Мало хто знає, що знаменитий гуманіст і християнин Еразм Роттердамський (1469-1536 рр.) був палким шанувальником і наслідувачем епікурейського письменника-сатирика Лукіана із Самосати, дружив із відносно лівим письменником-утопістом Томасом Мором, а 1533 року написав діалог “Епікуреєць”, у якому спробував захистити Епікура з погляду християнства.
(с) Отже, якщо епікурейці – це ті, хто живе приємно, то ніхто не може називатися епікурейцем із більшим правом, ніж святі та благочестиві.
Цей діалог ми і публікуємо тут за виданням збірки творів “Розмови запросто” (публ. 1969 р.). Безсумнівно, й інші роботи Еразма, як-от “Похвала дурості”, мають епікурейські сліди, але ми вирішили звернути увагу на рідкісніший і маловідомий твір із прямою вказівкою впливу.
Ще один автор, який намагався синтезувати епікуреїзм і християнське віровчення, – не менш відомий італійський гуманіст Лоренцо Валла (1407-1457), який, напевно, навіть з іще більшою підставою може вважатися автором епікурейського напряму. Один з його головних творів ми прикріплюємо за цим посиланням, з цитатою з початку першої книги як вступ:
“Тоді як стоїки рішучіше за всіх захищають високу моральність, чесноту (honestas), нам здається достатнім виступити проти цих ворогів, скориставшись захистом епікурейців. Чому я маю намір це зробити, відповім пізніше. І хоча до спростування та розтрощення школи стоїків належать усі книжки, однак перша показує, що насолода (voluptas) є єдиним благом, друга – що висока моральність філософів не є навіть благом, третя визначає істинне та хибне благо. У ній буде доречно якомога яскравіше скласти, так би мовити, похвальне слово про рай, щоб закликати душі слухачів, у міру моїх можливостей, до надії на істинне благо”.
Між тим, ми вже одного разу відсилалися на похвальні слова на користь Епікура від Дж. Боккаччо (1313-1375), який жив набагато раніше за Валли й Еразма. Природно, він не був поодиноким випадком. Так чи інакше вплив епікуреїзму поширювався тоді на багатьох письменників, від Петрарки до Бруні, хоча може й не дуже яскраво. Але ще до перевідкриття поеми Лукреція (яка вже була відома Валлі, дещо раніше), і з іще більшим завзяттям, на захист епікуреїзму виступив маловідомий письменник Козимо Раймонді (??-1435). Його апологія досить примітивна і наївна, а сам автор розписується в інтересі до астрології, але тим не менш, цю спробу варто висвітлити. Статтю про нього і переклад найяскравішого з його “епікурейських листів” – наводимо тут. Це вирізка з першого тому антології В. П. Шестакова “Естетика Ренесансу” (1981).
Основний філософський твір нашого епікурейця Л. Валли – “Перегляд діалектики і філософії” у трьох книгах (бл. 1440, але перше видання тільки 1540 р.) на жаль відсутній російською мовою. Вона була спрямована проти Аристотеля і всіх його послідовників, логіку яких Валла критикував як умоглядну і марну науку. Десять традиційних категорій (предикатів) Арістотеля Валла запропонував звести тільки до трьох – сутності (substantia), якості (qualitas) і дії (actio), інші сім вважаючи “зайвими”. Він відкидав схоластичні терміни ens, entitas, hecceitas і quidditas, критикуючи їх як непридатні (надлишкові та громіздкі) з позицій класичної латинської граматики, пропонуючи скрізь, де можливо, використовувати res. Той самий загальний метод – “приземлити” філософський апарат, узгодити його максимально зі світом повсякденних, емпірично сприйманих речей – відбивається і в його прагненні скасувати онтологічне трактування абстрактних понять (білизна, честь, батьківство), які, як він вважав, указують на ту ж саму категорію (або їхню сукупність), що й конкретні поняття, від яких утворені (білий, чесний, батьківський). З тих самих позицій “здорового глузду” Валла критикував аристотелівські натурфілософію та вчення про душу. Сам цей “спрощений” і обивательський підхід до філософської мови у вустах витонченого ритора і відомого граматика, найяскравішим чином віддає принципами “Каноніки” Епікура, про що ми говорили окремо в нашій статті “Проти Логіки“.
Саме з критики або перегляду аристотелізму починається філософія Нового часу в класичному вигляді (Декарт, Бекон), і з цієї ж теми починає свою кар’єру “офіційний” амбасадор європейського епікуреїзму П’єр Гассенді. Але крім цієї боротьби зі схоластикою, відкритого засудження чернечого способу життя і самої церкви (!), крім критики стоїцизму і захисту епікурейського вчення, Лоренцо Валла відомий також і як один з батьків історичної науки.
1440 року Валла, користуючись заступництвом короля Альфонса – ворога папи, написав знамените “Міркування про підробленість Костянтинового дару“. Цей епохальний твір, у якому Валла за допомогою наукових аргументів філологічного, нумізматичного, історичного тощо характеру викрив середньовічну підробку, заклав основи історичної та філологічної критики, тобто, зрештою, сучасної гуманітарної науки та її методів. Крім того, Валла обґрунтував, що так звана “Риторика до Гереннія”, яку приписують Цицерону, насправді йому не належить; спростував він і приналежність так званих “Ареопагітик” Діонісію Ареопагіту з “Діянь апостолів”. Виступаючи як найбільший латиніст свого часу, Валла сказав своє вагоме слово також і в царині філології, а його трактат “Про красу латинської мови” став одним із найпопулярніших творів в епоху Відродження. Валла першим у той час застосував методи філологічної критики Біблії, що відкривало шляхи для історичного підходу до неї.
У 1505 р. Еразм Роттердамський надрукував його трактат про зіставлення кодексів Нового заповіту, відгукнувшись у передмові з великою похвалою про Валле і зазначивши “давню ненависть” до його імені. Трактат про “Костянтиновий дар”, уперше надрукований у 1506 р., двічі, у 1518 і 1519 рр., видавався Ульріхом фон Гуттеном, а загалом упродовж XVI ст. трактат видавали 8 разів (окремо або у збірках) і тільки до 1546 р. 5 разів перекладався національними мовами. Від 1483 р. до 1543 р. 6 разів видавали діалог Валли “Про насолоду” (“Про істинне і хибне благо”), що вплинув, як показано в нещодавніх дослідженнях, на “Утопію” Томаса Мора, зокрема на уявлення про щастя, яке розвиває ця праця.
Відомо, що перший твір Валли, який не зберігся до нашого часу, носив назву “Про порівняння Цицерона з Квінтиліаном“. Тут Валла став на бік останнього, і це важливий факт. Чому? По-перше тому, що Цицерон – це консервативний загалом автор, та ще й компліментарний до платоніків і стоїків, з якими Валла полемізує, будучи епікурейцем. По-друге, Цицерон був незаперечним авторитетом, виступати проти якого було дуже сміливим кроком, не менш сміливим, ніж нападати на Аристотеля. По-третє, Валла був яскравим індивідуалістом, прихильником вільної особистості, і у своєму трактаті про ораторське мистецтво, Квінтіліан виглядає чи не найяскравішим індивідуалістом давнини. Ну і головне, по-четверте, Квінтиліан вважався одним із батьків епікурейських принципів виховання, концепції Tabula Rasa, і навіть Локк із Гельвецієм вважали його одним із перших авторів, які концептуально висвітлили це питання через призму виховання. Про концепцію більшої важливості виховання перед спадковістю йдеться на самому початку трактату Квінтиліана:
Щойно народиться син, батько має з того ж самого часу покласти на нього найкращі надії. Це зробить його більш турботливим від самого початку. Адже ми несправедливо нарікаємо, нібито природа вельми небагатьом людям дала здібність до наук і нібито більшість, через свою тупоумство, марно витрачає працю і час. Навпаки, ми знайдемо чималу кількість людей сприйнятливих і здатних до навчання. Це полягає в природі людини: як від природи дано птахам літати, коням бігати, диким звірам бути лютими, так нам дісталися в особливу долю розум і тямущість; це змушує думати, що наша душа небесного походження. Тупі розуми, що не піддаються навчанню, з’являються стільки ж проти законів природи, як і всілякі інші виродки і чудовиська у фізичній природі, але таких буває дуже мало. Доказом цього слугує те, що діти подають іноді блискучі надії, які потім, із роками, зникають; отже, не природа винна, а нестача виховання слугує тому причиною. Я згоден, що один має більше розуму, ніж інший; це доводить тільки, що один може зробити більше за іншого, однак не знайдеш нікого, хто б не досяг чогось старанністю.
Взагалі є підстави вважати, що епікурейські ідеї продовжували існувати і серед прямих учнів Лоренцо Валли. Серед них фігурують Помпоній Лет (1428-1498), Платіна (1421-1481), Ніколо Перотті (1429-1480) і Філіппо Буонаккорзі (1431-1496). І хоча суворої спадкоємності епікуреїзму тут поки що майже не виявлено, вона більш ніж імовірна, і тому варто все ж таки поставити цих авторів “під олівець”.
У 1465 році Помпоній заснував у Римі гурток гуманістів “Римську академію”, де вивчали античну філософію, піддавали критиці середньовічну схоластику і католицьку церкву. Павло II, вважаючи членів цієї Академії змовниками і аморальними безбожниками, заарештував їх і закрив їхню Академію; Помпоній утік до Венеції, але його видали папі, посадили у в’язницю і піддали тортурам. За Сикста IV академіки знову отримали свободу, і Помпоній продовжував свою колишню діяльність. Уже в 1472-1473 роках Помпоній здійснив подорож землями Південної Русі, враження про яку виклав у коментарях до “Георгік” Вергілія. В історичному творі “Цезарі” виклав історію Римської імперії та Візантії від III до VII століття. Таким чином письменник пов’язаний з епікурейським вільнодумством відзначився навіть на теренах суч. України. Особливих деталей його вчення ми не знаємо, його твори не так вже й легко доступні.
Але щодо його товариша Платини ми знаємо дещо більше. Він відомий історикам кулінарії як автор першої коли-небудь надрукованої праці про кулінарію: “De honora voluptate et valetudine” (1470 р.). Сама тематика вже зближує автора з вульгарним епікуреїзмом, не кажучи вже про їхню загальну антиклерикальну діяльність і відому спадкоємність від Валли. Почасти Платина і сам посилається на Епікура і говорить про необхідність поміркованого трактування задоволень, як природного нам божественного дару, що його вніс у нашу тілесну організацію сам Господь (а він нічого не робить даремно). Але на додаток до епікурейської орієнтації, Платина підкреслив відданість також і Піфагору. До 1475 року Платина був призначений головним адміністратором Ватиканської бібліотеки (що відображено на картині вище).
Ніколо Перотті, третій з відомих учнів Валли, також був до певної міри сперечальником і брав участь у суперечці свого вчителя проти Поджо Браччоліні, а 1453 року навіть підіслав убивцю, щоб убити Поджо (невдало). Також він відкрито критикував Доміціо Кальдеріні за його роботу над “Епіграмами” Марціала. Написаний ним підручник з латинської граматики, описаний Еразмом як “точний, але не педантичний”, став бестселером свого часу, витримавши 117 видань і продавши 59 000 примірників в Італії, Іспанії, Німеччині, Франції та Нідерландах до кінця століття. Разом із Помпоніо Лето він створив версію перекладу “Епіграм” Марціала в 1470-х рр. Ще одним його бестселером стала згодом книга про Марціала. Як ми вже знаємо, сам Марціал був письменником, найближчим до епікурейської філософії у своєму поколінні авторів.
Філіппо Буонаккорзі після замаху на папу 1468 року примудрився втекти до Польщі (мабуть, до нього пізніше і їздив Помпоній). З історій того ж Помпонія і змісту деяких віршів Філіппо, він був гомосексуалістом. Незважаючи на це, у Польщі він знайшов роботу у Львівського єпископа Григорія Санокського, місцевого гуманістичного просвітителя. Пізніше Буонаккорзі став наставником синів польського короля Казимира IV Ягеллона і брав участь у дипломатичних місіях. 1474 року його призначили королівським секретарем, 1476 року він служив послом у Константинополі, а 1486 року став представником короля у Венеції. Зі сходженням на польський престол колишнього учня Буонаккорзі під ім’ям Іоанна I Польського його вплив досяг піку. Буонаккорзі зазначав у життєписі свого друга й однодумця Григорія Санокського: “Проти Епікура не можна ні знайти, ні сформулювати нічого переконливого”.
Як каже М. М. Шахнович про всіх 4-х згаданих авторів, “за свідченнями сучасників, вони були послідовниками Арістіппа та Епікура, вважали, що “все нічого не варте, окрім прагнення радощів і насолоди”, “заперечували все божественне, тобто стверджували, що бога немає, і заперечували існування душі”, а також прийняли імена епікурейців”.
Крім посилань на Боккаччо і Козимо Раймонді, епікурейська традиція має й інше коріння, що сягає середньовіччя. Вона зустрічається у творах теологів, які цікавляться фізикою, оскільки тексти Лукреція в неповному вигляді ходили по руках у кількох рукописах ще в IX-XII століттях, і залишали за собою сліди в різних натурфілософських роботах. Тільки, як правило, в цих роботах зверталася увага на поетичну і суто-фізичну добротність Лукреція і засуджувалася його моральна філософія. Про всі ці випадки ми ще поговоримо окремо. Фрагменти Епікура цілком ходили в критичній (!) літературі радикальних святенників, які мимоволі тим самим давали можливість читачам ознайомитися з вченням єретика. Але також ще з VI століття Візантією та Європою блукав твір Діогена Лаертського, і цілком можливо, що навіть з епікурейською 10-ю книгою, хоча її цілком могли й цензурувати.
Епікуреїзм компліментарно згадується в поезії Вагантів і у віршах англійського поета-гуманіста Джеффрі Чосера (1343-1400 рр.). Ми ще висвітлимо всі ці питання окремо, можливо розширюючи те, що вже є у творі М.М. Шахнович (поки що ми слідуємо в основному йому), а тут наведемо вірш Чосера:
Не знав він від народження, що означає сплін.
Не міг би він на життя коситися похмуро –
Був у тому гідним сином Епікура,
який сказав, що щасливий тільки той,
Хто, насолоджуючись, весело живе.
Невелика публікація (читати тут) за матеріалами книги М.М. Шахнович “Сад Епікура”, зі спробою стисло висвітлити історію західноєвропейського епікуреїзму в “темні віки” (між 300-м і 1300-м роками). Прямо примикає до матеріалів про Козімо Раймонді. Трохи пізніше ми спробуємо висвітлити історію епікуреїзму в арабській та іудейській традиціях.