однак його програма централізації держави справила вплив у першій половині XVI століття: канцлер Ян Ласький запозичив деякі його ідеї й називав себе його послідовником. Таким чином, принаймні один виразно окреслений епікуреєць у гуртку Римської академії все ж таки знайшовся, хоч і працював переважно поза межами Італії.

Використані джерела:

• Лосєв А. Ф. — «Естетика Відродження»; М.: Думка, 1978 (посилання)
• Шахнович М. М. — «Епікуреїзм в європейській філософії», 2000 (посилання, або ще тут).
• Гуковський М. А. — «Італійський вільнодумець XV ст. Філіппо Буонаккорзі (Каллімах)». — «Щорічник Музею історії релігії та атеїзму», III (1959) — (посилання)
• Бартоломео Платіна — «Книга про життя Христа і всіх первосвященників»; 1479 (посилання)
• Annalisa Ceron — «A humanist in the kitchen. Platina’s De honesta voluptate et valetudine», 2015 (посилання)
• Alison Brown — «Bartolomeo Scala, 1430-1497, Chancellor of Florence: The Humanist As Bureaucrat», 2015 (посилання)
• N.S. Davidson — «Lucretius, Atheism, and Irreligion in Renaissance and Early Modern Venice», 2015
• Bartholomaei Platynae — «De Falso et vero bono» a cura di Maria Grazia Blasio, 1999 (можна завантажити тут)
• Robert Montel — «Un bénéficier de la Basilique Saint-Pierre de Rome : Demetrius Guasselli custode de la Bibliothèque Vaticane († 1511)»; Mélanges de l’école française de Rome Année, 1973 (посилання)
• John F. D’Amico — «Renaissance Humanism in Papal Rome: Humanists and Churchmen on the Eve of the Reformation», 1983 (посилання)
• Maria Rita Pagnoni — «Prime note sulla tradizione medioevale ed umanistica di Epicuro», 1974 (посилання)
• Piero Innocenti — «Epicuro», 1975 (про те, як у добу Відродження трактували Епікура, можна завантажити тут) 
• Горфункель А. Х. — «Філософія епохи Відродження». — М.: Вища школа, 1980.
• Richard J. Palermino — «The Roman Academy, the Catacombs and the Conspiracy of 1468», 1980.