Продовжуючи історію “вторинних” і малопомітних епікурейських авторів стародавнього світу, від “Сатирикону” Петронія ми плавно переходимо до “Епіграм” Марка Валерія Марціала (бл. 40-101 рр. н. е.), з яких також можна дізнатися дещо щодо філософського підходу поетів. Особливо багато місця в поезії Марціала відведено, нехай і побічно, тематиці вічного протистояння між школами стоїків і епікурейців. Навіть саме життя Марціала протікало так, ніби хотіло зблизити його зі стоїчною філософією. Родом він походив з Іспанії, як і провідний стоїк того часу – Сенека. Тож коли 64 року Марціал прибув до Риму, він мав цілий рік, щоб завести знайомство з Сенекою та його племінником Луканом (проти якого, до речі, вставляв шпильки ще Петроній у своєму “Сатириконі”). Можна вважати, що Марціал встиг завести з ними знайомство, як зі своїми земляками при дворі. Але вже 65 року Сенека і Лукан гинуть за наказом імператора, і, ймовірно, зв’язок із ними спричинив певні невдачі в подальшій Римській кар’єрі нашого поета. Лише у 80-ті роки, вже за правління імператора Доміціана, він починає набирати популярність, поступово заводить знайомство з Квінтіліаном, Ювеналом, Плінієм Молодшим та іншими зірками літературного світу цієї епохи.
До слова, Квінтиліан був нехай і поміркованим, консервативним, але ворогом стоїків, а у своїй теорії педагогіки спирався на філософію сенсуалізму (основну в епікурейському арсеналі); хоча він також і Епікура не любив, через його презирство до риторичного мистецтва, тоді як сам Квінтиліан був найзнаменитішим ритором епохи. У цілком компліментарному ключі Епікура (як і стоїків, утім, теж) згадують також Ювенал і Пліній.
На відміну від Петронія, у своїй творчості Марціал виступає вже як більш однозначний мораліст, але це мораліст особливого складу. Він використовує іронію та висміювання як інструменти критики суспільства (у цьому плані можливий вплив сатирика-стоїка Персія, з гуртка Лукана і Сенеки); використовує відверті й непристойні фрази та образи. На виправдання цих непристойностей, у передмові до 1-ї книжки, Марціал посилається як на поетів-попередників (зокрема на Катулла, якого можна назвати родоначальником римської еротичної епіграми), так і на те, що він сам “пише такою мовою для людей, які мають смак до безсоромності, любителів розгнузданих видовищ у свято Флори, а не для Катонів“. Водночас він не приховує, що його епіграми привабливі для читачів головним чином саме в цьому “вульгарному” аспекті, що навіть “суворі на вигляд жінки” люблять “потихеньку його почитувати” (11, 16).
“Був він людиною талановитою, гострою, їдкою; у віршах у нього було багато солі і жовчі, але не менше щирості”.
– Пліній Молодший.
Загалом, якщо судити виключно за тематикою, за манерою письма, мотивацією і виправданнями, то ми вже на цьому моменті могли б запідозрити схильність до епікурейської філософії, навіть не знаючи нічого більше.
Стоїчні фрагменти Марціала
Не оминає увагою Марціал як стоїчну, так і споріднену з нею кінічну школи; і що дуже цікаво, при цьому він цілком оминає цією увагою школи платоніків, піфагорійців і перипатетиків! Платон і Піфагор згадані всього по одному разу (разом з Демокрітом), і то лише для того, щоб бути використаними в неприяємному порівнянні з людьми, які не миють свої бороди.
Для початку подивимося фрагменти про кінізм. Усі вони загалом доволі негативно забарвлені, що не властиво для письменника-стоїка (які зазвичай вихваляють кініків до крайнощів), хоча, звісно, стоїки також не сприймають кінізм для власної практики, обмежуючись тільки теоретичним його вихвалянням. Сам факт критики кінізму, почасти вже видає в Марціалі анти-стоїчного автора. Загалом же негативне забарвлення кініків (що йдуть поруч зі згадками стоїчної школи, що зовсім не випадково), також схиляє нас до епікурейського трактування філософських інтересів самого Марціала. Отже, розглянемо самі ці фрагменти:
Хоч прожила ти, Ветустілла, років триста,
Зубів чотири в тебе, волосся пара,
Як в цикади груди і як у мурашки ноги
Та шкіри колір, а чоло зморшкуватіше за столу,
І цицьки в’ялі, немов павуків сітки;
Хоч, порівняно з шириною твоєї пащі,
Має вузький ротик крокодил нільський,
Та й у Равенні лягви квакають краще,
І в Адріатиці комар співає солодше,
Хоч бачиш стільки, скільки бачить сич вранці,
І пахнеш точно так само, як самці козячі,
І як у худорлявої качки в тебе гузка,
І тазом ти кістлявіша, ніж старий-кінік;
Хоч, тільки загасивши світло, веде банщик
Тебе помитися до цвинтарних повій;
Хоч серпень місяць для тебе мороз лютий,
І навіть при гарячці ти завжди мерзнеш,-
Прагнеш заміж, поховавши чоловіків двісті,
І все мрієш, дурепо, щоб твій попіл
Розпалив чоловіка. Хто ж, скажи, такий дурень?
Нареченою хто, дружиною кликати тебе стане,
Раз Філомел і той тебе назвав бабкою?
Якщо вже бажаєш труп ти свій віддати пестощам,
То з їдальні Орка стелять нехай ложе:
Тобі для шлюбних гімнів тільки він придатний;
Нехай могильщик перед тобою несе факел:
Один лише він підходить для твоєї пристрасті.
У наведеному фрагменті, кінік представлений у вкрай негативному порівняльному ряді, а сам стиль подачі матеріалу очевидно переходить межі, дозволені стоїчними “чеснотами”. Другий приклад кінічної епіграми вже набагато яскравіший і цікавіший за попередній:
Він, хто стоїть перед тобою у святилищі нашої Паллади
Або ж, Косм, біля дверей нового храму стирчить;
З ціпком старець, із торбою, у якого грудкою сиве
Волосся, хто до грудей брудною обріс бородою;
Він, чий засмальцьований плащ звалявся на голому ліжку;
Він, кому їжу за гавкіт, зустрівшись, натовп подає,-
Кіник, ти думаєш, він? Оманлива брехлива зовнішність:
Адже він не кінік зовсім, Косм. “Ну, а хто ж?”
Сучий син.
Кініки тут прямо порівнюються з бомжами, при чому навіть в останньому реченні, де вже нібито розводяться в різні боки бомжі та кініки, використовується іронічна гра слів. Адже кініки це і є “собаки”, що було буквальною грецькою самоназвою школи. Тому фраза “сучий син” є синонімом до слова “кінік”, а всі ці дві великі різниці, насправді виявляються неіснуючими. І, нарешті, кінізм згадується поряд зі стоїцизмом:
Ти, хто цирульником був найзнаменитішим у цілій столиці
Вершником зроблений потім, з поміччю своєї пані,
Сховався тепер у міста сицилійські, в області Етни,
Циннам, від суворих втікши постанов суду.
Чим, невдаха, ти там займешся у важкі роки?
У неробстві жалюгідному тепер що будеш робити, утікач?
Ти не граматик, не ритор; учителем стати не здатен,
Так само як стоїком ти або ж кініком бути,
Або в театрах кричати сицилійських і плескати за гроші.
Циннам, доведеться тобі знову цирульником стати.
До того ж, якщо придивитися, то загальний ряд прикладів, які навів Марціал у цій епіграмі – це професії для заробітку грошей. Тобто він побічно звинуватив названі філософські школи в навчанні мудрості за гроші. А це, з легкої руки Платона, стало вважатися чимось особливо порочним та анти-філософським ще з часів діяльності софістів. Усі наведені приклади – це приклади того, як можна заробити на хліб, будучи при цьому практично непотрібним. Загалом сюди можна було б внести взагалі всі філософські школи, але Марціал чомусь вирішив обрати саме стоїків у їхній зв’язці з кініками.
Хто не прагне ще спуститися до тіней стігійських,
Той хай біжить, від Антіоха, стригуна борід.
Бліді руки ножем не так люто невічать
Натов безумців, входячи в раж під фригійський наспів;
Багато ніжніше Алкон вирізає грижу складну
І загрубілою рукою ріже осколки кісток.
Кініків жалюгідних нехай і бороди стоїків голить,
Нехай він на шиї коней курну гриву стриже!
Якби став він скоблити Прометея під скіфською скелею,
Той, гологрудий, свого птаха б кликав – ката;
До матері негайно Пенфей побіжить, Орфей же – до менадів,
Лише задзвенить Антіох страшною бритвою своєю.
Усі ці шрами, в яких ти бачиш моє підборіддя,
Ці рубці, як на лобі у старих борців,
Зробила мені не дружина в несамовитості дикій нігтями:
Їх Антіох мені завдав бритвою в нахабній руці.
Лише у козла одного з усіх створінь є розум:
Бороду носить і тим від Антіоха врятований.
І ось уже вдруге приводячи до нас стоїків і кініків, які йдуть, тримаючись за ручки, Марціал доходить до того, що бажає їм смерті та мук! Чи це не найбільш красномовний момент? Або, може, краще наведемо приклад, де Марціал критикує позицію стоїків щодо смерті та самогубства:
Якщо, як стоїк, ти смерть, Херемон, вихваляєш без міри,
Повинен я бути захоплений твоєю твердістю духу?
Але ж народжує в тобі цю доблесть кухоль без ручки,
Та й сумне вогнище, де навіть іскорки немає,
Разом із рогожею в клопах і з брусами голого ліжка,
З тогою короткою, що тебе гріє вночі та вдень.
О, який великий ти, коли без чорного хліба, без гущі
Червоного оцту ти і без соломи живеш!
Ну, а коли був би набитий підголовок твій шерстю лаконською.
Якби з начосом лежав пурпур на ложі твоєму,
Якби й хлопчик тут спав, який, вино розливаючи,
П’яних полонив би гостей свіжістю рожевих губ,-
О, як бажані тобі будуть тричі Нестора роки,
І жодної миті в дні ти не захочеш втрачати!
Життя легко зневажати, коли дуже важко живеться:
Мужній той, хто зумів бадьорим у нещасті бути.
Можна, звісно, сказати, що і у фрагменті з вихвалянням якоїсь Теофіли поруч зі згадкою епікурейської школи також іде і згадка про стоїків, і навіть без жодного негативу:
Старця великого сад нею в Аттиці міг би пишатися
І побажала б своєю стоїків школа назвати.
Можна сказати і про те, що Марціал з повагою ставиться до стоїка Тразеї Пета або навіть до Катона Старшого, при цьому навести його слова з хвалебними епітетами, як наприклад тут:
Те, що Катон заповів бездоганний, великий Трасея,
Ти дотримуєшся, але сам життям не жертвуєш ти
І не біжиш на мечі оголені з голими грудьми.
Здавалося б, ось воно, нарешті Марціал захищає правильні цінності! Він згадує Тразею пізніше ще один раз, називаючи того зразком доблесті. Але не тут-то було! Адже далі, прямо продовжуючи цю саму епіграму, Марціал уже вдруге демонструє презирство до стоїчного ставлення до життя і питання самогубства:
Так роблячи, ти маєш рацію, я переконаний, Деціан.
Той не по мені, хто легко здобуває кров’ю популярність;
Той, хто без смерті досяг слави, – ось цей мені до вподоби.
Але також щодо того самого Катона Старшого, навіть у передмові до перших своїх епіграм, Марціал уже заявляв про своє віддалення від знаменитого цензора:
Коли ти про ігри у свято жвавої Флори знав,
Про жарти легких і про вольності черні,
Навіщо в театр з’явився ти, Катоне суворий?
Чи тільки для того увійшов, щоб геть вийти?
Ми бачимо тільки критику стоїчних позицій, шляхом порівнювання їх з філософами-кініками, і доведення деяких філософських положень до гротеску. Марціал не любить зайву строгість і критикує все це, свідомо чи випадково – використовуючи позиції близькі до епікурейської філософської школи. Але що можна сказати з приводу використання Марціалом згадок про самого Епікура? Можливо, що він виступає критиком усієї філософії без розбору, і увага до стоїків є суто випадковим вподобанням?
Епікурейські фрагменти Марціала
Із фрагментів Марціала, де прямо або побічно згадується Епікур, ми маємо в своєму розпорядженні безпосередньо тільки два моменти:
Галл Мунацій, пряміший і чистіший за стародавніх сабінів
І чудовіший, ніж був старець Кекропів, душею,
Нехай твоїй дочці шлюб непорушний Венерою чистою
Буде дарований у будинку світлому у сватів твоїх.
Ти ж, прошу, коли вірші, напоєні іржавою отрутою,
Злісна заздрість вирішить якось мені приписати,
Ти підозру від нас відведи і наполягай твердо,
Що не здатний на них той, хто читачам милий.
Книжки мої дотримуватися привчені міру таку:
Осіб не торкаючись, вони тільки пороки громлять.
Але в цьому фрагменті може матися на увазі, окрім Епікура (старець Кекропів), також і Сократ; і навіть якщо це перший із них, то тут його використовують як гарний приклад (sic!), але все ж таки ставлять нижче за ту особу, якій присвячено саму епіграму. Коротше кажучи, прямих епікурейських згадок в епіграмах Марціала практично немає.
Але що особливо цікаво, в останніх рядках наведеного нами вище уривка заявляється програмна основа комедійної творчості, оголошена ще Менандром, поетом, який перебував ідейно близько до Епікура, та, як вважається, був тією людиною, що в юності служила з Епікуром в одному військовому загоні, і навчалася з ним разом в Афінах в одних і тих самих філософів.
Звичайно, це випадковий збіг, адже Менандр просто був найпопулярнішим поетом елліністичної та римської епох. Посилатися на нього може поет будь-якої ідейної приналежності (до того ж цю програму озвучував і Горацій). Та й використовувати подібний “менандрівський” підхід під час імператорського правління – розсудливо і зручно (тому ним користуються поети нового часу в епоху абсолютизму). І тим не менш, цей випадковий збіг все одно дуже цікавий, бо він озвучений саме як програмна заява, а не щось само собою зрозуміле. А до того, що в першому фрагменті йдеться все-таки саме про Епікура, нас підштовхує вже другий фрагмент, з вихвалянням якоїсь дівчини на ім’я Теофіла:
Ось Теофіла, твоя наречена, Каній, дружина;
Гласом Кекропових вуст розум у неї напоєний.
Старця великого сад нею в Аттиці міг би пишатися
І побажала б своєю стоїків школа назвати.
Не судилося померти тому, що схвалено нею:
Так не по-жіночому вона, так незвично розумна.
Нехай Пантеніда твоя перед нею не заноситься занадто,
Хоч і знайома сама хору вона Піерид.
Вірші її, Сафо любо пристрасна хвалить:
Ця невинніша за неї, і не вченіша за ту.
І це, загалом, практично все. Але не варто обманюватися. Те, що ми знаходимо так мало епікурейських фрагментів у плані прямих згадок, не означає, що так само мало знаходиться і непрямого використання постулатів школи. І прямі згадки принаймні не є негативними, на відміну від “стоїчних” фрагментів. Тепер можна навести й епіграми 10.47 та 10.48, у яких західні дослідники вбачають епікурейський вплив.
(10.47) Ось що робить життя цілком щасливим,
Дорогий Марціал, тобі скажу я:
Не праця і доходи, а спадщина;
Постійне вогнище з рясним полем,
Благодушшя без тяжб, без нудної тоги,
Тіло, змолоду міцне, здоров’я,
Простота у поводженні з друзями,
Невигадливий стіл, весела вечеря,
Ніч без пияцтва, зате й без турботи,
Ложе скромне без досади нудної,
Сон, у якому вся ніч як мить минає,
Коли задоволений ти своїм статком,
Коли смерть не страшна і не бажана.
Тут ми можемо побачити цілу навколо-епікурейську “програму”. Мовиться про щастя, яке досягається поміркованістю в їжі та житті загалом, веселим настроєм духу, щирою дружбою та відсутністю страху смерті. Він знову наголошує, як і сам Епікур, що “мудрець не прагне до не-життя”, раніше звинувачуючи в цьому прагненні саме стоїків. Вихваляє сільське життя подалі від політичної метушні, і підкреслює важливість тілесного здоров’я для легшого досягнення щастя. А в наступній епіграмі вже описується в деталях “скромний” бенкет у колі друзів. Скромністю, він, звісно, не особливо вирізняється, включно з навіть блювотними методиками для спорожнення шлунка. Але цікава кінцівка епіграми:
Жарти без жовчі підуть і веселі вільні промови:
Вранці не стане ніхто каятися в тому, що сказав.
Можна вільно в нас тлумачити про “зелених” і “синіх”,
І нікого з гостей чаша не видасть моя.
Загалом, ми бачимо цілком прямий набір навколо-епікурейського ставлення до життя і вільнодумства. А якщо на додачу до цього ми розглянемо такі рядки…
(9.70) “О, часи!” – вигукував: “О, звичаї!” – колись Туллій
У дні святотатницьких смут, що Катиліна підняв,
У дні, коли зять і тесть у жорстоких битвах боролися
І від громадянської війни кров’ю земля налилася.
Що ж ти: “О, часи! О, звичаї!” – тепер вигукуєш?
Що не до вподоби тобі, Цециліане, поясни!
Немає ні лютих вождів, ні смут, ні кривавих битв,
Можна в спокої нам мирно і радісно жити.
Звичаї не наші тобі твої часи забруднюють
Цециліане, – це все роблять звичаї твої.
… або, тим паче, епіграму 10.23, де йдеться про одну з ключових методик епікурейської школи, про вдячність за прожиті моменти і приємні спогади…
(10.23) У пам’яті немає в нього неприємних і тяжких миттєвостей,
Не було дня, про який згадати б він не хотів.
Так довготу буття він, найдостойніший чоловік, примножує:
Двічі живеш, якщо можеш із задоволенням згадувати своє колишнє життя.
(Hoc est vivere bis, vita posse priore frui).
… тоді ми побачимо, що весь контекст цієї епіграми від початку і до кінця просякнутий епікурейською естетикою. Але найбільше ці мотиви чути в рядках, які Марціал присвячував своїм друзям. І про один із таких прикладів ми поговоримо далі.
Листування з найкращим другом Юлієм
Як і годиться для епікурейця, у житті Марціала значну роль відіграють друзі, як і саме поняття дружби, яке досить часто зустрічається в “Епіграмах”. Особливе місце тут посідає однофамілець Л. Юлій Марціал. Значна частина епіграм звернена до нього (і ми вже бачили одну з них вище, а саме 10.47). В епіграмі 12.34 Марціал зауважує, що з Юлієм вони знайомі тридцять чотири роки, тобто ця дружба, розпочавшись ще за часів переїзду до Риму, продовжилася аж до самої смерті поета. У цих своїх зверненнях до друга, Марціал описує садибу Юлія на Янікулі, що мимоволі нагадує нам “Афінський Сад” (епігр. 4.64). Картина вілли узгоджена з епікурейським ідеалом щасливого життя, якого дотримується сам Марціал; скромна вілла надає “тихий притулок” за межами Риму, у чому справжній мудрець знаходить справжнє щастя. Насамкінець, епіграма містить традиційний “діалог” із читачем, що ґрунтується на протиріччі з “традиційними” уподобаннями “морально-правильної” людини. Тут критикується римська традиція під виглядом обивательської. І обиватель бачить щасливе життя не сповненим спокою і загальної краси, а в достатку і перевазі в чому-небудь над іншими.
Ви, сьогодні кому все буде мало,
сотнею Тибур мотик прохолодний рийте,
чи Пренесте, чи схилів круть сетинських
одному хліборобу дайте в ренту –
тільки, я вважаю, всяким краще
клок землі Марціал що тримає Юлій.
Епіграма 7.17 описує також і бібліотеку, що належить цій самій віллі (що нагадує нам також і про відому епікурейську бібліотеку в Геркуланумі). І навіть тут знову робиться додатковий акцент на віддаленні вілли подалі від міської та політичної метушні, і акцент на принади сільського життя, типовий для античних епікурейців.
(7.17) О читальня у витонченому сільському будинку,
З якої нам Рим сусідній видно,
Якщо між віршів поважних місце
Жвавим, Талія, жартам ти знайшла б,
Помісти ти хоча б на нижній полиці
Ці сім піднесених мною книжок,
Що сам автор своєю рукою виправив:
Від помилок таких вони цінніші.
Оновлена малим цим даром,
У світі цілому прославишся всюди,
Зберігаючи запоруку любові сердечної,
Мого ти читальня Марціала.
Про зв’язок із Геркуланумом віддалено нагадує і ще й дослідниця теми епікуреїзму М.М.Шахнович, котра каже, що ймовірний власник геркуланумської бібліотеки, епікуреєць Філодем із Гадари, був відомий, насамперед, як поет-епіграміст (!), і принаймні його стилістичний вплив відзначають у творчості Катулла, Горація, Проперція та Марціала.
Навіть через ціле століття з часу кінця знаменитого епікурейського гуртка, зібраного навколо персони Гая Цильнія Мецената, ми все ще бачимо в рядках Марціала, яке велике значення цей гурток мав в очах пізніших поетів:
(1.107) Часто ти мені говориш, о Луціє Юлію найдорожчий:
“Що-небудь велике дай, дуже ледачий ти в нас”.
Але надай мені дозвілля – яке колись мали
від Мецената друзі славний Вергілій і Флакк.
Я спробував би тоді свої думи безсмертними зробити,
ім’я рятуючи своє від палахкотіння багаття.
Адже й воли не хочуть під ярмом проходити по безпліддю;
жирний ґрунт важкий, але веселить сама праця.
Деякі епіграми Марціала не цураються і непомірно роздутого марнославства, нехай і з дуже цікавим стилістичним зворотом:
(9.98) Із заздрощів лопнути готовий, люб’язний Юлію, там хтось;
Рим весь читає мене – із заздрощів лопнути готовий.
Із заздрощів луснути готовий – у всякому натовпі неодмінно
пальцем покажуть мене – із заздрості лопнути готовий.
Із заздрощів луснути готовий – два рази поспіль дарували
право мені трьох синів – із заздрості лопнути готовий.
Із заздрості лопнути готовий – маю за містом дачу,
маленький у місті будинок – із заздрості луснути готовий.
Із заздрощів луснути готовий – друзі мене чекають, обожнюють,
часто кличуть на обід – із заздрості лопнути готовий.
Із заздрощів лопнути готовий – читають і люблять поета…
Лопни ж він, нарешті, всякий хто лопнути готовий!
(1.15) Перед тобою, Юлію, не можу віддати перевагу жодному з друзів , –
якщо сиві права, давню вірність цінувати.
Двічі тридцятий тобі вже виповнюється консул –
життя залишилося тобі, можливо, кілька днів.
Погано відкладати те, в чому можеш відмову ти зазнати,
і за своє вважати тільки що було-минуло.
На нас чекають трудів, турбот безперервні ланцюги;
радості довго не чекають – геть тікаючи, вони летять.
Їх ти руками хапай, бережи, зберігаючи, в обіймах –
навіть із самої глибини часто вони вислизнуть.
“Буду я жити” – мудрецю, повір мені, сказати не пристало;
пізно виявиться жити завтра. Сьогодні живи.
З приводу останньої епіграми (1.15), один із перекладачів Марціала на ім’я Г. М. Север, залишив коментар, який ми наведемо тут цілком:
“Епіграма загалом відсилає до одного з положень епікуреїзму, викладеного формулою “Квіти треба зібрати до того, як вони зів’януть” (з якої, зокрема, виводиться відоме “Carpe diem” Горація; обривай день, наче пелюстка квітки, яка ще не обсипалася). У Римі I ст. до н.е. – I ст. епікуреїзм користувався неабиякою популярністю (хоча трактувався “плоско”, з відмінностями від оригінального тлумачення самим Епікуром і його безпосередніми послідовниками). До цього положення сходить одне з трактувань принципу “memento mori” (пам’ятай про смерть) як “сприймай кожен день так ніби він останній” (відповідно, “проживай”). У середовищі “золотої молоді”, “освічених кіл”, “літературної еліти” принцип інтерпретували так, що потрібно, “пам’ятаючи про смерть”, намагатися отримати від життя все до останнього задоволення, водночас знаходячи сенс [такого] життя не стільки в них, скільки в полюванні на них (трактування дуже характерне на прикладі Євмолпа і Трімалхіона в Петронія; порівн. “Сатирикон” XXXIV, XLIII, LXXII, XCIX, CIV). Справжні епікурейці, однак, вкладали в це положення такий сенс: коли неложно усвідомлюєш, що смерть може трапитися будь-якої миті: 1) порожня, на перший погляд “значуща” щоденна метушня відійде й перестане споживати сили та час; 2) кожний наступний день сприйматиметься як [несподіваний] дар і буде ще милостивішим за сьогоднішній. Марціал у своїй інтерпретації посідає середнє становище між вихідним “суто” епікурейським і популярним “новим” римським; у жодному разі не слід позбавляти себе чуттєвих задоволень, але так само не слід перетворювати життя лише на прагнення до них”. До цієї теми примикають і епіграми 5.20, звернена до все того ж Юлія, і 2.59, про принцип “carpe diem”:
(5.20) Якщо б нам, Марціал мій, можна було
Коротати своє дозвілля удвох безтурботно,
Проводячи свій час як завгодно,
І зажити справжнім життям разом,
То ні атріїв, ні будинків магнатів,
Ні надокучливих тяжб, ні нудних угод
Ми не знали б, ні гордих ликів предків.
Але прогулянки, розповіді, книжки, поле,
Портик, Діви джерело, алеї, терми
Розважали б нас і займали.
А тепер нам немає життя, і ми бачимо,
Як хороші дні біжать, йдуть,
І хоч гинуть вони, а в рахунок ідуть нам.
Хіба хто-небудь, жити вміючи, зволікає?
(2.59) Крихіткою звучуся, подивися – я маленький зал для обідів;
видно у віконце моє Цезарів купол – поглянь!
Вимагай вина, розвалюйся, бери з умащеннями троянди –
велить сам бог пам’ятати про смерть тобі.
Ця ж тематика зустрічається і у зверненні до ритора Квінтіліана (епігр. 2.90), і поруч із вихвалянням стоїка Тразеї Пета (епігр. 4.54), до Постума (епігр. 5.58), до Ліцинія Сура (епігр. 7.47), до Титулла (епігр. 8.44) і до друга Лібера (епігр. 8.77).
Зіставивши ці фрагменти з безліччю дрібніших моментів, які ще можна якось списати на жанрові особливості, і на звичку поетів загалом більше місця віддавати коханню, – і тоді ми й зовсім побачимо людину, абсолютно далеку від уявлень Катона Старшого або “стоїчної опозиції”. Людину задоволену розвитком Риму, багатою цивілізацією, що гарантує спокійне життя в простих насолодах. Навіть якщо списати все це на прості життєві максими, і на загальний характер усіх поетів, які пишуть про любовні або сатиричні речі, – однаково залишається досить багато моментів, які не вдасться так просто нівелювати.
Нам залишається тільки дивуватися, як людина, яка, здавалося б, настільки близька до двору і мала друзів зі стоїчної школи, виявилася раптом непримиренним критиком стоїцизму й одним з апологетів епікурейської школи в жанрі поетичного мистецтва.
Історіографія з цієї теми англійською мовою в онлайн доступі тільки за 10 доларів. А стаття “Епікурейство у Марціала” (W. Heilmann, 1984 р.) і зовсім відсутня в оцифрованому вигляді. Само собою зрозуміло, я не читав цих матеріалів, але щойно зможу, так одразу. Відзначаю їх тут для нагадування і собі, і читачам, яким не шкода зайвих 10 доларів.